МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇХАРКІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ

ДВАДЦЯТЬ ПЕРШІСУМЦОВСЬКІ ЧИТАННЯ

Збірник матеріалівВсеукраїнської наукової конференції

«Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій»,присвяченої 95-річчю з часу заснування

Харківського історичного музею

17 квітня 2015 р.

Харків«Майдан»

2015

УДК 069.01 : 745/749 :929 : 930ББК 79.1(4УКР)я5 : 63.2/3(4УКР)я5

Д 22Друкується за рішенням науково-методичної ради

Харківського історичного музею,протокол № 2 від 31 березня 2015 р.

Редакційна колегія:О. М. Сошнікова, кандидат філософських наук, заступник директора з на-укової роботи Харківського історичного музею; А. О. Фененко, учений секретар ХІМ; В. В. Буличова, завідувач відділу науково-фондової роботи ХІМ; А. В. Панченко, завідувач відділу науково-методичної роботи ХІМ; О. П. Співак, завідувач відділу науково-освітньої роботи ХІМ; І. П. Шевцов, завідувач відділу науково-інформаційних технологій та маркетингу ХІМ.

Рецензенти:С. М. Куделко, кандидат історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, заслужений працівник культури України, директор Центру краєзнавства при Харківському національному університеті іме-ні В. Н. КаразінаС. І. Посохов, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри іс-торіографії, джерелознавства та археології, декан історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, заслуже-ний працівник освіти України

Д 22 Двадцять перші Сумцовські читання : збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції «Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій», присвяченої 95-річ чю з часу заснування Харківського історичного музею, 17 квітня 2015 р. / Харківський історичний музей. – Х. : Майдан, 2015. – 350 с.

ISBN 978-966-372-514-7.До збірника увійшли матеріали доповідей і повідомлень з проблем му-

зейної справи, збереження та популяризації історико-культурної спадщи-ни краєзнавців, співробітників музеїв, викладачів, аспірантів та студентів ВНЗ України, які брали участь у науковій конференції «Музей у глобаль-ному світі: інновації та збереження традицій», що проходила у рамках ХXІ Сумцовських читань.

Для музейних фахівців, істориків, працівників культури, краєзнавців, студентів вищих і середніх навчальних закладів.

УДК 069.01 : 745/749 :929 : 930ББК 79.1(4УКР)я5 : 63.2/3(4УКР)я5

© Харківський історичний музей, 2015© Шевцов І. П., художнє оформлення, 2015ISBN 978-966-372-514-7

3

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

ВНЕСОК М. Ф. СУМЦОВА У ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ:

ПОГЛЯД ІЗ ХХІ СТОЛІТТЯ

Г. О. Хіріна,к. і. н., доцент кафедри філософії та соціології Національногофармацевтичного університету

Микола Сумцов – постать в нашій культурі величезна та не-повторна. Вчений, громадський діяч, справжній патріот. Таким він увійшов в історію. Все його життя, наукова творчість, різно-манітна громадська діяльність без сумніву дуже сильно вплинули на формування духовного середовища Слобідської України. Його

у у у у

численні публікації, що були присвячені історії та етнографії Сло-божанщини, її видатним діячам, є для нас сьогодні справжньою енциклопедією нашого краю ХІХ ст. Патріотичні мотиви, повага до українського народу, намагання показати у своїх працях, що Слобожанщина – це не просто частина України, а й колиска укра-їнської національної ідеї, національно-культурного відродження, є найхарактернішою рисою творчості М. Ф. Сумцова. Сьогодні ідеї вченого стають по-новому актуальними та дуже корисними для всіх нас.

Все своє життя М. Ф. Сумцов активно займався викладаць-кою діяльністю, брав безпосередню участь у житті Харківського університету. 4 грудня 1908 р. проф. Сумцов був обраний дека-ном історико-філологічного факультету [16, ф. 2052, оп. 1, с. 857, арк. 1], що стало визнанням його наукових і педагогічних заслуг. На цієї посаді М. Ф. Сумцов залишався аж до закриття університе-ту в 1919 р. Його цікавили й хвилювали проблеми життя й умови

у у

навчання та праці не лише студентів, але й викладачів. У 1897 р. він увійшов до створеної Радою університету комісії з розгляду питання про викладацькі гонорари. Комісія дійшла до висновку про нестабільність і неміцність матеріального становища вузів-ської інтелігенції. Разом з К. Андрєєвим, Д. Багалієм та І. Мік-лашевським він вимагав скасування системи гонорарів і збіль-

4

шення професорських окладів [18, с. 26]. У 1897 р. М. Ф. Сумцов брав участь у складанні керівництва для студентів Харківського університету [10]. Цією роботою й деякими іншими з даного пи-тання вчений прагнув полегшити життя студентів, більшість із яких були вихідцями з малозабезпечених прошарків населення. А в 1908 р. навіть підтримав студентський страйк, про що відра-зу ж стало відомо в охранці [17, ф. 733, оп. 201, с. 100, арк. 1–3]. Цей факт ніяк не міг свідчити про благонадійність професора, на якого ще в середині 80-х років було заведено в поліції досьє.

Спеціально політикою М. Ф. Сумцов ніколи не займався, на-магався залишатися на позиціях безпартійного культурництва (за його словами), хоча це йому не завжди вдавалося. У своїх на-укових працях, особливо з історії української культури, Сумцов виступав справжнім українським патріотом. Досліджуючи проб-лему проукраїнських симпатій вченого, необхідно звернутися до їхніх джерел. У своїх ненадрукованих спогадах він писав: «На моїм українстві відбилась сумна доля українського народу. Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на ґрун-ті загального політичного і культурного стану України, особливо найближчої мені Слобожанщини» [1, с. 169].

М. Ф. Сумцов досліджував проблеми історії української куль-тури в один із дуже складних для України періодів, коли 1863 року в Указі міністра П. Валуєва було зазначено, що «української мови не було, нема і бути не може» Цензура не пропустила численні ро-боти вченого, такі, як рукопис із згадкою про М. П. Драгоманова [16, ф. 2052, оп. 1, с. 846, арк. 1], статтю про Кузьмічевського та Франка, біографію Т. Шевченка [16, ф. 2052, оп. 1, с. 844, 845].

Проф. Сумцов у 1907 р. першим почав в Україні читати лекції з української народної словесності українською мовою. Під тис-ком національно-визвольного руху, який був складовою частиною революції 1905–1907 рр., керівництво Харківського університету було вимушене дозволити викладання на історико-філологічному факультеті курсу «Історія малоросійської словесності», обумо-вивши при цьому, що він не є обов’язковим для студентів (сьогод-нішньою мовою елективним), а вибір мови залежить від складу і бажання аудиторії. Тому проф. Сумцову дозволили читати даний курс не тільки російською, але й українською мовою [17, ф. 733, оп. 153, с. 50, арк. 117, 167].

М. Ф. Сумцова завжди хвилювало становище української мо-ви і в навчальних закладах, і в суспільстві загалом. У листі до Б. Д. Грінченка він писав, що збирається почати читати лекції з української народної словесності українською мовою, якщо не

5

завадить університетське начальство, і потроху обмірковує, як повести лекції, щоб були цікаві й корисні. «Передусім треба дати місце загальним питанням з народознавства, рідної мови. Про тих, хто найбільше працював на цій ниві» [4, 111 39568, 39572]. Не обійшлося без сумнівів, чи зможе він читати лекції мовою, хоча й рідною, але частково забутою через складні життєві обставини. «Учитися ніколи не пізно, особливо в такій справі, як рідна мова й батьківські заповіти» [4, ІІІ 39568]. Будучи активним прихиль-ником і поборником української мови, М. Ф. Сумцов у розпал революційних подій початку ХХ ст. виступає в центральній пресі з різкою критикою та засудженням реакційної суті обмежень ро-сійської імперської влади, що душили українське друковане сло-во [І0]. 28 вересня 1907 р. відбулась його перша публічна лекція українською мовою в Харківському університеті. Студенти й ви-кладачі гаряче підтримали цей почин. На ім’я М. Ф. Сумцова на-дійшли вітальні телеграми не тільки з усієї країни, а й з-за кордо-ну. Так, наприклад, у листі українського земляцтва Московського комерційного інституту говорилося: «Це давно була одна з най-суттєвіших потреб українського народу. Це запорука подальшого успіху й культурного розвитку нашого краю. Це перша ластівка української літератури знайде собі відгук і в інших українських університетах» [16, ф. 2052, оп. 1, с. 27, арк. І]. А студенти-українці Юр’ївського університету писали з цього приводу: «...Самим фак-том проголошення наукового предмета українською мовою Ви по-ставили її нарівні з російською у вищому навчальному закладі. Ви показали, що сподівання українського студентства, а за ним і всієї української громадськості – чути рідну мову з високої універси-тетської кафедри не безпідставні й неможливі, хоча б і в росій-ських державних установах, а з доброї волі можуть бути здійснені в сучасних сумних обставинах. Ви цим ще раз зміцніли надію, що спільними силами української громадськості та її чесних діячів почнеться скоро нова сторінка історії відродження українського народу» [16, ф. 2052, оп. 1, с. 29, арк. І]. Справді, треба було мати велику громадянську мужність, щоб в умовах реакції почати чи-тати публічні лекції в імператорському університеті українською мовою. Тим самим М. Ф. Сумцов порушив заборону уряду ви-кладати національною мовою, завдяки своїй наполегливості й на-уковому авторитету зумів протистояти консервативному універ-ситетському керівництву, за що був зарахований до українофілів [16, ф. 2052, оп. 1, с. 138, арк. 1].

Але як і раніше, прогресивні починання, читання Сумцовим лекцій українською мовою, було незабаром припинено, а сам

6

учений став опальним, був звинувачений в антиросійській про-паганді й українському націоналізмі, у прагненні провести на-сильницьку українізацію, розчленити Росію [16, ф. 2052, оп. 1, с. 1476, арк. 1], хоча ніколи й близько нічого подібного не гово-рив і не писав. Подібні звинувачення виникали й раніше у зв’язку з українською тематикою багатьох наукових робіт М. Ф. Сумцова. Вчений по-різному реагував на звинувачення в українофільстві. З одного боку, будучі українським патріотом, під терміном «укра-їнофільство» він розумів служіння інтересам української куль-тури, розвиток української мови, бачив у ньому прогресивний зміст і сам зараховував себе до українофілів. У другій половині 80-х рр. XIX ст. вчений писав: «У Харкові українофілів жменя, – всі люди маленькі, не впливові, слабкі. А подивіться, який похід проти них здійснюють місцеві вояки. Живимо, ніби в ХVІІ століт-ті. Мовчимо і підкоряємось, а прийшлі яструби по нас топчуться» [4, ІІІ.7039]. Тому М. Ф. Сумцов не ображався на подібні випади своїх опонентів. З іншого боку, залишаючись професором Хар-ківського університету і вболіваючи за своє службове становище, М. Ф. Сумцов чітко розумів, що звинувачення в українофільстві можуть серйозно ускладнити його стосунки з керівництвом, тому свідомо йшов на компроміс, щоб не перебувати в постійній опалі й залишатися на службі. М. Ф. Сумцов в неодноразових бесідах з попечителем Харківського навчального округу переконував його у своїй благонадійності, щирій симпатії до російського народу. Він був відвертим, оскільки, справді, в його житті дуже тісно пере-пліталось українське та російське, народившись у Петербурзі, він виріс в Слобідській Україні, в Харкові, займався з однаковим ін-тересом і любов’ю як літературою українською, так і російською. Тому характерне для більшості жителів Слобожанщини тісне пе-реплетення двох культур наклало свій відбиток і на М. Ф. Сумцо-ва. Подібний компроміс із владою не був проявом його слабко-сті, навпаки, показував мудрість і далекоглядність ученого, який використовував усі доступні засоби для розв’язання і втілення в життя одного з головних своїх завдань – формування у слобо-жан національної самосвідомості та розповсюдження ідей україн-ського національного відродження.

За своїми поглядами М. Ф. Сумцов належав до прогресивного демократичного крила української інтелігенції. На нашу думку, не можна повністю погодитися з С. О. Токаревим, котрий вважав, що «Сумцов був поміркованішим, ніж українофіли Антонович з ком-панією» [15, с. 318]. Насправді, в розв’язанні культурницьких пи-тань українофільською течією, у пропаганді української культури,

7

відродження у правах української мови М. Ф. Сумцов був послі-довником та однодумцем В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова. Збереглися документи, які свідчать про глибо-ку повагу та спільність думок М. Ф. Сумцова та В. Б. Антоновича [4, ф. 29, оп. 1, с. 1379], М. С. Грушевського [16, ф. 2052, оп. 1, с. 65, арк. 1], М. П. Драгоманова [8, с. 1–11], І. Я. Франка [13; 16, ф. 2052, оп. 1, с. 1256, 1257].

В українському суспільстві Сумцов був дуже авторитетною людиною. Він неодноразово обирався почесним членом багатьох науково-громадських організацій. 3 грудня 1900 р. Історичне То-вариство Нестора-Літописця при Київському університеті св. Во-лодимира обрало його своїм почесним членом [16, ф. 2052, оп. 1, с. 13, арк. 1], а в 1898 р. учений встановив тісні зв’язки зі Львів-ським науковим товариством «Просвіта» [16, ф. 2052, оп. 1, с. 9, арк. 1], дійсним членом якого він був обраний у червні 1908 р. [16, ф. 2052, оп. 1, с. 32, арк. 1]. Міцні наукові стосунки склалися у Сумцова з київським товариством «Просвіта» ім. Т. Г. Шевчен-ко, почесним членом якого його було обрано у квітні 1907 р. [16, ф. 2052, оп. 1, с. 25, арк. 1].

Формуванню політичних поглядів М. Ф. Сумцова сприяла його участь у роботі Харківської міської Думи, хоча там він займався справами шкіл, музеїв, закладів охорони здоров’я. А зближен-ня М. Ф. Сумцова з ліберальним рухом інтелігенції допомагало йому брати активну участь у боротьбі з реакційним університет-ським статутом 1884 р. Так само, як і Д. І. Багалій, В. П. Бузескул, М. О. Гредескул, М. Ф. Сумцов належав до ліберального крила університетської професорської колегії, в яке входила більшість викладацької складу Харківського університету. У 1901 р. Сумцов брав активну участь у роботі спеціальної комісії професорів Хар-ківського університету, яка підготувала доповідь про введення університетської автономії, що включала в себе вибірність адміні-страції, широке студентське самоврядування, свободу викладан-ня й наукового дослідження.

Революція 1905–1907 рр. не залишила вченого байдужим. За-перечуючи насильство, як засіб вирішення політичних проблем, М. Ф. Сумцов бачив у революційних подіях засіб розв’язання національно-культурних завдань, які стояли тоді перед Україною та іншими національними районами Російської імперії. Разом з Д. І. Багалієм він став автором «Записки по вопросу о цензуре книг на малороссийском языке» [ІІ.4], яку послав на розгляд до Петербурга, в Академію Наук. У період 1905–1908 рр. Сумцов стає членом конституційно-демократичної партії [17, ф. 733, оп. 201,

8

с.100, арк.1–3], щоправда, це членство носило більшою мірою формальний характер і продовжувалось недовго.

Близько до серця прийняв М. Ф. Сумцов першу світову війну. Розуміючи, що вона несе всім народам горе, бідування, стра-ждання, він бореться з нею доступним йому засобом – друкова-ним словом – і пише в 1914–1916 рр. цілий ряд статей [7, 8, 10], де пояснює згубний характер війни. Особливу цікавість викликала у харків’ян публікація Сумцовим листів свого сина Сергія, при-сланих ним з фронту [11]. М. Ф. Сумцов закликає жителів міста організувати посилки в армію воїнам, розміщує в «Южном крае» спеціальну статтю [11]. За його ініціативою Пушкінське училище, в якому він був попечителем, надає свої приміщення під госпі-таль. Особливу увагу приділяє М. Ф. Сумцов проблемам біженців, влаштування для них у Харкові гідних умов життя, проведення для дітей-біженців різдвяного свята.

Якраз у розпалі першої світової війни, коли великодержавний шовінізм досяг свого апогею, а вся офіційна російська преса ряс-ніла патріотичними лозунгами і статтями про непоборну могут-ність царської Росії та несхитний російський дух, які приведуть до перемоги над Німеччиною (паралелі з сьогоднішніми реаліями вникають самі по собі), М. Ф. Сумцов публічно дає відсіч реак-ційному чорносотенцю, співробітнику «Русской мысли», котрий опублікував на її сторінках статтю «Этюды о национализме», яка була пронизана великодержавним шовінізмом. «Великий націо-налізм німецький і великий націоналізм російський два чоботи пара, – писав М. Ф. Сумцов, – і народам від них, будуть то нім-ці чи росіяни – одне горе, війни, насильства, сльози і кров. Най-всеосяжнішої і безумовно найкращої народності нема й бути не може»[14]. Ця думка вченого знайшла підтримку серед значної частини передової інтелігенції України початку ХХ ст., яка так само, як і сам М.Ф.Сумцов, гаряче любила Україну, український народ і віддавала всі свої сили та знання для того, щоб полегшити всіма доступними їй засобами його важку долю.

Іноді, читаючи праці М. Сумцова, звертаєш увагу на те, що де-які його слова звернуті до нас, сьогоднішніх українців. Деякі мо-менти нашого життя Микола Сумцов передбачив ще на початку ХХ ст. У своїй роботі «Вага і краса української народної поезії» 1917 року М. Ф. Сумцов звертається до ролі пісні в формуванні національної свідомості українців. Вчений згадує подію 1907 р., коли в стінах Австро-Угорського парламенту 32 русинських депу-тата заспівали:

9

Ще не вмерла Україна,Ні слава, ні воля,Ще нам, браття молодії,Усміхнеться доля...

«Таким робом українська пісня в 1907 році голосно залунала в далекому Відні, як ознака політичної боротьби за народні пра-ва, на вдивовиж усім освіченим західним народам. Що це, сказа-ли німці, чехи і інші австрійські народи, що це за сентиментальна нісенітниця, а у самих мурашки побігли по спині од почуття тої кривди, яку віками роблять українцям їх національні вороги, і де-кому стало соромно і сумно. Пісня розбуркала сонну думку про Україну; пісня кинула блискучий промінь на її гірку долю, і за-бриніла струна нового кращого життя. Але пісня вийшла на по-літичне поле, як прапор поліпшення української народної долі, як проводир до кращого людського життя.

Нехай же вона йде, ця чарівна українська пісня, всіма шляхами народної творчості – науковим, штучним, музичним, політичним, нехай буя і голосно співа про всі події свого занедбаного і скрив-дженого народа, висловля його кращі бажання і веде його до ши-рокої власної національної просвіти, до поліпшення життя у всіх верствах народнього і суспільного добробуту» [5]. (Микола Сум-цов, 1917 рік, збережена орфографія автора).

Джере ла та літерату ра

1. Багалій Д. І. Наукова спадщина акад. М. Ф. Сумцова [Текст] / Д. І. Ба-галій // Червоний шлях. – 1923. – № 3. – С. 162–171.

2. Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке [Текст]. – Харьков, 1905.

3. Короткі нариси з історії Харківського державного університету ім. О. М. Горького [Текст]. – Харків, 1940.

4. Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки Академії Наук України ім. В. І. Вернадського м. Київ.

5. Сумцов М. Ф. Вага і краса української народної поезії [Текст] / М. Ф. Сумцов. – Черкаси, 1917. – 64 с.

6. Сумцов Н. Ф. Вильгельм ІІ о роли моралиста [Текст] / Н. Ф. Сумцов // Южный край. – 1914. – №12233.

7. Сумцов Н. Ф. Германская печать накануне войны [Текст] / Н. Ф. Сум-цов // Южный край. – 1914. – № 12217.

8. Сумцов Н. Ф. Исследования М. П. Драгоманова по фольклору в болгар-ском «Сборнике за народне умотворения» [Текст] / Н. Ф. Сумцов // За-писки Харьковского университета. – Кн. 4. – С. 1–11.

10

9. Сумцов Н. Ф. К вопросу о составлении руководства для студентов Императорского Харьковского университета [Текст] / Н. Ф. Сум-цов. – Харьков, 1897. – 18 с.

10. Сумцов Н. Ф. Малорусская цензура [Текст] / Н. Ф. Сумцов // Русские ведомости. – 1905. – №73.

11. Сумцов Н. Ф. На поле брани. Из писем С. Н. Сумцова [Текст] / Н. Ф. Сум-цов. – Южный край. – 1914. – №№ 12260, 12287.

12. Сумцов Н. Ф. Опасность братоубийственной войны [Текст] / Н. Ф. Сумцов. – Южный край. – 1913. – № 11399.

13. Сумцов Н. Ф. Памяти Франко [Текст] / Н. Ф. Сумцов // Южный край. – 1915. – № 13146.

14. Сумцов Н. Ф. Этюды по человеконенавистничеству [Текст] / Н. Ф. Сумцов // Южный Край. – 1916. – 10 марта.

15. Токарев С. А. История русской этнографии. (Дооктябрьский период) [Текст] / С. А. Токарев. – М. : Наука, 1966. – 453 с.

16. Центральний Державний Історичний Архів України м. Київ.17. Центральний Державний Історичний Архів Росії м. Санкт-Петер бург.18. Шип Н. А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.). Историко-социоло ги-

ческий очерк [Текст] / Н. А. Шип. – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.

МУЗЕЙ ЯК ІНСТИТУТ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ПАМ’ЯТІ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

О. М. Сошнікова,к. філос. н., заступник директора з наукової роботи ХІМ

Сьогодні музей як інститут, покликаний вирішувати певні зав-дання пошуку світоглядних і інтелектуальних орієнтирів соціо-культурної адаптації людини у сучасному мультикультурному сві-ті, відіграє велику роль в умовах інформаційного суспільства. При переході від однієї соціокультурної реальності до іншої музейні установи зазнають значних змін, чим зумовлена необхідність тео-ретичного осмислення та всебічного аналізу сучасного музею як багатофункціонального інституту соціокультурної пам’яті з функ-ціями накопичення, збереження, ретрансляції матеріальних і ду-ховних цінностей. В цьому контексті музей розглядається як інформаційна система, спрямована на передачу інформації се-міотичними засобами через предметно-просторове середовище, як особливий канал інформаційного зв’язку, що опосередковує і суб’єктно-об’єктні, і інформаційні контакти, необхідні для фор-мування особистості [1].

11

В останні десятиліття в нашій країні, як і в більшості країн пострадянського простору, відбувається переоцінка ролі і місця традиційної культури як в житті суспільства, так і окремої лю-дини. Діяльність, спрямована на збереження національної куль-турної спадщини в добу глобалізації, є пріоритетною для біль-шості розвинутих країн, незалежність яких далеко не в останню чергу підтримується збереженими смислами їхньої культурної традиції. Для самопізнання нації і розвитку національної само-свідомості значну роль відіграє історична пам’ять, культура при-гадування, історична дистанція, конче необхідна для самоопису, самокритики і зрештою само розуміння культури. Нації намага-ються зрозуміти і оцінити, наскільки пройдений ними історич-ний шлях є унікальним та неповторним, яке місце вони займа-ють у сучасному мінливому світі. Не менш важливою проб лема націо нальної ідентичності та самоідентифікації є для сучасної України, де процес колишніх ідентифікаційних основ йде пара-лельно з пошуками і розбудовою нової ідентичності. Адже куль-турні традиції є ключовим елементом розвитку національної сві-домості, впливовим чинником формування єдиної української національної ідентичності та утвердження об’єднавчих цінно-стей у суспільстві.

Культурна спадщина – це сукупність об’єктів, успадкова-них людством від попередніх поколінь. Цивілізоване входжен-ня у світове співтовариство вимагає від української держави не лише досягти збалансованого і адекватного передовому науково-технічному рівневі розвитку народногосподарського комплек-су, а й на ділі продемонструвати шанобливе, справді держав-ницьке ставлення до свого національного багатства, включаючи збереження для прийдешніх поколінь природного довкілля та культурно-історичної спадщини. Ідеться про збереження ви-значних пам’яток архітектури та мистецтва, відзначення місць, пов’язаних із життям і діяльністю відомих державних діячів, сві-точів науки і культури, а також з доленосними для країни історич-ними подіями. Як правило, етнонаціональна самоідентифікація не обмежується розпізнанням себе у цивілізаційних проблемах, а ускладнюється історичним міфотворенням, конструюванням власного бажаного образу, який є необхідним компонентом уся-кого дороговказу у майбутнє. Саме тому держава повинна потур-буватися про збереження принаймні найвагоміших пам’яток «до-історичного» часу (доречно, наприклад, назвати стоянку біля села Королеве на Закарпатті, вік якої перевищує 500 тисяч років, Доб-роводи, Майданецьке і Тальянкі поблизу Умані, Кам’яну Могилу

12

в районі Мелітополя та ін.). Наша Батьківщина може претендува-ти на роль регіону, в якому знаходилися давні зони землеробства і скотарства. Не менше значення має необхідність збереження (а часом – і відтворення) пам’яток історичної доби. Йдеться, на-приклад, про Скіфські кургани та давньогрецькі поліси на півдні України, храми Київської Русі, оборонні споруди Луцька, Остро-га, Білгород-Дністровського, пам’ятки доби козаччини. Прийняте урядове рішення про відтворення кількох втрачених об’єктів Ки-єва – Успенський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, церква Богородиці Пирогощі. І цілком справедливим є включення в перелік пам’яток, що перебувають під охороною держави, кра-щих зразків архітектури та образотворчого мистецтва ХІХ–ХХ ст. В Україні такими, зокрема, є будівлі Полтавського земства та Держ прому в Харкові, пам’ятники Богдану Хмельницькому у Ки-єві і Тарасові Шевченку на могилі в Каневі. Складним є процес усвідомлення приналежності до культурно-історичної спадщини зразків так званої промислової архітектури (залізничні вокзали, гідроелектростанції тощо). Специфічною формою збереження культурної спадщини є підтримка державою народних промислів, звичаїв і традицій, усього багатовікового укладу життя населення як цілої країни, так і окремих регіонів. Збереження культурно-історичного середовища має органічно доповнюватись належним представленням і пропагандою на міжнародній арені досягнень України в розвитку європейської цивілізації, що сприятиме по-ширенню у світі правдивої, неупередженої інформації про нашу країну.

Питання про відповідальність за те, що і як представлене в му-зеї, є основними вимогам часу. Орієнтація на правдивість покла-дає на музей особливу місію в процесі формування історичної сві-домості народу [6, с. 51]. Що стосується вітчизняної музейної ді-яльності по відновленню історичної пам’яті, то, насамперед, слід зазначити, що визначаючи завдання по комплектуванню фондів, слід конче враховувати необхідність заповнення прогалин у фон-дових колекціях, потребу усунення одноманітності матеріалів із багатьох тем, активніше розгортати пошук оригінальних, справді вражаючих музейних предметів. І сьогодні, як засвідчує змістов-ний аналіз вітчизняного музейного зібрання, далеко не у всіх ко-лекціях основного фонду достатньо повно і глибоко представлені необхідні музейні предмети, є нерівномірності у відображенні ма-теріалами окремих історичних періодів, поступу певних регіонів. Часто спостерігається деяка одноманітність видів тих чи інших джерел, абсолютно тотожних за змістом.

13

Предметом палких дискусій продовжує залишатися пробле-ма, чим і як комплектувати фонди з питань сучасності. Сього-дні ми можемо абсолютно чітко, без будь яких вагань визначити, які саме музейні предмети найкраще характеризують історичні предмети дорадянського періоду, або точно зорієнтуватись за до-помогою яких експонатів найдоцільніше висвітлювати, скажімо, події 1920–80-х років. А от завдання виділити предмети, котрі, у майбутньому можуть стати символом сьогодення, залишаєть-ся складним. Справді, якщо зазирнути на 20–25 років уперед, то можна збагнути, що звичайна, нічим сьогодні не приваблива для нас газета для прийдешніх поколінь може вже стати надзвичай-но цікавим документом нашої епохи. Музейна практика минулих десятиліть переконливо доводить це [2, с. 321–323]. Тому музейні колективи критично переглядають власну діяльність, розробля-ють нові концепції подальшого розвитку. Відображення у експо-зиціях актуальних проблем сьогодення багато музеїв вважає важ-ливою формою участі у суспільному житті країни. Розділи музей-ної експозиції, присвячені поточному періоду життя українського суспільства стали не менш привабливими для відвідувачів, ніж минула історія України. Відбувається переосмислення історичних фактів, накопичення нового матеріалу, розширення інформацій-ного потенціалу вже існуючих колекцій.

Формуються колекції з питань сучасності здебільшого в ході тематичного комплектування. Провідна тематика комплектуван-ня з питань сьогодення співпадає із проблематикою експозицій, як основного каналу музейної комунікації. На жаль, експози-ційні завдання залишаються практично єдиним орієнтиром при доборі матеріалів, що відображають процеси і явища, які доку-ментуються музеєм. Ще й досі існуючі у музейній практиці недо-сконалості та обмеження, властиві першому рівню відбирання, наклали свій відбиток і на оцінку предметів музейного значення для поповнення музейного зібрання, призвели до збіднення дже-релознавчого аналізу музейних предметів. До музейної колекції здебільшого відкомплектовані матеріали, які характеризують безконфліктність розвитку сучасного суспільства і замовчують суперечності та труднощі. Багато музеїв демонтували свої стаціо-нарні експозиції, замінивши їх тимчасовими виставками. І все ж музей не може постійно існувати у якості виставкового залу, все одно він буде поставлений перед необхідністю створити повно-цінну стаціонарну експозицію. Виставковий показ дозволяє зо-середити увагу на темах, які обов’язково увійдуть у майбутню експозицію.

14

Сучасний музей виступає як ретранслятор пам’яток і традицій, й, вважаючи своїм завданням формування соціокультурної свідо-мості населення. На жаль, слід відзначити, що потужний потен-ціал музеїв України не використовується повною мірою, у зв’язку з наявністю ряду значних проблем у даній галузі. До головних із них слід віднести недосконалість законодавчої бази в сфері му-зейної справи, недостатність експозиційних площ, неналежний рівень охорони музейних предметів, недостатній рівень кадрово-го та інформаційного забезпечення, брак актуальних інформацій-них й інтелектуальних технологій. Недостатнє фінансування за-лишається хронічною проблемою музеїв усіх профілів.

Виходячи з вищевикладеного, пропонуємо визначити одним з основних завдань зосередження зусиль органів державної вико-навчої влади та органів місцевого самоврядування на виконання пріоритетних напрямів роботи з розвитку повнопрофільної ді-яльності музеїв, як багатофункціональних інститутів соціальної пам’яті з функціями документування, вивчення, збереження та популяризації історичних та культурних цінностей, які мають державне та світове значення, а саме:

• Створення єдиної централізованої системи управління му-зеями, за основу взяти досвід музейної мережі 1990 року, або досвід централізованої бібліотечної системи. Де має бути створений державний орган виконавчої влади в сфері контролю за збереженням культурної спадщини.

• Створення при центральному органі виконавчої влади у сфері культури і туризму Музейної ради – консультативно-дорадчого органу з питань реалізації національної музейної політики. До повноважень Ради мають належити питання стратегічних пріоритетів розвитку музейної сфери України, розгляд і схвалення програмних документів, у тому чис-лі концепцій експозицій національних музейних закладів, розробка цільових програм з реставрації, консервації му-зейних предметів, а також прийняття рішень щодо вилучен-ня музейних предметів з фондово-облікової документації. (відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про музеї та музейну справу».

• Створення Національного методичного музейного центру, до повноважень якого мають входити розробка методичних рекомендацій з усіх напрямків музейної діяльності, розроб-ка програм і організація заходів з підвищення кваліфікації всіх музейних працівників (директорів та їх заступників, завідувачів відділів та секторів, наукових співробітників,

15

художників, співробітників технічної частини, доглядачів, касирів), реставраторів (стажування та навчання, обмін до-свідом як з провідними музеями країни так і за кордоном).

• ІКОМ і українські музеї державна політика взаємодії.• Внесення пропозицій щодо законодавчого врегулювання

нормативно-правової бази, пов’язаної з діяльністю музеїв. Зокрема ухвалення закону про недоторканість землі, при-міщень і колекцій державних музеїв, ввести загальнодер-жавний мораторій на виселення музеїв з приміщень, в яких вони знаходяться, закріпити на законодавчому рівні адмі-ністративну відповідальність за порушення положень ч. 2 ст. 14 «Приміщення музеїв, що є у державній чи комунальній власності, передаються їм на праві оперативного управлін-ня. Воно може бути вилучене лише за умови надання музею іншого рівноцінного приміщення». Законодавчо закріпити заборону на зняття охорони з музеїв, заборону відключа-ти музеї від мереж, які забезпечують його життєдіяльність, охорону тощо.

• Розробити нову інструкцію «Про організацію охорони дер-жавних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служ-би охорони при Міністерстві внутрішніх справ України», яка б відповідала сучасним вимогам.

• Доопрацювати існуючи інструкції з обліку та збереження відповідно до сучасних вимог. Вся підготовча та супровідна документація проекту інструкції повинна містити обгрун-тування і посилання на джерела /рекомендації/ нормативно-правові акти, на базі яких прописуються ті чи інші вимоги до обліку і збереження культурних цінностей.

• Закріпити на законодавчому рівні забезпечення фінансу-вання витрат на закупівлю музейних предметів, які мають державне та світове значення.

• Підтримка на державному рівні активніших позицій музе-їв в національній освітній системі, інтегруючи на практиці найбільш передові музейно-педагогічні технології.

• Одним із найактуальніших завдань, що стоять перед вітчиз-няними музеями, є впровадження у їх роботу сучасних ін-формаційних систем, ключовим завданням яких є автома-тизація обліку музейних предметів, яка буде сприяти ефек-тивному доступу громадян до національного культурного надбання. Однак, це завдання ускладнюється відсутністю законодавчого підгрунтя автоматизації обліку. Чинне зако-

16

нодавство не містить нормативних документів щодо веден-ня електронного обліку музейних предметів. Якщо вдасця впровадити законодавчо електронний облік музейних фон-дів, то музейний сектор інформаційного середовища ста-не відкритим та легкодоступним для запитів користувачів і зробить музейну комунікацію максимально продуктив-ною. Це дасть можливість музеям розробляти електронні путівники, електронні каталоги колекції, віртуальні вистав-ки тощо.

• Створення Програми стимулювання молоді для роботи в музейній сфері, яка б передбачала певні пільги для моло-дих науковців.

• Бюджетне фінансування і матеріально-технічне забезпечен-ня музейних програм.

• Заснування Президентських премій для музейних праців-ників за їх вклад у розвиток музейної справи, що буде спри-яти активізації наукових досліджень, як засобу не тільки історичного пізнання, але й формування світогляду україн-ського народу, що передбачає заснування.

• Забезпечення фінансування витрат на охорону Державного Музейного фонду України в областях країни.

• Розробка і затвердження типового штатного розкладу, з ура-хуванням сучасних вимог до музейної діяльності, який пе-редбачає введення до штату музею таких фахівців як збері-гач, програміст, інженер з комп’ютерного обслуговування, інженер з обслуговування складного обладнання, реставра-тор, сценарист, режисер, редактор, маркетолог, екскурсо-вод, координатор екскурсій, художник-експозиціонер, юрист, мистецтвознавець. Все це на сьогодні не передбачається у Довіднику кваліфікаційних характеристик професійного рівня працівників Вип. 81 «Культура і мистецтво».

• Разом з тим, районні краєзнавчі музеї є ценрами краєзнав-чих досліджень краю, пропаганди та популяризації народ-них традицій, важливою ланкою у патріотичному вихован-ні населення. Ряд музеїв є співзасновниками, організатора-ми і учасниками історичних та етнографічних фестивалів. Великі завдання стоять перед цими закладами у створенні та втіленні туристичних програм. У зв’язку з цим, районні краєзнавчі музеї потребують фахівців із створення науково-обгрунтованих, технічно-обладнаних та атрактивних екс-позицій, створення умов для зберігання та наукової атри-буції пам’яток культурно-історичної спадщини, а також

17

належного їх використання в музейній роботі. Ураховуючи вищевикладене, типовий штатний розклад для районних краєзнавчих музеїв 4 категорії за оплатою праці повинен передбачати окрім директора, ще головного зберігача, збе-рігача, наукових співробітників, екскурсовода, художни-ка-оформлювача, бухгалтера, касира, музейного доглядача, гардеробника, прибиральницю та двірника.

• Зберегти за музеями статус неприбуткових організацій.• Внести зміни до нормативних актів стовно реклами.• Внести зміни до Податкового кодексу України з метою впро-

вадження спеціального податкового режиму для суб’єктів господарчої діяльності, які виступають спонсорами, через вилучення суми, що вкладено в музейні проекти або музей-ні заклади, з обсягів прибутку, що обкладаються подактом або через пряму переадресацію певної частини податку на конкретний проект або заклад.

Для обласних Програми гуманітарного розвитку:• Компьюторизиція музеїв області.• Фінансування у розробці брендів музеїв, створенні та робо-

ті інтернет-сайтів, виготовлення музейних каталогів, науко-вих видань, розробці різноманітної рекламної продукції.

• Забезпечення належних умов для зберігання музейних цін-ностей (виготовлення спеціалізованого обладнання для фон-до сховищ музеїв, виділення коштів на реставрацію пред-метів.

• Надання фінансової підтримки для створення повнопро-фільних експозицій обласних музеїв, що активно буде впли-вати на створення позитивного іміджу міста та області і країни в цілому.

• Формування сучасної музейної інфраструктури (сучасний експозиційний простір, забезпечений гідним експозицій-ним обладнанням та інформаційними технологіями: екра-ни, монітори, аудіо, відеообладнання інтерактивного ви-користання; офісні приміщення із сучасною оргтехнікою; інтернет-бібліотека; створення електронної бази даних по колекціях музеїв, створення та експлуатація аудіовізуаль-ного гіду музеєм, творчі студії, дитячі кімнати для гри і від-починку).

Все це створить належні умови обласним музеям для забезпе-чення конкурентноспроможності їх історико-культурної продук-ції та сприянню міжнародного співробітництва у галузі музейної справи.

18

Джере ла та літерату ра

1. Беззубова О. В. Музей как объект философско-антропологического ис-следования [Электронный ресурс] / О. В. Беззубова. – Режим доступа: www.antrjpologu./ru/ru/text/bezzubova/sunp12_40.htnl

2. Вайдахер Ф. Загальна музеологія [Текст] / Ф. Вайдахер. – Львів : Літо-пис, 2005. – 632 с.

3. Губерський Л. В. Культура. Ідеологія. Особистість [Текст] / Л. В. Гу-берський, В. П. Андрущенко, М. І. Михальченко. – К. : Знання України, 2005. – 578 с.

4. Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформа-ції». За станом на 16 червня 2011 року [Текст] / Верховна Рада Украї-ни. – Офіц. вид. – К. : Парламентарське вид-во, 2011. – 32 с.

5. Корабльова В. М. Покоління в полі культури: Множинність репрезен-тацій [Текст] / В. М. Корабльова ; Міністерство освіти і науки Укра-їни, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2009. – 179 с.

6. Сошнікова О. М. Музеєфікація як засіб суспільного виховання [Текст] / О. М. Сошнікова // Науковий вісник Харківського національного педа-гогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Філософія. – 2007. – Вип. 25. – С. 50–55.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ МУЗЕЙНОГО БРЕНДУ

І. П. Шевцов,зав. відділу науково-інформаційних технологій та маркетингу ХІМ

Формування та керування розвитком бренду – одні з базових процесів музейного маркетингу. Цей процес (брендинг) безпосе-редньо пов’язаний та випливає із місії музею (mission statement).

Кількість музеїв в Україні має тенденцію до збільшення. Так, у 2010 р. було зареєстровано 546 музейних закладів, у 2011р. – 570, в 2012 – 592. У 2013 р. було офіційно зареєстровано 608 музеїв, при цьому кількість відвідувачів склала 22,3 млн [1]. Значну кіль-кість музейних закладів спостерігаємо і на рівні окремих регіонів. Зокрема, музейна мережа Харківського регіону станом на 1 січня 2014 р. містила 33 музеї комунальної власності, 1 – національний, 76 музеїв, що створені при організаціях та установах та 3 – при-ватні [2, 89]. Це загострює проблему самоідентифікації цих орга-

19

нізацій на ринку, засобом якої є брендинг. З ринкової точки зору іншими конкурентами музеїв є заклади, що також діють на ринку дозвілля: театри, парки, бібліотеки, клуби тощо. Отже музейним менеджерам необхідно ретельно підходити до формування та під-тримки бренду.

Бренд визначають як ім’я, термін, знак, символ, дизайн або їх комбінація, призначені для ідентифікації товарів або послуг одно-го продавця або групи продавців, що диференціює їх серед кон-курентів [6, 241]. Звернення уваги до брендингу у музейному світі пов’язане зі зміною підходів у організації та управлінні музеями, коли акцент зміщується від фондів до публіки, та від музейних предметів до розповідей. З іншого боку урядам (що фінансують музеї) вигідне збільшення музейної аудиторії для самоокупно сті музеїв [7]. Також важливою частиною бренду є його візуальна ідентичність (фірмовий стиль), що інструментом безпосередньої комунікації зі споживачами музейних послуг.

Передумовою та базою для формування бренду музею є роз-робка його місії. На думку Н. Котлера розроблена місія має допо-могти менеджменту відповісти на запитання:

– Яка ціль нашої організації?– Який тип організації треба побудувати, щоб досягти цих

цілей?– Чому ми робимо те, що робимо?– Що особливого у тому, що ми робимо?– Хто наші споживачі, і як ми можемо задовольнити їх по-

треби?– Які цінності ми можемо запропонувати цим споживачам?

[5, 87]Залежно від типу музею, його ціль може бути дещо різною, але

зазвичай будь-який музей є центром накопичення та розповсю-дження знань про навколишній світ: історію, культуру, мистецтво тощо. Наприклад, ціль існування Харківського історичного музеюможна визначити як зберігання, вивчення та популяризація істо-рії України, Слобожанщини та міста Харкова. Тип організації му-їзею визначає, яким чином його частини та структурні підрозділи взаємодіють між собою та навколишнім світом. Для дослідження внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливають на існування музею, можна, зокрема, застосовувати SWOT аналіз [4, 41]. Особ-ливості у роботі конкретного музею – це важлива сторона його самоідентифікації та вирізнення серед інших музеїв, якісна сто-рона бренду, що створює конкурентні переваги. Зокрема, однією з особливостей Харківського історичного музею є його спеціалі-

20

зація у дослідженні історичного надбання східноукраїнського ре-гіону Слобожанщини. Під час формування місії музею необхідно визначити хто є споживачами послуг цього музею. Якісний аналіз дозволяє виокремити (сегментувати) окремі групи музейної ауди-торії. Доцільно визначити групи аудиторії, які можна залучити до музею, і розвивати спеціальні програми для кожного цільового сегменту, наприклад, школярів або осіб старшого віку [5, 115]. Наприклад, у Харківському історичному музеї у 2015р. для учнів-ської аудиторії запроваджений «Суботній факультатив» [3]. Серед цінностей, що музейна установа несе громаді, в першу чергу треба відзначити освітні послуги. Вони надаються не лише шляхом екс-курсій, але й лекцій, соціальних програм, семінарів – кожен із цих напрямів об’єднує людей у музеї та разом із його брендом [8, 30].

Джере ла та літерату ра

1. Державна служба статистики України – Культура [Електронний ре-сурс] // Офіційний сайт ДССУ. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

2. Панченко А. В. Проблеми і досягнення музеїв Харківської області у 2013 ро-ці [Текст] / А. В. Панченко // Двадцяті Сумцовські читання : збірник ма-теріалів Всеукраїнської наукової конференції «Музей у глобальному сві-ті: інновації та збереження традицій» (проводиться в рамках ХХ Сум-цовських читань), 18 квітня 2014 р. – Х. : Майдан, 2014. – С. 89–97.

3. Суботній факультатив – Харківський історичний музей [Електрон-ний ресурс] // Офіційний сайт ХІМ. – Режим доступу: http://museum.kh.ua/osvita/fakultativi/saturday.html

4. Шевцов І. П. Деякі аспекти стратегічного планування маркетингової діяльності у музеї [Текст] / І. П. Шевцов // Двадцяті Сумцовські чи-тання : збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції «Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій» (проводиться в рамках ХХ Сумцовських читань), 18 квітня 2014 р. – Х. : Майдан, 2014. – С. 39–42.

5. Kotler Neil G. Museum Marketing and Strategy: Designing Missions, Building Audiences, Generating Revenue and Resources [Text] / Neil G. Kotler, Philip Kotler, Wendy I. Kotler. – San Francisco : Jossey-Bass, 2008. – 511 p.

6. Kotler Philip. Marketing Management [Text] / Philip Kotler, Kevin Lane Keller. – Upper Saddle River : Prentice Hall, 2006. – 816 p.

7. Jones Robert. Curators may be sceptical but branding is vital for museums [Electronic resource] / Robert Jones // Th e Guardian. – Mode of access: http://theguardian.com/culture-professionals-network/ culture-professionals-blog/ 2014/may/01/curators-branding-tate-british-museum.

8. Wallace Margot A. Museum Branding: How to Create and Maintain Image, Loyal-ty, and Support [Text] / Margot A. Wallace. – AltaMira Press, 2006. – 208 p.

21

УЧАСТЬ ВИПУСКНИКІВ І СТУДЕНТІВ АКАДЕМІЇУ ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ

ФОНДІВ АРХІВУ ТА МУЗЕЮ ХДАК)

М. М. Каністратенко,к. і. н., професор, зав. кафедри музеє знавства тапам’яткознавства, перший проректор Харківської державної академії культури

Історія Харківської державної академії культури, першого і до кінця 60-х років минулого сторіччя єдиного вищого навчального закладу такого спрямування в Україні, це, передусім, історія де-сятків тисяч його випускників, чий внесок у формування куль-турного простору нашої країни важко переоцінити. Уже за перше довоєнне десятиріччя діяльності навчального закладу (спочатку Харківського інституту політичної освіти, в подальшому – Хар-ківського інституту комуністичної освіти, Всеукраїнського інсти-туту комуністичної освіти, Українського, а з 1939 р. – Харківсько-го державного бібліотечного інституту) було підготовлено понад півтори тисячі випускників. Їх подальший життєвий шлях, як со-тень студентів молодших курсів, що навчалися у ХДБІ у 1941 р., пролягав через війну. Далеко не всі вони змогли в подальшому повернутись до мирної праці чи студентського життя, багато хто загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. Їм, відомим і без-іменним героям, випускникам і студентам академії – учасникам військових дій 1941–1945 рр., присвячена ця історична розвідка.

На сьогодні не існує жодного спеціального дослідження цієї важливої, драматичної сторінки історії академії. Лише в колек-тивних монографіях, які вийшли до 50, 70, 75 та 80-річчя академії, а також деяких статтях, зокрема колишнього ректора О. І. Євсєє-ва, є коротенькі згадки про окремих найбільш відомих її студентів і викладачів – учасників Великої Вітчизняної війни [1].

Тому наша спроба висвітлення даної проблеми побудована, перш за все, на дослідженні матеріалів фондів архіву та майбут-нього музею історії ХДАК.

На жаль, довоєнний архів академії був повністю втрачений під час окупації Харкова німецькими військами, евакуації тодішнього ХДБІ до м. Кзил-Орда (Казахстан). На сьогодні в архіві академії зберігаються документи і матеріали, починаючи з 1947 р., коли інститут поновив свою діяльність як самостійний навчальний

22

заклад. Вивчення особових справ колишніх викладачів інститу-ту дозволило встановити імена деяких випускників та студентів інституту довоєнних років – учасників Великої Вітчизняної вій-ни, які потім продовжили викладацьку діяльність у рідному на-вчальному закладі. Це, зокрема, заступник директора інституту з навчально-наукової роботи у довоєнні і перші повоєнні роки Олександр Артемович Майборода [2]; випускник і викладач ін-ституту 30-х років ХХ ст. Мусій Маркович Фельдштейн, офіцер розвідки у роки Великої Вітчизняної війни, нагороджений орде-нами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 2-го ступеня та багатьма медалями [3]; Дмитро Дмитрович Тараманов, випускник 1938 р., який під час війни був командиром роти і батальйону, одержав декілька поранень, нагороджений орденами Червоної Зірки, Олександра Невського, 6-тьома медалями, а з 1950 р. – один з про-відних викладачів і науковців інституту [4]; Іван Валер’янович Дьомкін, який закінчив музейне відділення інституту у 1934 р., після чого працював заступником директора Українського цент-рального музею революції, учасник Великої Вітчизняної війни, а після Перемоги – знову викладач інституту [5]; Самсон Ісакович Коваленко, випускник 1939 р., а в післявоєнні роки викладач ка-федри культосвітньої роботи, війну пройшов у складі ансамблю пісні і танцю Сталінградського, потім Південного, 4-го Україн-ських фронтів, був нагороджений орденом Червоної Зірки та де-кількома медалями [6].

По різному склалася воєнна доля випускників. Так, Ілля Спи-ридонович Галій з відзнакою закінчив у 1940 р. інститут і був на-правлений на роботу до м. Станіслава (зараз Івано-Франківськ), з перших днів війни став добровольцем комуністичного баталь-йону, але вже 30 червня 1941 р. під час бомбардування міста отри-мав поранення, довго лікувався, потім працював у Казахстані, а з 1947 р. повернувся до інституту в якості заступника директора з заочного навчання [7].

Серед студентів інституту, а в подальшому його викладачів, які брали участь у Великій Вітчизняній війні, було і багато дів-чат. Так, випускниця 1936 р. Євгенія Михайлівна Борисова, яка з 1949 по 1959 рр. очолювала кафедру дитячої літератури, усю вій-ну пройшла медичною сестрою, надавала допомогу пораненим у боях під Харковом, Малоархангельском, Сталінградом, брала участь у визволенні Польщі та Німеччини. Військовими медич-ними сестрами були Віра Леонтіївна Каверна, випускниця 1939 р., студентки