№84№84

е-mail: vspr22@ukr.net

Зміцнюємо нашу оборону

Українська армія отримала нове озброєння15 листопада, відбулась передача озброєння та військової техніки від підприємств концерну

«Укроборонпром» та приватного підприємства «Українська бронетехніка».На території Київського бронетанкового заводу військові отримали модернізовані танки Т-

72, нові бронетранспортери БТР-3, шість бронемашин «Варта» та «Новатор», п'ять 82-мм мінометів «УПІК-82», мобільну РЛС кругового огляду «Дельта», два десятки протитанкових комплексів «Стугна-П» та три десятки ПТРК «Корсар».

Серед танків – командирський танк Т-72К оснащений динамічним захистом нового покоління «Ніж», який також встановлюється на танки БМ «Оплот» та БМ «Булат». Машина обладнана сучасними засобами цифрового захищеного зв'язку та супутникової навігації, що дозволяє підвищити ефективність управління танковими підрозділами.

https://www.ukrmilitary.com

2 № 84, листопад 2018 3№ 84, листопад 2018

Українська мілітарна історія

1920 рік став фактичним часом втрати Україною своєї державності: 12 жовтня між польським урядом та урядом більшовицької Росії підписано прелімінарний договір про кордон по річці Збруч, а далі через Остріг аж до впадання Горині і Прип'яті, закріплений потім Ризьким договором від 18 березня 1922 р. Україна знову була розшматована своїми сусідами. Комуністичний режим в СРСР пробував створити щось показне, твердячи про «суверенність» УCРP. Поляки, захопивши Галичину, Лемківщину, Холмщину, Волинь, і не збиралися навіть про людське око надавати будь-яку автономію окупованим землям. На Буковині хазяйнувала Румунія, а Закарпатська Україна добровільно-примусово, з огляду на загрозу угорської окупації, на підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р., увійшла до складу Чехо-Словаччини.

Український народ не припинив визвольної боротьби, але вів її в умовах окупації, передовсім проти реакційної Польщі і більшовицької Росії. Повстанська боротьба в Наддніпрянській Україні у 1921-1923 рр. була значною. У Холодному Яру під керівництвом Василя Чучупаки, Андрія Чорноти, Юрія

Горліса-Горського та інших членів військового штабу повстанці завели організаційний лад серед селян округи та поставили свідому мету – визволення України. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Кожен хлібороб був озброєний і готовий захищати свою землю від будь-яких нападників. Центром бойової організації селянства став оспіваний Шевченком Холодний Яр (Мотронинський монастир поблизу нього).

З перебігом подій повстанська організація мала вже не тільки суто місцевий характер. У її лавах воювали полтавці, таврійці, херсонці, галичани, козаки-українці з Кубані і Дону. За словами Ю. Горліса-Горського, Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися, про це мало хто знає, бо холодноярців практично не було в еміграції. Вони загинули в боротьбі з ворогом – білим і червоним, були замучені у льохах „надзвичайних комісій”, в тундрі Півночі, проте не зганьбили прапору, на якому написали: „Воля

України – або смерть!”На Кубані боротьба

українських повстанців під керівництвом отамана Рябоконя тривала аж до 1924 р. Великим недоліком партизанського руху на східноукраїнських землях стало те, що не вдалося створити збройно-політичної організації з одним центром і розгорнути широку ідеологічно-політичну діяльність. Спроба створити такий центр – Центральний Український Повстанський Комітет (ЦУПКОМ), який заснував полковник Є. Коновалець, зазнала невдачі. Більшовики розстріляли в 1921 р. його керівника, видатного українського поета Григорія

Чупринку і 38 членів революційного осередку. Інші спроби успіху не мали. Основною причиною невдачі партизанського руху в Східній Україні було те, що ідеологічно він орієнтувався на початок нової війни і допомогу чужих держав. Як тільки більшовики проголосили політику непу, а згодом „українізацію”, повстанський рух втратив ґрунт під ногами і почав згасати.

Герої з «Нулів»

Свій позивний, «Вовк», Юрко отримав не від бойових побратимів і навіть не від командира. А від батька з мамою — ще при народжені. Бо Вовк — то ще й його прізвище. Насправді ж нічого, так би мовити, «вовчого» в ньому немає. Привітний, дотепний хлопець, охоче розповідає про своє життя. А ще охочіше — про те, які у нього чудові друзі.

На фронті він відбув майже рік. Для Юрія це була перша ротація. Він дуже хотів би, щоб вона стала і останньою — в результаті закінчення війни. Проте, якщо російсько-бандитська сволота і далі топтатиме українську землю, згоден повертатися на «нуль» знову й знову. Аж до Перемоги.

— Не можу сказати, що до війни я був таким вже й патріотом, — згадує Юрко. — У Миколаєві, звідки я родом, вчився на оператора комп’ютерного набору, хоча, признаюся чесно, комп’ютерів не люблю. До армії пішов за призовом. Отримав повістку з військкомату, ну не ховатися ж. Треба — значить треба.

Спочатку потрапив до Десни. Як зараз пам’ятаю — 14-та казарма. Відслужив два місяці строковоЇ. Відчуваю: ні, щось воно не по мені. Наряди оті, одноманіття якесь. Щось зробиш, потім ще два рази переробляй наново. І тут запропонували підписати контракт. Підписав не вагаючись!

Потім сюди - на Донбас. Спочатку два тижні зброю і боєприпаси складував, під усі калібри, все як годиться. А приїхав на «передок» — на другий день такий обстріл почався! Вирішив подивитися, звідки стріляють. Взяв бінокль, висунувся. І тут десь за метр перед бруствером трасер — шарах! Аж мурашки по тілу. А потім звик. Вибухи, стрільба. Ну то й що? Було б

страшно, я б і досі займався комп’ютерним набором. Але мені більше подобається ДШК. Це не комп’ютер, це — справжнє.

Хто проти нас стоїть? І сепари, і росіяни. Дехто стріляє незрозуміло куди, даси відповідь — він і затих. А деякі луплять, так би мовити гідно, прилітає біля тебе, поруч. Видно, що професіонали. Але чим сильніший противник, тим сильнішим ти сам стаєш. Більшого досвіду набуваєш. В «учебці» ж що? Самі конспекти. Пишеш, пишеш… А тут вчишся на ходу. По тобі «працюють» калібром 14,5, розвертаєш «Дашку» у відповідь — все, одним бурятським трактористом менше. Коли вони надто починають нахабніти, не даємо їм робити того, чого вони хочуть.

Загалом, служба «Вовку» подобається. І на життя він не жаліється в принципі.

— Все нормально! — каже Юрко. — Головне, що мислити на фронті починаєш вже по-дорослому. Багато чого змінилося - і в душі, і в свідомості.

Мрії вже не ті, ніж до війни. Ще рік тому я був однією людиною, а на «гражданку» повернуся зовсім іншою. І це чудово!

Разом переможемо!Слава Україні!

Олег Яновський-Шпак, мобільна прес-група ОТУ «Маріуполь»

Фото Олексія Мосейченка.

Українські військові формування у міжвоєнний період ХХ ст.

— Віко, там двоє «трьохсотих». Вадим і Максим. Не знаю, як будемо витягувати, але треба поспішати!

Миттю зірвавшись на ноги, вхопила сумку з медичним приладдям і щодуху помчала до мосту. Бігти метрів 400. Рухаючись, дівчина встигла набрати начмеда, щоб викликати підмогу.

— Уже відомо, які поранення? — про всяк випадок запитала в побратимів.

— Та звідки! Тільки й побачили, як вони впали. Сподіваймося, що не критичні!

До поранених залишається метрів зі сто. Ділянка — у прямій видимості ворога. Завдання номер один — добратися до хлопців. А це під снайперським вогнем ризиковано.

— З ворожого боку зайшла група професійних снайперів. Стріляють із відстані 1100–1200 м, — говорить командир. — Аби не потрапити під приціл і врятувати наших, пускаємо димову завісу. Поки вони там сліпатимуть, ми встигнемо евакуювати бійців.

Так і зробили. Крізь дим, перебіжками, дісталися до поранених. Швидко перенесли їх до місця, де більш-менш безпечно можна надати першу допомогу.

Вадим дістав поранення в ногу, нижче коліна. Кістку не зачепило, проте крововтрата була значною. А от Максиму куля калібром 7,62 мм пробила бронежилет, пройшла нижче від серця й вилетіла з іншого боку, залишивши в металі чималий отвір.

Під’єднали системи, обробили рани, приготували до евакуації. Та навіть коли під’їхала швидка, й незважаючи на завісу диму, ворог обстрілював і далі. Стріляли не прицільно, а навмання. Тільки й чути було, як кулі ріжуть повітря. Проте, медики змогли перенести бійців у машину і доставити до місцевого військового мобільного шпиталю. Там і здійснили необхідне операційне втручання. Уже наступного дня, хлопці були в Харкові. Наразі обоє лікуються в Києві.

— Я поки бігла до них, у думках тільки й було: «Аби лиш встигнути допомогти!» Там, на мосту, навіть не думала, що снайпер може поцілити в мене. На перше місце завжди ставиш життя свого бойового товариша, а вже потім — своє, — розповідає Вікторія, старший бойовий медик батальйону. — Хоч на війні я вже другий рік, але, чесно кажучи, вперше зіткнулася з такими травмами. Проте все обійшлося…

Дим розвіявся, поранені були в безпеці, а ворог і далі шаленів. Ще кілька годин, уже в сутінках, гатив по наших позиціях. Бійці полічили: противник випустив по них три сотні гранат і 15 мін. За кілька годин ворог замовк. Над Щастям знову запанувала тиша…

Разом переможемо!Слава України!

Мобільна прес-група ОТУ «Північ»Ярослава Зоріна

Більшовицькі „українські” військові формуванняНа Наддніпрянщині у березні 1918 р.

більшовики з різнорідних елементів сформували т. зв. 1-шу і 2-гу Українські радянські армії. Певна річ, це був суто пропагандистський акт. До складу 2-ї армії увійшли 5-й Заамурський кінний полк, загін Г. Котовського, китайський батальйон. Очолив це збройне формування командир тираспольського загону Венедиктов. До складу 1-ї армії увійшли російські військові частини Київського напряму, 2-а прикордонна дивізія, 1-ша і 2-га окремі стрілецькі бриґади, Особлива Кавказька бриґада та ін. Багато чорнила виписано підрадянськими істориками про так звану Таращанську дивізію, яка була нібито укомплектована з українців. Насправді ж дивізія виникла як повстанське об'єднання в Таращанському повіті на Київщині як сила протидії гетьманцям та німецьким військам на підтримку уряду Центральної Ради. Одначе німці зуміли ліквідувати повстання. 15-тисячний загін під проводом полковника М. Шинкаря пробився з боями на Лівобережжя.

Слід зазначити, що на кінець жовтня 1918 р., за більшовицькими даними, в нейтральній зоні сформовано військо чисельністю понад 10 тис. бійців. Після падіння гетьманського режиму більшість бійців дивізії повернулися додому. І коли ця дивізія брала участь у війні більшовиків з Директорією на боці перших, у її лавах були приблизно 20 відсотків українців. Пізніше, у квітні 1919 р., за наказом командувача т. зв. Українського фронту В. Антонова-Овсієнка, на базі різноманітних більшовицьких військових загонів і бесарабських заколотників, на півдні України зі штабом в Одесі створено 3-ю Українську радянську армію з двома дивізіями. Штаб цієї армії спочатку розташовувався в Одесі. Командувачем цієї армії був М. Худяков. Гучні назви 4-та і 5-та Українські радянські армії носили створені ще в березні 1918 р. більшовицькі об'єднання, які мали близько 3 тис. осіб кожна і в квітні того року відійшли на територію Росії, де були розформовані. Нічого українського, окрім пропагандистської назви, в

цих більшовицьких з'єднаннях не було.Червона Москва ніяк не могла змиритися з

тим, що після Берестейського мирного договору на карті Європи існує незалежна від Росії Українська Держава. Методично велося розпалювання громадянської війни в Україні. Виступаючи на VII з'їзді РКП(б), В. Ленін говорив, що Радянська Росія допомагає українському народові всім, чим лиш може. А ця „допомога” полягала в тому, що для боротьби з українською державністю з Росії в березні 1918 р. надіслано 120 тис. гвинтівок, 320 кулеметів, 5 млн набоїв, багато артилерії і кілька панцерних автомобілів.

Водночас на територію Росії вивезено колосальні матеріальні цінності, запаси харчів та військового майна. Крім того, більшовики блокували Берестейський договір в тій частині, де йшлося про те, що всі озброєні загони, які відступили на територію Росії, підлягали роззброєнню. Полк Червоних козаків В. Примакова на той час опинився в Москві: охороняв так званий Народний Секретаріат, який з Таганрога перебрався до столиці. 14 травня 1918 р. президія Моссовета ухвалила постанову не роззброювати полк В. Примакова, а вже в липні 1918 р. з допомогою Червоних козаків більшовики розправилися з лівими есерами.

Усі ключові посади в т. зв. радянських збройних формуваннях заступили неукраїнці. Організатором і керівником, для прикладу, 2-ї Української дивізії був київський більшовик, росіянин А. Іванов, її комісаром – І. Мінц, начальником штабу – хорватський офіцер А. Барабані, 7-им полком командував Д. Шмідт. Військовий трибунал у Червоних козаків очолював колишній моряк П. Порубаєв. Але навіть назви „українські” були не до вподоби шовіністам із Совнаркому, які вже у червні 1919 р. замінили їх номерними. Так, з 1-ї і 3-ї Українських радянських армій утворено XII армію, з 2-ї – XIV армію. До того ж вже в 1919 р. розпочалося фізичне знищення тих, хто вірою

і правдою служив більшовикам для повалення української державності. Так, у липні-серпні 1919 р. у XII армії (колишня 1-ша та 3-тя Українські радянські армії) сталася низка трагічних подій. Спочатку за нез'ясованих обставин раптово захворів і помер комбриг Василь Боженко. Вважалося, що він отруївся, або був отруєний. Через два тижні загинув комбриг Тимофій Черняк. Як стверджували чутки, які мали багато серйозних підстав, до загибелі цих командирів були причетні керівники армії.

Навесні 1920 р. у Харкові, а пізніше в Києві, Зінов'євську (Кіровограді) відкрито школи червоних старшин з українською мовою викладання, що мали готувати офіцерів для Червоного українського війська. В роки непу запроваджено територіальну військову систему, ці офіцери отримали призначення в територіальних частинах. Одначе навіть тоді 85 відсотків Червоної Армії в Україні становили росіяни.

Розв'язавши собі руки з будь-якою опозицією, позбувшись різними способами своїх супротивників з лав націонал-комуністів від середини 30-х років, Сталін проводив політику жорстокого унітаризму і централізму. Союзні республіки втратили навіть ті права, які в них залишилися від часів попередньої „союзної” політики. В 1938 р. розформовано національні військові частини та національні військові школи, які готували старшинські кадри в республіках. Були ліквідовані останні назви військових частин, які мали хоч якийсь національний відтінок. Навіть таке заслужене в більшовиків військове з'єднання, як 1-й кінний корпус Червоного козацтва, реорганізували в мотомеханізований корпус, а 1-шу Запорозьку і 2-гу Чернігівську дивізії Червоного козацтва перейменували відповідно на 32-гу і 34-ту кавалерійські дивізії.

Історія українського війська, Курс лекцій, НАСВ

Козаки Холодного Яру

Мрії вже не ті, ніж до війни

Історія одного бою

2 № 84, листопад 2018 3№ 84, листопад 2018

Українська мілітарна історія

1920 рік став фактичним часом втрати Україною своєї державності: 12 жовтня між польським урядом та урядом більшовицької Росії підписано прелімінарний договір про кордон по річці Збруч, а далі через Остріг аж до впадання Горині і Прип'яті, закріплений потім Ризьким договором від 18 березня 1922 р. Україна знову була розшматована своїми сусідами. Комуністичний режим в СРСР пробував створити щось показне, твердячи про «суверенність» УCРP. Поляки, захопивши Галичину, Лемківщину, Холмщину, Волинь, і не збиралися навіть про людське око надавати будь-яку автономію окупованим землям. На Буковині хазяйнувала Румунія, а Закарпатська Україна добровільно-примусово, з огляду на загрозу угорської окупації, на підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р., увійшла до складу Чехо-Словаччини.

Український народ не припинив визвольної боротьби, але вів її в умовах окупації, передовсім проти реакційної Польщі і більшовицької Росії. Повстанська боротьба в Наддніпрянській Україні у 1921-1923 рр. була значною. У Холодному Яру під керівництвом Василя Чучупаки, Андрія Чорноти, Юрія

Горліса-Горського та інших членів військового штабу повстанці завели організаційний лад серед селян округи та поставили свідому мету – визволення України. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Кожен хлібороб був озброєний і готовий захищати свою землю від будь-яких нападників. Центром бойової організації селянства став оспіваний Шевченком Холодний Яр (Мотронинський монастир поблизу нього).

З перебігом подій повстанська організація мала вже не тільки суто місцевий характер. У її лавах воювали полтавці, таврійці, херсонці, галичани, козаки-українці з Кубані і Дону. За словами Ю. Горліса-Горського, Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися, про це мало хто знає, бо холодноярців практично не було в еміграції. Вони загинули в боротьбі з ворогом – білим і червоним, були замучені у льохах „надзвичайних комісій”, в тундрі Півночі, проте не зганьбили прапору, на якому написали: „Воля

України – або смерть!”На Кубані боротьба

українських повстанців під керівництвом отамана Рябоконя тривала аж до 1924 р. Великим недоліком партизанського руху на східноукраїнських землях стало те, що не вдалося створити збройно-політичної організації з одним центром і розгорнути широку ідеологічно-політичну діяльність. Спроба створити такий центр – Центральний Український Повстанський Комітет (ЦУПКОМ), який заснував полковник Є. Коновалець, зазнала невдачі. Більшовики розстріляли в 1921 р. його керівника, видатного українського поета Григорія

Чупринку і 38 членів революційного осередку. Інші спроби успіху не мали. Основною причиною невдачі партизанського руху в Східній Україні було те, що ідеологічно він орієнтувався на початок нової війни і допомогу чужих держав. Як тільки більшовики проголосили політику непу, а згодом „українізацію”, повстанський рух втратив ґрунт під ногами і почав згасати.

Герої з «Нулів»

Свій позивний, «Вовк», Юрко отримав не від бойових побратимів і навіть не від командира. А від батька з мамою — ще при народжені. Бо Вовк — то ще й його прізвище. Насправді ж нічого, так би мовити, «вовчого» в ньому немає. Привітний, дотепний хлопець, охоче розповідає про своє життя. А ще охочіше — про те, які у нього чудові друзі.

На фронті він відбув майже рік. Для Юрія це була перша ротація. Він дуже хотів би, щоб вона стала і останньою — в результаті закінчення війни. Проте, якщо російсько-бандитська сволота і далі топтатиме українську землю, згоден повертатися на «нуль» знову й знову. Аж до Перемоги.

— Не можу сказати, що до війни я був таким вже й патріотом, — згадує Юрко. — У Миколаєві, звідки я родом, вчився на оператора комп’ютерного набору, хоча, признаюся чесно, комп’ютерів не люблю. До армії пішов за призовом. Отримав повістку з військкомату, ну не ховатися ж. Треба — значить треба.

Спочатку потрапив до Десни. Як зараз пам’ятаю — 14-та казарма. Відслужив два місяці строковоЇ. Відчуваю: ні, щось воно не по мені. Наряди оті, одноманіття якесь. Щось зробиш, потім ще два рази переробляй наново. І тут запропонували підписати контракт. Підписав не вагаючись!

Потім сюди - на Донбас. Спочатку два тижні зброю і боєприпаси складував, під усі калібри, все як годиться. А приїхав на «передок» — на другий день такий обстріл почався! Вирішив подивитися, звідки стріляють. Взяв бінокль, висунувся. І тут десь за метр перед бруствером трасер — шарах! Аж мурашки по тілу. А потім звик. Вибухи, стрільба. Ну то й що? Було б

страшно, я б і досі займався комп’ютерним набором. Але мені більше подобається ДШК. Це не комп’ютер, це — справжнє.

Хто проти нас стоїть? І сепари, і росіяни. Дехто стріляє незрозуміло куди, даси відповідь — він і затих. А деякі луплять, так би мовити гідно, прилітає біля тебе, поруч. Видно, що професіонали. Але чим сильніший противник, тим сильнішим ти сам стаєш. Більшого досвіду набуваєш. В «учебці» ж що? Самі конспекти. Пишеш, пишеш… А тут вчишся на ходу. По тобі «працюють» калібром 14,5, розвертаєш «Дашку» у відповідь — все, одним бурятським трактористом менше. Коли вони надто починають нахабніти, не даємо їм робити того, чого вони хочуть.

Загалом, служба «Вовку» подобається. І на життя він не жаліється в принципі.

— Все нормально! — каже Юрко. — Головне, що мислити на фронті починаєш вже по-дорослому. Багато чого змінилося - і в душі, і в свідомості.

Мрії вже не ті, ніж до війни. Ще рік тому я був однією людиною, а на «гражданку» повернуся зовсім іншою. І це чудово!

Разом переможемо!Слава Україні!

Олег Яновський-Шпак, мобільна прес-група ОТУ «Маріуполь»

Фото Олексія Мосейченка.

Українські військові формування у міжвоєнний період ХХ ст.

— Віко, там двоє «трьохсотих». Вадим і Максим. Не знаю, як будемо витягувати, але треба поспішати!

Миттю зірвавшись на ноги, вхопила сумку з медичним приладдям і щодуху помчала до мосту. Бігти метрів 400. Рухаючись, дівчина встигла набрати начмеда, щоб викликати підмогу.

— Уже відомо, які поранення? — про всяк випадок запитала в побратимів.

— Та звідки! Тільки й побачили, як вони впали. Сподіваймося, що не критичні!

До поранених залишається метрів зі сто. Ділянка — у прямій видимості ворога. Завдання номер один — добратися до хлопців. А це під снайперським вогнем ризиковано.

— З ворожого боку зайшла група професійних снайперів. Стріляють із відстані 1100–1200 м, — говорить командир. — Аби не потрапити під приціл і врятувати наших, пускаємо димову завісу. Поки вони там сліпатимуть, ми встигнемо евакуювати бійців.

Так і зробили. Крізь дим, перебіжками, дісталися до поранених. Швидко перенесли їх до місця, де більш-менш безпечно можна надати першу допомогу.

Вадим дістав поранення в ногу, нижче коліна. Кістку не зачепило, проте крововтрата була значною. А от Максиму куля калібром 7,62 мм пробила бронежилет, пройшла нижче від серця й вилетіла з іншого боку, залишивши в металі чималий отвір.

Під’єднали системи, обробили рани, приготували до евакуації. Та навіть коли під’їхала швидка, й незважаючи на завісу диму, ворог обстрілював і далі. Стріляли не прицільно, а навмання. Тільки й чути було, як кулі ріжуть повітря. Проте, медики змогли перенести бійців у машину і доставити до місцевого військового мобільного шпиталю. Там і здійснили необхідне операційне втручання. Уже наступного дня, хлопці були в Харкові. Наразі обоє лікуються в Києві.

— Я поки бігла до них, у думках тільки й було: «Аби лиш встигнути допомогти!» Там, на мосту, навіть не думала, що снайпер може поцілити в мене. На перше місце завжди ставиш життя свого бойового товариша, а вже потім — своє, — розповідає Вікторія, старший бойовий медик батальйону. — Хоч на війні я вже другий рік, але, чесно кажучи, вперше зіткнулася з такими травмами. Проте все обійшлося…

Дим розвіявся, поранені були в безпеці, а ворог і далі шаленів. Ще кілька годин, уже в сутінках, гатив по наших позиціях. Бійці полічили: противник випустив по них три сотні гранат і 15 мін. За кілька годин ворог замовк. Над Щастям знову запанувала тиша…

Разом переможемо!Слава України!

Мобільна прес-група ОТУ «Північ»Ярослава Зоріна

Більшовицькі „українські” військові формуванняНа Наддніпрянщині у березні 1918 р.

більшовики з різнорідних елементів сформували т. зв. 1-шу і 2-гу Українські радянські армії. Певна річ, це був суто пропагандистський акт. До складу 2-ї армії увійшли 5-й Заамурський кінний полк, загін Г. Котовського, китайський батальйон. Очолив це збройне формування командир тираспольського загону Венедиктов. До складу 1-ї армії увійшли російські військові частини Київського напряму, 2-а прикордонна дивізія, 1-ша і 2-га окремі стрілецькі бриґади, Особлива Кавказька бриґада та ін. Багато чорнила виписано підрадянськими істориками про так звану Таращанську дивізію, яка була нібито укомплектована з українців. Насправді ж дивізія виникла як повстанське об'єднання в Таращанському повіті на Київщині як сила протидії гетьманцям та німецьким військам на підтримку уряду Центральної Ради. Одначе німці зуміли ліквідувати повстання. 15-тисячний загін під проводом полковника М. Шинкаря пробився з боями на Лівобережжя.

Слід зазначити, що на кінець жовтня 1918 р., за більшовицькими даними, в нейтральній зоні сформовано військо чисельністю понад 10 тис. бійців. Після падіння гетьманського режиму більшість бійців дивізії повернулися додому. І коли ця дивізія брала участь у війні більшовиків з Директорією на боці перших, у її лавах були приблизно 20 відсотків українців. Пізніше, у квітні 1919 р., за наказом командувача т. зв. Українського фронту В. Антонова-Овсієнка, на базі різноманітних більшовицьких військових загонів і бесарабських заколотників, на півдні України зі штабом в Одесі створено 3-ю Українську радянську армію з двома дивізіями. Штаб цієї армії спочатку розташовувався в Одесі. Командувачем цієї армії був М. Худяков. Гучні назви 4-та і 5-та Українські радянські армії носили створені ще в березні 1918 р. більшовицькі об'єднання, які мали близько 3 тис. осіб кожна і в квітні того року відійшли на територію Росії, де були розформовані. Нічого українського, окрім пропагандистської назви, в

цих більшовицьких з'єднаннях не було.Червона Москва ніяк не могла змиритися з

тим, що після Берестейського мирного договору на карті Європи існує незалежна від Росії Українська Держава. Методично велося розпалювання громадянської війни в Україні. Виступаючи на VII з'їзді РКП(б), В. Ленін говорив, що Радянська Росія допомагає українському народові всім, чим лиш може. А ця „допомога” полягала в тому, що для боротьби з українською державністю з Росії в березні 1918 р. надіслано 120 тис. гвинтівок, 320 кулеметів, 5 млн набоїв, багато артилерії і кілька панцерних автомобілів.

Водночас на територію Росії вивезено колосальні матеріальні цінності, запаси харчів та військового майна. Крім того, більшовики блокували Берестейський договір в тій частині, де йшлося про те, що всі озброєні загони, які відступили на територію Росії, підлягали роззброєнню. Полк Червоних козаків В. Примакова на той час опинився в Москві: охороняв так званий Народний Секретаріат, який з Таганрога перебрався до столиці. 14 травня 1918 р. президія Моссовета ухвалила постанову не роззброювати полк В. Примакова, а вже в липні 1918 р. з допомогою Червоних козаків більшовики розправилися з лівими есерами.

Усі ключові посади в т. зв. радянських збройних формуваннях заступили неукраїнці. Організатором і керівником, для прикладу, 2-ї Української дивізії був київський більшовик, росіянин А. Іванов, її комісаром – І. Мінц, начальником штабу – хорватський офіцер А. Барабані, 7-им полком командував Д. Шмідт. Військовий трибунал у Червоних козаків очолював колишній моряк П. Порубаєв. Але навіть назви „українські” були не до вподоби шовіністам із Совнаркому, які вже у червні 1919 р. замінили їх номерними. Так, з 1-ї і 3-ї Українських радянських армій утворено XII армію, з 2-ї – XIV армію. До того ж вже в 1919 р. розпочалося фізичне знищення тих, хто вірою

і правдою служив більшовикам для повалення української державності. Так, у липні-серпні 1919 р. у XII армії (колишня 1-ша та 3-тя Українські радянські армії) сталася низка трагічних подій. Спочатку за нез'ясованих обставин раптово захворів і помер комбриг Василь Боженко. Вважалося, що він отруївся, або був отруєний. Через два тижні загинув комбриг Тимофій Черняк. Як стверджували чутки, які мали багато серйозних підстав, до загибелі цих командирів були причетні керівники армії.

Навесні 1920 р. у Харкові, а пізніше в Києві, Зінов'євську (Кіровограді) відкрито школи червоних старшин з українською мовою викладання, що мали готувати офіцерів для Червоного українського війська. В роки непу запроваджено територіальну військову систему, ці офіцери отримали призначення в територіальних частинах. Одначе навіть тоді 85 відсотків Червоної Армії в Україні становили росіяни.

Розв'язавши собі руки з будь-якою опозицією, позбувшись різними способами своїх супротивників з лав націонал-комуністів від середини 30-х років, Сталін проводив політику жорстокого унітаризму і централізму. Союзні республіки втратили навіть ті права, які в них залишилися від часів попередньої „союзної” політики. В 1938 р. розформовано національні військові частини та національні військові школи, які готували старшинські кадри в республіках. Були ліквідовані останні назви військових частин, які мали хоч якийсь національний відтінок. Навіть таке заслужене в більшовиків військове з'єднання, як 1-й кінний корпус Червоного козацтва, реорганізували в мотомеханізований корпус, а 1-шу Запорозьку і 2-гу Чернігівську дивізії Червоного козацтва перейменували відповідно на 32-гу і 34-ту кавалерійські дивізії.

Історія українського війська, Курс лекцій, НАСВ

Козаки Холодного Яру

Мрії вже не ті, ніж до війни

Історія одного бою

4 № 84 листопад 2018

Усі ми солдати України, незважаючи на чини і ранги. Цей Бойовий бюлетень підготовлено саме для Вас. Нам важливі Ваші думки і переживання. Напишіть нам про це. Ваші фотографії і статті ми опублікуємо у наступних номерах. Видання не комерційне. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій.

Наші контакти: е-mail: vspr22@ukr.net; www.facebook.com /Бойовий бюлетень-350122962046015

На самом деле то, что произошло на оккупи-рованных территория 11 ноября, трудно назвать выборами. И вообще этому событию в Украине уделяют куда больше внимания, чем оно того заслуживает. В общем ничего не изменилось: произошла определенная легитимация тех людей, которых уже давно назначили руководить этими территориями из Москвы. Речь о Денисе Пушилине и Леониде Пасечнике.

На определенном этапе Москва попала в ловушку, которую сама же подготовила. Они говорили, что надо "услышать Донбасс", мол, народ Донбасса хочет какой-то особой автоно-мии или особого статуса. Были некие представи-тели Донбасса - Александр Захарченко и Игорь Плотницкий, который россияне возили в Минск. Они подписывали Минские договоренности, а Россия подавала их в качестве лиц, которым тот самый "народ Донбасса" доверил представлять его интересы.

Так случилось, что эти люди исчезли. Уби-йство Захарченко они списывают на Украину, хотя я очень сомневаюсь в этом: основания избавиться от него были у команды Курченко и тех, кто за ним стоит. Все указывает на то, что именно Курченко стоял за этим убийством, потому что после гибели Захарченко сразу же убрали всю его команду. Делать этого не было бы смысла, если бы она устраивала россиян. Понят-но, что их убрали, потому что они мешали. Сейчас Курченко, можно сказать, является неофициальным хозяином этих территорий.

Что касается Плотницкого, то россияне сами его сбросили, хотя сначала называли легитим-ным главой "ЛНР". А потом просто выбросили его с помощью переворота. Это случилось почти год назад, поэтому все это время в кресле главы сидел человек, которого также можно назвать хунтой. А это то, что Россия уже четыре года говорит об Украине. С точки зрения России Пасечник является такой же хунтой. Теперь они провели якобы выборы и вроде бы его легитими-зировали.

Фейковая легитимностьНо, понятно, что эта легитимация произошла

не в глазах мирового сообщества или украинцев. Конечно, здесь никто не воспринимает это всерьез. Они вроде как узаконили Пушилина и Пасечника в глазах россиян и тех людей, которые

живут на Донбассе. Теперь перед их должностя-ми нет обозначения "исполняющий обязаннос-ти", и Украине предлагают напрямую договари-ваться с этими людьми, которых якобы выбрали. Ничего нового в этой ситуации нет: Россия и ранее настаивала на прямых переговорах Киева с этими так называемыми "лидерами республик", так как Россия, мол, не является стороной кон-фликта.

С этой стороны мало что изменилось, ведь этих людей никто не будет считать легитимными. Пушилин - это вообще издевательство над Донбассом. Если насчет Пасечника можно говорить, что выбрали какую-то более или менее вменяемую фигуру, то Пушилин - это человек, который "кидал" пенсионеров на деньги и занимался мелким мошенничеством до этой войны.

Кстати, реальный авторитет Пушилина измерялся на реальных выборах. Он участвовал в выборах в 2012 году. Он шел по мажоритарно-му округу и занял, кажется, предпоследнее место с результатом менее ста голосов. Вот это и есть реальный уровень его поддержки и авторитета. Сейчас его назначили силой, переломив через колено миллионы людей. У них отобрали право вибора. Произошедшее - это просто имитация, которую они называют выборами, но это не имеет никакого отношения к волеизъявлению граждан.

За что на самом деле воюет ОРДЛО?После того, как все началось, я говорил, что

Донбассу угрожают не бандеровцы или Украина. Я много писал о последствиях управления "Партии Регионов", но такого ужасного упадка, как сейчас, не было. И самое главное: никто там сейчас не может объяснить, для чего все это происходило и продолжает происходить. Факти-чески война идет за то, чтобы войти в состав Украины. Именно это прописано в Минских договоренностях. То есть сейчас ОРДЛО воюет с Украиной, чтобы вернуться в состав Украины.

Это абсурдно, но так и есть. Я читаю, что пишут люди в соцсетях на оккупированной территории. Они говорят следующее: мы брали в руки оружие для того, чтобы отделиться от Украины и перейти в состав России, как Крым. Я с этим не согласен и считаю, что это враждебная позиция, которая привела к кровопролитию. Но в этом утверждении по крайней мере была какая-то логика. В том, что происходит сейчас, с какой стороны ни посмотри, никакой логики нет. Люди там воюют за то, чтобы быть ОРДЛО. То есть сейчас они формально являются "народными республиками". Но их конечная цель будет воплощена, если реализуются Минские догово-ренности, - стать ОРДЛО в составе Украины.

Денис Казанский, журналист, блогер

Терорист "Л/ДНР" Тимур Ковальський попався на дурниці, показавши, що саме возять з Росії на окуповані території України під виглядом так званої гуманітарної допомоги.

На це звернув увагу блогер Фашик Донецький, опублікувавши відповідні знімки в своєму мікроблозі в Twitter.

"Як незручно вийшло – спалив "гуманітарку" з РФ. Виродок, для якого Донецьк – це справжнє обличчя "русского міра". Саме "русского", бо "русскій мір" – це орда, а не слов'яни. Думаю,"мигиби динири" тр*хне тупого казаха за тупість", – підписав блогер.

Зокрема, Ковальський опублікував ще в 2015 році в соцмережі знімок вантажівки, в якій перевозилася військова техніка. Причому у нього уточнили, чи везе машина трофей. На що терорист відповів: "Ні, гуманітарка".

Як повідомляв OBOZREVATEL, Росію за роки війни вже неодноразово ловили на перекиданні до України смертельної зброї для терористів. У жовтні 2018 року СММ ОБСЄ зафіксували російський гумконвой з машинами військового зразка.

https://www.obozrevatel.com

''Спалив гуманітарку Росії'': блогер показав знакове

фото з Донбасу

Путин попал в собственную ловушку