НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

УСМАНОВ ЮРІЙ ІЛЬДАРОВИЧ

УДК 341.3:341.231.14

ДИСЕРТАЦІЯ

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ЖИТТЯ В

УМОВАХ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ТА СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА

ВСЕРЕДИНІ ДЕРЖАВИ

12.00.11 «Міжнародне право»

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.

Ю.І.Усманов

Науковий керівник ‒ Сенаторова Оксана Василівна,

кандидат юридичних наук, доцент

Харків – 2018

1

АНОТАЦІЯ

Усманов Ю. І. Міжнародно-правове забезпечення права на життя в умовах

збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави. Кваліфікаційна

наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.11 «Міжнародне право». Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018.

Дисертація є першим системним і комплексним правовим дослідженням, яке

присвячене проблемі забезпечення захисту права на життя в умовах збройних

конфліктів та ситуацій насильства всередині держави і проведене шляхом вивчення

історії розвитку права на життя, встановлення меж і специфіки його захисту на

практиці, умов, за яких життя людини набуває відносного характеру, обставин і

особливостей правомірного обмеження права на життя людини, що дозволило

визначити шляхи вирішення нормативних і практичних суперечностей, а також

напрями і перспективи вдосконалення міжнародних і національних механізмів його

захисту.

Проводиться системний і комплексний аналіз міжнародних і регіональних

актів міжнародного права прав людини (далі – МППЛ), міжнародного гуманітарного

права (далі – МГП), міжнародної судової практики міжнародних органів у сфері

захисту права людини на життя під час збройних конфліктів і ситуацій насильства

всередині держави і робиться висновок про відносний характер права людини на

життя, встановлюється, що невід’ємність такого права під час збройних конфліктів і

ситуацій насильства всередині держави поступово визнається нормою jus cogens.

Аналізується взаємодія норм МППЛ і МГП в період збройних конфліктів і

вказується, що міжнародна практика визнає обов’язковість одночасного

застосування норм цих двох правових режимів, причому у сфері визначення

правомірності позбавлення людини життя МГП щодо МППЛ виступає як lex

specialis. Робиться висновок, що під час збройних конфліктів право на життя

2

охороняється обома цими галузями міжнародного права, а співвідношення їх норм

має бути таким, щоб максимально захищати життя людини.

Виокремлюються межі захисту права людини на життя під час збройного

конфлікту і встановлюються критерії їх класифікації залежно від виду такого

конфлікту, де визначаються особливості охорони й захисту права на життя під час

збройних конфліктів міжнародного і неміжнародного характеру, і статусу учасників

конфлікту, де увага приділяється визначенню меж захисту права на життя залежно

від статусу осіб, які беруть участь у збройному конфлікті.

Вивчається регламентація захисту права на життя в ситуаціях насильства, які

не досягають рівня збройного конфлікту і вказується, що відсутність поняття

«внутрішні заворушення і напруженість» у нормах МГП, «заворушення і повстання»

у МППЛ призводить до фрагментації і послаблення правового регулювання захисту

права на життя в таких умовах. Пропонується з метою уніфікації цих понять

використовувати термін «ситуація насильства всередині держави» і закріпити

наступне його визначення: конфліктна ситуація в межах кордонів держави, яка не

досягає рівня збройного конфлікту і характеризується тривалим та/або масштабним

насильством. Такі ситуації регулюються нормами національного законодавства й

міжнародного права прав людини і до них можна віднести насильство під час

демонстрацій, які не мають заздалегідь узгодженого плану, стихійно зростаючі акти

повстання; боротьбу між більш-менш організованими групами і владою тощо.

Спираючись на принципи необхідності, пропорційності й обережності,

проводиться порівняння режимів захисту права на життя в умовах збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держави.

Встановлюється, що міжнародні норми і практика щодо захисту права на

життя в умовах обох ситуацій використовують аналогічні принципи, які, однак,

відрізняються між собою за змістом. Відтак принцип абсолютної необхідності у

правоохоронних операціях передбачає застосування летальної сили лише після

вичерпування всіх нелетальних засобів, тоді як принцип воєнної необхідності у

збройних конфліктах дозволяє вбивати, забороняючи лише нанесення надмірної

супутньої шкоди. Принцип пропорційності у правоохоронних операціях вказує на

3

можливість застосування пропорційної мінімально необхідної сили, враховуючи

рівень загрози спричинення смерті, нанесення фізичної травми або тяжкості

злочину, цей же принцип в умовах збройних конфліктів дозволяє напад, який лише

не повинен бути надмірним щодо отриманої конкретної і прямої воєнної переваги.

Принцип обережності в умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині

держави, на відміну від збройних конфліктів, коли необхідно лише, щоб воюючі

сторони дбали про цивільне населення й цивільні об’єкти, у свою чергу, вимагає

вживати у правоохоронних операціях всіх запобіжних заходів задля уникнення

застосування сили і нанесення шкоди як такої, щоб звести до мінімуму травми,

поважати і зберігати життя людей.

Доводиться, що ступінь захисту права на життя в умовах збройних конфліктів

залежно від типів останніх також має суттєві відмінності. Вказується, що право на

життя є найменш захищеним у ситуації міжнародного збройного конфлікту (МЗК),

де використовується воєнна парадигма, заснована переважно на нормах МГП, що

дозволяє застосовувати летальну силу до комбатантів в будь-який час; під час

неміжнародного збройного конфлікту (НМЗК) норми МГП зазнають більшого

впливу і певного обмеження з боку положень МППЛ, тим самим посилюючи

охорону життя людини, що дає змогу застосовувати летальну силу залежно від

поведінки і статусу осіб; а найбільш захищене право на життя в період ситуацій

насильства всередині держави, де діє правоохоронна парадигма, у межах якої

послуговуються норми МППЛ і яка дозволяє вдаватися до сили виключно на основі

поведінки особи.

Аналізуються й зіставляються міжнародні універсальні та регіональні правові

акти, практика основних міжнародних механізмів щодо захисту права на життя в

умовах збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави.

Наголошується, що у рішеннях правозахисних міжнародних інституцій

порушення права на життя в умовах збройних конфліктів розглядаються не тільки в

контексті положень МППЛ, а й МГП. Констатується, що нормативний захист права

на життя на сьогодні є результатом взаємовпливу обох галузей, а в практиці ЄСПЛ,

МАСПЛ, АСПЛ, Комітету ООН з прав людини застосовується спільний

4

комплексний тест щодо принципів необхідності, пропорційності, обережності,

необхідності арешту особи перед застосуванням до неї летальної сили й обов’язку

розслідування кожного випадку смерті в будь-яких ситуаціях. У той же час кожен

механізм має певні особливості, що дозволяє розширити правові обов’язки сторін

конфлікту і зміцнити захист права людини на життя.

Розглядаються особливості вибору використовуваної парадигми в ситуації

насильства всередині держави, яка поєднуються зі збройними конфліктами, на

прикладі окремих випадків застосування сили під час здійснення цільових вбивств,

бунтів і демонстрацій, до законних цілей, кримінальних елементів, під час втечі або

заворушень у місцях затримання осіб, військової окупації, міжнародних операцій

ООН з підтримання миру і безпеки, при охороні військової власності. Доводиться,

що на практиці виникають суттєві труднощі із вибору відповідного режиму захисту

права на життя, що впливає на можливість і спосіб застосування летальної сили

проти окремих осіб. Констатується, що відсутність чіткої правової регламентації

застосування сили у вищевказаних випадках призводить до можливості

необґрунтованого і неправомірного обмеження права на життя осіб, тому в

найближчому майбутньому необхідно юридично закріпити правила вибору

відповідної парадигми в таких ситуаціях.

Встановлюється, що в рамках екстратериторіальної дії положень Європейської

конвенції з прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

держава несе позитивні і негативні обов’язки щодо захисту права на життя навіть

під час збройних конфліктів. Констатовано, що такі обов’язки зазнають певних змін

під впливом положень МГП, саме тому порушення права на життя за нормами

МППЛ під час збройного конфлікту може бути лише там, де має місце порушення

норм МГП.

Досліджуються негативні й позитивні зобов’язання держав під час збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держав, зокрема, заборона на свавільне й

незаконне вбивство, обов’язок проводити ефективне розслідування, обов’язок

надати ефективний засіб правового захисту тощо.

5

З’ясовується стан захисту права на життя в Україні на прикладі подій 2013-

2014 років на Майдані Незалежності, збройного конфлікту під час анексії Криму РФ

і на Сході України. Зазначається, що сьогодні практика міжнародних органів,

зокрема, ЄСПЛ, Комітету ООН з прав людини, щодо справ Майдану і збройного

конфлікту на Сході України і в Криму щодо порушення права на життя відсутня,

незважаючи на те, що на розгляді в ЄСПЛ вже перебуває понад 4000 індивідуальних

заяв, пов’язаних зі збройним конфліктом на Донбасі і в Криму, і 6 міждержавних

скарг України до РФ, з огляду на це констатовано, що Україна має розробити і

впровадити комплекс заходів із посилення охорони і забезпечення права на життя.

Вказується, що законодавство України у сфері захисту права людини на життя

в період збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині держави більшою

мірою відображає ключові положення із захисту такого права, але цього не

достатньо. Крім того, констатовано, що нині, як ніколи, задля підвищення захисту

права на життя потрібно суттєво вдосконалити, а також прискорити імплементацію

норм МППЛ, МГП, а саме: привести законодавство України у відповідність до норм

МППЛ і МГП; прийняти додаткові підзаконні нормативно-правові акти, які

враховують також і приписи актів «м’якого права», деталізують і посилюють

охорону прав людини; вести пропагандистську, навчальну, виховну роботу з

поширення знань про МППЛ і МГП з метою підвищення правової культури

працівників правоохоронних органів, військовослужбовців Збройних Сил України,

цивільних осіб тощо.

Наголошується, що необхідно внести зміни до Кримінального кодексу

України, які розширювали б перелік міжнародних злочинів відповідно до

міжнародних актів, Кримінального процесуального кодексу, в якому визначалися б

правові засади співробітництва з Міжнародним кримінальним судом (далі – МКС).

Не менш важливо для України ратифікувати Римський статут МКС, що виокремлює

чотири види міжнародних злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні

злочини і злочин агресії, а також Конвенцію з касетних боєприпасів 2008 р., яка

забороняє використання, виробництво, передачу і накопичення касетних

6

боєприпасів. Вказано, що слід визнати обов’язковими ці міжнародні акти, що дало б

можливість значно збільшити рівень захисту права на життя на території України.

Теоретичні здобутки, отримані у процесі дисертаційного дослідження, мають

наукове значення й можуть бути використані у діяльності міжнародних організацій,

правоохоронних органів, а також в юридичних закладах вищої освіти при

викладанні таких навчальних курсів, як «Міжнародне право», «Міжнародний захист

прав людини», «Міжнародне гуманітарне право» тощо.

Ключові слова: право на життя, збройний конфлікт, ситуації насильства

всередині держави, захист права на життя, права людини, право на життя під час

збройного конфлікту, право на життя під час ситуацій насильства.

SUMMARY

Usmanov I. I. International legal protection of the right to life in conditions of armed

conflicts and situations of internal violence. Qualifying scientific work as a manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Law Sciences, specialty 12.00.11 «International

law». Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of Education and Science of

Ukraine, Kharkiv, 2018.

The thesis is the first systematic and complex international legal research devoted to

the problem of ensuring the protection of the right to life in conditions of armed conflicts

and situations of internal violence. It was carried out by studying the history of the right to

life, establishing the limits of protection of such a right, conditions, when human life

acquires a relative character, the circumstances of lawful restriction of the right to life, as

well as their peculiarities which allow to protect such a right in practice, to determine the

ways of solving legal and practical contradictions, trends and prospects of further

development of international and national mechanisms for the protection of the such a

right.

A systematic and comprehensive analysis of international and regional acts of

international human rights law (IHRL), international humanitarian law (IHL), the

international judicial practice of international bodies in the field of protection of the right

7

to life in armed conflicts and situations of internal violence has been carried out.

Concluding the relative nature of the human right to life, it was established that the

inalienability of such a right was gradually recognized as the jus cogens norm in armed

conflicts and situations of internal violence.

The question of international human rights law and international humanitarian law

interaction during an armed conflict has been analyzed and it is established that

international practice recognizes the mandatory application of the rules of these two legal

regimes simultaneously, and in the area of determining the legality of the deprivation of

human life, the IHL in relation to the IHRL acts as lex specialis. It is concluded that during

armed conflicts the right to life is protected by both these branches of international law,

and the ratio of their norms must be such as to maximally protect human life.

The limits of the protection of the human right to life in armed conflicts and the

criteria for classifying such limits are established and depend on the type of the conflict,

that establishes the peculiarities of the protection of the right to life in an international and

non-international armed conflicts, as well as the status of the parties of the conflict, where

for the definition of the limits of the right to life protection it needs to take into account the

status of persons involved in an armed conflict.

The work examines the regulation of the right to life protection in situations of

violence that do not reach the armed conflict level and indicates that due to the absence of

the definition of "internal disturbances and tensions" according to IHL norms, "riots and

insurrections" for IHRL, this leads to the fragmentation and weakening of the legal

regulation of the right to life protection in such conditions. It is proposed to unify these

concepts to use the unifying term of "situations of internal violence" with the following

definition: a conflict situation within the boundaries of a state that does not reach a level of

armed conflict and is characterized by prolonged and/or massive violence. Such situations

are regulated by the norms of national legislation and IHRL, they include violence during

demonstrations that do not have a pre-agreed plan, spontaneously growing acts of

insurrection; the struggle between more or less organized groups and government, etc.

8

Based on the principles of necessity, proportionality and caution, the comparison

between the protection of the right to life in conditions of armed conflict and situations of

internal violence was made.

It has been established that international norms and practices concerning the

protection of the right to life in both situations use similar principles, which are, however,

different in content. Therefore, the principle of absolute necessity in law enforcement

operations involves the use of lethal force only after the exhaustion of all non-lethal

means, while the principle of military necessity in armed conflicts allows killing,

prohibiting only the causing of the excessive collateral damage. The principle of

proportionality in law enforcement operations indicates the possibility of applying a

proportional minimum necessary force, taking into account the level of threat of death,

physical injury or gravity, the same principle in armed conflicts allows an attack that

should not only be excessive in relation to the specific and direct military advantage

gained. The principle of caution in armed conflicts and situations of internal violence,

unlike armed conflicts, when it is only necessary that warring parties take care of the

civilian population and civilian objects, in its turn, requires the use of all precautionary

measures in law enforcement operations to avoid the use of force and damage as such to

minimize injury, respect and save lives.

It has been argued that the degree of protection of the right to life in conditions of

armed conflicts, depending on the types of the latter, also has significant differences. It is

pointed out that the right to life is least protected in the situation of the international armed

conflict, which uses the paradigm of hostilities, based primarily on IHL norms, which

allows lethal force to be used by combatants at any time; during the non-international

armed conflict, IHL norms are more affected and limited by the provisions of the IHRL,

thereby strengthening the protection of human life, allowing lethal force to be used

depending on the behavior and status of individuals; and the most protected right to life in

situations of violence within the state where the law-enforcement paradigm operates,

within which the rules of the IHRL are used, and which allows to use a force solely on the

basis of the behavior of a person.

9

The analysis and comparison of international and regional normative acts, the

practice of the main international mechanisms for protecting the right to life in conditions

of armed conflict and situations of internal violence had been analyzed.

It is noted that in decisions of human rights international institutions violations of

the right to life in conditions of armed conflicts are considered not only in the context of

the provisions of IHRL, but also IHL. It is stated that the normative protection of the right

to life today is the result of the mutual influence of the two branches, and in the practice of

the ECHR, the IACHR, the ACHR, the UN Human Rights Committee, a joint

comprehensive test of the principles of necessity, proportionality, caution, the need for

arrest of a person before applying a lethal force and duty of investigating each case of

death is used in all situations. At the same time, each mechanism has certain features, that

allows to expand the legal obligations of the conflict parties and strengthen the protection

of the right to life.

The question of the peculiarities of choosing the applicable paradigm in situations of

internal violence, which are combined with armed conflict, is illustrated by the example of

individual situations of the use of force during targeted killings, rebellions and

demonstrations, to legitimate purposes, criminal elements, during escapes or unrest in

places of detention, military occupation, UN peacekeeping and security operations, and

military property protection. It turns out that in practice there are significant difficulties in

choosing the appropriate regime for protecting the right to life, which affects the

possibility and use of lethal force against individuals. It is stated that the absence of a clear

legal regulation of the use of force in the above cases leads to the possibility of unjustified

and unlawful restriction of the right to life of individuals, therefore in the near future it is

necessary to consolidate legally the rules of choosing the appropriate paradigm in such

situations.

It is established that within the framework of the extraterritorial application of the

provisions of the European Convention on Human Rights and of the International

Covenant on Civil and Political Rights, the state has positive and negative obligations for

the protection of the right to life, even in armed conflicts. It is stated that such obligations

change under the influence of the IHL provisions, that is why the violation of the right to

10

life under the IHRL rules during an armed conflict can only be where there is a violation

of the IHL.

The study examines the negative and positive commitments of states in armed

conflicts and situations of internal violence, the prohibition of arbitrary and unlawful

killings, the obligation to conduct effective investigations, the obligation to provide an

effective remedy, etc.

2013-2014 events on Maidan Nezalezhnosti, the armed conflict in the East of

Ukraine and during the Crimea annexation by the Russian Federation became the base of

research of protection of the right to life in Ukraine. Today there is no international bodies

practice, in particular, the ECHR, the UN Human Rights Committee on issues of the

Maidan Nezalezhnosti and the armed conflict in Ukraine, of the violation of the right to

life, despite the fact that the ECHR has already been considered there are more than 4,000

individual application related to the armed conflict in the Donbass and Crimea, and 6

interstate applications from Ukraine to the Russian Federation, in view of this it was stated

that Ukraine should develop and implement a set of measures to strengthen the protection

and provision of the right to life.

It is noted that Ukraine's legislation on the protection of the human right to life in

the period of armed conflicts and situations of internal violence reflects the key provisions

for the protection of this right, but this is not enough. In addition, it was stated that now, as

never before, in order to improve the protection of the right to life, it is necessary to

improve significantly, as well as to accelerate the implementation of the norms of IHRL,

IHL, namely: to bring Ukrainian legislation into compliance with the norms of the IHRL

and IHL; adopt additional sub-normative acts, which also take into account the provisions

of the soft law, detail and strengthen the protection of human rights; to conduct

propaganda, educational work on the dissemination of knowledge about IHRL and IHL in

order to enhance the legal culture of law enforcement officers, servicemen of the Armed

Forces of Ukraine, civilians, etc.

It is emphasized on the necessity to make amendments to the Criminal Code of

Ukraine for expanding the list of international crimes in accordance with international

acts, to the Criminal Procedural Code, for defining the legal framework for cooperation

11

with the International Criminal Court (ICC). It is equally important for Ukraine to ratify

the Rome Statute of the ICC, which distinguishes four types of international crimes:

genocide, crimes against humanity, war crimes and the crime of aggression, as well as the

2008 Convention on Cluster Munitions, which prohibits the use, production, transfer and

accumulation of cluster munitions. It is stated that these international acts should be

recognized as binding, which would allow to increase the level of protection of the right to

life in Ukraine significantly.

Theoretical achievements obtained during the research have a scientific importance

and can be used in the activities of international organizations, law enforcement bodies, as

well as in higher education law schools in teaching such courses as "International law",

"International protection of human rights", "International humanitarian law", etc.

Key words: right to life, armed conflict, internal violence, situations of internal

violence, protection of the right to life, human rights, the right to life in an armed conflict,

the right to life in situations of internal violence.

Список публікацій здобувача

Наукові праці, в яких відображені основні результати дослідження:

1. Усманов Ю.І. Генезис права на життя як імперативної норми

міжнародного права. Науковий вісник Ужгородського національного університету.

2016, Вип. 39. С. 144–150.

2. I.Usmanov. International legal regulation of the restriction of the right to life

in armed conflicts. Jurnalul juridic naţional: teorie şi practică. Republica Moldova, 2017.

– Nr. 4 (26). С. 189–193.

3. Усманов Ю.І. Право на життя в умовах ситуацій насильства всередині

держави, що не досягають рівня збройного конфлікту. Проблеми законності. 2017.

Вип. 138. С. 210–221.

4. Усманов Ю.І. Проблема цільових вбивств в міжнародному гуманітарному

праві. Вісник Національної академії правових наук України. 2018. Вип. № 1. С.177–191.

5. Усманов Ю.І. Міжнародні механізми захисту права на життя в умовах

збройних конфліктів. Проблеми законності. 2018. Вип. 140. С. 154–165.

12

6. Усманов Ю.І. Загальні відмінності захисту права на життя в умовах

збройного конфлікту та ситуацій насильства всередині держави. Альманах

міжнародного права. 2018. Вип. № 19. С.114–123.

Наукові праці, в яких засвідчено апробацію матеріалів дослідження:

7. Усманов Ю. І. Проблема застосування окремих видів зброї в ситуаціях

порушення внутрішнього порядку і напруженості в контексті захисту права людини

на життя. Перспективні напрямки наукової думки: матеріали Міжнар. наук.-практ.

конф. (м. Тернопіль, 18 квітня 2018 р.). Тернопіль: ГО «Європейська наукова

платформа», 2018. С. 72‒76.

8. Усманов Ю. І. Проблема взаємодії МГП і міжнародного права прав

людини відносно захисту права на життя під час збройного конфлікту. Права

людини і демократія: матеріали Наук.-практ. конф. (м. Харків, 15 травня 2018 р.).

Харків: НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2018. С. 182-185.

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ………………….…………….…………3

ВСТУП………………………………………………………………………...........4

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика права на життя в умовах збройних

конфліктів та ситуацій насильства всередині держави

1.1. Генезис правового захисту права на життя як невід’ємного права

людини…………………………………………………………………………………....12

1.2. Право на життя в умовах збройних конфліктів та межі його захисту……...25

1.3. Право на життя в умовах ситуацій насильства всередині держави, що не

досягають рівня збройного конфлікту.……………………………................................43

1.4. Відмінності захисту права на життя в умовах збройних конфліктів та

ситуацій насильства всередині держави.....................................................................….60

РОЗДІЛ 2. Міжнародно-правове забезпечення права на життя в умовах

збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави

2.1. Механізми захисту права на життя в умовах збройних

конфліктів…………...........................................................................................................74

2.2. Особливості вибору правового режиму захисту права на життя в

ситуаціях насильства під час збройних конфліктів …………………...…………........86

РОЗДІЛ 3. Обов’язки держав щодо захисту права на життя в умовах

збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави

3.1. Загальний обов’язок держав щодо екстратериторіального застосування

норм, які захищають право на життя………………...…………………...……….......117

3.2. Спеціальні зобов’язання держав щодо захисту права на життя……........124

3.3. Проблеми захисту права на життя в умовах збройного конфлікту та

ситуації насильства в Україні..…….…………………...………………….………......148

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..........162

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…….................................................167

ДОДАТКИ………………………………………………………………..……...201

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АКПЛ – Американська конвенція про права й обов’язки людини, 1969 р.

АСПЛ – Африканський суд з прав людини

ДП(І) – Перший додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р., що

стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.

ДП(ІІ) – Другий додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р., що

стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

ЄКПЛ – Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних

свобод, 1950 р.

ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини

КП – Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, 1979 р.

МАКПЛ – Міжамериканська комісія з прав людини

МАСПЛ – Міжамериканський суд з прав людини

МГП – міжнародне гуманітарне право

МЗК – міжнародний збройний конфлікт

МКС – Міжнародний кримінальний суд

МКЧХ – Міжнародний Комітет Червоного Хреста

МПГПП – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966 р.

МППЛ – міжнародне право прав людини

НМЗК – неміжнародний збройний конфлікт

ОЗГ – організована збройна група

ОП – Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими

особами з підтримання правопорядку, 1990 р.

4

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Життя є передумовою реалізації

всіх прав і свобод людини. Право на життя є наріжним каменем міжнародного права

прав людини: воно закріплене в усіх основних і деяких спеціалізованих договорах з

прав людини, є частиною загального міжнародного права. Незважаючи на це, воно

досі має відносний характер і за певних юридичних і фактичних умов, може бути

правомірно обмежене. Однак на практиці головною загрозою і перепоною для

реалізації цього права стають збройні конфлікти й ситуації насильства всередині

держави. Як показали Революція Гідності і збройний конфлікт, що має місце в

Україні, право на життя в умовах війни майже беззахисне.

Зважаючи на сказане, додамо, що стосовно забезпечення права на життя під час

збройних конфліктів точаться наукові дискусії й існують суперечності, із цього

приводу висловлюються різні думки: від заперечення існування такого права під час

війни до протилежного. Рішення міжнародних і національних судів щодо дотримання

права на життя під час збройних конфліктів також не завжди вносять ясність, оскільки

часто вони викликають критику з боку науковців і стають підставою погроз урядів

припинити участь у міжнародних механізмах із прав людини.

У ситуаціях, що не досягають рівня збройного конфлікту, а саме масових

акціях протесту, внутрішніх заворушеннях, право на життя також знаходиться в

значній небезпеці. Здавалося б, у цих ситуаціях внутрішнього насильства дане право

мусить бути більш захищеним у правовому сенсі, однак на практиці воно часто

порушується, а отже, механізми його захисту потребують удосконалення.

30 жовтня 2018 р. Комітет з прав людини ООН прийняв Загальний коментар

№36 до ст.6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де намагався

вирішити головні проблеми, пов’язані із захистом права людини на життя. Але, не

дивлячись на прийняття такого важливого акту, багато питань все одно

залишаються відкритими.

З огляду на це виникла нагальна потреба в дослідженні міжнародно-правового

забезпечення права на життя в умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства

всередині держави. Актуальність теми дисертації зумовлюється такими

5

положеннями.

Перш за все, наявність суттєвих протиріч, неоднозначність і неоднорідність у

нормативній і судовій регламентації права на життя потребують всебічного і

комплексного аналізу механізму його забезпечення, надання пропозицій щодо

уникнення суперечностей, оскільки це дасть змогу заповнити прогалини, подолати

колізії правового регулювання і гарантувати дотримання цього права.

Крім того, у межах вітчизняної науки відсутнє комплексне дослідження

проблеми міжнародно-правового забезпечення права на життя в умовах збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держави. Мета роботи – вивчити якомога

глибше сутність цього права і запропонувати шляхи підвищення ефективності його

правового забезпечення в таких умовах.

Нарешті, наявність в Україні значної кількості прикладів суттєвих порушень

права на життя під час подій на Майдані 2013–2014 років, збройного конфлікту на

Сході України і у Криму є зайвим підтвердженням важливості цього дослідження, а

його результати вплинуть на стан правового забезпечення й сприятимуть

вирішенню багатьох практичних проблем, а отже, комплексний і системний

теоретичний аналіз права на життя матиме велике значення для розвитку

української науки міжнародного права і практики його застосування.

Проблема забезпечення захисту права на життя в умовах збройних конфліктів

і ситуацій насильства всередині держави має багатоаспектний і комплексний вимір,

саме тому результати цього дослідження дозволяють встановити межі захисту

такого права, умови, за яких життя людини набуває відносного характеру,

обставини правомірного обмеження права на життя людини, а також їх особливості,

які дозволяють захистити таке право на практиці, визначити шляхи вирішення

нормативних і практичних суперечностей, напрями і перспективи подальшого

розвитку міжнародних і національних механізмів захисту такого права і їх

взаємодію між собою.

Окремі проблеми регламентації і захисту прав людини в цілому і права

людини на життя зокрема досліджувалися низкою вітчизняних і зарубіжних

фахівців, серед яких слід згадати М. Буроменського, А. Гавердовського,

6

О. Мірошніченко, В. Русинову, M. Савригу, Е. Давіда (E. David), Л. Досвальд-Бек (L.

Doswald-Beck), Д. Кретзмера (D. Kretzmer), Н. Мельцера (N. Melzer), М. О`Коннелл

(M. O’Connell), В. Шабаса (W. Schabas), Г. Гастегера (G. Gasteyger), Н. Любелла (N.

Lubell), Дж. Райта (J. Wright), М. Сассолі (M. Sassoli), Ф. Елстона (P. Alston), В.

Паркс (W.Parks), М. Мілановича (М. Milanovic), Д. Шелтона (D. Shelton), І. Парка (I.

Park), Х. Рассел (H. Russell), Е. Уікс (E. Wicks), І. Сандоза (I. Sandoz), Ю. Трестера

(Y. Trester), Л. Олсон (L. Olson), Ж. Пікте (J. Pictet), А. Якобсена (A. Jacobsen) та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого згідно з цільовою

комплексною програмою «Теоретичні та практичні проблеми сучасного

міжнародного права та іноземного конституційного права» № 0111U000954. Її тема

затверджена на засіданні вченої ради Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого (протокол №5 від 25 грудня 2015 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є

встановлення правових меж захисту права на життя в умовах збройних конфліктів і

ситуацій насильства всередині держави, особливостей механізмів забезпечення й

режимів захисту такого права. Згідно з цією метою основними завданнями

дисертації є:

1) встановити межі захисту права людини на життя в умовах збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держави;

2) виявити особливості практики інституційних механізмів у сфері захисту

права на життя в умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині

держави;

3) провести порівняння обсягу захисту права на життя під час збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держави в межах використовуваних

воєнної та правоохоронної парадигм задля встановлення режиму найбільшого

захисту такого права;

4) з’ясувати зміст позитивних і негативних зобов’язань держав щодо

захисту і забезпечення реалізації права на життя в період збройних конфліктів і

7

ситуацій насильства всередині держави;

5) визначити особливості законодавства України з питань захисту права на

життя в ситуаціях збройних конфліктів і насильства всередині держави.

Об’єктом дослідження виступають міжнародно-правові відносини, що

забезпечують захист права людини на життя в умовах збройних конфліктів і

ситуацій насильства всередині держави.

Предметом дослідження є правове забезпечення права людини на життя в

умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині держави.

Методи дослідження. Задля отримання об’єктивних результатів був

використаний комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження науки

міжнародного права. Зокрема, завдяки історико-правовому методу розглянуто

генезис права на життя як невід’ємного права людини, а діалектичному

проаналізовано шляхи вдосконалення процедур регламентації і захисту права

людини на життя, його зв’язок з іншими правовими явищами. Метод об’єктивності

став у нагоді при визначенні вірогідності і правдивості зібраної й проаналізованої

інформації; порівняльно-правовий метод був застосований для зіставлення режимів

захисту права на життя під час збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині

держави; спеціально-юридичний метод – під час вивчення міжнародних

універсальних, регіональних і національних нормативно-правових актів.

Формально-логічний метод дозволив встановити суть окремих понять, таких як

«імплементація», «ситуації внутрішніх заворушень та напруженості» тощо. За

допомогою системно-структурного методу з’ясовано місце права на життя в системі

міжнародного і національного права; а методу кількісного та якісного аналізу –

ефективність міжнародних і національних механізмів захисту права на життя.

Наукова новизна дисертаційної роботи. Дисертація є першою в Україні

науковою працею з міжнародного права, в якій встановлено правові межі захисту

права на життя в умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині

держави, особливості механізмів забезпечення й режимів захисту такого права.

Новизна дослідження знайшла відображення в таких результатах, висновках і

пропозиціях.

8

Уперше:

встановлено межі захисту права на життя залежно від статусу особи і

виду збройного конфлікту, внаслідок чого зроблено висновки, що нормами МГП

допускається обмеження права на життя комбатантів і учасників організованих

збройних груп у НМЗК, а обмеження права на життя цивільних осіб - лише у

випадку їх безпосередньої участі в збройному конфлікті й в межах супутньої шкоди;

доведено, що відсутність дефініції поняття «внутрішні заворушення і

напруженість» у нормах МГП, «заворушення і повстання» у МППЛ призводить до

фрагментації правового регулювання й послаблення захисту права на життя в таких

умовах, тому для подолання цієї проблеми запропоновано використовувати

уніфікуюче поняття «ситуація насильства всередині держави», під якою слід

розуміти конфліктну ситуацію в межах кордонів держави, яка не досягає рівня

збройного конфлікту і характеризується тривалим та/або масштабним

насильством;

на основі принципів необхідності, пропорційності та обережності

проведено порівняння обсягу захисту права на життя в умовах збройних конфліктів

та в ситуаціях насильства всередині держави, встановлено, право на життя є

найменш захищеним у ситуації МЗК, коли застосовується воєнна парадигма,

заснована переважно на нормах МГП, що дозволяє використовувати летальну силу

до комбатантів у будь-який час; під час НМЗК норми МГП зазнають більшого

впливу і певного обмеження з боку положень МППЛ, тим самим посилюючи

охорону життя людини, що дає змогу застосовувати летальну силу залежно від

поведінки і статусу осіб; право на життя є найбільш захищеним в період ситуацій

насильства всередині держави, коли діє правоохоронна парадигма, у межах якої

діють норми МППЛ, яка дозволяє застосовувати силу виключно на основі поведінки

особи;

зроблено висновок, що для підвищення рівня захисту права на життя під

час ситуацій насильства всередині держави необхідно окремим актам «м’якого»

міжнародного права надати характер обов’язкових, зокрема, Кодексу поведінки

посадових осіб з підтримання правопорядку (1979), Основним принципам

9

застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання

правопорядку (1990), Декларації про мінімальні гуманітарні стандарти (Декларація

Турку) (1990), Європейському кодексу поліцейської етики (2001) та іншим, які

деталізують і посилюють охорону такого права.

Удосконалено:

характеристику правових норм завдяки порівнянню практики

міжнародних універсальних, регіональних органів щодо забезпечення права на

життя під час збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині держави,

підкреслено, що невід’ємність такого права в обох режимах поступово визнається

нормою jus cogens;

твердження, що міжнародна практика визнає обов’язковість

одночасного застосування норм МГП і МППЛ, причому у сфері визначення

правомірності позбавлення життя МГП стосовно МППЛ виступає як lex specialis,

зроблено висновок, що під час збройних конфліктів право на життя охороняється

обома цими галузями міжнародного права, а співвідношення їх норм повинно бути

таким, щоб максимально захищати життя людини;

положення про те, що порушення права на життя в умовах збройних

конфліктів у практиці правозахисних міжнародних механізмів розглядаються з

позицій норм не тільки МППЛ, а й МГП, і навпаки, вимоги щодо захисту права на

життя у правоохоронних операціях мають враховуватися воюючими в збройних

конфліктах. Таким чином, нормативний захист права на життя є сьогодні

результатом взаємовпливу обох галузей: в практиці ЄСПЛ, МАСПЛ, АСПЛ,

Комітету з прав людини ООН використовується спільний комплексний тест щодо

принципів необхідності, пропорційності, обережності, у кожній ситуації

вимагається вдаватися до арешту особи перед застосуванням до неї летальної сили

та проводити розслідування всіх випадків смерті осіб;

тезу про те, що держави при здійсненні цільових убивств під час

збройних конфліктів із метою захисту права на життя зобов’язані дотримуватись

норм МГП та сформованих практикою критеріїв законності таких вбивств, не

допускати зловживання вимогами щодо секретності інформації задля перевірки

10

законності мети цільового вбивства, такі вбивства не повинні застосовуватись на

основі лише «підозрілої» поведінки особи, а інформація щодо наслідків

застосовуваної зброї та присутності цивільних осіб в зоні ураження має бути

ретельно перевірена, принцип пропорційності повинен бути дотриманий в кожній

окремій операції, а не в цілому у всій воєнній кампанії;

положення стосовно необхідності регламентації застосування летальної і

нелетальної зброї в ситуаціях насильства всередині держави, констатовано, що у

ХХІ столітті неприпустимим є те, що використання хімічної зброї, експансивних

куль заборонене під час збройних конфліктів і дозволене в межах правоохоронних

операцій, оскільки це відкриває поле для зловживання правоохоронними органами

своїми повноваженнями і дає їм великі можливості обмеження права на життя;

твердження, що імплементація права на життя в національному

правопорядку повинна передбачати виконання державами своїх негативних і

позитивних зобов’язань, більшість з яких прямо не закріплені в міжнародних

договорах, однак вказуються в практиці міжнародних судових та квазісудових

органів, зокрема: заборона на свавільне й незаконне вбивство, обов’язок провести

ефективне розслідування, обов’язок надати ефективний засіб правового захисту.

Набули подальшого розвитку:

теза стосовно того, що в рамках міжнародного права прав людини право

на життя має екстратериторіальний характер, держави несуть позитивні і негативні

зобов’язання із його захисту щодо всіх осіб, які підпадають під їх юрисдикцію. Такі

обов’язки під час збройного конфлікту підпадають під вплив норм МГП, тому

порушення права на життя за нормами МППЛ під час збройного конфлікту може

бути лише там, де має місце порушення норм МГП;

положення щодо обов’язків України імплементувати норми МППЛ,

МГП з метою підвищення захисту права людини на життя, а для цього необхідно

привести законодавство України у відповідність до норм МППЛ і МГП; прийняти

додаткові підзаконні нормативно-правові акти, які враховують також і приписи

актів «м’якого права», які деталізують і посилюють охорону прав людини; вести

пропагандистську, навчальну, виховну роботу з поширення знань про МППЛ і МГП

11

задля підвищення правової культури працівників правоохоронних органів,

військовослужбовців Збройних Сил України, цивільних осіб тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони

сприяють подальшому розвитку теорії і практики міжнародного права. Результати

роботи щодо аналізу міжнародних універсальних і регіональних нормативних актів,

практики міжнародних органів, їх порівняння у сфері захисту права людини на

життя можуть бути використані у діяльності міжнародних організацій,

правоохоронних органів, а також в юридичних закладах вищої освіти при

викладанні таких навчальних курсів, як «Міжнародне право», «Міжнародний захист

прав людини», «Міжнародне гуманітарне право» тощо.

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні

висновки і практичні рекомендації, що в ній сформульовані, обговорювалися на

засіданнях кафедри міжнародного права Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого. Окремі здобутки автора були представлені й

обговорювалися на ІІ Харківських міжнародно-правових читаннях «Актуальні

проблеми сучасного міжнародного права» (м. Харків, 21 листопада 2016 р.), ХVI

Міжнародній науковій конференції «Актуальные научные исследования в

современном мире» (м. Переяслав-Хмельницький, 26-27 серпня 2016 р.),

міжнародній науково-практичній конференції «Перспективні напрямки наукової

думки» (м. Тернопіль, 18 квітня 2018 р.), науково-практичній конференції «Права

людини і демократія» (м. Харків, 15 травня 2018 р.).

Структура та обсяг дисертації складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти

підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який нараховує 402 позиції і

займає 33 сторінки, та додатків – 3 сторінки. Загальний обсяг дисертації – 203

сторінки, основний зміст – 166 сторінок.

12

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА ЖИТТЯ В УМОВАХ

ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ТА СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА ВСЕРЕДИНІ

ДЕРЖАВИ

1.1 Генезис правового захисту права на життя як невід’ємного права

людини

Протягом всієї історії людства право на життя не завжди визнавалося, а

передумови його закріплення як обов’язкової норми були закладені в ідеях,

концепціях, працях мислителів давнини. Згодом воно поступово отримало визнання,

щоправда, спочатку у формі окремих заборон на вбивство, встановлення покарання

за позбавлення життя, видання законів, які захищали б життя будь-якої людини.

Колосальні втрати живої сили під час II Світової війни змусили міжнародне

співтовариство приділити значну увага праву на життя і його захисту, що і стало

поштовхом для закріплення цього в міжнародних договорах як обов’язкової норми,

а отже, і подальшого його вивчення.

Хотілося б зазначити, що, незважаючи на відсутність правового закріплення, в

античні часи (3 тис. до Р. Х. — 476 р.) право на життя фактично існувало і

захищалося навіть стародавніми державами. Так, воно зобов’язане було охоронятися

з огляду хоча б на те, що особа, у якої право на життя відсутнє, не здатна платити

податки, воювати за власну державу чи общину, не зможе дати потомство і взагалі

розвиватися. Саме тому виникають звичаї і норми, які регулюють відносини,

пов’язані з життям людей.

Відомим прикладом такого звичаю є «lex talionis» (принцип таліону), який

формально був закріплений лише у «Законах Мойсея» у Старому Заповіті (II–I тис.

до н.е.) і на той час був основним способом захисту права на життя будь-якої

людини. Звісно, він носив лише відплатний, а не превентивний характер. Якщо

звернутися до індійських «Законів Ману», то згідно з ними особу могли позбавити

життя за викрадання людей, крадіжку майна й за злочини, пов’язані з несенням

державної служби ( ст. 345, гл.8) [334].

13

У той же час цікавим, на нашу думку, а головне, потрібним для кращого

розуміння стану захищеності права на життя в античні часи слугує право, яке існувало

у Спарті й Афінах. Так, раби, які не володіли жодними особистими правами, були у

повному розпоряджанні їх власників – вільних жителів Греції, які часто зловживали

своїми правами. Наприклад, вільні громадяни Спарти щорічно могли проголошувати

війну ілотам, що супроводжувалося масовою загибеллю й кровопролиттям. Крім того,

за тодішніми законами, вбивство таких ілотів допускалося в будь-який час [337, с. 202].

Тому, зрозуміло, про гарантії права на життя для кожної людини не могло бути й мови.

Це також можна помітити, розглянувши систему злочинів і покарань того часу. Так,

згідно з грецьким законодавством до найтяжчих злочинів належали зрада, образа богів,

крадіжки храмового майна тощо, тоді як позбавлення життя людини вважалося не

таким вже небезпечним злочином [383, с. 22]. Проте, незважаючи на те, що у Греції

права на життя законодавчо не було закріплене, ідеї про права людини в цей період

висувають і розвивають видатні філософи, такі як Протагор, Аристотель, Зенон та ін.

Говорячи про права людини, не можна оминути і правову систему Римської

імперії, яка була взірцем і служила прикладом для наступних поколінь, від неї

багато що було запозичено. Так, римські юристи і філософи того часу розвинули

започаткована ще у Стародавній Греції ідею природніх і позитивних прав людини.

Враховуючи те, що і в обох державах існувало рабство, вона набувала актуальності

й значущості. Проте в Римській імперії на відміну від Греції жорстоке поводження з

рабами, їх безпричинне і безпідставне вбивство було суворо заборонено.

У працях окремих римських юристів можна знайти тезу про те, що система

права Риму «встановила смертну кару за невелику кількість злочинних діянь» [401].

Однак у «Законах 12 таблиць», які були головним кодифікованим джерелом права

протягом декількох століть і в яких перевага надавалася захисту права власності,

смертну кару призначали за ті діяння, які в наш час не набувають такої суспільної

небезпечності [362, с. 8–9].

Здобутком римського права можна також вважати те, що було встановлено

момент, з якого у особи виникає право на життя. Так, римські «Дигести і пандекти»

імператора Юстиніана закріплюють, що хто знаходиться у череві, охороняється так,

14

наче він знаходиться серед людей [322, ст. 7, Т. 5, Кн. 1]. Крім того, у статті 12

титулу 5 книги 1 цього ж нормативного документа зазначено, що дитина, яка

народилася на сьомому місяці, є виношеним плодом, а тому можна зробити

висновок, що вона володіє тими ж правами, включаючи і право на життя.

Якщо говорити про середньовічне право (476—1492 рр., відкриття Америки),

то не можна не вказати, що воно, по суті, формувалося на основі римського права,

яке в подальшому було спрощене й «підлаштоване» під інтереси та вимоги

тогочасних правителів і держав.

Так, у Франції, як, до речі, і в інших країнах Середньовічної Європи, раб, на

зразок Стародавнього Риму, прирівнювався до скота, за крадіжку якого

призначалося таке саме за викрадання худоби покарання. А в «Салічній правді» за

деякі злочини встановлювалася смертна кара і вільним громадянам, а саме: за

наміри вступити у шлюб без згоди батьків однієї зі сторін, розбій, зловживання

владою суддями тощо [381, ст. 6, К. 1, П. 1].

У Німеччині XIII століття в «Lex Bajuvariorum» існувала норма, що герцог міг

вбити іншу особу, яка вчинила дії проти закону і не виконала наказу герцога. Згідно

з «Саксонським зерцалом» XIII ст. кожна особа залежно від її соціального і

майнового статусу мала змогу відкупитися від шкоди, заподіяної нею, у тому числі і

від смертної кари. Помітно вплинув на розвиток німецького карного права збірник

«Кароліна» 1532 року, в якому злочини і види покарання були диференційовані

залежно від полу злочинця, його зброї, соціального становища тощо і яким суттєво

розширився перелік злочинів, за які передбачається смертна кара [338].

У цей же період в Англії існувала можливість «відкупитися» за вчинене будь-

яке злочинне діяння. Однак англійський збірник XI століття «Правда Кнута» містив

припис про цінність людського життя, яким, зокрема, заборонялося позбавляти

життя християнина, щоб не згинуло Боже творіння [332, ст. 2.1].

Стосовно території сучасної України, де на той час була Київська Русь,

важливо зазначити, що в найбільш стародавньому джерелі слов’янського права

«Руській правді» була відсутня смертна кара, а найбільш суворим покаранням

вважалося «потік і розграбування», яке призначалося лише за три злочини: вбивство

15

чи розбої (ст. 7), конокрадство (ст. 35), підпал (ст. 83) [387]. Суть цього покарання

полягала в тому, що злочинець, у якого відбирали все наявне в нього майно

(«розграбування»), виганявся разом із сім’єю з громади («потік»). Проте за

позбавлення волі іншої людини особа повинна була заплатити так звану віру, яка

диференціювалася залежно від соціального статусу вбитого. Пізніше на окремій

території Русі Псковською судною грамотою 1467 року вводиться смертна кара (за

конокрадство, зраду і підпал [371, ст. 7]), а згодом і на всій території Судебником

1497 і 1550 років.

Що стосується території Ближнього Сходу в Середні віки, то ставлення до

права на життя тут сформувалося під впливом ісламської релігії, побудованій на

Корані. Так «Книга про Хараджа» VIII століття закріплювала дію принципу таліону,

а смертна кара була передбачена за віровідступництво, вживання спиртних напоїв,

прелюбодіяння, бунти, супротив владі, порушення найбільш серйозних релігійних

догматів.

Якщо говорити про Далекий Схід, то, наприклад, у Китаї смертна кара була

встановлена за вчинення державного перевороту, супротив владі, зраду [333, ст. 2], а

в Японії широко застосовувалися відкупи за вчинювані злочини, крім того, право на

вбивство, наприклад, самураєм простолюдина, лише за начебто висловлену

останнім образу, було встановлено законодавством епохи Сьогунату [383, с. 32].

Значний розвиток ідеї прав людини отримали в період Раннього нового (1492

– 1789 рр., Французька революція), Нового (1789 – 1914 рр., початок Першої

світової війни) і Новітнього (1914 р. – сьогодення) часів. Більш того, саме в цей

період виникає концепція прав людини взагалі. І хоча не всі права, які зараз

вважаються фундаментальними для людини, знайшли закріплення і визнання

відразу, однак на основі трудів філософів тих часів, досягнень політиків, народних

рухів відбувається формування підґрунтя для сучасної демократичної гуманної

правової системи всього світу.

Початком цих процесів прийнято вважати буржуазну революцію 1640–1650-х

років в Англії. Її причиною стало протистояння різних класів англійського

суспільства. Проте, як часто буває в таких випадках, відразу після повстання (з XVII

16

по XIX століття) кількість злочинів, за які передбачалася смертна кара, зросла з 50

до 200. Серед них, зокрема, такі, як вирубка садових дерев, підпал посівів,

пошкодження скота, незначна крадіжка тощо. Як бачимо, захисту майна приділялася

більша увага, ніж життю людей. Лише у XIX столітті залишилося тільки 4 злочини,

покаранням за вчинення яких була смертна кара, яка, до речі, у Великій Британії

повністю скасована у 1969 році [383, с. 35].

У Ранній новий та Новий періоди такими філософами-просвітителями, як

Г.Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж. Руссо та ін. активно розвиваються

теорії природних прав людини [402, с. 55]. Наявність у ті часи численних

філософських теорій з приводу природніх прав людини, їх поширення й підтримка

народом свідчить про значний і підвищений інтерес широких верств населення до

цієї проблеми. Суспільство не могло більше терпіти страждання й зневажливе

ставлення до себе, до власного статусу, а тому протистояння і боротьба за власні

права, що мало місце протягом століть, переросли у революції і протести. Як

наслідок, природні права матеріалізувалися, що знайшло відображення у перших

нормативних актах, де визнавалися і захищалися фундаментальні права, свободи та

інтереси всіх прошарків суспільства тієї або іншої держави.

Серед таких документів, які стали основою сучасного гуманного

законодавства, є Американська декларація незалежності (1776) і французька

Декларація прав людини і громадянина (1789) [351, с. 32], які навіть на сьогодні

вважаються взірцем проголошення і закріплення природних і невідчужуваних прав

людини.

У 1776 році прийнята Декларація незалежності США, в якій вперше в історії

людства було зафіксовано багато природніх прав людини, у тому числі й право на

життя. Цей всеохоплюючий історичний документ розроблений на основі

конституцій окремих штатів, зокрема, Декларації прав колоністів як людей,

християн і громадян, прийнятій у місті Бостон, в якій закріплювалися право на

існування (яке на сьогодні розуміється як право на життя), право на свободу та

власність [320, с. 3], а також Декларації штату Вірджинія, якою ще до прийняття

17

Декларації незалежності США проголошувалися невід’ємні права людини, а саме

право на життя і свободу [329, с. 19].

І незважаючи на те, що в Декларації право на життя не було прямо назване,

однак IX поправка до Конституції встановила, що «перелік у Конституції відомих

прав не має тлумачитися як заперечення або зменшення інших прав, охоронюваних

народом». Важливо також підкреслити, що V поправка додатково встановила норми

щодо заборони: а) притягнення до відповідальності за злочин, який карається

смертю, інакше, як за постановою чи обвинувальним актом, винесеним великим

журі; б) подвійного притягнення до відповідальності за одне правопорушення; в)

позбавлення життя без судового розгляду, а також підкреслила особливу цінність

життя людини, важливість її захист, у тому числі з боку уряду.

Як бачимо, США стали першою державою, яка формально закріпила

невід’ємні й природні права людини, серед них і право на життя, надаючи пріоритет

гуманним ідеям, а не державним інтересам.

Наступним документом, який закріпив пріоритет прав людини як головного

об’єкта захисту держави, стала французька «Декларація прав людини і

громадянина» 1789 року, прийнята під час Великої французької буржуазної

революції. Як і в Декларації незалежності США, у ній прямо не називається право

людини на життя, однак у ст. 5 вказується про право людини робити все те, що не

заборонено законом, а з цього можна зробити висновок про існування і примат

права на життя, яке повинно гарантуватися, адже воно не заборонене. Крім того, у

Декларації1789 року згадуються права: на свободу слова, зборів, рівний доступ до

державної служби, верховенство закону, а також зазначається про вищу цінність

життя людини, необхідність забезпечувати й захищати її права та інтереси. Таким

чином, Декларація прав людини і громадянина стала історичним прикладом для

майбутніх поколінь у визнанні цінності людського життя, прав і свобод [355, с. 49].

Якщо казати про територію сучасної України в цей період, то більша її частина

належала Російській імперії, в якій на той час мало уваги приділялося формальному

закріпленню прав людини та їх забезпеченню (відомі численні випадки порушення прав

робочого класу, селян). У правових актах того часу мало місце покарання у виді

18

смертної кари, яке призначалося за злочини проти церкви, держави й особи. Після

Жовтневої революції 1917 року в певних правових актах радянської влади

закріплювалися права людини як частини соціалістичного суспільства, хоча право на

життя окремо не виокремлювалося серед них.

Переходячи до більш пізніх часів, потрібно сказати, що першим

універсальним міжнародним актом, в якому приділялася увага основним правам

людини і який був прийнятий лише у 1945 році відразу після Другої світової війни, є

Статут Організації Об’єднаних Націй [398]. У цьому документі вперше на

міжнародному рівні використовується термін «права людини» без його тлумачення,

а також закріплюється принцип заборони дискримінації людини, оскільки остання

володіє ними не залежно від раси, статі, мови і релігії.

До вказаного додамо, що першим міжнародним документом, який закріплює

право на життя, є Загальна декларація прав людини [331], прийнята 10 грудня 1948

року Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією 217 (ІІІ). Як справедливо відмічає

багато вчених, Декларація сьогодні розглядається як універсальний каталог прав і

свобод людини, який підкреслив рівність всіх у правах і свободах [315, с. 6–7].

Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя. Таким

чином, цей документ вперше в історії людства на міжнародному рівні закріпив і

чітко виокремив це право, присвятивши йому статтю, підкресливши тим самим

особливе його значення.

Деякі вчені, зокрема, М. Буроменський, О. Тарасов, В. Карташкін, зазначають,

що, незважаючи на те, що Декларація була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН

у формі резолюції, яка має рекомендаційний характер, її норми з плином часу

ретранслювалися в конституції й законодавство багатьох держав, міжнародну

судову практику і перетворилися на звичаєво-правові, а тому мають характер

міжнародно-правового зобов’язання для всіх держав [350, с. 16; 386].

На відміну від Загальної декларації прав людини, у ст. 6 Міжнародного пакту

про громадські й політичні права [354] від 1966 р. не просто міститься норма про те,

що «кожен має право на життя», а вперше в історії проголошується, що таке право є

невід’ємним для кожної людини і його ніхто не може бути свавільно позбавлений.

19

Попри те, що такі експерти, як Д. Мак Голдрік (D. McGoldrick), Ф. Хасан (P. Hassan)

наголошують, що «свавільність» потрібно тлумачити навіть більш широко, ніж

поняття «незаконність» [177, р. 343; 116, р. 243–246], і окремо в кожній ситуації

[199, р. 14], підтверджуючи тим самим свободу держав у можливості тлумачення

права на життя за Пактом в контексті норм МГП [212, р. 196], тим не менш, Пакт не

наводить законних підстав позбавлення права на життя людини, а у ст. 4 вказується,

що не може бути жодних відступів від цього права навіть під час надзвичайного

становища в державі. Пізніше у 1989 році до Міжнародного пакту про громадські й

політичні права був прийнятий Другий Факультативний протокол, головним

призначенням якого слід визнати повне скасування смертної кари, оскільки саме

такий крок з боку міжнародної спільноти дав би змогу говорити про прогрес у

розвитку захисту прав людини, реальне й ефективне забезпечення людини правом

на життя. За своєю суттю Другий Факультативний протокол – унікальний документ,

адже вперше в історії людства на міждержавному рівні була закріплена заборона

застосовування всіма державами смертної кари як виду покарання, що свідчить про

суттєвий прогрес й гуманізацію всього міжнародного права [390, с. 147].

У цьому контексті не можна також не відмітити важливу роль і велике

значення практики таких органів ООН, як Економічна й соціальна рада ООН

(ЕКОСОР), Рада ООН з прав людини і Комітет з прав людини ООН тощо, які

шляхом правотлумачення вищезгаданих нормативних актів часто усувають

прогалини й недоліки.

Крім загального універсального рівня міжнародного захисту права на життя

людини, його регламентація і захист здійснюються і на регіональному рівні,

йдеться про ключові документи, прийняті в Європі, Америці й Африці.

Так, в Європі основними актами, які регулюють право на життя людини, є

Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [345] (далі

– ЄКПЛ) і додаткові протоколи (Шостий і Тринадцятий) до неї, які стосуються

скасування смертної кари. Контроль за дотриманням прав і свобод людини і

громадянина, закріпленими ЄКПЛ, покладається на Європейський суд з прав людини.

Слід додати, що ЄКПЛ, підписана 4 листопада 1950 року, на відміну від всіх інших

20

міжнародних універсальних чи регіональних договорів, єдина у статті 2 не тільки

наводить визначення поняття «право на життя», а ще й зазначає 5 випадків, коли

людина правомірно може бути його позбавлена, а саме: а) при захисті від насильства

іншої людини, б) при арешті або втечі особи з місць тримання під вартою, в) у разі

придушення повстання чи заворушення (ч. 2 ст.2), г) при правомірному виконанні

смертного вироку, який винесений судом в належному порядку (ч.1 ст.2), а також д) у

випадку смерті через правомірні воєнні дії (ч. 2 ст. 15).

Отже, як можна побачити, в Європейській конвенції також право на життя не

має абсолютного характеру. Саме тому, як наголошує вчений Д. Гом’єн, стаття 2

Конвенції не має за мету безумовний захист життя як такого [319, с. 13].

Уже пізніше поняття «право на життя», яке міститься у ст. 2 Конвенції, було

розширене Додатковим протоколом № 6 [225], згідно з яким скасовується

можливість застосування смертної кари в мирний час. Однак у той же час у статті 2

Протоколу наголошується на тому, що існує виняток з цього правила: під час війни

або неминучої загрози влада в змозі застосовувати смертну кару, що ще раз

підтверджує відносний характер права на життя, яке закріплене в Конвенції. Згодом

задля посилення захисту права на життя в рамках Ради Європи Протоколом № 6 у

2002 році був прийнятий Протокол № 13 до ЄКПЛ, в якому проголошувалося повне

й абсолютне скасування смертної кари у всіх без винятку випадках [224], до речі, на

сьогодні його не ратифікували лише декілька країн – учасниць Ради Європи:

Вірменія, Азербайджан і Російська Федерація [221]. Таким чином, тільки у

Тринадцятому Протоколі закріплено беззастережну і безумовну заборону на

застосування смертної кари всіма країнами – учасниками Ради Європи, що його

підписали, як в мирний, так і у воєнний час.

Крім того, важливе значення для встановлення і визнання права на життя як

обов’язкової норми відіграють рішення Європейського суду з прав людини, що

носять прецедентний і загальнообов’язковий характер.

Так, у своєму рішенні «Stewart v. UK» [262, §162], «McCann and Others v.

United Kingdom» [176] Суд вказав, що п. 2 ст. 2 ЄКПЛ забороняє будь-яке

застосування владою необов’язкової сили, яка призводить до позбавлення життя,

21

незалежно від того, умисним був такий результат чи ні. Крім того, Суд у рішенні

«Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom» прямо встановлює за кожною

державою імперативний обов’язок із захисту права на життя через «…збереження

життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією, що передбачає прямий обов’язок

держави забезпечити право на життя шляхом ухвалення ефективних норм

кримінального права…» [215, §54, 55].

Якщо говорити про сучасну міжамериканську систему правового захисту

прав і свобод людини, то головним актом у сфері захисту прав людини виступає

Американська конвенція про права й обов’язки людини, або Пакт Сан-Хосе [255],

яка була прийнята у 1969 р. [312]. На сьогодні учасниками цієї конвенції є 22

держави – члени ОАД [273]. Контроль за дотриманням праві обов’язків Конвенції

покладений на Міжамериканську комісію й Міжамериканський суд з прав людини.

Стаття 4 цього акта, аналогічно статті 2 ЄКПЛ або ст. 6 Пакту, регламентує і

закріплює право на життя, але в той же час містить відмінне й нове для

міжнародного права положення про те, що смертна кара не підлягає відновленню в

тих державах, які її скасували; забороняється призначати смертне покарання за

політичні злочини або злочини невеликої тяжкості; виносити смертний вирок

особам, які на момент вчинення злочину не досягли вісімнадцятирічного віку,

вагітним жінкам, особам, старшим за сімдесят років. У межах американської

правової системи важливими є рішення Міжамериканського суду з прав людини, які

регламентують право на життя. Наприклад, у справі «Velasquez-Rodriguez»,

аналогічно рішенню ЄСПЛ, Суд визнав, що держава має позитивний обов'язок щодо

запобігання порушенням прав людини, у тому числі і права на життя, що

відбуваються на території, яка перебуває під її ефективним контролем, навіть якщо

такі порушення здійснюються третіми особами [301, §166]. У 1990 році до

Американської конвенції відповідно до норм міжнародного права був прийнятий

додатковий Протокол про права людини [228], яким повністю скасовувалася

смертна кара, крім випадків, коли таке покарання виноситься у воєнний час.

Говорячи про африканський регіон, варто вказати, що для нього головним

правовим актом у сфері прав людини виступає Африканська хартія прав людини і

22

народів [314], прийнята в рамках Організації Африканської Єдності (ОАЄ), яка

пізніше, 26 червня 1981 р., реорганізована в Африканський Союз (АС) [2]. У ст. 4

Хартії дуже поверхнево, як для попередніх вищенаведених регіональних взірцевих

документів, лише зазначається про те, що людське життя є недоторканним, і ніхто

не може бути безпідставно його позбавлений. Контроль за дотриманням прав

людини, закріплені в Хартії, покладений на Африканську комісію й Африканський

суд з прав людини.

Ще одним регіональним актом, який регламентує право на життя, є Арабська

хартія прав людини [18], яка набула чинності 2008 року і станом на 2013 рік

ратифікована 13 арабськими державами [19]. Контроль за реалізацією прав,

закріплених Хартією, покладається на Арабський комітет з прав людини. У ст. 5

Хартії зазначається, що кожна людина має невід’ємне право на життя, яке

охороняється законом і ніхто не може бути довільно його позбавлений. Проте в той

же час ст. 6 Хартії допускає винесення судом смертного вироку навіть щодо

неповнолітніх, якщо це передбачено національним законом країни.

Варто також згадати Азіатську декларацію з прав людини [21], підписану 10

країнами Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN) у 2012 році і контроль за

дотриманням якої покладено на АSЕАN – Міждержавну комісію з прав людини. У

пункті 11 Декларації встановлено, що кожна людина має невід’ємне право на життя

і жодна особа не може бути позбавлена такого права, крім випадків, передбачених

законом. Однак, незважаючи на те, що в п. 7 Декларації йдеться про універсальність

закріплених у ній прав, передбачається, що такі права повинні розглядатися в

регіональному й національному контексті з урахуванням різних політичних,

економічних, правових, релігійних та інших передумов, що зводить, по суті,

нанівець саму універсальність і невід’ємність прав людини, у тому числі й права на

життя. Саме така позиція Декларації зазнала критики з боку ООН та інших

міжнародних організацій [288; 53].

Вбачається за необхідне зауважити наступне: попри те, що в науці

міжнародного права ще й досі тривають суперечки між тими, хто стверджує, що

право прав людини і право на життя зокрема не мають місця під час збройного

23

конфлікту [88, с. 30], та тими, хто стверджує протилежне [191, с. 118; 212, с. 2], все

ж таки, крім міжнародних універсальних і регіональних норм міжнародного права

прав людини, право на життя як природне, фундаментальне і невід’ємне право

кожної людини також регламентується положеннями МГП, яке діє в період

збройних конфліктів і визначає режим захисту права на життя залежно в першу

чергу від виду збройного конфлікту і статусу його учасників, про що мова піде далі

в роботі. Відтак положення чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. [347; 348; 330;

346], Перший додатковий протокол, що стосується захисту жертв міжнародних

збройних конфліктів [324], Другий додатковий протокол, присвячений захисту

жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру [323] від 1977 р., до них,

Гаазькі конвенції 1899, 1907 років, звичаєві норми МГП та інші акти, які

забороняють застосування окремих методів і засобів війни, регламентують захист

права на життя в умовах збройних конфліктів, але такі норми, як буде зазначено

нижче, не спрямовані на захист права на життя комбатантів і охороняють життя

лише підзахисних осіб: поранених, хворих, військовополонених, цивільне населення

та інших осіб, які не беруть або припинили брати безпосередню участь у збройному

конфлікті. Причому відступ від дотримання обов’язків державами в період збройних

конфліктів не передбачається нормами МГП.

Крім положень МППЛ і МГП, на міжнародному рівні в наш час приймаються

міжнародні договори, які додатково захищають право на життя окремих категорій

людей, а саме: Конвенція про права дитини від 20.11.1989 року, яка скасовує

смертну кару і довічне позбавлення волі особам до 18 років; Додатковий протокол

до цієї Конвенції від 25.05.2000 р., яким була заборонена участь дітей у збройних

конфліктах; а також Декларація ООН про права корінних народів від 07.09.2007 р., в

якій підкреслено рівноправність корінного населення стосовно інших осіб, які

проживають на території тієї або іншої держави, тощо.

Крім вищевказаних міжнародних актів, варто також вказати, що право на

життя (що вважається імперативною нормою) згадане навіть в низці міжнародних

актів рекомендаційного характеру, зокрема, у Загальному Коментарі №24

CCPR/C/21/Rev.1/Add.6 [125, §10] (1994 р.) Комітету з прав людини ООН, в якому

24

наголошується, що не допускається відступ від права на життя через його статус

імперативної норми та звіт спеціального доповідача Комісії з прав людини ООН

A/37/564 (1982 р.) [234, §22], в якому зафіксовано, що право на життя є складовою

норм jus cogens міжнародних норм, збереження такого права є однією з

найважливіших функцій, держава та численні положення національного

законодавства повинні встановити гарантії для забезпечення здійснення такого

права. Аналогічне положення знайшло своє відображення у звіті Спеціального

доповідача Комісії з прав людини ООН А.Ріберо (A.Ribero) від 1987 р., в якому він

також зазначив, що право на життя є нормою jus cogens [286, §73]. У рішенні

МАСПЛ «Villagrán-Morales et al. v. Guatemala» суддя К.Тріндаде (C.Trindade) за

окремою думкою також вказав, що захист права на життя є не тільки передумовою

для здійснення всіх інших прав, а й те, що «не може бути більше сумнівів у тому,

що фундаментальне право на життя належить до норм jus cogens» [302, §2].

Імперативний характер норм, які захищають право на життя людини, також

відстоюється доктринальними поглядами таких науковців, як М. Новак (M. Nowak),

В. Пол Гормлі (W. Paul Gormley), О. Де Шутер (De Schutter O.), Н. Кеніве (N.

Quénivet), Б. Рамчаран (B. G. Ramcharan) та ін. [199, p. 122; 109; 78; 230, p. 331; 233,

p. 307; 213]. Зокрема, Б. Рамчаран, вказуючи на імперативність права людини на

життя, наголошує, що визнання права на життя як імперативної норми не означає її

абсолютний характер, а говорить про те, що, по-перше, випадки обмеження такого

права повинні бути вичерпними і чітко контролюватися міжнародним правом, по-

друге, обов’язок дотримання такого права встановлюється не тільки за державами,

які підписали міжнародні акти, що охороняють таке право, а й за всіма іншими

державами за будь-яких обставин, по-третє, порушення права на життя автоматично

свідчить про порушення норм jus cogens, наприклад, щодо воєнних злочинів,

геноциду, злочинів проти людства тощо [233, с. 311–312].

Спираючись на наведене, можемо запропонувати проміжні висновки.

1. В античні часи та середньовіччя право на життя не закріплювалося

формально, тільки в період Раннього нового, Нового і Новітнього часів таке право

25

втілилось в національних правових актах, що зумовило розвиток охорони права на

життя на міжнародному рівні.

2. Положення МППЛ і МГП, судова практика міжнародних органів

закріплюють відносний характер права на життя, однак невід’ємність такого права

поступово визнається нормою jus cogens.

1.2. Право на життя в умовах збройних конфліктів та межі його захисту

Незважаючи на те, що у XXI столітті нормативними актами право на життя

визнається обов’язковим і захищається міжнародним правом, воно досі має

відносний характер і, за певних юридичних і фактичних умов, може бути

правомірно обмежене. Саме наявність одночасно міжнародного захисту права на

життя і в той же час можливості його обмеження в умовах збройних конфліктів,

залежність обсягу захисту життя осіб від їх правового статусу, виду такого

конфлікту виводить на перший план питання встановлення меж захисту права на

життя, умов ситуацій, за яких можливе правомірне обмеження такого права під

час збройних конфліктів та їх правове регулювання. Проте перед тим, як перейти до

розгляду меж захисту права на життя, слід відповісти на питання, які ж норми і

якого МГП чи МППЛ застосовуються, як вони взаємодіють між собою в період

збройного конфлікту, адже саме від цього залежать межі, зміст і обсяг захисту життя

людини.

Передусім варто зазначити, що думки вчених з питань дії МППЛ та МГП під

час збройного конфлікту, на відміну від міжнародної судової практики, різняться.

Так, В. Русинова наголошує, що існує три підходи до вирішення питання

співвідношення норм прав людини і МГП під час збройних конфліктів:

конкурентний, інтеграційний і комплементарний [379, с. 44].

Прихильники першого, зокрема Г. Мейровітс (Н.Meyrowitz), стверджують, що

МГП і МППЛ не можуть діяти одночасно через специфічний характер, відмінності

походження, суті, змісту і розвитку цих двох галузей [182], саме тому під час

збройного конфлікту МГП повністю витісняє право прав людини, адже перше є lex

specialis щодо останнього [277].

26

Прибічники інтеграційного підходу, наприклад, Б. Шефер (В. Schaefer) [251],

Ж. Пікте (J. Pictet) [217, p. 13], Д. Драпер (D. Draper) [83], В. Карташкін [339, c. 56–

58], вважають, що МГП і МППЛ можуть застосовуватися одночасно як єдине ціле,

об’єднуючись при цьому під егідою єдиного поняття «гуманітарне право» або

«право прав людини». Однак така теорія, як вказує В. Русинова, ані передбачає

порядку одночасного використання, ані допускає можливості одночасної дії

взаємовиключних норм цих галузей [379, с. 43].

Суть третього, комплементарного підходу, полягає в тому, що норми МГП і

МППЛ повинні частково перехрещуватися й доповнювати одна одну. Саме такий

підхід, на наш погляд, є найбільш поширеним на сьогодні і підтверджується практикою

багатьох міжнародних органів та організацій, зокрема, Ради Безпеки ООН, Генеральної

Асамблеї ООН і Комісії ООН з прав людини, які у своїх резолюціях і рішеннях

неодноразово наголошували, що необхідно дотримуватися в період збройних

конфліктів як права прав людини, так і гуманітарного права [389; 375].

Саме тому, наприклад, Міжнародний Суд ООН у своїх двох консультативних

висновках «Щодо правових наслідків будівництва стіни на окупованій

палестинській території» від 2004 р. і «Про правомірність застосування або

загрози застосування ядерної зброї» від 1996 р. заявив: «Захист, що забезпечується

конвенціями про права людини, не припиняється під час збройного конфлікту. Що

ж стосується взаємозв'язку між МГП і стандартами в галузі прав людини, то існують

три можливі ситуації: одні права можуть бути виключно питаннями МГП; інші

можуть бути виключно питаннями стандартів у галузі прав людини; треті можуть

бути питаннями, визначеними обома цими галузями права». Далі зафіксовано:

«Визначення того, що є довільним позбавленням життя, повинно проводитися на

основі застосованого lex specialis, а саме права, що використовується під час

збройних конфліктах, яке створено для регулювання ведення воєнних дій» [162;

161]. Вбачається, що саме таке розуміння питання співвідношення МГП і МППЛ

свідчить про бажання Суду ООН максимально регламентувати захист життя людей

у період збройних конфліктів, вказуючи на взаємодоповнюючий характер цих двох

галузей. Аналогічна позиція була висловлена Судом ООН у справі про збройну

27

діяльність на території Конго («Демократична Республіка Конго проти Уганди»)

[327, с. 5, п. 6].

Крім того, в п.1 резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2675 (XXV) від 1970 р.

підкреслюється, що основні права людини залишаються повністю застосовними в разі

збройного конфлікту. Рада Безпеки ООН у резолюції 1967 р. в період війни Ізраїлю з

арабськими країнами вказала, що і під час війни слід дотримуватися основних і

невід'ємних прав людини. Ще один приклад. У період збройного конфлікту в

Афганістані Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 45/170 від 16 грудня 1990 р.

зобов'язала афганський уряд не тільки дотримуватися статей Женевських конвенцій і

додаткових протоколів до них, а й до полонених застосовувати положення ст. 14 (пп. 3

і 5) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Подібний висновок вищевказаних органів щодо співвідношення МГП і МППЛ

підтверджується також рішеннями ряду договірних конвенційних органів. Так, у

2001 р. Комітет з прав людини ООН прийняв зауваження загального порядку № 29

(2001) щодо відступу від зобов'язань у зв'язку з надзвичайним становищем, де

зазначив, що Пакт застосовується і в ситуаціях, коли відбуваються міжнародні й

внутрішні збройні конфлікти [56, p. 280–287], а у 2018 р. Комітет опублікував

Загальні зауваження до ст.6 щодо права на життя Міжнародного пакту про

громадянські і політичні права від 1966 р., в яких наголошується, що правила МГП

можуть мати значення для тлумачення й застосування ст. 6, обидві сфери права є

взаємодоповнюючими, а не взаємовиключними [105, §64].

Європейський суд з прав людини також неодноразово у своїх рішеннях, які

стосувалися збройних конфліктів, вказував на застосування норм МГП для

тлумачення права на життя. Суд наголошував, що ст. 2 Конвенції повинна

трактуватися, наскільки це можливо, у контексті загальних принципів міжнародного

права, включаючи норми МГП, які відіграють необхідну і загальноприйняту роль у

ліквідації дикості й нелюдяності збройного конфлікту [117, §102; 300, §185]. В

певних випадках, зокрема, у «чеченських» справах, ЄСПЛ, спираючись (хоч і не

напряму) на принципи необхідності, пропорційності та інші положення МГП,

використовував комплексний підхід до визначення правомірності застосування

28

летальної сили за наявності «дозволених цілей» під час збройного конфлікту [138;

137]. Суд також у своїх рішеннях підкреслив, що обов’язок держави захищати право

на життя слід тлумачити таким чином, щоб не покладати на владу неможливий і

непосильний тягар [137; 138]. У справі «Hassan v United Kingdom» (2014) Суд прямо

вказує на обов’язковість застосування норм МГП під час міжнародного збройного

конфлікту і встановлює правила зв’язку норм МГП з нормами права прав людини

[170, §93] про що мова буде йти далі.

Отже, як можна помітити, незважаючи на те, що міжнародне право не містить

чітку норму щодо обов’язкового паралельного застосування норм МГП і МППЛ під

час збройного конфлікту, міжнародна практика все ж визнає обов’язковість їх

одночасного застосування, причому за загальним правилом у сфері визначення

правомірності позбавлення життя МГП виступає як lex specialis стосовно МППЛ

[394, с. 184]. Таким чином, можна припустити, як зазначає Е. Давід, що, якщо замах

на життя під час збройного конфлікту є порушенням норм МГП, то логічно

стверджувати, що таке діяння стає також порушенням права на життя за МППЛ

[321, с. 274]. Така позиція видається досить правильною, адже одночасна дія і

конвергенція гуманітарного права і прав людини під час збройного конфлікту

забезпечує заповнення прогалин, які існують у правовому регулюванні у цій сфері, у

першу чергу з метою всебічного захисту права людини на життя. Як з цього приводу

наголошує проф. Л. Досвальд-Бек (L. Doswald-Beck): "Обидві галузі права

намагаються захистити людей від зайвого насильства настільки, наскільки це

можливо, дотримуючись потреб суспільства" [81, p. 903]. Проте, як вказує

М. Сассолі (М. Sassоli), виконання більшості норм МГП покладається лише на уряд,

а норми МППЛ, відповідно до таких договорів, передбачають обов’язки тільки

держав, що їх підписали [247, p. 37], що є суттєвим недоліком у регулюванні захисту

права на життя під час збройних конфліктів.

Якщо говорити про межі захисту права людини на життя під час збройного

конфлікту, то їх можна окреслити зважаючи на вид такого конфлікту, оскільки від

цього залежить, а отже, з урахуванням цього і відрізняється режим захисту права на

життя кожного з його учасників, а також статус учасників збройного конфлікту, адже

29

саме статус і функція особи в збройному конфлікті визначають підстави правомірного

обмеження права людини на життя. Тому розглянемо більш детально межі захисту права

на життя з огляду на статус його учасників і вид збройного конфлікту.

Варто вказати, що жодний міжнародний договір не містить визначення

поняття «збройний конфлікт». Дефініція такого терміну зазначається у справі «The

Prosecutor v. Tadić» Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої

Югославії, де вказується, що збройний конфлікт має місце щоразу, коли держави

вдаються до сили або коли відбувається тривале збройне зіткнення між урядовими

силами і організованими збройними групами, або ж між такими групами всередині

однієї держави [274, §70].

Згідно з нормами МГП, збройний конфлікт буває двох видів: міжнародний

збройний конфлікт (МЗК) і збройний конфлікт неміжнародного характеру (НМЗК).

Міжнародний збройний конфлікт відповідно до ст. 2, яка є загальною для всіх

Женевських конвенцій від 1949 р., має місце кожного разу у випадках оголошеної

війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи

більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану

війни, а також у разі часткової або цілковитої окупації Високої Договірної Сторони,

навіть якщо ця окупація не викликає жодний збройний спротив.

Говорячи про право на життя під час МЗК, І. Парк (I. Park) вказує, що хоча в

цей час держави мають значні обов’язки із забезпечення права на життя,

застосування летальної сили в цей період регламентується положеннями МГП [212,

p. 110]. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ «Hassan v United Kingdom» (2014) Суд вказує на

обов’язковість застосування норм МГП під час міжнародного збройного конфлікту і

встановлює правила зв’язку МГП із правом прав людини наступним чином: по-

перше, використання МГП не змінює юрисдикцію органу з прав людини (право прав

людини залишається застосовним за будь-яких обставин); по-друге, якщо

використовується МГП, орган з прав людини має два варіанти: або він застосовує

правозахисне право через призму МГП, або об'єднує закон про права людини і МГП.

Такий варіант тлумачення є єдино можливим щодо питань, які віднесені до обох

галузей права, всі інші питання регулюються МГП [170, §93].

30

У цьому рішенні наведені також критерії, які впливатимуть на взаємодію МГП

і права прав людини, до яких включаються (але не обмежуються): статус

відповідних осіб; близькість військових дій; контроль над воєнною ситуацією;

засоби, що використовуються в операції; чи застосовує держава положення МГП

або вводить надзвичайну ситуацію [170, §27]. Суд також вказує, що там, де

застосування сили регулюється МГП, порушення права прав людини може

відбуватися тільки там, де відбулося порушення МГП [170, §26].

Як зазначає І. Парк, якщо навіть за ст.6 МПГПП застосування летальної сили є

санкціоноване за нормами МГП, то таку силу і відповідно позбавлення життя не

можна вважати свавільним, а тому воно не суперечить ст. 6 Пакту. Подібна позиція

підтверджується висновками Міжнародного суду ООН [162; 161] і рішенням у

справі «Конго» [212, p. 111].

Таким чином, використання летальної сили і позбавлення права на життя в

період міжнародного збройного конфлікту регулюється положеннями МГП як lex

specialis, положення МППЛ тлумачаться у контексті положень МГП, тільки порушення

правил МГП може призвести до порушення права людини на життя в період МЗК, що

важливо для розслідування, встановлення й відшкодування завданої шкоди.

Згідно з п. 1 ст.1 Додаткового протоколу II до Женевських конвенцій від 1949

р. збройний конфлікт неміжнародного характеру – збройний конфлікт, який не

підпадає під дію Додаткового протоколу I і виникає на території якої-небудь

держави між її збройними силами й антиурядовими організованими збройними

силами або іншими організованими збройними групами, що, знаходячись під

відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її

території, що дозволяє їм проводити безперервні й узгоджені воєнні дії і

застосовувати положення Протоколу II.

Проте Другий протокол до Женевських конвенцій, як буде зазначено далі, не дає

однозначних відповідей на питання щодо обсягу захисту права на життя його учасників,

можливості позбавлення їх права на життя під час НМЗК, тому висновки щодо взаємодії

норм МГП і МППЛ під час МЗК не можуть бути просто перенесені в НМЗК, оскільки

31

правила застосування летальної сили в НМЗК мають дещо інший характер, що і

зумовлює виникнення на практиці суттєвих проблем із захистом права на життя.

У контексті НМЗК важливо підкреслити значення статті 3, яка є спільною для

всіх Женевських конвенцій від 1949 року. Як вказує Міжнародний Суд ООН,

положення статті 3 встановлюють мінімальні стандарти гуманізму і є одними з

основних загальних принципів МГП [186, p. 118], адже, як можна помітити із самої

статті 3, вона забороняє у разі НМЗК вдаватися до насилля стосовно життя осіб, які

не беруть участі у збройному конфлікті, завдавати каліцтво, жорстоко поводитися й

піддавати тортурам тощо, відхилення від таких положень заборонене, тобто нормам

статті 3 притаманна обов’язковість і щодо права на життя, яке визначається статтею

53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. як норма

«загального міжнародного права, відхилення від якої неприпустимо» [256, p. 19], а

на переконання Ф. Буше-Сольнье (F.Bouchet-Saulnier), така норма навіть має

звичаєвий характер і встановлює мінімальні стандарти в будь-яких ситуаціях [316, с.

549].

Отже, залежно від виду збройного конфлікту і ролі, яку виконує певна особа,

умовно всіх людей, право на життя яких може бути обмежене в цей період,

поділяють на дві категорії: учасники збройного конфлікту і ті, хто не бере

безпосередньої участі в такому конфлікті.

Учасники збройних конфліктів – комбатанти, антиурядові збройні сили,

інші учасники організованих збройних груп.

Згідно зі ст. 43 ДП(I) комбатанти – особи, які входять до складу збройних сил

сторони, що перебуває в міжнародному збройному конфлікті (МЗК), які мають

право брати безпосередню участь у воєнних діях і підпорядковуватися внутрішній

дисциплінарній системі, що забезпечує дотримання норм МГП. Іншими словами,

йдеться про регулярні збройні сили та інші організовані збройні групи чи

підрозділи, які знаходяться під командуванням, відповідальним перед державою

[352, с. 35]. За п. 1, 2, b, 3, 6 Женевських конвенцій (I, ст. 13; II, ст. 13, b і III, ст. 4.

А) 1949 р. статус «комбатанта» за певних критеріїв може бути поширений на осіб,

які входять до особового складу збройних сил, загонів добровольців і рухів опору,

32

народного ополчення, що формуються населенням при підході ворога. Це означає,

що тільки вищезазначені особи мають право брати безпосередню участь у

військових діях, володіють привілеєм вбивати інших комбатантів, а також можуть

мати статус «військовополонених» у разі взяття їх у полон.

Важливо підкреслити, що позбавлення життя одним комбатантом іншого

ворожого комбатанта не буде вважатися незаконною дією, адже в цьому полягає сам

сенс ведення збройного конфлікту – послабити воєнну міць противника і отримати

перемогу, що випливає з принципу гуманності й воєнної необхідності [187]. Як

зазначає з цього приводу Міжамериканська комісія з прав людини, привілеєм

комбатанта є, по суті, дозвіл вбивати комбатантів противника або завдавати їм

поранення, а також знищувати інші військові об'єкти противника [239, §68].

Проте можливість правомірного обмеження права на життя комбатантів не

говорить про відсутність у них такого права, зважаючи на природність,

фундаментальність і невід’ємність права на життя кожної людини. На наш погляд,

буде правильним вважати, що подібне визнання права на життя за комбатантами

вже фактично існує і підтверджується властивою їм перевагою, а саме існуванням

принципу пропорційності: вид і ступінь сили, що є допустимою для осіб, які не

мають права на захист від прямої атаки, не повинні перевищувати межі сили, що

насправді необхідна для досягнення законної воєнної мети у сформованих

обставинах [127].

Як вже було вказано, згідно з нормами МГП офіційний статус «комбатанта»

отримують тільки ті особи, які беруть участь у МЗК, тобто які включені до складу

збройних сил певної країни [76, p. 17]. Набуття такого статусу учасниками

антиурядових сил або інших організованих збройних груп, воюючих між собою, які є

сторонами протистояння лише в НМЗК, не передбачено ані договірними, ані

звичаєвими нормами міжнародного права через складність їх визначення, а тому

досі нормативно не врегульоване питання щодо можливості нападу таких і на таких

осіб [136, p. 16], що також породжує на практиці складнощі в питанні

відповідальності за вбивство цих осіб і цими особами комбатантів, що свідчить

33

також про різницю в регламентації і нерівному обсязі захисту права на життя

учасників збройного конфлікту залежно від його виду.

До сказаного варто додати, що в міжнародному праві єдиного правового

визначення учасників антиурядових сил або інших організованих збройних груп (ОЗГ)

не існує, тому погляди вчених тут розходяться. Як наголошує В. Русинова, на

переконання Р. Гудмана (Goodman R.), в основу такої дефініції потрібно покласти п. 2

ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р., однак

такий підхід не є поширеним через те, що членами ОЗГ часто не виконуються вимоги

щодо наявності знаків відрізнення, відкритого носіння зброї, дотримання норм МГП.

Другий підхід, який бере до уваги тільки критерії ОЗГ, що містяться в ст. 1 II

Додаткового протоколу до Женевських конвенцій (ДП(II)), також навряд чи може бути

застосований, адже ознаки організованості, наявності центрального командування й

контролю над певною територією [52] вказуються більше для встановлення планки

інтенсивності НМЗК задля звуження застосування ДП (II) щодо загальної ст. 3

Женевських конвенцій. Третій підхід, за яким певна група визнається стороною

конфлікту на індивідуальній основі, також має недоліки, бо дає можливість урядовій

стороні зловживати застосуванням сили до осіб через відсутність чітких критеріїв

визначення їх приналежності до ОЗГ. Спираючись на наведене, вбачається за доцільне

погодитися з думкою В. Русинової, що більш виправданою є практика визначення

організованої збройної групи за аналогією з трактуванням збройних сил, яке міститься

у ст. 43 ДП(I) [378, с. 224], а тому, як вказує Н. Мельцер, членами таких організованих

збройних груп (антиурядових збройних сил та інших організованих збройних груп) у

НМЗК є особи, чиїми постійними функціями є безпосередня участь у воєнних діях

(«постійна бойова функція»). Під постійною бойовою функцію, у свою чергу, вчений

розуміє функцію особи, яка довгостроково включена до складу ОЗГ, що діє як

антиурядова збройна сила у збройному конфлікті, і пов’язана з підготовкою і

вчиненням дій, проведенням операцій, що свідчить про безпосередню участь у

збройному конфлікті, і виданням наказів про них [352, с. 18, 34, 39].

У такому разі саме через те, що ці учасники виступають стороною конфлікту,

їх право на життя може бути обмежене, а отже, такі вони мають також право

34

вбивати інших учасників і бути вбитими під час НМЗК, про що, наприклад, вказано

також у Коментарі МКЧХ до ДП (ІІ): особи, які належать до збройних сил чи

збройних груп, можуть бути піддані нападу в будь-який час [341]. Аргументувати

наведену позицію можна дією загального принципу МГП щодо рівності сторін, які

беруть участь у збройному конфлікті [45; 248].

Звісно, законна можливість одного учасника збройного конфлікту вбивати

іншого з протилежної сторони не означає, що такі вбивства будуть здійснюватися

без відповідності до норм МГП, адже під час збройного конфлікту в учасників

протилежних сторін виникає низка обов’язків, що гарантують дотримання і

збереження права на життя.

Так, під час бойових дій головні обов'язки сторін випливають із загального

принципу дотримання норм МГП, у тому числі щодо обмеження вибору засобів і

методів ведення воєнних дій, наприклад, заборона віроломства (ст. 37 ДП (I)), вбивство

особи, яка знаходиться поза полем бою (ст. 41 ДП (I)), тощо, а також принципів

пропорційності, тобто заборони атакувати воєнні цілі, якщо це може призвести до

випадкових втрат життя серед цивільного населення, їх травм, руйнування цивільних

об’єктів, і що було б надмірним і непропорційним досягнутій конкретній прямій воєнній

перевазі [119], і воєнної необхідності, тобто обов’язок вживати мінімально необхідних

заходів, використовувати методи і засоби, які не заборонені МГП, для досягнення

законної воєнної мети – послаблення воєнної сили іншої сторони збройного конфлікту

[119].

У контексті сказаного додамо, що особи, які не беруть або перестали брати

безпосередню участь у збройному конфлікті, – парламентарі, духовенство,

медперсонал, військовополонені, поранені, хворі, особи, які зазнали корабельної

аварії, цивільне населення. За нормами МГП такі особи, незалежно від виду

конфлікту, якщо вони не беруть прямої безпосередньої участі у військових діях,

набувають статусу «підзахисних осіб», а це означає заборону позбавлення їх права

на життя під час збройного конфлікту, відповідно, їх умисне вбивство заборонене

нормами МГП і буде вважатися міжнародним злочином.

35

Одним із найбільш проблемних питань у МГП є розрізнення цивільного

населення і учасників НМЗК, а також тих цивільних, які безпосередньо беруть

участь у МЗК або НМЗК, адже право на життя останніх двох категорій осіб

правомірно може бути обмежене. Зупинимося на цьому більш детально.

Розрізнення учасників ОЗГ і цивільного населення, яке не бере

безпосередньої участі в НМЗК

Згідно зі звичаєвими нормами цивільне населення – це особи, які не входять

до складу збройних сил [76, норм. 5].

Відповідно до ст.13 ДП (II) вбивство цивільного населення заборонене,

оскільки воно користується спеціальним захистом. У той же час МГП прямо не

забороняє цивільним особам брати безпосередню участь у воєнних діях, у тому

числі у складі організованих збройних груп (антиурядових сил), члени якої

виконують постійну бойову функцію, але і не передбачає будь-яких привілеїв для

таких учасників, адже на період виконання постійної бойової функції члени

організованих збройних груп перестають бути цивільними особами. Відповідно, у

цей час всі вони можуть бути вбитими іншими учасниками НМЗК, а це не буде

порушенням права на життя. Із моменту, коли члени організованих збройних груп

перестануть виконувати постійну бойову функцію, вони знову набувають статусу

«підзахисних осіб», але не звільняються від судового переслідування за вчинені

ними порушення внутрішнього законодавства і міжнародного права [352, с. 20].

Наступним кроком буде встановлення, за якими ж критеріями відбувається

розмежування учасників НМЗК і цивільного населенням, яке не бере безпосередньої

участі в конфлікті?

Із цього приводу в міжнародному праві існує три концепції.

Перша концепція «активної участі» апелює до ст. 3, спільної для всіх

Женевських конвенцій 1949 року, яка передбачає, що особи, які виступають на

стороні неурядових сил у НМЗК і які не беруть активної участі у воєнних діях,

користуються особливим захистом, відповідно, ті, хто бере активну участь,

втрачають такий захист. Цей підхід дуже спрощує розмежування, адже не враховує

того факту, що активні учасники конфлікту намагаються «злитися» з мирним

36

населенням, замаскуватися під нього. Таким чином, у внутрішніх військ час на

вбивство протилежної сторони є лише в момент збройного зіткнення, що

призводить до дисбалансу учасників збройного протистояння, а це може вплинути

на підзахисний статус цивільного населення. Тому вважають, що, якщо цивільна

особа хоч раз взяла участь у збройному зіткненні, вона з цього моменту може бути

вбитою, тобто її право на життя може бути обмеженим, адже вона стає повноцінним

учасником НМЗК. Така позиція не знайшла своєї підтримки і втілення в судовій

практиці, оскільки вона вносить певну відносність у статус цивільної особи в

збройному конфлікті [157, p. 23; 380, c. 828].

Прихильники другого підходу пропонують розмежовувати цивільне населення

і учасників конфлікту за критерієм членства в неурядовій організованій групі з

постійною бойовою функцією [253; 261]. Відтак не має значення, чи бере особа

активну участь у такій групі, чи виконує лише допоміжні функції, вона може бути

жертвою вбивства поки є членом цієї групи або не стала hors de combat (поза боєм).

Причому, як стверджує Г. Гастейгер (G. Gasteyger), посилаючись на І. Дінстейна (Y.

Dinstein), такі особи стають комбатантами в широкому сенсі, не маючи при цьому

привілеїв щодо можливості брати участь у військовому протистоянні й бути

військовополоненим, саме через це вони можуть бути законно вбитими на полі бою,

тобто вони вночі здійснюють військові рейди, удень перетворюються на цивільних,

саме тому вони не є комбатантами і в той же час не є цивільними. Такий підхід

використовується на практиці у США та Ізраїлі в боротьбі з тероризмом [103, p.

145]. Отже, всі інші, крім вищезазначених осіб, є цивільним населенням і можуть

бути вбитими лише коли вони безпосередньо беруть участь у збройному

протистоянні [157, p. 23; 352, c. 85].

Згідно з останньою точкою зору, т. з. підходом «обертаючої двері», що

підтримується Комісією ООН з прав людини, МКЧХ, вченими О. Бен-Нафталі (O.

Ben-Naftali), К. Мікаелі (K. Michaeli) [36], А. Касезе (A. Cassese) [50], цивільна особа

може бути вбита як комбатант лише в момент, коли вона безпосередньо бере участь

у збройному протистоянні або готувалася до нього, або поверталася назад із місця

збройного зіткнення, або є докази того, що в цей момент особа, яка є членом

37

організованої збройної групи, виконувала постійні бойові функції, незважаючи на

цивільну зовнішність [352, с. 86].

На наше переконання, беручи до уваги принципи МГП і МППЛ, зокрема,

гуманності, обережності тощо, останній підхід можна вважати найбільш обґрунтованим,

адже він, по-перше, позбавлений суттєвих недоліків двох інших підходів (значної

відносності у статусі цивільної особи, незрозумілості визначення і розрізнення членів

ОЗГ, розтягненості в часі моменту можливого вбивства особи тощо), по-друге,

попереджає напад на цивільних, які не становлять воєнної загрози, і, по-третє, усуває

дисбаланс між урядовими й антиурядовими силами, адже члени останніх можуть бути

вбиті поки вони de facto виконують постійні бойові функції в рамках ОЗГ.

У справах «McCann and Others v UK», «Oğur v. Turkey», «Gül v. Turkey» ЄСПЛ

підкреслив, що не було абсолютної необхідності вбивати особу, яка провадила

розвідувальну діяльність, безпосередньо не брала участі в терористичній діяльності в

момент затримання, саме тому уряд мав спочатку заарештувати таку особу, а не

вбивати її. ЄСПЛ потім підтвердив цю позицію у подібних справах, пов’язаних із

збройними конфліктами [103, p. 147]. У той же час держава не зобов’язана мати

інформацію про приналежність особи до ворогуючих сил, така інформація може бути

отримана вже після вбивства, і справа ЄСПЛ «McCann and Others v UK» підтверджує

[380, с. 829]. Саме тому даний підхід є найбільш поширеним на практиці.

Проте, як зазначає О’Коннелл (M. O’Connell), США, наприклад, на практиці

зовсім ігнорують критерій «доказовості участі», адже в цій країні ніколи не

надавалися докази прямої участі осіб у збройному протистоянні, адже такі дані, по-

перше, засекречені урядом США, а він їх не розголошує, по-друге, визнання цього

критерію призвело б до того, що США змушені були б визнати, що вбивство

терористів в Афганістані, Сомалі, тобто поза зоною збройного протистояння, яке

мало місце в Пакистані, було б незаконним [200, p. 13].

У науковому середовищі існує й інший підхід, який підтримується і МКЧХ в

тому числі, згідно з яким, у разі виникнення сумніву при визначенні статусу особи

пріоритет має статус саме цивільної особи [352, с. 92]. Однак цей підхід не має

обов’язкового характеру і виступає лише рекомендаційним.

38

Отже, можна помітити, що міжнародне право розмежовує цивільне населення й

безпосередніх учасників НМЗК, адже право на життя останніх може бути законно

обмежене.

Розрізнення цивільного населення залежно від участі в збройному

конфлікті

Як уже було вказано, за нормами МГП вбивство цивільного населення

заборонене. Проте гуманітарне право не забороняє цивільним особам брати

безпосередню участь у військових діях. У той же час на період такої участі цивільні

втрачають статус «підзахисних осіб», а отже, вони правомірно можуть бути

позбавлені життя іншими учасниками як під час МЗК, так і НМЗК [352, с. 20]. Саме

тому і постає питання, як відрізнити цивільних осіб, які не беруть безпосередню

участь у збройному конфлікті, від тих, хто бере.

У 2009 р. МКЧХ публікує документ під назвою «Керівні положення:

«Безпосередня участь у військових діях», який схвально сприйняла наукова

спільнота й активно застосовується на практиці. Так, МКЧХ у ньому зазначає, що

безпосередня участь у воєнних діях – це конкретні ворожі акти, вчинені окремими

особами в рамках ведення військових дій між сторонами у збройному конфлікті.

Безпосередню участь потрібно відрізняти від непрямої участі в бойових діях, яка

доповнює загальні військові зусилля однієї зі сторін у конфлікті, однак прямо не

завдає шкоди і з цієї причини не веде до втрати захисту від нападів [352] .

Варто зауважити, що Н. Мельцер (N. Melzer) [352, с. 50], у свою чергу,

спираючись на вищенаведене визначення і рішення Міжнародного трибуналу щодо

Руанди, ототожнює поняття «безпосередня участь» і «активна участь» у воєнних

діях», а також виокремлює три обов’язкові їх елементи:

1) дія повинна бути конкретною, вчинятися умисно і протягом певного

часу, адже, наприклад, особа, яка не є стороною конфлікту і не є членом

організованої групи (у НМЗК), може бути вбита тільки під час здійснення такої

конкретної дії. Крім того, мета цієї дії – нанесення шкоди (досягнення порогу

шкоди), спричинення настання негативних наслідків для цивільних, військових

об’єктів іншої сторони збройного конфлікту й осіб;

39

2) причинно-наслідковий зв’язок повинен бути лише прямим, а дія – лише

єдиною причиною нанесеної шкоди, адже, наприклад, дія робочого на заводі, який

виготовляє зброю, є опосередкованою дією, що вплинула на завдану шкоду, тому це

не є безпосередньою участю;

3) й останній елемент – результат дії (нанесена шкода іншій стороні

збройного конфлікту або отримана воєнна перевага) і зв’язок з воюючою стороною.

Головним критерієм при цьому є сприйняття протилежною стороною результату дії

особи як нанесеної шкоди чи отриманої підтримки, у першу чергу, очікуваність

такого результату [352, с. 54, 59–62; 380, с. 830–831].

Отже, цивільне населення, яке бере безпосередню участь у бойових діях у

МЗК чи НМЗК, на період такої участі, а також особи, які виконують постійну

бойову функцію в інтересах організованої збройної групи, втрачають статус

«підзахисних осіб», саме тому в цей час вони можуть бути вбитими іншими

учасниками конфлікту і це не буде порушенням права на життя.

Супутня шкода

Крім вищезгаданого випадку безпосередньої участі в збройному конфлікті,

право на життя цивільного населення може бути обмежене також під час МЗК і

НМЗК у ситуації нанесення супутньої шкоди, тобто неминучої і ненавмисної шкоди,

яка завдається збройними силами цивільному населенню, цивільним об’єктам,

майну під час проведення воєнних дій у разі нападу на правомірну воєнну ціль [206,

p. 14] (протиборчих комбатантів, військових об’єктів). Така шкода допускається

нормами МГП і буде законною лише в тому випадку, якщо не буде надмірною, а

напад, який здійснюється при цьому, не повинен згідно зі ст. 51 ДП(I) бути умисно

направленим на цивільне населення і невибірковим, натомість має провадитися

відповідно до принципів пропорційності й воєнної необхідності. Це означає, що

сторони повинні застосовувати силу таким чином, щоб шкода, завдана протилежній

стороні, була пропорційною отриманій у результаті такого нападу воєнній перевазі,

а обсяги силових методів, застосованих при цьому, не перевищували необхідні, щоб

противник склав зброю і припинив боротьбу [380, с. 5].

40

Варто зазначити, що норма, яка міститься у вищезазначеній ст. 51 ДП(I), має

звичаєвий характер, що підтверджується існуванням звичаєвої норми №14 [76], яка

забороняє нанесення надмірної шкоди під час військового нападу цивільним особам

і об’єктам як під час МЗК, так і НМЗК. Саме тому далі така шкода визначатиметься

як «супутня шкода», адже, як вказує Спеціальний доповідач засідання 67 Сесії

Комісії міжнародного права ООН, термін «супутня шкода» став майже синонімом

шкоді цивільним особам і цивільному майну, яка може заподіюватися внаслідок

законного нападу і безпосередньо пов'язана з принципом пропорційності [318].

Згідно з положеннями ст. 57 ДП(I) у сторін існують позитивні зобов’язання перед

здійсненням воєнного нападу з метою максимального уникнення супутньої шкоди, а

саме щодо: 1) перевірки і пересвідчення існування воєнних цілей; 2) мінімізації

супутньої шкоди шляхом дотримання заходів обережності при обранні методів і засобів

нападу; 3) утримання від надмірної супутньої шкоди, яка явно не відповідатиме

конкретній і прямій воєнній перевазі. У разі, коли об’єкт не є або перестав бути воєнною

ціллю, знаходиться під спеціальним захистом чи супутня шкода може бути надмірною,

командувачі мають зупиняти воєнні напади і операції [306, p. 827].

Додомо, що найбільш дискусійним і складним питанням у цій сфері є

визначення надмірності супутньої шкоди, адже така шкода і відповідне обмеження

права на життя будуть законними тільки тоді, коли не буде досягнутий поріг

«надмірності». Саме тому відповідь на нього має важливе значення для сторін

конфлікту.

Так, Дж. Райт (J.Wright) з цього приводу зазначає, що, по суті, це проблема

гуманітарних і воєнних інтересів. МКЧХ стоїть на позиції, що велика супутня шкода за

МГП забороняється повністю за будь-яких обставин. Однак експерти з «Program on

Humanitarian Policy and Conflict Research (HPCR) у Гарварді спільно з групою експертів

з МГП наголошують, що велика супутня шкода не завжди є надмірною, адже

надмірність не є абсолютною і залежить від обсягу воєнної переваги, досягнення якої

очікується, і тому може бути виправдана воєнною метою [54, p. 91; 121].

Очевидно, що, якщо напад був здійснений умисно і особа знала, що він може

нанести надмірну супутню шкоду, то згідно з ч.2 ст.57 ДП(I) таке діяння буде воєнним

41

злочином. В іншому випадку, як вказує Дж. Райт, зважаючи на те, що відсутнє правове

визначення поняття «надмірна супутня шкода» і звичаєві норми в цій сфері, багато

вчених, наприклад, Л. Грін, Дж. Гардам, Я. Хендерсон, Д. Флек, Н. Мельцер, наполягає

на домінуючому «суб’єктивному» критерії, який на сьогодні не має альтернатив і

доводів, що «надмірність» мусить спиратися на суб’єктивну позицію командуючого,

тобто його оцінку ймовірної очікуваної супутньої шкоди і воєнної переваги в певних

обставинах на основі володіння конкретною інформацією. Протилежний йому

«об’єктивний» критерій, який полягає в «раціональній» оцінці командуючим

супутньої шкоди, воєнної переваги і визначення пропорційності, як зауважує Дж.

Райтс, не знайшов широкої підтримки. У той же час Міжнародний трибунал для

колишньої Югославії у 2003 році в діях генерала С. Галича, застосовуючи цей

критерій, визнав порушення принципу пропорційності через 23-місячну осаду його

армією міста Сараєво, у результаті чого загинули тисячі цивільних. Суд вказав на

надмірність супутньої шкоди і наголосив: «При визначенні того, чи був напад

відповідним, необхідно вивчити, чи достатньо добре інформована людина в умовах

фактичного правопорушення, обираючи розумне використання наявної у нього

інформації, чи можна було очікувати надмірні втрати серед цивільного населення в

результаті такої атаки» [275; 306, p. 842].

Варто додати, що існує ще й «гібридний» критерій, який базується на

суб’єктивній оцінці командуючим передбачуваної воєнної переваги, ймовірної

супутньої шкоди і подальшому раціональному об’єктивному визначенні

пропорційності нападу на основі володіння конкретною інформацією в цій ситуації

[306, p. 840]. Саме на застосуванні такого критерію наполягає Е. Давід (E. David),

який вказує, що для того, щоб визначити, чи відповідає бойовій задачі (воєнній

перевазі) супутня шкода, заподіяна цивільним особам в результаті нападу на

військовий об'єкт, як критерій слід взяти випадок людини, у нормальній ситуації

обачної, і перевірити, чи може вона, розумно використовуючи існуючу в її

розпорядженні інформацію, очікувати заподіяння надмірної шкоди цивільним

особам [321].

42

Схожий підхід використав Комітет офісу прокурора у Міжнародному трибуналі

щодо колишньої Югославії під час розслідування бомбардування жилих районів Косово

в 1999 р., який напрацював наступні критерії оцінки пропорційності: 1) співвідношення

воєнної переваги і супутньої шкоди; 2) визначення кінцевого результату;

3) встановлення географічних і часових меж; 4) визначення безпекового фактору атаки.

Беручи до уваги ці критерії, Комітет зробив висновок, що напад сил НАТО на офіс

телерадіокомпанії в Белграді під час атаки югославського командування, в результаті

чого загинуло біля 17 цивільних осіб, а також напад хорватських військ на місто Вітез у

1993 р., коли в ньому знаходилися сили Боснії і Герцеговини, не були надмірними, адже

воєнна перевага була вищою, ніж супутня шкода.

Говорячи про оцінку супутньої шкоди, варто також вказати що сьогодні, як

зазначає Дж. Райт, згідно з положеннями п.п.4, п. б ст. 8 Римського статуту

кримінально караний поріг надмірності супутньої шкоди був значно підвищений, адже

дана норма забороняє нанесення супутньої шкоди, якщо вона буде явно непорівняна з

конкретною і безпосередньою очікуваною загальною військовою перевагою. Однак

вчений відмічає, що нині йому не відомі випадки, коли перед МКС постало питання

щодо дотримання принципу пропорційності. Крім того, відповідно до ст. 10 Римського

статуту юрисдикція МКС щодо атак з явно надмірною супутньою шкодою не є

авторитетною стосовно конвенційного або звичаєвого МГП [306, p. 843].

Вищевказане дає підстави для таких проміжних висновків.

1. Міжнародна практика визнає обов’язковість одночасного застосування норм

МГП і МППЛ, причому у сфері визначення правомірності позбавлення життя людини

МГП стосовно МППЛ виступає як lex specialis. Під час збройних конфліктів право на

життя охороняється обома цими галузями міжнародного права, а співвідношення їх

норм повинне бути таким, щоб максимально захищати життя людини.

2. Нормами МГП допускається обмеження права на життя комбатантів і

учасників організованих збройних груп у НМЗК, хоча є певні обмеження щодо

методів і засобів ведення такого конфлікту, а обмеження права на життя цивільних

осіб допускається лише у випадку їх безпосередньої участі в такому конфлікті та в

межах супутньої шкоди.

43

1.3. Право на життя в умовах ситуацій насильства всередині держави,

що не досягають рівня збройного конфлікту

Ситуації порушення внутрішнього порядку, внутрішня напруженість та інші

акти аналогічного характеру час від часу виникають на територіях сучасних держав,

йдеться, зокрема, про нещодавні події в Лівії, Сирії, а також і на території України, а

саме про протести й акції на Майдані Незалежності наприкінці 2013 – початку 2014

рр., які з мирних переросли у збройне протистояння між демонстрантами і

правоохоронними органами. Такі ситуації неодмінно супроводжуються

застосуванням зброї і насильства, до цього, як правило, вдаються групи чи

неконтрольований натовп людей, які борються із державною владою чи між собою.

За нормами міжнародного права такі ситуації не належать до збройних конфліктів,

хоча можуть переростати в такий або бути його наслідком.

Незважаючи на поширеність у світі ситуацій порушення внутрішнього

порядку або зростання в окремому регіоні внутрішньої напруженості, міжнародне

право до цих пір не сформувало єдиного підходу до визначення поняття «ситуації

насильства всередині держави» [366, с. 18]. Щоправда, такі ситуації згадуються в II

Додатковому протоколі 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р., який стосується

збройних конфліктів неміжнародного характеру, у ньому, зокрема, наголошується,

що цей протокол не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку і

виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й

спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є

збройними конфліктами.

Пізніше у 1986 р. у Коментарі до ДП (II) експерти навели приклади таких

ситуацій, а саме: «Заворушення, такі, як, наприклад, демонстрації, які не мають

заздалегідь узгодженого плану, окремі спорадичні акти насильства на відміну від

військових дій, що ведуться збройними силами або збройними групами, інші акти

аналогічного характеру, включаючи, зокрема, масові арешти осіб у зв'язку з їх діями

або переконаннями». По суті, коментар до Протоколу повторює визначення, надане

у 1971 р., але з уточненням, що таке трактування є частиною доктрини МКЧХ, тобто

не має обов’язкового характеру, а зроблено із метою практичного застосування.

44

Перша спроба закріплення на міжнародному рівні визначення поняття

ситуацій «порушення внутрішнього порядку та обстановки напруженості», як

наголошує Фернандеш де Кастро (Fernández de Castro), була зроблена у 1971 р. на

Дипломатичній конференції з питання підтвердження і розвитку МГП, де експерти

зазначили, що подібні ситуації розглядаються як такі, які не є неміжнародними

збройними конфліктами, але в яких існує протистояння всередині країни, що

характеризується певним ступенем серйозності або тривалості, а також актами

насильства. Останні можуть набувати різних форм, від спонтанного зародження

акцій протесту до боротьби між більш-менш організованими групами і владою. У

таких ситуаціях, які не обов'язково переростають у відкриту боротьбу, влада

вдається до сил поліції або навіть до збройних сил, щоб відновити порядок

всередині країни. Велика кількість жертв зумовила необхідність застосувати

мінімум гуманітарних норм» [399, с. 34]. Відмінність таких ситуацій від НМЗК, як

вказує Ф. Буше-Сольнье, полягає в першу чергу в тому, що в них ще відсутні

організовані антиурядові збройні сили або організовані збройні групи під

відповідальним командуванням, які здійснюють безперервні й узгоджені воєнні дії,

хоча їх можуть здійснювати й окремі організовані антиурядові збройні групи; у цій

ситуації МГП не застосовується, крім загальної ст. 3 до Женевських конвенцій через

її звичаєвий характер і встановлення нею мінімальних стандартів у будь-яких

ситуаціях [316, с. 549].

Терміном «порушення внутрішнього порядку та обстановка внутрішньої

напруженості», за твердженням МКЧХ, охоплюються також масові арешти;

затримання з причин безпеки великої кількості осіб; адміністративне затримання,

особливо довгострокове; можливість поганого поводження, застосування тортур,

змінення матеріальних або психологічних умов утримання під арештом; тримання

ув’язнених у в'язниці без права переписки протягом тривалого часу; репресивні заходи

проти членів сімей осіб, які перебувають у близькому спорідненні з тими, хто був

позбавлений волі; призупинення основних судових гарантій або за допомогою

офіційного оголошення надзвичайної ситуації, або через ситуацію де-факто;

широкомасштабні заходи, що обмежують особисту свободу, такі як висилка, домашній

45

арешт, переміщення; заяви про насильницькі зникнення; збільшення кількості актів

насильства, які наражають на небезпеку беззахисних осіб або посилюють страх серед

цивільного населення, тощо [52; 128].

Науковці, коментуючи положення Додаткового протоколу II, зокрема

М.Беджауі, звертає увагу на певні недоліки такого визначення, а саме на те, що

Протокол II обмежений у сфері застосування конфліктами лише даної ситуації,

тобто його положення поширюються лише на описані конфліктні випадки. Крім

того, вчений проводить відмежування понять і зазначає, що «фахівці говорять про

внутрішні заворушення, коли в умовах відсутності збройного конфлікту держава

застосовує силу з метою збереження або відновлення правопорядку і законності, а

про внутрішні напруженості (які є менш тяжкі і на противагу порушенням

внутрішнього порядку рідко мають взагалі будь-яку організацію [316, с. 549]) – у

разі відсутності внутрішніх заворушень, коли вона вдається до превентивного

застосування сили задля збереження миру і законності». [325, с. 161].

У свою чергу, А.Ейде під «внутрішніми заворушеннями і напруженістю»

пропонує розуміти взагалі всі конфліктні ситуації всередині тієї чи іншої країни,

досить серйозні в плані породження гострих гуманітарних проблем, особливо в

через те, що вони ведуть до фізичного насильства і обмеження свободи, незалежно

від того, використовуються чи ні збройні сили [325, с. 161].

Окремі експерти МКЧХ пропонують визначати ситуації порушення

внутрішнього порядку й обстановки напруженості як такі, що не мають ознак

неміжнародного збройного конфлікту, але характеризуються наявністю в країні

конфронтації з характерною напруженістю, тривалістю, актами насилля. Останні

можуть набувати різної форми, починаючи із стихійно зростаючих актів повстання

до боротьби між більш менш організованими групами й урядом [73, p. 79].

Розумінню понять, що розглядаються, ускладнює також факт, що ЄСПЛ до

аналогічних ситуацій застосовує зовсім інші терміни, як-от заворушення (riot) або

повстання (insurrection), які, згідно з п. с) ч. 2 ст. 2 ЄКПЛ, є підставою для

застосування летальної сили і обмеження права на життя. Проте навіть і в цьому

46

випадку, як зазначає Х. Рассел (H.Russell), відсутнє їх правове визначення [241, p.

37–38].

Щоправда, ЄСПЛ у своїй практиці жодного разу не використовував поняття

повстання (insurrection), а тому існує лише словникове його визначення: це

"насильницьке повстання проти влади чи уряду" [133], «перша сходинка, яка призводить

до війни» [38, p. 21], «цивільний безлад, який є настільки масштабним, що правоохоронні

органи повинні підтримувати і зберігати правопорядок» [309, p. 349]. У свою чергу,

поняття «заворушення» (riot) неодноразово використовувалося ЄСПЛ у рішеннях, хоча

Суд також не тлумачить його, а лише констатує його наявність у справі «Stewart v UK»

(1984), де зазначено, що ситуація, де група з 150 осіб кидає ракети в солдатів так, що

останні ризикують отримати серйозну травму, повинна розглядатися як заворушення

[148, §172]. В іншій справі «Gülec v Turkey» (1998) ЄСПЛ через наявність стихійних,

неавторизованих демонстрацій, закриття магазинів і нападів на цивільні будівлі лише

встановив існування заворушення без роз’яснення його ознак [112, §68, 7], а у справі

«Simsek and Others v Turkey» (2005) Суд також вказав на те, що демонстрації не були

мирними через скандування лозунгів, метання в поліцію каміння, вогняних запалів,

наслідком чого стало ушкоджень навколишніх будівель тощо [257, §107].

У будь-якому випадку практика ЄСПЛ не дає відповідь на питання, що ж таке

заворушення або повстання, не вказує, наприклад, які конкретні ознаки мають бути

притаманні ситуації насильства, щоб вона вважалася заворушенням чи повстанням,

де межа, між підставою для застосування сили за п. а і п. с ч. 2 ст. 2 ЄКПЛ для

захисту будь-якої особи від незаконного насильства для придушення заворушення

або повстання [241, p. 38], що важливо для правильного вибору методів і засобів

правоохоронними чи збройними силами правомірної реалізації положень ЄКПЛ і

дотримання права на життя під час застосування сили.

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що не існує правового

визначення поняття «внутрішні заворушення і напруженість» за нормами МГП або

«заворушення і повстання» за МППЛ, саме тому поширеним явищем є

послуговування великою кількістю назв на позначення таких ситуацій, як

47

«внутрішні повстання», «внутрішні насильства», «масові заворушення» та ін., що

створює суттєві проблеми на практиці [393, с. 212].

У той же час багато міжнародних організацій, органів, зокрема, Управління

Верховного Комісару ООН зі справ біженців [264], МКЧХ [134], низка провідних

науковців [9; 160] для характеристики всіх ситуацій, які не досягають рівня збройного

конфлікту, уже застосовують термін «ситуації насильства». Саме тому з метою усунення

фрагментації правового регулювання й посилення захисту права на життя вбачається за

доцільне уніфікувати поняття, які можна зустріти і в МГП («випадки внутрішніх

заворушень і обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й

спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру», і МППЛ

(«заворушення і повстання»), і замінити терміном «ситуація насильства всередині

держави», закріпивши наступне трактування: конфліктна ситуація в межах кордонів

держави, яка не досягає рівня збройного конфлікту і характеризується тривалим

та/або масштабним насильством. Такі ситуації регулюються нормами національного

законодавства й міжнародного права прав людини, до них можна віднести демонстрації,

які не мають заздалегідь узгодженого плану, стихійно зростаючі акти повстання,

боротьби між більш-менш організованими групами і владою, під час яких

правоохоронні органи змушені вдатися до: а) насильства щодо великої кількості осіб,

затриманих із причин безпеки, масових арештів, а також адміністративних затримань,

особливо довгострокових; б) можливого поганого поводження, тортур, погіршення

матеріальних або психологічних умов утримання під арештом; в) тримання ув’язнених у

в'язниці без права переписки протягом тривалого часу; г) репресивних заходів до членів

сімей осіб, які перебувають у близькому спорідненні з тими, хто був позбавлений волі;

д) призупинення основних судових гарантій або за допомогою офіційного оголошення

надзвичайної ситуації, або через ситуацію де-факто; ж) широкомасштабних заходів, що

обмежують особисту свободу, таких як висилка, домашній арешт, переміщення;

з) збільшення кількості актів насильства, які наражають на небезпеку беззахисних осіб

або підвищують відчуття страху серед цивільного населення тощо.

Таке трактування, по-перше, слід визнати таким, що узагальнює попередні

дефініції (як уже зазначалося, робилися спроби надати їх) поняття «ситуація

48

насильства всередині держави» і зводить ключові ознаки в єдине ціле, по-друге,

визначає правову основу, яка застосовується в цей час, і, по-третє, перелічує

конкретні приклади, які можуть вважатися ситуаціями насильства всередині

держави. Більш того, воно дає змогу уникнути плутанини в розумінні і описі

ситуацій, які не досягають рівня збройного конфлікту. Цей термін буде

застосовуватися і надалі в цій роботі.

Як вже було вказано, норми МГП не застосовуються до випадків порушення

внутрішнього порядку й обстановки напруженості всередині країн, про що йдеться,

наприклад, у п. 2 ст. 1 II Додаткового протоколу і ст. 3 спільної для всіх Женевських

конвенцій. Таким чином, право на життя в подібних ситуаціях повинно

регулюватися міжнародним правом прав людини і національним законодавством

тієї країни, де відбуваються подібні події, якщо вони не поєднуються зі збройним

конфліктом, що буде розглянуто далі.

Ведучи мову про правове регулювання у сфері міжнародного права прав людини,

зауважимо, що в таких ситуаціях, як зафіксовано в коментарі до II Додаткового

протоколу, використовують норми: Загальної декларації прав людини (1948),

Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966); Міжнародного пакту

про економічні, соціальні і культурні права (1966); Конвенції проти катувань та інших

жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і

покарання (1984); Конвенції про права дитини (1989); Європейської конвенції про права

людини (1950), Американської конвенції про права людини (1969), Африканської хартії

про права людини і народів (1981), Арабської хартії прав людини (2008) тощо. Так, у

згаданому Коментарі наголошується, що подібні випадки підпадають під дію

міжнародних універсальних і регіональних документів із прав людини.

Варто зауважити, що на відміну від інших міжнародних актів у сфері захисту

прав людини, де закріплюється невід’ємність права на життя кожної особи,

Європейська конвенція з прав людини (далі – ЄКПЛ, Конвенція) єдина передбачає 5

випадків, коли право людини на життя правомірно може бути обмежене, а саме: а)

при захисті від насильства іншої людини, b) при арешті або втечі особи з місць

тримання під вартою, c) у разі придушення повстання чи заворушення (ч. 2 ст. 2), d)

49

при правомірному виконанні смертного вироку, який винесений судом в належному

порядку (ч. 1 ст. 2), а також e) у випадку смерті через правомірні воєнні дії (ч. 2 ст.

15).

Крім того, розглядаючи ситуації насильства всередині держави, не можна не

згадати також про «м’яке» міжнародне право, яке теж регулює право на життя, у тому

числі і під час внутрішніх заворушень, до актів якого слід віднести: Декларацію про

мінімальні гуманітарні стандарти (Декларація Турку, 1990 р.), прийняття якої стало

проривом, оскільки заповнює так звані «сірі» зони міжнародного права і в якій

наведені мінімальні стандарти щодо захисту прав людини, зокрема, права на життя

під час ситуацій насильства всередині держави, Паризькі мінімальні стандарти прав

людини в періоди надзвичайних станів (1984), де перераховані 16 прав, серед яких і

право на життя, від яких не можна відступати в будь-якій ситуації, Сіракузькі

принципи щодо положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

(1985), які стосуються обмежень і відхилень від прав людини, Кодекс поведінки в

ситуації внутрішньої напруженості, за розробку якого відповідали авторитетні вчені-

міжнародники, але який, на жаль, не був підтриманий міжнародною спільнотою,

Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955), які вносять суттєві

доповнення щодо статусу в’язнів, яких поміщено в тюрму чи заарештовано без

пред’явлення обвинувачення та процедур на виконання Правил поводження з в’язнями,

Декларацію про поліцію (1979), яка детально визначає статус, права і обов’язки

поліцейського, зокрема, у ситуаціях насильства всередині держави, Європейський

кодекс поліцейської етики (2001), яким надані важливі рекомендації Ради Європи з

впровадження державами у законодавство основ, принципів, керівних положень

роботи поліцейських та інших правоохоронних органів, Кодекс поведінки посадових

осіб з підтримання правопорядку (1979), який визначає принципи поведінки

правоохоронних органів із підтримання правопорядку, Основні принципи застосування

сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку (1990), які

також закріплюють і деталізують принципи діяльності і використання сили

правоохоронними органами, тощо.

50

Незважаючи на те, що перераховані акти «м’якого» міжнародного права

мають рекомендаційний характер, вони відіграють важливу роль в узагальненні

практики країн щодо захисту права на життя під час застосування сили в ситуаціях

насильства всередині держави. У зв’язку з цим Комітет з прав людини ООН у своїх

заключних зауваженнях до держав неодноразово наголошував на необхідності

приведення їх законодавств у відповідність до норм цих документів і практики їх

застосування [287, §10].

З огляду на вказане розглянемо принципи, засоби, методи застосування

летальної сили під час ситуацій насильства всередині держави. У будь-якій країні

лише вона сама, а точніше від її імені правоохоронні органи і державні збройні

формування, мають право вдаватися до сили, тобто мають право на арешт, утримання

під вартою, стримування і розгін натовпу, який вчиняє масові заворушення, тощо.

Проте в ситуаціях насильства всередині держави існує велика вірогідність

зловживань із боку державних силових органів при застосуванні зброї та інших

спеціальних засобів. Саме тому міжнародне співтовариство розробило і прийняло певні

правила і норми, яких треба дотримуватися правоохоронним органам, застосовуючи

силу під час операцій з підтримання правопорядку, щоб не допустити порушення права

на життя.

Проблема законності застосування державою примусу і смертельної сили

завжди пов’язана з необхідністю відповісти на питання, чи були правоохоронними

органами дотримані 3 принципи, закріплені у ст. 3 Резолюції 34/169 Генеральної

Асамблеї ООН від 1979 р., так званому Кодексі поведінки посадових осіб з

підтримання правопорядку [340] (далі – КП), а також в Основних принципах

застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання

правопорядку [357] (далі – ОП) від 07.09.1990 р. (йдеться про принципи

необхідності, пропорційності й обережності).

На відміну від принципу «воєнної необхідності», який діє в МГП під час

збройних конфліктів і який означає можливість застосування летальної сили до тих,

хто бере безпосередню участь у збройному конфлікті, принцип «абсолютної

необхідності» означає можливість застосування смертельної сили в останню чергу і

51

лише тоді, коли це конче необхідно для досягнення законної мети [101, p. 8]. Іншими

словами, якщо існувала можливість використання меншої сили, то застосування

летальної сили є незаконним навіть задля досягнення законних цілей. Перш ніж

вдаватися до застосування сили і вогнепальної зброї, варто використати всі доступні

ненасильницькі засоби, а вогнепальну зброю бажано застосовувати тільки в тих

випадках, коли це абсолютно неминуче і необхідно для захисту життя.

Наприклад, у справах «McCann and Others v UK», «Oğur v. Turkey», «Gül v.

Turkey» ЄСПЛ визнав порушення права на життя і підкреслив, що не було абсолютної

необхідності вбивати особу, яка провадила розвідувальну діяльність, безпосередньо не

брала участі в терористичній діяльності в момент затримання, саме тому уряд мав би

спочатку заарештувати таку особу, а не вбивати її [103, p. 147].

У межах принципу абсолютної необхідності, посилаючись на ст. 3 Кодексу 1979

р., §37 Європейського кодексу поліцейської етики, С. Кейсі-Маслен (S. Casey-Maslen)

виокремлює другу його складову – законність цілі застосування сили. Це означає,

що смертельна сила може бути застосована лише з метою, яка закріплена в ч. 2 ст. 2

ЄКПЛ (самооборона, законний арешт, запобігання втечі особи, придушення

заворушень), але вона не повинна перевищувати необхідні для цього межі і не може

виступати засобом помсти, позасудового покарання, дискримінації чи бути

спрямованою проти особи, яка не чинить опір [298, p. 7]. Наприклад, у справі «Suarez

de Guerrero v. Colombia» 1982 р. Комітет з прав людини ООН встановив, що держава

порушила право на життя тоді, коли співробітники правоохоронних органів

розстріляли і вбили групу підозрюваних терористів замість того, щоб заарештувати їх,

що вони мусили зробити за тих обставин. Комітет наголосив, що: «Очевидно, силові дії

поліції були вчинені без попередження, не даючи жертвам можливості здатися

поліцейському патрулю або дати будь-яке пояснення їх присутності чи намірам. Немає

доказів того, що дії поліції були необхідними для власного захисту або для захисту

інших, або що необхідно було здійснити арешт або запобігти втечі людей... Із цих

причин думка Комітету полягає в тому, що дії поліції, внаслідок яких загинула пані

Марія Фанні Суарес де Герреро, непропорційні вимогам до правоохоронних органів за

52

обставин, через які вона була свавільно позбавлена життя всупереч ст. 6 Міжнародного

пакту про громадянські та політичні права» [263, §13.2–13.3].

Принцип пропорційності в правоохоронних операціях, на відміну від МГП, де

дозволено застосування летальної сили до законної воєнної мети (комбатанти,

військові об’єкт, тощо), якщо такий напад може призвести до випадкової загибелі

цивільних осіб, пошкодження цивільних об’єктів за умови, що напад не буде надмірним

до отриманої конкретної і прямої воєнної переваги, означає, що будь-яка сила, що

застосовується в конкретній ситуації, мусить бути пропорційною загрозі смерті або

фізичній травмі, тяжкості злочину, а також має бути мінімально необхідною і

відповідати меті її застосування, тобто одна річ, коли зброя застосовується проти

озброєної банди, яка втікає з місця вбивства, що буде законно, інша справа –

застосування зброї проти крадіїв. В останньому випадку буде порушенням даного

принципу, а також права на життя, до того ж це було вказано у справі ЄСПЛ «Nachova v

Bulgaria» [193]: використання летальної сили, навіть якщо це є єдиним способом

проведення арешту, буде порушенням права на життя, якщо людина, яка буде

заарештована, не несе серйозної загрози для життя чи фізичної недоторканності інших

осіб [80, p. 168].

На відміну від МГП, яке вимагає лише того, щоб воюючі сторони дбали про

цивільне населення й цивільні об’єкти [223, art. 57; 76, rules 15–24], за міжнародним

правом прав людини (МППЛ) принцип обережності під час правоохоронних операцій

вимагає вжиття всіх запобіжних заходів задля уникнення застосування сили й

нанесення шкоди як такої, щоб звести до мінімуму травми, поважаючи і зберігаючи

життя людей, що було підкріплено практикою ЄСПЛ і МАСПЛ [176, §150, 194; 91,

§79; 195, §62; 189, §82; 310, §89; 122, §3; 46, §9.5], тоді як під час збройного конфлікту

така супутня шкода не повинна бути лише надмірною [357, principle 5 a, b; 101, p. 8].

Вперше принцип обережності був закріплений ЄСПЛ у справі «McCann and Others

v. United Kingdom» від 1995 р., у рішенні по якій Суд вказав, що: "Треба ретельно

перевіряти... не тільки те, чи була сила, яку використовували солдати, пропорційна цілям

захисту осіб від незаконного насильства, а й те, чи планувалася і контролювалася

антитерористична операція так, щоб мінімізувати, у максимально можливому ступені,

53

застосування летальної сили» [176, §194]. Аналогічний висновок був зроблений ЄСПЛ у

справі "Makaratzis v Greece", де підозрюваний керував автомобілем на швидкості і кілька

разів був обстріляний після прибуття на бензозаправочну станцію. Ця подія мала місце в

межах антитерористичної діяльності, і поліція побоювалася, що підозрюваний буде

озброєний і небезпечний, особливо, коли він рухався в бік посольства США. ЄСПЛ

визнав, що сила, яку застосувала поліція в цій ситуації, не була порушенням, оскільки

правоохоронці відкрили вогонь, чесно переконавшись у небезпеці. Однак Суд вбачав

порушення ст. 2 через неадекватну законодавчу й адміністративну базу Греції, яка не

давала чітких керівних принципів і критеріїв використання вогнепальної зброї

працівниками поліції, які не мали достатньої підготовки з питань вирішення такої

ситуації [169, §66–71].

Отже, можна помітити, що обмеження права на життя під час ситуацій насильства

всередині держави може бути у виняткових випадках лише за умови дотримання

принципів застосування летальної сили в таких ситуаціях, які містяться в Кодексі

поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку й Основних принципах

застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання

правопорядку.

Крім перерахованих принципів, міжнародне право вимагає від держав під час

ситуацій насильства всередині неї дотримуватися норм, на підставі яких

регламентуються застосування дозволених/заборонених засобів і методів. У таких

ситуаціях уряд країни неодмінно звертається до власних правоохоронних, а іноді і

до збройних сил із метою підтримання миру і правопорядку. Ці формування мають

право від імені держави за допомогою летальних і нелетальних засобів

застосовувати силу до осіб у виключних випадках і відповідно до національних і

міжнародних норм.

Розглянемо більш детально умови і можливості використання конкретного виду

зброї в ситуаціях насильства всередині держави, зокрема летальної вогнепальної зброї.

Як зазначено у ст. 3 КП, застосування вогнепальної зброї є крайнім заходом,

тому слід докласти всіх зусиль до того, щоб виключити її застосування. Це

зумовлено існуванням головного права людини – права на життя. У коментарі до

54

ст. 9 ОП вказано, що посадові особи з підтримання правопорядку не застосовують

вогнепальну зброю проти людей, за винятком випадків: 1) самооборони або захисту

інших осіб від неминучої великої загрози життю (настання смерті чи завдання

серйозної травми); 2) для запобігання вчиненню особливо тяжкого злочину, що

становить серйозну загрозу для життя; 3) для арешту особи, яка є небезпечною і

чинить опір; 4) з метою запобігання її втечі і лише в тих випадках, коли менш рішучі

заходи недостатні для досягнення цих цілей. У будь-якому випадку умисне

застосування сили зі смертельними наслідками може мати місце лише тоді, коли

воно абсолютно неминуче для захисту життя.

Кожен із цих сценаріїв передбачає застосування вогнепальної зброї не з метою

вбивства підозрюваного, а задля того, щоб його зупинити, тобто використовується

стандарт «стріляти, щоб зупинити». Крім того, важливим правилом є те, що не

можна застосовувати вогнепальну зброю для захисту майна, адже це буде

порушенням міжнародного права, хоча подібна позиція підтримана не всіма

країнами [298, p. 12].

Зауважимо, що всі ці підстави об’єднує те, що вони маються місце лише тоді,

коли для правоохоронця існує велика загроза настання смерті або серйозного

поранення. Для цього підозрюваному не обов’язково мати вогнепальну зброю,

достатньо того, що у нього був ніж, бейсбольна бита, палиця тощо, якими за певних

обставин можна нанести серйозне поранення чи спричинити смерть. На думку

Спеціального доповідача з питань позасудових страт, страт без належного судового

розгляду або довільних страт (Спеціальний доповідач), перша підстава "неминуча

або безпосередня загроза" повинна розумітися як «справа секунд, а не годин» [237,

§59; 96, §33–37; 238]. Проте вирішення цих питань потребує подальшого правового

врегулювання і чіткого визначення [298].

Підстави 2, 3, 4 мають місце лише тоді, коли використання вогнепальної зброї є

необхідним, але сама загроза для життя не є неминучою. Як зазначає з цього приводу С.

Кейсі-Маслен (S. Casey-Maslen), одні науковці наполягають, що «неминучість» слід

трактувати в контексті, «коли застосування менш летальних засобів буде недостатнім для

досягнення цих цілей», що є непереконливим, інші стверджують, що такі підстави взагалі

55

вже не відображають суті положень міжнародного права. Остання думка вплинула б на

статус контртерористичних операцій, а це означало б, що такі країни, як Франція чи

Бельгія під час проведення контртерористичних і поліцейських операцій за останні два

роки суттєво порушили МП. Ситуація серйозної, але не неминучої загрози життю має

місце, якщо, наприклад, серійний вбивця втік з охоронюваної в'язниці або якщо особа

проїхала через блок-пост, коли боялася терористичного нападу [298, p. 13].

Однак практиці ЄСПЛ відомий випадок, коли вбивство було визнане

правомірним у ситуації, коли загроза життю була серйозною, але не неминучою.

Так, у справі «M.D. v Turkey» Європейська комісія з прав людини визнала, що

стрілянина в підозрюваного терориста, який втікав, відповідає умовам винятку,

викладеному в частині 2 (b) статті 2 ЄКПЛ, а саме задля запобігання «втечі особи з

місць тримання під вартою» [167].

Слідування іншому стандарту «стріляти, щоб вбити» за принципом 9 ОП

можливе лише у випадку «самооборони або захисту інших осіб від неминучої

загрози смерті».

Спеціальний доповідач з цього приводу зазначив, що цей «принцип захисту

життя» означає, що «одна людина може бути позбавлена життя умисно задля врятування

життя іншої», такий принцип є "дороговказом захисту права на життя" [237, §70].

Прикладом таких ситуацій є вбивство терориста-смертника на людному вокзалі, якщо

він збирається ввести в дію детонатор вибухівки, або вбивство злочинця, який планує

вбити своїх заручників, тощо, тобто правило «стріляти, щоб вбити» застосовується лише

в тому разі, якщо злочинець приставляє пістолет безпосередньо до голови заручника або

ж якщо терорист-смертник замислив активувати детонатор, в усіх інших випадках умова

«неминучості» буде відсутня. Такий принцип застосовується переважно під час

контртерористичних операцій як усередині країни, так і за кордоном, у тому числі із

застосуванням дронів [298, p. 14].

Важливо також відмітити, що Комітет з прав людини ООН у деяких своїх

резолюціях також непрямо затвердив міжнародні стандарти застосування вогнепальної

зброї. Так, у пп. h п. 6 Положення про права людини A/RES/HRC/32/24 від 28.06.2016

р. по ситуації з правами людині в Еритреї Комітет закликав припинити практику

56

ведення відкритого вогню для затримання чи ураження громадян, які намагаються

перетнути державний кордон і втекти з країни, бо це є грубим порушенням права на

життя. В іншій резолюції A/RES/25/38 Комітет також підкреслив, що застосування

сили зі смертельними наслідками можливе виключно з метою захисту від

безпосередньої загрози життю, вдаватися до цього для того, щоб розігнати присутніх

чи запобігти масовому скупченню людей, не дозволяється [294].

На жаль, незважаючи на існування ОП, рекомендацій, численних зауважень,

держави до сьогодні продовжують порушувати стандарти застосування

вогнепальної зброї, вдаючись до цього у тому числі задля розгону мирних

демонстрацій, а відтак відбувається порушення права на життя.

Наприклад, в Україні під час подій на Майдані Незалежності у 2014 р., як

вказує Комісар з прав людини Ради Європи Нілс Мужнієкс, обурення міжнародної

спільноти викликали випадки смертей серед демонстрантів від рук снайперів в

уніформах, факти поранення представниками правоохоронних органів людей

гумовими кулями і палицями в голову, шию тощо [336].

У контексті сказаного слід згадати про «нелетальну» зброю. Передусім

зазначимо, що згідно з 4 принципом ОП посадові особи з підтримання правопорядку при

наданих їм повноваженнях, наскільки це можливо, використовують ненасильницькі

засоби до того моменту, коли вони змушені вдатися до застосування сили або

вогнепальної зброї, тобто це може мати місце тільки в тих випадках, коли інші засоби є

неефективними або не дають будь-яких надій на досягнення очікуваного результату.

Як зазначає з цього приводу С. Кейсі-Маслен, необхідність використання

летальної сили може бути усунена або принаймні зведена до мінімуму шляхом

оснащення поліцейських сил відповідним обладнанням, зокрема, щитами,

шоломами, куленепробивними жилетами і куленепробивними засобами

транспортування. Неспроможність забезпечити свої правоохоронні органи й

посадових осіб такими засобами може означати, що держава порушила свій

обов'язок вжити запобіжних заходів, наприклад, коли це неминуче або

передбачувано призводить до використання надмірної сили [298, p. 10].

57

Як наголошують експерти Женевської Академії, термін «нелетальна зброя» не

досить правильний, зважаючи на той факт, що за допомогою такої зброї вчинялися і

вчиняються численні вбивства [148, §28, 29; 297]. Перелік такої зброї не є вичерпним і

до нього можна віднести поліцейські кийки, спреї з перцем, сльозогінний газ,

електричну зброю (Tasers®), гумові й пластикові кулі, водяні гармати тощо [298, p. 14].

Говорячи про використання забороненої/дозволеної зброї, потрібно зазначити, що на

відміну від ситуацій МЗК і НМЗК, під час масових заворушень і ситуацій насильства

всередині країни перелік вогнепальної зброї, яка може застосовуватися до

демонстрантів, дещо ширший, ніж той, який передбачається під час збройних

конфліктів. З огляду на той факт, що дані принципи розроблялися у 80-х рр., тобто

тоді, коли сучасні правоохоронні засоби просто не існували, питання їх застосування

потребує подальшого правового врегулювання [395, с. 73].

Так, як приклад електричної зброї наведемо «Tasers», принцип дії якого

заснований на пострілі двох дротяних електродів під струмом, що спричиняє "нервово-

м'язову недієздатність" [267; 196]. Як зазначає С. Кейсі-Маслен, Комітет проти

катувань спеціально закликав низку держав-учасниць використовувати Tasers® (і

аналогічну електричну зброю) відповідно до Конвенції проти катувань 1984 р. [49]. У

грудні 2014 р. Комітет видав заяву по Австралії [58, §13] та США [59, §27], де

зазначив, що використання Tasers повинно бути чітко врегульоване, і висловив з цього

приводу стурбованість щодо збільшення повідомлень про неналежне або надмірне їх

застосування. Саме тому Tasers мають використовуватися виключно в екстремальних й

обмежених ситуаціях, де існує реальна й безпосередня загроза життю або поранення.

Крім того, Комітет наголосив, що застосування Tasers до дітей та вагітних жінок треба

заборонити.

Наступним розглянемо сльозогінний газ (збірна назва ірітантів – речовин

сльозогінної або дратівливої дії, яким притаманні властивості лакриматорів, які

мають подразнюючу дію на слизові оболонки, дихальні шляхи людини та які, як

правило, застосовуються у формі різних аерозолів). Враховуючи ці властивості,

сльозогінний газ можна віднести його до виду хімічної зброї [269; 304].

58

За загальною нормою, що міститься в п. 5 ст. 1 Конвенції про заборону розробки,

виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення від 1993 р.,

кожна держава-учасниця зобов'язується не використовувати хімічні засоби боротьби із

заворушеннями як засоби ведення війни. Із цього можна зробити висновок, що під час

ситуацій внутрішніх заворушень всередині країни, які не підпадають під поняття

«війна», використання хімічних засобів боротьби, таких як сльозогінний газ, можливе,

що і підтверджується підпунктом d п. 9 ст. 2 цієї ж Конвенції, де зазначається, що цією

Конвенцією не забороняється застосування хімічної зброї задля досягнення

правоохоронних цілей, включаючи боротьбу із заворушеннями у країні. Саме тому, як

стверджує Е. Давід, багато країн, зокрема, Австралія, Португалія, Велика Британія,

Нідерланди, США, у 1960–1970-х рр. (навіть дотепер) стверджували, що гербіциди й

гази, що не призводять до смерті, не входять до переліку забороненої зброї, саме тому їх

можна використовувати для боротьби під час внутрішніх заворушень [321, с. 378].

Таким чином, до сих пір сльозогінний газ застосовується правоохоронними органами в

багатьох країнах як дозволений засіб боротьби з ситуаціями насильства всередині

країни.

Експансивні кулі. Деякі експерти МКЧХ [101, p. 29] і вчені, наприклад, Д.

Флек (D.Fleck) [99, p. 618] і К. Доді [325, c. 157], відмічають, що, крім можливості

використовувати сльозогінний газ, під час проведення правоохоронцями операцій з

метою зменшення ризиків для цивільного населення дозволяється застосування

експансивних куль (куль «дум-дум»), які згідно з Гаазькою декларацією про

невживання легкорозгортуваних і сплющуваних куль від 1899 р. і звичаєвими

нормами заборонені лише під час збройних конфліктів.

Як вказує С. Кейсі-Маслен на сьогодні експансивні кулі широко

використовують у своїй діяльності поліцейські Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії,

Франції, Німеччині, Нідерландів, Іспанії, Швеції, Швейцарії, Сполученого

Королівства, Норвегії, як правило, у пістолетах, сила ураження яких менша, ніж

гвинтівки, що раніше застосовувалася під час війни, і які дозволяють швидко

нейтралізувати небезпечну особу, не хвилюючись, що пуля пройде крізь неї і

зачепить інших [49, p. 141].

59

Лазерна зброя. Такий вид зброї, якщо вона розроблена спеціально для

використання в бойових діях, щоб наносити постійну шкоду органам зору людини, яка

не послуговується оптичним обладнанням, є забороненим під час збройного конфлікту

[226, art. 1; 270, sec. 6.15; 76, rule 86]. У той же час, як зазначає Д. Мюррей (D. Murray)

така зброя навряд чи дозволена під час правоохоронних операцій, однак дотримання

відповідних принципів не виключає можливості застосування інших лазерних систем у

таких операціях навіть проти воєнних цілей [191, p. 171].

Водяні гармати. Такі гармати, як правило, викидають сильний струмінь води

задля розсіювання натовпу людей. ЄСПЛ у своєму рішенні «Giuliani and Gaggio v Italy

(2011) зазначив, що нині під великим питанням, чи мають бути правоохоронні органи

оснащені водяними гарматами [106, §216], а це свідчить про те, що використання такого

засобу також мусить регламентуватися в контексті ст. 2 ЄКПЛ, адже в певних випадках

водяні гармати можуть мати летальні наслідки, незважаючи на те, що досі подібних

ситуацій не траплялося [241, p. 49]. Зокрема, слід згадати події в Україні у 2013–2014 рр.,

коли, як стверджують «Human Rights Watch» і «Amnesty International», мала місце

шокуюча зневага прав людини з боку правоохоронних органів [16]. Прикладами таких

порушень, як вказують М. М. Антонович і М. В. Буроменський, є застосування

спеціальним підрозділом «Беркут» до мирних демонстрантів вибухових пакетів, кийків,

скидання людей з постаментів на землю і їх побиття, масове вчинення вбивств, завдання

учасникам мітингу поранень, каліцтва тощо [313, с. 29].

Міркування, наведені в цьому підрозділі дозволяють запропонувати наступні

висновки.

1. Відсутність дефініції поняття «внутрішні заворушення і напруженість» за

нормами МГП, «заворушення і повстання» за МППЛ, дають підставу на практиці по-

різному називати такі ситуації, тому задля уникнення фрагментації та посилення

правового регулювання захисту права на життя в таких умовах необхідно

використовувати уніфікуюче поняття «ситуація насильства всередині держави», під

якою розуміти конфліктну ситуацію в межах кордонів держави, яка не досягає рівня

збройного конфлікту і характеризується тривалим та/або масштабним насильством.

60

2. Для підвищення рівня захисту права на життя під час ситуацій насильства

всередині держави необхідно окремим актам «м’якого» міжнародного права надати

обов’язковий характер, зокрема, Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання

правопорядку (1979), Основним принципам застосування сили і вогнепальної зброї

посадовими особами з підтримання правопорядку (1990), Декларації про мінімальні

гуманітарні стандарти (Декларація Турку, 1990 р.), Європейському кодексу поліцейської

етики (2001) та іншим актам, які деталізують і посилюють охорону такого права.

3. Встановлена необхідність регламентації застосування летальної і нелетальної

зброї в ситуаціях насильства всередині держави. У ХХІ столітті неприпустимою є

ситуація, коли використання хімічної зброї, експансивних куль під час збройних

конфліктів заборонене, а в межах правоохоронних операцій дозволене, оскільки це

відкриває поле для зловживання правоохоронними органами своїми повноваженнями і

дає їм можливість необґрунтовано обмежувати право на життя.

1.4. Відмінності захисту права на життя в умовах збройних конфліктів

та ситуацій насильства всередині держави

В умовах збройних конфліктів право на життя регламентується так званою

воєнною парадигмою, тобто сукупністю норм, які регулюють ведення не збройного

конфлікту в цілому, а виключно воєнних дій, і зводиться до положень норм МГП.

Однак це не виключає можливості застосування норм міжнародного права прав

людини. Під час ситуацій насильства всередині держави, які не досягають рівня

збройного конфлікту, послуговуються правоохоронною парадигмою, це означає, що

діють норми МППЛ [179, c. 243–244; 135].

Розмежування цих парадигм ускладняється політичним небажанням держав

називати і кваліфікувати ситуацію як збройний конфлікт. Відтак конфлікт у Чечні,

наприклад, називався «антитерористичною операцією», «операцією з ліквідації

незаконних бандформувань» тощо. Аналогічна ситуація і в Україні, яка офіційно

чотири роки поспіль називала збройний конфлікт у Криму і на Донбасі

«антитерористичною операцією». І проблема тут полягає не тільки у формальній назві,

а й у правильності обрання режиму захисту права на життя – парадигми, в межах якої

61

будуть використовуватися збройні сили або правоохоронні органи, ті чи інші

принципи проведення силових дій, застосування чи незастосування зброї, види методів

проведення операцій, визначатиметься статус учасників і обмежуватиметься їх коло

тощо [391, с. 115]. Крім того, заперечуючи існування збройного конфлікту і втрату

контролю над територією, держава за нормами МППЛ, навпаки, покладає на себе

більше обов’язків (про які мова буде йтися далі) із дотримання прав людини, ніж за

нормами МГП, поширюючи обов’язок захисту права на життя і на тих осіб, які в

умовах збройного протистояння можуть прирівнюватись до комбатантів.

Говорячи про найбільш важливі загальні схожі і відмінні риси між нормами

МГП й МППЛ, які регламентують діяльність під час збройного конфлікту і ситуацій

насильства всередині держави, вчені М. Сассоллі, Л. Олсон вказують, що

заздалегідь навіть неможливо передбачити, норма якої галузі буде використана для

певної ситуації як спеціальна, адже:

по-перше, норми МГП і МППЛ мають одних адресатів – держави;

по-друге, у багатьох ситуаціях важко довести, що права людини взагалі

застосовні, оскільки не можна вважати, що жертви перебувають на території або в

сфері юрисдикції тієї держави, яка здійснює напад;

по-третє, щодо багатьох проблем МГП просто взагалі не містить ніяких

норм, наприклад, у цій галузі нема нічого щодо свободи преси на окупованих

територіях, а право прав людини, у свою чергу, нічого не говорить про те, чи

повинні комбатанти відрізняти себе від цивільного населення і яким чином;

по-четверте, з більшості питань обидві парадигми призводять до

однакових результатів, тільки одна з них (МГП – прим. авт.) у своїх нормах,

зокрема, щодо поводження із затриманими особами або особами, які іншим чином

знаходяться у владі держави, містить більш детальні тлумачення. Аналогічна

ситуація і з судовими гарантіями для осіб, які переслідуються в судовому порядку,

але вони краще розроблені вже у правах людини [382, с. 165].

Натомість проф. І. Парк вказує на головну загальну відмінність між нормами

МГП і МППЛ: перші дозволяють вбивати осіб в будь-який момент і за будь-яких

обставин, ґрунтуючись на їх статусі, а не поведінці, крім випадків, коли такі особи

62

здаються або набувають статусу horse de combat, тоді як право прав людини, навпаки,

дозволяє використовувати летальну силу, ґрунтуючись виключно на поведінці осіб і за

підстав, зазначених у ст. 2, 15 ЄКПЛ, або «довільно» за ст. 6 МПГПП [212].

Варто зазначити, що головні відмінності захисту права на життя в межах

воєнної і правоохоронної парадигм можна побачити в першу чергу в принципах, які

застосовуються під час збройних конфліктів і ситуацій насильства всередині

держави, що не досягають такого рівня.

Під час збройного конфлікту діє так званий принцип воєнної необхідності,

який означає обов’язок вживати тільки тих заходів, використовувати лише ті методи

і засоби, які не заборонені МГП, для досягнення законної воєнної мети. У той же час

принцип абсолютної необхідності, якого дотримуються при проведенні

правоохоронних операцій, передбачає застосування летальної сили після

вичерпання всіх нелетальних засобів і лише тоді, коли це дуже необхідно для

досягнення законної мети [101, p. 8]. Іншими словами, якщо була можливість

використати меншу силу, ніж та, що вже була застосована, то останнє є незаконним

навіть задля досягнення законних цілей. Ненасильницькі засоби слід

використовувати настільки довго, наскільки це можливо, перш ніж вдаватися до

застосування сили і вогнепальної зброї, оскільки це може відбуватися лише в тих

випадках, коли виступає як абсолютно неминуче для захисту життя.

Подібні висновки можна зробити з практики Європейського суду з прав

людини, Міжамериканського суду та інших міжнародних органів. Наприклад, у

справах «McCann and Others v UK», «Oğur v. Turkey», «Gül v. Turkey» ЄСПЛ визнав

порушення права на життя і підкреслив, що не було абсолютної необхідності

вбивати особу, яка не становила небезпеки в момент вбивства, саме тому уряд був

зобов’язаний спочатку заарештувати таку особу, а не вбивати її [103, p. 147]. Зі

свого боку, наприклад, у справі «Suarez de Guerrero v. Colombia» 1982 р., Комітет з

прав людини ООН встановив, що держава порушила право на життя тоді, коли

співробітники правоохоронних органів вбили групу підозрюваних терористів

замість того, щоб арештувати їх, що вони, до речі, мусили зробити за тих обставин

[263, §13.2–13.3].

63

На відміну від принципу абсолютної необхідності принцип «воєнної

необхідності», який застосовується виключно під час збройних конфліктів, означає

обов’язок вжити тільки тих заходів, застосувати лише ті методи і засоби, які не

заборонені МГП і які необхідні для досягнення законної воєнної мети, тобто для

послаблення воєнної сили іншої сторони збройного конфлікту [120] й здобуття

перемоги.

В умовах збройного конфлікту згідно з принципом воєнної необхідності, як

вказує Г. Гайстейгер (G. Gasteyger), сторони не обмежені мінімальними заходами для

досягнення воєнної мети [103, p. 138]. У той же час Н. Мельцер зазначає, що за

однакових умов принцип "воєнної необхідності" за МГП дорівнює принципу

"абсолютної необхідності" за МППЛ [179, p. 397], що передбачає необхідність

застосовувати мінімально потрібну силу задля досягнення воєнної мети. Тому вчений

характеризує принцип воєнної необхідності трьома ознаками: якісною, кількісною і

часовою. Якісна ознака виражається через досягнення бажаної, конкретної і прямої

військової переваги через прямий напад на особу, кількісна передбачає, що воєнна

перевага шляхом вбивства досягається тільки тоді, коли відсутні менш руйнівні засоби,

ніж навмисне позбавлення життя, часова – наявність кількісного і якісного критеріїв

саме в момент проведення воєнної операції [179, p. 398]. Подібної позиції щодо

обов’язковості застосування до комбатантів менш летальних засобів під час

збройного конфлікту дотримується і низка провідних науковців, зокрема Ж. Пікте

(J. Pictet), який наголошував: якщо ми можемо вивести солдата з ладу, захопивши

його, ми не повинні наносити йому поранення; якщо ми у змозі отримати той самий

результат із нанесенням поранення, ми не повинні його вбивати, тобто якщо є два

способи досягнення однакової воєнної переваги, ми повинні обрати той, який

становить менше зло [219, p. 75]. Майже так само висловлювався Г. Лаутерпахт

(H.Lauterpacht), що закон про ведення бойових дій повинен бути сформульований

так, щоб посилатись не на існуюче право, а на більш непохитні міркування людства,

як-от виживання цивілізації або святість окремої людини [159, p. 379].

Зрозуміло, що на практиці важко на 100% застосовувати такі критерії і

визначити наявність альтернатив летальній силі, хоча в певних ситуаціях вони

64

очевидні. Наприклад, у доповіді Спеціального уповноваженого ООН у 2004 р.

вказано, що в Ізраїлі зафіксовано декілька випадків вбивства державними агентами

осіб, які не становили в момент вбивства жодної загрози, без спроби арешту [236, p.

133, 134]. Із цього приводу Верховний Суд Ізраїлю зробив висновок, що за нормами

МГП вбивство цивільних осіб, які беруть участь у збройному конфлікті,

дозволяється лише, якщо такі менш шкідливі засоби, як арешт, допит тощо, були

до них застосовані, тобто суд вказав, що МГП не дає «ліцензію на вбивство» навіть

щодо законних цілей під час збройного конфлікту [276, §40, 60].

У контексті цього важлива також практика Комітету ООН з прав людини, яку він

узагальнив стосовно доповідей щодо Ізраїлю у 2003 і 2010 рр. У зауваженні 2003 р.

Комітет висловив занепокоєння щодо дій уряду Ізраїлю, а саме цільових вбивств на

окупованій палестинській території осіб, які підозрюються у вчиненні терористичних

актів [66, §15]. А у зауваженнях 2010 р. Комітет уточнив, що навіть під час збройного

конфлікту перед застосуванням летальної сили необхідно обов’язково вичерпати всі

спроби заарештувати осіб, які вчинюють терористичні акти [65, §10]. Таким чином,

Комітет не проводив розмежування між здійсненням цільових вбивств під час збройного

конфлікту чи в мирний час, застосовуючи тільки критерій «абсолютної необхідності» і

«пропорційності», які діють у мирний час [378, с. 267].

Африканська комісія з прав людини також у Загальному коментарі № 3 від

2015 р. зазначила, що якщо воєнна необхідність не вимагає від сторін збройного

конфлікту використання смертельної сили для досягнення законної воєнної мети

проти інших законних цілей, але дозволяє, наприклад, затримати, а не вбивати,

повага до права на життя найкраще може бути забезпечена шляхом проведення

затримання [104, §34].

У справі ЄСПЛ «Ergi v Turkey», де турецькі збройні сили сховалися біля села,

щоб захопити членів Робітничої Партії Курдистану (РПК), випадково вбивають

Хавва Ергі, який стояв на веранді свого будинку всередині села, Суд, незважаючи на

наявність збройного конфлікту, зробив висновок, що для збереження життя

цивільного населення було вжито недостатньо запобіжних заходів, турецькі сили не

перевірили, чи було в першу чергу абсолютно необхідним застосування сили проти

65

РПК [91, §81], і це незважаючи на те, що Суд відрізняв "цивільних осіб" і "членів

РПК", які за нормами МГП вважаються законними цілями.

У той же час Н. Мельцер вважає, що не можна не помічати різниці між

принципами абсолютної і воєнної необхідності, саме тому ЄСПЛ у своїй практиці [25,

§285; 3, §85, 178], неодноразово непрямо визнаючи наявність неміжнародного

збройного конфлікту, вказує, що під час ведення бойових дій критерій "абсолютної

необхідності" у ст. 2 ЄКПЛ повинен тлумачитися більш вільно, ніж під час

правоохоронних операцій. Саме тому, на думку вченого, у ситуаціях збройного

конфлікту навіть закон про права людини і, відповідно, принцип необхідності мають

трактуватися згідно з воєнною парадигмою [179, p. 386].

Принцип пропорційності у правоохоронних операціях означає, що будь-яка

сила, що застосовується в конкретній ситуації, повинна бути як пропорційною загрозі

смерті або фізичній травмі, тяжкості злочину, так і мінімально необхідною і

відповідати меті її застосування [193, §95].

Міжамериканський суд з прав людини у справі «Neira Alegrìa et al v Peru», яка

стосувалася використання сили під час придушення бунту у в'язниці, з’ясував, що

упродовж нападу перуанського військово-морського флоту на павільйон з

бунтівниками загинуло 111 людей, а 34 були поранені. Уряд при цьому не доклав

зусиль для пошуку й порятунку тих, хто ще залишався живим. Суд встановив, що, хоча

затримані були надзвичайно небезпечними й озброєними, застосована сила була

непропорційною, а тому МАСПЛ констатував порушення права на життя з боку

урядових сил. Як наголошує з цього приводу проф. Л. Досвальд-Бек, Суд у цьому

важливому рішенні кваліфікував ситуацію як правоохоронну операцію (застосовуючи

правоохоронну парадигму – прим. авт.), незважаючи на те, що у цій в’язниці

знаходилися переважно озброєні повстанці антиурядових сил «Сяючий шлях» (на той

час в Перу тривав збройний конфлікт) [80, p. 171].

За МГП принцип пропорційності в межах воєнної парадигми дозволяє

застосування летальної сили для досягнення законної воєнної цілі (знищення

комбатантів, військових об’єктів тощо), хоча він може призвести й до випадкової

66

загибелі цивільних осіб, пошкодження цивільних об’єктів, проте за умови, що цей

напад не буде надмірним щодо отриманої конкретної і прямої воєнної переваги.

Так, Н. Мельцер наводить приклади, коли вбивства під час збройного

конфлікту, незважаючи на «хірургічний характер», призводили до великих жертв, а

тому порушували принцип пропорційності і право на життя. Зокрема, при знищенні

США К. Аль-Харіті в Ємені (2002) було вбито п'ять осіб (супутні смерті); під час

ліквідації Росією З. Яндарбіева (2004) були вбиті два охоронці і серйозно поранений

його син [179, p. 405]; Міжнародний трибунал з колишньої Югославії у 2003 році в

діях генерала С.Галича також визнав порушення принципу пропорційності та

надмірність супутньої шкоди через 23-місячну осаду його армією міста Сараєво в

результаті чого загинули тисячі цивільних [275; 306, p. 842].

У той же час не буде порушенням принципу пропорційності отруєння,

наприклад, Росією лідера чеченських повстанців Хаттаба (2002), адже таке вбивство

не тягне за собою будь-якої супутньої шкоди взагалі [27].

У справі «Ahmet Özkan and Others v. Turkey» ЄСПЛ також не знайшов

порушення права на життя і принципу пропорційності через те, що під час

збройного конфлікту і воєнної операції проти сил Робітничої партії Курдистану

турецькими збройними силами було вбито тільки одну цивільну особу, незважаючи

на інтенсивність і активність антиурядових сил [3, §179]. Рішення за цією справою

також має важливе значення для правозастосовної практики, адже Суд,

застосовуючи ст. 2 ЄКПЛ і принцип пропорційності, переходить від оцінки

травматизму щодо конкретної людини (правоохоронна парадигма) до

встановлення обсягу супутньої шкоди серед цивільних осіб (воєнна парадигма), тим

самим використовуючи і принцип абсолютної необхідності більше ліберально,

беручи до уваги існування збройного конфлікту [179, p. 387].

Вивчаючи практику ЄСПЛ, В. Русинова також акцентує на різниці між

підходами МГП і права прав людини щодо принципу пропорційності. Вчена

наголошує, що за ЄКПЛ Суд вимагає, щоб летальна сила застосовувалася лише з

метою захисту життя людини, затримання або придушення бунту чи заколоту, як до

«бунтівників», тобто тих, хто безпосередньо бере участь у ЗК, так і цивільних осіб,

67

на відміну від МГП, за яким треба порівнювати конкретну і пряму воєнну перевагу з

супутньою шкодою, тобто випадковими жертвами, цивільними, які не беруть участі

в такому збройному конфлікті [378, с. 280]. Хоча реальної практики, яка

підтверджувала б подібний висновок, як вважає вчена, на сьогодні не існує [378, с.

280].

Що стосується принципу обережності, то під час збройного конфлікту, тобто

коли застосування летальної сили є законним, сторони зобов’язані дбати про цивільне

населення й цивільні об’єкти, уникаючи надмірної супутньої шкоди [223, art. 57; 76,

rules 15–24]. Згідно з положеннями ст. 57 Додаткового протоколу I до Женевських

конвенцій 1949 р. сторони мають позитивні зобов’язання, так перед здійсненням

воєнного нападу вони мусять: 1) перевірити і пересвідчитися в існуванні воєнних цілей

[138, §187–188]; 2) мінімізувати супутню шкоду шляхом дотримання заходів

обережності при виборі методів і засобів нападу; 3) утриматися від надмірної супутньої

шкоди, яка буде явно не відповідати конкретній і прямій воєнній перевазі.

У той же час у правоохоронних операціях МППЛ вимагає вжиття всіх

запобіжних заходів задля уникнення застосування сили й нанесення шкоди як такої,

щоб звести до мінімуму спричинення травм і задля збереження життя людей. Це

положення було підкріплено практикою ЄСПЛ та Міжамериканським судом [176,

§150, 194; 91, §79; 195, §62; 189, §82; 310, §89; 122, §3; 46, §9.5; 55, §22; 101, c. 8].

Принцип обережності вперше був застосований ЄСПЛ у справі «McCann and

Others v UK» від 1995 р., де Суд зазначив, що: "Треба ретельно перевіряти <...> не

тільки, чи була сила, яку використовували солдати, пропорційна цілям захисту осіб

від незаконного насильства, а й те, чи планувалася і контролювалася

антитерористична операція так, щоб мінімізувати, у максимально можливому

ступені, застосування летальної сили» [176, §194]. Аналогічний висновок був

зроблений ЄСПЛ у справі "Makaratzis v Greece", де ЄСПЛ визнав, що сила, яку

використовувала поліція проти водія автомобіля, не була порушенням, оскільки

правоохоронці відкрили вогонь, переконавшись у небезпеці. Однак Суд вбачав

порушення ст. 2 ЄКПЛ через недосконалу законодавчу й адміністративну бази

Греції, яка не закріплювала чітких керівних принципів і критеріїв щодо

68

використання вогнепальної зброї працівниками поліції, які не мали достатньої

підготовки з питань вирішення такої ситуації [169, §66–71], що свідчило про

порушення принципу обережності з боку уряду.

У справі МАСПЛ «Zambrano Vélez et al v Ecuador», яка стосувалася

використання в Еквадорі за національним законом більше тисячі військових і

поліцейських з метою нападу на три будинки, де на основі розвідданих, ймовірно,

знаходилися «злочинці, наркоторгівці, терористи», у результаті чого було вбито три

особи, Суд, вказуючи на порушення права на життя, підкреслив, що національний

закон повинен встановлювати чіткі стандарти, які регулюють застосування

службами безпеки вогнепальної зброї. Таке законодавство не досягне своєї мети,

якщо держава не буде навчати правоохоронні органи застосовувати зброю

відповідно до принципів прав людини задля належної підготовки у використанні

вогнепальної зброї [310, §86–87]. Міжамериканський суд також наголосив, що

внутрішні заворушення повинні контролюватися поліцією, а не армією, адже

останні навчаються боротися з ворогами, а не захищати і контролювати цивільних

осіб [189, §78].

До сказаного додамо, що проф. Л. Досвальд-Бек зазначає наступне: навіть у

випадках, коли особи, які підлягають арешту, є явно небезпечними і можуть бути

озброєними, ЄСПЛ стверджує, що планування має бути таким, щоб воно могло

забезпечити можливість арешту принаймні одного або декількох підозрюваних [80,

p. 168]. Вчена наводить як приклад справу «Erdogan and others v Turkey», в якій було

визнано порушення права на життя через неадекватне планування правоохоронної

операції, внаслідок чого мало місце порушення принципу обережності. З огляду на

відсутність правових вказівок, інструкцій із застосування сили при здійсненні

арештів штурм захопленої членами злочинної організації будівлі був проведений без

звернення до нелетальних засобів, проте за допомогою вогнепальної зброї, гранат та

інших вибухових речовин, внаслідок чого було вбито всіх десятьох підозрюваних

[90, §76–79]. Науковець зауважує, що використання летальної сили в цьому випадку,

навіть якщо це є єдиним способом здійснення арешту, буде порушенням права на

життя, адже заарештована людина не становить серйозної загрози для життя чи

69

фізичної недоторканності інших людей [80, p. 168]. Подібне рішення було прийнято

ЄСПЛ також і у справі «Nachova and others v Bulgaria», де до військових

новобранців, які безпідставно залишили воєнну частину, військовою поліцією за

відсутності абсолютної необхідності в порушення принципу обережності була

застосована летальна сила, коли стало зрозуміло, що першим вдасться втекти від

арешту [193, §95; 40, §54–56].

Продовжуючи розгляд дії принципу обережності під час збройного конфлікту,

варто згадати справу «Ісаєва, Юсупова і Базаєва проти Росії», в якій ЄСПЛ, непрямо

використовуючи норми МГП, наголосив, що російські льотчики СУ-25 у Грозному

виправдано застосували летальну силу (повітряний удар) у порядку самооборони,

зважаючи на те, що на території Чечні мало місце збройне протистояння і така сила

переслідувала законну воєнну мету. Так, на переконання Суду, військові правомірно

припускали, що повстанці можуть вчинити напад, тобто існує ризик нападу, бо вони

разом із цивільними могли виходити з міста через гуманітарний коридор [138, §181].

Однак в цій і схожій з нею справі «Ісаєва проти Росії» Суд, знову ж таки непрямо

застосовуючи норми МГП, визнав порушення урядовими силами права на життя

цивільних через недотримання позитивного зобов’язання держави з охорони життя

цивільного населення, вибору мінімально необхідних засобів для зменшення супутньої

шкоди тощо і принципу «обережності», вказавши, що була застосована зброя

невибіркової дії у жилому районі без попереднього планування, попередження,

евакуації цивільного населення та інших необхідних дій заради зменшення жертв серед

цивільного населення [80, p. 173]. У цій справі важливо також підкреслити перехід

ЄСПЛ від доктрини «абсолютної необхідності» до «воєнної необхідності», причому

Суд виправдовує застосування сили не тільки в разі реальної загрози, а й у тому

випадку, коли можна «розумно вважати існування нападу або ризику такого нападу».

Аналізуючи міжнародну правову базу і практику щодо принципу обережності

й з метою недопущення порушення права людини на життя, проф. В. Русинова

виокремлює такі заходи обережності щодо попередження втрат серед цивільного

населення під час збройних конфліктів: обов'язки, які випливають із дії загального

принципу пропорційності, а також заборони використання живих щитів [324, п. 2

70

(а) (iii), 2 (b) ст. 57, п. 7, 8 ст. 51], обов’язок уникати проведення воєнних операцій в

населених районах [91, §79, 80], а також обов'язок утримуватися від направлення

опозиційних збройних груп у населені пункти [137, §184], обов’язок організації

військової операції таким чином, щоб уникнути або звести до мінімуму ризик для

життів цивільних осіб [91, §79], прийняття всіх «практично можливих» заходів

щодо ідентифікації об'єктів нападу [137; 138] тощо [378, с. 290].

Таким чином, загальна різниця між парадигмами щодо принципу обережності

полягає в тому, що заходи обережності в правоохоронних операціях, де діють

виключно положення МППЛ, вживаються задля попередження або мінімізації

ризиків життю не тільки щодо третіх осіб (цивільних осіб за нормами МГП у межах

воєнної парадигми), а й щодо особи, яка є об’єктом такої операції [247, p. 77].

Підсумовуючи вищенаведене, можна вказати наступне.

1. Спираючись на приписи міжнародних актів і рішення судових і

квазісудових органів, встановлено, що міжнародні норми і практика щодо захисту

права на життя в умовах збройних конфліктів і в ситуаціях насильства всередині

держави мають схожі і відмінні риси. Відтак принцип абсолютної необхідності в

правоохоронних операціях, на відміну від принципу воєнної необхідності у збройних

конфліктах, передбачає застосування летальної сили після вичерпування всіх

нелетальних засобів, тоді як останній вказує лише на заборону нанесення надмірної

супутньої шкоди. Принцип пропорційності в правоохоронних операціях вказує на

можливість застосування пропорційної загрозі смерті або фізичній травмі, тяжкості

злочину мінімально необхідної сили, цей же принцип в умовах збройних конфліктів

дозволяє напад, який лише не повинен бути надмірним щодо отриманої конкретної і

прямої воєнної переваги. Принцип обережності у правоохоронних операціях на відміну

від воєнної парадигми, яка вимагає лише, щоб воюючі сторони дбали про цивільне

населення і цивільні об’єкти, у свою чергу, вимагає вживати всіх запобіжних заходів

задля уникнення застосування сили і нанесення шкоди як такої, щоб звести до мінімуму

травми, поважати і зберігати життя людей.

2. Право на життя є найменш захищеним у ситуації МЗК, коли застосовується

воєнна парадигма, заснована переважно на нормах МГП, що дозволяє використовувати

71

летальну силу до комбатантів у будь-який час; під час НМЗК норми МГП зазнають

більшого впливу і певного обмеження з боку положень МППЛ, тим самим посилюючи

охорону життя людини, що дає змогу застосовувати летальну силу залежно від

поведінки і статусу осіб; право на життя є найбільш захищеним в період ситуацій

насильства всередині держави, коли діє правоохоронна парадигма, у межах якої діють

норми МППЛ, яка дозволяє застосування сили виключно на основі поведінки особи.

Висновки до розділу 1

Вивчення загальної характеристики права на життя в умовах збройних

конфліктів і ситуацій насильства всередині держави в контексті історичного

розвитку захисту права на життя як невід’ємного права людини, меж захисту цього

права, порівняння правових режимів захисту права на життя в мирний і воєнний час

дозволяють зробити наступні висновки.

1. В античні часи та середньовіччя право на життя не закріплювалося

формально, тільки в період Раннього нового, Нового і Новітнього часів таке право

втілилось в національних правових актах, що зумовило розвиток охорони права на

життя на міжнародному рівні.

2. Положення МППЛ і МГП, судова практика міжнародних органів

закріплюють відносний характер права на життя, однак невід’ємність такого права

поступово визнається нормою jus cogens.

3. Міжнародна практика визнає обов’язковість одночасного застосування норм

МГП і МППЛ, причому у сфері визначення правомірності позбавлення життя людини

МГП стосовно МППЛ виступає як lex specialis. Під час збройних конфліктів право на

життя охороняється обома цими галузями міжнародного права, а співвідношення їх

норм повинне бути таким, щоб максимально захищати життя людини.

4. Нормами МГП допускається обмеження права на життя комбатантів і

учасників організованих збройних груп у НМЗК, а обмеження права на життя

цивільних осіб дозволяється лише у випадку їх безпосередньої участі в такому

конфлікті і в межах супутньої шкоди.

5. Відсутність дефініції поняття «внутрішні заворушення і напруженість» за

нормами МГП, «заворушення і повстання» за МППЛ, дають підставу на практиці по-

72

різному називати такі ситуації, тому задля уникнення фрагментації та посилення

правового регулювання захисту права на життя в таких умовах необхідно

використовувати уніфікуюче поняття «ситуація насильства всередині держави», під

яким розуміти конфліктну ситуацію в межах кордонів держави, яка не досягає рівня

збройного конфлікту і характеризується тривалим та/або масштабним насильством.

Такі ситуації регулюються нормами національного законодавства й МППЛ і до них

можна віднести: насильство під час демонстрацій, які не мають заздалегідь

узгодженого плану, стихійно зростаючих актів повстання; боротьбу між більш-менш

організованими групами і владою тощо.

6. Для підвищення рівня захисту права на життя під час ситуацій насильства

всередині держави необхідно окремим актам «м’якого» міжнародного права надати

обов’язковий характер, зокрема, Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання

правопорядку (1979), Основним принципам застосування сили і вогнепальної зброї

посадовими особами з підтримання правопорядку (1990), Декларації про мінімальні

гуманітарні стандарти (Декларація Турку, 1990 р.), Європейському кодексу поліцейської

етики (2001) та іншим актам, які деталізують і посилюють охорону такого права.

7. Встановлена необхідність регламентації застосування летальної і нелетальної

зброї в ситуаціях насильства всередині держави. У ХХІ столітті неприпустимою є

ситуація, коли використання хімічної зброї, експансивних куль під час збройних

конфліктів заборонене, а в межах правоохоронних операцій дозволене, оскільки це

відкриває поле для зловживання правоохоронними органами своїми повноваженнями і

дає їм можливість необґрунтовано обмежувати право на життя.

8. З’ясовано, що міжнародні норми і практика щодо захисту права на життя в

умовах збройних конфліктів і в ситуаціях насильства всередині держави мають схожі і

відмінні риси. Відтак принцип абсолютної необхідності в правоохоронних операціях, на

відміну від принципу воєнної необхідності у збройних конфліктах, передбачає

застосування летальної сили після вичерпування всіх нелетальних засобів, тоді як

останній вказує лише на заборону нанесення надмірної супутньої шкоди. Принцип

пропорційності в правоохоронних операціях вказує на можливість застосування

пропорційної загрозі смерті або фізичній травмі, тяжкості злочину мінімально

73

необхідної сили, цей же принцип в умовах збройних конфліктів дозволяє напад, який

лише не повинен бути надмірним щодо отриманої конкретної і прямої воєнної переваги.

Принцип обережності у правоохоронних операціях на відміну від воєнної парадигми,

яка вимагає лише, щоб воюючі сторони дбали про цивільне населення і цивільні об’єкти,

у свою чергу, вимагає вживати всіх запобіжних заходів задля уникнення застосування

сили і нанесення шкоди як такої, щоб звести до мінімуму травми, поважати і зберігати

життя людей.

9. Право на життя є найменш захищеним у ситуації МЗК, коли застосовується

воєнна парадигма, заснована переважно на нормах МГП, що дозволяє використовувати

летальну силу до комбатантів у будь-який час; під час НМЗК норми МГП зазнають

більшого впливу і певного обмеження з боку положень МППЛ, тим самим посилюючи

охорону життя людини, що дає змогу застосовувати летальну силу залежно від

поведінки і статусу осіб; право на життя є найбільш захищеним в період ситуацій

насильства всередині держави, коли діє правоохоронна парадигма, у межах якої діють

норми МППЛ, яка дозволяє застосування сили виключно на основі поведінки особи.

74

РОЗДІЛ 2

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ЖИТТЯ В

УМОВАХ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ТА СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА

ВСЕРЕДИНІ ДЕРЖАВИ

2.1 Механізми захисту права на життя в умовах збройних конфліктів

Зростання кількості збройних протистоянь у світі і фактів масового

порушення права на життя людини під час них зумовлює необхідність узагальнення

правової теорії і практики міжнародних органів, які сприяють і забезпечують захист

фундаментального права людини на життя під час збройних конфліктів. Саме тому з

метою розкриття суті, порівняння і узагальнення нормативних, теоретичних і

практичних інструментів у межах міжнародних механізмів захисту права на життя в

умовах міжнародного і неміжнародного збройних конфліктів далі розглянемо

механізми захисту такого права.

Передусім вкажемо, що за загальною теорією міжнародного права механізми

захисту прав людини – це система нормативних актів, організацій, органів,

установ, їх правозастосовна практика, міжнародний контроль, які діють в сфері

захисту прав людини [280]. Відповідно, ті міжнародні механізми, які регламентують

і захищають життя людини під час збройних протистоянь, і є механізмами захисту

права людини на життя під час міжнародних і неміжнародних збройних конфліктів.

Виходячи із вищевказаного, механізми захисту поділяються на організаційні

(інституційні), які включають в себе організації, органи, інститути, метою діяльності

яких є захист права на життя, і правові (нормативні), які представлені системою

нормативних актів, практикою у сфері такого захисту, про які мова вже йшла

частково в І розділі.

Якщо розглядати організаційні механізми захисту прав людини і їх сучасну

практику застосування міжнародних актів у сфері захисту права на життя під час

збройних конфліктів, то найбільш різнопланово, широко і ґрунтовно вона

представлена в діяльності чотирьох міжнародних органів: Комітету з прав людини

ООН, Африканської комісії з прав людини і народів, Міжамериканського суду з прав

75

людини й Європейського суду з прав людини. Тому далі найбільш проблемні і

загальні питання, які виникають під час збройних конфліктів і які стосуються

правомірності як застосування сили щодо осіб, які воюють, так і загибелі цивільних

осіб під час нападу на воєнні цілі (супутня шкода), а також запобіжні заходи, яких

мають вживати держави при використанні летальної сили, обов’язок держав

розслідувати кожен випадок смерті осіб тощо будуть розглянуті в контексті

практики вищезазначених органів. Окремі позитивні і негативні обов’язки держав

більш детальніше також будуть розглянуті в наступному розділі.

Починаючи висвітлення питання, вкажемо, що позиція і концептуальні засади

Комітету з прав людини ООН – договірного органу ООН, який здійснює нагляд за

виконанням Міжнародного пакту про громадянські і політичні права його країнами-

учасницями, щодо права на життя під час збройного конфлікту яскраво

представлена рішенням у справі «Suárez de Guerrero v. Colombia» від 31.03.1982 р.,

яке зробило значний внесок у розвиток правового регулювання в цій сфері, та

зауваженнями щодо доповідей по Ізраїлю у 2003 і 2010 рр.

Так, у справі «Suárez de Guerrero v. Colombia» Комітет встановлює обов’язок

держав застосовувати право прав людини під час збройного протистояння.

Квінтесенцією є те, що під час збройного протистояння між урядом Колумбії та

іншими антиурядовими збройними угрупуваннями, у тому числі ФАРК (Fuerzas

Armadas Revolucionarias de Colombia) у квітні 1978 р. з метою начебто звільнення

захопленого колишнього посла Колумбії у Франції підрозділ поліції вторгся в

будинок підозрюваних осіб. Нікого не знайшовши, цей підрозділ залишився чекати

на повернення ймовірних злочинців. Коли ці особи з’явилися, поліцейські без

попередження відкрили по них вогонь, тим самим позбавивши життя багатьох осіб.

Незважаючи на те, що уряд Колумбії наполягав на тому, що в країні діяв стан

«облоги» (при цьому не вказуючи на наявність НМЗК і застосування МГП) і

поліцейські сили правомірно застосовували летальну силу до осіб, які начебто були

членами збройних груп (Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia), попередивши

при цьому Генерального Секретаря ООН про відступ від положень Пакту, Комітет,

76

утримуючись від кваліфікації ситуації як НМЗК, робить наступні важливі для

міжнародного права висновки.

По-перше, відступ від права на життя за ст.6 Пакту не допускається в жодному

випадку, а тому до спланованої, по суті, поліцейської операції правомірно

застосовувати критерії необхідності і пропорційності, які використовуються в

мирний час. Як зазначає з цього приводу проф. В. Русинова, цю ситуацію з позиції

МГП важко кваліфікується як НМЗК або як окремий спорадичний акт насильства,

адже місце, де відбувалися події (м. Богота), було під урядовим контролем і не

знаходилося в зоні конфлікту, у той же час ці події відбувалися в період збройного

протистояння. Саме тому варто відмітити відсутність чіткої позиції Комітету щодо

кваліфікації цієї ситуації як збройного конфлікту і, відповідно, незастосування в

цьому випадку норм МГП [378, с. 266].

По-друге, Комітет, застосовуючи право прав людини, встановив, що поліція

навмисно позбавила життя декількох осіб, адже вони застосували летальну силу без

попередження жертв, без надання їм можливості здатися або дати будь-які

пояснення їх перебування в цьому місці, а отже, були відсутні будь-які докази того,

що поліцейські застосували зброю з метою захисту свого життя, життя інших осіб

або через намагання арештувати чи зупини втечу таких осіб. З огляду на це Комітет

зробив висновок, що дії поліції із застосування летальної сили без спроби арешту

осіб були непропорційними, а відтак було довільне позбавлення права на життя, що

свідчить про порушення ст. 6 Пакту (§13.3).

На додаток вкажемо, що у 2001 р. Комітет з прав людини ООН прийняв

зауваження загального порядку № 29 (2001) щодо відступу від зобов'язань у зв'язку з

надзвичайним становищем, де чітко зазначив, що Пакт застосовується і в ситуаціях,

коли відбуваються міжнародні й внутрішні збройні конфлікти [56, c. 280–287].

Неоднозначна також практика Комітету ООН з прав людини, яку він

узагальнив у зауваженнях щодо доповідей по Ізраїлю у 2003 і 2010 рр. стосовно

питання вичерпання всіх нелетальних засобів перед зверненням до летальної

сили під час збройних конфліктів. У зауваженні 2003 р. йдеться про

занепокоєність Комітету діями уряду Ізраїлю щодо цільових вбивств на окупованій

77

палестинській території осіб, які підозрюються у вчиненні терористичних актів

(§15). У своє виправдання уряд Ізраїлю відповів, що згідно з положеннями МГП

збройні сили Ізраїлю не порушують принцип пропорційності й застосовують

летальну силу виключно до осіб, які безпосередньо беруть участь у збройному

конфлікті. На що Комітет з прав людини ООН рекомендував, непрямо посилаючись

на наявність збройного конфлікту, «перед зверненням до летальної сили обов’язково

вичерпувати всі спроби арешту осіб, які підозрюються у вчиненні терористичних

актів». Таку ж позицію Комітет висловив і в заключних зауваженнях щодо Ізраїлю

у 2010 р. (§10).

Як зазначає проф. Л. Досвальд-Бек (L. Doswald-Beck), Комітет з прав людини

ООН також одним із перших у справі «Hernandez v Philippines» підкреслив

обов’язок держав розслідувати кожен випадок смерті навіть під час збройного

конфлікту. У цій справі Комітет констатував порушення права на життя через те, що

протягом восьми років після вбивства правозахисників воєнними формуваннями під

час повстання на Філіппінах ніхто не був притягнутий до відповідальності.

Комітетом було встановлено, що судові процедури під час розгляду справи в

національному суді не були "ефективними та дієвими" [80, p. 184]. А у своїх

зауваженнях загального характеру Комітет з прав людини ООН наголосив, що є

«загальне зобов'язання розслідувати заяви про кожне застосування летальної сили

оперативно, ретельно і ефективно через незалежні та неупереджені органи» [124,

§15]. Спеціальний доповідач з позасудових, сумарних і довільних покарань також

підтримує позицію і підхід Комітету, наголошуючи при цьому на необхідності

проводити розслідування в контексті саме права на життя [123, §35].

Стосовно обов’язку розслідування кожного факту застосування летальної сили

варто відмітити, що, незважаючи на те, що жодний міжнародний акт не встановлює за

державою обов’язку такого розслідування, однак ЄСПЛ, МАСПЛ, АКПЛ, Комітет з

прав людини ООН у своїй практиці неодноразово наголошували на існуванні цього

обов’язку навіть під час збройного конфлікту [80, p. 184] (про це мова піде в

наступному розділі). У той же час було б необачно вважати, що в розпал воєнних

зіткнень таке розслідування можливе за кожним фактом позбавлення життя, однак

78

формальні причини, тим паче коли є заява про порушення, не повинні ставати на

перешкоді розслідуванню, інакше це буде зневажанням і порушенням права на життя.

Практика Африканського суду й Африканської комісії з прав людини і

народів також включає в себе розгляд справ, які стосувалися порушення права на

життя під час збройних конфліктів і обов’язку держави захищати це право.

Так, у справі «Commission nationale des droits de l'Homme et des libertés v. Chad»

Комісія визнала порушенням в тому числі права на життя ситуацію, за якої під час

громадянської війни в Чаді держава не виконала свої позитивні зобов’язання з

підтримки безпеки, свободи і розслідування кожного факту правопорушення і допустила

знищення, тортури і вбивства фізичних осіб, навіть коли не було доведено, що такі

правопорушення вчинялися державними збройними силами (§14).

Схожий висновок був зроблений Комісією у справі «Sudan Human Rights

Organisation & Centre on Housing Rights and Evictions (COHRE) v. Sudan» щодо

вбивств повстанців у Дарфурі, в якому було сказано, що держава пов’язана

обов’язком вживати превентивних заходів із захисту індивідів, чиї життя під

загрозою злочинних дій інших індивідів; держава має подвійні обов’язки поважати

право на життя, не порушуючи його, а також захищати таке право, захищаючи осіб,

які перебувають під її юрисдикцією, від недержавних акторів (§147–148).

Якщо говорити про обов’язок держав розслідувати кожен випадок смерті,

то у справі «Commission nationale des droits de l'Homme et des libertés v. Chad»

Комісія також підкреслила державний обов’язок розслідувати кожен випадок

застосування летальної сили під час збройного конфлікту, відхиливши аргумент

уряду Чаду про те, що розслідування застосування летальної сили було недоречним

у ситуації громадянської війни (§22).

Проте наявність обов’язку держав проводити розслідування не означає

реального проведення такого розслідування в кожному випадку. Саме з цього

приводу Африканська комісія з прав людини і народів у справі «Amnesty

International et al v. Sudan» зазначила, що розслідування, проведені урядом, є

позитивним кроком, але їх масштаб і глибина недостатні для запобігання й

покарання позасудових страт. У цій справі Комісія вбачала порушення і в тому, що

79

розслідування проводилося поліцією й органами безпеки, незважаючи на те, що

вони могли бути причетними до вчинених вбивств, саме тому у них не було

необхідної безсторонності та незалежності (§51).

Міжамериканська комісія і Міжамериканський суд з прав людини також

мають практика розгляду випадків застосовування права на життя під час збройного

конфлікту.

Так, у справі «Juan Carlos Abella v. Argentina» («Справа Таблада»)

Міжамериканська комісія, вказуючи на обов’язок застосовувати МГП та право

прав людини, виправдала використання сили по відношенню до нападаючих на

воєнну базу, застосувавши напряму норми МГП, а тому, як вказала Комісія, «…за

відсутності достатніх доказів того, що представники держави використовували

протиправні методи і засоби ведення війни»…«вбивство і поранення нападаючих до

припинення воєнних дій 24.01.1989 року було правомірним і не порушувало ані

Американську конвенцію, ані правил МГП» (§177–178), адже ««цивільні особи ...

які здійснили напад на базу Таблада ... діючи поодинці або в складі групи, можуть

бути об'єктами прямого нападу так само, як і комбатанти», і не користуються

перевагами принципу пропорційності і обов'язками вживати заходів обережності

(§178). Далі Комісія, застосовуючи напряму норми МГП (до МЗК) [378, с. 276],

вказала, що тільки сторонні свідки з числа цивільних осіб і нападники, які здалися,

могли користуватися правом на життя, що свідчить про тлумачення права на життя

в світлі положень МГП.

У той же час у справі «Jose Guerrero and Others v. Colombia» Комісія знову ж

таки, прямо посилаючись на норми МГП, зазначила, що розправа урядових

збройних сил над жителями селища Пуерто-Лерас 03.01.1994 року є порушенням

принципу розмежування цивільних осіб від учасників бойових дій, відповідно

урядові сили порушили норми Американської конвенції і ст. 3 спільної для всіх

Женевських конвенцій 1949 року (§43).

Таким чином можна побачити, що Комісія у своїх рішеннях зазначає про

обов’язковість застосування під час збройних конфліктів як норм МГП, так і МППЛ

для захисту права на життя. В той же час у своєму докладі «Report on Terrorism and

80

Human Rights» Міжамериканська комісія вказала, що «межі права на життя можуть

змінюватися в контексті збройного конфлікту, але заборона довільного позбавлення

життя є абсолютною» (§86). Проте виходячи з того, що в Американській конвенції,

на відміну від Європейської, відсутні підстави правомірного позбавлення права на

життя, то можна дійти висновку, що критерії «довільного» позбавлення права на

життя Міжамериканська комісія бере лише з положень норм МГП.

Як зазначає проф. В.Русинова з цього приводу, не існує жодного рішення

Міжамериканської комісії або Суду, в якому б вони могли продемонструвати, що

при тлумаченні довільного позбавлення права на життя ці органи не йдуть далі

положень МГП, на відміну від ЄСПЛ або Комітету ООН з прав людини, які

застосовують в таких ситуаціях і положення МППЛ [378, с. 294].

Якщо говорити про обов’язок держави захищати право на життя, то

показовою тут є справа «The Pueblo Bello Massacre v Colombia», де

Міжамериканська комісія вказала на порушення права на життя з боку держави

через те, що уряд не забезпечив безпеку громадян в оголошеній надзвичайній

ситуації під час збройного конфлікту між урядом та повстанцями, результатом чого

було вчинення масових викрадень та знищення людей з боку озброєних т.з. «груп

самооборони», створення яких начебто підтримувалось державою задля боротьби з

повстанцями, які пізніше стали масово вчиняти кримінальні злочини, внаслідок чого

були ліквідовані. Міжамериканська комісія відхилила аргумент уряду про те, що

вони не могли забезпечити безпеку людей в зоні зіткнення через те, що урядові

війська боролися з повстанцями, адже держава є відповідальною за дії воєнних груп

в тій мірі, в якій вона не прийняла достатніх заходів задля захисту життя цивільного

населення (§139–140).

У справі «Montero-Aranguran and others (Detention Center of Catia) v.

Venezuala» Міжамериканський суд також підкреслив обов’язок держав

розслідувати кожний випадок смерті і зазначив, що "в результаті дослідження

того, що члени сил безпеки використали вогнепальну зброю, яка спричинила

смертельні наслідки, держава повинна негайно розпочати розслідування" (§79). А

вже у справі «Myrna Mack Chang v. Guatemala» Комісія наголосила, що

81

розслідування повинне бути ефективне з метою притягнення винних осіб до

відповідальності (§112). Схоже рішення також було у справі «Juan Humberto Sànchez

v Honduras» (§109-111).

Важливо також підкреслити, як зазначає Л. Досвальд-Бек (L.Doswald-Beck),

значну кількість справ з приводу права на життя під час збройних конфліктів, які

розглядав Суд, суть яких зводилася до того, що якщо особу останній раз бачили в

руках урядових збройних сил, але потім таку особу знаходять мертвою або така

особа безвісти пропадає (в цих ситуаціях Суд застосовує презумпцію «смерті

особи»), за таких обставин Суд перекладає тягар доказування непричетності до

смерті особи на державу, при чому у разі відсутності подібних доказів з її боку, Суд

визнає порушенням права на життя з боку самої держави. Тобто Комісія допускала

ситуацію, коли з мовчазної згоди держави урядовими військовими, агентами

порушувалося право на життя інших осіб [80, p. 231]. Відтак у справі «Bámaca

Velásquez v Guatemala» Суд дійшов висновку, що командир партизанів, який зник і

був відсутній протягом 8 років і 8 місяців, був страчений. Аргумент Суду полягав в

тому, що примусове зникнення часто трапляється через позасудову страту і

знищення тіла з метою знищення доказів та ухилення від відповідальності.

Сприяння та причетність держави до примусового зникнення людей може бути

доказана або непрямими доказами та\або логічними висновками. Схожий висновок

був зроблений і у справі «Velásquez Rodriguez v Honduras» (§182, 188) та «Godínez

Cruz v Honduras» (§155, 198).

Варто заначити, що ЄКПЛ, на основі якої діє Європейський суд з прав

людини, на відміну від інших міжнародних договорів, які закріплюють право на

життя та встановлюють заборону свавільного його позбавлення, зазначає конкретні

5 випадків, коли такого права людину правомірно може бути позбавлено. Але, як

підкреслюють Л.Досвальд-Бек (L.Doswald-Beck), М.Міланович (М.Milanovic) [185,

p. 8], ЄСПЛ, жодного разу у своїй практиці не застосовував підставу відступу від

права на життя «через правомірні воєнні дії», яка стосується, на думку Л.Досвальд-

Бек, більше міжнародних збройних конфліктів (хоча Суд не обов'язково буде

утримуватися від розширювального тлумачення слова «війна» і цілком може

82

визнати, що під це поняття підпадають як МЗК, так і НМЗК [212, p. 204; 377, c. 302])

і яка закріплена в ст. 15 ЄКПЛ, не дивлячись на те, що всі передумови для цього

були, наприклад, в Туреччині під час окупації Північного Кіпру [81, p. 883–884]. У

той же час у справі ЄСПЛ «Hassan v United Kingdom» (2014) Суд погодився з

твердженням уряду (Великобританії), що відсутність офіційного відступу

відповідно до статті 15 не перешкоджає Суду враховувати контекст та положення

МГП при тлумаченні та застосуванні статті 5 у цій справі [117, §103]. У

«чеченських» («Isyaeva v. Russia», «Esmukhambetov and Others v. Russia») чи

«турецьких» («Ergi v. Turkey», «Özkan and others v. Turkey») же справах, де держави

виправдовують застосування сили підпунктами «а» – «b» п. 2 ст. 2 ЄКПЛ (захист

від насильства іншої людини, арешт або втеча особи з місць тримання під

вартою), а не підпунктом «с» (задля придушення повстання чи заворушення, який

більше підходить до ситуацій НМЗК), Суд, застосовуючи Другий Додатковий

протокол до Женевських конвенцій 1949 року, і явно кваліфікуючи існуючу на той

момент ситуацію в Чечні і Туреччині як збройний конфлікт неміжнародного

характеру (НМЗК), підтверджує коректність застосування п.п. «а» і «b» ст. 2 ЄКПЛ.

Як вказує з цього приводу проф. В. Русинова, такий хід Суду дозволяє йому стояти

на тій позиції, що дії, які можуть бути абсолютно необхідні і пропорційні меті

придушення повстання або заворушення, не обов'язково є необхідними і

пропорційними для досягнення мети припинення насильства або затримання особи.

Саме через цей критерій Суд визначає чи правомірно була застосована летальна

сила, тим самим застосовуючи власні унікальні підходи та позиції, що вироблені

ним в ситуаціях мирного життя, і до ситуацій під час збройного конфлікту, беручи

до уваги критерії (тест) пропорційності застосування сили до різних цілей в кожній

окремій ситуації, не зв’язуючи себе кваліфікацією подій з боку сторін спору [378, с.

271].

Як наголошує В. Русинова, ЄСПЛ у своїй практиці щодо застосування

летальної сили та визначення обов’язків держав, беручи до уваги міжнародне право

прав людини (МППЛ), все ж більше спирається на МГП, але прямо його не згадує.

Проаналізувавши практику ЄСПЛ, вчена виводить 3 групи обов’язків сторін щодо

83

застосування сили під час збройного конфлікту: 1) обов’язки, що закріплені в

МГП щодо вибору засобів і методів війни, до яких можна віднести: заборону

використання зброї невибіркової дії [137, §191; 94, §149–150; 223, §4, 5 art. 51],

обов’язок припинити операції у випадку можливості спричинення непропорційних

жертв серед цивільних (Пункт 2 (b) ст. 57 ДП I), обов’язок перевірки воєнних цілей

[138, §187–188], обов’язок здійснення попередження населення перед нападом [137,

§187; 223, п. 2 (с) art. 57] тощо; 2) обов’язки, які виводяться шляхом тлумачення

з норм МГП щодо заходів обережності: дотримання принципу пропорційності,

заборони використання живих щитів [223, §2 (а) (iii), 2 (b) art. 57, §7, 8 art. 51],

обов’язок уникати проведення воєнних операцій у жилих районах [91] тощо ( «Ergi

v. Turkey» (§79), вчинення всіх «практично можливих» дій з ідентифікації об’єктів

нападу («Ісаєва проти Росії» (§196), «Ісаєва та інші проти Росії» (§187-188); 3)

обов’язки, які виводяться і не закріплені в нормах МГП, МППЛ щодо

попередження втрат серед цивільного населення: обов’язок попередження про

напад, який ініціюється самою стороною конфлікту, а не про напад супротивника,

обов’язок здійснення евакуації населення перед нападом [137, §187; 223, п. 2 (с) art.

57], обов’язок розробки законодавчої бази із застосування летальної сили з боку

держави в будь-якому випадку застосування сили [169, §57–59; 193, §96, 97; 378, с.

285–289].

Щодо захисту права на життя, то показовими в цій сфері є дві справи «Ergi v.

Turkey» та «Ahmed Özcan v. Turkey», які стосувались смерті людей під час

збройного протистояння між державою і Робітничою партією Курдистану (далі -

РПК), в яких ЄСПЛ визнав порушення права на життя.

У першому випадку під час проведення воєнної операції збройні сили уряду

Туреччини обстріляли жилий район, в результаті чого була вбита сестра заявника,

яка в цей момент вийшла на балкон свого будинку. У цьому випадку Суд зробив

висновок про порушення права на життя через проведення урядом воєнної операції

в густонаселеному районі без сповіщення про це населення, невжиття заходів

обережності задля мінімізації супутньої шкоди, ненадання державою інформації

щодо планування та підготовки до цієї операції (§80, 81).

84

У другому випадку загинула сестра заявника через те, що в її будинок

потрапив снаряд. Суд також визнав порушення права на життя через недодержання

державою своїх позитивних зобов’язань в частині неприйняття заходів із з’ясування,

чи була нанесена будь-яка шкода цивільному населенню після вибуху снаряда.

В обох випадках в світлі МППЛ Суд вказав на порушення позитивних

зобов’язань з боку держави щодо планування, підготовки операції, відсутності

розслідування, а не негативних, акцентуючи увагу на допустимості смерті в нашому

випадку однієї особи. З цього випливає, що супутня шкода, тобто неминуча і

ненавмисна шкода цивільному населенню та об’єктам під час проведення воєнного

нападу на правомірну воєнну ціль [206, p. 14] допускається як МГП, так і МППЛ.

Якщо ж оцінювати подібні справи з позиції МГП, то у справі «Ergi v. Turkey» Суд

зазначив, що порушення складається не стільки в тому, що загинула одна людина, а

в небезпеці в цілому, якої зазнали жителі населеного пункту. В той же час в п. 5 (b)

cт. 51, п. 2 (а) (iii), (b) ст. 57 ДП I до Женевських конвенцій 1949 року зазначено, що

заборонений напад, який «як можна очікувати» може завдати втрати цивільному

населенню. Однак за Римським статутом саме реальна шкода, а не гіпотетична

враховується при кваліфікації діяння як воєнного злочину (Пункт b (iv) ч. 2 ст. 8

Римського статуту МКС).

Важливо також підкреслити те, що у справі «Özcan v. Turkey», де було

зазначено, що за нормами МГП сторони зобов’язані не тільки надавати допомогу

пораненим, а й вживати заходів для їх пошуку, акцентується, враховуючи той факт,

що подібний пошук жертв не був здійснений, на тому, що дії урядових сил в обох

справах являють собою й порушення норм МГП [378, с. 282–283].

Крім вищезазначених обов’язків у своїх рішеннях ЄСПЛ торкався й інших,

зокрема обов’язку держави захищати право на життя. У відомій справі «Kiliç v

Turkey», в якій Килич був журналістом, який вимагав забезпечення свого захисту у

зв’язку з погрозами в його адресу, напруженою ситуацією в регіоні, Суд підкреслив,

що державі було відомо про випадки здійснення погроз, нападів, вбивств

журналістів, тому ризик життю Киличу був реальним та безпосереднім, а тому

Туреччина визнавалася винною у порушенні ст. 2 ЄКПЛ, свого позитивного

85

зобов’язання із захисту права на життя людей через невжиття превентивних заходів

щодо охорони права на життя Килича, які б допомогли уникнути небезпеки (§62-

63). Схожі рішення були і у справах «Osman v United Kingdom», «Mahmut Kaya v

Turkey» (2000), «Mahmut Kaya v Turkey» (2000); «Akkoc v Turkey» (2000) та ін.

У справі «Kaya v Turkey» ЄСПЛ розглядав також обов’язок держав

розслідувати кожний випадок смерті, де наголосив, що аргумент уряду щодо

неможливості проведення розслідування смерті під час збройного конфлікту не

може бути взятий до уваги. Суд підкреслив, що «ані велике число збройних

зіткнень, ані значна кількість нещасних випадків не можуть змусити відмовитися від

передбаченого ст. 2 обов'язку забезпечити проведення дієвого і незалежного

розслідування причин і обставин випадків позбавлення життя в результаті зіткнення

зі співробітниками сил безпеки, особливо, коли обставини справи є у багатьох

відношеннях неясними» (§91).

Схожа позиція Суду була у раніше згадуваній справі «Varnava and others v

Turkey», де Європейський суд наголошував на "процесуальному зобов'язанні

Туреччини, згідно зі статтею 2 ЄКПЛ, щодо розслідування незаконних або

підозрілих смертей" (§147) та інших справах, де було визнано порушення державою

права на життя людини через непроведення розслідування кожного випадку смерті

[266, §68–72; 5, §90–93; 34, §125; 32, §126–130].

Вищевказане дає можливість зазначити, що у практиці правозахисних

міжнародних інституцій порушення права на життя в умовах збройних конфліктів

розглядаються як в світлі положень МППЛ, так і з врахуванням норм МГП. Таким

чином, нормативний захист права на життя є сьогодні результатом взаємовпливу

обох галузей: в практиці ЄСПЛ, МАСПЛ, АСПЛ, Комітету з прав людини ООН

застосовується спільний комплексний тест щодо принципів необхідності,

пропорційності, обережності, у кожній ситуації вимагається вдаватися до арешту

особи перед застосуванням до неї летальної сили та проводити розслідування всіх

випадків смерті осіб.

86

2.2 Особливості вибору правового режиму захисту права на життя в

ситуаціях насильства під час збройних конфліктів

Під час збройного конфлікту застосовується воєнна парадигма, в межах якої

діють положення МГП, тоді як в ситуаціях насильства всередині держави діє

МППЛ. Але виникає інше питання, положення якої парадигми застосовуються і має

пріоритет, коли ситуації насильства всередині держави поєднуються зі збройними

конфліктами.

Як вказують експерти МКЧХ, очевидним є паралельне застосування МГП і

МППЛ під час НМЗК, адже за п.1. ст.2 МПГПП кожна держава-учасник

«зобов’язується поважати і забезпечувати для всіх осіб на території і під

юрисдикцією, права, визнані в Пакті». У той же час у період МЗК МППЛ, як буде

зазначено далі, також застосовується екстратериторіально під час здійснення

ефективного контролю над територією (наприклад, військова окупація). Більше

того, багато положень МГП мають в собі положення МППЛ, наприклад, обов’язок

окупуючої держави підтримувати суспільний порядок і безпеку, а також під час

морської блокади та регулювання цивільного судноплавства [101, p. 9–11].

Подібна позиція щодо екстратериторіальної дії МППЛ була підтримана

міжнародною судовою практикою у справах «Loizidou v. Turkey» [163, §62–64], що

розглядалася в Європейському суді з прав людини, у справі «Al-Skeini and others v.

Secretary of State for Defence» [229], де було зазначено фактично, що МППЛ діє на

території фактичного контролю з боку держави. Подібну позицію щодо окупованих

територій займає і Міжнародний Суд [161, §107–112; 57]. У зв’язку з наявністю

багатьох схожих і відмінних рис між цими режимами на практиці виникають різні

випадки, коли неможливо чітко визначити, який з них застосовувати. Вчені

М.Сассолі та Л.Олсон зазначають, що під час НМЗК не можна однозначно і

автоматично відповісти на питання, яке ж право, МГП чи МППЛ, застосовується,

відповідно вчені, пропонуючи використовувати правило про пріоритет спеціальної

норми, виходять з того, що в кожній окремій ситуації потрібно брати до уваги

ступінь контролю уряду над територією, де відбуваються певні події, статус особи,

щодо якої готується застосування сили тощо [382, с. 613–614].

87

В свою чергу у 2012 році за скликанням МКЧХ в Женеві була проведена

нарада, де 22 експерти-практики і науковці з 16 країн намагалися пролити світло на

найбільш спірні ситуації використання сили та застосування норм МГП та МППЛ,

які умовно були систематизовані в 5 окремих груп: застосування сили під час

бунтів і демонстрацій, застосування сили до законних цілей, до кримінальних

елементів, застосування сили під час втечі або заворушення в місцях затримання

осіб, а також при охороні воєнної власності [101, c. 13]. Окрім вищевказаних

ситуацій, коротко проаналізуємо та додамо до цього переліку ситуації із

застосуванням сили під час здійснення цільових вбивств, військової окупації, а

також міжнародних операцій ООН з підтримання миру і безпеки, де також, на

нашу думку, як буде з’ясовано далі, виникають суттєві труднощі із вибору

застосовної парадигми і відповідного режиму захисту права на життя.

На практиці часто ті заходи, які здійснюються державами задля захисту життя

людей, насправді, його обмежують або порушують. Однією з таких ситуацій є

цільові вбивства, які останнім часом завдяки технічному прогресу і збільшенню

кількості збройних конфліктів в світі набувають істотного поширення, адже вони

передбачають в першу чергу позбавлення життя людини без проведення

відповідних судових процедур або навіть без спроби застосування до неї

альтернативних нелетальних заходів. Саме небезпечність, недостатнє правове

врегулювання таких вбивств, а також необхідність регламентації захисту права на

життя людини у зв’язку з цим і обумовлюють актуальність цього питання.

Під терміном «цільове вбивство», як зазначається в спеціальній доповіді

Генеральної Асамблеї ООН A/HRC/14/24/Add.6 від 2010 року, розуміється умисне

позбавлення життя державою одного або декількох заздалегідь відомих осіб поза

судовим процесом або під час військових дій [14, p. 4]. В свою чергу відомий вчений

Н.Мельцер (N.Melzer), який є експертним радником в МКЧХ, говорить, що під

цільовим вбивством треба розуміти використання смертельної сили суб’єктом

міжнародного права проти іншого індивідуально обраного суб’єкта, який не є

ув’язненим, умисно (а не через необережність чи недбалість) та передбачувано

(тобто смерть однієї людини фактично є метою операції, на відміну від

88

позбавлення життя під час збройного конфлікту, де смерть людини є побічним

результатом) [179, p. 449].

В той же час експерти Женевської академії міжнародного гуманітарного права

та прав людини (UCIHL) розуміють під цільовими вбивствами смертельні напади на

людей тоді, коли держава, вважаючи, що конкретна особа створює серйозну

загрозу в результаті своєї діяльності, вирішує вбити цю особу, навіть у той час,

коли людина не здійснює ворожі дії [235].

Іншими словами «цільове вбивство» може означати й умисне вбивство

індивідуально обраних осіб, які не становлять безпосередньої загрози життю або

здоров’ю інших осіб, і позбавлення особи життя не в межах виконання смертного

покарання у кримінальному провадженні. На практиці такі вбивства ще називають

превентивними, позасудовими стратами або позасудовими вбивствами [198, p. 2].

Окремі вчені, зокрема Н.Бхута (N.Bhuta), взагалі в міжнародному праві не

проводять розмежування і ототожнюють поняття «цільове вбивство» і «вбивство»

[200, p. 3]. Здається, що така позиція також заслуговує на існування, адже, як

зазначає К.Грей (C.Gray), термін «цільове вбивство» взагалі з’явився нещодавно,

десь у 2000 році, і причиною цьому був арабо-ізраїльський конфлікт, який тягнеться

ще з 70-х років та Палестино-Ізраїльський конфлікт зокрема, коли військові Ізраїлю

на окупованих територіях цілеспрямовано без жодних судових процедур вбивали

осіб, яких підозрювали у вчиненні терористичних актів, і лише у 2000 році Ізраїлем

вперше офіційно була оголошена подібна політика [200, p. 4].

Потрібно також відмітити, що в цей час, до 2000-х років, такі дії Ізраїлю все

світове співтовариство та уряд США зокрема жорстко засуджували і наголошували,

що позасудові вбивства є злочинними діями. Така ж позиція була і до випадків

цільових вбивств в Сальвадорі, Нікарагуа, Колумбії, Гаїті під час громадянських

заворушень періоду 1980-1990 років, в Сомалі, Руанді, на Балканах під час

югославських воєн 1991-2001 років, Росії під час чеченського конфлікту (вбивство

Дудаєва, 1996 р., Хаттаба, 2002 р., Яндарбіева, 2004 р., Басаєва, 2006 р.) [74] тощо.

Однак значного поширення цільові вбивства набувають після подій 11.09.2001

року в США, коли керівництво цієї країни проголошує глобальну війну тероризму в

89

усьому світі [200, p. 5], тим самим схвалюючи і підтримуючи політику «цільових

вбивств», що призводить до її поширення і розвитку не тільки в Ізраїлі, США, а й в

інших державах. Наприклад, ліквідація Анвара аль-Авлакі за допомогою БПЛ

(дронів) – першого громадянина США, затвердженого офіційно ЦРУ для цільового

вбивства, вбивство в 2011 році Усами бен Ладена – всесвітньо відомого терориста,

який за офіційною версією був організатором теракту 2001 року в США. За

останніми даними від червня 2004 до вересня 2012 року ЦРУ й командувачі армії

США 344 рази віддавали наказ про обстріл цілей з безпілотних машин [86].

Говорячи про США, вчені зазначають, що на основі акту «Authorization for Use

of Military Force Against Terrorists» (AUMF) Конгресом США надані Президенту

США необмежені можливості із застосування цільових вбивств, сили до осіб, які

причетні до терактів 11.09.2001 року, пов’язаних з ними осіб, організацій і держав.

Саме тому, як зазначають професори Д.Блюм (Blum G.) і Н.Хейман (Heyman N.),

цільові вбивства ведуть до змішування режимів правоохоронної діяльності та

збройного конфлікту. В рамках першого держава карає людину за його особисту

вину, яка доведена судом, в рамках другого – застосовує летальну силу не за «вину»,

а для досягнення перемоги [42]. Саме тому, наприклад, США регламентує

застосування ними летальної сили проти терористів наявністю збройного конфлікту,

таким чином по суті відкидаючи всі інші власні міжнародні зобов’язання в галузі

прав людини [10].

Отже, як можна побачити, цільові вбивства знайшли неофіційну, але фактичну

підтримку зі сторони багатьох держав, завдяки тому, як зазначає Д.Стетман (Statman

D.), що, по-перше, добре сплановане цільове вбивство призводить до набагато

менших смертей, страждань та руйнувань майна серед цивільних громадян, ніж

вторгнення військових збройних сил на певну територію, і, по-друге, ці смерті та

руйнування зазнає мінімальна кількість людей, які залучені або відповідальні за

терор або воєнні напади, тобто в цьому випадку супутня шкода буде мінімальною

[260, p. 187]. Саме тому такі цільові вбивства набули значного поширення у ХХІ

столітті під час воєнних дій у всьому світі.

90

Варто зазначити, що «цільові» вбивства як такі є звичайним явищем в межах

правоохоронних операцій і застосовуються правоохоронними органами до

конкретно визначеної особи, згідно з п.9 Основних принципів застосування сили та

вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку від 1990 р.,

тоді, коли вона становить абсолютно неминучу загрозу життю інших людей. Такі

заходи держави є частиною її обов’язку захищати і поважати життя людей і вчинити

всі можливі дії для забезпечення правопорядку в межах своєї юрисдикції. При чому

в цьому разі державою застосовується правоохоронна парадигма, в межах якої

дотримуються принципи абсолютної необхідності, пропорційності, обережності та

правомірності [179, p. 225, 232–235].

В свою чергу застосування державою цільових вбивств під час збройного

конфлікту, де діє воєнна парадигма, через відсутність правового врегулювання

викликає серед науковців багато питань щодо можливості здійснення таких

вибіркових вбивств, адже головною метою будь-якого збройного конфлікту, як вже

зазначалося, є отримання загальної перемоги, а не вбивство конкретного комбатанта

протилежної сторони.

У своїй відомій праці, присвяченій цільовим вбивствам, вчений Н.Мельцер

виділяє 5 ознак, які характеризують і виокремлюють цільові від інших видів

вбивств, а саме:

1) застосування смертельної сили, яка направлена на позбавлення людини

життя;

2) суб'єктивний елемент, який задовольняє трьом критеріям, а саме вбивство

має бути:

умисним, що відокремлює цільове вбивство від заподіяння смерті з

необережності і недбалості;

навмисним на противагу раптово виниклій необхідності, як у випадку з

самообороною;

безпосередньою метою виконання операції, що відрізняє цільове

вбивство від знищення комбатантів противника або злочинців в ході звичайної

воєнної або поліцейської операції;

91

3) наявність конкретної особи, обраної в якості мети, або групи індивідуумів,

що відрізняє цільове вбивство від воєнних операцій, спрямованих проти

неперсоніфікованого скупчення супротивників,

4) відсутність обмеження свободи пересування особи, яка є об'єктом цільового

вбивства, що відрізняє його від застосування смертної кари судами, спеціальними

трибуналами чи від позасудової розправи;

5) атрибуція (автентичність) суб'єкту міжнародного права. Саме цей критерій

сприяє тому, що питання про правомірність цільових вбивств знаходиться поза

сферою національного права. Основними акторами міжнародного права є держави,

проте ряд недержавних акторів, такі як повстанські формування або народи, які

ведуть боротьбу проти колоніального режиму, також можуть бути суб'єктами

цільових вбивств [179, p. 4–5].

Незважаючи на той факт, що подібні ознаки узагальнені і закріплені

доктриною міжнародного права, вони тим не менш відіграють важливу роль на

практиці під час кваліфікації того або іншого діяння, розмежування вбивств під час

збройного конфлікту, притягненні винних до відповідальності, а також визначення

критеріїв допустимості і правомірності застосування цільових вбивств під час

збройного конфлікту міжнародного та неміжнародного характеру [396, с. 182].

Відтак, повертаючись до ситуації в Ізраїлі, варто наголосити, що Комітет з

прав людини ООН в своїх заключних зауваженнях в доповіді щодо Ізраїлю від 2003

[66, §15] та 2010 років [65, §10], посилаючись на наявність збройного конфлікту і

застосування урядом Ізраїлю цільових вбивств, підкреслив, що «перед зверненням

до летальної сили необхідно обов’язково вичерпувати всі спроби арешту осіб, які

підозрюються у вчиненні терористичних актів».

Не беручи до уваги таку позицію Комітету ООН, Верховний Суд Ізраїлю з цих

же питань вирішив, що цільові вбивства, здійснені ізраїльським урядом, відповідали

закону [276]. Суд зазначив, що подібні військові дії проводилися в контексті

міжнародного збройного конфлікту, але в той же час самі «терористи» не є

комбатантами, а можуть вважатися «цивільними». Суд наголошує, що якщо особа

належить до збройної групи і в рамках своєї ролі виконує ланцюг військових дій, то

92

така особа бере «пряму безпосередню участь в збройному конфлікті, а значить

втрачає імунітет від нападу». Як вказує з цього приводу Л.Досвальд-Бек (L.Doswald-

Beck), Суд зробив подібні висновки, посилаючись на принцип пропорційності

відповідно до його внутрішнього законодавства, звичаєвого міжнародного права та

позиції Європейського суду з прав людини у справі «McCann and Others v. United

Kingdom», внаслідок цього він використовував право прав людини, хоча й не

посилався на Комітет з прав людини ООН [81, p. 896].

У своєму рішенні від 2006 р. Верховний Суд Ізраїлю зробив також важливі

висновки, що «цільове вбивство» буде правомірним лише в тому разі, якщо будуть

дотримані наступні чотири умови.

По-перше, держава повинна мати серйозні докази, які підтверджують,

що потенційна ціль нападу дійсно не має правового захисту від нападу.

По-друге, держава мусить вжити менш суворих заходів для того, щоб

зупинити потенційну мету, наприклад, використовувати затримання до тих пір, поки

це не створює занадто велику небезпеку для життя її військових.

По-третє, відразу після проведення операції повинно проводитися

незалежне та адекватне розслідування для того, щоб визначити, чи були виправдані

вчинені дії.

Нарешті, по-четверте, держава повинна попередньо оцінити, чи не буде

очікувана супутня шкода надмірною, порівняно з воєнною перевагою, яка буде

отримана під час операції.

У контексті сказаного варто додати, що, вивчаючи практику Верховного Суду

Ізраїлю, Спеціальний доповідач ООН з позасудових страт вказує, що, незважаючи

на таке рішення Суду, пізніше неодноразово повідомлялося про те, що ізраїльські

сили проводили цілеспрямовані вбивства навіть з порушенням вимог самого

Верховного Суду [14, p. 7]. Навіть використання того самого критерію щодо

обов’язкового застосування менш суворих заходів на практиці майже неможливо

[81, p. 893], адже як зазначає вчений М. Сасоллі (M.Sassoli), в ситуації, яка

наближена до бойової обстановки, арешт практично завжди неможливий, бойовик

тим, що може мати намір напасти на збройні сили, апріорі становить значну загрозу

93

для життя, а отже, у такому разі цільове вбивство дозволяється як за МГП, так і

МППЛ [382, с. 183].

Аналізуючи практику Ізраїлю щодо цільових вбивств, Н.Мельцер (Melzer N.)

зазначає, що позиція ВС Ізраїлю є достатньо зрозумілою, адже з одного боку він

намагався зупинити численні акти тероризму на власній території, а з іншого -

захистити власних громадян. Вчений вважає, що держави, які вдаються до

використання методу цільових вбивств, зазначають, що такі вбивства є законною

ціллю лише під час збройних конфліктів. Навіть якщо вони ведуть боротьбу з

тероризмом, а не звичайну війну, то все одно свої дії вони виправдовують «воєнною

парадигмою» [179, p. 394].

Як наголошує Н. Мельцер, будь-які методи і засоби, зокрема, цільові вбивства,

які застосовуються під час збройних конфліктів, які направлені на боротьбу з

тероризмом повинні бути у суворій відповідності до МГП, саме тому такі вбивства

можуть бути застосовані за певних умов.

1) Коли цільові вбивства є невід’ємною частиною воєнних дій під час

збройних конфліктів

Виходячи з того, що на сьогодні виокремлюють лише два види збройних

конфліктів (МЗК і НМЗК), норми, які регулюють відносини в межах цих двох видів,

визначають і розрізняють, чи має особа підзахисний статус чи ні. Якщо ж цільове

вбивство проводиться з іншою метою, ніж воєнні дії, або поза збройним

конфліктом, то цільове вбивство може бути використано лише в межах

правоохоронної парадигми, що передбачає дію права прав людини. Саме тому, як

зазначає Н.Мельцер дуже сумнівним є визнання «війни проти тероризму», яким

керується США, для того, щоб застосовувати МГП та цільові вбивства як частину

воєнних дій в межах збройного конфлікту. По суті така «війна» ототожнює

дипломатичні зусилля, економічні заходи, правоохоронні операції зі збройними

конфліктами, що не витримує ніякої критики. До цільових вбивств під час такої

«війни» може застосовуватись воєнна парадигма лише під час проведення

«військових операцій» в окремих збройних конфліктах, де США, наприклад, є

стороною таких конфліктів, наприклад, вбивство в Іраці Абу Мусаб аль-Заркаві

94

(2006 рік). І навпаки, цілеспрямоване вбивство США Каїда Сеньяна аль-Харіті в

Ємені за згодою уряду Ємену (2002 р.) необхідно розглянути під кутом

правоохоронної парадигми, якщо воно не може трактуватися як втручання США від

імені уряду Ємену в попередньо існуючий НМЗК, але такий аргумент не зроблений

ані Сполученими Штатами, ані Єменом [179, p. 396].

2) В умовах воєнної необхідності і відсутність нелетальної

альтернативи

Як вже раніше згадувалося, летальна сила, яка застосовується під час

збройного конфлікту, повинна відповідати принципу воєнної необхідності. Тобто

цільове вбивство повинно ефективно сприяти досягненню конкретної прямої

воєнної переваги, і не повинно бути ніякої нелетальної альтернативи, яка б могла

призвести до аналогічної воєнної переваги без створення необґрунтованого ризику

діючим збройним силам чи цивільному населенню. За думкою Н.Мельцера, за

однакових умов, принцип "воєнної необхідності" за МГП дорівнює принципу

"абсолютної необхідності" за МППЛ [179, p. 397]. Ця позиція, як було вказано також

раніше, яскраво продемонстрована у рішеннях Комітету ООН щодо Ізраїлю та ВС

Ізраїлю.

Н.Мельцер характеризує принцип воєнної необхідності 3 ознаками: якісними,

кількісними та часовими: 1) у якісному плані – виражається через досягнення

бажаної, конкретної і прямої військової переваги, що досягається через прямий

напад на особу, кількісний аспект передбачає, що воєнна перевага можлива

шляхом цільового вбивства тільки тоді, коли відсутні менш руйнівні засоби, ніж

навмисне позбавлення життя, часовий критерій – наявність кількісного і якісного

критерію саме в момент здійснення воєнної операції [179, p. 398].

Проте зрозуміло, що на практиці важко використати такі критерії і

спрогнозувати існування альтернатив летальній силі і цільовим вбивствам, хоча в

певних ситуаціях наявність альтернативи очевидна. Наприклад, за доповіддю

Спеціального уповноваженого ООН в ситуації від 08.08.2004, де біля кафе Єрихон

на Західному березі Ізраїля біля групи молодих людей зупинилося біле авто,

спеціальні державні агенти вийшли з машини і почали стріляти в групу людей

95

навіть без попередньої спроби їх затримання чи арешту. Амер Айдійя загинув на

місці, ще декілька людей отримали поранення [236, p. 133] тощо.

Саме тому з цього приводу Верховний Суд Ізраїлю зробив висновок, що під

час збройного конфлікту цільове вбивство за МГП цивільних осіб, які беруть участь

в збройному конфлікті, дозволяється лише, якщо менш шкідливі засоби, як арешт,

допит тощо, були до них застосовані, тобто Суд наголосив, що МГП не дає

«ліцензію на вбивство» навіть щодо законних цілей під час збройного конфлікту

(с.40, 60) [276].

3) Необхідність розрізнення осіб

Як ми також зазначали раніше, згідно з принципом розрізнення всі учасники

збройного конфлікту зобов’язані проводити розрізнення між особами, які є

законною ціллю під час збройного конфлікту та тими, які не є такими. Обмеження

права на життя комбатантів та суб’єктів, які прирівнюються до цього статусу під час

неміжнародного і міжнародного збройних конфліктів, допускається положеннями

МГП, хоча є певні обмеження щодо методів і засобів ведення такого конфлікту. Що

ж до цивільних осіб, то їх обмеження права на життя під час збройних конфліктів

допускається лише у випадку безпосередньої участі в збройному протистоянні (на

період такого протистояння) та у разі завдання супутньої шкоди [299, p. 192–193].

Розглядаючи збройні конфлікти, варто окремо зупинитися на такому явищі, як

тероризм, який вчиняється під час МЗК і НМЗК. Із цього приводу Верховний Суд

Ізраїлю вказав, що терористи не перестають бути цивільними під час бойових дій,

але втрачають «підзахисний статус» [276], що в свою чергу означає можливість

обмеження їх права на життя на час такої терористичної діяльності. Але в той же час

на практиці важко оцінити, чи порушує певне цільове вбивство принцип розрізнення

через недоступність громадськості інформації щодо таких вбивств. Наприклад,

Ізраїль, борючись з такими організаціями, як: «Ісламський джихад», «Хамас»,

Народний фронт визволення Палестини (НФВП), «Фатх» або «Алакс» тощо, вчиняє

цільові вбивства терористів, як правило, в той час, коли вони сидять вдома і

дивляться телевізор, в своєму авто чи на задньому дворі, тому існує сумнів щодо

правомірності таких вбивств. Говорячи ж про США, Н.Мельцер вважає, що МГП

96

взагалі неприйнятне до застосування як lex specialis до всієї поточної

антитерористичної кампанії США через ненаведеність всіх спеціальних обставин

його застосування [179, p. 267]. Як зазначає з цього приводу міжнародна

правозахисна організація «Amnesty International», США, вбиваючи терористів поза

зоною збройного конфлікту, наприклад, в Афганістані, Сомалі, інших районах

Пакистану, які не перебувають в зоні конфлікту, грубо порушує таким чином норми

МГП і «правоохоронні» стандарти в галузі захисту прав людини [296, p. 15].

Аналогічне занепокоєння щодо використання США цільових вбивств за допомогою

БПЛ в зоні збройних конфліктів висловив Спеціальний доповідач ООН, який

зазначає, що законність таких операцій може бути визначена тільки "у світлі

інформації про правову основу, на якій конкретні особи були вбиті, заходи, прийняті

для забезпечення відповідності з МГП, принципам дискримінації, пропорційності,

необхідності та запобіжні заходи, і кроки, зроблені ретроспективно з метою оцінки

дотримання на практиці таких норм". Без такої інформації подібні вбивства повинні

сприйматися як вбивства з порушенням норм міжнародного права [14, p. 15].

4. Цільові вбивства повинні відповідати вимогам пропорційності під час

збройного конфлікту. Це означає заборону застосування цільового вбивства до

особи, якщо очікувана супутня шкода буде надмірною по відношенню до

конкретної і прямої воєнної переваги, внаслідок смерті такої особи. Тобто принцип

необхідності застосовується, коли ми не очікуємо супутню шкоду і вибираємо

методи і засоби застосування летальної сили. Тоді якщо така сила може призвести

до надмірної супутньої шкоди, то в такому разі принцип пропорційності забороняє

застосування такої сили незалежно від принципу необхідності, адже принцип

«людяності» стоїть вище, ніж принцип воєнної необхідності [179, p. 404].

Говорячи про цільові вбивства, Н.Мельцер зазначає, що їх пропорційність є

делікатним та неоднозначним питанням, адже «вартість» цілі (ранг особи, звання,

посада, оперативна функція) може бути виправданою супутній шкоді та

застосованій силі, тому оцінка правомірності таких вбивств повинна проводитись

максимально об’єктивно та добросовісно в кожній окремій ситуації [179, p. 404].

Вчений наводить приклади, коли незважаючи на «хірургічний характер» цільових

97

вбивств, вони призводили до суттєвих жертв, зокрема вбивство США Qaed Senyan

Al-Harithi в Ємені (2002) викликало п'ять супутніх смертей, Аймана аль-Завахірі в

Пакистані (2006) за повідомленнями - 18 випадкових смертей, протягом шестирічної

політики «цільових вбивств» Ізраїлю з 9.11.2000 року по 1.06.2007 було вбито 364

осіб, з яких 216 були вбиті навмисно і 148 випадково. Саме тому застосування

цільових вбивств задля підтримання збройного конфлікту на низькому рівні,

супутньо вбиваючи при цьому цивільних, на думку Н.Мельцера, суперечить

основному принципу пропорційності, що лежить в основі воєнної парадигми [179, p.

405].

5. Держави, які планують здійснити цільове вбивство, зобов’язані вчинити

всі заходи обережності щодо вибору засобів і методів, які практично можливі з

врахуванням всіх обставин (доступність інформації про цілі, рівень контролю над

територією тощо), щоб уникнути, звести до мінімуму кількість цивільних жертв,

супутньої шкоди, фізичної шкоди та смертей серед цивільного населення, а у разі

якщо виявиться, що особа не є або перестала бути законною ціллю вбивства або є

загроза нанесення надмірної супутньої шкоди, в такому разі цільові вбивства

повинні бути відмінені. У разі сумніву щодо цілі, держава зобов’язана детально

проаналізувати та підтвердити законність цілі [179, p. 409].

Як зазначає Н.Мельцер, існування лише самої «підозри» без жодного

підтвердження щодо причетності, наприклад, до терористичних груп, не є підставою

застосування цільового вбивства. Всі сумніви щодо такої причетності повинні йти

на користь захисту особи. Адже, наприклад, неправдиві повідомлення про

причетність осіб можуть йтись від самих терористичних груп, які воюють між

собою. У зв'язку з цим, Комітет з прав людини ООН справедливо висловив

стурбованість з приводу навмисного вбивства Ізраїлем осіб лише на підставі

існування «підозри» їх причетності до терористичної діяльності [179, p. 410].

6) Вимога щодо заборони відмови від пощади означає заборону

застосовувати наказ про вбивство всіх на полі бою, наказ про відмову в капітуляції і

здачу в полон тощо, незалежно від того, чи можливо в певних умовах захватити

особу чи арештувати. Мета війни – отримати перемогу, а не вбити ворога, навіть

98

тоді, коли необхідно убити ворога для досягнення цієї мети. Саме тому будь-яке

цільове вбивство, яке виключає можливість здатися в полон, може бути визнано

порушенням МГП і може стати воєнним злочином. Цей же принцип застосовується

до вимоги «оплати» за ліквідацію особи або його захоплення «мертвою або живою»

[179, p. 411].

7) Вимога заборони віроломства, тобто будь-якого акту, який вводить в

оману довіру противника, щоб змусити його повірити, що він має право або

зобов'язаний надавати захист відповідно до МГП, з наміром зрадити таку довіру.

Так, згідно зі ст. 37 ДП(І) до Женевських конвенцій заборонено вбивати, наносити

поранення або захоплювати ворога, вдаючись до віроломства. Зокрема, вбивство

ворожого комбатанта цивільною особою, яка бере безпосередню участь у воєнних

діях, не відрізняє себе від інших цивільних і не носить зброю відкрито, буде

віроломним. В той же час поширена практика держав, які перебувають в збройному

конфлікті на власній території або на території третьої, нейтральної держави,

регулярно покладатися на таємні сили для того, щоб зберегти елемент несподіванки,

ставить під сумнів цей принцип. Наприклад, цільове вбивство Маджд Miр'i і Фаді

Саруон в Шхемі 1 листопада 2004 р., яке за повідомленнями, здійснилось трьома

перевдягненими в цивільних ізраїльськими таємними оперативниками. Подібне

віроломне «маскування» також порушує 65 норму звичаєвих норм МГП, згідно з

якою забороняється вбивати, ранити, брати в полон противника, вдаючись до

віроломства, тобто забороняється здійснювати ворожі дії під прикриттям правового

захисту. Цією ж нормою зазначається, що віроломством також є симуляція

володіння статусом цивільної особи, оскільки вони повинні мати повагу і не повинні

піддаватися нападу [76, p. 289–290]. Як зазначає Н.Мельцер, в такому разі

очевидно, що використання оперативників в цивільному серйозно поставило під

загрозу захист мирних жителів, і підпадає не тільки під заборону віроломства, а й

під міжнародні злочини згідно з пп. 11, 9 п. б,е, ч.2, ст.8 Статуту Міжнародного

кримінального Суду [179, p. 414].

8. Вимога щодо заборони певних засобів ведення воєнних дій, згідно з

Гаазькими конвенціями 1907 року, забороняється використання хімічної,

99

біологічної, бактеріологічної зброї, отрути, експансивних куль, мін-пасток тощо. На

практиці цільові вбивства з використанням подібних заборонених засобів

трапляються нерідко, зокрема вбивство в 2002 році чеченського лідера Хаттаба за

допомогою отруєного листа, за допомогою вибухівки в мобільному телефоні був

убитий лідер «ХАМАС» Я.Айаш, (1996 р.), З.Яндарбієв, (2004 р.) тощо [179, p. 414–

418].

Окрему увагу треба приділити використанню безпілотних літальних апаратів

(БПЛ). Як зазначає спеціальний доповідач ООН з позасудових страт, США

багаторазово використовували дрони та авіаційні удари для цілеспрямованих

вбивств у збройних конфліктах в Афганістані та Іраку. Більше того, США також

повідомляють, що прийнято таємну політику цільових вбивств після нападів

11.09.2001 року. З того часу, як повідомляється, було понад 120 ударів, хоча

перевірити цю кількість неможливо. Точність таких ударів є сумнівною, також

неможливо для сторонніх спостерігачів перевірити звіти ЦРУ щодо жертв серед

цивільного населення. Наприклад, в Пакистані кількість смертей через дрони

коливається від приблизно 20 (за даними анонімних урядовців уряду США, які

цитуються в ЗМІ) до багатьох сотень [179, p. 7].

Проте разом з очевидними перевагами в застосуванні БПЛ щодо уникнення

для держави будь-яких ризиків через можливість керування дронами на відстані, з

позиції МГП виникають певні юридичні суперечності та неузгодженості через таке

застосування.

Відтак, незважаючи на те, що дрони не заборонені МГП, як і не заборонені

несподівані атаки, за яких ворожі комбатанти не мають часу для здачі в полон,

експерти зазначають, що використання БПЛ, особливо автономних, ставить під

сумнів взагалі в такому разі можливість комбатантів здатися в полон. Саме тому

програмне забезпечення автономних дронів повинно передбачати можливість

припинення вогню БПЛ у разі здачі в полон комбатантів [214, p. 5].

Крім того, у тому разі, якщо була здійснена атака БПЛ, а його жертва-

комбатант не вбита, а лише поранена, то продовження атаки такої особи і медичного

персоналу, що надає йому допомогу, є міжнародним злочином. Вказане, як і

100

відсутність на сьогодні можливості в автономних БПЛ відрізняти цивільні об’єкти

від воєнних, комбатантів від цивільних осіб, є своєрідним викликом для військового

командування [245, p. 367–371]. На переконання експертів, не можна враховувати

принцип пропорційності і необхідності, що переводить масове використання

автономних БПЛ в площину поза МГП і МППЛ, адже внаслідок цього почастішають

випадки нападів невибіркового характеру [43, p. 282–286].

Якщо говорити про право на життя під час бунтів і демонстрацій в НМЗК,

то варто зазначити, що, на жаль, міжнародне право на сьогодні не дає чіткої

відповіді, якої парадигми «правоохоронної» чи «воєнної» повинна дотримуватись

держава задля захисту права на життя учасників таких заходів та підтримання

правопорядку в таких ситуаціях, адже часто буває, що повстанці «зливаються» з

учасниками таких мирних акцій, що призводить до ескалації і перетворення мирних

зібрань на силове протистояння, що становить загрозу національній безпеці. Бунти,

як зазначають експерти МКЧХ, як правило, не прирівнюються до безпосередньої

участі у воєнних діях, незалежно від того, наскільки жорстокими вони можуть бути і

причини, через які цивільне населення бурхливо реагує. Цей висновок залишається

незмінним, навіть якщо громадські заворушення можуть зробити свій внесок у

спільні військові зусилля противника. Як зазначають експерти МКЧХ, відповідно до

МГП, в ході збройного конфлікту політичні демонстрації, масові заворушення та

інші форми громадської непокори часто відзначаються високим рівнем насильства і

іноді пов’язані з військовою силою. Справді, громадські заворушення цілком

можуть привести до смерті, травм і руйнувань, і, в кінцевому рахунку, можуть

навіть принести користь загальним воєнним зусиллям сторони конфлікту в підриві

територіальної влади і контролю над іншою стороною через політичний тиск,

економічну нестабільність, руйнування і безладдя. Тому важливо розрізняти

безпосередню участь в бойових діях – яка існує для підтримки однієї з сторін

збройного конфлікту проти іншої - від насильницьких форм громадських

хвилювань, основною метою яких є висловлення невдоволення щодо питань

території або затримання певних осіб. Іншими словами, бунти на підтримку однієї зі

сторін у конфлікті, які не мали на меті через перевищення необхідного порогу

101

нанести шкоду іншій, виходять за рамки воєнної парадигми і повинні розглядатися

відповідно до правоохоронної парадигми, що відповідає прецедентній міжнародній

судовій практиці. Наприклад, коли ЄСПЛ мав справу зі збройними конфліктами, але

все одно застосовував правоохоронну парадигму [112, §81; 257]. Проте бойовики

можуть скористатися заворушеннями, щоб приховатися в натовпі і атакувати

ворога, тоді для органів державної влади може бути важко або навіть неможливо

відрізнити бойовиків і бунтівників [101, p. 24].

Як зазначається в доповіді МКЧХ, більшість експертів погодились з тією

позицією, що ці дві парадигми «воєнна» і «правоохоронна» застосовуються

паралельно. Воєнна парадигма може діяти до застосування сили проти бойовиків, в

той час як правоохоронна парадигма використовується під час застосування сили

проти бунтівників - цивільних осіб. Також зазначається, що в світлі МГП, до бійців

(повстанців), які знаходяться в натовпі, можуть бути застосовані цільові вбивства в

тому разі, якщо дотримані принципи МГП щодо заборони невибіркових нападів,

принципів пропорційності та обережності. Таким чином супутня шкода серед

цивільних осіб допускається, якщо вона була пропорційна очікуваній конкретній і

прямій воєнній перевазі. В такому разі напад на цивільних осіб буде заборонений в

силу «воєнної парадигми», тобто в силу заборони нападу на цивільних осіб, які не

беруть прямої безпосередньої участі в збройних конфліктах [101, p. 26].

Однак в той же час експерти зазначили, що в деяких виняткових випадках

цивільне заворушення може вважатися безпосередньою участю в бойових діях,

якщо цивільні здійснюють активні насильницькі дії, які конкретно спрямовані на

шкоду державі, якій загрожує бунт на підтримку свого ворога. Це буде так, якщо,

наприклад, ворог буде використовувати бунт, щоб знищити військову техніку

збройних сил держави або щоб відвернути увагу збройних сил і провести військову

операцію в сусідньому селі. В цій винятковій ситуації, бунтівники насправді є

цивільними особами, які безпосередньо беруть участь у бойових діях, а тому до них

застосовуються всі заходи, передбачені «воєнною парадигмою». В той же час

потрібно брати до уваги також принцип МГП, який закріплений в ч.3 с. 50 ДП (I) до

Женевських конвенцій, згідно з яким, присутність серед цивільного населення

102

окремих осіб, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це

населення його цивільного характеру. Бунтівники, які безпосередньо не беруть

участь в збройних діях, не можуть бути об’єктами нападу, однак якщо вони

вчиняють насильницькі дії, то в такому разі в рамках принципу обережності за МГП

слід застосувати процедуру ескалації застосування сили (попередження,

демонстрація сили, меншої, ніж летальна сила, смертельна сила в якості

останнього засобу) [101, p. 26].

Однак у зв’язку з цим постають інші практичні питання: як солдату в умовах

бунту відрізнити між собою бійців (повстанців), цивільних, які беруть і які не беруть

(бунтівників) безпосередню участь в збройних діях? Як реально у зв’язку з цим на

практиці застосовувати паралельний підхід?

Щоб відповісти на ці питання та заповнити подібні «сірі плями», окремими

експертами була запропонована теорія «самооборони», яка впроваджена в

законодавстві певних країн і яка ґрунтується по суті на процедурі ескалації

застосування сили та відсутності необхідності розрізнення учасників бунту і

залежить від рівня загрози в конкретній ситуації, тобто це означає, що якщо був

ідентифікований повстанець в натовпі, то його не можна вбити через можливість

нанесення супутньої шкоди, але, позбавлення його життя допускається, якщо

використовувати снайпера. Проте така позиція не була підтримана більшістю, адже

поліція в таких випадках є обмеженою і не зможе придушувати бунти, арештовувати

осіб, незважаючи, що такі дії прямо дозволені с.2 ЄКПЛ [101, p. 28].

Більшість експертів МКЧХ у випадках змішування всіх вищезазначених осіб

дотримуються позиції, що в таких ситуаціях потрібно застосовувати процедуру

ескалації застосування сили, більше того, повстанці, які стріляють та цивільні, які

беруть безпосередню участь в збройних діях, можуть бути вбиті як за «воєнною»,

так і за «правоохоронною» парадигмами, адже навіть якщо застосовувати чисто

останню парадигму, повстанців можна вбивати, якщо вони несуть неминучу загрозу

спричинення поранення або життю, і якщо будуть вжиті всі заходи обережності, які

характерні правоохоронній парадигмі. Таким чином результат схожий як за

правоохоронною, так і за воєнною парадигмами [101, p. 28].

103

Однак, питання щодо чіткого визначення під яку парадигму потрапляє та чи

інша ситуація, залишається відкритим і потребує вирішення в майбутніх

рекомендаціях, висновках, з боку відповідних міжнародних органів, адже це має

важливе значення. По-перше, теоретично за МГП, під час паралельного підходу

повстанець (боєць), який знаходиться серед натовпу, може бути вбитий навіть у

тому випадку, якщо він не створює неминучу загрозу (при дотриманні принципів

пропорційності і обережності), тоді як правила самооборони або правоохоронна

парадигма не дозволяють таку атаку. По-друге, випадкові втрати життя цивільного

населення можуть бути зменшені, якщо застосовувати тільки правоохоронну

парадигму, на відміну від паралельного застосування обох парадигм. По-третє, за

правоохоронною парадигмою у держави існують додаткові зобов'язання щодо

захисту населення, тоді як в інших парадигмах такого обов’язку нема, тому

потенційно під час бунтів збройні сили можуть просто покинути певну територію,

що буде загрозою для життя інших цивільних осіб. Нарешті, визначення відповідної

парадигми може також призвести до подальших розбіжностей у плануванні,

озброєнні та обов'язку проводити розслідування кожної смерті [101, p. 28].

Якщо говорити про застосування сили до законних цілей, то в першу чергу

ми повинні відповісти на питання вибору режиму, який діє в ситуації НМЗК, коли

повстанець знаходиться на території, яка контролюється урядом, але на відстані від

зони ведення збройного конфлікту, і, наприклад, спить у себе вдома, або купляє

продукти в супермаркеті; чи відіграє значення контроль території з боку уряду та

ступінь інтенсивності насилля в цьому випадку.

Під час будь-якого збройного конфлікту право на життя правомірно може

бути обмежено з боку уряду таких осіб: 1) учасників збройних сил сторони в

конфлікті або цивільне населення, яке стихійно береться за зброю; 2) бійці

державних збройних сил або повстанці в неміжнародному збройному конфлікті; 3)

цивільні особи, які беруть безпосередню участь в збройному конфлікті. Комбатанти

та антиурядові бійці, які виконують постійну бойову функцію, можуть бути

атаковані в будь-який час. Тоді як право на життя цивільних осіб може бути

обмежено лише в той час, коли вони безпосередньо беруть участь в збройному

104

конфлікті. Але в той же час під час НМЗК або окупації певні судові та міжнародні

органи застосовували правоохоронну парадигму до ситуацій обмеження права на

життя таких осіб. Як зазначають експерти МКЧХ у своїй доповіді, існують три

випадки застосування правоохоронної парадигми до таких ситуацій, коли

застосовується сила до законних цілей, зокрема:

1) У справі «Suárez de Guerrero v. Colombia» від 31.03.1982 року, щодо

збройного протистояння між урядом Колумбії та іншими збройними

угрупуваннями, в тому числі ФАРК (Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia).

Комітет з прав людини ООН встановив, що поліція навмисно позбавила життя

декількох осіб, поліцейські застосували летальну силу без попередження жертв, без

можливості у них здатися або дати будь-які пояснення їх знаходження на місці,

відповідно були відсутні будь-які докази того, що поліцейські застосували зброю з

метою захисту свого життя, життя інших осіб або через намагання арештувати чи

зупини втечу таких осіб. У цій справі Комітет прийшов до висновку, що дії поліції із

застосування летальної сили були непропорційними, а відтак було довільне

позбавлення права на життя, що свідчить про порушення ст. 6 МПГПП [174, §13.3],

тобто Комітет явно застосував положення правоохоронної парадигми до ситуації

НМЗК.

2) Висновки Комітету ООН з прав людини щодо доповідей Ізраїлю у 2003 і

2010 роках за цільовими вбивствами під час збройного конфлікту [66, §15]. Комітет

надав висновок, що навіть під час збройного конфлікту перед застосуванням

летальної сили необхідно обов’язково вичерпувати всі спроби заарештувати осіб, які

вчинюють терористичні акти. Таку ж позицію Комітет висловив і в заключних

зауваженнях щодо Ізраїлю у 2010 році [65, §10]. Таким чином, Комітет не проводив

відмінностей здійснення цільових вбивств під час збройного конфлікту чи в мирний

час, застосовуючи тільки критерій «абсолютної необхідності» і «пропорційності»,

які діють в межах правоохоронної парадигми в мирний час.

3) Під час бойових зіткнень між турецьким урядом та Робітничою партією

Курдистану (РПК) в кінці 1990-х років. Європейський суд з прав людини

систематично застосовував правоохоронну парадигму в ситуаціях «насильницьких

105

збройних зіткнень» застосування сили до членів РПК [111, §82; 100; 114],

незважаючи навіть на той факт, що Туреччина офіційно не визнавала існування

НМЗК на своїй території.

Правильний вибір парадигми у вищезазначених ситуаціях має надзвичайно

важливе значення для захисту права на життя. Якщо діє воєнна парадигма, то в

такому разі можемо вбивати повстанця під час НМЗК із дотриманням принципів

пропорційності та обережності, тоді як в межах правоохоронної парадигми

необхідно затримати особу, застосувати всі можливі нелетальні засоби, а вже в

останню чергу застосовувати смертельну силу. На думку МКЧХ, вбивати можна

особу в будь-якому разі, якщо не буде зрозуміло, що ця особа може бути затримана

без ризику для існуючих сил [126, p. 82; 101, p. 16–17]. М.Сассолі в цьому випадку

вказує на існування змінної («ковзаючої») шкали [95, p. 33], яка дозволяє вибрати

певну парадигму в ситуації між одиночним членом ФАРК (Fuerzas Armadas

Revolucionarias de Colombia) в супермаркеті Боготи та солдатом Франко під час

зіткнення на Ембро [382, с. 173].

Виходячи з того, що не можна обрати одну модель на всі ситуації, то потрібно

зазначити ключові фактори, які впливають на вибір тієї або іншої парадигми.

За думкою однієї групи експертів МКЧХ, які посилаються на рішення

Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі «Tadić», у виборі

парадигми значна роль належить територіальному фактору, зокрема Трибунал

підкреслив, що принаймні деякі з положень Конвенцій застосовуються до всієї

території сторін в конфлікті, а не тільки до околиць фактичних бойових дій, а деякі

чітко пов'язані з бойовими діями, і географічне охоплення цих положень має бути

настільки ж обмеженим [274, §68–69]. Враховуючи таке положення, можна вважати,

що парадигма воєнних дій обмежується «зоною конфлікту» і хоча правового такого

поняття не існує в МГП, однак використовується, щоб окреслити певну територію з

активними бойовими діями. Таким чином, є підстави вважати, що в ситуації НМЗК

воєнна парадигма буде переважати в зоні конфлікту, відтак вона витісняє

правоохоронну парадигму. Відповідно особу можна вбивати за межами зони

конфлікту лише застосовуючи правоохоронну парадигму [101, p. 17].

106

Однак, як зазначає з цього приводу М.Сассолі, контроль урядових сил, що

діють на власній території, над місцем, де відбувається напад, не є вимогою для

застосування прав людини. Це просто фактор, який вказує на те, що права людини

мають переважну силу над МГП [129; 382, c. 184]. В той же час, як зазначають

М.Сассолі і Л.Олсон, уряд не може просто стверджувати, що присутність однієї

людини або навіть опозиційної групи на стабільній частині території означає, що він

не здійснює повного контролю над територією. Якщо уряд може провести арешт ..,

не побоюючись втручання інших повстанців в цю операцію, тоді він має контроль

над територією, достатній для того, щоб визнати, що права людини превалюють в

якості lex specialis [382, с. 614]. З іншого боку не можна не погодитися з цього

приводу з думкою проф. В.Русинової, яка вказує, що така пропозиція вчених

небезпечна тим, що урядовій стороні конфлікту надається занадто велика свобода

при виборі застосовних норм: практично кожен раз можна посилатися на те, що

існували обґрунтовані побоювання піддатися нападу з боку повстанців [378, с. 307].

Крім того, спірне є також питання щодо вибору парадигми щодо території, яка

в достатній мірі не контролюється з боку ані урядових, так і антиурядових сил (як,

наприклад, в районах центрального Перу під час повстання Сендеро Лумінозо [95, p.

37]).

З іншого боку, як вказує Л.Досвальд-Бек, якщо брати до уваги такий гнучкий

підхід щодо визначення lex specialis, то виникає інше питання: чи закономірний він

як для членів збройних груп, так і для осіб зі складу урядових сил, адже застосовне

МГП передбачає рівноправність обох сторін, але вони не рівні, якщо говорити про

зобов'язання з прав людини [81].

Але, як вказує М.Сассоллі, на практиці урядові сили не відвідують

супермаркети на території, які контролюються бойовиками, а уряд має всі

можливості для виконання національного закону і застосування кримінального

законодавства, а тому може спланувати операцію із затримання бойовиків. В свою

чергу можливість бойовиків видавати закони, які б визнавали дії уряду незаконними

є спірним питанням, і вимагати від бойовиків затримання, а не вбивства осіб

означало б збільшення асиметрії конфлікту, оскільки затримання повстанцями часто

107

розглядається як «взяття заручників». Тому, за М.Сассоллі, розумно вважати

бойовиків пов’язаними національним правом (де вбивство в будь-якому разі є

незаконним) і МГП, тоді як урядові сили пов’язані як МГП, так і МППЛ як lex

specialis в деяких ситуаціях.

В той же час відсутність зобов’язань за МППЛ у бойовиків не робить їх дії

безмежними, адже зобов’язання за МГП, наприклад, якщо сили поліції не можуть

розглядатися як цивільні особи (як і під час міжнародних збройних конфліктів),

коли вони беруть участь в правозастосовних операціях з розшуку і арешту

повстанців [326], обмежують повстанців в нападі на підрозділи поліції, які беруть

участь в НМЗК, але виконують звичайні мирні поліцейські функції, адже такі

напади будуть порушенням заборони нападів на цивільних осіб за МГП [188]. Але

знову ж таки практичне питання полягає в тому, чи зможе солдат на полі бою

реально дізнатися і оцінити, які норми застосовувати, адже це потребує наявність

точних інструкцій і правил застосування сили, що встановлюються для кожної

операції [382, с. 187–188].

Дана позиція викликала багато питань з боку експертів МКЧХ, які вважають її

небезпечною та нежиттєздатною через свою суб'єктивність та проблематичність.

Зокрема на експертній нараді були поставлені питання: Хто вирішує, що є

безпосереднім театром військових дій? Хіба це означає, що табір повстанців за

межами зони конфлікту не може бути знищений? Хіба це не є підбурюванням бійців

діяти за межами зони конфлікту? Якщо боєць вбитий в зоні, де немає військових

дій, чи не стає ця зона зоною конфлікту? Що робити, якщо цивільна особа

безпосередньо бере участь в бойових діях в районі, де немає протистояння? Чи буде

ця область розглядатися як зона конфлікту? [101, p. 22]

Саме тому така позиція знайшла як своїх прихильників, так і противників, які

підтримують загальне положення, що під час НМЗК застосовується воєнна

парадигма як lex specialis, адже на практиці в подібній ситуації розумний командир,

ймовірно, здійснить операцію захоплення відповідно до МГП, ґрунтуючись більше

на політичних, ніж на юридичних підставах [101, p. 23].

108

Іншими експертами перевага у виборі парадигми надається фактору

інтенсивності насильства та ступеню контролю. Відтак в межах вищезазначеної

ситуації була висунута також думка, що воєнна парадигма переважатиме над

правоохоронною, коли сила використовується проти законних цілей і коли ступінь

насильства високий, а також контроль над областю і над обставинами низький. З

іншого боку, чим більший контроль над областю та обставинами і менший ступінь

насильства, тим більше можливостей для застосування парадигми правоохоронних

органів – і таким чином, обґрунтування для захоплення, а не вбивства особи [81].

За цією ж позицією, якщо такі фактори, як ступінь контролю/інтенсивність

будуть взяті до уваги, то вони привели б до застосування правоохоронної парадигми

(навіть в ситуації, коли має місце в зоні конфлікту). І навпаки, якщо фактор зони

конфлікту береться до уваги, то це призведе до переважання дії воєнної парадигми в

тій же ситуації [101, p. 19].

Однак ці фактори були піддані критиці, як такі, що занадто залежать від

контексту. Зокрема, експерти підкреслили, що фактор контролю часто буває важко

оцінити. Наприклад, коли збройні сили держави можуть мати контроль над

будинком, в якому боєць спить, але це не обов'язково означає, що державні сили

здійснюють контроль над всім селом, де будинок знаходиться. Такі фактори, за

думкою вчених, як зони конфліктів, контроль і інтенсивність насильства додають

нові складнощі для аналізу. Ці фактори описані більше для судового розгляду

трибуналів з прав людини, і застосовуються post factum, ніж до реальної військової

операції, адже правила цільового вбивства повинні бути чіткими і простими, щоб

бути реалістичними і справедливими для комбатантів, які приймають рішення за

долі секунди [101, p. 22].

Військова окупація відбувається кожного разу, коли "територія…фактично

перебуває під владою супротивника" [369, ст. 42]. Режим військової окупації, як

правило, відноситься до міжнародного збройного конфлікту і регламентований

переважно нормами МГП, зокрема положеннями Гаазьких конвенцій від 1907 року,

Женевських конвенцій від 1949 року, Додатковим протоколом І до них, а також

звичаєвими нормами МГП. Міжнародний суд ООН [161; 20], Комітет з прав людини

109

ООН [124; 66], ЄСПЛ [163; 240] неодноразово вказували також на паралельну

застосовність разом з нормами МГП і положень права прав людини під час режиму

військової окупації.

Територія, де відбувається така окупація може бути як відносно спокійною,

так і такою, де активно здійснюються воєнні дії. В першій ситуації застосовується

«правоохоронна парадигма», що підтверджується відповідними висновками

Комітету ООН з прав людини, який у зауваженнях щодо доповідей по Ізраїлю у

2003 і 2010 роках відносно здійснення ним цільових вбивств на окупованій

палестинській території зазначив, що перед зверненням до летальної сили

обов’язково необхідно вичерпувати всі спроби арешту осіб, які підозрюються у

вчиненні терористичних актів, що свідчить про необхідність застосування положень

МППЛ, які регламентують застосування летальної сили відповідно до принципу

абсолютної необхідності. В той же час на тій території, де ведуться активні бойові

дії, а не операції з підтримання правопорядку, де держава не здійснює ефективний

контроль над територією, до противника застосовуються положення МГП [191, p.

100]. На жаль, положення МГП не дають відповіді на питання де поріг переходу зі

«спокійної» окупації в «активну» [234], подібні «сірі» зони, здається, на практиці

можуть створювати істотні труднощі і потенційні можливості неправомірного

позбавлення життя осіб, що потребує подальшої правової регламентації задля

зменшенні ризиків незаконного обмеження права на життя.

Під час військової окупації, не буде порушенням міжнародних зобов’язань

держави обмеження життя осіб у наступних випадках:

1. Вбивство має місце в районі, де держава не здійснює ефективного

контролю, а отже, вона не в змозі обґрунтовано провести арешт особи;

2. Державні органи прагнули визволити особу з будь-якої влади, яка

контролює цю територію, припускаючи, що така влада існує;

3. Особа здійснює серйозні, небезпечні для життя ворожі дії, а держава має

обґрунтовані дані, що людина буде продовжувати вчиняти такі дії, направлені на

життя людей, яких держава зобов'язана захищати;

4. Інші заходи були б недостатніми для подолання загрози [235].

110

Таким чином, в період окупації право на життя регламентується положеннями

МГП на тій території, де ведуться активні бойові дії, та МППЛ на тій території, де

окупуюча держава здійснює ефективний контроль та підтримує правопорядок. Але

до сих пір залишаються дискусійними питання визнання миротворчих сил ООН

окупаційною державою та необхідності дотримання ними права окупації, що

залежить, за твердженням більшості експертів МКЧХ, від наданого мандату таким

силам з боку РБ ООН, необхідності підтримання правопорядку на такій території та

згоди місцевої влади [203]; питання, які виникають в т.з. «сірих» зонах взаємодії

МГП та МППЛ в період окупації щодо застосування до осіб летальної сили,

вирішення яких потребує дослідження ступеня ефективного контролю окупуючої

держави над такою територією в кожному окремому випадку; питання таємних

операцій тощо [203, p. 127–130].

Міжнародні операції ООН з підтримання миру і безпеки — міжнародні дії

або заходи, спрямовані на виконання миротворчих чи гуманітарних завдань з

підтримання міжнародного миру і безпеки, що проводяться однією або декількома

державами, які створені або в якості допоміжного органу ООН або підкоряються РБ

ООН [191, p. 50]. Миротворчі операції ООН можуть проводитись як під час

збройних конфліктів (МЗК, НМЗК), так і в ситуаціях насильства всередині держави,

які не досягають такого рівня. В залежності від кваліфікації певної ситуації до

кожної миротворчої операції застосовується правоохоронна або воєнна парадигми

відповідно [303, p. 45].

Але певні держави з моменту дії перших миротворчих операцій і до сих пір

ставлять питання застосування норм МГП збройними силами членів ООН в період

збройних конфліктів, аргументуючи це тим, що сили ООН не можуть діяти за тими

ж правилами, що і сторони конфлікту; класичні операції зі встановлення миру (Кіпр,

Голанські висоти), підтримання миру (Сомалі, Боснія і Герцеговина) базувались на

принципах самооборони, погодження застосування сили державами, які закріплені в

главі VI Статуту ООН і проводились під суворим контролем ООН, а на сьогодні

сучасні операції з примушення і відбудови миру дозволені, згідно з главою VII

Статуту ООН, і часто делегуються за згодою РБ ООН іншим міжнародним

111

організаціям (наприклад, НАТО в Афганістані); таке застосування визнає учасників

миротворчих операцій комбатантами, а значить законними цілями для нападу, що не

є прийнятним [247, p. 43–44]. Але такі аргументи держав, здаються, досить

примарними, адже ґрунтуються лише на бажанні більше захистити власний

персонал та збройні сили. Але, згідно зі ст.2 Конвенції «Про охорону персоналу

Організації Об'єднаних Націй та зв'язаного з нею персоналу», норми щодо захисту

персоналу ООН не застосовується до операції ООН, санкціонованих РБ ООН як

примусового заходу на підставі глави VII Статуту ООН, в якій який-небудь

персонал залучається як комбатант проти організованих збройних сил та до якої

застосовується право міжнародних збройних конфліктів, що однозначно свідчить,

як можна погодитись із М.Сасоллі, думкою МКЧХ [303], самого Генерального

Секретаря ООН [201], що норми МГП поширюються на дії сил ООН в рамках

наданого їм мандату під час миротворчих операцій [247, p. 45]. В той же час

Д.Мюррей (D.Murray) уточнює, що якщо сили ООН не є учасниками збройного

конфлікту, їх діяльність не регулюється МГП, а тільки міжнародним правом прав

людини. Тобто застосування відповідних норм буде залежати від того, чи є операція

"активними бойовими діями", де, як вважається, діють норми МГП і сила

застосовується проти приймаючої держави, або "операцією з безпеки", де діють

норми МППЛ, коли сили ООН самостійно здійснюють контроль над певною

територією або діють на підконтрольній державі перебування сил ООН території,

яка дала дозвіл на таке перебування. [191, p. 260, 262].

В контексті НМЗК питання вибору парадигми також важливе в ситуації

застосування сили проти кримінальних елементів, коли, наприклад, організовану

озброєну групу (далі-ОЗГ) підтримують злочинні групи (які не беруть пряму

безпосередню участь в НМЗК через недостатню організацію чи інтенсивність),

надаючи їм фінансову або збройну підтримку, в свою чергу ОЗГ надають збройний

захист злочинним групам. Більшість експертів МКЧХ, як і в ситуації з масовими

зібраннями, підтримують позицію застосування в таких ситуаціях паралельного

підходу, коли воєнна парадигма застосовується до бійців ОЗГ, тоді як до членів

злочинних груп застосовується правоохоронна парадигма. При чому тут фактори

112

зони конфлікту, ступеню контролю над територією чи інтенсивності не відіграють

значної ролі [101, p. 30].

Але в такому підході варто відмітити практичні проблеми, зокрема існує

проблема в такому разі розрізнення між такими особами, адже на практиці в

більшості випадків такі групи не розрізняють себе; крім цього, якщо врахувати той

факт, що злочинні групи фінансують, надають зброю ОЗГ, то стає сумнівним те, що

вони не є частиною ОЗГ, а якщо ще ступінь їх участі в бойових зіткненнях досягає

необхідної інтенсивності, необхідної для НМЗК за МГП, і вони виконують постійну

бойову функцію, то в такому разі члени злочинних груп також стають стороною

конфлікту, а відтак є правомірними воєнними цілями, яких можна вбивати за

воєнною парадигмою. Однак, експерти підкреслили, що якщо такі злочинні групи

лише фінансують або озброюють ОЗГ, то їх участь не є безпосередньою та прямою,

адже в інакшому випадку потрібно було б притягати багатьох за підтримку

збройних дій і сприяння економічному процвітанню однієї зі сторін конфлікту,

однак, наприклад, ті ж справи проти афганських наркобаронів показали, що це не

завжди так [101, p. 31–32].

Щодо втечі і заворушень в місцях затримання осіб, то, згідно зі ст. 42

Женевської конвенцій 1949 року щодо військовополонених зазначає, що

застосування проти них зброї, зокрема проти тих, які тікають або намагаються

здійснити втечу, є надзвичайним заходом, якому завжди повинні передувати

попередження, що відповідають обставинам. Враховуючи те, що стосовно

учасників НМЗК та цивільних осіб подібного положення не існує, відповідно до них

застосовується положення правоохоронної парадигми, адже такі особи перестали

виконувати «постійну бойову функцію» на час свого затримання і «перетворилися»

знову на цивільних осіб, якщо вони не втекли або знову не приєдналися до ОЗГ.

Таке положення застосовується і до ситуацій насильства всередині держави. До

таких осіб відповідно сила застосовується за принципом «ескалації сили», тобто її

зростання по мірі ефективності дії [101, p. 34; 218, p. 246].

Подібна думка підтверджується також практикою Міжамериканського суду з

прав людини у справі «Neira Alegria v. Peru». Події, викладені у справі, відбувалися

113

під час НМЗК між перуанським урядом і антиурядовою збройною групою Сендеро

Луміносо, члени якої були затримані. У своєму рішенні Суд зазначив, що

використання урядовими силами Перуанського воєнного флоту, який вів вогонь по

в’язниці, було неправомірною дією. І незважаючи на той факт, що події були під час

НМЗК, Суд застосовував Американську конвенцію з прав людини, тобто

застосовуючи в цій ситуації правоохоронну парадигму, не посилаючись на МГП

[195, §74]. Проте, що також важливо, в іншому своєму рішенні «Bámaca-Velásquez v.

Guatemala» тим не менш Суд визнав, що в подібних ситуаціях положення МГП

можуть бути використані в якості інструменту тлумачення [29, §208].

Проте як бути в ситуації, коли заворушення всередині установи, де

тримаються ув’язнені, підтримуються з боку ОЗГ ззовні? Яка парадигма

застосовується і як діяти охороні? Більшість експертів підтримують наразі ту

позицію, що у цьому випадку слід використовувати воєнну парадигму через

очевидну суспільну небезпеку подібної поведінки та високу інтенсивність [101, p.

37].

На практиці виникають складнощі у виборі парадигми і захисту права на

життя в ситуації охорони військової власності, наприклад, коли під час збройного

конфлікту через КПП військового об’єкта намагається прорватися транспортний

засіб. Як діяти в такій ситуації і яку парадигму застосовувати?

Як стверджує Г.Гаджіоллі (G.Gaggioli), під час збройного конфлікту

невпізнана особа в такому транспортному засобі, яка не реагує на накази військових,

може бути сприйнята як військовий або цивільний, який бере участь в збройному

конфлікті. Схожа ситуація виникає також тоді, коли невпізнана особа намагається

прорватися у воєнну зону. Звісно, за таких умов виникають сумніви щодо статусу

особи, яка вчиняє протиправні дії. Як показує практика [145], у цих ситуаціях також

діє правоохоронна парадигма із концепцією «ескалації сили», що означає, що до

особи, якщо це можливо, повинні бути застосовані всі нелетальні засоби перед

застосуванням смертельної сили [93]. Однак існує й інший підхід, за яким під час

збройного конфлікту застосовується воєнна парадигма і військові на КПП,

правомірно припускаючи існування законної цілі, законно можуть використовувати

114

летальну силу в межах МГП. Але в будь-якому разі до особи, яка проривається через

КПП і яка загрожує життю інших осіб, може бути застосована смертельна сила як в

межах воєнної (оскільки особа, яка несе загрозу, вважається правомірною ціллю),

так і правоохоронної парадигм. Одними з ключових факторів в цьому випадку

будуть статус, функції і поведінка особи. Тобто, якщо цивільна особа на мопеді

намагається прорватися через КПП, то застосовуємо правоохоронну парадигму,

якщо військовий – воєнну, у разі сумніву – правоохоронну [101, p. 40].

Із вищезазначеного випливає наступне.

1. Держави при здійсненні цільових убивств під час збройних конфліктів із

метою захисту права на життя зобов’язані дотримуватись норм МГП та

сформованих практикою критеріїв законності таких вбивств, не допускати

зловживання вимогами щодо секретності інформації задля перевірки законності

мети цільового вбивства, такі вбивства не повинні застосовуватись на основі лише

«підозрілої» поведінки особи, а інформація щодо наслідків застосовуваної зброї та

присутності цивільних осіб в зоні ураження має бути ретельно перевірена, принцип

пропорційності повинен бути дотриманий в кожній окремій операції, а не в цілому у

всій воєнній кампанії.

2. Часто збройний конфлікт супроводжується ситуаціями насильства

всередині держави, зокрема під час бунтів і демонстрацій, воєнної окупації,

міжнародних операцій ООН з підтримання миру і безпеки, застосування сили проти

кримінальних елементів, при втечі та заворушеннях в місцях затримання осіб, при

охороні воєнної власності тощо. В таких ситуаціях важливим є вибір відповідного

режиму захисту права на життя, що безпосередньо впливає на можливість і спосіб

застосування летальної сили до окремих осіб. У зв’язку з відсутністю правової

регламентації та з метою підвищення захисту права на життя потребується правове

закріплення в міжнародних договорах правил вибору відповідного режиму захисту

права на життя у випадках поєднання збройних конфліктів та ситуацій насильства

всередині держави.

115

Дослідження питань щодо механізмів захисту права на життя в умовах

збройних конфліктів та цільових вбивств в цей час дозволяють зробити наступні

висновки:

1. У практиці правозахисних міжнародних механізмів порушення права на

життя в умовах збройних конфліктів розглядаються як в світлі положень МППЛ, так

і з врахуванням норм МГП. Таким чином, нормативний захист права на життя є

сьогодні результатом взаємовпливу обох галузей: в практиці ЄСПЛ, МАСПЛ,

АСПЛ, Комітету з прав людини ООН застосовується спільний комплексний тест

щодо принципів необхідності, пропорційності, обережності, у кожній ситуації

вимагається вдаватися до арешту особи перед застосуванням до неї летальної сили

та проводити розслідування всіх випадків смерті осіб.

2. Держави при здійсненні цільових убивств під час збройних конфліктів із

метою захисту права на життя зобов’язані дотримуватись норм МГП та

сформованих практикою критеріїв законності таких вбивств, не допускати

зловживання вимогами щодо секретності інформації задля перевірки законності

мети цільового вбивства, такі вбивства не повинні застосовуватись на основі лише

«підозрілої» поведінки особи, а інформація щодо наслідків застосовуваної зброї та

присутності цивільних осіб в зоні ураження має бути ретельно перевірена, принцип

пропорційності повинен бути дотриманий в кожній окремій операції, а не в цілому у

всій воєнній кампанії.

3. Часто збройний конфлікт супроводжується ситуаціями насильства

всередині держави, зокрема під час бунтів і демонстрацій, воєнної окупації,

міжнародних операцій ООН з підтримання миру і безпеки, застосування сили проти

кримінальних елементів, при втечі та заворушеннях в місцях затримання осіб, при

охороні військової власності тощо. В таких ситуаціях важливим є вибір

відповідного режиму захисту права на життя, що безпосередньо впливає на

можливість і спосіб застосування летальної сили до окремих осіб. У зв’язку з

відсутністю правової регламентації та з метою підвищення захисту права на життя

потребується правове закріплення в міжнародних договорах правил вибору

116

відповідного режиму захисту права на життя у випадках поєднання збройних

конфліктів та ситуацій насильства всередині держави.

117

РОЗДІЛ 3

ОБОВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТТЯ В УМОВАХ

ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ТА СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА ВСЕРЕДИНІ

ДЕРЖАВИ

3.1 Загальний обов’язок держав щодо екстратериторіального

застосування норм, які захищають право на життя

За МППГПП, МАКПЛ, ЄКПЛ, АКПЛ, держави мають обов’язок поважати,

забезпечувати та охороняти права, які закріплюються цими актами в межах своєї

юрисдикції.

Відповідно до статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні

права (МПГПП): «Кожна Держава-учасниця ...в межах її території та під її

юрисдикцією… бере на себе зобов'язання поважати і забезпечувати ... права,

визнані в цьому Пакті... Якщо не передбачено існуючими законодавчими актами чи

іншими заходами, кожна держава-учасник... зобов'язується вжити необхідних

заходів ... щоб прийняти такий законодавчий чи інший захід, які можуть

знадобитися для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті». Як зазначав Комітет з

прав людини ООН з цього приводу в своєму Загальному коментарі №31, «держави

зобов’язані добросовісно виконувати обов’язки, які містяться в Пакті, поважати

та забезпечувати такі права негайно» [124, §3, 5].

Ст. 6 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» 1969 р. також

закріплює принцип добровільного і добросовісного виконання міжнародних

зобов'язань («pacta sunt servanda»), основні положення якого полягають у тому, що

«кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними

добросовісно виконуватися». А ст. 27 цієї ж Конвенції закріплює, що держава «не

може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для

невиконання нею договору».

Американська конвенція з прав людини та Арабська хартія так само обидві

посилаються на необхідність "забезпечувати" права і необхідність вжиття

національних заходів для їх здійснення. Африканська хартія не використовує слово

118

"забезпечити", але фактично це вимагає, зазначивши заходи, які необхідно

виконати: «Держави-члени ... визнають права, обов'язки та свободи, закріплені в

цьому Пакті і зобов'язується прийняти законодавчі чи інші заходи для їх

здійснення». В той же час ЄКПЛ не відкрито посилається на необхідність вживати

конкретних заходів, але в ст.1 передбачає, що: «Високі Договірні Сторони

гарантують кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені

в Розділі I цієї Конвенції».

Як стверджує професор Л.Досвальд-Бек, зобов'язання "поважати" положення

договору, як правило, розуміють як посилання на дії, які державні агенти не повинні

здійснювати, наприклад, державні агенти не повинні довільно позбавляти людей

життя, катувати або свавільно позбавляти їх свободи тощо [80, p. 32]. В свою чергу

терміни "забезпечити" та "захистити" вимагають від урядів позитивних дій, щоб

така повага насправді відбувалася та реалізовувалася. Така позиція обґрунтовується

наявністю "due diligence", тобто обов’язку уряду вживати певних заходів, коли є

загроза або зловживання правами з боку приватних осіб. Невиконання таких заходів

щодо "забезпечення" або "захисту" прав буде означати "прогалини", які є самі по

собі протиправними діями [80, p. 33]. Саме така позиція була підкреслена

Міжамериканський судом: «Зобов'язання ... забезпечити ... означає обов'язок

держав-учасниць організувати уряд, апарат і, загалом, всі структури, через які

здійснюється публічна влада, так, щоб вони були здатні на законних підставах

забезпечувати вільне та повне здійснення прав людини. Наслідком цього обов'язку

держави є зобов’язання запобігати, розслідувати і покарати будь-які порушення

прав, визнаних Конвенцією, і, крім того, якщо це можливо, відновити порушене

право та надати компенсацію за заподіяну шкоду від порушення. Обов'язок щодо

забезпечення ... не виконується самим існуванням правової системи, призначеної для

виконання цього зобов'язання - це також вимагає від уряду проведення самостійних

дій, щоб ефективно забезпечити вільне і повне здійснення прав людини» [107, §175–

176; 108, §237–242].

В свою чергу Європейський суд у багатьох справах дав зрозуміти, що слово

"захистити" у статті 1 означає, що держави повинні гарантувати, що права не є

119

"теоретичними або ілюзорними", а є "практичними" та ефективними" [154, §177].

Хоча інші договірні органи не використовували точно такий же вираз, але їх

практика випливає з тих самих міркувань [80, p. 33].

Таким чином, із вищезазначеного виходить, що держави-учасниці в межах

своєї юрисдикції зобов’язані гарантувати і дотримуватись положень міжнародних

універсальних та регіональних договорів в сфері прав людини, які захищають право

людини на життя. Але в цьому контексті виникають інші питання щодо меж такої

юрисдикції держав, адже вона може виходити поза територію самої держави, а

також дії та обсягу дії обов’язків держав із забезпечення права на життя під час

збройних конфліктів.

Вперше положення щодо юрисдикції держав було згадане у справі «Hess v

UK» (1975), де ЄКПЛ постановив, що "держава за певних обставин несе

відповідальність за ЄКПЛ за дії влади за межами території держави" [118, §72]. У

справі «Loizidou v Turkey» (1996), Суд також вказав, що зобов'язання Туреччини

забезпечити права за ЄКПЛ виходять за рамки власних територіальних кордонів і

охоплюють Північний Кіпр, який перебував під ефективним контролем Туреччини

[163]. А вже у справі «Bankovic v Belgium» (2003), де були позбавлені життя 16

цивільних осіб під час бомбардування силами НАТО телерадіостанції в Белграді,

Косово, на території колишньої Югославії, Суд займає зовсім протилежну позицію і

робить висновок, що юрисдикційна компетенція держави в першу чергу

територіальна [30, §59] і продовження юрисдикції за межами території держави є

рідким випадком, адже держава за міжнародним правом не має права здійснювати

свою юрисдикцію на території іншої держави без її згоди чи запрошення [30, §60].

Таким чином Комісія вказала, що заявники, які скаржилися на порушення права на

життя за цією справою не підпадають під юрисдикцію держав-відповідачів.

За думкою вченої Е.Уікс (E.Wicks), такий підхід допустимий у цій справі,

адже лише бомбардування силами НАТО телерадіостанції в Белграді не говорить

про здійснення ефективного контролю з боку сил НАТО над цією територією [305,

p. 83]. Крім того, як вказав сам Суд в рішенні, відмінність ситуації в Белграді від

Кіпру полягає в тому, що Кіпр до турецької окупації використовував ЄКПЛ і

120

потрібно було уникнути «вакууму в системі захисту прав людини», тоді як

Югославія не є країною, яка застосовувала ЄКПЛ, тому проблеми такої там не було

[30, §80]. З цього приводу вказує вчений М.Гаполд (M.Happold), що сторонам, щоб

бути в межах «правового поля» потрібно прийняти неприємну відмінність між тим,

що сторони конфлікту можуть робити «вдома» і «за кордоном», саме тому рішення

по справі «Bankovic v. Belgium» є "правильним рішенням з неправильних причин".

Хоча М.Гапольд і дотримується позиції концепції «широкої юрисдикції», однак він

погоджується, що повітряні бомбардування іноземного міста не роблять його

жителів такими, що знаходяться під юрисдикцією атакуючої держави [115, p. 88,

90].

В іншій справі «Issa v Turkey» (2004 р.), де в Північному Іраці турецькими

силами було вбито декілька осіб, ЄКПЛ знову займає протилежно іншу позицію і,

посилаючись на справу «Loizidou v Turkey» вказує, що «стаття 1 ЄКПЛ не може

тлумачитися так, щоб дозволити Державі-учасниці вчинити порушення Конвенції на

території іншої держави, яке вона не могла здійснити на своїй території» [139, §71].

В цій справі також підтверджується, що «не потрібно з’ясовувати, чи окупуюча

держава фактично здійснює контроль над політикою та діями влади в районі,

розташованому за межами її національної території» [139, §69; 163, §62]. Достатньо

показати «загальний контроль над цією територією» [139, §70], який враховує

кількість солдат на землі, розмір контрольованої території, ступінь та строк такого

контролю [30, §70].

В іншій справі «Chiragov and Others v Armenia» (2015 р.) Суд стверджував, що

ефективний контроль також передбачає ситуацію, коли "адміністрація виживає

внаслідок військової, політичної, фінансової та іншої підтримки": «[Держава може]

нести відповідальність за порушення Конвенції прав та свобод громадян, які

перебувають на території іншої держави, але які, як виявилось, перебувають під

владою та контролем колишньої держави через своїх агентів, що діють, чи то

законно або незаконно, в останній державі» [30, §71; 166, §193; 131, §155].

Подібний підхід, як вказує Х.Рассел (H.Russell), був підтриманий і в справі

«Öcalan v Turkey» (2003), де ЄСПЛ визнав, що лідер Робітничої партії Курдистану

121

Абдалла Оджалан був під ефективним контролем турецьких владних структур, як

тільки він був заарештований на літаку в Кенії [202, §93; 252]; і в справі «Al-Skeini

and Others v UK» (2011), де згідно з концепцією "агента державного органу",

держава "через своїх агентів здійснює контроль і владу над індивідом і, таким

чином, юрисдикцією на території іншої державі», що зобов’язує державу

забезпечити всіма правами, зазначені в розділі 1 ЄКПЛ, які відносяться до ситуації

цієї особи [13, §137, 149]. Тобто питання зосереджено на інтенсивності контролю,

який держави РЄ здійснюють через офіційних агентів над іншими особами. У

справах «Al-Saadoon and Mufdhi v UK» (2010) [12] and «Othman (Abu Qatada) v UK»

(2012) [210], щодо заборони екстрадиції іноземних громадян підкреслено також

зобов'язання держав захищати права фізичних осіб у межах своєї юрисдикції, якщо

екстрадиція потенційно порушує права людини. Ці положення застосовується навіть

у тому випадку, якщо держава, до якої вони будуть екстрадийовані, не є учасницею

ЄКПЛ. Крім того, як вказує Х.Рассел, існують факти, що дозволяють припустити,

що держава зобов'язана піклуватися про своїх власних солдат, які служать у третій

державі [216, §94; 231; 232, §79, 105, 195, 198; 259, §63, 68, 147]. У випадку права на

життя, держави, що ратифікували ЄКПЛ, повинні захищати це право в межах своєї

юрисдикції [241, p. 84].

В цьому контексті важливими також є справи, які стосувались

екстратериторіальної дії негативних і позитивних обов’язків. Наприклад, у справі

«Pisari v Republic of Moldova and Russia» (2015) ЄCПЛ встановив, що держава, яка

фактично контролює (Росія), а не юридично (Молдова) територію, несе

відповідальність за дії своїх суб'єктів в частині як негативних, так і позитивних

зобов'язань [220, §60]. В іншій справі «Mozer v Republic of Moldova and Russia»

(2016) ЄСПЛ роз'яснив, що Молдова, в умовах, коли вона не здійснює ефективний

контроль над Придністров’ям, повинна забезпечувати в межах своєї юрисдикції

права і свободи за ЄКПЛ, зокрема позитивні зобов’язання щодо прийняття

дипломатичних, економічних, судових та інших заходів в межах своєї компетенції

та відповідно до міжнародного права [190, §100].

122

В межах Ради Європи важливе значення в цьому контексті також має

резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи від 2004 року, де члени РЄ

закликалися "прийняти повну дію Європейської конвенції з прав людини до

діяльності своїх сил в Іраці, оскільки ці сили здійснювали ефективний контроль за

районами, в яких вони діяли" [270], що підтверджує тезу про те, що юрисдикція

може охоплювати країни, які не є учасницями ЄКПЛ, як було також зазначено в

рішеннях «Öcalan v. Turkey», ««Issa v Turkey»», «Al-Saadoon and Mufdhi v. The

United Kingdom» та «Medvedev and others v France», де Суд вказав, що ніколи не

виключав можливості поширення своєї юрисдикції на територію держав, які не є

членами Ради Європи [13, §142].

Якщо ж говорити про міжнародне регулювання питання юрисдикції, то

відповідно до МПГПП, стаття 2 (1) вимагає від державних сторін поваги та

забезпечення прав, що закріплені в Пакті, «всім перебуваючим у межах її території

та під її юрисдикцією». Але незважаючи на очевидну вимогу щодо територіальної

юрисдикції, Комітет з прав людини ООН роз'яснив, що це "не означає, що

відповідна держава-учасниця" не може бути притягнута до відповідальності за

порушення прав, передбачених Пактом, якщо її агенти діють на території іншої

держави, незалежно від існування домовленості з урядом цієї держави або проти

нього" [164, §12.3].

У Загальному коментарі № 31 Комітет з прав людини ООН також визнав

ефективний контроль як ключ для юрисдикції в рамках МПГПП (як це передбачено

ЄКПЛ) [124, §10] і вказав, що «держава-учасник повинна поважати і забезпечувати

права, встановлені в Пакті, кожному, хто знаходиться під владою або ефективним

контролем цієї держави, навіть якщо особа не перебуває на території держави-

учасниці», «цей принцип також може бути застосований до тих, на кого

поширюється влада або ефективний контроль збройних сил держави-учасниці,

діючих за межами її території, незалежно від обставин, за яких була отримана влада

або ефективний контроль, силами, що становлять національний контингент

держави-учасниці, наданий для міжнародної миротворчої операції або операції з

підтримання миру» [124, §10]. Тобто Пакт застосовується і до територій, коли

123

держава не здійснює юрисдикцію, що було покладено в основу рішень Комітету за

доповідями Молдови [70], Боснії і Герцеговини [61, §5], Хорватії [63, §6] і Лівану

[68, §4–5].

Міжнародний Суд ООН на підтримку попередньої позиції Комітету ООН з

прав людини в заключних зауваженнях щодо Ізраїлю заявив: "Суд вважає, що

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права застосовується стосовно

актів, виданих державою при здійсненні нею своєї юрисдикції поза межами власної

території» [161]. Ця позиція була також підтверджена у справі «Democratic Republic

of the Congo v. Uganda», в якій Суд ООН заявив, що «міжнародні документи щодо

прав людини застосовуються по відношенню до дій, вчинених державою» в

здійсненні своєї юрисдикції поза її власною територією, «особливо на окупованих

територіях» [20].

Міжамериканська Комісія з прав людини (МАКПЛ) в свою чергу встановила

навіть набагато нижчий рівень положень щодо визнання територіальної юрисдикції

за державами. У справі «Alejandro v Cuba» Комісія визнала, що Куба порушила

право на життя, стріляючи у два неозброєних цивільних літака за межами своєї

території. Комісія пояснила, що, незважаючи на таку дію за межами території Куби,

державні агенти помістили цивільних льотчиків "під свою владу", стріляючи в них.

Такий підхід передбачає, що будь-яке порушення прав людини державним агентом

поза межами території держави відповідатиме вимогам юрисдикції, що є, як вважає

Е.Уікс, прямим протиріччям до підходу Європейського суду в справі «Bankovic v.

Belgium», де такий підхід був категорично відхилений [305, p. 89]. У висновку у

справі «Lopez Burgos v. Uruguay», де голову профспілки Бургоса, який втік в

Аргентину, було викрадено і повернуто уругвайськими агентами на територію

Уругваю, де під час затримання він піддався нелюдським стражданням та

катуванню, Комітет вказав, що Пакт не припускає, що держава-учасниця не може

бути притягнута до відповідальності за порушення прав, закріплених у Пакті,

вчинені його агентами на території іншої держави, чи то з мовчазної згоди уряду цієї

держави або всупереч його волі, саме тому Комітет дійшов висновку, що «було б

недобросовісно інтерпретувати відповідальність за ст. 2 Пакту так, щоб дозволяти

124

державі-учасниці порушувати на території іншої держави положення Пакту, які вона

не має права порушувати на своїй власній території» [164, §12.1, 12.3].

В цьому контексті варто зазначити нещодавню практику Комітету ООН з прав

людини, який у Загальних зауваженнях до ст.6 щодо права на життя Міжнародного

пакту про громадянські і політичні права (1966) від 2018 року зазначив, що держава-

учасниця зобов'язана поважати і забезпечувати права, передбачені статтею 6, усіх

осіб, які знаходяться на її території та підпадають під її юрисдикцію, тобто всіх осіб,

над якими здійснюється право на життя або ефективний контроль. Це включає осіб,

які знаходяться за межами будь-якої території, яка фактично контролюється

державою, але тим не менше впливає на її військову чи іншу діяльність у прямому

та обґрунтовано передбачуваному порядку [105, §63].

Таким чином, з вищевказаного випливає, що право на життя має

екстратериторіальний характер. Такий висновок дозволяє вести мову також й про те,

що збройний конфлікт на Сході України, в якому бере участь і фактично контролює

територію Донбасу РФ, зобов’язує останню нести позитивні і негативні обов’язки

відносно права на життя й відповідати за порушення норм МГП, МППЛ та інших

норм міжнародного права.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що в межах

міжнародного права прав людини право на життя має екстратериторіальний

характер дії, держави несуть позитивні й негативні обов’язки із захисту такого права

щодо всіх осіб, які підпадають під їх юрисдикцію. Такі обов’язки під час ЗК

зазнають впливу з боку МГП, тому порушення права на життя за нормами МППЛ

під час збройного конфлікту може бути лише там, де має місце порушення норм

МГП.

3.2 Спеціальні зобов’язання держав щодо захисту права на життя

Як уже було вказано, імплементація норм стосовно права на життя в

національні системи під час збройних конфліктів і в ситуаціях, які не досягають

такого рівня, передбачає, що держави будуть виконувати свої негативні й позитивні

зобов’язання. І хоча більшість таких обов’язків прямо не встановлена в

125

міжнародних договорах, але уточняється і розкривається у практиці судових і

квазісудових органів, точніше їх рішеннях. Перші - вимагають від держав не

втручатися у здійснення прав, другі – навпаки, дозволяють користуватися правами і

зобов'язують держави активно захищати права людини від втручання інших

приватних осіб [307]. Вони вимагають вчинення певних дій і вжиття превентивних

заходів. У свою чергу позитивні зобов'язання можна розділити на матеріальні і

процесуальні. Якщо перші направлені на реалізацію матеріальних норм, то другі

зобов’язання потребують «організації внутрішніх процедур для забезпечення

кращого захисту осіб, які потребують відповідних засобів захисту від порушень їх

прав» [4, p. 11]. Такими зобов’язаннями можуть бути: обов’язок запобігання

вбивствам, проведення ефективного розслідування підозрілих смертей з метою

ідентифікації та судового переслідування передбачуваних злочинців, надання

ефективних правових засобів захисту тощо.

Комітет з прав людини ООН до таких обов’язків додає також вищий обов'язок

держави - запобігати війні, актам геноциду та масового насильства [124]. Таке

позитивне зобов'язання випливає з твердження про те, що право на життя

"захищається законом". Це поширюється не лише на прийняття того, що вбивство є

кримінальним правопорушенням, а також може включати обов'язок вживати

запобіжні оперативні заходи для захисту особи, життя якої перебуває під ризиком

порушення від злочинних дій інших осіб [140, p. 63–64].

Виходячи з положень ст. 2 ЄКПЛ та ст. 6 МПГПП обов’язки держави із

захисту права на життя можна поділити на наступні групи:

1. Заборона на свавільне та незаконне вбивство людей;

2. Обов’язок провести ефективне розслідування;

3. Обов’язок надати ефективний засіб правового захисту [140, p. 64; 305, p. 61–

67].

Саме тому, враховуючи таку базову класифікацію, в її межах розглянемо

позитивні та негативні зобов’язання держави із захисту права на життя під час

збройних конфліктів та ситуацій, які не досягають такого рівня.

126

Заборона на свавільне та незаконне вбивство людей є одним з ключових

обов’язків держав. Не всі вбивства людини є незаконними. Але жоден міжнародний

універсальний та регіональний акт не встановлює можливість і не вказує на

конкретні ситуації правомірного вбивства людей під час збройних конфліктів. Лише

ЄКПЛ зазначає 5 випадків, коли людина правомірно може бути позбавлена права на

життя, а саме: а) при захисті від насильства іншої людини, б) при арешті або втечі

особи з місць тримання під вартою, в) у разі придушення повстання чи заворушення

(ч.2 ст.2), г) при правомірному виконанні смертного вироку, який винесений судом в

належному порядку (ч.1 ст.2), а також д) у випадку смерті через правомірні воєнні

дії (ч. 2 ст. 15). Тобто свавільними та незаконними будуть всі інші вбивства, які не

підпадають під ці 5 випадків [392, с. 161].

Отже, до дозволених вбивств за певних умов можуть бути віднесені наступні

ситуації: а) смертна кара, в державах, які не відмовились від такого виду покарання

за міжнародними договорами; б) вбивства у разі дотримання принципів і норм

міжнародного права прав людини під час правоохоронних операцій; в) вбивства,

скоєні під час збройних конфліктів із дотриманням принципів і норм МГП та

МППЛ. Всі інші обмеження права на життя в міжнародному праві є незаконними.

Як вказує Х. Рассел (H. Russell), тест, який застосовується ЄСПЛ до

негативного обов’язку держави щодо заборони свавільного позбавлення життя осіб,

полягає в тому, щоб довести, не залишаючи сумнівів, що вбивство або

передбачувана смерть були викликані агентом держави, а також те, що держава

належним чином обґрунтувала летальну силу, що була використана її агентами [242,

§76]. Але тут потрібно сказати, що для того, щоб Суд визнав порушення цього

негативного обов’язку, застосовувана сила повинна бути явно надмірною, яка явно

не відповідає принципам абсолютної необхідності та пропорційності, а також

умисно направленою проти цивільних осіб, наприклад, бомбардування села [37,

§185; 1, §54], невиправданий смертельний постріл на контрольно-пропускному

пункті [24, §38; 147, §62; 246, §126], невиправданий смертельний постріл в

стороннього спостерігача [26]; вбивство цивільного населення в їхньому домі [77,

§70; 6, §77; 132, §97; 153, §173; 41, §141]; викрадення та передбачуване вбивство

127

цивільного населення [171, §201; 170, §106; 149, §161; 85, §319; 281, §88; 184, §160;

44, §80; 279, §102; 82, §220; 23, §118; 102, §366; 33, §88; 22, §143; 283, §83; 130, §77;

285, §68; 77, §77; 144, §101; 151, §98; 87, §107; 152, §59; 249, §108]. Як зазначає

Х.Рассел, це навіть вищий тест, ніж тест на "абсолютну необхідність", встановлений

статтею 2, і показує, що Суд є більш стриманим, коли постановляє, що було вчинено

порушення такого негативного зобов’язання [241, p. 25].

Щодо конкретних деталей законності/незаконності обмежень права на життя,

то в цьому контексті показовими є справи Міжнародного комітету ООН з прав

людини «Suarez de Guerrero v Colombia», де правоохоронні органи незаконно без

попередження, без можливості здатися, порушуючи принципи абсолютної

необхідності, пропорційності вбили особу і довільно порушили її право на життя,

«McCann and Others v United Kingdom», де ЄСПЛ визнав порушення права на

життя через довільне вбивство у зв’язку з порушенням принципу обережності з

боку правоохоронних органів, а саме відсутності заздалегідь спланованої і

контрольованої операції з метою мінімізації застосування летальної сили до особи

[176, §213], «Andronicou and Constantinou v Cyprus», де ЄСПЛ на відміну від

попередньої справи визнав пропорційним застосування зброї до чоловіка, який

захопив в заручники свою наречену, згідно з п.п. «а» п. 2 ст. 2 Конвенції, через

заздалегідь продуману поліцейську операцію та пропорційне застосування

летальної сили, «Isayeva, Yusopova and Bazayeva v Russia» де ЄСПЛ визнав

порушення права на життя цивільних з боку урядових сил через недотримання

позитивного зобов’язання держави з охорони життя цивільного населення, вибору

мінімально необхідних засобів для зменшення супутньої шкоди тощо та порушення

принципу обережності, що проявлялось в застосуванні зброї невибіркової дії у

жилому районі без попереднього планування, попередження, евакуації цивільного

населення та інших необхідних дій заради зменшення жертв серед цивільного

населення, «Nachova v Bulgaria», де суд визнав порушення принципу абсолютної

необхідності з боку урядових сил і зазначив, що використання летальної сили,

навіть якщо це є єдиним способом здійснення арешту, буде порушенням права на

життя, якщо людина, яка буде заарештована, не становить серйозної загрози для

128

життя чи фізичної недоторканності інших людей, «Makaratzis v. Greece», де Суд

визнав порушення права на життя з боку Уряду Греції через наявні недоліки в

національних законодавчих та адміністративних механізмах, які регламентують

використання вогнепальної зброї правоохоронними органами, що призвело до

неконтрольованої погоні та хаотичних пострілів з боку правоохоронців по

переслідуваному автомобілю, внаслідок чого особа зазнала тяжких поранень [169,

§62, 70–72] тощо.

В контексті ситуацій, які не досягають рівня збройного конфлікту, важливою

також є справа «Gulec v. Turkey» (1998), де Суд оцінив використання бойових

патронів проти неозброєних демонстрантів з метою розпорошення демонстрантів,

що призвело до загибелі двох людей та поранення 12 інших. ЄСПЛ встановив, що,

хоча ця демонстрація не була мирною та мала характер бунту, сила, яку

використовували державні сили, була непропорційною. Суд не виявив жодних

доказів наявності озброєних антиурядових сил (РПК) на демонстрації (про що

стверджувала держава для обґрунтування застосування смертоносної сили) та

констатував, що «має бути досягнуто рівновагу між поставленою метою та

засобами, які використовуються для її досягнення». Суд також вказав на

безпідставність виправдання держави, що альтернативи використанню бойових куль

не було, адже «жандарми використовували дуже потужну зброю, оскільки вони,

очевидно, не мали поліцейських палиць, щитів, водяних гармат, гумових куль або

сльозогінного газу [112, §71]. Недостатність обладнання є ще більш незрозумілою

та неприйнятною, оскільки провінція Сірнак ... є регіоном, де було оголошено

надзвичайний стан, де на цей час могли бути очікувані заворушення» [169, §71].

Наведене знову ж таки підтверджує те, що держави зобов’язані навіть під час

використання бойових куль застосовувати принципи абсолютної необхідності,

пропорційності й обережності, що було порушенням ст. 2, і не вбивати. Таке

положення неодноразово було зазначено Комітетом ООН з прав людини, ЄСПЛ у

своїх рішення, які вказували, що поліцейська або воєнна операція покладає на

державу обов’язок планувати та контролювати операцію так, щоб максимально

мінімізувати використання летальної сили та людські втрати, а також вживати всі

129

можливі запобіжні заходи у виборі засобів і методів здійснення операцій з безпеки

[208, §349]. Це включає в себе планування операцій порятунку та евакуації

(наприклад, обмін інформацією, швидка евакуація, координація, відповідне медичне

лікування, адекватність логістика та доступ до обладнання) [98, §237, 266].

Не можна не погодитись з цього приводу з думкою Е.Уікс, що подібна судова

практика і висновки Суду представляють логічне балансування необхідності захисту

життя від соціальних переваг та інших інтересів державних органів. Навмисне

вбивство державним агентом в умовах, коли немає загрози незаконного насильства

зараз чи в майбутньому, не може бути сумісним із захистом держави права на життя

[305, p. 64].

Наступним розглянемо обов’язок провести ефективне розслідування.

Передусім вкажемо, що жодним міжнародним універсальним або регіональним

договором він не закріплений за державами, тим не менш був встановлений

судовою практикою. Зокрема, вперше у практиці в рішенні «McCann and Others v

United Kingdom», де Суд зазначив, що держави зобов'язані розслідувати вбивства,

які здійснені членами їх сил безпеки. Такий обов’язок згадується як «процедурна

вимога» [156, p. 35]. В цьому ж рішенні були проголошені вперше ключові вимоги

до такого розслідування: розгляд повинен бути відкритим; заявники (тобто родичі

загиблого) мають бути юридично представлені; має бути заслухано велику

кількість свідків; можливість родичів перевірити матеріали справи і провести

перехресний допит з основними свідками, включаючи військовий та поліцейський

персонал, який брав участь у плануванні та проведенні операції [176, §162].

У Основних принципах 1989 року вказується, що "метою розслідування

повинно бути визначення причини, способу та часу смерті, відповідальної особи та

будь-якого шаблону або практики, яка могла призвести до такої смерті" [357,

принцип 9]. А в рішенні МАСПЛ «Paniagua Morales et al» (1998) вказується навіть,

що більш довгострокова мета обов'язку розслідування полягає в тому, щоб

допомогти у запобіганні майбутнім порушенням шляхом боротьби з безкарністю,

яка "сприяє хронічному рецидиву порушень прав людини та повної беззахисності

жертв та їхніх родичів" [211, §173]. А у так званому Мінесотському протоколі, який

130

відноситься до актів «м’якого» права і який встановлює міжнародні стандарти

розслідування, зазначено, що правоохоронці, які проводять розслідування, як

мінімум, прагнуть: а) виявити потерпілого; б) відновити та зберегти доказовий

матеріал, пов'язаний зі смертю, для надання допомоги при будь-якому потенційному

переслідуванні відповідальних осіб; в) виявити можливих свідків та одержати

свідчення про смерть; г) визначити причину, спосіб, місце та час смерті, а також

будь-яку схему чи практику, яка могла призвести до смерті; д) розрізняти природну

смерть, випадкову смерть, самогубство та вбивство; е) виявити та затримати особу

(осіб), задіяних у смерті; є) притягнути підозрюваного виконавця (ів) до

компетентного суду, встановленого законом [295, s III.B]. Цей же протокол вказує,

що ефективне розслідування повинно дати відповідь на наступні питання: a) які

докази існують, якщо такі є, чи смерть була навмисною чи випадковою; чи є які-

небудь докази катувань; б) яка зброя чи інші засоби були використані і яким чином;

в) скільки людей було задіяно в смерті; г) які інші злочини були і які їх деталі, чи

були вони скоєні під час смерті або пов'язані з нею; д) які були стосунки між

підозрюваним/винуватцем (ями) та жертвою до смерті; е) чи потерпілий був членом

будь-якої політичної, релігійної, етнічної чи соціальної групи і чи може це бути

мотивом до смерті [295, n 39, s III.C].

Важливі рішення щодо цього обов’язку в межах ЄСПЛ містяться в низці справ

щодо Північної Ірландії та Південного Сходу Туреччини. Наприклад, справа «Kaya

v Turkey» стосувалася вбивства брата заявника A.Kaya. Заявник стверджував, що

його брат був навмисно вбитий силами безпеки 25 березня 1993 року. Уряд навпаки

стверджував, що він загинув під час збройного протистояння між членами сил

безпеки та групою терористів в день, про який йде мова, і що брат заявника був

одним із нападників. У цій справі Суд дійшов висновку, що немає достатньої

фактичної та доказової бази для того, щоб зробити висновок «поза розумними

сумнівами», що загиблий був умисно вбитий агентами держави, як стверджував

заявник, і що тому не було порушення основних вимог статті 2 ЄКПЛ. Проте

розслідування вбивства мало серйозні недоліки: прокурор, який розслідує справу,

"мабуть, без сумніву вважав, що померлий був терористом, який загинув під час

131

зіткнення з силами безпеки" і не ставив під сумнів дії солдатів, залучених до цього

інциденту; не було проведено досліджень рук померлих або одягу на сліди пороху;

на зброї покійного не було знайдено його відбитки пальців; труп був переданий

сільським жителям, що зробило неможливим проведення будь-яких подальших

аналізів, у тому числі куль, що розміщувалися в тілі; доповідь про розтин була

неповною і навіть не містила жодних спостережень щодо фактичної кількості куль,

що вразили померлого, або будь-яку оцінку відстані, з якої були постріли, тощо

[168, §86–92], тобто Суд наголосив на необхідності проведення обов’язкової

судово-медичної експертизи та надання звіту щодо розтину тіла померлої особи в

разі смерті особи, що буде критерієм ефективного розслідування, що також було

підтверджено в інших справах [265, §106; 243, §105; 111, §89]. Суд вказав також, що

відповідальність державних агентів за використання летальної сили потребує оцінки

з боку незалежного громадського контролю, який би міг підтвердити необхідність

застосування такої сили в певних обставинах [168, §87]. ЄСПЛ також підкреслив,

що стаття 2 ЄКПЛ вимагає ефективного та незалежного розслідування смерті, що

настає внаслідок зіткнень з силами безпеки, і заявив, що ця потреба збільшується,

коли точні обставини смерті залишаються незрозумілими, а тому "ані поширеність

насильницьких збройних зіткнень, ані високий рівень смертельних випадків" не

може витіснити вимогу ефективного розслідування [168, §91]. Саме нездатність

турецької влади забезпечити таке розслідування в цьому випадку і було порушенням

процесуального обов’язку, який випливає зі ст.2 ЄКПЛ, що є порушенням права на

життя.

У справах, що стосуються Північної Ірландії, наприклад, Комітет з прав

людини ООН наголошував на неприйнятності відсутності належного поліцейського

розслідування смертей, відсутності громадського контролю та інформації для сімей

загиблих. Це положення мало особливе значення для Ірландії, адже частіше за все

заяви держави обмежувались інформацією про те, хто помер, де і коли [75].

Наприклад, у справі «Kelly and Others v. the United Kingdom» щодо вбивства 9

чоловік, які начебто належали до ІРА, з боку служб безпеки Північної Ірландії, Суд

дійшов висновку, що був порушений процесуальний обов’язок держави, оскільки

132

слідство в Північній Ірландії не встановило вини конкретних осіб, родичі були

позбавлені доступу до відповідних документів та через надмірне затягування

слідства протягом кількох років [150, §124, 128, 134].

В іншій справі «Ogur v. Turkey» Суд вказав також на вимогу незалежності

розслідування, заявивши, що виникають серйозні сумніві у здатності влади

Туреччини проводити незалежне розслідування відповідно до ст.2 ЄКПЛ, оскільки

ті, хто здійснює розслідування, знаходяться в одній «зв’язці» з командою, яка

здійснила вбивство [204, §22]. При вивченні смертей потрібні такі мінімальні слідчі

якості як якісний, професійний аналіз «місця злочину» тощо. Розслідування повинно

проходити таким чином, щоб була передбачена державна або індивідуальна

відповідальність [254; 150].

У справі «Yasa v. Turkey» Суд, знову ж таки поширюючи приписи ст. 2 ЄКПЛ

на потенційних жертв смертельних загонів та актів зникнень осіб, де вбивство не

було підтверджено, вказав, що обов’язок проводити адекватне та ефективне

розслідування не обмежується випадками вбивства з боку державних агентів і що

таке розслідування повинно розпочинатися з моменту повідомлення про нього, не

чекаючи формальної заяви від родичів вбитого [308].

У схожій справі «Timurtas v Turkey», де особу спочатку затримують і

тримають під вартою правоохоронці, а потім така особа зникає безвісти, ЄСПЛ

пішов ще далі, відмітивши, що «у разі коли заявник не має змоги доказати

причетність держави до зникнення особи, Суд буде шукати суттєві непрямі докази,

засновані на конкретних елементах, з яких можна вважати особу померлою в місцях

затримання» [278, §82]. Порушення права на життя в цьому випадку не залежало від

того, що держава не визнавала такого затримання особи, а полягало в тому, що не

було адекватного і незалежного розслідування такого випадку. Суд також зазначив

важливість в цьому контексті швидкого судового втручання, що вимагається

статтею 5 ЄКПЛ, що може призвести до виявлення та запобігання небезпечним для

життя заходам у порушення статті 2 [278, §89].

Пізніше у справах «Al-Skeini and Others v the United Kingdom», «Jaloud v the

Netherlands» ЄСПЛ вказав на 3 форми незалежності, які повинні характеризувати

133

ефективне розслідування, а саме: ієрархічна, що означає відсутність

підпорядкованості і впливу органів розслідування зацікавленим особам,

інституціональна, здатність державних органів діяти незалежно один від інших, та

практична, що фактично означає незалежний особистий характер відносин між

слідчими і зацікавленими особами [13, §168; 141, §164].

Щодо зникнення особи цікавим також є справа «Ertak v. Turkey», де заявник,

стверджував, що його син був заарештований під час перевірки особистих даних

поліцією і з цього моменту він його не бачив. В свою чергу уряд Туреччини

заперечував такий арешт і вказував на відсутність облікових даних щодо сина

Ертака в журналі арештованих в поліції. Але Суд встановив, що наявність свідків,

які бачили арешт поліцейськими сина Ертака, інші докази, поза розумними

сумнівами, дають підставу вважати, що син Ертака був затриманий поліцейськими,

піддавався тортурам та помер під час перебування у поліцейському відділі, що є

порушенням ст. 2 ЄСПЛ. Крім матеріального обов’язку держави захищати право на

життя, в цій справі був також порушений процесуальний обов’язок щодо

проведення ефективного розслідування факту смерті, адже як такого ретельного

розслідування на національному рівні щодо тверджень заявника не проводилося

незалежними органами, а також сам заявник не мав можливості взяти в ньому

участь [92, §131–133, 135, 92, 93, 121].

Схожі висновки в межах ЄСПЛ і під час НМЗК були також у справах

«Kashiyev and Akayeva v. Russia» [154], де були вбиті родичі заявника під час

протистояння між урядовими силами та бойовиками на території міста Грозного, яке

в той момент знаходилась під ефективним контролем Росії. В цій справі було

встановлено не тільки порушення процесуальних вимог ст. 2 ЄСПЛ щодо

ефективного розслідування, зокрема: тримісячна затримка до відкриття

кримінальної справи, невстановлення слідчими ім’я бригади збройних сил, члени

якої ймовірно здійснили вбивство, уряд РФ не надав план військових операцій,

проведених у районі бойових зіткнень, не було жодної спроби з боку уряду пошуку

свідків подій, розслідування було перенесено 8 разів без причин тощо, - а також і

матеріальні обов’язки в частині довільного позбавлення життя родичів заявника

134

урядовими воєнними силами під час перевірки документів [154, §147, 156–166];

«Yaşa v. Turkey», де було вбито дядька заявника, який разом із заявником

розповсюджував прокурдську газету і через загальну кампанію уряду з масового

переслідування таких осіб та погроз з боку поліції на їх адресу зазнали насильства з

боку озброєних невідомих осіб. Суд в цьому випадку також визнав, що через

відсутність ефективного розслідування смерті, порушення позитивного обов’язку

держави захищати життя людей (адже уряд знав або міг знати про подібну загальну

політику переслідування з боку державних службовців, про винесення рішення по

справі після спливу більше 5 років) були порушенні процесуальні обов’язки за ст.2

ЄСПЛ [308, §103–107]. Суд також висловив стурбованість щодо інших аспектів

системи розслідувань, наприклад, щодо факту, що поліція і солдати можуть

відмовитися особисто з'являтися на судове засідання, а натомість подають письмові

заяви, які перешкоджають їм бути допитаними в суді. Крім того, Суд критикував

факт значного затримання процедури розслідування смертей тощо [140, p. 68].

В іншій справі «Taş v Turkey» (2000) Суд підтвердив фактори, які необхідно

враховувати при визначенні того, чи піддалася жертва насильницькому зникненню і

чи можна вважати її мертвою, тим самим залучаючи Статтю 2, а саме: 1. Період

часу, який минув після того, як людина була поміщена під варту, і скільки часу

пройшло без повідомлень про затриману особу; 2. Відсутність документальних

свідчень щодо того, де проходили затримання безвісно відсутньої особи; 3.

Нездатність уряду забезпечити задовільний і правдоподібний виклад про те, що

сталося з цією особою; і 4. Конкретний контекст, в якому невизнане затримання

може бути небезпечним для життя [266, §64–67].

Подібні висновки були також зроблені і Міжамериканським судом з прав

людини у справі «Velásquez Rodriguez v Honduras», де Суд визнав порушення права

на життя з боку Гондурасу через презумпцію смерті М.Веласкеса, який пропав

безвісти і щодо якого були у Суду хоча б найменша впевненість в тому, що до цього

причетна держава, яка систематично страчувала людей без суду і ховала тіла з

метою уникнення відповідальності [301, §182, 188]. Аналогічний висновок був

також зроблений в справі «Godínez Cruz v Honduras», в якій Суд підкреслив

135

важливість судової презумпції щодо тягаря доказування непорушення права на

життя з боку держави [107, §155, 198].

В межах американської системи права важливо також згадати рішення

«Bámaca-Velásquez v Guatemala» (2000 р.), де Міжамериканська комісія з прав

людини рекомендувала Гватемалі: провести оперативне, неупереджене та ефективне

розслідування фактів, засуджених з метою детального складання в офіційному

звіті, що підтверджується офіційним повідомленням, конкретних обставин, за

яких були скоєні злочини проти пана Бамаки та відповідальність за вчинені

порушення, з тим щоб інформувати дружину пана Бамаки, Дженніфер Харбурі та

інших членів своєї сім'ї про його долю та місцезнаходження його останків [29, §16],

що на думку Х.Рассел, є першим рішенням в міжамериканській системі, де були

зазначені ознаки та мінімальні вимоги до обов’язку «ефективного розслідування»

[241, p. 124].

В подібних випадках зникнення осіб, здається правильною позиція Е.Уікс, яка

вважає, що добре встановлено, що міжнародне право на життя включає в себе

визнання відповідності зниклих осіб цьому праву. Звичайно, важко довести, що

державні агенти спричинили смерть, якщо такі державні органи не визнають цього

факту. Але вимога ефективного розслідування смертності є важливою

процесуальною гарантією, яка допомагає висвітлювати часто незрозумілі обставини

невизнаних державних вбивств, однак регіональні суди з прав людини вийшли за

межі цієї процедурної вимоги та зменшили тягар доказів для окремих осіб, прагнучі

презумувати, що зниклу людину вбила держава. Це є важливим захистом для

цінностей, що лежать в основі права на життя, і гарний посил державним органам,

що вбивства державними агентами не будуть допустимими навіть у тих випадках,

коли держава заперечує свою відповідальність [305, p. 67].

В контексті часових меж проведення ефективного розслідування смерті

важливо відмітити справу «Betayev and Betayeva v Russia» (2008), де ЄСПЛ

встановив вперше, що якщо слідчі заходи дадуть суттєві результати, вони повинні

бути "прийняті відразу після того, як про злочин було повідомлено владі". Інакше

затримки «не тільки демонструють невиконання владою своїх власних ініціатив, а й

136

є порушенням зобов'язання демонструвати зразкову наполегливість і оперативність

у вчиненні розслідування такого серйозного злочину». В цій справі п'ятиденне

запізнення між повідомленням про злочин та початком державного розслідування

було визнано порушенням статті 2 ЄКПЛ [39, §85–87]. А вже у справі «Aslakhanova

and Others v Russia» Суд узагальнив, що затримання в розслідуванні справи може

призвести до порушення ст. 2 ЄКПЛ у наступних випадках: затримка у відкритті

провадження та у прийнятті необхідних заходів; тривалі періоди бездіяльності;

неможливість здійснити слідчі дії, особливо ті, що спрямовані на виявлення та

допит військових та служб безпеки, які могли брати участь у викраденні;

непричетність військових прокурорів навіть там, де було достатньо доказів участі

військовослужбовців у злочинах; простежування транспортних засобів, їх

походження та проходження через військові дорожні блоки; затримка надання

статусу потерпілого родичам; і нездатність забезпечити громадський контроль

шляхом інформування близьких родичів про важливі кроки розслідування та

надання їм доступу до результатів розслідування» [23, §173]. Подібні висновки були

також і в інших рішеннях [180, §54; 23, §11–12].

В контексті ефективного розслідування порушення права на життя варто

також вказати на критерії до такого розслідування, які висуваються Комітетом ООН

з прав людини в окремих своїх зауваженнях, зокрема вказуючи на незалежність [62],

неупередженість [60], оперативність [175; 71], ретельність [69], дієвість [72],

надійність [67] та прозорість [72] такого розслідування.

В контексті обов’язку розслідування порушення права на життя не можна не

вказати на його особливості під час збройного конфлікту. Незважаючи на

наявність збройного конфлікту, який може ускладнювати реалізацію обов’язку

розслідувати випадки незаконного позбавлення життя на території держави,

міжнародні органи в своїх рішеннях чітко і неодноразово зазначали про те, що у

держав існує обов’язок проводити розслідування випадків обмеження права на

життя, який діє навіть під час збройних конфліктів [112, §81; 91, §79, 82; 3, §85–90,

309–320, 326–330; 137, §180, 210; 146, §39–51; 173, §238; 272, §148; 47, §129; 165,

§65; 55, §21, 22; 15, §50]. Крім цього такий обов’язок закріплений і в нормах МГП.

137

Наприклад, у справі «Kaya v Turkey» ЄСПЛ застосовує широкий підхід до такого

обов’язку і наголосив, що «смерть є трагічною і частою подією в зв'язку з ситуацією

на південному сході Туреччини», «проте ні превалювання насильницьких збройних

зіткнень, ні велика ймовірність нещасних випадків не можуть витіснити обов'язок за

статтею 2 із забезпечення проведення ефективного, незалежного розслідування

смертей, які стали результатом зіткнень за участю сил безпеки, тим більше у

випадках, коли обставини багато в чому є неясними» [168, §91], «процесуальний

захист права на життя, що надається ст. 2 Конвенції, забезпечує відповідальність

представників держави за використання летальної сили за рахунок поширення на ці

дії незалежної і громадської перевірки, здатної встановити, чи було застосування

сили в певних обставинах виправдано чи ні» [168, §87], тобто ЄСПЛ стоїть на тій

позиції, що потрібно проводити розслідування в кожному випадку смерті осіб під

час ЗК. Крім того, важливо відмітити, що ЄСПЛ не дозволяє посилатися на

наявність ЗК як підставу для не проведення ефективного розслідування [34, §121],

адже на державу не покладається неможливий і непосильний тягар, а вимагається

вчинити всі розумні і реальні кроки для забезпечення ефективного розслідування

порушень права на життя в збройних конфліктах [168, §86–92; 91, §82–85; 265,

§101–110; 154, §156–166; 137, §215–224].

Подібний підхід був також застосований у справі «Al-Skeini and others v.

United Kingdom», де під час МЗК, окупації Іраку Сполученим Королівством, ЄСПЛ

визнав порушення процесуального обов’язку за ст.2 ЄКПЛ через неефективність

розслідування п'яти вбивств (включаючи стрілянину в чотирьох осіб, які помилково

вважалися такими, що збиралися атакувати англійських солдатів) [13, §161–177].

В той же час, ГА ООН, Комітет з прав людини ООН стоять на дещо вужчому

підході і вказують, що держава зобов’язана розслідувати випадки обмеження права

на життя лише в тій ситуації, коли є підозри, що мало місце порушення права на

життя [317, §3; 367, §9; 364, §13].

Наприклад, як вказує проф. В.Русинова, Міжамериканський суд з прав

людини у своїх рішеннях довгий час посилався на обов'язок проводити ефективне

розслідування випадків позасудових, насильницьких і довільних страт,

138

дотримуючись, по суті, останнього підходу до трактування обов'язку проводити

розслідування, однак у справі «Montero-Aranguren et al. (Detention Center of Catia) v.

Venezuela» він, спираючись багато в чому на практику ЄСПЛ, вивів загальний

обов'язок ініціювати розслідування кожного випадку застосування сили

представниками сил безпека ex officio [189, §79]. Тому правильно вважати широкий

підхід основним в ситуаціях обмеження і захисту права на життя, адже суб’єктивна

ситуація оцінки правомірності обмеження права на життя, наявність чи відсутність

такої підозри може призвести до ситуації, коли на практиці мова буде йти не про

наявність чи відсутність сумніву, а про те, що очевидні випадки порушення права на

життя залишатимуться нерозслідуваними. І не дивлячись на те, що такий обов’язок

за умов збройного конфлікту є дійсно тяжким і обтяжливим для уряду, але таке

розслідування post factum буде не тільки дисциплінувати військових, а й служити

гарантією від невиправданих звинувачень урядової сторони в порушеннях права на

життя [8, §57, 58; 25, §395]. Крім того, такий обов’язок щодо обов’язкового

розслідування відноситься і до застосування сил з боку антиурядових сил [168; 91;

301, §172, 176; 143; 192; 15, §50; 55, §22], а також і по відношенню до потерпілої

особи, яка бере участь у протистоянні на полі бою [146, §42; 113, §59, 61; 378, c.

335].

Пізніше у своїх зауваженнях загального характеру Комітет з прав людини

ООН також, підтримуючи широкий підхід, наголосив, що є «загальне зобов'язання

розслідувати заяви про кожне застосування летальної сили оперативно, ретельно і

ефективно через незалежні та неупереджені органи» [124, §15]. На підтримку цієї

позиції Спеціальний доповідач з позасудових, сумарних і довільних покарань

наголошує при цьому на необхідності проводити розслідування навіть під час

збройного конфлікту в контексті саме права на життя [123, §35, 36].

Окрім рішень судових органів, такий обов’язок також підтверджується

численними резолюціями, в яких Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Рада з прав

людини ООН (раніше - також і Комісія з прав людини ООН) засуджували

порушення права на життя і закликали проводити розслідування таких випадків

[363, §3(a); 372, §6; 373, §15; 374, §3; 365, §2; 292, §7]. В 2005 році Генеральна

139

Асамблея ООН прийняла «Основні принципи і керівні положення, що стосуються

права на правовий захист і відшкодування збитків для жертв грубих порушень

міжнародних норм в галузі прав людини і серйозних порушень міжнародного

гуманітарного права», в яких «обов'язок поважати, забезпечувати повагу і

здійснювати міжнародні норми в галузі прав людини і міжнародного гуманітарного

права» розуміється як такий, який включає в себе, серед іншого, обов'язок

«проводити ефективні, негайні, ретельні і неупереджені розслідування за фактами

порушень і, коли це доцільно, вживати заходів проти передбачуваних винуватців

відповідно до норм національного законодавства та міжнародного права» [358, § 3].

При цьому в Основних принципах підкреслюється, що вони «не створюють нових

міжнародних або внутрішніх правових зобов'язань, а визначають механізми, форми,

процедури та методи здійснення наявних правових зобов'язань відповідно до

міжнародних норм в галузі прав людини і міжнародного гуманітарного права» [359,

§4].

Численні наступні резолюції, прийняті різними органами ООН, також містять

вказівки на обов'язок держав проводити розслідування випадків позазаконних,

довільних і сумарних страт, які є порушеннями, в тому числі і права на життя [367,

§9], що свідчить навіть вже про наявність існування міжнародного звичаю щодо

проведення розслідування випадків загибелі людей, в тому числі в ситуації

збройних конфліктів [378, с. 331]. Крім цього, навіть «Основні принципи

застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання

правопорядку» 1990 р. містять обов’язок правоохоронних органів (поліцейських, а

іноді і військовослужбовців [358, §3]) розслідувати смерті осіб [357, принцип 22], а

виходячи з того, що ніде в цьому документі не вказується на його незастосовність

щодо збройних конфліктів, можна зробити висновок, що такі принципи також

регламентують обов’язок розслідування смерті під час збройних конфліктів [378, с.

333].

Якщо ж говорити про охорону права на життя та обов’язок розслідування

смертей за нормами МГП, то такий обов’язок під час міжнародних збройних

конфліктів передбачений в декількох випадках: ст. 121 Третьої Женевської

140

конвенції і ст. 131 Четвертої Женевської конвенції, які вимагають розслідування

загибелі або важкого поранення військовополонених або інтернованих; статті 49, 50,

129 і 146 чотирьох Женевських конвенцій відповідно зобов'язують притягнути до

відповідальності винних осіб у скоєнні «серйозних порушень», до яких, в числі

інших, відносяться вбивство, заподіяння тяжких страждань або серйозного каліцтва,

а також нанесення шкоди здоров'ю, стаття 85 ДП (І) збільшує число «серйозних

порушень» за рахунок включення певних діянь, за умови, що вони вчинені умисно і

є причиною смерті або серйозного тілесного ушкодження або шкоди здоров'ю.

Відповідно до п. 1 і 3 ст. 87 ДП(І), командири зобов'язані повідомляти про

порушення конвенцій і Протоколу компетентні органи і вживати необхідних заходів

для дисциплінарного чи кримінального переслідування. У свою чергу, на держави

покладено обов'язок вимагати від командирів прийняття цих заходів. Те, що

порушення цього обов'язку щодо воєнних злочинів, скоєних в міжнародних

збройних конфліктах, повинно тягнути за собою настання кримінальної

відповідальності для командирів, не викликає сумнівів [376, п.п. а (ii), b (iii); 397,

cт. 28, п. 3 ст. 7]. Таким чином, як вказує вчена, у ситуаціях міжнародних збройних

конфліктів МГП покладає на держави обов'язок проводити розслідування всіх

випадків загибелі осіб, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини [378, с. 313–

314].

Що стосується НМЗК, то ані загальна ст. 3 до Женевських конвенцій 1949 р.,

ані ДП(ІІ) 1977 прямо не накладають на держави обов'язків з проведення

розслідування і притягнення винних до відповідальності за вчинення значних

порушень МГП в НМЗК. Ці джерела наказують індивідам дотримуватись певних

правил поведінки і не покладають на держави ніяких обов'язків з кримінального

переслідування винних. Таким чином, граматичне тлумачення загальної ст. 3

Женевських конвенцій та Другого Додаткового протоколу не дозволяє вивести

обов'язок держав здійснювати кримінальне переслідування порушень МГП, скоєних

під час неміжнародних збройних конфліктів [244, с. 280]. Разом з тим зміст цих

норм не перешкоджає державам на власний розсуд криміналізувати такі порушення

[181, с. 565; 378, c. 315].

141

Але в той же час кілька спеціальних договорів з МГП, прийнятих вже після

ДП(ІІ), закріпили обов'язок держав-учасниць здійснювати кримінальне

переслідування заборонених ними діянь, в тому числі, в ситуації неміжнародних

збройних конфліктів. Зокрема, випадки загибелі осіб повинні бути розслідувані

відповідно до Протоколу II до Конвенції про заборону або обмеження застосування

конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають

надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію, в редакції 1996 р. Цей Протокол,

в якому беруть участь 104 держави [227], накладає на учасників обов'язок «зробити

всі відповідні кроки, включаючи законодавчі та інші заходи, з метою запобігання і

припинення порушень»; ці заходи повинні включати в себе встановлення

кримінальних санкцій і введення правової бази для засудження осіб, які у зв'язку зі

збройним конфліктом і всупереч положенням Протоколу умисно спричиняють

смерть або серйозні каліцтва цивільним особам [356, пп. 1, 2 ст. 14, п. 2 ст. 1].

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування

хімічної зброї та її знищення 1993 року зобов'язує держави вживати заходів

кримінального характеру для припинення і покарання за діяльність, що

забороняється Конвенцією, до якої відноситься і заборона застосування хімічної

зброї за будь-яких обставин [344, пп. «а» – «с» п. 1 ст. VII, пп. «b» п. 1 ст. 1]. Стаття

9 Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і

передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення 1997 року передбачає, що кожна

держава-учасник повинна вживати всіх належних правових, адміністративних та

інших заходів, включно із застосуванням кримінальних санкцій, щоб запобігти і

припинити здійснення будь-якої діяльності, забороненої для держав-учасників даної

Конвенції, особами, які перебувають на території під її юрисдикцією або контролем.

До забороненої діяльності Конвенція відносить в тому числі і використання

протипіхотних мін за будь-яких обставин [343, пп. «а» п. 1 ст. 1]. Конвенція про

касетні боєприпаси 2008 року також покладає на держави-учасників обов'язок

здійснювати кримінальне переслідування осіб, які вчинили порушення, серед яких

використання касетних боєприпасів [342, ст. 9, пп. «а» п. 1 ст. 1]. Крім цього,

ґрунтуючись на комплементарному характері компетенції МКС і закріпленої в п. 4 і

142

6 преамбули Римського статуту обов'язку держав здійснювати кримінальне

переслідування міжнародних злочинів, можна дійти до висновку, за думкою

В.Русинової, що Статут, прямо не накладаючи на держави відповідної обов'язки,

створює такий правовий режим, за яким держави будуть змушені криміналізувати ці

діяння і переслідувати винних осіб самостійно [311, p. 3068], що підтверджується

цілим рядом прикладів імплементованого на національному рівні судового

переслідування осіб за воєнні злочини, вчинені в НМЗК [378, с. 319–322].

Що стосується opinio juris, то Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН

неодноразово посилалися на обов'язок держав переслідувати осіб, відповідальних за

вчинення військових злочинів в неміжнародних збройних конфліктах [289, §14].

Комісія з прав людини ООН в резолюції 2002/79 під назвою «Безкарність» прямо

вказала, що особи, які вчинили воєнні злочини, «повинні переслідуватися або бути

видані» [293]. Раніше Комісія неодноразово вказувала на обов'язок держав

розслідувати воєнні злочини, вчинені в неміжнародних збройних конфліктах в

Руанді [290, §9], Сьєрра-Леоне [291, §2], Чечні [292, §7] тощо [378, с. 319–322].

Злочини, які потребують обов’язкового розслідування під час збройного

конфлікту містяться в п. 2 ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального

суду. Коло суб’єктів таких воєнних злочинів прямо не обмежено жодним

міжнародним актом [76, p. 734–735], а тому це можуть бути як учасники, так і

особи, які не беруть безпосередню участь в збройних конфліктах. Потерпілими

особами від воєнних злочинів, як зазначається в «Елементах злочинів», якими

керується Міжнародний кримінальний суд, можуть бути: «особа або особи, які або

перестали брати участь у воєнних діях, або є цивільними особами або членами

медичного або духовного персоналу, що не беруть безпосередньої участі у воєнних

діях» [89, Art. 8 (2) (c) (i)-1. P. 33], «цивільне населення як таке» [376, ст. 8 (2) (е)

(i).], «персонал, задіяний в наданні гуманітарної допомоги або в місії з підтримання

миру відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй» [376, cт. 8 (2) (е) (iii)] і

«ворогуючий супротивник» [376, cт. 8 (2) (е) (ix); 378, с. 319–322].

Таким чином, міжнародна судова практика сформулювала найбільш важливі

умови для ефективного розслідування обмеження права на життя, які в загальному

143

вигляді можна згрупувати наступним чином:

1. Держава повинна діяти за власним бажанням для того, щоб розпочати

розслідування смерті, замість того, щоб чекати від сім'ї загиблого заяви для

відкриття провадження [308];

2. Ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто

причетний до смерті. Вони повинні бути інституційно незалежними, а також

демонструвати їх незалежність на практиці. Крім того така вимога потребує

наявності незалежного механізму скарг на дії судів, поліції та військових [241, p.

149].

3. Розслідування повинно бути ефективним і здатним привести до визначення

того, чи є дії, вчинені державними органами, виправданими за обставин, щодо

визначення вини і відповідальність осіб за смерть. Це зобов'язання не результату, а

використаних засобів, тому основною метою такого розслідування є забезпечення

ефективності реалізації внутрішніх законів, які захищають право на життя та у тих

випадках, що стосуються державних агентів або державних органів, забезпечити

їхню відповідальність за смерть [367, principle 9; 17, §137; 142, §72].

4. Розслідування повинно бути оперативним і відбуватися негайно з

розумною швидкістю, адже час «розмиває» якість розслідування, що заставляє

сумніватися в добросовісності влади [39, §85–87; 23, §173, 11–12; 180, §54];

5. Розслідування має бути прозорим і відкритим для громадської

експертизи настільки, наскільки це достатньо для забезпечення відповідальності за

обставин справи [176, §159; 168, §87] ;

6. Сім'я покійного повинна бути проінформована [112, §82], мати доступ

до документів і матеріалів слідства [204, §92], мати можливість розповісти суду про

їхню версію подій [111, §93], брати участь у розслідуванні в тій мірі, в якій це

стосується необхідні для захисту своїх законних інтересів.

Наступний обов’язок захищати та надати ефективний засіб правового

захисту права на життя передбачає від держави створення «належної правової та

адміністративної основ для здійснення боротьби зі злочинами проти особистості,

підкріплених правоохоронними органами для запобігання, припинення та покарання

144

за порушення таких положень» [169; 35]. Першим кроком на шляху впровадження

таких адекватних правових та адміністративних механізмів є запровадження

ефективних норм кримінального права. Це закони, що забороняють вбивство та

надмірне застосування сили, які застосовуються до всіх осіб, що перебувають під

юрисдикцією держави. Другий крок - здійснення заходів із запобігання, припинення

та покарання, які стримують правопорушення, пов'язані з правом на життя [209,

§115; 169, §58]. Наприклад, держава зобов'язана побудувати систему, за якою

здійснюється нагляд за операціями поліції та органів безпеки. Це означає, що

поліцейські операції, будучи авторизованими державою, повинні нею і

регулюватися в рамках системи адекватних та ефективних гарантій проти свавілля

та зловживання силою навіть проти непередбачуваного нещасного випадку [169,

§60]. Отже, держава зобов'язана організувати свою правову систему, щоб належним

чином контролювати дії правоохоронних органів та забезпечити ефективний

контроль над такими органами.

Відтак у справі «Nachova v Bulgaria» (2004) ЄСПЛ вказав на зобов'язання

держави забезпечити належне навчання для співробітників поліції та служб безпеки,

які «повинні бути навчені, щоб вміти оцінити, чи є абсолютна необхідність

використовувати вогнепальну зброю не тільки на підставі відповідних правових

актів, але також з належним врахуванням пріоритету поваги до життя людини як

фундаментальної цінності [193, §97; 241, с. 54–55].

Такий же позитивний обов’язок стосується і використання вогнепальної зброї

силами безпеки держави, адже як вказує В.Шабас (W.Schabas), обов’язок держав

щодо створення "відповідних" правових та адміністративних рамок повинен також

визначати обмежені обставини, за яких правоохоронні органи можуть

використовувати силу та вогнепальну зброю у світлі відповідних міжнародних

стандартів [106, §209; 169, §57–59; 28, §49]. Національне законодавство, що регулює

поліцейські операції, має забезпечити систему адекватної та ефективної гарантії

проти свавілля та зловживання силою і навіть проти непередбачуваних випадків

[169; 250, p. 129].

145

У своїх загальних зауваженнях щодо права на життя в рамках МПГПП

Комітет з прав людини ООН також зазначив, що «право на життя занадто часто

тлумачилося вузько». Комітет пояснив, що вираз "невід'ємне право на життя" у

статті 6 вимагає від держави «здійснювати позитивні заходи» [122, §5]. Саме тому у

справі «Dermit Barbato v Uruguay» Комітет з прав людини ООН вказав на порушення

права на життя через смерть особи, яка знаходилась під вартою, адже державні

органи влади несуть відповідальність за діяння чи бездіяльність поліцейських, які не

прийняли адекватних заходів щодо захисту життя [110]. У раніше згадуваній справі

«Velásquez Rodriguez v Honduras» МАСПЛ також вказав на державні позитивні

зобов’язання, що випливають з права на життя, та вимагають від держав не тільки

утримуватися від вбивства людей (через дії чи бездіяльність), але також забезпечити

вільне та повне здійснення права на життя шляхом запобігання, розслідування та

покарання будь-якого порушення (§166).

В контексті зобов’язання держави із захисту права на життя показовою також

є справа ЄСПЛ «Osman v United Kingdom», де Суд виклав позитивні зобов’язання

держави щодо збереження життя тих, хто знаходиться в межах її юрисдикції і

нездатності поліції попередити смерть особи. Суд зазначив, що стаття 2 (1) ЄКПЛ

«зобов'язує державу не тільки утриматися від навмисного і незаконного позбавлення

життя, але також вжити належних заходів для забезпечення цього життя тих, хто

знаходиться в межах її юрисдикції» [110, §115], а також вживати активні дії, коли

існує "реальний та безпосередній ризик для життя" (§116) "ідентифікованої особи

або осіб від злочинних дій третьої сторони" [168, §86], про що держава знала або

повинна знати [158; 205; 168, §86]. Наприклад, за умов, що стосуються загроз від

"терористів/повстанців" [155; 168; 7] або психічно хворих осіб, які виражали свої

наміри [209], погрози смертю [79], насильством [207], щодо в'язнів [215],

військовослужбовців [216] тощо.

Як зазначає Х.Рассел, оцінка виконання цього обов’язку держави зводиться

ЄСПЛ до наступних питань: 1) чи була реальна і негайна загроза жертві? 2) чи знала

або повинна була знати про це влада? 3) чи вжила вона належних заходів для

протидії цьому ризику [241, p. 78; 207, §129]?

146

У раніше загаданій справі «Kiliç v Turkey», в якій Килич був журналістом,

який вимагав забезпечення свого захисту у зв’язку з погрозами на його адресу через

напружену ситуацію в регіоні, Суд підкреслив, що державі було відомо про випадки

здійснення погроз, нападів, вбивств журналістів, тому ризик життю Киличу був

реальним та безпосереднім, а тому Туреччина визнавалася винною у порушенні ст. 2

ЄКПЛ, а саме свого позитивного зобов’язання із захисту права на життя людей

через невжиття превентивних заходів щодо охорони права на життя Килича, які б

допомогли уникнути небезпеки (§62-63), а також процесуального зобов’язання з

ефективного розслідування справи [155, §75].

Варто також тут зазначити, що хоча основним обов'язком держави є

забезпечення діючих кримінально-правових норм, підтримані правоохоронними

механізмами, таке зобов'язання може поширюватися і на необхідність проведення

профілактичних оперативних заходів для особи, життя якої піддається ризику від

злочинних дій іншої особи. Але будь-яке таке зобов'язання не повинне бути

безмежним, а тому потрібно враховувати бюджетні та ресурсні обмеження держав,

щоб не допустити незбалансовані та непропорційні навантаження [209, §116]. Таке

обмеження Суд надав через ряд факторів, таких як «труднощі з охороною сучасних

суспільств, непередбачуваність поведінки людей та оперативного вибору, який

повинен бути зроблений з точки зору пріоритетів і ресурсів». Суд також визнав, що

позитивний обов’язок поліції із захисту життя залежить від вимог належного

процесу, включаючи ті, що передбачаються правом на свободу (стаття 5) та правом

на повагу до приватного життя (Стаття 8). Це визнання необхідності балансу не

тільки державних ресурсів, а й також потенційно суперечливих прав Конвенції

ілюструють межі позитивних аспектів права на життя. Тим не менш, Суд встановив

важливий принцип, що державні органи повинні робити все, що можна розумно

очікувати від них, щоб уникнути реального і безпосереднього ризику для життя, про

який вони мають або повинні знати [305, p. 69].

В межах обов’язку захищати право на життя та надати ефективний засіб

правового захисту такого права виділяють також обов’язок держави збирати,

зберігати, розкривати інформацію щодо застосування сили і обмеження права

147

на життя, адже для проведення ефективного розслідування важливе значення має

наявність у посадових осіб, командирів звітів, рапортів, доповідей та інших джерел

інформації за кожним фактом застосування летальної сили. Про важливість такого

обов’язку держави йдеться також і у докладі Спеціального доповідача з

позасудових, сумарних і довільних покарань, який підкреслює, що ніхто, навіть

керівники конкретної операції, без належного дослідження фактів не зможуть

сумлінно визначити, чи мало місце порушення чи ні, не володіючи інформацією з

перших рук [14, §42]. Саме тому наявність налагодженої системи збору, зберігання і

подальшого розкриття інформації не тільки дозволила б проконтролювати

правильність прийнятих рішень, а й допомогла б відкинути помилкові або огульні

звинувачення в недотриманні міжнародного права [14, §43].

Міжнародні суди, досліджуючи питання дотримання державами права на

життя під час використання летальної сили під час збройного конфлікту, ситуацій,

що не досягають такого рівня неодноразово зазначили про порушення права на

життя з боку урядів у зв’язку з тим, що представники держав не могли довести

правомірність застосування сили до осіб через начебто відсутність, знищення,

засекреченість звітів за цими випадками, що робило усні заяви таких представників

голослівними, адже в цих випадках тягар доказування своєї невинуватості

перекладався Судом саме на державу. Тому, якщо уряд не міг обґрунтувати

застосування летальної сили до осіб, то таке застосування сили «поза розумними

сумнівами» в більшості випадків оголошується неправомірним [100], що

підтверджується відповідною практикою [183, §54–62; 284, §71–83; 268, §74–95; 94,

§118]. Хоча знову ж таки подібний підхід Судом застосовується не завжди через

наявність сумнівів щодо визначення сторони, яка застосувала летальну силу [282,

§70–80; 194, §76–81].

В цьому контексті не менш важливим для захисту права на життя є обов'язок

держави провести судовий розгляд і притягнути винних до кримінальної

відповідальності [172, §75; 64]. Відтак Комітет з прав людини ООН у своєму

висновку підкреслив, що «виключно дисциплінарні або адміністративні засоби не

можуть бути визнані адекватними і ефективними в сенсі ст. 2 і статті 3 Пакту в разі

148

виключно серйозних порушень прав людини, особливо в разі передбачуваного

порушення права на життя» [31, §8.2]. В свою чергу ЄСПЛ вказав, що «зобов'язання

держави за ст. 2 не можуть бути виконані шляхом відшкодування завданих збитків;

розслідування, які повинні проводитися відповідно до ст. 2 Конвенції, повинні вести

до ідентифікації і покаранню винних» [34, §117; 178, §121]. В свою чергу МАСПЛ

наголосив, що «національні комісії із встановлення правди і примирення, які були

створені в багатьох державах, не можуть розглядатися в якості заміни кримінальним

розслідуванням на національному рівні», тому що «визнання відповідальності

урядом, часткове розслідування подій і подальша виплата компенсації не є самі по

собі достатніми для того, щоб виконати зобов'язання, встановлені в Конвенції» [48,

§76]. А в іншому рішенні МАСПЛ вказав, що «будь-яке національне законодавство,

що передбачає амністію відповідальним за порушення права на життя, суперечить

міжнародному праву [174; 51; 165, §115; 222, §426; 11, §64], що знову ж таки

підкреслює важливість цього обов’язку держав.

Положення підрозділу можуть бути підсумовані висновком, імплементація

права на життя в національному правопорядку повинна передбачати виконання

державами своїх негативних і позитивних зобов’язань, більшість з яких прямо не

закріплені в міжнародних договорах, однак вказуються в практиці міжнародних

судових та квазісудових органів, зокрема: заборона на свавільне та незаконне

вбивство, обов’язок провести ефективне розслідування навіть під час збройних

конфліктів, обов’язок надати ефективний засіб правового захисту, що передбачає від

держав створення належної правової та адміністративної основ для здійснення

боротьби зі злочинами проти особистості, підкріплених правоохоронними органами

для запобігання, припинення та покарання за порушення таких положень.

3.3. Проблеми захисту права на життя в умовах збройного конфлікту та

ситуації насильства в Україні

Якщо говорити про міжнародні акти і зобов’язання України по відношенню до

права на життя, то наша держава ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські

і політичні права, другий факультативний протокол до нього, який стосується

149

смертної кари, Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних

свобод і Додаткові Протоколи (Шостий і Тринадцятий) до неї, які також

регламентують таке право та накладають на Україну всі позитивні і негативні

обов’язки, пов’язані з правом на життя. Україна також є учасницею Женевських

конвенцій 1949 року і двох Додаткових протоколів 1977 року до них, які мають

ключову роль в регламентації права на життя в сфері МГП щодо захисту жертв

війни, обмеження та заборони використання методів і засобів ведення війни тощо.

Згідно зі ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, ратифіковані

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, тому держава

бере на себе наступні обов’язки в сфері імплементації цих норм в національне

право: по-перше, приведення законодавства України у відповідність до норм МППЛ

та МГП; по-друге, прийняття додаткових підзаконних нормативно-правових актів,

які імплементують також й окремі акти «м’якого права», які деталізують і

посилюють охорону прав людини; по-третє, проведення широкої пропагандистської,

навчальної, виховної роботи з поширення знань про МППЛ та МГП з метою

підвищення правової культури працівників правоохоронних органів,

військовослужбовців Збройних сил України, цивільних осіб тощо.

Варто відмітити, що на відміну від більшості міжнародних договорів в сфері

прав людини, переважна кількість норм МГП є самоздійснюваними, тобто такими,

які мають пряму дію для країн-учасниць, інші ж потребують свого уточнення з боку

національного законодавства шляхом імплементації [84, p. 110; 382, c. 34; 321].

Окремі норми щодо обов’язкової дії положень норм МГП містяться в Указі

Президента України від 24.09.2015 р. яким введено в дію Рішення РНБО "Про нову

редакцію Воєнної доктрини України", де в п.33 закріплено, що «застосування

Україною воєнної сили та реалізація заходів цивільного захисту здійснюватимуться

відповідно до норм МГП. Наказ Міністерства оборони України «Інструкція про

порядок виконання норм МГП у Збройних Силах України» від 2017 року наголошує

на обов’язковості дотримання норм МГП під час збройного конфлікту та коротко

викладає основні положення таких норм. В ЗУ «Про військовий обов’язок і

військову службу» від 1992 року положення МГП щодо ідентифікації комбатантів

150

втілені в норми щодо уніформи військових, про військові посади і звання. ЗУ «Про

оборону України» від 1992 року містить також норми про організацію оборони

України відповідно до міжнародних норм, до яких також відноситься МГП. ЗУ «Про

Статут внутрішньої служби ЗСУ» від 1999 року в п.15 вказує, що

військовослужбовець зобов’язаний знати і беззаперечно виконувати прийняті

Україною норми МГП. ЗУ «Про національну безпеку України» від 2018 року

встановлює стандарти наближення сектору безпеки і оборони країни до країн-членів

НАТО, а також на основі положень МГП в ст.1 дає визначення поняття «збройний

конфлікт». В контексті виконання міжнародних зобов’язань варто також наголосити

на важливості положень Кримінального Кодексу України, зокрема ст. 438, якою

встановлюється кримінальна відповідальність за порушення міжнародних законів і

звичаїв війни, ст.437 щодо планування, підготовки, розв’язування і ведення

агресивної війни, ст. 441 щодо застосування зброї масового знищення, ст.441 щодо

екоциду, ст.442 щодо геноциду, ст.443 щодо злочинів проти осіб і установ, які

мають міжнародний захист, ст.444 щодо найманства, ст.445 щодо незаконного

використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця тощо. В той же

час значним недоліком в цьому контексті є те, що такий виключний перелік

міжнародних злочинів, який міститься в Кримінальному кодексі, є значно вужчим

ніж той перелік правопорушень, який міститься в Женевських конвенціях та

додаткових протоколах 1977 року до них (ст. 50 ЖК (І); ст. 51 ЖК(ІІ), ст. 130 ЖК

(ІІІ), ст. 85 ДП(І) тощо), Римському статуті Міжнародного кримінального суду.

Для вирішення таких проблем нещодавно робоча група з вчених-

міжнародників, до якої входить М.Гнатовський, К.Задоя, А.Кориневич,

М.Хавронюк, К.Шевченко, В.Джордаш, С.Мартін у співпраці з Міністерством

юстиції України розробила законопроект "Про внесення змін до Кримінального

кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного

права", який наразі перебуває на розгляді в Уряді, де передбачено внесення до

Кримінального кодексу України окремого розділу, що стосуватиметься

міжнародних злочинів і надасть правоохоронцям і судам чіткі підстави для належної

кваліфікації відповідних правопорушень [335; 368]. Міністерством юстиції України

151

до Кримінального процесуального кодексу також підготовлені зміни, які наразі

перебувають на розгляді Верховної Ради України і якими пропонується доповнити

КПК новою главою, в якій визначалися б правові засади співробітництва з МКС на

підставі частини дев’ятої «Міжнародне співробітництво і судова допомога»

Римського статуту, зокрема: обсяг і порядок такого співробітництва, центральні

органи України, відповідальні за забезпечення співробітництва з МКС, порядок

надання правової допомоги на прохання МКС, вирішення питань про арешт,

передачу та тимчасову передачу осіб до МКС, проведення консультацій з питань,

що виникають у зв’язку зі здійсненням співробітництва тощо [370].

Не можна не зазначити в контексті права на життя положення Конституції

Україні, яка в статті 3 проголошує життя людини найвищою соціальною цінністю, а

ст. 27 закріплює невід’ємне право людини на життя, гарантуючи заборону

свавільного його позбавлення та встановлюючи обов’язок держави захищати таке

право. В свою чергу ст. 281 Цивільного кодексу України повторює конституційне

положення щодо невід’ємності права людини на життя та розкриває його окремі

аспекти.

Важливу роль в регламентації права на життя на території України відіграють

і рішення Конституційного Суду України. Відтак у Рішенні КСУ від 29 грудня 1999

року № 11-pп/99 («Справа про смертну кару») [377] зазначено, що ключовим у

визнанні права людини на життя за Конституцією України є положення, згідно з

яким це право є невід’ємним (ч.1 ст. 27 КУ), невідчужуваним та непорушним (ст. 21

КУ). Право на життя належить людині від народження і захищається державою.

Важливим аспектом цього рішення є не тільки правова заборона застосування

смертної кари на території Україні, а також встановлення позитивних і негативних

обов’язків держави по відношенню до права на життя, зокрема положення про те,

що ст. 22 Конституції України передбачає, з одного боку, обов’язок держави

гарантувати конституційні права і свободи, насамперед право людини на життя, а з

другого — утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до

скасування конституційних прав і свобод, а отже, і права людини на життя.

152

Щодо імплементації норм МГП важливою також є діяльність Міжвідомчої

комісії з імплементації МГП – центрального органу виконавчої влади метою якого є

забезпечення реалізації міжнародно-правових обов’язків України, які витікають з

норм Женевських конвенцій і додаткових протоколів до них, та інших НПА в сфері

МГП.

Варто також наголосити на необхідності ратифікації Україною таких

важливих міжнародних договорів, як Римський статут Міжнародного кримінального

суду від 2002 року, який засновує Міжнародний кримінальний суд і визначає чотири

види міжнародних злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та

злочини агресії. Не дивлячись на відсутність такої ратифікації, Україна визнала

юрисдикцію МКС, шляхом подання двох звернень відповідно до п.3 ст.12

Римського статуту, що дає право Суду розглядати злочини, які входять до його

юрисдикції і які були скоєні на території України з 20 лютого 2014 року. Потребує

також затвердження парламентом Конвенція з касетних боєприпасів від 2008 року,

яка забороняє використання, виробництво, передачу та накопичення касетних

боєприпасів. Визнання обов’язковості таких міжнародних актів дало б можливість

значно збільшити рівень захисту права на життя на території України.

Але не дивлячись на міжнародну і національну правову регламентацію

обов’язку держави захищати право на життя на території України, події в 2013-2014

роках на Майдані Незалежності, анексія Криму РФ, збройний конфлікт, який триває

в України, супроводжувались і супроводжуються масовими вбивствами, тортурами,

насильством над людьми, що оказало неспроможність в повній мірі захистити таке

фундаментальне право.

Події «Революції Гідності» або «Євромайдану», які представляють собою

ситуації насильства всередині держави, де мирні акції протесту людей переросли в

збройне протистояння демонстрантів з правоохоронними органами, що

супроводжувались актами повстання, насилля, що знову демонструє недосконалість

державних і міжнародних механізмів захисту права на життя в таких умовах.

За твердженням «Human Rights Watch», «Amnesty International» в цей час

відбувалася шокуюча зневага правоохоронними органами правами людини, зокрема

153

правом на життя, а також демонстрація жорстокості самих міліціонерів, що брали

участь у масових зачистках мирних протестів [16]. За підрахунками правозахисної

групи «ЄвромайданSOS» станом на кінець 2018 року в період «Євромайдану» було

вбито 123 особи, смерть яких переважно наставала через неправомірне застосування

правоохоронцями до демонстрантів летальної зброї, при чому такі порушення мали

масовий, грубий і зневажливий характер по відношенню до життя людини.

Перебування 27 осіб не встановлено до сих пір [385].

Прикладами таких порушень, які були зафіксовані з боку міжнародних

спостерігачів, є застосування спеціальним підрозділом «Беркут» по відношенню до

мирних демонстрантів вибухових пакетів, кийок, скидань на землю людей з

постаментів та їх побиття, масове вчинення вбивств демонстрантів, поранень,

каліцтва учасників мітингу, що може свідчити, за твердженням М.Антонович,

М.Буроменського, навіть про наявність ознак міжнародного злочину проти

людяності, наприклад, знущання і тортури по відношенню до учасника мітингу М.

Гаврилюка, якого правоохоронці роздягли при температурі -10 °С та здійснювали

принизливу відеозйомку [313].

Варто тут зазначити, що незважаючи на те, що порядок застосування

спеціальних засобів правоохоронними органами під час розгону демонстрацій

повинен чітко регулюватися національним законодавством, яке в свою чергу

повинно відповідати міжнародним принципам, договорам і звичаям, але 22 січня

2014 року, всупереч міжнародним зобов’язанням, Уряд України, який діяв в цей

період, виносить постанови №13 і №14, якими вносяться зміни до Постанови УРСР

1991 року «Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні

громадського порядку» і якими список спецзасобів, що можуть бути застосовані

правоохоронцями проти демонстрантів, розширювався і доповнювався за рахунок

аерозольних гранат «Дрейф-2», світлошумових гранат і ручних димових шашок;

нові зміни також дозволяли застосування водометів за будь-яких температур (у

початковій редакції цього НПА застосування водометів при температурі нижче 0° C

було заборонене). Така норма явно суперечить, за твердженням М.Антонович і

М.Буроменського, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або

154

таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. На підставі цих

постанов правоохоронцями по відношенню до мітингарів були застосовані водомети

при мінусовій температурі, про що свідчать численні відеозаписи і свідчення

свідків. Подібні дії за міжнародним правом кваліфікуються як катування, що є

міжнародним злочином. Були також зафіксовані масові випадки невиправданого

застосування вогнепальної зброї представниками правоохоронних органів проти

мирних демонстрантів для розгону мітингу, що призвело до подальшої ескалації

конфлікту [313, с. 29].

Нілс Мужнієкс, Комісар з прав людини Ради Європи, відмічає у своєму звіті

від 2014 року, що в цей час нерідкими були випадки смертей серед демонстрантів

від рук снайперів в уніформах, що свідчить про надмірне і жорстоке застосування

сили міліцією, факти поранення у людей в область голови, шиї від гумових куль і

палиць з боку правоохоронних органів, напади правоохоронців на журналістів та

медичних працівників, що підтверджується тяжкими та середньої тяжкості

пошкодженнями в них, були також поширеним явищем в цей період [336].

У своєму Звіті про дії з попереднього розслідування від 2015 р. Генеральний

прокурор Міжнародного кримінального суду також відмічає, що на підставі наявних

даних акти насильства, імовірно скоєні органами влади Україна між 30 листопада

2013 року та 20 лютого 2014 р., могли б розглядатися як «напад на представників

мирного населення» відповідно до статті 7 (2) (а) Статуту, але через недостатність

інформації і доказів з цього приводу, відсутні підстави припускати, що напади були

систематичними і широко поширеними відповідно до умов ст. 7 Статуту, відповідно

такі порушення не були за наявною на той момент інформацією злочинами проти

людства. Проте Генеральний прокурор МКС відмічає, що в рамках подій на Майдані

Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила

готовність переглянути свій попередній аналіз в світі будь-яких нових відомостей,

які в майбутньому будуть збиратися для остаточних висновків [360, с. 13].

Аналогічна позиція була висловлена Генеральним прокурором МКС і в новому звіті

від 2017 року [361, §117].

155

Однак, говорячи про Україну, потрібно зазначити, що масове порушення прав

людини під час проведення мітингів і демонстрацій під час подій 2013-14 років було

спровоковане ще й тим, що в Україні право на свободу мирних демонстрацій і

мітингів законодавчо не врегульоване, саме через таку прогалину правоохоронні

органи часто вдаються до зловживань зі свого боку щодо застосування сили по

відношенню до демонстрантів. Саме тому до сих пір в Україні з боку державних

правоохоронних органів відбуваються порушення і маніпулювання правом громадян

на свободу демонстрацій, а саме: судові обмеження на мирні зібрання на підставі

заяв поліції про неможливість забезпечити охорону порядку під час їх проведення, а

також, наприклад, силові дії з боку правоохоронних органів, які перешкоджають

громадянам брати участь в мирних демонстраціях (застосування спецзасобів,

надання переваги і потакання контрдемонстраційним силам, бездіяльність під час

масових сутичок, безпідставне затримання учасників зібрань тощо), що є суттєвим

порушенням міжнародних прав на свободу зібрань, про що було неодноразово

відмічено не в одній справі ЄСПЛ, наприклад, «Букта проти Угорщини».

Крім того, варто зазначити, що до сьогоднішнього дня за справами

«Євромайдану» не проводилось масштабних розслідувань. На це вказує і Верховний

комісар ООН з прав людини у доповіді від 2017 року, що протягом 3-х років після

вбивств, скоєних під час протестів на Майдані у Києві та 2 травня 2014 року в Одесі,

жодного суттєвого прогресу у притягненні винних осіб до відповідальності не було

досягнуто. Багато підозрюваних виїхали з України, що суттєво погіршує ситуацію з

безкарністю за ці грубі порушення прав людини та відсутністю правосуддя для

жертв [361, §82]. Така ситуація також може свідчити про порушення державою

права на життя і процесуального обов’язку держави за ст.2 ЄКПЛ щодо

зобов’язання розслідувати кожний випадок вбивства.

В той же час, наприклад, керівник департаменту спеціальних розслідувань

Генеральної прокуратури України Сергій Горбатюк нещодавно вказав, що відносно

подій на Майдані станом на 20.02.18 повідомлення про підозру у вчиненні злочинів

проти активістів Євромайдану на сьогодні оголошено 413 особам, стосовно 252 осіб

направлені до суду обвинувальні акти, визнано винними 50 осіб за 43 вироками

156

суду. Оголошено в розшук 102 людини [388]. Тобто розгляд справ щодо порушень

права на життя під час подій на Майдані триває й досі.

Значної уваги щодо питання дотримання права на життя потребує також

триваючий збройний конфлікт на Сході України та в Криму. За твердженням

Генерального прокурора МКС, зважаючи на рівень інтенсивності збройного

протистояння, організацією антиурядових сил, пряме протистояння між Україною та

РФ, анексію Криму воєнні події на Сході України варто кваліфікувати як збройний

конфлікт неміжнародного характеру, поєднаний з міжнародним збройним

конфліктом [361, §94–95]. В свою чергу Генеральна Асамблея в Резолюції

A/RES/72/190 із дотримання прав людини в Криму і Севастополі, вказавши на

обов’язкове застосування норм Женевських конвенцій 1949 р. та І Додаткового

протоколу до них від 1977 р. (який стосується збройного конфлікту), підтвердила

кваліфікацію таких подій тільки щодо наявності міжнародного збройного конфлікту

[258]. Варто зазначити, що у заяві Верховної Ради України до Міжнародного

кримінального Суду від 2014, 2015 років "Про визнання Україною юрисдикції

Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та

воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками

терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких

наслідків та масового вбивства українських громадян" Україна, визнавши

юрисдикцію МКС, також взяла на себе зобов’язання зі співробітництва з цією

міжнародною організацією, та кваліфікувала існуюче збройне протистояння як

міжнародний збройний конфлікт [384].

Тому в будь-якому разі, незважаючи на офіційне визнання Україною протягом

чотирьох років ситуації на Сході України та в Криму як «антитерористична

операція», а на сьогодні як «операція об’єднаних сил», такі події з позиції

міжнародного права кваліфікуються як збройний конфлікт, відповідно

застосовуються положення в першу чергу МГП, які не виключають дію положень

міжнародного права прав людини, звідси випливають і відповідні зобов’язання

учасників конфлікту по відношенню до права на життя в межах воєнної парадигми.

157

За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини станом на

15.08.2017 у зв’язку зі збройним конфліктом на Сході України за наявною

інформацією загинуло 10 225 людей, з них щонайменше 2 505 цивільних осіб; 24

541 поранених [328, §35]. За даними сайту Української Гельсінської спілки з прав

людини (УГСПЛ) «Мапа пам’яті» на 25.02.18 загинуло 10867 тисяч людей, з них

2017 – цивільні особи [349]. А враховуючи той факт, що такі оцінки були зроблені

лише за наявною інформацією про достовірні смерті, то фактичні людські втрати

набагато перевищують вищевказані цифри.

Якщо ж говорити про порушення права на життя в цей період, то, наприклад,

Канцелярією Прокурора МКС зафіксовано понад 1 200 випадків можливого скоєння

злочинів після 20 лютого 2014 року [361, §104]. За твердженням Верховного

комісара ООН з прав людини з обох боків від лінії зіткнення сторони продовжують

розміщувати воєнні цілі поблизу цивільних об’єктів та об’єктів інфраструктури,

необхідних для виживання цивільного населення, що, в свою чергу, суттєво

підвищувало ризики обстрілів таких об’єктів та вбивств цивільних осіб, що

знаходяться поруч. Прокурор МКС також уточнює, що в ході конфлікту сотні

цивільних об'єктів, включаючи об'єкти житлової нерухомості, школи та дитячі

садки, імовірно були зруйновані або пошкоджені, головним чином внаслідок

обстрілу. У ряді випадків передбачається, що обстріл таких об'єктів був навмисним

або невибірковим і що мало місце неналежне використання цивільних об'єктів,

включаючи школи, у військових цілях [361, §106]. Подібна ситуація призвела до

того, що більшість цивільних осіб загинули в результаті обстрілу житлових

кварталів як на підконтрольній уряду території, так і на території та в зонах, що

знаходяться під контролем збройних груп. Число тих, хто імовірно загинув від

стрілецької зброї, менше [361, §105].

Крім того Верховний комісар ООН наголосив, що були зафіксовані випадки

позасудових страт, насильницьких зникнень, тримання під вартою без зв’язку із

зовнішнім світом, свавільного позбавлення волі, катувань, жорстокого поводження

та сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом [328, §5, 6, 8, 11], що свідчить

про масове порушення та зневажання обома сторонами конфлікту як положень

158

МГП, так і МППЛ щодо захисту прав людини і права на життя зокрема. Офіс

Прокурора МКС також вказує на те, що існують численні заяви про передбачувані

сумарні страти осіб з боку тих військових, які беруть участі в бойових діях,

включаючи українських військовослужбовців і членів збройних груп [361, §105].

Комісар ООН наголошує, що є ненормальною практикою, коли органи

державної влади України не проводять ефективних розслідувань порушень прав

людини, скоєних військовослужбовцями Збройних Сил України або представниками

сил безпеки, водночас, стосовно членів озброєних груп розпочалися кримінальні

провадження за конкретні порушення прав людини (такі, як незаконне затримання і

тримання під вартою осіб, катування та жорстоке поводження), а не просто за

загальні звинувачення у тероризмі. Комісар вказує також на те, що на сьогодні перед

цивільним населенням продовжують поставати ризики, пов’язані з мінами,

снарядами, що не розірвалися, та мінами-пастками, оскільки сторони конфлікту не

вживали систематичних заходів з розмінування, а також з демаркації і огородження

замінованих ділянок, якими часто користується цивільне населення, зокрема, на

маршрутах перетину лінії зіткнення та в населених районах. Комісар ООН зауважує,

що розміщення мін-пасток на таких ділянках може розглядатися як використання

зброї невибіркової дії [328, §24], що також є грубим порушенням норм МГП.

У своєму звіті Комісар також висловив занепокоєння щодо поширення

випадків безвісного зникнення осіб, незважаючи на те, що заборона насильницьких

зникнень є абсолютною [353]. Кількість таких зниклих осіб станом на 15 серпня

2017 року у відкритій базі даних Національної поліції України нараховувалося

близько 1 476 осіб у зоні конфлікту починаючи з середини квітня 2014 року. В свою

чергу за даними «уповноваженого з прав людини» «Донецької народної республіки»

на території, яка контрольована збройними групами, як зниклі безвісти

зареєстровано 509 осіб. Такі цифри є лише приблизними до реальності, адже вони

відбивають лише кількість звернень для розшуку зниклих безвісти осіб, які

направляються різними суб’єктами і, окрім того, деякі особи можуть бути

включеними до декількох списків одночасно, а місцезнаходження інших осіб з цих

списків може бути вже встановлене [328, §37]. Прокурор МКС з цього приводу

159

зазначив, що за даними офіційної статистики, більше 15 000 людей оголошено

«зниклими безвісти» в зоні конфлікту в період з квітня 2014 року. При цьому слід

зазначити, що багато хто з цих осіб вважалися загиблими, містилися в полоні без

зв'язку із зовнішнім світом або з тих пір знову з'явилися. Незважаючи на відсутність

чітких статичних даних щодо фактичної кількості зникнень, достовірні джерела

мали змогу задокументувати кілька випадків насильницького зникнення людей і в

більшості з яких звинувачують урядові сили [361, §110]. Подібний стан справ, як

показує практика, за наявності доказів поза розумними сумнівами, може вважатися

порушенням права на життя за ст.2 ЄКПЛ, а зникнення таких осіб презумуватися їх

вбивством за умови не доведення урядом зворотнього.

Як також зазначає Комісар ООН, відповідальність за порушення прав людини

є ключовим елементом права на ефективний засіб юридичного захисту.

Неспроможність притягти до відповідальності осіб, винних у вчиненні серйозних

порушеннях прав людини, зокрема, катуваннях або жорстокому поводженні,

позасудових стратах або свавільних вбивствах та насильницьких зникненнях може

вважатися окремим порушенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні

права (МПГПП). Крім того, безкарність за ці порушення є важливим фактором, що

може спричинити до їх повторення [124, §18; 328, §69].

Вартим уваги в контексті права на життя людини є звернення уваги Комісаром

ООН на той факт, що хоча від початку збройного конфлікту пройшло вже понад три

роки, Уряд України досі не створив національний механізм забезпечення належного,

ефективного, швидкого відповідного правового захисту, у тому числі

відшкодування шкоди для цивільних жертв конфлікту, зокрема для тих, хто зазнав

поранення, і для родичів загиблих осіб [328, §36], що також є гарантією захисту

права на життя.

Варто зазначити, що на даний час практика міжнародних органів, зокрема

ЄСПЛ, Комітету ООН з прав людини тощо щодо справ Майдану та збройного

конфлікту на Сході України щодо порушення права на життя відсутня, але за

словами президента ЄСПЛ Гвідо Раймонді наразі на розгляді в ЄСПЛ перебувають

більше 4000 справ, пов’язаних зі збройним конфліктом на Донбасі і в Криму та 6

160

міждержавних скарг України до РФ [97], що свідчить потенційно про масове

офіційне визнання порушень прав людини в майбутньому, з чим доведеться

зіштовхнутися Україні в найближчі роки.

Вищезазначене в підрозділі дозволяє зробити наступні підсумки:

1. Україна, підписавши міжнародні договори в сфері МППЛ, МГП взяла на

себе зобов’язання з імплементації цих норм в національне право та юридичну

практику. Законодавство України в сфері захисту права людини на життя в період

збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави в більшій мірі

відображає ключові положення із захисту такого права, але потребує суттєвого

вдосконалення, а також здійснення подальшої імплементації норм МППЛ, МГП з

метою підвищення захисту права на життя, а саме: приведення законодавства

України у відповідність до норм МППЛ та МГП; прийняття додаткових підзаконних

нормативно-правових актів, які імплементують також й акти «м’якого права», які

деталізують і посилюють охорону прав людини; проведення широкої

пропагандистської, навчальної, виховної роботи з поширення знань про МППЛ та

МГП з метою підвищення правової культури працівників правоохоронних органів,

військовослужбовців Збройних сил України, цивільних осіб тощо.

Підсумовуючи результати дослідження обов’язків держави щодо захисту

права на життя в умовах збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині

держави, проблеми захисту такого права в Україні, сформулюємо наступні

висновки:

1. У рамках МППЛ право на життя має екстратериторіальний характер -

держави несуть позитивні і негативні зобов’язання із захисту такого права щодо всіх

осіб, які підпадають під їх юрисдикцію. Такі обов’язки під час збройного конфлікту

розглядаються крізь призму норм МГП, тому порушення права на життя за нормами

МППЛ під час збройного конфлікту може бути лише там, де має місце порушення

норм МГП.

2. Доведено, що імплементація права на життя в національний правопорядок

повинна передбачати виконання державами своїх негативних і позитивних

161

зобов’язань, більшість з яких прямо не закріплені в міжнародних договорах, однак

вказуються в практиці міжнародних судових та квазісудових органів, зокрема:

заборона на свавільне та незаконне вбивство, обов’язок провести ефективне

розслідування навіть під час збройних конфліктів, обов’язок надати ефективний

засіб правового захисту.

3. Україна, підписавши міжнародні договори в сфері МППЛ, МГП, взяла на

себе зобов’язання з імплементації цих норм в національне право та юридичну

практику. З’ясовано, що, незважаючи на те, що законодавство України у сфері

захисту права людини на життя в період збройних конфліктів і ситуацій насильства

всередині держави більшою мірою відображає ключові положення із захисту такого

права, воно потребує суттєвого вдосконалення, а також проведення подальшої

імплементації норм МППЛ, МГП з метою підвищення захисту права на життя, а

саме: приведення законодавства України у відповідність до норм МППЛ та МГП;

прийняття додаткових підзаконних нормативно-правових актів, які враховують

також і приписи актів «м’якого права», деталізують і посилюють охорону прав

людини; провести пропагандистську, навчальну, виховну роботу з поширення знань

про МППЛ і МГП з метою підвищення правової культури працівників

правоохоронних органів, військовослужбовців Збройних Сил України, цивільних

осіб тощо.

162

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено наукове завдання, що полягає у встановленні правових

меж захисту права на життя в умовах збройних конфліктів і ситуацій насильства

всередині держави, особливостей механізмів забезпечення й режимів захисту такого

права. Основні результати цієї наукової роботи викладені в нижченаведених

висновках і положеннях:

1. В античні часи та середньовіччя право на життя не закріплювалося

формально, тільки в період Раннього нового, Нового і Новітнього часів таке право

фіксується в національних правових актах, що зумовило розвиток охорони права на

життя на міжнародному рівні.

2. Положення МППЛ і МГП, судова практика міжнародних органів

закріплюють відносний характер права на життя, однак невід’ємність такого права в

обох режимах захисту поступово визнається нормою jus cogens.

3. Міжнародна практика визнає обов’язковість одночасного застосування норм

МГП і МППЛ, причому у сфері визначення правомірності позбавлення життя людини

МГП стосовно МППЛ виступає як lex specialis. Під час збройних конфліктів право на

життя охороняється обома цими галузями міжнародного права, а співвідношення їх

норм повинне бути таким, щоб максимально захищати життя людини.

4. Нормами МГП допускається обмеження права на життя комбатантів і

учасників організованих збройних груп у НМЗК, а обмеження права на життя

цивільних осіб дозволяється лише у випадку їх безпосередньої участі в такому

конфлікті і в межах супутньої шкоди.

5. Відсутність дефініції поняття «внутрішні заворушення і напруженість» за

нормами МГП, «заворушення і повстання» за МППЛ, дають підставу на практиці по-

різному називати такі ситуації, тому задля уникнення фрагментації та посилення

правового регулювання захисту права на життя в таких умовах необхідно

використовувати уніфікуюче поняття «ситуація насильства всередині держави», під

якою розуміти конфліктну ситуацію в межах кордонів держави, яка не досягає рівня

збройного конфлікту і характеризується тривалим та/або масштабним насильством.

Такі ситуації регулюються нормами національного законодавства й МППЛ і до них

163

можна віднести: насильство під час демонстрацій, які не мають заздалегідь

узгодженого плану, стихійно зростаючі акти повстання; боротьбу між більш-менш

організованими групами і владою тощо.

6. Для підвищення рівня захисту права на життя під час ситуацій насильства

всередині держави необхідно окремим актам «м’якого» міжнародного права надати

обов’язковий характер, зокрема, Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання

правопорядку (1979), Основним принципам застосування сили і вогнепальної зброї

посадовими особами з підтримання правопорядку (1990), Декларації про мінімальні

гуманітарні стандарти (Декларація Турку, 1990 р.), Європейському кодексу поліцейської

етики (2001) та іншим актам, які деталізують і посилюють охорону такого права.

7. Встановлена необхідність регламентації застосування летальної і нелетальної

зброї в ситуаціях насильства всередині держави. У ХХІ столітті неприпустимою є

ситуація, коли використання хімічної зброї, експансивних куль під час збройних

конфліктів заборонене, а в межах правоохоронних операцій дозволене, оскільки це

відкриває поле для зловживання правоохоронними органами своїми повноваженнями і

дає їм можливість необґрунтовано обмежувати право на життя.

8. З’ясовано, що міжнародні норми і практика щодо захисту права на життя в

умовах збройних конфліктів і в ситуаціях насильства всередині держави мають схожі і

відмінні риси. Відтак принцип абсолютної необхідності в правоохоронних операціях, на

відміну від принципу воєнної необхідності у збройних конфліктах, передбачає

застосування летальної сили після вичерпування всіх нелетальних засобів, тоді як

останній вказує лише на заборону нанесення надмірної супутньої шкоди. Принцип

пропорційності в правоохоронних операціях вказує на можливість застосування

пропорційної загрозі смерті або фізичній травмі, тяжкості злочину мінімально

необхідної сили, цей же принцип в умовах збройних конфліктів дозволяє напад, який

лише не повинен бути надмірним щодо отриманої конкретної і прямої воєнної переваги.

Принцип обережності у правоохоронних операціях на відміну від воєнної парадигми,

яка вимагає лише, щоб воюючі сторони дбали про цивільне населення і цивільні об’єкти,

у свою чергу, вимагає вживати всіх запобіжних заходів задля уникнення застосування

164

сили і нанесення шкоди як такої, щоб звести до мінімуму травми, поважати і зберігати

життя людей.

9. Доведено, що право на життя є найменш захищеним у ситуації МЗК, коли

застосовується воєнна парадигма, заснована переважно на нормах МГП, що дозволяє

використовувати летальну силу до комбатантів у будь-який час; під час НМЗК норми

МГП зазнають більшого впливу і певного обмеження з боку положень МППЛ, тим

самим посилюючи охорону життя людини, що дає змогу застосовувати летальну силу

залежно від поведінки і статусу осіб; право на життя є найбільш захищеним в період

ситуацій насильства всередині держави, коли діє правоохоронна парадигма, у межах якої

діють норми МППЛ, яка дозволяє застосування сили виключно на основі поведінки

особи.

10. Вказано, що у практиці правозахисних міжнародних механізмів порушення

права на життя в умовах збройних конфліктів розглядаються не тільки в світлі

положень МППЛ, а й МГП. Виходячи з цього у практиці ЄСПЛ, МАСПЛ, АСПЛ,

Комітету ООН з прав людини застосовується спільний комплексний тест щодо

принципів необхідності, пропорційності, обережності, необхідності арешту особи

перед застосуванням до неї летальної сили й обов’язку розслідування кожного

випадку смерті в будь-яких ситуаціях, тобто нормативний захист права на життя

сьогодні є результатом взаємовпливу обох галузей, проте при цьому кожен механізм

має певні особливості, які дозволяють розширити правові обов’язки сторін

конфлікту й посилити захист права людини на життя.

11. Зазначено, що держави при здійсненні цільових убивств під час збройних

конфліктів із метою захисту права на життя зобов’язані дотримуватись норм МГП

та сформованих практикою критеріїв законності таких вбивств, не допускати

зловживання вимогами щодо секретності інформації задля перевірки законності

мети цільового вбивства, такі вбивства не повинні застосовуватись на основі лише

«підозрілої» поведінки особи, а інформація щодо наслідків застосовуваної зброї та

присутності цивільних осіб в зоні ураження має бути ретельно перевірена, принцип

пропорційності повинен бути дотриманий в кожній окремій операції, а не в цілому у

всій воєнній кампанії.

165

Часто збройний конфлікт супроводжується ситуаціями насильства всередині

держави, зокрема під час бунтів і демонстрацій, воєнної окупації, міжнародних

операцій ООН з підтримання миру і безпеки, застосування сили проти кримінальних

елементів, при втечі та заворушеннях в місцях затримання осіб, при охороні

військової власності тощо. В таких ситуаціях важливим є вибір відповідного режиму

захисту права на життя, що безпосередньо впливає на можливість і спосіб

застосування летальної сили до окремих осіб. У зв’язку з відсутністю правової

регламентації та з метою підвищення захисту права на життя потребується правове

закріплення в міжнародних договорах правил вибору відповідного режиму захисту

права на життя у випадках поєднання збройних конфліктів та ситуацій насильства

всередині держави.

12. У рамках МППЛ право на життя має екстратериторіальний характер -

держави несуть позитивні і негативні зобов’язання із захисту такого права щодо всіх

осіб, які підпадають під їх юрисдикцію. Такі обов’язки під час збройного конфлікту

розглядаються крізь призму норм МГП, тому порушення права на життя за нормами

МППЛ під час збройного конфлікту може бути лише там, де має місце порушення

норм МГП.

13. Доведено, що імплементація права на життя в національний правопорядок

повинна передбачати виконання державами своїх негативних і позитивних

зобов’язань, більшість з яких прямо не закріплені в міжнародних договорах, однак

вказуються в практиці міжнародних судових та квазісудових органів, зокрема:

заборона на свавільне та незаконне вбивство, обов’язок провести ефективне

розслідування навіть під час збройних конфліктів, обов’язок надати ефективний

засіб правового захисту, що передбачає від держав створення належної правової та

адміністративної основ для здійснення боротьби зі злочинами проти особистості,

підкріплених правоохоронними органами для запобігання, припинення та покарання

за порушення таких положень.

14. Україна, підписавши міжнародні договори в сфері МППЛ, МГП, взяла на

себе зобов’язання з імплементації цих норм в національне право та юридичну

практику. З’ясовано, що, незважаючи на те, що законодавство України у сфері

166

захисту права людини на життя в період збройних конфліктів і ситуацій насильства

всередині держави більшою мірою відображає ключові положення із захисту такого

права, воно потребує суттєвого вдосконалення, а також проведення подальшої

імплементації норм МППЛ, МГП з метою підвищення захисту права на життя, а

саме: приведення законодавства України у відповідність до норм МППЛ та МГП;

прийняття додаткових підзаконних нормативно-правових актів, які враховують

також і приписи актів «м’якого права», які деталізують і посилюють охорону прав

людини; проведення пропагандистської, навчальної, виховної роботи з поширення

знань про МППЛ і МГП з метою підвищення правової культури працівників

правоохоронних органів, військовослужбовців Збройних Сил України, цивільних

осіб тощо.

Реалізація вищевказаних висновків дає можливість значно покращити і

вдосконалити міжнародну та національну правову базу щодо захисту права на життя

в умовах збройних конфліктів та ситуацій насильства всередині держави. Отримані

результати дисертаційного дослідження в частині аналізу міжнародних

універсальних та регіональних договорів, практики міжнародних органів, їх

порівняння в сфері захисту права людини на життя можуть бути використані у

діяльності міжнародних організацій, правоохоронних органів, а також при

викладенні навчальних дисциплін в юридичних вищих навчальних закладах.

Представлена робота має значний рівень розкриття проблематики, аналіз

міжнародного права і національного законодавства, доктрини міжнародного права,

але, зважаючи на великий обсяг і кількість теоретичних і практичних проблем,

літератури планується подальша робота над дослідженням і вирішенням

поставлених проблем і питань.

167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Abdulkhanov and Others v. Russia, no. 22782/06, ECHR, October 2013.

2. African [Banjul] Charter on Human and Peoples' Rights, adopted June 27,

1981. OAU Doc.: CAB/LEG/67/3 rev. 5, 21 I.L.M. 58 (1982), entered into force October

21, 1986.

3. Ahmet Özkan and Others v. Turkey, no. 21689/93, ECHR, 2004.

4. Akandji-Kombe J. F. Positive Obligations Under the European Convention of

Human Rights: A Guide to the Implementation of the European Convention of Human

Rights. Council of Europe, 2007. 72 p.

5. Akdeniz and Others v. Turkey, no. 23954/94, ECHR, May 2001.

6. Akhmadova v. Russia, no. 25548/07, ECHR, April 2012.

7. Akkoç v. Turkey, nos. 22947 & 8/93, ECHR, October 2000.

8. Akpinar and Altun v. Turkey, no. 56760/00, ECHR, March 2007.

9. Akpoghome T. Other Situations of Violence: Classification Issues and

Concerns: The Nigerian Situation / American Research Institute for Policy Development.

2015. URL: http://jlcjnet.com/journals/jlcj/ Vol_3_No_1_June_2015/6.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

10. Alcides Eduardo dos Reis P. The “Surgical” Legitimacy of Drone Strikes?

Issues of Sovereignty and Human Rights in the Use of Unmanned Aerial Systems in

Pakistan. Journal of Strategic Strategy. 2014. URL:

http://scholarcommons.usf.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1392&context=jss (дата

звернення: 15.09.2018).

11. Ali and Ayşe Duran v. Turkey, no. 42942/02, ECHR, April 2008.

12. Al-Saadoon and Mufdhi v. the United Kingdom, no. 61498/08, ECHR, June

2009.

13. Al-Skeini and Others v. the United Kingdom, no. 55721/07, ECHR, July

2011.

14. Alston P. Report of the Special Rapporteur on extrajudicial, summary or

arbitrary executions. General Assembly of The United Nations. 2010. URL:

168

http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/docs/14session/A.HRC.14.24.Add6.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

15. Amnesty International, Comité Loosli Bachelard, Lawyers’ Committee for

Human Rights, Association of Members of the Episcopal Conference of East Africa /

Sudan, 48/90-50/91-52/91-89/93, ACHPR, Decision, 1–15 November 1999.

16. Amnesty International: влада України культивує шокуючу зневагу до прав

людини та жорстокість міліції. Тиждень.ua. 2013. URL: http://tyzhden.ua/News/97482

(дата звернення: 15.09.2018).

17. Anguelova v. Bulgaria, no. 38361/97, ECHR, June 2002.

18. Arab Charter on Human Rights. League of Arab States. URL:

http://www.refworld.org/docid/3ae6b38540.html (дата звернення: 15.09.2018).

19. Arab League Urges Egypt to Join Arab Charter on Human Rights. Sputnik.

2012. URL: https://sputniknews.com/world/20120401172528299/ (дата звернення:

15.09.2018).

20. Armed Activities on the Territory of the Congo (Democratic Republic of the

Congo v. Uganda), Judgment 2005 ICJ Reports 168, 19 December 2005. Legal

Consequences of the Construction of a Wall in the Occupied Palestinian Territory, at 178–

181.

21. Asean human rights declaration. The Association of Southeast Asian Nations

(ASEAN). URL: http://www.asean.org/storage/images/

ASEAN_RTK_2014/6_AHRD_Booklet.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

22. Askhabova v. Russia, no. 54765/09, ECHR, April 2013.

23. Aslakhanova and Others v. Russia, nos. 2944/06, 8300/07, 50184/07, 332/08,

42509/10, ECHR, December 2012.

24. Atiman v. Turkey, no. 62279/09, ECHR, September 2014.

25. Avşar v. Turkey, no. 25657/94, ECHR, July 2001.

26. Aydan v. Turkey, no. 16281/10, ECHR, March 2013.

27. B’Tselem. The Israeli Information Center for Human Rights in the Occupied

Territories. URL: https://www.btselem.org/statistics (дата звернення: 15.09.2018).

28. Bakan v. Turkey, no. 50939/99, ECHR, June 2007.

169

29. Bámaca-Velásquez v. Guatemala, IACHR, 25 November 2000.

30. Bankovic v. Belgium, no. 52207/99, ECHR, December 2001.

31. Bautista de Arellana v. Colombia, Communication no. 563/1993, U.N. Doc.

CCPR/C/55/D/563/1993 (1995).

32. Baysayeva v. Russia, no. 74237/01, ECHR, April 2007.

33. Baysultanova and Others v. Russia, no. 7461/08, ECHR, October 2013.

34. Bazorkina v. Russia, no. 69481/01, ECHR, July 2006.

35. Beganović v. Croatia, no. 46423/06, ECHR, June 2009.

36. Ben-Naftali O. & Michaeli K. R. We Must Not Make a Scarecrow of the

Law: A Legal Analysis of the lsraeli Policy of Targeted Killings. Cornell International

Law Journal. 2003. Vol. 36. No. 2. Article 2.

37. Benzer and Others v. Turkey, no. 23502/06, ECHR, November 2013.

38. Berry C. The Convergence of the Terrorism Insurance and Political Risk

Insurance Markets from Emerging Market Risk: Why it is Necessary and How it Will

Come About. Moran T.et al. (eds.). International Political Risk Management: Needs of the

Present, Challenges for the Future. Washington DC: The World Bank, 2008. P. 13–25.

39. Betayev and Betayeva v. Russia, no. 37315/03, ECHR, May 2008.

40. Beyazgül v. Turkey, no. 27849/03, ECHR, September 2009.

41. Bitiyeva and X v. Russia, nos. 57953/00 and 37392/03, ECHR, June 2007.

42. Blum G., Heymann P. Law and Policy of Targeted Killing. National Security

Journal. 2010. URL: http://harvardnsj.org/wp-content/uploads/2010/06/Vol-1_Blum-

Heymann_Final.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

43. Boothby B. The Law of Targeting. Oxford, 2012. 583 p.

44. Bopayeva and Others v. Russia, no. 40799/06, ECHR, November 2013.

45. Bugnion François. Jus ad bellum, jus in bello and non-international armed

confl ict. Yearbook of International Humanitarian Law. 2003. Vol. 6. Р. 167–198.

46. Burrell v. Jamaica, 18 July 1996, UN Doc. CCPR/C/53/D/546/1993.

47. Carpio Nicolle et al. v. Guatemala, IACHR, Judgment of 22 November 2004.

48. Cases of Chile nos. 11.228, 11.229, 11.231 and 11.182, IACHR, Report №

34/96, 15 October 1996.

170

49. Casey-Maslen Stuart, Connolly Sean. Police Use of Force under International

Law. Cambridge University Press, 2017. 436 р.

50. Cassese A. Expert Opinion on whether Israel's Targeted Killings of

Palestinian Terrorists is Consonant with International Humanitarian Law. URL:

http://stoptorture.org.il/files/cassese.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

51. Celis Laureano v. Peru, Communication no. 540/1993, CCPR, 25 March

1996.

52. Characteristics of armed conflicts & other situations of violence. ICRC. URL:

https://www.icrc.org/en/download/file/67234/handout_3_-

_characteristics_of_armed_conflicts_other_situations_of_violence.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

53. Civil Society Denounces Adoption of Flawed ASEAN Human Rights

Declaration. Human Rights Watch. 2012. URL:

https://www.hrw.org/news/2012/11/19/civil-society-denounces-adoption-flawed-asean-

human-rights-declaration (дата звернення: 15.09.2018).

54. Commentary to the HPCR Manual on International Law Applicable to Air

and Missile Warfare. Cambridge University Press, 2013. 404 p.

55. Commission Nationale des Droits de l’Homme et des Libertés / Chad, 74/92,

ACHPR, October 1995.

56. Compilation of general comments and general recommendations adopted by

human rights treaty bodies UN DOC. HRJ/GEN/1/Rev.7. May 12, 2004. URL:

https://undocs.org/en/HRI/GEN/1/Rev.7 (дата звернення: 15.09.2018).

57. Concluding Observations of the Human Rights Committee: Israel,

CCPR/C/79/Add.93, 18 August 1998.

58. Concluding observations on the combined fourth and fifth periodic reports of

Australia, CATCttee, CAT/C/AUS/CO/4-5, 23 December 2014.

59. Concluding observations on the combined third to fifth periodic reports of the

United States of America, CATCttee, CAT/C/USA/CO/3-5, 19 December 2014.

60. Concluding Observations: Bolivia. OHCHR. UN DOC CAT/C/BOL/CO/2,

2013.

171

61. Concluding Observations: Bosnia and Herzegovina, HRCmt,

CCPR/Co/79/Add.14, 28 December 1992. URL: http://tbinternet.ohchr.org

/_layouts/treatybodyexternal/Download.aspx?symbolno=CCPR%2fC%2f7

9%2fAdd.14&Lang=en (дата звернення: 15.09.2018).

62. Concluding Observations: Cameroon. OHCHR. 2010. URL:

https://www2.ohchr.org/english/bodies/crc/docs/CRC-C-CMR-CO-2.pdf.

63. Concluding Observations: Croatia, HRCmt, CCPR/Co/79/Add.15, 28

December 1992. URL: http://tbinternet.ohchr.org/_layouts/treatybodyexternal/

Download.aspx?symbolno=CCPR%2fC%2f7 9%2fAdd.15&Lang=en (дата звернення:

15.09.2018).

64. Concluding Observations: Guatemala, HRCmt, CCPR/C/79/Add.63, 25, 3

April 1996.

65. Concluding Observations: Israel, HRC, CCPR/C/ISR/CO/3, 3 September

2010. Human Rights Committee. URL:

https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:ik2KS7WyQxQJ:www2.ohchr.o

rg/english/bodies/hrc/docs/CCPR.C.ISR.CO.3.doc+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua (дата

звернення: 15.09.2018).

66. Concluding Observations: Israel, HRCmt, 21 August 2003. Human Rights

Committee. URL: https://www.adalah.org/uploads/oldfiles/upfiles/

ConcludingObservations/HRC-Concluding%20Observations%20(2003).pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

67. Concluding Observations: Israel. OHCHR. UN DOC

CRC/C/OPAC/ISR/CO/1, 2010.

68. Concluding Observations: Lebanon, HRCmt, CCPR/Co/79/Add.78, 5 May

1997. URL: http://tbinternet.ohchr.org/_layouts/treatybodyexternal/

Download.aspx?symbolno=CCPR%2fC%2f7 9%2fAdd.78&Lang=en (дата звернення:

15.09.2018).

69. Concluding Observations: Mauritania. OHCHR. UN DOC

CCPR/C/MRT/CO/1, 2013.

172

70. Concluding Observations: Republic of Moldova, HRCmt,

CCPR/Cо/75/MDA, 5 August 2002. URL: http://tbinternet.ohchr.org/_layouts/

treatybodyexternal/Download.aspx?symbolno=CCPR%2fCO%2f75%2fMDA&Lang=en

(дата звернення: 15.09.2018).

71. Concluding Observations: Russia. OHCHR. UN DOC CCPR/C/RUS/CO/6,

24 November 2009.

72. Concluding Observations: UK. OHCHR. UN DOC CCPR/C/GBR/CO/7,

2015.

73. Conference of Government Experts. Vol. V. Protection of Victims of Non-

International Armed Conflicts / ICRC. Geneva, 1971. 139 p.

74. Convicted Russia agents \'missing\'. (2005). BBS News. URL:

http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/4275147.stm (дата звернення: 15.09.2018).

75. Coroners (Practice and Procedure) Rules (Northern Ireland) 1963, rule 22, 23

and Third Schedule. Form 22 as amended. URL:

https://www.legislation.gov.uk/nisro/1963/199/contents/made (дата звернення:

15.09.2018).

76. Customary International Humanitarian Law. ICRC and Cambridge University

Press. 2006. URL: https://www.icrc.org/rus/assets/files/other/customary.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

77. Damayev v. Russia, no. 36150/04, ECHR, May 2012.

78. De Schutter O. International Human Rights Law: Cases, Materials,

Commentary. Oxford: Oxford University Press, 2010. LXIV. Р. 64–87.

79. Dink v. Turkey, nos. 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 and 7124/09,

ECHR, September 2010.

80. Doswald-Beck L. Human Rights in Times of Conflict and Terrorism. Oxford

Scholarly Authorities on International Law. 2011. URL:

http://opil.ouplaw.com/view/10.1093/law/9780199578931.001.0001/law-9780199578931-

chapter-7#law-9780199578931-note-981 (дата звернення: 15.09.2018).

173

81. Doswald-Beck Louise. The Right to Life in Armed Conflict: Does

International Humanitarian Law Provide all the Answers? International Review of the Red

Cross. 2006. 88(864). P. 881–904.

82. Dovletukayev and Others v. Russia, nos. 7821/07, 10937/10, 14046/10 &

32782/10, ECHR, October 2013.

83. Draper G.I.A.D. The Relationship between the Human Rights Regime and the

Law of Armed Conflicts. Israeli Yearbook on Human Rights. 1971. Vol. 1. P. 191–207.

84. Drzewicki K. National legislation as a Measure for implementation of

International Humanitarian Law. Kalshoven F., Sandoz Y., eds. Implementation of

International Humanitarian Law. Research Papers by participants in the 1986 Session of

the Center for Studies and Research in International Relations of the Hague Academy of

International Law. Hague: Institute Asser, 1989. P. 109–131.

85. Dzhabrailov and Others v. Russia, nos. 8620/09, 11674/09, 16488/09,

21133/09, 36354/09, 47770/09, 54728/09, 25511/10 and 32791/10, ECHR, February 2014.

86. Ebbighausen R. Should drone strikes be considered lawful? Deutsche Welle.

2013. URL: http://p.dw.com/p/17N7x (дата звернення: 15.09.2018).

87. Edilova v. Russia, no. 14662/07, ECHR, February 2012.

88. Ekins Richard, Morgan Jonathan, and Tugendhat Tom. Clearing the Fog of

Law: Saving Our Armed Forces from Defeat by Judicial Diktat, Policy Exchange, London

(2015). URL: https://policyexchange.org.uk/wp-content/uploads/2016/09/clearing-the-fog-

of-law.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

89. Elements of Crimes. ICC. URL: https://www.icc-

cpi.int/NR/rdonlyres/336923D8-A6AD-40EC-AD7B-45BF9DE73D56/0/

ElementsOfCrimesEng.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

90. Erdogan and Others v. Turkey, no. 19807/92, ECHR, April 2006.

91. Ergi v. Turkey, no. 66/1997/850/1057, ECHR, July 1998.

92. Ertak v. Turkey, no. 20764/92, ECHR, May 2000.

93. Escalation of Force: Lessons, Observations and Training Scenarios from

Operation Iraqi Freedom / Marine Corps, 5 April 2007.

94. Esmukhambetov and Others v. Russia, no. 23445/03, ECHR, March 2011.

174

95. Expert Meeting on the Right to Life in Armed Conflict and Situations of

Occupation. 1–2 September 2005, University Centre for International Humanitarian Law.

URL: http://www.adh-geneva.ch/events/expert-meetings.php (дата звернення:

15.09.2018).

96. Extrajudicial, summary or arbitrary executions / UN Secretary-General, UN

DOC. A/68/382, 13 September 2013.

97. Factsheet-Armed conflicts. The European Court of Human Rights. URL:

https://www.echr.coe.int/Documents/FS_Armed_conflicts_ENG.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

98. Finogenov and Others v. Russia, nos. 18299/03 and 27311/03, ECHR,

December 2011.

99. Fleck D. The Handbook Of International Humanitarian Law. Cambridge,

2008. 770 р.

100. Gaggioli G. and Kolb R. A Right to Life in Armed Conflicts? The

Contribution of the European Court of Human Rights. Israel yearbook on human rights.

2007. Vol. 37. Р. 115–163.

101. Gaggioli Gloria. The use of force in armed conflicts interplay between the

conduct of hostilities and law enforcement paradigms. ICRC. 2013. URL:

https://www.icrc.org/eng/assets/files/publications/icrc-002-4171.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

102. Gakayeva and Others v. Russia, nos. 51534/08, 4401/10, 25518/10, 28779/10,

33175/10, 47393/10, 54753/10, 58131/10, 62207/10 and 73784/10, ECHR, October 2013.

103. Gasteyger G. A right to life in armed conflicts?: the contribution of the

European Court of Human Rights. Israel Yearbook on Human Rights. 2007. URL:

https://archive-ouverte.unige.ch/unige:42717/ATTACHMENT01 (дата звернення:

15.09.2018).

104. General Comment No. 3 on the African Charter on Human and Peoples’

Rights: The Right to Life (Article 4). Adopted during the 57th Ordinary Session of the

African Commission on Human and Peoples’ Rights held from 4 to 18 November 2015 in

175

Banjul, The Gambia. URL: http://www.achpr.org/files/instruments/general-comments-

right-to-life/general_comment_no_3_english.pdf#page=16 (дата звернення: 15.09.2018).

105. General Comment No. 36 on article 6 of the International Covenant on Civil

and Political Rights, on the right to life. Human Rights Committee. 2018. URL:

https://www.ohchr.org/Documents/HRBodies/CCPR/CCPR_C_GC_36.pdf (дата

звернення: 01.11.2018).

106. Giuliani and Gaggio v. Italy, no. 23458/02, ECHR, March 2011.

107. Godínez Cruz v. Honduras, IACHR, Judgment of July 21, 1989.

108. González et al (‘Cotton Field’) v. Mexico, IACHR, Judgment of November

16, 2009.

109. Gormley W. Paul The right to life and the rule of non-derogability:

peremptory norms of jus cogens. The Right to Life in International Law. Martinus Nijhoff

Publishers, 1985. Р. 120–159.

110. Guillermo Ignacio Dermit Barbato et al. v. Uruguay, Communication no.

84/1981, U.N. Doc. CCPR/C/OP/2 at 112 (1990). URL:

http://hrlibrary.umn.edu/undocs/newscans/84-1981.html (дата звернення 15.09.2018).

111. Gül v. Turkey, no. 22676/93, ECHR, December 2000.

112. Güleç v. Turkey, no. 21593/93, ECHR, July 1998.

113. Halit Çelebi v. Turkey, no. 54182/00, ECHR, 2006.

114. Hamiyet Kaplan and Others v. Turkey, no. 36749/97, ECHR, September

2005.

115. Happold M. Bankovic v. Belgium and the Territorial Scope of the European

Convention on Human Rights. Human Rights Law Review. 2003. Vol. 1.

116. Hassan P. The Word “Arbitrary” as Used in the Universal Declaration of

Human Rights: “Illegal” or “Unjust”? Harvard International Law Journal. 1969. 10(2). P.

243–246.

117. Hassan v. United Kingdom, no. 29750/09, ECHR, September 2014.

118. Hess v. the United Kingdom, no. 6231/73, ECHR, May 1975.

119. How does law protect in war? ICRC. URL:

https://casebook.icrc.org/glossary/proportionality (дата звернення: 15.09.2018).

176

120. How does law protect in war? ICRC. URL:

https://casebook.icrc.org/glossary/military-necessity (дата звернення: 15.09.2018).

121. HPCR Manual on International Law Applicable to Air and Missile Warfare,

15 May 2009. URL: http://www.ihlresearch.org/amw/manual/ (дата звернення:

15.09.2018).

122. HRC, General Comment No. 6, The Right to Life (article 6), 30 April 1982,

UN Doc. HRI/GEN/1/Rev.1. URL: http://www.refworld.org/docid/ 45388400a.html (дата

звернення: 15.09.2018).

123. HRCom Report of the Special Rapporteur on Extrajudicial, summary or

arbitrary executions, UN Doc E/CN.4/2006/53, 8 March 2006.

124. Human Rights Committee General Comment no. 31 on the nature of the

general legal obligation imposed on States Parties CCPR/C/21/Rev.1/Add.13. UN Human

Rights Committee (HRC). URL: http://www.refworld.org/docid/478b26ae2.html (дата

звернення: 15.09.2018).

125. Human Rights Committee, General Comment 24, Issues relating to

reservations made upon ratification or accession to the Covenant or the Optional Protocols

thereto, or in relation to declarations under article 41 of the Covenant,

CCPR/C/21/Rev.1/Add.6.

126. ICRC Interpretive Guidance on the Notion of Direct Participation in

Hostilities under International Humanitarian Law. International Review of the Red Cross.

2008. No. 872.

127. ICRC Interpretive Guidance on the Notion of Direct Participation in

Hostilities under International Humanitarian Law. International Review of the Red Cross.

2008. No. 991. P. 1040–4.

128. ICRC protection and assistance activities in situations not covered by

international humanitarian law. Extract from the International Review of the Red Cross.

January-February 1988, № 262. P. 12–13.

129. Ilascu and Others v. Moldova and Russia, no. 48787/99, ECHR, July 2004.

130. Ilayeva and Others v. Russia, no. 27504/07, ECHR, July 2012.

131. Illich Sanchez Ramirez v. France, no. 28780/95, ECHR, June 1996.

177

132. Inderbiyeva v. Russia, no. 56765/08, ECHR, March 2012.

133. Insurrection. Oxford Dictionaries. URL:

www.oxforddictionaries.com/definition/english/insurrection (дата звернення:

15.09.2018).

134. Internal conflicts or other situations of violence – what is the difference for

victims? ICRC. 2012. URL:

https://www.icrc.org/eng/resources/documents/interview/2012/12-10-niac-non-

international-armed-conflict.htm (дата звернення: 15.09.2018).

135. Interplay between IHL and Human Rights in Armed Conflict (I): Use of Force

and Conduct of Hostilities. ICRC. URL: https://casebook.icrc.org/highlight/interplay-

between-ihl-and-human-rights-armed-conflict-i-use-force-and-conduct-hostilities (дата

звернення: 15.09.2018).

136. Interpretive Guidance on the Notion of Direct Participation in Hostilities

under International Humanitarian Law. Geneva, 2009. 92 p.

137. Isayeva v. Russia, no. 57950/00, ECHR, February 2005.

138. Isayeva, Yusupova and Basayeva v. Russia, nos. 57947/00, 57948/00,

57949/00, ECHR, February 2005.

139. Issa and Others v. Turkey, no. 31821/96, ECHR, November 2004.

140. Jacobsen A. F. Human rights monitoring: A field mission manual. Leiden:

Martinus Nijhoff Publishers, 2008. URL: https://searchworks.stanford.edu/view/7746899

(дата звернення: 15.09.2018).

141. Jaloud v. the Netherlands, no. 47708/08, ECHR, November 2014.

142. Jasinskis v. Latvia, no. 45744/08, ECHR, December 2010.

143. Juan Humberto Sánchez v. Honduras, IACHR, Judgment of June 2003.

144. Kadirova and Others v. Russia, no. 5432/07, ECHR, March 2012.

145. Kakoulli v. Turkey, no. 38595/97, ECHR, November 2005.

146. Kanlibaş v. Turkey, no. 32444/96, ECHR, December 2005.

147. Kasap and Others v. Turkey, no. 8656/10, ECHR, January 2014.

148. Kathleen Stewart v. United Kingdom. Admissibility Decision, no. 10044/82,

ECHR, July 1984.

178

149. Kaykharova and Others v. Russia, nos. 11554/07, 7862/08, 56745/08 and

61274/09, ECHR, August 2013.

150. Kelly and Others v. The United Kingdom, no. 30054/96, ECHR, August

2001.

151. Khadzhialiyev and Others v. Russia, no. 3013/04, ECHR, November 2008.

152. Khalitova v. Russia, no. 39166/04, ECHR, March 2009.

153. Khamzatov and Others v. Russia, no. 31682/07, ECHR, February 2012.

154. Khashiyev and Akayeva v. Russia, no. 57942/00, 57945/00, ECHR, February

2005.

155. Kilic v. Turkey, no. 22492/93, ECHR, March 2000.

156. Korff Douwe. The Right to Life: A Guide to the Implementation of Article 2

of the European Convention on Human Rights. Council of Europe,2006. URL:

https://rm.coe.int/168007ff4e (дата звернення: 15.09.2018).

157. Kretzmer D. Targeted Killing of Suspected Terrorists: Extra-Judicial

Executions or Legitimate Means of Defence? The European Journal of International Law.

2005. Vol. 16 no. 2. URL: http://www.ejil.org/pdfs/ 16/2/292.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

158. L.C.B. v. The United Kingdom, no. 23413/94, ECHR, January 1998.

159. Lauterpacht Hersch. The Problem of the Revision of the Law of War. British

Yearbook of International Law. 1952. 29. P. 360–382.

160. Lee A. The Case for Strengthening Protection Frameworks. Other Situations

of Violence. Journal of Humanitarian Assistance. 2014. URL:

https://sites.tufts.edu/jha/archives/2091 (дата звернення: 15.09.2018).

161. Legal consequences of the construction of a wall in the ocupied palestinian

territory, 9 July 2004. CIJ. 2004. URL: http://www.icj-cij.org/docket/files/131/1671.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

162. Legality of the threat or use of nuclear weapons, 9 July 2004. ICJ. 1996.

URL: http://www.icj-cij.org/docket/files/95/7495.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

163. Loizidou v. Turkey, no. 15318/89, ECHR, December 1996.

179

164. Lopez Burgos v. Uruguay, Views of 29 July 1981. URL:

http://tb.ohchr.org/default.aspx (дата звернення 15.09.2018).

165. Lucio Parada Cea and Others v. El Salvador, Case 10.480, Report № 1/99,

CIDH, OEA/Ser.L/V/II.95, Doc. 7.

166. M v. Denmark, no. 17392/90, ECHR, October 1992.

167. M. D. v. Turkey, Decision, ECHR, 30 June 1997.

168. Mahmut Kaya v. Turkey, no. 22535/93, ECHR, March 2000.

169. Makaratzis v. Greece, no. 50385/99, ECHR, December 2004.

170. Makayeva v. Russia, no. 37287/09, ECHR, September 2014.

171. Malika Yusupova and Others v. Russia, nos. 14705/09, 4386/10, 67305/10,

68860/10 & 70695/10, ECHR, January 2015.

172. Manuel Garcia Franco v. Ecuador, Case 10.258, IACHR, Report № 1/97, 12

March 1997.

173. Mapiripán Massacre v. Colombia, IACHR, Series C No 134, September 15,

2005.

174. Maria Fanny Suárez de Guerrero v. Colombia, Communication № 45/1979,

IACHR. URL: http://cidh.org/annualrep/98eng/Merits/ Colombia%2011519.htm#27 (дата

звернення 15.09.2018).

175. Marija and Dragana Novaković v. Serbia, Communication no. 1556/2007,

U.N. Doc. CCPR/C/100/D/1556/2007, October 2010.

176. McCann and Others v. the United Kingdom, no. 18984/91, ECHR, October

1995.

177. McGoldrick Dominic. The Human Rights Committee: Its Role in the

Development of the International Covenant on Civil and Political Rights. Clarendon Press,

1994.

178. McKerr v. the United Kingdom, no. 28883/95, ECHR, May 2001.

179. Melzer N. Targeted Killing in International Law. Oxford: Oxford University

Press, 2008. URL: http://www.ejil.org/pdfs/20/2/1808.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

180. Menteşe and Others v. Turkey, no. 36217/97, ECHR, January 2005.

180

181. Meron Т. International Criminalization of Internal Atrocities. American

Journal of International Law. 1995. Vol. 89. P. 554–577.

182. Meyrowitz H. Le droit de la guerre et les droit de l'homme. Revue du droit

public et de la science politique en France et a l'etranger. 1972. № 88. P. 1059–1104.

183. Mezhidov v. Russia, no. 67326/01, ECHR, September 2008.

184. Mikiyeva and Others v. Russia, nos. 61536/08, 6647/09, 6659/09, 63535/10,

15695/11, ECHR, January 2014.

185. Milanovic M. Extraterritorial Derogations from Human Rights Treaties in

Armed Conflict. Oxford University Press, 2016. URL:

https://global.oup.com/academic/product/the-frontiers-of-human-rights-9780198769279

(дата звернення: 15.09.2018).

186. Military and paramilitary activities in and against Nicaragua (Nicaragua v.

United States of America), Merits, Judgement of 27 June 1986. ICJ. URL: http://www.icj-

cij.org/docket/files/70/6503.pdf (дата звернення 15.09.2018).

187. Military necessity. ICRC. URL: https://casebook.icrc.org/glossary/ military-

necessity (дата звернення: 15.09.2018).

188. Minimum immediate steps for CPN-(Maoist) to respect international

humanitarian law and human rights principles. Nepal Human Rights Commission Annual

Report. 2004. Ch. 8, Section 8.3. P. 99–100.

189. Montero-Aranguren et al. (Detention Center of Catia) v. Venezuela,

Judgment, 5 June 2006. IACHR. URL:

http://www.corteidh.or.cr/docs/casos/articulos/seriec_150_ing.pdf (дата звернення

15.09.2018).

190. Mozer v. Republic of Moldova and Russia, no. 11138/10, ECHR, February

2016.

191. Murray Daragh, Wilmshurst Elizabeth, Hampson Francoise, Garraway

Charles, Noam Lubell, and Dapo Akande. Practitioners’ Guide to Human Rights Law in

Armed Conflict. Oxford University Press, 2016. URL:

http://opil.ouplaw.com/view/10.1093/law/9780198791393.001.0001/law-9780198791393

(дата звернення: 15.09.2018).

181

192. Myrna Mack Chang v. Guatemala, Series C No. 101, IACHR, 25 November

2003.

193. Nachova and Others v. Bulgaria, nos. 43577/98 and 43579/98, ECHR,

February 2004.

194. Nakayev v. Russia, no. 29846/05, ECHR, June 2011.

195. Neira Alegria et al. v. Peru, IACHR, 19 January 1995.

196. Neuromuscular Incapacitation. Taser International. 2007. March 12.

197. Nigel S. Rodley. Integrity of the Person. Moeckli Daniel, Shah Sangeeta and

Sivakumaran Sandesh (eds.). International Human Rights Law. Oxford: Oxford University

Press, 2010.

198. Nolte G. Targeted Killing. Max Planck Encyclopedia of Public International

Law. 2011. URL: http://opil.ouplaw.com/view/10.1093/ law:epil/9780199231690/law-

9780199231690-e415 (дата звернення: 15.09.2018).

199. Nowak Manfred. U.N. Covenant on Civil and Political Rights: CCPR

Commentary. 2nd rev. ed. Kehl [Germany]; Arlington, Va., U.S.A.: N.P. Engel, 2005.

1277 p.

200. O’Connell M. Drones and the Right to Life. Remarks for the St. Bernard’s

School of Theology and Ministry. 2013. URL:

http://kroc.nd.edu/sites/default/files/DronesVersusLife_oconnell.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

201. Observance by United Nations forces of international humanitarian law: UN

Secretary-General bulletin. ST/SGB/1999/13. 6 August 1999.

202. Öcalan v. Turkey, no. 46221/99, ECHR, March 2003.

203. Occupation and Other Forms of Administration of Foreign Territory. ICRC.

URL: https://www.icrc.org/en/publication/4094-occupation-and-other-forms-

administration-foreign-territory-expert-meeting (дата звернення: 15.09.2018).

204. Oğur v. Turkey, no. 21594/93, ECHR, May 1999.

205. Öneryildiz v. Turkey, no. 48939/99, ECHR, November 2004.

206. Operational Law Handbook / International and Operational Law Department

The Judge Advocate General’s Legal Center and School Charlottesville. Virginia, 2015.

182

URL: http://www.loc.gov/rr/frd/Military_Law/pdf/ operational-law-handbook_2015.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

207. Opuz v. Turkey, no. 33401/02, ECHR, June 2009.

208. Orhan v. Turkey, no. 25656/94, ECHR, June 2002.

209. Osman v. the United Kingdom, no. 23452/94, ECHR, October 1998.

210. Othman (Abu Qatada) v. the United Kingdom, no. 8139/09, ECHR, May

2012.

211. Paniagua Morales et al. Case, IACHR, 25 January 1996.

212. Park I. The Right to Life Obligations of States and How to Ensure

Compliance. In The Right to Life in Armed Conflict. Oxford University Press, 2018.

URL: http://www.oxfordscholarship.com/view/10.1093/

oso/9780198821380.001.0001/oso-9780198821380-chapter-8 (дата звернення:

15.09.2018).

213. Parker and Neylon, Jus Cogens: Compelling the Law of Human Rights, 12

Hastings Int'l & Comp. L. Rev. 411. 1988–1989.

214. Parks W. Executive Order 12333 and Assassination, Memorandum of Law 2

November 1989. Reproduction Fil, Office of the Judge Advocate General of the Army.

Washington D. C.

215. Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom, no. 46477/99, ECHR,

March 2002.

216. Perevedentsevy v. Russia, no. 39583/05, ECHR, April 2014.

217. Pictet J. Humanitarian Law and the Protection of War Victims. Geneva, 1975.

218. Pictet J. S. Commentary to the Third Geneva Convention / ICRC. Geneva,

1960.

219. Pictet Jean. Development and Principles of International Humanitarian Law.

Dordrecht: Martinus Nijhoff, 1985.

220. Pisari v. Republic of Moldova and Russia, no. 42139/12, ECHR, April 2015.

221. Position of the Parliamentary Assembly as regards the Council of Europe

member and observer countries which have not abolished the death penalty. Doc. 10152,

26 April 2004.

183

222. Promotion and Protection of all Human Rights, Civil, Political, Economic,

Social and Cultural Rights, Including the Right to Development: Report of the Special

Rapporteur on the right to food, Jean Ziegler, UN DOC. A/HRC/7/5, 10 January 2008.

223. Protocol Additional to the Geneva Conventions of 12 August 1949, and

relating to the Protection of Victims of International Armed Conflicts (Protocol I), 8 June

1977. URL: https://ihl-databases.icrc.org/ applic/ihl/ihl.nsf/INTRO/470?OpenDocument

(дата звернення: 15.09.2018).

224. Protocol No. 13 to the Convention for the Protection of Human Rights and

Fundamental Freedoms, concerning the abolition of the death penalty in all circumstances.

European Treaty Series. 2002. No. 187.

225. Protocol No. 6 to the Convention for the Protection of Human Rights and

Fundamental Freedoms concerning the Abolition of the Death Penalty. European Treaty

Series. 1983. No. 114.

226. Protocol on Blinding Laser Weapons, Protocol IV of the 1980 Convention on

Certain Conventional Weapons, was issued by the United Nations on 13 October 1995.

URL: http://www.weaponslaw.org/instruments/1995-protocol-on-blinding-laser-weapons

(дата звернення: 15.09.2018).

227. Protocol on Prohibitions or Restrictions on the Use of Mines, Booby-Traps

and Other Devices as amended on 3 May 1996 (Protocol II to the 1980 CCW Convention

as amended on 3 May 1996). URL:

https://www.icrc.org/applic/ihl/ihl.nsf/States.xsp?xp_viewStates=XPages_

NORMStatesParties&xp_treatySelected=575 (дата звернення: 15.09.2018).

228. Protocol to the American Convention on Human Rights to Abolish the Death

Penalty. OAS Treaty Series. 1990. № 73.

229. Queen’s Bench division, Divisional Court, R (Al-Skeini and others), v.

Secretary of State for Defence, EWHR 2911, 14 December 2004.

230. Quénivet N. The Right to Life in International Humanitarian Law and Human

Rights Law. URL: https://books.google.com.ua/books/about/

International_Humanitarian_Law_and_Human.html?id=B40QzmkAuYwC&redir_esc=y

(дата звернення: 15.09.2018).

184

231. R (on the Application of Smith) v. Oxfordshire Assistant Deputy Coroner,

EWHC 694, April 2008.

232. R (on the Application of Smith) v. Secretary of State for Defence, SC 30,

June 2010.

233. Ramcharan B.G. The Right to Life. Netherlands International Law Review.

December 1983. Vol. 30. Issue 03. Р. 297–329. URL:

https://www.cambridge.org/core/journals/netherlands-international-law-

review/article/right-to-life/F48D085E7C1A48371EA636C76808451E (дата звернення:

15.09.2018).

234. Report of the Commission on Human Rights on the protection of human

rights in Chile, DOC. A/37/564, February 1983.

235. Report of the expert meeting on the right to life in armed conflicts and

situations of occupation. University Centre for International Humanitarian Law. Geneva.

1–2 September 2005. URL: www.ucihl.org/communication/

Right_to_Life_Meeting_Report.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

236. Report of the Special Rapporteur (Executions), Addendum of 26 March 2006,

E/CN.4/2006/53/Add.1.

237. Report of the Special Rapporteur on extrajudicial, summary or arbitrary

executions, Christof Heyns, UN DOC. A/HRC/26/36,1, April 2014.

238. Report of the Special Rapporteur on extrajudicial, summary or arbitrary

executions, Philip Alston, UN DOC. A/HRC/14/24, 20 May 2010.

239. Report on Terrorism and Human Rights, IACHR, OEA/Ser.L/V/ II.116 Doc.

5 rev. 1 corr., 22 October 2002.

240. Resolution DH (2000) 105 Adopted by the Committee of Ministers on 24 July

2000.

241. Russell Hannah. The Use of Force and Article 2 of the ECHR in Light of

European Conflicts (Modern Studies in European Law). Bloomsbury Publishing, 2017.

URL: https://books.google.com.ua/

books?id=vvg2DwAAQBAJ&hl=ru&source=gbs_navlinks_s (дата звернення:

15.09.2018).

185

242. Saidova v. Russia, no. 51432/09, ECHR, August 2013.

243. Salman v. Turkey, no. 21986/93, ECHR, June 2000.

244. Sandoz I. Implementing International Humanitarian Law. International

Dimensions of Humanitarian Law. Paris; Geneva; Dordrecht; Boston; London, 1988. Р.

259–282.

245. Sandoz Y., Swinarsky C., Zimmermann B. (eds.) Commentary on the

Additional Protocols of 8 June 1977 to the Geneva Convention of 12 August 1949.

Geneva, 1987. 1448 p.

246. Sasita Israilova and Others v. Russia, no. 35079/04, ECHR, October 2010.

247. Sassòli M. The Role of Human Rights and International Humanitarian Law in

New Types of Armed Conflicts. International Humanitarian Law and International

Human Rights Law. Oxford University Press, 2011. URL:

http://www.oxfordscholarship.com/view/10.1093/acprof:oso/9780191001604.001.0001/ac

prof-9780191001604-chapter-3 (дата звернення: 15.09.2018).

248. Sassòli Marco. Ius ad bellum and ius in bello: the separation between the

legality of the use of force and humanitarian rules to be respected in warfare – crucial or

outdated? Michael Schmitt and Jelena Pejic (eds.) International Law and Armed Confl ict:

Exploring the Faultlines, Essays in Honour of Yoram Dinstein. Leiden; Boston, 2007. Р.

254–257.

249. Saydaliyeva and Others v. Russia, no. 41498/04, ECHR, May 2009.

250. Schabas William A. The European Convention on Human Rights. A

Commentary Referent. 2016. URL: https://global.oup.com/academic/product/the-

european-convention-on-human-rights-9780199594061?cc=ua&lang=en&# (дата

звернення: 15.09.2018).

251. Schaefer B. Zum Verhältnis Menschenrechte und humanitäres Völkerrecht.

Potsdam, 2006. 109 s.

252. Schaefer M. Al-Skeini and the Elusive Parameters of Extrerrito rial

Jurisdiction. European Human Rights Law Review. 2011. 5. Р. 566, 571.

253. Schmitt M. State-Sponsored Assassination in International and Domestic

Law. Yale Journal of International Law. 1992. Vol. 17. Iss. 2.

186

254. Sevtap Veznedaroğlu v. Turkey, no. 32357/96, ECHR, April 2000.

255. Shelton Dinah L. The Inter-American System for the Protection of Human

rights: Emergent Law. International Human Rights Law, Theory and Practice. Montreal:

The Canadian Human Rights Foundation, 1992. Р. 370, 371.

256. Shelton Dinah, Roberts Harris Patricia. European Commission For

Democracy Through Law (Venice Commission). URL:

www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-UD(2005)020rep-e

(дата звернення: 15.09.2018).

257. Şimşek and Others v. Turkey, nos. 35072/97, 37194/97, ECHR, July 2005.

258. Situation of human rights in the Autonomous Republic of Crimea and the city

of Sevastopol, Ukraine: Resolution adopted by the General Assembly on 19 December

2017. URL: http://www.un.org/en/ga/search/ view_doc.asp?symbol=A/RES/72/190 (дата

звернення: 15.09.2018).

259. Smith and Others v. the Ministry of Defence, UKSC 2012/0249, June 2013.

260. Statman D. Targeted Killing. Philosophy 9/11: Thinking About the War on

Terrorism. 2005. URL: http://lecturers.haifa.ac.il/he/hcc/dstatman/ Documents/E23.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

261. Statman D. Targeted Killing. Theoretical Inquiries in Law. 2004. Vol. 5:179.

Р. 179–198.

262. Stewart v. the United Kingdom, no. 10044/82. Decisions and Reports. 1985.

Vol. 39.

263. Suarez de Guerrero v. Colombia, Views, Comm. no R.11/45, CCPR, 9 April

1981.

264. Summary Conclusions on International Protection of Persons Fleeing Armed

Conflict and Other Situations of Violence. UNHCR. 2012. URL:

http://www.unhcr.org/50ead0219.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

265. Tanrıkulu v. Turkey, no. 23763/94, ECHR, July 1999.

266. Taş v. Turkey, no. 24396/94, ECHR, November 2000.

267. Taser. Cambridge University Press. URL:

https://dictionary.cambridge.org/us/dictionary/english/taser (дата звернення: 15.09.2018).

187

268. Taysumov and Others v. Russia, no. 21810/03, ECHR, May 2009.

269. Tear Gas – What It Is and How It Works. URL:

https://www.thoughtco.com/tear-gas-what-it-is-and-how-it-works-604103 (дата

звернення: 15.09.2018).

270. The Council of Europe’s contribution to the settlement of the situation in Iraq:

Resolution 1386, adopted by Parliamentary Assembly of the Council of Europe on 24 June

2004.

271. The Manual of the Law of Armed Conflict / UK Ministry of Defence. Oxford

University Press, 2005.

272. The Moiwana Community v. Suriname, IACHR, Judgment, 15 June 2005.

273. The Organization of American State. URL:

http://www.oas.org/dil/treaties_B32_American_Convention_on_Human_Rights_sign.htm

#Venezuela (дата звернення: 15.09.2018).

274. The Prosecutor v. Dusko Tadić, Case no. IT-94-1-AR72, Appeals Chamber,

ICTY, Decision, 2 October 1995.

275. The Prosecutor v. Stanislav Galic, Case no. IT-98-29-T, 43 ILM 794

Judgment (Trial Chamber 1), ICTY, 5 December 2003. URL:

http://www.icty.org/x/cases/galic/tjug/en/gal-tj031205e.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

276. The Public Committee Against Torture in Israel v. The Government of Israel,

Case No. HCJ 769/02, December 2005.

277. The University Centre for International Humanitarian Law. Expert meeting on

the right to life in armed conflicts and situations of occupation. Geneva. 2005. URL:

www.geneva-academy.ch/docs/expert-meetings/2005/3rapport_droit_vie.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

278. Timurtaş v. Turkey, no. 23531/94, ECHR, June 2000.

279. Tovbulatova and Others v. Russia, nos. 27926/06, 6371/09, 6382/09, ECHR,

October 2013.

280. Trester Y. International mechanisms of protection children`s rights. LLС

"DKS-center". 2013. URL: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=632 (дата звернення:

15.09.2018).

188

281. Turluyeva v. Russia, no. 63638/09, ECHR, June 2013.

282. Udayeva and Yusupova v. Russia, no. 36542/05, ECHR, December 2010.

283. Umarova and Others v. Russia, no. 25654/08, ECHR, July 2012.

284. Umayeva v. Russia, no. 1200/03, ECHR, December 2008.

285. Umayevy v. Russia, no. 47354/07, ECHR, June 2012.

286. UN Commission on Human Rights, Report on the Implementation of the

Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and of Discrimination Based

on Religion or Belief, UN Doc. E/CN.4/1987/35 (1987). URL: https://documents-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G86/122/06/PDF/ G8612206.pdf?OpenElement (дата

звернення: 15.09.2018).

287. UN Human Rights Committee (HRC), CCPR General Comment No. 29:

Article 4: Derogations during a State of Emergency, 31 August 2001,

CCPR/C/21/Rev.1/Add.11.

288. UN official welcomes ASEAN commitment to human rights, but concerned

over declaration wording. UN News. 2012. URL:

https://news.un.org/en/story/2012/11/426012#.UPgVKGckSOI (дата звернення:

15.09.2018).

289. UN Security Council Resolution S/RES/1199 (1998), 23 September 1998.

290. UNCommHR, Resolution 1998/69, Situation of the Human Rights in

Rwanda, 21 April 1998. URL: http://www.unhchr.ch/Huridocda/Huridoca.nsf/

TestFrame/4e51da28d3e309608025666e004ae52e?Opendocument (дата звернення:

15.09.2018).

291. UNCommHR, Resolution 1999/1, Situation of Human Rights in Sierra Leone,

6 April 1999. URL: http://www.unhchr.ch/huridocda/

huridoca.nsf/(Symbol)/E.CN.4.RES.1999.1.En?Opendocument (дата звернення:

15.09.2018).

292. UNCommHR, Resolution 2001/24, Situation in the Republic of Chechnya of

the Russian Federation, 20 April 2001. URL:

http://www.unhchr.ch/huridocda/huridoca.nsf/(Symbol)/E.CN.4.RES.2001.24.En?Opendo

cume nt (дата звернення: 15.09.2018).

189

293. UNCommHR, Resolution 2002/79, Impunity, 25 April 2002. URL:

http://www.unhchr.ch/Huridocda/Huridoca.nsf/TestFrame/cd893dbd5bbd5ed7c1256bab00

51565d?Op endocument (дата звернення: 15.09.2018).

294. UNCommHR, Resolution A/RES/25/38, Aprill, 11, 2014, OP10-11. URL:

https://www.ohchr.org/Documents/Issues/Executions/A-HRC-RES-25-38.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

295. United Nations Manual on the Effective Prevention and Investigation of

Extra-Legal, Arbitrary and Summary Executions, UN Doc. E/ST/CSDHA/.12 (1991).

URL: http://www1.umn.edu/humanrts/instree/executioninvestigation-91.html (дата

звернення: 15.09.2018).

296. United States of America ‘Targeted Killing’ Policies Violate The Right To

Life. Amnesty International Publications. 2012. URL:

https://www.amnestyusa.org/sites/default/files/usa_targeted_killing.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

297. United States of America, Excessive and lethal force? / Amnesty

International. Oxford Public International Law. Oxford University Press, 2015. URL:

http://opil.ouplaw.com (дата звернення: 15.09.2018).

298. Use of Force in Law Enforcement and the Right to Life: The Role of the

Human Rights Council. Geneva Academy of International Humanitarian Law and Human

Rights. 2016. URL: https://www.geneva-academy.ch/joomlatools-files/docman-files/in-

brief6_WEB.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

299. Usmanov I. International legal regulation of the restrictionof the right to life

in armed conflicts. National Law Journal: Teory And Practice, L.L.C. 2017. URL:

http://www.jurnaluljuridic.in.ua/archive/2017/4/2017-4.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

300. Varnava and Others v. Turkey, nos. 16064/ 90, 16065/90, 16066/90,

16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90, and 16073/90, ECHR, September

2009.

301. Velásquez Rodriguez v. Honduras, Inter-Am.Ct.H.R. (Ser. C) No. 4 (1988),

IACHR, 29 July 1988.

190

302. Villagrán-Morales et al. v. Guatemala (merits) (Separate Opinions Judge

Cançado Trindade and Abreu-Burelli), 1999. IACtHR. URL:

http://www.corteidh.or.cr/docs/casos/articulos/seriec_63_ing.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

303. Violence and the use of force. ICRC. URL: https://shop.icrc.org/violence-et-

usage-de-la-force-865.html (дата звернення: 15.09.2018).

304. What does tear gas do? HowStuffWorks. URL:

https://science.howstuffworks.com/question340.htm (дата звернення: 15.09.2018).

305. Wicks Elizabeth. The right to life and conflicting interests. Oxford University

Press. 2010. URL: http://www.oxfordscholarship.com/view/10.1093/

acprof:oso/9780199547395.001.0001/acprof-9780199547395 (дата звернення:

15.09.2018).

306. Wright J. D. Excessive’ ambiguity: analysing and refining the proportionality

standard. International Review of the Red Cross. 2012. URL:

https://www.icrc.org/eng/assets/files/review/2012/irrc-886-wright.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

307. Xenos D. The Positive Obligations of the State Under the ECHR. Routledge,

2011. URL: https://books.google.com.ua/ books?id=OzzmLofiwsoC&hl=ru (дата

звернення: 15.09.2018).

308. Yaşa v. Turkey, no. 22495/93, ECHR, September 1998.

309. Zachry-Perini V. ‘A Joint Venture (Bangladesh, 1974). Kantor M. et al (eds.).

Reports of Overseas Private Investment Corporation Determinations. Oxford University

Press, 2011. Р. 345–352.

310. Zambrano Vélez et al v. Ecuador, IACHR, Series C no 166, 4 July 2007.

311. Zimmerman A. Bestrafung völkerrechtlicher Verbrechen durch deutsche

Gerichte nach In-Kraft-Treten des Völkerstrafgesetzbuchs. Neue Juristische Woche. 2002.

P. 3068–3070.

312. Американська конвенція про права й обов’язки людини / IACHR. URL:

https://www.cidh.oas.org/basicos/english/basic3.american% 20convention.htm (дата

звернення: 15.09.2018).

191

313. Антонович М. М., Буроменський М. В. Українська Революція гідності,

агресія РФ і міжнародне право: монографія. 2014. URL:

https://books.google.com.ua/books?id=X0X0CgAAQBAJ&lpg=PA1&hl=ru&pg=PA1#v=

onepage&q&f=false (дата звернення: 15.09.2018).

314. Африканська хартія прав людини і народів / ACHPR. URL:

http://www.achpr.org/instruments/achpr/ (дата звернення: 15.09.2018).

315. Бахин С. В. Всеобщая декларация 1948 года: от каталога прав человека к

унификации правового статуса личности. Правоведение. 1998. № 4. С. 6–7.

316. Буше-Сольнье Ф. Практический словарь гуманитарного права. М.: Весь

мир, 2017. 1023 с.

317. Внесудебные, суммарные и произвольные казни: Резолюция

Генеральной Ассамблеи ООН 63/182 от 18 декабря 2008 г. A/RES/63/182. URL:

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N08/481/73/PDF/

N0848173.pdf?OpenElement (дата звернення: 15.09.2018).

318. Генеральная Ассамблея ООН. Доклад Комиссии международного права

ООН. A\70\10. Шестьдесят седьмая сессия (4–5 июня, 6 июля – 7 августа 2015 г.).

URL: http://legal.un.org/ilc/reports/2015/russian/chp9.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

319. Гомьен Д. Комментарий к Европейской конвенции о защите прав

человека. Страсбург: Совет Европы, 1995. С. 13.

320. Горский Е. С. Основа конституции: Декларация прав гражданина и

человека: монография. Одесса: Типо-Литогр. Штаба Одес. Воен. округа, 1917. 410 с.

321. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов / МККК. 2011.

URL: https://www.icrc.org/rus/resources/documents/publication/eric-david-principles.htm

(дата звернення: 15.09.2018).

322. Дигесты и пандекты. Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в

переводе И. С. Перетерского. М.: Наука, 1984. 456 с.

323. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року,

що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру

(Протокол II): від 8 черв. 1977 р. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_200

(дата звернення: 15.09.2018).

192

324. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року,

що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I): від 8

черв. 1977 р. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_199 (дата звернення:

15.09.2018).

325. Доди К. В. Некоторые проблемы правовой квалификации беспорядков

внутри страны и ситуаций внутренней напряженности. Альманах международного

права. 2009. № 01. URL: http://intlawalmanac.net/ v1/17.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

326. Доклад Международной комиссии по расследованию ситуации в

Дарфуре Генеральному секретарю ООН от 25 января 2005 г., ч. 422. URL:

http://www.un.org/news/dh/sudan/com_inq_darfur.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

327. Доклад Управления Верховного комиссара Организации Объединенных

Наций по правам человека, A/HRC/11/31. ООН. 2009. URL: https://documents-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G09/138/46/PDF/ G0913846.pdf?OpenElement (дата

звернення: 15.09.2018).

328. Доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні 16 травня – 15

серпня 2017 року / Управління Верхов. комісара Організації Об’єднаних Націй з

прав людини. URL: http://www.ohchr.org/Documents/Countries/

UA/UAReport19th_UKR.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

329. Еллинек Г. Декларация прав человека и гражданина / пер.с нем. и ред. А.

Э. Вормса. 2-е изд. М.: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1905. 360 с.

330. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими:

ратифіковано 03.07.1954. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_153 (дата

звернення: 15.09.2018).

331. Загальна декларація прав людини 1948 р. Законодавство України. URL:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення: 15.09.2018).

332. Закон Кнута. Хрестоматия памятников феодального государства и

права стран Европы / под ред. В. М. Корецкого. М., 1961. С. 84–85.

333. Законы Великой династии Мин со сводным комментарием и

приложением постановлений / пер. Н. П. Свистуновой. М.: Вост. лит., 1997.

193

334. Законы Ману / пер. С. Д. Эльмановича. М.: Изд-во вост. лит., 1960. 496

с.

335. Звернення Правозахисного порядку денного щодо гармонізації

українського кримінального законодавства з положеннями міжнародного права /

Центр інформації про права людини. 2018. URL:

https://humanrights.org.ua/material/zvernennjia_pravozahisnogo_porjiadku_dennogo_shh

odo_uhvalennjia_zakonoprojektu_pro_zabezpechennjia_garmonizaciji_kriminalnogo_zak

onodavstva__z_polozhennjiami_mizhnarodnogo_prava (дата звернення: 15.09.2018).

336. Звіт Н. Муйжнієкса – Комісара з прав людини Ради Європи за

результатами візиту до України з 4 до 10 лютого 2014 року / Рада Європи. 2014.

URL: https://wcd.coe.int/com.instranet.InstraServlet?command=

com.instranet.CmdBlobGet&InstranetImage=2489554&SecMode=1&DocId=2124244&U

sage=2 (дата звернення: 15.09.2018).

337. История государства и права зарубежных стран: в 2 т. / под ред. H. A.

Крашенинниковой, O. A. Жидкова. М.: НОРМА, 2005. 450 с.

338. Каролина. Уголовно-судебное уложение Карла V / пер., предисл. и прим.

С. Я. Булатова. Алма-Ата, 1967.

339. Карташкин В. А. Права человека: международная защита в условиях

глобализации: монография. М.: Норма: ИНФРА-М, 2011. 288 с.

340. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку: затв.

Резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 1979 р. Законодавство України.

URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_282 (дата звернення: 15.09.2018).

341. Комментарий к Дополнительным протоколам от 8 июня 1977 г. к

Женевским конвенциям от 12 августа 1949 г. / ред.: И. Сандо, К. Свинарски, Б.

Циммерман. М.: Междунар. Комитет Красного Креста, 1988. Ч. 4789.

342. Конвенции по кассетным боеприпасам: от 30 мая 2008 г. URL:

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/cluster_munitions.shtml (дата

звернення: 15.09.2018).

343. Конвенция о запрещении применения, накопления запасов,

производства и передачи противопехотных мин и об их уничтожении. ООН. URL:

194

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/ mines_convention.shtml (дата

звернення: 15.09.2018).

344. Конвенция о запрещении разработки, производства, накопления и

применения химического оружия и его уничтожении. ООН. URL:

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/chemweapons.shtml (дата

звернення: 15.09.2018).

345. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 995_004 (дата

звернення: 15.09.2018).

346. Конвенція про захист цивільного населення під час війни.

Законодавство України. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_154 (дата

звернення: 15.09.2018).

347. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях:

ратифіковано 03.07.1954. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/ laws/show/995_151 (дата

звернення: 15.09.2018).

348. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали

корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі: ратифіковано 03.07.1954. URL:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_152 (дата звернення: 15.09.2018).

349. Мапа пам’яті / Укр. Гельсінська спілка з прав людини. URL:

http://memorialmap.org/map (дата звернення: 15.09.2018).

350. Международная защита прав человека. Документы и комментарии /

сост. и автор коммент. М. В. Буроменский. Харьков: ООО «Синтекс, ЛТД», 1998.

212 с.

351. Международные акты о правах человека: сб. документов. М.: Изд. гр.

Норма. ИНФРА. М, 2000. 800 с.

352. Мельцер Н. Непосредственное участие в военных действиях.

Руководство по толкованию понятия в свете международного гуманитарного права /

МККК. 2009. URL: https://www.icrc.org/ru/download/file/40140/ dph_rus_web.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

195

353. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень.

Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 995_l54 (дата

звернення: 15.09.2018).

354. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.

Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043 (дата

звернення: 15.09.2018).

355. Мірошниченко О. А. Право людини на життя (теорія та практика

міжнародного співробітництва): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. М., 2005. 191 с.

356. О запрещении или ограничении применения мин, мин-ловушек и других

устройств: Протокол II к Женевской конвенции о запрещении или ограничении

применения конкретных видов обычного оружия, которые могут считаться

наносящими чрезмерные повреждения или имеющими неизбирательное действие

(Нью-Йорк, 10 октября 1980 г.). URL:

https://www.icrc.org/rus/resources/documents/misc/treaties-ccw-protocol2-revised-

101080.htm (дата звернення: 15.09.2018).

357. Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими

особами з підтримання правопорядку від 1990 р. Законодавство України. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_334 (дата звернення: 15.09.2018).

358. Основные принципы и руководящие положения, касающиеся права на

правовую защиту и возмещение ущерба для жертв грубых нарушений

международных норм в области прав человека и серьезных нарушений

международного гуманитарного права: Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН

60/147 от 16 декабря 2005 г. URL: http://daccess-

ddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N05/496/44/PDF/N0549644.pdf?OpenElement (дата

звернення: 15.09.2018).

359. Основные принципы и руководящие положения, касающиеся права на

правовую защиту и возмещение ущерба для жертв грубых нарушений

международных норм в области прав человека и серьезных нарушений

международного гуманитарного права: Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН

196

60/147 от 16 декабря 2005 г. URL: https://undocs.org/ru/A/RES/60/147 (дата

звернення: 15.09.2018).

360. Отчет о действиях по предварительному расследованию / Междунар.

уголовный суд. 2016. URL: https://www.icc-cpi.int/iccdocs/otp/161114-otp-rep-PE-

Ukraine.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

361. Отчет о действиях по предварительному расследованию / Междунар.

уголовный суд. 2017. URL: https://www.icc-cpi.int/itemsDocuments/2017-PE-rep/2017-

otp-rep-PE-UKRAINE_RUS.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

362. Плиний Старший. Естественная история. Кн. 7 / пер. и коммент. А. А.

Павлова. Адам и Ева. Альманах гендерной истории / под ред. Л. П. Репиной. М.:

ИВИ РАН, 2009. № 17. С. 211–242.

363. Положение в области прав человека в Судане: Резолюция Генеральной

Ассамблеи ООН 54/182. URL: http://undocs.org/ru/A/RES/54/182 (дата звернення:

15.09.2018).

364. Положение в области прав человека в Судане: резолюция Совета по

правам человека ООН 7/16 от 27 марта 2008 г. A/HRC/RES/7/16/2008. URL:

http://ap.ohchr.org/documents/R/HRC/resolutions/A_HRC_RES_7_16.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

365. Последующие меры в связи с резолюцией Совета S-9/1 о грубых

нарушениях прав человека на оккупированной палестинской территории, особенно

вследствие недавних военных операций Израиля против оккупированного сектора

Газа: Резолюция 10/21 Совета по правам человека ООН от 26 марта 2009 г. URL:

http://ap.ohchr.org/documents/R/HRC/ resolutions/A_HRC_RES_10_21.pdf (дата

звернення: 15.09.2018).

366. Применение силы в ситуации насилия. ICRC. 2008. URL:

https://www.icrc.org/rus/assets/files/publications/icrc-005-943.pdf (дата звернення:

15.09.2018).

367. Принципы эффективного предупреждения и расследования

внезаконных, произвольных и суммарных казней: Рекомендованы резолюцией

1989/65 Экон. и Соц. Совета ООН от 24 мая 1989 г. URL:

197

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/execut.shtml (дата звернення:

15.09.2018).

368. Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення

гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права / М-

во юстиції України. URL: https://minjust.gov.ua/m/pro-vnesennya-zmin-do-deyakih-

zakonodavchih-aktiv-schodo-zabezpechennya-garmonizatsii-kriminalnogo-

zakonodavstva-z-polojennyami-mijnarodnogo-prava (дата звернення: 15.09.2018).

369. Про закони і звичаї війни на суходолі: Гаазька конвенція від 1907 р.

Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_222 (дата

звернення: 15.09.2018).

370. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо співробітництва з Міжнародним кримінальним судом / Верхов. Рада України.

URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4 _1?pf3511=62671 (дата звернення:

15.09.2018).

371. Псковская судная грамота. Советская историческая энциклопедия: в 16

т. / под ред. Е. М. Жукова. М.: Сов. энцикл., 1961–1976.

372. Резолюция 1019 (1995), принятая Советом Безопасности на его 3591-м

заседании 9 нояб. 1995 г. URL: http://undocs.org/ru/S/RES/1019(1995) (дата

звернення: 15.09.2018).

373. Резолюция 1291 (2000), принятая Советом Безопасности на его 4104-м

заседании 24 февраля 2000 г. URL: http://undocs.org/ru/ S/RES/1291(2000) (дата

звернення: 15.09.2018).

374. Резолюция 1577 (2004), принятая Советом Безопасности на его 5093-м

заседании 1 декабря 2004 г. URL: http://undocs.org/ru/ S/RES/1577(2004) (дата

звернення: 15.09.2018).

375. Резолюция 1592 (2005), принятая Советом Безопасности на его 5155-м

заседании 30 марта 2005 г. URL: http://undocs.org/ru/S/RES/1592(2005) (дата

звернення: 15.09.2018).

198

376. Римський статут міжнародного комерційного суду. Законодавство

України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588 (дата звернення:

15.09.2018).

377. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу

України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про

смертну кару) від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99. URL:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/ show/v011p710-99 (дата звернення: 15.09.2018).

378. Русинова В. Права человека в вооруженных конфликтах: соотношение

норм международного гуманитарного права и международного права прав человека:

дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10. М., 2015. 466 с.

379. Русинова В. Теории соотношения норм международного гуманитарного

права и международного права прав человека. Право. Журнал Высшей школы

экономики. 2014. URL: http://cyberleninka.ru/article/n/teorii-sootnosheniya-norm-

mezhdunarodnogo-gumanitarnogo-prava-i-mezhdunarodnogo-prava-prav-

cheloveka#ixzz4iCKiKMX3 (дата звернення: 15.09.2018).

380. Саврыга К. П. Правомерность целевых убийств в международном праве:

международное гуманитарное право и права человека. Право и политика. 2015. № 6.

C. 826–839.

381. Салическая Правда. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в

86 т. (82 т. и 4 доп.). СПб., 1890–1907.

382. Сассоли М., Олсон Л. М. Взаимодействие международного

гуманитарного права и права прав человека там, где это действительно важно:

допустимость убийства и интернирования боевиков во время немеждународных

вооруженных конфликтов. Международный журнал Красного Креста. 2008. URL:

https://cyberleninka.ru/article/n/vzaimodeystvie-mezhdunarodnogo-gumanitarnogo-prava-

i-prava-prav-cheloveka-tam-gde-eto-deystvitelno-vazhno-dopustimost-ubiystva-i.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

199

383. Семенов И. С. Право на жизнь (международно-правовой аспект): дис. …

канд. юрид. наук: 12.00.10. М., 2009. 225 с.

384. Сенаторова О. Застосування механізму Міжнародної гуманітарної

комісії зі встановлення фактів щодо ситуації збройного конфлікту в Україні.

Правове забезпечення оперативно-службової діяльності: актуальні проблеми та

шляхи їх вирішення: матеріали постійно діючого наук.-практ. семінару. Харків, 2016.

URL: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/11104/1/Senatorova_91-101.pdf

(дата звернення: 15.09.2018).

385. Список осіб, які загинули під час протестних акцій в Україні в період із

21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року. Євромайдан SOS. URL:

http://euromaidansos.org/uk/node/73 (дата звернення: 15.09.2018).

386. Тарасов О. В. Юридична природа Загальної декларації прав людини.

Проблеми законності. 1998. Вип. 36. С. 25–28.

387. Тихомиров М. Н. Посібник для вивчення Руської Правди. М., 1953.

URL: http://bibliograph.com.ua/rus/3-2.htm (дата звернення: 15.09.2018).

388. У справах Євромайдану ухвалили 43 вироки – ГПУ. Гордон.

http://gordonua.com/ukr/news/maidan/po-spravah-evromajdana-vinesli-43-viroki-gpu-

232697.html (дата звернення: 15.09.2018).

389. Уважение прав человека в период вооруженных конфликтов: Резолюция

Генеральной Ассамблеи ООН 2444 (XXIII) от 19 декабря 1968 г. URL:

http://undocs.org/ru/A/RES/2444(XXIII) (дата звернення: 15.09.2018).

390. Усманов Ю. І. Генезис права на життя як імперативної норми

міжнародного права. Науковий вісник Ужгородського національного університету.

2016. Вип. 39. С. 144–150.

391. Усманов Ю. І. Загальні відмінності захисту права на життя в умовах

збройного конфлікту та ситуацій насильства всередині держави. Альманах

міжнародного права. 2018. Вип. № 19. С. 114–123.

392. Усманов Ю. І. Міжнародні механізми захисту права на життя в умовах

збройних конфліктів. Проблеми законності. 2018. Вип. 140. С. 154–165.

200

393. Усманов Ю. І. Право на життя в умовах ситуацій насильства всередині

держави, що не досягають рівня збройного конфлікту. Проблеми законності. 2017.

Вип. 138. С. 210–221.

394. Усманов Ю. І. Проблема взаємодії МГП і міжнародного права прав

людини відносно захисту права на життя під час збройного конфлікту. Права

людини і демократія: матеріали наук.-практ. конф. Харків: Нац. юрид. ун-т ім.

Ярослава Мудрого, 2018. С. 182–185.

395. Усманов Ю. І. Проблема застосування окремих видів зброї в ситуаціях

порушення внутрішнього порядку і напруженості в контексті захисту права людини

на життя. Перспективні напрямки наукової думки: матеріали Міжнар. наук.-практ.

конф. Тернопіль: ГО «Європейська наукова платформа», 2018. С. 72–76.

396. Усманов Ю. І. Проблема цільових вбивств в міжнародному

гуманітарному праві. Вісник Національної академії правових наук України. 2018.

Вип. № 1. С. 177–191.

397. Устав Международного трибунала по бывшей Югославии. URL:

http://www.un.org/ru/law/icty/charter.shtml (дата звернення: 15.09.2018).

398. Устав Организации Объединенных Наций и Устав Международного

Суда от 26.06.1945. Законодавство України. URL:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_010 (дата звернення: 15.09.2018).

399. Фернандеш де Кастро А. Г. Международно-правовая регламентация

внутренних вооруженных конфликтов: дис. … канд. юрид. наук. М., 1999. 166 с.

400. Характер общего юридического обязательства, налагаемого на

государства – участники Пакта: Замечание общего порядка № 31. Междунар.

договоры по правам человека. URL: https://www2.ohchr.org/english/bodies/icm-

mc/docs/8th/HRI.GEN.1.Rev9_ru.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

401. Цицерон М. Туллий. Диалоги о государстве, о законах. М.: Наука, 1966.

167 с.

402. Цуркан-Сайфуліна Ю. Філософія права нового часу та раціоналізація

владних засад права. National Law Journal: Teory And Practice, L.L.C. 2016. URL:

http://www.jurnaluljuridic.in.ua/archive/2016/3/11.pdf (дата звернення: 15.09.2018).

201

ДОДАТКИ

Додаток А

Список опублікованих праць за темою дисертації

Наукові праці, в яких відображені основні результати дослідження:

1. Усманов Ю. І. Генезис права на життя як імперативної норми

міжнародного права. Науковий вісник Ужгородського національного університету.

2016. Вип. 39. С. 144–150.

2. I. Usmanov. «International legal regulation of the restriction of the right to

life in armed conflicts». Jurnalul juridic naţional: teorie şi practică. Republica Moldova,

2017. Nr. 4 (26). С. 189–193.

3. Усманов Ю. І. Право на життя в умовах ситуацій насильства всередині

держави, що не досягають рівня збройного конфлікту. Проблеми законності. 2017.

Вип. 138. С. 210–221.

4. Усманов Ю. І. Проблема цільових вбивств в міжнародному гуманітарному

праві». Вісник Національної академії правових наук України. 2018. № 1. С. 177–191.

5. Усманов Ю. І. Міжнародні механізми захисту права на життя в умовах

збройних конфліктів. Проблеми законності. 2018. Вип. 140. С. 154–165.

6. Усманов Ю. І. Загальні відмінності захисту права на життя в умовах

збройного конфлікту та ситуацій насильства всередині держави. Альманах

міжнародного права. 2018. № 19. С. 114–123.

Наукові праці, в яких засвідчено апробацію матеріалів дослідження:

9. Усманов Ю. І. Право на життя як імперативна норма в універсальних

міжнародних документах. Актуальні проблеми сучасного міжнародного права:

матеріали ІІ Харків. міжнар.-прав. читань (м. Харків, 21 листопада 2016 р.). Харків:

НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2016. С. 167–169.

10. Усманов Ю. І. Право на життя як імперативна норма міжнародного права в

Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Актуальные научные исследования в современном мире: матеріали ХVI Міжнар. наук.

202

конф. (м. Переяслав-Хмельницький, 26-27 серпня 2016 р.). Переяслав-Хмельницький:

NGO The Institute Of Social Transformation, 2016. С. 152–155.

11. Усманов Ю. І. Проблема застосування окремих видів зброї в ситуаціях

порушення внутрішнього порядку і напруженості в контексті захисту права людини

на життя. Перспективні напрямки наукової думки: матеріали Міжнар. наук.-практ.

конф. (м. Тернопіль, 18 квітня 2018 р.). Тернопіль: ГО «Європейська наукова

платформа», 2018. С. 72–76.

12. Усманов Ю. І. Проблема взаємодії МГП і міжнародного права прав

людини відносно захисту права на життя під час збройного конфлікту. Права

людини і демократія: матеріали наук.-практ. конф. (м. Харків, 15 травня 2018 р.).

Харків: НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2018. С. 182–185.

203

Додаток Б

Застосовні норми в різних ситуаціях [241]

Ситуація Застосовне право

прав людини

Застосовне

МГП

Застосовне

міжнародне

кримінальне

право

Міжнародний

збройний конфлікт

Невідчужувані права,

визначені в ст. 15(2)

ЄКПЛ

Женевські

конвенції 1949 і

ДП(І) до

Женевських

конвенцій 1977

Римський статут

МКС 1998

Збройний конфлікт

неміжнародного

характеру між

державою і ОЗГ з

контролем території

Невідчужувані права,

визначені в ст. 15(2)

ЄКПЛ

ДП(ІІ) до

Женевських

конвенцій 1977

Римський статут

МКС 1998

Збройний конфлікт

неміжнародного

характеру між ОЗГ

Невідчужувані права

визначені в ст. 15(2)

ЄКПЛ

Загальна стаття

3 до Женевських

конвенцій 1949

Римський статут

МКС 1998

Заворушення,

повстання або

надзвичайний стан

Відчужувані і

невідчужувані права,

визначені в ст. 15(2)

ЄКПЛ

Н/З Римський статут

МКС 1998, окрім

ст. 8

Мир Відчужувані і

невідчужувані права,

визначені в ст. 15(2)

ЄКПЛ

Н/З Римський статут

МКС 1998, окрім

ст. 8