4
№55 №55 е-mail: [email protected] - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем, до нових назв частин. Розкажіть загалом про план стосовно того, що називають ребрендингом армії. - Воєнно-історична робота у Збройних силах України започаткована у квітні 2017 року. За цей рік зроблено багато. Зокрема розроблено законодавчу базу, план воєнно-історичної роботи, чого раніше в принципі не було. За три літні місяці була підготовлена і напередодні 6 грудня 2017-го підписана міністром оборони Концепція воєнної історії України. Маємо цілковите сприяння МО і Генштабу. На найвищому рівні зрозуміли, що ми повинні позбавитися від маркеру ворога – це і свята, і форма, і символіка, і орієнтація на ті чи інші події. Зараз ми набагато активніше розповідаємо воїнам про присвоєння почесних найменувань підрозділам, про зміну символіки і форми. Це важливо, бо це реально перша хвиля за всі роки незалежності, коли зміни плануються і під них підкладається ідеологічна робота і все це завершується позитивним результатом. - Зміна форми й символіки – те, що найбільш помітно. Проведено титанічну роботу, яка на сьогодні вже завершена. Розкажіть коротко: за якими принципами обирали нові символи? - Робота зі зміни символіки почалася з 2015 року, її проводила група на чолі з Віталієм Гайдукевичем, до якої з 2016-го я неформально також входжу. Ті символи, які на сьогодні є у Збройних Силах, офіційно затверджені 20 листопада 2017 року Наказом міністра оборони № 606. Суть змін у тому, щоб сучасний український військовий однострій з одного боку не був архаїчним, а з іншого – щоб мав питомо українські елементи. Так, на погонах офіцерського складу є зубчатка Галицької армії. Раніше на погонах в офіцерів були п'ятипроменеві радянські зірки, то на теперішній момент – це ромбічна гетьманська зоря, що веде свій початок від війська гетьмана Павла Скоропадського. - Святкування 23 лютого скасоване, але вочевидь до цього ще довго звикатимуть. Що робите з цим? - 23 лютого скасовано офіційно. У жодній державній установі чи військовій частині офіційно воно не відзначається. Але наступає величезна кількість "але". Є чимало людей, що ментально перебувають у Радянському Союзі. Тому цьогоріч навіть більш-менш відкрито дехто святкував сторіччя створення Робітничо- селянської червоної армії. При чому, деякі з цих людей є відповідальними за навчання молодого покоління українських офіцерів. Що з цим робити? Єдине, що ми можемо, це проводити роз'яснювальну роботу, чому ми не можемо вважати цю армію українською. Якщо деякі моменти люди сприймають більш-менш спокійно, то коли починаєш говорити, що Червона армія була для України окупаційною, то в деяких людей виникає нервування: "Як це так, армію, в якій я служив, можна вважати окупаційною?" - Чи ставиться питання про офіційну відмову в армії від усіх радянських святкувань? - Там, де можливо, ми від них відходимо. До прикладу, 2 серпня, День Високомобільних Десантних Військ, було замінено на 21 листопада, День Десантно-Штурмових Військ. Ми запровадили українську традицію вшанування Святого Михайла. Сподіваюся, що в наступні роки відбудуться зміни і в днях святкування військових частин і окремих родів військ. Сподіваюся, що більше відзначатимуть дати пам'ятних боїв – не лише битви під Крутами, але й під Вапняркою і Вознесенськом, Чортківської офензиви… Тобто, почне формуватися українська мілітарна традиція і ми вшановуватимемо своїх вояків. Вони не всі свої війни виграли, але вони однозначно боролися за те, щоб українська держава могла існувати сьогодні. - На деякі зміни була дуже різко негативна і неадекватна реакція в Росії. - Їхня реакція була абсолютно передбачуваною – Кремль чітко розуміє, що втрачає українську армію. У вересні 2017-го, після параду на День Незалежності, російськими медіа прокотилася хвиля паніки з цього приводу. Так само сталося після зміни кольорів десанту. Кремль чітко розуміє, що якщо українська армія не матиме нічого спільного з радянською армією, то не матиме нічого спільного і з російською. За кожною візуальною зміною відбувається зміна внутрішня. Тобто, якщо наша армія не схожа на армію агресора, вона починає і мислити по- іншому. Ворог це відслідковує, і на цьому тлі дивним видається те, що за радянську мілітарну традицію тримаються деякі наші громадяни. З інтервю Ольги Скороход, " Цензор.НЕТ" "Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це досі радянська армія"- історик Василь Павлов про ребрендинг ЗСУ Блокування сепаратистами військової колонни Двозуб Святослава і вовкулака для ССО, лицарська рукавичка для танкових військ, едельвейси і карпатські бартки для гірської піхоти – нова символіка та однострій Збройних Сил України вже офіційно затверджені. Зміна найменувань військових частин триває, так само як і відмова від радянських військових свят. Кампанія з ребрендингу армії найбільших масштабів набирає саме цього року. "Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це досі радянська армія"- історик Василь Павлов про ребрендинг ЗСУ

е-mail vspr22@ukr · 2018. 10. 6. · №55 е-mail: [email protected] - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем,

  • Upload
    others

  • View
    11

  • Download
    0

Embed Size (px)

Citation preview

Page 1: е-mail vspr22@ukr · 2018. 10. 6. · №55 е-mail: vspr22@ukr.net - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем,

№55№55

е-mail: [email protected]

- І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем, до нових назв частин. Розкажіть загалом про план стосовно того, що називають ребрендингом армії.

- Воєнно-історична робота у Збройних силах України започаткована у квітні 2017 року. За цей рік зроблено багато. Зокрема розроблено законодавчу базу, план воєнно-історичної роботи, чого раніше в принципі не було. За три літні місяці була підготовлена і напередодні 6 грудня 2017-го підписана міністром оборони Концепція воєнної історії України. Маємо цілковите сприяння МО і Генштабу. На найвищому рівні зрозуміли, що ми повинні позбавитися від маркеру ворога – це і свята, і форма, і символіка, і орієнтація на ті чи інші події.

Зараз ми набагато активніше розповідаємо воїнам про присвоєння почесних найменувань підрозділам, про зміну символіки і форми. Це важливо, бо це реально перша хвиля за всі роки незалежності, коли зміни плануються і під них підкладається ідеологічна робота і все це завершується позитивним результатом.

- Зміна форми й символіки – те, що найбільш помітно. Проведено титанічну роботу, яка на сьогодні вже завершена. Розкажіть коротко: за якими принципами обирали нові символи?

- Робота зі зміни символіки почалася з 2015 року, її проводила група на чолі з Віталієм Гайдукевичем, до якої з 2016-го я неформально також входжу. Ті символи, які на сьогодні є у Збройних Силах, офіційно затверджені 20 листопада 2017 року Наказом міністра оборони № 606. Суть змін у тому, щоб сучасний

український військовий однострій з одного боку не був архаїчним, а з іншого – щоб мав питомо українські елементи. Так, на погонах офіцерського складу є зубчатка Галицької армії. Раніше на погонах в офіцерів були п'ятипроменеві радянські зірки, то на теперішній момент – це ромбічна гетьманська зоря, що веде свій початок від війська гетьмана Павла Скоропадського.

- Святкування 23 лютого скасоване, але вочевидь до цього ще довго звикатимуть. Що робите з цим?

- 23 лютого скасовано офіційно. У жодній державній установі чи військовій частині офіційно воно не відзначається. Але наступає величезна кількість "але". Є чимало людей, що ментально перебувають у Радянському Союзі. Тому цьогоріч навіть більш-менш відкрито дехто святкував сторіччя створення Робітничо-селянської червоної армії. При чому, деякі з цих людей є відповідальними за навчання молодого покоління українських офіцерів. Що з цим робити? Єдине, що ми можемо, це проводити роз'яснювальну роботу, чому ми не можемо вважати цю армію українською. Якщо деякі моменти люди сприймають більш-менш спокійно, то коли починаєш говорити, що Червона армія була для України окупаційною, то в деяких людей виникає нервування: "Як це так, армію, в якій я служив, можна вважати окупаційною?"

- Чи ставиться питання про офіційну відмову в армії від усіх радянських святкувань?

- Там, де можливо, ми від них відходимо. До

прикладу, 2 серпня, День Високомобільних Десантних Військ, було замінено на 21 листопада, День Десантно-Штурмових Військ. Ми запровадили українську традицію вшанування Святого Михайла. Сподіваюся, що в наступні роки відбудуться зміни і в днях святкування військових частин і окремих родів військ. Сподіваюся, що більше відзначатимуть дати пам'ятних боїв – не лише битви під Крутами, але й під Вапняркою і Вознесенськом, Чортківської офензиви… Тобто, почне формуватися українська мілітарна традиція і ми вшановуватимемо своїх вояків. Вони не всі свої війни виграли, але вони однозначно боролися за те, щоб українська держава могла існувати сьогодні.

- На деякі зміни була дуже різко негативна і неадекватна реакція в Росії.

- Їхня реакція була абсолютно передбачуваною – Кремль чітко розуміє, що втрачає українську армію. У вересні 2017-го, після параду на День Незалежності, російськими медіа прокотилася хвиля паніки з цього приводу. Так само сталося після зміни кольорів десанту. Кремль чітко розуміє, що якщо українська армія не матиме нічого спільного з радянською армією, то не матиме нічого спільного і з російською. За кожною візуальною зміною відбувається зміна внутрішня. Тобто, якщо наша армія не схожа на армію агресора, вона починає і мислити по-іншому. Ворог це відслідковує, і на цьому тлі дивним видається те, що за радянську мілітарну традицію тримаються деякі наші громадяни.

З інтерв’ю Ольги Скороход, " Цензор.НЕТ"

"Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це досі радянська армія"- історик Василь Павлов про ребрендинг ЗСУ

Блокування сепаратистами військової колонни

Двозуб Святослава і вовкулака для ССО, лицарська рукавичка для танкових військ, едельвейси і карпатські бартки для гірської піхоти – нова символіка та однострій Збройних Сил України вже офіційно затверджені. Зміна найменувань військових частин триває, так само як і відмова від радянських військових свят.

Кампанія з ребрендингу армії найбільших масштабів набирає саме цього року.

"Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це досі радянська армія"- історик Василь Павлов про ребрендинг ЗСУ

Page 2: е-mail vspr22@ukr · 2018. 10. 6. · №55 е-mail: vspr22@ukr.net - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем,

2 № 55, квітень 2018

Сторінки історії

— Хватит! — вздохнул маршал, отбирая у меня страшный документ, цифры которого не укладывались в голове. — Теперь понятно, что к чему? Ну, и как ликовать будем? О чем писать в газету, о какой Победе? Сталинской? А может, Пирровой? Ведь нет разницы!

— Товарищ маршал, я в полной растерянности. Но, думаю, писать надо по–советски.., — запнувшись, я уточнил: — по совести. Только теперь вы сами пишите, вернее, диктуйте, а я буду записывать.

— Пиши, записывай на магнитофон, в другой раз такого уж от меня не услышишь!

И я трясущейся от волнения рукой принялся торопливо строчить:

"Что такое победа? — говорил Конев. — Наша, сталинская победа? Прежде всего, это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших. Это реки слез и море крови. Миллионы искалеченных. Миллионы осиротевших детей и беспомощных стариков. Это миллионы исковерканных судеб, не состоявшихся семей, не родившихся детей. Миллионы замученных в фашистских, а затем и в советских лагерях патриотов Отечества". Тут ручка–самописка, как живая, выскользнула из моих дрожащих пальцев.

— Товарищ маршал, этого же никто не напечатает! — взмолился я.

— Ты знай, пиши, сейчас–то нет, зато наши потомки напечатают. Они должны знать правду, а не сладкую ложь об этой Победе! Об этой кровавой бойне! Чтобы в будущем быть бдительными, не позволять прорываться к вершинам власти дьяволам в человеческом обличье, мастерам разжигать войны.

— И вот еще чего не забудь, — продолжал Конев. — Какими хамскими кличками в послевоенном обиходе наградили всех инвалидов! Особенно в соцобесах и медицинских учреждениях. Калек с надорванными нервами и нарушенной психикой там не жаловали. С трибун ораторы кричали, что народ не забудет подвига своих сынов, а в этих учреждениях бывших воинов с изуродованными лицами прозвали "квазимодами" ("Эй, Нина, пришел твой квазимода!" — без стеснения перекликались тетки из персонала), одноглазых — "камбалами", инвалидов с поврежденным позвоночником —

"паралитиками", с ранениями в область таза — "кривобокими". Одноногих на костылях именовали "кенгуру". Безруких величали "бескрылыми", а безногих на роликовых самодельных тележках — "самокатами". Тем же, у кого были частично оторваны конечности, досталось прозвище "черепахи". В голове не укладывается! — с каждым словом Иван Степанович распалялся все сильнее.

— Что за тупой цинизм? До этих людей, похоже, не доходило, кого они обижают! Проклятая война выплеснула в народ гигантскую волну изуродованных фронтовиков, государство обязано было создать им хотя бы сносные условия жизни, окружить вниманием и заботой, обеспечить медицинским обслуживанием и денежным содержанием. Вместо этого послевоенное правительство, возглавляемое Сталиным, назначив несчастным грошовые пособия, обрекло их на самое жалкое прозябание. Да еще с целью экономии бюджетных средств подвергало калек систематическим унизительным

переосвидетельствованиям во ВТЭКах (врачебно–трудовых экспертных комиссиях): мол, проверим, не отросли ли у бедолаги оторванные руки или ноги?! Все норовили перевести пострадавшего защитника родины, и без того нищего, на новую группу инвалидности, лишь бы урезать пенсионное пособие...

О многом говорил в тот день маршал. И о том, что бедность и основательно подорванное здоровье, сопряженные с убогими жилищными условиями, порождали безысходность, пьянство, упреки измученных жен, скандалы и нестерпимую обстановку в семьях. В конечном счете, это приводило к исходу физически ущербных фронтовиков из дома на улицы, площади, вокзалы и рынки, где они зачастую докатывались до попрошайничества и разнузданного поведения. Доведенные до отчаяния

герои мало–помалу оказывались на дне, но не их надо за это винить.

К концу сороковых годов в поисках лучшей жизни в Москву хлынул поток обездоленных военных инвалидов с периферии. Столица переполнилась этими теперь уже никому не нужными людьми. В напрасном чаянии защиты и справедливости они стали митинговать, досаждать властям напоминаниями о своих заслугах, требовать, беспокоить. Это, разумеется, не пришлось по душе чиновникам столичных и правительственных учреждений. Государственные мужи принялись ломать голову, как бы избавиться от докучной обузы.

И вот летом 49–го Москва стала готовиться к празднованию юбилея обожаемого вождя. Столица ждала гостей из зарубежья: чистилась, мылась. А тут эти фронтовики — костыльники, колясочники, ползуны, всякие там "черепахи" — до того "обнаглели", что перед самым Кремлем устроили демонстрацию. Страшно не понравилось это вождю народов. И он изрек:

"Очистить Москву от "мусора"!"

Власть предержащие только того и ждали. Началась массовая облава на надоедливых, "портящих вид столицы" инвалидов. Охотясь, как за бездомными собаками, правоохранительные органы, конвойные войска, партийные и беспартийные активисты в считанные дни выловили на улицах, рынках, вокзалах и даже на кладбищах и вывезли из Москвы перед

юбилеем "дорогого и любимого Сталина" выброшенных на свалку истории искалеченных защитников этой самой праздничной Москвы.

И ссыльные солдаты победоносной армии стали умирать. То была скоротечная гибель: не от ран — от обиды, кровью закипавшей в сердцах, с вопросом, рвущимся сквозь стиснутые зубы: "За что, товарищ Сталин?"

Так вот мудро и запросто решили, казалось бы, неразрешимую проблему с воинами–победителями, пролившими свою кровь "За Родину! За Сталина!".

— Да уж, что–что, а эти дела наш вождь мастерски проделывал. Тут ему было не занимать решимости — даже целые народы выселял, — с горечью заключил прославленный полководец Иван Конев."

Из книги Игоря Гарина "Другая правда о Второй мировой ч. 1. Документы"

3№ 55, квітень 2018

Пока не накрыла ежегодная волна победобесия, многим будет полезно прочитать этот отрывок из воспоминаний:

"Степан Кашурко — бывший помощник по особым поручениям маршала Ивана Конева, генерал–полковник, Президент Центра розыска и увековечивания без вести пропавших и погибших защитников Отечества:

В канун 25–летия Победы маршал Конев попросил меня помочь ему написать заказную статью для "Комсомольской правды". Обложившись всевозможной литературой, я быстро набросал "каркас" ожидаемой "Комсомолкой" победной реляции в духе того времени и на следующий день пришел к полководцу. По всему было видно: сегодня он не в духе.

— Читай, — буркнул Конев, а сам нервно заходил по просторному кабинету. Похоже, его терзала мысль о чем–то наболевшем.

Горделиво приосанившись, я начал с пафосом, надеясь услышать похвалу: "Победа — это великий праздник. День всенародного торжества и ликования. Это..."

— Хватит! — сердито оборвал маршал. — Хватит ликовать! Тошно слушать. Ты лучше скажи, в вашем роду все пришли с войны? Все во здравии вернулись?

— Нет. Мы недосчитались девятерых человек, из них пятеро пропали без вести, — пробормотал я, недоумевая, к чему это он клонит. — И еще трое приковыляли на костылях.

— А сколько сирот осталось? — не унимался он.

— Двадцать пять малолетних детей и шестеро немощных стариков.

— Ну и как им жилось? Государство обеспечило их?

— Не жили, а прозябали, — признался я. — Да и сейчас не лучше. За без вести пропавших кормильцев денег не положено... Их матери и вдовы глаза повыплакали, а все надеются: вдруг хоть кто–нибудь вернется. Совсем извелись…

— Так какого черта ты ликуешь, когда твои родственники горюют! Да и могут ли радоваться семьи тридцати миллионов погибших и сорока миллионов искалеченных и изуродованных солдат? Они мучаются, они страдают вместе с калеками, получающими гроши от государства...

Я был ошеломлен. Таким я Конева видел впервые. Позже узнал, что его привела в ярость реакция Брежнева и Суслова, отказавших маршалу, попытавшемуся добиться от государства надлежащей заботы о несчастных

фронтовиках, хлопотавшему о пособиях неимущим семьям пропавших без вести.

Иван Степанович достал из письменного стола докладную записку, видимо, ту самую, с которой безуспешно ходил к будущему маршалу, четырежды Герою Советского Союза, кавалеру "Ордена Победы" и трижды идеологу Советского Союза. Протягивая мне этот документ, он проворчал с укоризной:

— Ознакомься, каково у нас защитникам Родины. И как живется их близким. До ликованья ли ИМ?!

Бумага с грифом "Совершенно секретно" пестрела цифрами. Чем больше я в них вникал, тем больнее щемило сердце: "...Ранено 46 миллионов 250 тысяч. Вернулись домой с разбитыми черепами 775 тысяч фронтовиков. Одноглазых 155 тысяч, слепых 54 тысячи. С изуродованными лицами 501342. С кривыми шеями 157565. С разорванными животами 444046. С поврежденными позвоночниками 143241. С ранениями в области таза 630259. С оторванными половыми органами 28648. Одноруких 3 миллиона 147. Безруких 1 миллион 10 тысяч. Одноногих 3 миллиона 255 тысяч. Безногих 1 миллион 121 тысяча. С частично оторванными руками и ногами 418905. Так называемых "самоваров", безруких и безногих — 85942".

— Ну, а теперь взгляни вот на это, — продолжал просвещать меня Иван Степанович.

"За три дня, к 25 июня, противник продвинулся вглубь страны на 250 километров. 28 июня взял столицу Белоруссии Минск. Обходным маневром стремительно приближается к Смоленску. К середине июля из 170 советских дивизий 28 оказались в полном окружении, а 70 понесли катастрофические потери. В сентябре этого же 41–го под Вязьмой были окружены 37 дивизий, 9 танковых бригад, 31 артполк Резерва Главного командования и полевые Управления четырех армий. В Брянском котле очутились 27 дивизий, 2 танковые бригады, 19 артполков и полевые Управления трех армий. Всего же в 1941–м в окружение попали и не вышли из него 92 из 170 советских дивизий, 50 артиллерийских полков, 11 танковых бригад и полевые Управления 7 армий. В день нападения фашистской Германии на Советский Союз, 22 июня, Президиум Верховного Совета СССР объявил о

мобилизации военнообязанных 13 возрастов — 1905–1918 годов. Мгновенно мобилизовано было свыше 10 миллионов человек. Из 2–х с половиной миллионов добровольцев было сформировано 50 ополченческих дивизий и 200 отдельных стрелковых полков, которые были брошены в бой без обмундирования и практически без надлежащего вооружения. Из двух с половиной миллионов ополченцев в живых осталось немногим более 150 тысяч".

Говорилось там и о военнопленных. В частности, о том, что в 1941 году попали в гитлеровский плен: под Гродно–Минском — 300 тысяч советских воинов, в Витебско–Могилёвско–Гомелъском котле — 580 тысяч, в Киевско–Уманьском — 768 тысяч. Под Черниговом и в районе Мариуполя — еще 250 тысяч. В Брянско–Вяземском котле оказались 663 тысячи, и т.д. Если собраться с духом и все это сложить, выходило, что в итоге за годы Великой Отечественной войны в фашистском плену умирали от голода, холода и безнадежности около четырех миллионов советских бойцов и командиров, объявленных Сталиным врагами и дезертирами.

В том давнем разговоре маршал коснулся и причин катастрофы, в начале войны постигшей нашу "непобедимую и легендарную" Красную армию. На позорное отступление и чудовищные потери ее обрекла предвоенная сталинская чистка рядов командного состава армии. В наши дни это знает каждый, кроме неизлечимых почитателей генералиссимуса (да и те, пожалуй, в курсе, только прикидываются простачками), а ту эпоху подобное заявление потрясало. И разом на многое открывало глаза. Чего было ожидать от обезглавленной армии, где опытные кадровые военачальники вплоть до командиров батальона отправлены в лагеря или под расстрел, а вместо них назначены молодые, не нюхавшие пороху лейтенанты и политруки..." (продовження на наступній сторінці)

Сторінки історії (продовження)

СВЯТО ПЕРЕМОГИ ЧИ ТРАГЕДІЯ ЛЮДСТВА?

На фото парад «Ди Ни Ри» у 2017 році

Page 3: е-mail vspr22@ukr · 2018. 10. 6. · №55 е-mail: vspr22@ukr.net - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем,

2 № 55, квітень 2018

Сторінки історії

— Хватит! — вздохнул маршал, отбирая у меня страшный документ, цифры которого не укладывались в голове. — Теперь понятно, что к чему? Ну, и как ликовать будем? О чем писать в газету, о какой Победе? Сталинской? А может, Пирровой? Ведь нет разницы!

— Товарищ маршал, я в полной растерянности. Но, думаю, писать надо по–советски.., — запнувшись, я уточнил: — по совести. Только теперь вы сами пишите, вернее, диктуйте, а я буду записывать.

— Пиши, записывай на магнитофон, в другой раз такого уж от меня не услышишь!

И я трясущейся от волнения рукой принялся торопливо строчить:

"Что такое победа? — говорил Конев. — Наша, сталинская победа? Прежде всего, это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших. Это реки слез и море крови. Миллионы искалеченных. Миллионы осиротевших детей и беспомощных стариков. Это миллионы исковерканных судеб, не состоявшихся семей, не родившихся детей. Миллионы замученных в фашистских, а затем и в советских лагерях патриотов Отечества". Тут ручка–самописка, как живая, выскользнула из моих дрожащих пальцев.

— Товарищ маршал, этого же никто не напечатает! — взмолился я.

— Ты знай, пиши, сейчас–то нет, зато наши потомки напечатают. Они должны знать правду, а не сладкую ложь об этой Победе! Об этой кровавой бойне! Чтобы в будущем быть бдительными, не позволять прорываться к вершинам власти дьяволам в человеческом обличье, мастерам разжигать войны.

— И вот еще чего не забудь, — продолжал Конев. — Какими хамскими кличками в послевоенном обиходе наградили всех инвалидов! Особенно в соцобесах и медицинских учреждениях. Калек с надорванными нервами и нарушенной психикой там не жаловали. С трибун ораторы кричали, что народ не забудет подвига своих сынов, а в этих учреждениях бывших воинов с изуродованными лицами прозвали "квазимодами" ("Эй, Нина, пришел твой квазимода!" — без стеснения перекликались тетки из персонала), одноглазых — "камбалами", инвалидов с поврежденным позвоночником —

"паралитиками", с ранениями в область таза — "кривобокими". Одноногих на костылях именовали "кенгуру". Безруких величали "бескрылыми", а безногих на роликовых самодельных тележках — "самокатами". Тем же, у кого были частично оторваны конечности, досталось прозвище "черепахи". В голове не укладывается! — с каждым словом Иван Степанович распалялся все сильнее.

— Что за тупой цинизм? До этих людей, похоже, не доходило, кого они обижают! Проклятая война выплеснула в народ гигантскую волну изуродованных фронтовиков, государство обязано было создать им хотя бы сносные условия жизни, окружить вниманием и заботой, обеспечить медицинским обслуживанием и денежным содержанием. Вместо этого послевоенное правительство, возглавляемое Сталиным, назначив несчастным грошовые пособия, обрекло их на самое жалкое прозябание. Да еще с целью экономии бюджетных средств подвергало калек систематическим унизительным

переосвидетельствованиям во ВТЭКах (врачебно–трудовых экспертных комиссиях): мол, проверим, не отросли ли у бедолаги оторванные руки или ноги?! Все норовили перевести пострадавшего защитника родины, и без того нищего, на новую группу инвалидности, лишь бы урезать пенсионное пособие...

О многом говорил в тот день маршал. И о том, что бедность и основательно подорванное здоровье, сопряженные с убогими жилищными условиями, порождали безысходность, пьянство, упреки измученных жен, скандалы и нестерпимую обстановку в семьях. В конечном счете, это приводило к исходу физически ущербных фронтовиков из дома на улицы, площади, вокзалы и рынки, где они зачастую докатывались до попрошайничества и разнузданного поведения. Доведенные до отчаяния

герои мало–помалу оказывались на дне, но не их надо за это винить.

К концу сороковых годов в поисках лучшей жизни в Москву хлынул поток обездоленных военных инвалидов с периферии. Столица переполнилась этими теперь уже никому не нужными людьми. В напрасном чаянии защиты и справедливости они стали митинговать, досаждать властям напоминаниями о своих заслугах, требовать, беспокоить. Это, разумеется, не пришлось по душе чиновникам столичных и правительственных учреждений. Государственные мужи принялись ломать голову, как бы избавиться от докучной обузы.

И вот летом 49–го Москва стала готовиться к празднованию юбилея обожаемого вождя. Столица ждала гостей из зарубежья: чистилась, мылась. А тут эти фронтовики — костыльники, колясочники, ползуны, всякие там "черепахи" — до того "обнаглели", что перед самым Кремлем устроили демонстрацию. Страшно не понравилось это вождю народов. И он изрек:

"Очистить Москву от "мусора"!"

Власть предержащие только того и ждали. Началась массовая облава на надоедливых, "портящих вид столицы" инвалидов. Охотясь, как за бездомными собаками, правоохранительные органы, конвойные войска, партийные и беспартийные активисты в считанные дни выловили на улицах, рынках, вокзалах и даже на кладбищах и вывезли из Москвы перед

юбилеем "дорогого и любимого Сталина" выброшенных на свалку истории искалеченных защитников этой самой праздничной Москвы.

И ссыльные солдаты победоносной армии стали умирать. То была скоротечная гибель: не от ран — от обиды, кровью закипавшей в сердцах, с вопросом, рвущимся сквозь стиснутые зубы: "За что, товарищ Сталин?"

Так вот мудро и запросто решили, казалось бы, неразрешимую проблему с воинами–победителями, пролившими свою кровь "За Родину! За Сталина!".

— Да уж, что–что, а эти дела наш вождь мастерски проделывал. Тут ему было не занимать решимости — даже целые народы выселял, — с горечью заключил прославленный полководец Иван Конев."

Из книги Игоря Гарина "Другая правда о Второй мировой ч. 1. Документы"

3№ 55, квітень 2018

Пока не накрыла ежегодная волна победобесия, многим будет полезно прочитать этот отрывок из воспоминаний:

"Степан Кашурко — бывший помощник по особым поручениям маршала Ивана Конева, генерал–полковник, Президент Центра розыска и увековечивания без вести пропавших и погибших защитников Отечества:

В канун 25–летия Победы маршал Конев попросил меня помочь ему написать заказную статью для "Комсомольской правды". Обложившись всевозможной литературой, я быстро набросал "каркас" ожидаемой "Комсомолкой" победной реляции в духе того времени и на следующий день пришел к полководцу. По всему было видно: сегодня он не в духе.

— Читай, — буркнул Конев, а сам нервно заходил по просторному кабинету. Похоже, его терзала мысль о чем–то наболевшем.

Горделиво приосанившись, я начал с пафосом, надеясь услышать похвалу: "Победа — это великий праздник. День всенародного торжества и ликования. Это..."

— Хватит! — сердито оборвал маршал. — Хватит ликовать! Тошно слушать. Ты лучше скажи, в вашем роду все пришли с войны? Все во здравии вернулись?

— Нет. Мы недосчитались девятерых человек, из них пятеро пропали без вести, — пробормотал я, недоумевая, к чему это он клонит. — И еще трое приковыляли на костылях.

— А сколько сирот осталось? — не унимался он.

— Двадцать пять малолетних детей и шестеро немощных стариков.

— Ну и как им жилось? Государство обеспечило их?

— Не жили, а прозябали, — признался я. — Да и сейчас не лучше. За без вести пропавших кормильцев денег не положено... Их матери и вдовы глаза повыплакали, а все надеются: вдруг хоть кто–нибудь вернется. Совсем извелись…

— Так какого черта ты ликуешь, когда твои родственники горюют! Да и могут ли радоваться семьи тридцати миллионов погибших и сорока миллионов искалеченных и изуродованных солдат? Они мучаются, они страдают вместе с калеками, получающими гроши от государства...

Я был ошеломлен. Таким я Конева видел впервые. Позже узнал, что его привела в ярость реакция Брежнева и Суслова, отказавших маршалу, попытавшемуся добиться от государства надлежащей заботы о несчастных

фронтовиках, хлопотавшему о пособиях неимущим семьям пропавших без вести.

Иван Степанович достал из письменного стола докладную записку, видимо, ту самую, с которой безуспешно ходил к будущему маршалу, четырежды Герою Советского Союза, кавалеру "Ордена Победы" и трижды идеологу Советского Союза. Протягивая мне этот документ, он проворчал с укоризной:

— Ознакомься, каково у нас защитникам Родины. И как живется их близким. До ликованья ли ИМ?!

Бумага с грифом "Совершенно секретно" пестрела цифрами. Чем больше я в них вникал, тем больнее щемило сердце: "...Ранено 46 миллионов 250 тысяч. Вернулись домой с разбитыми черепами 775 тысяч фронтовиков. Одноглазых 155 тысяч, слепых 54 тысячи. С изуродованными лицами 501342. С кривыми шеями 157565. С разорванными животами 444046. С поврежденными позвоночниками 143241. С ранениями в области таза 630259. С оторванными половыми органами 28648. Одноруких 3 миллиона 147. Безруких 1 миллион 10 тысяч. Одноногих 3 миллиона 255 тысяч. Безногих 1 миллион 121 тысяча. С частично оторванными руками и ногами 418905. Так называемых "самоваров", безруких и безногих — 85942".

— Ну, а теперь взгляни вот на это, — продолжал просвещать меня Иван Степанович.

"За три дня, к 25 июня, противник продвинулся вглубь страны на 250 километров. 28 июня взял столицу Белоруссии Минск. Обходным маневром стремительно приближается к Смоленску. К середине июля из 170 советских дивизий 28 оказались в полном окружении, а 70 понесли катастрофические потери. В сентябре этого же 41–го под Вязьмой были окружены 37 дивизий, 9 танковых бригад, 31 артполк Резерва Главного командования и полевые Управления четырех армий. В Брянском котле очутились 27 дивизий, 2 танковые бригады, 19 артполков и полевые Управления трех армий. Всего же в 1941–м в окружение попали и не вышли из него 92 из 170 советских дивизий, 50 артиллерийских полков, 11 танковых бригад и полевые Управления 7 армий. В день нападения фашистской Германии на Советский Союз, 22 июня, Президиум Верховного Совета СССР объявил о

мобилизации военнообязанных 13 возрастов — 1905–1918 годов. Мгновенно мобилизовано было свыше 10 миллионов человек. Из 2–х с половиной миллионов добровольцев было сформировано 50 ополченческих дивизий и 200 отдельных стрелковых полков, которые были брошены в бой без обмундирования и практически без надлежащего вооружения. Из двух с половиной миллионов ополченцев в живых осталось немногим более 150 тысяч".

Говорилось там и о военнопленных. В частности, о том, что в 1941 году попали в гитлеровский плен: под Гродно–Минском — 300 тысяч советских воинов, в Витебско–Могилёвско–Гомелъском котле — 580 тысяч, в Киевско–Уманьском — 768 тысяч. Под Черниговом и в районе Мариуполя — еще 250 тысяч. В Брянско–Вяземском котле оказались 663 тысячи, и т.д. Если собраться с духом и все это сложить, выходило, что в итоге за годы Великой Отечественной войны в фашистском плену умирали от голода, холода и безнадежности около четырех миллионов советских бойцов и командиров, объявленных Сталиным врагами и дезертирами.

В том давнем разговоре маршал коснулся и причин катастрофы, в начале войны постигшей нашу "непобедимую и легендарную" Красную армию. На позорное отступление и чудовищные потери ее обрекла предвоенная сталинская чистка рядов командного состава армии. В наши дни это знает каждый, кроме неизлечимых почитателей генералиссимуса (да и те, пожалуй, в курсе, только прикидываются простачками), а ту эпоху подобное заявление потрясало. И разом на многое открывало глаза. Чего было ожидать от обезглавленной армии, где опытные кадровые военачальники вплоть до командиров батальона отправлены в лагеря или под расстрел, а вместо них назначены молодые, не нюхавшие пороху лейтенанты и политруки..." (продовження на наступній сторінці)

Сторінки історії (продовження)

СВЯТО ПЕРЕМОГИ ЧИ ТРАГЕДІЯ ЛЮДСТВА?

На фото парад «Ди Ни Ри» у 2017 році

Page 4: е-mail vspr22@ukr · 2018. 10. 6. · №55 е-mail: vspr22@ukr.net - І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем,

4 № 55, квітень 2018

Усі ми солдати України, незважаючи на чини і ранги. Цей Бойовий бюлетень підготовлено саме для Вас. Нам важливі Ваші думки і переживання. Напишіть нам про це. Ваші фотографії і статті ми опублікуємо у наступних номерах. Видання не комерційне. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій.

Наші контакти: е-mail: [email protected]; www.facebook.com /Бойовий бюлетень-350122962046015

Продолжаем тыкать роспропагандонов в дерьмо. Итак, вата орет, мол Хунта обстреляла Луганск с синхрофазотрона"звезды смерти- слономета" и т. п. ересь.

Вообще за все годы самой так называемой братской любви, ну то есть войны, до многих дошло - читай то, шо пишут ватные сми и делай выводы о том, что кремлевские опять нагло брешут.

Цитирую: киевские силовики нанесли артиллерийский удар по району Луганска, где проводится подготовка техники для участия в Параде Победы 9 мая. ВСУ целенаправленно произвели обстрел,чтобы сорвать проведение парада. Ну а ху*и еще делать всУ, когда нечем заняться?

Только потомки свиней и собак опять пиз*ят в тупую, ведь еще 12 апреля они сами выложили фото танков, которые будут на так называемом параде.

Опять цитирую абизян: даная техника была выведена из постоянного пункта дислокации для участия в параде победы. Вопрос: где, бля*ь и на каком участке фронта стоят у гордых лынырийцев боевые рабочие танки времен второй мировой войны? Не слышу.

Вообще, повторюсь - все обстрелы так называемые устраиваются с подачи москвы для отвлечения внимания цивильных граждан от проблем в социальной сфер. Сами понимаете, когда над головой летают снаряды, цена на еду имеет второстепенное значение. Также обстрелы используются для поднятия градуса ненависти к всУ, ведь на 9 мая русские должны показать быдлу из воронежей красивые сюжетики, мол как ненавидят Хунту лынырийцы.

Короче, ничего нового, все чисто по русски - взрывай домА, бомби Чечню и так далее. Пользуясь случаем, хочу предложить пропагандонам несколько вариантов того, что случилось. Ну, чтоб быдло из воркуты схавало и слюнями умылось

Версія 1. АмериканськаБойовий літак НАТО пролітав над

окупованим рф Луганськом і по наказу Трампа вперіщив по місту, бо після ракетних ударів по Сирії, Трамп вже

нічого не боїться.Версія 2. Дрг

ХунтиНегр

американсько-тернопільського походження та гондурасський націоналіст взяли міномети та гранатомети і почимчикували бамбіть варонєж. Ну, тобто

Луганськ. Міномети дуже зручно було тримати у задніх кишенях військової форми, тому виконавши завдання, зімбабвійський ЦРУ-шник та гей -найманець, який народився в Житомирі, але став на хибний шлях у віці 13 років, спокійно вийшли з окупованого Луганська, залишивши візитку Яроша на місці злочину.

Версія 3. ЖорстокаСмеркалось. Хлопці з Правого

Сектору катували рабиню, але це їм набридло, бо хочеться різноманіття. Пінобетон - це звісно весело, а пиз*ити кацапа по голові, бо не може сказати слово "паляниця", то взагалі шикарна тортура, проте все це приїдається, хочеться чогось нового та вишуканого.

Послухавши німецькі коломийки та почитавши трохи Майн Кампф під крики розіп'ятих немовлят, шепетівські головорізи вирішили, що пора бамбіть варкуту. Ну тобто Луганськ. Отримавши дозвіл у командування на ватоцид, хлопці зарядили ондатростріл, синхрофазострон та

відправили птеродактиля, якого випестили чабани на полонині біля Ужгорода, стріляти лазером з нано-дзьобу по нещасних линирійцях.

В ході обстрілу збоку черкасських нациздів були знищені: танки часів другої світової війни, пушки часів другої світової війни, ковбаса часів другої світової війни, статуї членіна та сталіна часів другої світової війни та 16 пілоток часів другої світової війни. Цей жахливий обстріл незалежний та гордий народ линирійців запам'ятає на все життя.Мораль: понабирали по объявлению, б*я. Ставлю двойку

кремлевским пропагандистам.Фашик Донецкий

2+2=16, или Кто обстрелял Луганск вчера Новини «недоросії»