2

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

Духовний простір

У країнах Західної і Цен-тральної Європи закінчуєтьсяАдвент (лат. — прихід, очікуван-ня на прихід, а конкретно — наприхід Ісуса Христа). Звичайно,наразі йдеться не про друге при-шестя Христа на Землю, як Вінпообіцяв, а про наше власнеприготування на шанобливу йдостойну зустріч із Ним. Про на-ше приготування до Його свята— Дня Його Народження, РіздваХристового.

У країнах Східної Європи, з пере-важаючою візантійською традицією,Адвент ще називають Малим пос-том. Як усе на світі, підготовка до Різ-два має свою зовнішню (формальну)і внутрішню (суттєву) сторони. Зовні— люди бігають по крамницях, купу-ють різдвяні подарунки, ялинки,святково прибирають і опоряджуютьоселі та храми, висилають поздоров-лення близьким і знайомим, збира-ються до приготування святковихстрав...

Натомість внутрішнє очікуванняполягає у відновленні чистоти душі,у виконанні трьох обов’язкових ви-мог Адвенту: молитви, примирен-ня, пожертви. Кожна віруюча люди-на повинна щодня знаходити час імісце на розмову з Богом. Йому, ане своїм знайомим маємо розповіс-ти про свої проблеми, а особливо —про згрішення, яких припустилисядумкою, словом, учинком і занед-банням.

Усвідомивши свої гріхи, бажано,зібравши силу волі та палаючи лю-бов’ю до Правди, піти та добре ви-сповідатися, викинувши із себеувесь бруд, що нагромадився на днідуші. Очиститеся — зрадієте!

Бажано також піти і примири-тися з тими, з ким раніше посвари-лися. Попросити пробачення утих, кого образили. Не поскупитисяна пожертву для бідних і знедоле-них. Добре було б знайти хвилькучасу і помислити над власнимжиттям. Чи все в ньому організова-

но як слід? Чи не вартощось удосконалити?Чи всі твої слова, дум-ки, вчинки та манераповедінки настількидосконалі й цінні длятебе, щоб не відмови-тись од деяких із них?

Що стосується са-мообмеження у вжи-ванні м’ясної їжі, алко-гольних напоїв, жирів— то це не є метою, алише одним із допо-міжних засобів працінад собою. Той, хто хо-че наблизитися до від-чуття справжньої цінижиття, створити собіліпші умови для зрозу-міння ближнього й під-несення власного духу,має свідомо обмежитина цей період потребитіла. Тоді тверезішоюстає свідомість, зміц-нюється бажання й го-товність прийняттяПравди до свого серця.

Народження ІсусаХриста (Месії, а згідноз одним із біблійнихпророцтв — Еммануе-ля, що означає: Бог знами) — це найвизнач-ніша подія в історіїлюдства. Від Його Свя-того Різдва почався но-вий відлік часу існуван-ня всієї земної цивілі-зації, який назвали но-вою ерою.

Різдво — це Святопершого приходу СинаБожого на Землю, Свя-то Нового Божого Заві-ту, Свято проголошеної ним Єван-гелії, тобто Доброї Новини про те,що душу людини створено Богомдля вічного життя, а тому не требабоятися смерті. Це Свято Світла,яке засяяло в темряві людськоїбезпросвітності й глупоти, Свято

нового, справжнього знання просенс земного життя з позицій Віч-ності.

До народження Свого Сина Богпромовляв, періодично звертаю-чись до людей (і навіть періодичновтручаючись у хід історії особисто),

лише в окремі моменти.Причому, ці втручання,як читаємо у СвятомуПисьмі, спочатку були,подекуди, досить-такижорстокими, категорич-ними й радикальними.

Перший перелом узастосуванні методів ке-рування земним життямлюдей настав після Ве-ликого Потопу. Тоді Богсказав Ною, що Самбільше ніколи не влаш-товуватиме глобальнихкатастроф і не каратимелюдей упродовж їхньогожиття. І уклав Бог союзпримирення з Ноєм і всі-ма наступними поколін-нями.

Потім, протягом три-валого часу, Бог і Йогоангели-посланці нама-галися позитивно кори-гувати життя людей че-рез пророків і вождів на-роду (приклад Мойсея єчи не найпереконливі-шим). У пророчих кни-гах Старого Заповітузнаходимо також і пе-редбачення про прихідМесії, який звільнитьлюдей від прив’язаностідо гріха.

Проте розвитоклюдства вимагав засто-сування ефективнішихметодів удосконаленнясвідомості людей, пе-реходу до тривалішого,безпосереднього їх на-вчання Божим Словом. Ітоді Бог-Отець вирішуєприйти на Землю сам, у

своєму Слові і Тілі свого Сина, вті-люючись у людську подобу черезПресвяту Діву Марію, у якій зачина-ється Святим Духом. “І Слово ста-ло тілом, і оселилося між нами”(Йо 1, 14).

До речі, непорочне зачаття —

це поняття цілком земне, реальне,відоме сучасній науці під визначен-ням партеногенез. У нещодавноминулому ХХ столітті явище парте-ногенезу було багаторазово під-тверджене експериментально накоконах шовкопряда (до речі, вУкраїні, за часів СРСР), кроликах(Велика Британія) і на людині(США).

Це насправді велике диво, щоІсус, як Син Божий і людське вті-лення Бога (казав бо: ”Отець — вмені, а Я — в ньому”), упродовжякихось трьох років, не застосову-ючи жодних ЗМІ (а тим більше —піарних технологій), мінімальнимизасобами інформаційного впливу,проте цілком ефективно, спромігсяпояснити людям сенс земного жит-тя і зрушити їхню свідомість у бікпозитивного розвитку.

Він і вибраних Ним дванадцяте-ро впровадили у свідомість земляннову гуманістичну мораль, філосо-фію людинолюбства, яку, за іме-нем її основоположника, було наз-вано християнством. “Возлюбиближнього, як самого себе” — осьключ до всесвітнього миру, порядкуй життя без страху. “Чини іншим так,як хочеш, щоби і тобі чинили”.

Фактом народження ІсусаХриста Бог ще раз виразно під-твердив, що Він не втручається увільну волю людини, шанує правосвого створіння на свободу вибору,але через Сина рішуче попередив,що судитиме кожну людську душупісля завершення її короткої зем-ної мандрівки. Тому День Народ-ження Христа святкують у всьомусвіті, як свято початків справжньогознання про життя, смерть і вічність.Свято нового життя і його постійно-го оновлення.

Приготуймося до цього Велико-го Світового Свята. Свята сімейно-го, свята мислення про майбутнє.Про своє майбутнє і своїх дітей. Бовсі ми — діти Божі. Навіть і ті, хто зцим не згоден.

×ÀÑ ÂÅËÈÊί ÐÀÄÎÑÒ²

Закінчення. Початок на с. 1

— Відомо, що саме зараз Цер-ква проводить чимало благодій-них акцій. На які з них Ви хотілиб звернути увагу читачів?

— Основне завдання Католиць-кої Церкви — це євангелізація, тоб-то, сповіщення спасіння людини вІсусі Христі, народженому зарадинас і нашого спасіння. Утім, це спо-віщення завжди супроводжувала ді-яльність, спрямована на гармоній-ний усебічний соціальний розвиток.Таким чином Церква прагнула наслі-дувати приклад Ісуса Христа. Вінзвіщав Добру Новину і підсилювавсвоє вчення чудесами, лікуючи хво-рих, годуючи голодних, звільняючилюдей, які перебували під владоюнечистих духів тощо. Церква про-довжує цю місію. У міру своїх мож-ливостей вона опікується бідними,дає їм духовний хліб Євангелія таповсякденний хліб, коли вони йогоне мають. Соціальна діяльністьЦеркви помітна у галузі охорониздоров’я, виховання, у допомозі лю-дям похилого віку, жертвам наркоти-ків, алкоголю тощо.

У віфлеємському вертепі ІсусХристос, будучи Всемогутнім Богом,

народився бідним. Ось чому в цейріздвяний час люблю наголошуватина добрих справах релігійних гро-мад, які приймають бідних дітей, си-ріт — не тільки дітей без батьків, алетакож і тих, чиї батьки не в змозі пік-луватися ними. У цьому дусі деякідоми, якими керують сестри-мона-хині, гостинно приймуть у цей різ-двяний час багатьох малюків, якімріють знайти щастя і любов в умо-вах нормального життя. Безумовно,цей захід, що почнеться на Різдво,розрахований на багато років, ажпоки діти й підлітки не закінчатьшколи і не стануть самостійними.

— Кого з відомих українськихдіячів Ви запросите на опівнічнуСлужбу Божу?

— Вони всі запрошені, переду-сім, у свої парафії. Католики зо-бов’язані брати участь у богослужін-ні щонеділі та у святкові дні. Зазви-чай вони це роблять у церквах по-близу своєї оселі, бо звикли відвіду-вати церкву. На Різдво, як, зрештою,на більшість святкових богослужінь,окремо не запрошують політиків,людей, що займають різні керівніпости в країні, але вони всі можутьприйти в церкву і їх ласкаво прий-муть. Крім того, католики молити-

муться за них, щоб вони належноздійснювали своє служіння для сус-пільства, захищали соціальну спра-ведливість, боролися з корупцією таіншими суспільними лихами, — од-не слово, щоб їм удалося здійснитимісію, доручену народом, який об-рав їх на високі керівні посади.

— Яким чином (крім сповіді)християнин має підготуватисядо Христового Різдва?

— Церква має довгу, двотисячо-літню традицію, і виробила цілу нау-ку духовної підготовки до великихрелігійних свят. До Різдва християнилатинського обряду готуються упро-довж чотирьох тижнів Адвенту.Кожної неділі, у церкві, вони розду-мують над уривками з Біблії, у якихідеться про очікування приходу Ме-сії. Їм розказують про Івана Хрести-теля, провісника Ісуса, вони пережи-вають те, що переживала Пребла-гословенна Діва Марія, Мати Ісуса,захоплюються поведінкою святогоЙосифа, названого батька ГосподаІсуса. Окрім цього, існують різнома-нітні народні традиції, які допомага-ють людям підготуватися до святаРіздва. Так, у багатьох церквах навівтарі міститься корона з чотирмасвічками. Кожної неділі запалюють

іншу свічку. Коли всі чотири свічі за-палені, люди відчувають, що Різдвоблизько. Підготовка до нього — під-готовка до зустрічі людини з ІсусомХристом, який бажає народитися всерці кожного віруючого. Тому спо-відь і причастя святих таїн є основ-ною частиною християнського свят-кування Різдва.

— Як ви гадаєте, чи у зв’язкуз недавнім візитом Папи Рим-ського Івана Павла II варто спо-діватися його спеціального пос-лання українцям до Різдва?

— Святіший Отець залишивсядуже задоволений своїм візитом вУкраїну. Нещодавно він із вдячністюприйняв українських паломників,греко-католиків і римо-католиків, якіпоїхали до Риму, щоб подякувати

йому за візит до України. У найближ-чі дні Його Святість буде дуже зай-нятий. Через те не думаю, що вінзвернеться окремим посланням доукраїнців. Але в день Різдва він ви-голосить поздоровлення також іукраїнською мовою. Я певний, щоцього року це поздоровлення будесповнене ще більшої симпатії та лю-бові до українського народу, якийприйняв Святішого Отця з великоюсердечністю й теплом. Разом із поз-доровленнями Іван Павло П побла-гословить не лише католиків, а йусіх людей доброї волі в Україні й увсьому світі.

Розмову велаЛюдмила Пустельник,

Київ, 14 грудня 2001 року

«ÕÐÈÑÒÎÑ ÁÀÆÀª ÍÀÐÎÄÈÒÈÑß Â ÑÅÐÖ²ÊÎÆÍÎÃΠ²ÐÓÞ×ÎÃÎ!»

Спокою в душі,порядку в родинному домі,

здоров’я, успіхів і щасливих погідних Свят

сердечно бажаємо всім нашим читачам!

4

“СЛОВО Просвіти” ч. 37 (115), 14 грудня 2001 р.

Економіка

МІЖ СЦИЛЛОЮ І ХАРИБДОЮІдеологічні коментатори від полі-

тики часто нагадують нам тезу про те,що історія повторюється тричі: спо-чатку у формі трагедії, далі — коме-дії, а потім — фарсу. Натомість в ук-раїнських реаліях, ось уже впродовжмайже десяти років, спостерігаємодійство, яке можна було б назватитрагікомічним фарсом, у якому об-лудна політика постійно прикриваєть-ся вишуканими декораціями.

Але наслідки брехні щороку, післяповернення номенклатурного апаратуз відпусток, починають вилазити з ад-міністративно-урядового мішка шиломбюджету.

Наразі, після майже двомісячногорозгляду і внесення великої кількостіпоправок, Верховна Рада не прийня-ла головний фінансовий план країни.Головне зауваження парламентаріївповторюється з року в рік: неприпус-тимі обмеження на фінансування со-ціальних потреб суспільства, а вод-ночас неприпустима система пільгдля певних категорій громадян ісуб’єктів господарювання.

Ми не розглядатимемо точок зорупарламентаріїв (вони — наші народніобранці — своє слово ще скажуть іпоправок, разом з урядом, ще прис-тарають), а просто глянемо разом звами, шановний читачу, на деякіфрагменти структури бюджету своїминезалежними очима.

У листі Кабміну до Верховної Радивід 22 листопада, підписаному пре-м’єром А. Кінахом, варіант бюджету,який виноситься на друге читання, ха-рактеризується як такий, що “є реаль-но збалансованим і оптимальним.Він враховує максимально можливезбільшення ресурсів державного бюд-жету та мінімально необхідні видат-ки щодо пріоритетних державнихфункцій”.

Принагідно зауважимо, що підтиском парламенту, у період від пер-шого читання, уряд змушений буввнести у цей “оптимальний і збалан-сований бюджет” таку кількість по-

правок, що доходна частина бюджетуодразу виросла на 1 млрд. грн. (!), авидаткова — на 1,2 млрд. грн. Що-правда, ВР вимагала збільшення до-ходної частини на 2,45 млрд. грн., авидаткової — на 6,5 млрд. грн., вказу-ючи конкретні статті й напрями, отож,вочевидь, “оптимальний і збалансо-ваний” ще зростатиме.

При цьому дефіцит бюджету на2002 рік становить 4,3 млрд. грн., або1,7 % внутрішнього валового продук-ту (ВВП). А це означає, що гроші дляфінансування витрат на цю суму мо-жуть “надійти”, а можуть і “не надійти”до бюджету.

Варто нагадати, що бюджет-2001,представлений урядом В. Ющенка,був бездефіцитний.

Нині парламент вимагав від уря-ду внести до доходної частини бюд-жету-2002 надходження від привати-зації, тобто, головним чином, від про-дажу підприємств, щоби цим забез-печити більшу прозорість приватиза-ційних операцій та відповідальністьуряду за них. Уряд А. Кінаха на це,наразі, не погодився.

Бюджет — його цифри і поясню-вальну записку — цікаво читати. Зна-ходимо там чудові слова про “пріори-тети соціальної політики”, “розв’язан-ня гострих соціально-економічнихпроблем”, “інтереси національноїекономіки” тощо. А тепер подивімосяна цифри й порівняймо їх.

ЗВІДКИ ГРОШІ У БЮДЖЕТІДоходи бюджету в 2002 році ма-

ють становити 44,2 млрд. грн. (у томучислі: 19 % — у так звані спеціальніфонди), видатки — 48,5 млрд. грн. (утому числі: 20,2 % — зі спеціальногофонду). 65 % всіх надходжень добюджету — це податки. У тому числі:податок на прибуток підприємств ста-новить всього лише 23,1 % від усіхнадходжень (10,2 млрд. грн.). Так щодержава наша, в основному, поки щоне орієнтується на виробничу діяль-ність, а отже, й не передбачає напов-нення бюджету за рахунок власноговиробничого господарства. Причому,

слід враховувати, що тут подано над-ходження від усіх підприємств: і ви-робничих, і торговельних. А отже,надходження від виробництва — целише частина наведеної суми.

А на що ж тоді орієнтується дер-жава? Прочитайте нижче і поміркуйтенад деякими головними позиціямибюджетних надходжень та їх дже-рел.

Акцизний збір із вироблених в Ук-раїні товарів (переважно горілчані йтютюнові вироби) — 2,24 млрд. грн.(або 5,1 % від суми доходів бюджету).Податок на додану вартість (сумно-звісний ПДВ) — 12,5 млрд. грн.(28,3 %); по суті — це податок на про-даж, що, як бачимо, в 1,23 рази пере-вищує податкові надходження від ді-яльності підприємств. Мито на това-

ри, що ввозяться суб’єктами підпри-ємницької діяльності, — 1,71 млрд.грн.; відрахування від сплати за тран-зит газу через територію України —2,24 млрд. грн. (рівно стільки, скілький акцизний збір); плата за послуги,що надаються бюджетними установа-ми — 3,8 млрд. грн. (8,5 % від усіхнадходжень до бюджету); збір з купів-лі-продажу валюти — майже1 млрд. грн. (бідні наші обмінні пун-кти: виявляється, що вони — соліднаопора державного бюджету!).

Оце вам показник рівня організа-ції економічного життя в державі: непотужна вугільна та інші добувні галу-зі (корисних копалин у нас, як відомо,— на всю Європу вистачить), не важ-ке та хімічне машинобудування, нелегка промисловість і не величезнийаграрно-переробний сектор націо-нального господарства, а оті дівчатказа віконцями у примітивних будочках,котрі міняють одні папірці на інші, єдзеркалом нашої раціональності йпотужним джерелом підтримки бюд-жету держави!

Якщо бюджет, як ми бачимо, неменше ніж на 77 % формується з не-виробничих надходжень і державасяк-так існує, то це може означати,що влада добре собі влаштувалася і,переважно, імітує діяльність, тоді якнаціональна економіка навряд чи єнаціональною, якщо не має достатніхумов для утримання життя нації нацивілізованому рівні.

Абсурд лежить на поверхні. Тойфакт, що сума надходжень до бюдже-ту держави від ПДВ перевищує сумунадходжень із прибутку підприємств,свідчить про те, що держава — в осо-бі її керівного чиновництва — не мо-же (або не хоче) належно розвивативласне виробництво.

КУДИ І КОМУ ГРОШІНу, добре. Щось там надійшло.

Назбирали. А куди витратили? Читає-мо розділ “Розподіл видатків Держ-бюджету” (Додаток № 3).

Законодавці (парламент) берутьсобі майже 159 млн. грн. Не дуже від-стає од них президентська Адмініс-

трація, котра бере на так зване дер-жавне управління справами140 млн. грн. У тому числі: обслугову-вання діяльності Президента з органі-зацією офіційних прийомів і візитів закордон, інформаційно-аналітичнимзабезпеченням діяльності його адмі-ністрації та функціонування закладіввідпочинку — майже 90 млн. грн. Довищенаведеного додайте51,6 млн. грн. на медично-лікувальнеобслуговування органів державноївлади та ще майже 100 млн. грн. нафункціонування системи урядовогозв’язку тощо — і тоді вам стане ясно,чому на “Заходи із соціального захис-ту дітей” (позиція 2501110 бюджету)виділяється аж 2 млн. грн. на цілу кра-

їну, в якій десятки тисяч безпритуль-них дітей, і чому на фінансову під-тримку селянських (фермерських)господарств виділено 20 млн. грн., ана культурно-освітню діяльність дляпрацівників цілого агропромисловогокомплексу (поз. 2801150) — 1,71 млн.грн. (!)

Є в бюджеті цілком смішні ілюс-трації нашої системи організації жит-тя суспільства. Так, витрати бюджетуна функціонування апарату Держком-релігій (поз. 3603010 — “Керівництвота управління у сфері релігій”) ста-новлять 518 тис. грн., а на “Заходи,пов’язані із забезпеченням свободисовісті та релігії” (поз. 3603020) —100 тис. грн. Цікаво, як Держкомрелі-гій буде управляти у сфері релігії вдержаві, яка конституційно відділенаод Церкви, а особливо — управлятисвободою совісті?

Не дуже втішає й те, що на “Прик-ладні розробки у сфері розвитку галу-зей економіки” (поз. 6541030) для На-ціональної Академії наук України пе-редбачено фінансування на суму83,9 млн. грн.

Для порівняння: на дослідженняй розробку спеціальної техніки та на-уково-дослідну діяльність у сферібезпеки держави виділяється175 тис. грн. (тисяч, а не мільйонів), ана забезпечення перебування за кор-доном працівників органів державноївлади (читай: охорону) —1,3 млн. грн. — майже на рівні фінан-сування культури для всього україн-ського села. На розвідку в системіСБУ передбачено аж 28 млн. грн.,включно з витратами на захист усіхдипломатичних представництв Украї-ни за кордоном.

Що можна розвідати за ці гроші— це вже інша справа.

З ТОЧКИ ЗОРУ АНАЛІТИКАПо-перше, за даними, опубліко-

ваними в США з приводу оцінки рівнякорупції в різних країнах (а Україна вцьому списку стоїть досить високо),щорічно з нашої держави вивозитьсяза кордон близько 2,5 млрд. доларів.

По-друге, ВВП в Україні упродовж

останніх двох років постійно зростає. По-третє, якщо зростає ВВП, ма-

ли б також зростати й доходи бюдже-ту. Але цього якраз не відбувається.Отже, економіка виробляє щорокубільше, а в касі — щоразу менше.

Щодо цих економічних “парадок-сів” бесідуємо з відомим економістомЮрієм Кам’яним.

— Юрію Леонідовичу, як би Випояснили цей “феномен України”:фінансування культури, освіти,охорони здоров’я, соціальнихпрограм зменшується череззменшення надходжень до бюдже-ту. Але якщо ВВП зростає, а до-ходи бюджету падають, то куди“тікає” різниця?

— Різниця потрапляє в кишенітак званого економічно активного на-селення. У країні небезпечно збіль-шується захворюваність на туберку-льоз, смертність зростає, соціальніпрограми не виконуються, але ресто-рани в Києві працюють з ранку до піз-нього вечора, а казино — майже ціло-добово. І клієнтів вистачає.

— …А в Криму один день від-починку в цьому році був дорож-чий на 40 % ніж у попередньому...

— Тобто, для багатьох людей, якімають можливість не сплачувати по-датки, життя в Україні стає приємні-шим і цікавішим. Саме тому Бюджет-ний Комітет ВР гостро критикував про-ект бюджету, поданий урядом, і вима-гав навести порядок, тобто скасувативелику кількість необґрунтованих по-даткових пільг. На жаль, ці пропозиціїне були підтримані парламентом...

— Від 1999 року обсяг ВВП вУкраїні збільшився на 15 %. Отже,ми повинні були відчути відповід-не поліпшення в зростанні рівняжиття, але цього якось не відчу-вається. Як це пов’язано з бюдже-том? Може, варто порівнятибюджети трьох останніх років?

— Такі порівняння були б не спів-мірними. Адже бюджет-2000 верстав-ся в екстремальних умовах: очікував-ся цілковитий занепад України, ми бу-ли на один крок від проголошення де-фолту, криза охопила енергетику,транспорт, державне управління то-що. То був аварійний бюджет…

— …Бюджет Пустовойтенка,який “вибивав” платежі до бюд-жету застосуванням протига-зів?

— Так, це був бюджет екстре-мальної ситуації. А бюджет-2001 ужеверстався Ющенком, в нормальнихумовах, за добре передбачуванимитенденціями економічного розвитку.Так що їх не можна порівнювати. Ни-ні бюджет-2002, за інерцією позитив-ного прискорення, наданого урядомВ. Ющенка, також верстається в дос-татньо нормальних умовах. Хоча йогохарактерною особливістю, у порів-нянні з ющенківським, є зростаннянадходжень лише від оподаткуваннязаробітної плати. Це єдина статтябюджетних доходів, яка зростає ви-переджальними темпами. Тобто тя-гар забезпечення податкових надход-жень перекладається на тих, хто пра-цює.

— Але ж така політика нетільки гальмує ініціативу й зага-няє підприємницьку діяльність утінь, а й веде нас назад, до про-тигазів…

— Така політика веде нас до1913 року.

Чому люди на Заході живуть кра-ще? Та тому, що навчилися вивірятисвої дії думкою. Причому думкою, якаспирається на певні моральні засади.Тут немає жодного секрету: кращеживеться в тій країні, де менше бре-шуть і менше крадуть; а крадуть мен-ше там, де люди більше шанують се-бе, свою чисту совість.

БЮДЖЕТНІ ПРИСТРАСТІ

ÄÎÊÈ ÊÐÀÄÓÒÜ, ÄÎÒÈ ÍÅ ÌÀÒÈÌÅÌÎÍÀËÅÆÍÎÃÎ Ô²ÍÀÍÑÎÂÎÃÎ ÏËÀÍÓ

Бюджет, а точніше — щорічнікон’юнктурно-політичні танці нав-коло нього, давно не викликає ра-дісних реакцій у розумних людей.Ось і київський голова ОлександрОмельченко, який добряче нахо-дився по урядових кабінетах зприводу бюджетних питань і знаєціну обіцянкам високих чиновни-ків, не міг стримати обурення підчас зустрічі з журналістами.

“Візьмімо, приміром, затвер-дження фінансового плану розвиткукраїни. Три роки Президент запев-няє: “Не підпишу бюджет!” І три ро-ки підписує. Так само буде і з бюдже-том 2002 року. Хіба це стратегія?

...Торік інфляція сягнула 20,7–21 %. Якщо зростання промисло-вості становило 19 %, а інфляція —21 %, то ніякого поступу не було!

Я — не песиміст. Завжди був оп-тимістом, ним і залишуся, але те,що відбувається в країні, я б назвавуповільненою зйомкою. Погляньте,знову ж таки, на бюджет: не можнайого приймати, знаючи заздалегідь,що його буде виконано заради звіту.Бюджет треба приймати реаль-ний. Такий, що може дати поштовхрозвиткові країни й реально забез-печить соціальний захист населен-ня”.

Висловлювання керівника сто-личної адміністрації нам видаютьсяцілком слушними й актуальними. Та,вважаємо, варто сказати ще й про

дивний метод перерозподілу доходівмісцевих бюджетів на користь за-гальнодержавного. Нині це назива-ється імпортним словосполученнямміжбюджетні трансферти, тобтоспрямування коштів від прибуткуміст і населених пунктів, які добрегосподарюють, до менш успішних.

Допомагати слабшим треба, ніх-то не заперечує. Але, мабуть, найдо-цільніша допомога у сфері економіч-них інтересів полягає не в тому, щобдати рибу, а в тому, щоб навчити ло-вити рибу. Інакше відстаючим реґіо-нам не буде сенсу працювати на при-буток, натомість буде очікування наобов’язкову дотацію від прибутковихрайонів.

До речі, за нинішнім варіантомбюджету (Додаток № 5), на користьміст і населених пунктів, які визнанослабкими, стягують гроші з такихміст, що самі деградують і розвалю-ються. Чомусь найбільше стягують зміст шахтарського краю, які самі пот-ребують підтримки: Авдіївки, Арте-мівська, Горлівки, Дебальцева, Доб-ропілля, Донецька, Красноармійська,Кривого Рогу, Орджонікідзе, Павлог-рада… Натомість створено особли-вий режим економічного сприяннядля Кримської автономії: у її розпо-рядженні залишено акцизний збір відпродажу лікеро-горілчаних виробів.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

СТОЛИЧНИЙ ГОЛОВА ЗНАЄ, ЩО ГОВОРИТЬ

У сесійній залі Верховної Ради

5

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Економіка

Закінчення. Початок у числі 32 за 2001 рік

Пробачте мені за баналь-ність, але справді: кожен народзаслуговує на таких поводирів,яких сам виховав і допустив довлади. У Польщі також.

ВИХОВУЮЧИ НАЦІЮ ТА ЇЇ ПОВОДИРІВБігаючи вулицями Кракова під час ран-

кових вправ, натрапив на незвичайний вер-нісаж: увесь мур з обох боків навколо шко-ли № 1 (до речі: на вул. Київській!) був роз-мальований кольоровими творами у стиліграфіті і коміксів. Діти виразно і творчо за-демонстрували у малюнках світ своїх проб-лем та інтересів. А головне: дорослі нада-ли їм таку можливість.

Заступник директора школи пані До-ната Дурек: “Засвоєння засад демокра-тичного суспільства, зокрема, взаємноїтолерантності його членів, відбуваєтьсясаме у підлітковому віці. Тому педагогіч-ний колектив нашого інтегрального ком-плексу шкіл намагається, в процесі вихо-вання майбутніх громадян, максимальновикористати дитячийпотяг до справедливості,враховуючи вікові особли-вості розвитку учнів.”

Комплекс шкіл, розта-шованих на одній терито-рії, складається з початкової школи — відпершого до шостого класів, гімназії — трироки навчання, і ліцею — 3–4 роки, в за-лежності від складності отримуваногофаху.

Інтегральність школи полягає в специ-фіці виховного процесу, тло якого форму-ється в інтегральних класах змішаногоскладу: 15 учнів — звичайних і 5 учнів — ізсередніми обмеженнями рухів і мислення.Всі гімназійні класи — інтегральні, а отженайбільш контроверсійний період розвиткуособистості відбувається в умовах вимогпозитивної взаємності. Об’єктивна необхід-ність уважного, люб’язного ставлення учнів(як сповна здорових, так і тих, що не дуже)один до одного погамовує властиву молодіневрівноваженість характерів і локальнунеадекватність реакцій.

В інтегральних класах, крім вчителя-предметника, на кожному уроці і на перер-вах присутній також спеціальний вихова-тель, який, у разі необхідності, надає допо-могу і неповносправним, і звичайним уч-ням. Крім того, є ще й звичайний класнийкерівник.

Батьки платять. Платять суттєво: за всіпідручники й посібники, за внутрішню й зов-нішню охорону школи, частково за органі-зацію шкільних імпрез і конкурсів (у ційшколі їх відбувається до 55 на рік) тощо.

Безкоштовні підручники і посібники дер-жава надає лише національним меншинам.Зокрема, такий привілей мають учні 59-тиукраїнських шкіл і класів державної систе-

ми навчання, а також 72-х шкільних пунктіввивчення української мови, організованихСпілкою Українців Польщі.

Зовнішня охорона слідкує за тим, щобучні, виходячи зі школи, не мали небезпеч-них контактів із сумнівним контингентом,серед якого можуть трапитись розповсюд-жувачі наркотиків (нерідко — підлітковоговіку) тощо.

Двосеместровий навчальний рік триваєвід 1 вересня до початку червня, з двотиж-невою перервою на зимові канікули у люто-му. Крім того, встановлено короткочасні пе-рерви в навчанні на святкові дні: День Ос-віти, Свято Непідлеглості, Різдвяний тиж-день, два дні Великодніх свят, Свято Кон-ституції і ще два-три дні релігійних свят. Ні-яких шкільних чвертей і перерв між ними вПольщі немає.

Учнів учать цінувати час — єдиний ре-сурс, обсяг якого залишається для кожногоз нас невідомим, але постійно скорочуєть-ся, а отже, має бути використаний макси-мально продуктивно.

В обідню перерву всі бажаючі — учні івчителі — можуть з’їсти заздалегідь замов-лений, дуже смачний і поживний обід за 3,5злотих. Для зіставлення: мінімальна вар-

тість (бо залежить від три-валості) однієї поїздки вміському транспорті —2,2 зл., 1 кг бананів —1,3 зл. (тобто 0,31 дол. США), 1 л бен-

зина А-95 — 3,33 зл. Тоді як заробітна пла-та вчителя складає 1300–1700 зл., а пенсія— 1100–1200 зл.

Всі громадсько-грошові справи вирішуєРада батьків, спираючись на батьківські“трійки” в кожному класі (голова батьків-ських зборів, секретар і скарбник).

Загальноприйнята виховна ідея тракту-ється однозначно: центр виховання — цесім’я, родина; школа лише допомагає роди-ні, спираючись разом з нею на християнськіцінності, закладені у 10 заповідях Божих.За спостереженнями педагогів, з 640 учнівцієї школи лише 10 відвідують заняття з ре-лігії. Припускається, що саме ці діти, з різ-них причин, не можуть отримати релігійнихзнань у своїх сім’ях.

Загалом вважається, що 93 відсотки на-селення Польщі — віруючі. Церква є потуж-ною просвітницькою інституцією держави.Згідно з підписаним у лютому 1999 року Кон-кордатом між урядом РП і Ватиканом, Цер-ква бере активну і безпосередню участь уморально-патріотичному вихованні нації.

А як виховують самих вихователів? Проце я розмовляв з ректорами двох найвідо-міших у Польщі педагогічних закладів.

Ректор Академії Педагогічної в Кра-кові, проф. Міхал Сьліва:

“800 наших науково-дидактичних пра-цівників навчають 15800 студентів і слу-хачів у 21 напрямках спеціалізації. Ми задо-волені тим, що навчаємо молодь не з ве-ликих міст, а переважно з провінції. Сту-денти знають, що повернуться до своїх

місцевостей, щоб піднімати культуру іосвіту в своєму середовищі, формуючимісцеву інтелігенцію. Польща — скрізьПольща, а не тільки в Кракові чи Варшаві.

Незважаючи на безробіття, на доб-рих педагогів завжди існує попит. А щобвони певніше себе почували, даємо їмрозширену освіту: наприклад, якщо біо-лог, то водночас еколог або хімік, чиприродознавець. Сучасний вчитель неможе бути однопредметником і, навіть,має бути морально і психологічно гото-вим не тільки до праці вчителя.”

Підтвердження цих слів я відчув на собі,тоді ж, під час місячного навчання в Акаде-мії, коли, крім засвоєння класичних “учи-тельських” предметів, від нас вимагали за-демонструвати результати отриманих знаньз культури живого слова (цей предмет, воче-видь, був би дуже корисний багатьом відо-мим політикам, громадським діячам та ад-міністраторам в Україні), поетики (здавало-ся б, навіщо?) — для організації мислення,особливо у сфері національно-патріотичнихінтересів, інші “екзотичні” дисципліни, не ка-жучи про практичну стилістику, культуроло-гічні елементи мови тощо.

Ректор Вищої Духовної Семінарії вКракові, проф. Едвард Станєк, який вод-ночас очолює кафедру гомілетики у Пап-ській Теологічній Академії, є автором 52-хунікальних книжок про духовний світ люди-ни, її непрості обов’язки і стосунки з Богом:

“Досліджуючи ранні праці теологів зІV ст., я відкрив, що Церква — це яйце, вньому бачимо лише шкаралупу, тоді яквсередині шкаралупи визріває пташеня,якого не бачимо. І увесь цей процес жит-тя пташеняти, котре вилупиться (бошкаралупа залишиться на землі, тоді якпташеня вилетить до неба) — це є Цер-ква. Шкаралупа дуже потрібна і повиннабути тісною, і навіть, якщо потрібно,пригнічувати, а часом бути нестерпною;але якщо б її було пош-коджено, пташеня зіпсу-ється. Буде горбате…

Наші семінаристи імолоді священики чудовоце розуміють. Але й я ро-зумію, що вони маютьправо на свою лексику, свій стиль, на новумову для порозуміння. Нове покоління вжедуже відрізняється від нас, шістдесяти-літніх, але, головне, що вони прибічникиправди й навчилися протистояти брехні.Я щиро бажаю молоді України, щоб вонабула прибічником правди”.

Патріотична лінія виховання проходитьчерез повсякденність. Перед входом нацвинтар у центрі Закопаного бачимо мемо-ріальну дошку з написом: “Вітчизна — цеземля і могили. Нації, які втрачаютьпам’ять, втрачають життя…”

Білий Орел — символ і Герб Польщі.Його бачимо над класною дошкою у будь-я-кому класі, аудиторії, за кріслом кожної по-садової особи. Патріотичні пісні співаютьсямайже на кожній недільній Службі Божій.

Християнське “Радіо Марія” безком-промісно і гостро критикує державну владуз патріотичних позицій: “Головними органі-заторами злочинних гангстерських син-дикатів у сучасній Польщі є колишні спів-робітники комуністичного апарату. Їм ітим, хто їх підтримує в уряді, маємо зав-дячувати 3 млн. безробітних поляків, втому числі 1 млн. внаслідок виконанняпринизливих умов ЄС, тоді як в Німеччиніза наш рахунок створено 200 000 додат-кових робочих місць.”

Країна переживає значні труднощі. Усхідних воєводствах рівень безробіття до-ходить подекуди до 15%. Як бачимо, цифрицілком співмірні з нашими реаліями. Пра-возахисна організація “Ліга польських сі-мей” пропонує створити міжнародний три-бунал для розслідування афер, які мало нещомісяця вибухали цього року в Польщі,викликаючи неабиякий резонанс.

Натомість депутат Сейму Антоні Ма-цєревіч вважає: “Замість шукати спра-ведливості шляхом звернень до міжнарод-них організацій, треба боротися за спра-ведливість у власній державі. Я рішучестою на тому, що відсутність справед-ливості в нашій країні веде до втрати су-веренності.”

Чи не правда, знайомі проблеми і нот-ки? От тільки в Польщі, на відміну від нас,ці проблеми і їх вирішення відбуваються назначно вищому суспільно-економічному іцивілізаційному рівні життя нації. Простішекажучи, там набагато менше розкрадаютьсвою державу. Бо вона — своя.

“Що сьогодні робиш для відновлен-ня обличчя своєї землі?” — це одна з ти-пових тем мало не цілодобових передач“Радіо Марія”. А водночас, середньомупольському громадянинові вигідніше за2500 зл. виїхати на двотижневий відпочи-нок до Греції, ніж до рідного Сопота чи За-копаного, в яких тільки за проживання в се-редніх умовах треба викласти щодня50–70 зл.

Тим не менше, черга з 8–10 осіб до бан-комату о пів на сьому вечо-ра в центрі Кракова багатоговорить про суперечли-вий, але динамічний розви-ток господарства країни,яка за темпами приростуВВП упродовж п’яти остан-

ніх років постійно перебуває на одному зчільних місць в Європі.

Але найбільш характерним явищем длянинішньої Польщі є не справи бізнесові, аорганізовані колони прочан: цивільні й вій-ськові, видатні особистості і рядові грома-дяни, впродовж 7–15 днів, долаючи щоден-но по 30–40 кілометрів, дорогами і лісови-ми стежками, з усіх кінців країни та з-за кор-дону, під розгорнутими прапорами і корог-вами, зі співами і молитвами, пішки, несучидітей та везучи інвалідів у візках, йдуть доЧенстохови на Ясну Ґуру, до святого обра-зу Божої Матері — покровительки Польщі,щоб знову задемонструвати свою згуртова-ність і єдність перед лицем чергового вип-робовування.

ÄÈÂËß×ÈÑÜ ²Ç ÏÎËÜÙ² ВРАЖЕННЯ

Це розмаїття малюнків — витвір творчої фантазії учнів школи № 1 м. Кракова, що на вул. Київській

“Вітчизна — це земляі могили. Нації, які втра-чають пам’ять, втрача-ють життя…”

Шлях до Європи йдечерез Варшаву, шляхна Сибір лежить черезМоскву.

Українська приказка

8

“СЛОВО Просвіти” ч. 37 (115), 14 грудня 2001 р.

Наш читач...

Пиво — це доказ того, що Бог любитьнас і хоче, щоби ми були щасливими.

Бенджамін Франклін

“При часовне в честь святой ЕфросинииПолоцкой на Владимирском рынке вы можетезаказать освящение вашей квартиры, автомо-биля, офиса, товара на продажу (курсив мій— Авт.) і прочего”. Це — витяг із листівки, якурозповсюджують на Володимирському ринку вКиєві “рабині Божі”. У такий спосіб новозбудо-вана каплиця, підпорядкована так званій Укра-їнській православній Церкві Московського Пат-ріархату, стала ще одним торгівельним підпри-ємством на ринку, перетворилася на ще одну“лавку”. І зовсім не обходить цих “священнос-лужителів” Святе Писання:

“Ісус увійшов у храм і почав виганятитих, що продавали і купували у храмі, і попе-

ревертав столи міняльникам і ослони про-давцям голубів;

і не дозволяв, щоб хто переносив яку річчерез храм,

і навчав їх, говорячи: “Хіба не написано:“Дім мій назветься домом молитви для всіхнародів?” А ви зробили його вертепом роз-бійників” (Мр. 11:15—17).

Та для московських мінял написано зовсімінше: “Львівське пиво на розлив”. Такий щит ви-сить біля входу до каплиці. І не одразу зрозумі-єш: чи то в московському “храмі Божому” торгу-ють цим цілющим напоєм, чи то його пропоно-вано вжити перед/після одвідин “богоугодногозакладу”. Так, славнозвісний американськийполітик Бенджамін Франклін вважав пиво озна-кою доброго ставлення Творця до своїх чад.Може, за протестантською етикою його й слідпити біля церкви. Але ж московська церква на-

зиває себе православною. А православні невживають алкоголю поблизу храму.

Та що там пиво! Поруч із каплицею —бар, де кожної ночі гарцюють оголені дівиці.Відвідувачам пропонують екзотичні коктейлі“Сльоза змії” або ж “Оргазм”… Тож москов-ським “рятівникам душ” треба щиро й по-християнськи подякувати. Ще б пак! Нализав-ся, скажімо, якийсь “заблудший” змійовихсліз, скуштував 5—6 оргазмів, а потім рапто-во розкаявся, пустив крокодилячу сльозу. Атут і каплиця поруч. Пішов і купив собі про-щення. Пожертвував на храм, а наступної но-чі можна знов оргазмувати, наковтавшисьнетверезих сліз: індульгенцію гарантованоМосковським Патріархатом. А якщо хтось пе-ребере, не дай Господь, то і це передбачили:кожного дня з вівторка по суботу в каплиціправлять панахиду по небіжчиках. Отже, мос-ковські священнослужителі знайшли “золотусередину” між церквою та “кабаком”.

“Православні священики” в Києві “освяща-

ли от осквернения” місця перебування ПапиРимського Івана Павла II — глибоко шанова-ного в цілому світі Понтифіка. Та чомусь досінікому з цих “лицарів православ’я” не спало надумку припинити блюзнірство біля Володи-мирського. А навіщо? Адже всупереч вченнюХриста торгують на території перетвореної набастіон Московського Патріархату ПечерськоїЛаври, скажімо, футболками із символікою ки-ївського “Динамо”. Я люблю нашу славетну ко-манду, але ж треба мати совість: продавайтеці футболки де завгодно, тільки не в святомумісці. А може, московські церковники ковтнулидобрячу дозу “зміїних” коктейлів і не відають,що творять. Ще й запили Львівським пивом.Суміш — вибухова. Тут і Писання забути мож-на.

Олександр ДУБИНА

×È ÒÎ ÖÅÐÊÂÀ, ×È ÒÎ «ÊÀÁÀÊ»...

…ФОТОЗВИНУВАЧУЄ

ІСТОРИЧНЕ МІСТО ЧИ АЗІАТСЬКИЙБАЗАР?

Хочу написати Вам про наболiле, про благоустрiйЧернiгова. Як справедливо зазначив наш губернаторМ. Бутко (якого, видно, це теж хвилює), зараз мiстовiдстало не тiльки вiд iнших обласних центрiв Украї-ни, а й вiд райцентрiв. Тому чернiгiвцi чекають вiдмiської влади рiшучих i конкретних дiй.

Розробляється план реконструкцiї-реставрацiїцентру мiста, щоб надати йому європейського вигля-ду, зберегти архiтектурну спадщину, вiдновити її пер-винний вигляд. Давно пора, бо зараз Чернiгiв — яказiатський базар: кругом стихiйна торгiвля, бруднi, по-нiвеченi тротуари, обшарпанi будинки. Красна площаi прилеглi до неї вулицi — це iсторичний, культурний iадмiнiстративний центр мiста, тому потребують особ-ливої уваги. А що тут зараз робиться? Всi першi по-верхи будинкiв проданi пiд магазини з сумнiвним то-варом без сертифiкатiв, кафе, аптеки. I це в мiстi, девеличезна черга на житло! (Навiть в Москвi забороне-но продавати житловий фонд пiд магазини). В резуль-татi — фасади будинкiв-сталiнок 50-х рокiв (що вже єпам’ятниками архiтектури) спотворено, мешканцi(в основному люди похилого вiку) терплять незруч-ностi. У центрi мiста i так багато магазинiв, кафе, ап-тек. Навiщо нiвечити житло? Куди дивляться нашi ар-хiтектори? Хто дає дозвiл на це?

Мiж кiнотеатром Щорса i готелем “Десна” вжекiлька рокiв стоїть недобудована споруда, огородже-на парканом. Що це? Чому не написано, хто i що бу-дує, строки будiвництва? Людям огорожа заважає хо-дити, псує вигляд площi. Валиться цегла з балконiвбудинкiв № 9 по вул. Шевченка, № 21 по ПроспектуМиру, № 2, 4 по вул. Полуботка. Цi будинки взагалi ваварiйному станi i потребують капiтального ремонтувiд дахiв i димарiв до пiдвалiв i дворiв. Європейськемiсто — це неодмiнна чистота та охайнiсть на кожно-му кроцi, а не торг насiнням i тютюном бiля кожногогастроному, при входi на пляжi, парки. В мiстi давноящикiв для смiття немає, i все це на тротуарах. Усявулична торгiвля з центру раз i назавжди повинна бу-ти перенесена на спецiальну, ретельно облаштованутериторiю, як це зробили в iнших мiстах.

Окремо хочу сказати про Вал — наш унiкальнийзаповiдник. Тут навiть не прибрали торiшнє листя, некажучи вже про вiдновлення кущiв з боку вул. Преображенської (К. Маркса), обрiзання гiлок надеревах, ремонт дитячого майданчика, фонтанiв, до-рiжок. А поруч же знаходиться управлiння комуналь-ного господарства… Реконструкцiя Валу так i не до-ведена до кiнця, страшно дивитись на паркан худож-нього музею, лавки всi затягнутi в кущi, де постiйнопиячать молодики. На оглядовому майданчику поби-тi стилiзованi пiд старовину лiхтарi, поламанi схiдцi iперила. Їздять по дорiжках автомобiлi, хоч є знак за-борони. Як не соромно сюди водити iноземних гостейi туристiв?

Головна проблема, на якiй треба зосередитисьмiськiй владi, — це наповнення i правильне викорис-тання бюджету мiста, робота з iнвесторами i спонсо-рами, досвiд iнших мiст України. Повиннi дiяти комiсiїпо благоустрою, треба здiйснювати рейди, які б вказу-вали на недолiки, штрафували.

I наостанок моя пропозицiя: вiдновити на Краснiйплощi годинник, що був на готелi “Десна” i голосновiдбивав час. Це були нашi чернiгiвськi куранти (булоi багато хорошого в колишньому життi), i всi звiрялипо них час. Так нехай на нашiй головнiй площi i зараззазвучать куранти, вiдмiряючи новий час нашої Укрї-ни.

З повагою

Т. ГРИЩЕНКО,корiнний чернiгiвець, учасник вiйни

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!Добрий день Вам, вельмишановна головний ре-

дактор газети “Слово Просвіти” Пані Любов Голота!Добрий день Вам, Дорогі Брати і Сестри у Христі,

шановні, любі читачі газети!Любимо ми Вашу-нашу газету “Слово Просвіти”.

Вона стала для нас повноправним членом нашоїсім’ї. Вона (газета) стала для нас усім: сестричкою,коханою дружиною, досвідченою бабусею і простодоброю мамою.

Ваша газета — це ковток цілющої, джерельної во-диці у сьогоднішній хаотичний час демократії.

Кожний номер ми чекаємо і виглядаємо, як чека-ють і виглядають запізнілого дощику у літню спеку.Тож висловлюємо наше щиросердне “Дякуємо!” всьо-му редакційному колективу за цікаве і захоплюючечтиво. Спасибі Вам усім, наші любі газетярі.

Зі щирою повагою й любов’ю до Вас — разом ізсім’єю Микола Іванович Занько, село ВоскресенівкаБогодухівського району Харківської області.

З Богом і Любов’ю!

…ОСВІДЧУЄТЬСЯ

…ХОЧЕ ПОРЯДКУ

Добрий день, дорога редакціє “Слова Просвіти”. Нещодавно уВашій газеті було вміщено матеріал Романа Коваля, президентаісторичного клубу “Холодний Яр” “Вони воліли смерті під українськимсонцем”. А я пригадав пісню про ті трагічні події, які й зараз хвилюютьмене. Це було на Рівненщині. Мені тоді було 9 років. Пасли своїх коріві співали оцю тужливу пісню. Це було першого року Другої світовоївійни.

Цікаво, чи автор публікації знає про неї? Надсилаю Вам слова цієїпісні.

Як москалі наших козаків спіймали,То у Міньках в церкві їх позамикали.Там їх, препогані, голодом морили,А хто ніс їм їсти, стрілом розгонили.Сиділи козаки, співали з розпуки.Нащо нам ти, Боже, та й послав ці муки.І прийшов у церкву комісар московськийЗ ним кати червоні, іуда Котовський.Став до братів вірних, став він промовляти:— Годі за Вкраїну кров уже вам лляти.Замовк-зажурився увесь гурт стрілецький.Гей там обізвався Щербак молодецький.Глянув, подивився він катам ув очіІ озвався гучно, як грім опівночі:— Ми це добре знаєм, що нас розстріляють,А на наших трупах тисячі постануть.Били козаченьків, били, розстріляли.І в одній могилі їх всіх закопали.Полягли герої, землянеє ложе,Упокій їх душі на тім світі, Боже!

Ото така пісня живе у серці моїм з часу воєнного лихоліття наРівненщині благословенній. Цю пісню прошу передати РомануКовалю.

А ще хвилює мене пісня “Там старенький батько окопи копав”.Вона пов’язана з моїм дитинством.

Там старенький батько окопи копав,Він здалеку бачив, як стрілець упав.Він прийшов до нього, а то його син.Сам собі не вірив, ще й очам своїм.Назбирав досочок, зробив домовинуІ ще раз заплакав: “Ой, сину мій, сину”Поховав він сина в вишневім саду,Насипав високу могилу йому.Прийшов він додому, сів він край стола,підперся рукою, болить голова.А стара до нього: “А ти, друже мій,чи живе на фронті син наш дорогий?”“Ой живе він, живе у вишневім саду.Висока могила на грудях йому”.

Років 15 тому я цю пісню чув на Полтавщині на весіллі. Вонажваво нагадала моє дитинство, опалене війною, розчуливши мене.От і цікаво мені, чому її не виконують? Адже цій пісні ціни немає.Хотілося б, аби згадані пісні пішли між люди, бо в них нетлінна історіянашого народу, яку ми повинні знати й шанувати.

З повагою до Вас

Микола ЗАНОЩУК з Василівки

…ДОПОВНЮЄ

Шановна редакціє!Нещодавно у Києві відбувся перший між-

народний ярмарок жіночого підприємництвата гендерних проектів “Арка”. Серед числен-них делегацій із різних куточків держави в “Ук-раїнський дім” прибула і невелика делегація зсела Велика Павлівка Зіньківського районуПолтавської області, мені пощастило бути ускладі цієї делегації.

Останній день перебування в неповтор-ної краси місті — Києві подарував мені зус-тріч із представниками редакції газети “СловоПросвіти”. Пишу листа на Вашу адресу.

Я, Литовець Ганна Петрівна, навчаюся в11 класі Великопавлівської спеціалізованоїшколи майбутнього фермера, у 12 років по-чала пробувати свої сили в поезії, сталаучасницею багатьох літературних конкурсів,також беру участь в художній самодіяльнос-ті, займаюся вишиванням і вирощуваннямквітів.

Вірші — це голос моєї душі, який вбираєв себе усе те, що відбувається в навколиш-ньому світі.

Можливо, і багато ще недоліків у моємувіршуванні, але я постійно намагаюсь працю-

вати над словом і водночас над своїм внут-рішнім світом, збагачувати своє “я” новимибарвами і виливати це все у подаровану менідолею поезію.

Дарую Вам вірш “Любімо мову”.

ЛЮБІМО МОВУ!

Я до людей звертаюся усіх:Давайте полюбімо рідну мову!В ній Чураївни голос не затих,Щоб у серця до нас вернутись знову.

Любімо мову чисту і святу,Бо в ній натхнення джерело дзюркоче,В ній сонечко сховало теплотуІ нам серця зігріти нею хоче.

У ній рушник, мов стежка, простеливсь,Зібравши барви із усього світу!До мови, любий друже, прихились —й не забувай рядочків “Заповіту”.

Не забувай, з якого краю ти,Не загубись у суєті щоденній,

Щоб шлях додому зміг ти віднайти,Пізнавши всі шляхи: земні й небесні.

За цей та дві інших вірші я посіла I місцеу літературному конкурсі “О мово моя, душаголосна України”, що проводився 11 квітня2001 року у м. Зінькові. Крім цього, я бралаучасть у таких конкурсах: “Я і мої права” (IIмісце, 1999—2000 р.), “Ранкова зірочка Зінь-ківщини” (1999, 2000, 2001 рр.), “Присягаюсь тобі, Полтаво” (I міс-це, 1999 р. — до 1100-річчя м. Полтави), “Ві-рю в майбутнє твоє, Україно” (2001 р., — пе-ремогла в першому турі після надсиланнятворів до Києва), “Юний народознавець” (IIIмісце, 2000 р., м. Зіньків), “Різдвяні канікули”— фестиваль народної творчості для учнів-ської молоді (I місце — Зіньків; II місце — Га-дяч; 2000 р.; I місце — Зіньків — 2001 р.) та інші. Друкувалася в районній га-зеті “Голос Зіньківщини”.

Ось і усе на сьогодні. Щасти Вам!З повагою

Ганна ЛИТОВЕЦЬ

…ПРО СЕБЕ

Медицина і мораль

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

7

Під такими та подібними заголов-ками з’являється щоразу більше ста-тей у світовій пресі. Евтаназія — ценадання можливості померти людині,яка переживає тяжкі муки під час не-виліковної хвороби. Досі, в подібнихвипадках, людині давали наркотики.

Але дуже часто трапляються си-туації, коли й наркотики не полегшу-ють болю. Мучиться, страждає люди-на, співпереживають, страждають ра-зом із нею її близькі, та й лікарям не-легко працювати в таких умовах. Не-рідко можна почути: “Як так стражда-ти, то краще вже…” Зрозуміло, що втакому разі мають на думці.

У Голландії прийнято закон, якийдозволяє евтаназію. Розроблено пев-ну технологію, яка складається з 22

“кроків”, які послідовно “відпрацьову-ються” на шляху людини до смерті.Смерті не природної, а технологічнозумовленої. На одному з останніхетапів хворому дають можливість са-мому натиснути (або не натиснути)кнопку, яка запускає механізм введен-ня отрути, або відключення апарата,що підтримує життя.

Існують різні точки зору з цьогоприводу. Ось хоча б деякі з них, взятізі сторінок світової преси:

Чи легалізація евтаназії озна-чає легалізацію самовбивства?

Чи повинні законодавці вста-новити закон, який дозволяє са-мовбивство? Треба чітко засвід-чити, що евтаназія — це вбивствоневиліковно хворої людини під

впливом співчуття. Дозволити евтаназію — це оз-

начає звільнити од відповідаль-ності тих, хто допомагає хворимприпинити їх страждання. Але то-ді багато хто уникне покарання засправжній злочин, а клятва Гіп-пократа, яку дають лікарі, втра-чає будь-який сенс.

У випадку легалізації евтаназіїпацієнт уже не почуватиметьсябезпечно.

А поки йдуть дебати навколо до-цільності тих чи інших меж мораль-ності в медицині, у столиці Українивідкрито спеціальний заклад — хос-піс, де працюють люди великого сер-ця і самовідданості, які допомагаютьневиліковно хворим і їх близьким до

останніх хвилин зберегти людяність,любов і співчуття, без жодних евта-назій.

ÍÅ ÑË²Ä ÂÂÀÆÀÒÈ ÅÂÒÀÍÀDzÞ˲ÊÓÂÀËÜÍÎÞ ÏÐÎÖÅÄÓÐÎÞ,ÿêùî âîíà ìຠçà ìåòó âáèòè ëþäèíó

Конгрес США запровадив півріч-ний мораторій на проведення дослі-джень із використанням ембріонів лю-дини. Проти мораторію виступиливчені-біологи, які вважають, що цим рі-шенням штучно стримується викорис-тання революційних методів лікуванняневиліковно хворих.

Таня Дімінко з фірми AdvancedCell Technology на підставі серії не-щодавно завершених дослідів ствер-джує, що не слід у найближчому май-бутньому очікувати успіхів у справіклонування людей, а можливо, ймавп. Перші спроби клонування за-родка людини виявили, що на відмі-ну від тварин, в генетичному ком-плексі homo sapiens передбаченоякийсь особливий елемент, який стаєна перешкоді досягненню бажаногорезультату.

Дехто з дослідників навіть вва-жає, що цей елемент має не матері-альну, а духовну природу. “Не бійте-ся, — кажуть, — Бог пильнує свогостворіння і не дасть його спаскудитиабияким експериментаторам”.

Проти таких експериментів рішу-че виступила Церква. Папа Іван Пав-ло ІІ, засуджуючи досліди із застосу-ванням ембріона людини, попередив,що такі вправи є надто небезпечнимиі можуть призвести до катастрофіч-них наслідків у майбутньому.

А наслідки, насправді, можуть бу-ти такими, що поставлять під сумнів

саме існування цивілізації. Бо той,хто без жодного сумніву (та ще й пок-ликаючи Бога!) підкладає сьогоднібомбу під автобус із дітьми в Ізраїлі,або самовбивчо спрямовує пасажир-ський літак в центр багатомільйонно-го міста, той уже радісно будує у сво-їх мріях той час, коли сотні тисяч кло-нованих воїнів-ідіотів, з генетично лік-відованими страхом, сумнівами, со-вістю і відповідальністю, допоможутьйому виконати найзухваліші злочиннізадуми.

Тому голос Церкви сприймається,як голос волаючого в пустелі. Біль-шість дослідників вбачає у клонуваннівеличезні можливості нових відкрит-тів, а отже й визнання, підвищеннявласного авторитету в науковому сві-ті, привернення до них уваги промис-ловців і бізнесменів, а відтак збіль-шення фінансування науки. Гординя іпихатість, бажання вивищитися надіншими, як і тисячі років тому, берутьгору над здоровим глуздом. Тому мо-рально-етичні міркування відходятьна задній план, поступаючись мірку-ванням технологічним, а згодом — ко-мерційним.

Ембріон людини на 5–7 день піс-ля запліднення складається з100–200 базових клітинок. Побачитиїх можна лише під мікроскопом. З по-зицій технологічних, вчені вважаютьцей день точкою вибору: із цих кліти-нок може народитися нове життя, а

можна їх затримати від подальшогорозвитку і, в лабораторних умовах,перетворити на необхідні для ліку-вання людські органи — “запасні час-тини” (клітини серця, нирок, печінки,кісток, шкіри, мозку, навіть нейрони).Отже, постає етична проблема: абоне втручатися у процес, закладенийБогом, і не ставати на перешкоді роз-виткові ембріона, тобто дати можли-вість жити новій людині (а це вже лю-дина, тільки ще дуже маленька і без-помічна, яка вже прожила першийтиждень свого життя), або забратижиття у цього створіння і, перетво-ривши людинку в орган, вставити йо-го іншій людині, яка вже давно хо-дить по землі.

Безперечно, знайдеться багатотаких, котрі здатні заплатити чималігроші за те, щоб їм поміняли не ли-ше серце, а й багато інших органів.Тим більше, що вже відомо: ця тех-нологія не потребує застосуваннязасобів адаптації нових клітин до іс-нуючого організму конкретної люди-ни, бо клон, за своєю структурою,вже несе в собі генетику цієї люди-ни, а тому існуюче тіло сприймаєновий орган як свій, органічно не-від’ємний.

Промисловці вбачають у клону-ванні можливість створення двохнових галузей: репродукційної (тоб-то вирощування нових людей ізнаперед закладеними якостями,

схильностями і навіть функціями) ітерапевтичної (тобто за технологі-єю виробництва нових органів і про-ведення “відновлювальних та капі-тальних ремонтів” тіла під конкретнізамовлення клієнтів).

По суті, ці галузі вже розгорта-ються, залучаються величезні інвес-тиції. Зокрема, в Единбурзі, де кло-новано вівцю Доллі, створюється, якйого вже назвали журналісти, “біо-технологічне родовище” (чи не відслів “родити”, “народжувати”?) —можливо, найбільше у світі науково-технологічне скупчення дослідників іфірм, котрі займаються вирощуван-ням ембріональних базових клітин.Утворюється нова галузь клітинноїінженерії, яка за очікуваними фінан-совими зисками вже найближчимироками може випередити фармацев-тичну галузь.

“Навіщо ковтати таблетки сумнів-ної чи суперечливої терапевтичноїдії, коли набагато раціональніше і ви-гідніше спокійно замінити хворий ор-ган клонованим, без жодних патоло-гічних змін?” — запитує Ральф Сим-псон, керівник однієї з лабораторій.Уже сьогодні обсяг щорічного при-бутку від застосування нової техно-логії лікування лише хворих після ін-фаркту (тобто шляхом заміни хво-рого серця клонованим) оцінюєтьсяна 2 млрд. доларів, а хворих на за-палення чи інші ушкодження мозку,як наприклад, інсульт — до5 млрд. доларів.

Мічел Вест, керівник фірми Ad-vanced Cell Technology, котра нещо-давно провела клонування зародкалюдини, стверджує, що вже черезпівроку буде опановано технологіютерапевтичного лікування. І тоді ні-яка мораль не стримає спільногобажання лікарів і грошовитих лю-дей продовжити життя за рахунокпозбавлення життя людей ненаро-джених. Вочевидь, початок третьоготисячоліття віщує нам формуваннянової суперечливої моралі, в якій од-вічне прагнення смертної людини добезсмертя може бути реалізоване зарахунок технологічно організованоїсмерті.

Перший рік нового тисячоліттяне дав нам підстав для заспокоєн-ня. Скоріше, навпаки — попере-див: начувайтеся, homo sapiens’и,бо ваша нестримна натура ладнаперетворити багатьох із вас у каї-нів!

Здавалося б, зрозуміло: правона життя дає Творець життя. ЛишеВін знає уповні про все, що є доб-рим для людини, знає мету, покли-кання й рішенець її життя. Бо закожною людською долею стоїтьпевний елемент Божого плану спа-сіння людства. Бог дарує людині ва-

ріанти її життєвого шляху та можли-вість самостійно вибирати між Доб-ром і Злом. Милостиво дозволяєробити помилки і вчитися, удоско-налюючи себе, людський рід і світ.Бог нічого не робить ЗА людину, якасама має удосконалюватися. Томулюдина не має права посягати нажиття. Навіть, якщо йдеться просвоє власне. Бог керує нами у дужеделікатний спосіб: Він дав людству ікожній окремій людині універсаль-ний, гранично простий для зрозу-міння і використання Кодекс — де-сять Божих Заповідей…

П’ята Божа заповідь склада-ється лише з двох коротких слів:“Не убий”. Ото тобі, людино, цілийрозділ кодексу. Можеш тепер пи-сати цілі бібліотеки трактатів —релігійних і атеїстичних, але в кін-ці кожного з них висновок має бутиодин: “Не убий.” Такою є ПравдаБожа.

Певна частина людської спіль-ноти щоразу далі відходить відПравди. До лексикону людства пос-тупово входять такі слова, як евта-назія, клонування, тероризм…Людина призвичаюється не лише

до цих слів, а й до понять та не-людських жорстокостей, що сто-ять за цими словами. Людина приз-вичаюється до смерті з власного, ане Божого розсуду. Людина призви-чаюється вбивати.

Сподіваємося, що Ви, ша-новний читачу, відгукнетеся що-до названих тут проблем: Вашіміркування, думки, розповіді звласного досвіду допоможутьз’ясувати, як зробити наше жит-тя розумнішим, моральнішим,радіснішим…

КРОК ЛЮДСТВА ДО САМОЗНИЩЕННЯ,ЧИ ЦИВІЛІЗАЦІЯ СТАЄ ЖОРСТОКІШОЮ?

СМЕРТЬ — ЗАРАДИ

“Моєму чоловікові треба булотерміново видаляти жовчний мі-хур, але в лікарні поставили вимо-гу: треба “дати” певну суму “зеле-них”. І то не малу. Чоловік уже напенсії. Хіба це по-Божому — вима-гати гроші? Кажуть, що тепертакі порядки у всіх лікарнях.”

Ніна Попенко, м. Червоноармійськ

Питання, винесене у заголовок,дуже непросте. Коли мені довело-ся “аварійно” звернутися до незна-йомого лікаря з приводу дивнихплям на шкірі — чого тільки не пе-редумав, а причина була в печінці— всі обставини сприяли тому, щомав стовідсотково “віддячити”.Проте це просто не вдалося.Скромна й лагідна жінка-лікар (яквиявилося, була підполковникоммедслужби, пройшла серйозні вип-робовування на міцність під часепідемій, де щодня ризикувалажиттям) і насправді віруюча люди-на, вона не могла дозволити собіприйняти від пацієнта нічого, крімквітів.

Тобто, буває різне. Як казаликласики, — тільки статистика знаєвсе. Щоправда, на перепис по-страждалих і невдоволених із цьо-го приводу ми не претендуємо,але деякі узагальнення могли бдопомогти і лікарям, і пацієнтам.Тому пропонуємо вам, шановні чи-тачі-просвітяни, не вигадуючи ве-лосипеда, а лише запозичуючидосвід наших сусідів, відповісти надва прості запитання:

1. Запитання до пацієнтів: Чипротягом останніх 10 років дове-лося Вам або комусь із Вашихблизьких вручати гроші чи пода-рунки працівникам охорони здо-ров’я? (Так, ні.)

2. Запитання до працівниківохорони здоров’я: Як часто паці-єнти пробують віддячити Вамгрошима за лікування? (Часто,зрідка, ніколи.)

Ми обов’язково надрукуємонаслідки цього опитування. Прина-гідно ж інформуємо, що згідно заналогічним опитуванням, проведе-ним нещодавно центральною поль-ською газетою “Rzeczpospolita”,36 % пацієнтів відповіли “так” і 86 %лікарів відповіли “зрідка”. Цікаво бу-де порівняти ці цифри з Вашимивідповідями. А тим часом польськілікарі вважають, що невеликі заро-бітки працівників медичних установсприяють корупції. Крім того, середлікарів існує неписане правило:гроші ДО послуги — це хабар, ПІС-ЛЯ — знак вдячності.

Одначе 41 % лікарів вважаютьгроші хабарем, тоді як подарункивід пацієнтів після лікування назнак вдячності спокійно приймають68 % їх колег. Найчастіше “беруть”головні лікарі, завідуючі відділен-нями, ординатори, тобто ті, хто виз-начає умови лікування.

Деякі молоді лікарі скаржилисяна те, що не можуть “не брати”, бомають обов’язок “розрахуватися” збезпосереднім вищим медичнимкерівником. Але це — у них. А як унас? Не поспішайте сказати, що унас так само. Подумайте й чесно на-пишіть. Цим ми тільки допоможемовсім нам порозумітися на правді.

Сторінку підготувавЄвген ҐОЛИБАРД

ХАБАРІ ЯК ЗНАК ВДЯЧНОСТІ?

З ПОДАЧІ ЧИТАЧІВ

Заплідненняяйцеклітинки

Зародок на 5–7 день

Плід на 5–9 тиждень

Новонароджена дитина

Доросла людина

6 Погляд

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

Професор, доктор технічнихнаук і спеціаліст у галузі конструю-вання високоенергетичної зброїОлександр Лазарєв у своїй книзі“Реквієм цивілізації, або Розшиф-рована Біблія” стверджує, що йогопопередженням варто вірити. Бо-дай тому, що фундаментальнапраця налічує понад 1000 сторі-нок, а основою для неї стала Віч-на Книга. На яку автор наклав зна-мениті “Катрени” Нострадамуса.

Сам учений каже, що ли-ше розтлумачив історіюлюдства, записану в Біблії.Втім, надія є — хоч і примар-на — якщо громадяни Земліраптом схаменуться і дотри-муватимуться Божих законів.Інакше…

Жахи не такого вже й да-лекого майбутнього Олек-сандр Лазарєв детально роз-писав журналістам в УНІАН.Можна було б зробити по-правку на їхню довірливість,якби видавництво книги непідтримала доволі серйознаструктура — Ротарі-клуб “Ки-їв-центр”, а передмову не на-писав академік НАН УкраїниЛ. Бондаренко.

“СІМ ЯНГОЛІВ АПОКАЛІПСИСУ — ЦЕ СІМ ГЕОФІЗИЧНИХ КАТАСТРОФ”— Я не маг і не чаклун, — ка-

же Олександр Сергійович. — Я —професійний фізик, як кожна лю-дина колись, запитав у самого се-бе — для чого я існую, навіщо жи-ве людство? Оскільки галузь моєїроботи — надпотужні енергії, меніпостійно доводилося вивчатипроблему джерел енергії. І длямене цілком очевидним був посту-лат, що люди перебільшують своюзначущість і вплив на природу. Яспробував відшукати інструменткерування людством — це Біблія.Я вивчав її, також і Коран, і поба-чив, що Біблія, яку викладають бо-гослови і священики — не лише їїповерховий зміст, у якому чималоневідповідностей. Вже згодомя переконався — невідповіднос-тей немає, просто є два шари тек-сту, один з них — внутрішній, за-шифрований. Мені вдалося йогопрочитати.

— А чому саме Вам? Чима-ло авторитетних дослідниківвивчали Біблію.

— Біблію написано так, що ос-таточно її текст стає зрозумілимтільки з плином часу, коли певніподії, описані в ній, вже відбулися.Цю книгу нам було дано приблиз-но 2000—2500 років тому тим, ко-го церква називає Богом, а ми —Вселенським Розумом.

У пришесті Ісуса Христа я по-бачив не просто народження лю-дини з надзвичайними здібностя-ми. Він приніс нову організацію ре-лігії, відокремив її од держави істворив церкву — такою, якою ма-ємо зараз. Так само і з іншими по-діями. Я зрозумів, що у першу чер-гу це — пророча книга, яка описуєвсе, що для нас уже стало мину-лим, бо для тих, хто жили у сивудавнину, це було далеким майбут-нім. Крім того, описані закономір-ності розвитку людства — неви-падковими були і розкол релігії1054 року, і французька револю-ція, й інші події. Всю зібрану фак-

тичну інформацію я зіставив з Біб-лією — все співпадало простонеймовірно. Та найголовнішоюкнигою виявився “Апокаліпсис” Іо-анна Богослова.

Довго не міг зрозуміти — щотаке сім янголів Апокаліпсису? Атут нема жодної містики, так нази-ваються події, які були і які ще ста-нуться. Сім янголів — це 7 геофі-зичних катастроф, які не обминутьпланету. У цьому й полягає тра-

гізм існування людства, яке нічимне зможе зарадити лиху.

Кожен із семи материків маєсвою траєкторію, яка не змінюєть-ся впродовж віків. Кожне перемі-щення викликає колосальні катас-трофи. Переміщення означає іс-нування двигуна, це — плазмаабо магма, або потужний МГД-ге-нератор всередині Землі, він жекерує усіма процесами на ній. Кін-цевий результат у мене вийшовтаким: динаміка розвитку Землі ірозвитку людства — це практичноодне і те ж, надзвичайно складнасистема, де все взаємопов’язано.

“ДОЛЯ КИЄВА ДУЖЕ ГАРНА — АЛЕ В МАЙБУТНЬОМУ”— Гаразд, що ж нас чекає у

XXI сторіччі?— Я спробував описати події

до 4000-го року. Головна катас-трофа вже описана в Біблії, вонаназивається Великим потопом,що стався внаслідок динамікирозвитку Землі. Приблизно кожні7000 років відбувається розколматериків і створення нових. Мипідійшли до такого рубежу. У XXIсторіччі Африка відколеться одЄвразії. Це станеться у 2066 році.

Маленький відступ: усі знають,що сатанинське число — “666”.Насправді ж це і є дата катастро-фи — шостий зодіакальний рік —перша шістка і ще дві. Отже, 2066-ий. Звісно, раптово це не станеть-ся, це повільний процес, який вжерозпочався. Події — в Туреччині1999-го, відтак вересень в Амери-ці 2001-го — все це тільки початокмайбутнього.

Розкол відбудеться за 4-ма трі-щинами, або біблійними напрям-ками подорожей апостола Павла.Початок розколу — з квітня догрудня 2054 року.

Вулкани викинуть затверді-лий шматок магми масою понад1 млрд. тонн, що підніметься нависоту 7000 м і пролетить над пів-нічним полюсом, це триватиме 7діб. У районі Парижа шматок роз-колеться на 3 частини.

До речі, єгипетські піраміди —

не що інше, як модель цієї катас-трофи. Один з уламків упаде вБіскайську затоку, другий — ум. Норбон на півдні Франції, третій— на Ватикан.

Тут важко не згадати пророц-тва ірландського ченця про те, щоАнглія “загине у вирі”. Це станеть-ся в травні 2054-го. Цунамі будевикликане падінням уламка, висо-та хвилі — 700–800 м. Найвищаточка Британії — 130 м, протягомкількох місяців острів перебувати-ме під водою.

Важко не згадати передбаченьсв. Малахія (12-те сторіччя). Вінговорив, що історія папства закін-читься падінням каменя на Вати-кан. Уламок розрубає Італію натри частини, Рим піде на дноокеану.

— Жах.

— Я був зму-шений написатипро все це — щозникнуть Фран-ція, Італія, Греція,Туреччина, Ара-війський півос-трів. Буде стертоз лиця Земліувесь мусуль-манський світ. Цене означає могопоганого став-лення до когось,а лиш опис гео-фізичних катас-троф. Є, щоправ-да, зерно опти-мізму: з Біблії ві-домо про храмСоломона на горіСіон, який на-справді ніколи неіснував, що зро-зуміло з тієї ж та-ки Біблії. Вважа-лося, що досягтиа б с о л ю т н о г ощастя можна,тільки потрапив-ши до того храму.Людство ществорить його —через 2000– 2500років. Буде зов-сім новий, незна-ний досі тип дер-жави, хоча ми вже є його будівничи-ми.

На жаль, у Системі, з якою ма-ємо справу, немає місця для жа-лощів. Все, що не потрібно, з точ-ки зору Вселенського Розуму, бу-де знищено. Для того, щоб збуду-вати нове. Зі старого буде взятолише інтелект. Ми тут лише длятого, щоб накопичувати інтелектСистеми, частиною якої потім ста-немо. До того часу відійде ядернаі хімічна енергетика, всі види зем-ної енергетики зникнуть. Буде но-вий її тип — енергію забирати-муть від Сонця.

— Чи знайомі з Вашою кни-гою представники церкви?

— За 4 місяці до друку я пере-дав її до Лаври. Звичайно, про

благословення не могло бути ймови — його дають лише свяще-никам. Але там сказали, що непроти публікації, тобто жодної кра-моли у ній нема. Мій твір швидшезахищає церкву, а не суперечитьїй.

— Ви описали майбутнє За-хідної Європи як фатальне.Україна має шанси врятува-тися?

— Я зараз у ролі священика,який заспокоює вмираючого: ви,звичайно, помрете, але вашомувнукові житиметься дуже добре.Не знаю, на основі чого будує своїпрогнози Павло Глоба, але всевиглядає зовсім не так оптиміс-тично, як він обіцяє. Він каже, щотретя світова війна буде, але Киє-ва ніколи не зачепить. А як узага-лі можна уявити таку війну, щоб

вона не зачепила столиці євро-пейської держави? Як і всієї тери-торії колишнього СРСР? Світовівійни завжди відбувалися за учас-тю Росії, так само буде і в майбут-ньому.

Раніше світові війни велися залідерство у світі, але тут причинибудуть зовсім іншими.

Доля Києва справді приваб-лива, але в дуже далекому май-бутньому. Ні ми, ні наші діти до то-го часу не доживуть.

“У КИЄВІ НАРОДИТЬСЯ НОВА РЕЛІГІЯ”— А ті, що доживуть — що

отримають?— 1000 років тому світ поба-

чив нову релігію — православ’я.

Воно народилося тут, у Києві. Як-що подивитися в Біблію, то цесталося точно у відповідності доциклу розвитку Землі. Релігія, щоз’явилася в Києві — це початокнової релігії, якої ще нема. Воназ’явиться років через 300 і якфундамент візьме те, що створивсвого часу князь Володимир і йо-го послідовники. В цьому майбут-нє Києва і України. Ця ж релігіячерез 1000 років стане основоюмайбутньої системи державногокерування. Як не фантастично цезвучить, але державами керува-тимуть не люди, а церква. Вона жякимось чином навчиться спілку-ватися з Вселенським Розумом.

Україна вже наступного рокуприєднається до одного з міждер-жавних союзів — я дуже не радивби цього робити, це матиме погані

наслідки. Так само, як і нас-тупні вибори.

— В одному зі своїх ін-терв’ю Ви передбачилиземлетрус у Туреччині1999 року, пов’язуючи йогоз американськими бомбар-дуваннями в Югославії.Який тут зв’язок? Тим па-че, що сучасні сейсмологинічого не можуть перед-бачити.

— Так, для нас подібні по-дії непередбачувані. Що зро-

бив я? Описавдію МГД-генера-тора або плазме-них шнурів, нанісїх на глобус івпевнився, які зо-ни найбільше під-даються сейсміч-ним навантажен-ням. Виходить,що Югославія —це зона надриву,особливої сей-смічності, до якоївходить і Туреч-чина. Щоденновідбувалося 1000вильотів на Югос-лавію, скинулимайже мільйонвибухівки, — весьчас на одну й ту жточку. Те ж самезараз робиться вАфганістані. Доб-ром це не закін-читься — б’ють утой же сейсмоне-безпечний пояс.

— Що ж намзалишається?

— Ми надтодрібні, щоб могтивплинути на пе-ребіг подій. Зга-дайте біблійнуоповідь про сім’юЛота, яку вряту-вав Бог, попере-дивши про заги-бель Содому і Го-морри. За однієїумови — не ози-

райся. Дружина Лота не дотри-мала умови і була покарана —перетворилася на соляний стовп.Здавалося б, нічого поганого незробила. Але це означає тількиодне — ніхто з нас не має праварухатися у зворотному напрямку.Що зараз робить Україна? Ози-рається назад, те ж саме — Ро-сія. Удар за це буде дуже силь-ним. Можливий розкол країни —ті, хто за старе, зі старим і зали-шаться. Так само втратять усе ті,що прагнуть західного добробуту,бо європейська система — цетеж крок назад. Але самеслов’янам у XXI сторіччі судило-ся підхопити жезл Мойсея. Зали-шається тільки не озиратися на-зад.

ÄÀËÅÊÅ ÌÀÉÁÓÒͪÓÊÐÀ¯ÍÈ — ×ÓÄÎÂÅ. ÁËÈÇÜÊÅ — ÄÓÆÅ ÏÎÃÀÍÅ?

Людству залишилося якихось декілька де-сятків років. Відтак — глобальні катаклізмиі загибель цивілізації. Перед тим, починаючиз 2003-го — майже 30-річна III Світова війна.Свіжий сценарій “Зоряних воєн”? Якби ж то…

8 Культура

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

1. ЛАН, ЩО ЧЕКАЄ ПРАЦІ

Мужньо перепиняють шлях сні-говіям сірі шереґи кукурудзи на ме-жі Київщини і Черкащини. Працю-ють снігозатримувачами, — не бра-куватиме вологи навесні… Це жтреба забрести аж із того боку Ат-лантики, щоб осоромити нашу біо-графію. Господарники волають пронестачу кормів худобі, а вони ось-дечки, перемерзають. Ще й, мо’,при качанах?! Але це вже хіба мишізнають, бо хто ж захоче виламуватиїх у сніговицю? Та й хіба тільки куку-рудза в полі?! Хіба нам упершесоромити свій хліборобський рід,занедбавши споконвічну заповідьпрацелюбів: не той хліб, що у полі,а той — що в коморі.

Але саме цей занедбаний куку-рудзяний лан, що трапився гуртуписьменників на шляху із Києва доЧигирина, примусив упізнати в ньо-му становище української культури— національної за формою і все-людської за змістом. Справді сміш-но слухати просторікування політо-логів про малоймовірність “україні-зації” східних кресів — хіба можнасобі уявити, що хтось із мойсеєнків,переїхавши у США чи Францію,раптом заявить: “Не хочу я изучатьэтот жлобский язык”? Якраз упос-лідження української мови впро-довж століть малокультурними ве-ликоросами з допомогою щирихмалоросів і призвело до морально-го перекосу в умах нащадків, умож-лививши “жлобську” психологію. Бохіба культурна людина зізнається вненависті до мови, котру вона зо-бов’язана знати? Та радше відку-сить собі язика! Адже ненавидітимову будь-якого народу може ли-шень дикун або психічно хвора лю-дина!

Деформація національної куль-тури, що проявилася не тільки вспотворенні національної традиціїспілкування, викоріненні етнопеда-гогіки й національного світогляду,але й у нищенні національного кра-євиду, пам’яток історії, архітектури,літератури, й спородила цю психіч-ну мутацію, що сягнула генного рів-ня. Ось чому з такою увагою при-глядалися ми до діяльності Фондуінтелектуальної співпраці “Україна— XXI століття”, очолюваного відо-мим ученим-економістом і мецена-том, народним депутатом УкраїниБогданом Губським. Надто багатовсіляких “фондів” розвелося в Укра-їні, які хоч і займаються кориснимисправами, діють усе ж вельми роз-порошено і малоефективно. До тогож лічені з них можуть похвалитисятакою цілеспрямованістю й послі-довністю у досягненні поставленоїмети, як “Україна — XXI століття”. Іпрограма Фонду, присвячена від-родженню пам’яток із епохи славет-ного Богдана Хмельницького, — на-йяскравіше тому потвердження.Власне, цього разу Б. Губський віздесять графічних картин Олексан-дра Данченка, аби поповнити нимиекспозиції Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”,заснованого 2 роки тому. П’ять — ізсерії “Народні герої України” — пор-трети самого Гетьмана та його най-ближчих сподвижників, а решта —батальні сцени під Жовтими Вода-ми й Корсунем, Зборовим і Пиля-вою, подвиг трьохсот козаків під Бе-рестечком. Передаючи свій дарунокдиректорові заповідника В. І. Пол-тавцю, голова ради Фонду інтелек-туальної співпраці Богдан Губськийпідкреслив, що ця акція — лишеньпочаток великої програми відрод-ження пам’яті про звитяжний життє-

вий шлях Богдана Хмельницького.Наступний її етап — сприяння по-верненню в Україну документів таособистих речей Гетьмана, що ма-ють неабияку історичну цінність. Цеі атрибут гетьманської влади — йо-го особистий прапор, що зберігаєть-ся у Військовому музеї Стокгольма(Швеція), шабля Гетьмана, що екс-понується у Краківському Націо-нальному музеї (Польща), і золотийхрест Хмельницького, що зберігав-ся в Києво-Печерській лаврі, алебув експропрійований Москвою в30-х роках разом з іншими церков-ними цінностями.

— Державотворча місія БогданаХмельницького, — підкреслив Бог-дан Губський, — заслуговує на те,щоб нащадки знали правду про неї.Тому Фонд “Україна — XXI століття”має намір розгорнути широку діяль-ність щодо втілення у життя кон-кретних просвітницьких проектів,присвячених боротьбі Хмельниць-кого за державність України. Будевидано низку важливих науковихпраць, присвячених тій епосі, попу-лярні літературі твори, створеноспеціальні навчальні курси, які до-поможуть молоді чіткіше уявити со-бі постать Хмельницького на тлі то-дішніх історичних подій.

2. ДО ДЖЕРЕЛ

— Дивовижна все-таки доля унашого Богдана Хмельницького, —замислено мовить відомий поет ідосвідчений редактор Петро Пере-бийніс. — Ніби ж і мала бути вдячнайому Москва за офіру — духовнусамопожертву, якою стало прилу-чення республіканської України дофеодальної Росії, — а от жодногомузею не удостоєний! — Як і жодно-го сліду Переяславських угод, — ус-

міхається старійшина гурту нашого,знаний прозаїк, лауреат Національ-ної премії імені Тараса ШевченкаДмитро Міщенко. — Мабуть, імпері-алістам таки невигідно було доку-ментувати життя і діяльність Геть-мана? Та й що то за музей — безПереяславських угод? А їх прихова-ли! Щоб не знав український народістинних засад військового союзу зМосквою, щоб знищити і сам дух ук-раїнського республіканізму. — Такось і творилася наша історія — безнас, — уточнює драматургВолодимир Сердюк. — А Богданарозчахнули між патріотом і запро-данцем, — зі смутком додає Михай-ло Шевченко, відомий поет і дирек-тор Літфонду НСПУ. — Комусь же іце було вигідно?

Ми вертали до Києва пізньоговечора, засніжений автобус біг ба-дьоро і швидко, а враження від лю-дей і самої столиці колишньої Ко-зацької Республіки (до речі, це виз-начення належить п. Енгельсу) пе-реливалося у розмови, —ділилисятим, чим невдовзі ділитимемось зісвоїми читачами. Сплюндрованадуша народу, мов те кукурудзянеполе в снігах, потребує не простопильного догляду — ретельного ймилосердного лікування. Щойнокілька десятиріч вона ледь животі-ла, приспана політичною летаргієюімперсько-пролетарського шовініз-му, і те животіння видавали за пов-ноцінне спілкування з Господом!Гай-гай, товариші-атеїсти, ви спро-моглися таки добряче поглумитисянад сенсом існування християн-ського світогляду, як і над сенсомдуховності взагалі, але ж не враху-вали, що духовне життя — вічне, аматеріальне — надто суєтне і вель-ми тимчасове.

Як повертається до свого наро-ду Богдан Великий, так повернетьсяй мова — жива, красива, повноси-ла. Потрібно тільки, щоб таких на-родних депутатів, як Богдан Губ-ський, бодай на сотню побільшалоу Верховній Раді. Скромні й напо-легливі, вони є, вони діють. Справ-жні патріоти — істинні сини нації.

3. КОЛИ ЗАГОВОРИТЬСФІНКС

Відповідаючи на запитання жур-налістів щодо причин, які спонукалидо здійснення програми відроджен-ня пам’яток, присвячених Б. Хмель-ницькому, Б. Губський зазначив: Ве-ликий Гетьман — яскравий пред-ставник державотворчого, націо-нально-визвольного процесу. Все,зроблене ним у політиці, диплома-тії, стратегії й тактиці воєначаль-ництва має неоціненне значеннядля вироблення та реалізації кон-кретних засад державотворення за

теперішніх умов. Цей досвід можестати незамінним для патріотичноїмолоді, всього суспільства, якщойого підняти з глибин історії, оснас-тити ним допитливих і небайдужихдо майбутнього України.

Для Фонду, зокрема, вельми ак-туальним є ставлення Гетьмана доорганізації освіти України, її на-прямків та змісту, виховання інте-лектуального потенціалу нації зад-ля утвердження незалежності Ко-зацької держави. У національнихтрадиціях, — наголосив Б. Губ-ський, — господарських, військових,духовних, управлінських — є чима-ло таких, що йдуть від козацькихтрадицій часів Б. Хмельницького.Важливо простежити цю спадкоєм-ність, аби надати їй нового диханняв нинішніх умовах. Цей імпульсприслужився б активнішому форму-ванню світогляду молоді та безпо-середній її участі у творенні націо-нальних пріоритетів.

Ми вже знали, що наступнийтиждень у Києві розпочнеться з пре-зентації у Національній філармоніїперших двох томів “Історії україн-ської культури” — сумлінного набут-ку інститутів археології, історії, фі-лософії, українознавства, мистец-твознавства й літератури, підтрима-ного Фондом інтелектуальної спів-праці “Україна — XXI століття”. Цейважливий внесок у процес реабілі-тації участі українців у світовомукультурному процесі покликанийстерти чимало “білих плям”. Аджедеформоване уявлення про витокиКиївської Русі, духовні параметриГетьманщини й засади УкраїнськоїНародної Республіки позначилосяна багатьох поколіннях українців.Чи не занадто дорогу ціну заплаче-но?

До речі, про необхідність повер-нути Україні булаву Б. Хмельницько-го, що зберігається у Музеї військапольського у Варшаві, як і інших іс-торичних реліквій, Б. Губський наго-лошував під час неодноразових зус-трічей із президентом Національноїакадемії наук академіком Б. Пато-ном, віце-президентом НАНУ акаде-міком І. Курасом, академіком В.Смолієм. Зважаючи на важливістьакції для духовного зростання сус-пільства, Фонд визнав за необхіднезвернутися до керівництва держави,визначних політиків, діячів науки тамистецтва з метою згуртування зу-силь задля успішного досягнення ці-єї благородної мети. Дуже хочетьсясподіватися, що національні реліквіїукраїнського народу таки повернуть-ся в Україну.

…І тоді предковічний Чигирин,цей український степовий Сфінкс,нарешті заговорить. Ясна річ, укра-їнською.

ÔÅÍÎÌÅÍ ÁÎÃÄÀÍÀ ÃÓÁÑÜÊÎÃÎ

Академіки В. Смолій, Б. Патон та Б. Губський об’єдналися заради одного Гетьмана — Богдана

Анатоль Перепадя — митець, ві-домий в інтерпретації найнезнайомі-шої нам дійсності, особливо ж —французької. А нині він завершуєпереклад семитомного виданняМарселя Пруста. Отож, як підкрес-

лив на зустрчі з журналістами посолФранції в Україні Паскаль Фієскі, йо-го відзначено за, так би мовити, су-марний внесок у скарбницю обохкультур.

Олег Хома — менш відомий у

перекладацькому світі, а зі своїмстаршим колегою до зустрічі в по-сольстві навіть не був знайомий. Хо-ча переклади його, звісно, читав. Тай зв’язки зі столицею не поривав,продовжуючи за звичкою ще сту-дентських років приїздити електрич-кою з Вінниці до Києва. Щоб бути вепіцентрі літературних подій, зустрі-тися з колегами-філософами. І ця“фахова” обставина, вважає, допо-могла йому перекласти “Соціальнийконтракт” Жана-Жака Руссо, зреш-тою, перемогти в конкурсі.

Крім амбасадора, перших лау-реатів премії того дня ві-тали також радник з пи-тань культури та співпра-ці Олів’є Гійом, головажурі цього літературногозмагання, лауреат Гонку-рівської премії Жан Руо,завідувач кафедри укра-їнської мови Паризькогоінституту східних мовОльга Мандзукова-Ка-мель, перекладачка Ма-рія Маланчук, завідувачкафедри світової літера-тури Львівського універ-ситету імені І. ФранкаЯрема Кравець, деканіноземної філології Ки-ївського Національно-го університету іменіТ. Г. Шевченка ОлександрЧередниченко.

Насамкінець зазначу,що конкурс — частинапрограми “Сковорода”, за-початкованої посольствомще 1992 року. Мета якої —підтримка наших літерато-рів, які перекладають таявляють світові твори су-

часних французьких авторів україн-ською мовою.

Олександр ДАРИНЕЦЬ

ВКРАЇНСЬКИЙ СВІТ І ПРУСТА, І РУССОявили читачам Анатоль Перепадя та Олег Хома — перші лауреати щорічноїпремії за найкращий переклад із французької на українську

Після вручення престижної премії: Олег Хома, Паскаль Фієскі та Анатоль Перепадя

10

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

Національний продукт

Закінчення.Початок у числах 36, 38 за 2001 рік

Те, що ми впродовж п’яти років і до сьо-годнішнього дня спостерігаємо в акціонерно-му товаристві “Славутич” — це типовий зрізявища, яке є характерним для всієї сфери ви-робництва в Україні, а саме: намагання все ті-єї ж скорумпованої комуністичної номенклату-ри тихою сапою прибрати до своїх хижих рукколективне майно трудящих. А щоб реалізу-вати цей намір, треба усунути законних влас-ників за допомогою кримінальних елементів.

6. ХТО ОСНОВНИЙ ФІГУРАНТ?Карну справу за звинуваченням колиш-

нього “президента” АТ “Славутич”, яка “потяг-ла” на кільканадцять томів, уже розглянуто всудовому процесі і фігурант отримав термінув’язнення.

Проте, чи засуджений Р. Папян є насправ-ді основним фігурантом в широкомасштабній,системній афері (або, якщо хочете, системіафер), до якої було втягнуто також і АТ “Сла-вутич”? Чи міг би він так відверто і нахабновдаватися до численних порушень закону, як-би він і його “сотоваріщі-подєльнікі” не малинадійного прикриття згори, тобто, криміналь-но-реформаторськи висловлюючись, — “да-ху” над собою?

Причому, даху дуже потужного. Настількипотужного, що суддя М. Новиков зі столично-го Арбітражного суду долучає до справи пробанкрутство “Славутича” претензії, котрі нетільки вочевидь виссані з пальця, а й прямосуперечать українському законодавству.

Судіть самі. Вже після того, як новообранеправління АТ встановило повну картину шах-райства, склало список усіх кредиторів і дебе-торів, а слідство у справі Р. Папяна наближа-лося до кінця, на сцені подій з’являється пар-тнер Р. Папяна з Санкт-Петербурга А. Хачи-кян, який вимагає від “Славутича”1,9 млн. грн. вигаданого боргу, додавши до“боргу” пеню в розмірі 180 %! До цих претен-зій додається ціла тека сфальсифікованих до-кументів.

А через тиждень по тому, як арбітражнийсуддя М. Новіков з дивовижною оперативніс-тю прийняв ці документи до справи про бан-крутство “Славутича” (того ж дня,як їх зареєстровано в канцеляріїсуду), у тому-таки Арбітражномусуді з’являється представник санк-т-петербурзького ТОВ “ЗолотийХрест” О. В. Муравйов, який на до-даток до вищезазначеного шах-райського пакету “документів” по-дає судді М. Новікову ще й таке ці-каве пояснення:

“…був укладений договір№ 35 від 22 серпня 1996 року, зо-бов’язання по якому АТ “Славу-тич” виконало не повністю таненалежним чином. Сторони заз-наченого договору знаходяться вкраїнах, які дотримаються Угодипро порядок вирішення спорів,пов’язаних зі здійсненням госпо-дарської діяльності, підписаної 20березня 1992 року країнами-чле-нами СНД. Ст. 11 п. “е” зазначе-ної Угоди передбачено, що права таобов’язки сторін можуть визначатисяугодою сторін і мати пріоритет переднаціональним законодавством” (виділеннямоє — Є. Ґ.).

Хотілося б з цього приводу ще раз запита-ти наших доблесних законодавців, чи знаютьвони про те, що арбітражні суди нашої держа-ви приймають до розгляду претензії з Росії досуб’єктів нашого господарювання на суми вмільйони доларів, з посиланням на наддер-жавні юридичні норми, прийняті у Москві май-же десять років тому, тобто через три місяціпісля того, як український народ проголосувавна референдумі за свою незалежність?!

Чи не бачимо в діяльності судів і суддівслід того самого “даху”, який забезпечує ді-яльність папянів? І чи не вмочав у цю важли-ву справу свого пальця наш гарант, якщо повсій Україні, практично в кожному акціонерно-му товаристві, під пильним поглядом відповід-ного державного адміністратора так само пра-цює під “дахом” свій фігурант?

А тому не тільки на сумному досвіді одно-го “Славутича” можна написати посібник з куч-мономіки під назвою “Методи створення і зба-гачення нової криміналізованої еліти в проце-сі державного шахраювання під гаслами еко-номічного реформування.”

7. СПРАВА РЯТУВАННЯ ПОТОПАЮЧИХ…Ніхто не потопав. Бо тоді, у 1999 році,

справи на фабриці розвивалися загалом по-зитивно.

Недивлячись на те, що владно-адміністративна сторона, замість то-го, щоб допомагати акціонерам, пері-одично викидала на арену цього“цирку” нові “номери”, виробництвопотихеньку функціонувало за рахунокрозвитку малих підприємств, які виго-товляли гарне взуття, а правління“Славутича” поступово розраховува-лося з боргами.

Час від часу різні державні орга-ни і установи намагалися “причепи-тися” до діяльності фабрики, алеправління АТ діяло відкрито і прозо-ро, у повній злагоді із призначеноюдержавними адміністраторами лікві-даційною комісією і згідно із зако-ном. Це була нелегка, нудотна, нев-дячна робота, в якій влада завждимає перевагу. Акціонери оспорюва-ли безпідставні кредиторські вимо-ги, повертали на фабрику дебітор-ські борги, ремонтували будівлі і ко-мунікації.

Коли навесні 1999 року акціонерипідрахували попередній баланс, вия-вилося, що залишок боргу на суму384,8 тис. грн. (у тому числі 205,8 тис. грн. не-виплаченої зарплати) повністю перекриваєть-ся часткою активів фабрики: 104 тис. грн. нарозрахунковому рахунку, 24000 пар взуття насуму понад 300 тис. грн., 16 тонн продуктівхарчування на складі.

Отакий “банкрут”. Тобто насправді не булоніякого банкрутства. Було лише велике ба-жання чиновників-кучмістів прибрати до своїхзагребущих рук ласий шматок власності тру-дящих.

Протягом двох років офіційного банкрутс-тва підприємства правління АТ зберегло в ро-бочому стані виробництво, всю навколови-робничу та соціальну інфраструктуру фабри-ки і станом на березень 2000 року було у пов-ній готовності до введення підприємства уповноцінний режим, перша черга якого на 600робочих місць тільки чекала слушного момен-ту.

Для цього треба було тільки завершитидеякі формальності ліквідаційної комісії й от-римати кредит під обігові кошти. Уже й замов-ники були, котрі чекали на підписання кон-тракту для виготовлення перших партій взут-тя.

Спливав час. Правління борсалося в су-дово-арбітражних тенетах влади, а рядові ак-ціонери — особливо люди старшого віку — ін-коли навідувалися на фабрику: “Коли ми вжепочнемо працювати? Жити немає за що!”

Люди не розуміли ситуації: “Як же це так?Ми перемогли на зборах, ми хочемо працюва-ти, є робочі місця, є покупці нашої продукції, а

фабрика простоює!” Люди не розуміли, чому це, згідно із Зако-

ном “Про банкрутство”, не голова правлінняАТ, а голова ліквідаційної комісії (сама назваякої вочевидь є абсурдною, бо про яку ліквіда-цію тут може йти мова?!) має підписувати за-яву про матеріальну допомогу, наприклад, напохорон ветерана фабрики, та ще й за рішен-ням зборів кредиторів, з якими вже фабрикаповністю розрахувалася?

Раптом (знову раптом?) наша доблеснаВерховна Рада приймає Закон — а гарант під-

писує без жодного вето — “Про відновленняплатоспроможності підприємств” (фактично но-вий закон про банкрутство). Здавалося б, заназвою закону, його мета збігається з метою ак-ціонерів. Причому, цієї мети вже практично до-сягнуто, адже платоспроможність “Славутича”відновлено, треба закривати процес банкрутс-тва заключним ліквідаційним балансом і пуска-ти підприємство в нормальну експлуатацію.

Аж, ні! Бо в новому законі передбачено,що керівником підприємства-банкрута при-

значається арбітражний керуючий(керуючий від імені і за дорученнямдержавних адміністраторів) — та-кий собі князь-монополіст, який ав-томатично звільняє керівництвопідприємства, тобто, по суті, лікві-дує правління АТ, а отже, і само АТ.

8. ЧИ ТІЛЬКИ СОВЄЦЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ПРИЧИНОЮ?

Слово ментальність означаєспосіб мислення. А спосіб мислен-ня і структура мислення залежатьне тільки від освіти та інформова-ності конкретної людини, а й від їїгенетичної спадковості й емоційно-го життєвого досвіду — у кого булочого більше: радості чи горя.

Генетика? Відомо, яка може бу-ти генетика після голодоморів,відстрілів кращих особистостей танужденного життя цілого народу

впродовж кількох поколінь. Радість? Звідки їйузятися, коли й зараз, після епохи “залізноїзавіси” і постійного підкагебешного страху,люди все ще бояться чиновника і готові відда-ти йому останнє у вигляді хабара, аби він ли-ше “допоміг”.

Громадянам України дуже бракує почуттявласної гідності й самоповаги, а звідси й бракуєсправжньої поваги до тих, хто на це заслуговує.Замість самопринизливого запобігання передхамами, давно треба набрати шляхетної поста-ви до себе і презирства до тих, хто живе брех-нею і лицемірством. Бо тільки за таких умов мо-же існувати справжній патріотизм і тільки тодіУкраїна може зберегти незалежність.

На жаль, істина про нікчемність переляка-ного й бездумного народу добре відома влад-ним адміністраторам і їхньому олігархічномуоточенню. Добре відомо, що надурити можнатільки слабаків, тільки тих, хто сам дасть себенадурити.

Тому, коли стало відомо, що фабрика, якаперебуває в центрі столиці у прекрасному ро-

бочому стані, звільнилася від боргів іготова хоч зараз почати працювати,але тільки штучно утримується в не-визначеності шляхом владної еквіліб-ристики, з’явилися “інвестори”. Тобтоперекупники акцій.

Власне, вони “з’явилися” цілкоморганізовано. Маючи на руках повнийсписок акціонерів з адресами й теле-фонами (звідки їм цей список узяти,

як не від самих владних адміністраторів і, якусі розуміють, не за порожній конверт), вонипротягом кількох днів святкування Дня Неза-лежності об’їхали домівки акціонерів і за без-цінь скупили майже 25 % акцій АТ “Славутич”(тобто папірців на право володіння акціями).

При номінальній ціні акції 13 грн., “інвесто-ри” купували (бо люди продавали) спочаткупо 1–2 грн. Протягом двох місяців ціна на ак-цію піднялася до 4–5 грн. Аж тут з’явилася щеодна група “інвесторів”-конкурентів, які запро-понували за великі пакети 400–800 акцій по

7 грн. за штуку. Ажіотаж! Народ бігаввід одного офісу до другого, щоразу,як ціна скупки піднімалася в одному зних на 30–50 копійок.

А щоб цей процес відбувався ак-тивніше і акціонери не дуже замислю-валися про своє майбутнє, “інвесто-ри” увійшли у відповідний контакт зподатковою адміністрацією і “Київе-нерго”, пропонуючи (питання винаго-роди ми тут розглядати не будемо),щоб ці організації подали клопотаннядо суду про якнайскоріше переведен-ня АТ на “банкрутування” за новим за-коном. А це означає: усунути правлін-ня, призначити арбітражного керую-чого, який не перейматиметься інте-ресами колективу акціонерів.

Для більшої ясності ними одразубуло запропоновано на посаду арбіт-ражного керуючого відповідну особу— пана Некрилова, молодого чолові-ка 25–27 років, який був присутній назасіданні Господарського суду.

Суд так поспішав, що вирішив нена користь “Славутича”, не зважаючинавіть на те, що справа перебуває на

розгляді у Вищому Арбітражному Суді Украї-ни.

Офіційно вважається, що акції скуповує“Фортіс ЛТД, штат Нью-Джерсі”. Звичайно,скупка відбувається через брокерів, але по-дейкують, що за цим стоїть відомий росій-ськоорієнтований концерн “ІндустріальнийСоюз Донбасу”, один із засновників якого не-щодавно був призначений Л. Кучмою на поса-ду міністра енергетики.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУСтаном на кінець листопада “Фортіс” ску-

пив 32 % акцій “Славутича”. Ще раніше, колицей процес тільки починав набирати ознакланцюгової реакції, правління АТ намагалосяпротидіяти, закликаючи людей не продаватисвого права на майно, водночас залучаючи доскупки акцій вартих довіри спонсорів і партне-рів. Тоді підприємства-орендатори спромогли-ся купити до 3 % акцій (у виробничників усігроші в обороті, немає вільних), інша вироб-нича фірма — 10 %.

Згодом з’явився ще один альтернативнийпокупець, який протягом двох тижнів піднімавціну скупки з 8 до 20 грн. і, таким чином, набравпакет 26 % акцій. На цій стадії багато хто з акці-онерів фабрики вигідно продав свої папери (бовище від номіналу, а отже, вже немовби й з ди-відендами), отримавши по 8–12 тис. грн.

Хоча, звичайно, разом зі своїм правом намайно, люди продали фактично не тількисвоє право на завтрашній день, а й свої робо-чі місця на день сьогоднішній.

Нині члени правління АТ “Славутич” за-вершують “ліквідаційні” справи і в теперішнійситуації дуже сумніваються, що фабрика ко-ли-небудь виготовлятиме взуття: “Ось теперприйде новий хазяїн…”

Ця історія ще не має кінця. Як не має кін-ця день, який продовжується з кожним новимранком завтра.

Отож, якогось завтра ми вам ще розпові-мо про те, що вам знову придумає влада, якадосить ефективно бореться проти свого наро-ду. А поки що мене бентежить інше: чи відпо-відатиме колись за це все наш гарант?

Чи може справа не дійде до відповідаль-ності, а натомість, за такою самою технологі-єю надурювання, державні адміністратори, якіявно працюють в імперських інтересах Росії,встигнуть забрати у народу все його майно?Чи тоді існуватиме незалежна Україна?

Євген ҐОЛИБАРДФото Володимира ЩЕРБИНИ

А “Славутич” все таки живе!

Валентина Кантур — голова правління АТ “Славутич”

×ÎÁÎÒÀв ÁÅÇ ×ÎÁ²Ò –ÊÐÈ̲ÍÀËÜÍÀ ²ÑÒÎÐ²ß ÍÅ ÁÅÇ ÌÎÐÀ˲

5

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Національний продукт

Продовження. Початок у числі 36 за 2001 рік

3. ЗВИЧАЙНА КОРУПЦІЯДехто, читаючи цей матеріал

про боротьбу акціонерів-виробнич-ників проти адміністраторів-можнов-ладців за свої права протягом кіль-кох років, чого доброго, ще й скри-виться: навіщо, мовляв, згадуватите, що було чотири роки тому? Алесуть полягає в тому, що часу — в йо-го життєвому розумінні — не існує.Є життя, яке вкладається в одиндень — сьогоднішній. Цей день пе-реходить із дня на день, допоки миживемо. І якщо було вчинено актнесправедливості, то ця неспра-ведливість існує, залишається всерці, переходить не тільки в нас-тупний день, а і в наступні поколін-ня, аж поки не восторжествує спра-ведливість.

Одурено трудовий колективвзуттєвої фабрики чисельністю по-над дві тисячі осіб. Кризу на цьомупідприємстві створено штучно, з до-помогою влади. Сплюндровано бі-ографії більше двох тисяч осіб та їх-ніх сімей. І ця штучно створена кри-за продовжується (і підтримуєтьсявладою) досі.

І чи не є наша багатюща країнаоднією величезною фабрикою, вякій надурено, обкрадено і сплюн-дровано біографії десятків мільйо-нів людей?!

1997 року на території АТ “Сла-вутич” (6-та взуттєва фабрика) вжеіснувало кілька товариств з обмеже-ною відповідальністю, де засновни-ком був директор фабрики (він на-зивав себе президентом) Рафік Шу-раєвич Папян. Читаємо документи ібачимо: службова особа Р. Ш. Па-пян здає в оренду приватній особіР. Ш. Папяну — співзасновнику ТОВ“Корал” — обладнання фабрики,тобто колективну власність акціоне-рів, та ще й вписує це майно у ста-тутний фонд ТОВ “Корал”! При цьо-му сам Папян не є акціонером.

Коли шило вилізло з мішка, “від-повідальні товариші” з держадмініс-трації почали вішати макарони навуха акціонерів: мовляв, це була по-милка. Райдержадміністрація реєс-трувала, експерти вивчали доку-менти, юристи підписували… і, бід-ні, не відали, що творять.

Як написала газета “Хрещатик”від 27.11.97, “…скандальна історія зАТ “Славутич” давно переросла ра-йонні масштаби. І може статися, щопрезидентові товариства Рафіку Па-пяну… таки доведеться шити взуттяв іншому місці.”

Після арешту Р. Папяна і пре-д’явлення йому звинувачення у роз-краданні майна в особливо великихрозмірах і ще за двома статтямикарного кодексу на фабриці зберіга-лося двовладдя. Команда Папяначисельністю до сотні осіб трималапечатку підприємства та оборону вкерівних апартаментах, а понад двітисячі акціонерів на чолі з новооб-раним правлінням продовжувалиборотьбу. Райдержадміністраціянабрала в рот води. Неначе події на“Славутичі” її не стосуються.

У п’ятницю 6 лютого розпочина-ються збори акціонерів. Народ од-ностайно вимагає терміново вигна-ти злочинців із фабрики.

Марія Метленко: “Ми повиннізробити висновки з нашої довірли-вості й безпорадності. Треба внестидо Статуту АТ такі положення, які бне давали папянам чинити безза-коння на фабриці.”

Володимир Беліловський:“Маємо тут чесно та відверто сказа-ти і не мати ілюзій: ШевченківськаРДА займала відверто ворожу пози-цію по відношенню до нас, акціоне-

рів. Адміністрація району робилавсе, щоб підтримати й утриматиР. Папяна та його команду!”

Заступник начальника відділуреєстрації Шевченківської РДАм. Києва Едуард Улосевич із три-буни зборів намагався пом’якшитисправедливе обурення акціонерів,виправдовуючи позицію районногокерівництва, але його незграбніспроби лише ще більше розпалюва-ли невдоволення зали.

Тим часом, “команда” Папяна назбори не з’явилася і сидить у кабі-неті заступника — Кочієва. До нихзбори направляють представницькуделегацію з повноваженнями забра-ти печатку підприємства. Півтори го-дини переговорів (вони нагадувалищось середнє між грою у піжмурки ісваркою на комунальній кухні) міжпредставниками зборів і командоюКочієва-Папяна не дали результа-тів. Було очевидним, що “команда”має підтримку “згори”, а отже, три-матиме оборону.

4. “БОМБУ” БУЛО ЗАКЛАДЕНО РАНІШЕТоді новообране правління на

чолі з Валентиною Кантур приймаєнесподіване рішення: оголосити напідприємстві надзвичайний стан,збори перевести у безстроковий ре-жим, всім залишатися на підприємс-тві, організувати цілодобове чергу-вання, відпочинок, сон і харчуванняакціонерів. Це було чудове рішення,яке стало повною несподіванкоюдля можновладців. Акціонери заб-локували кабінет Кочієва, розподі-лили людей на вахти й пости чергу-вання, встановили лінії зв’язку іособливий внутрішній розпорядок.

Увечері з’являється заступникголови РДА О. Олійник, який умов-ляє акціонерів роз’їхатися по домів-ках. Влада явно не хоче розголосу;тим більше, що така згуртована по-ведінка працівників фабрики явноне пасує до напрацьованого сцена-рію загарбання підприємства. Акціо-

нери не піддаються на умовляння іп. Олійник іде ні з чим. Люди посту-пово починають усвідомлювати се-бе у новій якості, відчувати свою си-лу, силу правди відповідальнихвласників.

Зранку, у суботу 7 лютого, нафабриці чути пісні, веселий сміх,між яким дедалі тривожніше постаєпитання: а що далі? Прибуваютьжурналісти кількох столичних газет,потім телегрупа ТСН. У декого з’яв-ляються перші сумніви. Правліннязбирає всіх на збори, крім черго-вих, пояснює ситуацію, закликає довитримки, акцентує увагу на необ-хідності протистояти можливимпровокаціям, чуткам і пліткам, дот-римуватися дисципліни.

Близько 18.30 прибуває нарядміліції на чолі із заступником на-чальника Шевченківського райвідді-

лу. Вони намагаються переконатиакціонерів припинити акцію і зали-шити підприємство. На що правлін-ня чітко відповідає: “Не треба насдурити! Ми знаємо свої права: докими тут — ми господарі, а за ворота-ми — ми вже ніхто!” Невідомо, якихби “заходів” ужив наряд, спеціальноприсланий для “наведення поряд-ку”, але тут удруге з’являється зні-мальна група із ТСН і фільмує “пе-реговори” з міліцією. Наряд зали-шає територію фабрики, не вико-навши завдання.

О 19.30 всі дивляться по ТСНсюжет про себе, знятий удень, а о23.15 демонструють вечірні події заучастю міліції, де Кочієв, посміхаю-чись з екрана, безсовісно бреше,що він обіцяв повернути печатку.

Неділя, 8 лютого. Відчувається,що люди вже усвідомили свою роль,заспокоїлися, остаточно увійшли увійськово-польовий режим. Пануєоптимістичний настрій. На фабрикупостійно телефонують, цікавлятьсяподіями, бентежаться, несуть допо-могу: харчі, предмети туалету, побу-тове начиння. Не залишають у спо-кої і різні адміністратори виконавчоївлади, зокрема — міліція. Пропону-ють різні варіанти, аби люди пішли зфабрики.

Стає відомим, що печатка під-приємства знаходиться за межамифабрики. Через три години міліціяпривозить печатку і ховає її в сей-фі підприємства. Правління, за уз-годженістю із загальними зборамиакціонерів, розробляє заходи пе-реходу підприємства в робочий ре-жим без припинення зборів. Тут-та-ки доручається голові правлінняАТ В. М. Кантур організувати роз-робку плану виведення фабрики зкризи.

У понеділок 9 лютого акціонери,святкуючи перемогу, роз’їхалися подомівках. На фабриці залишилосялише правління.

Раптом на фабриці отримуютьзвістку про те, що Арбітражний суд

м. Києва в особі судді М. Новіковаухвалою від 2 лютого оголосив АТ“Славутич”… банкротом! Причому,цікавинка полягає в тому, що позовдо суду було подано Шевченків-ською районною податковою адмі-ністрацією ще 16 місяців тому. Тоб-то бомбу було закладено заздале-гідь, але механізм було ввімкненолише тепер, коли акціонери взялиуправління власністю у свої руки.

Як читачі, очевидно, пам’ята-ють, саме тоді адміністратори всіхрівнів, починаючи від головного ад-міністратора-гаранта, підняли рек-ламно-політічний галас на “підтрим-ку вітчизняного виробника”. Брехнячимдалі більше ставала легальним(і легітимним!) елементом держав-но-адміністративної політики. Полі-тики і технології надурювання цілогонароду в інтересах купки адмініс-

траторів.

5. ТЕХНОЛОГІЯ НАДУРЮВАННЯЦя технологія дуже проста.

Перша операція — перетвореннядержавних підприємств у акціонер-ні товариства. Головою правліннястає або той самий директор, абоінший висуванець від адміністрації.Характерною ознакою першої тех-нологічної операції надурювання єзатвердження всіх статутних доку-ментів АТ у державних органах і от-римання печатки БЕЗ ВИПУСКУАКЦІЙ! Замість акцій працівникампідприємства видають на руки різнісумнівні папірці (сертифікати, сві-

доцтва, підтвердження тощо), роз-множені на ксероксі і заповнені бух-галтерією. Акціонери без акцій —це досить поширене явище в систе-мі кучмономіки. А якщо немаєсправжніх акцій, то й немає цьогоАТ з його акціями на фондовій бір-жі, а отже, виходить, що цього АТ,за великим рахунком, нібито не іс-нує.

Друга операція — доведенняакціонерного товариства до бан-крутства. Вона триває півтора-два,рідше — три-чотири роки і полягає упоступовому, з дня на день грабу-ванні колективу, в тому числі: беру-чи кредити, залазячи в борги, змен-шуючи обсяги виробництва, закла-даючи в заставу і продаючи майнопідприємства, створюючи фірми і“фірмочки” на стороні за рахуноккоштів АТ, точно так, як це робилосякомандою Папяна на “Славутичі”.

Коли акціонери фабрики поба-чили, що їх надурюють і звернулисядо районної держадміністрації, тоотримали дуже мудру відповідь, щодержавна адміністрація не можевтручатися у діяльність недер-жавних підприємств! За такої під-тримки президентської вертикалі“президент” Папян ще активніше по-чав розпродувати майно фабрики.

Третя операція — оголошенняпідприємства банкрутом, призна-чення ліквідаційної комісії й прове-дення процедур розрахунків із кре-диторами, що фактично означаєпоступову передачу і реалізаціюмайна підприємства в приватні рукитих, хто має гроші не зі своєї заро-бітної плати.

Як ви думаєте, хто за рішеннямсуду призначив голову ліквідаційноїкомісії на фабриці? Правильно, го-лова районної державної податко-вої адміністрації, тобто тієї устано-ви, яка не втручалася у діяльністьнедержавного АТ протягом року, ти-хенько подавши до суду матеріали,спостерігаючи за агонією підприємс-тва, готуючись до третьої операції івичікуючи, аж поки “президент” АТдоведе до кондиції результати попе-редніх двох операцій.

Адміністратори так поспішали і

так були впевнені у своїх можливос-тях задавити “Славутич”, що не ду-же напружували мозок. Головою лік-відаційної комісії було призначено…22-річного студента, а претензії допідприємства з боку кредиторівприймали ще майже через піврокупісля оголошення банкрутства.

І тут почалося чи не найцікаві-ше. Тоді як нове правління розплу-тувало документальні свідченняграбіжницької діяльності командипапянівців і гасило та зменшувалонагромаджені ними борги, владно-адміністративна команда почаланавішувати на акціонерів нові борги.

Так, суддя Новіков (той самий,який оголосив фабрику банкрутом)раптом приймає претензію компань-йонів-контрагентів Папяна із санкт-петербурзького “Золотого Хреста”, зякими колишній “президент” прокру-чував махінації, на суму майже300 тис. грн.! Пенсійний фонд “випад-ково” двічі нараховує фабриці пеню у110 тис. грн. Ватутінська і рідна Шев-ченківська адміністрації також зави-щують свої фінансові претензії...

Але найбільше постаралася,знову-таки, Шевченківська податко-ва адміністрація, яка раптом виста-вила фабриці претензію на суму,яка вп’ятеро (!) перевищувала сумувсіх дотогочасних претензій усіхкредиторів фабрики. Розповідає го-лова правління АТ “Славутич” Ва-лентина Кантур:

“Приходимо ми до голови ра-йонної ДПА п. Леги, а він каже: осьу мене акт мого валютного відді-лу, згідно з яким сума вашого боргузростає на 5 млн. грн.! Я мало невпала… Шок. Почали розбиратисяз тим цікавим актом, в якому зіб-рано всі розрахунки між Росією й АТ“Славутич”, починаючи від 1994 ро-ку. Що виявляється: перевірка (прояку ми нічого не знали) за цим ак-том відбулася 20.02.98 за учас-тю… Р. Папяна (!). Людина вже по-над місяць сидить у камері попе-реднього ув’язнення і … береучасть в оформленні документівподаткової адміністрації на збіль-шення боргу колективу взуттєвоїфабрики, яку він сам “со товаріщі”довів до банкрутства.

Ми все перевірили. Виявилося,що податківці-валютники трохине в ладах з арифметикою. Та й зкурсом валют також. Так що 5мільйонів швидко (так само рап-том!) перетворилися на звичайні 5тисяч гривень. І так само швидкоподатківці написали другий акт.”

Як бачимо, можновладці, забудь-яких обставин, настільки впев-нені у своїй перемозі, що не дуженапружують мозок для винайденнянових способів вставляння палиць уколеса підприємства (або, точнішекажучи, грабування акціонерів).Влада явно не розраховувала назгуртованість акціонерів “Славу-тича” і на компетентність їхньогоправління. Бо звикла вважати на-род юрбою. Що ми й бачимо у під-твердження цієї тези на прикладахтисяч інших підприємств.

Далі буде

Євген ҐОЛИБАРДФото Володимира ЩЕРБИНИ

×ÎÁÎÒÀв ÁÅÇ ×ÎÁ²Ò –ÊÐÈ̲ÍÀËÜÍÀ ²ÑÒÎÐ²ß ÍÅ ÁÅÇ ÌÎÐÀ˲

Акціонери в роботі — суцільна радість

Для людей нинішнього достатку

12

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Комісар Хома Неживий прагне перемогинад куркульським світоглядом Івана Іванови-ча. Половець із ідеологічних мотивів не хочезайняти посаду головного каламаря. ТеофілПопідтиненко перший у Малополовецькомузрозумів суть марксистсько-ленінської ідео-логії: пролетаріат не повинен стидатися торб!

Комісар Хома наказав фурманові не при-їздити до нього вранці.

Тяжкі думи нагнули його голову долі, йдля того, аби розібратися в плетиві тих ду-мок, потрібен був вільний час, щоб не зустрі-чатися з людьми, щоб їхні голоси не переба-ранчали тій внутрішній розмові, що звучала вньому.

Коли йдеш до ревкому пішки, дорогоюмало кого й зустрінеш. Ховаються… І дума-ється, думається — про вселюдське щастя вкомуні, про те, скільки ворогів у комуни й щоз ними робити. Чи, може, їх усіх, як каже но-ва Свята Трійця… кгм!.. Але ж дуже багатодоведеться… гм!.. то, може, треба й того…хе!

Але чорт, що сидів на ньому, мабуть, чувХомині думки й, лагідно давши йому ляпаса,наставляв — найлегше, мовляв, жити, ХомоНеживий, це — дотримуватися партійноїклятви, робити те, що скажуть тобі зверхни-ки, тоді ти ні за що не будеш відповідати йстанеш навіть щасливим з того, що підкоря-єшся чужій волі, як будуть щасливі й ті, комути так само перекажеш ту волю, через те, щонижчі за тебе передадуть ту волю нижчим іменшим. Отож буде мовби ланцюг єдиної ве-ликої волі.

— А як партії не стане? — засумнівавсяХома.

— Партія била, єсть, партія всєгда будітєсть! — розгнівався Хомин ідеолог. — Пиль-но придивляйся, який знак подасть тобі пар-тійна пророчиця, бо вона з самого народжен-ня вивищується над тобою. Адже товаришкаАлла Бєляєва належить до нового обраногонароду й за цією ознакою буде для тебе свя-щеником-левитом. І досить уже тобі гратисяв націонал-комунізм!

Так учив-повчав бідного Хому його ідей-ний керівник, що заприсягся Сатані привестицю простецьку душу до світлого майбутньогов шеолі.

Хомина душа знову жадала боротьби.Звичайно, з ворогами комуни. Але не з дур-ними, як-от багаті та горлаті Масли, а з таки-ми, як бідна, але не свідома свого соціально-го стану пророчиця Секлетина чи Іван Поло-вець, що, безперечно, затаїв ненависть досовєцької влади за справедливу покару йогосина та батька.

Нехай хоч словесна, а сутичка з такимрозумним ворогом, може, підбадьорить його,Хому, який після губернської партійної кон-ференції занепав духом.

І хоч він був свідомий своєї влади й рево-люційної правоти, проте, перш ніж зайти доПоловцевої хати, відчув себе мовби роздягне-ним, що стоїть на березі сірої листопадової річ-ки, вкритої дрібною хвилькою, яка скидаєтьсяна бляшану тертушку. Зловив себе на думці,що ось-ось затремтить усім тілом і ухне.

— Гм! — сказав він і перекинув ногу черезперелаз.

Половці собак не тримали й ніхто на ньо-го не покотився, тільки здоровий сірий кіт,якого викинули з хати за якусь провину, бо-ком поступився йому дорогою, спочаткудзвінко вереснув, а відтак хрипко зашипів, ізатим згинці, так само бокаса, югнув до сі-ней.

Хомин ідейний керівник радісно замоло-тив свого жеребця ратицями.

— Наш-ша пабєда, і враг біжит, біжит, бі-жит! — проспівав ворог роду людського.

— Ти ж мінє ни дискридитіруй перед кур-куляками, — лагідно попросив Хома чорта.— Я ж буду сражатця з ними до конця!

— Ладна, хахол, сражайса с имі за нашуобщаю родіну Росєюшку, как я сражаюс!

Одвірок був низький і Хома, оберігаючисвого ліпшого друга, аж склався в животі,входячи до хати. Зирнув на лаву. Там усе щестояла розкрита труна. Віко лежало на долів-ці, мусить бути, хтось спав у домовині й щене встигли її накрити.

— Ви тут спите? — кивнув Хома великимпальцем.

— Авжеж, — закивав головою Іван Івано-вич. — Здрастуйте, здрастуйте!

— Та вже добридень, — буркнув Хома йсів на лаву під образом Миколи Чудотворця.Але одразу й підхопився, бо чорт боляче по-тяг його догори за носа, а затим замолотивпо боках, як коняку.

“Ізвеняй, товаришу, — подумки сказавХома до чорта, й не знав, як йому вже й ста-ти, щоб не образити антирелігійні почуттясвого ідейного спільника. — Ти уш сам пока-жи мінє вєрне направлєніє”.

Проте чорт примушував його крутитися,бо образів у Половців було чималенько.Врешті ідеолог трохи заспокоївся, пересівшина ліве Хомине плече так, щоб той прикривавйого від святощів своєю постаттю.

— Стой і ні падставляй міня пад удар! Ніто лішу тібя мужской гордасті!

“Я постараюся, товарищу нечистий!” —подумки пообіцяв йому Хома.

— Та й чого це ви, Половцю, спите в тру-ні, а не з законною жоною? А вона ще — гм!..— сказав вголос, відставив ногу й похитавноском чобота.

— А на що це ви натякаєте? — йсобі запитала Хому господиня.

— А на те вкотре намікаю, щобтвій труну прибрав із хати та не лякавлюдей. Ніби тут і справді мертві.

— Неживі? — й собі натякнулаЮгина. — Чи нас ви вже залякуєтемертвими?

— Не агітуй! — суворо протяг ко-місар.

І Югина замовкла. Підказав Хомійого ідейний зверхник заповітне сло-во, що заціплює роти пащекуватим. АХома вже передав те слово в спадоксвоїм партійним товаришам у першо-му, другому й третьому поколіннях.

Але тоді ще не всі розуміли страшну силуцих двох слів — “не агітуй”, і Іван Іванович,хоч і дуже обережно, щоб не дратувати на-родну владу, мовив лагідно:

— А нема, Хомо Пудовичу, такого декре-ту, щоб труну, яку я собі змайстрував, та три-мати, ну, скажімо, в погребі чи в свинюшнику.Й нема такого закону, щоб забороняв спочи-вати в труні. На те й совєцька влада, щоб ко-жен мав собі напохваті труну! Бо за царатунавіть багатий не міг наперед запасати собітруну!

— Ох, і зловредний ти, Половцю! Навітьколи ти й хвалиш совєцьку власть, то й тодітреба тримати наган напохваті!

— Не розумію я, Хомо Пудовичу, чого виод мене хочете. Відняли батька, й синові білікісточки десь дощі полощуть, відібрали б і ос-танній кусень хліба, й навіть мене, найстар-шого тепер у роду, хтіли б загнати в землюбез труни!

— А й справді, не розумієш ти нас. Бо ми,комуністи, добра тобі хочемо. Навіть караючитебе, куркуляку, ми думаємо про вселюдськедобро. А караємо тому, що ти своєю поведен-цією відбиваєш людей од комуни! А комуна —та ти знаєш, яке це діло?! Це така радість, та-ке щастя, що якби навіть увесь люд поліг, тобуло б не даремно, бо ті, що зостануться, бу-дуть нарівні з вашим Богом, такі вони будутьчисті, як перемиті! Й вони знов заселять зем-лю новими прегарними людьми. Та не будутьховатися зі своїм хлібом — він буде обчий. І небудуть у ліси тікати від рідної влади в “зелені”,та всі будуть думати одну правильну думку —про сіцілізьм та комунізьм, та любити нашу со-вєцьку власть, нашу Росєю!

— Боюсь я комуни, — безрадісно сказавІван Іванович. — І щастя вселюдського осте-рігаюся. Та хочу я, аби не тривожили моєїдружини, та сина, нещасного штунду, та щеодного — каліку, та невісток, та внуків!

— Та без комуни не будуть вони жити. Бокомуна — то є, сказано, щастя! А ти, матьтвою в обшмугляну обмотку, не хочеш добране тільки всевітньому пролетар’ятові, а й сво-їй хатній малій буржуазії! А ми ж даємо тобі,нашому ворогові, право жити на землі, та щей дихати з нами одним воздухом! А могли б ізакрутити той крантик, що воздух пускає…Щоб ти дихнув кілька разів крізь мотузок, та йвивалив язика… Та щоб тобі легені розірва-

ло без того воздуху!..— Як гарно ви це знаєте… — задумливо

сказав Іван Іванович.— Комуніст, — така вже його служба, по-

винен знати, як людям жити і як помирати…й кому жити, й кому помирати… Бо це й у ва-шому Святому Письмі сказано… що грішникибудуть понищені…

— Ох, як мені стра-а-ашно!.. — захитавсяПоловець з боку на бік.

— От, значить, я й переміг тебе в нашійклясовій боротьбі — бо ти, мать твою в сол-датській лазні, боїшся мене!.. А ще хтів я доб-ро тобі вчинити. Прийшла, значить, вказівка зповіту, щоб трохи розвантажити волоснихревкомів та влаштувати у волосних селахсвої сільські ревкоми. Я вже обміркував, кого

поставити малополовецьким сільським рев-комом, а кого писарем. Хтів поставити вас, якдуже грамотного, головним каламарем…

— Гм! — самими очима всміхнувся Поло-вець. — А кого ж тоді головною печаткою?..

— А того, хто буде обстоювати нашу со-вєцьку власть, нашу Росєю, хто справжнійпролетар’ят! Ану, вгадаєте, чи ні?

Іван Іванович розвів руками.— Головною сільською совєцькою вла-

дою буде Попідтиненко Туфіль!— Ма-а-атінко моя! — сплеснув руками

Половець. — Все сіно скосили, а це вже пе-рейшли на другу-третю гнилу отаву!

— Не чіпай пролетар’яту! — стис кулакХома й потрусив ним. — Сказано ж — “хтобув нічем, той стане всєм!” І затямте собі,куркуляки, мать вашу в бікфордів шнур, щона кожного пострадавшого незаможника бу-де десять ваших заручників! І що проллєтьсясторіками кров у синє море… Отже, кажу, небратиму я вас головною чорнильницею. Боголовне не грамота, а клясова боротьба!

— Не беріть, — зітхнув Іван Іванович. —Бо це щось зі страху наплутаю, а вам дове-деться знов робити для мене червонийтерор…

— А правда ваша, — пожував губами Хо-ма Пудович. — Можна сказати, я ще не зов-сім святий партієць, коли оце ладен дати вамтаку високу посаду!.. Ну, що ж, це мені науканадалі… Так що, мать його в піроксиліновушашку, довго я не прийду у вашу куркульськуоселю з контрреволюційною труною! Аж тоді,може, прибуду, як ревтрибунал покладе вас унеї.

В сінях Хома тупнув чоботиськом на кота,що зашипів на нього з темного кутка, й по-дався собі на село.

Днів за кілька потому Іван Іванович із ці-кавості вирішив подивитися на нову сільськувладу.

В Малополовецькому ще не знали, де во-на знайшла собі пристановисько.

Мужики, як водиться, були не дуже до-питливі, зате бабусі знали все, навіть із випе-редженням подій.

Виявляється, нова влада вибрала собі заосідок приміщення колишньої монопольки. Ащоб люди призвичаїлись, Хома Неживийспрямовував увесь малополовецький люд,що валив до нього в справах, до свого ново-

го заступника.— Ходіть, люди добрі, до мого замістітіля

Туфіля Кіндратовича в монопольку.Люди непорозуміло кліпали, бо ніяк не

вкладалося в голови, щоб жебрак Теофілмав собі не тільки торбу, а й батька.

— Ну, мать же твою в стару онучу, — кри-ли колишні фронтовики, перейнявши партій-ну лайку в Хоми, — та мене, хазяїна, ніхто накутку не кличе по батькові, а тут старець таквеличається!..

— А так і тра! — припечатував свою мовуНеживий, стукаючи кулаком по столі, — ска-зано ж бо в нашому новому Святому Письмі,— воздайте, мовляв, всякую шану проле-тар’ятові!..

Отак, допитавшися про все, пішов ІванІванович до монопольки.

Застав там саму тільки проро-чицю Секлетину, призначену всільревком писарем.

Дуже охайна була стара дівка,тож приміщення мало свіжий ічистий вигляд. І хоч і не полюблявІван Іванович Секлету, однак по-думав: “А недаремно ж панотецьпризначив її проскурницею!”

Дівка підвела очі від паперу,котрий старанно виписувала, ви-солопивши кінчик язика, забачиласвого сусіду, всміхнулася і, не че-каючи привітання, повідомила:

— А Туфіль Кіндратович щеспочивають.

— Та й доки ж йому спочивати— сонце вже ген-ген де!

— Вони тепера керівник, тощоб люди поважали, не тра ква-

питись.Іван Іванович насупився: “А ще накинула

його нам у куми!”Мов почувши його думки, Секлетина нап-

ророчила.— …І царство його буде довгим, але не

вічним. І кінчиться воно, коли Хрест Господ-ній здолає сатанинську звізду!..

— Гм, гм!.. — Іван Іванович роззирнувся.На прилавку монопольки, який люди, за ста-рою звичкою, називали шинквасом, стояливряд торби різного розміру, починаючи з біль-шого, на яких було написано: “Торба на пар-тію”, “Торба на государство”, “Торба на при-водящих в ісполнєніє”, “Торба на комсомол”,“Торба на борців за світову революцію”, “Тор-ба на нещасних негрів”, “Торба на самооб-кладання” і ще якісь — Іван Іванович не ро-зібрав.

— Оце вже найбільша новина, — покру-тив він головою.

— “Подайте, не минайте”, — самими очи-ма всміхнулася пророчиця. — Як хто по-ткнеться, так і давай внесок до торби. Це Ту-філь Кіндратович придумали. Так вони й ска-зали Хомі Пудовичу, — не можу, мовляв, безторб, торба, сказати б, або смерть!.. ХомаПудович дуже хвалив Туфіля Кіндратовича йказав відповідально — пролетар’ятові немачого стидатися торб, бо, мовляв, і слово цеозначає бідаків, які не мають нічого, крімторб. І ще сказав, — це, мовляв, правильно,що торбу для партії поставили найбільшу, бовона, наша партія, дбає про те, щоб усі булиз торбами. Й сказав, щоб поставили ще тор-бу для якоїсь приспілки. А що воно таке, товін ще не знає і чекає вказівки з повіту.

— І це ви вдвох із Теофілом справляє-тесь… з усіма тими торбами?

— Ще в нас робить Тодоська Невмивана,Туфільова жона. Підмітає підлогу, ходитькликати на розправу й випорожнює торби. Незнаю, куди вона те все носить… Це, муситьбути, державна таємниця… Тільки недовговона працюватиме, бо незабаром у неї нас-тане декретне — це вона має привести дитядля пролетар’яту. Туфіль Кіндратович дужепишаються — ми, мовляв, із Тодоськоювстругнули дитину незгірш за буржуїв. Ну, аза пролетар’ят кажуть, що він буде вічно, абагатих кровопивців не буде. Й що ми, мов-ляв, зробимо пролетарями всіх, для цього йреволюцію зчинили…

— Ну, а як ви на це дивитесь?— …І порушать хрести з Господніх хра-

мів, і буде плач і скрегіт зубовний, і настанутьглади страшні, й вимре мало не половиназемлі вкраїнської, і гряде побоїсько велике, йукриється земля трупом і череп’ям, і все тетриватиме доти, аж поки знову воздвигнутьсязолоті хрести на оновлених храмах, і зригнетоді земля сатанинське кодло в тартарари!

— Амінь, — сказав Іван Іванович. Але відтого йому легше не стало. Бо в пророцтва

З блокнота письменника

Віктор МІНЯЙЛО

ÐÎÇÄ²Ë Ç ÐÎÌÀÍÓ

«Â²×ÍÈÉ ²ÂÀÍ»

12 Український родовід

“СЛОВО Просвіти” ч. 36 (114), 7 грудня 2001 р.

…Таткова рука, велика, гарна,сильна, гладила волоссячко доні. Со-фія принишкла. Вона дуже любилататка. Але він рідко розмовляв з нею,а ще рідше пестив. Софійка любилайого руки, особливо ліву. Пальчики наній були незвичайні — широкі на кін-цях і погано згиналися. У ті рідкісніхвилини, коли їй щастило опинитисяу татка на колінах, вона перебиралаці пальчики, жаліла їх. Одного разуспитала, чому вони такі. Татко забравруку і нічого не відповів. А дядькоІван, який саме був у них у гостях, по-яснив: “Це, Софієчко, зробили чекіс-ти. У тюрмі допитували, хто його дру-зі, а твій татко не хотів сказати. От во-ни дверима притискали йому пальціодин по одному. А він все одно несказав. Твій татко — герой, Софійко!”

Софійка згадала, як одного разупритиснула пальчика дверима. Зов-сім легенько, навіть сліду не лишило-ся. А як було боляче! Навіть від одно-го спогаду про той біль вона здригну-лася! А таткові не просто притиснули— поламали… Вона узяла важку тат-кову руку і поцілувала один пальчик— найменший. Йому, напевно, болі-ло найбільше. “Татку, треба було їмсказати!” — заплакала від жалю. Та-то мовчав і гірко усміхався. “А хто та-кі чекісти?” — спитала, не сподіваю-чись на відповідь. Замість татка від-повів дядько Іван: “Чекісти, Софійко— це дуже погані люди. Це найгіршілюди на світі!” “Гірші від блатних?” —уточнила Софійка. Вона любила чіткікласифікації.

“Блатними” в селищі називали ко-ротко стрижених і завжди п’яних дядь-ків, що жили у двоповерховому гурто-житку. Вони розмовляли своєю особли-вою мовою, жили особливим життямза особливими законами, і батьки унайсуворіший спосіб забороняли дітямне лише розмовляти з ними, а навітьнаближатися до гуртожитку.

Поки Софійка впорядковуваласвою класифікацію, тато суворо вичи-тував Іванові: “Іване, облиш дитину.Навіщо їй знати ці слова — чекісти,блатні? Не дитяча це справа. Бачиш,воно ж як чистий папірець, де сажа непролетить, на ній слід лишає! Хіба жвоно винне, що в зоні живе? То нашірозмови послухає — то пісню почує,ходить, співає, а та сексотка за стіноютеж не глуха — випитує, хто співав, зким співав. Тепер про твоїх чекістівщось бовкне, а мені знову ходи, роз-бирайся. Мовчи, хай вона менше чуєі знає, легше житиме!”

Через багато років Софія зрозу-міла батькову педагогіку. Він вихову-вав її, як король Рене свою сліпу віднародження дочку Іоланту. Опернийкороль заборонив усім у замку розпо-відати дівчинці про її сліпоту, уникативсього, що мало б навести її на дум-ку про власну неповноцінність і такимчином бажав запобігти трагедії. Іо-ланта не знала, що вона сліпа, не ро-зуміла, що таке зір, навіщо їй очі і невідчувала власного нещастя.

Любий татко, якби він був коро-лем, правив державою, де все підко-ряється його волі, може б, тоді на де-який час йому б це вдалося… Адже йІоланта врешті дізналася про своюхворобу, а дізнавшись, захотіла бачи-ти і прозріла.

З одного боку, Софія росла ціл-ком щасливою дитиною: мала люб-лячих батьків, росла між друзями,мала усе, що могли батьки дати їй утих умовах. Був дитячий садок, потімшкола, ігри, іграшки… І ще — мороз.Багато-багато снігу і санчата.

Вона не знала іншого дитинства,

не знала іншої землі і була щаслива.Як Іоланта. Для чого потрібні очі? Ду-же просто: щоб плакати!

З іншого боку, вона відчувала, щощось не так, вони не такі, як інші лю-ди, вони тут чужі і, напевне, погані.Вовка, син тітки Наташі й військовогодядька, коли хотів дражнитися, глузу-вав: “А ти — дочка ворогів народу!” Цезвучало дуже образливо, хоч і не зро-зуміло. Тітка Наташа, яка нібито дужелюбила розмовляти із Софійкою, час-то розпитувала, цікавилася, хто у нихбуває, про що розмовляють, яких пі-сень співають, водночас не дозволялаВовці бавитися з нею, зі Славчиком, ізЯринкою. Також називала їх дітьмиворогів народу. Софійка не моглазбагнути своєю дитячою голівкою, хтож вони такі, ці “вороги народу”. З нев-ластивою дітям логікою розмірковува-ла приблизно отак: народ — це всі лю-ди, а вороги народу — це ті, хто протилюдей. Це погані, найгірші люди у сві-ті. А найгірші люди, за її класифікаці-єю — чекісти, це вони катували її ма-мусю й татка. Але ж мама й татко нечекісти, навпаки — вони проти чекіс-тів, отож, чекісти — це Вовка, тітка На-таша і отой їхній дядько в погонах.Знову розмістивши все по поличках,одного разу на дошкульне Вовчине“дочка ворогів” Софійка відповіла: “Ати — чекіст!” І аж заплющила очі з пе-реляку — це ж, напевно, найгіркішаобраза з усіх! А Вовці байдуже, він на-чебто аж задоволений: “Так, я син че-кіста!”

Та сварилися вони нечасто. Дітейу селищі було дуже мало, на пальцяхперелічити, тому, хочеш не хочеш, до-водилося гратися разом, ділитися не-мудрими іграшками, їздити на санча-тах, бавитися у сніжки. У них було од-не дитинство — у глибоких колимськихснігах. Одне на всіх, воно не розбира-ло, де діти ката, а де — жертви.

***Батька поховали одразу після но-

ворічних свят. Всюди ще сяяли вогня-ми та іграшками ялинки. А в їхній ха-ті оселився холод і печаль. Ні Софія,ні мама Люба ніяк не могли зрозумі-ти, що трапилося, чому це трапило-ся, не могли прийняти невідворот-ності факту.

Непомітно минув Святвечір. На-певно, вперше у житті мама забулапро кутю. Завжди, навіть у таборі,дівчата-українки лаштували щось по-дібне на різдвяну вечерю, навіть у ча-си великої біди. Біда, що впала наних зараз, була така безмежна, щонавіть Боже Різдво не тішило.

Саме на Святвечір до хати посту-кали.

— Відчиняйте, господарі, гостійдуть, — гучно й радісно привітався зпорога здоровенний чолов’яга з ве-личезним пакунком цукерок.

— Ти, напевно, Софійка? Яка жвелика! В якому класі? Ну, тримай, цетобі! Пам’ятаю, ти за цукеркою в ок-ріп могла стрибнути. Чи розлюбиласолодке? Бери, не соромся. Клич ма-му, тата! Ну, виходьте, де поховали-ся?

Софія з отим важким пакунком уруках стояла, не знаходячи слів, щобпояснити, де поховалися, власне, депоховали татка. Вона нібито десь ба-чила цього чоловіка, але дуже давно.

— Ну, Софійко, де тато?Де тато, Софія тепер і сама не

знала. Стояла мовчки. Нарешті виду-шила:

— Тата немає.— Як немає? Досі на роботі? От

анцихрист! Різдво, а він на совєтавкалує!

— Татко … не на роботі. Його не-має. Зовсім… немає.

Тепер слова видушував уже нез-найомий:

— Ти … ти хочеш сказати, що…що татка немає в Тернополі? — знай-шов нарешті найменш страшний зваріантів дядько.

— Ні, ні… — Софія не вміла щесказати, що батько помер, їй здава-лося, поки вона цього нікому не ска-

зала, він може повернутися. Якщовона вимовить ці слова, ляда впадеостаточно і все, все втрачено…

З ліжка важко підвелася мама.Кинулася до незнайомого.

— Іване? Іване, братику! Доню,це ж Іван Литвин, татів побратим! Ой,Іванку, немає вже нашого Андрія, —заголосила вперше так жалібно, щосім ножів розтяли Софійчине серце,мама. — Поховали ми його. Все вит-римав, все пройшов, а тут, на волі,дістали його вони…

— Чекісти кляті? — скреготнувзубами дядько. Тепер Софійка упіз-нала його. Ця людина звідти, з Коли-ми, з її дитинства. А дядько Іван про-довжував: — А мені з нового рокущось у серце штрикає — їдь до Анд-рія, їдь до Андрія, кличе він тебе. Оті приїхав…

Оплакували батька вже втрьох:— Андрій мені за побратима був.

Це ближче, ніж рідний брат, Софійко.Першої зими в таборі, найлютішої,найстрашнішої, найважчої, він меніжиття врятував. Ми тоді на роботуходили далеко, кілометрів за шість.Мороз — мінус сорок. Зранку сьор-бнеш гарячого, отримаєш пайку — і вліс… Ще зранку трохи сили було. Аувечері, коли назад поверталися —все. Падали. Ти ж знаєш, Любо, хтовпав — дострілювали, або й так, на-півживим з дороги стягали. Шкода ку-лі, сам замерзне. Пам’ятаєш, як вес-ною страшно було, коли сніг танув, із’являлися руки, ноги…

— Їх “підсніжниками” називали…— Посилали спеціальні бригади

навесні ці “підсніжники” збирати. Пое-ти, таку їхню… От був би і я серед тих“квіточок”, якби не твій батько, Софій-ко, якби не Андрій. Ми з ним і не зна-лися раніше. Побачив він, що я охляв,от-от упаду, підставив плече. Три кі-лометри ніс мене до табору. Отакоюлюдиною був твій батько. Брат длябрата цього не зробить.

— Як же вам вдалося там вижи-ти, вам обом?

— Після першої зими нас із усьо-го етапу душ двадцять залишилося— самі “доходяги”. Якщо чесно пра-цювати, виконувати норму, вижитибуло неможливо — надто багато силвитрачалося. Андрій це одразу зрозу-мів, він розумний був, добре матема-тику знав, його ж з гімназії забрали,влаштувався нормувальником, колиновий етап пригнали, і отак пома-леньку… А ще — злий був і ненави-дів їх. “Я, казав, від землі беру силу,а від снігу — ненависть. Вона допо-може мені вижити.” І вижив, усе прой-шов, а тут…

— Серце не витримало… — по-яснила мама.

***Згадалось, як вони приїхали до-

дому, в Україну. На материк.Там, на далекій півночі, батьків-

щину називали материком. Ніби тобула велика земля, земля материн-ська, а вони, її безталанні діти, буреюзакинуті на острів у ворожому морі,навчилися жити на цьому острові, ви-жили і жили однією надією — на по-вернення додому. На материк.

Там, на материку, тепло. Там зов-сім трішечки зими, а решта — літо.Там — ліси, сади, дерева, на якихростуть різні-різні овочі і фрукти: яб-лука, грушки, а ще — сливи. Це такімаленькі сині яблука з кісточкою все-редині, Софійці одного разу далиспробувати сусіди, що саме поверну-лися з відпустки — з материка. А щена тих деревах, фантазувала собіСофія, ростуть помаранчі, помідори,картопля, цибуля. А ще є там, на цьо-му чарівному материку, величезнедерево, на якому ростуть кавуни. Як-би колись Софії вдалося вилізти наце дерево, вона б з’їла тих кавуніводразу п’ять. Ні, краще вісім. Або де-сять.

Тут, на вічній мерзлоті, не росло ні-чого. Власне, саме не росло. Але ж нетой народ українці, щоб їсти сушенукартоплю, моркву — ні смаку, ні пожив-

ності. Якщо є хоч клаптик землі, хочтрішки сонця, хоч дещиця води і бодайодин українець — у нього обов’язковобуде город. Напевно, Робінзон Крузотеж був українцем, думала Софійка.Мама з татом не чекали милостей відприроди — брали їх самі.

Мерзлота називається вічною то-му, що навіть улітку прогріваєтьсятільки тонкий шар ґрунту, недостат-ній для того, щоб посадити овочі. Табатько з друзями не дармували: на-сипали шар родючого ґрунту, обгоро-дили грядки дошками, щоб земля нерозсипалася — вийшли неначе пря-мокутні клумби — і посадили цибулю,часник, моркву, картоплю. Доглядалиті грядки-клумби, наче маленьких ді-тей, і за коротке колимське літо отри-мували урожай вітамінів.

Згодом батько влаштував справ-жнє диво: теплицю для вирощуванняогірків і помідорів. Збудував, заскливдах. От тільки грядки для овочів роз-ташував не на землі, а десь на мет-ровій висоті. На величезні широкі по-лиці насипав землю, а знизу пустивтруби з теплою водою. 3 материкамамі прислали насіння. 3 нього в ма-леньких горщиках вона вирощуваларозсаду. Маленькі рослини висаджу-вали в ґрунт, коли було ще холодно,тому для підтримання потрібної тем-ператури постійно горіла піч і трубиобігрівали споруду. Варто було прос-пати одне чергування — і праця усьо-го року звелася б нанівець. Та мама йтато по черзі стежили за теплицею —і на кінець літа мали добрий урожай.

Тьотя Наташа називала їх за це“хитрые хохлы” і “кулаки”. Кулаки втата й справді були чималенькі. Со-фія аж часом шкодувала, що він ніко-ли не застосовує їх проти тих, хто об-ражає їхню родину.

На материк… Софія не хотілаїхати на материк. Ні, звичайно, добребуло б подивитися, як там, погрітисяна сонечку, скуштувати дивовижнихягід і фруктів. Та полишати назавждимісце, де виросла, вона не хотіла.Тут вона знає кожен куточок, тут у неїшкола, друзі. Тут сопки рожево пала-ють Іван-чаєм, а під осінь — рясночервоніють брусницею. Тут випада-ють глибокі сніги, і можна викопатисобі печеру — чисту і світлу, наче ко-ролівський палац. А хтозна як будетам. Вона не знала іншого світу, ніжцей, і боялася змін.

І от настав день, коли під крила-ми літака востаннє майнули сопки.

Магадан приголомшив Софіюсвоїми розмірами. Щоб обійти йогонавколо, знадобилася б, мабуть, цілі-сінька година! А будинки! Величезніхмарочоси, по три і навіть п’ять по-верхів. Вулицями їздили гігантськихрозмірів машини, завбільшки з кімна-ту, вони називалися автобуси.

Потім були літаки. Софії здавало-ся, що вона вже ніколи не ступить наземлю — летітиме, летітиме. Все утих літаках видавалося гарним і зруч-ним — крісла, круглі віконечка-ілюмі-натори, навіть колисочка для немов-лят передбачена. Стрункі красиві ті-тоньки у блакитній формі розносятьтаці з цукерками. Але запах… Специ-фічний, нудотно-гидкий… Може, за-пах був причиною, а може й ні. Дів-чинку закачувало, і перельоти спочат-ку з Магадана до Хабаровська, потімдо Москви і, нарешті, до Києва злили-ся в один суцільний кошмарний сон.

У Москві трохи перепочили.Кремль, Цар-Дзвін, Цар-Гармата і всіінші приваби столиці не залишилиособливого сліду у пам’яті. Залишив-ся чомусь страх. Софія знала, що са-ме тут, в Москві, в Кремлі живе голов-ний чекіст, і боялася, що зараз вінвийде зі своєї оселі, побачить маму йтата, закричить страшним голосом ізнову спровадить їх туди, звідки при-їхали — у “зону”.

У Москві татко купив їй лялечку— маленьку балеринку і гарне-гарнерожеве пальтечко. А мама напахтилачимось приємним хусточку і прикла-ла Софійці до носика, коли вони зно-ву сідали у літак.

— Це останній літак, донечко, —заспокоювала мама.

Софія закрила носика і зосереди-лась на ляльці. Десь за годину польо-ту татко поглянув крізь ілюмінаторуниз і урочисто проказав:

— Поглянь, доню, це Україна.Дніпро.

Софія глянула і не побачила жод-ної різниці. Така ж земля і річка, ну той що? Оце вже материк? Оце вона,та казкова земля, про яку стільки го-ворили? Ліси як ліси, і річка нічим некраща. За дні перельоту Софія поба-чила їх безліч, отих річок, більших,менших, вузьких і широких. А лісів…От тайга — то справді ліс. Що ж у ційземлі особливого? Розчарованообернулася до татка і побачила те,чого ні до, ні після не траплялося збатьком, ні у тюрмі, ні на засланні —він плакав.

Літак торкнувся землі. Софія пог-лянула на татка і маму. Вони не мету-шилися, як інші пасажири. Обличчябули такими… Такими серйозними,урочистими, як на Різдво, коли моли-лися над кутею.

— Андрію, от і вдома. На ріднійземлі… Як то воно буде?…

— Тепер все буде добре, Лю-бонько, все лихе вже позаду. Рушай-мо.

— А про мене забули? — обра-жено смикнула маму за сукню Софія.— В мене сьогодні, между прочим,день народження!

— Не между прочим, а між ін-шим, доню. Ти тепер на своїй землі,розмовляй своєю мовою. А день на-родження ми ще відсвяткуємо. Отут,у Києві.

Доки летіли, долаючи часові поя-си, час ніби стояв на місці, тому лікдням і ночам зсунувся. В Києві надво-рі лиш сутеніло, а вдома, на Колимі,вже панувала глупа ніч. Софії дужехотілося спати, тому вона байдужеспостерігала, як тато отримує багаж,а мама біжить назустріч якимось дядіі тьоті. Ба ні, ці тітка й дядько вияви-лися знайомими, вони прийшли їхзустрічати.

Київ виявився найкрасивішиммістом з усіх, що їй довелося побачи-ти за всю подорож. Кращим навіть заМоскву. Високі будинки, широкі вули-ці, дерева. А написи на крамницяхтакими ж буквами, як у “Кобзарі” —над “і” вгорі крапочка!

Вже споночіло. Машина мчала їхспочатку широкими вулицями, а по-тім — вздовж річки.

— Слухай, друже, загальмуй, мивийдемо, — попросив татко водія. —Дивись, доню, оце — Дніпро.

Волею долі день народження Со-фійки випав цього року на неділю, ос-танню неділю липня. СвяткувалиДень військово-морського флоту. Уз-довж широкого блакитного плеса ви-шикувалися кораблі Дніпровськоїфлотилії, прикрашені прапорцями івогнями. Розпочався святковий са-лют. Тисячі вогнів зацвітали у небі,розліталися навсібіч, утворюючи токулі, то квіти, то спіралі. Софії пере-хопило дух від вражень.

Як же тут гарно, в Україні!— Татку, — широко відкритими

очима вбираючи красу річки, вогнів,міста, прошепотіла Софійка, — а тут,в Україні, щодня так?

— Ні, Софійко, — не зрозумівшиглибинної суті запитання, відповівбатько, сам у захваті від картини, щовідкривалася.

— Татку, — наполягала Софійка,— може, тут так… гарно… щонеділі?

— Ні, донечко, — нарешті зрозу-мів, до чого вона веде, тато. — Сьо-годні в Україні велике свято. — Він нестав тлумачити дитині про День вій-ськово-морського флоту, пояснив яквідчував. — Сьогодні твоє свято,особливий день, день твого народ-ження в Україні. Це вона вітає тебе,свою доню, що так довго була в зас-ланні.

Софія чомусь одразу повірилататкові.

Так от чому довкола так гарно! От

Леся РОМАНЧУК

ÍÅ ÇÀËÈØÀÉ ÌÅÍÅ ÎÄÍÓ

12

“СЛОВО Просвіти” ч. 37 (115), 14 грудня 2001 р.

Незабутні

Це ім’я стало мені відоме у вісімдесятіроки двадцятого століття. Відшукуючи пор-трети бандуристів, аби проілюструватизадуману збірку віршів “Гомери України”,знайшов і світлину із зображенням кобза-ря, художника, діяча національно-визволь-ного руху Миколи Сарми-Соколовського.На тій світлині він молодий красень, у ви-шиванці, з бандурою в руках. На жаль, недовелося мені почути його гри та співу, алецю прогалину заповнили численні віршірозмаїтих ритмів, добре віднайдений зву-копис рідної, пісенної мови. Мелодійність,розкутість, вільність віршованої мови, по-єднані зі свіжістю думки, логічна послідов-ність викладу змісту — все приваблювало,збагачувало уявний образ людини поваж-ного віку.

Чимало інтимних, глибоко ліричних вір-шів, та переважна більшість тих, що по-трапляли до мого зору, високопатріотично-го звучання, і при такому знайомстві з вір-шами раптово з’явилася думка: “Сарма зву-чить, як сурма! Слово Сарми — закличне,сурма теж хіба не кличе до наступу, до дії,до перемоги?”

Виникло бажання обов’язково привітатийого з днем народження, з високою датою.Стало відомо, що його спіткала важка неду-га. Про це і він сам повідомляв у листі, кот-рого продиктував своїй дружині ВарваріСтепанівні, а вона й надіслала мені.

Сумно стає від багатьох віршів. От хочаб і такого:

Перед кожним моїм бажаннямзачинені двері.Щоб, нарешті, відчинилися —треба довго в них стукати.

Та є в мене такі бажання,перед якими дверіаніколи не відчиняться,бо я вже втратив силустукати в них.

19 травня 2000 року Україна відзначала90-річчя з дня народження свого славногосина. І перед ним, ніби в калейдоскопі, ми-готіли епізоди власного життя, як рядки ав-тобіографії:

…три втечі з-під конвою,два роки партизанки,пастка оперативників МГБ,трибунал,

п’ятнадцять діб смертної камери,із заміною розстрілу

на двадцять п’ять роківпівнічних концтаборів,де я з попереднім ув’язненням відбув сімнадцять років.

Як наслідок мого давноминулого,мене мучить кашель:

щоб викашляти колючий дріт,я б’ю себе кулаком у груди,

аж мені черепом відлунюють:Карелія, Інта, Мордовія.

Після мого вітання почалось і листуван-ня. Отримую від нього одну за одною книж-ки: “Коріння пам’яті” (1997 р.), “Дорогоюжнив” (2000 р.), “Моя причетність до ОУН”(Видання журналу “Самостійна Україна”,Київ —Торонто).

Я теж надіслав йому книжку, а незаба-ром і вірша, присвяченого йому. Він охочевідповідав мені і була відчутна радість, щоз’явився ще один адресат у нього, адже вінважко хворий і не має живого зв’язку злюдьми, прикутий до ліжка… А перекинути-ся словом, то вже ніби зустріч, хоча й нетривала.

Ці кілька листів передають його стан.Хай же познайомиться з ними й читач.

“Дорогий друже Олексо, здоров, слав-ний!

Оскільки ти козак, то я Тебе по-батьковіне величаю, хоч і поважаю дуже, як відомо-го поета України. Ти напевне колись маврозкішного чуба, від якого залишилася по-ловина біля лівого вуха, яка виглядає си-вим крилом. Ти увесь час намагаєшся сивекрило накинути на лисину, однак Ти далеколетиш і сягнув аж до журналу “Визвольнийшлях”, що видається в далекому Лондоні

(справді, два вірші були там передрукованіз українських видань. — О. Ю.). Твої віршівоістину досконалі. “Визвольний шлях” охо-че друкує і мої вірші теж. Друкую й новели.Якщо Тобі не довелося прочитати мою но-велу, постарайся прочитати. Вона назива-ється “Пролог”. Ти у листі назвав мене Го-мером, але я ще Гомер тільки до половини,бо ще трохи бачу. Все одно цього листадрукує моя дружина. Я, як переконаний на-ціоналіст та багаторічний в’язень совєтськоїімперії, довго був підопальним каральноїцензури і лише зараз я дихаю вільно і на-віть 23 травня цього року мені вручено дип-лом лауреата премії Фонду ім. Т. Шевченка.А це значить — я переміг, але моя радість усумі з гіркотою: вже п’ять років, як я паралі-зований і моя бандура п’ять років німує настіні, наче та шпаківня-пустка. Я кобзарствозапочаткував ще у Миргороді з 1927 рокувід кобзаря Івана Максимовича Яроша,який хлопчаком був поводирем у МихайлаКравченка. А вже юнаком став кобзарем. У1930 році за мою причетність до підпільноїорганізації СУМ мене було засуджено нап’ять років Соловецьких таборів, що булирозташовані в лісах Карелії. Покарання явідбував на Парандовському тракті, де самсобі зробив бандуру і розважав співом тагрою бідних невільників. І вже тоді я знавдуму про Мазепу. Пізніше, коли вже збуду-вався Біломорський канал, я сфотографу-вався в селі Шижня. Світлина збереглася,датована 1932 роком. Це було дуже давно.Карелія наче наснилася мені. А в 1997 роціфундація ім. Олега Ольжича видала моюкнижку поезій “Коріння пам’яті”, і я тобі, якпобратимові, надсилаю це “Коріння”, якчасточку свого серця. Якщо Ти цікавишся іс-торією кобзарства, то звертайся до мене. Ядуже багато кобзарів знав і Тобі охоче роз-повім. Бажаю Тобі, друже, міцного здоров’я.Коли одержиш книжку “Коріння”, телефо-нуй: 2-29-43. З Тобою говоритиме моя дру-жина, яка тебе вітає, як нашого спільногодруга.

Молитовно Твій о. Микола Сарма-Соко-ловський.

Красно дякую за вітання з ювілеєм. Длямене була вельми приємна несподіванка.30.6.2000 р.”

Книжка справила на мене добре вра-ження і свої думки я висловив у листі донього. Ось частинка з листа.

“Прочитав Вашу книгу, переживав по-братньому Вашу Голготу. Слава Богу, що Вирозповіли поетично, схвильовано про своєжиття-буття, затаврували нелюдів, катів на-шого народу. Ваші короткі вірші, наче влуч-ні кулі…

Надсилаю свою книжку “Гомери Украї-ни”. Ваше життя викликає в мене багато ду-мок, поруч з Вами в моїй уяві проходить ве-лика галерея справжніх синів України, бор-ців за її Волю. Уклоняюсь їх пам’яті і Вам.

Бажаю, щоб завжди було з Вами оте по-чуття, передане у віршах “Постукаю серцему браму”, хай переважає настрій, який огор-нув і мене:

Любов — це коли хочеться дивитись і дивитись, слухати і відчувати й відчувати…

(Лист від 17. VII. 2000 р.)

Сарма-Соколовський, закоханий у пое-зію Павла Тичини, Володимира Сосюри,знайомиться навіть в останні свої літа з по-етичними новинками, і до своїх віршів, якепіграфи, бере рядки наших класиків. Із вір-ша Сосюри, за своїм настроєм, ставитьслова “Такий я ніжний, такий тривожний”,або з Тичини “Надо мною, підо мною горятьсвіти”… Слова Олександра Олеся “Сміють-ся, плачуть солов’ї” викликали в нього такірядки:

Я завше вірив у свободу, А нині маємо її,І знов сміються солов’ї І б’ють піснями в груди, —Любімо ж Україну всі,бо другої не буде.

І сина Олеся — Олега Ольжича — ша-нує не лише як діяча визвольної боротьбиза Україну, а й за його поезію. Йому не да-вало спокою забруднення нашої мови, за-силля низькопробної літератури типу “рус-ский мат”, порнографії. Він любить образо-творче мистецтво і навіть у нестерпній си-туації, під арештом, йому мріється:

…бачу диво:вже хата біла, а не мур,квітують квіти Катерини Білокур.а з нею — моя півонія кривава.

В одному листі він висловлює своє ба-жання розповісти мені про багатьох кобза-рів, яких він знав, але так і не пощастилоскористатися його обізнаністю в кобзарстві.

Навіть у тяжкий час недуги його не по-кидала думка про долю рідного краю:

Мені болить і нині Україна:яку ж її покину по собі?!Рожевих мрій розпалась павутина — нам далі нидіти в журбі.А все одна у нас халепа, колись про неї написав Мазепа:“Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж тягнуть:Той направо, той наліво,А всі — браття, то-то диво!”

Я надіслав свою збірку “Пізня осінь”. От-римую відповідь:

“Дорогий друже Олекса, здоров, слав-ний поете України! Я прещиро вдячний Тобіза чудовий вірш, присвячений мені, і дякуюза книжку “Пізня осінь”, але прочитати її мояВаря ще всю не встигла. Вона друкує все,що я диктую: на кінцевій зупинці намагаюсяякнайбільше зробити. Та на заваді моя слі-пота. Ти, Олексо, мене тішиш своєю справ-жньою дружбою.

Фундація ім. Олега Ольжича запланува-ла видати книжку моїх тридцяти новел. Ячекав нетерпляче її виходу в світ, бо менестрашить політична ситуація “доктрини”Президента. Лише покладаюся на Бога.

Друже Олексо, обов’язково надішли ме-ні адресу Спілки кобзарів з індексом та пріз-вищем голови Спілки. Вже авансую Тебещирою вдячністю. Тебе вітає моя дружина.І дай Боже, щоб лист цей не був останній,бо стан мого здоров’я вельми хисткий. Од-нак міцно обіймаю Тебе, мій хороший дру-же. Зичу Тобі всіх гараздів і швидкого оду-жання після операції. Молитовно Твій Мико-ла Сарма-Соколовський.

13. V. 2001 р.”Час іде. Від Миколи Мірошниченка дові-

дуюся про погіршення стану здоров’я патрі-ота-кобзаря. Та ось таки знову отримуюлиста.

“Дорогий друже Олексо, здоров, слав-ний поете!

Я давно тебе бачив, однак ясно пам’я-таю, не тільки Твого сивого чуба, подібногодо крила. І пам’ятаю Твої рахманні очі, пов-ні творчої мислі. (Певне ж таки, ми бачи-лись у Дмитра Паламарчука в Ірпені, але то

така давня зустріч та й занадто коротка, щоя не можу, хоч туманно, пригадати її… За-питати ж Паламарчука теж не можу, бо йогокілька літ як провели в найдальшу дорогу.— О. Ю.) Мислю і я, навіть сліпуючи і щосьпишу. Надсилаю тобі мій скромний поетич-ний доробок, збережи його, як пам’ять промученика-поета. А я Тебе, друже, пам’ята-тиму і на тому світі. А що є Бог, так свідчитьпоява на Україні Папи Римського, як гостя,Найсвятішої особи, перед якою навіть схи-лився наш Президент Кучма, який у полі-тичній боротьбі виграв, не зважаючи наМоскву. Багатьом політикам варто перегля-нути своє ставлення до Кучми. Я вірю, що умайбутніх президентських виборах виграєВіктор Ющенко. За нього може проголосу-вати багато українців. Допоможи пану Вікто-ру і нам усім, Милосердний Боже! А тобі,друже, я і моя дружина бажаємо міцногоздоров’я та всіх гараздів!

Молитовно твій о. Микола Сарма-Соколовський.

29.6.2001 р.” До конверта вкладено вірші.

Микола Сарма-Соколовський

ЗА ПІЗНЬОЇ ОСЕНІ

Нев’янучому співцеві української поезії Олексі Ющенкові

Мряка у небі і на землі. У ній криється селов непорушній тиші.Одлетіли останні журавлі, однак лишилося тепло Твоїх гойних віршів.

29. 6. 2001 р.

І насамкінець:

МОЯ СКАРГА

“І кропилом будем, бра-те, нову хату вимітати”.

Т. Шевченко

Ще немає України, Маємо лиш назву.І з духовної руїни вийдемо не зразу.Біда наша знов і знову Здається марою:Занедбали рідну мову,цвенькаєм чужою.В церквах наших лжепастирі — носії омани,Молитви їх не пластирі — сіль в Господні рани.А отара як отара, їй би тільки ризита високі митри:ошукані руколизипатріархом хитримвсенької Росії другим Олексієм.Час до праці, брати, стати, щоб робилось діло — вимітаймо нашу хату московським кропилом! 2001 р.”

На цьому й закінчилося наше листу-вання.

Невдовзі земля Новоселиці, як називавкобзар місто Новомосковськ, а областьСічеславською, прийняла славного сина увічні обійми…

Виконую кобзареве прохання — аби збе-рігся його останній подих у останньому вірші,закінчую ним цю оповідь, та додаю ще її кіль-кома рядками вірша, присвяченого йому:

Я кобзи Вашої вчуваю гру:То серце обізвалося грозово,То Ваша обізвалася душа,І “САРМА” вже звучить,

як “СУРМА” — слово, —Воно до мене в гості вируша.То ж Ваше слово визріле, пророче,На крилах соколиних доліта,І вірю я — побачать Ваші очі,Як розцвіте Вкраїна золота,Омріяна,

нескорена,жадана,

Спаливши віковічні горе, лжу, І скаже: — Слово Сарми полум’яне На довгі літа людям збережу!

ÑÀÐÌÀ ÇÂÓ×ÈÒÜ, ßÊ ÑÓÐÌÀ...Ïàì’ÿò³ Ìèêîëè Ñàðìè-Ñîêîëîâñüêîãî

15

ч. 37 (115), 14 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Таємниці розкриває

Серед українських свят, які ді-йшли до нас із сивої давнини, є і тро-хи призабутий Колодій, відзначува-ний упродовж тижня навесні, колистрічаються весна і зима. Що засвід-чує зв’язок свята з Сонцем, бо коліс-ницю Сонця в індійській міфологіїмчить семерик коней, які символізу-ють дні тижня.

Свято багате на обрядові дійс-тва. Першого дня відзначають наро-дини Колодія. Кладуть на стіл полін-це й сповивають його — отже, Коло-дій народився. Тричі обходять дов-кола столу, славлячи Колодія, Сонцей Весну, потім сідають за стіл: “По-шануймо, люди добрі, наше Сонечковесняне, яке прибуло до нас в обра-зі Колодія”. На столі обрядові напоїта наїдки. Літніх, недужих і дітей при-чащають “Колодієвими напоями” зцілющих трав, що їх радять питиособливо кволим. Колодієві напоїпідносять ще й сварливим та заз-дрісним (УНМ, 322 — 327).

Колодій — понеділок сирноготижня, коли справляють колодку.Колодка тут — полінце: цього дня за-міжні жінки прив’язують його до ногинежонатого парубка. І той мусить во-лочити колодку, поки не відкупить-ся. Справляти колодія — випиватина викуп за колодку. А віддавати ко-лодку — звичай, коли на Пасху дів-чина христосується з парубком і даєйому писанку. За це хлопець маєнайняти танець — замовити музи-ку до танцю.

Колодка — і замок (взяти в ко-лодки — замкнути). Що цілком прик-ладається до заполоненого злимизимовими силами Сонця. В’язницютреба одімкнути, щоб сонце вийшло,народилося. Вбиватися в колодки— набиратися сили.

Колодій, сирний тиждень і мас-ляна взаємопов’язані й мають чима-ло спільного з Холі, індійським свя-том весни, яке завершує холоднийсезон і пов’язується з сонячним бо-гом Вішну — Всевишнім. І для Коло-дія, і для Холі характерні ритуали,пов’язані з магією родючості; їх, якна дослідників, індоарії принесли змісць свого попереднього проживан-ня, тобто і з України. Обрядово-ма-гічні дійства на весняне рівноденняблизькі до пасхальної обрядовості,що сходить до язичницьких часів —вона перейшла до пасхальної обря-довості слов’янських народів, середних і українців.

Колодій причетний до весняногорівнодення і відзначається в лютому.Холі теж пов’язане з весняним рівно-денням і відзначається в місяціпхальґун (лютий-березень за індій-ським місячним календарем, відлікднів — із середини місяця).

Первісний звичай фарбувати ку-рячі яйця трансформувався в обли-вання на Холі один одного розчине-ними фарбами, особливо червоною.І в слов’ян, і в індійців червоний ко-лір пов’язаний із родючістю, снагою(барва воїнського стану — червона).

На масляну в деяких слов’янсь-ких ареалах возять жердину з коле-сом, яке весь час крутять. А на Холітанцюють довкола жердини з коле-сом угорі (символом Сонця) і крутятьйого мотузками.

У Колодії відчутні сліди матріар-хату. Це суто жіноче свято — на ньо-му верховодять жінки. А на Холі дів-чина або жінка може залицятися добудь-якого хлопця чи чоловіка. Мо-же навіть безкарно лупцювати його,якщо той не сприймає її залицяння.

На Колодія жінки та чоловікибенкетують і співають сороміцькихпісень. І тільки на Холі можна вжива-ти алкогольні напої й співати подіб-них пісень. В оселях, на сходках і на-віть у храмах декламуються еротич-ні уривки з “Бгаґавати-пурани” —твору про життя Крішни.

Інша назва Колодія — Сирний

тиждень. Навколо “колодки” на сто-лі розставляють вареники з сиром,масло, сметану, яйця й горілку. Длясвят Крішниного кола неодмінні мо-лочні продукти, надто кисле молоко,з яким пов’язаний навіть особливийобряд. Сам Крішна — пастух, зріссеред пастухів. Існує безліч оповідейпро те, як малий Крішна цупив у пас-тушок сир, масло, сметану й молоко.

На Колодія танцюють колові тан-ці. А на Холі дівчата й заміжні жінкиімітують хороводи юних пастушокнавколо Крішни. А Крішна в Індії —бог насамперед жінок.

На Колодія жінки випивають укорчмі на виручені за “колодку” гро-ші. На Холі гурти ходять по селу зпіснями й танцями, а зароблене йдена колективне частування.

Особливість Колодія — соціаль-на рівність. Тут не важить, багатий тичи бідний, вищого стану чи нижчого.Те саме маємо і в Холі, найдемокра-тичнішому з усіх індійських свят —на ньому всі рівні. З чого виснову-ють, що свято надзвичайно давнє.

На Колодія навіть пересваренізабувають взаємні образи й мирновідзначають свято. На це свято на-лежало миритися. Сьомого дня, звідходом Колодія, на цілий рік малиодійти заздрощі й ворожнеча. Так іна Холі — тут не буває образ, що бхто не витівав.

Степан Килимник схильний гада-ти, що “колодка” — “узи Гіменея” і щов основі свята — давнє божествошлюбу (УР, 24). В індійській міфоло-гії Вішну і його дружина Лакшмі(балт. Лайме, слов. Лада) пов’язані зодруженням і сімейною злагодою.Коли розгніваний Шіва спопелив бо-га кохання Каму, той відродився яксин Крішни й Рукміні (пор. латиськепрізвище Рукмане). А Крішна й Рук-міні функціонально тотожні Вішну йЛакшмі.

УКРАЇНСЬКЕ КОЛО, ІНДІЙСЬКА ЧАКРАКоло в назві Колодій може озна-

чати — “сонце”, “сонячний диск” (Ко-лесом, колесом сонечко вгоруйде). Українському коло відповідаєсанскр. чакра, споріднене з авест.чахра, грец. киклос і лат. циклос —“коло”, “колесо”, “круг”.

У санскриті chakra — колесо,диск, район, округа, спілка, військо,влада (СРС, 204) і теж пов’язане зСонцем. Сонце має епітети Чакра,Чакрабандгу, (“З диском”), Чакрад-вара — “Брама Сонця” (санскр. dva-ra — “двері”, “ворота”) та ін. (HN,80—81).

Чакра-диск — атрибут і зброяВішну-Крішни. Вішну — сонячне бо-жество, а Крішна — його земне вті-лення. Саме з Сонця-Сур’ї викуванодиск-чакру для Вішну й тризубецьдля Шіви. І Вішну має імена Чакраб-гріт, Чакрадгара, Чакрапані —

“Чакродержець”, Чакреша, Чакреш-вара — “Владика чакри”, Чакраюдга— “Озброєний чакрою” (HN, 80—81).Санскр. чакра й укр. коло творятьбагато значеннєво тотожних термініві словосполучень:

чакраяна — віз, укр. кола (Вий-ди, мила, з коли, покажи личенькородові);

чакра — обрій. Укр. видноколо,виднокруг (Вже сонце в крузі);

чакра — гурт, спілка. Пор. колородичів, коло друзів. У запорожцівкозацьке коло (рада), віщове колесо,судне колесо — судові збори козаків,радне колесо — збори з важливихпитань;

чакра — вир. Укр. коловорот,коловерть, коловертень;

чакра — коловий танок. Укр. ко-ло — танок;

чакра — територія, область. Укр.околиця, округа. Індія колись діли-лася на округи — чакри (чакли). То-му був термін чакрадар (чакладар)— “начальник округи”, який сьогодністав прізвищем;

чакрават — вихор. Укр. круго-верть, коловерть;

чакрадріш — видноколо (санскр.drish споріднене з укр. зрити);

чакра-в’юха — колове розташу-вання людей або військ (Увесь поїздіз музиками іде за молодим і стаєколо діжі кругом — колесом). Запо-рожці не раз захищалися, обгоро-дившися возами;

ґхаті-чакра, “колесо з глеками”— колодязь. Укр. колодязь міститьколо — “колесо” й означає “колотяг”,“витягання води колесом”. Ґхаті-чакра, колесо з глеками — сучаснийчигир. Цей пристрій діставати водузнає ще “Ріґведа”. Укр. коліш — коле-со на валу над колодязем (у хіндічакрі). Індійське Чакрапур — “Чакро-піль” тотожне українському Чигирин.А пенджабське воїнське ім’я Чухир(похідне від чакра) тотожне україн-ському прізвищу Чигир (детальнішепро чигир і Чигирин: ТРС, 120—130);

Чакраван, “Наділений чакрою”— ім’я (санскр. ван — суфікс, наяв-ний у слов’янських іменах Іван-

Йван-Йован, Радован, Милован).Ім’я може відповідати слов. Коливан;

чакравартін — “чакровертун”,“колесовертун”. Найвищий титул са-модержавного царя в Давній Індії,цар над царями. Колись важливийтермін, а сьогодні — прізвище Чак-раварті, Чокроборті (бенґальськаформа). Двоє бенґальців із прізви-щем Чокроборті прислужилися й Ук-раїні: один переклав бенґальськоюдавньоукраїнське “Слово о полку Іго-ревім”, а другий написав для індій-ських бібліотек підручник українськоїмови. Мітхун Чакраварті — відомий

індійський кіноактор (йогодочка — Швета).

Індійському Чакравар-ті-Чокроборті відповідаєслов’янське прізвище Ко-ловрат. Його мав бояринЄвпатій Коловрат, захис-ник Рязані від татаро-мон-голів (ХІІІ ст.). Чакраварті-Чокроборті-Коловрат —воїнське ім’я, а в назві Ря-зань якраз і відбито термінна означення воїна — рад-жанья. Тож назва Рязаньозначає “Воїнь”.

ІНДІЙСЬКИЙ ЧАКРАДЕВ, УКРАЇНСЬКИЙ КОЛОДІЙЗ українських даних

випливає, що Колодій —давнє, ще дохристиянськебожество, якому поклоня-лися наші предки. Оскіль-ки свято весняне й у ньо-му виразні сонячні мотиви, то, найі-мовірніше, йдеться про молоде вес-няне Сонце, яке увіходить в силу,збільшує день, проганяє холоди йнесе тепло. А з ними — весну, про-будження землі, врожай і добробут.

“Ріґведа” знає “колесо Сонця”.Важливу роль колесо-чакра відігра-вало під час обрядів, пов’язаних іздвома сонячними фазами — весня-ним рівноденням (масниці, масляна)і літнім сонцестоянням (Купала). АКолодій — з масницького циклу(цикл теж чакра-коло). На масляну,зустрічаючи весняне сонце, возятьжердину з колесом, яке весь часобертається; потім це колесо спалю-ють. У чехів була старовинна гра —пошуки золотого кільця-Сонця, схо-ваного за хмарами й зимовими тума-нами.

Тож і Коло в назві Колодій можеуособлювати Сонце й означати“Сонце”. А дій або дей споріднювати-ся із санскр. deva й хінді dev — “бог”.Прізвище Дей побутує в українців,дей входить у двоосновні козацькі йсучасні прізвища (Болудей, Білдей,

Матирдей тощо). Ім’я Балодей за-свідчують боспорські написи ІІІ сто-ліття, як і імена Сакдей, Хардей, Гер-модей — всі вони мають індійськихдвійників. Причому імена й прізвищаз дей-дій не іранські, бо в іранськихмовах дев несе негатив — “злийдух”, “демон”. Позитивне дев тількив індійських, слов’янських і грецькіймовах. Тож цілком можливо, що йКолодій містить дій — “бог”. І що Ко-лодій означає Колобог, Сонцебог,мовою хінді Чакрадев (санскр. Чак-радева). А ім’я Чакрадев справді іс-нує, причому належить воно Вішну-

Крішні. Тож у такому разі Чакрадев і

Колодій означають не лише Чакро-бог і Колобог, а й Сонцебог. Грець-кий Аполлон — сонячне божество,як і Вішну-Крішна. І теж має диск, щосимволізує Сонце. Боспорські прави-телі шанували Аполлона. Скажімо,180 року до н.е. цар Перісад IV (ім’ямає індійські паралелі), підніс знаме-нитому святилищу Аполлона в Дель-фах золоту таріль, яка символізува-ла Сонце. А грецький Аполлон, індій-ський Ґопалан-Ґопала й українськийКупала тотожні і функціонально, і по-ходженням імен (ТРС, 93 — 99).Аполлон і Ґопалан-Ґопала-Купалавічно юні, епітет Аполлона — Юнийбог.

Тож Чакрадева-Чакрадев-Чакро-бог-Сонцебог на означення Вішну-Крішни — значеннєвий двійник Ко-лодея-Колодія-Колобога-Сонцебо-га. Вони пов’язані з народженнямЮного, Весняного Сонця. “Влесовакнига” знає божества Вишень і Кри-шень, а ці імена в нинішніх українців— прізвища. Так само в українціввідбите й прізвище Колодій, пов’яза-не з цими божествами. От хоча б уписьменників: поети Василь Колодійі Віталій Колодій, прозаїк Євген Ко-лодійчук.

Слід зазначити й таке: назвисвят Колодій і Холі (Хола, Холака)виявляють фонетичну подібність. Які англ. holyday (холідей) — “свято”,“канікули” (досл. “святий день”). І якв українців побутує прізвище Коло-дій, так у англійців побутує прізвищеХолідей.

Колодій збирав людей у тісне ро-динне коло. Тому коло в імені Коло-дій може споріднюватись і з санскр.kula — “родина”, “рід”. І тоді санс-критське ім’я Куладева (хінді Куль-дев) — “Родинне/Родове божество”знову-таки відповідатиме україн-ському прізвищу Колодей, Колодій.

Ой спасибі, Колодію, Що зібрав докупки.Гостювали, цілувались, Аж злипались губки.

СРС — Санскритско-русскийсловарь. — М., 1978.

ТРС — Наливайко С. І. Таємницірозкриває санскрит. — К., 2000.

УНМ — Товстуха Є. С. Україн-ська народна медицина.– К., 1994.

УР — Килимник С. Українськийрік у народних звичаях. Кн. ІІ. — К.,1994.

HN — Gandhi, Maneka. Hindu Na-mes. — New Delhi, 1993.

Степан НАЛИВАЙКО

ÊÎËÎ-×ÀÊÐÀ, ×ÀÊÐÀÄÅÂ, ÊÎËÎIJÉÊÎËÎÄ²É ² ÕÎ˲ — ÑÂßÒÎ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÅ, ÑÂßÒÎ ²ÍIJÉÑÜÊÅ

Крішна-дитина

Хоровод на честь Крішни

Сонце-Сур’я

9Про-читання

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

ЗОРЯ СТЕПІВ

Зоря мені насниться, мов пшеницяхлюпне крізь далі

простору й років.Над серцем уночі заколоситьсязоря ясна, зоря моїх степів.

Рожеве впізнаю її вітрилокрізь круговерті безміру світів,немов дитинства

лагідне розкриллягорить зоря, зоря моїх степів.

Зове за хвойні овиди поліськізірчасте сяйво — листям яворів,і блиском рос,

і поскрипом колиски…Зоря ясна, зоря моїх степів.

Завжди ранкова, яра, непогасна,щоб шлях мій

не курився — променів,

горить над серцем, простором і часом

ясна зоря, зоря моїх степів.

* * *Ти одна в тім винна,винна безневинно —що на серці в менесонячно і винно;що на серці в меневітру — вітрування.Вітру вітрування,цвіттрояндорання…Цвіттрояндорання.

* * *Обмерзлі вербні батогиСтьобають врочище Дніпрове.Ідуть сніги, ідуть сніги…

а мені — котики вербові.

Зелений листик… Боже мій! —З твоїх очей… Травневий промінь!..

І що нам сніговий прибійв пориві ніжної любові.

ЖАРТПерейти дорогу з пустими

відрами — недобра прикмета.Повір’я

Дрімучий діднесе з криниці воду.Йде молодиця —відрами гойда.Шлях діду (от лукава!)переходить.Як промениться вся її хода!

Всміхається та жінкатравню, сині.Вітається.Минає.Не біда.У діда, бач,випрямлюється спина.Як молодо хлюпочеться вода!

Уперше в практиці педагогічноїнауки створено оригінальний під-ручник “Ботаніка з основами еколо-гії”. До нього можна… увійти, і роз-міщений він у коридорі нашої кафед-ри довжиною 70 метрів.

У чому ж його незвичайність?У будь-якому підручнику з ботаніки на

обкладинці — або малюнок рослини, аботільки її листок. Щодо нашого підручни-ка, то тут значно більше різноманітної ін-формації. Це і розкішні українськікраєвиди, зображені олійною фарбою, іприрода різних куточків планети; тут же— слова Т. Шевченка: “Ботаніці необхід-не захоплення… А захоплення це здобу-вається тільки завдяки глибокому розу-мінню краси, нескінченності симетрії ігармонії в природі”; висловлювання пре-зидента Українського ботанічного това-риства академіка Костянтина Ситника:“Я не шкодую, що став ботаніком. Бо ба-чу, як з кожним днем моя улюблена, доб-ра, древня наука молодіє, стає потріб-ною, вірніше — необхідною не тількинам, ученим, а і всьому нашому суспіль-ству”.

На стендах — портрети вчених-ботаніків із конкретною інформацієюпро їх вклад у ботанічну науку. Окремо— стенд, присвячений ботанікам Хар-ківського державного аграрного універ-ситету (а саме тут побачив світ оригі-нальний підручник), висловлювання по-етів про природу та інша інформація.

Сторінки ж самого підручника роз-горнуті у вигляді навчальних стендів (їх60) та електрифікованих контрольно-навчальних пристроїв (їх 5). Останніпрацюють у трьох режимах: навчання,контроль знань, тренажер. Вони оригі-нальні, змістовні та наочні, а такожзручні і надійні в роботі. Роль контроль-них запитань у них відіграють гербарнізразки окремих рослин, а також малюн-ки їх. Відповідь на кожне поставлене за-питання має п’ять характеристик. Пра-вильно визначивши всі характеристики,студент отримує “відмінно”. За такою жсхемою виготовлені електрифікованіконтрольно-навчальні пристрої: “Суц-віття”, “Декоративні рослини”, “Росли-ни, всім нам знайомі”, “Найпоширенішігриби України”.

У підручнику органічно поєднуютьсянаукові дані з пропагандою українськоїдержавності, мови й культури. Є куточок“Україна — моя Батьківщина” з оглядо-вою мапою, стендом, присвяченим Кон-ституції України, одразу впадає в око ви-ловлювання першого Президента Украї-ни М. Грушевського: “Всі народи, які дій-шли добробуту, освіти, доброго ладу,дійшли тільки завдяки тому, що малипросвіту своєю рідною мовою”. Непода-лік — стенд, присвячений ВолодимировіСосюрі “Любіть Україну”.

Природа, зазначав К. Ушинський, єоднією з наймогутніших сил у вихованнілюдини. Без цього воно — однобоке. Бе-зумовно, такий підручник не лише акти-візує й організовує самостійну роботустудентів, а й допомагає виховувати пат-ріотів України.

Володимир ЛИСЕНКО

ПІДРУЧНИК, ДО ЯКОГО МОЖНА… УВІЙТИА ще він виховує у студентів любов до України

Творчість Галі Мазуренко у школах невивчають, хоча літературознавці не обхо-дять її, коли мова заходить про “празьку по-етичну школу”. У мистецьких енциклопедич-них виданнях вона також чомусь “випадає”,однак варто взяти до рук будь-яку поетичнукнигу письменниці, як одразу ж перед намипостає майстер не тільки художнього слова,а й пензля. Усі книги авторка проілюструва-ла власноруч. Художні полотна виставлялав кращих салонах Америки (Нью-Йорк,1961), Ісландії і Пакистану (1966), Англії (Лон-дон, 1967, 1969, 1971, 1972). А в Україні —жодного разу.

Так, вона належала до “празької поетичноїшколи”, але нікого не наслідувала, в літературімала власний стиль. Народилася Галина Сергі-ївна Боголюбова 12 (25) грудня 1901 року в Пе-тербурзі в заможній родині. Мати, ЄлизаветаПетрівна Мазуренко, подібно до Оксани, голов-ної героїні поеми Лесі Українки “Бояриня”, тужи-ла за рідним краєм, отож невдовзі переїхала доКатеринослава. Тут Галя закінчує гімназію(1919), тут прилучається до національно-виз-вольної боротьби. З військами уряду УНР прой-шла фронтовими дорогами від Таврії до Поділ-ля у складі окремого куреня 7-ої Стрілецькоїбригади. За мужність і відвагу, за бої і походи вскладі Третьої Залізничної стрілецької дивізії 1серпня 1964 року була нагороджена “ХрестомЗалізного Стрільця”. І тоді Галя скаже: “Цейхрест кладу на могилу тобі, мамо! Ти спокутува-ла за мене і тобі, замученій під час терору в Ки-єві 1935 року, він належить”.

…Ще встигла вступити на історико-філо-логічний факультет Катеринославського уні-верситету, стає студенткою Кам’янець-Поділь-ського університету. Та цьому передувалаважка хвороба. Під час бойового походу уПроскурові (нині м. Хмельницький) її зваливтиф. Довго лікувалась у шпиталі, але духом непадала, бо знала, що попереду на неї чекаєчимало життєвих випробувань в ім’я України.Заради цього жила, цьому присвятила твор-чість, хист, талант.

Про свою бойову молодість повідала пись-менниця у спогадах “Між фронтами війни”(опубліковано в журналі “Наше життя” (Філа-дельфія, 1966), а також мемуарах “З юних ман-дрівок” (“Наше життя”, 1969). В автобіографіч-ній повісті “Не той козак, хто поборов, а той ко-зак, хто “вивернеться” (Лондон, 1974) Галя Ма-зуренко змалювала картину невтішних подій вУкраїні періоду громадянського протистояння, вепіцентрі якого перебувала. Головна героїняповісті дівчина Ліза переймається національ-ною ідеєю, бореться за українську незалежністьне лише поетичним словом, а й збройно.

Чи добре жилося їй за кордоном? Хто там небув, позаздрить. Але народна мудрість каже:“Добре там, де нас нема”. У 1923 році Галя Мазу-ренко (прізвищем користувалася материним) по-родичалася з Євгеном Маланюком, бо вийшла

заміж за Євгена Равича, який був рідним братомМарії — дружини Є. Маланюка. Вирішує остаточ-но перебратися до Праги, тому влітку 1923 рокузвертається із заявою до професорської ради Ук-раїнського педагогічного інституту імені М. Драго-манова і стає студенткою літературного відділупедінституту, “маючи намір, нарешті, після п’яти-літньої блуканини спокійно підготовитися до май-бутності на рідній мові”. За час навчання в інсти-туті прослухала лекції відомих учених С. Русової, В. Січинського, С. Сірополка, В. Сімо-вича, Л. Білецького, Д. Дорошенка, С. Шелухина,Д. Чижевського, залишається тут на посаді лек-тора (викладача), захоплюється філологічноюнаукою — пише “Дослідження за допомогоюформального методу техніки роману Стендаля“Le Rouge et le Noir”.

Здобувши фах педагога, Галя Мазуренко незаспокоюється. Виховуючи доньку Ксеню, працю-ючи в інституті, пише картини і мріє про вищумистецьку освіту. Ознайомившись з її графічнимималюнками, професор Дмитро Антонович спри-яє їй у подальших студіях. Навчається в Україн-ській академії мистецтв (Прага). Здавалося, ось-ось отримає диплом, але на останньому курсіпрофесор біології — суворий і вимогливий —провалив на екзамені. Перездавати іспит ніколи,бо почалася Друга світова війна, яка порозкида-ла українців по усіх світах.

Вірші писала з юних літ. Однак майстер-ність шліфувала у Празі під керівництвом Олек-сандра Олеся. Творчу лабораторію відвідувалиМикола Чирський, Олекса Стефанович, ІринаНаріжна, Оксана Лятуринська, Галина Лащен-ко, Степан Риндик, Левко Чикаленко. Проводи-ли літературні “суди”, диспути, обмінювалисядосвідом. Друзі тішилися з приводу появи но-вих книг. У Празі одна за одною виходять збіркипоезій Галі Мазуренко, а саме: “Акварелі”(1925), “Вогні”, “Стежка” (обидві — 1939), “Сні-гоцвіти” (1941). А потім була вимушена перер-ва, переїзд до Лондона. Виховувала дітей, пра-цювала учителькою в суботній українській шко-лі. І писала вірші, збираючи кошти для їх видан-ня. У Лондоні побачили світ збірки поезій “Поро-ги” (1960), “Ключі” (1969), “Скит поетів”, “Зеленаящірка” (обидві — 1971), поема “Корона золота”(1972), “Осінь”, “Три місяці у літері життя” (обид-ві — 1972), “Північ на вулиці” (1980).

У вісімдесят літ ніби поставила крапку. Вто-милася. Критики не дуже помічали, неохоче від-гукувалися на вихід її творів. Бо це не Канада,не Америка, де українці мешкають компактно йреагують на найтонші порухи культурницькогожиття української еміграції. У Великобританії,де замешкала по війні письменниця, емігрантиспокійніше ставилися до поезії Галі Мазуренко,бо вона писала не у звичному традиційномуритмі, а сконденсовувала думу до думки, вдаю-чись до філософських ремінісценцій, “заставля-ючи” іноді читача до власних роздумів, дорозв’язання формули ілюзорного, надприрод-ного явища. У її віршах, присвячених чи то Аллі

Горській, чи то сучасності, чи в яких йдетьсяпро національно-визвольну добу, переважаютьформи гротескні, діє внутрішнє відштовхуваннявід поетичної благопристойності і престижнихстереотипів.

Ці та інші якості віршів Галі Мазуренко да-ють нам підстави говорити про предтечу як сьо-годнішніх “бубабістів”, так й інших творців новихпоетичних структур. Вона була виразником тієїпотреби, яка нерідко прохоплювалася в україн-ській поезії 20-х, а то й 60-х років. У ній озивала-ся духовна свобода, тоді як ця свобода всілякопридушувалась в Україні тоталітарним режи-мом. І ця духовна свобода перебувала у повнійгармонії з незаперечною національною мен-тальністю як виклик традиційній літературній мі-сії — протистояння комфортним, престижнимформам буття, вихід з усталеного культурниць-кого коду. Це була творчо естетична опозиція доестетичних кліше.

Поетична мова Галі Мазуренко є цікавимфеноменом. Конструкція фрази, лексика, син-таксис, стилістика ніби принципово випадають зтрадиційного українського поетизму і милозвуч-чя, з гладкопису, з норми. Тому нерідко у поезіїбачимо синтаксичні закрути, важкі ритмічні зсу-ви. І знову ж таки це є протистоянням поетесизгубному комунікаційному комфорту. Вона даєволю філософії на вічні теми, дає простір ме-ланхолійній грі скептичного розуму. Отже, ГаляМазуренко в поезії еволюціонізувала від тради-ційної манери “празької школи” до модернізму, анайближче до сюрреалізму. Образність, аква-рельність в її поетиці справді поєднується з кос-мічністю, міфологією і метафізикою.

Віншуючи столітній ювілей відомої пись-менниці української діаспори Галі Мазуренко,хочеться вірити, що знайдуться зацікавлені ви-давці, випустять у світ бодай вибране, неопуб-ліковане досі. Тим більше, що після смерті пое-теси (земний шлях закінчився в Лондоні 27травня 2000 року) дочка Галина заопікуваласьархівом матері і, згідно з її заповітом, пообіцялапередати його в Україну.

Віталій МАЦЬКО,кандидат філологічних наук,

голова Хмельницького обласноготовариства “Просвіта”,

м. Хмельницький

ÏÎÂÅÐÍÅÍÍß Ãàë³ ÌÀÇÓÐÅÍÊÎ(25 ãðóäíÿ — 100-ð³÷÷ÿ ç äíÿ íàðîäæåííÿ ïèñüìåííèö³)

ÏÎÅDz¯ Îëåêñàíäðà ÄÐÎÁÀÕÈ