МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені І. І. МЕЧНИКОВА

ЮВІЛЕЙНА ЗБІРКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ПРИСВЯЧЕНА 150-РІЧЧЮ ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО

УНІВЕРСИТЕТУ імені І. І. МЕЧНИКОВА

ОДЕСАОНУ2015

Друкується за рішенням Вченої РадиОНУ імені І. І. Мечникова.

Протокол № 4 від 22 грудня 2015 р.

УДК 378.4(477.74-21)(082)ББК 74.584(4Ук-4Од-20)738.1я43 Ю145

Головний редактор – І. М. Коваль, ректор Одеського національного універ-ситету імені І. І. Мечникова, доктор політичних наук, професор

Редакційна колегія:

В. О. Іваниця, доктор біологічних наук, професор Одеського національ-ного університету імені І. І. Мечникова;

В. М. Хмарський, доктор історичних наук, професор Одеського націо-нального університету імені І. І. Мечникова.

О. І. Драгуновська, відповідальний секретар.

Ювілейна збірка наукових праць, присвячена 150-річчю Одесь-кого національного університету імені І. І. Мечникова / головний редактор І. М. Коваль; ред. колегія : В. О. Іваниця, В. М. Хмарський, відповідальний секретар – О. І. Драгуновська. – Одеса : Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2015. – 380 с.

ISBN 978-617-689-150-5

У виданні представлені матеріали наукової ювілейної конфе-ренції, присвяченої відзначній даті – 150-річчю Одеського наці-онального університету імені І. І. Мечникова. В статтях відо-бражено історичний шлях, який пройшов університет за роки його існування.

Видання розраховане на науковців та викладачів, студентів та випускників університету, всіх, хто цікавиться історією на-шої Аlma mater.

УДК 378.4(477.74-21)(082)ББК 74.584(4Ук-4Од-20)738.1я43

ISBN 978-617-689-150-5 © Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2015

Ю145

3

ЗМІСТПЕРЕДМОВА ............................................................................. 7

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ .................................................................. 9

В. М. ХмарськийЮВІЛЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ В КОНТЕКСТІ ЇХНІХ ЕПОХ ................9

О. Б. Дьомін ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ПОЛЕ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ІМПЕРАТОРСЬКОГО НОВОРОСІЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ..................................................................................18

В. В. СамодуроваОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ МАРКЕВИЧ – ПЕРШИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ ОДЕСЬКОГО (НОВОРОСІЙСЬКОГО) УНІВЕРСИТЕТУ ........................................31

Л. В. НовіковаДО ПИТАННЯ ПРО ДЖЕРЕЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МЕМУАРИСТИКИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ОДЕСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст. ..39

РОЗДІЛ ІІ. УНІВЕРСИТЕТ ЯК СТРУКТУРА ТА СТРУКТУРИ УНІВЕРСИТЕТУ ...................................... 60

УНІВЕРСИТЕТ ЗАГАЛОМ

Л. М. Дунаєва, М. К. Кременчуцька, О. О. Нікогосян, У. В. ВарнаваІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА РЕСУРСИ ІНТЕГРАЦІЇ УНІВЕРСИТЕТУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ ВИЩОЇ ОСВІТИ У КОНТЕКСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ» ............................................. 60

Т. О. Журавльова, Ю. О. Журавльова ДОСТУП ДО ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС ЯКІСНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ .......................................................69

4

Г. П. ГребенникУНІВЕРСИТЕТ ЯК ФОРМА ДУХОВНОЇ СПІВДРУЖНОСТІ ПОКОЛІНЬ ..........................................................81

В. В. Попков УНІВЕРСИТЕТ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ..............94

СТРУКТУРНІ ПІДРОЗДІЛИ

М. О. ПодрезоваНАУКОВА БІБЛІОТЕКА ЯК НАУКОВО-ДОСЛІДНА ТА НАУКОВО-ДОПОМІЖНА УСТАНОВА УНІВЕРСИТЕТУ: ДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ СУЧАСНОЇ БІБЛІОТЕКИ ....103

М. В. АлєксєєнкоДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ ІМЕННИХ КНИЖКОВИХ ФОНДІВ У БІБЛІОТЕЦІ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ...............117

О. В. ЧайковськийІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ ЯК ЧАСТИНА ІСТОРІЇ ОНУ ..............................................................130

КАФЕДРИ ОНУ

І. Й. Сейфулліна, Ю. М. АнісімовВІД КАФЕДРИ ФІЗИКО-ХІМІЇ ПОЛІМЕРІВ ТА КОЛОЇДІВ ДО КАФЕДРИ ЗАГАЛЬНОЇ ХІМІЇ ТА ПОЛІМЕРІВ .....................................................................................148

С. К. Асланов, М. Б. Косой ДО 150-РІЧЧЯ КАФЕДРИ ТЕОРЕТИЧНОЇ МЕХАНІКИ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТА 40-РІЧЧЮ СПЕЦІАЛЬНОСТІ «МЕХАНІКА» ......................................................159

Т. Л. РакитськаІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ КАФЕДРИ НЕОРГАНІЧНОЇ ХІМІЇ ТА ХІМІЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ .........................................................178

В. П. СаєнкоКАФЕДРІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ – 75 ЛІТ: ПЕРСОНАЛІЇ І ФАКТИ .......................192

5

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК НАУК В ОНУ ............................ 209

ТОЧНІ ТА ПРИРОДНИЧІ НАУКИ

О. Д. КічмаренкоРОЛЬ ПРОФЕСОРА В. О. ПЛОТНІКОВА В СТАНОВЛЕННІ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ АСИМПТОТИЧНИХ МЕТОДІВ В ЗАДАЧАХ КЕРУВАННЯ ..................................................................209

О. М. Чеботарьов ВИТОКИ РОЗВИТКУ ХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ .......................................................217

В. А. Сминтина СТАНОВЛЕННЯ СЕНСОРИКИ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ........231

Є. А. Черкез, Т. В. КозловаІНЖЕНЕРНА ГЕОЛОГІЯ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: ІСТОРІЯ, ПОДІЇ, ЛЮДИ .......................................237

НАУКИ ПРО ЛЮДИНУ ТА ЖИТТЯ

С. Г. Коваленко, Т. В. Васильєва, О. Ю. Бондаренко, В. В. НемерцаловВИКЛАДАЧІ ТА СТУДЕНТИ КАФЕДРИ БОТАНІКИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА СВІТОВІЙ НАУЦІ ...........................................253

В. П. Стойловський , Д. А. Ківганов , В. О. Лобков СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗООЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ...........................270

З. О. КіреєваСТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК ТА СУЧАСНІСТЬНАУКОВОЇ ШКОЛИ «ПСИХОЛОГІЇ ЧАСУ» ...................................278

О. В. Яремчук ІСТОРИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В ОДЕСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: МОЖЛИВОСТІ МІЖДИСЦИПЛІНАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ .....................................................................................284

6

ГУМАНІТАРНІ НАУКИ: ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОЛОГІЯ

І. В. ГолубовичГЕОРГІЙ ФЛОРОВСЬКИЙ І ФІЛОСОФСЬКА ТРАДИЦІЯ НОВОРОСІЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ..........................................293

Л. М. Терентьєва, О. В. Чайковський, Л. М. Сумарокова ПРОФЕСОР АВЕНІР УЙОМОВ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ .......................................................304

Л. А. СемененкоВИДАТНИЙ СУЧАСНИЙ МОВОЗНАВЕЦЬ ПРОФЕСОР ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ БОНДАР (ОДЕСЬКА ЛІНГВІСТИЧНА ШКОЛА) .............................................307

В. О. КолесникНАУКОВІ ЗДОБУТКИ БОЛГАРИСТІВ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ..........................................................319

НАУКИ ПРО СУСПІЛЬСТВО: ЕКОНОМІКА, ПРАВО, МЕНЕДЖМЕНТ, ПОЛІТОЛОГІЯ

О. В. Горняк, Л. Х. Доленко, І. А. Ломачинська РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: ДОСЛІДЖЕННЯ І ПЕРСОНАЛІЇ ................................330

Є. Д. СтрельцоваПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ..............................342

Е. А. КузнєцовРОЗВИТОК МЕНЕДЖМЕНТ-ОСВІТИ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ....................................................................................356

О. І. БрусиловськаСТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ШКОЛИ ПОЛІТОЛОГІВ-МІЖНАРОДНИКІВ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ...................365

7

ПЕРЕДМОВА

Публікуючи дану збірку, ми завершуємо один з проектів у програмі ювілейних заходів, якими був наповнений рік 150-річчя нашого Одесь-кого національного університету імені І. І. Мечникова. Оскільки збірка розпочинається матеріалом про святкування визначних дат у його історії, то напишемо кілька слів про ювілей нинішній. Зупинимося на найзнакові-ших пунктах дорожньої карти у здійсненні святкових заходів.

Наймасштабнішою імпрезою стали урочисті збори у будинку Одесько-го національного театру опери і балету 13 травня, де водночас зустрілись півтори тисячі викладачів, співробітників, ветеранів, студентів, випус-кників. Саме там відбулась процедура нагородження, що охопила більшу частину з понад 150 колег. Найгучнішим, і у буквальному розумінні, став концерт, що відбувся просто неба напередодні, 11 травня, на вулиці Дери-басівській, який організував Центр культури й дозвілля.

Наймасштабніший інтелектуальний проект є безсумнівно написання чергової історії Університету, у якому взяло участь понад 150 авторів, які працювали протягом кількох років. Книга стала грубезним фоліантом, об-сягом у понад 80 авторських аркушів, споряджена 150 ілюстраціями. На-явність наукового апарату, чітка атрибуція фрагментів, відсутність поміт-ної ідеологічної конотації – все це разом вигідно відрізняє це видання від всіх своїх попередників. Презентація видання відбулась 12 травня разом із ще двома унікальними проектами – «Золоті імена» (про номінантів на Нобелівську премію), «Шедеври в колекціях університетської бібліотеки: західноєвропейська гравюра XV – XIX століть» (колекційне видання, при-свячене гравюрам ХV – XIX ст.), над якими невтомно працював колектив нашої наукової бібліотеки. Додамо, що з’явився друком і інформаційний буклет, і ще один інтелектуальний масовий продукт – наукова ювілейна конференція, яка відбулась наприкінці квітня.

Найзатратніший проект – створення музейної експозиції. У Головному корпусі в одному з приміщень здійснено ремонт, меблювання, і, найголо-вніше, насичення експонатами.

Наймеморіальнішою для всеукраїнського масшатабу стали вихід кон-верта, марки та монет із нейзильберу та срібла, номіналами 2 та 5 гривень відповідно, із зображенням фасаду університету і присвячених визначній події. Погашення марки здійснив ректор разом із працівниками Укрпошти в день ювілею на оперній сцені.

Важливою подією стало також відкриття двох меморіальних дошок ви-пускникам нашого Університету – С. Ю. Вітте та М. Є. Слабченку.

Найвпливовішою на сучасників стала низка масмедійних проектів – переформатований і оновлений сайт Університету, презентаційні ролики, публікації у низці видань про університет, в тому числі у журналі Верхо-вної Ради України – «Віче».

8

Отже, це лише вершина айсберга, а програма, зібрана з калейдоскопу заходів, що їх запропонували підрозділи університету, набагато більша і ширша. Зокрема, за нашими підрахунками, заплановано й реалізовано друкованої продукції – 14 збірок і журналів, 10 монографій та іншіх ви-дань (посібників, хрестоматій, покажчиків), 2 газети. Особливо вражає кількість різноманітних імпрез – понад 80 (половина з них – наукові кон-ференції, а також круглі столи, презентації, виставки, урочисті засідання, вечори).

Ще раз наголосимо на тому, що в даній збірці публікуємо статті, напи-сані на основі доповідей, що пролунали на згаданій науковій конференції. За змістом та наповненням в наданих матеріалах вирішено виділити роз-діл «історія», де розглянуті питання як конкретики, так і історіографічної спадщини, джерелознавства історії Університету; у розділі «університет як структура та структури університету» розглядаються проблеми вищо-го навчального закладу загалом та його окремих структурних підрозділів – наукової бібліотеки, факультету чи кафедр; найбільшим є розділ «роз-виток наук в ОНУ», який скомпоновано по окремих дискурсах: природ-ничі і точні науки, антропологічні і біологічні, гуманітарні: філологічні, філософські та суспільствознавчі – економіка, менеджмент, право та по-літологія.

Усвідомлюємо, що скромний набір статей даної збірки надає дуже фрагментарне й віддалене уявлення про весь масштаб як самого Універ-ситету і його історичного шляху, так і широти наукових розробок його вче-них сьогодні. Втім вважаємо, що доробок, висловлений і втілений науков- цями в письмових текстах у дні славетного ювілею буде вартим уваги ко-лег та їхніх наступників.

Головний редактор, ректор Одеського національного університету імені І. І. Мечникова І. М. Коваль

9

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ

УДК 378.4(477.74-21)»388»

В. М. Хмарський

ЮВІЛЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ В КОНТЕКСТІ ЇХНІХ ЕПОХ

В історії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова ювілейні віхи завжди були приводом для переосмислення своєї історії. Університет пережив дві минулі епохи – імперську та радянську – в кожній з яких відзначив півстолітній рубіж, а у сучасну епоху наблизився до третього подібного ювілею. Щоразу у ювілеях відображались риси, притаманні кожній з цих епох.

Ключові слова: історія, університет, ювілей

Ювілеї… Вони невідворотні. Кожний як зазвичай; на них чекають, інколи не хочуть помічати, але до них не можна не готуватись – зовнішнім визнанням чи хоча б внутрішньо. Певною мірою можна твердити, що вони нами керують, і найсильніше ніж в ординарний рік змінюють нас чи наше середовище. Значною мірою для нас «університетчиків» наш заклад є цим середовищем – місцем і праці, і реалізації нашого життєвого покликання. Тому далі йтиметься про ювілеї як визначні віхи у житті закладу, зміст і форму яких визначала епоха. Але на початку необхідно зробити кілька вступних зауважень щодо формулювання теми даного виступу.

Перше – щодо епохи (епоха традиційно сприймається як складова ери – від латинського – буквально – висхідне число). Епоха (доба) або історична епоха (від грецького «епохЄ», тобто зупинка, припинення) – термін для позначення єдності якісного стану суспільної системи та історичного часу. Тому є сенс розглядати історію Університету у вигляді епох як його власної історії, так і тих суспільств і держав, у межах яких він існував. Через це і використовуватимемо поділ на епохи обопільно й виділяємо таких три – імперську (або імператорську) (1865-1920), радянську (1920-1991), сучасну (або українську чи національну). Принагідно зауважимо, що кожне з визначень умовне (у 1917-1920 рр. заклад вже не мав статусу імператорського), у 1941-1944 рр. був розщеплений на два і один з них не був радянським, а статус національного надано лише з 2000 року.

Друге – щодо ювілеїв. Вони мають певну ієрархію. Виникнувши у 1865 р., університет вже пройшов 30 можливостей відзначити свій вік

10

– по 15 п’ятилітніх та десятилітніх (по 5 – в імперську добу, по 7 та 8 – в радянську, по 3 та 2 – у сучасну) ювілеїв. З них шість – 25 літніх (2 – імперських, 3 – радянських, 1 – сучасний) ювілеїв. Вони двічі співпадали з десятиліттями, тобто у півстолітніх випадках – 1915 та 1965 рр. У 2015 р. маємо третє ювілейнє співпадіння. Нагадаємо, що у буквальному розумін-ні «ювілей» означає саме півстолітній термін. Пізньолатинське jubilaeus походить від дієслова з класичної латини jubilatio, що означає «радісні вигуки». Очевидно, що до останньої воно потрапило з біблійної, дав-ньоєврейської, де слово «йовель», означало «баранячий ріг», пізніше – «рік свободи». Так називали встановлений пророком Мойсеєм рік, коли продані і віддані під заставу землі поверталися до колишніх власників, раби отримували свободу, прощалися борги боржникам. Цей «рік свободи» наступав кожні п’ятдесят років, після семи семиріч. Число сім у давніх традиціях вважалося священним, а помножене на сім – священним поготів, тому рік, наступний за таким поєднанням років, мав обов›язково бути якимось особливим. Отже, безсумнівно два півстолітніх (1915 та 1965) та три чвертьстолітніх (1890, 1940, 1990) ювілеї можна вважати епохальними, тобто такими, що відображали сутність епохи.

Третє – поняття контексту. Вживатимемо його не у лінгвістичному розумінні (відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу), а у суспільствознавчому – середовище, в якому існує об›єкт. Тому паралельно спробуємо розв’язати два завдання – уточнити контекст епохи та позначити актуальні зміни в університеті.

Отже, університет заснований у 1865 році. Маємо усвідомлювати, що це була не просто доба царської Росії, а зокрема час Великих реформ, що відбувались в імперії. Вже розпочалась аграрна реформа – скасували кріпацтво (1861), готувалась реформа для державних селян (1866), проведено земську та судову реформи (1864). Найголовніше – опублі-ковано новий університетський статут (1863), деякі демократичні поло-ження якого в Україні перевершив лише закон «Про вищу освіту» 2014 року. Втім, після вбивства імператора Александра ІІ (1881) розпочався період «реакції» або контрреформ. Саме в цьому історичному контексті університет відзначив своє перше 25-річчя.

Святкування у 1890 р. за визначенням газети «Одесский вестник» було скромним. Воно, по суті, складалось з двох імпрез. Перша – урочистий молебень в університетській церкві. Отже, приміщення, виділене для проведення ювілейної університетської конференції, є для нас артефактом

11

для вивчення відзначення ювілейних заходів – адже тут з ліцейських часів розташовувалась церква на честь святого Александра Невського. 1 травня (за старим стилем) у цій будівлі розпочались урочистості. Спочатку з вітальним словом виступив професор богослов’я протоієрей Василь Войтковський (на той час був уже два роки настоятелем храму). О 13-й годині єпископ єлисаветградський Мемнон за участі названого професора відслужив молебствіє.

По завершенні всі присутні перейшли до актової зали, де відбувся «урочистий акт». На ньому були присутні градоначальник Павло Олексійович Зеленой (1885-1898), командуючий військо-вою округою Х. Х. Рооп, міський голова Г. Г. Маразлі, попечи-телі Одеської навчальної округи – тодішній Х. П. Сольський (1885-1906) та колишній – А. А. Арцимович (1861-1866), предводитель дворянства Херсонської губернії І. Я. Куріс, кілька генералів, членів міської управи, професорсько-викладацький склад та адміністрація на чолі з ректором-математиком Семеном Петровичем Ярошенко (1881-1890), студентство, випускники та численна інша публіка. Через пере-повнену залу частина присутніх розмістилась на хорах. Зазначимо, що при згадці пожертви, яку зробив міський голова (2500 рублів) присутні привітали його бурхливими оплесками.

Було прочитано дві доповіді – професор Ф. І. Успенський присвятив свій виступ професору В. І. Григоровичу, а професор О. І. Маркевич – зачитав записку з історії Новоросійського університету. На цьому офіційне святкування й завершилось, а неофіційні урочистості продовжились ввечері в одній з ресторацій міста, де відбувся «товариський обід» професорів і співробітників ІНУ. Певним «післясмаком» стала публікація у пресі численних привітань можновладців, колег і випускників [1].

За наступні 25 років імперія зазнала низку трансформацій – змінився цар, програно війну Японії, пережито революцію, суспільство побачило появу політичних партій і початок парламентаризму, нову аграрну реформу і певне економічне зростання. В університеті, півстолітній ювілей якого припадав на 1915 рік, подбали заздалегідь – почали говорити з 1911 року. Ініціював це ректор-медик професор Сергій Васильович Левашов (1907-1913) – було створено «комісію з питання відзначення 50-ліття». У Дер-жавному архіві Одеської області відклалась ціла справа щодо підготов-ки ювілею. [2] Завершувати підготовку довелось іншому ректорові, ще одному медикові, Дмитру Павловичу Кишенському (1913-1917). Проте це було неважко – через фінансові (уряд відмовився додатково фінансу-вати підготовку) та політичні обставини. Російська імперія на початку

12

ХХ століття (один із сучасників називав цей час «епохою імперіалізму») втягнулась у низку геополітичних конфліктів, а врешті – у Велику війну. 27 квітня 1915 ректор своїм листом повідомив, що «святкування ювілею, через обставини воєнного часу, згідно з постановою Ради університету, відкладається». У п’ятницю, 1 травня, у день заснування ІНУ, в універси-тетській церкві пройшла божественна літургія, а потім молебство. Отже, історія з невдалим ювілеєм стала вельми симптоматичною і знаковою для всієї доби пізньої імперії. Неповоротка бюрократична система не дозволила розгорнути ефективну роботу комісії на початку, що призвело до зміни її складу і керівництва. Відсутність необхідного державного фінансового забезпечення і внутрішніх ресурсів в університеті не могли підтримати проект.

Як відомо, Російська імперія не пережила Велику війну. Університет пережив, але ненадовго. У лютому 1920 року коли до Одеси увійшла Червона армія, було не до підготовки 55-літнього ювілею. А через два місяці розпочалась робота нової влади по трансформації університету – символічно, що 1 травня 1920 року, хоч вже і за новим стилем, було скасовано його історико-філологічний та юридичний факультети. Таким був початок радянської епохи та дискретного періоду в історії університету. Годі у 1925 та 1930 роках говорити про його ювілеї. Адже тоді тут розташовувався Одеський інститут народної освіти, а університетська церква відтоді вже ніколи не використовувалась за призначенням – сам інститут церкви був відокремлений від держави, а освіта – від церкви.

Університет зі статусом державного був відновлений, як відомо, 1933 року – за два роки до імовірного 70-ліття. Було певне сум’яття щодо його відзначення – вважати його новим радянським закладом чи продовжувачем історії імператорського університету. Але все таки симптоматичним було те, що саме у травні 1935 р. відбулась перша наукова сесія ОДУ, яка підбила підсумки дослідної роботи в ньому. Ще через п’ять років відзначення було значно урочистішим і свідченням цього став вихід книги «История университета за 75 лет». Про ювілей в три чверті століття писала навіть столична московська газета «Известия». Наведемо характерні рядки: «В стенах университета работали такие замечательные русские ученые, как И. И. Мечников, И. М. Сеченов. За последние 20 лет университет превратился в огромный научный ком-бинат, где занимаются 2600 студентов. Помимо 52 кафедр, при универ-ситете работает научно-исследовательский зоолого-биологический ин-ститут, астрономическая обсерватория и ботанический сад». [3] У дні

13

ювілею професорсько-викладацький склад підготував 140, а студенти понад 70 доповідей. Разом доробок ювілейного року мав бути втілений у 16 різноманітних збірках.

Прикметно, що на сусідніх шпальтах згаданої газети йшла мова про нагородження військових у зв’язку з фінською кампанією. А це означало, що радянська держава вже стала учасником Другої світової війни, а трохи більше ніж через рік після ювілею – поринула у її найактивнішу фазу. Поневіряння університету під час війни – мандри до туркменістанського Байрам-Алі та назад на чолі з ректором М. П. Савчуком – вклались у міжювілейний час. Але вже наступного року після повернення до Одеси колектив не лише відзначив 80-річчя закладу, але й здобув додаткове наймення у дусі модної тогочасної традиції – імені І. І. Мечникова. Відтоді це надало пам’яті закладу додаткового коду, який відтоді буде тісно переплетений з ювілеями видатного науковця, який народився рівно на 20 років раніше від заснування нашого університету і на два дні пізніше у травні. Крім того завжди відзначатиметься ювілейне завершення світової війни у Європі. Разом з тим цю подію відділяє від народження І. І. Мечникова рівно століття. Все це створило певний травневий ювілейний кластер у нашому університетському житті. Так, зокрема, згодом у ювілейні дні стали традиційними мечниковські читання, а 1975 року було відкрито пам’ятник учасникам Другої світової війни.

Щорічні святкування від середини століття почали знаменуватись щоразу гучними здобутками. Так, у 1955 р. – наприкінці відбудовного десятиліття, було відкрито корпус біологічного й геолого-географічного факультетів – будівля звісно відбила тенденції і є пам’яткою тогочасної архітектури. Як власне і будівля 1975 року – нового корпусу на Французькому (тоді – Пролетарському) бульварі побудована у роки так званого «розвинутого соціалізму».

Звісно, що особливою віхою у житті університету стало святкування його сторіччя. Найгучнішою подією безсумнівно було нагородження за-кладу Орденом Трудового Червоного Прапору. Як зазначено у статуті цієї нагороди: «учреждён для награждения за большие трудовые заслуги перед Советским государством и обществом в области производства, науки, культуры, литературы, искусства, народного образования, здравоохранения, в государственной, общественной и других сферах трудовой деятельности», а нагороджуються ним «предприятия, объединения, учреждения, организации, союзные и автономные республики, края, области, автономные области автономные округа,

14

районы, города и иные населённые пункты». Орден існував з 1928 року. До червня 1941 ним нагородили всього 8 тисяч разів, а після війни нагородження стало масовим, досягши у 1977 році першого мільйону. Тобто на той час це була звичайна й традиційна річ у масштабах великої країни, але для периферії – визначна подія. За два роки перед цим в Одесі було нагороджено Одеський завод важкого кранобудування імені Січневого повстання (у минулому Головні залізничні майстерні, а в майбутньому – холдингова компанія «Краян», що сьогодні є банкрутом), а через шість років таку нагороду одержить Одеський державний політехнічний університет.

13 травня відбувся урочистий мітинг з нагоди сторіччя та нагороджен-ня орденом, на який завітало обласне (секретар обкому КПУ К. С. Ко-валенко), міське (перший секретар міськкому КПУ М. О. Неізвестний) і районне партійне, обласне профспілкове та радянське (голова міської ради Л. О. Заярний). Мітинг відкрив секретар парткому І. М. Дузь, а продовжив ректор-хімік професор О. І. Юрженко. Було озвучено Указ Президії Верховної Ради СРСР. Через два дні відбулось урочисте засі-дання в Одеському театрі опери та балету. Збори відкрив перший секре-тар Одеського обкому КПУ Михайло Сафронович Синиця (1961-1970), указ про нагородження зачитав секретар Президії Верховної ради УРСР Андрій Никифорович Зленко, а прикріпив орден на прапор університету секретар ЦК КП України, депутат Верховної ради СРСР Андрій Дани-лович Скаба (зачитав привітання від ЦК КПУ, Президії ВР УРСР і Ради міністрів УРСР).

Указом Президії Верховної ради УРСР почесне звання заслуженого діяча науки було присвоєно трьом викладачам – І. І. Пузанову та двом ректорам – діючому О. І. Юрженко та колишньому – М. П. Савчуку; почесною грамотою ВР УРСР п’ять осіб (О. В. Богатський, Д. Г. Елькін, С. М. Ковбасюк, В. П. Тульчинська, І. Я. Яцько) та шістьох грамотою. У дні ювілею було відкрито дві меморіальні дошки – вихованцям універси-тету, які загинули у роки Другої світової війни та визначним випускни-кам-науковцям, викарбовано ювілейну медаль та випущено пам’ятний значок. Було проведено наукову сесію – вийшло друком чотири випуски тез доповідей, книжка з історії університету (Г. А. Вязовський, З. В. Пер-шина, О. І. Юрженко) [4].

Подальші ювілейні дати навряд чи можна порівнювати з тим гран-діозним дійством і емоційним підйомом радянських людей – рани ві-йни майже загоїлись, страхіття сталінізму були у минулому, добробут невпинно зростав. Хрущовський курс на побудову комунізму, здавалось

15

втілювався у життя, хоча сам його автор понад півроку перед тим був знятий з посади і при цьому не репресований. Отже, були підстави для оптимізму.

Якщо у 1975 р. завдяки відзначенню подій Великої Вітчизняної війни змінився екстер’єр університету, то через 10 років – інтер’єр завдяки І. І. Мечникову. У приміщенні колишньої церкви було зроблено ремонт, переплановано розташування президії і у півциркульному краю було встановлено пам’ятник Нобелівському лауреату. Треба зазначити, що просторий актовий зал на Пролетарському бульварі відтягнув частину заходів з Великого актового залу в корпусі на вулиці Петра Великого (нині – Дворянська) і об’єктивно конференц-зал став третім конкурую-чим залом для імпрез меншого формату.

125-річний ювілей став останнім за радянської доби. Період «пере-будови» призвів до суперечливих процесів у суспільстві. 1990 р. – час пізньої перебудови. Проявом фінансових та інших проблем, що стояли перед колективом на чолі з ректором-геологом І. П. Зелінським була скромна книжка з історії університету та її запізній вихід (1991). Було викарбовано медаль і відповідний значок. Вдруге відбулось поштове гашення спеціальним штемпелем, присвячене ювілею. Опубліковано було й урядове повідомлення телеграфом на ім’я народного депутата СРСР ректора І. П. Зелінського, яке підписав тодішній голова ВР СРСР А. І. Лукьянов: «Сердечно поздравляем профессоров, преподавателей, студентов со 125-й годовщиной одного из старейших университетов страны. Пусть дружный коллектив одесских ученых и студентов с доброй улыбкой движет нашу науку и подготовку специалистов для различных участков общественной жизни надежно служит делу перестройки» [5].

Ознакою згаданої «перебудови» була атмосфера демократизації і свободи слова, що відбилась і у діяльності університетської багатотиражки. До ювілею її назву було змінено – після довоєнної «За більшовистські кадри» та післявоєнної «За наукові кадри» вона стала «Одеський університет». Як симптоматичну виділимо статтю одного з дописувачів професора М. Г. Соколянського – публічна критика, яка була можлива саме тоді і саме у такий спосіб. Критикував він заклад радянської доби, за сумну традицію, розпочинаючи з 20-х рр., нехтування справжніми науковцями, які або не потрапили (літературознавці М. П. Алексеєв, Л. П. Гроссман, історик С.Я.Боровой, античник С. Я. Лур’є), або залишили (М. Г. Крейн) Університет і яка ще мала місце на той час; за занепад невиразних «Ученых записок», відсутність як власного видавництва, так і громадянської позиції

16

керівників 70-х років. Вигляд нового корпусу назвав «устрашающим», а саме будівництво «безграмотним проектом і будівельним вандалізмом». Відсутність політики керівництва у певних напрямках: «Казалось бы и сегодня, когда всерьез заговорили о необходимости гуманитаризации и распространения гуманитарных знаний, университету взять бы на себя роль флагмана. Но увы растеряны былые традиции, снижены некогда высокие критерии, а вакуум, созданный бездеятельностью университета в этой области, заполняется подчас полузнайками (своими и заезжими) из общества «Знание». І на останок ще одна вбивча деталь: «Да и отчеты «О деятельности Императорского Новороссийского университета» за разные годы крепко впечатляют. И по части изданий, и по части строительства, и по части штатного состава профессоров».

Шановний Марк Георгійович, певно, і уявити тоді не міг, через що довелось пройти університетові у 90-ті роки минулого і проходити у 10-ті роки цього століття. Але при цьому значною мірою на ці зауваження університет відповів – гуманітарії сьогодні домінують як і у самому закладі, так і у місті, розгортає свою діяльність видавництво, існує розмаїття університетських фахових видань, ми навіть звіти свої вдосконалюємо. Незважаючи на труднощі університет виживав у 90-ті – 1995 було проведено до 130-річчя наукову конференцію, а 2000 року – здобуто статус Національного – і намагався розбудовуватись у нульові роки та на початку 10-х. У ХХІ столітті стало доброю традицією видавати до ювілеїв різноманітну продукцію з історії університету і про сьогодення, професорів чи випускників тощо, проведення урочистих зборів.

Підсумовуючи відзначимо – прикметно, що кожний півстолітній ювілей наш університет зустрічав у принципово відмінних історичних обставинах. Перший – у добу пізньої імперії – в умовах Першої світової війни, за два роки до її загибелі. Той ювілей минув скромно і не дуже помітно. Другий – у період «будівництва соціалізму», коли держава була розпорядником величезних коштів, але платою за це був ідеологічний монізм. Тому святкування було відзначене з розмахом і помпою – наш університет здобув навіть всім відомий орден. А третій – у час інтеграції до світового співтовариства, який супроводжується ідеологічним й інтелектуальним плюралізмом за наявності слабких державних потужностей і випробувань зовнішньою агресією. Головне, що університет був затребуваний у всі епохи, а його сучасники завжди намагались у свій спосіб відзначити цей «рік свободи».

17

Отже, попередні ювілеї надають широку палітру заходів, якими колектив може скористатись, або не скористатись чергового разу. Все залежить від контексту доби і людей, які повинні цього хотіти, уміти і могти (або навпаки). Завершити текст хочесться словами згадуваного М. Г. Соколянського, висловленими чверть століття тому, але які видаються актуальними і сьогодні: «Радостно, конечно, ощущать свою причастность к значительному прошлому родного вуза. Но ведь и ответственность перед этим прошлым нельзя не почувствовать. Конечно, есть и в нынешнем состоянии ОГУ кое-что стоящее, достойное уважения и продолжения, но, думается, что сегодня важнее не выискивать позитивные крохи, а критически обозреть широкий фронт проблем. Многое, очень многое, в делах наших оставляет желать лучшего, тем более что есть у нас что вспомнить и с чем сравнивать. Разумеется, можно сослаться на трудности эпохи, на давление новейших традиций, на «мудрость» министерских нововведений… Но что-то ведь зависит и от нас самих, и если не противостоять разрушительным тенденциям, что останется от прекрасных традиций Новороссийского университета? Очень не хочется верить, что все лучшее для нашей альма-матер осталось в прошлом. Очень хочется верить, что наши преемники, отмечая 150-летие ОГУ, будут крепче нас памятью, свободнее в выборе и радостнее в раздумьях об итогах и перспективах».

Список використаних джерел та літератури

1. Одесский вестник. – 1890. – 2 мая.2. Державний архів Одеської області. – Ф.45. – Оп.11. – Спр.4. –

153 арк.3. Известия. – 1940. – 12 мая.4. Чорноморська комуна. – 1965. – 15 травня.5. Одеський університет. – 1990. – 18 травня.

18

УДК 93(37).027.7»1865/1917»

О. Б. Дьомін

ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ПОЛЕ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ІМПЕРАТОРСЬКОГО НОВОРОСІЙСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ

В статті розглянутий процес інституалізації наукової діяльності викладачів Імператорського Новоросійського університету (1865-1917 рр.) в контексті становлення університетських дисциплін. Показані різні рівні історіографічного поля наукових розробок про-фесорсько-викладацького складу, які реалізовувались у форматі, встановленому університетськими уставами 1863 р. і 1884 р.

Ключові слова: інституалізація, наукова діяльність, Імператор-ський Новоросійський університет, Одеса.

Майже сто п’ятдесят років тому в будинку Ришельєвського ліцею на розі вулиць Дворянської та Єлизаветинської пройшло достатньо скромне святкування, присвячене відкриттю Імператорського Новоросійського університету (далі – ІНУ). Воно розпочалось службою в колишній ліцейській, а потім вже університетській церкві Олександра Невського, проведеною архиепіскопом Херсонським і Одеським Дмитрієм у присутності вищих посадовців генерал-губернаторства та значної кількості представників місцевого суспільства. Потім у залі засідань попечитель Одеського учбового округу дійсний статський радник Адам Антонович Арцимович оголосив про початок роботи ІНУ. Але спочатку він згадав діячів краю, що сприяли появі університету. І на знак того, що Одеса їх пам’ятає, було вирішено відправити в Берлін телеграму Миколі Івановичу Пирогову з повідомленням про цю знаменну подію. На кінець промови попечитель висловив надію, що молодий університет буде сприяти розвитку освіти та науки, що особливо важливо для причорноморського регіону.

Як зараз можна констатувати, його сподівання виправдались, щоправда, не відразу і не в усьому. Російські університети утворювались і функціонували виключно як освітні державні заклади. Отож від викладацького складу університетів не вимагалось проведення наукової роботи і вона жодним чином не регламентувалась. Отримання вченого ступеня кандидата, магістра і доктора за уставом 1835 р. вимагало тільки проходження ряду іспитів.

19

Однак відкриття ІНУ припало вже на час розгортання в Російській імперії інституалізації наукової діяльності. В університетському уставі 1863 р. для магістерського і докторського вченого ступеня з’явилось положення щодо необхідності підготовки друкованих наукових робіт і захисту дисертації в присутності факультету. Та все-таки, наукова робота все ще залишалась приватною справою окремих викладачів. Разом із тим, в уставах 1835 р. і 1863 р. присутні параграфи щодо наукових товариств. Але за майже тридцять років між прийняттям уставів дещо змістились акценти відносно ролі цих товариств. В першому уставі товариства проходять в розділі про особливі структури при університеті [1, с. LXXXV – LXXXVI], а вже в уставі 1863 р. – в параграфах розділу «Про засоби для розвитку вченої діяльності університетів» [2, с. 55]. В останньому уставі також дозволялось Вченій раді щорічно пропонувати до рішення задачі, з постановкою нових питань різних наук і видавати за їх вирішення премії. Таким чином, наукова діяльність уставом 1863 р. була введена в нормативну базу університетів. Однак таке положення проіснувало недовго і в наступному, більш консервативному уставі 1884 р., спеціальні окремі параграфи щодо наукових товариств загалом зникли з тексту. Та наукові товариства функціонували в ІНУ майже впродовж усього часу його існування: Новоросійське товариство природознавців, Юридичне товариство, Історико-філологічне товариство, Одеське бібліографічне товариство.

Їх роль у розвитку науки в ІНУ надзвичайно важлива, незважаючи на неоднозначність їх впливу на організацію наукового процесу. Викладачі-члени товариств, сплачуючи членські внески, частково самі себе й фінансували. Бо тільки частина членів товариств могли користуватись фінансовою підтримкою з його боку, приймаючи участь в проектах. Тим більш, що суспільству і владі потрібна була наука, як би вони цьому не опирались. Вимоги часу разом із усвідомленням необхідності наукової спрямованості університетів притаманне частині університетських викладачів помножене на досягнення європейського рівня, на які вийшли університетські професори Російської імперії сприяли тому, що наприкінці 60-70-і рр. ХІХ ст. вперше з’явились такі поняття як «російський вчений», «вітчизняний вчений», що почали набувати широкого поширення в суспільній свідомості [3, с. 280].

За таких умов в ІНУ в 70-х рр. ХІХ ст. відбулась зміна поколінь викладацького складу: кафедри заступила нова генерація молодих людей зі смаком до наукової роботи, які пройшли випробування на факультетах медальними творами, аспірантурою за сучасною термінологією (тоді вона називалась підготовка до професорського звання), закордонними відрядженнями або відрядженнями в межах Російської імперії (в

20

залежності від спеціальності). Завдячуючи їм одеська наука 70-90-х рр. ХІХ ст., як і загалом російська наука, незважаючи на перешкоди, стрімко злетіла до європейського рівня. Але визнання першорядності науки прийшло не скоро. Тільки під впливом революційних подій 1905 р. уряд пішов на поступки університетам, і в проекті нового статуту 1906 р. з’явилось положення про пріоритетне значення науки в діяльності університету: «Імператорські російські університети суть науково-навчальні державні установи, які мають на меті розробку і розвиток наук, надання тим, хто навчається, вищої наукової освіти і розповсюдження наукових знань» [4, с. 3].

Не дивлячись на значні наукові досягнення, в останні десятиліття ХІХ ст. – на початку ХХ ст. виявилось формальне відставання російської науки від європейської у формах та методах організації наукової роботи. Проте імперський уряд все ще пробував розв’язати проблему шляхом використання старих засобів – через товариства. Але вирішити питання системної розбудови наукової діяльності в імперії вони були не в змозі.

Реальні кроки, за європейським зразком, розпочались із середини 90-х рр. ІНУ стоїть у витоків розгортання мережі науково-дослідних структур в Російській імперії. Так, фактично першою спеціальною науково-дослідницькою (вже без будь-яких освітніх функцій) установою став Руський археологічний інститут в Константинополі, устав якого був затверджений в 1894 р. А першим і незмінним його директором впродовж усього існування інституту (до Першої світової війни) був професор кафедри всесвітньої історії ІНУ Федір Іванович Успенський [5, с. 301-303]. Його призначення було не випадковим, бо, з одного боку, завдячуючи його науковій діяльності, ІНУ став провідним центром російської науки в галузі візантинознавства, а з другого боку, він наполегливо просував ідею організації саме такого інституту в одному із міст Східного Середземномор’я.

Слідом за цим в ІНУ створюється під керівництвом ректора, професора Федора Никифоровича Швєдова [6, с. 39-43] один із перших в Російській імперії (поряд із Санкт-Петербургом і Москвою) фізико-хімічний інститут при університеті (помешкання збудоване в 1897 – 1899 рр., архітектор Н. К. Толвінський), призначений для проведення науково-учбової роботи. Скажімо, хімічний інститут, що виходив на Єлизаветинську вулицю, мав чотири лабораторії: якісного аналізу, органічної хімії, неорганічної хімії, фізичної хімії (по одній на поверх). Саме тут 1 вересня 1900 р. лекцією у фізичній аудиторії (сучасна Велика фізична) по фізиці професора Ф. Н. Швєдова розпочав роботу медичний факультет ІНУ [7, с. 36-37].

21

Таким чином, університет Одеси знаходився на передній лінії інституалізації наукової діяльності, що розгорнулась тоді в російській науці. Так само інтенсивно проходила в ІНУ інституалізація наук. Друга половина ХІХ ст. характеризувалась поліфункціональністю сфери наукової роботи, коли викладачі університетських кафедр викладали усі дисципліни кафедральної галузі науки. Однак стрімке зростання обсягу знань, поява нових методик наукової праці, новий інструментарій тощо сприяли її поступовій сегментації та вели до появи і оформлення нових наук. Так розділились, скажімо, історія і філологія, фізика і географія, право і економіка. Показовий і приклад медицини, яка в кінці ХІХ ст. ще сприймалась як одна із галузей біологічних наук. Студентам-медикам ІНУ читались навіть курси ботаніки та зоології. Та поряд із таким баченням формувалось уявлення про наукову медицину як окремішню науку [8, с. 696-700]. Це допомагало активному розвитку наукової діяльності в сфері медицини в рамках ІНУ, перетворенню Одеси із самого початку заснування медичного факультету університету в один із провідних центрів медичної науки Російської імперії.

Особливість інституалізації наукових дисциплін в рамках окремих наук в ІНУ полягала в повнокомплектності наук, достатньо швидкому реагуванні на виклики європейської науки, прагненні викладачів забезпечити повноцінне викладання нових дисциплін. В результаті це сприяло перетворенню ІНУ в самодостатню освітньо-наукову структуру. Цьому процесу не завадив хронічний некомплект штатів, постійна практика заміщення викладання дисциплін представниками інших кафедр. Так, довга відсутність професора кафедри слов’янського законодавства не привела до забуття наукових досліджень в цій галузі. Професор кафедри історії руського права Федір Іванович Леонтович підготував фундаментальну працю, присвячену історії давнього хорвато-далматинського законодавства [9].

З огляду на подібний процес показова ситуація на історико-філологічному факультеті ІНУ із сегментацією історичної науки в контексті існування ще єдиної філолого-історичної науки. На історичних кафедрах факультету публікувались праці з російської історії; істо-рії античності; історії середніх віків; нової та новітньої історії; історії слов’ян; візантиністики; литуаністики; україністики; історії церкви; історіографії; історії мистецтва; археології; історичної географії; ет-нографії; нумізматики; краєзнавства; історичній бібліографії; історії міжнародних відносин; економічній історії. За номенклатурою наук це навіть більше, ніж напрями наукових досліджень сучасного історичного факультету.

22

В результаті були представлені основні (російська, всесвітня, церковна історія, історія мистецтва), країнознавчі (славістика, візантіністика, літуаністика, україністика, краєзнавство), допоміжні (джерелознав-ство, історіографія, історична географія, археологія, етнографія, архе-ографія, епіграфіка, нумізматика), спеціальні (історія міжнародних від-носин, історія права, історія філософії, економічна історія) історичні науки. Тобто, можна говорити про повний набір історичних дисциплін, відповідний рівню тогочасних провідних європейських університетів. Разом із тим, розвиток історичної науки в ІНУ наочно показав процеси диференціації наук та їх інституалізацію в університетському просторі Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Але участь викладачів в наукових результатах ІНУ нерівномірна. Професорський сегмент університету за 1865-1917 рр. склав від 200 до 250 осіб. Майже така ж кількість доцентів, приват-доцентів, допоміжного складу, що займались науковою роботою. В цих обох групах наявні особи, які недовго (до року – двох років) пропрацювали в університеті і не внесли майже ніякого доробку в наукові результати університету. Але й серед «викладачів-довгожителів» університету була певна кількість осіб, які крім дисертацій та одної – двох промов на урочистостях за довгий час роботи в ІНУ більше нічого не опублікували. Проте, переважну більшість складали вчені, які активно працювали в науковому просторі ІНУ. Але оскільки відсутня повна бібліографія наукових праць усіх викладачів ІНУ (так само як і викладачів інших університетів), складно говорити про їх відсоток як в самому ІНУ, так і в порівнянні з іншими університетами.

У зв’язку із цим можна стверджувати, що сукупність об’єктів, предметів та подій, в яких реалізовані результати наукової діяльності утворюють історіографічне поле наукової діяльності. В ІНУ, як і в інших університетах, воно представлене декількома рівнями.

Наочно наукова робота втілюється в публікаціях, які виступають, насамперед, кількісним показником праці науковця. Для викладачів ІНУ ситуація майже із самого початку його існування була достатньо сприятлива, враховуючи наявність в місті ряду видань. Це – «Записки Імператорського Новоросійського університету» (видавались в 1867-1919 рр.), «Записки Новоросійського Товариства Природознавців» (видавались в 1872-1929 рр.), «Записки математичного відділення Новоросійського товариства природознавців» (видавались в 1878-1914 рр.), «Літописи Історико-Філологічного Товариства», «Записки Товариства сільського господарства Південної Росії», «Записки Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей»,

23

«Записки Одеського відділення Імператорського Руського технічного товариства», «Записки Кримсько-Кавказького гірського клубу», «Вісті Одеського бібліографічного товариства» (видавались в 1913-1917 рр.), «Літопис магнітної та метеорологічної обсерваторії Новоросійського університету в Одесі», місцеві газети.

Крім того, існувала широка можливість публікації в загальноросійських виданнях, на кшталт «Журнал Міністерства Народної Освіти», журнали інших російських міністерств, «Записки Імператорської академії наук» тощо, в російських відомчих та корпоративних виданнях – наприклад, «Праці Санкт-Петербурзького товариства природознавців», «Записки Київського товариства природознавців», «Математична збірка», «Повідомлення Харківського математичного товариства», «Юридичний вісник», «Київська старовина», «Історичний вісник» тощо. Достатньо просто можна було публікуватись в європейських виданнях – в першу чергу, в австро-угорських, англійських, італійських, німецьких, французьких (університетські, академічні, спеціалізовані видання – товариств, морських станцій, інститутів тощо.). Дещо складніше була ситуація із виданням монографій. Але в Одесі існувала достатньо значна кількість видавництв, в тому числі й видавництво «Матезіус», що спеціалізувалось на публікації математичних та фізичних наукових праць.

Важливою складовою наукової діяльності викладачів ІНУ була можливість отримання новітньої спеціальної інформації, спілкування з провідними європейськими та російськими вченими. Сама процедура отримання відрядження була достатньо складною, іноді дозвіл на відрядження отримувався після важких голосувань на вченій раді ІНУ. Проте за рахунок відряджень та власних накопичень викладачі постійно виїздили за кордон. Так, в 1879 р. виїхали з науковою метою в європейські країни 33 особи, в 1880 р. – 32 особи, в 1881 р. вже 48 чоловік. Причому виїздили не тільки професори, але й доценти, професорські стипендіати, лаборанти. В 1913 р. за кордон відправились 23 професори і 13 приват-доцентів [10, с. 15, 26]. Ця сторона наукової діяльності представлена, насамперед, звітами в міністерських та університетських виданнях та документації.

Іншим каналом наукових зв’язків була участь в конференціях та їх організація в Одесі. Викладачі ІНУ виступали на світових і європейських з’їздах науковців гуманітарного і природничого спрямування. В стінах ІНУ так само пройшли декілька загальноросійських з’їздів, починаючи від археологічних і закінчуючи медичними.

24

Враховуючи заслуги науковців ІНУ в 1879 р. Копенгагенський університет надіслав в Одесу з нагоди свого 400-ліття видання своїх творів та бронзову ювілейну медаль [11]. Те ж саме можна сказати про запрошення із Чикаго щодо прийняття участі в 1893 р. у всесвітній ви-ставці [12], із Нижнього Новгорода – для участі у Всеросійській вистав-ці [13], в 1904 р. – у всесвітній виставці в Сен-Луї [14].

Визнанням високого наукового рівня ІНУ була практика обрання почесних членів та почесних докторів університету, зважаючи на згоду відомих у світі осіб прийняти на себе ці звання. До часу ліквідації університету було обрано 76 почесних членів та 15 почесних докторів, в тому числі, із Австро-Угорщини, Англії, Бельгії, Бразилії, Греції, Данії, Німеччини, Франції [15, с. 61]. Серед почесний членів були бразильський імператор і бельгійський король.

Визнанням плідності наукової діяльності викладачів ІНУ було обрання їх дійсними членами та член-кореспондентами закордонних і російських академій. З академіями пов’язані долі одеситів П. С. Білярського, В. І. Григоровича, Ф. І. Леонтовича, О. О. Ковалевського, О. С. Павлова, О. О. Кочубинського, Н. П. Кондакова, І. А. Линниченко, В. А. Ротерта.

Вершиною світового визнання науковця є Нобелевська премія. Її отримав, хоча і поза рамками ІНУ, але за дослідження, розпочаті в Оде-сі, І. І. Мечников. Єдиним серед викладачів ІНУ та інших українських університетів, хто отримав дві самих престижних російські премії – Демидівську та Макарьївську був професор Олександр Олександрович Кочубинський. Інші чисельні премії науковців ІНУ ще не підраховані.

В ХІХ – на початку ХХ ст. «кровотоком» наукової діяльності була друкована інформація, її своєчасне надходження. Отож надзвичай-не значення мало отримання нових книжок і журналів. Вже в 1867 р. приймається рішення про обмін виданнями із США [16]. Найбільш ак-тивно розвивався книгообмін із Австро-Угорщиною, Англією, Бельгією, Болгарією, Італією, Німеччиною, Португалією, Францією, Швейцарією, Швецією. Не менше значення мало інформаційне спілкування із росій-ськими великими та малими науковими центрами.

Про науковий і освітній авторитет ІНУ говорить перебування в його стінах делегацій іноземних країн на чолі з їх керівниками. В 1871 р. університет відвідав князь Сербії Мілан Обренович [17]. Більш вагомий слід в історії ІНУ залишили відвідини в 1876 р. закладу імператором Бразилії Дон Педром ІІ, який був відомий також як і науковець [18]. Отож його обрали почесним членом ІНУ [15, с. 50]. Загалом же майже щорічно до ІНУ приїздили чисельні російські та іноземні делегації.

25

Непросто складались відносини ІНУ з містом. Один із засновників слов’янознавства в Російський імперії, перший декан історико-філологічного факультету професор Віктор Іванович Григорович, пе-реїжджаючи до Одеси плекав великі надії на розгортання широко-масштабних робіт в регіоні, в якому наочно представлені слов’янські, еллінські та романські елементи та традиції. Однак вже невдовзі, після тісного знайомства з одеським суспільством, він прийшов до невтішного висновку, що одесити байдужі до науки, а їх інтереси лежать в протилежній стороні від наукової роботи.

В ювілейних публікаціях радянського часу постійно підкреслювався позитивний вплив робітничого та соціал-демократичного сегменту міста на дворянсько-буржуазне середовище університету [19]. Сучасний ні-мецький історик, автор першого західноєвропейського монографічного дослідження про ІНУ, Гвідо Гаусман розглядав відносини міста та університету як дорогу з двостороннім рухом: університет «сприяв експансії бюрократичного апарату» [20, s. 123], а місто використовувало університет як канал соціальної мобільності.

Підсумовуючи різні погляди, можна сказати, що місто в плані наукової роботи ІНУ було, з одного боку, об’єктом прикладання зусиль університетських науковців, а з другого – інструментом обмеження їх наукових прагнень. Наукова праця викладачів ІНУ у зв’язці місто-університет носила, головним чином, прикладний, практичний характер. Із перших місяців роботи університету, зважаючи на його науковий рівень, визначилось важливе місце ІНУ в розвитку освіти в усьому регіоні Новоросійського краю, Бессарабії та Кавказу. Вже в 1865 р. в помешканні ІНУ при безпосередній участі його викладачів пройшов другий педагогічний з’їзд Одеського навчального округу [21]. Майже одночасно з педагогічним зібранням університет силами викладачів провів іспити на звання домашніх вчительок і наставниць, започаткував-ши своє місце в розвитку жіночої освіти регіону [22]. Із перших місяців роботи університету розгорнулись іспити на звання вчителів повітових училищ [23] та вчителів іноземних мов для гімназій [24]. За пропози-цією попечителя Одеського навчального округу викладачі університету в 1865 р. були відкомандировані в 1-у та 2-у Одеські гімназії з метою участі в екзаменаційних комісіях [25]. З наступного року іспити на зван-ня домашніх вчителів та вчительок набули постійного характеру [26]. Університет став видавати ще й свідоцтва студентам на право приватно займатись викладанням в родинах місцевих мешканців [27]. Виклада-чі історико-філологічного факультету надали експертну оцінку абетці румунської мови, яка пропонувалась для вивчення в бессарабському краї [28]. Університетські філологи займались перекладами з іноземних

26

мов чисельних паперів для установ і мешканців міста, були експертами при розгляді закордонних книжок, адресованих в міста регіону [29].

Викладачі, головним чином, юридичного факультету вибирались до числа присяжних засідателів Одеського окружного суду [30]. Почесним мировим суддею в 1870 р. був обраний ректор університету юрист Ф. І. Леонтович [31]. Юрист професор Олександр Михайлович Богдановський видавав щоденну газету «Південний вісник» [32].

Не менш важливим був внесок представників природничих спеціальностей у співпрацю з містом. Вже з 1865 р. дослідженнями вчених ІНУ могли користуватись мешканці краю – в місцевій пресі почали з’являтись дані метеорологічних спостережень, отриманих в університеті [33]. Вже з перших років ІНУ став забезпечувати освітні установи Одеського округу навчальними матеріалами. В 1870 р. із зоологічного музею університету природничому історичному кабінету Миколаївської гімназії уступили ряд предметів [34], а ще ряд навчальних посібників передали училищам за проханням Елизаветградської та Дніпровської повітових земських управ [35].

Значно більших масштабів набула робота з проведення аналізів різноманітних предметів в лабораторіях ІНУ на вимогу чисельних місцевих установ та посадових осіб [36]. Фактично цією діяльніс-тю науковці університету започаткували роботу багатьох сучасних місцевих служб. Отож можна говорити, що ІНУ не тільки дав початок існуванню ряду вищих навчальних закладів Одеси, таких як Одеський національний медичний університет, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, Одесь-кий національний політехнічний університет, Одеський державний аграрний університет, Одеський державний екологічний університет тощо, але й заклав підвалини таких служб як метеорологічна, санітарно-епідеміологічна, екологічна, ветеринарна тощо. І навіть бактеріологічна станція, заснована Іллею Іллічем Мечниковим вже за рамками ІНУ мала потужний і помітний науковий університетський слід. Чималий внесок ІНУ в роботу Одеського філоксерного комітету на чолі з професором Олександром Онуфрійовичем Ковалевським. Свідоцтвом масштабів його діяльності є фінансування російських філоксерних комітетів: так в 1896 р. Одеський комітет отримав 135,5 тис. руб. (у порівнянні – кримський – 33 тис., кавказький – 91,5 тис.) [37, с. 799].

Прикладний характер мала практична діяльність студентів на користь міста, під час якої вони знайомились із методиками наукової праці. Так, в 1873 р. студенти за запрошенням міста приймали участь в одноденному перепису населення Одеси [38].

27

Численні подібні приклади наукового залучення університету в життя міста характерні і для наступних десятиліть. Але ще тільки одне. Вже достатньо вивчена роль ІНУ в розбудові в Одесі вищої жіночої освіти. Перша спроба була здійснена в 1879 р. професором Олександром Семеновичем Трачевським. На початку ХХ ст. група викладачів ІНУ ініціювала відкриття Вищих жіночих курсів, а згодом і Вищих жіночих медичних курсів, започаткувавши в Одесі вищу освіту для жіноцтва.

Разом із тим, багато чого зробити викладачам ІНУ на просторі наукової діяльності не вдалося. Часто перешкодою на шляху до інтенсивної наукової роботи були складні життєві умови викладачів ІНУ. Одеса була одним із найдорожчих міст для проживання серед інших міст Російської імперії. Надзвичайно болюче це віддзеркалювалось у студентському середовищі. Численні спогади студентів показують як важко було їм прожити без підробітку. Проте, це ж можна сказати й про викладачів, зокрема доцентів чи приват-доцентів, особливо одруженних, з дітьми. Отож вони паралельно із університетом працювали в одеських училищах, приватних гімназіях, на Вищих жіночих курсах, співробітничали з газетами. Разом із тим, публікації, насамперед, в провідних російських центральних виданнях приносили гонорари. Та це був нерегулярний прибуток. Але часто доводилось й видавати свої роботи власним коштом. Отож роздвоєння між науковою діяльністю і необхідністю виживання мало в Одесі для науки скоріше негативне, ніж позитивне значення.

Іншою перепоною ставало недостатнє фінансове забезпечення усієї ланки наукового процесу. Воно виявлялось вже на стадії підготовки до професорського звання. В 1867 р. вступили в силу «Правила про осіб, яких залишають при університетах и відправляють за кордон для підготовки до професорського звання». В 1884 р. вони були уточнені щодо підвищення вимог до кандидатів. На державному утриманні знаходилась тільки частина професорських стипендіатів. Інші вважались власнекоштними пошукачами і здобували магістерську ступінь за власний рахунок. Виникали труднощі із закордонними відрядженнями «аспірантів». За підрахунками Д. П. Урсу, в 1875-1881 рр. при уні-верситеті залишили 12 випускників для підготовки до професор-ського звання, але послали в закордонні університети тільки п’ятьох [10, с. 15].

Не менш складно проходила експериментальна частина наукової роботи викладачів, починаючи від створення та утримування лаборато-рій і закінчуючи отриманням нового обладнання, розхідного матеріалу, інструменту та інформаційного забезпечення книжками і новітніми пе-ріодичними виданнями.

28

Значне місце в навчальній роботі університету займали навчально-допоміжні установи університету: бібліотеки, музеї, лабораторії, кабінети тощо. З утворенням університету до нього перейшли допоміжні установи Рішльєвського ліцею. Проте, вони не могли вирішити спарви особливо в плані облаштування сучасних лабораторій. У фізіологічному кабінеті знаходився 1867 лише один експонат – придбаний за 35 карбованців людський кістяк. На їх облаштування міністерство з самого початку виділило недостатнє асигнування. І часто професори за власні кошти займались створенням лабораторій. Професор І. М. Сеченов відмовився від належних йому на переїзд 500 карбованців, передавши їх на обладнання фізіологічного кабінету. Л. С. Ценковський за власний рахунок облаштував ботанічний кабінет, І. І. Мечников зоологічний, О. В. Клосовський метеорологічну обсерваторію. Тільки через десятиліття остаточно була збудована обсерваторія університету на території в районі Ланжерону та ботанічного саду поблизу Малого фонтану.

Всупереч міністерським фінансовим обмеженням на придбання книжок для бібліотеки фонди бібліотеки на кінець ХІХ століття зросли майже в 4 рази. Зростання чисельності книг проходило за рахунок меценатських надходжень, починаючи від подарунку професора В. І. Григоровича зібрання книг та рукописів слов’янського спрямування (кілька сотень екземплярів) до подарунків декількох книжок випускників університету або просто небайдужих до справи освіти людей. Широко відомі благодійні передачі значної кількості книжок спадкоємцями князя Воронцова, графа Строганова, історика Шильдера. Проте в користуван-ні книжками спостерігалась академічна обмеженість: нею могли корис-туватись для наукових та учбових цілей тільки викладачі університету.

Та незважаючи на певну незавершеність усього ланцюга науково-дослідницького процесу, одеська університетська наука боролась і відкривала нові горизонти.

Таким чином, викладачі ІНУ працювали у просторому для новацій, широкоформатному, різноманітному видавничому та відкритому для зовнішніх впливів, однак, одночасно, й регламентованому, і фінансово обмеженому історіографічному полі. Багато в чому воно було вибудоване самими науковцями ІНУ, незважаючи на світоглядні рамки та адміністративний тиск імперської влади. Інституалізація наукової діяльності та наукових дисциплін перетворили ІНУ на кшталт повноцінного європейського університету з сучасним наповненим комплектом дисциплін. Інституалізація сприяла збереженню засад автономності університету навіть в жорстких умовах обмежувального уставу 1884 р. Історіографічна відкритість вела до поширення

29

різноманітних нових методологій: позитивізму, історико-культурного синтезу, економізму. Провідні одеські вчені були широко відомі в Європі, багато в чому завдячуючи постійним міжнародним зв’язкам, публікаціям в авторитетних європейських виданнях. Тим самим викладацьке історіографічне поле ІНУ розширювалося за рахунок європейського історіографічного простору.

Список використаних джерел та літератури

1. Общий устав императорских российских университетов // ЖМНП. – Ч. VII. – СПб., 1835. – № 8 (август). – Отдел І.

2. Общий устав императорских российских университетов // ЖМНП. – Ч. CXIX. – СПб., 1863. – № 8 (август). – Отдел І.

3. Очерки русской культуры ХІХ века. – М., 2001. – Т. 3.4. Устав императорских российских университетов (Проект,

выработанный совещанием профессоров, под председательством министра народного просвещения гр. И. И. Толстого в 1906 г.). – СПб., 1906.

5. Дьомін О.Б., Самойлов Ф.О. Успенський Федір Іванович // Профе-сори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. – Т.4. – Одеса, 2005.

6. Дьяченко М. Г., Тахтарова Н. С. Швєдов Федір Никифорович // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. – Т. 1. – Одеса, 2005.

7. Васильев К. Медицинский факультет Новороссийского университета. – Одесса, 2008.

8. Г-н Г. М. Научная медицина // Энциклопедический словарь / изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – Кн. 40. – СПб., 1897.

9. Леонтович Ф.И. Древнее Хорвато-далматинское законодательство // ЗНУ. – Т. 1. – Одесса, 1968.

10. Урсу Д. П. Одесса в европейском научном и культурном пространстве (ХІХ – ХХ вв.) – Одесса, 2014.

11. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. 45, оп. 7, 1879, спр. 66.

12. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1892, спр. 59.13. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1894, спр. 58.14. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1904, спр. 58.15. Музичко О. Почесні члени та доктори Імператорського Новоросій-

ського університету: від академіків до генералів // Юго-Запад. Одессика. – Вип. 17. – Одесса, 2014.

30

16. ДАОО. – Ф. 45, оп. 11, ч. 1, 1867, спр. 20.17. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1871, спр. 71.18. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1876, спр. 71.19. Історія Одеського університету за 100 років. – К., 1968.20. Hausmann G. Universitat und stadtische gesellschaft in Odessa, 1865

– 1917: soziale und nationale selbstorganisation an der perifherie des zaren-reiches. – Stuttgart, 1998.

21. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 26.22. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 25.23. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 52.24. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 55.25. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 78.26. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7. 1865, спр. 14.27. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7. 1868, спр. 9.28. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 60.29. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1869, спр. 74.30. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1868, спр. 41.31. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1870, спр. 34.32. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1873, спр. 56.33. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1865, спр. 48.34. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1870, спр. 58.35. ДАОО. – Ф. 45, оп.7, 1870, спр. 69.36. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1869, спр. 58.37. Римский-Корсаков М. Филлоксера // Энциклопедический словарь

/ под ред. Брокгауза и Эфрона. – Кн. 70. – СПб., 1902.38. ДАОО. – Ф. 45, оп. 7, 1873, спр. 69.

31

УДК 378.4(477.74):929Маркевич

В. В. Самодурова

ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ МАРКЕВИЧ – ПЕРШИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ ОДЕСЬКОГО

(НОВОРОСІЙСЬКОГО) УНІВЕРСИТЕТУ

У статті висвітлюються деякі сторінки життєвого і творчого шляху професора кафедри російської історії Новоросійського університету О. І. Маркевича (1848-1903) у зв’язку з написанням ним історичної записки до 25-річного ювілею самого молодого, на той час, університету країни.

Ключові слова: історія Одеси, Одеський (Новоросійський) універ-ситет, О. І. Маркевич, наукові товариства, історіографія.

У наукових колах Одеси до середини XIX ст. склалися певні традиції у вивченні півдня країни, в яких багато в чому задавала тон діяльність одного з перших в країні наукових товариств – Одеського товариства історії та старожитностей (1839). Традиції ці були закріплені відкритим Новоросійським університетом, перед яким ще за його появи прямо висувалося завдання великомасштабних краєзнавчих розвідок. Особлива роль у таких дослідженнях належала першим узагальненням з історії окремих установ краю і самого Новоросійського університету. У числі цих узагальнень, підбиваючи підсумки його діяльності в різні роки його історії, осібно стоять роботи, які написані з приводу чергових ювілеїв університету [Іл. 1]. За півторастолітню діяльність Одеського університету накопичився досить солідний арсенал подібних робіт. У концептуальному плані кожна з них була наскрізь пронизана духом свого часу. Найпершою роботою такого плану стала монографія «25-річчя Імператорського Новоросійського університету. Історична записка та академічні списки» [Іл. 2]. Написана в 1890 р. професором О. І. Марке-вичем до першого ювілею університету, книга стала своєрідною «часів єднальною ниттю», що дає відповіді на багато важливих питань: як утворювався університет, хто стояв біля його витоків, які завдання перед ним ставилися [5] .

Під скромною назвою «історична записка» було видано великий труд, що містить в собі історію самого молодого тоді університету країни за перші 25 років його існування. Твір складений головним чином за офіційними документальними джерелами, але оживлений

32

також відомостями приватного характеру. Головними документами про діяльність університету були справжні рукописні протоколи засідань Ради Новоросійського університету, а також університетські справи, що знаходилися на той час в архіві канцелярії Попечителя Одеського навчального округу. Велика кількість фактичного матеріалу, підкріпленого архівними даними, зробила монографію живою, нестаріючою, яка до теперішнього часу служить настільною книгою для всіх, хто займається історією Alma mater.

Олексій Іванович Маркевич – історик, народився в 1847 р [Іл. 3]. Після навчання в Ніжинському ліцеї і потім в Новоросійському університеті (вільний слухач історико-філологічного факультету) він багато викладав у різних, переважно одеських навчальних закладах. З січня 1880 р. – в Новоросійському університеті, де почав читати лекції з російської історіографії. Після захисту магістерської (1879) та докторської дисертацій (1888) він отримав ступінь доктора російської історії, а в наступному році був затверджений екстраординарним професором кафедри російської історії. На цій посаді А. І. Маркевич викладав у Новоросійському університеті до 1895 р. [Іл. 4]. Останні 15 років роботи в університеті стали періодом кипучої і натхненної наукової, громадської та благодійної діяльності. За ці роки їм опубліковано близько ста робіт. Вчений різноманітних і універсальних обдарувань став автором численних праць з російської історії XVI і XVII ст., з археології, історії російської літератури. До цих пір цінується фахівцями зібрана і видана О. І. Маркевичем найдокладніша і точна біографія Г. К. Котошіхіна, ав-тора твору про Московську державу XVII ст., в якій зібрані важливі дані для вивчення державного і суспільного життя допетрівської Русі [10].

Різноспрямованість наукових інтересів О. І. Маркевича, його одно-часне членство в цілому ряді наукових товариств (Одеське товариство історії та старожитностей, Історико-філологічне товариство при Но-воросійському університеті, Російське археологічне товариство, Іс-торичне товариство при Санкт-Петербурзькому університеті, Товари-ство Нестора-літописця при Київському університеті св. Володимира, Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії та ін.), а також участь в архівних комісіях (Таврійська, Рязанська, Нижегородська, Катеринославська та ін.) не могли не відбитися на тематиці його публікацій. Крім того, О. І. Маркевич брав діяльну участь у ряді з›їздів самого різного рангу і постійно друкувався в журналах, ви-даннях наукових товариств та ін. [9].

Крім наукової та викладацької діяльності, професор О. І. Маркевич з другої половини 1880-х рр. починає активну роботу в просвітницьких та благодійних товариствах і установах. Так, в 1886 р. він був

33

запрошений на посаду секретаря Одеського біржового комітету. З 1886 по 1903 рр. О. І. Маркевич був секретарем Одеського комітету торгівлі та мануфактур. З 1887 р. – дійсним членом Одеського слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія і т. д. Можна було б ще кілька абзаців у тексті присвятити перерахуванню тих численних виборних посад, на яких перебував вчений. Так, згадуючи про популярність А. М. Маркевича серед найрізноманітніших міських кіл, його друг, соратник і колега, професор ІНУ І. А. Линниченко1 [Іл. 5] писав: «... він своєю діяльністю нагадував сторуких язичницьких божків. Тільки маючи сто рук і сто годин в день, може звичайний смертний виконати ту масу роботи, яку добровільно звалював на свої могутні плечі Олексій Іванович ... Його ранок був справжнім ранком міністра. На письмовому столі лежала купа кореспонденції – запрошення на незліченні засідання, всілякі коректури, листи – і більша частина їх з проханнями. Вхідні двері щохвилини впускали одного відвідувача за іншим. Один просив клопотання про місце, інший про прийом сина чи дочки до навчального закладу, ... студент приходив за книгою, письменник – за порадою, репортер за відомостями, службовці різних благодійних установ з доповідями, столітня стара – за квитанцією на вугілля. І О. І. Маркевич знаходив час поговорити з кожним, підбадьорити, втішити, дати пораду, накидати лист до впливової людини, доброзичливо розкритикувати молодий труд, підписати папери і квитанції, а репортерові продиктувати цілу статтю ... За коротку межу людського життя йому точно хотілося зробити роботу декількох життів» [3] [Іл. 6].

Серед численних благодійних організацій, в яких брав участь професор О. І. Маркевич, слід зупинитися на діяльності Товариства до-помоги колишнім вихованцям Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету, який зіграв важливу роль у появі історичної записки. Товариство існувало з травня 1885 р. по травень 1916 р. Головою в ньому був професор математики і ректор Новоросійського університету С. П. Ярошенко2, у якого було багато проектів у рамках діяльнос-ті товариства, у тому числі – створення цілого ряду видань з історії університету та ліцею. Деякі з проектів знайшли своє здійснення, на-приклад, «Рішельєвський ліцей і Новоросійський університет. Збірник, видаваний колишніми вихованцями...» [12] і т. д. Думка про написання «25-річчя Імператорського Новоросійського університету» належала не стільки О. І. Маркевичу, скільки, більшою мірою, його товаришам - ко-лишнім студентам Новоросійського університету, з якими він тісно спіл-кувався, будучи членом правління Товариства допомоги [Іл. 7].

З жаром узявся О. І. Маркевич за роботу як вихованець, як професор дорогого для нього університету. На написання роботи йому було виділено

34

всього 7 місяців, при цьому він не був звільнений від обов’язкових занять як викладацьких, так і в частині громадських навантажень. Тільки дивовижна працездатність, скрупульозність справжнього дослідника, знання вченого-енциклопедиста та живий, товариський характер, допомогли А. І. Маркевичу за такий короткий термін створити подібну роботу. Поспішність друкування послужила джерелом деяких помилок і пропусків. У передмові, написаній 26 квітня 1890 р., О. І. Маркевич, усві-домлюючи всі недоліки і прорахунки, які опинилися в результаті такої складної і громіздкої роботи, просив вибачення у читачів і у героїв його книги за ті похибки, які він передбачав. Там же було виражено почуття глибокої вдячності всім тим, хто брав «теплу участь» у його роботі. Насамперед, – ректору Новоросійського університету С. П. Ярошенко, завдяки якому, значною мірою, була здійснена можливість скласти цю працю. Підтримку і співчуття зустрічав автор у всіх інших осіб, до яких звертався за відомостями. Найбільше підтримки було з боку редактора «Записок Новоросійського університету» професора О. О. Кочубінско-го3 [Іл. 8]. При потужному сприянні з його боку чимала за розмірами (734 стор.) книга була надрукована всього за 2 місяці і коштувала, до речі, на той час досить недорого (1 руб. 50 коп.), як і личило такого роду виданням [1].

Передує книзі дуже зворушлива присвята: «Всім, трудящим на благо Імператорського Новоросійського університету присвячує свій твір автор» [Іл. 9].Творча манера автора, його схильність до описово-повіствувального жанру, а також бажання дати читачеві максимум потрібної і корисної інформації, зробили книгу насиченою безліччю фактів і бібліографічних посилань. Вона має складну структуру і доповнена численними додатками у вигляді академічних списків, таблиць і т. д. Можна із задоволенням констатувати, що робота не несе жодного ідеологічного навантаження, читається легко і цікаво.

Обширна і досить ґрунтовна праця О. І. Маркевича особливо цікава у першій своїй частині (1-148 стор.), де йдеться про трирічні митарства стосовно перетворення одеського ліцею в університет. Тут повідомлено багато виписок з нескінченного листування з цього предмету з 10 червня 1862 р., коли це перетворення було остаточно вирішено в своїй основі, до 1 травня 1865 р., коли, нарешті, відбулася давно очікувана подія.

Середню і, звичайно, найціннішу частину книги, займає систематичний огляд історії кафедр і різних навчально-допоміжних установ з 1865 по 1890 рр., а також розповідь про управління універси-тетом, про наукові товариства, наукові з’їзди, премії і про студентське середовище. Дуже важливо, що в другій частині, після відомостей про

35

історію факультетів і кафедр, О. І. Маркевич помістив алфавітний спи-сок всіх викладачів із зазначенням часу їх служби та з посиланням на сторінки книги, де вони згадуються. Протягом 25 років свого існуван-ня Новоросійський університет мав 145 викладачів, тобто професорів, екстраординарних професорів (штатних і позаштатних), доцентів, приват-доцентів, сторонніх викладачів та лекторів. Всі вони внесені в алфавітний список, що, звичайно ж, полегшує пошук відомостей про потрібну особу. Необхідним доповненням цієї частини книги є академічні списки (почесні члени університету; особи, які мають вчені ступені університету; списки осіб, які закінчили університет; склад службовців і т. д.).

Своєрідна презентація книги відбулася в дуже урочистий момент і в дуже урочистих обставинах. 1 травня 1890 р. (за старим стилем) в 1 час дня пополудні в Новоросійському університеті при великому скупченні народу єпископом Єлісаветградським преосвященим Мемномом, при служінні професора богослов’я протоієрея В. М. Войтковського, а та-кож у присутності всього соборного духовенства в Олександро-Невській університетській церкві було відслужено молебень (без літургії) з нагоди ювілею університету. Після молебня було звершено урочистий акт, на якому професор О. І. Маркевич прочитав записку про діяль-ність університету за минулі 25 років. Він почав свій виступ такими словами: «Рівно 25 років тому в цій же залі відбулася знаменна подія відкриття Новоросійського університету. Не сумніваюся, що в даний час тут знаходиться чимало осіб, з радісним биттям серця присутніх при цьому відкритті, що і нині з таким же світлим почуттям про нього згадують. Вважаю себе щасливим і я, що на мене, вихованця тутешнього університету і потім його викладача, випав нелегкий, але почесний жереб – бути першим його історіографом» [5].

Короткий зміст історичної записки 25-річчя Новоросійського університету відразу ж було передруковано в «Одеському віснику» і отримало схвальні відгуки широкої публіки. Повний текст монографії був надрукований в 53 томі «Записок Новоросійського університету» та окремим тиражем як самостійне видання в друкарні «Економічна» [Іл. 10].

До монографії О. І. Маркевича, присвяченої 25-річному юві-лею університету, було надруковано спеціальний додаток у вигля-ді великої за розміром віньєтки з фотографіями всіх професорів, які викладали в університеті за цей період [Іл. 11]. Автору статті відомі 2 копії такої віньєтки, що збереглися до нашого часу. Одна знаходиться в бібліографічному відділі Наукової бібліотеки Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, а інша – в Зоологічному музеї біофаку.

36

У відомій роботі П. С. Шестерикова «Постановка бібліотечної справи...» (1915) [11] є докладний опис приміщень університетської бібліотеки на той час. Зокрема, в ній йдеться про те, що в 1900 р. будівлю університету по Преображенської вулиці було перероблено під факультети історико-філологічний, юридичний, музей образотворчих мистецтв і бібліотеку. До нього приєдналася відокремлена будівля книгосховища, яка виступає в Міський сад. Бібліотека зайняла 1-й і 2-й поверхи кутового фасаду перебудованої будівлі. Перехід бібліотеки в нове приміщення дозволив обладнати в ній кілька кімнат, де б професори могли стикатися з книгою. Серед них – професорська журнальна лекторія, тобто читальний зал з новинками спеціальної літератури. У журнальній лекторії уздовж стін розташовувалися висячі вітрини, на яких виставлялися останні номери журналів поточного року. Крім вітрин з журналами, в залі була вивішена велика рама з портретами професорів Новоросійського університету, що перебували на службі у першому 25-річчі університету, а на протилежній стіні – портрет М. І. Пирогова з власноручним написом «Люблю і поважаю молодість, тому що пам’ятаю свою». У книзі П. С. Шестерикова є фотографія внутрішнього вигляду лекторії з портретами професорів на стіні. При зіставленні віньєтки з портретами професорів на стенді з професорської лекторії можна зробити однозначний висновок, що стенд – це збільшена копія віньєтки, надрукованої в якості додатку до роботи О. І. Маркевича «25-річчя Імператорського Новоросійського університе-ту. Історична записка та академічні списки» [Іл. 12].

У наш час книга О. І. Маркевича стала бібліографічною рідкістю, знайшла друге життя, ставши легко доступною читачеві на сайті Науко-вої бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова. Паперове ж перевидання цього чудового раритету чекає свого часу.

Примітки:1 Линниченко Іван Андрійович (1857-1926) – історик, археолог,

історик літератури. Доктор наук (1894). Член-кореспондент Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук по історико-філологічному відділенню (розряд історико-політичних наук) (1913). Член-кореспондент Російської академії наук (1917) та Академії наук СРСР (1925). Член-кореспондент Краківської Академії наук (1901). Наукові інтереси стосувалися археографії, археології, біографістики, ди-пломатики, джерелознавства, історії України, історії права, історіографії та етнографії. Професор Новоросійського університету (1884-1919). У своїх дослідженнях розвинув широкий спектр спеціальних історичних дисциплін: археографію, архівістику, джерелознавство, історичну біблі-ографію, історіографію, музеєзнавство. Головним центром діяльності професора було Одеське бібліографічне товариство при Новоросійсько-

37

му університеті, який він очолював (1911-1919). Висунув ряд важливих для розвитку суспільного життя Одеси ініціатив: підстави народного університету, краєзнавчого музею та міського архіву. Зробив значний внесок у літературознавство і кримознавство.

2 Ярошенко Семен Петрович (1846-1917) – російський математик, міський голова Одеси з 2 по 11 травня 1905 рр. У 1863 р. вступив до Рішельєвського ліцею, після закінчення якого вступив до Київського університету. У 1865 р. перевівся до відкритого в Одесі Новоросійського університету на II курс математичного відділення фізико-математичного факультету. Закінчив університет в 1868 р., ставши першим випускни-ком, удостоєним золотої медалі. У 1870 р. отримав ступінь магістра і був обраний доцентом Новоросійського університету по кафедрі чистої математики. У 1871 р. отримав докторський ступінь і був обраний екстраординарним професором, а в 1873 р. – ординарним професором. З 1881 по 1890 рр. був ректором університету. З 1895 р. С. П. Ярошенко обіймав посаду голови правління громадської організації «Товариства взаємного кредиту». Був гласним Думи протягом двох термінів по чо-тири роки, в 1905 р. був обраний на третій термін. 2 травня 1905 р. його обрали міським головою Одеси.

3 Кочубінскій Олександр Олександрович (1845-1907) – професор Новоросійського університету по кафедрі слов’янознавства: син бессарабського священика. Навчався в гімназії при Рішельєвському ліцеї і в Московському університеті (1863-1867), де закінчив курс по історико-філологічного факультету. У 1867-1869 рр. був учителем гімназій у Володимирі та Одесі. У 1869 рр. був відряджений за кордон для вивчення організації середніх шкіл у Німеччині та Австрії. У 1871 р став викладати слов’янську філологію в Новоросійському університеті. З 1873 – магістр, доцент університету. Неодноразово відвідував слов’янські країни з науковими цілями: в 1874-1876 рр. надсилав з-за кордону розширені звіти, надруковані в «Записках Новоросійського університету». З 1877 р. – доктор, ординарний професор Новоросійського університету. У 1896-1900 рр. був головою Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті.

Список використаної літератури

1. А. С – ч. [Рецензия] // Киев. старина. – 1891. – № 9. – С. 506-507. – Рец. на кн. : Маркевич А. И. Двадцатипятилетие Новороссийского университета. Историческая записка и академические списки / Маркевич А. И. – Одесса, 1890. – 784 с. ; То же // Зап. Новорос. ун-та. – 1890. – Т. 53.

38

2. Кушнір В. Г. Українці Одеси: до аналізу етнографічної спадщини О. І. Маркевича / Кушнір В. Г. // Зап. іст. фак. – 2005. – Вип. 16. – С. 29-34.

3. Линниченко И. А. А. И. Маркевич : биогр. воспоминания и спи-сок трудов. – Одесса : Экон. тип., 1904. – 48 с.

4. Маркевич А. И. : биобиблиографический указатель / Одес. гос. ун-т им. И. И. Мечникова, Науч. б-ка ; сост. : В. В. Самодурова, И. В. Мак-сименко ; науч. ред., автор вступ. ст. Т. Н. Попова. – Одесса, 1997. – 150 с.

5. Маркевич А. И. Императорский Новороссийский университет : ист. зап., чит. на торжеств. акте университета / Маркевич А. И. // Одес. вестник. – 1890. – 2 мая (№ 114), 3 мая (№ 115).

6. Мирошниченко В. А. И. А. Линниченко о А. И. Маркевиче / Мирошниченко В. А. // Зап. іст. фак. – 1998. – Вип. 7. – С. 146-151.

7. Мирошниченко В. А. Деятельность А. И. Маркевича в Одесском обществе истории и древностей (по материалам «Записок» ООИД) / Мирошниченко В. А. // Зап. іст. фак.— 1997. – Вип. 5. – С. 160-165.

8. Отчет правления Общества вспомоществования бывшим воспитанникам Ришельевского лицея и Императорского Новороссийского университета с 1 мая 1890 по 1 мая 1891 г. – Одесса, 1891. – 8 с.

9. Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах : из истории Новороссийского университета / Т. Н. Попова. – Одесса : Астропринт, 2007. – 535 с.

10. Попова Т. Н. К биографии А. И. Маркевича / Попова Т. Н. // Проблемы славяноведения. – Брянск, 2003. – Вып. 5. – С. 93-105.

11. Шестериков П. С. Постановка библиотечного дела в университетских и некоторых других библиотеках России. – Одесса, 1915. – 259 с.

12. Ришельевский лицей и имп. Новороссийский университет : сб., изд. бывшими воспитанниками лицея и университета. – Одесса, 1898. – 56 с.

13. Синявська О. О. До питання про археографічну діяльність О. І. Маркевича / Синявська О. О. // Зап. іст. фак. – 1999. – Вип. 9. – С. 218–222.

14. Синявська О. О. Історичні погляди О. І. Маркевича / Синявська О. О. // Зап. іст. фак. – 2001. – Вип. 11. – С. 124-131.

39

УДК 378.4:94(477.74)«1944/1991»

Л. В. Новікова

ДО ПИТАННЯ ПРО ДЖЕРЕЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МЕМУАРИСТИКИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ОДЕСЬКОГО

ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

У доповіді зроблена спроба здійснити аналіз мемуарів з історії ОДУ у другій половині ХХ ст., з метою виявлення їх значення як істо-ричного джерела. Розглянуто інформативний потенціал спогадів для вивчення інституційної історії та історії окремих персоналій. З’ясовано, що мемуари містять відомості, здебільшого не відобра-жені в інших групах джерел.

Ключові слова: мемуари; історичні джерела; Одеський держав-ний університет; викладачі Одеського державного університету; історичний факультет Одеського державного університету.

Одним з підготовчих етапів до проведення дослідження історії Одесь-кого університету (у 1944-1991 рр.) є накопичення джерельної бази. Важ-ливою її складовою є мемуари, потенціал яких як історичних джерел недостатньо висвітлений у наявній дослідницькій літературі. Тому мета нашої доповіді полягає у постановці відповідної проблеми й у спробі з’ясувати характер інформації, яку містять спогади щодо історії ОДУ як на інституційному, так і на персональному рівнях.

Джерелами для проведення дослідження стали спогади, що побачили світ наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Їх авторами найчастіше висту-пають випускники університету. За формою використані мемуари зде-більшого поділяються на авторські та фрагменти спогадів за іншим ав-торством в мемуарах або в іншому за призначенням авторському тексті. Інформативний потенціал мемуарів з історії університету в другій поло-вині ХХ ст. до певної міри вже привертав увагу дослідників в контексті вирішення ними інших дослідницьких проблем (Гребенника Г. П. [1], дослідження Г. М. Стоянової [2], О. А. Пригаріна [3], О. О. Синявської [4]). Однак спеціальна увага проблемі дослідниками ще не приділялася.

Інформація, яку містять спогади, що були використані в цій роботі, віднесена нами до трьох тематичних блоків: інформація щодо історії університету, відомості стосовно історії історичного факультету, інфор-мація щодо окремих викладачів історичного факультету.

40

Одеський університет, його викладачі та студенти. Мемуари міс-тять різнобічну інформацію стосовно діяльності університету та його підрозділів. Спогади відображають окремі особливості навчального процесу. Представляє інтерес загальна характеристика викладачів по-воєнної доби, у другій половині 1940-х рр., коли лекції та практичні заняття часто вели аспіранти, колишні фронтовики, переважно ровес-ники своїх студентів, на адресу яких тодішній ректор проф. М. П. Сав-чук кидав жартівливі репліки: «Аспірант, який читає лекцію студен-там, старший за них на одну ніч»» [5, с. 65]. Значний обсяг інформації в спогадах пов’язаний з методикою окремих викладачів, роботи їх зі студентами [1].

У спогадах відбилося те, якою мовою велося викладання в різний час в університеті. Так, згідно з Т. С. Мезерською, в якої у 1971 р. була викладачем філософ Т. А. Тарасенко, коли суспільні дисциплі-ни мали обов’язково читатися українською (тимчасово), вона читала на українському відділенні філфаку історичний матеріалізм україн-ською мовою [1].

У мемуарах містяться відомості про діяльність громадських організа-цій університету, профкому, партійних комітетів, комсомолу. Ставлення до них, за спогадами, іноді було достатньо неформальним. Зокрема, фі-лософ А. І. Уйомов, який сидів у президіумі на одному з засідань пар-торганізації фізфаку, встиг написати статтю [1]. Водночас окремі автори вказують на своєрідне правило з не багатьма виключеннями, яке вима-гало перед вступом до аспірантури стати членом КПРС [6, с. 166-167].

У мемуарах відображені також особливості розвитку університетської науки, її окремих галузей, зв’язку університетської науки і суспільства. Зокрема, А. Ю. Цофнас згадував про те, що при ректорі О. В. Богатсько-му кафедра філософії мала хозтему від міністерства оборони, на кошти якого вийшла перша збірка з системного аналізу «Проблеми формально-го аналізу систем» [1].

У спогадах відображено ставлення викладачів до урядової політики, а також до офіційної методології. З одного боку, формально чи за пе-реконанням вони демонстрували т. зв. марксистсько-ленінські позиції в теорії, однак бувало, на що вказують якраз мемуари, що й виступа-ли з запереченням офіційної політики. Так, за спогадами І. М. Попової, Уйомов написав лист-протест проти введення військ СРСР до Чехос-ловаччини у 1968 р. Д. П. Урсу згадує про роль І. І. Пузанова у критиці «лисенківщини» [7, с. 112, 115; 1; 6, с. 165-166]. Цінні відомості містять мемуари щодо сприйняття рішень ХХ з’їзду КПРС [7, с. 149].

41

У мемуарах відображені і окремі сторінки викладацького та студентсько-го повсякдення, побуту співробітників університету, як у повоєнну добу, так і у більш пізніші часи [8, с. 20; 9, с. 121]. Багато відомостей у мемуарах стосуються студентства, його складу, віку тощо, а також аспірантів, почи-наючи з повоєнного часу і далі [10, с. 78; 5, с. 66; 11, с. 97]. Часом інформація має і негативний характер, зокрема, щодо «інформаторів» у гуртожитках [7, с. 150].

У мемуарах відзначаються і важкі умови перших повоєнних років, вони містять багато цікавих деталей, зокрема, про те, як виглядали кон-спекти, як харчувалися студенти і викладачі у важкий період голодомору 1946-1947 рр. тощо [10, с. 79; 5, с. 65].

Значний обсяг інформації у мемуарах пов’язаний з характеристи-кою окремих персоналій, переважно викладачів. Дані такого характеру стосуються особистих рис вдачі персоналій, вимогливості до студентів (так, біолог Ф. С. Замбриборщ, читаючи курс загальної іхтіології, ви-магав від студентів (на 1951 р.) знань зовнішнього вигляду 100 видів риб, їх латинські назви [12, с. 48]), методики викладання (соціолог І. М. Попова, [6, с. 162], ведення наукового гуртка (зокрема, Уйомова, який «намагався внести до наших серйозних дискусій гумор, елемен-ти гри, театральності» [1]), ставлення до студентів, до їх матеріальних і побутових умов викладачів [5, с. 68], їх роль у становленні особис-тості та наукових інтересів студентів (так, Попова як колишня сту-дентка згадувала про Уйомова: «він розкрив для мене благотворність сумніву» [12]; сама Попова виявляла турботу про виховання ново-го покоління науковців, залучала студентів до соціологічних опи-тувань, мала великий особистий вплив як фахівець високого рівня [6, с. 162; 13, с. 14]) тощо. Приділяється увага моральним цінностям викладачів (Тарасенко) [1]. У мемуарах відображені відходи виклада-чів, зокрема, філософів, від офіційної методології, згадується про ви-користання наукового «самвидаву» і навіть обговорення його під час іспитів [1].

Історичний факультет. Достатньо добре у використаних нами мемуарах відображені різні сторінки життя історичного фа-культету. Як відзначається у спогадах, особливо яскравим був склад викладацького загалу факультету, починаючи з кінця 1960-х рр., це була справжня «факультетська аристократія», «талано-виті люди з великими чеснотами та немаленькими пороками… [14, с. 40]. У спогадах відзначається: «Колектив істфаку ОДУ у 70-80-і рр. минулого століття загалом був надзвичайно сильним. Нам пощасти-

42

ло слухати геніального П. О. Каришковського; багато часу приділяв нам ерудит і знавець архівів А. Д. Бачинський; блищав респектабельний і ва-льяжний С. О. Апатов; надзвичайно корисні були заняття досвідченішої І. В. Зав’ялової; не менш цікаво було навчатися у такого ж, як і Анна Ми-хайлівна, вимогливого О. Б. Дьоміна; шліфувала й остаточно»доводила» нашу підготовку тонка та інтелігентна Т. М. Попова; давав уроки життя мудрий Ф. О. Самойлов; в ці роки починала перспективна і вдумлива О. О. Радзиховська – та у всіх без виключення наших викладачів було чому повчитися» [15, с. 53-54]. Окремі з колишніх студентів, які навча-лися у другій половині 1980-х рр., справедливо називають цей час на факультеті «епохою класицизму» [16, с. 57].

У мемуарах можна ознайомитися з окремими сторінками адміністра-тивної історії факультету, особливо у той період, коли деканом факуль-тету була З. В. Першина. Автори спогадів висловлюють достатньо різ-не ставлення до неї як адміністратора. Так, С. М. Вегерчук відзначає, що тоді факультет процвітав та вважався одним з кращих в універси-теті [17, с. 19]. У інших авторів зустрічається більш критична харак-теристика декана. Гребінник, визнаючи високі особисті якості Пер-шиної, водночас вказує, що вона «культивувала візантійський стиль управління», була майстром інтриг, створила систему доносів [6, с. 164]. І. П. Сєров, що навчався на факультеті у 1967-1972 рр., характеризує Першину як талановитого адміністратора з диктаторськими нахилами [18, с. 18]. До поля зору мемуаристів потрапила й організаційна робота на факультеті, зокрема, засідання Ради факультету, ДЕК [19, с. 148-149; 20, с. 140].

У мемуарах відображена й інтелектуальна ситуація на факультеті. Так, В. П. Ващенко недарма жартома називав істфак 1970-90-х рр. «кар-манним факультетом» [3, с. 58], маючи на увазі його загалом ідеологічну спрямованість. Зустрічаються відомості стосовно криз свідомості сту-дентів та викладачів після ХХ з’їзду КПРС 1956 р. та в умовах перебу-дови [7, с. 148-150; 21, с. 91]. Водночас ця «карманність» була далеко не всеохоплюючою. У спогадах неодноразово відображені відомості щодо явища «умовного дисидентства». Зокрема. І. М. Коваль згадує: «напри-кінці 1980 – на початку 1990-х рр. на факультеті був такий собі дис-идентський трикутник: Станко, Бачинський, Апатов». Їх дисидентство полягало у тому, що «…це були люди, які відкрито та щиро висловлю-вали точку зору, часто протилежну офіційній. За що і були, кожний по-своєму, предметом любові студентів» [22, с. 56].

Мемуари містять цінну інформацію стосовно викладачів факультету, зокрема, докладну характеристику виробничого повсякдення виклада-

43

чів [19, с. 149], або згадки про святкування днів народжень на окремих кафедрах [23, с. 72].

У спогадах можна знайти відомості щодо внутрішнього оформлен-ня істфаку, де на стенді ветеранів війни висіли портрети П. Г. Чухрія, П. А. Некрасова, В. М. Немченко, А. З. Ярового, В. Т. Галяса, В. М. Мілі-ча, М. Є. Раковського [24, с. 82].

Окремо слід згадати свідчення спогадів про «вільнодумство» на фа-культеті. Автори відзначають (достатньо по-різному) характер стосунків «вільнодумців» з адміністрацією тощо. Різниця в оцінках залежить і від того, коли саме навчався на факультеті автор спогадів. Так, І. П. Сєров, що навчався у 1967-1972 рр., відзначав, що декан Першина створила об-ставини «розквіту студентської демократії», що дозволило займати ма-ленькому факультету по всім показникам призові місця в університет, і що на історичному факультеті було тоді вільнодумців не менше, ніж десь в іншому місці. Водночас автор спогадів вказує на те, що він не пам’ятає, щоб хтось зі студентів за це постраждав. «Неприємності» були вже після університету [18, с. 18]. Найбільш гучним був випадок з «віль-нодумством» відомого тепер політолога Г. Павловського [7, с. 223-225].

Достатньо багато інформації містять спогади про студентське жит-тя та побутові умови студентів. Яскраво описує студентство 1950-х Д. П. Урсу [7, с. 99-109]. Є згадки про те, що студенти підправляли свій бюджет підробітками, як вони сприймали четвірку на іспиті, що вплива-ло на стипендію, як їздили на цілину тощо [25, с. 22; 14, с. 42; 7, с. 152, 154-160]. З іншого боку, у спогадах вказується і на випадки зловживання студентами правом на матеріальну допомогу, коли «бідні» студенти по-тім влаштовували сільські весілля з кількасот гостей, що тривали від трьох днів до тижня [6, с. 168].

Зустрічаються оригінальні відомості про творчу діяльність студент-ства. Так, на День факультету у 1976 р. випускники показали зліплену ними кінострічку про себе та викладачів [26, с. 37]. Відображається у мемуарах і процес створення факультетських газет [27, с. 125]. Часто у спогадах йдеться про іспити, вступні (з 1950-х рр., відзначається висо-кий конкурс на істфак тощо) та сесійні [6, с. 44; 28, с. 133; 29, с. 46] Бага-то уваги приділяється часу перебування студентів істфаку з викладачами у колгоспі [6, с. 44]. Причому можна простежити еволюцію «колгос-пу»: від традиційної форми залучення студентів до суспільно корисної праці до впровадження під час перебування колгоспів самоврядування та інших нових елементів в період перебудови. У спогадах надається переважно позитивна характеристика цього періоду студентсько-викла-

44

дацького співіснування [30, с. 164; 19, с. 149; 31, с. 147; 20, с. 136-137; 27, с. 123-124; 32, с. 114].

Окремі викладачі істфаку. Імідж викладачів у студентів та їх пріз-виська, легенди. Ті викладачі, пам’ять про яких зберігається у мемуа-рах, найчастіше відносилися їх студентами до розряду «легендарних». Легенди про викладачів та загалом інформацію про них найчастіше по-ширювали старшокурсники серед студентів молодших курсів. На думку Пригаріна, легендарність часто була пов’язана з «інородністю» ряду ви-кладачів, тобто, на його думку, «всі викладачі, хто вчився чи захищав-ся в інших регіонах, наділялися підвищеною знаковістю у студентсько-му сприйнятті». Серед таких викладачів він називає А. М. Шабанову, В. М. Міліча, О. С. Овєчкіна [3, с. 60].

До легендарних викладачів у вивчених спогадах, зокрема, відносять-ся А. Д. Бачинський [33, с. 109], згадана вище Шабанова (один з авторів спогадів відзначає, що «довгі роки вона була стовпом і символом істфа-ку, її культурним героєм» [15, с. 49], завідувач кафедри історії давнього світу та середніх віків проф. П. О. Каришковський, який «у студентській міфології …займав перше місце серед всіх наших викладачів завдяки енциклопедизму, знанню живих та давніх мов, екстравагантним мане-рам».

Можна відзначити, що однією з найбільш легендарних була постать Шабанової, у студентів її образ був тісно пов’язаний з «Руською Прав-дою», вивченню якої вона приділяла серйозну увагу [29, с. 46]. Її се-мінари, присвячені розбору «Руської Правди», «стали притчею во язи-цех», невичерпним джерелом для студентського фольклору [26, с. 39; 15, с. 52]. Легендою стало і складання іспиту у цього викладача [6, с. 46]. Його складання розглядалося як своєрідна ініціація для першокурсни-ків («справжніми студентами ми станемо тоді, коли через рік складемо іспит Анні Михайлівні Шабановій») [34, с. 31]. Старшокурсники по-ширювали про Шабанову моторошні історії про те, скільки невинних студентів вона «зарізала» на своєму іспиті [26, с. 37]. Підтверджує таку засновану на фактах легендарність згадка у мемуарах про те, що у 1985 р. на День історичного факультету (опісля це свято на кілька років забо-ронили), 4-й курс присвятив Шабановій пісню. Зміст її полягав у тому, що «ліричний герой пісні, проходячи пізно вночі по вулиці Островідова [тепер Новосельського] повз 2-й гуртожиток, чує у нічній тиші голосні крики. У чому справа? Виявляється, це першому курсу Анна Михай-лівна наснилася…» [15, с. 52]. Легендарний або фольклорний характер набували її окремі фрази та трактування подій, що можна було почути

45

на лекціях, наприклад, славнозвісна відповідь на питання, що було на Русі після татаро-монгольської навали. Шабанова сама й відповідала на неї: «Мілочки! Нічого ви не знаєте! Трава була! Ось яка! По пояс!» [3, с. 61].

Медієвіст І. В. Зав’ялова у студентів мала імідж суворо-го, вимогливого, але справедливого та об’єктивного викладача [35, с. 32]. Серед студентів про неї була поширена легенда, яка деякими авторами піддається сумніву, щодо того, що Зав’ялова у молодості була балериною Большого театру. Інша легенда стосувалася долі її наречено-го [35, с. 32; 36, с. 9; 7, с. 117].

Бачинський мав імідж у студентів, що набув характеру легенди, як «непересічний викладач, цікавий лектор і добра людина», а також «щи-рий українець» [30, с. 163; 37, с. 159; 19, с. 147]. У 1970-х рр. він фак-тично був неформальним лідером на факультеті, а після того, як був пі-шов у докторантуру, відчувалася різниця: «…факультет з Бачинським і факультет без Бачинського. Зник якийсь вогник, стало формальніше, прохолодніше…» [19, с. 148].

За спогадами …, що вступив до істфаку у 1973 р., В. Н. Станко, за розповідями старшокурсників, був «дуже авторитетна людина, вчений та викладач» [22, с. 53].

У мемуарах можна зустріти такі «неофіційні» відомості, як прізвись-ка, які давали студенти викладачам, які дозволяють оцінити ставлення до них з боку студентства. Так, Бачинського ще його однокурсники, а згодом студенти та колеги називали «Бак», що, за спогадами, «звуча-ло солідно і достойно» [27, с. 122; 33, с. 109]. За власними спостере-женнями, можемо вказати на те, що Бачинський схвально ставився до цього прізвиська, і міг так підписатися на неофіційному папері. Станко мав прізвисько «Станок» (ще зі студентських років), а також «Шеф» [38, с. 57-58; 23, с. 72], Шабанова – «Концепція» (у заочників). [6, с. 45], Ган-нушка [26, с. 38], В. С. Алєксєєв-Попов – «Альоша Попович» [6, с. 100], Зав’ялову студенти, які знали її у поважному віці, з повагою називали «Бабушка» (в іншому місці «Бабка» у випускника 1980 р.) [35, с. 32; 39, с. 75; 40, с. 68], а також «залізна леді Тетчер», для якої властивий холод-ний раціоналізм та відсутність зовнішніх проявів емоцій [41-15, с. ?]. Були свої прізвиська і у менш легендарних викладачів [14, с. 39].

У спогадах можна зустріти відомості про побутові умови виклада-чів [33, с. 111; 27, с. 125; 42, с. 67; 43, с. 69]. Унікальними відомостями мемуарів є свідчення стосовно стосунків між викладачами, ставлення їх один до одного. Так, Зав’ялова високо оцінювала, Алексєєва-Попо-

46

ва, Бачинського, В. Т. Галяса, Каришковського [44, с. 54-55], колишні студенти свідчать, що вона дорікала останньому у тому, що він не ство-рив власної наукової школи в університеті [45, с. 61-62]. Станко також з пієтетом ставився до Каришковського, Першиної, дуже тепло відзивав-ся про Бачинського [2, с. 104]. «Плеяда блискучих істориків», включно з Каришковським, збиралися на квартирі Бачинського для спілкування [27, с. 125].

Значний обсяг інформації, вміщеної у мемуарах, стосується професій-ної методики окремих викладачів. Багато уваги приділяється цьому пи-танню у спогадах колишніх студентів, присвячених Зав’яловій [40, с. 69]. Викладач знайомила студентів з історіографією окремих проблем, з ви-словлюванням власних оцінок поглядам дослідників [44, с. 50]. На лекціях вона «заставляла цікавими питаннями … думати та працювати разом з нею» [40, с. 69]. Особливе враження справляло те, як Зав’ялова вела семі-нари. «Передусім, вони ніколи не зводилися до виступів студентів або їх опитування. Ми працювали напряму з джерелами, займаючись або коментуванням текстів, або реконструкцією історичної картини…на основі джерела» [44, с. 51]. Викладач «не жаліла часу на перевірку на-ших конспектів», давала «творчі завдання, які вимагали від нас немовби вживатися в епохи раннього європейського феодалізму, хрестових по-ходів, італійського Відродження». Вона вимагала відповідальності сту-дентів за зміст своїх занять, зокрема, при розборі уроків на педпрактиці Зав’ялова казала: «те, про що ви розповідаєте, ваші учні почують тільки раз…» [44, с. 56].

Бачинський вчив студентів мислити, співставляти та аналізувати фак-ти, робити власні висновки, щоб студенти думали разом з викладачем [46, с. 118]. Т. М. Попова, колись його студентка, відзначає як специфіч-ну якість Бачинського-педагога «поєднання вимогливості і викладацько-го такту» [28, с. 131]. На його семінарах проводилася вдумлива й копітка робота з джерелами, що зближало їх за характером із заняттями Шаба-нової [15, с. 52].

На заняттях Шабанової студентів вражало в першу чергу відмінність її методики від знайомої їм зі школи. Вони вивчали не самі події, а їх відображення в історичній науці, тому такі заняття вимагали від студен-тів, щоб вони вивчали фактичний матеріал наперед, інакше відвідувати лекції не мало сенсу. Це були нетрадиційні заняття-роздуми, і студентам було достатньо важко, тим більше що в підручниках матеріал лекцій не висвітлювався [34, с. 31-32]. Шабанова, як вихованка «ленінградської іс-торичної школи», де головна увага приділялася проблемам інтерпретації

47

джерел, втілювала цей підхід на своїх заняттях [26, с. 39], намагаючись навчити студентів. Історичні джерела «всебічно обговорювались та ана-лізувалися під час практичних занять, що дозволяло студентам не про-сто повторювати зафіксовані у підручниках та лекційному курсі істини, але й самостійно думати, порівнювати, висловлювати власні судження» [47, с. 27]. «Особливу цінність заняттям надавав той факт, що Анна Ми-хайлівна особисто знала учасників наукової дискусії, у центрі якої була Руська Правда…» [15, с. 52]. Сам характер занять здавався окремим студентам достатньо жорстким, нагадував «пресингування» або шокову (репресивну) педагогіку, темп опитувань сприймався як виключно висо-кий, а оцінки й коментарі викладача – різкими [15, с. 52-53]. У античниці Р. Д. Бондар обов’язковим елементом підготовки студентів була художня література [48, с. 84]. За спогадами студентів, Станко використовував як засіб навчання власний приклад, «ненав’язливо» навчаючи методиці по-льових досліджень та наукової роботи [49, с. 77; 6, с. 96].

Лекції. Манери викладачів. Загальні враження. Значне місце у спогадах колишніх студентів займає інформація щодо характеру про-ведення лекцій їх викладачами, і зазвичай, ця характеристика мало за-лежить від того, до якого покоління студентів відноситься автор спога-дів: 1950-х чи 1970-х. Очевидно, це пов’язано було переважно з тим, що викладачі були цілісними, сформованими особистостями, майстерність яких залежала від належності до певної школи і традицій.

Одні викладачі різними поколіннями студентів характеризуються як представники «класики викладацького жанру». Її властивими рисами були поставлений голос викладача, приємний його тембр, мелодійність мови, чіткість мовлення та такий темп лекції, при якому її можна було легко конспектувати, «філігранно відточена образна мова», відсутність «водички». Ці якості в різному поєднанні були властиві, зокрема, Пер-шиній, Шабановій [26, с. 38; 6, с. 165; 13, с. 14]. Крім того, у низці спо-гадів відзначається «аристократична манера викладання» Першиної [18, с. 18-19]. Захоплення студентів викликали не тільки самі манери цього викладача, але синтез знань, культури та подібного способу подан-ня матеріалу [25, с. 23]. Внаслідок цього студенти Першиної вже за хви-лин п’ять до початку лекції заповнювали аудиторію [50, с. 20]. Подібне ставлення було й до лекцій Бачинського, який «відзначався спокійним, врівноваженим стилем викладання…» [51, с. 142], «говорив на лекціях не дуже голосно, довірливо, посміхаючись у густі вуса…» [31, с. 146].

Іншим типом лекцій були лекції-моноспектаклі, які проводили ви-кладачі, що володіли даром артистизму. Це було властиво, зокрема, Ка-

48

ришковському [31, с. 146]. Так, Г. Гребенник згадуває: «Він, подібно чаклуну, захоплював та уносив нас у далекі світи…» [6, с. 58]. Артис-тична манера ведення лекцій, що отримала навіть характеристику як «магічне віщання» залишала відбиток у свідомості учнів і Зав’ялової. За їх спогадами, «кожний епізод, про який вона розповідала, – це сцена-монолог з деякою імпровізацією та багатозначною паузою наприкінці» [39, с. 75]. Враження від лекцій підсилювало те, що все, що говорила викладачка, «подобалося їй самій, а тому й захоплювало…» студентів [52, с. 48].

Ще одним різновидом лекцій, які можна виділити з лекційного за-галу, є «академічні лекції» або «надакадемічні» (бо всі мали бути акаде-мічними). Зокрема, «лекції [В. Н. Станка] студентам першого курсу зда-валися заумними, надакадемічними, хоча вів він їх практично без запису, вільно володіючи матеріалом», дивували його широкі знання та воло-діння новими категоріями, термінами [53, с. 83]. Піднесене здивування як перше враження від незвичайно високого академічного рівня лекцій відзначали й інші учні Станко. Сунцов В. Ю. в своїх спогадах відзначає: «Володимир Никифорович як лектор вражав весь наш курс… Він читав Первісну історію захоплююче, з захопленням – ми ж не розуміли нічого – вся ця термінологія була дуже складна та незнайома… Ця манера лек-цій імпонувала та давала можливість удосконалювати свої знання» [54, с. 84]. Схожий опис академічності, наповненості інформацією стосуєть-ся і лекцій К. Д. Петряєва [7, с. 115].

В спогадах є інформація стосовно ведення лекцій, які можна охарак-теризувати як «робота зі студентами». Так, Бачинський, дуже популяр-ний та улюблений студентами як лектор [55, с. 98], міг спілкуватися з аудиторією, відповідати на питання з будь-якого періоду історії Укра-їни [20, с. 139], постійно спонукав студентів залучатись до роздумів» [31, с. 146]. Студенти отримували задоволення «…не лише від ерудиції лектора, його вміння налагодити й підтримувати контакт з аудиторією, а й від здатності викладача доречно пожартувати, згадати якісь веселі подробиці зі студентського життя» [20, с. 136]. На думку Ю. І. Сурая, ця риса поєднувала Бачинського з козацтвом, який лекції з історії козацтва «читав з с особливим романтичним піднесенням і, враховуючи козаць-кий гумор, сам дуже часто жартував» [56, с. 144; див. також: 46, с. 118]. У спогадах відзначається й особливе натхнення лектора [57, с. 83]. До цього ж типу – «робота зі студентами» – відносять автори спогадів і лек-ції Шабанової [16, с. 57].

Зрештою, зустрічаємо характеристику лекцій як «цікавих» та «моно-тонних» для студентів. Як відзначав Станко про Бачинського, «в ауди-

49

торії він помітно відрізнявся від інших викладачів. Просто у нього були дуже цікаві лекції», як і у Каришковського. З ним згодні й інші автори [22, с. 54; 57, с. 83]. З іншого боку окремі учні Шабанової вказують на монотонне читання нею лекцій та повтори, однак монотонність не за-вжди позначалася на ефективності занять. Один з її учнів відзначав, що, мабуть, тільки завдяки повторам повних імен вчених «… сотні випус-кників одеського істфаку, на якому доцент Шабанова читала більше 30 років, запам’ятали більше імен видатних медієвістів, ніж революційних вождів…» [26, с. 38].

Спогади містять і важливі відомості, якою мовою йшло викладання. Зокрема, виключно українською мовою читав свої лекції Бачинський [20, с. 139; 51, с. 142].

Зміст лекцій. Важливе значення має інформація спогадів стосовно змісту лекцій. Так, колишні студенти Бачинського згадують, що він був чудовим лектором, лекції якого притягували як істориків, так і не істори-ків, студентів і аспірантів [37, с. 160]. Привертало увагу студентів те, що у його лекціях «ніколи не було політичної кон’юнктури…» [20, с. 139]. Зміст лекцій Бачинського залежав від досвіду архівіста, він «йшов від джерела» [46, с. 118]. Інший його колишній студент згадує, що відчу-валося, що в лекції повідомляється лише незначна частинка тих знань, якими володіє викладач [20, с. 139].

У спогадах є інформація і щодо читання окремих курсів або лекцій. Ф. О. Самойлов як колишній студент згадував, що пер-ша лекція Бачинського була присвячена історії університету [20, с. 135]. Родзинкою курсу «Історії України», що читав Бачинський, окремі студенти вважали інформацію про одеські події, з опорою на ар-хівні джерела [27, с. 126]. Колишні студенти відзначають реалістичну трактовку подій 16-17 ст., хоча, на думку Ю. І. Сурая, і в радянські часи в лекціях Бачинського відбувалася певна ідеалізація козацтва, учасни-ків та подій національно-визвольної війни [51, с. 142]. Іншим особли-во запам’яталась «чудова об’єктивна» лекція про гетьмана І. С. Ма-зепу [37, с. 160]. Яскраве враження залишила і лекція Бачинського, присвячена бойовим діям на півдні України у другій половині 1941 р. [30, с. 164].

Багато інформації у спогадах міститься й щодо змісту лекцій Перши-ної. Один з представників студентства 1950-х рр. згадує, що, коли викла-дач, використовуючи «мінімально заідеологізований підхід до історич-них подій, майстерний аналіз першоджерел», читала курс вітчизняної історії другої половини ХІХ ст., зупиняючись на реформах 60-70-х рр.,

50

суспільно-політичних рухах, ідейно-політичній боротьбі тощо, – «все це мимоволі трансформувалось в нашій уяві на тогочасні події в радян-ському суспільстві, будило думку і почуття» [13, с. 13-14]. С. В. Куль-чицький відзначає, що в лекціях Першиної він знаходив свіжі думки [58, с. 16].

Стосовно змісту лекцій Станко, багато авторів спогадів наголошують на тому, що особливої цінності їм надавало його захоплення науковою роботою. Свій «по-справжньому науковий курс історії первісного сус-пільства» він читав без особливих поблажок першокурсникам. Це було своєрідним випробуванням, і «той, кому вдалося подолати потік інфор-мації у вигляді теорій, гіпотез, фактів та термінів, міг йти до нього в учні» [23, с. 72; 49, с. 75].

Значний обсяг даних маємо в спогадах і щодо лекцій Зав’ялової. Ав-тори зупиняються на особливостях їх тексту, «коронних виразах» викла-дача [39, с. 76], відзначають, що вона була невичерпна на ідеї, підкупала новизною [41, с. 71].

Відбилися у спогадах колишніх учнів і особливості змісту лекцій Ша-банової: «…в її лекціях було головне – творча думка, науковий пошук. Вміння розмірковувати разом з нами». Практичні заняття, присвячені аналізу «Руської Правди» характеризуються як «справжня наша творча лабораторія» [34, с. 33, 35]. Цікаво, що у спогадах зафіксовано і поді-бний зміст занять по «Руській Правді», які проводила Є. В. Сизоненко у 1950-х рр. [7, с. 179].

Роль викладачів у вихованні дослідницьких інтересів та якостей студентів та аспірантів. З огляду на те, що авторами спогадів часто є ко-лишні студенти, що надалі займалися науково-педагогічною діяльністю, значне місце у спогадах займає інформація про те, як викладачі розви-вали в студентах, а згодом аспірантах їх дослідницькі якості. Зав’ялова, згадують колишні студенти, мала значний особистий вплив [44, с. 49]. Вміння заохотити здібного студента було властиво Станко [54, с. 84].

Викладачі посилали студентів на наукові конференції [44, с. 51; 45, с. 60], надавали спеціальну літературу для глибокого ознайомлення з предметом (Зав’ялова) [44, с. 51]. Часто у спогадах відзначається висока вимогливість до текстів виступів студентів на конференціях [45, с. 61]. Зав’ялова, за спогадами одного з колишніх студентів, «заставила пере-писувати тези на студентську конференцію 19 разів. Принцип: «Ви маєте писати саме те й так, як ви думаєте, а не комбінувати механістично чужі слова, думки та вирази» [59, с. 45]. За наполяганням С. М. Ковбасюка, широко відомий тепер видатний історик С. В. Кульчицький редагував

51

свою першу наукову статтю 6 разів [21, с. 89]. Переробок тез доповідей вимагав від своїх студентів і Бачинський [37, с. 160].

Бачинський, за спогадами, як науковий керівник був вимогливим та принциповим з погляду на наукові підходи початківців. Колишні учні згадують, що він «завжди прискіпливо, на відміну від поблажливих оці-нок на заліках і екзаменах, відносився до курсових, а ще більше до ди-пломних робіт» [27, с. 128-129]. Водночас у спогадах часто відзначаєть-ся його лібералізм, схильність до надання свободи в науковому пошуку, надання в разі потреби необхідної поради [30, с. 165-166; 37, с. 160].

Високу оцінку в спогадах як науковий керівник отримала і Ша-банова. Студентам, які писали у неї курсові, було нелегко, вод-ночас вона часто редагувала сама «безпомічні студентські робо-ти, а це така школа, яка залишається з людиною на все життя» [15, с. 53; 26, с. 40]. Так само і аспіранти називають її кращим науко-вим керівником, її керівництво набувало форми співробітництва. Один з них згадує: «А що вимагала?? Роботи, чесної та все охватної; системи об’єктивних наукових доказів; дуже незадоволена бувала кусками тек-сту, в яких бачила мою схильність до публіцистичного стилю» [15, с. 54].

Здібних студентів окремі кафедри залучали до своєї робо-ти та кафедрального життя. Так, вже на старших курсах Бачин-ський був «своєю людиною на кафедрі історії України», а Ковбасюк, що створив кафедру, «…Анатолія вважав мало не рідним сином» [21, с. 89].

Значну роль у вихованні дослідницького інтересу у студентів відігра-вали студентські наукові гуртки. Мемуари дають змогу ознайомитися з тим, як саме відбувалися та сприймалися їх засідання. І. В. Нємченко відзначає, що на засіданнях студентського гуртка з історії культури доби Відродження відбувалося чудо передачі «незримого факелу» студентам [36, с. 11]. Атмосфера гуртка була ліберальною. У його роботі брали участь видатні вчені факультету – Каришковський, Алєксєєв-Попов, які яскраво проводили дискусії, що справляли враження «справжнього аго-ну в античному розумінні цього слова» [6, с. 98-100; 42, с. 66]. Один з авторів спогадів згадує: «Ми, тоді зовсім молоді люди, отримали блис-кучий урок ведення наукової дискусії, нам пощастило торкнутися твор-чого пошуку історичної істини…» [41, с. 74].

Наслідком уваги викладачів до наукового зростання своїх студентів та аспірантів є численні характеристики їх не просто як викладачів, а як «Вчителів», що не вчили тільки, а навчали, і залишили свій глибо-кий вплив на подальшій діяльності випускників [31, с. 145; 13, с. 13; 42, с. 66-67; 30, с. 162; 60, с. 158; 20, с. 139; 15, с. 51-53, 55; 34, с. 33; 26, с. 41; 16, с. 56; 40, с. 68-69].

52

Багато місця у спогадах займає характеристика стосунків окремих викладачів істфаку зі своїми студентами. Автори мемуарів часто на-голошують на небезсторонності ряду викладачів до студентів, готов-ності до спілкування зі студентами і у позанавчальний час, зокрема, це стосується Бачинського [46, с. 118; 19, с. 149], Шабанової [16, с. 56], Першиної [50, с. 20], Станка [22, с. 53]. Так, Першина, за спогадами ко-лишнього студента, під час перебування на практиці в Харкові, не тіль-ки прийшла за запрошенням на день народження студента, але й «без її «лепти до студентського котла» було б на столі пустовато» [25, с. 23].

У спогадах колишніх студентів знаходимо відомості про загальне ставлення до викладачів. Гребінник відзначає, що «ми ставилися до сво-їх вчителів як до міфічних персонажів…» [6, с. 171]. Ймовірно, саме тому різкі слова, «дошкульна з англійським відтинком іронія» улюбле-них викладачів (Шабанової [15, с. 50-51], Першиної [58, с. 16], Зав’ялової [35, с. 32; 44, с. 55].) студентам сприймалися фактично без образи, об-ражатися було «неприйнято» [6, с. 96]. Навпаки, студенти старалися краще готуватися, щоб не почути небажані характеристики [58, с. 16]. Хоча зустрічаються і більш критичні характеристики іронії викладачів (Зав’ялової) [61, с. 65].

Ставлення викладачів до студентів залежало від здібностей самих студентів. Іноді це була підвищена вимогливість до кращих студентів (Зав’ялова [44, с. 52], Бачинський [20, с. 140].). Часто відзначається «су-ворість» викладачів, їх вимоги до студентів старанно готуватися до за-нять (Шабанова) [15, с. 51; 29, с. 45-46]. Водночас часом окремі викла-дачі намагалися «зберегти» гірших студентів, з огляду на їх перспективу (Бачинський).

Образи викладачів, які складалися в студентській уяві, формували певні їх індивідуальні підходи до підготовки та здачі іспитів. У мему-арах можна знайти характеристику особливостей проведення іспитів, включно з вступними, з боку різних викладачів (Алексєєва-Попова [6, с. 105, 171], Першиної [18, с. 19], Шабанової [15, с. 52; 29, с. 46], Бачин-ського [60, с. 158; див. також: 31, с. 146; 30, с. 163], Станко [49, с. 75]).

Часто автори спогадів відзначають своєрідне «батьківське ставлен-ня», або «товариське» з боку викладачів, їх намагання допомогти сту-дентам та випускникам [44, с. 53; 37, с. 160; 31, с. 146; 20, с. 136]. Ви-кладачі намагалися виховувати у студентів інтерес до книги (Станко, Ка-ришковський) [49, с. 77; 7, с. 183], навики до роботи з нею (Шабанова) [15, с. 52].

Багато позитивних вражень знайшло місце на сторінках ме-муарів у зв’язку зі стосунками викладачів та студентів у колгос-

53

пі та на виробничій практиці, зокрема. археологічній. У зв’язку з цим часто автори звертаються до характеристик Бачинського [27, с. 124, 126-127; 32, с. 114], Станко [22, с. 54]. Широко висвітлюється у спогадах обставини студентської археологічної практики, побут, роль Станка у його налагодженні, події, які не були ніде задокументовані, зо-крема, проведення дозвілля, вирішення конфліктів та налагодження сто-сунків з «місцевими», або зйомка фільму в стилі «Вестерн» [49, с. 75-76; 2, с. 103; 38, с. 57, 59; 22, с. 54-55].

Особисті якості викладачів. З погляду студентів, очевидно, достат-ньо важливим чинником сприйняття предмету була зовнішність викла-дачів, їх специфічні манери. Зокрема, в спогадах дуже часто ми можемо зустріти відповідну інформацію. Колишні студенти відзначають стиль-ність одягу (Першиної) [17, с. 19], або неяскравий одяг (ленінградська традиція) Шабанової [15, с. 49], водночас згадується її «фірмова посміш-ка» [26, с. 38], загальне враження від зовнішнього вигляду (Шабанової [34, с. 32; 47, с. 27]). Переважно захоплюються у спогадах зовнішнім виглядом Зав’ялової [58, с. 16; 13, с. 14; 39, с. 75], наводять опис зовніш-ності Бачинського [57, с. 83], порівнюючи його з Шевченком та Ніцше одночасно. Не пройшла повз увагу студентів й особливість лексики ви-кладачів (Шабанової [3, с. 60]).

Спілкування студентів та викладачів відбувалося в різних ситуаціях, в навчальний та позанавчальний час. Завдяки цьому важливу роль віді-гравали окремі риси викладацького характеру. Переважно ми зустрічає-мо згадки про позитивні якості, такі як гумор та «комунікативна чарів-ність» (Зав’ялова [41, с. 71], Бачинський [33, с. 112; 30, с. 164]; К. Г. Ми-галь [7, с. 99].), повага до інших, до історичної пам’яті інших (Бачин-ський [62, с. 80; 30, с. 164; 27, с. 129].), добросовісність (Бондар [48, с. 84]), принциповість щодо навчального процесу та загальна (Бондар, Станко, Шабанова, Бачинський («…не можеш сказати правду, не говори, але ніколи не кажи брехню….» ) [20, с. 139; 48, с. 84; 63, с. 52; 47, с. 27]). Особливо відзначаються працьовитість викладачів, високий рівень еру-диції, інтелекту загалом, духовної культури (Першина [64, с. 17; 58, с. 15; 65, с. 11-12; 25, с. 23], Бачинський [33, с. 110; 55, с. 100], Зав’ялова [35, с. 31]). Зустрічаються і загальні характеристики викладачів як осо-бистостей або інтелігентів у високому сенсі слова. Зокрема, І. М. Ко-валь відносить Першину до плеяди найбільш яскравих особистостей як університету, так і міста взагалі у другій половині ХХ ст. [64, с. 17]. Як цілісну особистість, шановану за це студентами, мемуари характеризу-ють Шабанову [15, с. 53]. «Інтелігентною людиною» називають автори

54

спогадів Бачинського [33, с. 110; 57, с. 83], «сувора та безкомпромісна інтелігентність» була властива Зав’яловій [59, с. 47]. Відзначався і па-тріотизм, зокрема, Бачинського, як любов до людей та рідних степових просторів і любов до всього, що пов’язано з Україною [19, с. 150]. Іно-ді відзначалися й інші риси, поряд з принциповістю – безкомпроміс-ність, гаряче відстоювання своїх поглядів, непростий характер (Станко [63, с. 52; 23, с. 72]).

Часто зустрічається характеристика викладачів як носіїв високих мо-ральних принципів, високого морального авторитету. Це стосується, зо-крема, Зав’ялової [35, с. 31; 14, с. 39], Бачинського, який, за виразом автора спогадів, як ніхто, уособлював на практиці моральний імператив популярного серед студентів 60-х років поета-бунтаря Василя Симонен-ка: «найскладніша людина проста» [31, с. 146].

Значне місце у спогадах про окремих викладачів займає інформація про їх загальний рівень культури, який характеризується як висо-кий, а також більш конкретна – про їх улюблених поетів, письменників, філософів, про улюблені пісні, музику, знання іноземних мов, культуру мовлення. розмір домашньої бібліотеки, захоплення тощо (до переліку входять прізвища Бачинського, Зав’ялової, Алєксєва-Попова, Першиної, Станка, Бондар) [1; 41, с. 70; 62, с. 77, 80; 6, с. 165, 105; 66, с. 16-17; 45, с. 63; 49, с. 76-77; 2, с. 105; 48, с. 84].

Професіоналізм. Високий рівень культурних та наукових стандартів, які демонстрували видатні викладачі, відображали-ся у ставленні до них і на рівні окремих учнів, і на рівні університе-ту, а також міста в цілому. Часто ми зустрічаємо такі характерис-тики, як «професіонал вищого класу» (Першина) [66, с. 16-17], або «візитна картка» історичного факультету 1950-80-х рр. ХХ ст. (Зав’ялова) [67]. Подібних викладачів часто можна було побачити в ото-ченні студентів вже після лекції, що тим самим «продовжувалася». Так, відповідні свідчення маємо про Бачинського [30, с. 165; 37, с. 159; 20, с. 139].

Високопрофесійні викладачі були відомі поза межами університету. Учасник студентської конференції у 1984 р. на базі ОДУ А. В. Бойко відзначав про Бачинського: «…після шикарних відзивів про нього своїх сусідів в залі, я переконався, що для одеситів не знати його – це les regles du mauvais ton…» [68, с. 154].

«Вільнодумство» та використання наукового «самвидаву». Хоча в досліджуваний період панівною мала офіційно залишатися так звана марксистсько-ленінська методологія, мемуари колишніх студентів міс-тять відомості про відхід окремих викладачів від встановлених правил

55

науково-педагогічної роботи. На істфаці це стосувалося в першу чергу Зав’ялової, яка була обізнана із західноєвропейською методологією істо-ричного дослідження, давала високу оцінку школі «Анналів», добувала відповідні книги в «самвидавівському» варіанті (тому що французька література фактично не поступала) та заставляла вивчати їх та вико-ристовувати в дипломних роботах студентів (зокрема, дослідження Е. Ларуа Ледюрі) [59, с. 44-46]. Певне дисидентство у вигляді ознайом-лення студентів та аспірантів з неофіційним трактуванням, зокрема, норманської теорії та поглядів норманістів, спостерігалося і у Шаба-нової [15, с. 49-50].

Спогади відображають особливості наукової біографії викладачів, такі моменти, як підготовка наукових видань, захист дисертацій тощо [19, с. 149; 27, с. 123, 127-128, 129; 28, с. 132]. Зокрема, у мемуарах мож-на знайти відомості щодо участі Першиної у підготовці історії універ-ситету до 135-річчя [65, с. 11], стосовно обставин захисту кандидатської дисертації Бачинського, які, зокрема, повідомляє В. В. Багацький. Він відзначає, що у 1969 р. після захисту дисертації «…його (Бачинського) палкі шанувальники з радощів ледь не влаштували маніфестацію» [33, с. 109]. Не відображеною у інших групах джерел, але вміщеною у спо-гадах, є інформація про ситуацію ідеологічного тиску при виборі тем дисертацій, або пошуки виходу з методологічної кризи в другій по-ловині 1980-х рр., в якій опинилися історики, і як ця криза впливала на наукову діяльність [21, с. 91; 28, с. 132; 27, с. 127-128].

Отже, мемуаристика є достатньо інформативним джерелом до іс-торії Одеського університету в другій половині ХХ ст. Незважаючи на суб’єктивний характер інформації, спогади містять відомості, які не ві-дображені в інших групах джерел, що дає можливість для більш деталь-ного й глибокого відтворення історії Одеського університету та персо-налій, з ним пов’язаних.

Список використаних джерел та літератури

1. Гребенник Г. П. Портрет интеллигента в одесском интерьере (По-весть о Тамаре Андреевне Тарасенко и не только о ней) [Текст] / Г. П. Гребенник. – Одесса, 2009. – 150 с. – Режим доступу : http://politology2004.narod.ru/book_3.htm. [Дата останнього звернення 15.04.2015].

2. Стоянова (Захарченко) Г. Н. Под большими деревьями… [Текст] / Г. Н. Стоянова (Захарченко) // Человек в истории и культуре (далі – ЧВИИК). – Одесса, 2012. – Вып. 2. – С. 93-108.

3. Пригарин А. А. Анна Михайловна Шабанова в студенческом

56

фольклоре 1980–1990–х гг. [Текст] / А. А. Пригарин // Анна Ми-хайловна Шабанова (1933–2006) : к 80–летию со дня рождения : сборник памяти : биографические материалы и статьи / отв. ред. и сост. Т. Н. Попова (далі – Анна Михайловна Шабанова (1933-2006)). – Одесса : ОНУ, 2012. – С. 58-64.

4. Синявська О. Заїра Валентинівна Першина: штрихи до портре-ту // Історична україністика в Одеському університеті : визначні віхи, персонажі, доробок. – Одеса, 2013. – С. 168-188.

5. Данилко П. Ю. Приклад для наслідування [Текст] / П. Ю. Данил-ко // Времена и годы : воспоминания ветеранов войны и труда Одесского университета (далі – ВиГ). – Одесса : Астропринт, 1999. – Вып. 2. – С. 64-68.

6. Гребенник Г. Записки обитателя одесского истфака [Текст] / Г. Гребенник // Дерибасовская – Ришельевская. – 2011. – Вып. 45. – С. 42–48; Вып. 46. – С. 56–59; Вып. 47. – С. 96-106; 2012.– Вып. 48. – С. 160-172.

7. Урсу Д. П. Факультет. – Одесса : Оптимум, 2006. – 305 с.8. Белоус В. М. Память о них всегда со мной… [Текст] / В. М. Бе-

лоус // ВиГ. – Вып. 2. – С. 19-29.9. Чуприна Р. И. Поэт звездного неба [Текст] / Р. И. Чуприна // ВиГ.

– Одесса : Астропринт, 1998. – Вып. 1. – С. 118-122.10. Кухаренко В. А. В начале было Слово [Текст] / В. А. Кухаренко //

ВиГ. – Вып. 2. – С. 78-80.11. Смагленко Ф. П. Незабутнє [Текст] / Ф. П. Смагленко // ВиГ. –

Вып. 1. – С. 94-98.12. Винникова М. А. Влюбленный в природу [Текст] / М. А. Винни-

кова // ВиГ. – Вып. 2. – С. 47–50.13. Курас І. Ф. Слово про вчителя [Текст] / І. Ф. Курас // Записки

історичного факультету / ОНУ ім. І. І. Мечникова (далі – ЗІФ). – Одеса, 2000. – Вип. 10. – С. 13-15.

14. Урсу Д. П. Моральный авторитет / Д. П. Урсу // Libra : збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. – Одеса, 2012. – Вип. 2. – С. 38-43.

15. Горнов С. Ю. Анна Михайловна Шабанова [Текст] / С. Ю. Гор-нов // Анна Михайловна Шабанова (1933-2006). – С. 49-55.

16. Студенников И. В. Памяти Анны Михайловны Шабановой [Текст] / И. В. Студенников // Там само. – С. 55-57.

17. Вегерчук С. М. [Без назви] [Текст] / С. М. Вегерчук // ЗІФ. – С. 19.18. 18. Серов И. П. [Без назви] [Текст] / И. П. Серов // Там само. –

С. 18-19.

57

19. Щетніков В. П. Світлій пам’яті Анатолія Діомидовича Бачинсько-го [Текст] / В. П. Щетников // Анатолій Діомидович Бачинський. До 75-річчя з дня народження (біографічні матеріали) / упоряд. : Бачинська О. А., Левченко Г. С., Новікова Л. В., Хмарський В. М. (далі – Анатолій Діомидович Бачинський) – Одеса : Сміл, 2008. – С. 147-151.

20. Самойлов Ф. О. Про вчителя, колегу, друга [Текст] / Ф. О. Само-йлов // Там само. – С. 135-141.

21. Кульчицький С. В. Мій Бачинський [Текст] / С. В. Кульчицький // Там само. – С. 87–92.

22. Коваль И. Н. Человек дела и совести [Текст] / И. Н. Коваль // ЧВИИК. – С. 53-57.

23. Руссев Н. Д. Серце, разбитое о жизнь (девять тезисов о Влади-мире Никифоровиче Станко) [Текст] / Н. Д. Руссев // Там само. – С. 71-73.

24. Самойлов Ф. А. О ветеранах – учителях и колегах [Текст] / Ф. А. Самойлов // ВиГ. – Вып.1. – С. 78-82.

25. Скрипник А. И. [Текст] / А. И. Скрипник // ЗІФ. – С. 22-23.26. Руссев Н. Д. Нечаянная наставница (Ненаучное эссе об А. М. Ша-

бановой) [Текст] / Н. Д. Руссев // Анна Михайловна Шабанова (1933–2006). – С. 37-44.

27. Дьомін О. Б. Анатолій Діомидович Бачинський: викладач і вче-ний [Текст] / О. Б. Дьомин // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 122-131.

28. Попова Т. Н. И в сердце, и в памяти. [Текст] / Т. Н. Попова // Там само. – С. 131-134.

29. Милевич С. В. Анна Михайловна – педагог или учитель [Текст] / С. В. Милевич // Анна Михайловна Шабанова (1933–2006). – С. 44-49.

30. Хмарський В. М. Уроки Бачинського [Текст] / В. М. Хмарський // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 162–169.

31. Чумак В. М. Спогади про вчителя [Текст] / В. М. Чумак // Там само. – С. 145-147.

32. Білоусова Л. Г. Мій вчитель [Текст] / Л. Г. Білоусова // Там само. – С. 113-118.

33. Багацький В. В. «БАК» [Текст] / В. В. Багацький // Там само. – С. 109-112.

34. Гошуляк В. В. Наш учитель и педагог [Текст] / В. В. Гошуляк // Анна Михайловна Шабанова (1933–2006). – С. 29-36.

35. Тоцкий П. Н. Профессионал по призванию [Текст] / П. Н. Тоцкий // Libra: – С. 31-37.

58

36. Немченко И. В. Ирина Владимировна Завьялова : страницы био-графии [Текст] / И. В. Немченко // Там само. – С. 7-13.

37. Мисечко А. І. Спогади про вчителя [Текст] / А. І. Мисечко // Ана-толій Діомидович Бачинський. – С. 159-161.

38. Гриськов А. С. «В лето 1974 года…» [Текст] / А. С. Гриськов // ЧВИИК. – С. 57-62.

39. Руссев Н. Д. Встречи с Ириной Владимировной Завьяловой – счастливые случайности [Текст] / Н. Д. Руссев // Libra. – С. 75-79.

40. Милова М. И. Из воспоминаний об Ирине Владимировне За-вьяловой [Текст] / М. И. Милова // Там само. – С. 68-69.

41. Гриськов А. Посланник культуры и добра (несколько слов об И. В. Завьяловой) [Текст] / А. Гриськов // Там само. – С. 70-74.

42. Альтшуль (Жебеленко) О. [Текст] / О. Альтшуль (Жебеленко) // Там само. – С. 66-67.

43. Андриевский А. М. Воспоминание о Владимире Никифорови-че Станко [Текст] / А. М. Андриевский // ЧВИИК. – С. 69-71.

44. Демин О. Б. Ирина Владимировна Завьялова: учитель, педагог, коллега [Текст] / О. Б. Демин // Libra. – С. 49–56.

45. Шевчук Н. А. Из воспоминаний о педагоге (к столетию со дня рождения И. В. Завьяловой) [Текст] / Н. А. Шевчук // Там само. – С. 57-64.

46. Гребцов В. М., Гребцова И. С. Воспоминания об учителе и кол-леге [Текст] / В. М. Гребців, И. С. Гребцова // Анатолій Діоми-дович Бачинський. – С. 118-120.

47. Гребцова И. С. Об учителе, коллеге и друге [Текст] / И. С. Греб-цова // Анна Михайловна Шабанова (1933–2006). – С. 27-29.

48. Булатович С. А. Памяти Риммы Дмитриевны Бондарь [Текст] / С. А. Булатович // Libra – С. 80-84.

49. Паламарчук С. В. Мои воспоминания об учителе [Текст] / С. В. Паламарчук // ЧВИИК. – С. 75-79.

50. Заремба С. Теплота і людяність, вдячність і повага [Текст] / С. Заремба // ЗІФ. – С 20–21.

51. Слюсар Ю. О. Вчений-краєзнавець і патріот [Текст] / Ю. О. Слю-сар // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 142-144.

52. Попова Т. Н. «Среди миров…» [Текст] / Т. Н. Попова // Libra. – С. 48.

53. Червенков Н. Н. Каким я знал профессора Владимира Станко [Текст] / Н. Н. Червенков // ЧВИИК. – С. 82–83.

54. Сунцов В. Ю. Моя путевка в жизнь… [Текст] / В. Ю.- Сунцов // Там само. – С. 83-86.

55. Соколянский М. Г. По доброй прихоти судьбы [Текст] / М. Г. Со-

59

колянский // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 96-101.56. Сурай Ю. І. Спогади про професора кафедри історії України

[Текст] / Ю. І. Сурай // Там само. – С. 144-145.57. Гончарук Г. І. Він любив Україну у важку годину [Текст] /

Г. І. Гончарук // Там само. – С. 82–84.58. Кульчицький С. Мої студентські враження[Текст] / С. Куль-

чицький // ЗІФ. – С. 15-16.59. Добролюбский А. О. Моя Зав’ялова [Текст] / А. О. Добролюб-

ский // Libra. – С. 43-47.60. Діанова Н. М. Постать А. Д. Бачинського очима студентки

[Текст] / Н. М. Діанова // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 157-158.

61. Багацкий В. В. Незабвенная Ирина Владимировна [Текст] / В. В. Багацкий // Libra. – С. 65.

62. Бачинська О. А. Батьківська школа [Текст] / О. А. Бачинська // Анатолій Діомидович Бачинський. – С. 77-82.

63. Наулко В. І. Незабутні зустрічі з Володимиром Станко [Текст] / В. І. Наулко // ЧВИИК. – С. 51-53.

64. Коваль И. Н. [Без назви] [Текст] / И. Н. Коваль // ЗІФ. – С. 17.65. Хмарський В. М. Заїра Валентинівна Першина – науковець і

педагог [Текст] / В. М. Хмарський // Там само. – С. 6-13.66. Якупов Н. М. [Текст] / Н. М. Якупов // Там само. – С. 16-17.67. Демин О. Б. Англоведческие исследования в научно-педагоги-

ческом наследии И. В. Завьяловой [Текст] / О. Б. Демин // Libra. – С. 14-30.

68. Бойко А. В. П’ятнадцять доленосних хвилин з Анатолієм Ді-омидовичем Бачинським [Текст] / А. В. Бойко // Анатолій Ді-омидович Бачинський. – С. 151-156.

60

РОЗДІЛ ІІ. УНІВЕРСИТЕТ ЯК СТРУКТУРА ТА СТРУКТУРИ УНІВЕРСИТЕТУ

УНІВЕРСИТЕТ ЗАГАЛОМУДК 378.22

Л. М. Дунаєва, М. К. Кременчуцька, О. О. Нікогосян, У. В. Варнава

ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА РЕСУРСИ ІНТЕГРАЦІЇ УНІВЕРСИТЕТУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ ВИЩОЇ

ОСВІТИ У КОНТЕКСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ»

Окреслено місце та перспективи розвитку післядипломної освіти в контексті освітніх реформ. Зазначено, що післядипломна освіта повинна охопити не тільки традиційне для України постдипломне навчання, але й низку порівняно нових видів освітньої діяльності. Позначено, що гнучкі освітні траєкторії, які сприяють навчанню впродовж життя, являються інноваційним ресурсом інтеграції уні-верситету до ЄПВО.

Ключові слова: післядипломна освіта, ЄПВО, рамки кваліфікації, навчання впродовж життя.

Визнання європейської інтеграції стратегічним зовнішньополітич-ним пріоритетом України, підписання угоди України з ЄС про асоціацію ставить нові актуальні завдання перед вищою школою на шляху до єв-ропейських і світових освітніх просторів. Основні етапи і механізми ін-тегрування науки та освіти сформульовані в Законі України «Про вищу освіту» та проекті «Концепції розвитку освіти України на період 2015-2025 роки.

Необхідно виробити динамічну, мобільну, конкурентоспроможну модель освітнього процесу, в якій оптимально поєднуються кращі ві-тчизняні та зарубіжні традиції підготовки кадрів, здатних до активних самостійних дій.

Ціль національної університетської освіти – створити національні рекомендації і рамкові стандарти, які узгоджуються з європейським простором вищої освіти (ЄПВО), і зробити вищу освіту сумісною і порівнянною, не змінюючи різноманітності її змісту.

В Європейському просторі вищої освіти і наукових досліджень роз-роблено певну сукупність інструментів з метою гармонізації національ-

61

них освітніх систем та розвитку академічної мобільності. До основних інструментів Болонського процесу прийнято відносити: європейську кредитну та трансферно-накопичувальну систему (ЄКТС), національ-ні та європейські рамки кваліфікацій (НРК, ЄРК), результати навчання, студентоцентричне навчання, додаток до диплому європейського зразка (Diploma Supplement).

В Законі України «Про вищу освіту» посилена інноваційна складова діяльності вищих навчальних закладів, суть якої у створенні, вдоскона-ленні або застосуванні компонентів, що суттєво поліпшують результати освітньої діяльності. Інноваційними ресурсами інтеграції університету до європейського простору вищої освіти можуть стати гнучкі освітні траєкторії, що сприяють навчанню впродовж життя, побудова середови-ща, здатного стимулювати потребу в постійному навчанні [1].

Мова йде про роль і місце післядипломної освіти в контексті освіт-ніх реформ. Нова редакція Закону України «Про вищу освіту» визна-чає необхідність практичного переосмислення поняття перепідготовки. Післядипломна освіта має стати ключовим фактором розвитку навчан-ня впродовж життя Lifelong Learning (LLL) в Україні. Інститут іннова-ційної та післядипломної освіти Одеського національного університету імені І. І. Мечникова має досвід надання освітніх послуг в системі піс-лядипломної освіти з 1996 року. Співробітниками інституту розроблена модель та система психолого-педагогічного супроводу освітньої діяль-ності у системі постдипломної освіти [2].

Согласно національному освітньому глосарію з вищої освіти, після-дипломна освіта (Postgraduate / Continuing / Further / In-service Education) – це спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення та оновлення її професійних знань, умінь та навичок або отримання іншої професії, спеціальності на основі здобутого раніше освітнього рівня та практичного досвіду [3].

Суттєвими з даної точки зору є такий інструмент ЄПВО як національ-ні та європейські рамки кваліфікацій (НРК, РК, ЄРК).

Рамка кваліфікацій – це системний і структурований опис кваліфіка-цій, освітньо-кваліфікаційних рівнів, кваліфікаційних стандартів різних рівнів і типів, встановлених на основі визначеного законом набору кри-теріїв.

Основні задачі рамки кваліфікацій:- обмеження і впорядкування на національному рівні різноманітності

типів освітніх програм, ступенів, кваліфікацій, а також дипломів та сертифікатів, що їх видають за результатами навчання;

- створення можливості побудови індивідуальних траєкторій навчан-ня (термін навчання, академічні ступені і кваліфікація вищої освіти), що забезпечують отримання конкретної кваліфікації або підвищення

62

її рівня. Індивідуальна траєкторія навчання дає змогу порівнювати і зіставляти можливі варіанти вибору навчальної програми та майбут-ньої кваліфікації і з урахуванням індивідуальних можливостей сту-дента, а надалі - для навчання впродовж життя;

- створення прозорих, зрозумілих і порівнянних процедур офіційного визнання отриманих кваліфікацій в ЄПВО;

- здатність до використання працедавцями з метою отримання інфор-мації про кваліфікації, які надає вища освіта;

Результати навчання і отримана кваліфікація описується за допомо-гою дескрипторів. Дескриптори – це опис того, що повинен знати, ро-зуміти і / або вміти той, кого навчають по завершенні навчальної про-грами. Система дескрипторів є інваріантню, тобто не прив’язаною до конкретного освітнього контексту, що полегшує зіставлення різних сис-тем сертифікації.

Європейська рамка кваліфікацій (ЄРК) є метасистемою, призначеною для забезпечення прозорості, порівнянності і визнання кваліфікацій, ди-пломів та свідоцтв про освіту з метою розвитку академічної та трудової мобільності громадян на Європейському континенті.

Слід звернути увагу, що існує дві системних Європейських рамки кваліфікацій: Рамка кваліфікацій Європейського простору вищої освіти (РК ЄПВО) и Європейська рамка кваліфікацій для навчання впродовж життя (ЄРК НПЖ).

Рамка кваліфікацій Європейського простору вищої освіти (The framework of qualifications for the European Higher Education Area– “QF for the EHEA”) прийнята у 2005 році на конференції Європейських Міністрів, відповідальних за вищу освіту. Описує три послідовні цикли вищої освіти, містить чотири кваліфікаційні рівні. Для опису кваліфі-каційних рівнів рамки використовуються Дублінські дескриптори, що складаються з п’яти видів (базових) компетентностей: знання та розу-міння; застосування знань та розумінь; формування суджень; комуніка-ція; уміння навчатися.

Європейська рамка кваліфікацій для навчання впродовж життя (The European Qualifications Framework for lifelong learning – “EQF for LLL”) ухвалена у 2008 році Європейським Парламентом та Радою Європей-ського Союзу. Представляє собою загальний системний опис восьми кваліфікаційних рівнів, де рівні 6, 7 і 8 відповідають вищій освіті. Її мета – реалізація концепції навчання протягом усього життя. Вона охо-плює весь спектр кваліфікацій, здобутих у процесі формального, нефор-мального, інформального навчання. Опис кваліфікаційних рівнів ЄРК НВЖ здійснюється в термінах: знань; умінь; відповідальності й авто-номності.

63

Формальне навчання (Formal learning): навчання, що інституціолізо-ване, цілеспрямоване, сплановане за участю державних і визнаних при-ватних організацій та призводить до присудження національно визнаних кваліфікацій у межах певного освітнього рівня (етапу, циклу) і здійсню-ється в закладах освіти.

Неформальне навчання (Non-formal learning): додаткове інституційно організоване навчання, що не завершується наданням кваліфікації пев-ного рівня (етапу, циклу) формальної освіти.

Інформальне навчання (Informal learning): неофіційне, не інституціо-лізоване цілеспрямоване (самонавчання) або нецілеспрямоване навчан-ня (зокрема спонтанне, випадкове, що відбувається під час позанавчаль-ної діяльності) [4].

Європейські кваліфікаційні метарамки (РК ЄПВО і ЄРК НПЖ) жод-ним чином не обмежують поняття кваліфікації її професійними ознака-ми, а є підставою для порівняння і визнання в різних країнах підсумків освіти (знань, компетенцій). Головна ідея, реалізована в цьому підході, така: не має значення, яке формальне навчання людина отримала (кіль-кість годин, проведених у навчальних аудиторіях, програми, правила, процедури), важливий підсумок – що саме він вміє робити і наскільки добре. Схожих результатів можна досягти різними способами: навчаю-чись безпосередньо на робочому місці або самостійно, беручи участь у тренінгових програмах роботодавців і т. д.

Рис. 1. Структура європейської рамки кваліфікацій

64

На рисунку 1 показана структура європейської рамки кваліфікацій, яка є не системою вимог, а інструментом для порівняння, підтвердження та визнання кваліфікацій. З її допомогою можна співвідносити знання та вміння, отримані працівником в освітніх установах різних країн [5].

До недавнього часу в Україні під «кваліфікацією» традиційно розу-мілася ступінь підготовленості до виконання певного виду роботи. В результаті масштабної роботи міжнародних організацій в області рамок кваліфікацій, оптимізації навчання протягом усього життя шляхом про-ведення різних реформ були адаптовані і прийняті існуючі на міжнарод-ному рівні визначення, що знайшло своє відображення в понятійному апараті до НРК (національної рамці кваліфікацій).

Національна рамка кваліфікацій України прийнята постановою Ка-бінету Міністрів України від 23.11.2011 № 1341 “Про затвердження На-ціональної рамки кваліфікацій”. Вона складає 10 кваліфікаційних рівнів та передбачає систему компетентностей: знання, уміння (когнітивні та практичні), комунікація, автономність і відповідальність та узагальне-ний опис рівня (інтегральна компетентність) [6].

Таблиця 1Зіставлення рамок кваліфікацій (компетентності)

ЄРК НПЖ РК ЄПВО НРК

▪ Знання▪ Уміння (когнітивні, та практичні)▪ Автономність і відповідальність

▪ Знання та розуміння▪ Застосування знань та розумінь▪ Формування суджень▪ Комунікація▪ Уміння навчатися

▪ Знання▪ Уміння (когнітивні та практичні)▪ Комунікація▪ Автономність і відповідальність▪Інтегральна компетентність

Можна виділити наступні головні розбіжності: - деякі дескриптори (описи) рівнів Національної рамки (знання,

уміння, комунікації, автономність і відповідальність) в Європейській рамці застосовуються в іншій інтерпретації;

65

Таблиця 2Зіставлення рамок кваліфікацій

ЄРК НПЖ РК ЄПВО НРК

Рівень 0 дошкільна освітаLevel 1 Рівень 1 початкова освітаLevel 2 Рівень 2 базова середня

освітаLevel 3 Рівень 3 повна середні освітаLevel 4 Рівень 4 постсередня освітаLevel 5 Short cycle Рівень 5 молодший бакалаврLevel 6 First cycle Рівень 6 бакалаврLevel 7 Second cycle Рівень 7 магістрLevel 8 Third cycle Рівень 8 кандидат наук

Рівень 9 доктор наук

- десять, а не вісім кваліфікаційних рівнів. До НРК включено «ну-льовий» (для дошкільної освіти) та «дев’ятий» (для докторів наук) рівні. Звичайно, країни-учасники Болонського процесу мають право і змогу самостійну формувати структуру рівнів своїх НРК, але слід розуміти, що додаткові рівні мають бути наповнені реальним змістом. В інших ви-падках вони не відіграватимуть своєї ключової функції – забезпечення порівнянності з освітніми системами інших країн.

Ці розбіжності наразі нівелюються системою післядипломної освіти в складі Вишів. Післядипломна освіта в Україні склалася як сукупність галузевих систем додаткової освіти, підвищення кваліфікації, додатко-вої спеціалізації, стажування та системи перепідготовки.

Перепідготовка – це отримання іншої спеціальності на основі здо-бутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

Спеціалізація – це набуття особою здатності виконувати окремі за-вдання та обов’язки, які мають особливості в межах спеціальності.

Розширення профілю ( підвищення кваліфікації) – це набуття особою здатності виконувати додаткові завдання та обов’язки в межах спеціаль-ності.

66

Стажування – набуття особою досвіду виконання завдань та обов’язків певної спеціальності.

Останнім часом система післядипломної освіти отримала масу на-рікань з приводу її розмитості та формалізованості. Однак ця система працює в багатьох європейських країнах і дозволяє «студентам» навча-тися певним компетентностям поза залежності віку та вже отриманої спеціалізації [7].

Кожна країна має свої особливості, однак, у більшості країн після-дипломною освітою вважається можливість для осіб с дипломом бака-лавра и магістра (а в національній системі освіти – спеціаліста) погли-бити свої знання з отриманої спеціальності або отримати кваліфікацію в новій галузі. Післядипломна освіта з присвоєнням наукового ступеня: магістр (для бакалаврів та спеціалістів) і доктор (для магістрів і фахів-ців). Прикладна післядипломна освіта без присвоєння наукового ступе-ня: підвищення кваліфікації та МВА (ділове адміністрування).

Крім магістратури та докторантури система післядипломної освіти включає: постдипломне навчання (Postgraduate education); коротке під-вищення кваліфікації (Post-Graduate Certificate); післядипломну спеціа-лізацію або перепідготовку (Postgraduate(Graduate) Diploma), підвищен-ня кваліфікації (Masters) та інші.

Постдипломне навчання (Postgraduate education) – це академічний курс на базі вищої освіти.

Коротке підвищення кваліфікації (Post-Graduate Certificate) – програ-ма поствищої освіти передбачає один семестр денного навчання після отримання ступеня бакалавра для підвищення професійної кваліфікації в галузі, зазвичай, пов’язаної з першою університетською освітою.

Післядипломна спеціалізація або перепідготовка (Postgraduate(Graduate) Diploma) – програма поствищої освіти –перед-бачає два семестри (1 рік) денного навчання після отримання ступеня бакалавра для подальшої спеціалізації та отриманні практичного до-свіду в області, пов’язаної з першою університетською освітою або для придбання нової спеціальності.

Підвищення кваліфікації (Masters) – програма підвищення кваліфіка-ції за 1 або 2 роки навчання осіб, які мають ступінь магістра (Magister), бакалавра (Bachelor) чи інші дипломи (диплом).

Серед країн Європи найбільш цікавим є досвід післядипломної осві-ти Німеччини. В систему пост освіти входять:

Спеціальні додаткові курси (Ergänzungsstudiengang) – отримання знань з нових предметів для осіб з різним рівнем освіти.

67

Сертифікат про «додаткову спеціалізацію» (Zusatzqualifikation) – можливість отримання студентом розширеної спеціалізації через додат-кове навчання на відповідному факультеті вузу.

Додаткова вища освіта (Zusatzstudium) – поглиблена спеціалізація з вивченого для осіб з повною вищою освітою.

Післядипломна освіта аспірантів (postgraduales Aufbaustudium) – це постдипломна освіта з поглибленням знань як за профілем, так і по су-міжним предметам для осіб, які вже мають науковий ступінь.

У контексті інноваційного потенціалу та ресурсів інтеграції універ-ситету до Європейського простору вищої освіти безперервна освіта про-тягом усього життя гранично розсуває кордони поняття післядипломної освіти, оскільки до нього в такій постановці можна віднести і процес навчання молодих студентів і різні форми навчання пенсіонерів. Варі-ативність даної системи надання освітніх послуг, дозволяють індивіду скористатися нею у відповідності зі своїми особистісними потребами і запитами в різні періоди життя.

Університети «третього віку» на сьогодні дуже поширені на території України, але слід звернути увагу на те, що в територіальних центрах пра-ці та соціального захисту (університети «третього віку» підпорядковані Міністерству соціального захисту), як правило, працюють викладачі тієї ж вікової групи, в той час як на навчальних курсах, створених на базі університетів, працює молодь, яка проявляє себе з найкращої сторони і деякі з них переорієнтуються на викладання як на майбутню професію.

В системі університетської післядипломної освіти, на наш погляд, слід ширше розвивати напрямок, пов’язаний з освітою людей старшої вікової групи, і залучати до цієї сфері студентів старших курсів, магі-стрів, аспірантів. Таким чином, молодь отримає досвід спадкоємності поколінь і можливість усвідомити, що життя не обмежується часом іс-нування одного індивіда. У свою чергу, для літніх людей молодь може служити провідниками тієї культури, яка відсутня в їх досвіді, тому саме молодь стає експертами в питаннях соціальних очікувань та існування в технологічному світі.

На жаль, ст. 60 Закону України «Про вищу освіти» дає визначення предмету післядипломної освіти, але суттєво не розкриває місце та роль цієї сфери діяльності вищого учбового закладу. Як вказано в аналітич-ному звіті «Моніторинг інтеграції української системи вищої освіти в Європейський простір вищої освіти та наукового дослідження» сфера «навчання продовж життя» (LLL) повинна охопити не тільки традицій-ну для Україну післядипломну освіту, але й низку порівняно нових видів

68

освітньої діяльності [8]. До них можна віднести: неформальну та інфор-мальну освіту, у тому числі механізми їх формального визнання; біз-нес-освіту; навчання не для цілей професійної діяльності, навчання осіб «третього віку»; широкий спектр програм формальної та неформальної дистанційної освіти тощо. Буде корисним запровадити за європейським зразком Національну рамку кваліфікацій LLL.

Список використаних джерел та літератури

1. Закон України «Про вищу освіту» (2014 року) – [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

2. Благодєтєлєва-Вовк С. Л. Стан потенціалу вітчизняного ринку освіти впродовж життя / С. Л. Благодєтєлєва-Вовк, Е. А. Афо-нін // Український соціум. – 2014. – № 3 (50). – с.52-62. - [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-socium.org.ua/ Arhiv/Stati/US3_2014/52-62.pdf

3. Національний освітній глосарій: вища освіта / 2-е вид., пере-роб. і доп. / авт.-уклад. : В. М. Захарченко, С. А. Калашнікова, В. І. Луговий, А. В. Ставицький, Ю. М. Рашкевич, Ж. В. Тала-нова / За ред. В. Г. Кременя.– К. : ТОВ «Видавничий дім «Пле-яди», 2014.– 100 с.

4. Рашкевич Ю. М. Болонський процес та нова парадигма вищої освіти: монографія. – Львів: Видавництво Львівської політех-ніки, 2014. – 168 с.

5. Луговий В. І. «Матеріали Національної команди експертів, про-екту ЄС «НЕО в Україні». – 2014. – 60 с.

6. Захарченко В. М. Розроблення та впровадження національної рамки кваліфікацій в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eacea.ec.europa.eu/tempus/index_en.php

7. Сацик В. И. Детерминанты глобальной конкурентоспособнос-ти университетов: в поиске эффективной стратегии развития высшего образования на Украине / В. И. Сацик // Вопросы об-разования. – 2014. – № 1. С.134-161. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vo.hse.ru/2014--1/117869401.html

8. Моніторинг інтеграції української системи вищої освіти в Єв-ропейський простір вищої освіти та наукового дослідження: моніторинг. дослідж. : аналіт. звіт / Міжнарод. благод. Фонд «Міжна- род. Фонд дослідж. освіт. політики» ; за заг. ред. Т. В. Фінікова, О. І. Шарова– К.: Таксон, 2014. – 144 с.

69

УДК 378.4. (477.43)

Т. О. Журавльова, Ю. О. Журавльова

ДОСТУП ДО ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС ЯКІСНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ В ОДЕСЬКОМУ

УНІВЕРСИТЕТІ

Розглянуто основні показники розвитку Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, які формують доступ до вищої освіти як стратегічного ресурсу якісної підготовки фахівців. Про-аналізовано динаміку контингенту студентів за формами навчан-ня, освітньо-кваліфікаційними рівнями, державним замовленням, гендерною ознакою. Досліджено вплив міграційних потоків молоді за освітнім фактором.

Ключові слова: вища освіта, контингент студентів, зарахуван-ня, випуск, держзамовлення.

Вища освіта виконує важливе соціальне замовлення держави, формує інтелектуальний потенціал України, забезпечує висококваліфікованими фахівцями різні галузі економіки. Сьогодні знання у світі стають най-важливішим і вирішальним фактором суспільного розвитку. Переваги національних економік більше визначаються конкурентним застосуван-ням знань і науковими інноваціями. Капіталовкладення у такі немате-ральні активи значні. В країнах з передовою економікою це дає мож-ливість сформувати ресурси, які є основою для подальшої підтримки власної науки і освіти.

Розвиток вищої освіти півдня України розпочинається зі створення 1 (13) травня 1865 року Одеського (Імператорського) університету імені І. І. Мечникова, який і сьогодні посідає одне з провідних місць у фор-муванні освітньої системи, у розвитку наукових досліджень, культури в Україні.

Відповідно до консолідованного рейтингу вищих навчальних закла-дів України 2014 року, який складено інформаційним освітнім ресурсом «Освіта.ua», Одеський національний університет імені І. І. Мечникова посідає 4 місце серед кращих класичних університетів та 1 місце серед кращих ВНЗ південного регіону [1].

Одним із основним напрямів діяльності університету є підготовка висококваліфікованих фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями

70

«бакалавр», «спеціаліст», «магістр» за 14 галузями, 30 напрямами та 39 спеціальностями, які охоплюють весь спектр класичної університет-ської освіти. Ліцензійний обсяг становить 4786 бакалаврів, 3545 спе-ціалістів та 855 магістрів [2].

Рис. 1. Динаміка контингенту студентів, які навчаються в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова

(2010-2015 роки)

Контингент студентів у 2014/2015 році становить 9173 особи, з них за денною формою навчаються 6667 осіб (72,7%), заочною – 2506 осіб (27,3%). За державним замовленням навчається 50,5% студентів.

На рис. 1 видно, як змінювався контингент студентів Одеського на-ціонального університету імені І. І. Мечникова протягом останніх 5 ро-ків. Загальний контингент студентів зменшився на 16,7% в основному за рахунок зменшення контингенту студентів-заочників (на 39,7%). На денній формі навчання в останні три роки спостерігається тенденція до стабілізації контингенту студентів.

71

Рис. 2. Динаміка контингенту студентів, які навчаються за державним замовленням в Одеському національному університеті імені І. І. Мечни-

кова (2010-2015 роки)

Аналіз даних рис. 2 показує, що у 2014/2015 навчальному році змен-шився відсоток студентів, які навчаються за держзамовленням (60,8%) і, відповідно, збільшився відсоток студентів, які навчаються за контрактом (39,2%). Найбільший відсоток студентів, які навчались за державним за-мовленням за денною формою навчання спостерігається у 2013-2014 на-вчальному році – 63,1%.

Відсоток студентів, які навчаються на заочній формі навчання за дер-жавним замовленням, протягом 5 останніх років збільшився на 5% і складає у 2014/2015 навчальному році 23,1%. Відсоток студентів, які здобувають освіту за контрактом, зменшився і складає 76,9%. Найбіль-ший відсоток студентів, які навчались за контрактом, був у 2010/2011 навчальному році – 81,9%. На наш погляд, зменшення кількості студен-тів-контрактників пов’язано з погіршенням економічної ситуації.

Основні вікови групи студентів денної форми навчання – це від 18 до 22 років (88,8%), заочної – віком від 19 до 25 років (72,2%). Найбільша кількість студентів ОКР «бакалавр» денної форми навчається за такими галузями знань: 0203 Гуманітарні науки (28,8%); 0401 Природничі науки (16,5%), 0301 Соціально-політичні науки (9,8%); 0302 Міжнародні від-носини (7,4%); 0305 Економіка і підприємництво (6,0%); 0402 Фізико-математичні науки (4,4%); 0306 Менеджмент і адміністрування (4,1%).

72

У розрізі напрямів найбільша кількість студентів навчається на: 6.020303 «Філологія» (23,1% від загальної кількості студентів денної форми навчання ОКР «бакалавр»); 6.030401 «Правознавство» (8,0%); 6.040102 «Біологія» (7,1%); 6.030102 «Психологія» (5,7%); 6.030201 «Міжнародні відносини» (5,0%).

Серед студентів, які навчаються за ОКР «спеціаліст», виділяються спеціальності 7.03040101 «Правознавство» (17,2% від загальної кіль-кості студентів денної форми навчання ОКР «спеціаліст»); 7.02030302 «Мова та література» (11%); 7.03020101 «Міжнародні відносини» (7,1%); 7.04010401 «Географія» (5,5%); 7.04010201 «Біологія» (5,0%).

За ОКР «магістр» найбільша кількість студентів навчається за спеці-альностями 8.04020301 «Фізика» (8,4% від загальної кількості студентів денної форми навчання ОКР «магістр»); 8.04030101 «Прикладна мате-матика» та 8.03020301 «Міжнародні економічні відносини» (по 6,9%); 8.02030301 «Українська мова та література» (6,5%); 8.04020101 «Мате-матика» (6,0%).

На заочній формі навчання найбільша кількість студентів навчається за напрямами 6.030401 «Правознавство» (20,0% від загальної кількос-ті студентів заочної форми навчання ОКР «бакалавр»); 6.020303 «Фі-лологія» (16,0%); 6.040102 «Біологія» (14,0%); 6.030102 «Психологія» (12,3%); 6.030601 «Менеджмент» (5,1%).

ОКР «спеціаліст» – першу п’ятірку складають спеціальності 7.03040101 «Правознавство» (32,3% від загальної кількості студентів за-очної форми навчання ОКР); 7.04010201 «Біологія» (13,6%); 7.03010201 «Психологія» (9,3%); 7.02030302 «Мова і література» (7,8%); 7.02010101 «Культурологія» (4,9%).

Найбільша кількість студентів ОКР «магістр» навчається за спеціаль-ностями: 8.04010201 «Біологія» (17,1% від загальної кількості студентів заочної форми навчання ОКР «магістр»); 8.02030302 «Мова і літерату-ра» та 8.03040101 «Правознавство» (по 14,8%); 8.02030201 «Історія» (10,0%); 8.03030101 «Журналістика» (8,8%).

Таким чином, на денній і заочній формах навчання на ОКР «бака-лавр» найбільш привабливими є чотири напрями (6.020303 «Філологія», 6.030401 «Правознавство», 6.040102 «Біологія», 6.030102 «Психоло-гія»), ОКР «спеціаліст» – три спеціальності (7.03040101 «Правознав-ство», 7.02030302 «Мова і література», 7.04010201 «Біологія»).

Україна, як демократична держава, дотримується вимог міжнарод-ного співтовариства щодо рівноправності громадян, серед них і вимог щодо рівноправності за статевою ознакою, зокрема в освіті. На прикла-ді аналізу контингенту студентів Одеського національного університету імені І. І. Мечникова можливо прослідкувати ґендерний підхід окремо за формами навчання та ОКР «бакалавр», «спеціаліст», «магістр».

73

Так, серед загального контингенту студентів 74,2% складають жін-ки (від загальної кількості жінок), у тому числі по ОКР : «бакалавр» – 75,4%, «спеціаліст» – 68,8%; «магістр» – 69,3%.

Серед студентів денної форми навчання жінки складають 73,6%, у тому числі по ОКР: «бакалавр» – 75,0%; «спеціаліст» – 66,7%; «магістр» – 66,4%. (Тут і надалі розрахунки наводяться окремо по контингентам студентів ОКР «бакалавр», «спеціаліст», «магістр»).

На денній формі навчання найбільша кількість жінок навчається:- за напрямами ОКР «бакалавр» – 6.020303 «Філологія» (30,5%);

6.040102 «Біологія» (7,9%); 6.030401 «Правознавство» (7,8%); 6.030102 «Психологія» (5,1%); 6.030601 «Менеджмент» (4,7%);

- спеціальностями ОКР «спеціаліст» – 7.02030302 «Мова і літерату-ра» (15,5%); 7.03040101 «Правознавство» (12,2%); 7.03020101 «Між-народні відносини» (8,9%); 7.04010201 «Біологія» (7,1%); 7.04020101 «Математика» (6,2%);

- спеціальностями ОКР «магістр» – 8.02030301 «Українська мова та лі-тература» (9,4%); 8.04020101 «Математика» (10,0%); 8.02030302 «Мова і література» (8,4%); 8.03020301 «Міжнародні економічні відносини» (7,8%); 8.04030101 «Прикладна математика» (7,2%).

Серед студентів заочної форми навчання жінки складають 76,0% від за-гального контингенту студентів заочної форми навчання, у тому числі по ОКР «бакалавр» – 76,6%, ОКР «спеціаліст» – 72,0%, ОКР «магістр» – 76,9%.

На заочній формі навчання найбільша кількість жінок навчається:- за напрямами ОКР «бакалавр» – 6.020303 «Філологія» (20,0%); 6.040102

«Біологія» (18,0%); 6.030102 «Психологія» (14,3%); 6.030401 «Правознав-ство» ( 13,4%);

- спеціальностями ОКР «спеціаліст» – 7.03040101 «Правознавство» (29,5%); 7.04010201 «Біологія» (18,6%); 7.02030302 «Мова і література» (10,8%); 7.03010201 «Психологія» (10,5%);

- ОКР «магістр» – 8.04010201 «Біологія» (20,7%); 8.02030302 «Мова і література» ( 19,2%); 8.03040101 «Правознавство» (12,3%); 8.03030101 «Журналістика» (10,7%).

Слід зазначити, що є чисто «жіночі» напрями та спеціальності тоб-то де жінки складають 100 %. Це, на денній формі навчання – спеціаль-ність 7.03030301 «Видавнича справа та редагування» (ОКР «спеціаліст»), 8.03010101 «Соціологія», 8.04010203 «Вірусологія» (ОКР «магістр»).

На заочній формі навчання це напрями 6.030303 «Видавнича справа та редагування», 6.030501 «Економічна теорія» (ОКР «бакалавр»), спеціаль-ності 7.02030301 «Українська мова та література», 7.02030302 «Мова та література», 7.03020301 «Міжнародні економічні відносини», 7.03030101 «Журналістика», 7.03050901 «Облік і аудит», 7.04010203 «Вірусоло-

74

гія» (ОКР «спеціаліст»), 8.02030301 «Українська мова та література», 8.02030302 «Мова і література» (ОКР магістр).

Таким чином, можна зробити висновок, що жінки, в основному, на-вчаються на гуманітарних (педагогічних) напрямах та спеціальностях.

В Україні доступ громадян до здобуття вищої освіти розширено через реалізацію низки радикальних інновацій. Для молоді створені необхідні умови щодо отримання вищої освіти, соціального захисту.

Доступ до вищої освіти регламентується нормативно-правовою ба-зою та правовими механізмами. Процедури та технології доступу визна-чаються умовами прийому до вищих навчальних закладів, які затвер-джуються наказом Міністерством освіти і науки України. На підста-ві цього документу кожен вищий навчальний заклад розробляє власні правила прийому. Технологія вступу реалізується у форматі „професій-на орієнтація – зовнішнє незалежне оцінювання (або вступні випробу-вання) – прийом документів – надання рекомендацій для зарахування – реалізація права вступників на обрання місця навчання – коригування списку рекомендованих до зарахування- «зарахування».

За даними інформаційної системи «Конкурс» у 2014 році до Одесько-го національного університету імені І. І. Мечникова для вступу на ОКР «бакалавр» подали документи 16135 осіб. Всього зараховано 2122 осо-би, у тому числі 1692 особи – на денну форму навчання та 430 – на за-очну [2].

Розміщення державного замовлення за напрямами (спеціальностя-ми), здійснюється Міністерством освіти і науки України з урахуванням профільності вищого навчального закладу.

Рис. 3. Динаміка зарахування студентів на початковий цикл навчання до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

(2010-2015 роки)

75

Як бачимо з рис. 3, прийом студентів за останні 5 років зменшився на 34,4%, в основному за рахунок демографічної ситуації. Суттєво змен-шилась кількість студентів, які вступали на заочну форму навчання – на 74,4%.

У 2014/2015 навчальному році до університету за державним замов-ленням зараховано 45,2% студентів, у тому числі: на денну форму на-вчання 51,5% студентів, на заочну – 20,2%.

Конкурс на бюджетні місця складав 15,81 особа на місце, загальний конкурс – 3,21 особа на місце.

Рисунок 4. Динаміка зарахування студентів на початковий цикл навчання до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

за державним замовленням (2010-2015 роки)

На рис. 4 показано, що кількість зарахованих студентів за державним замовленням зменшується в 2011 році (на 288 осіб), збільшується у 2012 році (на 127 осіб) і протягом останніх двох років суттєво не змінюється.

Слід зазначити, що формування проектних показників обсягу дер-жавного замовлення на підготовку кадрів з вищою освітою за ОКР «ба-калавр» на основі повної загальної середньої освіти було здійснено з урахуванням збільшення у 2012 році кількості випускників старшої школи у порівнянні з 2011 роком на 124,2 тис. осіб (з 195,8 тис. осіб до 320 тис. осіб – на 38,8%) .

План прийому залежить і від такого явища, як міграційні потоки мо-лоді за освітнім фактором. По результатам моніторингу у 2014 році до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова поступило

76

76,6% - мешканців Одеської області та 23,4% – мешканців інших облас-тей. Найбільша кількість абітурієнтів поступила з Миколаївської (3,6%), Донецької (3,2%), Винницької (3,1%) областей.

Аналізуючи ситуацію по Одеській області, можна зробити висновок, що серед зарахованих студентів домінують мешканці міської місцевості (67,3%). Мешканці сільської місцевості складають відповідно 32,7%.

Серед мешканців міської місцевості переважають одесити (86,4%). В структурі сільської місцевості переважну більшість абітурієнтів склада-ють мешканці Біляївського (13,6%); Болградського (6,5%); Кілійського (5,9%); Овідіопольського (5,7%), Комінтернівського і Роздільнянського районів (по 5,5%).

Таким чином, при формуванні обсягу прийому за державним замов-ленням за освітньо-кваліфікаційними рівнями враховується не тільки загальна кількість випускників старшої школи, але і випуск старшоклас-ників на регіональному рівні.

Слід зазначити, що формування державного замовлення з 2013 року здійснюється відповідно до Закону України від 20.11.2012 № 5499-17 «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підви-щення кваліфікації та перепідготовку кадрів» [3], постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2013 № 363 «Про затвердження Порядку розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» [4] та наказу Міністерства освіти і науки України від 30.05.2013 № 648 «Щодо затвердження Положення про конкурсну комісію Міністерства освіти і науки України з відбору виконавців дер-жавного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педаго-гічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» [5].

За умов проведення в Україні радикальних соціально-економічних перетворень, формування ринкових відносин, докорінної перебудо-ви всього господарського механізму, згортання виробництва, значного збільшення масштабів вивільнення працездатних кадрів, формування нового ринку праці важливого загальнодержавного значення набуває високий рівень кваліфікації та компетентності фахівців у різних галузях виробництва.

У 2014 році Одеським національним університетом імені І. І. Мечни-кова випущено 1485 спеціалістів та магістрів (денна форма – 967 осіб, заочна – 518 осіб).

77

2267 2222 2191

1824

14851256 1262 1234 1057 967

1011 960 957767

518

0

500

1000

1500

2000

2500

2010/2011 2011/2012 2012/2013 2013/2014 2014/2015

Навчальний рік

кіль

кіст

ь ос

іб

всього денна заочна

Рис. 5. Динаміка випуску спеціалістів та магістрів Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

(2010-2015 роки)

На рис. 5 проаналізовано динаміку випуску фахівців ОКР «спеціаліст» та «магістр» Одеського національного університету імені І. І. Мечнико-ва. Як бачимо, випуск спеціалістів та магістрів у порівнянні з 2010/2011 навчальним роком зменшується на 34,5%.

10601057

1281

972

598866 910

1166

815

478194 147 115 157

1200

200

400

600

800

1000

1200

1400

2010/2011 2011/2012 2012/2013 2013/2014 2014/2015

навчальний рік

кіль

кіст

ь ос

іб

всього денна заочна

Рис. 6. Динаміка випуску спеціалістів та магістрів Одеського національного університету імені І. І. Мечникова за державним

замовленням (2010-2015 роки)

78

Рис. 6 показує, що у 2012/2013 навчальному році на 17,2% збільши-лась кількість випускників, які навчались за державним замовленням, але у 2014/2015 навчальному році відбулось значне зменшення (на 53,3%). Це відбулось за рахунок збільшення/зменшення місць держав-ного замовлення на денній формі навчання. На заочній формі навчання кількість місць державного замовлення суттєво не змінюється.

Найбільша кількість випускників-контрактників навчалась у 2014 році (59,7%). За формами навчання – денна, 2014 рік (50,6%); заочна, 2013 рік (87,9%). На заочній формі навчання кількість випускників-контрактників значно перевищує кількість випускників-бюджетників.

Слід зазначити, що тенденція зменшення державного замовлення на ОКР «спеціаліст» та «магістр» спостерігається в цілому по країні і за-лежить від процентного співвідношення до випуску фахівців ОКР «ба-калавр». Так, у листі Міністерства освіти і науки України від 23.10.13 № 1/9-741 «Щодо формування конкурсних пропозицій обсягу прийому та випуску фахівців з вищою освітою на 2014 рік» зазначено, що сумар-ний прийом на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра повинен становити не більше 90% від чисель-ності випуску за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра у 2014 році у такому співвідношенні: на підготовку спеціалістів-до 60%, магістрів – до 30%. Загалом, співвідношення прийому на навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра для технічних спеціальностей повинен становити 10-15%, природничо-математичних та інженерно-технічних спеціальностей – 15-20 %, мистецьких спеціальностей – 20-25 %, гума-нітарних спеціальностей – 25-30% [6].

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова відомий не тільки на Україні, а й у світі. Міжнародна діяльність є пріоритетним напрямом розвитку навчального закладу. Університет одним з перших в Україні став членом Європейської Університетської Асоціації, Всес-вітньої Асоціації Університетів, Наглядової Ради Magna Charta, одним з членів-засновників Євразійської Асоціації Університетів, він є членом Чорноморської Мережі Університетів, Дунайської конференції ректорів та багатьох інших організацій.

Підготовка іноземних громадян в Одеському регіоні має свою історію та традиції. Наприкінці ХІХ Одеському університету було дозволено брати на навчання іноземних громадян. Як правило, це були представ-ники слов’янських народів Балканського півострова.

Після другої світової війни процес підготовки іноземних громадян для зарубіжних країн набув інтенсивного та планового характеру. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова у 1947 році одним із перших розпочав таку підготовку.

79

У 2014/2015 навчальному році контингент іноземних студентів скла-дає 274 особи. Найбільша кількість студентів із Туркменістану (63 осо-би), Китаю (59 осіб), Азербайджану (25 осіб), Молдови (24 особи), Турк-меністану (22 особи).

Подальший розвиток Одеського національного університету імені І. І. Мечникова пов’язаний з імплементацією Закону України «Про вищу освіту» [7]. Програмою розвитку навчального закладу на період 2010-2020 роки передбачено:

- розкриття дослідницького потенціалу, максимальне наближення до основних характеристик університету світового класу, створення переду-мов для входження до 500 кращих університетів світу за визнаними універ-ситетськими рейтингами;

- збереження балансу досвідчених та молодих викладачів і науковців; - залучення провідних фахівців українських і зарубіжних університетів

та наукових центрів; - участь університету у створенні міжрегіональних, міжвідомчих ви-

робничо-технологічних і науково-технологічних кластерів, що охоплюють практично всі сфери економіки;

- активне та взаємовигідне партнерство із закордонними університетами, науковими і промисловими організаціями та компаніями;

- підвищення ролі студентського самоврядування як рівноправного парт-нера в управлінні університетом.

Список використаних джерел та літератури

1. Інформаційний освітній ресурс «Освіта.ua» – [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua/.

2. Інформаційна система «Конкурс – [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: www.vstup.info.

3. Закон України від 20.11.2012 № 5499-17 «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підви-щення кваліфікації та перепідготовку кадрів» //Відомості Вер-ховної Ради – 2014. – № 1. – Cт. 6.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 20.05.2013 № 363 «Про затвердження Порядку розміщення державного замов-лення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідго-товку кадрів» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws.

80

5. Наказ Міністерства освіти і науки України від 30.05.2013 № 648 «Щодо затвердження Положення про конкурсну комі-сію Міністерства освіти і науки України з відбору виконавців державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, на-уково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфі-кації та перепідготовку кадрів» – [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: www.mon.gov.ua.

6. Лист Міністерства освіти і науки України від 23.10.13 № 1/9-741 «Щодо формування конкурсних пропозицій обсягу прийо-му та випуску фахівців з вищою освітою на 2014 рік» – [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: www.mon.gov.ua.

7. Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII «Про вищу освіту» // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 37-38. – Ст. 2004.

81

УДК 37.017.92 : 378.4(477.74 – 21) : 316.346.36

Г. П. Гребенник

УНІВЕРСИТЕТ ЯК ФОРМА ДУХОВНОЇ СПІВДРУЖНОСТІ ПОКОЛІНЬ

Стаття присвячена радянським поколінням викладачів Одеського університету, які продовжували традиції своєї альма-матер, збері-гая спадкоємність порою в дуже складних політичних обставинах. В центрі уваги – біографії, долі людей, пам’ять про які робить жи-вою традицію духовної співдружності поколінь. Ці приклади дають деяке уявлення про те, яка духовна робота здійснювалася в стінах Одеського університету, який сплав інтелекту і інтелігентності кувався, який людський капітал накопичувався від покоління до по-коління.

Ключові слова: покоління, шестидесятники, традиція, наукова школа.

Коли йде мова про серйозний ювілей, то пафос буває доречний. На-шому Одеському національному університету імені І. І. Мечникова пів-тора століття, і це якраз той випадок.

У моїй книзі «Портрет інтелігента в Одеському інтер’єрі» (2010), є такі рядки: «Благословенне місто, що має свій Університет! Він відразу стає Містом. Деякі наївно вважають, що в місті може бути два, три і більше університетів. Це не так. Університет в Місті може бути тільки один. І він у нас, на щастя, є…» [1, с. 34].

У середньовіччі університети одержали неформальну назву «Альма-матер». Дослівно з латині перекладається «годуюча добродійна мати». Це словосполучення застосовувалося перш за все відносно Діви Марії, Матері Божієй. Отже, роль університету в житті людини подібна ролі Матері Божої в земному житті Христа.

Університети підготували Відродження і Просвітництво. Без цих «проектів» неможливо представити сучасну європейську цивілізацію. Є генеральна опозиція – світ і тьма, знання і неуцтво. Університет – це штучне сонце, під промінням якого неуцтво і пов’язане з ним рабство відступають. Значить, університет знаходиться в авангарді боротьби за свободу.

Ще одна відома з античних часів опозиція – це опозиція космосу і хаосу. Космос – це впорядкована, раціоналізована структура, дружня

82

людині, тоді як хаос – ворожий їй, прагне поглинути культуру, усередині якої здійснює своє буття людина. Університет є фортпост культури, мо-гутня фортеця в боротьбі з хаосом.

Останній фільм Олексія Германа-старшего «Важко бути богом» по од-нойменній фантастичній повісті братів Стругацких починається з автор-ського пояснення: «В Арканаре реакція почалася з розгрому університету. А оскільки університет – це особливий образ думки, то полювання йшло за образом думки, за розумниками, книжниками, талановитими ремісни-ками». Так воно і є: університет – це місце, де розводяться розумники, культивуються різні образи думок. Розумників набагато складніше дури-ти, якщо взагалі можливо.

Свою чергову книгу «Записки університетської людини» (2014), спе-ціально приурочену до ювілею альма-матер, ваш покірний слуга переду-вав наступними словами: «Присвячую своїм вчителям, призначаю своїм учням. Автор». У цій короткій формулі закладена ідея естафети. Якщо зв’язок трьох поколінь живий, то ми маємо справу з традицією, зі школою. Можливо, для школи потрібне четверте покоління. І з кожною новою лан-кою традиція укорінюється глибше і глибше. Крок покоління – 15 років. 150 років – це 10 поколінь. Наша історія, як відомо, супроводжувалася епохальними розривами, але завдяки живому зв’язку університетських поколінь вдавалося зберігати спадкоємність. Дозвольте ще раз вдатися до самоцитування. В передмові «Записок…» є такі слова: «Університет ми сприймаємо не просто як установу, організаційну форму зв’язку науки і освіти, а як духовну співдружність поколінь людей, що передають один одному естафету знань і досвіду, людей, окрилених благородною мрією заглянути за горизонт, що випробували благоговійний трепет від наро-дження нової думки, нової ідеї, нової конструкції» [2, с. 7]. Від цих слів хотілося б відштовхнутися в подальшому повіствуванні.

1.Коли я працював над книгою про філософа Т. А. Тарасенко, то при-

родньо схотів дізнатися про її вчителів. І ось тоді я вперше почув від подруги Тамари Андріївни це ім’я – Самуїл Якович Коган. Запитав про нього у професора Е. А. Гансової. «О, це був наш Кант, – відповіла Ема Августівна. Наймиліша Ема Августівна схильна до перебільшень і непо-мірних захоплень, та все ж погодтеся: порівняння кого-небудь з Кантом, навіть якщо є в цьому значна доля перебільшення, вже достатня підстава дізнатися про нього більше. Я став розпитувати людей, які знали С.Я., познайомився з його дочкою, звернувся до архіву університету.

83

С. Я. Коган (1902-1977) народився в Тирасполі, дитинство і юність провів у Ананьєві. Його сім’я дуже бідувала. Спроможні родичі дали грошей на навчання хлопчика, що проявив здібності. Ананьївську гім-назію він закінчив із золотою медаллю. Це була гуманітарна гімназія. Звідти він вийшов, вільно володіючи німецьким язиком, добре знав французький і, звичайно, класичні – давньогрецький і латинь. Спеці-ально звертаю увагу на рівень підготовки в російській дореволюційній гімназії, тобто в середній школі, навіть в такій якнайглибшій провін-ції, як Ананьїв. Після закінчення юридичного факультету одеського Інституту народного господарства в 1929 році С. Я. Коган у свій час працював в педінституті на факультеті, де викладання велося тільки на німецькій мові.

На початку 30-х років він завідував кафедрою червоної професури в медичному інституті. В 1932-м два співробітники кафедри звинуватили його в симпатіях до троцькізму. Як було прийнято за тих часів, він під-дався «колективній проробці». В результаті – звільнення з роботи, добре хоч не посадили. Він став безробітним, потім влаштувався викладати... математику на якихось курсах. Перед війною ректор Одеського універ-ситету Микола Опанасович Савчук дав «добро» на його вступ до аспі-рантури університету до знаменитого професора-філолога Бориса Васи-льовича Варнеке. Закінчувати аспірантуру довелося вже в туркменському містечку Байрам-Алі, в якому до серпня 1944 року був розквартирований евакуйований з Одеси університет. Там же відбувся захист дисертації на тему «Теорія мови В. Гумбольдта». Диплом про присвоення С. Я. Когану вченого ступеня кандидата філологічних наук, датований 7 серпня 1943 року. І в цьому ж місяці він був призначений на посаду доцента кафедри філософії. В цьому немає нічого дивного, якщо пригадати, що мовознав-ство в нашому столітті бурхливо розвивалося саме на стику з філософі-єю. До речі, в Байрам-Алі Коган познайомився з емігранткою з Англії, яка давала йому уроки англійської, а він вивчав її філософії. Знання англій-ської він довів до рівня, коли міг читати і слухати радіо.

Легендарний декан історичного факультету З. В. Першина розповіда-ла, що вона поступила вчитися на історичний факультет університету в 1944 році, відразу після звільнення Одеси від німців і румун. Тоді на істфаці підібралася прекрасна професура: Добролюбській (декан), Роз-енталь (середні століття), Готліб-Готалов (кафедра стародавнього світу). Учнем Готалова був П. О. Каришковській. Вони прагнули підтримувати рівень факультету і тому трималися за Самуїла Яковича, а той тримався за істфак. Він читав на факультеті діалектичний і історичний матеріа-лізм, історію філософії, а також вів курс філософії для аспірантів. З. В.

84

написала під його керівництвом дипломну роботу на тему «Герцен і слов’янське питання». Надалі герценознавство стало темою її наукових штудій [1, с. 18].

Коником Когана був курс історії філософії. До лекцій Самуїл Яко-вич готувався щодня і дуже ретельно. Це було просто необхідно для того, щоб зуміти передати накопичений багаж енциклопедичних знань. Саме логічність, структурну чіткость, ясність та послідовність викла-ду матеріалу наголошували всі, хто слухав його лекції. Він дуже багато цитував по пам’яті першоджерела. Стояв за кафедрою, закривши очі і, пішовши весь у себе, пригадував тексти.

Щоб читати так курс історії філософії, як читав він, замало одного таланту. По спогадах його дочки Є. С. Павлової, коли б вона не про-кинулася вночі, вона бачила в маленькій кімнатці зігнуту фігуру батька над письмовим столом. У нього від народження був астигматизм, з віком розвинулася сильна короткозорість. Крім того, природа нагородила його ще однією хворобою очей, що викликала тремтіння зіниць. Він читав, практично торкаючись окулярами сторінки книги. Після його смерті залишилася колосальна бібліотека. Усюди на сторінках книг розсипа-ні його позначки. Платона, Арістотеля, Декарта, Канта, Гегеля, інших філософів він читав в оригіналі. Філософію вивчав по першоджерелах [1, с. 16].

От так: людина, не маючи базової філософської освіти, десятиріччя-ми каторжної праці створила із себе філософа-професіонала найвищого гатунку. У 50-60-ті роки С. Я. Коган був одним з найсильніших істориків філософії в країні. Власне, таку оцінку йому дав завідувач відділом істо-рії філософії провідного філософського журналу “Питання філософії”, куди зайшла Є. С. Павлова, щоб передати статтю батька.

С. Я. Коган відносився до плеяди викладачів університету, що уціліли від репресій 30-40-х років. Впадає в очі спільність доль багатьох викла-дачів університету тієї епохи. Це була якась м’ясорубка. У 30-ті роки їх жорстоко били за те, за що їх нещадно била доля в 20-ті. Їх вина по суті була в тому, що, не дивлячись на всі мінливості того бурхливого, рево-люційного часу, вони спромоглися вижити.

Після війни, в 1946 році, С. Я. Коган завідував кафедрою, а потім був переведений на посаду доцента кафедри філософії. Його фігура була дуже уразлива для зубодробильної критики тих часів. На ньому було клеймо троцкиста. Його легко можна було обвинуватити ще і в космо-політизмі, адже він читав лекції про «іноземців» – Платона, Спінозу, Канта... В 1948-м починаються репресивні кампанії сталинщини. Ду-мається, університетське керівництво визнало за благо «заховати» його

85

подобру-поздорову від очей нишпорячих у пошуках здобичі ідеологіч-них вовків. А може самі себе підстрахували. З Києва присилали завід-увати кафедрою «варягів» – спочатку доцента І. І. Подгрушного, потім професора Н. Е. Овандера. Але Коган, за свідченням ще однієї легенди університету, його багаторічного парторга Л. Х. Калустьяна, як лектор був сильніше їх і авторитетніше [1, с. 19].

Це брехня, що часом можна виправдати будь-які непристойні вчинки. Як час робить людей, так і люди роблять час. А яка роль старого вчителя філософії Когана в цьому процесі?

Через усі катаклізми свого бурхливого часу він, з вигляду убогий як Гомер, ніс вогонь людської думки, беріг і поширював в нашій вітчизні культуру філософствування. І виконав свою місію. Він передав естафе-ту Заїрі Валентинівні Першиній, Ірині Марківні Поповій, Ірині Яківні Матковській, Емі Августівне Гансовій, Тамарі Андріївні Тарасенко і ба-гатьом іншим. Від нього «по спадку» перейшла до них любов до розу-мової культури людства.

2.С. Я. Коган відносився до покоління Революції. Центр цього поко-

ління доводиться рівно на 1917 рік. Це ж покоління виграло війну, «по-коління переможців». Коли в 1964 році з Іваново був запрошений на за-відування кафедрою філософії молодий без п’яти хвилин доктор Авенір Іванович Уйомов, виникло відчуття їх взаємного неприйняття, настіль-ки різні стилі вони демонстрували. Стиль Самуїла Яковича наближався до класичного: чіткий розподіл ролей між вчителем і учнем, потрібно було знати матеріал, розбиратися в нюансах, правильно їх інтерпрету-вати, тобто строго відтворювати філософський процес, як він історично складався. Уйомов не був такий. Його стиль можна назвати вільним. Він учив філософствувати на будь-якому матеріалі. Беріть будь-яку, хоч по-бутову проблему і розвивайте творче мислення, філософствуйте із себе. У манері Когана акцент робився на знання, у манері Уйомова – в першу чергу на творчість. Уйомов цінував експромти. Він і сам міг блиснути на лекції несподіваною знахідкою. Наприклад, коли йому треба було пока-зати одноякісність речей, що займають різне місце в просторі, він заліз в кишеню, дістав дві двокопійкові монети одного і того ж року і запитав: «Ця одна річ або різні речі?». Ось це його стиль.

А. І. Уйомов (1928-2012) був яскравим представником наступного покоління радянських людей, покоління «шестидесятників». Для ньо-

86

го не було авторитетів; його першою реакцією на будь-яке формулю-вання, кому б воно не належало, був декартовий сумнів. Як згадувала І. М. Попова, ця вільна манера викликала легкий шок.

Було очевидне прагнення Уйомова зламати перегородку між філо-софією і життям. Його зарядженість романтикою наукового пошуку не могла не захопити молодь. За його ініціативою було створено студент-ське Філософське товариство. У Великій фізичній аудиторії збиралося до чотирьохсот людей. Товариство достатньо швидко знайшло міську популярність.

Підкреслюючи демократизм, Уйомов прагнув перед початком за-сідання обійти усіх учасників і особисто зі всіма поздоровкатися за руку. Он намагався внести в серйозні дискусії гумор, елементи гри, театральності. Авенір Іванович розказував мені: «Ми на першому за-сіданні зробили так. Коли всі розсілися у Великій фізичній, я говорю: «Хто буде голова? А давайте синтезуємо його!» По моєму проханню хіміки влаштували димову завісу. Коли дим розсіявся, всі побачили, що за столом сидить Володя Костюк. Значить, успішно «синтезувався» [1, с. 38]. Надалі В. Н. Костюк став наймолодшим доктором філософ-ських наук в СРСР, одним з провідних логіків країни, а згодом захис-тив ще і докторську по економіці.

А. І. Уйомов додав философському клубу характер лицедійства. На одному із засідань сам Уйомов виступав в ролі Фалеса: «Я – Фалес. Я прийшов у ваше місто з Мілета. Я навчаю, що все сутне складається з води. І я вам зараз це доведу». Бере мокру ганчірку, вичавлює, з неї тече вода. Говорить: «Ось я зараз вас вичавлю, і з вас вода потече» [1, с. 39]. Публіка починає кричати, що це не так. Зав’язується дискусія. На друго-му засіданні вустами аспіранта Олега Погорелова з аудиторією говорив сам божественний Платон. Згодом доцент О. Ф. Погорелов став завід-увачем кафедрою філософії гуманітарних факультетів. Пам’ятне і засі-дання, на якому студенти стали «свідками» діалогу Арістотеля і Будди.

При Уйомові атмосфера на кафедрі була веселою, творчою, засідання кафедри незвичайні. Наприклад, одне з них проходило у Ботанічному саду і тривало дві доби. Аспірантів на кафедрі була тьма-тьмуща. По-стійно обговорювалися їх роботи, йшли захисти, і все це неформально, іноді навіть жорстко.

До питання про демократичність молодого професора Уйомова. Його аспіранти жили в гуртожитку на Довженко, поряд з його будинком. Вран-ці він йшов до моря, заходив до них, піднімав їх сонних з ліжка, і вони бігли до моря. По дорозі він починав їх ганяти з питань кандидатського

87

іспиту. Пливуть на хвилеріз, він і у воді веде упереджений допит. Стоять на хвилерізі, він і тут питає. Шпаргалки немає – не відкрутишся. І коли він вирішував, що всі більш або менш готові, то оголошував дату офіцій-ної здачі іспиту. У Уйомова «трійку» одержати – все одно, що в іншому вузі «п’ятірку». А він говорив: «Трійка – це недобре, треба перездати». І по наступному колу.

Уйомов став акумулювати кадри практично зі всього колишнього Со-юзу. Йому були потрібні фахівці різних галузей. В результаті такої ка-дрової політики Одеса знайшла статус філософського центру країни, що динамічно розвивається.

3.Доцент Т. А. Тарасенко (1939-1992), які присвячена моя повість, була

ученицею Уйомова, але до його школи не належала, оскільки її вабило інше: непозитивістський напрям. Вона стала розкопувати заховану гли-боко в спецхрані традицію російської релігійної філософії. Її кумірами були М. Ф. Федоров і П. О. Флоренській. Інформацію про них вона зби-рала по крупицях. На її щастя в Одесі в 60-70-ті роки жив репатріант М. О. Полторацький, що був у Франції секретарем самого М. О. Бердяє-ва. Дружба з Полторацьким багато їй дала. Його бібліотека була в її роз-порядженні. До речі, М. О. Полторацький відвідував засідання одеської Пушкінської комісії, тісно зійшовся з істориками професором Саулом Яковичем Боровим і доцентом Вадимом Сергійовичем Алексєєвим-По-повим. З Алексєєвим-Поповим вони разом перекладали з французького Руссо. З Тарту до нього регулярно приїжджав Ю. М. Лотман. Квартира Полторацьких була щось подібне до «салону», де збирався цвіт одеської інтелігенції.

У Т. А. Тарасенко був феноменальний талант, що виділяв її з багато кого, – талант милосердя. Вона буквально захворювала, якщо не могла допомогти людині, що потребувала допомоги. Коли у 1987 році до Та-мари Андріївни дійшли її колишні студенти-юристи Олександр Мучник і Олег Кутателадзе з ідеєю створення добродійної організації, вона од-разу згодилася очолити її. Організація одержала назву «Фонд соці-альної допомоги імені доктора Ф. П. Гааза». Це була одна з перших в СРСР суспільних добродійних організацій. Т. А. філософствувала не тільки словами, але і всім своїм життям, цілісною красивою особою, і це слідує назвати мистецтвом життя. Її здібність до спілкування була така, що будь-хто – і колишній карний злочинець, і високолобий інтелектуал, і технічка – розкривався перед нею і відчував потребу спілкування з нею надалі. Нині заслужений юрист України О. Г. Мучник сказав мені: «У

88

неї як найвища оцінка була фраза: «Ви мудрі». Те, що вона називала му-дрістю, була відповідальність за долі інших. Вона виділяла людей, для яких цінність іншої особи була дуже високою» [1, с. 145].

Останніми роками вона працювала в основному на юрфаці і люби-ла цих студентів, які були доросліше, ніж на інших факультетах. Вони ставали її друзями-учнями. Вона брала діяльну участь в житті деяких з них, кому, як правило, було боляче і незатишно. Вона опікувала їх. Коли у одного з них померла мати, він відчув глибокий шок. Два місяці не розмовляв, тільки мотав головою. Тоді Тамара Андріївна зробила його членом своєї сім’ї і сама часто бувала у нього вдома. Фактично вона віді-гріла його душу, вивела з найсильнішої прострації, каменіння.

Її відношення до студентів дивувало колег. І. М. Попова говорила мені: «Спочатку Тамара мене дратувала – так багато і часто вона про-сила за студентів. Я навіть підозрювала, що вона робить це небезкорис-ливо, але потім переконалася в зворотному. Її лібералізм в оцінках не був проявом безпринципності, вона просто підходила до студентів з іншими критеріями, ніж п’ятибальна система оцінок» [1, с. 121].

У травні 1992 року її, вмираючу від тяжкої хвороби, відвідали колеги. Купили її улюблені квіти – білий бузок. Вона дивилася на них байдужим поглядом. Квіти її вже не чіпали. Говорила ледве-ледве. І ось в такому стані вона із зусиллям протягнула великий список студентів, з якими працювала на семінарах, і сказала, що діти не винуваті, що так вийшло, що іспити потрібно прийняти у них доброзичливо.

4.Якщо С. Я. Коган не порозумівся з «шестидесятником» А. І. Уйомо-

вим, то з іншим представником цього наймогутнішого радянського по-коління І. М. Поповой він здружився і старався їй у всьому допомагати. Вона його уразила, коли зуміла захистити себе, заперечила всесильному головному ідеологу країни М. А. Суслову, який в своєму докладі на все-союзній нараді завідуючих кафедр по подоланню культу особи назвав її ім’я як приклад того, що викладачі не «перебудовуються» [1, с. 26-28]. Перед нею врешті-решт вибачилися! Він був приголомшений. Річ у тому, що з культом особи Сталіна боролися сталіністи. Та все ж час змінився. І люди теж.

Ірина Марківна приїхала до Одеси разом з чоловіком, теж філософом, у 1954 році. Вони представляли в Одесі ленінградську школу філософії – обидва закінчили ЛДУ. Ірина Марківна підготувала кандидатську дис-ертацію на тему «Психологізм як характерна межа сучасної американ-ської соціології». Захист відбувся в МДУ в лютому 1961 року.

89

І. М. Попова належала до радянських соціологів першого поколін-ня. Це значить, що вона стояла біля витоків цієї науки в СРСР. А ще це означає, що Попова і її колеги по новому терену – Ядов, Здравомислов, Левада, Кон, Грушин, Андрєєва, Шкаратан, Заславська, Харчев – були самоучками. Молоді соціологи відчували себе радянськими науковцями. «Дух ХХ з’їзду» підтримував їх критичний настрій і одночасно роман-тичний пафос першовідкривачів. Можна без перебильшення затверджу-вати, що радянська прикладна соціологія народилася в цехах великих за-водів. «Дичка» пройшла запилення західною теоретичною соціологією і далі вже розвивалась у своєму середовищі, по своїй внутрішній логіці із своєю повісткою. Практично одночасно на території Радянського Со-юзу виникло декілька соціологічних шкіл, кожна зі своїм оригінальним лицем. Але, головне, свою роботу вони підпорядкували принципу: «Со-ціологія існує не для того, щоб щось абстрактно пізнавати, а щоб допо-магати людям, економічним системам, чому завгодно» [3]. Коли ректор Харківського університету В. С. Бакиров в своєму докладі на Перших міжнародних соціологічних читаннях пам’яті Наталії Паніной 10 грудня 2007 року звично «брикнув» радянську владу, сказавши про «підпільну соціологію» радянського періоду, Ірина Марківна в своєму виступі від-реагувала: «…я хотіла б сказати, заперечуючи кваліфікації цього періо-ду як часу «підпільної соціології»: ми мали набагато більше, ніж зараз, можливостей для проведення масштабних, саме потрібних і актуальних досліджень» [4, с. 61] .

Однокашник і колега Ірини Марківни професор В. А. Ядов назвав її «лицарем без страху і докору». Такою була наша Ірина Марківна і такою залишиться в нашій пам’яті до кінця днів. Коли 19 серпня 1991 року в Радянському Союзі встановився режим ДКНС, Ірина Марківна через га-зету призвала суспільство до ненасильницької громадянської непокори самозваній владі. Я пам’ятаю ці три фатальні дні. Київ мовчав, а малень-ка тендітна жінка – ні.

Її положення в співтоваристві українських соціологів було уні-кальне. Аспірантка Ірини Марківни свідчить: «Коли ми при-їхали з нею до Києва на мій захист, я побачила, як люди реагу-ють на Ірину Марківну, на таку маленьку жінку. Великі мужі бук-вально схоплювалися і завмирали. Це було приголомшливо!» [2, с. 225-226].

І. М. Попова була одним з авторів Кодексу професійної етики со-ціологів. Разом з головою по етиці Соціологічної асоціації України (САУ) Н. В. Паниной вона бачила в ньому найважливіший інструмент об’єднання соціологів як товариства посвячених. Ця посвяченність по-

90

винна була робити їх особливою корпорацією, відповідальністю, риту-алом вірності професійному обов’язку. Після экзит-польного скандалу 2004 року (у зв’язку з виборами президента України) Соціологічна асо-ціація України розкололася і фактично припинила існувати. Трагічним результатом цього розколу була передчасна смерть Наталії Володими-рівни Паніної. На VI позачерговому, можна сказати, відновному з’їзді САУ в 2007 році І. М. Попова була одноголосно вибрана головою комісії по професійній етиці і очолювала її аж до своєї смерті.

Ірина Марківна була продовжувачем демократичної (але не в лібе-ральному, а в соціалістичному значенні слова) традиції у вітчизняній історії – традиції співчутливого відношення до судеб людей з народу. В цю традицію складовою частиною входить і віра у вирішальну роль науки в соціальному прогресі. Про що говорила Ірина Марківна в своїй заповідній промові «Публічність соціології» на Перших Міжнародних соціологічних читаннях пам’яті Наталії Паніной 10 грудня 2007 року, за півроку уходу із життя? Влада не зважає на науку. Соціологія перестала грати роль важливого інструменту ухвалення управлінських рішень. Со-ціологія втратила в суспільстві статус соціального інституту, який у неї був за радянських часів. Парадокс полягає в тому, що масштаби соціо-логічної освіти значно розширилися, а можливість проведення скільки-небудь значущих наукових досліджень звелася практично до нуля.

«Не стоїть село без праведника», – свідчить прислів’я. Ірина Марків-на вносила в наше життя норму. Норму особистої порядності, наукової етики і політичної принциповості. Вона ніколи не брала участь у брехні. При ній боялися робити підлість. Нині її немає з нами, і комусь стало значно легше існувати.

5.Професор Семен Йосипович Аппатов (1930-2003) поступив на робо-

ту до університету у 1966-му, коли йому було 36 років, і пропрацював у ньому рівно 33 роки. Він мав організаторський талант і уміння тримати мету. Почав із студентського гуртка. Кожна кафедра на істфаці мала свій гурток, але тільки С. Й. Аппатов зумів перетворити гурток на базову структуру, в якій студенти і аспіранти не тільки одержували дослідниць-кі навики, але і проникали духом професіоналізму історика-міжнарод-ника. Вони ставали «аппатівцями». Ядро гуртка впродовж ряду років було більш-менш постійним. Щоб керувати такою структурою, потрібно було займатися нею з повною самовіддачею, не жаліючи ні часу, ні сил. Сьогодні в Інституті соціальних наук склалася певна тріада, науково-на-

91

вчальний комплекс (факультет міжнародних відносин – кафедра (органі-заційний центр роботи із студентами) – Центр міжнародних досліджень (науково-дослідна структура), тобто реалізовані всі задумки С. Й, що вельми рідко трапляється у житті. Від Аппатова залишилася його шко-ла. До цієї школи мають честь належати наш ректор І. М. Коваль, наш директор В. В. Глебов, професор М. І. Милова та інші.

Але я хотів би звернути увагу на іншій, вельми драматичний вузол в житті проф. Аппатова. Остання тема наукових занять самого С. Й. – це нове політичне мислення в міжнародних відносинах (НПМ). Він почав її розробляти у зв’язку з горбачовською «перебудовою». Горбачов про-голошує політику «нового мислення в міжнародних відносинах» в січні 1986 року. Його книга «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу» з розгорненим обгрунтовуванням нового курсу вийшла у кінці 1987 року. В поняття «ідеали перебудови» входили без’ядерний світ і відмова від війни як способу розв’язання конфліктів.

Після 1991 року позиція С. Й. виглядала недоречною, як марш Мен-дельсона на похоронах. Він наполегливо продовжував доводити, що НПМ – це філософія зовнішньої політики, якої немає і не може бути аль-тернативи в сучасному світі, а тим більше в майбутньому. І в 1994 році на міжнародній конференції, що проходила у Вашингтоні, і в 1996 році там же, в США, С. Й. Аппатов виступав з лекціями на тему «Нове по-літичне мислення». Ця завзятість свідчить про те, що доктрина «нового мислення» не була кон’юнктурною для Семена Йосиповича, а відповіда-ла його найдорожчим переконанням. Цікаво, що учні виявилися більш прагматичними за свого вчителя. Вони не погоджувалися з ним і навіть жартували над його «наївністю». Тільки в кінці 90-х років, за свідченням П. Я. Райнова, Семен Йосипович, мабуть, визнав, що НПМ для всього світу не відбулося. Проблема завжди з двох сторін. Член-кореспондент АН СРСР, радник М. С. Горбачева Г. Х. Шахназаров охарактеризував цю ситуацію так: «Судячи з усього, те, що назвали «новим політичним мисленням в міжнародних відносинах», було титанічною спробою піти від руйнівної і безперспективної політики глобального протистояння. У СРСР не вистачило історичного часу, а у США, як завжди, розуму» [5].

Задамося питанням: які наслідки відмови від НПМ? З уходом СРСР не стало суб’єкта політики «нового мислення», запанували національні егоїзми, психологія переможців в «холодній війні». Вся система між-народного права, що з таким зусиллям напрацьовувалася півстоліття, розмилася разом з конструкцією двополюсного світу. На жаль, вже нео-дноразово повторювалася історія про те, як вино істинних цінностей пе-

92

регонилося в оцет політичного лицемірства і владолюбства. На жаль, і цього разу підйом виявився короткочасним. Людство знов повалилося вниз, до своїх баранів.

Це – наслідки для всього світу. Але і особисто для С. Й. Аппатова вони були вельми руйнівні, оскільки він розробляв «нове мислення» не тільки як доктрину зовнішньої політики СРСР, а як універсальну науко-ву концепцію, що дає критерії для розуміння і оцінки тенденцій всього світового розвитку.

Як пояснити, що холодний розум, навчений знанням історії міжна-родних відносин, піддався явному ідеалізму? Основні принципи і фун-даментальні ідеї НПМ все одно коли-небудь стануть нормою існування землян, інакше їм не вижити на цій планеті. Це і було кредо професора Аппатова. На мій погляд, його «помилка» була проявом того високого ідеалізму, який притаманний благородним натурам. Професор Аппатов так легко піддався спокусі «новим мисленням», оскільки, мабуть, ро-мантичні ідеали «шестидесятників» відклали свій відбиток в самому його серці. Це і видало в ньому з головою інтелігентську основу з її кантіанською начинкою.

* * *

Сьогодні плоди діяльності моїх героїв в Одеському університеті оче-видні: філософський факультет і школа системології А. І. Уйомова, со-ціологічний факультет і школа І. М. Попової, факультет міжнародних відносин і школа С. Й. Аппатова.

Я привів лише деякі приклади подвижництва наших вчителів і стар-ших колег. Ці приклади дають деяке уявлення про те, яка духовна робота здійснювалася в стінах Одеського університету впродовж півтори сотні років, який сплав інтелекту і інтелігентності кувався, який людський ка-пітал обертався і нагромаджувався від покоління до покоління. І сьо-годні я дивлюся на своїх учнів і думаю: практично тепер на вас лежить відповідальність за розпорядження цим капіталом.

Одна справа говорити прописні істини, інша – відчувати себе ланкою в живому ланцюзі поколінь, перебувати усередині традиції, яка волає до твоєї совісті: будь гідний своїх вчителів! не зрадь! Кармичне вчення свідчить, що все врешті-решт дає плоди – і добрі діяння, і злі: все ство-рює вібрації, резонуючі у душах людей, налаштованих на дану хвилю вібрації. Тому вже зараз є сенс думати про вібрації, які породжені нашою власною життєдіяльністю в рідному університеті.

93

Список використаних джерел та літератури

1. Гребенник Г. П. Портрет интеллигента в одесском интерьере. Повесть о Тамаре Андреевне Тарасенко и не только о ней. – Одесса: Фенікс, 2010. – 176 с. + 12 с. кол. ил.

2. Гребенник Г. П. Записки университетского человека. – Одесса: Печатный дом, 2014. – 368 с.

3. Как развивалась социология в СССР. Беседа с социоло-гом Овсеем Шкаратаном, 2009 // URL:http://www.polit.ru/article/2009/07/29/shkaratan/print/

4. Попова И. М. Публичность социологии (Доклад на I Междуна-родных социологических чтениях памяти Наталии Паниной, 10 дек. 2007 г., Киев // Ирина Марковна Попова: Memoria / сост.: М. Б. Кунявский, Е. В. Лисенко, О. Р. Лычковская. – Одесса: Астропринт, 2011. – 640 с.

5. Шахназаров Г. Х. С вождями и без них. – М.: Вагриус, 2001 // URL: http://modernlib.ru/books/shahnazarov_georgiy/s_vozhdyami_i_bez_nih/

94

УДК: 378. 4: 304. 444 (477. 74-21)

В. В. Попков

УНІВЕРСИТЕТ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

У статті, присвяченій 150-літтю з дня заснування Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, мовиться про вплив університетів на політичну культуру суспільства. На це, зокрема, указує видатний німецький антитоталітарний філософ Карл Ясперс в своїй роботі «Ідея університету». Університет формує той тип внутрішньої комунікації, який грунтується на вільному обміні думками і ідеями. Імператив університетського життя – безумовна свобода вивчання. Свобода викладання, на думку К. Ясперса, аналогічна свободі віросповідання. У ХХІ столітті університети стали загальносвітовим явищем. І тепер від глобального університетського співтовариства багато в чому залежить майбутнє світового політичного процесу і загальносвітової політичної культури.

Ключові слова: університет, політична культура, Ясперс, свобода викладання, тоталітаризм, гуманізм, освіта.

Питання політичної культури, як і культури взагалі набуває особливу актуальність у сучасному світі, що характеризується різким загостренням конфліктів, протистоянь, посиленням інформаційної потужності з одного боку і варваризаціею суспільних настроїв – з іншою. На жаль, жодна з сучасних політичних сил і жодна з сучасних конфесій не в змозі привести суспільство до цілісності і гармонії.

У цьому плані актуальними стають роздуми видатного німецького філософа-антифашиста Карла Ясперса про роль університетів в посттоталітарному суспільстві. Предметом нашого розгляду є його унікальна робота: «Ідея університету» [См.: 7], яка витримала три видання і три переробки. Перше видання вийшло в 1923г. післяреволюційний період, коли перед нестійкою Веймарською республікою гостро стояло питання, по якому шляху піде Німеччина – по шляху демократії або тоталітаризму. Друге видання – в 1946 р., після розгрому німецького нацизму. Третє видання – 1961г., як попередження про можливу фашизацію німецького суспільства, як преамбула до його останньої роботи «Куди рухається Фе-деративна Республіка Німеччина?» (1968 р.)

У всіх цих трьох виданнях червоною ниткою проходила ідея про особливу роль університетів як центрів соціальної і політичної культури,

95

як «стабілізаторів» суспільного розвитку, як «запобіжників» сповзання суспільства в дикість і варварство. По суті справи книга «Ідея університету» К. Ясперса є продовженням «ідеї освіти», яка була сформульована ще в часи античності.

Так ще Платон в освіті бачив розвиток в людині здатності міркувати, спрямовуватися до суті будь-якого предмету і не відступати, поки за допомогою мислення не буде постигнута суть людського і суспільного блага. Платон розглядав етику держави як головну мету освіти і рушійну силу, яка визначає індивідуальні дії [См.: 1, с. 425]. Саме цій ідеї служила відома платонівська Академія, яка була заснована в 380 р. до н.е., і проіснувала аж до 529 р. (тобто понад 900 років). Ідеї досягнення суспільного блага через освіту і культуру служив і видатний учень Платона Арістотель. У його розумінні політика має бути відкритою і вільною від забобонів взаємодією, в ході якої люди взаємно формують і освічують один одного, прагнуть досягти справедливих і добрих рішень [См.: 5, с. 97]. Саме з цієї сфери, політика повинна черпати ідеї для практичної діяльності.

Ідею університету як рівноправного з церквою центру духовного виховання сприйняла і християнська Візантія. За зразком римського атенея (що означає – афінський) імператор Феодосій IIу 425 р.

заснував свій атеней у Константинополі. Його наступником стала Магнаврськая вища школа (яка була розташована у Магнаврському імператорскому палаці). Час її створення – 856 рік. У цій школі (її ще називали пандидактеріон, що означає «всенавчаючий») велася підготовка чиновників, дипломатів, воєначальників. Вивчення літератури доповнювалося вивченням граматики і риторики, а на вищому ступені слухачі знайомилися з філософією, юриспруденцією [См.: 6, с. 119]. Тобто вже на даному етапі вища школа активно впливала на формування політичної культури візантійської еліти і всього суспільства. Пізніше в історичній літературі цю школу охрестили як Константинопільський університет. Він продовжував діяти аж до краху Візантийскої імперіиї. Тобто загальна його історія (з моменту появи константинопольського атенея) склала тисячу років.

Сторіччями пізніше за виникнення Константинопільського університету з’явилися університети і в Західній Европi. Першим таким університетом часто називають Болонський університет заснований в 1088 році. Опісля більш ніж сторіччя виникає Паризький університет, заснований в 1208 році. Спочатку вони були професійними корпораціями, на зразок цехів середньовічного міста. Професори об’єднувалися по факультетам (від

96

латін. facultas «здатність») тобто по групах людей, здатних викладати або вивчати ту або іншу дисципліну. У свою чергу студенти об’єднувалися в земляцтва. У визнаних центрах інтелектуального життя спостерiгалося значне зростання виготовлення книг і зоснування бібліотек. [См.: 4, с. 254].

У епоху Відродження і Реформації гуманістичні ідеї поступово розповсюджувалися по Европе. Під їх впливом університети почали готувати студентів не тільки до церковного, але і до активного світського життя і світської культури. У епоху Великих географічних відкриттів і завоювань, необмежних колоніальних володінь в університетах обговорювалися питання прав корінного населення і міжнародного права. Винахід книгодрукування спричинив популяризацію друкарського слова. Зокрема, вже в XV ст. в Европе з’явилися наукові журнали, а до XVIII ст. кожен університет зазвичай випускав власний журнал.

У епоху Просвіти університети поступово еволюціонували від навчання, як відзначав Дідро, «відрижкам знання» до «заохочення до творчого мислення». До XIX ст. сформувалися дві основні моделі університету: німецька і французька, хоча одночасно розвивалися інші, наприклад, британська, українська і російська. Німецька модель була в ті часи найбільш вільною. Вона грунтувалася на ідеях Вільгельма Гумбольдта, що зумів переконати прусського короля заснувати в Берліні університет нового зразка. Він був відкритий в 1810 році. Мета Гумбольдта полягала в розробці процесу самостійного отримання студентами нового знання, вироблення у них здатності «брати до уваги фундаментальні закони науки в процесі свого мислення». Невід’ємною частиною концепції Гумбольдта були свобода дій і вільна конкуренція між професорами. Їх ім›я і престиж, а, отже, і можливість знайти роботу залежали тільки від рівня досліджень і спеціалізації в тій або іншій науковій дисципліні. Гумбольдт виступав за широку свободу університетів. Його політичне кредо: «Держава повинна постійно усвідомлювати те, що без неї самі по собі справи йшли б набагато краще». По Гумбольдту, завданнями держави є захист зовнішніх рубежів і забезпечення правопорядку в країні за умови надання всіх можливостей для вільного і розкріпаченого національного і індивідуального розвитку [См.: 3, с. 215].

Слідуючи за думкою Гумбольдта, К. Ясперс, відзначав, що загальну зовнішність німецької освіти в ту пору визначала філософія Канта і Гегеля. Лікар, вчитель, службовець бачили своє життя і призначення в світлі всеосяжного етичного світогляду. У німецькій громадській думці відобразилася «Геттингенська сімка» – група професорів, які виступили проти відміни демократичної конституції місцевими владами (1837 р.).

97

Вони пожертвували професорським комфортом заради служіння істині. Особливою напругою боротьба між вільнодумством і державним

бюрократизмом наголошувалася в університетах Російської імперії. Це повною мірою відносилося і до одеського Імператорського Новоросійського університету, ювілей якого ми відзначаємо в ці дні. Одеса завжди була вільним містом, ще з часів свого створення. Тут в моді були європейські віяння, тут творили поети-вільнодумці, з Одесою було пов’язано багато декабристів. Характерно, що після виступу декабристів цар Микола I саме Одесу назвав «гніздом змовників». В центрі цього руху були так звані «незадоволені молоді люди» – нігілісти, як почали їх називати після виходу популярного тургенівського романа «Батьки і діти» і яскравих статей літературного і соціального критика Дмитра Пісарева.

Як правило, групувалися ці «молоді і незадоволені» навколо університетів: створювалися кухлі і підпільні секції, Одним з перших серед таких університетів був Новоросійський університет. У нім з 1869 року (тобто на 4-му році існування університету) проходив навчання відомий в майбутньому народоволець Андрій Желябов, якого Н. Бердяєв вважав за особу героїчною, близькою до православно-християнського світовідчування [См.: 2, с. 87]. У 1872 році до Одеси з Петербургу для «організації молоді» приїжджає Фелікс Волховський, який встиг вже відсидіти у Петропавлівської фортеці. Був налагоджений зв’язок одеського осередку з аналогічними осередками в Петербурзі, Москві, Києві, Херсоні і інших містах імперії. Пізніше Желябов залучає в середу одеських підпільників свого товариша по Новоросійському університету, Михайла Трігоні. Грек за походженням, син багатого поміщика, він, на відміну від виключеного Желябова, отримав диплом юриста і трудився помічником присяжного повіреного при одеському окружному суді, а потім і адвокатом.

У Одесі активно діяв і ще один підпільний кружок – Івана Ковальського, вихованця Подільської духовної семінарії, також виключеного з Новоросійського університету. У 1875 р. народник Євгеній Заславський створює в Одесі першу в Російській імперії політичну організацію робочих – «південно-російський союз робочих». Серед інших активних осіб в одеському революційному русі виділяється Борис Оржіх, син процвітаючого єврейського адвоката і власниці модного магазину, студент фізико-математичного факультету Новоросійського університету.

Вся ця пристрасна революційна молодь була одним з полюсів інтелектуального і суспільного життя навколо Новоросійського університету. Інший, не менш пристрасний полюс був репрезентований тією частиною університетської професури, яка бачила перспективи суспільного

98

розвитку не у вуличних бунтах і барикадах, а в прогресі культури, науки, де провідну роль покликані грати університети.

До них з повною підставою можна віднести Миколу Миколайовича Ланге (1858-1921). Цей учений, широко відомий в світовій психологічній науці 32 роки віддав Новоросійському імператорському університету. Спочатку приват-доцент, потім ординарний і заслужений професор, він очолив університетський історико-філологічний факультет. Його якнайглибшим переконанням було переконання в первинності етичної, духовної роботи стосовно до всіх суспільно-політичних реформ. Саме цій проблемі він присвятив свою юнацьку магістерську роботу «Історія етичних ідей ХIX ст. Критичні нариси соціологічних і релігійних теорій моральності» [См.: 8]

До когорти прихильників високого академізму слід віднести і Петра Євгенійовича Казанського. [См.: 9]. Задля науки і високої культури такі люди і під час смути робили титанічні зусилля у відстоюванні академічних цінностей. Так, на початку першої російської революції (1905 р.). Новоросійський університет опинився в епіцентрі одеських революційних подій. Будівлі «храму науки» були наповнені різними сумнівними, але, як говорили тоді, «прогресивними» особами, що незаконно приймалися в число вільних «слухачів». Так звана «революційна маса», буквально п’яніла від беззаконня. Так, на слідстві одеський професор Алмазов показав наступне: «Натовп, що наповнив університетські приміщення, нічим не соромився, і деколи ці приміщення перетворювались в клозети, а клозети – в місця для задоволення статевих інстинктів».

На неугодних професорів обрушувалися образи і погрози. Університет потрапив під владу ліберального «академічного союзу» частини викладачів, що об’єдналися з «студентською коаліційною радою». Надалі студентами були проведені пропорційні вибори своїх представників в «Центральний орган Новоросійського університету». На виборах багато хто йшов не під прізвищами, а під кличками, такими як Ісай, Макар Сибіряк, Місяць, Луна, Паровоз, Кулемет. Ці екзальтовані Паровози і Кулемети створили так звану «слідчу комісію», де допитували неугодних ним професорів, на предмет «революційної благонадійності».

Громом серед ясного неба для цих «ультрареволюціонерів» стала «Телеграма 24 одеських професорів», надрукована 17 лютого 1905 року в газеті «Новий Час». Одним з ініціаторів цієї телеграми і був професор одеського Новоросійського університету – правознавець Петро Євгенійович Казанський. У цій телеграмі були слова, які містили в собі декларацію високого академізму. «Ми, – мовилося там, – не знаходимо достатньо яскравих і сильних слів, щоб виразити гарячий протест проти залучення

99

університетів, що мають свої високі завдання, в чужу їм сферу політичної боротьби».

Своє завдання авторитетні одеські професори сформулювали так: «Теза 1. Необхідно прагнути до відновлення правильного ходу науково-навчальної справи, незалежно від політичного настрою країни. Теза 2. Допущення політичної агітації в стінах університету і взагалі у вищих учбових закладах, несумісно з їхнім призначенням і науковими завданнями». Відбулися два з’їзди академічної інтелігенції. У обох з’їздах активну участь брав і професор державного права П. Е. Казанський. Серед учасників академічного руху були такі імениті вчені, як академік А. С. Собольовський; академік, професор математики Н. Я. Сонін; професор вітчизняної історії І. П. Фільовіч; професор загальної історії С. І. Герье; професор загальної історії П. Н. Ардашев; професор, історик-славіст П. А. Кулаковський; професор загальної літератури І. П. Созоновіч; знаменитий оріенталист, професор А. М. Позднєєв; професор зоології А. А. Тіхоміров; професор церковного права М. А. Дотепников; професор державного права Н. О. Купльовський; професор права В. М. Грібовський і багато інших.

У результаті Новоросійський університет отримав назву «найреакційнішого» університету Російської імперії. Насправдi, ця так звана «реакційність» означала, що в університеті професора спокійно могли вчити, а студенти - вчитися. «Революціонерів» всіх мастей прагнули тримати за дверима університету, що цілком вдавалося аж до лютневої революції. Проте, після лютого 1917 р. відбулися ті самі фатальні соціально-політичні зміни, які перетворили вищу освіту на інструмент політичної диктатури.

Аналогічні процеси відбувалися і в Германії після листопадової революції 1918 року, і особливо, після приходу нацистів до влади в 1932 році. Як відзначав К. Ясперс, університети втратили себе у процесах ідеологічного натаскування з боку влади, або на догоду настроям натовпу. Вони втратили свою високу духовність, перестали визначати світогляд суспільства і перетворилися на інструмент тоталітарної політики.

Після поразки нацизму антифашист соціальний філософ К. Ясперс закликає до відродження високої спадщини німецьких університетів класичної епохи [См.: 7, с. 139-144]. Для вирішення поставленого завдання він формулює ряд принципових ідей. Перш за все, ідею встановлення змістовної кооперації між державою і університетом. Для цього потрібні розуміння державою специфіки університетського життя і виразна самостійна позиція самого університету. Університет повинен відкрито показувати, що він є і чого він хоче.

100

Необхідне також чітке розрізнення функцій державного службовця і університетського працівника. Якщо держслужбовець – інструмент політичної волі вищих інстанцій, то університетський вчений – самостійний член наукової корпорації. Для службовця, вирішальний чинник – вказівка зверху, наказ, ухвала. Для професора, вирішальний чинник – внутрішня логіка досліджуваного предмету, або читаної дисципліни.

Університетська корпорація не відкидає державу, але і не підкоряється сліпо всякій державній волі. Тим більше неприпустимо використання державою університетів в цілях політичної пропаганди. Держава повинна гарантувати університетам свободу від тиску партій, свободу від політичного примусу. Вона повинна охороняти свободу університетів як від себе самої, так і від втручання інших політичних сил. Вона забезпечує університетам свободу мислення і пошуку істини, надає гарантії вільної і безперервної духовної роботи.

Держава ж, яка не в змозі терпіти істину, виступає супротивником університету. Вона приховує свою ворожість під маскою «упорядковування» роботи вищих учбових закладів. Тим самим вона руйнує університет під виглядом сприяння йому. Тому в демократичних країнах держава (К. Ясперс) «терпить і охороняє університет як звільнений від своєї дії простір». У свою чергу, сам університет формує той тип внутрішньої комунікації, який грунтується на вільному обміні думками і ідеями. Імператив університетського життя – безумовна свобода навчання. Свобода викладання, на думку Ясперса, аналогічна свободі віросповідання.

HUMANITAS – відноситься до суті університету. І в цьому сенсі він інтернаціональний. Університет фізично належить конкретному народу, конкретній нації, але при цьому духовно прагне до загальнолюдських цінностей. Дійсний університет, – вважає Ясперс, – служить людству в цілому, репрезентує загальнолюдський творчий потенціал. І в цьому він близький до ідеї церкви. У цьому плані абсолютно по-новому звучить кла-сична фраза: «Одін лише Дух, торкнувшись глини, творить з неї Людину».

Відповідно до ідеї університету будується і організація універси-тетського життя. Пріоритетною метою внутрішньоуніверситетської управлінської діяльності, по Ясперсу, має бути підвищення духовного рівня, турбота про духовне зростання викладачів і студентів, внутрішня підлеглість духовному життю. Університетський адміністратор діє в іншому екзистенціальному середовищі, ніж державний службовець. Університетських учених Ясперс називає духовною субстанцією особливого вигляду. Вони не виносять негідного поводження, використання методів політичного тиску, втручання в творчу роботу. Якщо ці люди почнуть

101

«прогинатися» під адміністративним тиском, перекручуючи свій характер, вважає Ясперс, то ідея університету – зникне.

Оптимальне адміністрування університетським життям, по Ясперсу, грунтується на рівному діловому тоні, пошані до людської особи, прагненні до процвітання складного внутрішньоуніверситетського свiту, на справедливості і адекватності у вирішенні матеріальних питань, дотриманні суверенітету ректорату стосовно різних владних і політичних інстанцій.

Університет в справжньому сенсі слова – елітарна корпорація. Але елітарність тут - особливої властивості. Вона не є спадковою, або придбаною завдяки багатству, силі або шахрайству. Головною її ознакою є духовний і інтелектуальний рівень, висока внутрішня культура членів університетського співтовариства. Ясперс пише про принцип духовного аристократизму, який вигідно виділяє університет на тлі варварських звичок, що панують в світі політики. Вже своєю присутністю в суспільстві університет благотворно впливає на суспільну і політичну культуру.

Відмітимо, що не яка-небудь з нині існуючих політичних систем, або ідеологій, стала сьогодні усесвітньою. Усесвітнім явищем стали університети. Саме вони покрили собою всі континенти і перетворилися на глобальне інтелектуальне і духовне співтовариство, незалежно від політичного устрою держав, в яких вони розташовані. Саме від глобального університетського співтовариства багато в чому залежить майбутнє світового політичного процесу і загальносвітової політичної культури.

Тим більше, що сучасні університети мають в своєму розпорядженні достатній потенціал для політичної освіти. Пошлюся як на ілюстрацію, на можливості викладачів кафедри політології. У її арсеналі такі курси як «Нормативна політологія», що читається на всіх факультетах університету, курси «Сучасної зарубіжної політології», «Політичних систем світу», «Теорії цивілізацій», «Порівняльних теорій демократії», курси лекцій про Євросоюз і його політичні інститути, про Український парламента-ризм, а також «Логіка і методологія наукових досліджень», «Політична культура і ідеологія», «Інститут президентства в Україні», «Професійне і навчально-методичне забезпечення викладацької діяльності у Вузах України», «Політична комунікація», «Політичні і соціальні технології», «Філософія політики», «Політичний менеджмент і маркетинг», «Політична конфліктологія», «Політична модернізація і транзитивні процеси», «Політичні процеси і інститути», «Конфліктологія і теорія переговорів», «Історія політичної думки в Україні», «Політичні еліти і політичне лідерств», «Етнополітология», «Політична психологія». «Політична етика і естетика». «Основи української регіоналістикі» «Політична

102

історія України». «Політичні системи України». Все це – серйозна осно-ва для сучасної політичної освіти і формування політичної культури, без політиканства, і кон’юнктурщини.

У ХХІ столітті, виснаженому кризами, революціями і війнами давно назріла і перезріла необхідність відмови від макіавеллізму, від цинічної установки на те, що «мета виправдовує засоби» роблячи ставку на нелюдяність. Життєвою необхідністю сьогодні є повернення до тих принципів, з яких, власне, і починалася європейська цивілізація. Тобто – до ідеї загального блага, ідеї людини як міри всіх речей, – тим ідеям, які культивувалися ще в згаданих нами Академії Платона і Лікєї Арістотеля.

З цього реверсивного, але й прогресивного кроку, ініціаторами якого і можуть стати університети, мабуть, і почнеться поступове одужання люд-ства. Як писав свого часу Антуан де Сент-Екзюпері: «Порятунок в тому, щоб зробити перший крок. Ще один крок. З нього-то все і починається знову».

Список використаних джерел та літератури

1. Батлер-Боудон Т. 50 великих книг по философии / Том Батлер-Боудон; пер с англ. – М.: Эксмо, 2014. – 576 с.

2. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма / Н. Бердяев. – М.: Наука, 1990. – 222 с.

3. Большой энциклопедический словарь: философия, социология, религия, эзотеризм, политэкономия / Под ред. С. Ю. Солодовникова. – Мн.: МФЦП, 2002. – 1008 с

4. Дэвис Н. История Европы / Норман Дэвис; пер с англ. – М.: АСТ, 2006. – 943 с.

5. История философии / под ред. В. П. Кохановского, В. П. Яковлева. – Изд. 6-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2008. – 731 с.

6. Райс Д. Византийцы. Наследники Рима / Д. Райс; пер. с англ. – М.: Центрполиграф, 2003. – 204 с.

7. Ясперс К. Идея университета / к. Ясперс. Пер с нем. – Минск: БГУ, 2006. – 159 с

8. http://www.spadshina.com/ru/programs/vidatni-ukrayintsi/lange-mikola-mikolajovich/?_offset%5b0%5d=4&

9. http://www.hrono.info/biograf/bio_ k/kazanski_ pe.html

103

СТРУКТУРНІ ПІДРОЗДІЛИ

УДК 027.7:378.4(477.74-21)

М. О. Подрезова

НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ЯК НАУКОВО-ДОСЛІДНА ТА НАУКОВО-ДОПОМІЖНА УСТАНОВА УНІВЕРСИТЕТУ:

ДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ СУЧАСНОЇ БІБЛІОТЕКИ

У статті викладено основні етапи історичного розвитку Наукової бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова, роль університетської бібліотеки як науково-дослідної та науково-допоміжної установи у складі діяльності вищого навчального закладу.

Ключові слова: бібліотекознавство, біографістика, електронні ресурси, інформаційні видання, книгознавство, книжковий фонд, Наукова бібліотека, наукова установа, Новоросійський університет, наукометричні бази даних, Одеський університет.

Наукова бібліотека Одеського Національного університету імені І. І. Мечникова була заснована у 1817 році як бібліотека Рішельєвського ліцею. Після перетворення в 1865 р. Рішельєвського ліцею в Новоросійський університет, ліцейська бібліотека стала фундаментальною бібліотекою університету.

За свідченням першого історіографа Новоросійського університету О. І. Маркевича, коли університет 1 травня 1865 року прийняв від ліцею бібліотеку, в ній налічувалося 28505 томів так званої основної бібліотеки і 4930 томів студентської [1, с. 589]1. Фонди бібліотеки швид-ко зростали, і вона стала одним з крупніших та відомих осередків науки та культури. Більшою своєю частиною бібліотека збагачувалась колек-ціями книг, які дарували різні приватні особи, наукові, культурні, добро-чинні заклади. Фонди бібліотеки поповнилися дарами, що надійшли від університету Св. Володимира в Києві (видання XVII ст.), Дерптського університету, Імператорської Академії наук, Пулковської обсерваторії та ін. В бібліотеку надійшли найцінніші видання славіста В. І. Григоровича, родини Воронцових, О. Г. Строганова та інші.

У різні періоди існування бібліотеки основними напрямками наукових досліджень залишалися розкриття фондів бібліотеки; 1 За даними Фундаментального каталогу бібліотеки Рішель’євського ліцею з 1 січня 1861 р. бібліотека містила в собі 11.298 назв книг в 28 505 томів.

104

вивчення та популяризація праць вчених університету; підготовка та видання тематичних та бібліографічних інформаційних покажчиків на допомогу науковому та навчальному процесу. Фактично наукова робота в бібліотеці почалася в 1888 р., коли штатним бібліотекарем почав працювати П. С. Шестериков. Вченою Радою університету у 1913 р. йому було доручено вивчити організацію бібліотечної справи в Російській імперії з метою застосування передового досвіду в роботі університетської бібліотеки. П. С. Шестериков глибоко проаналізував постановку бібліотечної справи в країні, детально описав організацію бібліотеки Новоросійського університету, дав рекомендації по її удосконаленню. Слід сказати, що структура бібліотеки, організація її фондів та користування ними в бібліотеці ІНУ на той час були на вищому рівні, ніж у багатьох університетських бібліотеках Росії.

У 1906 р., за ініціативою бібліотекаря Новоросійського університету П. С. Шестерикова, було створено бібліотечний гурток, члени якого через рік вирішили перетворити його в товариство, було складено проект Статуту та подано на розгляд професорам університету. Статут було затверджено 5 березня 1911 р. Головою був обраний професор І. А. Линниченко.

Одеське бібліографічне товариство з 1913 до 1917 р. видало 5 томів (36 випусків) своїх “Известий”. У ці роки побачила світ низка краєз-навчих бібліографій, в тому числі бібліографічні списки з історії Одеси, Бессарабії, покажчики літератури проф. М. Ф. Комарова, Г. С. Сковоро-ди, детальні описи деяких місцевих видань.

У 1920 році Новоросійський університет було реорганізовано. Почалася епоха реформ та експериментів радянської влади у вищій школі, що відбилося і на історії бібліотеки. Замість Новоросійського університету з’явилися галузеві інститути: Інститут народної освіти (ІНО), Гуманітарно-суспільний інститут (Гумобін), перетворений в інститут Народного господарства, інститут – медичний, Фізико-мате-матичний, Сільськогосподарський, Політехнічний. Колишня універ-ситетська бібліотека внаслідок її повної реорганізації стала ядром бі-бліотечної мережі вищої школи м. Одеси. Основну частину фондів на Преображенській вулиці було перетворено на Головну бібліотеку Вищої школи м. Одеси, яка обслуговувала вищі учбові та наукові заклади міста.

В 1920-1930-ті роки бібліотека набирала наукового потенціалу, сповна виправдовуючи свою нову назву – Центральна наукова бібліотека м. Одеси (з 1924 р.). Директором бібліотеки на той час став С. Л. Рубінштейн, всесвітньо відомий у подальшому вчений-психолог, член-кореспондент АН СРСР, академік АПН СРСР. На чолі Наукової

105

бібліотеки він зміг добитися права бібліотеки друкувати наукові праці (було видано 3 томи).

У цей час бібліотека стала не тільки провідним науковим закладом, що забезпечував науковий процес у місті, а й стала відомою в Україні та Радянському Союзі. Основним напрямком діяльності було перетворення її з книгосховища на активний фактор загальної системи освіти в країні, придало їй ваги та поставило на належне місце серед наукових закладів, що вивчали питання бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії. Цей напрямок діяльності і сьогодні залишається найважливішим.

У 1923 році при бібліотеці було засновано бібліографічний семінар, який став осередком наукової праці бібліотеки. Наприкінці 20-х років його перетворили на науково-дослідну комісію. Свої завдання семінар визначав досить чітко, об’єднуючи теоретичну розробку питань бібліотекознавства, бібліографії та книгознавства з практичними завданнями бібліотеки як наукової установи. Розроблялися питання наукової класифікації, що було покладено в основу реформ систематичного каталогу бібліотеки, обговорювалися проблеми вивчення стародруків та рукописних фондів, введення їх до широкого наукового обігу. Значну кількість досліджень учасники бібліографічного семінару присвячували саме українознавчій тематиці. Було складено бібліографію творів видатних українських діячів – М. С. Грушевського, С. Єфремова, В. Гнатюка, українського літературознавства в цілому за 1926 рік та інше.

У 1920-1930-ті рр. проводилася інтенсивна робота в Науково-дослідній комісії бібліотеки, що складалася зі співробітників та аспірантів на чолі з директором С. Л. Рубінштейном. Комісія слухала та обговорювала на-укові доповіді, реферати, звіти. У цей час було складено бібліографію Ucrainica, українського літературознавства, преси революційного періо-ду, національних меншин Одеси, сходознавчої літератури.

С. Л. Рубінштейн розробив проект програми загальновузівського семінару головної бібліотеки вищої школи Одеси, який почав працювати у 1924 р. Через два роки при бібліотеці під керівництвом Сергія Леонідовича почалась фахова підготовка бібліотечних працівників, було відкрито аспірантуру [2, с. 93-105]. Її першим випускником був Саул Якович Боровий (1903-1989) – тепер широко відомий історик російського та українського єврейства, фахівець з соціально-економічної історії XVI-XIX ст. Захистивши в 1930 р. свою «промоційну» роботу (аспірантську дисертацію) [3] С. Я. Боровий став першим і єдиним у довоєнні роки на території всієї України фахівцем, який отримав вчену ступінь з книгознавства. До аспірантури при ЦНБ було прийнято також

106

Олександра Борисовича Варнеке (1904-1938?), сина відомого одеського мистецтвознавця і дослідника античної культури Б. В. Варнеке, та А. Н. Горецького.

У 1927 р. С. Л. Рубінштейна обрали членом президії Бібліографічної комісії при ВУАН, він працював у правлінні Українського бібліографічного товариства в Одесі та редколегії, яка видавала “Записки Українського бібліографічного товариства”.

У цей період у бібліографічному семінарі активно працював відомий літературознавець, фольклорист, етнограф, бібліограф К. О. Копержинський. У 1925-1929 рр. він викладав в Інституті народної освіти, одночасно публікував свої дослідження у «Працях Центральної наукової бібліотеки м. Одеси».

Серед співробітників Наукової бібліотеки того періоду, що складали «інтелектуальний цвіт» бібліотеки, слід згадати О. Л. Вайнштейна, який саме в Одесі почав свій творчий шлях вченого, ерудита, прекрасного знавця джерел, автора робіт з медієвістики, історіографії та методоло-гічних проблем історичної науки. Він обіймав посаду вченого секрета-ря, заступника директора бібліотеки. О. Л. Вайнштейн глибоко вивчав Воронцовський та Строганівський фонди, опублікував низку блискучих статей за результатами цієї роботи.

Г. Д. Штейнванд відомий ґрунтовною роботою з описання всіх періодичних видань Одеси періоду 1917-1921 рр. (разом з С. П’ятницькою, Т. Ходжаш, аспірантом кафедри бібліографії А. Варнеке, М. Рапопорт, аспірантом С. Боровим).

У 1930 році згідно з постановою Раднаркому України Центральну наукову бібліотеку м. Одеси було об’єднано з Одеською публічною бібліотекою (нині Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького). Фактично об’єднання відбулося лише за адміністративним примусом. Кожна з цих бібліотек залишалася у своїх приміщеннях зі своїми фондами, хоча частину фондів Центральної наукової бібліотеки, в тому числі найцінніший фонд Музею книги та довідково-бібліографічних видань, було передано публічній бібліотеці.

У 1933 році згідно з постановою Раднаркому РСФРР та України було відкрито Одеський державний університет і наступного року бібліотека знов перейшла до його складу. Університетська бібліотека стала одержувати обов’язковий платний екземпляр усіх книжкових видань, що виходили в Україні. Напередодні Великої Вітчизняної Війни книжковий фонд включав 1 млн. 300 тис. томів. Студентська бібліотека нараховувала 100 тис. томів, мала 10 штатних співробітників.

107

Великою подією в науковому житті бібліотеки стало відзначення 90-ї річниці з дня смерті І. П. Котляревського. Відділ україністики бібліотеки підготував велику добірку джерел з українського літературознавства за 1917-1928 рр. Спираючись на цей матеріал, аспірант О. М. Горецький та професор К. О. Копержинський склали бібліографію “Михайло Коцюбинський: Бібліографія за 10 років”. Ця робота стала продовженням бібліографії М. Комарова (доведена до 1902 р. включно) та С. Єфремова (до 1903 р.).

Таким чином, починаючи з 1920-х рр., можна говорити про планову бібліографічну роботу бібліотеки, Ця робота була продовжена та набула нового змісту після відтворення університетів в Україні та організації Одеського державного університету у 1933 р.

Події Великої вітчизняної війни залишили свій слід й у долі університетської бібліотеки. Тільки незначну частку бібліотеки, головним чином, мінімум учбової літератури знайшли змогу вивезти під час евакуації університету в Туркменію (Байрам-Алі). Під час окупації бібліотека зазнала великої шкоди: був знищений її картографічний фонд, до складу якого входили рідкісні карти та атласи, портулани. Цей фонд знаходився в приміщенні географічного факультету на вули-ці Щепкіна, яке згоріло. У серпні 1944 року бібліотека поновила нор-мальну діяльність.

У лютому 1945 року за Наказом РНК УРСР наукову бібліотеку біло затверджено як науково-дослідну установу університету і встановлено для неї самостійний бюджет [4, с. 27].

Після отримання статусу наукової установи бібліотеки, поряд з науково- та навчально-допоміжною роботою, співробітники отримали можливість займатися самостійною науково-дослідною діяльністю, тісно пов’язаною з науковими темами професорсько-викладацького складу університету. Наукова робота бібліотеки стала складовою частиною наукової роботи всього університету, узгодженою з нею. Відтоді плани та тематика роботи бібліотеки затверджується Вченою радою університету, куратором її є проректор з наукової роботи. Основною науковою темою стає один з видів краєзнавчої тематики – моніторинг публікацій співробітників університету та робіт про них, які дозволяють скласти об’єктивну картину діяльності всього університету, його підрозділів, наукових шкіл, розвитку наукового та навчального процесу як в історичному аспекті, так і з точки зору сучасного стану. Необхідно було підняти величезний пласт матеріалу за всі роки існування університету, який відбивав би діяльність всіх його співробітників.

108

Результатом цієї грандіозної роботи бібліографів 1945-середини 1960-х рр. стала підготовка до видання бібліографічного словника професорсько-викладацького складу ОДУ. З метою збору матеріалу бібліографи працювали в Одеському обласному архіві, архіві університету, виїжджали у відрядження до архівів Києва, Харкова, Дніпропетровська. Викладачі, які на той час працювали в університеті, заповнювали анкети та давали відомості про свої публікації. Було зібрано відомості про 714 осіб вчених, розпочалася робота над виданням. Але ця робота була припинена, і матеріали залишилися в архіві бібліографічного відділу в рукописному варіанті.

У післявоєнні роки в бібліотеці продовжували працювати найстаріші її робітники, представники старої інтелігенції, які отримали освіту ще до революції.

Одним з найстаріших працівників бібліотеки, досконально знайомих з фондами, була Т. З. Ходжаш. Вона багато часу присвятила підготовці “Путівника до Науковій бібліотеці ОДУ” (1959), який давав уявлення про книжкові багатства, систему їхньої класифікації, організацію та структуру бібліотеки, її історію, сучасну роботу з обслуговуванням читачів, наукові дослідження.

Не тільки бібліотекарем, а й науковим співробітником була Т. М. Гольд. Вона присвятила багато часу укладанню систематичного покажчика до «Записок Товариства сільського господарства Південної Росії». Організація такого друкованого органу на початку Х1Х ст. мала величезне значення, як практичне, так і наукове. «Записки» виходили протягом 89 років та становили своєрідну енциклопедію сільськогосподарських знань, накопичених майже за століття, відбивали еволюцію науки в період існування товариства. В укладанні цього покажчика взяли участь також вчені університету, такі як О. О. Ковалевський, О. Нордман, І. К. Пачоський, О. О. Браунер та інші.

З початку 1950-х років бібліотеку очолив кандидат філологічних наук, доцент М. В. Павлюк – освічений славіст, талановитий лінгвіст, який пізніше завідував кафедрою російської мови Одеського університету. Він багато зробив для зростання престижу Наукової бібліотеки, зумів організувати наукову роботу колективу бібліотеки таким чином, що за час його директорства були видані бібліографічні покажчики, які стали прикрасою в загальній масі публікацій в університеті.

Так, у 1957 р. побачив світ спеціальний випуск «Праць Одеського державного університету» (Т. 147. Бібліографічна серія, вип. 1). Підготовка першого збірника бібліографічних робіт була зумовлена тим, що багато вчених нашого вузу своїми досягненнями та відкриттями зробили значний внесок у вітчизняну та світову науку. Однак до того часу не було ні одного бібліографічного посібника, який відобразив би у повній мірі та систематичності наукову продукцію університету за весь

109

дореволюційний період. Відкрила цей збірник стаття самого Миколи Васильовича Павлюка «Періодичні видання Одеського (Новоросійського) університету за 90 років». Тут же було вміщено систематичний покажчик до «Записок Новороссийского университета» за 1867-1919 рр. (укладачі О. Ф. Борисова, М. М. Бушева, Р. М. Рапопорт). До 100-річного ювілею університету у 1965 р. було випущено фундаментальне видання «Істо-рія Одеського університету за 100 років», у підготовці якого брали ак-тивну участь бібліотекарі Наукової бібліотеки.

Естафету бібліографів післявоєнного часу підхопили прославлені бібліографи-краєзнавці, дослідники книги О. Ю. Ноткіна та В. С. Фельдман (перший лауреат міжнародної премії Й. Дерібаса). За довідками та консультаціями до них заверталися не тільки студенти та викладачі університету, інших вузів міста, а й спеціалісти з інших міст області, країни, з-за кордону.

1970-1980-ті рр. знаменувалися становленням системи науково-тех-нічної інформації в країні. У структурі державних установ та організацій з’явилися нові підрозділи – інформаційні відділи. Було відкрито такий підрозділ і в Науковій бібліотеці Одеського університету. У ці роки до штату бібліотеки влилася ціла плеяда спеціалістів з природничих наук: біологи М. О. Подрезова, Т. М. Добринова, математик Л. М. Крапивка, хіміки С. М. Кириченко, Н. С. Тахтарова, інженер-електрофізик Г. І. Войченко, географ В. В. Самодурова, з яких виросли досвідчені бі-бліографи, майбутні керівники секторів і відділів Наукової бібліотеки.

У 1990-ті роки розвиток бібліотечного обслуговування в Україні відзначено серйозними протиріччями – безсумнівними досягненнями на одних напрямках і втратами на інших, активізацією одних бібліотек і угасанням інших.

В останні десятиліття ми всі стали свідками того, як змінюється уявлення про завдання і можливості бібліотек, про їхнє місце в культурній, науковій і інформаційній інфраструктурі. Тому ми зрозуміли, що рухатися шляхом поступового перетворення бібліотеки у справді наукову організацію неможливо без визначення стратегії, розробки концепції науково-дослідницької діяльності університетської бібліотеки, створення певної ії моделі. При цьому ми відштовхуємося від багатого досвіду нашої бібліотеки як фундаментальної бібліотеки класичного університету. Пройдено певний практичний шлях існування бібліотеки як науково-дослідницького підрозділу університету. Протягом багатьох десятиріч складалася певна практична модель, але різки зміни умов бібліографічної та взагалі бібліотечної роботи наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. потребують корекції її традиційних напрямків, а також постановки

110

роботи у нових формах. На початку 2000-х рр. була розроблена концепція науково-дослідницької діяльності університетської бібліотеки.

Науковою роботою в тій чи іншій мірі займаються усі головні спеціалісти, кваліфіковані штатні співробітники з великим досвідом роботи в бібліотеці та знанням її фондів. Прикладом широкого залучення названих спеціалістів до наукової роботи бібліотеки є підготовка і публікація колективної монографії «Наукова бібліотека Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова: Історичний нарис. До 185-річчя заснування» (Одеса, 2002).

Традиційно склалося, що наукові дослідження є серед пріоритетів діяльності двох підрозділів НБ – саме бібліографічного відділу і відділу рідкісних книг та рукописів, співробітники яких поєднують у своїй роботі бібліотечно-бібліографічну практику з історико-книгознавчими дослідженнями фондів. Тому, на нашу думку, справжніх професіоналів з цих відділів цілком правомірно назвати науковцями-бібліотекарями.

Зріз наукових і практичних результатів у різних сферах, які були досягнуті бібліотекою за останні роки, допомагає розкрити основні тенденції та пріоритетні напрямки її науково-дослідницької діяльності.

Різкі зміни умов бібліографічної та взагалі бібліотечної роботи наприкінці XX – початку XXI ст. вимагають корекції її традиційних напрямків, а також постановки роботи в нових формах. Зріз наукових і практичних результатів, досягнутих бібліотекою за останні роки в різних сферах, допомагає розкрити основні тенденції та пріоритетні напрямки її науково-дослідницької діяльності: комплексне вивчення фонду, краєзнавчі студії, біографічні дослідження, пов’язані з історією університету та їх бібліографічне забезпечення, інформаційне розкриття колекцій рідкісних видань [5, с. 154-156; 6 с. 35-42].

З початку 1990-х років головним пріоритетом роботи з книжковими пам’ятками є участь у створенні національної бібліографії України, репертуару як української книги та періодики, так і іноземної україніки. Перші кроки цієї роботи відбиті в покажчику «Українська книга в іменних фондах Наукової бібліотеки ОНУ ім. І. І. Мечникова» (Одеса, 1999). У подальші роки було здійснене наукове освоєння цілого прошарку іноземної україніки, завдяки чому в науковий та культурний обіг були введені цінні джерела з історії України, надруковані у XV-XVIII ст. Одним з прикладів є видання «Гартман Шедель. Про європейську область Сарматію». Ця наукова публікація розділу славетної інкунабули «Всесвітня хроніка» Г. Шеделя (Нюрнберг, 1493) містить цінну інфор-

111

мацію про Україну українською у перше здійсненому перекладі з латин-ської мови.

У рамках цієї ж наукової теми вийшов збірник наукових праць «Історія України в книжкових пам’ятках ХVI-XVII ст. З колекцій Наукової бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 2011). Разом зі статтями та повідомленнями збірник містить публікацію документів, вперше перекладених українською мовою «Оповідь про те, що відбувається під час війни з Польщею аж до 1676 року» за «Османським дзеркалом» Ла Магдалена, а також бібліографічний список «Історія України другої половини XV-XVII ст.» в письмових джерелах у фондах Наукової бібліотеки ОНУ (387 позицій). Подальша робота в цьому напрямі пов’язана з підготовкою та виходом видання «Історія України в книжкових пам’ятках кінця XVII – XVIII ст.» (2015 р.). Учасники проекту: Наукова бібліотека, історичний факультет ОНУ імені І. І. Мечникова та Відділ історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. До збірника увійшли оброблені матеріали франкомовної газети «Амстердам» за 1708 р., що містять цікаві відомості про події в Україні на початку XVIII ст., а також бібліографічний покажчик «Історія України XVII-XVIII ст. у письмових джерелах у фондах Наукової бібліотеки ОНУ», підготовлений відділом рідкісних книг та рукописів (1200 назв історичних джерел).

Ще один яскравий приклад участі бібліотеки у створенні національної бібліографії України — це анотований каталог виставки «Видавнича спадщина українського ренесансу» (Одеса, 2012), який містить описи рідкісних українських видань 1917-1930 рр. з фондів університетської бібліотеки.

Впродовж останніх років спостерігається бурхливий розвиток української біографістики, що зумовило необхідність та актуальність інформаційно-бібліографічного забезпечення цієї спеціальної історич-ної дисципліни. Одночасно вийшло у світ відразу декілька видань з іс-торії університету, ініціаторами яких можна вважати Наукову бібліоте-ку ОНУ. Маємо на увазі біографічний словник «Професори Одеського (Новоросійського) університету»: в 4 т. в двох виданнях (Одеса, 2000), 2-е вид., доповнене (Одеса, 2005), енциклопедичний словник «Випус-кники Одеського (Новоросійського) університету»: вип. 1 (Одеса, 2005); вип. 2 (Одеса, 2010). До 150-річного ювілею університету НБ підготу-вала 2-ге видання бібліографічного енциклопедичного словника «Ви-пускники Одеського національного університету» (видання включає близько 1000 особистостей, з них понад 200 визначних імен), а також довідник «Золоті імена ОНУ», який включає близько 100 всесвітньо ві-домих імен професорів і випускників університету, які зробили значний

112

внесок у світову науку. Крім того, в серії «Біобібліографія вчених ОНУ» виходять друком біобібліографічні покажчики літератури, присвячені професорам ОНУ.

Ще одним традиційним напрямком науково-дослідної діяльності в бібліотеках є інформаційне розкриття фондів та їх окремих складників, найбільш цінних колекцій шляхом підготовки та видання бібліографічних покажчиків, каталогів, інших довідкових видань, спрямованих на введення до наукового обігу значного обсягу інформації. Результати роботи з інформаційного розкриття багатого фонду стародруків відтворилися у «Каталозі видань XVI ст. у фондах Наукової бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова» (2005), у каталозі «Польські стародруки з колекцій університетської бібліотеки» (2012; науковий редактор – керівник Дослідницького центру польської бібліографії Естрейхера (м. Краків, Польща) професор Ягеллонського університету Вацлав Валецький) [7, с. 209-223].

Одним з актуальних напрямків сучасного книгознавства є вивчення історичних колекцій. Ця робота має особливе значення для нашої біблі-отеки, оскільки до її складу входить 17 іменних фондів. Їх інформацій-не розкриття вже досить давно є одним з пріоритетів наукової роботи співробітників бібліотеки: розробляються сюжети з історії формування найбільш значущих колекцій, насамперед зібрання сім’ї Воронцових і приватної бібліотеки графа О. Г. Строганова. Наукове освоєння цих найцінніших фондів бібліотеки завжди було в центрі уваги колективу бібліотеки. Предметом спеціальних досліджень стали як окремі групи видань, так і історія формування книжкових зібрань у контексті документального вивчення біографії власників і становлення та розвитку їх читацьких інтересів. Подібний підхід покладено в основу анотованого каталогу виставки «Книжкові зібрання родини Воронцових в бібліотеці Одеського (Новоросійського) університету» (Одеса, 2008). За останнє десятиліття за результатами роботи з Воронцовським і Строгановським фондами бібліотеки опубліковано більше 30 статей, підготовлено понад 25 доповідей на конференціях. Готується до друку каталог книжкового зібрання відомого вченого-славіста, що стоїть біля витоків вивчення слов’янської філології у Новоросійському університеті, В. І. Григоровича – першого іменного книжкового зібрання, яке потрапило до бібліотеки.

У бібліотеці успішно проводиться робота з так званими «розсіяними» книжковими зібраннями – книжковими комплексами, які в силу історичних обставин втратили свою цілісність [8, с. 209-223]. Особливу увагу приділено цінним колекціям стародруків з бібліотек польського славіста і збирача А. Кухарського та відомого польського історика та

113

юриста Р. Губе, придбаних Новоросійським університетом у перші роки його існування і розосереджених в загальному фонді бібліотеки. Про-ведено реконструкцію цінної книжкової колекції математика, професора Новоросійського університету І. Ю. Тимченка, каталог якої буде опублі-ковано в серії «Книжкові колекції Наукової бібліотеки Одеського (Ново-російського) університету».

Дослідження книги та її побутування в культурному контексті епохи передбачає розробку сюжетів з історії бібліотеки, формування її фонду стародруків та рідкісних видань, історії окремих зібрань і дарів. Результатом такої праці стало підготовлене співробітниками відділу рідкісних книг і бібліографічного відділу видання «Дарувальники Наукової бібліотеки Одеського (Новоросійського) університету (1865-1920): матеріали до історії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова» (до 140-річчя університету) (2005), анотований каталог виставки «Книжные собрания семьи Воронцовых в библиотеке Одесского Новороссийского университета» (2008).

Помітно активізувалася робота з архівними матеріалами, які зберігаються у бібліотеці. Результати цієї діяльності представлені на сайті бібліотеки, де зараз можна ознайомитися зі складом архівів психолога, філософа М. М. Ланге та бібліографів В. С. Фельдмана і О. Ю. Ноткіной, і де частково відтворені тексти документів із зазначених архівів. Матеріали архіву професора Ланге лягли в основу монографії «Наукова спадщина рейтингу «Вебометрикс» (Webometrics).

Як бібліотекознавці, так і практики провідних університетських бібліотек світу підкреслюють, що в бібліотечній роботі з’явився новий сегмент – відповідальність за поширення результатів науково-дослідницької діяльності вчених. Наукова бібліотека починає ініціювати запровадження багатьох нових напрямків діяльності. Найважливішими з них в галузі формування бібліотекою принципово нової інформаційно-технологічної інфраструктури науки є перенесення науково-видавничої діяльності університету до сфери власної відповідальності бібліотеки; поширення бібліотечних процесів на масиви первинних наукових даних та результатів науково-дослідницької діяльності вчених університету, організація сайтів періодичних видань ОНУ та інтеграція їх в наукометричні бази, організація науково-практичних семінарів з представниками редколегії періодичних видань ОНУ, просування періодичних видань університету до національного та міжнародного простору.

На даний час, вже проведена робота по включенню періодичних видань університету в наступні бази: бібліографічний покажчик Ulrich›s

114

Periodicals Directory в який включено більшість періодичних видань ОНУ; в міжнародних наукометричних базах даних Index Copernicus (Польща) та Російський індекс наукового цитування (РІНЦ), де індексуються серії «Вісника Одеського національного університету» та декілька тематичних збірників та журналів; також науково-видавничу інфраструктуру Наукова періодика України (Scientific Periodicals of Ukraine), де відстежується цитованість статей шести серій Вісника Одеського національного університету та тематичний збірник «Записки романо-германської філології» в найбільшій у світі бібліографічній базі даних WorldCat та німецькій пошуковій системі Bielefeld Academic Search Engine (BASE) зберігаються архіви серій Вісника; всі серії Вісника ОНУ введено до японської міжнародної мультидисциплінарної бази даних ResearchBib, а бібліографічна серія ще входить до сервісу журналів відкритого доступу Citefactor.

Зазначеними базами Наукова бібліотека не обмежується, постійно проводиться моніторинг та освоєння актуальних ресурсів для охоплення більшої групи потенційних читачів та авторів. Метою проведення даної роботи є підвищення наукового рівня та авторитету періодичних видань університету.

Найважливіший напрямок нашої роботи в останнє десятиліття – створення електронних ресурсів бібліотеки. На головній сторінці офіційного сайту Наукової бібліотеки ОНУ можна знайти електронний каталог стародруків, електронну повнотекстову бібліотеку рідкіс-них і стародрукованих видань, основою якої є колекції бібліотеки (в ході виконання даного проекту здійснено оцифровку понад 400 книг). Результати науково-дослідницької роботи за останні кілька років відображені в репозитарії бібліотеки. В імідж-каталозі, виставленому на бібліотечному сайті, представлені розділи: «Стародруки» (ХV-XVIII ст.); «Іменні колекції» (9); Алфавітний каталог (АК) українською мовою, АК російською мовою, АК книг латиницею (XVIII-1970 р.); періодичні видання, журнали, газети (XVIII-1970 р.), які інформують про книжкові пам’ятки, що зберігаються в наших фондах. Ми є першою вузівською Науковою бібліотекою, якій керівництво ОНУ надало фінансову можливість для створення імідж-каталогу.

Нова модель науково-видавничої діяльності передбачає, що головні спеціалісти бібліотеки є не тільки авторами, а й редакторами, коректорами і дизайнерами видання. Наукова бібліотека реалізує видавничі проекти у співпраці з видавництвами своїх вузів [9, с. 3-14].

В рамках виконання цього нового напряму починає розвиватися діяльність наукової бібліотеки як видавця електронних журналів. Було

115

створено універсальний репозитарій відкритого доступу (платформа OJS), який складається з електронних тематичних або інституціональних репозитаріїв, а також з електронних журналів.. Призначення репозитарію як платформи для інтеграції у світовий інформаційний простір – це забезпечення відкритого доступу до наукових досліджень університету, що дає можливість продемонструвати його науковий потенціал. Репозитарій включає більш ніж 5000 документів (кількість переглядів яких за 2012-2014 рр. становить 993118).

У межах реалізації проекту DOAR (Directory of Open Access Scholary Resources) міжнародним центром ISSN за підтримки комунікаційного та інформаційного сектору UNESCO, електронний архів-репозитарій ОНУ було зареєстровано в міжнародному реєстрі ISSN, надано власний ISSN 3210-7731 та отримано статус повноцінного відкритого електронного видання, у якому можна публікувати результати досліджень як у першоджерелі нарівні з друкованими періодичними виданнями. Впродовж останніх років Наукова бібліотека веде посилену роботу в напрямку видавничо-редакційної діяльності. У 2007 р. бібліотека стала засновником періодичного видання «Вісник ОНУ. Серія Бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство», де публікуються результати досліджень з бібліотечної, бібліографічної та книгознавчої справи, з історії книжкових колекцій, стародруків та рідкісних видань, дослідження інноваційних процесів у бібліотечній справі, а також розвідки з історії бібліотеки ОНУ, університету та діяльності окремих вчених [10, с. 51-52].

Бібліотека Одеського університету створила електронний міні-журнал відкритого доступу «Biblio Колегіум», у якому розміщені праці секції «Бібліотечно-бібліографічна справа», що постійно бере участь у щорічній науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ. При цьому бібліотека замикає на собі повний цикл циркуляції наукових публікацій і надає технічну платформу, послуги редактора, системного адміністратора, бібліографа.

Отже, глобальні зрушення сучасного інформаційного середовища обумовили структурні та функціональні зміни діяльності університетської бібліотеки в усіх її іпостасях: як науково-дослідної, так і науково-допоміжної установи вишу.

Список використаної літератури

1. Маркевич А. И. Двадцатипятилетие императорского Новорос-сийского университета / А. И. Маркевич. – Одесса, 1890. – С. 589.

116

2. Іваницький В. Ф. Підготування наукових бібліотекарів і взагалі наукових робітників у галузі бібліотекознавства та бібліографії / В. Ф. Іваницький // Бібліотечний збірник. – К., 1927. – Ч. 2. – С. 93-105.

3. Боровий С. Я. Наукова бібліотека в сучасних умовах / С. Я. Боровий // Бібліологічні вісті. – 1930. – № 1-2.

4. Наукова бібліотека в сучасному суспільстві: Історія, проблеми, перспективи: До 185-річчя Наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. – Одеса, 2003. – С. 27.

5. Шемаєва Г. В. Розвиток бібліотеки в системі науки / Г. В. Шемаєва // Культурологія та соціальні комунікації: інноваційні стратегії розвитку : матеріали міжнар. наук. конф., (Харків, 18-19 листоп. 2010 р.). – Харків, 2010. – С. 154-156.

6. Подрезова М. О. Науково-дослідницька діяльність університетської бібліотеки : традиційні напрямки та сучасні пріоритети / М. О. Подрезова // Концепція розвитку бібліотек вищих навчальних закладів в інформаційному суспільстві : ма-теріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 23-25 трав. 2006 р.). – Київ, 2006. – С. 35-42.

7. Подрезова М. А. Научно-издательская деятельность Научной библиотеки ОНУ в области книговедения: итоги последнего десятилетия и перспективы / М. А. Подрезова // Стародруки і рідкісні видання в університетській бібліотеці : матеріали II міжнародних книгознавчих читань (Одеса, 18-19 вересня 2012 р.). – Одеса, 2013. – С. 209-223.

8. Ляшенко О. Л. Изучение «рассеянных» книжных собраний в Научной библиотеке Одесского национального университета им. И. И. Мечникова / О. Л. Ляшенко, Е. В. Полевщикова // Библиофильство и личные собрания = Bibliolatry and Private Collections. – М., 2013. – С. 187-196.

9. Соловяненко Д. Академічні бібліотеки у новому соціотехнічному вимірі : ч. 1. Академічна бібліотека як видавець / Д. Соловяненко // Бібліотечний вісник. – 2010. – № 4. – С. 3-14.

10. Подрезова М. О. Наукова бібліотека у видавничій діяльності класичного університету / М. О. Подрезова // Сучасні видавництва вищих навчальних закладів : матеріали Першої всеукр. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 23-30 вересня 2014 р.). – Одеса : ОНУ, 2014. – С. 51-52.

117

УДК 027.021:378.4(477.74-21):099.5

М. В. Алєксєєнко

ДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ ІМЕННИХ КНИЖКОВИХ ФОНДІВ У БІБЛІОТЕЦІ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Стаття присвячена дослідженню книжкового зібрання Віктора Івановича Григоровича (1815-1876), переданого для наукових та навчальних цілей бібліотеці Новоросійського (Одеського) університету в 60-70-х рр. ХІХ ст. Подароване В. І. Григоровичем зібрання зі славістики стало результатом багаторічних пошуків джерел з історії та культури слов’янських народів і особистих контактів вченого з дослідниками-славістами. Звертається увага на особливо значимі книжкові екземпляри із зібрання В. І. Григоровича.

Ключові слова: бібліотека Одеського національного університету, Рішельєвський ліцей, Новоросійський (Одеський) університет, В. І. Григорович, іменний книжковий фонд, слов’янська філологія, славістика.

Наукова бібліотека Одеського національного університету імені І. І. Мечникова веде свою історію від книжкового зібрання Рішельєвського ліцею, що був заснований у 1817 році. Формування бібліотечних фондів ліцею тривало протягом всього періоду існування цієї установи. Всі перетворення бібліотеки були пов’язані з реформуванням самого навчального закладу. Можна виділити декілька напрямків, згідно з якими велося поповнення фонду бібліотеки Рішельєвського ліцею: централізована закупівля навчальної літератури за рахунок щорічної штатної суми, «переміщена» література (видання з Віленської медико-хірургічної академії) та дари організацій і приватних осіб.

На момент перетворення Рішельєвського ліцею на Новоросійський університет 1 (13) травня 1865 р. «Фундаментальний каталог бібліотеки Рішельєвського ліцею» налічував 11.298 назв [1]. Відзначимо, що офіційні звіти Новоросійського університету свідчать про декілька іншу кількість збережених книг: 12.410 назв у 28.505 томах [2, с. 36; 3, с. 166; 4, арк. 1]. Крім фундаментальної бібліотеки Рішельєвського ліцею до складу Новоросійського університету надійшла студентська бібліотека, що складалась з 2.786 назв у 4.930 томах [4, c. 254].

Основну частину ліцейської книгозбірні складали навчальні посібники з різних дисциплін, більшість з яких викладалась у Рішельєвському

118

ліцеї: історія, математика, російська мова та література, іноземні мови та світова література, статистика, природничі та сільськогосподарські науки, медицина, право та ін. Значна кількість примірників з колекції бібліотеки Рішельєвського ліцею належала до рідкісних і цінних видань XVI-XVIII ст.: твори античних авторів як в оригіналі, так і в перекладах, твори європейської літератури, видання з історії різних народів, ботанічні та зоологічні видання, описи подорожей тощо.

Перетворення Рішельєвського ліцею на вищий навчальний заклад, що відрізнявся більш складною структурою, передбачало реформування і його підрозділу – бібліотеки. В першу чергу, в зв’язку з відкриттям нових кафедр та збільшенням кількості викладачів і студентів у новому університеті в Одесі було необхідно збільшити кількість навчальної літератури та розширити її репертуар.

Хоча основний шлях поповнення будь-якої навчальної бібліотеки – це централізована закупівля літератури, важливу роль у формуванні бібліотеки Рішельєвського ліцею відіграли й приватні книжкові дари, що були здійснені різними особами на користь навчального закладу. Згідно з традицією Рішельєвського ліцею дарувальники відзначались у періодичних виданнях навчальної установи, таких як «Речи, произнесенные в торжественном собрании Ришельевского лицея» 1838-1844 рр., «Годичные акты в Ришельевском лицее» 1845-1856 рр. та «Торжественные акты Ришельевского лицея» 1857-1864 рр. Книжкові дари завжди розпорошувалися у фонді ліцейської бібліотеки.

Традиція дарування книг приватними особами була продовжена у Новоросійському університеті, про що свідчать протоколи та «Годичные торжественные акты в Императорском Новороссийском университете» [5, c. 12-13].

Першим іменним книжковим фондом у бібліотеці Новоросійського університету було визнано дар декана історико-філологічного факультету професора Віктора Івановича Григоровича (іл. 1). Подарувати свою бібліотеку видань зі славістики новому навчальному закладу В. І. Григорович вирішив ще до офіційного відкриття університету. Восени 1864 р. В. І. Григорович, на той час вже відомий славіст, оглянув бібліотеку Рішельєвського ліцею і запропонував попечителю Одеського навчального округу А. А. Арцимовичу передати у дарунок майбутньому університету зібрання книжок зі слов’янської філології та суміжних дисциплін (650 назв у 761 томі). Для надання своєму книжковому дару офіційного статусу в університетській бібліотеці В. І. Григорович звернувся до російського імператора Олександра II. Третього листопада 1864 р. останнім був виданий указ, згідно з яким «… з книг, принесених

119

в дар Новоросійському університету Григоровичем, скласти назавжди у бібліотеці вказаного університету особливий відділ під назвою «Відділ зі слов’янської філології професора В. І. Григоровича» [6, c. 132]. Ця подія сприяла тому, що важливі та великі книжкові дари відомих осіб, вчених, громадських та політичних діячів бібліотеці Новоросійського університету почали зберігатись окремо у фондах книгозбірні.

Іл. 1. Віктор Іванович Григорович (1815-1876)

Символічно, що в день відкриття університету В. І. Григоровичем були подаровані стародруки та рукописи XI-XVIII ст. (всього 61 од.). У протоколі Новоросійського університету за 2 травня 1865 р. зазначено: «… приняв благосклонно собрание печатных пособий по науке славян-ской филологии, начальство Императорского Новороссийского универ-ситета поощрило его к приношению, которое он желал бы сделать при-надлежностью историко-филологического факультета. Убежденный, что краеугольным камнем его деятельности будет изучение прошед-шего быта русского и вообще славянского, г. профессор предлагает от себя 61 № рукописей, отрывков рукописей (fragmenta) и старых редких книг». При цьому професор В. І. Григорович просив раду університе-ту дозволити читачам користуватися рукописами та книгами тільки у приміщенні бібліотеки [7, c. 13]. Подаровані рукописи вченого-славіста увійшли до окремого «Каталога рукописей Императорского Новорос-сийского университета». Книжки з дару В. І. Григоровича були розпо-ділені бібліотекарами Новоросійського університету за такими тематич-ними розділами: 1. Словники; 2. Граматики; 3. Історія; 4. Побутові (у цьому розділі знаходяться книжки з етнографії, міфології, фольклору);

120

5. Історія літератури; 6. Слов’янська література. У період своєї роботи у Новоросійському університеті професор В. І. Григорович неодноразово поповнював свій дарунок [8, c. 70]. На момент звільнення славіста з уні-верситету в 1876 р. його дар нараховував вже 795 назв у 889 томах.

Більша частина бібліотеки зі славістики була зібрана В. І. Григоро-вичем під час його наукової подорожі слов’янськими землями у 1844-1847 рр. Для цієї подорожі дослідником був розроблений спеціальний план, вихідним пунктом у якому виступала Одеса. Григорович писав: «Одессу поставил бы я точкою отправления. Здесь, мне кажется, успеш-нее чем где либо могу предварительно усовершенствоваться в италиан-ском и новогреческом языках и приобрести некоторые сведения в волош-ском. Знакомство с этими языками, облегчит путешествие по южным странам и, быть может, доставить случай пояснить много темных вопро-сов как в изучении языков, так и в истории южных славян. Сверх того в Одессе представится без сомнения случай приобрести много сведений, нужных путешественнику по Европейской Турции. Довольно упомянуть о пребывании здесь образованных булгар, чтобы увериться в важности избираемого мною исходнаго пункта … » [9, c. 39].

Ми не будемо докладно зупинятися на описі подорожі, відзначи-мо тільки важливі моменти формування бібліотеки вченого-славіста. В. І. Григорович у рамках своєї наукової командировки відвідав Кон-стантинополь, Салоніки, Афон, Македонію, Болгарію, Валахію, Банат, Угорщину, Австрію, після цього – Крайну, Далмацію, Чорногорію, Сла-вонію, потім – Моравію і Чехію, а на зворотному шляху він проїхав крізь Дрезден, Лейпциг, Берлин та Кенігсберг. І в усіх місцях вчений-славіст не упускав можливості придбати книги та рукописи, де відзначалась «взаємність слов’янська» [10, c. 185].

Повернувшись із закордонної подорожі до Казані у 1847 р., В. І. Гри-горович продовжив роботу на кафедрі історії та літератури слов’янських наріч, протягом 1848 р. викладав у Московському університеті, потім у 1849-1862 рр. знову працював у Казані. Але згодом славіст прийшов до висновку, що умови дослідження слов’ян, особливо південних, най-більш сприятливі можуть бути в Одесі. Це місто – найбільший центр південнослов’янської еміграції та зв’язків слов’ян з Росією [11, р. ІІ; 12, с. 20]. Вже у 1860 р. в особливій доповідній записці В. І. Григорович до-водив важливість заснування кафедри слов’янської філології «з візантій-ським фоном» у Рішельєвському ліцеї в Одесі [11, p. II; 13, c. 19].

121

Як відомо, Новоросійський університет був відкритий 1 (13) травня 1865 р. в Одесі, В. І. Григорович очолив кафедру історії та літератури слов’янських наріч та став деканом історико-філологічного факультету. Хотілось би зупинитися на найбільш значущих примірниках книжково-го фонду В. І. Григоровича.

Серед подарованих славістом книг особливе місце займає друге видання «Лексикона славеноросского, и имен толкования … » (Кутеїн, 1653) Памви Беринди (іл. 2). Памва Беринда (1555/1560-1632) працював над створенням «Лексикону», що налічує в собі близько 7000 термінів, більше 25 років. Видання, до складу якого входять польські, чеські, болгарські, сербські, угорські, німецькі, грецькі, латинські, єврейські та ін. слова, відіграло велику роль у розвитку української, російської та білоруською лексикографії.

Іл. 2. «Лексикон славеноросский, и имен толкование …»Памви Беринди (Кутеїн, 1653)

Рідкісні дореформені видання Петровської епохи – «Алфавитарь рекше букварь, словенскими, греческими, римскими письмены учатися хотящим, и любомудрие в пользу душеспасительную обрести тщащимся» (Москва, 1701) та «Лексикон треязычный, сиречь речений славянских, эллино-греческих и латинских сокровище» (Москва, 1705) (іл. 3) Федора Полікарпова-Орлова (кін. 1660/поч. 1670-1731), надійшли до складу бібліотеки Новоросійського університету разом зі слов’янським зібранням В. І. Григоровича.

122

Іл. 3. «Лексикон треязычный, сиречь речений славянских, эллино-греческих и латинских сокровище» Федора Полікарпова-Орлова

(Москва, 1705)

Серед книжок слов’янської бібліотеки В. І. Григоровича відзначимо твір пастора Іоанна Гербінія «Священні київські печери, або Підземний Київ…» (Єна, 1675). Цей топографічний опис Києва було написано на основі матеріалів, що надіслав Гербінію архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель (іл. 4).

Іл. 4. «Священні київські печери, або Підземний Київ…» Іоанна Гербінія (Єна, 1675)

Одна з найцінніших болгарських книг із зібрання Григоровича – граматика болгарської мови (Крагуєвац, 1835) о. Неофіта Рильського (1793-1881), монаха та художника, одного з головних просвітників Болгарії I пол. XIX ст., який зіграв велику роль у поширенні світської освіти та у створенні сучасної болгарської літературної мови (іл. 5). Видання було надруковано за фінансової підтримки одеського знайомого В. Григоровича Василя Априлова.

123

Іл. 5. «Болгарска грамматика … » о. Неофіта Рильського (Крагуєвац, 1835)

Ще одна важлива складова фонду професора В. І. Григоровича – південнослов’янська періодика. Григорович, цікавлячись не тільки минулим слов’янських народів, але і його сьогоденням, зберіг для майбутніх поколінь і ці свідчення епохи. У книжковому фонді славіс-та присутнє загребське періодичне видання «Даніца ілірска» (Danica ilirska) за 1835-1838 рр. «Даніця» як літературний додаток до «Новин хорватських» (Novine hrvatske) почала виходити у січні 1835 р. під редакцією Людевіта Гая (1809-1872), одного з ідеологів ілліризму. У Дубровнику Віктор Іванович Григорович познайомився з видавцем «Любителя просвітництва: магазина сербсько-далматинського» о. Ми-колайовичем (1807-1896), який редагував це періодичне видання з 1842 р. У фонді Григоровича зберігаються номера за 1839 рік даного періодичного видання, що були привезені Григоровичем з Далмації. «Сільськогосподарська і реміснича газета» (Kmetijske in rokodelske novice) Янеза Блейвейза (1808-1881), що виходила в Любляні з 1843 р., також присутня у фонді Григоровича (іл. 6). Видавці та редактори південнослов’янської періодики відстоювали ідеї ілліризму, тобто ідеї спільності слов’янських народів. Григорович, будучи прихильником слов’янської єдності, жваво цікавився вирішенням подібних питань слов’янами Балканського півострову.

124

Іл. 6. Південнослов’янська періодика з фонду В. І. Григоровича

Цікаве пояснення В. І. Григоровича, дане ним як обґрунтування передачі польських видань у бібліотеку Новоросійського університету. Виступивши на засіданні Ради Новоросійського університету 28 березня 1873 р., Віктор Іванович зазначав, що «…приобрел значительное количество брошюр, касающихся важных событий Польши в XVIII столетии. Брошюры эти, числом 50, могли бы… обогатить библиотеку университета. По этому покорнейше прошу… разрешением своим дозволить принять эти брошюры в тот отдел библиотеки, который носит название Григоровича, и так как они имеют политическое значение, поручить их бдительному хранению …» [14, с. 106]. Польські видання, передані професором Григоровичем, здебільшого, представлені протоколами сеймів, що проходили в період розділів Речі Посполитої в кінці XVIII ст. [15].

Відображенням інтересу В. І. Григоровича до румунської мови, історії та культури є наявність у фонді видань, надрукованих на румунській кирилиці. Твори представників ідеологічного руху, що отримав назву «трансільванська школа», є підтвердженням стійкої уваги збирача слов’янської бібліотеки, переконаного в тісному зв’язку історії слов’ян і румунів. Наприклад, перший том «Хроніки румунів та інших народів» (Ясси, 1843) румунського історика і просвітника Георге Шинкая (1754-1816), який більше 30 років збирав в італійських та австрійських бібліотеках все, що мало хоч якесь відношення до історії румунського народу, був придбаний Григоровичем у Бухаресті (іл. 7). Питанням обґрунтування романського походження волохів та безперервності їх

125

проживання на території Трансільванії присвячене дослідження Петру Майора (1761-1821) «Історія походження румунів у Дакії» (Буда, 1834) з фонду славіста. Присутня у фонді Григоровича і перша граматика румунської мови, складена поетом Іенекіцє Векерескулом (1740-1797) і видана у Відні в 1787 р.

Іл. 7. «Хроніка румунів та інших народів» Георге Шинкая (Ясси, 1843)

Віктор Іванович Григорович був знайомий з багатьма видатними діячами слов’янської культури. Серед його знайомих вже згадуваний Неофіт Рильський, Вук Караджич, Йозеф Шафарик, Вацлава Ганка та ін. У «Відділі зі слов’янської філології професора В. І. Григоровича» знаходиться видання з особистої бібліотеки Вацлава Ганки, про що свідчить екслібрис власника (іл. 8).

Іл. 8. Примірник видання «Абат Йозеф Добровський: біографічний нарис...» І. Ріттера фон Ріттерсберга (Прага, 1829) з екслібрисом Вацлава

Ганки

126

Слов’янська бібліотека, передана В. І. Григоровичем для потреб Новоросійського університету, активно використовувалася самим дарувальником для складання навчальних курсів, що викладалися ним на історико-філологічному факультеті. Створення подібної бібліотеки отримало відгук і за межами цього вищого навчального закладу. У справах Державного Архіву Одеської області відклалися відомості про те, що 22 травня 1865 р. піклувальник Бессарабських болгарських колоній передав 70 рублів пожертвувань на Слов’янську бібліотеку при університеті від нижньобуджацьких почесних болгарських колоністів [16, арк. 45 зв.-46.].

Візантія і її відносини до слов’ян, долі слов’ян на Балканському півострові, археологія, етнографія і географія Північного Причорномор’я – ось ті галузі дослідження, які привернули увагу вченого-славіста в Одесі. До цього періоду відноситься видання цілого ряду робіт, серед яких «Записка об археологическом исследовании Днестровского побережья», «Записка антиквара о поездке на Калку и Калмиус, в Корсунскую землю и на южное побережье Днепра и Днестра», «Записка об археологическом исследовании Херсона» та ін. Крім активної дослідницької та педагогічної діяльності в Новоросійському університеті, професор В. І. Григорович з’явився одним із засновників Слов’янського благодійного товариства імені Св. Кирила і Мефодія.

Пропрацювавши в Новоросійському університеті близько одинадцяти років, В. І. Григорович був змушений залишити цей вищий навчальний заклад. Подавши у відставку 18 серпня 1876 р., він виїхав у Єлисаветград (нині – Кіровоград), де і помер у грудні 1876 р.

Керівництво Новоросійського університету, учні та шанувальники таланту вченого прийняли участь у зборі грошей на встановлення пам’ятника В. І. Григоровичу на могилі вченого в Єлисаветграді. У списку пожертвувачів на пам’ятник відомому вченому-славістові чільне місце займають Новоросійський, Казанський і Варшавський університети, Казанська духовна академія; середні навчальні заклади Казанського, Одеського та Кавказького навчальних округів; Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті. Нарешті, одеський скульптор Борис Васильович Едуардс (1860-1924?) (автор пам’ятників Катерині II в Одесі та О. В. Суворову в Ізмаїлі й Очакові) всі роботи з проектування бюста В. І. Григоровича виконав безкоштовно. Пам’ятник з каррарського мармуру з написами: «Виктор Иванович Григорович. От учеников и почитателей. Македония, Византия, Южная Русь во имя славянства» був відкритий 18 жовтня 1892 р. за участю представників Новоросійського університету.

127

Пам’ять про Віктора Івановича Григоровича зберігалася і в самому університеті. 28 лютого 1892 р. Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті клопотало перед правлінням університету про дозвіл поставити бюст професора В. І. Григоровича в університетській бібліотеці [17, арк. 91-92]. Дозвіл отримали, і бюст славіста було встановлено [18, арк. 13]. Нажаль, зараз місцезнаходження бюста вченого невідомо.

Віктор Іванович Григорович прагнув придбати буквально все, що видавалося в Європі зі славістики. У бібліотеці представлені численні праці авторитетних дослідників, як російських (О. М. Бодянський, І. І. Срезневський, А. Х. Востоков, М. О. Максимович та ін.), так і закордонних славістів (Й. Добровський, В. Караджич, Й. Шафарик, В. Ганка, Й. Юнгман, Й. Мюллер, Я. Коллар, І. Раїч та ін.). Таким чином, його книжковий фонд може характеризувати розвиток слов’янської філології, історії та суміжних дисциплін за порівняно великий відрізок часу, починаючи від XVII ст. та закінчуючи другою половиною XIX ст. Книжковий дар професора В. І. Григоровича бібліотеці Новоросійського університету представляє не бібліофільське зібрання, а спеціально підібрану навчальну слов’янську бібліотеку, що була розрахована для використання її викладачами та студентами. Принцип академічності, якого дотримувалася і дотримується бібліотека Одеського університету при формуванні своїх фондів, чітко простежується в піднесеному книжковому дарі. Цінні книги, що стосуються різних питань славістики, досі використовуються дослідниками для наукових пошуків.

До 200-річчя з дня народження славіста колектив відділу рідкісних книг та рукописів Наукової бібліотеки Одеського національного університету імені І. І. Мечникова готує каталог книг славістичної бібліотеки В. І. Григоровича з докладним описом всіх примірників. Сподіваємось, що ця робота буде сприятиме не тільки поширенню відомостей про культуру та науку слов’янських народів, але й про внесок Віктора Івановича Григоровича у розвиток славістики в Одеському університеті.

Список використаних джерел та літератури

1. Фундаментальный каталог библиотеки Ришельевского лицея с 1 генваря 1861 года [Рукопись]. – 202 арк.

2. Краткий отчет о состоянии и действиях императорского Ново-российского университета в 1865/1866 академическом году / сост. В. Орловым // Годичный торжественный акт в импера-

128

торском Новороссийском университете 30-го августа 1866 г. – Одесса, 1866. – с. 1-44.

3. Державний Архів Одеської Області (далі – ДАОО). – Ф. 45 (Но-воросійський університет), оп. 23 (1865), сп. 4.

4. Шестериков П. С. Постановка библиотечного дела в универ-ситетских и некоторых других библиотеках России. – Одес-са : «Коммерческая» тип. Б. И. Сапожникова, 1915. – 261, [1], 1 табл.

5. Протоколы заседаний совета императорского Новороссийского университета. – Одесса : в Гор. тип. – Алексомати, [1865]. –57, [1] c.

6. Полное собрание законов Российской империи. Собрание вто-рое. – Т. 39. Отделение 2. 1864. – СПб. : в тип. II отделения с.е.и.в. канцелярии, 1867. – 573, [1] c.

7. Протоколы заседаний совета императорского Новороссийского университета. – Одесса : в Гор. тип. – Алексомати, [1865]. – 57, [1] c.

8. Протоколы заседаний совета императорского Новороссийского университета. – Одесса : в Гор. тип. – Алексомати, 1876. – 269, 41 c.

9. Григорович В. И. План путешествия по словенским землям // Русский филологический вестник. – Варшава, 1883. – № 3. – С. 38-47.

10. Григорович В. И. Значение взаимности словянской в русском споре о старине и преобразованиях // Собрание сочинений Ви-ктора Ивановича Григоровича (1864–1876) / Изд. Ист.-фил. о-ва при императ. Новорос. ун-те под ред. М. Г. Попруженко. – Одесса : «Экономическая» тип., 1916. – С. 171-195.

11. Попруженко М. Г. В. И. Григорович в Одессе // Собрание со-чинений Виктора Ивановича Григоровича (1864–1876) / Изда-ние историко-филологического Общества при Императорском Новороссийском университете под ред. М. Г. Попруженко. – Одесса : «Экономическая» тип., 1916. – P. I-XXXIII.

12. Сергеев В. И. Исторические взгляды В. И. Григоровича. – Ка-зань : из-во Казанского ун-та, 1978. – 132 с.

13. Успенский Ф. И. Воспоминания о В. И. Григоровиче. – Одесса : типо-литография, 1890. – 38 с.

14. Протоколы заседаний императорского Новороссийского уни-верситета. 1873. – [Одесса], б. г. – 219, [1], 8 c.

15. Польські стародруки з колекцій університетської бібліотеки =

129

Starodruki polskie ze zbiorów Biblioteki Uniwersyteckiej : ката-лог / упоряд. : Г. В. Великодна, О. Л. Ляшенко ; наук. ред. В. Ва-лецький ; відп. ред. М. О. Подрезова ; бібліогр. ред. О. В. По-левщикова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова, Наук. б-ка. – Одеса : «Одеський національний університет», 2012. – 379 с.

16. ДАОО. – Ф. 45, оп. 12 (1865), сп. 12.17. ДАОО. – Ф. 45, оп. 8 (1892), сп. 54.18. Инвентарная книга для записи имущества Библиотеки Новрос-

сийскаго Университета [Рукопись]. – 17 арк.

130

УДК 93/94:[1:378.096+477.74:378.4]

О. В. Чайковський

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ ЯК ЧАСТИНА ІСТОРІЇ ОНУ

У роботі розглядається історія виникнення й розвитку філософ-ського факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, який у рік 150-річчя ОНУ готується зустріти своє 15-річчя. Приділена увага складним процесам відкриття нової кла-сичної спеціальності й створення першого на півдні й сході України філософського факультету.

Ключові слова: Одеський національний університет імені І. І. Меч-никова, філософський факультет, професор А. І. Уйомов, кафедра філософії природничих факультетів, кафедра культурології, кафе-дра філософії й основ загально-гуманітарного знання.

Майже п’ятнадцять років філософський факультет існує в ОНУ, роз-вивається разом з нашим славетним університетом.

З 90-х років ХХ ст. у викладанні філософії в Одеському університеті почалася нова епоха. В 1990 р. відбулися структурні зміни в організа-ції викладання філософії. На базі кафедр філософії гуманітарних фа-культетів та атеїзму, етики та естетики виникла нова кафедра – кафе-дра філософії і основ загально-гуманітарного знання під керівництвом доц. О. Ф. Погорєлова. Ця кафедра увійшла до складу філологічного фа-культету ОДУ.

В 1990 році кафедра філософії природничих факультетів як співор-ганізатор провела на базі ОДУ Всесоюзну наукову конференцію – ІV читання пам’яті академіка Б. М. Кедрова у співпраці з науковцями Ін-ституту філософії АН України, Інституту філософії АН СССР, Інституту історії природознавства й техніки АН СССР та інших наукових установ.

Водночас кафедра філософії природничих факультетів підготувала обґрунтування необхідності відкриття в ОДУ спеціальності «Філосо-фія». Обґрунтування базувалося на аналізі кадрового складу викладачів філософії півдня України, у тому числі на аналізі базової освіти викла-дачів, на їх віковому складі і таке інше. ОДУ направив відповідне клопо-тання у Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

Незабаром до ОДУ надійшло Рішення колегії Міністерства «Про підготовку та підвищення кваліфікації викладачів суспільних і гума-нітарних наук у вищих та середніх навчальних закладах республіки»

131

(№ 4-2/230 від 25 квітня 1990 р.). У рішенні зокрема говорилося: «4.2. Вважати за доцільне, за погодженням з Львівським і Одеським універ-ситетами, протягом 1990-1991 рр. ввести в цих вузах підготовку спеціа-лістів з філософських дисциплін».

Це рішення з ентузіазмом зустріла кафедра філософії природничих факультетів й частина викладачів кафедри філософії і основ загально-гуманітарного знання, але, на жаль, на відміну від Львівського універ-ситету, в Одеському університеті спеціальність «Філософія» не була від-крита. На той момент не всі філософи ОДУ були готові включитись до будування нових освітніх перспектив.

Викладачі кафедри філософії природничих факультетів повернулися до цієї ідеї у січні 1995 р. Після всебічного обговорення почалась велика робота по підготовці пакету документів для ліцензування спеціальності, у якій приймали участь всі викладачі й співробітники кафедри: сумісник проф. А. І. Уйомов, доценти Л. М. Терентьєва, К. М. Ляльчук, В. П. Бель-дій, Р. О. Щетникова, В. А. Дьяков, С. С. Федорко, Г. Т. Паламарчук, старший викладач С. Г. Воробйов, старший лаборант Л. Н. Нечаєва та інші. В цій важкій справі одеських філософів підтримав декан гумані-тарного факультету Києво-Могилянської Академії проф. В. С. Горський. В Одеському університеті ініціативу філософів підтримав тодішній де-кан хімічного факультету доц. В. І. Нікітін. На той момент кафедра фі-лософії природничих факультетів була прикріплена саме до хімічного факультету. Він навіть фінансово підтримав процес оформлення нового напрямку (цей факультет мав свій субрахунок завдяки значній кількості іноземних студентів). Ця допомога була особливо важлива в той момент, коли заробітна платня сплачувалась із затримкою у декілька місяців. А для відкриття нової спеціальності я був вимушений їздити у відряджен-ня 8 разів!

30 травня 1995 р. рішенням Міжгалузевої акредитаційної комісії спе-ціальність «філософія» пройшла ліцензування. Наказом ректора ОДУ № 21-02 від 5 липня 1995 р. було створено Філософське відділення на хімічному факультеті (завідувач – завідувач кафедри філософії природ-ничих факультетів – доц. О. В. Чайковський). На новому відділенні пла-нувалася й була реалізована програма широкої гуманітарної підготовки, яка поєднувалася з поглибленим вивченням іноземної мови й широкою комп’ютерною підготовкою. В організації навчального процесу була за-проваджена 100-бальна рейтингова оцінка знань студентів (вперше в ОДУ) й скорочено до 30 годин тижневе аудиторне навантаження студен-тів (вперше в ОДУ). Ці новації стали нормою вузівського життя України тільки через 10 років.

132

Створення філософського відділення викликало великий ентузіазм серед абітурієнтів Півдня України. В перший же рік набору на спеціаль-ність «філософія» конкурс виявився другим серед 33 спеціальностей в ОДУ (4,7 особи на місце). Було прийнято на І курс 25 студентів денно-го й 23 студенти заочного відділень, у тому числі 38 – на контрактній основі. Це був перший прийом на спеціальність «Філософія» на півдні й сході України.

Вважаю за необхідне зауважити, що ми, фактично, перші в Україні зробили Філософію «контрактною» спеціальністю. Багато років ми при-ймали на перший курс до 70-90% студентів-контрактників, у той час, як у більшості вузів значна кількість філософів-контрактників з’явилася значно пізніше. У 2002 році зробили «контрактною» спеціальністю й культурологію. Так, в 2014 році ми прийняли на 1 курс цієї спеціальності більше студентів-контрактників, ніж у будь-якому іншому вузі України.

В 1996 році філософське відділення було приєднано до Інституту соціальних наук ОДУ, де й перебувало до 2000 року. Керівництво ІСН (директор – професор І. М. Коваль) створило всі умови для розвитку філософського відділення та його традицій, надало йому велику са-мостійність, що дозволило згодом створити філософський факультет. Після приєднання до ІСН кафедра філософії, що роботала на той мо-мент у складі ІСН, влилася до складу кафедри філософії природничих факультетів, а її завідувач професор О. А. Івакін перейшов на посаду професора на нашу кафедру. Таким чином, кафедра філософії природ-ничих факультетів об’єднала таких відомих спеціалістів як професори А. І. Уйомов, О. А. Івакін, доценти Л. М. Терентьєва, К. М. Ляльчук, В. П. Бельдій, Р. О. Щетникова, В. А. Дьяков, С. С. Федорко, К. В. Уша-кова, Е. І. Мартинюк та інших. В 1999 р. до колективу кафедри був за-прошений зі Львову відомий спеціаліст з історії української й польської філософії проф. М. М. Верніков.

В 1998 р. філософське відділення отримало нове приміщення – чет-вертий поверх в університетському будинку за адресою: вул. Новосель-ського, 64, де й нині розташований філософський факультет.

У червні 1999 р. були урочисто вручені перші дипломи філософів-ба-калаврів, а в 2000 р. – перші дипломи філософів-спеціалістів.

2000 рік став переломним для філософського відділення Одеського університету. В цьому році викладання культурологічних дисциплін в університеті та їх викладачі були зібрані на філософському відділенні. Водночас, не в перший раз, було поставлено питання про створення фі-лософського факультету. Для цього були всі підстави – наявність творчо-го та високопрофесійного колективу, багаторічна праця міцних наукових

133

шкіл професорів А. І. Уйомова й І. Я. Матковської, необхідна матеріаль-на база та очевидний інтерес абітурієнтів до професійної філософської підготовки. Бажання керівництва філософського відділення створити окремий факультет було підкріплене вираженою потребою абітурієнтів: в 2000 році на спеціальність «філософія» був зафіксований найвищий конкурс на місця держзамовлення серед усіх 37 спеціальностей універ-ситету за останні роки – 10,2 особи на місце. На денне відділення було прийнято 76 студентів, а на заочне – 104, у тому числі 165 контрактників (92%). Ідею створення філософського факультету підтримав у своєму вітанні, у зв’язку з першим випуском спеціалістів-філософів на півдні й сході України, Міністр освіти і науки України, доктор філософських наук, академік НАН України Василь Григорович Кремень.

26 вересня 2000 р. Вчена рада ОНУ ім. І. І. Мечникова одностайно вирішила клопотати перед Міністерством освіти й науки України про створення філософського факультету ОНУ, а 6 жовтня Міністр підписав наказ № 475 «Про створення філософського факультету Одеського на-ціонального університету ім. І. І. Мечникова». Деканом факультету був обраний автор цієї статті.

В 2001 році була збільшена ліцензія на підготовку фахівців за спе-ціальністю «Філософія»; спеціальність була акредитована на термін 10 років. У тому ж році була ліцензована друга спеціальність факультету – «Культурологія». У 2003 році була ліцензована магістратура зі спеці-альності «Філософія».

Перший рік існування факультету ознаменувався декількома універ-ситетськими рекордами, зокрема найвищим конкурсом серед усіх 36 спеціальностей університету за останні роки і серед усіх філософських спеціальностей України – 9,4 абітурієнта на 1 місце при середньому кон-курсі в ОНУ – 3,0. Й абсолютний рекорд: найбільша кількість студентів-філософів, прийнятих на І курс, серед усіх філософських спеціальнос-тей України за всі роки їх існування – 198 студентів (82 студенти денної форми навчання й 116 студентів заочників), у тому числі 173 контрак-тника (87%). На цьому ж прийомі до ОНУ були зараховані перші студен-ти-культурологи заочної форми навчання.

В 2002 році розпочався прийом на спеціальність «Культурологія» на денне й заочне відділення. Спеціальність «Культурологія» зайняла ІІ міс-це в ОНУ (після спеціальності «Філософії» у 1995 році) – 3,9 абітурієнта на 1 місце держзамовлення по конкурсу у рік відкриття спеціальності.

В тому ж у 2002 році на базі філософського факультету було створено кафедру культурології за рахунок частини викладацького складу кафе-дри філософії природничих факультетів. З моменту заснування, протя-

134

гом майже десяти років, кафедру очолював доктор філософських наук, професор, академік Української академії політичних наук, Заслужений діяч науки і техніки України, директор Інституту філософії, логіки і со-ціології Львівської філософської спілки «Cogito» Марат Миколайович Верніков. Під його безпосереднім керівництвом кафедра активно займа-лася науковою, навчальною та науково-методичною роботою. Також під керівництвом М. М. Вернікова разом з колегами з Інституту філософії, логіки і соціології Львівської філософської спілки кафедра бере актив-ну участь у підготовці та виданні періодичної фахової наукової збірки «Філософські пошуки», яка почала своє існування ще в 1997 році і го-ловним редактором якої протягом всіх цих років був М. М. Верніков. І саме завдяки його ініціативі та духовній непохитності, за останні десять років було видано понад 30 томів журналу [*1-3*]. У цей час факультет, за його ініціативою, встановлює постійні наукові зв’язки з зарубіжними науковими закладами, і зокрема, з Інститутом філософії Жешувського університету (Польща). За роки керівництва М. М. Вернікова кафедра, разом з факультетом, бере активну участь у підготовці та проведенні міжнародних та всеукраїнських наукових філософсько-культурологіч-них конференцій, серед яких найбільш вагомими і плідними були: Між-народна наукова конференція “Філософські проблеми гуманізації осві-ти” (травень 2002 р.), Міжнародна наукова конференція «Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового со-ціокультурного процесу» (24-25 червня, м. Одеса і 1-2 липня 2004 р., м. Львів); Міжнародна конференція філософів слов’янських країн «Фі-лософія в культурах слов’янських народів» (червень 2007 р., Польща, м. Жешув) та інші.

У 2006 року ОНУ імені І. І. Мечникова отримав ліцензію МОН Украї-ни на підготовку фахівців за спеціальністю 7.02010101 «Культурологія». А вже через рік, у 2007 році, за ініціативи М. М. Вернікова, викладачів кафедри та філософського факультету була відкрита аспірантура за спе-ціальностями: 26.00.01 – теорія та історія культури, 09.00.04 – філософ-ська антропологія, філософія культури.

Після М. М. Вернікова, у 2011 році, кафедру очолила д. мист., проф. А. П. Овчиннікова. Під її керівництвом тривала робота за всіма за-значеними напрямками. У 2012/2013 навчальному році виконувачем обов’язків завідувача кафедри культурології успішно працювала доц. Ушакова Клара Вікторівна.

Під керівництвом заступника декана з культурологічного відділення канд. філос. н., доц. кафедри К. В. Ушакової був здійснений великий

135

обсяг роботи з підготовки документів для ліцензування магістратури за спеціальністю 8.02010101 «Культурологія» (2012 р.), а також для її акре-дитації. У січні 2014 р. успішно пройшла акредитація магістратури. У лютому 2014 р. перші магістри-культурологи отримали дипломи.

На теперішній час, з вересня 2013 року, кафедру очолює канд.фі-лол. н., д.філос.н., доц. О. К. Соболевська. Вона веде активну наукову, методичну та навчальну роботу. Сфера її наукових інтересів стосуєть-ся проблем теорії та філософії культури, і зокрема, філософії культури Срібного віку. О. К. Соболевська має понад 50 наукових праць, у тому числі й за межами України.

На 2014–2015 навчальний рік до складу науково-педагогічних кадрів кафедри входять: завідувач кафедри – д. філос. н., доц. О. К. Соболевська, д.філос.н., проф. Л. М. Богата, канд.філос.н., доц. К. В. Ушакова (зам. декана по культурологічному відділенню), канд.філос.н., доц. І. В. Сум-ченко, канд. мист., доц. М. В. Русяєва, канд. мист., доц. О. В. Наконечна, канд. філос. н., доц. О. Ю. Білянська, канд.мист., ст.викл. Т. І. Уварова, канд. філос.н., доц. В. Л. Левченко, канд. іст. н, доц. В. В. Багацький, канд.філос.н., доц. О. П. Чорба та ст. викладачі: О. І. Лопуга, Г. М. Па-сісниченко й Ю. О. Ушакова.

Кафедра філософії природничих факультетів – найстаріша кафедра філософського факультету (існує з 1981 р.; з 1988 р. завідувач – доц. О. В. Чайковський). Кафедра, яка очолила роботу зі створення філо-софського відділення й філософського факультету – найбільша кафе-дра факультету. Зараз на ній працює 18 викладачів, у тому числі док-тори наук, професори Л. М. Терентьєва, І. В. Голубович (до 2013 р.), О. А. Довгополова, С. П. Шевцов, кандидати наук, доценти О. С. Петри-ківська, К. М. Ляльчук, Е. І. Мартинюк, В. А. Кравченко, О. В Ніколенко, І. І. Старовойтова, О. Т. Загребельна, Ф. А. Тихомирова, К. В. Райхерт, Г. Т. Паламарчук, В. В. Готинян та інші, ст. викл., канд. н. Н. Ю. Кругляк, ст. викладачі С. Г. Воробйов й Н. І. Чекан.

В 1993 році кафедра мала найбільше у світі представництво однієї кафедри на ХІХ Всесвітньому філософському конгресі в Москві (7 ви-кладачів).

В 1996 році кафедра виграла грант Фонду Джона Темплентона за курс «Наука і теологія» (розробник – доц. О. В. Ніколенко), який був ви-конаний у 1996-1997 рр.

В 1999 році кафедра отримала від Фонду Джона Темплентона «Грант розвитку» за постійне вдосконалення курсу «Наука і теологія» впродовж декількох років.

У 2005 році кафедра філософії природничих факультетів отримала Академічний грант для вузівських кафедр Інституту відкритого суспіль-

136

ства Центральноєвропейського університету, виборовши перемогу у змаганні серед 12 кафедр України, Росії і Молдови.

Кафедру філософії і основ загально гуманітарного знання з 1990 р. очолював к. філос. н. доц. О. Ф. Погорєлов. У 2000 р. при створенні факультету кафедра перейшла з філологічного факультету до складу філософського факультету. Останні роки виконує обов’язки завідувача кафедри к. філос. н., доц. С. Г. Секундант, який завершує роботу над док-торською дисертацією. У складі кафедри – д.філос.н., проф. І. Я. Мат-ковська, д.філос. н., проф. І. В. Голубович, канд. філос. н., доц. М. В. Кар-пенко, к. істор. н., доц. Н. П. Бевзюк, к. філос. н., доц., проф. кафедри О. Ф. Погорєлов, беззмінна голова профспілкового бюро факультету, ст. викл. Л. В. Можегова, ст. викл. С. О. Галиновський.

Багато років на кафедрі працював найстаріший викладач факультету, д. істор. н., проф. Лобазов Петро Кузьмич, який зустрів своє 90-річчя за кафедрою в аудиторії університету. Декілька років на кафедрі плідно пропрацював за сумісництвом д.філос.н., завідувач кафедри філософії і методології науки ОНПУ, проф. А. Ю. Цофнас.

З 2011 року викладачі філософського факультету працюють над комп-лексною факультетською науковою темою «Дослідження філософсько-методологічних, культурологічних та теоретико-системних аспектів зна-ння та пізнання» № держреєстрації – 011U005724. Науковий керівник – декан, доц. О. В. Чайковський.

Викладачі факультету увійшли до складу авторських колективів ба-зових підручників для студентів ВНЗ, підготовлених за рішенням МОН України. Це, зокрема, «Філософія: базовий підручник для студентів ВНЗ» [*4*] та «Культурологія: базовий підручник для студентів ВНЗ» [*5*]. Викладачі філософського факультету взяли участь також у підго-товці підручника «Религиеведение» (Харків: Одисей, 2005) за редакці-єю професора факультету П. К. Лобазова. Підручник вийшов з грифом МОН України й перевидавався *6*.

В 2002 році на філософському факультеті ОНУ імені І. І. Мечникова значними нашими з професором М. М. Верніковим зусиллями була від-крита Спеціалізована вчена рада Д 41.051.09 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук за філософськими спеціаль-ностями 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії та 09.00.02 – діалектика та методологія пізнання. Необхідність в існуванні такої ради обумовлена потребами кількох десятків вищих навчальних закла-дів Півдня України у фахівцях вищої кваліфікації з філософських спе-ціальностей. Можливість відкриття була обумовлена великим науковим

137

потенціалом факультету, значною кількістю докторів філософських наук на факультеті й в ОНУ.

Першим головою вченої ради був професор Марат Миколайович Вер-ніков. З жовтня 2011 року Спеціалізовану вчену раду очолює д. філос. н., проф., відома представниця одеської школи системних досліджень Людмила Миколаївна Терентьєва. Вченими секретарями ради працюва-ли доцент кафедри культурології, канд. філос. н. Ірина В’ячеславівна Сумченко (2002-2010 рр.) та доцент кафедри філософії природничих фа-культетів, канд. філос. н. Ірина Іванівна Старовойтова (з 2011 року по теперішній час).

На засіданнях Спеціалізованої вченої ради Д.41.051.09 було захищено 8 докторських дисертацій, зокрема, за спеціальністю 09.00.02 – В. Л. Пе-трушенко (2003), С. М. Повторева (2011), О. І. Афанасьєв (2013) за спе-ціальністю 09.00.03 – І. Д. Денісенко (2005), О. А. Довгополова (2008), І. В. Голубович (2009), І. А. Донникова (2012), С. П. Шевцов (2013). За-гальна кількість захищених кандидатських дисертацій – 31, серед них – за спеціальністю 09.00.02: О. М. Барановська (2004), А. О. Нерубаська (2005), В. В. Готинян (2005), Р. П. Даниляк (2007), О. С. Петриківська (2007), Н. В. Бородіна (2007), Г. В. Рабокоровка (2008), Н. Ю. Муравенко (2008), О. І. Куцос (2010), Є. М. Іванова (2012), Ю. М. Луговцев (2013), Ф. А. Тихомірова (2013), К. В. Райхерт (2013), Д. М. Ляшенко (2013), О.В. Пурцхванідзе (2013) та за спеціальністю 09.00.03.: В. В. Козачин-ська (2004), Н. В. Веселаго (2004), Л. І. Саввіна (2004), О. Ю. Білянська (2006), В. С. Безнісько (2006), О. Л. Просолович (2006), Т. М. Черне-га (2006), В. М. Копа (2006), О. П. Чорба (2007), В. О. Ткачова (2008), К. Ж. Саргсян (2009), О. В. Скалацька (2010), Т. О. Крижановська (2010), Ю. М. Мельник (2011), О. Ф. Гольд (2012), Н. А. Хмелевська (2013).

Робота Спеціалізованої вченої ради стимулювала й підготовку влас-них спеціалістів вищого рівня на філософському факультеті ОНУ імені І. І. Мечникова. У 2004 році відкривається докторантура філософсько-го факультету, в якій починають працювати викладачі філософського факультету та спеціалісти, направлені в цільову докторантуру іншими навчальними закладами. Серед докторантів філософського факультету можна назвати О. А. Довгополову, І. В. Голубович, О. К. Соболевську, І. А. Доннікову, С. П. Шевцова. В 2005 році до докторантури факульте-ту вступив перший докторант з Європейської Співдружності (вперше в ОНУ за 20 років) – громадянка Польщі Єва Муха-Шаєк, яка після прохо-дження необхідних процедур узгодження захищатиметься у вченій раді філософського факультету.

138

В 2008 році почалися захисти докторських дисертацій випускника-ми докторантури філософського факультету. Першою докторську дис-ертацію захистила О. А. Довгополова. Другою, у 2009 році, І. В. Голу-бович. У 2012 році – О. К. Соболевська й І. А. Доннікова; у 2013 році – С. П. Шевцов. Всі доктори, за винятком І. А. Доннікової, яка була у цільовій докторантурі, успішно працюють на факультеті. Докторанту-ра філософського факультету відзначилася 100% ефективністю: всі ви-пускники докторантури, що є громадянами України, успішно захистили дисертації.

Всього за період 2004-2014 років випускники докторантури, аспі-рантури факультету й викладачі факультету захистили 40 дисертацій.

Філософська освіта від початку існування філософського відділення, а потім – філософського факультету викликала щирий інтерес серед абі-турієнтів. Ми вже наводили цифри конкурсу в перші роки існування від-ділення та факультету. Додамо, що, зокрема, у 2010 р. середній конкурс на напрями підготовки факультету досяг 16,4 абітурієнтів на місце – це найвищий середній конкурс в університеті. Середній конкурс за 2006-2010 рр. також був найвищим в ОНУ. Рекордної кількості першокурсни-ків денного відділення факультет досяг у рік свого десятиріччя, в 2010 році, коли на факультет було зараховано 110 студентів денної форми на-вчання, у тому числі 80 контрактників.

Від перших років існування філософського відділення приділялася велика увага студентському науковому життю. Для створення в студен-тів відчуття причетності до славетних філософських традицій Одеси в 1995 році було започатковано нагородження найкращих студентів-філо-софів стипендією імені випускника й приват-доцента Новоросійського університету, вченого зі світовим ім’ям Георгія Флоровського. За період існування стипендії нею будо нагороджено 35 студентів філософського факультету.

В 1998 році була проведена студентська наукова конференція – І На-укові читання пам’яті Георгія Флоровського. Ці читання стали традицій-ними й проводяться щорічно. У 2001 році Читання пам’яті Георгія Фло-ровського були вперше проведені як Всеукраїнська студентська наукова конференція студентів-філософів – ІV наукові читання пам’яті Георгія Флоровського. З 2012 р. Читання проводяться як Всеукраїнська наукова конференція студентів й аспірантів філософських факультетів.

Матеріали читань пам’яті Георгія Флоровського опубліковано: ви-йшло вже три збірки тез учасників читань різних років. Матеріали чи-тань також розміщуються на сайті факультету.

139

Філософський факультет неодноразово ставав майданчиком для за-гальноукраїнських студентських наукових заходів. Так, за наполегливою ініціативою факультету (заявки подавалися у 2001, 2002 та у 2003 ро-ках) на базі філософського факультету в 2004-2006 рр. проводились три перші в історії України Всеукраїнські студентські олімпіади зі спеціаль-ності «Філософія» (ІІ тури). На І Олімпіаді наші студенти завоювали 3 дипломи з 6 можливих.

У 2007-2008 рр. за дорученням МОН наш факультет проводив Все-українські конкурси студентських наукових робіт з філософських наук. Наші студенти завоювали 6 дипломів з 17 можливих.

У 2011 році Міністерство освіти та науки України знов надало Філо-софському факультету право проводити ІІ тури Всеукраїнських конкур-сів студентських наукових робіт з філософських наук у 2012-2015 роках, які були успішно проведені. Таким чином, філософський факультет за останні 12 років провів за дорученням МОН 9 Всеукраїнських студент-ських змагань, до того ж без єдиної апеляції! Це, мабуть, всеукраїнський рекорд.

За межами факультету наші студенти неодноразово отримували на-городи на студентських наукових змаганнях. Так, наприклад, в 2001 р. студент-філософ ІІІ курсу І. Козленко завоював ІІ місце на Всеукраїн-ській студентській олімпіаді з культурології, в 2002 р. студентка-філо-соф ІІІ курсу Є. Підвисоцька завоювала перше місце на Всеукраїнській студентській олімпіаді з культурології. У 2015 році студентка В. Маля-ренко зайняла ІІ місце на Всеукраїнській олімпіаді студентів-філософів у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Всього студенти філософського факультету за час його існування здо-були 27 дипломів на Всеукраїнських студентських наукових олімпіадах й конкурсах.

Суспільне життя студентів філософського факультету традиційно ба-гате та наповнене. Ще у 1997 році були започатковані свята філософсько-го відділення – День факультету (30 травня) і День Діогена Одеського (19 грудня), які стали традиційними. День факультету був пов’язаний з днем, коли було прийнято рішення про ліцензування спеціальності. Дату Дня Діогена визначили за бажанням студентів й викладачів.

1-5 жовтня 2001 р. був проведений перший святковий Тиждень фа-культету, у тому числі День факультету, присвячений першій річниці його народження. З цього року ці заходи стали проводитися на початку жовтня у зв’язку з датою народження факультету.

11 грудня 2002 року було проведено перше святкування Дня культу-ролога – свято, започатковане першим курсом студентів-культурологів

140

денного відділення. На цьому Дні культуролога вперше прозвучав Гімн філософського факультету, написаний першокурсниками.

Кожен святковий День – це концерт, підготовлений студентами факультету. Добрим подарунком до 15-річчя факультету стала пере-мога факультету – І місце на Огляді-конкурсі творчих колективів інститутів та факультетів ОНУ 2014 року, присвяченого 150-річчю нашого університету.

Колектив філософського факультету Одеського національного уні-верситету імені І. І. Мечникова є дуже творчою науковою співдружніс-тю. Саме тому, наукові ініціативи дослідників філософського факультету відомі далеко за межами не тільки Одеси, але й нашої країни. На базі фа-культету плідно працюють декілька дослідницьких та науково-освітніх центрів й семінарів, в роботі яких беруть участь представники різних кафедр факультету.

Найвідомішою є Школа системних досліджень, логіки й методоло-гії науки. В який би куток світу не потрапив філософ з Одеси, колеги за цехом можуть запитати його, як розвивається зараз славетна школа системних досліджень, що виникла в нашому місті в 60-ті роки ХХ ст. На багато десятиліть ім’я нашого міста стало пов’язаним саме з ім’ям засновника школи – Авеніра Івановича Уйомова (1928-2012) .

Професор А. І. Уйомов створив школу системних досліджень, що ба-зується на параметричній загальній теорії систем. А. І. Уйомов відомий як автор чотирьох теорій: теорії категорій (що знайшла відображення в фундаментальному труді «Вещи, свойства и отношения»), теорії висно-вків по аналогії, девіантної логіки (мова тернарного опису), параметрич-ної загальної теорії систем [*7-13*].

Авеніру Івановичу Уйомову присвячена окрема стаття в цієї збірці.На філософському факультеті працює колектив однодумців, що про-

довжують розвиток параметричної загальної теорії систем в наш час. Серед учнів та послідовників А. І. Уйомова на філософському факульте-ті можна назвати проф. Л. М. Терентьєву, декана філософського факуль-тету, доц. О. В. Чайковського, доцентів К. В. Райхерта, Ф. А. Тихомірову, ст. викл. С. О. Галиновського. Серед аспірантів філософського факульте-ту постійно є продовжувачі ідей параметричної загальної теорії систем.

Сьогодні школа параметричної загальної теорії систем розвивається не тільки в рамках філософського факультету ОНУ, але й інших вищих навчальних закладах. Учні та послідовники проф. А. І. Уйомова пра-цюють в Одеському політехнічному університеті (завідувач кафедри філософії і методології науки, проф. А. Ю. Цофнас, к.філос.н. Д. М. Ля-

141

шенко), Національному університеті «Одеська юридична академія» (проф. Л. М. Сумарокова), Одеській національній академії зв’язку (проф. Л. Л. Леоненко) та інші.

Роботу Центру дослідження української культури імені Степана Ба-лея, відомого українського і польського психолога, педагога, філософа спрямовано на вивчення спадку Львівсько-Варшавської школи в цілому та Степана Балея, зокрема. Завдяки наполегливій праці центру на чолі з М. М. Верніковим, а також співпраці Львівської філософської спілки, Інституту філософії, логіки і соціології цієї спілки та Одеського наці-онального університету імені І. І. Мечникова у 2002 році розпочалося перше українське академічне видання зібрань праць вченого у 5-ти то-мах [*14-15*]. Іншим напрямом цієї наукової діяльності кафедри стає проведення у 2005 році Міжнародної наукової конференції «Степан Ба-лей і проблеми становлення сучасної культури виховання. Філософія, культурологія, психологія, педагогіка» до 120-річчя від дня народження вченого. Філософська-культурологічна діяльність Степана Балея стає тим простором, в межах якого безпосередньо здійснюється наукова робота і самого М. М. Вернікова [*16-17*]. Данину своєї вдячності ке-рівнику Центру дослідження української культури імені Степана Балея дослідники філософського факультету виразили в збірці «Посвящения Марату», створеного в пам’ять М. М. Вернікова в 2012 році.

Науково-дослідний й освітній Центр імені Г. В. Флоровського був створений у 2009 р. за ініціативою канд. філос. н. О. С. Петриківської та д. філос. н. І. В. Голубович. Ми вже казали, наскільки значущим є ім’я Георгія Васильовича Флоровського (1893-1979) для філософського факультету. Тому не дивно, що саме центр його імені виявляється одним з найактивніших.

Центр вивчає традиції Новоросійського університету в сфері класич-ної гуманітарної освіти. Особлива увага приділяється вивченню, попу-ляризації і розвитку досвіду і результатів досліджень у царині візанти-ністики, які проводилися в Новоросійському університеті (1865-1920).

Центр здійснює підготовку та видання монографій, збірників статей, методичної літератури, бібліографічних каталогів, довідників тощо, присвячених творчій спадщині вчених ІНУ.

Особливої уваги заслуговує серія зустрічей, присвячених долям ви-пускників Новоросійського університету в радянську епоху, а також одеських вчених – пасажирів «філософського пароплава» 1922 року. Їх провів активний учасник Центру відомий одеський історик, канд.іст.н. В. Левченко.

142

Центр працює в тісній взаємодії з Науковою бібліотекою Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. В бібліотеці прово-дяться засідання Центру, які, як правило, супроводжуються тематичною книжковою виставкою з фондів бібліотеки, презентацією інформацій-но-освітніх проектів у сфері гуманітаристики. За ініціативою Центру, бібліотекою були підготовлені такі виставки: «Візантологія в Новоро-сійському університеті та у фондах НБ ОНУ: історія і сучасність», «Фі-лософія в Новоросійському/Одеському університеті», «Скарби єврей-ського народу у фондах Наукової бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова», «Богослов’я в структурі університетської освіти. Досвід Новоросійсько-го університету (за фондами Наукової бібліотеки ОНУ)».

Центр ініціював організацію в ОНУ викладання академічної юдаїки. Партнерами ОНУ в реалізації цього освітнього напряму стали Ізраїль-ський культурний центр у м. Одесі й Центр Чейза (Єврейський універ-ситет Єрусалиму).

Важливою частиною роботи Центру є організація і проведення науко-во-освітніх семінарів, присвячених інноваційним методам викладання у вищій школі. Було проведено два семінари: «Діалог культур у гуманітар-ній освіті: норми, цінності, практики» (червень 2012) та «Діалог у добу секуляризму» (червень 2013). В семінарах брали участь представники як вітчизняної, так і зарубіжної науки.

Під проводом Центру імені Георгія Флоровського здійснюється та-кож програма вивчення ще одного надзвичайного представника тради-ції Новоросійського університету Петра Михайловича Біциллі (1879-1953 рр.). Цей напрямок роботи центру координує проф. кафедри при-родничих факультетів О. А. Довгополова. В 2009 р. було проведено чи-тання пам’яті П. М. Біциллі, результати роботи яких було опубліковано в збірці «Curriculum vitae» [*18*]. У жовтні 2013 р. в рамках започат-кованого співробітництва з болгарськими колегами було проведено кру-глий стіл «Феномен університету та долі гуманітарних традицій (пам’яті П. М. Біциллі та Г. В. Флоровського), в якому окрім одеських дослідни-ків брали участь болгарська дослідниця Т. Галчева, онука П. М. Біцил-лі Н. А. Галь та італійський дослідник російської емігрантської думки М. Талалай.

Біографічний науковий семінар факультету з виявлення евристично-го потенціалу біографічного підходу в гуманітарних дослідженнях запо-чаткувала професор кафедри філософії та загально-гуманітарного зна-ння Ірина Яківна Матковська наприкінці 90-х років ХХ ст. Постійно ді-ючий семінар представників одеської філософської спільноти (засідання

143

відбувалися раз на місяць на базі філософського факультету) ставав пло-щадкою для організації значних міжнародних конференцій, присвячених як загальним проблемам біографістики, так і дослідженням спадку відо-мих представників культури в перспективі біографічного бачення. Так, в 2001 р., було організовано конференцію «Творчість Ф. М. Достоєвського та сучасний літературний процес», в 2002 р. – «Творчість М. В. Гоголя та сучасний літературний процес», в 2005 р. – «Сучасні проблеми вивчення теоретичної спадщини М. М. Бахтіна». Крім того, було проведено три конференції під спільною назвою «Біографічний метод в сучасному гу-манітарному знанні» (2003, 2004, 2006 рр.). Конференції збирали учас-ників не тільки з України, але й Росії, Польщі, Німеччини, Словаччини.

За результатами роботи семінару були підготовані збірки наукових праць. Матеріали конференції «Сучасні проблеми вивчення теоретичної спадщини М. М. Бахтіна» було опубліковано в окремому випуску науко-вого часопису «Докса». Пізніше для публікації матеріалів роботи семіна-ру було створено збірку «Curriculum vitae», два випуски яких [*18-19*] були підготовлені професорами О. А. Довгополовою та І. В. Голубович.

В роботі біографічного семінару брали активну участь учні І. Я. Матковської – Н. В. Веселаго, І. В. Голубович, О. А. Довгополова. Результатом роботи І. В. Голубович в цьому напрямку стала публікація монографії «Биография: силуэт на фоне Humanities (Методология ана-лиза биографии в социогуманитарном знании)» [*20*] та захист дис-ертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук на тему «Біографія як соціально-культурне явище (філософський та мето-дологічний аналіз)» в 2009 р. Сьогодні до навчального плану філософ-ського факультету увійшов авторський курс І. В. Голубович «Основи теоретичної біографістики».

Поступово дослідницькі ініціативи учасників біографічного семінару влилися до роботи Центру імені Георгія Флоровського.

Одним з найвідоміших в Україні наукових центрів є Центр компара-тивістських досліджень релігії, створений у перший рік існування фі-лософського факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова та плідно працюючий під керівництвом канд.філос.н., доц. Едуарда Івановича Мартинюка. З початку своєї роботи науково-до-слідний центр «Компаративістських досліджень релігії» філософського факультету ОНУ сформулював як своє головне завдання – дослідження сучасних тенденцій в релігійному житті світу. Аналіз цих тенденцій до-зволив сформулювати загальну концепцію та вжити відповідну терміно-логію для подальшого виокремлення та визначення конкретних трендів

144

у релігійному розвої сьогодення під назвою «Конвергентні процеси у релігійному житті другої половини ХХ – початку ХХІ сторіччя». Саме поняття «конвергентні процеси в релігійному житті другої половини ХХ сторіччя» для широкого наукового загалу ми почали вживати ще з серед-ини останнього десятиріччя минулого століття.

У 2001 році проект «Філософсько-теологічне дослідження діалогу між наукою і релігією та його вплив на процес демократизації в Украї-ні», підготовлений колективом науково-дослідного центру «Компарати-вістські дослідження релігії» разом з Одеською богословською семіна-рією, було відзначено грантом Фонду Джона Темплтона (John Templeton Foundation)», відомим у світі центром «Теології та природознавства» (CTNS), що сприяє творчій взаємодії між сучасною теологією та наука-ми про природу. Проект було підтримано програмою, яка присвячена створенню нових релігієзнавчих курсів у вищих навчальних закладах.

Відповідно проекту, його виконавці підготували спецкурси «Конвер-гентні процеси в релігійному житті другої половини ХХ століття», що вже більше 12 років викладається студентам філософського факультету та курс «Формування правової свідомості в православних країнах», який використовується при підготовці філософів та студентів університету з інших спеціальностей. Були також підготовлені матеріали для проведен-ня занять з проблем «Діалог науки та релігії у філософській спадщині О. Ф. Лосева», «Філософія томізму в теоретико-системному контексті», «Міжконфесійний діалог в сучасній Україні», «Проблема детермінізму та індетермінізму в науці, теології і філософії», та «Наука і теологія».

Проведені соціологічні дослідження з проблем співвідношення світ-ської та релігійної освіти в Україні: ставлення до релігії учнів старших класів аналізувались професором П. К. Лобазовим.

За проектом також були створено чотири телепрограми «Наша віра» (доцент К. В. Ушакова), які демонструвались на різних каналах регіону.

Найбільше уявлення про напрямки діяльності центру демонструють постійне видання збірок праць «Компаративістські дослідження релігії» та інші публікації, що підготовлені співробітниками цього наукового за-кладу, та вченими з інших регіонів України і Росії.

Разом з Одеською науковою національною бібліотекою імені М. Горь-кого надруковано науково-допоміжний бібліографічний показник [*21*].

За період діяльності співробітниками центру були захищені дис-ертації з філософії: М. В. Пальчинська «Віртуалізація у релігійному житті сучасної України (соціально-філософський аспект)» (2009 р.); О. В. Скалацька «Детермінанти виникнення релігійного конфлікту в Україні (на прикладі нових релігій): соціально-філософський вимір»

145

(2009); О. Е. Никитченко «Особливості формування образу новітніх ре-лігій у контексті сучасного розуміння свободи совісті в Україні» (2011); О. В. Гольд «Американізація як конвергентний процес у релігійному житті сучасності: соціально-філософський аспект» (2012).

У 2013 році підготовлена до захисту докторська дисертація з філо-софії: О. В. Добродум «Релігія й політика в реальному та віртуальному просторі».

Рішенням Спеціалізованої Вченої Раду Відділення релігієзнавства Д 26.161.03 Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (про-токол № 7 від 6 листопада 2007 року) керівника науково-дослідницького центра «Компаративістські дослідження релігії» Е. І. Мартинюка обра-но Почесним співробітником цього Відділення славетної філософської інституції нашої країни.

З 2010 року на філософському факультеті розвивається новий на-прямок науково-освітньої роботи – «філософія багатовимірності». По-чатком вiдповiдних дослiджень можна вважати видання монографiï Л. М. Богатоï «На пути к многомерному мышлению» (2010 р.) та захист докторської дисертацiï «Уявлення про багатовимірне мислення, його прийоми та процедури» (2011 р., Київ, Київський національний універ-ситет iменi Тараса Шевченка).

З вересня 2012 року на філософському факультеті ОНУ з ініціати-ви та під керівництвом проф. Л. М. Богатоï створено постійно діючий методологiчний семiнар «Фiлософiя багатовимiрностi», в роботі яко-го беруть участь студенти, аспiранти, викладачi фiлософського факуль-тету ОНУ та iнших навчальних закладiв мiста. На семiнарi розгляда-ються питання методологiï складностi, особливостi сучасних поглядiв на мисленнєвi практики, стан розвитку дослiджень багатовимiрностi. В межах семiнару відбувається обговорення сучасних методологіч-них новацій, які стосуються проблематики фiлософiï складності та багатовимiрностi. Результатом роботи нового напрямку стало видання в 2013 р. колективної монографії [*22*].

Науково-культурологічний семінар «Максиміліан Волошин і культу-ра Срібного віку» почав своє існування з травня 2010 року, коли вперше на день народження Максиміліана Волошина до Криму вирушили сту-денти культурологічного відділення філософського факультету на чолі з О. К. Соболевською, нині завідувачем кафедри культурології. Семінар був організований на основі співробітництва Коктебельського еколого-історико-культурного заповідника «Кіммерія М. Волошина», Будинка-музею М. О. Волошина і філософського факультету ОНУ ім. І. І. Мечни-

146

кова. З 2010 р. науково-культурологічний семінар проводився щороку на день народження Максиміліана Волошина в Коктебелі. Коло учасників семінару постійно розширювалось. Якщо на початку роботти семінар був представлений тільки культурологами філософського факультету і декількома студентами-філологами Таврійського національного універ-ситету ім. В. І. Вернадського, то пізніше у семінарі брали участь як сту-денти та аспіранти декількох навчальних закладів України, так і студен-ти й аспіранти навчальних закладів Росії та Німеччини.

Колектив філософського факультету зустрічає 150-річчя ОНУ й 15-річчя філософського факультету з оптимізмом, з новими творчими планами, з думками про подальший розвиток нашого улюбленого фа-культету.

Список використаної літератури

1. Філософські пошуки. – 2007. – Вип. XXVI. – 230 с.2. Філософські пошуки. – 2008.– Вип. XXVIII. – 192 с. 3. Філософські пошуки. – 2009.– Вип. XXХ. – 299 с.4. Філософія: базовий підручник для студентів ВНЗ / Є. М. Суліма,

В. Г. Кремень, М. І. Міхальченко, О. В. Чайковський; за ред. Л. В. Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.

5. Культурологія: базовий підручник для студентів ВНЗ // О. С. Оні-щенко, М. В. Попович, М. Ю. Русін, І. І. Старовойтова; за ред. А. Є. Конверського. – Харків: Фоліо, 2013. – 863 с.

6. Лобазов П. К. Религиоведение: уч. пособие / под ред. проф. П. К. Лобазова. – 4-е изд. – Херсон: Гринь Д. С., 2013. – 448 с.

7. Уёмов А. И. Вещи, свойства и отношения / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1963. – 183 с.

8. Уёмов А. И. Аналогия в практике научного исследования / Аве-нир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1970. – 262 с.

9. Уёмов А. И. Логические основы метода моделирования / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1971. – 312 с.

10. Уёмов А. И. Основы практической логики с задачами и упраж-нениями / Авенир Иванович Уёмов. – Одесса: ОГУ, 1997. – 380 с.

11. Уёмов А. И. Системные аспекты философского знания / Аве-нир Иванович Уёмов. – Одесса: Негоциант, 2000. – 160 с.

12. Параметрическая общая теория систем и ее применения: сб. трудов, посвященный 80-летию проф. А. И. Уёмова / под. ред. А. Ю. Цофнаса. – Одесса: Астропринт, 2008. – 248 с.

147

13. Философ Уёмов / под ред. А. Горальского, А. Цофнаса. – Warszawa: Wydawnictwo Universitas rediviva, 2014. – 374 c.

14. Балей С. Зібрання праць: У 5 т. [і 2 кн.] / Степан Балей; [О. В. Чайковський (відп. ред. тому); М. М. Верников (наук.-пошук. робота, укладання, заг. ред., теор. аналіз праць)]. − Т. 1. – Львів: ІФЛІС ЛФС Cogito; Одеса, 2002. – 488 с.

15. Балей С. Зібрання праць: У 5 т. [і 2 кн.] / Cтепан Балей [М. М. Верников (наук.-пошук. робота, укладання, заг. ред., те-оретич. аналіз праць]. − Т. 2. − Львів: Львівська політехніка, 2009. − 512 с.

16. Верников М. М. Проблема особистості в наукових працях Сте-пана Балея / Марат Миколайович Верников // Філософські по-шуки. − 1997. − Вип. ІV. – С. 19-27.

17. Верников М.М. Бібліографія праць Степана Балея / Марат Ми-колайович Верников // Філософські пошуки. − 1997. − Вип. ІV. – С. 16-20.

18. Curriculum vitae. Вип. 1. Біографічний метод у гуманітарному знанні: [зб. наук. праць] / [наук. ред. О. А. Довгополова, І. В. Го-лубович]. – Одеса: ФОП Фридман, 2009. – 220 с.

19. Curriculum vitae. Вып. 2. Творчество П. М. Бицилли и феномен гуманитарной традиции Одесского университета / науч. ред. О. А. Довгополова – Одесса: ФОП Фридман, 2010. – 226 с.

20. Голубович И. В. Биография: силуэт на фоне Humanities. (Ме-тодология анализа биографии в социогуманитарном знании): монография. – Одесса: СПД Фридман, 2007. – 372 c.

21. Література з питань релігії та релігієзнавства за 1992-2001 роки / упорядник І. В. Бабушкіна, науковий керівник Е. І. Мартинюк. – Одеса: ОННБ ім. М. Горького, 2011. – 211с.

22. Философия мышления: [сборник статей] / ред. кол. Л. Н. Бога-тая, И. С. Добронравова, Ф. В. Лазарев; отв. ред. Л. Н. Богатая. – Одесса: Печатный дом, 2013. – 444 с.

148

КАФЕДРИ ОНУ

УДК 378.4(477.74).096:54(066)

І. Й. Сейфулліна, Ю. М. Анісімов

ВІД КАФЕДРИ ФІЗИКО-ХІМІЇ ПОЛІМЕРІВ ТА КОЛОЇДІВ ДО КАФЕДРИ ЗАГАЛЬНОЇ ХІМІЇ ТА ПОЛІМЕРІВ

Стаття присвячена історії створення та розвитку кафедри загальної хі-мії та полімерів, яка почалась в 1960 році, коли на хімічному факультеті була заснована кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів. Визначено го-ловні етапи успішного розвитку кафедри, яку в різні роки очолювали проф. О. І. Юрженко (1960-1970), доц. В. А. Вільшанський (1970-1979), доц. Ю. М. Анісімов (1979-1989), проф. О. І. Присяжнюк (1989-1992), проф. І. Й. Сейфулліна (з 1993 р.). Відмічено, що колективу кафедри вдалось збе-регти спадкоємність наукових напрямків, кращі традиції, забезпечити нерозривність навчального і наукового процесів, високу якість підготовки молодих фахівців, широке визнання наукових досягнень вчених кафедри.

Ключові слова: кафедра загальної хімії та полімерів, кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів, історія, етапи розвитку, сучасність.

Історія кафедри почалася в 1960 році, коли в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова за ініціативою ректора, професора, заслу-женого діяча науки УРСР, відомого спеціаліста в галузі колоїдної хімії та хімії полімерів Олександра Івановича Юрженка (1910-1989) на хімічному

факультеті була створена кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів. Необхідність її заснування у той час була обумовлена при-скореними темпами розвитку полімерної хімії та промисловості, а також відсутніс-тю кваліфікованих кадрів в цій галузі.

О. І. Юрженко багато зробив для за-безпечення матеріально-технічної бази кафедри та сформував колектив спеці-алістів в області фізико-хімії поліме-рів, серед яких доценти С. С. Іванчев (з 1969 р. – професор, з 1997 р. член-кор. РАН, директор ОНВО «Пластполімер”в Санкт-Петербурзі), В. А. Вільшанський, Н. Я. Вільшанська. Викладачі кафедри

Професор, д.х.н. Юрженко О. І.

149

розробили такі загальні курси: “Високомолекулярні сполуки”, “Колоїдна хімія” та лабораторні практикуми до них, а також спецкурси і спецпрак-тикуми з фізико-хімії полімерів і процесів полімеризації. Було видано 11 навчальних посібників та методичних вказівок до загальних та спеці-альних курсів для студентів спеціалізації кафедри. Основним напрямком наукової роботи кафедри з 1960 по 1970 рр. було дослідження процесів радикальної полімеризації та олігомеризації в гомогенних та гетероген-них системах. В цей період під керівництвом проф. Юрженка О. І., доц. Іванчева С. С. було захищено 12 кандидатських дисертацій: В. І. Галібей, Ю. М. Анісімов, І. А. Андор, Н. І. Соломко, В. В. Зайцева, С. В. Єригова, Ю. С. Зайцев, М. М. Заєць, І. С. Волошановський, О. І. Присяжнюк та ін. Вчені кафедри виявили закономірності емульсійної полімеризації як од-ного з найважливіших засобів одержання синтетичних полімерів, вста-новили механізм та топохімію утворення синтетичних латексів. Вивчена фізико-хімія органічних багатофункціональних пероксидів – ініціаторів полімеризації, які були впроваджені у промисловість [1, 2].

В 1970 році кафедру очолив учень О. І. Юрженка доцент Веніамін Андрійович Вільшанський (1931-1980), під керівництвом якого були розгорнуті дослідження неіоногенних поверхнево-активних речовин як емульгаторів в процесах емульсійної полімеризації. Продовжена роз-робка методів синтезу та дослідження ініціюючої активності нових ор-ганічних пероксидів, кінетики радикальних реакцій (доц. В. І. Галібей, ст.викл. Ю. К. Епімахов), фізико-хімічних характеристик пероксидів, як ініціаторів полімеризації та кополімеризації вінілових мономерів (доц. Анісімов Ю. М., ас. Олещук В. І.). Багато уваги приділялось ви-конанню госпдоговірних тем, зокрема з оборонної тематики (доц. Іван-ченко П. О.). Під керівництвом В. А. Вільшанського були захищені кан-дидатські дисертації О. В. Лозанової та І. М. Кириченко.

З 1979 по 1989 р. під керівництвом зав. кафедри доцента Юрія Микито-вича Анісімова (з 2001 р. – професора) на кафедрі продовжені дослідження процесів ініціювання полімеризації з використанням пероксидів та мета-лоорганічних сполук. Активну участь у наукових дослідженнях в цей період приймали доценти В. І. Галібей, П. О. Іванченко, І. М. Киричен-ко, ст. викл. Ю.К. Епімахов. Під керівництвом Ю. М. Анісімова захищені кандидатські дисертації В. І. Олещуком та Чоудхурі Гітою (Індія).

В ці роки за рахунок виконання значного обсягу господарчо-договірних робіт для промислових та науково-дослідних підприємств кафедрі вдалось значною мірою вдосконалити матеріальну базу для на-укових та навчально-лабораторних робіт. З метою методичного забезпе-чення загальних та спеціальних курсів кафедри викладачі опублікували

150

6 навчальних посібників, серед яких «Процес-сы полимеризации и физико-химические мето-ды исследования» видавництва „Вища Школа”, Київ, 1987 р.

У 1988 році кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів була реорганізована в кафедру загальної хімії та полімерів, яку у 1989 році очолив доцент, завідувач кафедри неорганічної хімії з 1978-1986 рр. Олексій Іванович Присяжнюк (1936-1992) – фахівець з хімії високомолекулярних сполук та неорганічної хімії (1990 р. – д.х.н., 1991 р. – про-фесор). Він захистив кандидатську дисертацію

(1969 р) “Діпероксиди з різною термостійкіс-тю пероксидних груп як ініціатори радикаль-

ної полімеризації і блоксополімеризації” за спеціальністю “хімія висо-комолекулярних сполук”, а докторську (1990) – “Координаційні сполуки 3d-металів з амідами тіокислот, діамінами та їх похідними у функціо-нальних композитах” за спеціальністю “неорганічна хімія“.

Об’єднаний колектив кафедри, в який влились викладачі кафедри неорганічної хімії: к.х.н. Ганш А. І., доценти Гудимович Т. Ф., Макор-дей Р. І., Сейфулліна І. Й., наукові співробітники Баталова Т. П., Скоро-ход Л. С., Ткаченко В. М., Хитрич М. В. і аспірант Зубков С. В., багато зробив для створення сучасної навчально-методичної та наукової бази кафедри.

Розроблені і втілені в життя нові загальні та спеціальні курси лекцій для хіміків, біологів, географів, геологів. Відкривається нова спеціалі-зація “Координаційна та полімерна хімія”. Започаткована розбудова но-

вого наукового напряму “Закономірності комп-лексоутворення та полімеризації як основа для розробки сучасних хімічних матеріалів”. За ці роки були захищені докторська дисертація “Розчинюючі та комплексоутворюючі функ-ції органічних кислот у спрямованому синтезі координаційних сполук” І. Й. Сейфулліною, а під її керівництвом кандидатські дисертації «Комплексоутворення кобальту (II), нікелю (II), міді (II) з похідними нафталінсульфокис-лот» Скороход Л. С. та “Синтез, фізико-хімічні властивості та біологічна активність комплек-сонатів германію (IV)» Баталовою Т. П. [3-6].

Професор, к.х.н. Анісімов Ю. М.

Професор, д.х.н. Присяжнюк О. М.

151

В 1993 році на посаду завідувача кафедри була обрана д.х.н., профе-сор Інна Йосипівна Сейфулліна [6-9]. Під її керівництвом почала свою діяльність наукова школа “Координаційна хімія р-, d-, f-металів з орга-нічними нітроген, оксиген-, сульфур- та фосфорвміщуючими молекула-ми” в пріоритетному напрямку розвитку науки в Україні “Нові речовини та матеріали”.

З цього часу на кафедрі паралельно розвиваються два головні наукові напрямки: „Хімічне матеріалознавство в галузі координаційних сполук” та „Хімічне матеріалознавство в галузі високомолекулярних сполук”. Підготовлено та видано 9 учбових посібників, в тому числі 4 з грифом МОН України: Анісімов Ю. М. «Фізико-хімічні методи дослідження полімерів та композиційних матеріалів” (1993)»; Сейфулліна І. Й., Кок-шарова Т. В. «Загальна хімія» (2000); Анісімов Ю. М. «Високомолеку-лярні сполуки та біополімери» (2000); Сейфулліна І.Й., Марцинко О. Е., Глінська Л. Я., Менчук В. В. «Хімія. Посібник для вступників до вищих навчальних закладів» (2008), Анісімов Ю. М., Савін С. М. «Полімерні композиційні матеріали. Методи одержання, властивості, застосуван-ня» (2006); Сейфуллина И. И., Гудимович Т. Ф. «Неорганическая химия. Химия s- и р-элементов» (2006); Сейфуллина И. И., Гудимович Т. Ф., Скороход Л. С. «Биологические аспекты неорганической химии» (2006); Сейфуллина И. И., Гудимович Т. Ф. «Неорганическая химия. Избранные главы» (2010); Шматкова Н. В., Сейфуллина И. И. «Образование координационных соединений в растворе, их состав, устойчивость, ре-акционная способность» (2014).

Практичні та лабораторні заняття кафедри забезпечувались понад 40 методичними роз-робками. Велика заслуга в організації учбового процесу на високому рівні належить навчаль-но-допоміжному персоналу кафедри: зав. лаб. Л. Д. Юрданова (1982-2013 рр.), Н. І. Ровная, М. Ю. Тарасюк, О. С. Бережньова, І. Г. Бабе-люк, А. В. Назаренко, Н. С. Снєгова.

На кафедрі проводиться підготовка фахів-ців вищої кваліфікації за спеціальностями 02.00.01 – неорганічна хімія і 02.00.06 – хімія високомолекулярних сполук. В період з 1993 по 2015 роки аспірантуру закінчили: Зубков С. В. (1993), Хасан Тахер Мохаммед (1993), Аль Са-дик Абдалла Альмосрати (1993), Грекова О. Б.

Професор, д.х.н. Сейфулліна І. Й.

152

(1995), Шматкова Н. В. (1999), Колодяжний А. В. (2000), Дорохтей І. Л. (2001), Савін С. М. (2002), Марцинко О. Е. (2002), Ложичевська Т. В. (2005), Пєсарогло О. Г. (2007), Масановець Г. М. (2010), Грекова А. В. (2010), Чабаненко О. А. (2011), Анісімов Ю. А. (2011), Яловський Г. В. (2012), Пуля А. В. (2013), Громова М. І. (2014).

Захищено докторську дисертацію Марцинко О. Е. «Координаційна та супрамолекулярна хімія комплексних аніонів германію(IV), стануму(IV), з комплексонами та гідроксикарбоновими кислотами» (2014) та 11 кан-дидатських дисертацій: Хасан Тахер Мохаммед (Лівія) (1994); Аль Са-дик Абдалла Альмосраті (Лівія) (1995); Зубков С. В. (1999); Савін С. М. (2003); Шматкова Н. В. (2004), Марцинко О. Е. (2005), Ложичевська Т. В. (2008), Пєсарогло О. Г. (2010), Масановець Г.М. (2011), Чебаненко О. А. (2013), Грекова А. В. (2015).

Засідання наукової школи проводить І. Й. Сейфулліна

153

Напрями наукової діяльності кафедри:1. Хімічне матеріалознавство на основі координаційних та супра-

молекулярних ансамблів сполук кобальту (ІІ, ІІІ), нікелю (ІІ), купруму (ІІ), цинку з похідними дитіокарбамінових кислот та тіокарбамоілсуль-фенамідами (д.х.н. Сейфулліна І. Й., к.х.н. Масановець Г. М., Хитрич М. В.).

2. Молекулярно-кристалічний дизайн біологічно активних коорди-наційних сполук германію (IV), стануму (IV) з багатоосновними орга-нічними кислотами – комплексонами, гідроксикарбоновими кислотами (д.х.н. Марцинко О. Е., ст..н.с. Ткаченко В. М., к.х.н. Чебаненко О. А.).

3. Теоретичні та експериментальні основи керування процесами комплексоутворення GeCl4, SnCl4, TiCl4 з заміщеними полідентатними гідразидами та гідразонами (к.х.н. Шматкова Н. В., Яловський Г. В.).

4. Розробка принципів створення нових комплексних сполук кобальту (ІІ), нікелю (ІІ), купруму(ІІ) з різними основами Шиффа (к.х.н. Скороход Л. С., Пуля А. В.).

5. Закономірності комплексоутворення та полімеризації як основа розробки сучасних хімічних матеріалів (д.х.н. Сейфулліна І. Й., к.х.н. Іванченко П. О ., к.х.н. Савін С. М., Грекова А. В.).

6. Закономірності процесів (ко)-полімеризації. Формування на-повнених полімерних матеріалів на основі олігомерів (к.х.н. Анісі-мов Ю. М.).

Викладачі кафедри проводять науково-дослідну роботу за темою „За-кономірності комплексоутворення та полімеризації як основа для роз-робки сучасних хімічних матеріалів”, яка координується НАН України Науковою радою з проблем «Неорганічна хімія”. Одночасно постійно на підставі конкурсної тематики МОН України виконуються держбюджетні теми – фундаментальні наукові дослідження в пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки в Україні.

В результаті проведених досліджень розроблено концепцію управлін-ня процесами спрямованого синтезу великого ряду нових комплексних сполук, яким, на відміну від звичайних, притаманні унікальні власти-вості. Отримано понад 300 нових гомо- і гетероядерних комплексних та супрамолекулярних сполук. На основі різноманітних координаційних сполук одержані нові функціональні матеріали, в тому числі біологічно активні речовини, які необхідні для виробництва: робочих тіл хемосен-сорів, датчиків, газоаналізаторів, скла в оптоелектрониці, а також ефек-торів ферментів. Створено новий клас лікарських препаратів з широким спектром фізіологічної дії.

154

Встановлені закономірності співполімеризації вінілових мономерів та олігомер-олігомерних систем, ініційованих пероксидами і координа-ційними сполуками перехідних металів. Розроблено методику прогно-зування міцностних властивостей армованих скло- та вуглетканинами композиційних матеріалів на основі гібридних полімерних зв,язуючих, яка дозволяє розрахунковим засобом визначати оптимальні склади ар-мованих композитів.

За останні 5 років співробітниками кафедри опубліковано 2 моно-графії, а також понад 80 статей в провідних фахових виданнях, 93 тези доповідей на українських та міжнародних конференціях, одержано 10 патентів України.

Зліва направо: 1 ряд – Іванченко П. О., Шматкова Н. В., Сейфулліна І. Й., Марцинко О. Е., Снєгова Н. С.; 2 ряд – Скороход Л. С., Савін С. М.,

Анісімов Ю. М., Бережньова О. С., Хитрич М. В.

Всі викладачі та науковці кафедри постійно приймали активну участь в багатьох конференціях: Міжнародні Чугаєвські конференції з коор-динаційної хімії, Українські конференції з неорганічної хімії та з ви-сокомолекулярних сполук, Intern. Сonf. “Phys. Methodsin Coordіnation Chemistry”, International Conference on Coordination Chemistry, IUPAC In-ternational Symposiums on Macromolecules, World Polymer Congress. IU-PAC Macro, Polish-Ukrainian Conferences “Polymer special applications”, Міжнародні конференції з хімії та фізико-хімії олігомерів, International Symposium “Molecular Desing and Synthesis of Supramolecular Architec-tures”, Національні з’їзди фармакологів України, ХІ Конгрес світової федерації українських лікарських товариств, Міжнародні конференції «Спектроскопия координационных соединений», Міжнародний науко-

155

во-практичний форум «Наука і бізнес – основа розвитку економіки»; На-укова конференція «Актуальні питання біології, екології, медицини та фармакології». З 1993 по 2015 роки отримано 3 авторських свідоцтва та 18 патентів України на винахід та корисну модель.

За результатами наукової діяльності співробітники кафедри отримали нагороди: Демешко Д. В. – Соросівський грант аспіранта (1995), Мар-цинко О. Е. – стипендію Кабінету Міністрів України для молодих вчених (2006-2008), Яловський Г. В. – стипендію програми Фонду Віктора Пін-чука (2009), Масановець Г. М. – премію за перемогу в конкурсі молодих вчених профкому ОНУ з нагоди дня науки (2011), Чебаненко О. А. – іменну стипендію для молодих вчених ім. Л. Х. Калустьяна (2014); Мар-цинко О. Е. (2012), Тарасюк М. Ю. (2013) – грамоти ректора ОНУ імені І. І. Мечникова; Шматкова Н. В. – грамоту Одеської міської ради (2008).

В межах міжнародного співробітництва разом з кафедрою органічної хімії Регенсбургського університету (Німеччина) виконувався проект по синтезу та дослідженню гуанідинових структур в якості рецепторів для пептидів та білків (грант YSF-016 INTAS 2001-2002).

Студенти та аспіранти кафедри приймають участь у конкурсах НДР, одержали дипломи: І-ІІІ ступеня та грамоти за кращі доповіді на Все-українських та міжнародних конференціях: «Сучасні проблеми хімії» (Боровська Т., Песарогло А., 2002; Смола С. С., 2005; Грекова А. В., 2009; Грекова А. В., Хитрич Г. М., 2010), «Хімічні Каразинські читання» (Грекова А. В., 2010; Пірожок О. В., 2015), „Сучасні напрямки розвитку хімії” (Смола С. С., 2004), «Хімія і сучасні технології» (Грекова А. В., 2009). На Конференціях молодих вчених та студентів-хіміків Південного регіону України премії ім. О. В. Богатського отримали Шматкова Н. В. (1999), Марцинко О. Е. (2004), Хитрич Г. М. (2008), диплом І ступеня – Нечипоренко О. О. (2010), диплом III ступеня – Чебаненко О. А. (2013). Хитрич Г. М. одержала диплом ІІ ступеня за кращу магістерську роботу (2007), Нарожна В. В. – диплом ІІ ступеня за кращу студентську роботу з хімії на Всеукраїнському конкурсі (2015).

Викладачі кафедри велику увагу приділяють формуванню якісного складу студентів, проводять профорієнтаційну роботу з учнями старших класів середніх шкіл, гімназій та ліцеїв, у спеціалізованій з хімії та біо-логії СШ № 51 м. Одеси, у Рішельєвському ліцеї та Маріїнській гімназії шляхом проведення лекцій та семінарів з координаційної хімії та хімії полімерів, а також керівництвом наукових робіт школярів на конкурс Малої Академії Наук (проф. Анісімов Ю. М., доценти Іванченко П. І., Хитрич М. В., Зубков С. В., Савін С. М., Макордей Р. І., Марцинко О. Е, асп. Т. В. Боровська).

156

Успішному виконанню науково-дослідної роботи кафедри сприяє плід-не співробітництво з фахівцями з хімії (ФХІ ім. Богатського НАН Украї-ни (Одеса), Інститут загальної та неорганічної хімії ім. В. І. Вернадсько-го НАН України (Київ), Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут монокристалів (Харків), Інститут елементоорганіч-них сполук РАН (Москва), Інститут загальної та неорганічної хімії РАН (Москва), НДІ фізики Ростовського державного університету (Ростов), Кубанський державний університет), а також суміжних галузей науки: фізики (кафедра експериментальної фізики та проблемна лабораторія № 2 ОНУ імені І. І. Мечникова, Інститут хімічної фізики РАН, Черно-головка), біології (проблемна лабораторія № 5 та кафедра мікробіології ОНУ ім. І. І. Мечникова, Інститут мікробіології та вірусології НАН Укра-їни, Київ), медицини (Одеський та Луганський медичні університети, ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І. І. Мечни-кова» МОЗ України, ДУ «Інститут фармакології та токсикології НАМН України», Київ).

Сьогодні науковий авторитет кафедри зростає. Її завідувач професор Сейфулліна І. Й. обрана членом рад: НАН України з проблеми “Неор-ганічна хімія”, спеціалізованої з захисту кандидатських та докторських дисертацій в Фізико-хімічному інституті ім. О. В. Богатського НАН України, експертної ВАК України з проблеми „Хімія” та вчених хіміч-ного факультету і ОНУ. Вона є науковим редактором журналу „Вісник Одеського національного університету” серія „Хімія”, що входить до видань ВАКу України, а також головою науково-експертної комісії ОНУ ім. І. І. Мечникова за фаховим напрямком „Хімія”. Сейфулліна І. Й. на-городжена Почесними грамотами (Одеської обласної державної адміні-страції, 1998 р.; Управління освіти і науки Одеської обласної держав-ної адміністрації, 2001р.; Південного наукового центру НАН України і Міністерства освіти і науки України та Ради ректорів ВНЗ Одесько-го регіону, 2005р.), подякою Вищої атестаційної комісії України, 2006 р.; почесною медаллю РАН ім. акад. Л. О. Чугаєва, 2007 р.; почесною відзнакою Голови Одеської обласної державної адміністрації, 2008 р.; почесним знаком «За наукові досягнення» Міністерства освіти і науки України, 2010 р. З 2007 року Сейфулліна І. Й. – заслужений діяч науки і техніки України.

Колектив кафедри бере активну участь в організації та проведенні на-укових конференцій різного рівня як члени оргкомітетів (І. Й. Сейфул-ліна –XIV-XIX Українських конференцiй з неорганiчної хiмiї за участю закордонних учених, Ю. М. Анісімов та І. Й. Сейфулліна – конференції, присвяченій 70-річчю з дня заснування хімічного факультету, на якій

157

були присутні випускники факультету різних років з України та інших країн). Організовано та проведено ІХ Міжнародну конференцію з хімії та фізико-хімії олігомерів (2005), ХХІІІ Міжнародну Чугаєвську кон-ференцію з координаційної хімії (2007), XIX Українську конференцiю з неорганiчної хiмiї за участю закордонних учених (2014).

Кафедра пишається тим, що серед її випускників різних років є такі відомі вчені:

Матковський П. Є. – д.х.н., професор, завідувач лабораторії поліме-ризаційних процесів Інституту проблем хімічної фізики РАН (м. Чорно-головка, Московська обл.). Сфера наукових інтересів: теоретичні основи розробки нових каталітичних систем для здійснення іонної полімери-зації олефінів; промислова реалізація процесу одержання синтетичних мастил на основі лінійних α-олефінів; створення синтетичних наповне-них полімерних композиційних матеріалів з високими деформаційно-міцностними характеристиками.

Помогайло А. Д. – д.х.н., професор, завідувач лабораторії полімериза-ційних процесів Інституту проблем хімічної фізики РАН (м. Чорноголов-ка). Сфера наукових інтересів: розробка теоретичних основ спрямованого синтезу металополімерів; прикладні аспекти використання імобілізова-них металокомплексів, як каталітичних систем для реалізації полімериза-ції вінілових мономерів.

Хвостик Г. П. – д.х.н., завідувач лабораторії каталітичної полімериза-ції α-оксидів Інституту Синтетичного каучуку ім. С. В. Лєбєдєва. Сфера наукових інтересів: розробка наукових основ створення каталітичних систем для полімеризації α-оксидів; синтетичні каучуки; полімерні по-криття; герметики.

Мазуренко Є. А. – д.х.н., професор, завідувач відділу газофазного син-тезу неорганічних сполук Інституту загальної та неорганічної хімії імені В. І. Вернадського НАН України (1989-2013). Сфера наукових інтересів: синтез, дослідження фізико-хімічних властивостей летких координацій-них сполук s-, p-, d-, f-металів в реакціях хімічного осадження з газової фази (CVD-процеси) для одержання функціональних матеріалів.

Волошановський І. С. – д.х.н., професор, завідувач кафедри органіч-ної хімії ОНУ імені І. І. Мечникова. Сфера наукових інтересів: синтез та дослідження нових ініціюючих систем на основі вініл-β-дикетонатів перехідних металів для полімеризації вінілових мономерів.

Фомін В. А. – д.х.н., професор, завідувач лабораторії полімеризацій-них процесів НДІ полімерів ім. В. А. Каргіна (м. Дзержинськ, Нижего-родська обл.). Сфера наукових інтересів: дослідження закономірностей радикальної полімеризації акрилових мономерів, ініційованої органіч-ними пероксидами.

158

Межиковський С. М. – д.х.н., професор, завідувач лабораторії Інсти-туту хімічної фізики ім. М. М. Семенова РАН (м. Москва). Сфера на-укових інтересів: фізико-хімія реакційно здатних олігомерів та вивчення властивостей полімерів на їх основі.

Черно Н. К. – д.х.н., професор, заслужений діяч науки і техніки, Ла-уреат Держпремії з науки і техніки, завідувач кафедри органічної хімії Одеської Національної Академії Харчових технологій. Сфера наукових інтересів: хімія природних сполук, харчова хімія.

Чжу Лі-лань – д.х.н., Замісник Голови Народних Зборів Китаю з осві-ти та науки. Сфера наукових інтересів: гетерогенна полімеризація нена-сичених вуглеводнів.

Слід зазначити, що практично всі викладачі та науковці кафедри є ви-пускниками Одеського університету (50% з них – останніх років), де і виконували свої кандидатські та докторські дисертації. Звідси спадкоєм-ність наукових напрямків, збереження кращих традицій кафедри, нероз-ривність навчального і наукового процесів, висока якість підготовки мо-лодих фахівців, широке визнання наукових досягнень вчених кафедри. Все це, а також підтримка деканату хімічного факультету та ректорату ОНУ, дозволяє сподіватися на подальший успішний розвиток кафедри.

Список використаної літератури

1. Професори Одеського (Новоросійського) університету. Т. 1. / Відп. ред. В. А. Сминтина. – Одеса: Астропринт, 2000. – 118 с.

2. Історія Одеського університету за 100 років / Під ред. О. І. Юр-женко. – Київ: Вид-во Київського університету, 1968. – 423 с.

3. Одесский университет 1965-1990 / Под ред. И. П. Зелинского. – Киев: Лыбидь, 1991. – 159 с.

4. Історія Одеського університету 1865-2000 / Під ред. В. А. Смин-тини. – Одеса: Астропринт, 2000. – 226 с.

5. Історія хімічного факультету. 1865-2005 / Відп. ред. В. В. Мен-чук. – Одеса: Астропринт, 2006. – 168 с.

6. Очерки развития науки в Одессе / Под ред. С. А. Андронати и др. – Одеса: Моряк, 1995. – 576 с.

7. Професори Одеського (Новоросійського) університету Т. 4. / Відп. ред. В. А. Сминтина;. – Одеса: Астропринт, 2000. – С. 68.

8. Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник / Укладачі: Л. Г. Андрієнко та ін. – Київ: Фенікс, 2001. – 560 с.

9. Видные ученые Одессы / Под ред. С. А. Андронати и др. – Одесса, 2005. – 352 с.

159

УДК 531/534.0009:001:378.4(477.74-21)”1865/2015”

С. К. Асланов, М. Б. Косой

ДО 150-РІЧЧЯ КАФЕДРИ ТЕОРЕТИЧНОЇ МЕХАНІКИ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТА 40-РІЧЧЮ СПЕЦІАЛЬНОСТІ

«МЕХАНІКА»

Історично простежується розвиток наукових досліджень, викона-них на кафедрі теоретичної механіки – перевесниці Одеського (Но-воросійського) університету. В останні п’ятдесят років науковий профіль діяльності кафедри представлений актуальними областя-ми механіки рідини, газу та плазми. Отриманий цілий ряд визна-них фундаментальних теоретичних результатів. Широкий спектр прикладних результатів отримано у співпраці з кафедрами фізич-ного факультету, астрономічної обсерваторії і НДІ очних хвороб імені В. П. Філатова.

Ключові слова: теоретична механіка, теорія механізмів та ма-шин, гідроаеромеханіка, газова динаміка, розповсюдження вибухо-вих хвиль, спинова детонація, детонація в аерозолях, вібраційне го-ріння аерозолів, моделювання структурованого поверхневого шару в динаміці в’язкой рідини.

Кафедра теоретичної механіки була створена одночасно з відкрит-тям в Одесі Новоросійського Імператорського університету в 1865 році. Її очолив перший ректор заслужений ординарний професор приклад-ної математики І. Д. Соколов − учень видатного математика академіка М. В. Остроградського. У 1866-67 роках Іван Дмитрович також вико-нував обов’язки попечителя Одеського навчального округу, прийнявши цю посаду від Н. І. Пирогова, який і був ініціатором створення в Одесі Новоросійського університету на базі Рішельєвського ліцею. Професор Соколов читав на кафедрі курси теоретичної та прикладної механіки, за-безпечені випущеним ним у 1860 році в Харківському університеті під-ручником «Динаміка», що витримав чотири видання. За власними роз-робками читалися і курси гідростатики, гідродинаміки і теорії машин. У 1869 році Іван Дмитрович переведений до Казані на посаду попечителя навчального округу, яку до нього займав видатний математик Н. І. Лоба-чевський.

Кафедру механіки Новоросійського університету очолювали ще два ректора − професор І.М. Занчевський (1905-07; 1917-18) і професор

160

А. Д. Білимович (1918-19; 1919-20). Іван Михайлович був безпосередньо учнем відомого вітчизняного механіка професора В. М. Лігина. Будучи блискучим лектором, він читав на кафедрі курси теоретичної механіки, теорії руху твердого тіла, проводив введені В. М. Лігиним практичні та семінарські заняття. За підтримку студентських революційних виступів професор Занчевський був знятий в 1907 році з посади ректора, а в 1909 році за рішенням суду взагалі звільнений з університету, незважаючи на те, що був нагороджений трьома орденами. Після повернення до універ-ситету в 1917 році був обраний професором кафедри теоретичної меха-ніки і в тому ж році − ректором.

Приват-доцент кафедри теоретичної та прикладної механіки Київ-ського університету А. Д. Білимович в 1915 році стає ординарним профе-сором кафедри теоретичної механіки Новоросійського університету. Тут Антон Дмитрович читає базовий курс теоретичної механіки, додаткові розділи динаміки твердого тіла, теорію пружності, а також спецкурси, серед яких присутня теорія аероплану. До 1917 року він очолює меха-нічну майстерню університету і кабінет механіки. Професор Білимович запросив на роботу в Новоросійський університет видатного математика А. М. Ляпунова. У 1919 році Антон Дмитрович призначається попечи-телем Одеського навчального округу, а в 1920 році емігрує до Белграда.

При перетворенні в 1865 році Рішельєвського ліцею у Новоросій-ський університет перейшов працювати на кафедру механіки доцент кафедри чистої математики К. І. Карастельов − спочатку екстраординар-ним професором. Після захисту докторської дисертації в тому ж 1865 році він стає ординарним професором, з 1879 − заслужений професор, і протягом останніх 20 років Корній Іванович читає загальний курс теоре-тичної механіки і прикладну математику.

Особливу роль зіграв на кафедрі механіки учень професора К. І. Ка-растельова, а надалі відомий вітчизняний вчений В. М. Лігін, який ство-рив власну школу механіки, з якої, зокрема, вийшов І.М. Занчевський. Валеріан Миколайович розпочав свою роботу на кафедрі Новоросій-ського університету з виконання посади доцента в 1870 році, в якій за-тверджено в 1872 році.

Його перші наукові дослідження ставилися до теоретичної механіки (кінематичної геометрії). У своїй магістерській дисертації, В. М. Лігін виклав загальну геометричну теорію руху незмінної системи. Результати наступних досліджень у цій області були відображені в його докторській дисертації (1874), де він отримав нові загальні властивості прискорень n-го порядку точок незмінної системи при русі в просторі [1]. Після за-хисту докторської дисертації в Харківському університеті в 1874 році

161

В. М. Лігін обраний ординарним професором Новоросійського універ-ситету (1876), але відповідна вакансія з’явилася тільки в 1879 році.

Коло інтересів В. М. Лігіна включало і питання прикладної кінемати-ки, а саме дослідження шарнірно-стержневих механізмів. Результатом його досліджень стали співвідношення, що дозволяють порівнювати механізми і робити доцільний вибір між ними, залежно від поставлено-го завдання. У 1874 році Валеріан Миколайович опублікував роботу, в якій представив вперше розроблену ним класифікацію зубчастих коліс за ознаками просторової орієнтації осей обертання коліс і їх відносного руху і по вигляду торкання коліс [1].

У 1884-89 роках В.М. Лігін виконує обов’язки декана фізико-матема-тичного факультету. Викладацька діяльність Валеріана Миколайовича охоплювала широке коло дисциплін: теоретичну і практичну механіку, елементарну механіку, теорію механізмів, механічну теорію теплових машин, гідравліку.

Валеріан Миколайович поєднував свою наукову та педагогічну робо-ту з багатогранною організаційно-громадською діяльністю. У 1895 році заслужений професор Новоросійського університету В. М. Лігин був об-раний міським головою, змінивши на цій посаді Г. Г. Маразлі. У 1897 році він призначається попечителем Варшавського навчального округу.

Іншим яскравим представником кафедри теоретичної механіки був учень І. М. Занчевського М. С. Васильєв, який віддав роботі в Новоросій-ському (Одеському) університеті більше 40 років свого життя. Отримав-ши звання приват-доцента, Микола Семенович з 1912 року на кафедрі механіки читає загальний курс теоретичної механіки. Після отримання в Московському університеті ступеня магістра механіки у М. Є. Жуков-ського по вихровій теорії руху рідини і газу М. С. Васильєв стає штатним доцентом кафедри механіки Новоросійського університету [1].

Другим напрямком наукових досліджень М. С. Васильєва була побу-дова аналітичної теорії для структури і кінематики плоских і просторо-вих механізмів [1].

На початку періоду Радянської влади М. С. Васильєв продовжує пра-цювати на кафедрі теоретичної механіки. Одночасно він завідує меха-нічною майстернею при астрономічної обсерваторії (1919-1920). У 1933 році доцент М. С. Васильєв запрошений на посаду завідувача кафедри теоретичної механіки Одеського університету, яку займає до 1941 року, а потім з 1944 по 1953 роки; в 1946 році він затверджений у званні про-фесора. Викладав Микола Семенович теоретичну механіку і гідромеха-ніку. Будучи продовжувачем вихрової теорії Жуковського, він вніс до неї істотні доповнення, розробивши аналітичну теорію тонких вихорів,

162

спираючись на класичні результати Гельмгольця, Стокса та інших [1]. В області розробленої ним теорії механізмів він виступав як представник наукової школи професора В. М. Лігіна [1].

Після відходу професора М. С. Васильєва в 1953 році кафедра тео-ретичної механіки була приєднана до кафедри астрономії. Завідував ка-федрою до 1956 року професор К. М. Савченко, який читав теоретичну механіку. Науковим напрямком його досліджень була розробка деяких проблем небесної механіки у зв’язку з проблемами космогонії [1].

З 1954 по 1962 рік на кафедрі працював професор В. Ф. Котов, який читав загальний курс теоретичної механіки та спецкурси з механіки змінних мас.

У 1960 році кафедра теоретичної механіки відновила самостійний ста-тус вже на механіко-математичному факультеті. Після утворення механі-ко-математичного факультету, кафедру теоретичної механіки очолював П. Й. Христиченко (1958-1963), який був одночасно деканом цього фа-культету. Науковим напрямком його діяльності була термопружність плас-тин та оболонок [1].

Після відходу з університету Павла Йосиповича, очолювати кафедру те-оретичної механіки був призначений старший викладач В. М. Дреков (без наукового ступеня). Доцент кафедри А. А. Каспарянц разом з В. М. Дреко-вим займалися акустичними проблемами. Основний напрямок наукових досліджень А. А. Каспарянца пов’язано з нестаціонарними задачами диф-ракції звукових хвиль від точкового джерела на поверхні твердого тіла [1]. В. М. Дреков вивчав стаціонарну дифракцію коротких звукових хвиль на твердій перешкоді [1]. До складу кафедри теоретичної механіки крім них входили ще один доцент, два асистенти і старший лаборант. Розміщувала-ся кафедра тоді в 10-ти метровій кімнаті. Асистент І. І. Голотюк займався історією механіки в Одеському університеті і захистив на цю тему канди-датську дисертацію (Москва, 1974) [1].

У грудні 1964 на посаду завідувача кафедри теоретичної механіки ОГУ за конкурсом був обраний доцент кафедри теоретичної механіки та гідро-аеродинаміки С. К. Асланов, запрошений з Саратовського університету фізиками − професором В. О. Федосєєвим, проректором з наукової роботи та доцентом Д. І. Поліщуком, деканом фізичного факультету. На початку 1965 він приступив до роботи в ОДУ. Новий керівник, заручившись під-тримкою ректора професора О. І. Юрженко, почав орієнтувати кафедру на організацію створення в університеті навчальної спеціальності «Механі-ка» зі спеціалізацією «гідроаеромеханіка і газова динаміка».

Навчальний процес кафедри механіки перебудовується в інтересах на-ближення до майбутньої спеціалізації. Вводяться нові спецкурси − гідро-аеромеханіка, газова динаміка, гідродинаміка горіння і вибуху. Відповідно

163

змінюється характер дипломних робіт, тематика яких починає звертатися до прикладних проблем механіки.

Кафедрі теоретичної механіки вдається отримати нове приміщення на першому поверсі головного корпусу університету (ауд. № 50) − дві кімнати площею 120 м2, які звільнила лабораторія кафедри теплофізи-ки (завідувач проф. В. О. Федосєєв) при переїзді в новий лабораторний корпус. Вирішенню цієї проблеми, найважливішою для організації спе-ціальністю «Механіка» в ОДУ, сприяли сформовані навчальні та наукові зв’язки між зазначеними кафедрами. С. К. Асланов почав читати для сту-дентів, що спеціалізуються з теплофізики, два запланованих фізиками спецкурсу − «гідроаеромеханіка» і «газова динаміка». Він постійно бере участь в організації Всесоюзних конференцій «Випаровування, горін-ня і газова динаміка дисперсних систем», що регулярно проводяться в ОДУ кафедрою теплофізики та лабораторією «Фізика аерозолів». Разом з професорами В. О. Федосєєвим і Д. І. Поліщуком, С. К. Асланов бере участь в заснуванні міжгалузевого наукового збірника ОДУ «Физика аэродисперсных систем» − єдиного в СРСР періодичного видання з ае-розольної науці. Одним з трьох його розділів з самого початку служить «газова динаміка».

Отримавши дозвіл на створення підвального приміщення під ауд. № 50, кафедра власними силами справила його обладнання. Там були встановлені універсальна сопроматськая машина для навчальних цілей, бак для аварійного зливу води з побудованого нагорі, в ауд. № 50, великого гідродинамічного лотка, насоси для підйому води. Була зібрана з виготовлених на судноремонтному заводі частин аеродинамічна тру-ба замкнутого типу з робочою частиною діаметром 40 см. і швидкістю потоку до 70 м/с. Була передбачена секція для розміщення механічної майстерні, в яку були придбані токарний, фрезерний і свердлильний верстати, а також великий набір різних інструментів, необхідних для об-слуговування приладів для планованих навчальних практикумів з тео-ретичної механіки, гідроаеромеханіки, опору матеріалів, передбачених спеціальністю «Механіка». В ауд. № 50 на підлозі під гідродинамічним лотком був покладений змійовик з 150 метрів водопровідних труб, який разом з великою настінної ємністю служив для виконання лабораторної роботи по гідравлічному удару.

На самому початку 1970-х років по суті всі в ОДУ було готове до від-криття спеціальності «Механіка». Навчальний процес на кафедрі меха-ніки організований так, щоб давати можливість швидкого переходу до нового навчального плану. Матеріально-технічна база дозволяла забез-

164

печити виконання навчальних практикумів з гідроаеродинаміки, опору матеріалів і теоретичної механіки. Причому для останнього був придба-ний сучасний лабораторний комплекс, в якому прилади були обладнані електронними вимірювальними засобами.

У 1972 році Міністерство освіти України передає Одеському універ-ситету 15 місць спеціальності «Механіка» з 40 в Київському універси-теті, враховуючи зацікавленість КБ О. К. Антонова в університетській спеціалізації «гідроаеромеханіка і газова динаміка».

Збільшення кількості місць з 15 до повного складу академічної групи (25 студентів) вимагало відповідного збільшення квоти для університе-тів України за спеціальністю «Механіка», що відносилося до компетенції Держплану СРСР. У вирішенні цієї проблеми допомогу надала Науково-методична рада з теоретичної та прикладної механіки Міністерства осві-ти СРСР (голова академік О. Ю. Ішлінський), до якого входив професор С. К. Асланов. На початку 1975 року в ОДУ прийшов наказ Міністерства про відкриття спеціальності «Механіка» зі спеціалізацією «гідроаеро-механіка і газова динаміка» на 25 місць, в результаті чого механіко-ма-тематичний факультет, нарешті, придбав офіційне підтвердження своєї назви. У 2015 році виповнюється 40-річчя відкриття в Одеському уні-верситеті спеціальності «Механіка».

З 1970-х років при виконанні науково-дослідних робіт, пов’язаних, як правило, з великим обсягом обчислень, кафедра теоретичної ме-ханіки використовувала електронну техніку. Разом з її вдосконален-ням колектив кафедри освоює нові методи та методики застосування комп’ютерної технології. Це дозволило здійснити впровадження такої технології в навчальний процес на базі введення нових курсів, відпо-відних інформаційно-технологічного напрямку. У приміщенні кафедри власними силами створюється навчальний комп’ютерний клас для сту-дентів спеціальності «Механіка». Отримуючи на кафедрі теоретичної механіки якісну базову теоретичну і практичну підготовку з програ-мування, вони мають можливість виконувати тут лабораторні практи-куми, виробничу практику, курсові та дипломні роботи і тим самим вчаться професійно працювати в IT.

До 1968 року С. К. Асланов, будучи учнем чл.-кор. АН СРСР, три-чі героя соціалістичної праці К. І. Щолкіна, представляє дисертацію на тему «Исследование устойчивости ударно-детонационных процессов и горения», і в 1969 році стає доктором фізико-математичних наук, а в 1970 − професором по кафедрі «Теоретична механіка». Надалі С. К. Ас-ланов за поданням академіка О. Ю. Ішлінського і чл.-кор. М. Г. Крейна

165

був обраний до складу Національного комітету СРСР з теоретичної та прикладної механіки (1981). Пізніше, при утворенні аналогічного На-ціонального комітету України С. К. Асланов увійшов до складу його членів (1992).

У докторській дисертації С. К. Аслановим були отримані фунда-ментальні результати в галузі математичної теорії процесів горіння і детонації [2-12]. Тому вона визначила на тривалий період основні на-прямки науково-дослідної діяльності кафедри теоретичної механіки з теоретичного поясненню і розрахунку самоорганізації просторово-часо-вої структури процесів поширення хімічної реакції в різних активних середовищах. На кафедрі було виконано цілий ряд кандидатських дис-ертацій, які захищалися як в Одеському університеті, так і в Інституті гідродинаміки АН СРСР (м. Новосибірськ). Ці дослідження ставилися до теорії нестійкості плоских фронтів горіння і вибуху (В. М. Будзіров-скій, В. М. Малорян, І. Е. Волков), до розрахунку складної внутрішньої структури детонаційного спина, тобто граничного режиму існування де-тонації (П. І. Копійка, О. В. Гранік). Оригінальні наукові результати цих робіт опубліковані в Доповідях АН СРСР та УРСР, академічних журна-лах «Механіка рідини і газу», «Фізика горіння і вибуху», «Прикладна механіка» [13-19].

Іншим напрямком науково-дослідної роботи кафедри була газова ди-наміка течій з переходом через швидкість звуку. У цій дуже важкій мате-матичної області С. К. Асланову вдалося строго побудувати вирішення фундаментальних задач симетричного і несиметричного навколозвуко-вого обтікання профілів. Результати опубліковані в Доповідях АН УРСР і «Механіці рідини і газу» АН СРСР [20, 21] .

Третім науковим напрямком кафедри стала динаміка рідин змінної в’язкості з температурною залежністю їх коефіцієнтів в’язкості. Ці до-слідження базувалися на знайденому раніше С. К. Аслановим точному вирішенні нелінійної задачі для течії в круглій трубі, коли коефіцієнт в’язкості має показову залежність від місцевої температури рідини. Кан-дидатські дисертації в даному напрямку були виконані як для стаціонар-ного випадку (С. І. Прокопець), так і для складної проблеми нестійкості щодо нестаціонарних збурень в якості спроби пояснення виникнення турбулентності (визначення практичного числа Рейнольдса (В. П. Бор-ко) [22]. Перша робота захищена в Інституті гідромеханіки АН УРСР (Київ), а друга в Київському держуніверситеті на основі трудомістких чисельних розрахунків на БЕСМ-6 в Москві. Математично коректний чисельний експеримент по в’язкої нестійкості з показовим температур-ним законом в’язкості проводився О. П. Царенко для течій в круглій трубі.

166

Науковий напрямок, який ставився до проблеми ініціювання та по-ширення ударних хвиль, породжуваних об’ємним вибухом активних систем, тривалий час вважався основним на кафедрі, будучи безпосе-редньо пов’язаним із систематичним виконанням великих госпдого-вірних проектів спеціального призначення. Отримані загальні теоре-тичні результати опубліковані в Доповідях АН СРСР та інших акаде-мічних виданнях [23]. На цій основі захищені кандидатські дисертації (О. С. Голинським − в ОДУ і В. Л. Малоряном − в інституті гідродина-міки АН СРСР, м. Новосибірськ). Сюди ж слід віднести розроблену на кафедрі теорію детонації рідких аерозолів, що послужило основою для кандидатської дисертації (О. Г. Гирін), захищеної в ОДУ і публікацій у Доповідях АН СРСР та інших академічних журналах [24, 25].

Друге серйозне наукове направлення спеціального типу тривалий час розробляється на кафедрі і було пов’язано з газодинамічними проблема-ми, що виникають в потужних проточних частотно-імпульсних лазерах. Теоретичні та прикладні результати виконаних досліджень опублікова-ні у відповідних виданнях, була підготовлена кандидатська дисертація (О. В. Кононов).

Науковий напрямок, що відноситься до механіки твердого тіла, що де-формується, було представлено на кафедрі дослідженнями напруженого стану в’язко-пружних середовищ, а також дослідженнями поширення пружно-пластичних хвиль у металі, викликаних ударним вантаженням (з урахуванням в’язких ефектів). О. С. Семеновим захищена кандидат-ська дисертація відповідного профілю. Основні публікації [26, 27].

У 1980-х роках на кафедрі почали розроблятися методологічні про-блеми механіки. На Всесоюзній нараді по основним поняттям механіки (1985) С. К. Асланов зробив часову пленарну доповідь «Сили інерції і просторово-часове моделювання», видану у вигляді препринта [28]. На її основі було видано посібник «Методологічне введення в механіку» [29] (1987) .

Кафедрою теоретичної механіки були укладені госпдоговори (На-уковий керівник С. К. Асланов, відповідальний виконавець доцент О. С. Голинський) з двома підприємствами: «Алтайським НДІ хімічної технології» (м. Бійськ) і «НДІ хімії і механіки» (м. Москва). Режимний характер спеціальної тематики зажадав відповідним чином обладнаних приміщень, які кафедрі були додатково надані. Велике фінансування і тривалі терміни виконання цих договорів дозволили створити невели-кий власний науково-дослідний сектор кафедри теоретичної механіки, для роботи в якому залишалися випускники механіко-математичного

167

факультету ОДУ. Пізніше, до зазначених госпдоговорів, додався третій великий договір з підприємством «Астрофізика» (м. Москва) також спе-ціального характеру.

Наукова співпраця з Інститутом очних хвороб ім. В. П. Філатова веде свій початок з 1960-70 років. Його предметом було створення на кафедрі механіки в співдружності з інженерами Одеського підприємства «Темп» ультразвукового приладу для дроблення помутнілого кришталика на основі механізму кавітації. Хірургічні операції на кроликах по мікродис-пергуванню кришталика за допомогою ультразвукового приладу власної конструкції вироблялися вперше в СРСР з метою експериментального з’ясування емульсіруючого ефекту. Основні публікації [30, 31].

Дослідження по усталеності ударних хвиль на кафедрі були продо-вжені та отримані нові оригінальні результати [32].

До 1991 року на кафедрі сформувався новий фундаментальний на-прямок науково-дослідної роботи, пов’язаний з поясненням цілого ряду явищ і процесів різної природи на базі гідродинамічної теорії нестійкос-ті. Сюди слід віднести генерування рідких аерозолів і вторинне дроблен-ня крапель в швидкісному потоці газу; руйнування метеорних тіл, що вторгаються в щільні шари атмосфери, коли на їх поверхні утворюється розплавлений шар речовини; виникнення хвилеподібного зварного шва при зварюванні вибухом (так зване холодне зварювання), коли відбува-ється прямий і косий співудар металевих зразків з великою швидкістю.

Побудована математична теорія дозволила об’єднати перераховані процеси моделюванням їх властивостей за допомогою виникнення не-стійкості перехідного шару в тангенціально неоднорідних потоках се-редовищ, що призводить до наростання з часом амплітуди випадкових збурень, що завжди мають місце на практиці.

Отримане рівняння кінетики втрати маси з рідкі поверхні, що обдува-ється швидкісним потоком газу, за рахунок крапельок, що відриваються від поверхні, дало можливість подальшого удосконалення побудованої раніше теорії детонації рідкого аерозолю. Сюди ж примикає серйозне дослідження, присвячене регулярному розпаду циліндричного рідкого струменя на краплі, лінійна гідродинамічна нестійкість якого була пока-зана ще в класичній роботі Релея. Результати зазначеної вище багаторіч-ної дослідницької роботи склали зміст цілого циклу статей у солідних українських і зарубіжних журналах [33-49].

З початку незалежності України на кафедрі сформувався науковий на-прямок із дослідження об’ємного вибуху на базі комплексної (госпдого-вірної) програми спеціального призначення. Цей великий багаторічний

168

проект включав в якості виконавців три наукових установи України, в тому числі Інститут геофізики АН України (відділення геодинаміки ви-буху), і Одеський університет, на який покладалися обов’язки головної установи (науковий керівник С. К. Асланов, відповідальний виконавець О. П. Царенко).

Сюди ж примикають фундаментальні теоретичні результати по розра-хунку закономірностей поширення ударних хвиль, утворених як модель-ним точковим вибухом з урахуванням протитиску навколишньої атмосфе-ри, так і реальним вибухом кінцевого обсягу з різним характером енерго-виділення, які були отримані методом зрощування асимптотичних розкла-дань в ближній і дальній зонах процесу. Ці результати опубліковані у Допо-відях АН України і в солідних зарубіжних виданнях відповідного профілю [50-52].

Серйозний напрямок наукових досліджень являє собою процес ві-браційного горіння, який широко поширений в технічній практиці і, як правило, відбувається в тих чи інших акустичних обсягах. За допомогою інтегрального підходу вдалося побудувати теорію зазначених процесів як для горючих газових сумішей, так і горючих суспензій різного типу. Отримані результати добре пояснили відомі експериментальні дані і були опубліковані в солідних зарубіжних виданнях [53, 54]. Сюди ж від-носиться теорія нестійких коливань процесу в твердопаливної камері згоряння схематизованого реактивного двигуна, яка була побудована на базі глибокого математичного аналізу і виявила кілька частотних діапа-зонів, відповідних технічної практиці [55].

Близькою до зазначених вище є теорія нестійкості і структури детона-ційної хвилі в каналі, яка пов’язана з серйозною проблемою ефективно-го застосування детонаційного режиму в камерах згоряння реактивних двигунів і побудована в публікації [56].

Спіновий режим поширення детонаційного процесу, який реалізу-ється поблизу меж його існування, є однією з найважчих і складних проблем теорії детонації. Ці дослідження, початі в продовження робіт, розпочатих ще в 1970-х роках, проводилися на базі більш глибокого мо-делювання і лягли в основу підготовленої І. В. Любченко кандидатської дисертації з головними публікаціями [57, 58].

Розпочаті на кафедрі раніше методологічні розробки були продовжені і стосувалися основоположних наукових принципів відносності Галілея та Даламбера [59, 60].

На початку 2000-х років кафедра теоретичної механіки організовує наукове співробітництво з Українським центром з вивчення ризиків ви-

169

никнення техногенних катастроф, аналізу їх наслідків та розробці реко-мендацій для їх попередження – «РІЗІКОН», м. Сєвєродонецьк. Кафе-дра займалася проектуванням прикладного програмного забезпечення, призначеного для чисельного дослідження розповсюдження і впливу вибухової ударної хвилі на об’єкти промислової та побутової забудови. Запропоновані моделі дозволяли отримати ряд оригінальних результатів наукового і технологічного характеру [61-63].

Одним із завдань договору про наукову співдружність, укладеного між Одеським університетом (проф. С. К. Асланов, зав. кафедри механі-ки) та Інститутом ім. В. П. Філатова (доктор мед. наук Т. А. Красновід, зав. відділу травми ока) було моделювання процесу травмування ока тупим предметом. Був сконструйований і запатентований відповідний механічний прилад як метальної, так і ударно-контактної дії з широким діапазоном характеристик травмування. Він дозволяє експериментально оцінювати зв’язок між розрахованої величиною інтенсивності ударної дії і ризиком отримання певного рівня травматичного ураження [64-67].

З професором С. К. Аслановим науково співпрацює в різні часи ряд підрозділів фізичного факультету з широкого кола дослідницьких про-блем: астрономічна обсерваторія і кафедра − по теорії руйнування ме-теорних тіл, що вторгаються в атмосферу; Інститут горіння − з теорії ві-браційного режиму горіння аерозольних систем; проблемна лабораторія «Фізика аерозолів» − з теорії дроблення крапель у газовому потоці і гене-рування дрібнодисперсної системи; лабораторія рідких кришталів − по реологічному моделюванню течії мастильних рідин в надвузьких зазо-рах з урахуванням аномальних властивостей в’язкості в пристінних ша-рах; лабораторія кафедри теплофізики − з теорії пульсаційного режиму горіння вільних газових факелів і його впливу на екологічні наслідки цього процесу.

Спільно з лабораторією рідких кришталів фізичного факультету (Б. А. Алтоіз) виконувалися багаторічні дослідження з проблеми течій мастильної рідини в надвузьких (мікронних) зазорах, коли в пристін-них шарах проявляються аномальні властивості середовища, пов’язані з утворенням квазірідкокришталевого стану. Для опису цього явища була запропонована теоретична модель, заснована на безперервній зміні кое-фіцієнта в’язкості по товщині прошарку, що дозволяє з гідродинамічних позицій пояснювати спостережувані експериментально фізичні ефекти. Отримані результати склали зміст цілого ряду серйозних публікацій, основними серед яких можна вважати [68-71].

Науковий напрямок, що відноситься до дослідження процесів, які швидко протікають в твердих речовинах, було представлено на кафедрі

170

двома аспектами. Один з них пов’язаний з поясненням ефекту Брідж-мена, який полягає у виникненні нетермічного вибуху зразка з хімічно інертного матеріалу в результаті накладення на нього достатньо велико-го нормального тиску і зсувного навантаження. В якості одного з ре-зультатів можна вказати отримання алмазоподібних наночастинок. Ця проблема вивчалася спільно з фізиком-теоретиком С. Д. Каїмом [72].

Інший аспект ставився до вельми складної проблеми − теорії детона-ції конденсованих (твердих і рідких) вибухових речовин і висловився в теоретичному описі попередньої стадії, що активує хімічну реакцію без-посередньо за головним ударним фронтом в результаті виключно потуж-ного і швидкого механічного навантаження речовини, що вибухає [73].

Багаторічна наукова робота з дослідження пульсаційного режи-му горіння факела виконувалася спільно з лабораторією теплофізики (М. Ю. Трофименко). Теорія, яка була запропонована для пояснення збу-дження такого режиму, базувалася на строгому математичному доказі (теоремі Л. С. Понтрягіна) температурної нестійкості процесу згорян-ня газової суміші в факелі з позицій його найпростішого моделювання. Отримані результати представлені в наступних основних публікаціях [74-76].

Останнім часом на кафедрі розвиваються наукові дослідження, що безпосередньо відносяться до тематики теоретичної механіки. Вони виконуються спільно з кафедрою теоретичної механіки Одеської дер-жавної академії будівництва і архітектури (проф. Д. Д. Лещенко). Цей напрямок представлено дослідженнями обуреного руху твердого тіла відносно центру мас і оптимального гальмування квазітвердого тіла. А. Л. Рачинською захищена кандидатська дисертація на тему швидких обертань схематизованого супутника відносно центру мас. До основних публікацій можна віднести [77-81].

На кафедрі також розвивається напрямок комп’ютерного моделю-вання механічних процесів із застосуванням тривимірної графіки, який впроваджується в навчальний процес.

На початку 2000-х років при проходженні акредитації спеціальності «Механіка» в ОНУ ім. І. І. Мечникова були затверджені наступні квалі-фікації: «Розробник комп’ютерних програм» і «Науковий співробітник в інженерних та інших областях», а також «Викладач вищого навчального закладу» − для магістрів (в рамках двоступеневої системи: бакалавр-ма-гістр). Така кваліфікаційна орієнтація спеціальності «Механіка» відпо-відала інтересам подальшого працевлаштування випускників.

Перша спроба паралельного мультикомп’ютерного розрахунку була здійснена кафедрою в рамках наукового співробітництва з центром

171

«РІЗІКОН» і отримала подальший серйозний розвиток у кінці 2000-х років. Старші викладачі М. М. Драгуновський і О. П. Царенко розро-били виключно трудоємне програмне забезпечення кластерних систем. Ця розробка була впроваджена в навчальний процес для спеціальності «Механіка» М. М. Драгуновським у вигляді спецкурсу з лабораторним супроводом на базі шести комп’ютерів навчального комп’ютерного кла-су кафедри теоретичної механіки.

Постійні навчально-методичні контакти з вузами Одеси кафедра тео-ретичної механіки здійснювала через загальноміський семінар з теоре-тичної та прикладної механіки, який з 1969 року почав регулярно пра-цювати на базі Одеського університету під керівництвом С. К. Асланова, підкоряючись науково-методичній Раді з теоретичної та прикладної ме-ханіці Міністерства освіти СРСР.

Організований професором С. К. Аслановим на базі Південного на-укового центру АН України міський семінар із сінергетики більше 10 років регулярно збирав широке коло представників навчальних і дослід-ницьких установ Одеси, здійснюючи їх наукові контакти з кафедрою те-оретичної механіки ОНУ. Основні публікації [47, 74, 82, 83].

Список використаних джерел та літератури

1. Голотюк И. И. Механика в Одесском (Новороссийском) универ-ситете за 100 лет (1865-1965). Диссертация на соискание звания кандидата физ.-мат. наук. Москва, 1974.

2. Асланов С. К. Критерий неустойчивости детонации Чепмена-Жуге в газе // Доклады АН СССР, Т. 163, Вып. 3,: «Наука», 1965 г.

3. Асланов С. К. К исследованию устойчивости ударных волн в произвольных средах. // Доклады АН СССР, Т. 169, Вып. 2, «На-ука», 1966 г.

4. Асланов С. К. Исследование устойчивости детонационно-го фронта в газовой смеси в модели Чепмена-Жуге. // Докла-ды АН СССР, Т. 169, Вып. 1, «Наука», 1966 г.

5. Асланов С. К. Исследование устойчивости медленного горения в вязкой газовой смеси // Физика горения и взрыва, № 2, «На-ука», 1966 г.

6. Асланов С. К. Теория гидродинамической устойчивости нор-мального пламени. // Доклады АН УССР. № 5, «Наукова дум-ка», 1966 г.

7. Асланов С. К. Устойчивость ударной волны в вязком газе. // До-клады АН УССР. № 10, «Наукова думка», 1966 г.

172

8. Асланов С. К. К исследованию устойчивости разрывных решений газодинамических уравнений // Дифференциальные уравнения, Т. 3, Вып. 2, «Наука и техника», 1967 г.

9. Асланов С. К. Исследование газодинамической устойчивости де-тонационной волны в газовой смеси // Прикладная механика. Т. 3, Вып. 2, «Наукова думка», 1967.

10. Асланов С. К. К устойчивости механизма последовательного са-мовоспламенения топлива в камере ракетного двигателя. // Из-вестия ВУЗ, серия «Авиационная техника» , № 2, МВССО СССР, 1968 г.

11. Асланов С. К. К анализу устойчивости горения твёрдого топли-ва. // Доклады АН УССР, сер А, № 7, «Наукова думка», 1968 г.

12. Асланов С. К. Об устойчивости турбулентного горения в каме-ре. // Физика горения и взрыва, № 4, «Наука», 1969 г.

13. Асланов С. К., Будзировский В.Н., Щелкин К. И. Исследование га-зодинамической устойчивости детонационной волны произвольно-го профиля. // Доклады АН СССР, Т. 182, Вып. 1, «Наука», 1968 г.

14. Асланов С. К., Будзировский В.Н., Щелкин К. И. Критерий неустой-чивости детонационных волн // Доклады АН СССР, Т. 182, Вып. 2, «Наука», 1968 г.

15. Асланов С. К., Будзировский В. Н. Исследование устойчивости ре-шений основных газодинамических уравнений теории детонации произвольных веществ. // Дифференциальные уравнения, Т. XVI, №8, «Наука и техника», 1970 г.

16. Асланов С. К., Копейка П. И. К теории горения в поперечной волне при спиновой и многофронтовой детонации. // Доклады АН УССР, сер. А, № 5, «Наукова думка», 1971 г.

17. Асланов С. К. Копейка П. И. О выполнении закона сохранения мо-мента количества движения при спиновой детонации. // Доклады АН УССР, сер А, № 9, «Наукова думка», 1971 г.

18. Асланов С. К., Волокв В. Э. Интегральный метод анализа устой-чивости ламинарного пламени. // Физика горения и взрыва, № 5, «Наука», 1991 г.

19. Асланов С. К., Граник Ю. В. Теоретическое исследование спиновой детонации. // Доклады АН УССР, сер А, № 5, «Наукова думка», 1984 г.

20. Асланов С. К. Несимметричное трансзвуковое обтекание профиля. // Доклады АН УССР, сер А, № 3, «Наукова думка»,1987 г.

21. Асланов С. К. Обтекание пластины околозвуковым потоком газа. // Механика жидкости и газа, № 1, «Наука», 1987 г.

173

22. Асланов С. К., Борко В. П. Влияние интенсивности теплообмена на особенности течения жидкости с переменной вязкостью. // Сбор-ник «Математические методы тепломассопереноса», Днепропе-тровск, 1979 г.

23. Асланов С. К., Голинский О. С. Энергия асимптотически эквива-лентного точечного взрыва конечного объёма в совершенном газе. // Журнал прикладной механики и технической физики, №6, «На-ука», 1988 г.

24. Асланов С. К., Гирин А. Г. К определению скорости детонации в аэрозолях. // Доклады АН СССР, Т. 281, Вып. 1, «Наука», 1985 г.

25. Асланов С. К., Гирин А. Г. К построению теории детонации аэро-золей. // Физика горения и взрыва, № 4, «Наука», 1988 г.

26. Асланов С. К. Об устойчивости упруго-пластичных волн в твёр-дых телах. // Прикладная механика. Т. 6, Вып. 10, «Наукова думка», 1970 г.

27. Асланов С. К., Семёнов А. С. Действие углублённой импульсной нагрузки на вязкоупругий слой, покрывающий упругое полупро-странство. // Прикладная математика и механика, 34, «Наука», 1978 г.

28. Асланов С. К. Силы инерции и пространственно-временное моде-лирование. Препринт, Институт проблем механики АН СССР, Мо-сква, 1985 г., 32с.

29. Асланов С. К. Методологическое введение в механику. Учебное по-собие МинВУЗ УССР, 1987 г.

30. Асланов С. К., Красновид Т. А. Изучение факоэмульсирующего эффекта с помощью ультразвукового прибора собственной кон-струкции. // I съезд офтальмологов Закавказья, Тбилиси. /Сборник «Микрохирургия глаза»/ «МИНЦЕНЕРЕВА», 1976 г.

31. Пучковская Н. А., Асланов С. К., Красновид Т. А., Тесля В. Е. Экс-периментальные исследования по факоэмульсификации. /Сборник «Проблемы офтальмологии»/: «Здоровье», 1977 г.

32. Асланов С. К. Об эволюционности ударных волн. // Журнал экспе-риментальной и теоретической физики АН СССР, Т. 98, Вып. 1(7), 1990 г.

33. Асланов С. К., Голотюк И. И. Теоретическая механика в Одесском Университете. // Очерки развития науки в Одессе, НАН Украины, «Титул», Одесса 1995, с. 26-28.

34. Асланов С. К., Крамер Е. Н. К теории абляции метеорных тел в ат-мосфере Земли. // Астрономический вестник РАН,1992. Т. 26, № 6, с. 124-129.

174

35. Асланов С. К. О механизме высокочастотных волновых процессов в структуре околопредельных режимов детонации. // Импульсные процессы в механике сплошных сред. Тез. Докладов II научной школы, Николаев, 1996, с. 78-79.

36. Асланов С. К. Кинетика дробления жидких частиц в потоке газа и теория детонации аэрозоля. // Доповіді АН України, 1997. № 5, с. 114-118.

37. Aslanov S. K., Strouchaev A. I. Secondary aerosol Dispersing due to viscous Hydrodynamic Instability of the Drop Surface. // ILASS − Eu-rop’98, Manchester, July 1998, p. 56-62.

38. Асланов С. К. К теории распада жидкой струи на капли. // Журнал технической физики, РАН С.-Петербург, 1999, № 11.

39. Асланов С. К. К теории процесса волнообразовании при сварке взрывом. // Физика горения и взрыва, РАН, Новосибирск, 1999, Т.35, №4, с. 112-118.

40. Асланов С. К. Теоретический анализ процесса волнообразования при сварке взрывом. // Доповіді НАН України, 1999, №4, с. 108-112.

41. S. Aslanov. The Theory of drops formation along disintegration of a thin liquid jet. // Journal of the aerosol science (Pergamon, Great Britain), 1999, Vol 30, №1, pp. 333-335.

42. Aslanov S. K., Strouchaev A. I. Secondaty aerosol Dispersing due to viscous Hydrodynamic Instability of the Drop Surface. // Proceeding of European Conference ILASS: Great Britain, 1999, pp. 601-612.

43. S. K. Aslanov, A. I. Strouchaev, N. Kh. Kopyt. Mechanism of Breaking Drops to Viscous Hydrodynamic Instability. // 7-th European Sympo-sium Particle Characterization? Preprints III, Nurnberg, Germany, 10-12 March 1998, pp. 889-898.

44. Асланов С. К. О гидродинамическом моделировании процесса абляции поверхностного слоя метеороида. // Астрономический вестник, РАН, Москва 2000, Т. 34, №4. с. 348-356.

45. S. K. Aslanov. On Hydrodynamic Modeling of the Process of Ablation of the Meteoroid Surface Layer. // Solar System Research, 2000, № 4, p. 318-325.

46. Асланов С. К. Модель разбрызгивания поверхности метеорного тела в атмосфере. // Астрономический вестник, РАН, Москва, № 3, 2003.

47. Асланов С. К. О самоорганизации структуры процессов горения и взрыва. // Физика аэродисперсных систем, Вып.39, 2003, с. 187-194.

48. Асланов С. К., Колпаков А. В. Влияние электрического поля на про-цесс диспергирования жидкой поверхности. // Физика аэродисперс-ных систем, Вып. 39, 2003, с. 7-14.

175

49. Асланов С. К. Кінетика вторинного диспергування в газо-крапель-них сумішах та теорія гетерогенної детонації. // Авіаційно-космічна техніка і технологія, Науково-технічний журнал, Харків, 2007, № 1 (47), с. 156-167.

50. Асланов С. К. Об асимптотике взрывных ударных волн. // Доповіді НАН України, № 4, 2003, с. 40-44.

51. Асланов С. К. К теории точеного взрыва. // Механика жидкости и газа, РАН, Москва, 31, 2006, с. 149-154.

52. Асланов С. К. К теории взрывных волн. // Физика горения взрыва, РАН, Новосибирск, №4, 2006, с.93-99.

53. Асланов С. К. Об интегральном построении теории вибрационного горения. // Физика горения взрыва, РАН, № 1, 1992, с. 39-46.

54. Асланов С. К., Шевчук В. Г., Костышин Ю. Н., Бойчук Л. В., Го-рошин С. В. Закономерности вибрационного горения аэрозолей. // Физика горения взрыва, РАН, Т.29, №2, 1993, с. 36-43.

55. Асланов С. К. математическая теория возбуждения неустойчивых колебаний в твёрдотопливной камере сгорания. // Вісник ОНУ, 2008, Т. 13, Вип.18, с. 143-150.

56. Асланов С. К., Волков В. Э. Неустойчивость и структура детонации в схематизированной камере сгорания. // Химическая физика, РАН, Москва, Т.24, №7, 2005, с. 86-90.

57. Асланов С. К., Любченко И. В. Теория структуры детонации и пре-делы её распространения. // Физика аэродисперсных систем, 1999, Вып.37, с.118-123.

58. Асланов С. К., Любченко И. В. Структура спинового режима дето-нации и пределы её существования. // Доповіді НАН України, 2001, №6, с. 128-131.

59. Асланов С. К. Принцип Даламбера: физическое содержание и об-щефилософский смысл. // Вестник ОГУ, 1995, №1.

60. Асланов С. К. Методология и эволюция принципа относительно-сти. // Вестник ОГУ, 1998, №3, с. 39-42.

61. Aslanov S. K., Granovsky E. A., Tsarenko A. P. Simulation of industrial explosions. // Proceedings of the International Symposium o Combus-tion and Atmospheric Pollution, St.Petersburg, Russia, 2003, P. 23-28.

62. Aslanov S. K., Granovsky E. A., Lifar V. A., Tsarenko A. P. Numerical Modeling of the Industrial Explosion. // Proceeding of the 4-th In-ternational Seminar on fire and explosion Hazards, Londonberry, N. Ireland, UK, 2003, p. 15-20.

63. Асланов С. К., Драгуновский Н. Н., Царенко А. П. Математиче-ское моделирование процесса воздействия взрывной волны на объекты. // Вестник ОНУ, вып.2, Т.8, 2003, с.281-283.

176

64. Красновид Т. А., Асланов С. К. Физико-математическая мо-дель патофизиологических предпосылок травматической дис-локации хрусталика в стекловидное тело. // Офтальмологиче-ский журнал, 2007, № 2(45), с. 9-12.

65. Красновид Т. А., Асланов С. К. К теоретическому объяснению физиологических причин дислокации хрусталика в стекловид-ном теле. // Проблемы достижения и перспективное развитие медико-биологической науки и прикладного здравоохранения. Труды Крымского государственного медицинского университе-та, 2007, Е.143, Ч.II, с. 83-86.

66. Красновид Т. А., Асланов С. К. Патофизиологические предпо-сылки постконтузионной травматической дислокации хруста-лика в стекловидное тело. // ARS Medica, Республика Беларусь, 2011, с. 130-134.

67. Красновид Т. А., Асланов С. К., Грубник Н. П. Моделирова-ние контузии глазного яблока разной степени тяжести у разных видов животных. // Офтальмологический журнал, 2014, № 1, с. 114-117.

68. Алтоиз Б. А., Асланов С.К. Моделирование структурирован-ного приповерхностного слоя в динамике вязкой жидкости. // Доповіді НАН України, №9, 2003, с. 76-79.

69. B.A. Altoiz, S.K. Aslanov, S.V. Kiriyan. Structural rheological mod-el of two-phase interlaer shear flow. // Zeitschrift für angewandte Mathematik und Physik (ZAMP), 2011, V.62, №2, p.195-202.

70. Асланов С.К., Драгуновский Н.Н., Царенко А.П. Об одном обобщении гидродинамической теории смазки. // Вестник ОНУ, 2010, Т. 15, Вип. 8.

71. Алтоиз Б. А., Асланов С. К., Кириян. Сдвиговое течение гетерофазной жидкой прослойки и её структурно-реологическая модель. // Журнал технической физики РАН (Санкт-Петербург), 2011, Т. 81, Вып. 8, с. 42-47.

72. Асланов С. К, Каим С. С., Каим С. Д. О механизме взрывного образования наночастиц. // Наносистемы, наноматериалы, нанотехнологии, 2007, Т. 5, № 3, с. 811-831.

73. Асланов С. К. Об одной аналогии для активационной зоны детонационных процессов в конденсированных системах. // Химическая физика, РАН, 2012, № 1, Т. 31, с. 54-58.

74. Трофименко М. Ю., Асланов С. К., Калинчак В. В., Шкоропадо М. С. Повышение полноты сгорания газового

177

факела при переходе его горения в пульсационный режим. // Материалы XV международной научно-технической конференции «Актуальные проблемы энергетики и экологии», Одесса, 2013.

75. Трофименко М. Ю., Асланов С. К., Смоляр В. П. Структурные изменения в газовом факеле при наступлении пульсационного режима. // Украинский физический журнал, 2014, Т. 59, Вып. 4, с. 359-364.

76. Трофименко М. Ю., Асланов С. К., Смоляр В. П. Электрическая структура факела газового смесевого пламени. // Электронная обработка материалов, АН Молдавии, 2014, Т.50, №3, с.81-86.

77. Акуленко Л. Д., Лещенко Д. Д., Рачинская А. Л. Эволюция быстрого вращения спутника под действием гравитационного момента в среде с сопротивлением / // Известия РАН. Механика твердого тела, 2008, № 2, с. 13-26.

78. Акуленко Л. Д., Зинкевич Я. С., Лещенко Д. Д., Рачинская А. Л. Быстрые вращения спутника с полостью, заполненной вязкой жидкостью, под действием моментов сил гравитации и светового давления // Космические исследования, 2011, Т. 49, № 5, с. 453-463.

79. Акуленко Л. Д., Лещенко Д. Д., Рачинская А. Л. Квазиоптимальное торможение вращений несимметричного тела в сопротивляющейся среде // Известия РАН. Теория и системы управления , 2014, № 3., с. 38-45.

80. Рачинская А. Л., Дуца А.Н. Эволюция быстрых вращений спутника под действием возмущающих моментов. // Вестник ОНУ, 2012, Т.17, Вып.1-2 (13-14), с.175-184.

81. Асланов С.К., Царенко А.П. К основам небесной механики. // Вестник ОНУ, 2012, Т. 17, Вып. 3.

82. Асланов С.К. Экология и синергетика. // Перспективные направления развития экологии, экономики, энергетики: сборник научных статей, Одесса, ОЦНГЭИ, 1999, с. 3-8.

83. Асланов С.К. Синергетика і екологія. //Вестник ОГУ, 1999, Т. 4, Вып. 5, с. 89-93.

178

УДК [546+502]:378.4(477.74):930

Т. Л. Ракитська

ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ КАФЕДРИ НЕОРГАНІЧНОЇ ХІМІЇ ТА ХІМІЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ

На основі архівних матеріалів Одеського національного університе-ту імені І. І. Мечникова уточнено хронологію назв кафедр в струк-турі хімічного факультету, які становлять фундамент кафедри неорганічної хімії та хімічної екології. Розглянуто взаємозв’язок між науковими дослідженнями і вмістом загального практикуму з хімічної технології.

Ключові слова: хімічний факультет, кафедри, хронологія.

ВступПід час опрацювання видань з історії університету [1-6] виявилось,

що деякі питання структури хімічного факультету та хронології назв ка-федр висвітлені досить скупо та потребують уточнення. Незважаючи на те, що кафедра неорганічної хімії та хімічної екології здобула таку назву в 1986 році, її походження тісно пов’язано з історією університету та кафедр хімічного факультету.

Мета цієї праці – доповнити деякі прогалини в історії хімічного фа-культету та кафедр, які становлять історичне коріння сучасної кафедри неорганічної хімії та хімічної екології.

1. Хронологія назв хімічних кафедр в структурі Новоросійського та Одеського державного (національного) університету

Розглянемо два періоди з історії університету та хімічного факульте-ту: перший з 1865 по 1933 рр.; другий з 1933 по 2015 рр.

В структурі Імператорського Новоросійського університету (ІНУ) хімічні науки були зосереджені на фізико-математичному факультеті, який мав два відділи – відділ фізико-математичних наук та відділ при-родничих наук. Останній налічував 8 кафедр,із них 3 – хімічні, а саме кафедра хімії, кафедра технічної хімії та кафедра агрономічної хімії [7]. Про кафедру хімії, з якою пов’язані імена видатних хіміків М. М. Со-колова, О. А. Веріго, В. В. Марковникова, М. Д. Зелінського та на якій проводилися дослідження в галузі органічної та неорганічної хімії, до-кладно написано в багатьох працях. Ми звертаємо увагу на історичні

179

сторінки кафедри технічної хімії, яка, не зважаючи на різні спроби по-збутися цієї кафедри, проіснувала в структурі фізико-математичного факультету ІНУ та хімічного факультету Одеського державного універ-ситету ім. І. І. Мечникова (ОДУ) до 1948 року. Кафедра технічної хімії почала свою діяльність в ІНУ тільки з 1868 року. Веріго О. А. першим був обраний по конкурсу доцентом кафедри технічної хімії, а наприкін-ці цього року знову перейшов на кафедру хімії, але технічну хімію ви-кладав до кінця 1874/1875 навчального року. Оскільки через деякий час технічна хімія перестає бути обов’язковим предметом, то в Міністерство народної освіти (МНО) подається пропозиція про об’єднання кафедри «чистої хімії» з кафедрою технічної хімії. Ця пропозиція, а також друге клопотання професора Абашева Д. М. про заміну кафедри технічної хі-мії кафедрою агрохімії не знайшли підтримку в МНО.

З початку 1875/1876 року посаду доцента по кафедрі технічної хімії обіймає Петрієв (Петріашвілі) Василь Мойсейович. Петрієв В. М. на-родився у 1843 році в Тифліській губернії; закінчив у 1870 р. фізико-математичний факультет ІНУ; до цього часу опублікував три роботи з органічної хімії в журналі Zeitschrift für Chemie.

Петрієв В. М., автор численних публікацій в російських та зарубіж-них виданнях; приділяв велику увагу не тільки розв’язанню теоретичних питань (найважливіша робота «Матеріали до питань про вимірювання сили хімічної спорідненості»), але й виробничих задач, пов’язаних з фальсифікацією продуктів, практикою виробництва вина та оцту. Пока-зово, що професор Петрієв В. М. викладав аналітичну хімію. Кафедру технічної хімії ІНУ очолював до 1908 року.

Перші спроби реорганізації фізико-математичного факультету (1875, 1885 рр.) з метою запровадження фізико-хімічного відділу не знайшли підтримки в МНО. Це питання не ставилося до 1917 року. Але час по-казав, що енциклопедична освіта через багатопредметність не надає студентам належних навичок у науковій роботі [1]. Комісія фізико-ма-тематичного факультету розробила новий навчальний план і обґрунту-вала необхідність запровадження самостійного хімічного відділення на фізико-математичному факультеті. В обґрунтуванні вказувалось на не-хватку висококваліфікованих хіміків, які здатні вирішувати наукові та виробничі питання та сприяти розвитку хімічної промисловості. На цей раз Міністерство народної освіти 14 липня 1917 року задовольнило кло-потання фізико-математичного факультету ІНУ. Відкриття самостійного хімічного відділення планувалось на осінній семестр 1918 року з на-бором 70 студентів. Рада університету 18 травня 1918 року затвердила зміну учбових планів фізико-математичного факультету з урахуванням відкриття нового відділу.

180

Після революції 1917 року система освіти зазнає змін. Тут вкажемо тільки на деякі етапи та прослідкуємо долю хімічного факультету. В 1920 році ліквідовано університети. Новоросійський університет розформова-но в Інститут гуманітарно-суспільних наук та Фізико-математичний інсти-тут, які вже в 1921 році були ліквідовані. Частина студентів та викладачів була переведена до Інституту народної освіти (ІНО, 1921 рік заснування) на відповідні відділення. Лабораторії та більша частина штату хімічного факультету перейшли спочатку в Політехнічний інститут, Вищий техні-кум прикладної хімії, Індустріальний інститут, який займав лабораторії та лекційні аудиторії по вулиці Щепкіна 14 (тобто корпус хімічного факуль-тету). В Індустріальному інституті на хіміко-технологічному факультеті з 1936 року кафедру хімічної технології неорганічних речовин очолював професор Лопатто Е. К., який у 1938 році захистив докторську дисертацію та став першим в Одесі доктором технічних наук.

В структурі ІНО хімічного факультету не існувало, але там із хіміків працювали В. Д. Богатський, Д. К. Добросердов, який з 1933 по 1936 роки очолював кафедру неорганічної хімії Одеського державного університету, поновленого у 1933 році.

Інститут народної освіти у 1930 році був реорганізований в три інсти-тути – Інститут соціального виховання, Інститут професійної освіти та Фізико-хіміко-математичний інститут. Останні два інститути в 1933 році були об’єднані та склали основу оновленого Одеського державного уні-верситету.

Треба зауважити, що в структурі ОДУ хімічний факультет був новим. Взагалі на початок 1940 року в університеті налічувалось 50 кафедр, в тому числі шість кафедр на хімічному факультеті [1], але яких саме не вказується. У виданні [2] наголошується, що з 1933 року на хімічному факультеті існують 5 кафедр:

− аналітичної хімії – проф. Богатський В. Д.− органічної хімії – проф. Петренко-Крітченко П. І.− фізичної хімії – проф. Павлов П. М.− неорганічної хімії – проф. Добросердов Д. К.− загальної хімії – проф. Жарновський А. М.

Таким чином, під питанням назва шостої кафедри. На думку автора, була допущена помилка. На жаль, через відсутність в архіві університету матеріалів за період 1933-1941 роки такий висновок зроблено на основі аналізу архівних документів за вересень 1941 року та з 1944 року, який показав, що шостою кафедрою була кафедра технічної хімії.

Із самого початку Великої Вітчизняної війни університет, в тому числі хімічний факультет, був евакуйований. Історія ОДУ, в тому числі хіміч-

181

ного факультету в евакуації (Майкоп, Байрам-Алі) описана у ви-даннях [2-4].

Треба зазначити, що ОДУ був єдиний в Україні університет, який пра-цював в евакуації. В окупованій румунами Одесі з 1942 року і до ви-зволення діяв альтернативний університет, в якому завідуючим кафедри технічної хімії працював професор Лопатто Е.К. (був залишений для під-пільної роботи [8]). Ми звертаємо увагу тільки на структуру факультету в перший місяць перебування в Майкопі.

В Наказі № 380 від 10 вересня 1941 року по Одеському державному університету в Майкопі про тимчасовий штатний розпис вказано на при-значення завідувача наступних кафедр: органічної хімії (професор Богат-ський В. Д.); неорганічної хімії (професор Богатський В. Д. за сумісни-цтвом); аналітичної хімії (доцент Дремлюк Р. Л.); технічної хімії (доцент Коган А. І.); загальної хімії (доцент Нейман І. А.); в наказі не згадується кафедра фізичної хімії.

На другий день (11 квітня 1944 року) після визволення Одеси від ні-мецько-румунських окупантів Одеський державний університет розпо-чинає свою роботу. Тимчасове виконання обов’язків ректора покладено на кандидата філологічних наук, доцента Недзведського Андрія Володи-мировича. В наказі № 1 від 11 квітня 1944 року вказано, що університет розпочинає свою роботу за структурою 1941 року, тобто у складі шес-ти факультетів, серед яких і хімічний факультет. За наказом № 2 від 13 квітня 1944 року призначено тимчасово виконуючих обов’язки деканів факультетів. Не згадуваний в попередніх виданнях факт – деканом хі-мічного факультету тимчасово було призначено професора Лопатто Е. К. Наступні накази № 5 від 24 квітня та № 10 від 29 квітня 1944 року ві-дображають зарахування наукових працівників на штатну роботу з 11 квітня 1944 року до кінця учбового року. Всього на хімічний факультет зараховується 7 осіб на чотири кафедри: (професор Лопатто Е. К.– за-відуючий кафедрою технічної хімії; професор Павлов П. М. – керів-ник кафедри фізичної хімії; к.х.н. Криволапов Ф. Г. – доцент кафедри неорганічної хімії; інші чотири працівники – на кафедри аналітичної та органічної хімії). Показово підтвердження функціювання окремо ка-федри неорганічної хімії та кафедри технічної хімії є зарахування на-вчально-допоміжного персоналу: Чайковська П. Ф. – препаратор кафе-дри технічної хімії, Юрьєва Є. В. – препаратор кафедри неорганічної хімії; посада старшого лаборанта розповсюджується на дві вище за-значені кафедри – її обіймає Александрова Л. І., яка потім признача-ється матеріально-відповідальною по цим кафедрам (Наказ № 61 від 1 липня 1944 року).

182

Оскільки в архіві Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (ОНУ імені І. І. Мечникова) накази про персональний склад кафедр хімічного факультету збереглися лише з 1947 року, то про долю кафедр неорганічної хімії та технічної хімії дізнаємося з копій на-казів, які торкаються призначень професора Лопатто Е. К. Очевидно, через брак кадрів, в грудні 1944 року за наказом заступника народного комісара освіти УРСР (№ 5339 від 30 грудня 1944 р.) професора Ло-патто Е. К. призначено зав. кафедри неорганічної та технічної хімії. На нашу думку, мова йде про завідування двома кафедрами і підтверджен-ня такого висновку можна знайти в наказі Міністерства вищої освіти СРСР № 1303 від 5 вересня 1947 року «О кафедрах Одесского государ-ственного университета им. И. И. Мечникова» § 4. В связи с недостаточ-ной учебной нагрузкой на 1947/1948 учебный год объединить с начала 1947/1948 учебного года следующие кафедры:

- Кафедру технической химии с кафедрой неорганической химии под общим названием кафедра неорганической химии.

Наказом № 567 від 1 вересня 1948 року по Головному управлінню університетів Міністерства вищої освіти СРСР професора Лопатто Е. К. затверджено на посаді завідувача кафедри неорганічної хімії ОДУ ім. І. І. Мечникова. І це відображено в наказах про штати на 1947/1948 і 1948/1949 навчальні роки: назва кафедри неорганічної хімії, завідувач кафедри по сумісництву (0,5 ст.) – професор Лопатто Е. К. Треба заува-жити, що основне місце роботи професора було в політехнічному ін-ституті на посаді декана хіміко-технологічного факультету та завідувача кафедри хімічної технології неорганічних речовин.

Таким чином, після об’єднання зазначених кафедр на хімічному фа-культеті налічується 5 кафедр: органічної хімії (проф. Богатський В. Д.), неорганічної хімії (проф. Лопатто Е. К., за сумісництвом), аналітичної хімії (доцент Дремлюк Р. Л.), фізичної хімії (професор Павлов П. М.), загальної хімії (професор Цонєв М. С.). Виходячи з наказу по ОДУ ім. І. І. Мечникова № 392 від 19 вересня 1949 року в штатному формуля-рі хімічного факультету на 1949/1950 навчальний рік зберігається 5 ка-федр, але об’єднана кафедра іменується кафедрою неорганічної і техніч-ної хімії, а завідувач кафедри Лопатто Е. К. – штатний працівник (повна ставка). В наступному 1950/1951 навчальному році – кафедра неорга-нічної хімії, завідувач професор Лопатто Е. К. – сумісник (0,5 ст.). Тре-ба зауважити, що в деяких документах 1950-1951 років (характеристика та атестація зав. кафедри професора Лопатто Е. К.) кафедра має назву неорганічної хімії та хімічної технології.

183

Достеменно встановити хронологію зміни назв кафедри за цей ко-роткий період не вдалося через відсутність в архіві документів. З 1953 року ніяких змін в назві кафедри неорганічної хімії не відбувається, але у складі кафедри функціонує наукова лабораторія хімічної технології.

У попередніх виданнях з післявоєнної історії університету, навіть у тому, що присв’ячувалося 100-літтю університету [2] (в редакційній гру-пі О. В. Богатський, З. П. Суранова та ін.) майже відсутня інформація про кафедру загальної хімії. До наведеної нами інформації слід додати, що після професора Цонєва М. С. з 1949 по 1956 рік кафедру загальної хімії очолювала доцент Суранова Зінаїда Порфірієвна. У 1957 році ця кафедра була розформована і, таким чином, на факультеті до 1960 року налічувалось всього чотири класичні кафедри: органічної, неорганічної, аналітичної, фізичної хімії. У 1960 році факультет поповнився п’ятою кафедрою – відкрита кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів (про-фесор Юрженко О. І., на той час також ректор ОДУ ім. І. І. Мечникова).

Після смерті професора Лопатто Е. К. кафедру очолив канди-дат хімічних наук, доцент Позігун А. І., якому в 2015 році виповню- ється 105 років.

Наведемо коротку біографічну довідку. Позігун А. І. народився 17 липня 1910 року в селі Костромка Херсонської губернії (тепер Дніпро-петровська область) в родині селянина. В Одесі з 1928 року розпочинає свою трудову діяльність на ґудзиковій фабриці ім. Урицького в якості фрезерувальника. Після закінчення в 1935 році Одеського державного університету пройшов шлях від лаборанта до завідуючого кафедри. У 1939 році захистив кандидатську дисертацію, в якій узагальнені резуль-тати досліджень в галузі комплексних сполук, а саме гідратних форм йодомеркуратів літію. Тільки 10 березня 1946 року Позігун А. І. отримує диплом кандидата хімічних наук, а потім за наказом ректора ОДУ (№ 392 від 01.09.1949 р.) призначений виконуючим обов’язки доцента кафедри неорганічної та технічної хімії (назва кафедри збігається із зазначеною в штатному формулярі на 1949/1950 навчальний рік). Тому вчене звання доцента (1953 р.) він отримує саме по кафедрі неорганічної та технічної хімії. Останній раз ця назва кафедри наведена в офіційному докумен-ті (Приказ № 625 от 18.10.1952 г. по главному управлению универси-тетов МВО СССР) про затвердження доцента Позігуна А. І. на посаді тимчасово виконуючого обов’язки завідувача кафедри неорганічної та технічної хімії. В такому ранзі Позігун А. І. перебуває до 1959 року. По-яснюється це тим, що керівництво університету прагнуло укомплекту-вати посади завідувачів кафедрами докторами наук, професорами, але

184

декілька конкурсів не дали результатів і тому після чергового звернення у Міністерство освіти УРСР Позігуна А. І. затвердили на посаді завід-увача кафедри неорганічної хімії, як обраного за конкурсом, яку він очо-лював до 1969 року.

Складні випробування випали на його долю в роки Великої Вітчиз-няної війни: оборона Одеси та Севастополю (начальник хімслужби). З 1942 по 1945 рік, як полонений перебував на території Німеччини; після звільнення був демобілізований з лав Радянської армії. Як людина Ан-дрій Іванович був відкритий, з повагою ставився до студентів, які його дуже шанували. Він із захопленням читав повний курс (2 семестри) не-органічної хімії. Лекції в Малій хімічній аудиторії завжди супроводжу-валися численними показами хімічних дослідів, які з великим професіо-налізмом виконувала лекційний асистент.

В період, коли кафедру очолювали професор Лопатто Е. К. і Позігун А. І., поряд із традиційними дослідженнями в галузі комплексних спо-лук розвиваються технологічні роботи з фізико-хімії процесів перероб-ки фосфатної сировини та одержання сірчаної кислоти. Одночасно все більший розвиток одержують роботи з хімії і технології різних неорга-нічних фторпохідних (простих і комплексних фторидів), що зумовлено зростаючим значенням сполук фтору в науці і техніці, а також необхід-ністю раціонального використання практично єдиного джерела фтору – відходящих газів заводів фосфатних мінеральних добрив. Детально досліджено вплив різноманітних факторів на процес абсорбції тетраф-ториду силіцію водою в умовах режиму барботування (Лопатто Е. К., Большаков О. Г., Дмитрєвський Г. Є.), а також розроблено спосіб одер-жання фтористого натрію на основі відходящих газів суперфосфатного виробництва Лопатто Е. К., Позігун А. І.).

З 1962 року на посаду старшого викладача кафедри неорганічної хі-мії зараховано випускника Політехнічного інституту Еннана А. А., який розпочинає теоретичні та практичні дослідження в галузі уловлювання та утилізації газоподібних сполук фтору (HF, SiF4) та SO2 із відходя-щих газів суперфосфатного та алюмінієвого виробництв. У 1973 році виходить Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів”. Ре-альні досягнення колективу лабораторії хімічної технології, якою з 1965 року керував доц. Еннан А. А. та усвідомлення необхідності підготовки спеціалістів з глибокими теоретичними та практичними знаннями у га-лузі методів та захисту навколишнього середовища і людини явилися підставою для створення кафедри хімічних методів захисту навколиш-

185

нього середовища (наказ Мінвузу УРСР№ 826 від 15 травня 1973 р.; на-каз Одеського державного університету № 1166 від 4 липня 1973 р.), за-відувачем якої призначено доц. Еннана А. А., а до складу кафедри (наказ ОДУ № 1810-ОС від 5 жовтня 1973р.) увійшли старші викладачі к.х.н. Березіна Л. П. і Присяжнюк О. І., старший викладач Чеботарьов О. М., аспіранти Лапшин В.А., Гаврилова Л. О., Борисенко Т. С., завідувач ла-бораторії Трушковський С. С., інженер Хорошев О. С., ст. лаборанти Ро-маненко В. М., Кошелева Н. М., ст. препаратор Лебеденко Ж. А. Вод-ночас на кафедрі була створена науково-дослідна група “Уловлення та регенерація фтористих сполук” у складі ст. інженерів Бразовської О. М., Стоянової Р. І., інженерів Гельмбольдта В. О., Лазарева М. Ю. Далі ви-кладацький склад кафедри змінювався, але постійним ядром кафедри були проф. Еннан А. А., проф. Ракитська Т. Л., доценти Березіна Л. П., Чеботарьов О. М., Гавриленко М. І., асистент Волощук Л. С. Незмінним секретарем кафедри була доц. Л. П. Березіна – скромна, віддана своєї справі людина, яка була душею кафедри та студентів.

Про наукову і практичну значимість, масштаби досліджень у період 1973-1986 рр. свідчить такий показник: захищені дві докторські дис-ертації: Еннан А. А. (1975), Ракитська Т. Л. (1984) і 12 кандидатських дисертацій: Кац Б. М. (1973), Лапшин В. А. (1974), Чеботарьов О. М. (1975), Бразовська О. М. (1979), Нікітін В. І. (1979), Ганш А. І. (1979), Гаврилова Л. О. (1979), Остапчук Л. В. (1979), Петросян В. П. (1980), Дзержко Є. К. (1981), Петровські Петер (1983), Байденко В. І. (1984).

За 13 років кафедра хімічних методів захисту навколишнього серед-овища досягла значних успіхів в підготовці фахівців, науковій роботі, але в 1986 році вона підпадає під наказ Мінвузу УРСР про малочисель-

ні кафедри, тобто кафедри із професорсько-ви-кладацьким штатом в 5 чоловік. В Одеському держуніверситеті таких кафедр виявилось дві (друга на біологічному факультеті). Кафедру ХІМЗНС об’єднали з кафедрою неорганічної хімії, завідувачем об’єднаної кафедри неорга-нічної хімії та хімічної екології став проф. Ен-нан А. А. До складу кафедри увійшли професор Ракитська Т. Л., доценти Березіна Л. П., Гаври-ленко М. І., Ганш А. І., Присяжнюк О. І., Нікі-тін В. І., Сейфулліна І. Й., Гудимович Т. Ф., Ма-кордей Р. І., Андреянов О. Д., асистенти Карпін-чик В. О., Гаврилін Є. М., Волощук Л. С.

ім. І.І. Мечникова № 392 від 19 вересня 1949 року в штатному формулярі хімічного факультету на 1949/1950 учбовий рік зберігається 5 кафедр, але об’єднана кафедра іменується кафедра неорганічної і технічної хімії, а завідувач кафедри Лопатто Е.К. – штатний працівник (повна ставка). В наступному 1950/1951 учбовому році – кафедра неорганічної хімії, завідувач професор Лопатто Е.К. – сумісник (0,5 ст.). треба зауважити, що в деяких документах 1950-1951 років (характеристика та атестація зав. кафедри професора Лопатто Е.К.) кафедра має назву неорганічної хімії та хімічної технології.

Достеменно встановити хронологію зміни назв кафедри за цей короткий період не вдалося через відсутність в архіві документів. З 1953 року ніяких змін в назві кафедри неорганічної хімії не відбувається, але у складі кафедри функціонує наукова лабораторія хімічної технології.

В попередніх виданнях з післявоєнної історії університету, навіть в тому, що присв’ячувалося 100-літтю університету [2] (в редакційній групі О.В. Богатський, З.П. Суранова та ін.) майже відсутня інформація про кафедру загальної хімії. До наведеної нами інформації слід додати, що після професора Цонєва М.С. з 1949 по 1956 рік кафедру загальної хімії очолювала доцент Суранова Зінаїда Порфірієвна. У 1957 році ця кафедра була розформована і, таким чином, на факультеті до 1960 року налічувалось всього чотири класичні кафедри: органічної, неорганічної, аналітичної, фізичної хімії. У 1960 році факультет поповнився п’ятою кафедрою – відкрита кафедра фізико-хімії полімерів та колоїдів (професор Юрженко О.І., на той час також ректор ОДУ ім. І.І. Мечникова).

Після смерті професора Лопатто Е.К. кафедру очолив кандидат хімічних наук, доцент Позігун А.І., якому в 2015 році виповнюється 105 років.

Наведемо коротку біографічну довідку. Позігун А.І. народився 17 липня 1910 року в селі Костромка Херсонської губернії (тепер Дніпропетровська область) в родині селянина. В Одесі з 1928 року розпочинає свою трудову діяльність на ґудзиковій фабриці ім. Урицького в якості фрезерувальника. Після закінчення в 1935 році Одеського державного університету пройшов шлях від лаборанта до завідуючого кафедри. У 1939 році захистив кандидатську дисертацію, в якій узагальнені результати досліджень в галузі комплексних сполук, а саме гідратних форм йодомеркуратів літію. Тільки 10 березня 1946 року Позігун А.І. отримує диплом кандидата хімічних наук, а потім за наказом ректора ОДУ (№ 392 від 01.09.1949 р.) призначений виконуючим обов’язки доцента кафедри неорганічної та технічної хімії (назва кафедри збігається із зазначеною в штатному формулярі на 1949/1950 навчальний рік). Тому вчене звання доцента (1953 р.) він отримує саме по кафедрі

неорганічної та технічної хімії. Останній раз ця назва кафедри наведена в офіційному документі (Приказ № 625 от 18.10.1952 г. по главному управлению университетов МВО СССР) про затвердження доцента Позігуна А.І. на посаді тимчасово виконуючого обов’язки завідувача кафедри неорганічної та технічної хімії. В такому ранзі Позігун А.І. перебуває до 1959 року. Пояснюється це тим, що керівництво університету прагнуло укомплектувати посади завідувачів кафедрами докторами наук, професорами, але декілька конкурсів не дали результатів і тому після чергового звернення у Міністерство освіти УРСР Позігуна А.І. затвердили на посаді завідуючого кафедри неорганічної хімії, як обраного за конкурсом, яку він очолював до 1969 року.

Складні випробування випали на його долю в роки Великої Вітчизняної війни: оборона Одеси та Севастополю (начальник хімслужби). З 1942 по 1945 рік, як полонений перебував на території Німеччини; після звільнення був демобілізований з лав Радянської армії. Як людина, Андрій Іванович був відкритий, з повагою ставився до студентів, які його дуже шанували. Він із захопленням читав повний курс (2 семестри) неорганічної хімії. Лекції

К.х.н., доцент Позігун А.І.

К.х.н., доцент Позігун А. І.

186

У 1988-1989 навчальному році на хімічному факультеті відбулася реорганізація кафедр фізичної хімії, фізико-хімії полімерів і колоїдів, неорганічної хімії та хімічної екології. До складу кафедри неорганічної хімії та хімічної екології увійшли професори Еннан А. А. (завідувач ка-федри), Ракитська Т. Л., доценти Березіна Л. П., Нікітін В. І., Гаврилен-ко М. І., Сохраненко Г. П., Андреянов О. Д., Карпінчик В. О., асистенти Волощук Л. С., Гаврилін Є. Н.

Організація навчального процесу на об’єднаній кафедрі ускладнюва-лась тим, що треба було враховувати два напрямки підготовки спеціа-лістів в галузі неорганічної хімії та хімічної екології. Цим обумовлено широкий спектр загальних та спеціальних дисциплін, які у період 1986-2014 рр. розроблялися та викладалися на кафедрі: “Неорганічна хімія (Теоретичні основи хімії. Хімія елементів)”; “Основи хімічної техноло-гії”; “Інформатика”; “Квантова хімія”; “Хімія навколишнього середови-ща”; “Основи екології”; “Основи наукових досліджень”; “Фізико-хімічні основи уловлення та утилізації газоподібних токсичних речовин”; “Еко-логічний каталіз”; “Фізико-хімічні методи дослідження сорбентів, про-дуктів сорбції та регенерації”; “Процеси і апарати пилегазоуловлення”; “Методи контролю забруднення атмосфе ри та відходящих газів промис-лових підприємств”; “Методика викладання хімії”; “Синтез та очистка неорганічних сполук”; “Хімічний експеримент в шкільному кур сі з не-органічної хімії”; “Синтез, будова і реакційна здатність координаційних спо лук”; “Моніторинг навколишнього середовища”.

Наукова діяльність кафедри та науково-дослідної лабораторії “Хіміч-на екологія та системи життєзабезпечення” головним чином пов’язана з теорією та практикою низькотемпературних процесів (хемосорбційні та каталітичні) знешкодження газоподібних токсичних речовин. Дослі-дження в галузі екологічного каталізу узагальнені в численних публіка-ціях та 4 монографіях.

Про рівень наукових досліджень та їх визнання свідчать створення Міжвідомчого центру захисту навколишнього середовища у зварюваль-ному виробництві Академії наук і Мінвузу України (1985-1988 рр.); Ін-женерного центру “Екологія у зварювальному виробництві” Мінвузу УРСР (1988-1992 рр.); Фізико-хімічного інституту захисту навколиш-нього середовища і людини Міносвіти та Академії наук України при Одеському держуніверситеті ім. І. І. Мечникова (ФХІ ЗНСіЛ) з 1992 р. Директором інституту призначено професора А. А. Еннана.

З 1992 року професор Еннан А. А. поєднує завідування кафедрою та керівництво тільки що організованим інститутом. Останнє вимагає ве-ликих зусиль, тому у 1993 році проф. Еннан А. А. залишає кафедру.

187

Хронологія назв кафедр та прізвища завідувачів кафедрами проф. Лопатто Е.К.

(1944 – 1947)

Кафедра неорганічної хімії (1973 – 1986)

Кафедра хімічних методів захисту НС (1973 – 1986)

Кафедра неорганічної хімії та хімічної екології

(з 1986)

проф. Лопатто Е.К. (1947 – 1951)

доц. Позігун А.І. (1951 – 1969)

доц. Білоусова О.М. (1969 – 1971)

проф. Скрильов Л.Д. (1971 – 1972)

доц. Еннан А.А. (1972)

доц. Опаловський А.А. (1973 - 1978)

проф. Еннан А.А. (1973 – 1986)

доц. Присяжнюк О.І. (1978 – 1986)

проф. Еннан А.А. (1986 – 1993) доц. Нікітін В.І.(1993 – 2001) проф. Ракитська Т.Л.(з 2001)

Одеса Майкоп,

Байрам-Алі

Кафедра неорганічної хімії (1933 – 1947)

проф. Добросердов Д.К. (1933 – 1936)

проф. Жарновський А.М (1936 – 1941)

проф. Богатський В.Д. (1941) – (?)

сумісництво

проф. Лопатто Е.К. (1944 – 1947)

проф. Лопатто Е.К. (1942 – 1944)

Коган А.І. (1941 – 1944)

Кафедра неорганічної хімії (1947 – 1973)

Кафедра технічної хімії (1868 – 1947)

188

З цього часу і по 2001 рік кафедру неорганічної хімії та хімічної еко-логії очолював доцент Володимир Іванович Нікітін, який одночасно був деканом хімічного факультету.

На схемі узагальнено хронологію змін назв кафедр, що становлять історичне коріння сучасної кафедри неорганічної хімії та хімічної еко-логії, а також керівників кафедр в зазначені періоди.

З 2001 р. і по цей час кафедру неорганічної хімії та хімічної екології очолює проф. Ракитська Т. Л., яка заснувала наукову школу “Метало-комплексні сполуки в каталізі”. Наукова школа здійснює свою діяльність за такими напрямками: фундаментальні дослідження в галузі метало-комплексного окисно-відновного каталізу; закріплені на носіях різного походження металокомплексні каталізатори екологічного призначення для низькотемпературної очистки повітря від PH3, CO, O3 та SO2; син-тез, будова та каталітична активність в редокс-процесах комплексів 3d-металів з органічними лігандами; розробка та впровадження каталі-заторів для використання в засобах захисту навколишнього середовища та людини. Розв’язання теоретичних та практичних питань в зазначених напрямах потребує: вивчення кінетики окиснювально-відновних реак-цій фосфіну, озону, монооксиду вуглецю та діоксиду сірки в присутності нанесених на пористі матеріали металокомплексних каталізаторів; ви-вчення механізму утворення металокомплексів на поверхні оксидних носіїв і вуглецевих матеріалів; встановлення залежності між будовою металокомплексу та його каталітичною активністю; аналізу інформації про джерела виділення і механізми утворення токсичних газоподібних забруднювачів повітря (PH3, AsH3, CO, O3, SO2, NOx і ін.) і їхній вплив на навколишнє середовище і людину; виявлення професійних ризиків, пов’язаних з виділенням газоподібних токсикантів на промислових під-приємствах України; розробка рекомендацій щодо застосування проти-газів, респіраторів і малогабаритних установок санітарної очистки по-вітря для захисту органів дихання працюючих від фосфіну, монооксиду вуглецю й озону.

Хронологія назв кафедр та прізвища завідувачів кафедрНеобхідність у постановці досліджень в галузі розробки низькотем-

пературних каталізаторів обумовлена потребою в засобах індивідуаль-ного захисту органів дихання від токсичних газоподібних сполук, які перетворюються в нетоксичні лише шляхом каталітичного окиснення або відновлення. Ці напрями є оригінальними і не дублюють роботу ін-ших наукових установ України. Розроблено фізико-хімічні основи ці-

189

леспрямованого вибору оксидних, вуглецевих матеріалів та природних сорбентів в якості носіїв металокомплексних сполук, а також прогнозу-вання їх каталітичної активності в реакціях знешкодження токсичних газоподібних речовин. До практичних досягнень школи належить се-рійний випуск респіраторів з протигазовими каталітичними фільтрами. В результаті впровадження респіраторів мінімізовано вплив шкідливих факторів на здоров’я робітників різних підприємств. За участю пред-ставників школи ведеться підготовка кадрів вищої кваліфікації, спеціа-лістів та магістрів, удосконалення навчального процесу.

На кафедрі підготовка кадрів вищої кваліфікації здійснюється через аспірантуру і у період з 1988 по 2014 рр. захистили кандидатські дисер-тації: Паіна В. Я. (1988), Асаулова Т. А. (1988), Москаленко О. А. (1991); Рамадан А. (1994); Курандо С. В. (1995); Сахаров О. В. (1996), Бандур-ко О. Ю. (1997); Редько Т. Д. (1997); Раскола Л. А. (2005); Хома Р. Є. (2005); Труба А. С. (2009); Кіосе Т. О. (2011). Значною подією в історії кафедри за роки незалежності України став захист докторських дисерта-цій – Гельмбольдт В. О. (1992), Кокшарова Т. В. (2013).

Кафедра не пориває традиційні плідні зв’язки з Фізико-хімічним ін-ститутом захисту навколишнього середовища і людини Міністерства освіти і науки України і розширяє співпрацю з іншими науковими та навчальними установами в Україні, дальньому та ближньому зарубіжжі. Всі члени кафедри наполегливо і самовіддано працюють, продовжуючи багаторічні славні традиції попередніх колективів, примножуючи мето-дичні та наукові здобутки.

2. Взаємозв’язок між науковими дослідженнями та навчальним процесом

На протязі всього історичного періоду, який нами охарактери-зовано в попередньому розділі, на хімічному факультеті, кафедрі неорганічної хімії та хімічної екології завжди здійснювався лан-цюжок: наукові дослідження – провадження у виробництво та уч-бовий процес. Показовим є розвиток та модернізація лабораторно-го практикуму із загальної дисципліни «Хімічна технологія». З 1944 року на кафедрі почали ефективно розвиватися дослідження з тех-нології переробки фосфатної сировини та сірчаної кислоти (проф. Лопатто Е. К.). Результати цих досліджень увійшли до багатьох навчаль-них посібників, довідкової літератури та монографій. Відбувається онов-лення практикуму з хімічної технології. Поряд з класичними роботами

190

по технічному аналізу (вимірювання в’язкості, технічний аналіз нафто-вого топлива, мінеральних масел та мастил, твердого палива, визначення цукру в продуктах та жиру-сирця) були поставлені нові роботи, а саме, газовий аналіз, отримання сірчаної кислоти (випал залізного колчедану та окиснення SO2 в SO3), аналіз фосфатної сировини та суперфосфату.

В період завідування кафедрою доц. Позігуна А. І. до модернізації практикуму були залучені доц. Дмітрєвський Г. Є. та ст. викладач Ен-нан А. А. Практикум, виходячи з тих задач, які стояли перед нашою дер-жавою у 70 роки (відоме гасло «Хімізація всієї країни»), повинен був вирішити питання інженерно-технічної підготовки випускників хіміч-ного факультету, тому були розроблені нові лабораторні роботи, які мо-делювали конкретні технологічні процеси та апарати. Посилення цього напряму в практикумі пов’язано ще й з тим, що на вечірньому відді-ленні, де навчалися студенти з різних виробництв, у великому обсязі викладалися такі дисципліни як «Хімічна технологія», «Процеси і апа-рати хімічного виробництва» (доц. Еннан А. А.). Практикум постійно модернізували. Нову ідеологію, науково-методичне та апаратурне забез-печення він отримав у 1976-1978 роках. Науково-методичне керівництво щодо модернізації лабораторного практикуму з хімічної технології нале-жить проф. Еннану А. А. В основу модернізації практикуму (1976-1978) було покладено принцип модульності та автономності функціонування окремих лабо раторних робіт. Були виготовлені макети основних абсорб-ційних апаратів – насадочного, барботажного, пінного, газліфтного, струйного. Кожна лабораторна ро бота була зібрана на окремому стенді і функціонувала незалежно від інших лабо раторних робіт. До модернізації практикуму завідувач кафедри залу чив, тоді вже на пенсії, висококваліфі-кованих викладачів Одеського політехнічно го інституту доц. Старосель-ського Я. Й. та Манакіна Г. О., старших наукових спів робітників кафе-дри Волкова В. Ю., Волощук Л. С., Фірсова А. Г., Левіна А. П., інже нера Гриняка А. І., завідувачів лабораторії (в різні роки) Білокінь Л. К., Бере-зовську Т. І., Шапу Є. М. Викладачі доц. Гавриленко М. І., Березіна Л. П., Манакін Г. О. доклали багато зусиль, щоб забезпечити досить складний лабораторний практи кум методичними вказівками. Перелічимо тільки ті лабораторні роботи, які студенти виконують під час вивчення розділу «Процеси масопередачі» – «Дослідження процесу сорбції в апараті з на-садкою», «Дослідження процесу сорбції в барботажному апараті», «До-слідження процесу сорбції в пінному апараті», «Дослідження процесу сорбції в струминному апараті», «Дослідження процесу сорбції в апараті газліфтного типу», «Адсорбція оксидів азоту активованим вугіллям». На

191

той час була створена одна з кращих навчальних лабораторій не тіль-ки на хімічному факультеті. Багато виклада чів вузів Одеси підвищували свою кваліфікацію саме в цій лабораторії.

З відкриттям набору студентів на спеціалізацію «Фармацевтична хі-мія» були розроблені нові роботи, які торкалися процесів екстракції ре-човин з лікарської сировини та їх аналізу. І на сьогодні, завдяки старан-ням доц. Труби А. С. та зав. лабораторією Зуєвої І. В., практикум функ-ціонує в повному обсязі.

Список використаних джерел та літератури

1. Одесский университет за 75 лет (1865-1940) / Под ред. К. П. До-бролюбского. – Одесса: Изд-во ОГУ, 1940. – 197 с.

2. Історія Одеського університету за 100 років / Під ред. О. І. Юр-женко. – Київ: Вид-во Київського університету, 1968. – 423 с.

3. Одесский университет 1965-1990 / Под ред. И. П. Зелинского. – Киев: Лыбидь, 1991. – 159 с.

4. Історія Одеського університету (1865-2000) / Під ред. В. А. Сминтини. – Одеса: Астропринт, 2000. – 226 с.

5. Історія хімічного факультету. 1865-2005 / Відп. ред. В. В. Мен-чук. – Одеса: Астропринт, 2006. – 168 с.

6. Професори Одеського (Новоросійського) університету : Біогр. словник. Т. 3. К- П. / Відповід. ред. В. А. Сминтина; Упорядни-ки та бібл. ред. В. В. Самодурова, І. В. Шепельська, Н. С. Тах-тарова. – Одеса: Астропринт, 2000. – 544 с.

7. Маркевич А. И. Двадцатипятилетие императорского Новоро-сийского университета. – Одесса: Экономическая типография, 1890. – 733 с.

8. Соколов В. Н. Подвиг професора Лопатто: Очерк. – Одесса: Маяк, 1975. – 52 с.

192

УДК 378.4(477.74):82”1939/2015”

В. П. Саєнко

КАФЕДРІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

– 75 ЛІТ: ПЕРСОНАЛІЇ І ФАКТИ

Стаття присвячена історії кафедри української літератури, 75-літній (+1) ювілей якої збігається з 150-літтям Одеського класичного університету імені І. І. Мечникова та 15-ою річницею статусу національного, котрі відзначаються впродовж 2015 року під гаслом «Одеський національний університет в освітньому та науковому просторі України та світу: історія та сучасність». У вимірі персональних доль провідних науковців, які доклали багато зусиль до формування одеської літературознавчої школи, відомої не тільки далеко за межами Півдня України, постають вельми вагоми-ми наукові здобутки в галузі україністики сімох поколінь учених, які плідно працювали у сфері історії та теорії української літератури, як і літератури ХХ ст., і сучасної, компаративістики, фольклорис-тики, медієвістики, театро- і краєзнавства, генологічних студій на матеріалі творчості класиків – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Укра-їнки та інших митців світового рівня.

Ключові слова: кафедра, Одеський класичний університет імені І. І. Мечникова, відома наукова літературознавча школа, видатні учені (Г. А. В’язовський, І. М. Дузь, І. Є. Саєнко, В. В. Фащенко та ін.).

У вимірах 150-літнього ювілею класичного Одеського (Новоросійського) національного університету імені І. І. Мечникова, черговий рік народження якого припадає на 2015 рік, сімдесят п’ята (+1) річниця кафедри україн-ської літератури теж знаменна подія, що органічно вписана у розвиток університетської науки й підготовки висококласних кадрів, які працюють в освітній галузі та засобах масової комунікації. 75-літня історія однієї з вагомих ланок філологічного факультету – це історія зростання й переформатування одеської літературознавчої школи, відомої не тільки в Україні. Це історія трудового колективу, в якому складалися пріоритетні напрями українознавчих студій, пробиваючись крізь перепони русифіка-торської політики чи то за царських часів, чи за радянських. Окрім того, доводилося долати синдром «меншого брата», а тому не загубитися на фоні розвитку русистики, якій, цілком зрозуміло, надавалося пріоритет-ного значення в Новоросійському (імператорському!) університеті.

193

Глибокий сенс мали творчі пошуки літературних критиків, які швидко та якісно реагували на мистецькі явища і літературні тенденції, формую-чи, таким чином, культурні горизонти кожного громадянина, який праг-нув бути освіченим і прагнув нових знань та орієнтації в навколишньо-му світі. Це взаємодія поколінь науковців низки генерацій, об’єднаних спільною справою в розбудові україністики. Це, нарешті, персональна історія кожного члена кафедри, хто поетапно докладав зусиль до її 75(+ 1)-літнього тривання в часі і просторі філологічної науки на теренах України, починаючи з кінця 1930-х років і до сьогодні, хто мав і має чи-малий творчий ужинок, який потребує оприлюднення у бібліографічних довідниках і включення у науковий обіг.

Саме тому є необхідність осмислити багатолітній шлях кафедри укра-їнської літератури, її вершини й низини, щоб панорамно представити її роль і значення в розвитку української складової в гуманітаристиці по-ліетнічного південного краю. Пізнання того, як і ким у вищій школі кла-сичного зразка підтримувалася духовність, як виховувався патріотичний стрижень особистості – ось завдання, яке стоїть перед цією статтею, при-свяченою 150-літньому ювілею Одеського національного університету.

Слід наголосити, що біля джерел україністики з часу відкриття кла-сичного університету на Півдні України стояли такі відомі вчені, як пер-ший декан історико-філологічного факультету Віктор Іванович Григо-рович та Василь Михайлович Істрін, які закладали традиції актуальних і ґрунтовних підходів до питань філології у широкому її спектрі, що послужило основою для формування наукової школи ще до відокрем-лення від історико-філологічного факультету (1937 року). Так, професор В. М. Істрін був відомим медієвістом, який ретельно вивчав переклад-ні пам’ятки давньоруської писемності, а також грецькі списки Хроніки Григорія Амартола тощо.

Вагомий внесок у вивчення методологічних аспектів філології було здійснено вченими світового масштабу, які успішно працювали в Ново-російському університеті: засновником психологічної школи в літерату-рознавстві Дмитром Миколайовичем Овсянико-Куликовським, славістом і медієвістом Василем Миколайовичем Мочульським, а також першим деканом історико-філологічного факультету відомим літературознав-цем, фольклористом, професором Романом Михайловичем Волковим, який успішно студіював краєзнавство, народознавство, ставши ініціато-ром створення музею Степової України. Як фольклорист, Р. М. Волков заклав фундамент компаративного дослідження українського фольклору в слов’янському контексті та спеціального вивчення особливостей сю-жетоутворення народної казки (І том книжки «Казка великоруська, укра-їнська і білоруська» вийшла у 1924 р.).

194

Патріотом у професії філолога на теренах Одеси був і Олександр Сер-гійович Грушевський, брат академіка Михайла Грушевського. У 900-х роках він опублікував низку фольклористичних, етнографічних і літера-турознавчих праць – таких, як «З історії української етнографії. Вивчення історичних пісень», оглядову працю про фольклористичні дослідження М. А. Цертелєва, М. О. Максимовича, І. І. Срезневського, П. М. Лукаше-вича та інших. Цікавився дослідник і новою українською літературою, у руслі аналізу якої були написані праці про І. Котляревського, М. Го-голя, Г. Квітку-Основ’яненка, А. Чайковського, Олену Пчілку, Наталю Кобринську, Б. Грінченка, О. Маковея, Ольгу Кобилянську, Б. Лепкого, В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка.

І все ж цього було недостатньо для спеціального і системного студію-вання дисциплін українознавчого циклу, тим більше, що його притлум-лювала спершу політика царського уряду, а потім − радянської влади. Саме тому студенти Новоросійського університету і патріотично на-лаштована інтелігенція Одеси наполягали на відкритті українознавчих кафедр та введенні української мови в навчальний процес. І тут варто послатися на працю О. Нагірняка «Українознавчі дослідження у Новоро-сійському університеті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.»: «… великими поборниками становлення українського національного університету були саме студенти Новоросійського університету, які на чолі з М. Слабчен-ком вимагали відкриття українознавчих кафедр в університеті… У грудні 1905 р. Рада пофесорів університету розглянула заяви студентів-українців і ухвалила постанову про відкриття нових кафедр: з історії України, іс-торії української літератури, української мови, права українського народу. У постанові зазначалось, що на тих кафедрах, де більшість слухачів-сту-дентів будуть українці, лекції повинні читатися українською мовою. Але через політичні причини і згортання революційного руху в країні кафедри українознавства так і не були відкриті».

Якщо філологічний факультет розпочав свою роботу лише у 1937 році, то самостійна кафедра української літератури – двома роками пізніше.

У короткій історії кафедри української літератури подається періоди-зація етапів її розвитку, характеристика найвагоміших досягнень, аналі-зуються напрями досліджень, якими займалися і займаються вчені кафе-дри. Йдеться і про неодноразове переформатування кафедри, її злиття / роз’єднання з іншими літературознавчими підрозділами, як і змінним пер-сональним складом, що позначилося на її 75-літньому шляху.

Найважче простежується склад членів кафедри перших років її діяль-ності, бо кадрове забезпечення україністами балансувало між загрозою потрапити в жорна тоталітарної машини після згортання українізації, що переросла в русифікацію, по-перше, а по-друге, – нестача кадрів при-

195

зводила до сумісництва. Оскільки в Одесі, крім Одеського державного університету імені І. І. Мечникова, існували ще Одеський педагогічний інститут імені К. Д. Ушинського та Інститут іноземних мов, простежити персональну долю кожного з викладачів виявилося складно. Крім того, була розпорошена чи не потрапила до фондів Наукової бібліотеки Одесь-кого державного університету низка праць у зв’язку з Другою світовою війною, евакуацією чи з інших (передусім – політичних) причин.

Але цілісна картина українознавчих студій на теренах Півдня України все ж постає вельми широкою. Якщо взяти до уваги, що надруковані ко-роткі історії кафедр, скажімо, Бердянського і Житомирського державних університетів, не говорячи про Львівський національний університет імені Івана Франка (з його 300-літньою історією) і Київський національ-ний університет імені Тараса Шевченка, то пора й одеській кафедрі зро-бити посутній внесок в історію розвитку гуманітаристики в загально-українському масштабі і слов’янському контексті.

Отже, 1939 року кафедра української літератури розпочала свій само-стійний шлях як наукова й навчальна одиниця вже в системі філологіч-ного факультету, а не історико-філологічного, як було досі. Це була зна-менна подія не лише для Півдня України, що значився за імперськими мірками «Новоросією» з відповідними наслідками маргінального ста-тусу українців і продуманого їх відриву від національного лона, але й у загальноукраїнському масштабі. Знаменність події створення україноз-навчої кафедри виявлялася й у зв’язку з логікою радянської влади в її по-літиці подвійних стандартів у питаннях українізації / контрукраїнізації, що зумовило трагічні наслідки процесів національного розвитку в межах СРСР, який наполегливо готувався до експансії соціалізму в інші країни, що послужило однією з причин Другої світової війни. Тому видимість автономії України в межах радянської системи, як і національних свобод та збудження патріотичних почуттів корінного населення були реальним підґрунтям для створення спеціального науково-навчального осередка, спрямованого на студіювання україністики як самостійного предмета і об’єкта дослідження та їх практичного застосування. Пов’язано це було і з послабленням тоталітарного режиму після кривавого 1937 року, який ішов хвилями. Та й нестача інтелігентських кадрів так само давалася взнаки після процесу СВУ, двох голодоморів і фатального 1937-го. Не мовчала й діаспора, як і демократичні сили Європи та Канади, котрі були свідомі свого обов’язку боронити справедливість щодо підневільної УРСР, яка мала псевдоавтономні права в Радянському Союзі як новітній імперській країні. Отже, «з журбою радість обнялась» у факті відкриття кафедри, коли вже пахло порохом війни, коли її працівникам випало на долю викладати українську словесність упродовж лише двох мирних се-

196

зонів. А далі – евакуація кафедри разом з усім Одеським державним уні-верситетом у Байрам-Алі, налагодження там роботи в умовах суспіль-ної і кадрової нестабільності. Адже молоді кадри (студенти, аспіранти, викладачі) пішли воювати, доучуючись, якщо пощастило повернутися з фронту, вже після закінчення війни, інтенсивно здобуваючи знання, наукові ступені і звання. Це була вже зовсім інша генерація науковців, яка за фронтовим досвідом значно випереджала покоління ровесників. І через те вершини науки його представники (Г. А. В’язовський, К. Ю. Да-нилко, П. Ю. Данилко, М. І. Доброгорський, І. М. Дузь, А. А. Жабо-рюк, М. О. Левченко, П. Т. Маркушевський, І. Є. Саєнко) брали наполе-гливістю, сумлінням, працездатністю і серйозним ставленням до свого обов’язку заступити і тих талановитих юнаків і юнок, які загинули на фронті. І це кредо, напевно, й не оголошувалося, але внутрішня пружи-на інтенсивної дії науковців післявоєнного покоління, що склали ядро і сутність кафедри другої половини 1940-1960-х років, – безперечна.

За принципом хронологічного розвитку та критерієм найбільш ще-дрого творчого ужинку в сімдесятип’ятилітньому функціонуванні ка-федри зримо виділяється кілька періодів, які фіксують і неодноразове переформатування кафедри, що пережила спершу поділ на три кафедри, а пізніше – злиття двох кафедральних утворень. Через те низка викла-дачів, міняючи кафедральну приналежність згідно з роз’єднанням/злит-тям, були членами то однієї, то різних науково-навчальних осередків. А тому публікації низки праць учених у бібліографічному довіднику (на-приклад, Анатолія Жаборюка, Василя Полтавчука, Ніни Пашковської, Валентини Саєнко та ін.) не відстежується за роками праці на тій чи іншій кафедрі, а подаються цілісним корпусом.

І. 1939-1941 роки – короткотривалий період становлення і форму-вання напрямів дослідницької практики, що не обмежувалася суто літе-ратурознавчими аспектами, але сягала історії театрального життя, краєз-навства і безпосередньої реакції на культурні явища – власне, критики. Кадровий склад, хоч і був кількісно скромним, складався з ентузіастів україністики, орієнтованих на професіоналізм у власних і колективних дослідженнях та на інтенсивність викладання.

ІІ. 1940-ві роки як субперіод в історії кафедри, позначений зміною умов викладання через евакуацію і спрямування наукових інтересів убік патріотичної публіцистики, середньоазійської тематики і збирання фак-тів компаративних перетинів української культури з іншими культурами не стільки близького, скільки дального зарубіжжя. Важливим було від-новлення роботи кафедри, як і університету, в зруйнованій війною Оде-сі, коли знову постала нагальна потреба відновлення статусу культурно-

197

го й інтелектуального центру Півдня України зі значною вітчизняною складовою.

ІІІ. 1950-1970 роки – період інтенсивного формування одеської літературознавчої школи, котра, здобувши резонанс по всій Україні та за її межами, посіла вагоме місце як у кадровій політиці, так і в роз-ширенні та поглибленні спектру досліджень. Очолював кафедру в 1950-ті роки доцент Віталій Зіновійович Несторенко, а пізніше – Григорій Андрійович В’язовський. Тоді вона характеризувалася як переформату-ванням, диференційно-інтеграційними процесами внутрішнього кафе-дрального життя, так і низкою більш посутніх рис. Саме в цей час док-торами наук, професорами стали Андрій Володимирович Недзвідський (1964), Григорій Андрійович В’язовський (1967), Іван Михайлович Дузь (1968), Наталя Борисівна Кузякіна (захистила дисертацію в Москві, але писала її в Одесі), Михайло Олександрович Левченко (1968), Василь Васильович Фащенко (1970), Євген Миколайович Прісовський (1987). Наполегливо працювали в цей час і доценти з того ж фронтового по-коління: Кость Юхимович Данилко, відомий фольклорист і декан філо-логічного факультету 1950-х років; Петро Трохимович Маркушевський; Віталій Зіновійович Несторенко; Іван Єгорович Саєнко, дослідник твор-чості Лесі Українки й автор компаративних студій; Іван Якович Заєць і Василь Васильович Шапоренко, які займалися вивченням класичної та новітньої української літератури. Трохи пізніше прийшов після редак-торської роботи в університетському видавництві й після захисту канди-датської дисертації Панас Юхимович Данилко. Додалися молоді канди-дати наук – Ніна Феофанівна Пашковська (1971) та Валентина Павлівна Саєнко (1971). Прикметно й те, що наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років у зв’язку з укрупненням вишів склад Одеського державного університету поповнився студентами-україністами й викладачами Із-маїльського педагогічного інституту. Це були доценти Наталя Кузякіна (завідувач кафедри української та зарубіжної літератури в Ізмаїлі), Іван Єгорович Саєнко (випускник Одеського державного університету, екс-ректор Ізмаїльського педагогічного університету) і Петро Трохимович Маркушевський та його дружина – викладач Раїса Филимонівна Марку-шевська. Поповнилася кафедра й за рахунок влиття кадрів з Одеського державного педагогічного інституту імені К. Д. Ушинського та Одесь-кого інституту іноземних мов (доценти Мефодій Гурович Устенко, Ана-толій Андрійович Жаборюк, Іван Якимович Заєць, Василь Васильович Шапоренко).

Кілька професорів (Г. А. В’язовський, І. М. Дузь, М. О. Левченко, А. В. Недзвідський, В. В. Фащенко) були членами спеціалізованої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій не тільки в Одесь-

198

кому університеті, але й в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР. Більше того, професор В. В. Фащенко став лауреатом премії іме-ні Олександра Білецького та Шевченківської премії.

IV. 1970-1980-ті роки позначилися формуванням і самостійним існуванням на основі питомої за науковим потенціалом (6 професорів, докторів наук) і за кількісним складом кафедри трьох літературознавчих кафедр:

а) теорії і методики викладання літератури (завідувач – професор Г. А. В’язовський, із 1967), пізніше перейменованої на кафедру теорії літератури і компаративістики (завідувач – професор Н. М. Шляхова, з 1992);

б) радянської літератури і літератури народів СРСР, пізніше зміни-ла назву на кафедру літератури ХХ століття. Засновником був профе-сор В. В. Фащенко, який вніс посутній вклад у дослідження української культури ХХ ст. та білоруської, грузинської, прибалтійських літератур. До складу кафедри, крім тих, хто перейшов із кафедри української лі-тератури (професор А. В. Недзвідський, доценти Н. Ф. Пашковська і В. П. Саєнко), влилися нові кадри: (доценти В. Є. Панченко, В. Г. Пол-тавчук, М. П. Стрельбицький). Після смерті очільника кафедра пере-жила короткочасну трансформацію на кафедру новітньої літератури та журналістики (завідувач професор О. В. Александров). Та стале ядро кафедри активно займалося і в цей короткочасний період вивченням на-укової проблематики, пов’язаної з історією розвитку літератури ХХ ст.;

в) історії української літератури (завідувач професор І. М. Дузь, а по його смерті – професор Є. М. Прісовський; потім доцент В. Г. Пол-тавчук; нині кафедру очолює доцент О. Г. Шупта-В’язовська). Кафе-дра української літератури, яка славилася в 1960-1970-ті роки не тільки своїм складом, але і якістю викладання й науковими інтенціями та їх успішною реалізацією, делегувала на посаду завідувача кафедри ро-сійської літератури україніста за вузькою спеціалізацією професора М. О. Левченка, який обіймав цю посаду впродовж 1968-1987 років. За-хистила докторську дисертацію (1997) Т. С. Мейзерська, яка виросла з лаборанта кафедри історії української літератури і пізніше очолила за-гальноуніверситетську кафедру українознавства, на якій працював піс-ля захисту кандидатської дисертації письменник Анатолій Іларіонович Колісниченко.

Отже, на видноколі Одеського державного університету з’явилося три літературознавчі кафедри, що відбрунькувалися від заснованої 1939 року, що інтенсивно набиралася духовних сил і наукового зросту. Та цим не обмежилася її значимість і вага не тільки в межах філологічного фа-культету, але всеукраїнського і ширше – тодішнього союзного контексту.

199

Бо кафедру ХХ століття, яку очолював професор В. В. Фащенко, добре знали за межами України, зокрема в ближньому і дальньому зарубіжжі. Внаслідок рецензування і схвалення до друку філологами кафедри літе-ратури ХХ ст. Московського університету імені М. Ломоносова вийшла у видавництві «Вища школа» колективна монографія «Проблема харак-теру в радянській багатонаціональній літературі (кінець 60-х – початок 70-х років)» (1977), авторами розділів якої були професор В. В. Фащенко («Життєва і художня правда характеру»), доцент А. О. Слюсар («Харак-тер у сучасній російській повісті»), доцент Бурчак Л. А. («Внутрішній монолог у «Прощай, Гульсари!» Ч. Айтматова»), доцент В. П. Саєнко («Суспільне покликання особистості»), тоді аспірант, а нині професор В. Є. Панченко («Стиль характеротворення в повістях Романа Федорі-ва»), доцент Н. Ф. Пашковська («Становлення героя в дилогії і трило-гії»), доцент Д. К. Кондратьєва (Майстерність зображення характеру в романі Й. Авіжюса «Втрачений дім»), доцент Л. В. Берловська («Люди-на праці в творах про робітничий клас»).

Багато викладачів кафедри пройшли вишкіл на факультеті підвищен-ня кваліфікації як Львівського державного університету імені І. Я. Фран-ка, так і Московського державного університету імені М. Ломоносова. Тому налагодилися наукові контакти з багатьма зарубіжними науковими школами, що дали змогу кафедрі української літератури не замикатися в межах своїх проблем, але побачити і сприйняти результати праці й колег-філологів, усвідомити особливу роль літературознавчих шкіл, що складалися у творчий колектив аж ніяк не впродовж одного покоління. Отже, ідея неперервності культурного розвитку, як і наукового поступу, органічно вбиралася як запорука кафедральної спілки непересічних ін-дивідуальностей.

Історія одеської літературознавчої школи, таким чином, засвідчує не тільки диференційно-інтеграційні процеси і переформатування, що ви-пали на її 75-літню (+1) долю, але й вироблення низки посутніх рис.

V. Сучасний період в історії кафедри припадає на межу тисячоліть – кінець 1990-х років ХХ століття – наш час. Це етап кафедрального розвитку в межах незалежності України.

Починаючи з 2004 року, попередній склад кафедри української літе-ратури (завідувач професор Є. М. Прісовський, доценти О. Г. Шупта-В’язовська, Л. М. Ісаєнко, Н. П. Малютіна, Л. Б. Мостова, О. Є. Ткачук, Л. Д. Чикур, П. М. Ямчук, викладачі А. В. Подмазко і Т. Л. Стоянова) поповнився україністами з кафедри новітньої літератури – доценти А. І. Колісниченко, І. Ю. Немченко, Н. Ф. Пашковська, В. Г. Полтавчук, В. П. Саєнко. На цьому етапі розвитку кафедри змінився науковий ста-тус доцента Н. П. Малютіної – вона стала доктором наук.

200

Упродовж 2004–2015 років у складі кафедри відбулися кадрові змі-ни: звільнилися, перейшовши в інші навчальні заклади А. В. Подмазко, П. М. Ямчук, І. Ю. Немченко; тим часом 2008 року приступили до робо-ти викладачі О. В. Казанова та І. В. Нечиталюк.

Сьогодні ні в кого не викликає сумніву твердження, що маємо повне право говорити про одеську літературознавчу школу, і її домінантні при-кмети – це широкий діапазон дослідницьких практик і напрямів вивчення проблем україністики, включаючи фундаментальні – такі, як:

– історія літератури (професори Г. А. В’язовський, І. М. Дузь, Н. Б. Кузякіна, М. О. Левченко, Т. С. Мейзерська, А. В. Недзвідський, Є. М. Прісовський, В. В. Фащенко (підготував 10 кандидатів наук і 1 професора); доценти В. З. Несторенко (керував кандидатськими дисер-таціями молодих учених, зокрема і Г. А. В’язовського), Н. П. Малютіна (пізніше професор), В. Є. Панченко, Н. Ф. Пашковська, В. Г. Полтавчук, В. П. Саєнко (під її керівництвом захищено 7 кандидатських дисертацій), І. Є. Саєнко, М. П. Стрельбицький;

– теорія літератури (професор Г. А. В’язовський; його справу про-довжили професори Н. М. Шляхова, Є. М. Черноіваненко, професор А. А. Жаборюк, доцент П. Ю. Данилко);

– фольклор та етнографія (ґрунтовно цими аспектами займали-ся в першій генерації літературознавців такі вчені, як Н. І. Букатевич, Р. М. Волков, В. І. Гнатюк, О. С. Грушевський, К. Ю. Данилко, П. Т. Мар-кушевський, А. В. Музичка, М. Г. Устенко, трохи пізніше – О. В. Казано-ва, Л. Б. Мостова, П. М. Ямчук, який захистив докторську дисертацію з філософії);

– література ХХ століття та сучасна українська література означено-го періоду (В. Є. Панченко, Н. Ф. Пашковська, В. Г. Полтавчук, В. П. Са-єнко, М. П. Стрельбицький, В. В. Фащенко);

– порівняльне літературознавство, компаративістика (професор В. В. Фащенко, автор багатьох статей і книг; його перша аспірантка В. П. Саєнко, виконавши кандидатську дисертацію «Творчість Олександра Гаврилюка і європейська антифашистська література про концтабори», не втратила інтересу до типологічного зіставлення літератур, надбавши до-волі серйозний набуток у цій царині (українська література в контексті скандинавістики); професор А. А. Жаборюк (автор восьми мистецтвоз-навчих праць, зокрема «Малярська творчість Тараса Шевченка» і «Давнє українське малярство»), доценти К. Ю. Данилко, П. Т. Маркушевський, пізніше – доценти, а нині професори В. Є. Панченко, М. П. Стрельбиць-кий);

– медієвістика, що активно розвивалася впродовж п’яти періо-дів існування кафедри української літератури (курс давньої україн-

201

ської літератури читали на українському відділенні в 1950–1960-х ро-ках Г. А. В’язовський, П. Т. Маркушевський; потім М. Б. Мостова та П. М. Ямчук, які розробили чимало вагомих аспектів цього напряму до-слідження). Після створення кафедри новітньої літератури і журналісти-ки її завідувач О. В. Александров, який займався медієвістикою і захис-тив докторську дисертацію з цієї наукової галузі, продовжив свої студії, перейшовши на кафедру журналістики (а потім окремого факультету);

– поетика художнього твору (тут немає потреби посилатися на сту-дії одного чи кількох науковців, бо цей аспект не оминув жоден викла-дач, починаючи від 1939 року й по сьогодні);

– критика. Першопрохідцями в цій галузі філології були М. О. Степняк-Ланшин, що мав значний досвід літературно-критичних боїв 1920–1930-х років, і А. В. Недзвідський, безпосередній учасник та блискучий знавець літературного процесу епохи Розстріляного Відро-дження й 1930-х років. Доля цих україністів складалася нелегко: зазнав репресій Мирон Ланшин-Степняк, а також Микола Дащенко, дисерта-ція якого була розгромлена у статті, надрукованій в газеті «Чорномор-ська комуна», за низькопоклонство перед Заходом (у вченні про комічне автор користувався не марксистськими працями, а буржуазних учених Берґсона, Фройда, Гобса). Внаслідок цькувань був позбавлений робо-ти на кафедрі. Переслідувався за український буржуазний націоналізм і А. В. Недзвідський, який упродовж 1944/1945 навчального року очолю-вав кафедру української літератури. Розправа над ним наступила швид-ко: 1946 позбувся посади завідувача, а у 1953 наказом по університету був на півроку звільнений з роботи. Узагалі ж талановитими критиками були чи не всі члени кафедри, які повторили досвід старших колег, звер-таючись до сучасного літературного процесу і відгукуючись на знакові події і твори, висвітлюючи постаті митців у цікавих рецензіях, оглядах, спеціальних статтях, присвячених значним явищам української культу-ри (Г. А. В’язовський, Н. Б. Кузякіна, М. О. Левченко, В. Є. Панченко, М. П. Стрельбицький, В. В. Фащенко та ін.);

– театро- і краєзнавство (у цій галузі значні успіхи мали професори І. М. Дузь; Н. Б. Кузякіна, А. В. Недзвідський, які підтримували зв’язки з режисерами не тільки одеських, але й прибалтійських, грузинських, російських театрів; М. О. Левченко, який спеціалізувався на вивченні театру корифеїв; В. В. Фащенко, М. О. Дащенко, М. Г. Устенко, а пізні-ше – Є. М. Прісовський, Н. П. Малютіна, доценти П. Т. Маркушевський, Л. М. Ісаєнко, А. І. Колісниченко, В. Г. Полтавчук);

– генологічні студії (професори Г. А. В’язовський, І. М. Дузь, М. О. Левченко, Н. Б. Кузякіна, Т. С. Мейзерська, А. В. Недзвідський, Є. М. Прісовський, В. В. Фащенко, доценти О. Г. Шупта-Вязовська,

202

В. П. Саєнко, І. Є. Саєнко, Н. Ф. Пашковська, В. Г. Полтавчук). У ниніш-ній час курс на тематичне дослідження жанрової природи твору взяли всі члени кафедри української літератури під керівництвом професора Н. П. Малютіної, яка займається передовсім вивченням драматургії.

Слід в окремі рубрики виділити шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, вивчення літератури ХХ століття та класичної і сучасної літератури, які плідно культивувалися і розвивалися впродовж 75-ти літ інтенсивного творчого життя кафедри.

Помітний слід залишила в історії шевченкознавства як окремої сфери наукової діяльності кафедри видрукувана двома виданнями (1960, 1963) «Біографія Т. Г. Шевченка», виконана з ініціативи доцента В. З. Несто-ренка до 150-річчя з дня народження поета колективом співробітників кафедри української літератури ОДУ імені І. І. Мечникова. Виходила книга у видавництві Київського університету накладом 15000 примірни-ків; відповідальним редактором був Г. А. В’язовський. Її перший розділ – «Дитячі та юнацькі роки Т. Г. Шевченка» – написав доцент К. Ю. Данил-ко; другий – «Т. Г. Шевченко у Петербурзі до першої поїздки на Україну» – доцент М. О. Левченко; третій – «Т. Г. Шевченко на Україні і в Петер-бурзі» – доценти В. З. Несторенко (перший, третій та четвертий підроз-діли), М. О. Левченко (другий суброзділ), І. М. Дузь (п’ятий підрозділ); четвертий – «Т. Г. Шевченко на засланні» – доцент Г. А. В’язовський; п’ятий – «Останні роки життя Т. Г. Шевченка» – доцент А. В. Недзвід-ський. Слід підкреслити, що всі співавтори книги захистили докторські дисертації, стали професорами. На жаль, передчасно пішов із життя його ініціатор, тодішній завідувач кафедри В. З. Несторенко. Водночас успішним здійсненням цього вагомого проекту кафедра досягла відразу двох вагомих результатів:

1) увела в контекст шевченкознавства цілісну працю – наукову сис-тематизовану біографію поета, що стала об’єктом вивчення в школах і вишах;

2) заявила про себе як про творчо ефективний колектив однодумців, питомість діяльності якого вийшла далеко за межі регіонального зна-чення.

Шевченкова біографія, створена одеситами, так і залишилася чи не єдиною публікацією такого типу. І хоч з висоти сьогоднішньої шевчен-кіани є в ній деякі проблемні й дрібніші питання, що потребують по-глиблення й інтерпретаційного удосконалення, але активного руху в цій площині філологічних знань поки що не спостерігається. Що, звісно, не дуже добре, адже база для чергових розробок створена непогана.

Кафедра української літератури, очолювана багато років професором Г. А. В’язовським, досягла значних успіхів і в науковому осягненні твор-

203

чості українських класиків – Михайла Коцюбинського, драматургії і те-атру корифеїв, Івана Франка, Лесі Українки, інших митців, і у вивченні письменників ХХ століття та сучасної літератури. Слід наголосити, що публікації всіх поколінь її вчених характеризуються заглибленням у те-оретичні аспекти філологічних проблем та в історико-літературознавчі грані специфіки розвитку мистецьких процесів різних культурно-стиліс-тичних епох.

Так само і з постаттю і творчістю Тараса Шевченка пов’язана наукова доля чи не всіх викладачів кафедри п’яти періодів її розвитку. Зокрема, А. В. Недзвідський ще 1941 року захистив (під керівництвом професо-ра Р. М. Волкова) кандидатську дисертацію на тему: «Т. Г. Шевченко і російські революціонери-демократи», а потім і докторську дисертацію, пов’язану з розвитком цього ж комплексу наукових проблем. Доктор-ська дисертація вченого, захищена 1964 року, називалася «Марко Вов-чок в російському і українському літературному оточенні», а взявши до рук бібліографічний покажчик праць А. В. Недзвідського, читач пере-конається в значному творчому доробку літературознавця й журналіста (15 монографій, близько 1100 статей).

На етапі сьогодення постійно й успішно працює в галузі шевчен-кознавства доцент кафедри О. Г. Шупта-В’язовська, яка бере активну участь чи не в усіх Шевченківських конференціях, що проводяться в Ки-ївському і Черкаському національних університетах спільно з Інститу-том літератури НАНУ. Через те набуток авторки публікацій про часово-просторові параметри творів Т. Г. Шевченка складає солідний том, і він заслуговує на окреме видання.

Публікації переважно компаративного плану з шевченкознавчої те-матики має доцент В. П. Саєнко, яка дослідила місце та роль постаті і творчості Т. Шевченка в культурному просторі Скандинавії («Доля і творчість Т. Г. Шевченка у культурному просторі Скандинавії») та про-аналізувала Шеченкові інкрустації у сучасному романі «Чорний Ворон» Василя Шкляра.

Авторську творчу нішу в шевченкознавстві віднайшов і продуктив-но розробляє сьогодні професор А. А. Жаборюк, який із поділом кафе-дри української літератури на три навчально-наукові підрозділи – три літературознавчі кафедри – став членом кафедри теорії літератури і компаративістики. Його наукові інтереси зосереджені навколо творчої спадщини Шевченка-художника і графіка та її зв’язків із літературним доробком. Учений видав 8 мистецтвознавчих монографій, серед яких – «Малярська творчість Тараса Шевченка», що інтерпретує органічне вхо-дження образотворчої спадщини художника не тільки в український жи-вопис доби середньовіччя, але й першої половини ХІХ ст. та останньої

204

третини ХІХ – поч. ХХ ст. Таким підходом досягнуто системне бачення творчості Шевченка − поета і художника, – її вписаність у контекст на-ціональної української специфіки, як і заглибленість у фольклорні, мі-фологічні, християнські джерела.

Опубліковано і монографічне дослідження професора Т. С. Мейзер-ської «Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Тараса Шев-ченка» (1996), а також колективний збірник «З його духа печаттю…» (2004) (відповідальний редактор – професор, доктор наук Є. М. Прі-совський, співавтори: Є. М. Прісовський («Т. Г. Шевченко й національ-на, громадянська, людська самосвідомість народу та особистості»), Л. М. Ісаєнко («Сучасне прочитання морально-етичної проблематики у творчості Тараса Шевченка»), Л. Б. Мостова («Християнські традиції в творчості Т. Шевченка»), О. Є. Ткачук («Колізії відчуженості в житті і творчості Шевченка»), А. Подмазко («Психологізм повістей Т. Шев-ченка»), О. Коваленко («Проблема внутрішнього конфлікту в інтимній ліриці Т. Г. Шевченка періоду після заслання»), Т. Л. Стоянова («Маска-рад добра і зла в містерії Т. Г. Шевченка «Великий льох»), Л. Д. Чикур («Поема Т. Г. Шевченка «Великий льох» в контексті європейської роман-тичної думки»), Н. П. Малютіна («Принципи архітектоніки як спосіб організації драматичної дії в драмі Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля»), О. Г. Шупта-В’язовська («Жанрове мислення в творчості Тараса Шевчен-ка» (Аспект художнього часопростору)», І. Пономаренко і В. П. Саєнко («Образ розп’яття в творчості Тараса Шевченка»), В. П. Саєнко («Рецеп-ція й інтерпретація долі та творчості Тараса Шевченка в Скандинавії»).

Франкознавство в кафедральному осмисленні теж має своїх тала-новитих репрезентантів. Недарма було захищено п’ять кандидатських дисертаційних робіт: Т. С. Мейзерською – «Соціальна й естетична про-блема характеру в оповіданнях І. Франка» (1980), Л. А. Ковальчук – «Публіцистика Івана Франка» (1982), Л. Б. Мостовою «Інакомовлення в прозі Івана Франка» (1988), А. І. Паньковим «Українська прогре-сивна критика переддня першої російської революції в боротьбі за на-родність літератури: Полеміка Івана Франка і Лесі Українки» (1982) і О. Є. Ткачук «Національно-патріотичне і загальнолюдське начало в ліриці Івана Франка» (1985).

Доклали творчих зусиль до розв’язання різних аспектів франкознав-чих проблем усі члени кафедри впродовж 75-літнього її функціонуван-ня. Серед студій на цю тему слід назвати низку статей М. Г. Устенка, П. Т. Маркушевського, І. Я. Зайця, М. О. Левченка, А. В. Недзвідського, М. А. Дащенка, М. О. Степняка-Ланшина, Л. Б. Мостової, О. Є. Ткачук, Т. С. Мейзерської, Є. М. Прісовського, В. П. Саєнко в одеських виданнях та в наукових збірниках Львова, Києва, Нагуєвичів. Найбільш ґрунтовні

205

розробки творчості Івана Франка і його значення в українській і світо-вій літературі належать перу Г. А. В’язовського й А. В. Недзвідського, І. М. Дузя і В. В. Фащенка, Т. С. Мейзерської і В. В. Шапоренка.

Мали місце і типологічний та компаративний підходи до франкоз-навчої дисципліни, як, наприклад, видана в «Науковій думці» праця В. П. Саєнко про типологічні зв’язки українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття (а серед них – Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко, Ольга Кобилянська) зі скандинавськими літерату-рами. Відкриваючи сторінку активного входження української літерату-ри у світову культуру в праці «И. Франко и скандинавские литературы», дослідниця проаналізувала низку прикметних рис контактних і типоло-гічних зв’язків, які виявилися на синхронному й діахронічному рівнях у таких форматах, як художній переклад, наукові студії, популяризатор-ська робота письменника.

Пріоритетним напрямом україністики в Одесі було і залишаєть-ся лесезнавство. У цій галузі знань слід відзначити, по-перше, чотири захищені дисертації: «Леся Українка – літературний критик: Естетич-ні принципи літературно-критичної діяльності» (1955) І. Є. Саєнка; «Українська прогресивна критика переддня першої російської революції в боротьбі за народність літератури: полеміка І. Франка і Лесі Українки» (1982) А. І. Панькова; «Своєрідність вираження авторської позиції у дра-матургії Лесі Українки» (1990) Л. М. Ісаєнко; «Національне і загально-людське в естетичній інтерпретації Лесі Українки» (1999) Л. Д. Чикур. Та цим не обмежується спектр лесезнавчих студій. Серед вагомих праць на цю тему, що позначені не лише ювілейним характером (і такі мають місце, як-от колективні збірники «Леся Українка і сучасність. Тези допо-відей та повідомлень Міжнародної науково-теоретичної конференції», «Леся Українка і Одещина» (1991), але й належать до розряду систем-них. Це праці І. Є. Саєнка, Т. С. Мейзерської, Л. М. Ісаєнко, Н. П. Ма-лютіної, Є. М. Прісовського, В. П. Саєнко. Завдяки сталому інтересу до творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття, почесне місце серед яких посідає Леся Українка, було здійснено низ-ку публікацій, які торкалися як аспектів художньої своєрідності поезії і драматургії, так і компаративних підходів. Ґрунтовною, зокрема, є стат-тя І. Є. Саєнка «Із зв’язків Лесі Українки з болгарською літературою» та праці В. П. Саєнко «Леся Українка і скандинавські літератури: аспекти рецепції й інтерпретації», «„Кассандра” Лесі Українки: мистецький син-тез у модерністській системі поетики», «Леся Українка і Ліна Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність».

Новаторським кроком у поліпшенні системи університетської науки було відкриття й інтенсивне становлення кафедри новітньої літератури,

206

яку очолив висококласний спеціаліст у цій галузі україністики профе-сор В. В. Фащенко. Не тільки на той час – початок 1970-х років – це засвідчувало факт, що одеська літературознавча школа досягла значних результатів у спеціалізації та інтенсифікації досліджень із питань спе-цифіки розвитку модернізму в ХХ столітті. В Україні аналогів подібних кафедр не знайдемо. Лиш у Московському державному університеті, що знаходився під особливою опікою держави і в привілейованому ста-новищі взірцевого вишу СРСР, була кафедра радянської літератури. Честь, надана Одеському державному університету, була закономір-ною в контексті якості і системності наукових студій, які продукував колектив і його очільник В. В. Фащенко, об’єднані спільними ідеями, талантом і наполегливістю в досягненні мети стати на рівні найкра-щих наукових досягнень.

Сам же завідувач кафедри своє покликання літературознавця, почи-наючи з кандидатської дисертації про новелістику Олеся Гончара і своє-рідного продовження її в докторській роботі про українську новелістику й новелістів, убачав у тому, щоб крок за кроком дослідити пізнаний (за радянськими стандартами) і непізнаний материк вітчизняної культури Розстріляного Відродження й пізніших культурно-стилістичних епох.

Прикметою таланту вченого була ясність мислення і чистота стилю з бездоганним знанням багатства і краси української мови, законів евфонії, що давало змогу серйозні теоретичні й історико-літературні проблеми трактувати глибоко й водночас доступно для споживачів його літерату-рознавчих праць. Увага до аналізу текстової матерії, синтез конкретних спостережень, які виводили на розуміння тієї чи тієї тенденції мистець-кого руху, ерудиція дослідника гарантували його науковим досягненням поцінування і в Україні, і в зарубіжжі, зокрема перекладалися росій-ською мовою, а тому були знаними в республіках СРСР. Розширювали інтерпретаційне коло тем професора В. В. Фащенка його глибокі знання культурних здобутків інших народів і літератур, що додавало значимості контекстуального вивчення української літератури як європейської, як частки світового потоку. Василь Васильович сформував наукові школи літературознавства жанрологічного типу і психологічну. Усі його пра-ці, присвячені чи то українській класиці (творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, наприклад), чи то сучасній літературі, зокрема аналізові щойно видрукуваних творів, оберталися навколо питань поетики, взя-тих у широкому творчому діапазоні, з прискіпливим аналізом цілісної природи художньої майстерності.

І цю своєрідність естетичного мислення митців, які ставали об’єктом дослідження, він обсервував методикою вгляду (Ю. Шерех) в усі склад-ники художньої системи, що формувала їх авторську духовну структу-

207

ру. Сприйнявши від своїх учителів – науковців одеської школи – уроки мудрості, вчений передав їх учням, будучи й талановитим наставником. У статті «Мій університет» професор писав: «…я все життя тягнувся до фронтовиків, які були моїми вчителями в університеті – до Григо-рія Андрійовича В’язовського, який блискуче викладав українську лі-тературу, до Олени Петрівни Ковальчук, котра відкрила мені античну літературу, до Костя Юхимовича Данилка, що читав лекції з грузинської і білоруської літератур, до Федора Павловича Смагленка – чудового зна-вця української мови. А трохи пізніше моїми друзями стали Михайло Олександрович Левченко, Леон Хачикович Калустян, Михайло Юхи-мович Раковський, Іван Михайлович Дузь, Аркадій Петрович Іванов і багато інших фронтовиків, які своїми науковими працями, своєю без-корисливою діяльністю визначали обличчя нашого університету. Ду-маю, що це вони дали йому розгін у майбутнє. І дуже жаль, що ми тепер щось втрачаємо від того духу творчості і побратимства. Не можу тут не згадати і школу, яку я пройшов у професорів Андрія Володимировича Недзвідського і Артема Амвросійовича Москаленка. Це були унікальні люди, лектори, котрих тепер не так уже й багато у наших вузах. Це були віртуози, артисти, чудові знавці слова у всіх його вимірах і значеннях» [1, c. 256].

Своєю успішною працею філолога В. В. Фащенко, як і чимало представників одеської літературознавчої школи – Г. А. В’язовський, І. М. Дузь, Н. Б. Кузякіна, М. О. Левченко, А. В. Недзвідський, С. П. Іль-йов, Т. С. Мейзерська, Є. М. Прісовський, А. О. Слюсар, Н. М. Шляхова, Є. М. Черноіваненко та ін., у свою найкращу пору і в період розквіту кафедри української літератури довели вагу українського Слова, попав-ши в загальнолюдський код, так витлумачений Ліною Костенко: «Ще в античному світі знали силу мистецтва й науки. Вони знали, що саме література й мистецтво, (а значить, і літературознавство у контексті гу-манітарних наук. – В. С.) дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гума-ністи розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки» [2, c. 11].

Отже, була сформована основа основ наукової традиції: спадковість поколінь, які пройшли справжній вишкіл, що мали на кого рівнятися, зростати в процесі здорової творчої конкуренції; естафетність духу культури і побратимства, підтримані бажанням бути гідними своєї ка-федри й класичного університету, примножувати наукові здобутки не стільки заради своєї особистої слави, скільки заради престижності укра-їністики в системі кращих універсалій філології та гуманітаристики. В такому ключі працювали і працюють вихованці одеської наукової шко-ли не тільки в Одесі (професори Н. М. Шляхова, Є. М. Черноіваненко),

208

але й у Києві (професор В. Є. Панченко), Дніпропетровську (професор Н. І. Заверталюк), Кіровограді (професор Г. Д. Клочек), Вінниці (профе-сор М. П. Стрельбицький) тощо.

Авторитетною, знаною кафедра стала не випадково: тичинівський ви-раз «за всіх скажу, за всіх переболію» завжди був для її представників внутрішньою спонукою до пошуків і реалізації тем, посутніх для розу-міння специфіки університетської науки; тем, хоч і дражливих, але ва-гомих для відкриття новаторських підходів до їх трактування не лише на рівні «чистої науки», але й на рівні донесення здобутків до широкої студентської аудиторії і громадськості. Через те комплекс завдань, по-кладений на плечі вишівського україніста, давав позитивні приклади студентам, як сформувати науковий і творчий тип мислення й досягти успіху в справі безпосереднього запровадження аналітичних знань у виробництво – шкільний і вишівський навчальний процес, у фах жур-наліста і письменника. Бо випускники кафедри досягли успіхів і як по-ети та прозаїки, як-от: Володимир Базилевський, Анатолій Глущак, Іван Григурко, Григорій Гусейнов, Анатолій Качан, Анатолій Колісниченко, Василь Полтавчук, Михайло Стрельбицький, Тарас Федюк та ін. Серед них поки що немає Нобелівських лауреатів, але, сподіваємося, невдо-взі будуть. Адже лауреати Шевченківської та інших престижних премій уже є. Чимало науковців кафедри, особливо старшого покоління, також стали членами НСПУ, виявивши свої креативні здібності у двох сферах творчості.

Одеська школа літературознавства репрезентує собою продуктивну закоріненість у культурні пласти, що витворили феномен Півдня Украї-ни, де злилися багатонаціональні первні, при цьому аж ніяк не притлу-мивши виразність і оригінальність української складової з її неповтор-ним колоритом і ментальністю, що зросла на ґрунті стихій моря і степу та загартувалася на семи вітрах історії, залишивши недоторканим націо-нальне ядро вітчизняної духовності, її європейську ауру.

Список використаних джерел та літератури

1. Фащенко Василь. Мій університет / Василь Фащенко // Історико-літературний журнал. – 2004. – № 10.

2. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала / Ліна Костенко // К. : КМ Academia, 1999.

209

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК НАУК В ОНУТОЧНІ ТА ПРИРОДНИЧІ НАУКИ

УДК 378.4(477.74-21):517.9:929 Плотніков «1955/2006»

О. Д. Кічмаренко

РОЛЬ ПРОФЕСОРА В. О. ПЛОТНІКОВА В СТАНОВЛЕННІ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ АСИМПТОТИЧНИХ МЕТОДІВ В ЗАДАЧАХ

КЕРУВАННЯ

Віктор Олександрович Плотніков відомий математик, засновник Одеської наукової школи з теорії асимптотичних методів дослідження задач оптимального керування і диференціальних рівнянь з багатозначною правою частиною. Його наукові результати заклали початок математичним дослідженням асимптотичних методів в теорії диференціальних включень в Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Франції та США.

Ключові слова: В. О. Плотніков, Одеський університет іме-ні І. І. Мечникова, асимптотичні методи, задачі оптимального керування, диференціальні рівняння з багатозначною правою частиною.

Історія наукових досліджень кафедри оптимального керування та економічної кібернетики тісно пов’язана з історією Одеського університету: перший ректор нашого (тоді Новоросійського університету) Іван Дмитрович Соколов – професор кафедри прикладної математики (механіки) – захистив докторську дисертацію «Про найменші і найбільші величини простих визначених інтегралів». Основні напрямки наукових досліджень І. Д. Соколова – варіаційне числення та аналітична механіка. У 1883 р.

ним було видано курс «Варіаційне числення». Пізніше професори випускники Новоро-

сійського університету Іван Владиславович Слешинський, Владислав Володимирович Цимерман, Дмитро Антонович Крижанівський продо-вжили дослідження в області варіаційного числення.

Іл. 1. І. Д. Соколов (1812-1873)

210

Таким чином, передумови для створення кафедральної наукової тематики виникли практично разом з виникненням нашого університету.

Проф. Віктор Олександрович Плотников відомий математик, засновник Одеської наукової школи з теорії асимптотичних методів дослідження задач оптимального керування та диференціальних рівнянь з багатозначною правою частиною, завідувач кафедри оптимального керування та економічної кібернетики з моменту її заснування – з 1974 до 2006 року.Проф. В. О. Плотніков народився 5 січня 1938 року в місті Ленінграді в сім’ї робітників, під час Великої Вітчизняної війни був жителем блокадного Ленінграда, потім сім’я переїхала до Одеси.

Природа щедро обдарувала Віктора Олександровича світлим розумом, добрим серцем, тонкою інтуїцією, почуттям справедливості і

любов’ю до людей. Відкритість, щирість, відданість справі завжди виділяли Віктора Олександровича.

Середню освіту Віктор Олександрович отримав в Одесі.У 1955 р В. О. Плотніков вступив до Одеського державного

університету імені І. І. Мечникова.У той час на фізико-математичному факультеті університету доцент

С. М. Кіро створив групу студентів, яка факультативно спеціалізувалася в галузі обчислювальної математики. До складу цієї групи входили В. О. Плотніков, П. Д. Варбанець, В. П. Марченко, В. А. Андрієнко та інші. Після основних обов’язкових занять для цієї групи читалися лекції з додаткових розділів чисельних методів, програмування на ЕОМ, розв’язування задач на аналогових обчислювальних машинах. Ці студенти проходили практику в обчислювальних центрах МДУ і АН СРСР (Москва), Інституті кібернетики АН УРСР (Київ).

У 1959 р. була створена лабораторія обчислювальної математики. У лабораторії була встановлена перша в Одесі аналогова обчислювальна машина (АВМ) МПТ-9, яка дозволяла розв’язувати системи лінійних диференціальних рівнянь з постійними та змінними коефіцієнтами. Потім була додатково встановлена АВМ МН-7 (модель нелінійна), яка дозволяла розв’язувати системи нелінійних звичайних диференціальних

Іл. 2. В. О. Плотніков (1938-2006)

211

рівнянь до сьомого порядку з деякими простими нелінійностями. Для освоєння досвіду роботи на машинах даного типу в 1959-1960 навч. році В. А. Андрієнко і В. О. Плотніков пройшли виробничу практику в Інституті прикладної механіки МДУ.

У 1962 році в Одеському університеті кілька лекцій прочитав завідувач відділом ОЦ АН СРСР академік М. М. Моісеєв. Його група займалася проблемою оптимальних траєкторій ракет з метою доставки ядерної зброї і запуску супутників. Дипломна робота В. О. Плотнікова « О п т и м і з а ц і я траєкторій багато-ступеневих ракет», написана під керівництвом проф.

В. Ф. Котова, укла-далася в дану тематику і в 1963-1964 рр. В. О. Плотніков пройшов річне стажування у відділі М. М. Моїсеєва.

Під час стажування В. О. Плотніков відвідував семінари академіка М. М. Моїсеєва в ОЦ АН СРСР, лекції академіка Л. С. Понтрягіна

Іл. 3. Доц. С. М. Кіро із студентами групи обчислювальної математики

Іл. 5. Л. С. Понтрягін (1908-1988)

Іл. 4. М. М. Моісеєв (1917-2000)

212

в Інституті математики АН СРСР, лекції на механіко-математичному факультеті МДУ. Це стажування визначило подальші наукові інтереси Віктора Олександровича в області оптимального керування і асимптотичних методів.

Уже в 1965 р. В. О. Плотніков виступає з доповіддю «Розв’язавання однієї задачі оптимального керування методом Беллмана» на конференції з оптимального математичного програмування в Академмістечку Новосибірська.

В цей же час почалося наукове співробітництво лабораторії обчислювальної математики з кафедрою теорії механізмів і деталей машин Одеського інституту інженерів морського флоту, яку очолював відомий вчений професор В. І. Небеснов. Можливості нової обчислювальної техніки відкрили перспективи дослідження абсолютно нових задач в динаміці суднових комплексів. Для розв’язування цих задач на встановленій в університеті ще в 1962 р. цифровій обчислювальній машині (ЦОМ) Урал-2 знадобилася розробка нових ма-тематичних методів.

Асимптотичні методи можна було застосовувати до дослідження складних систем, що містять істотно різні по масі елементи, тобто й для дослідження суднових комплексів також. Саме тому в наступні роки посилюються взаємні наукові зв’язки Віктора Олександровича з кафедрою проф. В. І. Небеснова і розширюється коло досліджуваних задач оптимального управління, з’являються нові наукові роботи В. І. Небеснова, В. О. Плотникова, Ю. О. Кліха, О. Ф. Макарова.

На конференції, присвяченій 100-річчю Одеського університету, також у 1965 році відбулася спільна доповідь В. І. Небеснова і В. О. Плотнікова на тему «Оптимальне керування головним двигуном при хвилюванні».

Кандидатська дисертація, яку В. О. Плотніков захистив в Одеському університеті в 1969 році під керівництвом проф. В. І. Небеснова, була присвячена чисельно-асимптотичним методам розв’язання задач оптимального керування.

У наступні роки активізується участь у науковій роботі співробітників обчислювального центру Одеського університету, з’являються роботи за участю В. П. Желтікова і С. Д. Гаспаряна.

Іл. 5. В. І. Небеснов (1915-1985)

213

У 1972 р. В. О. Плотніков стає завідувачем кафедрою обчислювальної математики і у складі кафедри створюється секція, що займається розробкою асимптотичних методів в задачах оптимального керування та їх застосуванням до дослідження динаміки і оптимального керування механічними системами.

В цей же час створюється студентська група, що спеціалізується в області оптимального керування. Результати наукової роботи даної гру-пи докладаються практично на всіх всесоюзних конференціях з опти-мального керування і публікуються в наукових журналах.

У 1974 р. на основі секції екстремальних задач кафедри обчислювальної математики була організована кафедра оптимального керування (з 1996 р. кафедра оптимального керування та економічної кібернетики). Віктор Олександрович завідував цією кафедрою з моменту її заснування і до останніх хвилин свого життя.

До 1992 р. до складу кафедри входила госпдоговірна лабораторія, яка виконувала великий обсяг робіт по замовленнях промислових підприємств, НДІ, СКБ, а також брала участь у навчальній та науковій роботі кафедри.

В цей же час працювала філія кафедри у відділі АСУ Чорноморського морського пароплавства, який на той час мав найсучасніші ЕОМ. Керівниками філії кафедри були начальник відділу АСУ ЧМП І. А. Гайдученко і керівник групи В. Д. Лозоватський.

У 1980 р. В. О. Плотніков захистив у Ленінградському університеті докторську дисертацію на тему «Асимптотичні методи в задачах

Іл. 6. Конференція 1974 р. М. М. Воробйов (1-й ряд), М. М. Красовський (5-й ряд)

214

оптимального керування» (науковий консультант проф. В. І. Небеснов, опоненти академік М. М. Моісеєв, проф. А. А. Первозванський, проф. В. С. Новоселов).

З 1982 р. В. О. Плотніков – професор кафедри оптимального керування. У 1987-1988 навч. році Віктор Олександрович декан механіко-математичного факультету. З 1986 р. В. О. Плотніков – голова Спеціалізованої вченої ради К 41.051.05 по захисту кандидатських дисертацій з математики при Одеському університеті. Завдяки саме його зусиллям тільки в нашій спецраді була відкрита спеціальність 01.01.09 «варіаційне числення та теорія оптимального керування». На сьогоднішній день Спеціалізована рада К 41.051.05 єдина в Україні, в якій відбувається захист кандидатських дисертацій з цієї спеціальності. Авторами діючої в Україні програми кандидатського іспиту за спеціальністю 01.01.09 – «варіаційне числення та теорія оптимального керування» є О. І. Третьяк і В. О. Плотніков.

Продовжує працювати науковий семінар кафедри оптимального керування та економічної кібернетики, на якому виступають з доповідями не тільки наші співробітники, аспіранти та магістри, а й доповідачі з інших вузів і наукових установ України та зарубіжжя. І, звичайно ж, велика частина наукових досліджень присвячена розробці асимптотичних методів в задачах оптимального керування. Кафедральні наукові теми також залишаються в цій області математики.

Математичний талант ученого поєднувався з педагогічною діяльністю Віктора Олександровича. Він блискуче читав лекції, багато сил віддав роботі зі своїми учнями. Віктор Олександрович підготував 21 кандидата наук з України, Алжиру, Болгарії, В’єтнаму, Йорданії. Учні Віктора Олександровича продовжують наукові дослідження в галузі асимптотичних методів в задачах оптимального керування та застосовують його до широкого класу нових задач.

В. О. Плотніков опублікував понад 250 наукових і науково-методичних робіт, в тому числі 6 монографій.

У своїй науковій діяльності Віктор Олександрович співпрацював з представниками різних математичних шкіл: Інституту математики АН СРСР, кафедри оптимального керування МДУ, кафедри обчислювальної математики фізичного факультету МДУ, Інституту математики Білоруської АН, Санкт-Петербурзького університету, а також Свердловської, Іркутської, Новосибірської, Київської, Харківської, Чернівецької та Болгарської наукових математичних шкіл.

215

Появі і закріпленню наукових контактів та співпраці з провідними вітчизняними та зарубіжними організаціями та науковцями сприяла не тільки активна участь В. О. Плотнікова та його учнів у наукових конференціях, семінарах та школах, які проводяться в різних наукових установах СРСР, а й організація міжнародних наукових конференцій на базі Одеського університету.

Так, в 1974 р. на базі Одеського університету пройшла III Всесоюзна конференція з теорії ігор. Головою оргкомітету конференції був М. М. Моісеєв. Основну організаційну роботу по проведенню конференції в університеті виконувала тільки що створена кафедра оптимального керування. У роботі конференції взяли участь багато відо-мих учених у галузі теорії ігор та оптимального керування, в тому числі М. М. Красовський, М. М. Воробйов, Б. М. Пшеничний, Ю. Б. Гермейер, С. М. Нікольський.

Також кафедра брала активну участь в організації наукових конференцій «Диференціальні та інтегральні рівняння та їх застосування» (1987 р), «Диференціальні та інтегральні рівняння» (2000 р).

В. О. Плотніков заснував наукову школу з теорії асимптотичних методів дослідження диференціальних рівнянь з багатозначною і розривною правою частиною. Результати наукової школи В. О. Плотнікова широко відомі не тільки в Україні та країнах колишнього Радянського Союзу, а й за кордоном.

З 2010 року зусиллями кафедри проводиться Міжнародна літня математична школа пам’яті Віктора Олександровича Плотнікова. У роботі конференції брали участь науковці з Білорусії, Болгарії та Росії, Туреччини, України та Чехії.

Віктором Олександровичем і його учнями було отримано обґрунтування теорем М. М. Боголюбова і А. М. Тихонова для диференціальних включень, обґрунтовано побудову асимптотичного розв’язку задачі Коші і крайової задачі для систем диференціальних рівнянь, що містять сингулярні збурення, запізнення, імпульсні дії на скінченому і нескінченому проміжках, доведені теореми існування та єдиності розв’язків квазідиференціальних рівнянь в локально-компактних і повних метричних просторах, обґрунтовано метод усереднення для квазідіфеpенціальних рівнянь в метричних просторах, розроблені алгоритми чисельних і чисельно-асимптотичних методів розв’язання задач оптимального керування. Огляд наукових результатів В. О. Плотнікова можна знайти в [1-2].

216

Розробка цих питань має значення не тільки як узагальнення теорії диференціальних рівнянь, а й завдяки численним застосуванням до дослідження задач оптимального керування, теорії ігор, економіки. Ре-зультати в даному напрямку поклали початок математичним досліджен-ням асимптотичних методів в теорії диференціальних включень в Росії, Білорусії, Болгарії, Польщі, Франції, США.

Список використаної літератури

1. Плотников А. В. Обзор результатов В. А. Плотникова / А. В. Плотников, Н. В. Скрипник // Вісник Одеськ. нац. ун-ту. Матем. і мех. – 2010. – Т. 15, вип. 18. – С. 71-87.

2. Klimchuk S. Overview of V. A. Plotnikov’s research on averaging of differential inclusions / S. Klimchuk, A. Plotnikov, N. Skripnik // Physica D. – 2012. – Vol. 241, № 22. – P. 1932-1947.

217

УДК 54:000.9:378.4(477.74-21)«1817/1933»

О. М. Чеботарьов

ВИТОКИ РОЗВИТКУ ХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Надано ретроспективний аналіз розвитку хімічних досліджень в Одесі з 1817 по 1933 рр. Відмічено ключову роль Рішельєвського лі-цею в освітньому просторі Причорномор’я Росії в підготовці ви-сокопрофесійних кадрів, що стало підґрунтям для відкриття Ім-ператорського Новоросійського університету. Розглянуто участь відомих вчених у становленні хімічної науки в ІНУ та підготовки фахівців з хімії. Показано, що хімічний факультет Одеського уні-верситету є прямим спадкоємцем кращих традицій і надбань функ-ціональних принципів та найпередовіших напрямків вищої освіти та науки.

Ключов і сл ова: історія хімії, традиції, Рішельєвський ліцей, Імпе-раторський Новоросійський університет, Одеський університет

Два джерела живлять розвиток хімії – потреби повсякденного жит-тя та духовне прагнення до пізнання світу. З одного боку, це приплив реальних знань, з іншого – розвиток ідей та філософських поглядів. У різні епохи формування культури та залежно від духовних особливос-тей окремих народів у розвитку хімії переважали або обидва напрями, або один з них. Історія хімії – це тільки частина культури людства, яка залежить від рівня економіки, політики, суспільних відносин, оскільки виникнення хімії пов’язане з розвитком цивілізації.

Можна вважати, що у першій половині XIX століття на території Но-воросійського краю Російської імперії початок стрімкого розвитку хімії пов’язаний зі створенням у 1817 році в Одесі Рішельєвського ліцею. З самого початку в ліцеї було два відділення: фізико-математичне, на яко-му викладалася хімія, та юридичне. На той час Південь Росії набагато швидше від багатьох центральних губерній втягувався в капіталістич-ний розвиток, що вимагало все нових і нових спеціалістів для сільського господарства і промисловості, освічених урядовців державних установ, управителів різних приватних господарств. З цього приводу в 1837 році був затверджений новий статут Рішельєвського ліцею в Одесі, який за структурою, навчальними планами і програмами наближався до вищого учбового закладу.

218

Перший хімічний кабінет і відповідна лабораторія в ліцеї були засно-вані тільки в 1839 році. Вже в 1849 році вони мали на оснащенні 753 хі-мічні препарати, біля 300 приладів і апаратів, а також 623 одиниць фар-форового та скляного посуду. Першим завідувачем хімічного кабінету був Х. Г. Гассгаген – магістр хімії і мінералогії університету Св. Володи-мира, призначений виконуючим обов’язки професора хімії і технології в листопаді 1837р.; затверджений професором в березні 1839 р. На той час його основний науковий інтерес у більшості своїй носив приклад-ний характер і пов’язаний з хімічним дослідженням морських, озерних і лиманних вод та лікувальних грязей Новоросійського краю [1].

У 1841 році за потребами швидкого освоєння територій Півдня країни, а не тільки як данина Європейській системі освіти, при Рішельєвському ліцеї було створено ще одне відділення – камеральне. Камеральні науки – це спеціальний цикл адміністративних і економічних дисциплін, які викладалися у 17-18 ст. в університетах Германії та інших Європейських держав (в Росії з другої половини 19 ст). На камеральному відділенні Рішельєвського ліцею вивчалися економіка, фінанси, торгівля, комер-ція, фізика, хімія, фізична географія, технологія, сільське господарство, архітектура та російське законодавство. Це відділення було найбільш чисельним. Тут готували державних службовців, а також юристів в га-лузі державного і приватного права. Камеральне відділення, – як пише І. Міхневич [1], – отримало початок в Рішельєвському ліцеї в той час, коли ще жоден з російських університетів не мав відділень (факульте-тів), виключно зайнятих науками природничо-господарськими для по-треб відповідної місцевості.

Вагомою ознакою престижності одержання освіти і визнання рів-ня викладання природничих дисциплін в Одесі має факт перебування Д. І. Менделєєва на посаді старшого учителя в гімназії при Рішельєв-ському ліцеї з жовтня 1855 року по травень 1856 року [2]. Про це свід-чить відповідна меморіальна дошка з барельєфом Д. І. Менделєєва на одному з будинків ліцею по вулиці Дерибасівська, 16. Відомий всьому світу вчений-хімік, автор Періодичного закону та Періодичної системи хімічних елементів закінчив із золотою медаллю Петербурзький Голо-вний педагогічний інститут та отримав звання старшого вчителя в черв-ні 1955 року. За час перебування в Рішельєвському ліцеї Д. І. Менделєєв викладав математику, фізику та природничі науки. Весь вільний час пе-ребування в Одесі він присвятив завершенню магістерської дисертації «Удельные объемы», яку блискуче захистив у вересні 1856 року на фізи-ко-математичному факультеті Петербурзького університету.

219

П’ять університетів, які існували на той час у Росії (Петербурзький, Московський, Харківський, Казанський та Київський), а в Одесі – Рі-шельєвський ліцей не могли повністю забезпечити кваліфікованими спеціалістами у різних галузях господарської діяльності та державного управляння Новоросійський край. Це в свою чергу стало підґрунтям для створення у 1865 році в Одесі на базі Рішельєвського ліцею Імператор-ського Новоросійського університету (ІНУ).

Перші дослідження з хімії в ІНУ мали місце на трьох кафедрах при-родничого відділу фізико-математичного факультету: хімії, технічної хі-мії та кафедри агрохімії. Їх організатором був професор М. М. Соколов [3, с. 470; 4, с. 128] (перший декан фізико-математичного факультету з 1865 по 1868 рр.). З ім’ям М. М. Соколова, вихованця Петербурзького університету, пов’язані перші наукові досліди в галузі органічної хімії, виконані в ІНУ. М. М. Соколов закінчив два факультети: юри дичний фа-культет в 1842 р. і фізико-математичний факультет в 1847 р. В 1851-1852 рр. удосконалював хімічну освіту в Гессенському університеті та у Парижі. Саме він (разом з О. М. Енгельгардтом) організував у Петербур-зі перший російський хімічний журнал і першу загальнодоступну хіміч-ну лабораторію (1857). Учень М. М. Соколова відомий хімік О. П. Лачи-нов відзначав його здібності експериментатора та педагогічний талант [5, с. 216]. Найбільше значення з досліджень, виконаних М. М. Соколо-вим у стінах ІНУ, мала робота, присвячена синтезу, вивченню будови та хімічних перетворень молочної кислоти.

Учень М. М. Соколова по Петербурзькому університету О. А. Вері-го захистив магістерську дисертацію «Азобензид и его гомологи» в ІНУ (1866 р.) та в 1871 р. в Києві – докторську дисертацію «О реакции пря-мого присоединения к группе азобензида» [5, с. 217]. Це перша доктор-ська дисертація в галузі хімії, яка була виконана в ІНУ. О. А. Веріго був талановитим лектором і ентузіастом хімічної освіти. Згадуючи про ньо-го, один з його учнів П. Г. Мелікішвілі пізніше писав: «Завдяки ясному й живому викладу курсу хімії, блискуче підкріпленого дослідами, вна-слідок своєї дохідливості і чуйності до запитів тодішнього студентства О. А. Веріго став одним з найулюбленіших професорів, а разом з тим хімія стала однією з популярних наук в ІНУ» [5, с. 217]. У перші роки роботи в ІНУ учений проводив дослідження в галузі хімії азосполук і мали дуже велике значення як для подальшого розвитку теорії хіміч-ної будови, так і для розвитку хімії барвників та їх напівпродуктів. Не менш важливими були роботи вченого з вивчення властивостей і хіміч-ної будови фумарової, яблучної і гліцеринової кислот. Ці роботи були безпосереднім продовженням досліджень, виконаних М. М. Соколовим.

220

Найбільш цікавою з цього циклу є робота (виконана разом з П. Г. Мелі-кішвілі), в якій доведено, що при дії хлористого водню на оксикислоти іде заміщення хлором спиртових гідроксильних груп. З перших років роботи хімічних лабораторій набула вирішення ціла низка стереохі-мічних проблем, визначено взаємний вплив атомів у молекулах. Таким чином, хіміки ІНУ зробили істотний внесок у розвиток теорії хімічної будови О. М. Бутлерова та синтетичної органічної хімії. Багато робіт одеських хіміків мали зв’язок з вивченням стереохімічних проблем. Це роботи професорів В. М. Петріашвілі, Ю. Ф. Клименко.

Ю. Ф. Клименко [6, с. 61] закінчив Московський університет в 1863 р. Магістерську дисертацію «О пировиноградной кислоте» і докторську «Материалы для истории молочной и пировиноградной кислот» він за-хистив в ІНУ у 1872 і 1879 рр. відповідно. Дослідник пройшов тут до-вгий шлях від лаборанта до заслуженого професора хімії. Його роботи з вивчення хімічних властиво стей молочної, піровиноградної і лимонної кислот та їх похідних, шляхи їх синтезу, а також вивчення взаємодії ли-монної кислоти з п’ятихлористим фосфором були актуальними та ціка-вими широкому колу науковцям того часу.

Одним з кращих учнів проф. О. А. Веріго був В. М. Петріашвілі (Пе-трієв) [3, с. 389; 6, с. 407], вихованець ІНУ, який закінчив у 1870 р., а перші його роботи в галузі хімії азосполук виконані під керівництвом О. А. Веріго. В подальшому він вніс значний внесок у вивчення нена-сичених стереоізомерних кислот, розвинув і продовжив дослідження В. В. Марковнікова про взаємний вплив атомів у хімічних сполуках, який на той час (1871-1873 рр.) був завідувачем кафедри хімії. У 1872 р. В. М. Петріашвілі захистив магістерську дисертацію «Материалы к изучению групп азобензида». Докторська дисертація ученого була при-свячена розвитку нового напряму «О моно- и диоксималоновых кисло-тах» (1877 р.). В 1881 р. його обрали ординарним професором кафедри технічної хімії, а в 1905 р. – деканом фізико-математичного факультету. Продовжуючи дослідження свого вчителя проф. О. А. Веріго, він ви-вчав різноманітні реакції приєднання до малеїнової і фумарової кислот. У процесі роботи встановив, що ці стереоізомерні кислоти вступають у реакції приєднання з різною швидкістю. Праці В. М. Петріашвілі також були значним внеском у розвиток проблеми взаємного впливу атомів у мо лекулі. Крім того, дослідник вивчав реакції взаємодії цинкетилу з се-реднім естером фумарової кислоти. В результаті цієї роботи була деталь-но вивчена етилянтарна кислота. Дослідження В. М. Петріашвілі були основою у вивченні насичених і ненасичених двоосновних кислот і зна-йшли подальший розвиток у працях П. Г. Мелікішвілі і С. М. Танатара.

221

Неабиякий внесок у справу вивчення ненасичених кислот вніс П. Г. Мелікішвілі (Меліков), вихованець ІНУ (1872 р.), видатний вчений, згодом член-кореспондент АН СРСР і перший ректор Тбіліського уні-верситету в 1918-1927 рр. У 1873–1891 рр. П. Г. Мелікішвілі, працюючи лаборантом, виконав серію робіт, присвячених вивченню властивостей кро тонової, ізокротонової, ангелікової, тіглінової, акрилової і метакри-лової кислот [3, с. 332; 5, с. 220]. Ці роботи можна назвати класичними, оскільки вони стали першим широким й всебічним дослідженням тоді ще мало вивчених ненасичених кислот. Дослідник вивчив дію хлор-новатистої кислоти на всі згадані вище кислоти. Він відзначив різний механізм її приєднання до ненасичених кислот. П. Г. Мелікішвілі де-тально вивчив властивості хлорованих оксикислот, добутих в результаті вказаної реакції, зокрема, процес перетворення їх у гліцидні кислоти, які вперше були відкриті і ретельно ви вчені. П. Г. Мелікішвілі дослідив шляхи перетворення хлорзаміщених ненасичених кислот в нехлорова-ні шляхом відновлення цинком при наявності сірчаної кислоти, а також ізомеризацію ізокротонової кислоти в кротонову і ангелікової в тіглінову під впливом соляної кислоти. Результати проведених досліджень були однією з перших публікацій у світовій хімічній літературі про взаємне перетворення цис-транс-ізомерів. Вони збагатили органічну хімію но-вим експериментальним матеріалом, мали велике значення для розвитку уявлень про геометричну ізомерію ненасичених сполук і для розвитку хімії органічних спо лук із мішаними функціями, а роботи по вивченню стереохімії кро тонових кислот, які обговорювались на VII Всеросійсько-му з’їзді природознавців і лікарів в Одесі (1883 р.), викликали глибокий інтерес великого російського хіміка О. М. Бутлєрова, який брав участь у роботі з’їз ду. Роботи П. Г. Мелікішвілі по вивченню ненасичених кис-лот становлять основу магістерської дисертації «О произвоных акри-ловой кислоты» (1881 р.) та докторської – «О производных изомерных кротоновых кислот», яку він успішно захи стив у 1885 р. [5, с. 220] Та-лановитий хімік-експериментатор з надзвичайно глибоким теоретичним досвідом, він протягом 40 років працював в університеті, читав лекції з органічної і неорганічної хімії, керував практикумом з ор ганічної, ана-літичної і неорганічної хімії, був керівником і душею студентського на-укового гуртка. Акад. М. Д. Зелінський писав про нього: «Пам’ять про Мелікова, який був моїм першим учителем, я бережу як кращу згадку про студентські роки, проведені мною в Новоросійському університеті» [5, с. 221].

Велике значення для розвитку стереохімії, зокрема для вирішення проблем геометричної ізомерії, мали дослідження уродженця Одеси,

222

С. М. Танатара, який закінчив фізико-математичний факультет ІНУ в 1872 р. [3, с. 484]. Після майже дворічного закордонного відрядження з удосконалення хімічної освіти в Німеччині він почав працювати в хі-мічній лабораторії ІНУ, водночас викладав хімію в реальному училищі. В 1880 р. захистив магістерську дисертацію «О строении фумаровой и малеиновой кислот», в 1891 р. – докторську: «К вопросу и причинах изомерии малеиновой кислот» [5, с. 221]. З 1880 р. він працював доцен-том, а потім професором ІНУ. Наукові інтереси С. М. Танатара з самого початку були цілком визначеними. Значну частину своїх праць учений присвятив вивченню стереоізомерії фумарової і малеїнової кислот. Уже в ранніх працях (1880 р.) він встановив, що ці кислоти виявляють різну реакційну здатність [7, с. 93]. Дослідник при вивченні проблем стереоізо-мерії застосував фізико-хімічні методи, виявивши, що цис-транс-ізомери характеризуються різним запасом енергії. Вивчаючи лабільні і стабільні ізо мери, він багато уваги приділив процесам цис-транс-ізомеризації. Ро-боти по вивченню взаємних перетворень фумарової і малеїнової кислот проводились ним у 1890-1910 рр. При цьому вперше відкрита ізомери-зація під впливом іншої хімічної реакції, що відбувається в реакційній суміші, яка названа «ізомеризацією під впливом хімічної індукції». Всі ці праці – класичні дослідження в галузі цис-транс-ізомеризації. Йому ж належить розробка ряду методів синтезу ненасичених кислот, зокре-ма, метод добування фумарової кислоти з дихлороцтової під впливом металевого срібла. С. М. Танатар вперше в світовій літературі запро-понував використати перманганат калію для вивчення будови ненаси-чених сполук.

Значний вплив на становлення теоретичних основ стереоізомерії се-ред хіміків ІНУ надав учень всесвітньо відомого вченого хіміка-органіка О. М. Бутлерова, ще по Казанському університету, проф. В. В. Марковні-ков [3, с.324]. Як в лекціях, так і на засіданнях Вченої ради ІНУ В. В. Мар-ковніков неодноразово виступав на захист пріоритету О. М. Бутлєрова у створенні теорії хімічної будови. Він широко викладав свої погляди про взаємний вплив атомів у молекулі, вказуючи на необхідність ретельного вивчення цієї проблеми. В своїх доповідях в університеті він підкрес-лював, що «нова теорія становить безмежне поле для досліджень і вод-ночас часто сама вказує способи для перевірки її висновків». Вислов-люючи на той час прогресивні погляди щодо перспектив роз витку теорії хімічної будови, В. В. Марковніков підкреслював необхідність широко-го впровадження математичних методів в органічну хімію. Він говорив: «... поряд з експериментальною хімією повинна створи тись математич-

223

на хімія, подібно до того, як існує математична фізи ка поряд з фізикою експериментальною». Лекції В. В. Марковнікова були опубліковані в «Записках Новороссийского университета» і стали надбанням широкого кола студентів [7, с. 90]. У стінах університету він продов жував експе-риментальні дослідження над продуктами окиснення дихлоргідрину і над ізомерами піровиноградної кислоти. Під його керівництвом були виконані дослідження перетворень етилкротонової кислоти, полі-меризації ізомасляного альдегіду і розроблено безперервний спосіб добування естерів. З цього часу багато робіт з органічної хімії при-свячувалося розробці проблем, безпосередньо зв’язаних з розвитком теорії хімічної будови.

О. А. Веріго та С. М. Танатар, окрім досліджень з органічної хімії плідно займались розвитком нового на той час напрямку – фізичної хімії [7, с. 15]. Вперше курс фізичної хімії в ІНУ був прочитаний у 1888/89 рр. проф. О. А. Веріго. З 1889 р. фізичну хімію почав читати професор С. М. Та-натар, який викладав її аж до 1917 р. До викладання фізичної хімії та проведення практикумів з цієї дисципліни залучалися Ю. Ф. Кліменко, Л. В. Писаржевський, Є. С. Єльчанінов, А. М. Саханов, Я. П. Мосешві-лі, П. М. Павлов. Паралельно з викладанням фізичної хімії проводився спеціальний практикум з термохімії. У 1896 р. в навчальний процес було введено самостійний лекційний курс електрохімії, а з 1902 р. практич-ні заняття з цієї дисципліни. Змістовні роботи, присвячені визначенню сили хімічної спорідненості (1885 р.) і вивченню швидкості реакцій при подвійних розкладах, виконав проф. В. М. Петріашвілі. Результатом його досліджень стало підтвердження закону діючих мас. Ряд видатних робіт у галузі термохімії і теорії розчинів виконав проф. С. М. Тана-тар. Разом з учнями і співробітниками він про вів детальне дослідження ряду хімічних реакцій у спиртових розчинах і визначив теплоти нейтра-лізації і розчинення багатьох органіч них кислот. Виміряв депресії, які викликають електроліти в бінарних сумішах. Певний вклад у розви-ток фізичної хімії внесли праці професора П. Г. Мелікішвілі, який при вивченні пероксидів і надкислот широко застосовував фізико-хімічні методи дослідження.

З грудня 1917 р. у стінах ІНУ розгорнулась наукова діяль ність одного з найбільш видатних фізико-хіміків – майбутнього акад. О. Н. Фрумкіна [3, с. 532]. Він закінчив Одеське реальне учи лище Св. Павла в 1912 р. Протягом 1912-1914 рр. вчився у Стразьбурзі і Берні, а в 1915 р. екстер-ном закінчив ІНУ. Працював лаборантом металургійного заводу в Одесі. Завдяки клопотанню проф. П. Г. Мелікішвілі О. Н. Фрумкіна залишили в університеті в якості професорського стипендіата з 1917 до 1920 р.

224

За ці три роки О. Н. Фрумкін написав декілька важливих робот з тео-рії електрокапілярних явищ. У подальшому він поєднав питання власно електрохімії і вчення про електрокапілярні явища. Це дало поштовх до розвитку теорії подвійного електрично го шару на межі поділу фаз ме-тал-розчин і далі привело до створення електрохімічної кінетики, яка базувалась на молекулярній картині електродних явищ. Велике значення для фізичної та колоїдної хімії мали роботи акад. О. Н. Фрумкіна, при-свячені вивченню адсорбції і орієнтації молекул на межі розподілу фаз розчин-повітря та механізму прилипання газових бульбашок на поверх-ні металу у роз чинах електролітів. Ці роботи виявили значний вплив на розвиток теорії флотації і проблеми стійкості тонких плівок.

Завдяки вихован цеві університету (1898 р.) відомому фізико-хіміку професору П. М. Павлову, в університеті в передреволюційні роки за-початкувався оригінальний напрямок дослідження у галузі термоди-наміки конденсованих систем. Він дослідив роль поверхневих явищ в змінах агрегатного стану твердих речовин. Ввів поняття про негативну поверхневу енергію [3, с. 378]. Таким чином, на 1917 р. у ІНУ склали-ся сприятливі для відкриття кафедри фізичної хімії умови: накопичено певний досвід читання лекцій з фізичної хімії, створена фізико-хімічна лабораторія, визначились основні напрямки розвитку фізико-хімічних досліджень – хімічна кінетика, тео рія розчинів, електрохімія, поверхне-ві явища. П. М. Павлова обрали професором нової кафедри фізичної та колоїдної хі мії у 1917 р., а у 1919 р. він став її завідувачем.

У стінах ІНУ у 80-і рр. XIX ст. починається наукова діяльність ви-пускника ІНУ (1884 р.), майбутнього Героя Соціалістичної Праці, акад. М. Д. Зелінського, який був учнем П. Г. Мелікішвілі [5, с. 221]. Перша його студентська робота, опублікована в 1884 р., присвячувалась ви-вченню однієї з гліцидних кислот. У 1885-1888 рр. він проходив наукове стажування у Німеччині (Гьоттигенський і Лейпцігський університети); в ІНУ працював з 1888 по 1892 рр. Це був період напруженої діяльності, становлення наукових інтересів молодого вченого, який створив згодом у Московському університеті всесвітньо відому школу хіміків-органі-ків. Особливо цікавими були його досліджен ня в галузі хімії тіофену, виконані в Геттін гені і узагальнені потім у магістерській дисертації «К вопросу о изомерии в тиофеновом ряду», яку він успішно захистив в Одесі в 1889 р. В ній він на основі точних експериментальних даних співставив гомологічні ряди бензолу і тіофену, показав їх подібність. Учений провів ряд досліджень в галузі стереохімії. Якщо П. Г. Мелі-кішвілі, С. М. Танатар, В. М. Петріашвілі вивчали стереохімію ненаси-чених кислот, то М. Д. Зелінський продовжував досліди М. М. Соко-

225

лова, Ю. Ф. Клименка, О. А. Веріго по вивченню оптично-активних речовин. Ґрунтовно цікавив ся він стереоізомерією двоосновних кислот диалкілянтарного типу. Результати їх були об’єднані в докторській дис-ертації «Исследования явлений стереоизомерии в рядах насыщенных углеродных соединений» [5, с. 222], яку він успішно захистив у 1891 р. Ним було синтезовано цілий ряд похідних янтарної, глутарової, адипі-нової і пімелінової кислот. Ці різноманітні синтетичні роботи надзви-чайно збагатили експериментальний і теоретичний матеріал органічної хімії, сприяли розвитку стереохімії.

Виступаючи як активний організатор наукових досліджень, М. Д. Зе-лінський згуртував навколо себе і виховав когорту талановитих учнів. «Лабораторія під склепінням» (сучасна кафедра органічної хімії, вул. Преображенська, 24) була місцем цікавих наукових дискусій. Не ви-падково один з його учнів, Ш. М. Безредка, в 1892 р. написав і видав в Одесі перший в Росії посібник з стереохімії, в якому він висловлював сміливі та про гресивні погляди під час виконання цих робіт [7, с. 95]. За-ймаючись дослідженням з органічної хімії, М. Д. Зелінський цікавився і суміжними галузями наук. Особливо плідними були його хімічні до-слідження, пов’язані з проникненням хімії в фізику, біологію, геологію та інші науки. Плідна творча діяльність М. Д. Зелінського в галузі ор-ганічної хімії збагатила науку та знаннями колег, які працювали з ним, вчились у нього майстерності експериментатора і сміливості мислення вченого. За час наукової діяльності в ІНУ (1884-1892 рр.) разом зі своїми учнями вченим опубліковано 43 наукові праці. Лабораторія органічної хімії Одеського університету з гордістю носить його ім’я, а у фойє кор-пусу хімічного факультету встановлено бюст М. Д. Зелінського.

Починаючи з 90-х рр. XIX ст. і до кінця свого життя, дослідження хіміків-органіків в університеті очолив видатний вчений, вихованець ІНУ (1888 р.), учень П. Г. Мелікішвілі, майбутній член-кор. АН СРСР, проф. П. І. Петренко-Крітченко [3, с. 389; 7, с. 96]. Після закінчення уні-верситету (1888 р.) він захистив у 1889 р. ма гістерську дисертацію «О влиянии замещения на ход некоторых реакций», а в 1894 р. – доктор-ську: «О тетрагидропироновых соединениях». Ним опубліковано понад 100 робіт в галузі органічної хімії. П. І. Пет ренко-Крітченко був широ-ко ерудованим ученим, прекрасним експериментатором. Він вивчав хід реакцій різноманітних кетонів з фенілгідразином, бісульфатом калію, гідроксиламіном, п’ятихлористим фосфором, а також вплив заміщення на швидкість вказаних перетворень. Дослідження показали, що чим роз-галуженіший ланцюг у молекулах кетонів, чим більше нагромадження в

226

карбонільній групі, тим повільніше проходять вказані реакції. Спостері-гались особливо великі просторові перешкоди, коли карбонільна група загромаджена з однієї сторони розгалуженим аліфатичним, а з другої – аліциклічним радикалом. Його роботи стали важливим внеском у справу розвитку теорії просторових перешкод, які не втратили свого значення до нашого часу. Поряд з теоретичними роботами дослідник багато зробив у галузі синтезу гетероциклічних сполук і вперше від-крив реакцію аміноалкілування, не зовсім справедливо названу тепер реакцією Манніха.

Від дня заснування ІНУ хіміки Одеси проводили систематичне вивчен-ня природних ресурсів Півдня Росії і різноманітних матеріалів промисло-вого і природного походження, а також сільськогосподарських та харчо-вих продуктів за допомогою фізико-хімічних і хіміко-аналітичних методів дослідження. Так незадовго до від’їзду до Москви (1893 р.) М. Д. Зелін-ський влітку 1891 р. на запрошення В. О. Ковалевського взяв участь в екс-педиції, організованій для дослідження глибинних пластів Чорного моря [7, с. 95]. М. Д. Зелінський разом з Є. М. Брусиловським провів хімічні дослідження вод та намулу з різних глибин Чорного моря. Результати цих досліджень показали бактеріальне походження сірчаного водню, який знаходиться в чорноморській воді. Зміст цієї роботи був повідомле-ний на засіданні Російського фізико-хімічного товариства. Він писав про те, що певні види бактерій пристосовувались до життя в морській воді, а утворення сірководню пов’язане з діяльністю таких бактерій. Саме в цьому він вбачав шляхи розв’язання ряду важливих проблем, в тому числі проблеми походження нафти. Він був переконаним прихильником теорії органічного її походження.

Одним з послідовних дослідників природних ресурсів Одеси і Причорномор’я був проф. О. А. Веріго. Так, в основу рішення міську-прави Одеси (1869 р.) про спорудження міської водонасосної станції на р. Дністер лягли його хіміко-аналітичні дослідження природних вод. На-укова діяльність вченого з дослідження піщаних ґрунтів Пересипу дове-ла їх придатність для цілей очищення каналізаційних вод, що дозволи-ло створити в Одесі перші у Росії поля зрошення [8]. З початку 1877 р. проф. О. А. Веріго займався вивченням природи та хімічного складу вод і грязей Одеських лиманів у зв’язку з їх курорто логічним використан-ням [5, с. 227]. Досліджуючи цілющі грязі одеських лиманів, він знай-шов у них цілий ряд речовин, які є продуктами відновлення і розкладу неорганіч них і органічних речовин: сірку, сірчисті і сірчануватисті солі, аміак і амонійні солі органічних кислот. Завдяки О. А. Веріго в Одесі

227

(1886 р.) було відкрито першу хімічну лабораторію з контролю за якістю харчових продуктів, що сприяло боротьбі про ти їх фальсифікації [9]. За дорученням Міністерства фінансів Росії проф. О. А. Веріго організував Центральну лабораторію Міністерства фінансів в Одесі для потреб ви-нної монополії. Тут він проводив дослідження денатурованого спирту для технічних цілей, зокрема, в якості палива. Ним вивчався хімічний склад суміші спиртів, вдосконалю валися методи визначення сивушних масел у винному спирті.

Значний доробок у розвиток сільськогосподарського виробництва вніс проф. П. Г. Мелікішвілі. Він ретельно досліджував хімічний склад рослин і зробив вагомі висновки щодо зв’язку хімічно го складу пше-ниці з кліматичними та ґрунтовими умовами півдня Росії; успішно ви-рішував проблеми боротьби з шкідниками виноградної лози. Його на-укові інтере си пов’язані також з космохімією: про ведені детальні ана-лізи складу і хімічної природи метеоритів. П. Г. Мелікішвілі відкрив нові якісні реакції на ніобій, тан тал і на молібденову кислоту, розро-бив методику визначення фосфорної кисло ти [7, с. 38]. Починаючи з 1897 р., він разом зі своїм учнем Л. В. Пісаржевським до сліджував пе-роксидні сполуки. Вихованець ІНУ (1896 р.) проф. Л. В. Писаржевський [3, с. 394], працював в університеті з 1896 по 1904 рр., згодом акад. АН УРСР (1925 р.), акад. СРСР (1930 р.), відомий піонерськими роботами в галузі дослідження електронних процесів хімічних реакцій. Перші на-укові студентські роботи Л. В. Пісаржевського були пов’язані з дослі-дженнями хімічного складу вод одеських лиманів і Чорного моря.

Велику увагу прикладним дослідженням, пов’язаним з різними га-лузями науки і техніки, приділяв проф. С. М. Танатар. У 1910 р. він ви-дав посібник з якісного хімічного аналізу, в якому впроваджував ідею, що власно якісний аналіз – перша практична школа майбутнього приро-дознавця, тому що саме цей розділ аналітичної хімії знайомить з логі-кою та прийомами початкового хімічного експерименту [7, с. 38]. Він визначав вміст йоду в водоростях Чорного моря, вивчав нові реакції на талій, а також фізико-хімічні властивості цементу стародавнього Херсо-несу, тим самим допомагав в дослідженнях археологів. В роки першої світової війни вчений займався розробкою принципу дії протигазів.

З 1897 р. в Центральній лабораторії Міністерства фінансів, засно-ваній О. А. Веріго в Одесі, почав працювати відомий хімік-аналітик А. С. Комаровський [7, с. 39]. Уродженець Одеси, він навчався спочат-ку у Московському університеті, потім вчився і працював за кордоном. Працюючи у проф. О. А. Веріго, А. С. Комаровський відкрив реакцію

228

ароматичних альдегідів з вищими спиртами, яка набула його імені. Ця реакція отримала розвиток у вигляді розробленого колориметричного методу визначення вищих спиртів в етиловому спирті і вині, що значно сприяло підвищенню контролю за якістю алкогольної продукції. Най-більш плідна педагогічна і наукова діяльність вченого почалася з 1918 р. спочатку в університеті, а потім у ряді одеських вузів. Він працював у галузі аналітичної хімії рідкісних елементів, продовжуючи цим самим напрям з розвитку аналітичних ро біт, які зародились ще в ІНУ.

Значний внесок в становленні геохімічних досліджень природних ресурсів Півдня Росії зробив проф. Є. С. Бурксер [3, с. 86; 7, с. 40], ви-пускник ІНУ (1909 р.), з 1925 р. член-кор. АН УРСР, учень П. Г. Мелі-кішвілі. Він одним з перших в Росії почав досліджувати радіоактивність мінеральних вод і гірських по рід в заснованій ним в 1910 р. радіологіч-ній лабораторії в Одесі. Проф. Є. С. Бурксер запропонував метод ви-мірювання радіоактивності лікувальних грязей одеських лиманів. Він багато працював по вивченню розсіяних елементів і розробив методику добування літію, рубідію, цезію. В подальшому вчений виконав велику роботу з геохімії природних газів України.

У 1920 р. Імператорський Новоросійський університет був реоргані-зований, та на його базі створено Фізико-математичний інститут (Фіз-матін), Інститут гуманітарно-громадських наук та Медичний інститут. Спочатку кафедри хімії працювали в складі Фізматіну, а після припи-нення свого існування в 1921 році його хімічне відділення перейшло до політехнічного інституту і частково до складу Одеського інституту народної освіти (ОІНО). В свою чергу, хіміко-фармацевтичне відділення реорганізовано в новий Хіміко-фармацевтичний інститут.

З початку заснування ОІНО у 1920 році в його складі було відкри-то кафедру хімії та навчально-допоміжний кабінет хімії (завідувач Ф. Я. Менчіковський випускник фізико-математичного факультету Но-воросійського університету). Створений на початку 1921-22 навчально-го року при ОІНО факультет професійної освіти можна вважати прямим спадкоємцем Новоросійського університету тому, що він одержав біль-шу частину його матеріально-технічної бази та значну кількість профе-сорсько-викладацького складу, який зберігав традиції класичної універ-ситетської освіти у своїх навчальних програмах, зокрема з хімії [10].

За час існування ОІНО (1920 – 1930 рр.) на посаді професорів ка-федри хімії працювали відомі вчені, випускники фізико-математичного факультету ІНУ: О. Н. Фрумкін, П. М. Павлов, П. І. Петренко-Крітчен-ко, В. Д. Богатський, викладач Б. М. Комаров, випускник Цюріхсько-

229

го університету проф. А. С. Комаровський, який завідував створеною у 1924-1925 роках лабораторією якісного аналізу, а також проф. Д. К. До-бросєрдов. Завдяки високопрофесійному науково-педагогічному по-тенціалу ОІНО функціональні принципи вищої освіти, незважаючи на зміну організаційних та структурних форм? були збережені. Навчально-методичну роботу проводили предметні комісії, які складалися з викла-дачів конкретних дисциплін. Так, до складу хіміко-фізичної предметної комісії факультету професійної освіти ОІНО на 1927-1928 академічний рік увійшли десять викладачів з неорганічної, фізичної, органічної, аналітичної хімії, хімічної технології та фізики (голова проф. Д. К. До-бросєрдов). Відродження науки почалось з утворення науково-дослід-них кафедр, як окремих підрозділів ОІНО. Такі кафедри формувались за науковими дисциплінами і спорідненими групами наук. На науково-дослідній кафедрі хімії ОІНО в галузі аналітичної та органічної хімії працював проф. В. Д. Богатський, учень керівника кафедри хімії проф. П. І. Петренка-Крітченка [10].

У 1930 р. ОІНО був перетворений на три інститути: Інститут соціаль-ного виховання, Інститут професійної освіти та Фізико-хіміко-матема-тичний інститут. Проте вже через три роки у 1933 році з Інституту про-фесійної освіти та Фізико-хіміко-математичного інституту поновлено Одеський університет.

В поновленому в 1933 році Одеському університеті, як самостійної структурної одиниці, організовано хімічний факультет, тимчасово роз-ташований по вул. Радянська армія, 24 [5, с. 214]. Першим деканом і одночасно завідувачем кафедри аналітичної хімії став проф. В. Д. Богат-ський, учень проф. П. І. Петренко-Крітченко; кафедру органічної хімії очолив чл.-кор. АН СРСР проф. П. І. Петренко-Крітченко. Кафедрою фізичної хімії керував проф. П. М. Павлов; кафедрою неорганічної хімії – проф. Д. К. Добросєрдов, яку з 1936 р. очолив доц. А. В. Жарновський. Таким чином, окрім проф. Д. К. Добросердова (випускник Казанського університету, 1899 р.), відповідні кафедри очолили випускники ІНУ, а створений хімічний факультет можна вважати його прямим спадкоєм-цем з кращими традиціями і надбаннями функціональних принципів вищої освіти та найпередовішими науково-практичними напрямками з хімії. До читання окремих курсів залучалися відомі одеські вчені профе-сори: Є. С. Бурксер (хімік-неорганік і геохімік), А. С. Комаровський (за-сновник одеської школи хіміків-аналітиків) та інші. У галузі органічної хімії продовжувались дослідження з вивчення впливу будови на влас-тивості органічних сполук, з неорганічної хімії – комплексних сполук;

230

в галузі аналітичної хімії утворено новий напрямок – використання ор-ганічних реагентів в хімічному аналізі; з фізичної хімії продовжувалися термодинамічні дослідження конденсованих систем, вивчення поверх-невого покриву на межі розподілу фаз. Про активну науково-дослідну роботу вчених-хіміків у перші роки заснування Одеського університету свідчить перший том з хімії «Труди Одеського державного університе-ту», виданий вже у 1936 році.

Список використаних джерел та літератури

1. Михневич И. Исторический обзор сороколетия Ришельевского лицея с 1817 по 1857 год / И. Михневич. – Одесса : Нитче, 1857. – 200 с.

2. Фигуровский А. Н. Дмитрий Иванович Менделеев. 1834-1907. / А. Н. Фигуровский. – М. : Наука, 1983. – 287 с.

3. Волков В. А. Химики. Биографический справочник. / В. А. Вол-ков, Е. В. Вонский, Г. И. Кузнецова – К. : Наук. думка, 1984. – 735 с.

4. Професори Одеського (Новоросійського) університету: Біо-граф. словник. Т.4 Р – Я / відп. ред. В. А. Сминтина. – Одеса: Астропринт, 2000. – 542 с.

5. Історія Одеського університету за 100 років / ред. О. І. Юржен-ко. – К. : В-во Київського ун-ту ім. Т. Г. Шевченка , 1968. – 423 с.

6. Професори Одеського (Новоросійського) університету: Біо-граф. словник. Т. 3 К – П / Відп. ред. В. А. Сминтина. – Одеса : Астропринт, 2000. – 539 с.

7. Андронаті С. А. Історія хімічного факультету. 1865 – 2005 / С. А. Андронаті, І. С. Волошановський, З. І. Жиліна, Ф. В. Ма-кордей, В. В. Менчук. – Одеса : Астропринт, 2006. – 168 c.

8. Вериго А. Исследование почвы пересыпи по отношению к во-просу об орошении нечистотами / А. Вериго. – Одесса: Нитче, 1878. – 17 с.

9. Вериго А. А. Отчет городской химической лаборатории за 1891 год / / А. Вериго. – Одесса : Шульце, 1892. – 33 с.

10. Левченко В. В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920-1930 рр.): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія / В. В. Левченко, відп. ред. В. М. Хмарський. – Оде-са: ТЕС, 2010. – 428 с.

231

УДК 621.38:001:378.4(477.74-21)

В. А. Сминтина

СТАНОВЛЕННЯ СЕНСОРИКИ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Витоки напрямку сенсорика спостерігаються у роботах професора Е. А. Кирилова. Результати досліджень оптичних і фотоелектрич-них властивостей напівпровідників А2В6 отримані під керівництвом професора В. В. Сердюка. На сучасному етапі дослідження в облас-ті сенсорики під керівництвом завідувача кафедри експерименталь-ної фізики Одеського національного університету імені І. І. Меч-никова професора В. А. Сминтини включають вивчення широкого класу матеріалів для сенсорної електроніки, розробку та створення газових і оптичних макро-, мікро- і наносенсорів та практичне їх застосування.

Ключові слова: сенсорика, сенсори, Одеський університет, кафе-дра експериментальної фізики.

9 січня 1926 р. за участю фізика професора Елпідіфора Анемподіс-товича Кирилова (рис. 1) в Одеському університеті було вирішено ство-рити науково-дослідний інститут фізики, перший НДІ фізики в системі вищої школи на теренах України. Вже в серпні 1930 р. на І Всесоюзно-му з’їзді фізиків в Одесі завідувач кафедри експериментальної фізики Е. А. Кирилов доповів про «Негативний внутрішній фотоефект в бро-мистому сріблі». Ця доповідь фактично повідомила про започаткування нового наукового напрямку – вивчення властивостей напівпровідників. Відтоді розпочався новий етап розвитку досліджень, який привів до сен-сорики в сучасному розумінні.

У 60-х роках ХХ століття починається систематизація результатів оптичних і фотоелектричних явищ у напівпровідниках, в 70-х під ке-рівництвом завідувача кафедри експериментальної фізики професора Віктора Васильовича Сердюка (рис. 2) створюється науково-дослідна лабораторія «Напівпровідникової електроніки», і з часом науково-до-слідна лабораторія «Фотоелектричних властивостей неоднорідних на-півпровідників».

У 1976 р. кафедра стає базою проведення Четвертої всесоюзної нара-ди «Физика, химия и технические применения полупроводников А2В6»,

232

а в 1982 році – Другої республіканської конференції з фотоелектричних явищ у напівпровідниках.

Наприкінці 80-х років ХХ-го століття починає формуватись новий напрямок досліджень на кафедрі, зосереджений на вивченні поверх-невих властивостей напівпровідників. Кафедра бере участь в організа-ції та проведенні всесоюзних та республіканських конференцій «Но-вые физические принципы в аналитическом приборостроении» (Київ, 1980), «Физико-химические методы и инженерно-технические реше-ния в газоаналитическом приборостроении» (Одеса, 1984), «Совре-менные физические методы контроля атмосферного воздуха» (Київ, 1986), Всесоюзної наукової школи «Физика поверхности полупровод-ников» (Одеса, 1986). Видання наукової збірки «Фотоелектроніка» за-початковано у 1987 р.

Рис. 1. Професор, доктор фіз-мат. наук Е. А. Кирилов, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1921 р. до 1960 р., директор науково-дослідно-го інституту фізики університету у 1926-1964 рр., лауреат Державної пре-

мії СРСР, Заслужений діяч науки УРСР, кавалер ордена Леніна.

Рис.1. Професор, доктор фіз-мат. наук Е. А. Кирилов, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1921 р. до 1960 р., директор науково-дослідного інституту фізики університету у 1926-1964 рр., лауреат Державної премії СРСР, Заслужений діяч науки УРСР, кавалер ордена Леніна Рис.2. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. В. Сердюк, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1968 р. до 1994 р., ректор Одеського державного університету імені І. І. Мечникова у 1975-1987 рр., Заслужений працівник вищої школи УРСР, кавалер ордена «За трудові заслуги», Почесний доктор Сегедського університету Рис. 3. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. А. Сминтина, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1994 р., ректор Одеського національного університету імені І. І. Мечникова у 1995-2010 рр., лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, та орденів і медалей 7 країн світу, нагороджений Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, почесний сенатор, професор та доктор шести університетів і академій п’яти країн світу (див. http://smyntynava.onu.edu.ua)

233

Рис. 2. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. В. Сердюк, завідувач кафедри екс-периментальної фізики з 1968 р. до 1994 р., ректор Одеського державного уні-верситету імені І. І. Мечникова у 1975-1987 рр., Заслужений працівник вищої

школи УРСР, кавалер ордена «За трудові заслуги», Почесний доктор Сегедського університету.

Рис. 3. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. А. Сминтина, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1994 р., ректор Одеського національного уні-верситету імені І. І. Мечникова у 1995-2010 рр., лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, та орденів і медалей 7 країн сві-ту, нагороджений Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міні-стрів України, почесний сенатор, професор та доктор шести університетів

і академій п’яти країн світу (див. http://smyntynava.onu.edu.ua).

Рис.1. Професор, доктор фіз-мат. наук Е. А. Кирилов, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1921 р. до 1960 р., директор науково-дослідного інституту фізики університету у 1926-1964 рр., лауреат Державної премії СРСР, Заслужений діяч науки УРСР, кавалер ордена Леніна Рис.2. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. В. Сердюк, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1968 р. до 1994 р., ректор Одеського державного університету імені І. І. Мечникова у 1975-1987 рр., Заслужений працівник вищої школи УРСР, кавалер ордена «За трудові заслуги», Почесний доктор Сегедського університету Рис. 3. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. А. Сминтина, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1994 р., ректор Одеського національного університету імені І. І. Мечникова у 1995-2010 рр., лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, та орденів і медалей 7 країн світу, нагороджений Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, почесний сенатор, професор та доктор шести університетів і академій п’яти країн світу (див. http://smyntynava.onu.edu.ua)

Рис.1. Професор, доктор фіз-мат. наук Е. А. Кирилов, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1921 р. до 1960 р., директор науково-дослідного інституту фізики університету у 1926-1964 рр., лауреат Державної премії СРСР, Заслужений діяч науки УРСР, кавалер ордена Леніна Рис.2. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. В. Сердюк, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1968 р. до 1994 р., ректор Одеського державного університету імені І. І. Мечникова у 1975-1987 рр., Заслужений працівник вищої школи УРСР, кавалер ордена «За трудові заслуги», Почесний доктор Сегедського університету Рис. 3. Професор, доктор фіз.-мат. наук В. А. Сминтина, завідувач кафедри експериментальної фізики з 1994 р., ректор Одеського національного університету імені І. І. Мечникова у 1995-2010 рр., лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, та орденів і медалей 7 країн світу, нагороджений Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, почесний сенатор, професор та доктор шести університетів і академій п’яти країн світу (див. http://smyntynava.onu.edu.ua)

234

У 1990 р. створюється науково-дослідна лабораторія «Сенсорної електроніки та технологій» під керівництвом доктора фіз.-мат.наук Ва-лентина Андрійовича Сминтини (Рис. 3). У подальшому він створив науково-дослідну лабораторію «Електронних, іонних та молекулярних процесів у напівпровідниках» (1989), навчально-науковий центр медич-ної та біологічної фізики (1999), міжвідомчий навчально-науковий фі-зико-технічний центр МОН та НАН України (2005), з 1994 р. очолює кафедру експериментальної фізики, де, як і в фізико-технічному центрі, результативно розвинув нові напрямки досліджень, започаткував науко-ву школу в галузі сенсорики, завдяки чому був обраний до європейських організацій EUROSENSORS та NEXUSPAN, а також до Наукових рад «Сенсорних систем» та «Фізики напівпровідників та напівпровіднико-вих приладів» Національної академії наук України.

Основні результати діяльності наукової школи в галузі сенсорики отримані при дослідженнях електронно-молекулярних, фотоелектрич-них, оптичних та електрофізичних явищ на поверхні та в об’ємі напів-провідникових полікристалічних плівок, монокристалів А2В6, складних напівпровідникових сполук, кристалічних та шаруватих діелектричних структур. Був виявлений новий тип електричної неоднорідності (хемо-сорбційно-електричний домен) та розроблена й обґрунтувана його мо-дель, доказана електронно-молекулярна природа комплексу електрофі-зичних, фотоелектричних та акустичних явищ, механізмів перебудови власних та домішкових дефектів в полі- та монокристалічних структу-рах сполук А2В6 та в інших матеріалах, сенсорних структурах та елемен-тах (фотоелектричні, оптичні, газові, акустичні, фізичні, хімічні та ін. сенсори). Розроблена емпірична теорія адсорбційної чутливості твердих тіл, вперше введено універсальне визначення цього важливого параме-тра, яке дає можливість співставляти за цією характеристикою різні сен-сори. Встановлені основні аспекти механізмів селективностї, деградації та швидкодії сенсорів. Дослідниками наукової школи захищені 7 доктор-ських, більше 10 кандидатських дисертацій, тричі їх роботи були удо-стоєні Державних премій з науки і техніки України (2007, 2009, 2011), опубліковано більше 500 статей в провідних наукових журналах світу1.

До сучасних досліджень залучено широкий клас окисно-металевих сполук, за рахунок також і елементарних напівпровідників розширено перелік досліджуваних напівпровідникових структур. Їх геометричні параметри знаходяться у нанодіапазоні. При цьому аналізуються хіміч-ні, фізичні, біологічні сенсори, створені у вигляді наноламінатів, нано-дротів, наноциліндрів, нанокристалів, нанопоруватих та мезопоруватих структур. Дослідження виконуються розробленими безконтактними

235

методами, а аналіз їх результатів здійснюється за допомогою сучасних комп’ютерних програм.

Міжнародне співробітництво дослідниками наукової школи у галу-зі сенсорики розпочато на початку 1990-х років, перш за все, завдяки співпраці з Інститутом хімії матеріалів (Італія), Лабораторії сенсорної електроніки (Фінляндія) та деяких інших наукових установ Німеччи-ни, Польщі та Франції. Співпраця здійснювалась у вигляді стажувань, спільних дослідницьких програм та публікацій. На сучасному етапі міжнародне співробітництво значно розширилось за рахунок нашого входження в проекти, що виконуються в рамках програм Єврокомісії та Європарламенту, наприклад, FP-6, FP-7, ERASMUS, COPERNICUS та ін. Помітно розширилась і географія партнерів за рахунок універси-тетів Швеції, Латвії, Литви, Іспанії, Словаччини, Великої Британії. По-зитивною специфікою сучасного використання міжнародних наукових програм є те, що діяльність як членів кафедри, студентів, аспірантів, докторантів, так і партнерів з європейських університетів фінансується з європейських джерел. Це створило можливості виконувати бакалавр-ські, магістерські роботи та дослідження аспірантів і докторантів на базі університетів партнерів в Європі, а представники партнерських органі-зацій працюють в наших лабораторіях. Відбувається інтенсивний обмін доповідями на наукових семінарах, широке представлення матеріалів на міжнародних конференціях за межами України, інтенсивна публікація спільних наукових результатів в журналах світового рівня.

Кафедра експериментальної фізики разом з фізико-технічним цен-тром видають наукові журнали “Photoelectronics” (Index Coperniсus 5.19), “Сенсорна електроніка та мікросистемні технології”, що визнані міжнародною науковою спільнотою та ВАК України фаховими та вхо-дять до міжнародних наукометричних баз даних.

Тільки за останні 10 років було проведено Першу та Третю Українські наукові конференції з фізики напівпровідників (2002, 2007), Всеукраїн-ський з’їзд “Фізика в Україні” (2005), шість Міжнародних науково-тех-нічних конференцій “Сенсорна електроніка і мікросистемні технології” (2004, 2006, 2008, 2010, 2012, 2014) та багато інших наукових форумів різного рівня.

Викладачі, дослідники, аспіранти і докторанти, студенти взяли участь: - у міжнародних виставках в Україні, Росії, Німеччині, Китаї, Індії,

Туреччині, де їх експонати були відзначені дипломами та медалями; - у міжнародних конференціях EUROSENSOR, FiLOS, IEEE SEN-

SORS, SENSORS, SEMST, NANO, Material Science and condensed ma-ter physics та багатьох інших в Україні, Німеччині, США, Бельгії, Італії, Франції, Латвії та інших країнах.

236

В останнє десятиріччя видані 8 підручників з грифом МОН України2 та 11наукових монографій, 3 з яких англійською мовою за кордоном3:

Фундаментальні та прикладні роботи в області фізики напівпровід-ників, фізики сенсорів та сенсорної електроніки і технології продовжу-ють успішно розвиватись в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова.

1”J.Appl. Phys. Lett.”,”IEE Sensors”, “J. Phys. Chem. “, “Semiconduc-tors”, “Thin Solids Films”, “Procedia Engineering”, “J. Nanotechnol.”, “ J. Nanomater.” “Физика и техника полупроводников”, “Поверхность. Фи-зика. Химия. Механика”, “ЖТФ”, “Письма в ЖТФ”, “Phisica Status Solidi (A), (С)”, “Journal of Crystal Growth”, “Sensors & Actuators: B”, “Украин-ский физический журнал”, “Il Nuovo Cimento”, “Vuoto”, “Semiconductor Physics, Quantum Electronics & Optoelectronics” та ін.

2Сминтина В. А. Оптика (підручник). – Одеса: Астропринт. – 2008. – 306 с.; Чебаненко А. П. Курс загальної фізики. Електрика і магнетизм (під-ручник за загальною редакцією Сминтини В. А.). – Одеса:Астропринт. – 2011. – 223с.; Сминтина В. А., Ваксман Ю. Ф. Курс загальної фізи-ки. Оптика (підручник за загальною редакцією Сминтини В. А.). – Одеса:Астропринт. – 2012. – 276с.; Яцунський І. Р. Курс загальної фі-зики. Атомна фізика (підручник за загальною редакцією Сминтини В. А.). – Одеса: Астропринт. – 2012. – 240 с.; Ніцук Ю. А. Курс загальної фізики. Ядерна фізика (підручник за загальною редакцією Сминтини В. А.). – Одеса:Астропринт. – 2012. – 194с.; Сминтина В. А. Фізико-хі-мічні явища на поверхні твердих тіл (підручник). – Одеса:Астропринт. – 2009. – 200 с.; Козицький С. В., Поліщук Д. Д. Курс загальної фізіки. Механіка. (підручник за загальною редакцією Сминтини В. А.) – Одеса: Астропринт. – 2011. – 472 с.; Козицький С. В., Золотко А. Н. Курс за-гальної фізики. Молекулярна фізика. (підручник за загальною редакцією Сминтини В. А.). – Одеса : Астропринт, 2011. – 352 с.;

3Smyntyna V. – Electron and Molecular Phenomena on the Surface of Semiconductors. – Physics Researsch and Technology. Nova publishers New York. – 2013. – 208 р.;Smyntyna V. – Semiconductors Materials for Gas Sensors. – Material Science and Technologies. Nova publishers New York. – 2013. – 195 P.; Bekshaev A., Vasnetsov M. – Vortex Flow of Light: “Spin” and “Orbital” Flows in a Circularly Polarized Paraxial Beam // Twisted Pho-tons. Applications of Light with Orbital Angular Momentum / Edited by Juan P. Torres and Lluis Torner. Weinhe: Wiley – VCH. – 2011. – P. 13-24.

237

УДК 624. 131

Є. А. Черкез, Т. В. Козлова

ІНЖЕНЕРНА ГЕОЛОГІЯ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: ІСТОРІЯ, ПОДІЇ, ЛЮДИ

У статті узагальнені матеріали відносно становлення і розвитку інженерної геології в Одеському (Новоросійському) університеті за період з ХIX століття до сьогодення. Наведено, що у істоків за-родження інженерної геології на півдні України стояв видатний вчений професор Новоросійського університету І. Ф. Сінцов, а Л. Б. Розовський по праву вважається засновником одеської школи ін-женерної геології.

Ключові слова: інженерна геологія, Одеський університет, істо-рія, досягнення.

Початок інженерно-геологічної науки в Україні може бути віднесе-ний до перших десятиліть ХХ століття у зв’язку із створенням великого енергетичного комплексу – Днепрогэса. Проте, ще задовго до станов-лення і визнання інженерної геології як науки дослідження, пов’язані з інженерно-геологічною оцінкою території, проводилися одеськими до-слідниками і вченими Новоросійського університету.

Систематичні геологічні, гідрогеологічні та інженерно-геологічні дослідження в нашому регіоні придбали особливий розвиток завдяки зусиллям і творчому вкладу професора Новоросійського Імператорського університету Івана Федоровича Синцова. Його перші великі роботи (1888-1895 рр.) були присвячені вивченню і опису гідрогеологічних умов м. Одеси, вивченню зсувів і обвалів Одеського узбережжя, аналізу причин і чинників їх формування і ефективності роботи дренажних споруд [1]. І. Ф. Синцов висунув теорію походження Одеських зсувів, багато положень якої залишилися актуальними і у наш час [2]. Він упер-ше висловив думку про тектонічну природу опускання Одеського узбе-режжя: “Закінчуючи цю статтю, я не можу не зупинитися на наступ-ній обставині. Відомо, що Чорне море в Одесі на протязі близько 1,5-2 верст від берега досить мілководно і усіяно грядами підводних скель, небезпечних для судноплавства. Ці підводні скелі представляють чудові пам’ятники тієї частини материка, яка впродовж тисячоліть була зруйно-вана зсувами, що багаторазово повторювалися. Але подібне явище мо-гло відбутися тільки при повільному опусканні прибережної смуги суші і моря” [2, с. 35].

238

Проблема підтоплення територій, зайнятих промисловими підприєм-ствами і населеними пунктами, виникла давно. У кінці XIX століття в літературі стали з’являтися перші відомості про вплив будівництва на зміну гідрогеологічних умов забудовуваних територій. Першою робо-тою цього напряму є публікація І. Ф. Синцова [3], у якій на прикладі під-топлення м. Одеси показано, що в природних умовах ґрунтові води були відсутні. Через 15-20 років після спорудження Одеського водопроводу в четвертинних суглинках сформувався стабільний водоносний горизонт, що має в межах міста суцільне поширення.

За дорученням міської управи Синцовим складений каталог бурових свердловин міста і його околиць, геологічна карта і карта основних коло-дязів Одеського градоначальства [4; 5].

У 1919 р. група одеських геологів заснувала на півдні Росії бюро Гео-логічного комітету при Науково-технічному відділі Губернської Ради Народного Господарства (ГРНХ), діяльність якого охопила увесь район колишньої Новоросії без Криму і Донецького басейну. Бюро у складі професорів В. Ласкарева, О. Алексєєва і інженера О. Вінокурова про-водило роботи для вирішення завдань, пов’язаних з меліорацією вод і земель, а також збору і зберігання матеріалів по геології колишньої Хер-сонської губернії. Займалося бюро також ознайомленням з цими матері-алами населення і давало відповіді на запити геологічного характеру від різних установ і окремих осіб [6].

У 1930-і роки у зв’язку з широким розвитком у прибережній частині Чорного моря зсувів і обвалів була створена Одеська зсувна станція, керівником якої стає Яцько Іван Яковлевич, пізніше – професор, за-відувач кафедри загальної і морської геології Одеського університету. Підсумки вивчення І. Я. Яцько зсувів Одеського узбережжя відображе-но в роботі [7].

Результатом інженерно-геологічних і гідрогеологічних досліджень Одеського узбережжя, виконаних колективом учених університету і ба-гатьох інших геологів і інженерів, стала перша “Генеральна схема про-тизсувних заходів узбережжя Одеси” [8], розроблена під загальною ре-дакцією відомого київського інженера А. М. Дранникова і опублікована в 1940 році.

Таким чином, починаючи з другої половини XIX століття, у витоків інженерно-геологічних і гідрогеологічних досліджень півдня України знаходилися учені Одеського університету. Був закладений міцний фун-дамент для подальшого розвитку інженерно-геологічних і гідрогеоло-гічних досліджень, а також для підготовки фахівців в цій області.

239

Подальше формування одеської інженерно-геологічної наукової шко-ли було пов’язане з великими будівельними проектами, які реалізову-валися на півдні СРСР. Одним з таких інфраструктурних проектів було будівництво каскаду гідроелектростанцій і водосховищ на Дніпрі. На початку 50-х років ХХ століття стало зрозуміло, що виявилися неоціне-ними і практично не вивченими процеси абразійної переробки берегів водосховищ. Саме тут відбувалися не лише абразійні руйнування, але і формувалися великі зсуви і обвали, виникало явище підтоплення, яке істотно змінювало структуру господарської діяльності на прибережних територіях водосховищ.

На той період головним інженерно-геологічним науковим центром півдня України став Одеський державний університет імені І. І. Мечни-кова. Вивчення класичних аспектів геології в університеті здійснювало-ся з моменту його відкриття (1865 р.), але власне інженерно-геологічні дослідження в сучасному їх розумінні були закладені Львом Борисови-чем Розовським. Під його керівництвом вже в 1951 році були проведе-ні перші експедиційні роботи у зв’язку з проектуванням і будівництвом Каховської ГЭС, а в 1955 році розпочата підготовка фахівців в області гідрогеології і інженерної геології.

В той же час, кінець 50-х років XX століття виявився несприятливим для розвитку геологічної освіти і, відповідно, геологічної науки в Одесь-кому університеті. У 1959 р. геологічне відділення факультету закрива-ється, в університеті припиняється підготовка геологів. У цих умовах професор Розовський, вже добре відомий в геологічних наукових кругах Радянського Союзу і України, своїми роботами, а також завдяки своїй колосальній енергії, зумів довести керівництву Міністерства вищої осві-ти України необхідність продовження Одеськими геологами вивчення геологічних процесів переробки берегів не лише водосховищ Дніпров-ського каскаду, але і розгорнути вивчення морських берегів і шельфу Чорного моря. Завдяки його зусиллям, в листопаді 1959 р. при Одесь-кому університеті була відкрита перша в Україні Проблемна науково-дослідна лабораторія інженерної геології узбережжя моря, водосховищ і гірських схилів (ПНДЛ-1). Її науковими керівниками були професора Л. Б. Розовський (до 1978 р.), В. М. Воскобойніков (до 1995 р.), Є. Г. Ко-ніков (до 2013 р.).

У ці ж роки доцентами Г. М. Аксентьєвим [9; 10 та ін.] і А. М. Хрен-ніковим [11] почалося вивчення абразійної діяльності Чорного моря на узбережжі Одеси.

Вагомим внеском для інженерно-геологічної науки стала розробка у кінці 60-х років минулого століття теорії геологічної подібності і мето-

240

дологічних основ моделювання і прогнозування геологічних процесів, передусім, найбільш небезпечних і поширених: абразії морських бере-гів, зсувів, переробки берегів водосховищ [12; 13; 14]. Загальновизнано, що пріоритет в розробці цієї проблеми належить відомим ученим одесь-кої школи інженерної геології професорам Л. Б. Розовському, І. П. Зелін-ському, В. М. Воскобойнікову. Наукові досягнення в цьому напрямі інже-нерної геології знайшли відображення в численних публікаціях учених кафедри, в довідниках і методичних рекомендаціях по прогнозуванню інженерно-геологічних процесів, а також в підручниках по інженерній геології [12; 13; 14; 15; 16; 17; 18 та ін.].

Надалі метод природних аналогій був вдосконалений і формалізова-ний (виведення критерійних рівнянь узагальнювального виду) і присто-сований для прогнозування переробки берегів водосховищ, складених різними типами гірських порід. Ця модифікація методу природних ана-логій дістала назву «Метод узагальнених змінних» [19].

У першій половині 1960-х років було створено Одеське протизсувне управління, яке очолив за рекомендацією професора Розовського, випус-кник Одеського університету Ігор Петрович Зелінський, згодом великий учений, політик і організатор науки.

Досягнення у вивченні процесів переробки берегів водосховищ і динаміки берегів Чорного моря, геології його шельфу дозволили про-відним професорам Одеського університету І. Я. Яцько, Л. Б. Роз-овському, доцентові Л. І. Пазюку підняти питання про відновлення підготовки геологів в Одеському університеті, зокрема, по морській і інженерній геології.

У 1965 р. геологічне відділення геолого-географічного факультету було відновлене. Незабаром кафедра геології була перетворена в кафе-дру загальної і морської геології, а в 1972 році відкрита нова для уні-верситету кафедра інженерної геології і гідрогеології керівником якої до 1978 року був професор Л. Б. Розовський, до 1997 року професор І. П. Зелінський. З 1997 року кафедрою керує професор Є. А. Черкез.

З приходом І. П. Зелінського на кафедрі почали впроваджуватися ме-ханіко-математичні методи аналізу геологічних і інженерно-геологічних процесів, розроблятися методи моделювання зсувів для вирішення за-вдань про напружений стан порід і стійкість зсувних схилів і укосів склад-ної геологічної будови [20; 21; 22 та ін.].

Значним досягненням у напрямі рішення завдань напруженого ста-ну масивів порід складної геологічної будови була розробка І. П. Зелін-ським теорії геодинамічного поля і методу електрогеодинамічних анало-гій (ЕГА) [22; 23].

241

Таким чином, у середині 70-х років минулого століття в університеті сформувався науково-навчальний комплекс «Кафедра інженерної гео-логії і гідрогеології – Проблемна лабораторія інженерної геології», за час існування якого були розроблені теорії геологічної подібності і на-турного моделювання, геодинамічного поля, методи оцінки і прогнозу стійкості масивів гірських порід. Колектив учених науково-навчально-го комплексу взяв активну участь в проектуванні, будівництві і оцінці ефективності протизсувних споруд на узбережжі Одеси, увійшов до складу авторського колективу по розробці Генеральної схеми протизсув-них і берегозахисних заходів на узбережжі Чорного моря в межах Укра-їни, розробив рекомендації відносно експлуатації і прогнозу переробки берегів водосховищ і Причорноморських лиманів.

З кінця 60-х років минулого століття почав зароджуватися новий на-прям в інженерній геології – морська інженерна геологія.

Одним із засновників науково-пошукових інженерно-геологічних ро-біт в межах північно-західного шельфу і дна Чорного моря був професор Л. Б. Розовський [24; 25 та ін.]. У 1965-1975 роках під його керівництвом був здійснений комплекс геолого-літологічних та геоморфологічних ро-біт на верхній частині шельфу Чорного моря між гирлами Дунаю і Дні-пра. З початку 70-х років минулого століття морські інженерно-геологіч-ні дослідження проводилися не лише на акваторії Азово-Чорноморсько-го басейну, але і в Атлантичному і Індійському океанах на науково-до-слідних судах «Одеський університет», «Мечников», «Антарес».

Дослідження в області морського ґрунтознавства проводилися на під-ставі генетичного підходу до вивчення і інтерпретації складу, стану і фі-зико-механічних властивостей морських і лимано-морських відкладень. Численні дані інженерно-геологічних випробувань морських ґрунтів дозволили ученим Одеського університету на підставі узагальнень ви-явити основні закономірності формування властивостей морських ґрун-тів, розробити їх інженерно-геологічні класифікації і встановити стани і зони літогенезу [26; 27; 28 та ін.]

У ці ж роки у зв’язку з інтенсивним будівництвом гідротехнічних споруд, розвитком зрошуваного землеробства, проектуванням каналу Дунай-Дніпро почалося широке дослідження Причорноморських лима-нів, в яких безпосередню участь брали професора кафедри В. М. Воско-бойніков і Є. Г. Коніков.

Наукові досягнення одеської школи морської інженерної геології зна-йшли гідне місце в серії монографій [29; 30; 31; 32] і інших публікаціях.

У останньому десятилітті ХХ ст. сталася зміна суспільно-економічного ладу, стався розпад СРСР і утворилася незалежна держава

242

Україна. З того часу докорінно змінилася організація інженерно-геологічних досліджень. Виникла безліч приватних дослідницьких компаній, скоротилося державне фінансування науково-дослідних робіт в області інженерної геології. В той же час, істотно розширилися теоретичні дослідження на всіх напрямках інженерної геології, а також почалося бурхливе впровадження інформаційних технологій, розробка спеціалізованих інженерно-геологічних ГІС.

У цей період ученими Одеського університету тривали розроблятися питання, пов’язані з удосконаленням методу природних аналогій. Зокрема, розроблено метод оцінки і прогнозу стійкості зсувних схилів, заснований на використанні методу узагальнених змінних [33].

Загальновідомо, що створення прогностичних моделей будь-яких інженерно-геологічних процесів, особливо методів аналогій заснова-но на інженерно-геологічній типізації територій і їх районуванні. Осо-бливість підходу до побудови схем інженерно-геологічної типізації і районуванню територій, які розроблялися представниками одеської на-укової школи, обумовлена специфікою будови геологічного середови-ща (прибережно-морські геосистеми, водосховища, морський шельф) і спеціалізацією застосування. Були розроблені принципи схематизації інженерно-геологічних умов і побудовані схеми районування берегів водосховищ Дніпровського каскаду, прибережної зони моря і шельфу Азовського моря, окремих ділянок півдня України в різних масшта-бах (від 1: 500000 до 1: 25000). Створювалися карти, побудовані як на принципах регіонального, так і типологічного інженерно-геологічного районування [34; 35; 36 та ін. ].

У сучасний період інженерна геодинаміка вивчає складні прямі і зво-ротні зв’язки системи “Комплекс споруд – геологічне середовище” при мінливості в просторі і в часі геологічних умов. Аналіз змін геологіч-ного середовища, у тому числі характеру зсувних процесів на ділянках здійснення комплексу протизсувних заходів, має велике значення для теорії і практиці. Для теорії – тому, що узагальнення натурних спосте-режень відповідає найбільш важливим завданням інженерної геології – раціональному використанню і прогнозуванню змін геологічного се-редовища. Для практики тому, що досвід багаторічних спостережень за стійкістю схилів після здійснення зсувних заходів дозволяє оцінити їх інженерно-геологічну ефективність і об’єктивно перевірити відповід-ність теоретичних представлень, покладених в основу проекту, фактич-ним результатам. Це зумовило необхідність розробки методичних основ і встановлення критеріїв оцінки інженерно-геологічної ефективності як окремих видів протизсувних заходів, так і комплексу в цілому [37; 38; 39; 40 та ін.].

243

З початку 90-х років минулого століття ученими одеської школи інже-нерної геології розробляється модель мікроблокової космозалежної гео-динаміки, яка може служити в якості теоретичної основи для розробки стратегії захисту будівель і споруд від деформацій, прогнозу екзогенних геологічних процесів і захисту від них. Численними роботами [33; 39-56 та ін.] доведена сучасна тектонічна активність мікроблоків і її вплив на морфометричні і кінематичні параметри зсувів, довготривалу стійкість схилів, режим підземних вод, розвиток екзогенних геологічних процесів і деформації будівель і споруд.

На основі узагальнення теоретичних і емпіричних досягнень наук про Землю розроблена і сформульована концепція гравітаційно-резонансно-го екзотектогенезу, яка дозволяє виявити вплив структурно-тектонічно-го чинника на будову і динаміку берегової зони, а також залежність від цього чинника гідродинаміки ґрунтових вод [52].

Південно-західний регіон України знаходиться в зоні підвищеної небезпеки. Тому вчені кафедри інженерної геології і ПНДЛ-1 не могли залишити поза увагою такі актуальні питання, як оцінка сейсмічності регіону, сейсмомоніторінг і провіщення землетрусів.

Основні напрямки цих досліджень включали: вивчення регіональних сейсмічних умов не лише Північно-Західного Причорномор’я, але і Східних і Південних Карпат і прилеглих регіонів [57-61 та ін.].

У зв’язку з питаннями підтоплення міських територій наукове і прикладне значення отримали дослідження чинників формування гидрогеодинамического режиму ґрунтових вод [62-68 та ін.].

Дослідження гідродинаміки грунтових вод четвертинного водоносного горизонту на території м. Одеси дозволили встановити особливості міжрічної і внутрішньорічної їх мінливості, яка обумовлена як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, схожими по механізму своєї дії [61-66 та ін.]. Результати цих досліджень дозволили сформулювати гіпотезу структурно-тектонічного дренажа [52].

В процесі морських інженерно-геологічних досліджень значна ува-га приділялася вивченню геологічних і інженерно-геологічних проце-сів як у береговій зоні [69-73 та ін.], так і на шельфі [74-77 та ін.].

До найважливіших досягнень наукової школи інженерної геологи Одеського університету ми відносимо отримані співробітниками кафе-дри інженерної геології і гідрогеології Державних премій України в га-лузі науки і техніки (1996, 2010 гг.), значну кількість наукових статей і монографій і велику кількість її вихованців. Наші випускники форму-ють основу інженерно-геологічної служби в геологічних підприємствах, науково-дослідних і проектних інститутах.

244

Можна виразити впевненість в тому, що зростання наукового рівня співробітників і випускників кафедри буде продовжуватись і надалі. За-порукою цьому слугує не тільки велика науково-дослідницька робота, що проводиться на кафедрі, але і достатньо продумана організація на-вчального процесу.

Список використаних джерел та літератури

1. Синцов И. Ф. Гидрогеологическое описание Одесского градо-начальства [Текст] / И. Ф. Синцов // Записки Новороссийского общества естествоиспытателей. – Одесса, 1894. – Т. XVIII. – Вып. II. – С. 1-209.

2. Синцов И. Ф. Об Одесских оползнях и о причинах их проис-хождения [Текст] / И. Ф. Синцов // Записки Новороссийского об-щества естествоиспытателей. – Одесса, 1898. – Т. XXII. – Вып. I. – С. 187-241.

3. Синцов И. Ф. Заметки об исследованиях искусственной подпоч-венной воды, появившейся около Одесской водопроводной стан-ции и большого вокзала [Текст] / И. Ф. Синцов // Записки Но-вороссийского общества естествоиспытателей. – Одесса, 1898 – Т. XXI. – Вып. II. – С. 29-50.

4. Синцов И. Ф. Геологическое исследование Бессарабии и приле-гающей к ней части Херсонской губернии [Текст] / И. Ф. Син-цов. – Одесса, 1882. – 142 с.

5. Синцов И. Ф. Карта главнейших колодцев Одесского градона-чальства. Масштаб 1 дюйм: 500 саженей [Текст] / И. Ф. Синцов // Записки Новороссийского общества естествоиспытателей. – Одесса, 1894. – Т. XVIII. – Вып. II. – С. 1-209.

6. Ларченков Е. П. Геология в Одесском университете: времена и пространства. (Очерки истории кафедры общей и морской гео-логи) [Текст] / Е. П. Ларченков, О. П. Кравчук, А. О., А. О. Крав-чук . – Одесса : Фенікс, 2009 . – 532 с.

7. Яцько І. Я. Зсувні явища на одеському узбережжі Чорного моря [Текст] / І. Я. Яцько // Вісник метеорології та гідрології, 1938. – № 3-4. – C.43-60.

8. Дранников А. М. Генеральная схема противооползневых меро-приятий побережья г. Одессы [Текст] / А. М. Дранников // Одес-ский облисполком. Бюро проектирования противооползневых мероприятий. – Одесса, 1940. – 190 с.

9. Аксентьев Г. Н. Некоторые процессы разрушения оползневого

245

берега Северо-западной части Черного моря [Текст] / Г. Н. Ак-сентьев // Труды океанограф. Комиссии АН СССР, 1959. – Т. IV. – C. 118-121.

10. Аксентьев Г. Н. Результаты наблюдений за абразионной дея-тельностью Черного моря у берегов Одессы [Текст] / Г. Н. Ак-сентьев // Труды ОГУ. Сер. Геология и география. Материалы по изучению Одесских оползней, 1960. – Т. 150. – Вып. 7. – С. 131-136.

11. Хренников Н. А. Особенности оползневого склона отдельных участков Одесского побережья [Текст] / Н. А. Хренников // Труды ОГУ. – Сер. геол. и геогр. наук, 1960. – Т. 150. – Вып. 7. – С. 81-117.

12. Розовский Л. Б. Вопросы теории геологического подобия и применения натурных моделей: Альбом аналогов для про-гноза переработки лессовых берегов водохранилища [Текст] / Л. Б. Розовский, В. М. Воскобойников, И. Н. Крыжановская // Тр. ОГУ. – 1962. – Т. 152. – Вып. 2. – 110 с.

13. Розовский Л. Б. Вопросы теории геологического подобия и мо-делирования [Текст]/ Л. Б. Розовский. – М.:Недра, 1969. – 128с.

14. Розовский Л. Б. Инженерно-геологические прогнозы и модели-рование [Текст] / Л. Б. Розовский, И. П. Зелинский, В. М. Вос-кобойников – К.; Одесса:Вища шк., 1987. – 208 с.

15. Зелінський І. П. Інженерна геологія в ОДУ: історія, досягнення, перспективи [Текст] / І. П. Зелінський, Є. Г. Коніков, В. М. Вос-кобойніков, Є. А. Черкез // Вісник ОДУ. Географ. і геол. науки, 1995. – Вип. 1. – С. 121-124.

16. Зелинский И. П. Инженерно-геологические прогнозы и модели-рование [Текст] : учебное пособие / И. П. Зелинский, Е. А. Чер-кез, А. В. Гузенко // Одесса: Изд-во ОГУ, 1983. – 126 с.

17. Черкез Євген Анатолійович. Науки про Землю в Одесько-му (Новоросійському) університеті [Текст] / Є. А. Черкез, Я. М. Біланчин, Є. Н. Красєха ; [та ін.] ; наук. ред.: М. О. По-дрезова, О. Г. Топчієв ; бібліогр. ред.: В. В. Самодурова ; ОНУ ім. І. І. Мечникова. – Одеса : Астропринт, 2010 . – 102 с.

18. Черкез Є. А. Інженерна геологія та гідрогеологія в Одеському університеті [Текст] / Є. А. Черкез // Вісник Одеського націо-нального університету. Географічні та геологічні науки. – 2010. – Том 15, вип. 5. – С. 80-88.

19. Воскобойников В. М. Изучение и прогнозирование геологи-

246

ческих процессов на основе метода обобщенных переменных (на примере переработки берегов водохранилищ) [Текст] / В. М. Воскобойников, О. Г. Лиходедова // Инженерная геоло-гия, 1984. – № 1. – С. 23-36.

20. Зелинский И. П. Теоретические и методические основы мо-делирования оползней [Текст] : автореф. дис. докт. геол.-мин. наук / И. П. Зелинский. – М. 1979. – 43 с.

21. Зелинский И. П. Инженерно-геологические прогнозы и мо-делирование [Текст] : учебное пособие / И. П. Зелинский, Е. А. Черкез, А. В. Гузенко. – Одесса: Изд-во ОГУ, 1983. – 126 с.

22. Zelinsky I. P. Model Test of Strained State and Stability of Landslide Slopes [Text] / I. P. Zelinsky, E.A. Cherkez // In Proceedings the III International Congress IAEG. – Madrid, 1978. Vol.1. – P. 316-318.

23. Зелинский И. П. Вопросы теории геодинамического поля в связи с решением инженерно-геологических задач [Текст] / И. П. Зелинский // Инженерная геология, 1987. – № 6. – С. 28-35.

24. Розовский Л. Б. О новом направлении в инженерной геологии – морской инженерной геологии [Текст] / Л. Б. Розовский // Гео-логия побережья и дна Черного и Азовского морей в пределах УССР. – К. : Изд-во КГУ, 1972. – Вып. 4. – С. 137-143.

25. Розовский Л. Б. Строительство на акваториях и морская инже-нерная геология [Текст] / Л. Б. Розовский // Инженерная геоло-гия. – 1979. – № 2. – С. 11-21.

26. Баландин Ю. Г. Новые данные о литолого-геохимическом преобразовании лессов в условиях материковой отмели се-веро-западной части Черного моря [Текст] / Ю. Г. Баландин, О. Д. Богуненко // Литолого-геохимические условия формиро-вания донных отложений: Сборник научных трудов / отв. ред.: Е. Ф. Шнюков. – К. : Наукова думка, 1979. – С. 145-154.

27. Коников Е. Г. О формировании строения и свойств лиманно-морских илов Северного Причерноморья в течении полуве-ка [Текст] / Е. Г. Коников, В. М. Воскобойников, Г. Л. Кофф, Е. Н. Коломенский // Инженерная геология, 1980. – № 4. – С. 39-40.

28. Шпиков О. Б. Инженерно-геологическая классификация илов [Текст] / О. Б. Шпиков // Инженерная геология, 1986. – № 6. – С. 23-33.

247

29. Геология шельфа УССР. Лиманы [Текст] / Молодых И. И., Усенко В. П., Палатная Н. Н. и дp. – Киев: Наукова думка, 1984. 176 с.

30. Геология шельфа УССР. Литология [Текст] / гл. ред.: Е. Ф. Шню-ков ; отв. ред. В. И. Мельник ; АН СССР, Ин-т геологических наук. – К. : Наукова думка, 1985 . – 189 с.

31. Инженерная геология СССР. Шельфы СССР [Текст] / ред. кол.: Е. М. Сергеев [и др.] ; под ред.: К. И. Джанджгава ; под ред.: И. С. Комаров, Я. В. Неизвестнов. – М. : Недра, 1990 . – 240 с.

32. Физико-механические свойства донных осадков Черного моря [Текст] / Под ред. А.Е. Бабинца, В. А. Емельянова, А. Ю. Ми-тропольского и др.– К.: Наукова думка, 1981. – 203 c.

33. Воскобойников В. М. Применение геодинамического анализа и метода обобщенных переменных для оценки и прогноза устой-чивости оползневых склонов (на примере Северного Причер-номорья) [Текст] / В. М. Воскобойников, Т. В. Козлова // Инже-нерная геология, 1992. – № 6. – С. 34-49.

34. Оползни северо-западного побережья Черного моря: их изуче-ние и прогноз [Текст] / И. П. Зелинский, Б. А. Корженевский, Є. А. Черкез ; [и др.] ; отв. ред.: И. П. Зелинский. – Киев : На-укова думка, 1993. – 227 с.

35. Коников Е. Г. Типизация геологических тел шельфа Азово-Черноморского бассейна как основа структурных моделей гео-логической среды [Текст] / Е. Г. Коников // Геоэкология, 1995. – № 6. – С. 78-86.

36. Чуйко О. Є. Інженерно-геодинамічне обгрунтування типіза-ції абразійно-зсувних схилів Малого Аджаликського лиману [Текст] / О. Е. Чуйко // Вісник Одеського національного уні-верситету, 2003 Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2003. – Том 8. – Вип. 5. – С. 174-177.

37. Педан Г. С. Оценка эффективности берегоукрепительных со-оружений Одесского побережья [Текст] / Г. С. Педан // Еколо-гія довкілля та безпека життєдіяльності. Київ, 2006. – № 2. – С. 28-35.

38. Черкез Е. А. Оползни северо-западного побережья Черного моря (моделирование, прогноз устойчивости склонов и оценка эффективности противооползневых мероприятий) [Текст] : ав-тореф. дис. … доктора геол.-мин. наук: 04.00.07 / Е. А. Черкез. – Одесса, 1994. – 36 с.

248

39. Черкез Е. А. Инженерная геодинамика оползневых склонов Одесского побережья после осуществления противооползневых мероприятий [Текст] / Е. А. Черкез, Т. В. Козлова, В. И. Шму-ратко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки. – 2013. – Том 18, вип. 1 (17). – С. 15-25. –ISSN 2303-9914.

40. Budkin B. V. Analysis of Engineering Geological Efficiency of Anti-Landslide Measures in Odessa, Ukraine [Text] : In: Landslides in research, theory and practice. Proc. of the 8th Int. Symp. on Landslides «Landslides in research, theory and practice» / B. V. Budkin, E. A. Cherkez, Cardiff, 2000, London: Telford. – Vol. 1. – pp. 189-194.

41. Инженерные сооружения как инструмент изучения тектоничес-кой дискретности и активности геологической среды [Текст] / И. П. Зелинский, Т. В. Козлова, Е. А. Черкез, В. И. Шмуратко // Механика грунтов и фундаментостроение : труды 3 Укра-инской научно-технич. конфер. по механике грунтов и фунда-ментостроению, 17-19 сент. 1997, Одесса. т. 1, Одесса, 1997. – С. 53-56.

42. Cherkez E. A. Geological and Structural-tectonic Factors of Landslides Formation and Development of the North-Western Black Sea Coast [Text] / E. A. Cherkez // Proc. 7 th Int. Symp.on landslides, Trondheim, 17-21 June 1996, Rotterdam: Balkema, 1996. – P. 509-513.

43. Cherkez E. A. Spatial discreteness of geoloical environment and of underground drainage constructions in Odessa, Ukraine [Text] / E. A. Cherkez, T. V. Kozlova, V. I. Shmouratko // In Hi-Keunlee et al (ed). «Environmental and Safety Concerns in Underground Construction». Proc. 1st Asian Rock Mechan-ics Symp., Seoul, Korea, 13-15 Oct. 1997. – P. 233-238.

44. Козлова Т. В. Влияние высокочастотного волнового тектогене-за на развитие оползневых процессов [Текст] / Т. В. Козлова // Екологія довкілля та безпека життєдіяльності. Київ. – 2001. – № 5 – С. 20-27.

45. Козлова Т. В. Инженерно-геодинамические условия оползнево-го склона территории Приморского бульвара в Одессе [Текст] / Т. В. Козлова, Е. А. Черкез, В. И. Шмуратко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки. – 2013. – Том 18, вип. 1 (17). – С. 58-70. – ISSN 2303-9914.

46. Микроблоковое строение геосреды и деформационные процессы в береговой зоне (на примере Припортового участка

249

г. Одессы) [Текст] / Б. В. Будкин, Е. А. Черкез, Т. В. Козлова, В. И. Шмуратко // Вісник Укр. буд. екон. та наук.-техн. знань. – К. 1998. – № 2. – С 25-27.

47. О причине продолжающихся деформаций здания Одесского те-атра оперы и балета / В. И. Шмуратко, Е. А. Черкез, Т. В. Козло-ва [та ін.] [Текст] // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки – 2013. – Том 18, вип. 1 (17). – С. 58-70. – ISSN 2303-9914.

48. Подвижность геологической среды и проблема сохранения зда-ния Одесского академического театра оперы и балета [Текст] / И. П. Зелинский, Т. В. Козлова, Е. А. Черкез [та ін.] // Труды 3-ей Украинской научно-технической конференции по механи-ке грунтов и фундаментостроению «Механика грунтов и фун-даментостроение». –Одесса, 1997. – Т. 2. – С. 355-356.

49. Черкез Є. А. Кінематичні особливості геодеформаційних про-цесів території порту Южний [Текст] / Є. А. Черкез, О. Е. Чуй-ко, В. Ф. Орлов // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2006. – Т.11, Вип. 3. – 2006. – C. 240-250.

50. Черкез Е. А. Инженерно-геологические условия территории Приморского бульвара в Одессе в период строительства Потем-кинской лестницы (по данным изысканий 1840-х годов) [Текст] / Е. А. Черкез, Т. В. Козлова, В. И. Шмуратко // Екологія довкіл-ля та безпека життєдіяльності. – Київ, 2008. – № 2. – С. 11-18.

51. Шмуратко В. И. Роль многоэтажной тектоники при инженерно-геологической оценке территории [Текст] / В. И. Шмуратко // Геоэкология. – 1993. – № 2. – С. 79-93.

52. Шмуратко Валерий Иванович. Гравитационно-резонансный экзотектогенез [Текст]: монография / В. И. Шмуратко. Одесса : Астропринт, 2001. – 332 c.: ISBN 966-549-576-3.

53. Kozlova T. V. Structural-tectonic and lithogenetic features of a rock massif as factors of landslide processes [Text] / T. V. Kozlova // In K.Senneset (ed.), Landslides. Proc. 7 th Int. Symp.on landslides, Trondheim, 17-21 June 1996, Rotterdam: Balkema.1996. – P. 245-249.

54. Kozlova T. V. High-frequency Tectogenesis and Forecasting of Engineering-Geological Processes [Text] / T. V. Kozlova, V. I. Shmouratko // Proc. of the Second International Conference on Environmental Management (ICEM2), 10-13 February, 1998, Wollongong, Australia. Edd. M. Sivakumar and R. N. Chowdhury, Elsevier, 1998. – vol. 2. – P. 883-890.

55. Кozlova T. V. The wave nature of spatial-temporal changeability

250

of deformation proper-ties of soil and rock masses [Text] / T. V. Кozlova // 8-th International IAEG Congress, Vancouer, BC, 21-25 September 1998, Rotterdam: Balkema, 2000. – P. 4381-4387.

56. Зелинский И. П. Роль тектонической разблоченности в форми-ровании инженерно-геологических и сейсмических процессов на территории Одессы [Текст] / И. П. Зелинский, Е. А. Чер-кез, В. И. Шмуратко // Cборник научн. тр. Национальной Гор-ной академии Украины. Бурение скважин, гидрогеология и экология. Днепропетровск, 1999. – № 6, Т. 1. – С. 188-192.

57. Зелинский И. П. К проблеме прогнозирования землетрясения (моделирование на основе биоиндикаторов) [Текст] / И. П. Зе-линский, Д. В. Мелконян, Н. Г. Астрова, Ю. С. Романов // Допо-віді НАН України, 2002. – № 7. – С. 161-164.

58. Фесенко О. В. Сейсмічні умови Одеського регіону, інженер-но-геологічні та геолого-геоморфологічні основи сейсмічного мікрорайонування м. Одеси [Текст] / О. В. Фесенко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2001. – Т. 6. – Вип. 9. – С. 132-138.

59. Фесенко О. В. Питання детального сейсмічного районування території Східних Карпат та північно-західного Причорномор`я для цілей сейсмічного мікрорайонування м. Одеса [Текст] / О. В. Фесенко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2003. – Т. 8. – Вип. 5. – С. 171-179.

60. Фесенко О. В. Концептуальні основи інженерно-геологічного районування території м. Одеси для цілей оцінки ступеня ло-кальної сейсмічної небезпеки [Текст] / О. В. Фесенко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2004. – Т. 9. – Вип. 4. – С. 212-218.

61. Фесенко Алексей Валентинович. Изучение и ГИС-моделирование сейсмогеологических и инженерно-геологических условий тер-риторий для целей геологического анализа и оценки изменчи-вости степени локальной и региональной сейсмической опснос-ти (на примере территории Северо-Западного Причерноморья и г. Одессы) [Текст] / Алексей Валентинович Фесенко. – Одесса : Издательско-полиграфический дом ВМВ, 2008. – 191 с. : ил. – Библиогр.: с. 180-190 (121 назв.) – ISBN 978-966-413-061-2.

62. Шмуратко В. И. Изменчивость уровня грунтовых вод и ло-кальная сейсмическая опасность территории г. Одессы [Текст] / В. И. Шмуратко, Е. А. Черкез, Т. В. Козлова // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2010. – Т. 15. – Вип. 10. – С. 89-96.

63. Шмуратко В. І. Особливості внутрішньорічної динаміки грун-

251

тових вод Одеси [Текст] / В. І. Шмуратко // Вісник Одеського державного університету, 2001. – Т. 6. – Вип. 9. – С. 165-169.

64. Шмуратко В. И. Межгодовые изменения уровня грунтовых вод на территории Одессы (по данным режимных наблюдений за период с 1972 по 2000 гг.) [Текст] / В. И. Шмуратко // Доповіді НАН України, 2002. – № 10. – С. 123-127.

65. Шмуратко В. И. Типизация территории Одессы по степени подтопления грунтовыми водами [Текст] / В. И. Шмуратко // Екологія довкілля та безпека життєдіяльності, 2002. – № 4. – С. 48-52.

66. Черкез Е. А. Ротационная динамика и уровень четвертичного во-доносного горизонта на территории Одессы [Текст] / Е. А. Чер-кез, В. И. Шмуратко // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2012. – Т.17. – Вип. 2 (15). – С. 122-140.

67. Шмуратко В. И. Цикличность межгодовых вариаций уровня грунтовых вод и проблема долгосрочного прогноза подтопле-ния территории Одессы [Текст] / В. И. Шмуратко // Доповіді НАН України, 2003. – № 3. – С. 119-124.

68. Shmouratko V. I. The ground water regime and geoecological mapping of urban territories [Text] / V. I. Shmouratko // Proc. of the 8th Int. Cong. of the IAEG “Engineering geology and the environment. Vancouver, 1998”. – Rotterdam: Balkema, 2000. – P. 4367-4373.

69. Коников Е. Г. Типизация геологических тел шельфа Азово-Чер-номорского бассейна как основа структурных моделей геоло-гической среды [Текст] / Е. Г. Коников // Геоэкология, 1995. – № 6. – С. 78-86.

70. Коников Е. Г. Оценка и прогнозирование динамики береговой зоны Северо-Западного Причерноморья на основании ста-тической обработки данных режимных наблюдений [Текст] / Е. Г. Коников, О. Г. Лиходедова, Г. С. Педан // Сб. науч. тр. Национальной горной академии Украины. – Днепропетровск, 1999. – Т. 4. – № 6. – С. 183-188.

71. Коников Е. .Г. Некоторые закономерности процесса разруше-ния морских берегов абразионно-оползневого типа [Текст] / Е. Г. Коников, О. Г. Лиходедова., Г. С. Педан, В. Г. Тюремина // Геологічний журнал. – Київ, 2002. – № 4. – С. 115-119.

72. Коніков Є. Г. Вивчення, моделювання і прогнозування розви-тку абразійно-обвальних та абразійно-зсувних берегів за мето-

252

дом узагальнених змінних [Текст] / Є. Г. Коніков, Г. С. Педан // Вісник ОНУ. Географ. і геол. науки, 2003. – Т. 8. – Вип. 5. – С. 141-149.

73. 73 Кофф Г. Л. Исследования природных и антропогенных рис-ков береговой зоны Одессы и меры по их предупреждению и снижению [Текст] / Г. Л. Кофф, В. К. Симоненко, Е. А.Черкез, В. А. Соколов // Прикладная геоэкология, чрезвычайные ситу-ации, земельный кадастр и мониторинг. Сб. тр. НИИЦ „Гео-риск”. Вып.6. – М.: ТИССО – Полиграф, 2005. – С. 5-27.

74. Коников Е. Г. Глобальные и региональные факторы колебаний уровня Черного моря как основа геодинамической модели бе-реговой зоны [Текст] / Е. Г.Коников, О. Г. Лиходедова // Гео-логия и полезные ископаемые Мирового океана, 2010. – № 1. – С. 84-93. ISSN : 1999-7566

75. Konikov E. G. The comparative characteristic of level change of the Caspian and Black Sea from Late Pleistocene up to now and the forecast [Text] / E. G. Konikov, O. G. Likhodedova, G. S. Pedan // The Caspian Region: Environmental Consequences of the Climate Change. Moscow: MSU, 2010. – P. 95-98

76. Konikov E. Global climate change and sea-level fluctuations in the Black and Caspian Seas over the past 200 yr [Text] / E. Konikov, О. Likhodedova // Geology and Geoarchaeology of the Black Sea Region:Beyond the Flood Hypothesis: Geological Society of America/ Buynevich, I., Yanko-Hombach, V., Gilbert, A., and Martineds, R., eds./ Special Paper 473. – P. 59-70, doi: 10.1130/2011.2473(05).

77. Pedan G. S. Сomparison of the Northwest Black Sea coast (Ukraine) dynamics and the Caspian Sea coasts (Russia) of the basis of multi-years observations [Text] / G. S. Pedan, E. G. Konikov // The Caspian Region: Environmental Consequences of the Climate Change. Moscow: MSU, 2010. – P. 170-173.

253

НАУКИ ПРО ЛЮДИНУ ТА ЖИТТЯ

УДК 378.4 (477.74) 096

С. Г. Коваленко, Т. В. Васильєва, О. Ю. Бондаренко, В. В. Немерцалов

ВИКЛАДАЧІ ТА СТУДЕНТИ КАФЕДРИ БОТАНІКИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА СВІТОВІЙ НАУЦІ

На основі аналізу біографій та наукових робіт 35 викладачів та студентів Новоросійського (Одеського національного) університету, які працювали в ХІХ-ХХ ст. у трьох основних напрямках: альгології, вивчення наземної флори та фізіології рослин, з’ясовано їх місце у вітчизняній та світовій науці. Оскільки більшість з них була натуралістами, в багатьох випадках важко однозначно виділити напрям досліджень. Зроблено наголос на виявленні послідовності поколінь та зв’язку вчитель – учень. Підкреслено роль вчених-ботаніків у розвитку мікробіології, генетики, селекції.

Ключові слова: видатні вчені, кафедра ботаніки, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, вітчизняна наука, світова наука.

13 травня 2015 року виповнюється 150 років із дня заснування уні-верситету і кафедри ботаніки – однієї з перших, створених у Новоросій-ському університеті.

Метою та завданням даної роботи було: на основі історичних, архівних та літературних джерел з’ясувати внесок вчених – викладачів і студентів Новоросійського (Одеського національного) університету в розвиток наукових досліджень по трьох напрямках, проаналізувати їх персональний науковий доробок, значення їх праць та діяльності для сьогодення.

Цілком зрозуміло, що за ці роки склад викладачів та студентів багаторазово змінювався, але ті, хто присвятив своє життя цій прекрасній науці, завжди були їй відданими, інтелігентними, працьовитими, а найяскравіші зуміли прославити і ботаніку, і свою альма матер, час-то захоплюючись різними питаннями як справжні натуралісти. При цьому завжди були учні, здібна молодь, що прагнула знань. Неможна не згадати філософський заклик древніх: «Вчителю! Виховай учня, щоб було потім в кого вчитися!», бо розглядаючи історію кафедри, маємо

254

багато прикладів таких вчителів і учнів. Обмежений розмір цієї роботи не дає змогу зупинитись на персоналіях всіх видатних вчених, що вчилися на даній кафедрі або працювали на ній. Зупинимось на самих яскравих особистостях.

Кафедра протягом своєї історії неодноразово міняла назву: то була кафедра ботаніки, то поділялась на дві – морфології і систематики та анатомії і фізіології рослин (останній раз кафедрою ботаніки вона стала у 1978 р.). Тематику досліджень, що на ній проводились, можна розділити на декілька напрямів, у кожному з яких були свої лідери [1].

Оскільки першим завідуючим кафедрою був вчений, який залишив свій слід, крім ботаніки, і в мікробіології, являючись засновником цієї вітчизняної науки, який першим ввів в навчальний процес студентів мікроскоп, який вперше відкрив чорноморську водорість зоохлореллу – Лев Семенович Ценковський (1.10.1822-18), почнемо з водоростей і грибів. Тож вивчення альгофлори Чорного моря і лиманів було одним з перших напрямків роботи кафедри. Л. С. закінчив С.-Петербургський університет і до біології прийшов із-за спілкування з відомими вченими, які працювали тоді у Петербурзі: С. С. Куваргою, К. Бером, Гессом, Струве та ін. Стати відомим вченим йому допомогли працездатність, відданість науці, прагнення дійти до суті проблем, не зважаючи на усі перешкоди. Чого варте хоча б його зізнання після повернення з експедиції до витоків Білого Нілу: «лікті просвічують, підошви відвалюються, недужіться, нема хліба» [2, c. 21]. Його робота на ступінь доктора природничих наук, захи-щена у 1856 р., мала назву «Про нижчі водорості та інфузорії» [3].

Вивчення водоростей продовжив Яків Якович Вальц (1841-1904) – випускник Київського університету імені Святого Володимира, учень О. С. Роговича, чиїм ім’ям названо один з видів водоростей роду Vauche-ria – V. Walzii, хоча основною його темою було вивчення папоротей [4, с. 183-185]. Справжнім піонером вивчення альгофлори Чорного моря був Людвіг Васильович Рейнгард (1847-1920), який закінчив Харківський університет, а у Новоросійському університеті працював доцентом, завідувачем кафедри ботаніки, директором ботанічного саду і. вивчаючи харові, вольвоксові, бацілярієві та інші водорості, захистив докторську дисертацію на тему: «Альгологічні дослідження. Матеріали для морфології і систематики водоростей Чорного моря» [5, с. 16-19]. Продовжував вивчення водоростей випускник Новоросійського університету 1869 р. Іван Федорович Кощуга, який приділяв увагу також слизистим грибам. У 1872 р. він захистив роботу «Історія розвитку Callithamnion Daviesii, Porphyra laciniata», став доцентом, але потім різко змінив свою долю, за-кінчив Військово-медичну академію і став лікарем [1; 2]. Слід згадати і

255

Вікентія Фердинандовича Хмелевського, який у 1884 р. написав роботу «Матеріали для флори водоростей Бессарабської губернії» [1; 2], і Андрія Опанасовича Сапєгіна – у подальшому відомого генетика, який в студент-ські роки написав роботу про вивчення нового виду – Ceratophyllum ta-naiticum Sapjeg [5, c. 58-61].

Окремо згадаємо ім’я Олександра Миколайовича Волкова (Волкова-Муромцева) (1844-1928) – випускника Дерптського та професора Новоросійського університету – талановитого різнобічного дослідника, чий гербарний зразок водорості Wormskioldia wecinea Lindm. з Атлантичного океану зберігається у гербарії Е. Е. Ліндеманна. Подвійне прізвище він отримав, коли за цієї умови наслідував земельне володіння двоюрідного брата батька. Матеріали досліджень О. М. Волкова з геотропізму увійшли до відомого підручника А. Сакса. Саме він вперше висловив думку про те, що в рослинах проходить не лише фотосинтез, але й інші фізіологічні процеси. Він був особисто знайомим із славетним Ч. Дарвіном. З 1880 р. із-за хвороби він вийшов у відставку, поїхав за кордон, захопився живописом і став відомим художником-акварелістом, чиї картини були широко відомі у Парижі та Англії. Малював під псевдонімом Руссофф. Одна картина зберігається у Третьяковській галереї в Москві [6].

У післяреволюційний період альгологічні дослідження були продовжені Дмитром Онісіфоровичем Свиренком (1888-1944). Він за-кінчив Харківський університет. В Одеському університеті працював у 1923-1928 рр. Цей період відзначений як його важкою працею по відновленню ботанічного саду, директором якого він був за сумісництвом із завідуванням кафедрою, так і багатьма експедиціями на річки: Південний Буг та його притоки і Дніпро. У 1927 р. виступав з доповіддю на Лімнологічному конгресі у Римі. Дмитро Онісіфорович був одним з найвидатніших альгологів Радянського Союзу, членом-кореспондентом АН УРСР. Створена ним гідробіологічна станція згодом перетворилась у Дніпропетровський науково-дослідний інститут гідробіології імені професора Д. О. Свиренка, який щорічно проводить Свиренківські читання. Д. О. Свиренко захоплював своєю працездатністю та інтелектом багато молоді, що охоче вчилася у свого керівника [5, c. 62-63; 7]. Так, одним з його аспірантів був Петро Петрович Ширшов (12.12.1905-17.02.1953), у майбутньому відомий полярний дослідник, Герой Ра-дянського Союзу, почесний член Вченої Ради Одеського університету, дійсний член АН СРСР, директор Інституту Океанології АН СРСР, міністр торгового флоту країни. Д. О. Свиренко характеризував його як

256

дуже талановитого і здібного до наукової роботи. Це можна побачити на результатах досліджень П. П. Ширшова. Він почав альгологічні дослідження з вивчення річок Південного Бугу, Кодими та Дніпровських порогів. З 1930 р. захопився Північчю спочатку на Кольському півострові, потім на Новій Землі. Під час експедиції на криголамі «Сибіряков» він зібрав планктон усіх радянських полярних морів від Білого до Берингова. Через рік він знову пройшов цей шлях на «Челюскіні». У 1935 р. за результатами сезонних досліджень планктону на криголамі «Красін» П. П. Ширшов довів, що планктон краще розвивається на кромці льоду та біля неї, що може полегшити орієнтацію у льодах Арктики. Крім того, він показав, що на полюсі є життя і теплі води Атлантичного океану сюди доходять і приносять водорості та невеликих тварин. Саме він входив до славетної четвірки папанінців, які вперше активно працювали на Північному полюсі. Його ім’ям названо бухту на о-ві Земля Георга, озеро на о-ві Земля Франца-Йосифа, підводний хребет у Берінговому морі, вулиці у Дніпропетровську, Одесі, Вінниці, Челябінську, Рибінську, Шахуньї Ніжегородської області, а також Інститут океанології та два наукових судна [1, с. 30-31].

Аспірантами-альгологами Д. О. Свиренка були також в той час Ю. П. Буженко, М. О. Гордієнко, О. Д. Андреєв.

Згадаймо ім’я Бориса Миколайовича Аксентьєва, який захоплювався багатьма проблемами, серед яких були і альгологічні. Про це свідчать його роботи «Діатомові купинистого болота в околицях Катеринослава», «Планктонні діатомові пониззя ріки Дніпро і прилягаючих водойм», «Матеріали до фітопланктону Одеської затоки» та ін. [6, c. 16-17].

Однак, головну естафету по вивченню альгофлори прийняв Іван Іванович Погребняк (1908-1982) – у майбутньому професор, завідувач кафедрою морфології та систематики рослин протягом багатьох деся-тиліть, декан біологічного факультету. Це був зовні дуже спокійний, вдумливий дослідник, який свідомо все життя присвятив вивченню во-доростей. Ще в аспірантурі (науковим керівником був В. І. Липський, якому допомагав проф. Г. Й. Потапенко) він захопився вивченням водо-ростей Чорного моря в районі Лузанівка – Пересип – Малий Фонтан – Люстдорф (нинішня Чорноморка), а також біологією Phyllophora ner-vosa Grew. Для поглиблення знань, якісної обробки зібраного матеріалу консультувався у відомих вчених Є. С. Зінової, М. М. Вороніхіна, О. О. Єленкіна. Кандидатську дисертацію захистив у 1930 р., а докторську на тему «Донна рослинність лиманів Північно-Західного Причорномор’я та суміжних акваторій Чорного моря » – у 1965 р. Виховав багато учнів, які продовжили справу свого вчителя [8, c. 439-443]. Серед них два доктори

257

біологічних наук, які працювали в ОНУ – Микола Омелянович Гусляков (1950-2004), завідувач кафедри гідробіології ОНУ, що передчасно пішов із життя [1, c. 59-60], і Федір Петрович Ткаченко (народ.10.IV.1949) – нещодавно призначений завідувачем кафедри ботаніки.

Окремо слід вказати на таку дисципліну як палеонтологія. З нею пов’язане ім’я одного з випускників Новоросійського університету – Африкана Миколайовича Криштофовича (1885-1953). Захоплений ідеями професорів Г. І. Танфільєва, О. І. Набоких, В. А. Ротерта, О. В. Клоссовського, О. О. Браунера та ін. А. М. добре вчився, був членом студентського гуртка. У своїх спогадах він пише, що із складу гуртка вийшли не менше 20 академіків, професорів і наукових співробітників, відданих науці.

А. М. Криштофович після закінчення університету в 1908 р. вивчав флору і рослинність у Криму та Сибіру (Іркутська губернія). У 1906 р. проф. Ф .М. Каменський, повернувшись із Відня з V ботанічного конгресу доповів про відкриття Г. Д. Скоттом насінних папоротей. Це захопило А. М.Криштофовича. До того ж професор-геолог В. Д. Ласкарєв передав йому залишки третинної флори з волинських піщаників, а потім проф. Д. І. Мушкетов – збори мезозойської флори з Усурійського краю. І це був лише початок. Африкан Миколайович досліджував ґрунти Харківської губернії, залишки міоценової флори з річки Кринки та верхньокрейдяної флори з південного Уралу, започаткувавши такі дослідження у Росії. Він вважався дослідником кайнозойських, мезозойських та палеозойських відкладів на території СРСР, Північного Китаю, Кореї, Японії. Згідно з його дослідженнями міоценові ліси України складалися, в основному, з листопадних порід, причому він визначив роди вимерлих дерев. Одним з досягнень було встановлення зональності розподілу рослинності у давні геологічні епохи. Професор А. М. Криштофович був зам. голови Всесоюзного Палеоботанічного товариства (з 1935 р.), куратором Симпозіуму з палеокліматів міжнародного Геологічного конгресу (1937 р.), дійсним членом Української АН (з 1945 р.), членом-кореспондентом АН СРСР (з 1953 р.). Весь час він активно працював і до 1953 р. ним було надрукова-но 353 роботи. За свою працю він був нагороджений срібною медаллю ім. Пржевальського та золотою медаллю ім. Літке від Державного Географічного товариства. Його ім’ям названо декілька видів рослин і тварин, а також вулкан на Курильських островах [1, с. 21-22; 2, c. 42-46].

Вивчення наземної флори також було важливим напрямком роботи кафедри. Вивчались не лише насінні рослини, але й гриби та лишайники. Микола Кирилович Срединський (1853-1907) у майбутньому лісо-

258

вод, віце-директор корпусу лісничих Міністерства Землеробства та Державного майна (у 1895-1907 рр.) під час роботи на кафедрі ботаніки Новоросійського університету у 1871-1874 рр. проводив флористичні дослідження Новоросійського краю та Бессарабії, описував гриби, вказавши 250 їх видів, водорості, судинні рослини, склав детальний опис піщаної смуги Дніпровського лиману. А далі захопився вивченням флори залізниць і присвятив цьому своє життя. В результаті досліджень він уперше в Росії запропонував створювати вздовж залізничних шляхів насадження для боротьби із сніговими заносами. Біля Горлівки до недавнього часу зберігалась відкрита на честь нього меморіальна дошка [1, c.10-11; 2, c. 30].

Як пише у своїх спогадах Г. Й. Потапенко [2], з 1886 по 1912 рр. головним представником морфології і систематики рослин був Франц Михайлович Каменський (1851-1912). Він закінчив Варшавський уні-верситет, відвідував лекції та працював у лабораторіях професора де-Барі у Страсбурзі та Ф. Коха у Бреславлі. У 1882 р. Ф. М. Каменський здав магістерський іспит у Новоросійському університеті, а з 1888 р. став професором цього університету. Вивчав флору Польщі, Південного берегу Криму, околиць Одеси. Для обробки роду Utricularia виїздив до Індії, Цейлону, Яви. Відвідав Лондон та інші європейські центри, зби-рав матеріал гербаріїв Європи, Америки, Австралії, Африки. Пізніше, вивчаючи будову Monotypa hipophithis, першим звернув увагу на таке явище у житті багатьох рослин як мікориза [8, c. 24-26].

Талановитим, різнобічним дослідником був і Микола Михайлович Зеленецький (1859-1923). У 1881 р. він поступив до Петербургського університету, але потім за станом здоров’я у 1884 – перевівся до Но-воросійського. Після закінчення університету протягом трьох років стажувався за кордоном, слухав лекції в університетах Берліна, Відня, Мюнхена, Парижа, працював у гербаріях Декандоля, Делессерта, Буасьє. Після повернення ретельно вивчав флору Криму, збирав гербарій. Результатом його досліджень була магістерська дисерта-ція «Материалы для флоры Крыма», в якій наводились 1320 видів вищих спорових і квіткових рослин. Зібрані ним 9 тисяч гербарних аркушів зберігаються у Нікітському ботанічному саду. Тільки у флорі Криму його ім’ям названі два види: Solanum zelenetzkyi та Thy-mus zelenetzkyi. Кафедру ботаніки нашого університету він очолював у 1920-1923 рр. Його учні, що часто користувалися прекрасною бібліотекою і гербарієм вчителя – О. М. Морозова-Попова (яка трагічно загинула у 1916 р.), В. Ф. Пастернацька (у майбутньому професор), Л. Д. Басарська. Г. Й. Потапенко (у майбутньому проректор університету,

259

завідувач кафедри морфології і систематики рослин) залишили теплі спогади про свого вчителя, його чуйність і відданість справі [1, c. 28; 4, c. 404-405].

З липня 1915 р. на кафедрі ботаніки працював професором Болеслав Болеславович Гриневецький (1875-1963), випускник Юр’ївського університету – ботанік, фізіолог рослин. Він вивчав флору і рослинність Кавказу, Польщі і Литви (гербарії зберігаються в університетах Москви та Тарту). У 1919 р. був запрошений до Варшавського університету. Був одним із засновників Російського ботанічного товариства, дійсним і почесним членом Польської АН, одним із засновників та першим головою Польського ботанічного товариства і Ліги з охорони природи, засновником Польського ботанічного журналу. Ми вже вказували, що багато працівників кафедри працювали з успіхом у різних напрямках ботаніки. Тож Б. Б. не є виключенням. Його праці з анатомії продихів та докторська дисертація, захищена у 1914 р., де він описав новий лійкоподібний тип, характерний для дводольних, і вказав, що апарат продихів може бути важливою філогенетичною ознакою, стали класичними. Ще у 1908 р. він запропонував новий термін – реотропізм, тобто рух коренів назустріч бігу води, який він охарактеризував як один з видів хемотропізму. Усі тропізми Б. Б. розподілив на дві групи. До першої увійшли ті, в яких чутливою є не лише верхівка, але й зона росту кореня: рео-, хемо-, аеро-, термотропізми, а до другої – ті, де чутливою є лише верхівка кореню: гео-, фото-, гальвані-, гідро-, травмотропізми [4, c. 308-310].

Дещо особливе місце займає дуже неоднозначний вчений Генріх Вальтер (Heinrich Karl Walter, Генрі Чарльз Уолтер ) (1898-1989), який народився в Одесі в родині військового лікаря і три семестри провчив-ся у Новоросійському університеті, звідки перейшов до артилерійського училища, щоб не бути призваним до армії, а потім емігрував до Німеччини. Г. Вальтер був талановитим студентом, що щиро цікавився рослинністю Східноєвропейської рівнини і Середземномор’я. Тому Б. Б. Гриневецький запросив його у подорож до Колхіди. Однак, цьому перешкодили військові події 1916 р. Найкраще його охарактеризував Людвиг Йост – фізіолог рослин, в якого він вчився за кордоном. «Його робота є сві-доцтвом гострого розуму та чіпкої енергії автора». Під час Великої Вітчизняної війни був членом НСДАП, завідувачем кафедри у Познані, куди перевозив Ботанічний інститут з окупованого Києва, працював у науково-дослідному центрі сільського та лісного господарства у Західній Україні, виконував обов’язки директора Нікітського ботанічного саду (1941-1943). За матеріалами, зібраними у Криму, надрукував книгу «Крим. Клімат, рослинність та сільськогосподарське освоєння».

260

Після війни півроку провів у американському таборі, пройшов денацифікацію. А далі працював з вивчення рослинності степів і арідних областей землі, розвивав географію рослин. Вперше знайшов нову форму для характеристики річної зміни температур та опадів. У 1966-1967 рр. випустив велику працю «Рослинність землі», переведену на російську у 1968-1975 рр., яка до цього часу не втратила своєї актуальності. Працював професором політекономії та дослідження кустарних промислів і ремесла у вищій школі світової торгівлі у Відні (пізніше – університет економіки). Його головний девіз – не накопичення багатьох окремих фактів, а їхнє синтетичне узагальнення рухає науку вперед [1, c. 24].

Студентом Новоросійського університету був і Іван Якович Акінфієв (1851-1919) – геоботанік і флорист, фенолог і метеоролог, який з-за слаб-кого здоров’я провчився лише три роки, але дуже цікавився ботанікою, користувався посібником відомого дослідника Е. Ліндеманна. Далі він працював вчителем гімназії у Болграді, Катеринославі, Олександрівську (зараз Запоріжжя), понад 40 років вивчав флору і рослинність півдня України і Кавказу. Для Болграду він навів 550 видів, для Катериносла-ву – 936, для флори Центрального Кавказу – 795 (від Ranunculaceae до Caprifoliaceae). Його учнем був відомий флорист О. А. Гроссгейм. У 1911 р. газета «Південна зоря» назвала його одним з видатних педагогів і громадських діячів Катеринославу й Олександрівська. На його честь М. А. Алексеєнко назвав ендемічний вид Pyrethrum akinfiewii Alex., який у 1961 р. М. М. Цвельов відніс до іншого роду - Tanacetum akinfiewii (Alex.) Tzvel.

Багато уваги приділяв вивченню хвороб тютюну Валеріан Вікторович Половцов (1862-1918). В той же час, за словами Б. Є. Райкова, його ім’я настільки тісно пов’язане з розвитком природничо-історичної освіти в Росії, з новими плідними методами вивчення природи у школах, що пе-реживе багато поколінь російських педагогів [8, c. 461-465].

Георгій Йосипович Потапенко ( 1889-1982) – педагог, геоботанік, дендролог, природоохоронник, один з найталано-витіших учнів вчених університету Г. І. Танфільєва, М. М. Зеленецького, В. В. Половцова проводив свої дослідження на межі сумісних наук: ботаніки, географії, ґрунтознавства та лісознавства. Ми зосередимо увагу лише на одному розділі його досліджень – вивченні галофітної флори Одещини і Поволжя, що стали основою його докторської дисертації. Г. Й. очолював кафедру морфології і систематики рослин протягом 15 років, був директором ботанічного саду (1939-1943), проректором з навчальної роботи (1939-1941). Однак так склалося, що він залишився в окупованій Одесі і тут

261

у 1943 р. захистив свою дисертацію, екземпляр якої зберігається у бібліотеці ОНУ, на тему: « Рослинність північно-західного узбережжя Чорного моря. Геоботанічні дослідження. Ґрунт, флора, рослинність і шляхи рослинницького освоєння причорноморських пересипів». У ній наведені характеристики лиманів Причорномор’я від Босфора до Приазов’я, включаючи Крим, і далі до Прикаспію і Прибалхашшя, ге-незис флори пересипів, кормова і інша господарська цінність рослин, що притаманні цим умовам, а також перспективи господарського ви-користання цих районів. Список літератури щодо рослинності засоле-них ґрунтів включає понад 1300 джерел. Ці дані цікаві також і тим, що зараз на місці досліджень Г. Й. у Прикаспії створено об’єкти природно-заповідного фонду. Багато уваги він приділяв і дендрологічним дослідженням. Крім того, зібраний гербарій, що є частиною Гербарію ОНУ (MSUD), є цінною основою моніторингу, що необхідний кожному об’єкту природи [8, c. 486-489; 9].

Петро Михайлович Жуковський (1888-1975) – студент Новоросій-ського університету в 1906-1911 рр., учень Г. І. Танфільєва, у майбут-ньому академік ВАСГНІЛ, доктор сільськогосподарських та біологічних наук, лауреат державної премії І ступеня, нагороджений 4 орденами Леніна, 3 – Трудового Червоного Прапору, Червоної Зірки, Знаком по-шани, народився у Кишиневі і після смерті батька з 14 років повинен був працювати переписувачем та репетитором. Ще в студентські роки під впливом В. А. Ротерта, Ф. М. Каменського, В. В. Половцова захопився прикладною ботанікою, питаннями походження і історії культурних рослин. Їздив з експедиціями в тундру, чорноземні степи, на Тянь-Шань. За станом здоров’я переїхав до Тифлісу, де працював на станції випробу-вання насіння, був професором кафедри ботаніки сільськогосподарсько-го факультету Тифліського політехнічного інституту. З 1925 р. працював у ВІРі в Москві, викладав у Тимірязевській сільськогосподарській академії. Він відкрив і описав новий вид пшениці Triticum timopheevii Zhuk., який має унікальний імунітет. За його ініціативою створений гербарій ВІРу. З експедицій 1925-1927 рр. у Малу Азію, Сирію та Ме-сопотамію привіз понад 10 тисяч примірників культурних рослин, а з Аргентини, Чилі, Перу, Мексики (1956-1958) – насіння і бульби для по-дальшої селекції. Запропонував теорію сполученої еволюції господаря і паразита на їх спільній батьківщині, мегагенцентрів та ендемічних мікрогенцентрів походження культурних рослин, походження ювенільних пагонів з вторинної меристеми. На його підручниках «Культурные растения и их сородичи» та «Ботаника», які витримали багато видань, виросло не одне покоління студентів. За кордоном він

262

був обраний членом-кореспондентом (1955) та почесним доктором (1967) сільськогосподарської Академії НДР [10; 11].

Дмитро Іванович Сосновський (1886-1953) – студент Новоросійського університету у 1904-1909 рр., який закінчив з дипломом першого ступеня за спеціальністю «ботаніка». У подальшому доктор біологічних наук, професор, академік Грузинської АН. Був нагороджений орденами Леніна та Знаком пошани, отримав звання заслуженого діяча науки. На ІІ і ІІІ курсах він їздив до Тифлісу (тепер Тбілісі) і збирав рослини. Цей гербарій зберігається разом із зборами інших ботаніків, бо виключно грамотне зроблений і оформлений. Усі етикетки заповнені від руки. Чітко вказано місце та дата збору. Тому це матеріал, який може ознайомити із фло-рою різних куточків цього міста початку ХХ ст. З 1937 р. до кінця життя завідував відділом систематики і географії рослин, розробив ботаніко-географічне районування Кавказу. Віддано працював над вивченням його флори. Був одним із складачів карти рослинного покриву Закавказзя. Заснував неперіодичне видання «Заметки по систематике и географии растений Кавказа». Був одним з авторів і редактором «Флори Грузії» (1-8 т. 1941-1953 рр). Д. І. Сосновський створив ботанічну школу систематиків і флористів. Одним із його учнів був Армен Леонович Тахтаджян, славет-ний всесвітньо відомий вчений, який назвав на честь свого вчителя рід рослин родини Айстрові (Asteraceae) – Sosnovskya Takht. Дмитро Івано-вич опублікував понад 160 наукових робіт. Як вчений-систематик описав близько 130 нових видів квіткових рослин, особливу увагу приділяючи родині Сompositae (Asteraceae). Різні дослідники назвали його ім’ям 58 видів судинних рослин. Більшість з них є вихідцями з Кавказу, Закавказзя та прилеглих територій. Лише один вид – Pinus sosnowskyi Nakai (Pinaceae) вказується для території України (Определитель, 1987). Інший вид – Hera-cleum sosnowskyi Manden. виділилa та описала у 1944 році Іда Панівна Манденова. Сосновського завжди відрізняли почуття гумору, ерудиція, знання європейських мов [1 c. 21].

Микола Михайлович Альбов (1866-1897) – російський ботанік, від-важний мандрівник, дослідник і першовідкривач флори Колхіди та Вог-ненної Землі, що закінчив Новоросійський університет і працював там позаштатним лаборантом, народився у с. Павлове Горбатського повіту Нижегородської губернії в родині військового священика. У 1884 р. він став студентом Московського університету, але туберкульоз змусив його переїхати на південь, і освіту він закінчував у Новоросійському університеті, де був залишений на роботу лаборантом. У 1889 р. він впер-ше поїхав в експедицію до Абхазії і за наступні 4 роки здійснив 5 екс-педицій, результатом яких стали десятки відкритих видів і капітальна праця «Матеріали для флори Колхіди». У ній вперше було доведено

263

ендемічність рослинності Абхазії, що викликало великий інтерес до неї. Для обробки нових знайдених ним родів користувався гербарієм Буасьє (Женева). У цей час він був обраний членом-кореспондентом Ботанічного товариства Женеви, однак, на батьківщині на це звертали мало уваги. Тож у 1895 р. він поїхав до Південної Америки до Ла-Плати, де за рекомендацією Декандоля був прийнятий на роботу і працював зберігачем відділу ботаніки у місцевому музеї і здійснював нові експедиції. Менш ніж за 2 роки він об’їздив Патагонію, острів Вогненну Землю, Анди і північні провінції Аргентини, а також Чилі та Парагвай. А. Л. Тахтаджян у своїй праці «Флоры земного шара» вказує на великий внесок М. М. Альбова в пізнання флори. Перевтомлення та лихорадка призвели до його смерті у Монтевідео. У 1990 р. його ім’ям було названо вулицю у Павлові, а у 1996 р. на честь 130-річчя з дня його народження випущено поштову марку. Найкраще про нього говорять рядки його листа до рідних: «Я скитаюсь, это правда, как настоящий цыган, но везде я оставляю за собой настоящий след – «на песках времени», как выражается американский поэт Лонгфелло. Этот след не пропадет даром. Им воспользуются другие, придут по проторенной мной дороге, и результатом этого будет, полагаю, некоторая положительная польза для науки и общества» [1 c. 16; 2 c. 32-33]. Так воно і сталося.

Іван Васильович Новопокровський (1880-1951) закінчив Московський університет. У Новоросійському університеті працював лаборантом на кафедрі морфології та систематики рослин у 1905-1906 рр., потім асистентом на Вищих жіночих педагогічних курсах. Це була цілеспрямована захоплена вивченням флори людина, що приваблювала до себе небайдужих. Прикладом цього можуть служити хоча б дані про те, що гербарій для своєї праці « Матеріали для флори околиць Одеси» він збирав разом із своїми учнями з Торгової школи, Чоловічої приватної гімназії та Одеського кадетського корпусу, а також тоді студентами університету, а згодом професорами І. Д. Щербаком, А. М. Криштофовичем, Г. А. Боровіковим, Ф. М. Породком. Матеріали зібраних ним гербаріїв зберігаються як в ОНУ, так і у Пермі, де його ім’ям названо гербарій. У 1935 р. він захистив докторську дисертацію, став професором спо-чатку Новочеркаського інституту сільського господарства і меліорації, потім Донського політехнічного інституту, завідував Середньоазійським гербарієм у ботанічному інституті РАН. В історії ботаніки він залишився ще й як палеоботанік та ботанік, що написав «Флору Казахстану» [1, c. 20; 6].

У післявоєнний період на кафедрі розроблялись питання вивчення трав’янистої флори як у Північно-Західному Причорномор’ї, так і в

264

інших регіонах СРСР (Шапошнікова Л. А., Кожура М. Г.), дендрофло-ри (Жаренко Н. З.), сантоніноносних полинів України (Дьоміна А. І.), що могли б бути сировиною для отримання протигельмінтних ліків [1, c. 40-42;4, c. 362-365].

Чітко можна прослідити і фізіологічний напрямок робіт ботаніків нашого університету, причому, як ми вже вказували, багато з них не зосереджувались на одному напрямі, а вивчали комплекс питань, що захоплювали і вивчення біології тих чи інших рослин. Людвіг Адальбертович Рішаві (1951-1915) певний час займався історією розвитку морських водоростей, їх морфологією і систематикою, що дозволило йому зробити висновок про середземноморське походження чорноморської альгофлори. Однак основну увагу він приділяв вивчен-ню процесів дихання у рослин та гальванотропізму. Його дослідження увійшли до підручника Сакса і були відомі в Європі. Крім того, вільно володіючи німецькою мовою, він перекладав зарубіжні підручники. Так, разом із Л. В. Рейнгардом він переклав «Руководство для практических занятий по микроскопической ботанике». Л. А. був гарячим прихильником введення експериментального методу у анатомію та морфологію рослин [1, c. 13-14; 2, c. 24-25; 5, c. 28-30; 7, c. 172].

Владислав Адольфович Ротерт (1863-1916) працював у Ново-російському університеті в 1902-1907 рр. Він закінчив Дерптський університет, стажувався в зарубіжних лабораторіях: А. де Барі, А. Кундта, П. Е. Дюкло, вільно володів німецькою, англійською, фран-цузькою мовами, читав і розмовляв італійською, іспанською, швед-ською. Вивчаючи внутрішню будову стебла і кореневищ 43 видів з 21 родини насінних рослин, він встановив різницю між однодольними та дводольними рослинами, залежність анатомо-морфологічної будови від умов зростання. У Казанському університеті, де він працював вісім років, його учнем був відомий у майбутньому знавець екологічної фізіології В. Р. Заленський. В Одесі він продовжив вивчення явища подразнення у нижчих організмів та біології грибів. Завдяки йому і тоді молодим вченим, а потім професорам, які охоче з ним працювали: Г. А. Боровікову, І. Д. Щербаку, Ф. М. Породку – було закладено основу для подальшого розвитку вчення про фітогормони. В. А. брав участь у на-укових експедиціях у різні куточки світу від Росії до Північної Америки і в той же час разом із студентами вивчав флору околиць Одеси. Він був обраний членом-кореспондентом Краківської АН, членом Берлінського ботанічного товариства [1, c.18; 5, c. 33-36].

Одним з його учнів був Андрій Опанасович Сапєгін (1888-1946) – випускник природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету, який починав свій науковий шлях з ви-

265

вчення географії та екології мохів півдня України і Криму, до якого його заохотив Ф. М. Каменський. В результаті були надруковані перші у вітчизняній літературі описи мохів гірського Криму та їх визначник. Однак, ознайомившись із роботою лабораторій провідних вчених Німеччини, Швеції, Австро-Угорщини, захопився генетикою, селекцією та цитологією і першим на півдні Росії почав читати курс генетики і проводити цитологічний практикум. Його докторська дисертація була присвячена дослідженню індивідуальності пластиди. А. О. Сапєгін був першим директором Одеського селекційно-генетичного інституту, дійсним членом АН УРСР, протягом шести років її віце-президентом, директором інституту ботаніки АН. Його підручник «Варіаційна статистика» витримав декілька перевидань. А створені ним сорти займали у 1940 р. понад 1,5 млн. га [1, c. 19-20; 5, c. 58-61].

Георгій Андрійович Боровіков (1881-1958) випускник Новоросійсько-го університету, один з учнів В. А. Ротерта, завідувач кафедри анатомії та фізіології рослин у 1948-1953 рр. Він вивчав будову клітинних оболонок, явища епінастії та гіпонастії у гілках шпилькових, утворення кореневих волосків на стеблі Leontice altaica , займався щепленням винограду, від-крив явище верхівковості в утворенні калюсу як надзвичайний вияв полярності. За допомогою відцентрової сили він зміг змінити полярність у клітинах Cladophora. За результатами комплексних експедицій Г. А. довів, що Vitis vinifera походить від V. sylvestris [1, c. 38-39; 4, c. 141-143; 6; 7, c. 171].

Федір Михайлович Породко (1877-1948) – випускник Варшавського університету, професор, завідувач кафедри анатомії та фізіології рос-лин протягом 30 років, декан біологічного факультету, учень Д. І. Іва-новського, який заклав основи вірусології. Досліджував ростові рухи рослин. А його двотомна праця «Хемотропізм коріння» була основою для вивчення цієї проблеми, бо на неї посилалися багато вчених. Ще одним напрямком його досліджень було вивчення проростання насіння під впливом різних чинників. Тож не дивно, що його аспіранти, а по-тім професори Б. М. Аксентьєв та А. І. Дьоміна почали свій науковий шлях з продовження наукового напрямку свого керівника. Серед його учнів слід обов’язково згадати основоположника геохімічної екології В. В. Ковальського та Івана Олександровича Власенка (1906-1992) – директора ботанічного саду у 1934-1940 рр. та понад 20 років після війни ректора педагогічного інституту (зараз Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського) [1, c. 25-26; 8, c. 478-481].

Сергій Іванович Лебедєв (1904-1989) – академік УАСГН, ректор Одеського університету та завідувач кафедри фізіології рослин (1953-1959). Не наголошуючи на його діяльності як ректора університету,

266

хоча це був час, коли університет збільшувався, були побудовані нові корпуси, посилились наукові зв’язки з іншими країнами, у тому числі із США, відмітимо лише, що саме у 1953 р. була надрукована монографія «Фізіологічна роль каротину у рослинах», що не лише підсумувала відомі дані, але й дала поштовх новим дослідженням. До речі, підручник С. І. «Фізіологія рослин» витримав декілька видань. Основним напрямком його досліджень були процеси фотосинтезу культурних рослин та їх пігментних систем, хоча в одеський період своєї діяльності С. І. приділяв увагу вивченню фізіології та біохімії промислових водоростей, зокрема їх пігментної системи. Загалом він підготував понад 65 кандидатів наук, багато з яких стали докторами наук [1, c. 43-44; 12, c. 85-88; 13]. Його найвідоміші учні – академіки К. М. Ситнік та В. В. Моргун.

Кость Меркурійович Ситнік (народився 3.VI.1926) – доктор біологічних наук, академік АН України, віце-президент АН (1974-1988), директор Інституту ботаніки АН України (1970-1998), з 1998 р. – почесний директор. Наукові праці пов’язані із вивченням функці-ональної, метаболічної та загальної ботаніки, екології, охорони при-роди, історії біології.

Володимир Васильович Моргун (народився 10.ІІІ.1938) – Герой Укра-їни (2008), доктор біологічних наук, професор, академік-секретар Відді-лу загальної біології НАН України, директор Інституту фізіології рослин та генетики, засновник вітчизняної наукової школи експериментально-го мутагенезу та теоретичних основ селекції, почесний член Угорської АН. Він відмінно закінчив агрономічний факультет Української сіль-ськогосподарської Академії, отримував Ленінську стипендію. Вчився в аспірантурі у С. І. Лебедєва. В. В. відомий світовій науковій спільноті як талановитий дослідник, блискучий селекціонер, наукові роботи якого присвячені генетиці і селекції рослин, генетичній інженерії, біотехнології та фізіологічній генетиці, розробці теорії індукованої мутації мінливості рослин. Він створив 132 сорти і гібриди пшениць. Сорти його селекції Смуглянка, Золотоколоса та Фаворитка дали рекордний врожай: 115-124 (до 131) ц/га.

Григорій Володимирович Ткаченко (1903-1979) працював завід-уючим кафедрою фізіології рослин з 1961 по 1978 рр., коли кафедри морфології і систематики рослин та фізіології об’єднали у кафедру бо-таніки. Його наукова діяльність була пов’язана із вивченням фізіолого-біохімічних реакцій рослин винограду за використання фізіологічно активних речовин, мікроелементів, фосфорних добрив. Приділяв увагу також вивченню проблем алелопатії та біології різних плодових культур.

267

Підготував 10 кандидатів наук як з Одеси, так і з інших міст України та світу [1, c. 46-475, c. 220-222]. Його учнем був наступний завідувач вже об’єднаної кафедри Володимир Тимофійович Коваль (1936-1999), чиї наукові інтереси охоплювали велике коло проблем: фізіологічну дію мікроелементів на різні сільськогосподарські культури, вплив вітамінів на проникнення мембран мітохондрій, вивчення ферментів проростаючого насіння тощо. Він був науковим керівником шести вітчизняних та одного іноземного (з В’єтнаму) аспіранта [1, c. 47-48]. Серед учнів Г. В. слід згадати також Володимира Григоровича Курьяту (1950 р. народ.), доктора біологічних наук, професора Вінницького пе-дагогічного інституту імені М. Коцюбинського, відмінника освіти, «лю-дину року 2003» в номінації «діяч науки», автора понад 100 наукових публікацій, методичних посібників та патентів на винахід, який продо-вжує вивчати питання фізіології росту і розвитку рослин [1, c. 61].

За 150 років існування кафедри ботаніки Новоросійського (Одеського національного) університету на ній працювали видатні вчені, що зробили вагомий внесок у розвиток основних класичних систематичних та фізіологічних напрямків ботанічних досліджень. Вихованцями університету були вчені, які, вийшовши з його стін, створили відомі у світі наукові школи. Вони досліджували флору Європи, Азії, Америки, узагальнювали дані щодо флори світу, розвивали фізіологічні дослідження, широко пропагували знання. Б. Б. Гриневецький був серед організаторів двох ботанічних товариств: російського та польського, що заклали основи міжнародних зав’язків та співробітництва. У ХХ ст. вихованці університету ставали засновниками і керували науковими інститутами при національних академіях України, Росії, Грузії. Завдяки роботі вчених нашого університету були створені ботанічні сади, були підготовлені і надруковані «Флори» різних куточків землі, відкриті заводи, проведені унікальні дослідження наземної і водної флори та багато ін. З іменами ботаніків Новоросійського університету пов’язують розвиток таких наук як педагогіка, мікробіологія, мікологія, альгологія, фізіологія, генетика та селекція.

Перспективи подальших досліджень пов’язані з розширенням наукової бази, відкриттям нових славетних імен, з’ясуванням раніш невідомих сторінок діяльності вчених: викладачів та вихованців Одеського університету.

Зараз на кафедрі виконуються дві наукові теми, одна з яких продовжує вивчення наземної та водної флори регіону, фізіологічних особливостей проростання насіння та використання мікроелементів, а друга пов’язана

268

із складом та станом гербарію, що отримав у 2004 р. статус «національне надбання». Про значення та здобутки сучасних членів кафедри розкажуть майбутні дослідники.

Список використаних джерел та літератури

1. Коваленко С. Г Ботаніки і ботанічні дослідження в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова (1865-2005) [Текст] / С. Г. Коваленко, Т. В. Васильєва, Г. А. Швець. – Одеса: Фенікс, 2005. –104 с.

2. Потапенко Г. И. История кафедры ботаники Одесского государственного университета за 75 лет существования (1865-1940) [Текст] / Г. И. Потапенко сост. Пашковская Н. М., Дьяков В. А. – Одесса: Печатный дом, 2010. – 88 с.

3. Вчені вузів Одеси. Бібліографічний довідник. Вип. 1. Природничі науки 1865-1945 Част. 5. Біологи //Упор. Л. О. Кольченко, Т. В. Тющенко. – Одеса, 2004. – 190 с.

4. Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник/ редкол: В. А. Сминтина (відпов. ред), Є. Л. Стрельцов (заст. відпов. ред.), М. О. Подрєзова (заст. відпов. ред.), Ю. О. Амброз [та ін.]; упоряд. В. В. Самодурова, І. В. Шепельська, Н. С. Тахтарова. –Одеса: Астропринт, 2000. – Т.2. – 445 c.

5. Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник/ редкол: В. А.Сминтина (відпов. ред), Є. Л. Стрельцов (заст. відпов. ред.), М. О. Подрєзова (заст. відпов. ред.), Ю. О. Амброз [та ін.]; упоряд. В. В. Самодурова, І. В. Шепельська, Н. С. Тахтарова. –Одеса: Астропринт, 2000. – Т. 4. – 542 с.

6. Русские ботаники [Т.] 1-4: Биографо-библиографический словарь / Сост. С. Ю. Липшиц; отв. ред. В. Н. Сукачев; Моск. о-во испытателей природы, Ботан. ин-т им. В. Л. Комарова Акад. наук СССР. - М.: Изд-во Моск. о-ва испытателей природы, 1947-1952.

7. Історія Одеського державного університету за 100 років (1865-1965) / О. І. Юрженко (відпов. ред.). – К.: вид-во Київського ун-ту, 1968. – 423 с.

8. Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник / редкол: В. А. Сминтина (відпов. ред), Є. Л. Стрельцов (заст. відпов. ред.), М. О. Подрєзова (заст.

269

відпов. ред.), Ю. О. Амброз [та ін.]; упоряд. В. В. Самодурова, І. В. Шепельська, Н. С. Тахтарова. –Одеса: Астропринт, 2000. – Т. 3. – 539 c.

9. Георгій Йосипович Потапенко – професор Одеського університету (геоботанік, дендролог, природоохоронець, педагог, історик науки). Біобібліографічний дайджест/ укладачі Н. М. Пашковська, В. М. Грама. – Одеса-Харків, 2004. – 72 с.

10. Жуковский П. М. Культурные растения и их сородичи: систематика, география, цитогенетика, иммунитет, экология, происхождение, использование. – Изд. 3-е, перер аб.и доп. – Л.:Колос, 1971. – 752 с.

11. Жуковский П. М. Ботаника: учебник для студентов по агрономической специальности. – 5-е изд., перераб.и доп. – М.: Колос, 1982. – 623 с.

12. Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник / редкол: В. А. Сминтина (відпов. ред), Є. Л. Стрельцов (заст. відпов. ред.), М. О. Подрєзова (заст. відпов. ред.), Ю. О. Амброз [та ін.]; упоряд. В. В. Самодурова, І. В. Шепельська. – Одеса: Астропринт, 2000. – Т. 1. – 120 c.

13. Очерки история развития науки в Одессе / НАН Украины юж. научн. центр; отв. редактор С. А. Андронати. –Одесса: Титул, 1995. – 576 с.

270

УДК 57:94

В. П. Стойловський, Д. А. Ківганов, В. О. Лобков

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗООЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

В статті висвітлюється розвиток зоологічної науки в Одесі, по-чинаючи з Рішельєвського ліцею, на базі якого було створено уні-верситет (який мав в різні часи назви: Новоросійський, Одеський державний, Одеський національний). Надається стислий опис вче-них, які працювали на кафедрі зоології та домінуючі напрями їх до-сліджень.

Ключові слова: Одеський університет, зоологія, історія науки

Перші зоологічні дослідження в Одесі, що знайшли відповідне відо-браження в наукових публікаціях, потрібно пов’язувати з ім’ям професо-ра кафедри природничої історії Рішельєвського ліцею – О. Д. Нордмана, який проводив різноманітні зоологічні дослідження. Головним чином їм вивчалися представники морської (лиманної) і річкової, а також окремі види сухопутної фауни [1].

Народився Олександр Давидович 24 травня 1803 р. У 1827 році отри-мав вчений ступінь доктора філософських наук в університеті як і вче-ний ступінь доктора медичних наук в університеті Берліна.

У 1832 році став викладати природознавство, зоологію і ботаніку в ліцеї Рішельє в Одесі. У 1834 році він став директором ботанічного саду в Одесі.

У 1849 році повернувся з Одеси в Фінляндію і став професором в університеті Гельсінкі.

Разом з цим, безумовно, найважливіші зоологічні дослідження в Одеському університеті пов’язані з ім’ям Іллі Ілліча Мечникова, який народився 15 травня 1945 р. у маєтку Панасівка с. Іванівка Харківської губернії в сім’ї епікурейського офіцера царської гвардії, далекого роди-ча молдаванина Миколи Спофарія – відомого письменника і дипломата 17 ст.

В 1856-1862 р. Мечников навчався в Харківській гімназії, яку закін-чив із золотою медаллю. Після невдалої спроби продовжити навчання в Німеччині (в Коллікера у Вальцбурзі) Мечников вступив до природ-ничого відділення Харківського університету, яке закінчив екстерном з відзнакою в 1864 р.

271

Після отримання диплома І. І. Мечников виїжджає до Німеччини, де на о. Гельголанд вивчає морську фауну Північного моря.

У травні 1867 році в Петербурзі успішно захистив магістерську дисертацію і був призначений приват-доцентом Новоросійського університету.

У цей період кафедрою завідував проф. Маркузен Іван Андрійович. Зоолог за освітою, він доклав чималих зусиль для організації роботи ка-федри зоології та порівняльної анатомії.

З молодим Мечниковим у нього якось не склалися відносини, що на-далі вплинуло на долі цих двох людей.

Через рік у травні 1868 р. І. І. Мечников захищає докторську дисерта-цію і стає приват-доцентом Петербурзького університету.

У 1870 р. І. І. Мечников був обраний професором Новоросійського університету, де пропрацював до 1882 р.

За період роботи в Одеському університеті Мечников опублікував більше 60 наукових робіт, які були присвячені майже всім основним гру-пам безхребетних тварин [2; 3].

У науково-дослідній діяльності І. І. Мечникова слід виділити два періоди: перший присвячений зоологічним дослідженням – з 1862 по 1882 рр.; другий – питанням патологічної фізіології та медицини – з 1883 по кінець життя.

Що стосується першого періоду, необхідно зазначити, що більшість зоологічних робіт І. І. Мечникова присвячені питанням ембріології. Ра-зом з О. О. Ковалевським він по праву вважається одним із засновників еволюційної порівняльної ембріології.

Наукових досліджень з зоологи хребетних тварин у Мечникова прак-тично не було, за винятком невеликих повідомлень з розвитку аксолот-лів і з гістології нирок жаби. Навряд чи це було пов’язано з невдалою спробою тестової препарації рідкісного виду ящірки в молоді роки в лабораторії Кеферштейна, за що він звідти був вигнаний (про цей епі-зод Мечников пише у своїй автобіографії) [4]. Швидше за все, зооло-гічні дослідження на базі безхребетних тварин треба пов’язувати з тим, що за часом вони збігаються з першими роками того наукового періоду, який характеризувався як століття Дарвіна з його найголовнішою пара-дигмою генетичної спадкоємності всіх організмів тваринного світу. Тим часом більшість груп тваринного царства з цієї точки зору не були ви-вчені. Якраз цими та багатьма іншими питаннями займався Мечников і його колеги.

І. І. Пузанов у своїй статті “Мечников як зоолог” пише: “Мечников – типовий кабінетний і лабораторний зоолог. Польові дослідження в

272

живій природі були йому не властиві. Тому і питаннями фауністики, зо-огеографії, екології, він абсолютно не цікавився.

Серйозне вивчення наземної фауни хребетних тварин необхідно пов’язувати з ім’ям Олександра Олександровича Браунера.

О. О. Браунер народився 13 січня в Сімферополі. У 1876 р. закінчив в Одесі гімназію, а в 1881 році – природне відділення фізико-математич-ного факультету Одеського університету.

О. О. Браунер – педагог-новатор свого часу. Він пише: “Положение окончившего институт народного образования (университет) – трагиче-ское: идя преподавать, он буквально не знает фауны, но зато обладает сведениями по эмбриологии и морфологии, чего он в школе не препо-дает. В результате незнакомства учителя с природой и выходит, что есте-ственная история является скучным предметом” (цит. за: [4]). О. О. Бра-унер вперше в Україні піднімає питання про природоохоронну освіту у вузах. Він закликав ввести в університетах курси з вивчення фауни (особливо місцевої), зоогеографії та охорони природи.

Неоціненний внесок у збереження зоологічної школи в Одеському університеті вніс, поза всяким сумнівом, Дмитро Костянтинович Третья-ков, який розпочав свою діяльність в університеті в 1912 р. У тяжкі роки воєнного лихоліття першої половини двадцятого століття, Д. К. Третья-кову вдалося зберегти науковий зоологічний потенціал Одеси і залучити його в роботу новоствореного Одеського університету. Відзначимо тіль-ки факт формування на базі кафедри зоології в 1933 році кафедр зоології хребетних (завідувач Д. К. Третьяков), зоології безхребетних (завідувач М. О. Савчук) та кафедри гідробіології (завідувач М. О. Загоровський). Наукова та трудова діяльність цих та інших чудових учених, які працю-вали на кафедрі зоології докладно представлена в роботі В. Д. Севастья-нова [6].

Наступним завідувачем кафедри зоології хребетних став Іван Івано-вич Пузанов. Він народився 13 (25) квітня 1885 р. в Курську. У 1911 р. закінчив Московський університет і працював у ньому до 1917 р. У 1917-1933 роках працював у Криму: з 1917 року – у Севастопольському народному університеті, з 1922 року – професор Кримського універси-тету (з 1925 року – педагогічний інститут). У 1934-1947 роках був про-фесором Горьківського університету, а з 1947 року переходить до Одесь-кого державного університету ім. І. І. Мечникова.

Очоливши кафедру, Іван Іванович націлив колектив кафедри на ви-вчення водної наземної фауни тварин, особливо птахів, широко залуча-ючи студентську молодь.

273

Для посилення орнітологічного направлення на кафедру на посаду професора був запрошений Федір Іогановіч Страутман, широко відомий вчений не тільки в Україні, а й за її межами.

Народився він в 1912 р. в Челябінську. У 1931 вступив на біологічний факультет Томського державного університету, який закінчив з відзна-кою в 1936 р. Протягом 1934-1935 працював в Московському зоопарку. Кандидатську дисертацію захистив у вченій раді Казахського держав-ного університету. У 1942 р. деякий час працював в Алма-Атинському зоопарку. З 1942 перебував у лавах Радянської Армії.

Після демобілізації працював у Львівському державному універси-теті: з 1946 по 1964 – завідувач каф. зоології хребетних; в 1946-1961 рр. – декан біологічного факультету; в 1962-1964 рр. – проректор універси-тету. У 1953 р. в Московському університеті захистив докторську дис-ертацію. У 1964 р. перейшов на роботу в Одеський університет.

Після І. І. Пузанова з 1971 по 1984 р. кафедрою зоології хребетних ке-рував Леонід Ферапонтович Назаренко. Пристрасний мисливець і “по-льовик” він дуже добре знав фауну хребетних тварин і, в першу чергу, птахів. Його кандидатська дисертація була присвячена птахам дельти Дністра. Л. Ф. Назаренко, будучи учнем і приймачем І. І. Пузанова, про-довжив розвиток зоологічних досліджень на кафедрі. Особлива увага приділялася прикладним орнітологічним аспектам: вплив рибоїдних птахів на риборозвідні господарства; мисливство та ефективне ведення мисливського господарства.

У середині 70-х років в орнітології з’являється новий напрям – ви-вчення міграцій і з пов’язані з цим епідеміологічні питання. Крім того, масові сезонні переміщення і концентрації мігрантів у транзитних точ-ках певних регіонів становили небезпеку з точки зору зіткнень птахів з літаками.

У 1975 році на кафедрі зоології хребетних була організована діяль-ність трьох орнітологічних стаціонарів: Дністровський, Тилігульський та о. Зміїний.

Дністровським стаціонаром керував аспірант кафедри Антонін Тіл-лє. Народився він 12 серпня 1951 р. у м. Пільзень Чехословаччини. З 1971 по 1976 р. він навчався в Одеському державному університеті. З 1976 по 1979 р. – аспірант кафедри зоології хребетних ОДУ. У 1984 році захистив кандидатську дисертацію. З 1986 р. по теперішній час – вхо-дить в керівництво Одеського зоопарку.

Тилігульським стаціонаром керував Йосип Іванович Черничко. Наро-дився він 28 листопада 1948 р. Закінчив Одеський державний універси-тет, потім 3 роки працював у підрозділах МОЗ СРСР на території Узбе-

274

кистану. З 1975 р. – викладач Одеського університету. У середині 1980-х отримує запрошення переїхати в м. Мелітополь для роботи на Міжвідом-чій Азово-Чорноморській орнітологічній станції, яку очолює з 1988 р. З 1997 також виконує обов’язки заступника ННІ біорізноманіття наземних та водних екосистем при Мелітопольському державному педагогічному інституті, куди окремим сектором входить орнітологічна станція. Про-відний науковий співробітник Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України. У 2011 захистив докторську дисертацію.

Орнітологічними дослідженнями на о. Зміїний керував Анатолій Іванович Корзюков. Народився він 8 серпня 1938 р. У шкільні роки був активним юнатом. Далі поступає до Одеського державного універ-ситету ім. І. І. Мечникова, який закінчує в 1967 р. З 1974 р. – старший викладач кафедри зоології ОДУ. У 1983 році захистив кандидатську дисертацію. У 1984-85 рр. був завідувачем кафедри зоології хребет-них. Завдяки тому, що Анатолій Іванович деякий час працював в обко-мі комсомолу, йому вдалося отримати дозвіл на відвідування закритого на той момент для цивільних осіб острова Зміїний. З 1970 р. він по-чинає активні орнітологічні дослідження на острові, в результаті яких список видів птахів, зареєстрованих на території України, збільшився більш ніж десяток видів.

Основний напрямок наукових пошуків на всіх трьох стаціонарах – визначення фенологічних параметрів сезонних міграції птахів, їх інтен-сивність і домінуючі напрямки через Азово-Чорноморський регіон.

У 1976 році на базі кафедри зоології хребетних відбулася Всесоюзна школа-семінар з проблем вивчення міграцій птахів. За підсумками цьо-го форуму була видана книга “Методи вивчення міграцій птахів” [7], в якій відзначено великий внесок кафедри зоології хребетних у вивченні птахів регіону.

У 1986 році кафедра зоології хребетних, кафедра зоології безхребет-них і кафедра гідробіології були об’єднані в кафедру зоології та гідро-біології під керівництвом Всеволода Денисовича Севастьянова. Наро-дився він 6 червня 1929 р. в Хмельницькій області. У 1953 році закінчив Одеський університет, а в 1956 р. – захистив кандидатську дисертацію. У цьому ж році стає старшим викладачем кафедри зоології безхребет-них. З 1961 р. він стає доцентом, а з 1976 по 2006 є завідувачем кафе-дри (зоології безхребетних; зоології та гідробіології; зоології). У 1979 р. Всеволод Денисович захистив докторську дисертацію, а в 1980 р. разом з колективом співавторів став лауреатом Державної премії СРСР за цикл монографій, присвячених кліщам, що мешкають в ґрунті.

З 2006 р. по теперішній час кафедрою зоології ОНУ керує доктор біо-логічних наук, професор Володимир Петрович Стойловський.

Інтенсивний розвиток знань про природу в світі останнім часом сприяло формуванню та зміцненню природоохоронного світогляду у

275

багатьох країнах. Цей напрямок знайшов відображення і в діяльності кафедри зоології Одеського університету, яка в поточному десятилітті здійснювалася згідно з Програмою розвитку науки і техніки в Україні, а також згідно зі схемою ініціативних пропозицій і розробок викладачів співробітників кафедри.

Особлива увага приділялася науковим дослідженням у галузі охорони навколишнього природного середовища, вивчення і збереження біоло-гічного різноманіття. Причому даний напрямок сформовано на основі інтегральних досягнень кафедри зоології, отриманих раніше з вивчення якісних і кількісних характеристик тваринного світу та особливостей його розподілу на півдні України в умовах урбанізованих ландшафтів. Інтенсивна антропогенізація природи, збільшення темпів і швидкості штучних перетворень в природних угрупованнях, які збереглися, вима-гають комплексного вивчення ключових компонентів рослинного і тва-ринного світу для розробки схеми раціонального природокористування та охорони унікальних і типових природних комплексів. Це необхідно для відображення об’єктивної реальності сукупних процесів, які відбу-ваються в Причорноморських екосистемах, розвиток яких нерозривно пов’язаний з діяльністю тварин, замикаючих верхні ешелони трофічних перетворень.

Розробки викладачів і співробітників кафедри в даний час тісно пов’язані з питаннями оптимізації природно-заповідної мережі регіону, розширенням природно-заповідного фонду регіону за рахунок створен-ня нових і збільшення площі існуючих охоронюваних територій. Аналіз та систематизація всього науково-технічного та прикладного матеріалу з проблем заповідної справи, вивчення та охорони видового різнома-ніття, дозволили розробити і впровадити проекти створення нових за-повідних об’єктів. На основі цих розробок Указом президента України від 9 грудня 1998 р. затверджено три заповідні об’єкти загальнодержав-ного значення: “Павлівське урочище”, “Долинське урочище” і заказник “Острів Зміїний” (Одеська область). Рішенням Обласної Ради Одеської області затверджено створення регіонального природного парку “Тилі-гульський”. Кафедра продовжує розробку науково-методичних програм з проведення біотехнологічних, управлінських, рекреаційних та інших заходів у рамках існуючих і перспективних територій регіону.

Фахівці кафедри зоології взяли участь у підготовці проекту створен-ня національного природного парку “Нижньодністровський”. В даний час у рамках науково-технічної ради парку, кафедра бере участь у про-екті організації його території.

Науковій групі кафедри протягом останніх десятиліть вдалося роз-робити і здійснити проект інвентаризації водно-болотних угідь України, які мають міжнародне, національне та регіональне значення. На осно-

276

ві даного проекту Постановою Кабінету Міністрів України затверджені 22 водно-болотних угіддя України, які представлені в Бюро Рамсарської Конвенції “Про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів”. Зна-чною мірою результати даного проекту сприяли підписанню урядом України Рамсарської Конвенції та розробці національних пропозицій щодо здійснення Стратегічного плану дій Рамсарської Конвенції з вод-но-болотних угідь міжнародного значення на період 2000-2015 рр.

Кафедра зоології брала участь у міжнародному проекті “Водно-бо-лотні угіддя Азово-Чорноморського регіону” України, Росії, Грузії та Молдови. Викладачі кафедри брали участь у науковому обґрунтуванні розширення території біосферного заповідника “Дунайські плавні” за проектом Світового Глобального Фонду (GIF), який здійснювався за посередництва Світового банку. В рамках Програми малих екологіч-них грантів “Розвиток громадської підтримки, спрямованої на збере-ження біологічного різноманіття в регіоні, проектованого Дунайського біосферного заповідника” в 1998 році була підготовлена і видана бро-шура “Водно-болотні угіддя Придунав’я в системі природоохоронних та управлінських проблем Азово-Чорноморського регіону”. Ведеться робота по реалізації проекту Wetlands International Office “Сприяння збереженню водно-болотних угідь і водно-болотних видів Азово-Чор-номорського регіону України”. За проектом The Black Sea Enviromental Programme (BSEP), викладачі кафедри є співавторами національної до-повіді України, виданого в Нью-Йорку у вигляді колективної монографії “Black Sea Biological Diversity. Ukraine” [8].

Кафедра зоології за останні п’ять років виконала кілька регіональних проектів: “Обґрунтування необхідності організації мережі нових запо-відних територій в регіоні і розширення площі існуючих охоронюваних територій”; “Ведення кадастру рідкісних і зникаючих видів рослинного і тваринного світу в південних областях України”, “Розробка критеріїв визначення режимів заповідання в водно-болотних угіддях міжнародно-го значення”, “Перспективні охоронювані території Одеської області” та ін.

В даний час традиції фауністичних польових досліджень на кафедрі зоології продовжуються і розвиваються в світлі нових технічних і теоре-тичних напрацювань.

Список використаних джерел та літератури

1. Стойловський В. П., Ківганов Д. А. До історії кафедри зооло-гії Одеського національного університету // Вісник ОНУ. Сер.:

277

Біологія. – 2013. – Т. 18, вип. 4 (33). – С. 49-57.2. Лебедев С. И. Жизненный и творческий путь великого ученого

– биолога И. И. Мечникова // Труды Одесского университета. – 1955. – Т. 145. – С. 23-36.

3. Пузанов И. И. И. И. Мечников как зоолог // Тр. Одесск. ун-та. – 1955. – Т. 145. – С. 75-84.

4. Мечников И. И. Страницы воспоминаний. – М.: Изд-во АН СССР, 1946. – 280 с.

5. Пузанов И. И., Александр Александрович Браунер. Жизнь и научная деятельность // Труды института истории естествозна-ния и техники. – 1960. – Т. 32, вып. 7. – С. 309-71.

6. Севастьянов В. Д. Двухсотлетние итоги зоологических иссле-дований в Одессе // Очерки развития науки в Одессе. – Одесса, 1995. – С. 142-154.

7. Методы изучения миграций птиц: Мат. Всесоюзной школы-се-минара. – М., 1977. – 269 с.

8. Black Sea Biological Diversity (Ukrainian National Report) / Alexandrov B. G., Andrienko A. A., …, etc. – New York: United Nations Publications, 1998. – 351 p.

278

УДК 159.922З. О. Кіреєва

СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК ТА СУЧАСНІСТЬНАУКОВОЇ ШКОЛИ «ПСИХОЛОГІЇ ЧАСУ»

У статті розглянуто один з напрямів становлення психологічної науки в Одеському університеті з початку його заснування до те-перішніх днів. Акцент зроблений на розвиток досліджень часу у психології та на роль особистості вченого на формування наукового напряму, зокрема «Психології часу».

Ключові слова: психологічна наука, час, наукова школа, Одеський університет.

На сторінках наукових журналів та монографій обговорюється пи-тання про роль видатних людей в процесі утворення держав, створення релігій, в культурі та науці. Так, роль особистості в історії розглядається як філософсько-історична проблема, яка обговорюється останнім часом з позиції системного підходу. У науці, як зазначає П. Л. Капіца, кількість людей, що володіють достатніми творчими здібностями, щоб надавати помітний вплив на її розвиток, дуже мало. Однак, існування і розвиток науки і наукових шкіл починається з неордінарно мислячих, творчих, прогресивних вчених, що шукають нові феномени природи і закони, яким вони підпорядковуються. Безумовно, наявність одного видатного вченого для розвитку науки недостатньо, необхідно знаходження і від-бір дійсно творчо обдарованої молоді та створення тих умов, за яких її талант міг би швидко розгорнутися повною мірою, та сприятливі умови в суспільстві та економіці.

Ретроспективний аналіз становлення Одеси неможливо уявити без розвитку науки і культури. Практично з самого початку заснування міс-та розпочался рух розвитку освіти. Все починалося з домашньої освіти, потім відбувалося відкриття приватних училищ, благородних інститутів і, нарешті, був заснований ліцей. У Рішельєвському ліцеї, створеному у 1817 році, працювала плеяда видатних вчених П. Брун, М. Соловйов, К. Зеленецький, М. Курляндцев, В. Петровський, О. Нордман. В 1865 році після досить важких дискусій на його базі був створений Новоросій-ський університет – з трьома факультетами: історико-філологічним, фізи-ко-математичним і юридичним. Професорсько - викладацький колектив (І. Мечников, О. Ковалевський, І. Сєченов, М. Умов, М. Грот, В. Григоро-

279

вич, В. Преображенський та інші) заражав студентів ерудицією, особис-тісними якостями і відданістю справі життя.

М. М. Ланге належав до сузір’я вчених Новоросійського універси-тету. Отримавши прекрасну освіту і пройшовши стажування у Франції та Німеччині ( в Лейпцігському психологічному інституті В. Вундта ) Ланге став професором Новоросійського університету і створив в уні-верситеті при кафедрі філософії кабінет експериментальної психології з метою розвитку психології як об’єктивної науки і викладання її як на-вчальної дисципліни . Це була перша університетська лабораторія екс-периментальної психології в Росії, в якій М. М. Ланге вивчал акт уваги і став автором відомої в усьому світі моторної теорії уваги. Відповідно до цієї теорії коливання уваги при так званих подвійних зображеннях визначаються рухами очей, оббігаючих зображений контур [1]. Робо-ти Миколая Миколаєвича ознаменували початок відкритої боротьби за утвердження експериментального методу у вітчизняній психології, яка в той час визначалася, головним чином, як наука про свідомість, що від-кривається суб’єкту через його самоспостереженням [4]. Поряд з екс-периментальною діяльністю вчений керував філософським семінаром, переклав «Аналітику» Арістотеля та займався питаннями назрівання в психології методологічної кризи. Згодом, ідеї М. М. Ланге були підхо-плені С. Л. Рубінштейном, який переглянув основне поняття психології – поняття свідомості, створив теорію психічного як єдиного психофізі-ологічного процесу, почав фундаментальне експериментальне вивчення мислення. М. М. Ланге активно займався і громадською діяльністю, за-хищаючи принципи загальнодоступності освіти, був засновником Ви-щих жіночих курсів в Одесі.

Любов і інтерес до психологічній науці М. М. Ланге передавав студен-там, під його керівництвом, ще на університетській лаві, почав займа-тися психологією, студент природничого відділення фізико -математич-ного факультету Новоросійського університету Д. Г. Елькін(1895-1983). Блискучий дослідник – експериментатором, Д. Г. Елькін багато років життя присвятив вивченню психологічних механізмів пам’яті, уваги, сприйняття, а також формування навичок . Але найбільш істотний вне-сок у розвиток психологічної науки внесли фундаментальні досліджен-ня Д. Г. Елькіна по сприйняттю часу. У 1952 р. Д. Г. Елькін успішно захистив докторську дисертацію на тему «Сприйняття часу»[3], в якій підтвердив припущення І. М. Сечєнова про вирішальну роль слуху в сприйнятті часу. Узагальнені результати своїх досліджень він виклав у монографії, за яку він отримав Першу премію імені К. Д. Ушинського. Саме роботи Д. Г. Елькіна фактично перетворили кафедру педагогіки

280

в кафедру педагогіки і психології, що було оформлено, з урахуванням військового часу, тільки в 1945 році, а з 1960 року кафедра психології стала самостійною. Д. Г. Елькін як творча особистість проводив дослі-дження в галузі інженерної психології. Ним були розроблені електронні нашкірні годинники, біоелектричний протез руки. В галузі юридичної психології його цікавили мотивація правопорушень, особливості пове-дінки людини в умовах самотнього ув’язнення. Перу вченого належить більш ніж 200 робіт з загальної, дитячої і педагогічної психології, ін-женерної психології, історії психології, психології тварин. У спогадах слухачів лекцій професора Д. Г. Елькіна відображуються як зовнішні враження «в аудиторію входив невеликого зросту чоловік, похилого ро-ків і починав читати лекцію», так і його ораторські та викладацькі зді-бності «півтори години ми не могли поворухнутися, було дуже цікаво» в яких виявлялися глибокі знання вченого, його ерудиція, незвичайна доступність викладеного матеріалу для сприйняття. Не дивно, що такий зацікавлений, талановитий, різнобічний вчений зібрав біля себе плеяду молодих обдарованих аспірантів. Его учні Л. Д. Драголі, А. А. Бефані, М. Ф. Будіянський, Т. М. Козіна, А. К. Болотова, Б. Й. Цуканов та інші – продовжили та розвинули напрямок «Психологія часу», який заснував Д. Г. Елькін.

Так, вивченню моделювання часу на рівні другої сигнальної системи були присвячені роботи Л. Д. Драголі, який розглядав часові категорії мови і диференціацію часу у дітей; сприйняття одночасності і моторики вивчала А. А. Бефані, а вплив фактора мотивації на сприйняття часу в діяльності досліджував М. Ф. Будіянський.

Т. М. Козіна проводила свою науково-дослідну роботу в рамках осно-вної теми кафедри – психології сприйняття. Досліджуючи сприйняття часу, Т. М. Козіна продемонструвала, що в основі процесів сприйняття часу лежить моторний акомпанемент, який, налаштовуючись в унісон з діючими подразниками, стає джерелом сигналів, що надходять у по-рядку зворотної аферентації в мозок і є умовою адекватного відобра-ження часу.

А. К. Болотова (Москва) проводила дослідження у галузі психології сприйняття і організації часу, досліджень часових аспектів соціальних комунікацій, психології часу в пізнанні, діяльності, спілкуванні.

Б. Й. Цуканов побудував цілісну концепцію психологічного часу на основі експериментального виміру його одиниці і прийшов до ідеї про те, що кожен індивід володіє власною одиницею часу - «τ (тау)-типом»,

281

яка протягом життя не змінюється та має індивідуальні межі: 0,7 с < < 1,1с; виділив «особливий» – «равновесний» тип темпераменту. В до-слідженнях Б. Й. Цуканова: відкритий «закон переживання часу», який дозволяє передбачити весь спектр змін індивідного рівня з підйомами і спадами, успіхами і невдачами в точках фазової сингулярності; ство-рено новій підхід до визначення інтелектуального потенціалу особис-тості; охарактеризовано психогенетичний закон репродукції індивідів у типологічних групах. У 1999 році Б. Й. Цуканов випустив монографію «Время в психике человека»[4]. На підставі своїх наукових досліджень Борис Йосипович запропонував ефективні розробки в області психопро-філактики, запропонував муніципальну програму перетворення Одеси в антіінфарктну зону; положення цієї програми, на жаль, не були ре-алізовані, незважаючи на схвалення кардіологів. Широта наукових ін-тересів професора Б. Й. Цуканова торкнулася великої кількості питань і проблем як у сучасній психології, так і в генетиці, геології, біології, медицині, еволюційної теорії. Так, цікаві дослідження Б. Й. Цуканова, спрямовані на вивчення дискретного ходу глобального біологічного го-динника в еволюції життя на планеті. Результати цих досліджень були представлені в доповідях на міжнародних конгресах «Фундаментальні проблеми природознавства і техніки» (2002 – Санкт-Петербург, 2003 – Саппоро, Японія). Отже, гідним продовжувачем наукового напряму «Психологія диференціації часу» вважається Борис Йосипович Цука-нов(18.10.1946-27.12.2007). У 2002 році в зв’язку з розвитком дослі-джень в межах «Психології часу» в одеському університеті виокреми-лась секція диференціальної і експериментальної психології, а в 2003 році рішенням Вченої ради Одеського університету на психологічному відділенні ІМЕМ була створена кафедра диференціальної і експеримен-тальної психології. Професор Цуканов Б. І. за наказом ректора був при-значений на посаду завідувача кафедрою з вересня 2003 року.

Останнім часом на сторінках журналів з’являється теза про демокра-тизацію науки, одним з критеріїв якої виступає відхід з п’єдесталу не-прерікаємих авторитетів у психологічному світі, тобто їх ідеї піддаються критиці, перевірці, виправленню і уточненню. Такі традиції існували в науковій школі «Психології часу» практично з моменту її зародження. Б. Й. Цуканов, як і його Учитель , професор Д. Г. Елькін, збирав навколо себе талановиту, творчу молодь, які уточнювали, розвивали ідеї наукової школи в своїх дослідженнях. Дивним було те, що кожному своєму учне-ві професор Б. Й. Цуканов пропонував напрямок для наукового пошуку,

282

не стримуючи і не обмежуючи студента або аспіранта в його прагнен-ні пошуку істини, при цьому він враховував індивідуально-особистісні особливості, інтереси в поєднанні з прогресивним баченням розвитку наукової школи. І в нього виходило – один за одним аспіранти стали представляти пропозиції і розробки, статті та дисертації у різних галу-зях психологічної науки (психології свідомості, віковій психології, пси-хології менеджменту, військовій психології, психології мистецтва, пси-хології праці, ритмології, медичній психології, психології інтелекту та інш.). Так, в 1990-2010 роках В. М. Буганова, Л. Н. Акімова, Н. В. Голо-віна, О. І. Воронов, І. А. Страцінська, З. О. Кіреєва, В. В. Рибалко(Київ), О. Д. Литвиненко, Р. Н. Свинаренко, Ю. Б. Цуканова, А. Молдованова, Л. Б. Бровер представляли творчий колектив, який не мав формальної приналежності до структурного підрозділу вузу, але об’єднаний єдиним науковим інтересом до вивчення різних темпоральних феноменів, з ви-соким рівнем досліджень, їх оригінальністю і вагомою науковою репу-тацією і традиціями. Необхідно відзначити, що отримані данні в рамках наукової школи «Психології часу» складно відокремити від досліджень феномену часу в світовій психологічній науці.

Дослідження останніх років в рамках наукової школи «Психоло-гії часу» продовжують студенти, аспіранти, викладачи (Т. Д. Мостова, А. Ш. Коваль, О. О. Сокержинська, М. С. Ружитцька, М. В. Козлова та інш.) кафедр загальної психології і психології розвитку особистості, яку очолює доктор психологічних наук, професор З.О.Кіреєва, соціальної та прикладної психології, якою керує доктор соціологічних наук, професор В. І. Подшивалкіна, диференціальної та спеціальної психології, яку очо-лює доктор психологічних наук, професор, Академік української акаде-мії наук Т. П. Вісковатова.

Отже, як ми бачимо, наявність одного видатного вченого(Н. Н. Лан-ге), який захопив науковими ідеями свого учня (Д. Г. Елькіна), який в свою чергу зацікавив сузірря творчої молоді (Л. Д. Драголі, А. А. Бе-фані, М. Ф. Будіянський, Т. М. Козіна, А. К. Болотова, Б. Й. Цуканов) привело не тількі до розвитку наукової школи «Психології часу» і до сучасних розробок у межах цього напряму (В. М. Буганова, Л. Н. Акі-мова, Н. В. Головіна, О. І. Воронов, І. А. Страцінська, З. О. Кіреєва, В. В. Рибалко, О. Д. Литвиненко, Р. Н. Свинаренко, Ю. Б. Цуканова, А. Молдованова, Л. Б. Бровер та інш ), а й до розвитку психологічного відділення Інституту математики, економіки і механіки(директор – про-фесор В. Є. Круглов) Одеського Національного університету: від одної кафедри до трьох.

283

Список використаних джерел та літератури

1. Ланге Н. Н. Психологические исследования / Н. Н.Ланге. – Одесса, 1893.

2. Ярошевский М. Г. История психологии. От античности до середины ХХ века / М. Г. Ярошевский. – М.: Академия, 1996. – 416 с.

3. Элькин Д. Г. Воспpиятие вpемени / Д. Г. Элькин. – М.: АПН PСФСP, 1962. – 311 с.

4. Цуканов Б. И. Вpемя в психике человека: монография / Б. И. Цуканов. – Одесса: Астропринт, 2000. – 220 с.

284

УДК: 159.922.62О. В. Яремчук

ІСТОРИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В ОДЕСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: МОЖЛИВОСТІ

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Одеська школа історичної психології на основі розроблених І. Г. Бі-лявським теоретико-методологічних принципів психолого-історич-ного дослідження послідовно проводить ідею стосовно того, що психологічний вимір історії має першорядне значення не тільки для осмислення сутності всього, що відбувалося раніше і відбувається в даний час, але і для прогнозування майбутнього. Особистість як суб’єкт історії, з одного боку, і суспільні, культурні, мовні та ін. структури та інститути – з іншого, вступаючи у взаємодію, спри-яють самоорганізації історичного процесу.

Ключові слова: Одеська школа історичної психології; психолого-історичне дослідження, особистість, суб’єкт історії, самооргані-зація історичного процесу.

У складний і воістину драматичний для українського народу період підвищується рівень актуальності наукової проблематики історичної психології. Адже саме сьогодні український народ остаточно долає шлях від об’єкта не ним ініційованих процесів розпаду радянської імперії до суб’єкта власної історії, до самостійної історичної творчості [1-9]. У цих умовах особливого значення набувають фундаментальні та прикладні психолого-історичні дослідження у загальній, соціальній, і найголовні-ше в етнічній психології. На цьому слід особливо наголосити, оскільки вітчизняна етнопсихологія вщерть переповнена морально застарілими, вельми сумнівними теоретизуваннями минулих століть з приводу наці-онального характеру та національної ментальності українців. Як пра-вило, ніким не доведеними теоретизуваннями, котрі парадоксальним чином підсилюють неадекватні етнічні стереотипи та автостереотипи за принципом самозбувального прогнозу, дають численні підстави для упереджень і спекуляцій на ці теми. Тому актуальним завданням є пе-ревірка наявних етнопсихологічних постулатів сучасними методами історичної психології [10].

285

Кредо Одеської школи історичної психології, заснованої наприкінці 1980-х років в Одеському університеті імені І. І. Мечникова, постає у низці епістем.

• Чітке розуміння місця суб’єктивного компонента в суспільно-істо-ричному і культурному процесах повинне поєднуватися з послідовною розробкою конкретної методології психолого-історичного дослідження.

• Психолого-історичне теоретизування не є довільним. Воно спи-рається на дані суміжних наук, враховує закономірності спілкування до-слідника з пам’ятками минулого, виходить зі світоглядних позицій уче-ного і особливостей головного інструменту в пізнанні минулого – його розуму та особистості.

• Дослідження особистості в онтологічному просторі історії перед-бачає, що діє не абстрактна людина, не її «соціальна суть», а конкретна неповторна індивідуальність.

• Історична психологія забезпечує теоретико-методологічну базу для вирішення дослідницьких завдань історії, що стосуються суб’єкта історичного процесу; натомість культурологи і мистецтвознавці можуть задіювати положення історичної психології як психологічні конкрети-зації філософських питань мистецтва. Крім того, історична психологія надає підгрунтя для створення психологічної історії останнього. Про це І. Г. Білявський пише так: «…значущість великих творців мистецтва по-лягає в тому, що в їхній художній діяльності найбільшою мірою розкри-ваються сутнісні сили епохи. Це дає їм можливість прокладати подальші шляхи історії, а отже і психіки» [9].

• Мистецтво є достовірним свідоцтвом історичного часу, об’єктивує психічний розвиток людства; відтак при інтерпретації творів мистецтва треба виходити з його знаково-образної, символічної та міфологічної природи; така багатовимірність дозволяє залучати його у якості мате-ріалу для досліджень людської психіки як на чуттєвому рівні, так і на рефлексивному.

• Мистецтво як культурна об’єктивація психіки є найважливішою основою для психо-історичної реконструкції. У його декодуванні клю-чову роль відіграють процеси вчування, психорезонансу, діалогу з ав-тором твору. На їх основі виникають рефлексія, емоційні переживання, уможливлюється породження суб’єктивних смислів.

Воднораз, для сучасної психологічної думки науковий внесок І. Г. Бі-лявського як ученого, наставника та організатора науки є цінним в де-кількох змістових аспектах, що сутнісно полягають у створенні:

а) теоретико-методологічних основ історичної психології як на-уки, що покликана об’єднати ознаки теоретичної та емпіричної пси-

286

хології, не абсолютизуючи жодної з них, що уможливлює осягнення феномену людини в культурі у її історичній перспективі;

б) системи психологічних знань, викладеній в «Одесских, отнюдь не Тэвистокских лекциях» [1], «Лекциях по исторической психологии», яка презентує авторське бачення способів класифікації і змістового на-повнення окремих психічних явищ і психіки у цілому;

в) учення про психолого-історичний розвиток свідомості від старо-давності до Нового часу, у тому числі й дослідження містичних учень у новітній історії психологічної науки;

г) культурно-історичного діалогічного підходу до вивчення мисте-цтва як психологічного свідоцтва певного історичного часу [2].

Висвітлення пізнавального та перетворювального потенціалу істо-ричної психології як самостійної галузі досліджень на стику багатьох гуманітарних наук, окреслення сучасного стану теоретичних та емпі-ричних розробок в історичній психології дозволяє відстежити динаміку її предмета та методів в умовах зміни методологічних настанов гумані-тарного знання [10].

Одеська школа історичної психології ставить за мету акцентування на мультикультурності як цивілізаційному феномені, що стає все більш актуальним в умовах сучасної України та світу. Тому залучення широ-кої аудиторії фахівців у галузі гуманітарних наук (психології, історії, соціології, політології, філософії, культурології, філології, соціальної роботи), яке послідовно проводиться сучасними представниками цієї на-укової школи, сприяє пошуку шляхів вирішення проблеми консолідації українського суспільства.

Заснована І. Г. Білявським школа успішно розвивається, втілюється в нових іменах та оригінальних працях, збагачує новими смислами його провідні ідеї. Ідеї, пов’язані зокрема з утвердженням у правах некла-сичного способу наукового мислення, гуманітарної складової психоло-гічної науки з чітким розумінням значущості суб’єктивного чи навіть суб’єктного начала у суспільному, історичному та у соціокультурному процесі.

Під керівництвом І. Г. Білявського захищено ряд кандидатських дисертацій:

• І. І. Геллер «Категорія переживання у психології»; • Н. В. Артюхіна «Дослідження життєдіяльності особистос-

ті в культурно-історичному просторі (на прикладі творчості Й. Гете)»;

• О. В. Яремчук «Міфологічний компонент ментальності особис-тості: культурно-історичний підхід»;

287

• С. Л. Чачко «Психологічні детермінанти активності особистості колишніх в’язнів фашистського полону – громадян України»;

• Н. В. Родіна «Індивідуально-особистісні особливості менеджерів середньої ланки у кризових ситуаціях: психодинамічний підхід»;

• М. К. Кременчуцька «Психологічний аналіз процесів мислення комп`ютерних користувачів» та ін.

Наслідуючи традиції І. Г. Білявського, сучасна історична психоло-гія Одеської школи постає не тільки як знання про минуле, але також про сьогодення, і, більше того – про майбутнє людства. Ця перспектива розвитку історичної психології стає цілком можливою на основі про-ектів наук про дух В. Вундта і В. Дільтея, культурно-історичної теорії Л. С. Виготського, ідей М. Бахтіна і Й. Хейзінги, розробок представ-ників історичного і психологічного напрямів в психології ХХ-ХХІ сто-літь (М. Блока, Л. Февра, Й. Мейєрсона, А. Я. Гуревича, Л. М. Баткіна, Е. Еріксона, Л. Демоза, В. А. Роменця, В. О. Шкуратова та ін.). Сучасні представники Одеської школи історичної психології привносять в пара-дигму історичної психології епістеми структуралізму та постмодерніз-му, збагачуючи таким чином її дослідницький інструментарій засобами вивчення контекстуальності, фрагментарності, мозаїчності буття [1; 2].

Показовою є докторська дисертація О. В. Яремчук «Психологія етно-культурної міфотворчості особистості», захищена нею у 2014-му році. Провідна концептуальна ідея цієї праці: етнокультурна міфотворчість – це синтетичне і багаторівневе явище, що відображує здатність люди-ни розпізнавати архетипово-символічні змісти і, взаємодіючи з ними, розкривати свій культурно-історичний і соціально-психологічний по-тенціал. Етнокультурна міфотворчість виступає важливою формою піз-нання, самоактуалізації, саморозвитку та самоздійснення особистості, особливо в умовах культурної глобалізації. У процесі спільного вчинку етнокультурної міфотворчості створюються ціннісно-смислові та пред-метно-дієві передумови консолідації етнонаціональної спільноти. Етно-культурна міфотворчість ґрунтується на індивідуальному авторському міфотворенні, яке узгоджує етнокультурну картину світу та індивідуаль-ний образ світу суб’єкта і лежить в основі формування та розвитку на-ціонального міфу, оскільки відображає взаємозв’язок ментальності осо-бистості як суб’єкта й етносу як колективного суб’єкта [9].

Одеська школа історичної психології – об’єднує кілька поколінь до-слідників – учнів І. Г. Білявського, вона займає особливе місце в системі психологічного знання і пов’язана з розробкою низки ключових напря-мів в сучасній психології [3]. Перш за все, слід зазначити, що ця науко-ва школа в якості свого предмета досліджує соціально-історичну свідо-

288

мість і несвідоме як ту реальність, яка пов’язує людину з суспільством, цивілізацією, історією в цілому. Розглядаючи людину в контексті історії як ту, що постійно розвивається і змінюється, Одеська школа історичної психології акцентує на історіогенезі людства, враховуючи макрорівневі чинники та умови розвитку особистості, суспільства, масових явищ. На цій основі вона вивчає зв’язок часів шляхом діалогу минулого і сього-дення. Особливістю наукового підходу до історичної особистості є те, що наукова школа І. Г. Білявського апріорі передбачає в якості свого об’єкта і досліджує реальну цілісну людину, отже, по суті, реалізовує принцип цілісного підходу в психології. Такий ракурс відкриває ши-рокі можливості для вивчення людини як активного, творчого суб’єкта, що втілює свої психологічні властивості в творіннях мистецтва, філо-софії, в політиці, науці, здійснюючи вчинки самоперевершення. Слід зазначити, що суб’єктно-вчинковий підхід, який розвивається в працях С. Л. Рубінштейна, А. В. Брушлінського, К. О. Абульханової, В. А. Ро-менця, І. Г. Білявського, В. О. Татенка та ін. в даний час визначається як перспективний напрям розвитку психологічної науки в науковій школі І. Г. Білявського. Саме Одеською школою історичної психології запрова-джуються важливі кроки до організації міждисциплінарних досліджень і, відповідно, до розвитку комплексного підходу в психології, тобто, реалізується запропонована Б. Г. Ананьєвим програма інтегративного людинознавства. Яскравим прикладом цього є колективна монографія «Історична психологія: витоки та сучасний стан», яка вийшла друком у 2012 році в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова [3].

Розвиток Одеської школи історичної психології пов’язаний з праг-ненням до повнішого освоєння і використання ідеографічних підходів та методів. Сучасний стан історичної психології як науки може бути кон-статований цілою низкою напрямів, які межують з історією, філософі-єю, соціологією, політологією, культурологією, філологією та іншими галузями знань. Сьогодні можна говорити про нову парадигму, яка роз-вивається в дослідницькому полі історичної психології. Назвемо осно-вні змістові блоки досліджень в Одеській школі історичної психології:

• Методологія та методи історичної психології. • Проблема людини як суб’єкта психічного життя: історія питання

та сучасність. • Індивідуальний та колективний суб’єкт історичного пізнання, до-

свіду, вчинку. • Колективний світогляд спільноти як проблема історичної психо-

логії.

289

• Історична психологія: архетипи, міфи, ментальність, картина світу особистості і спільноти в житті та мистецтві.

• Фундаментальні і прикладні психо-історичні дослідження в загаль-ній, соціальній та етнічній психології.

• Історична психологія як тренд історії психології. • Ціннісно-смислові координати самоздійснення особистості в куль-

турно-історичному просторі. • Конструювальний ресурс історичної психології в створенні полі-

тичної нації в умовах мультикультуралізму. • Психологія повсякденності і свята в традиційному і сучасному сус-

пільстві.• Психо-історична реконструкція ментальності особистості та

спільноти. • Психологія віри та релігійності в контексті історичної психології. • Cоціальна робота та психосоціальна допомога: історія та сучасний

стан. Всі ці тематичні напрями беруть свої витоки у дисертаційному дослі-

дженні та подальших працях І. Г. Білявського та його учнів. У 1985 р. в Інституті психології ім. Д. М. Узнадзе в Тбілісі І.Г. Білявський захистив докторську дисертацію «Теоретико-методологічні основи психолого-історичних досліджень». Опонентами на захисті були професор, заслу-жений діяч науки Росії О. О. Бодальов, В. В. Давидович, О. І. Табідзе [4].

В Одесі він написав і підготував до видання монографії і навчальні посібники: «Развитие психолого-исторических представлений» [5], «Историческая психология» [6], «Мистические учения в новейшей исто-рии психологической науки» [7] та ін. Під керівництвом І. Г. Білявсько-го були організовані і проведені Рубінштейнівські читання, присвячені 100-літтю з дня народження С. Л. Рубінштейна. Він брав участь в бага-тьох психологічних з’їздах і конференціях, був членом Cпеціалізованої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій з психології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, під-тримуючи активні творчі зв’язки з В. А. Роменцем, С. Д. Максименком, О. М. Лактіоновим, В. Ф. Бурлачуком, В. О. Моляко та іншими відомими українськими психологами.

В даний момент, в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова продовжується традиція викладання історичної психо-логії, а також введені спецкурси з етнічної психології, психології релігії, акмеології та ін., що розвивають проблематику Одеської школи історич-ної психології. Ця наукова школа взаємодіє з близькими за напрямом до-сліджень школами психології вчинку В. А. Роменця, В. О. Татенка, гене-

290

тичною психологією С. Д. Максименка, аксіопсихологією З.С. Карпенко та ін. Також підтримуються активні творчі зв’язки зі співробітниками лабораторії історичної психології та історії психології Інституту психо-логії РАН та з кафедрою протоісторії Литви Литовського едукологічного університету.

Сучасний стан історичної психології Одеської школи може бути кон-статований цілою низкою напрямів, які межують з історією, філософією, соціологією, політологією, культурологією, філологією та іншими галу-зями знань. Ця ідея зреалізована в інтернет-конференції «Пізнавальний та перетворювальний потенціал історичної психології як науки», що дві-чі проводилась за ініціативи Одеської школи історичної психології і здо-була науковий резонанс в Україні та за кордоном (2012, 2015 рр. м. Оде-са, ОНУ імені І. І. Мечникова). Одеською школою історичної психології з 2009 по 2012 роки ініціювалася секція «Культурно-історичний потен-ціал особистості» в межах Міжнародної науково-практичної конферен-ції «Культурно-історичний та соціально-психологічний потенціал осо-бистості в умовах трансформаційних змін у суспільстві» (м. Одеса, ОНУ імені І. І. Мечникова). На останній з них, приуроченій до 20-ї річниці з початку підготовки психологів в ОНУ та 85-ї річниці від дня народжен-ня професора І. Г. Білявського, був проведений круглий стіл «Історична психологія як проект комплексного людинознавства», на якому презен-тувалися колективна монографія «Историческая психология: истоки и современное состояние», видана в Одеському університеті в 2012-му році, а також перевидання монографії І. Г. Білявського «Историческая психология», доповнене біографічними матеріалами і фотодокументами та повною бібліографією праць вченого (до останнього були написані передмова академіком НАПН України, директором Інституту психології імені Г. С. Костюка С. Д. Максименком та вступна стаття представни-цею Одеської школи історичної психології, ученицею І. Г. Білявського О. В. Яремчук, в яких подається оцінка внеску видатного вченого в пси-хологічну та історичну науку).

Розвиток Одеської школи історичної психології триває, в її орбіту включені молоді психологи-науковці з Одеського національного універ-ситету та інших наукових установ України.

Перспективи застосування соціально-психологічної концепції ет-нокультурної міфотворчості особистості О. В. Яремчук постають в моделюванні полікультурного контексту самосвідомості особистості; формуванні ментальності представників мультикультурних регіонів; в технологіях соціально-політичного міфодизайну та ін. Дослідження ет-нокультурної міфотворчості в різних галузях соціальної практики може бути основою для створення тренінгів розвитку навичок індивідуаль-

291

ної міфотворчості (зокрема для запобігання культурному шоку, для роз-витку екологічної взаємодії з рекламними міфами і політичними PR-технологіями і т. ін.). Процедура дослідження і розвитку особистісного самоусвідомлення за допомогою індивідуальної авторської міфотвор-чості викори стовується в освітній галузі, в психологічному консульту-ванні та індивідуальній психотерапевтичній практиці.

На основі ідей І. Г. Білявського стосовно міфотворчості та розробок докторської дисертації О. В. Яремчук «Психологія етнокультурної мі-фотворчості особистості» Одеською школою історичної психології було впроваджено тренінгові програми з історичного самопроектування, роз-витку колективного світогляду представників допомагальних професій та акме-практик для молоді, розроблений діалогічний опитувальник з елементами психологічної герменевтики для творчого саморозвитку студентів-гуманітаріїв. На базі вищих навчальних закладів централь-ного, західного та південного регіонів України впроваджувалася соці-ально-психологічна технологія створення консолідуючого національно-го міфу [8-14]. На даний момент наукова школа історичної психології І. Г. Білявського активно розвивається на базі Інституту інноваційної та післядипломної освіти Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

Список використаних джерел та літератури

1. Белявский И. Г. Лекции по исторической психологии. – Одесса: Астропринт, 2004. – 448с.

2. Яремчук О. В. Ілля Білявський: історична психологія як доля // Психологія і суспільство, 2012. – № 2, с.15-20, с. 19.

3. Историческая психология: истоки и современное состояние: моногр. / авт. кол.; под научн. ред. Коваля И. Н., Подшивал-киной В. И., Яремчук О. В. – Одесса: Одесск.нац.ун-т, 2012. – 395 с.

4. Белявский И. Г. Теоретико-методологические основы психо-лого-исторических исследований. – Автореф. дис. на соиск. степени докт. психол. наук по специальности 19.00.01 «Общая психология, история психологии». – Ростов-на-Дону, 1985. – 28с.

5. Белявский И. Г. Развитие психолого-исторических представле-ний. – К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. – 72 с.

6. Белявский И. Г. Историческая психология. – Одесса: Одесский государственный ун-т, 1991. – 250с.

292

7. Белявский И. Г. Мистические учения в новейшей истории пси-хологической науки: Монография. – Одеса: Астропринт, 2002. – 424 с.

8. Яремчук О. В. Етнокультурна міфотворчість українців / Етноп-сихологічний вимір України: семіозис, міфотворчість, ідентич-ність: моногр. / авт.кол.; під наук. ред. Лозової О. М. – К.: ТОВ «НВП» «Інтерсервіс», 2014 – 193 с., с. 45-99 (розділ 2).

9. Яремчук О. В. Психологія етнокультурної міфотворчості осо-бистості: монографія / О. В. Яремчук. – Одеса: Фенікс, 2013. – 432 с.

10. Історична психологія та мультикультурність. Збірник статей ІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Піз-навальний та перетворювальний потенціал історичної психо-логії як науки» (5 лютого-5 березня 2015 р.) / під.ред. Яремчук О. В. – Одеса: Одеський національний університет, 2015. – 700 с.

11. Яремчук О. В. Постмодернистский ракурс методологизирова-ния в психологии: мифотворчество и наррадигма / О. В. Ярем-чук. Развитие психологии в системе комплексного человекоз-нания. Часть 2 / Отв. ред. А. Л. Журавлев, В. А. Кольцова. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2012. – 696 с., С. 74-76.

12. Яремчук О. В. Історична психологія як проект комплексного людинознавства // Вісник Одеського національного універси-тету, Т.17. Вип. 8 (20), Психологія – 2012, С. 741-749.

13. Яремчук О. В. Перспективи застосування діалогічного опиту-вальника з елементами психологічної герменевтики в творчо-му саморозвитку особистості / О. В. Яремчук, О. О. Лінецька // Вісник Одеського національного університету, Т. 17, Вип.8. Психологія. – 2012. – 236-244.

14. Яремчук О. В. Чоловіче та жіноче в давньослов’янській тради-ції як ресурс цілісності «Я» та «Ми» / О. В. Яремчук, В. І. Фо-кіна, В. О. Клюйкова-Цобенко // Проблеми політичної психоло-гії та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського; упоряд. Л. А. Найдьонова, Л. Г. Чорна. – К.: Золоті ворота, 2012. – Вип.13. – 424 с., С. 183-196.

293

ГУМАНІТАРНІ НАУКИ: ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОЛОГІЯ

УДК 140.8.009:316:929Флоровський

І. В. Голубович

ГЕОРГІЙ ФЛОРОВСЬКИЙ І ФІЛОСОФСЬКА ТРАДИЦІЯ НОВОРОСІЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Стаття присвячена аналізу філософської складової творчості Г. В. Флоровського (1893-1979) – відомого православного богослова, історика культури, представника екуменічного руху. Розглядаються ті аспекті філософських інтересів видатного випускника Новоросійського університету, які раніше залишались поза увагою дослідників – логіка, епістемологія, методологія на-уки. Представлені раніше невідомі джерела особистого архіву мислителя, який зберігається в Свято-Володимирській духовній семінарії в США.

К л юч о в і с л о ва : філософська традиція, логіка, епістемологія, фікціоналізм, флоровськознавство

Період незалежності для України, як і для інших пострадянських країн, став добою повернення „забутих імен” і відтворення культурної, гуманітарної, університетських традицій, які були штучно та катастрофічно перервані. Одним з мислителів, причетних до „поверненої” традиції, є Георгій Васильович Флоровський (1893-1979) – один з видатних випускників Новоросійського, нині Одеського університету. Сьогодні він є добре відомим в Україні та світі як видатний богослов, філософ, історик, теоретик культури та релігійної думки. Г. В. Флоровський – представник світового екуменічного руху, фундатор магістрального напрямку сучасного православного богослов`я – „неопатристичного синтезу”. На пострадянському просторі спостерігаємо підвищення інтересу до творчості мислителя, його ідеї знаходяться в центрі активних дискусій про долю вітчизняної культури, про діалог західного та східного християнства, про перспективи екуменізму, євразійства тощо. В Росії та США видані перші систематичні біографічні праці, присвячені Флоровському [1, 2]. Подібні системні праці в Україні поки що відсутні. Поза дослідницькою увагою досі опиняються вкрай важливі аспекти інтелектуальної біографії мислителя. Не-достатньо осмисленим видається, перш за все, юнацький „одеський період” (1894-1920), його глибокий сутнісний вплив на „європейський” (1920-1948) та особливо „американський” етапи життя Г. В. Флоровського.

294

Сьогодні можна без перебільшення говорити про виокремлення „флоровськознавства” як напряму міждисциплінарних досліджень. Творчість Г. В. Флоровського була критично проаналізована ще його сучасниками, і сьогодні вона є предметом вивчення в богослов`і, філософії, культурології, історичній науці (Комплексний огляд флоровськознавчих студій зроблено Г. В. Голубицькою [3]). Осмислення творчості Флоровського почалося ще в працях його сучасників (В. В. Зеньковским, М. О. Лоським, М. О. Бердяєвим, М. Лот-Бородіною, С. Тишкевичем, В. М. Ільїним, прот. І. Мейендорфом). Важливим етапом в становленні флоровськознавства стали праці таких зарубіжних дослідників, як Е. Ніколс, Дж. Бебіс, П. Валліер, Дж. Меллон, Д. Нейман, Н. Ніссіотіс, Я. Пелікан, М. Раєв, Ф. Томсон, Дж. Вільямс, О. Є. Клімов, М. Шаткін, Х. Яннарас, Л. Шоу, Е. Блейн, М. Бейкер, П. Гаврилюк (Див. наприклад: [2, 4, 5, 6, 7]). Вітчизняне флоровськознавство в період існування СРСР розвивалося через ідеологічні причини менш інтенсивно, ніж на Заході. З 1989 року почалося перевидання робіт Г. В. Флоровського, з’явилися перші публікації про нього. Значний прогрес у вивченні філософської спадщини вченого пов’язаний з дослідженнями М. К. Гаврюшина, С. С. Бичкова, О. О. Ермічева, А. А. Блуда, О. І. Кирлежева, Г. І. Резніченко, А. В. Соболева, П. Б. Михайлова, А. В. Нестерчука, А. Черняєва, С. С. Хо-ружого [8, 9]. В Україні активно розвивається філософське «флоровськоз-навство» у роботах Ю. П. Чорноморця, Г. В. Хрістокіна увага фокусується переважно на «філософської теології» мислителя, у працях К. Б. Сігова, В. Н. Даренської, В. Ю. Даренського, О. С. Петриківської висвітлюються проблеми його філософії історії та філософської антропології [10, 11]. Проте у більшості публікацій одеський період життя та творчості Г. В. Флоровського детально не висвітлюється. Виняток становлять «Життєпис отця Георгія» Е. Блейна, монографії П. Гаврілюка та А. Черняєва [1, 2, 5].

Сам о. Георгій, судячи з його спогадів, дуже високо оцінював „одеський період”, проте не встиг дати власні розгорнуті та систематизовані свідоцтва. Між тим можливості для такої комплексної оцінки дають матеріали величезних архівів Г. В. Флоровського, що зберігаються в США – в бібліотеці Прінстонського університету (Архів о. Георгія Флоровського. Princeton University Library Department of Rare Books and Special Collections. – C0856: Georges Florovsky Papers) і в бібліотеці Свято-Володимирської духовної семінарії, м. Крествуд, штат Нью-Йорк (Fr. Georges Florovsky Papers. The Father Georges Florovsky Library, St. Vladimir`s Orthodox Theological Seminary).

295

Сумісно з моїми колегами я на протязі багатьох років намагаюсь реконструювати „одеський період” інтелектуальної біографії Г. В. Флоровського та актуалізувати його у різних наукових, освітніх, просвітницьких контекстах (Див. напр.: [12]). Нами ініційовано введення в широкий науковий обіг перших публікацій вченого – його ранніх студентських статей, рецензій одеського періоду[13]. Вперше в Україні готується до захисту кандидатська дисертації, тематика якої стосується філософських аспектів творчості Г. В. Флоровського [3]. Слід особливо зазначити, що з самого початку діяльності філософського факультету Одеського національного університету ім`я Г. В. Флоровського було обрано символом факультету (іменні стипендії, щорічні студентсько-аспірантські Читання пам’яті Г. В. Флоровського, тематичні наукові збірки тощо). Вибір Г. В. Флоровського як знакової фігури означає орієнтацію на спадкоємність світової та вітчизняної університетської традиції. Проте в ході реалізації зовнішньо досить успішного освітнього проекту спостерігаються серйозні проблеми. Не завжди вдається зацікавити студентів, магістрантів, аспірантів близькими Г. В. Флоровському і вкрай актуальними сьогодні галузями наукових досліджень, такими як візантиністика, патристика, історія вітчизняної інтелектуальної та духовної традиції, філософія та методологія історії, логіка та епістемологія. Досвід Г. В. Флоровського в останній «американський» період життя, його стратегія залучення американських студентів, аспірантів, вчених до даного проблемного поля здаються нам надзвичайно важливими. Відомий вчений залучав своїх послідовників не тільки до певних тем, але й до специфічної практики інтелектуальної філософської роботи, яка культивувалася на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету. Відродження цієї інтелектуальної культури, що була значно збагачена діалогом з американською університетською традицією, – актуальне завдання для української систе-ми гуманітарної освіти. Нагадаю, що в Прінстонському університеті активно діє Теологічне товариство імені Г. В. Флоровського (The Fr. Georges Florovsky Orthodox Christian Theo-logical Society).

Усі ці обставини стали передумовою дослідницького проекту «Реконструкція інтелектуальної біографії Г. В. Флоровського в контексті діалогу університетської традиції України та США», який мною було здійснено в 2013-2014 році в Сполучених Штатах завдяки підтримці Програми академічних обмінів імені Фулбрайта. Під час вивчення інтелектуальної біографії та творчої спадщини Г. В. Флоровського я

296

сформулювала наступну дослідницьку гіпотезу, яка була підтверджена американськими розвідками: ранній „одеський період” значно вплинув на стиль та стратегію активної та багатогранної діяльності мислителя в Сполучених Штатах. „Одеський” та „американський” періоди його біографії створюють певну кільцеву структуру. В Америці було актуалізовано багато „форм життя” та інтелектуально-освітніх практик, якими Г. В. Флоровський оволодів в Одесі. В Сполучених Штатах на різних посадах – декана Свято-Володимирської Духовної семінарії, професора Колумбійського, Гарвардського, Принстонського та інших університетів – вчений активно застосовував в системі академічної освіти своєї нової Батьківщини методи і традиції вітчизняного дореволюційного університетського життя. Він відстоював ідею цілісного знання, синтезу філософії, історії, культури, релігії. Про це свідчать спогади американських вчених, які навчались у Флоровського – Е. Блейна, М. Богачевської-Хомяк, П. Валлієра, Р. Николса. Автобіо-графічні нотатки М. Богачевської-Хомяк (славіста, директора Програми Фулбрайта в Україні в 2000-2006 рр.), яка з великою вдячністю згадує про о. Георгія, опубліковані в межах діяльності Центру компаративіст-ських досліджень релігії в ОНУ [14]. Таким чином, Г. В. Флоровський сприяв становленню в США сучасної культури гуманітарної, філософ-ської, теологічної освіти та науково-дослідної практики, переосмислен-ню „ідеї університету” в цілому.

В листі Р. Ніколса, який адресоване мені, йдеться зокрема про те, що Г. Флоровський був запрошений в Прінстонський університет видатним американським істориком Дж. Біллингтоном (J. Billington), фундато-ром Інституту Кеннана, головою бібліотеки Конгресу США. Відомий славіст Дж. Біллінгтон надзвичайно цінував мислителя з одеськими коріннями як одного з головних своїх вчителів. А Р. Ніколс дає таку оцінку Г. В. Флоровському: «Fr. George was a great influence in my own life and work. He was certainly the greatest intellectual I had ever met to that time. Although he was always very kind to me, he could be a stern critic, and I can recall several times when he rather sharply rebutted the writings and lectures of American scholars. I miss him very much and think about him every day. God bless him and may his memory remain eternal. I thank you and your colleagues for making him better known in his homeland. He was a great man» (особистий архів І. В. Голубович).

Про значущість діяльності Г. В. Флоровського в контексті переосмислення „ідеї університету” свідчить також книга відомого американського вченого, голови президентського комітету у справах

297

культури та гуманітарної освіти Ярослава Пелікана „Ідея університету. Переосмислення” [15]. Переклад цього твору українською мовою став значною інтелектуальною подією, яка вплинула на публічні дискусію в нашій країні. Я. Пелікан вважав себе безпосереднім послідовником Г. Флоровського. Українська система освіти також потребує переосмислення „ідеї університету”, реформування системи університетських стандартів, становлення академічної релігійно-світської освіти. В цьому контексті досвід взаємодії гуманітарних традицій, пов’язаний з діяльністю Г. В. Флоровського в США, є значущим та актуальним.

Для цієї ювілейної збірки я невипадково обрала лише один з багатьох аспектів спадщини відомого випускника Імператорського Новоросійського університету. Отця Георгія Флоровського у світі більше знають як богослова, історика православної духовної традиції, теоретика екуменізму, творця «неопатристичного синтезу», про що ми вже згадували. Проте філософська складова його творчості у всій її цілісності поки ще залишається у тіні. Звичайно «флоровськознавці» можуть заперечити нам і нагадати декілька ґрунтовних досліджень, присвячених філософії історії мислителя, драматичній історії захисту ним магістерської дисертації «Історична філософія Олександра Герцена» у Празі в 1923 році [16, 17, 18, 19]. Доречи ця робота була взагалі першою дисертацією з філософії, захищеною в середовищі наших співвітчизників в еміграції, коли там була створена Руська ака-демічна група (РАГ), що реконструювала втрачені університетські меха-нізми отримання наукових ступенів. Але є ще один аспект філософської творчості Г. В. Флоровського, який дійсно поки що залишається поза увагою дослідників. Це його глибоке зацікавлення проблемами логіки, епістемології, філософії і методології науки. Серйозними розвідками та ґрунтовними студіями в цій царині відзначений саме «одеський період».

Першим філософським вчителем на історико-філологічному факультеті ІНУ став для талановитого студента професор Микола Миколайович Ланге (1858-1921) – відомий психолог, філософ, логік, послідовник позитивізму, учень М. Владіславлєва і В. Вундта, який створив в Новоросійському університеті першу в Російській імперії експериментальну психологічну лабораторію. На перший погляд, важко було знайти студента, більш далекого від Ланге, ніж Георгій Флоровський з його релігійними і метафізичними уподобаннями. Тим не менш, вони зійшлися як «лід і полум’я». З вдячністю потім згадував о. Георгій позицію свого філософського наставника-опонента: «Ви можете, якщо

298

хочете, займатися метафізикою, але за умови, що ви ґрунтовно вивчите позитивні науки <...> Якщо ви станете в науці настільки досвідчені, як усякий добрий позитивіст <...>, вам можна буде пробачити ваш вибір» [4, с. 23]. Як свідчить особиста справа студента Георгія Флоровського, що зберігається в Одеському обласному архіві, він щороку звертався з проханням до ректора про дозвіл «для спеціальних занять філософією» прослухати ряд курсів на фізико-математичному факультеті, куди в ті роки входило і природниче відділення. Всі п’ять років навчання в записах про відвідування лекцій поєднувалося у нього здавалось би несумісне: історія російської церкви і фізична хімія, основні напрямки сучасної філософії та інтегральне числення, читання Платона, Фукидіда, Еврипіда і системний курс душевних хворіб, історія візантійського мистецтва та гістологія [20]. Студентська робота Георгія Флоровського з фізіології, присвячена механізмам слиновиділення, що була виконана під керівництвом професора Б. П. Бабкіна, отримала срібну медаль, схвальну оцінку І. П. Павлова і була опублікована окремою брошурою [21]. Флоровський був секретарем двох студентських наукових товариств – біологічного та філософського. Його студентський реферат «Сучасні доктрини логічного висовування», був відзначений першою премією. З випускників історико-філологічного факультету 1916 року тільки двоє залишаються при університеті «для приуготовления к профессорскому званию». Один з них – Георгій Флоровський. Далі його сліди можна знайти в списках викладачів і стипендіатів Вищої школи м. Одеси за 1919 рік. Тут він значиться як стипендіат-викладач історико-філологічного та міжнародного факультетів. У 1919 році Флоровський здав усний іспит на ступінь магістра філософії і, успішно прочитавши пробний курс лекцій (є свідчення, що це курс з логіки), він був призначений приват-доцентом філософії. А вже в 1920 році майже вся родина Флоровських емігрувала до Болгарії. «Одеський період» життя мислителя закінчився, більше до рідного міста він ніколи не повертався.

В особистому архіві Г. В. Флоровського, що зберігається в Свято-Володимирській духовній семінарії в США (о. Георгій був в 1950-1955 роках деканом цього відомого у світі православного навчального закладу), я знайшла зошит, про який, наскільки мені відомо, дослідники ще не знають. Зошит підписаний: Софія, 1921 [22]. Я позначила його для себе як «Софійський зошит» чи «Софійський логіко-філософський зошит», бо він з першої до останньої сторінки заповнений нотатками з логіки, конспектами книг по логіці і методології науки того часу. Це свідчення того, що молодий вчений, який втратив все – батьківщину, університет, роботу, перспективу академічної кар’єри, наполегливо

299

продовжує заняття тією областю філософії, яка його надзвичайно цікавить. Він, мабуть, не залишає надії написати дисертацію з логіки. Принаймні на це вказує один з фрагментів «логіко-філософського зошита». Це – старанно записаний план-конспект, озаглавлений «Теорія індуктивного доказу». Їм і починаються всі нотатки в зошиті. Наведу декілька цитат (мовою оригіналу), випереджаючи заплановану на не-далеке майбутнє публікацію цього цінного джерела: «Необходимость и обоснованность строгого разграничения двух аспектов проблемы индукции: а) формально-логический и методолого-гносеологический: а) индукция как обобщение, как систематическое восхождение к общему в последовательности логических переходов; б) индукция как метод эмпирической науки, в частности, естествознания.

1) Понятие логического перехода, условия логического перехода вообще, принцип систематического единства, понятие системы, направление логического перехода.

2) Сущность эмпирической науки, роль эксперимента, гносеологическое достоинство эмпирической науки и научного знания вообще. Отношение эмпирического и теоретического (рационального) элемента в познании; смысл и значение гипотезы.

План предполагаемого исследования и его метод: историко-критический и критико-систематический» [22].

Далі йде докладний план, розбитий на глави, з якого наведемо фраг-мент, що парадоксальним, проте, досить органічним чином пов`язує два головних захоплення Г. В. Флоровського – логіку як строгу філософію та богослов`я:

«К проблеме психологизма.Психологизм индивидуально-мистический и так называ-емый

методологический – психологизм голого факта и психологизм принципа. Невозможность антипсихологизма как гносеологической теории. Кризис понятия субъекта, необходимость метафизическо-онтологического дополнения. Платоновская идеология, учение о Софии в христианской теософии <…>. Принцип систематического единства…» [22].

Таким чином, Флоровського-логіка і філософа науки ми ще маємо відкрити. Це відкриття невідомого Г. В. Флоровського вже почалось. Так у дослідженні Ю. Н. Солоніна та С. І. Дудніка «Фікціоналізм: досвід історико-філософської реконструкції» мислитель позначений як важливий представник фікціоналізму в російський філософії на підставі звернення до роботи Г. В. Флоровського «К обґрунтуванню логічного релятивізму» [23]. Стаття, ідеї якої зароджувалися в Одесі, була над-рукована вже в Празі в 1923 році [24]. Фікціоналізм як філософська

300

течія пов’язана з вченням німецького філософа Ганса Файхінгера (1852-1933) та його книгою «Філософія як якби» у пост-кантівському дусі. Ідеї фікціоналізму знайшли відображення у спеціальних теоретико-методологічних програмах, спрямованих на критичний перегляд базових основ науки, у концепті «фікцій» як головних формо-змістовних одиниць, що складають підґрунтя науки, культури, релігії в цілому. За думкою сучасних філософів, внесок Г. В. Флоровського у розвиток «фікціоналістської парадигми» полягав в осмисленні філософії як опису і тлумачення пізнавального досвіду, орієнтації філософії на «факт науки» (М. Ланге, Е. Гуссерль), обґрунтуванні необхідності розробки «феноменології наукового досвіду».

Інтелектуальна біографія Г. В. Флоровського склалася так, що головною сферою його творчих зусиль стали богослов`я, релігійна філософія, історія духовної культури Російської імперії, патристика. Проте текстологічний аналіз найвідоміших творів вченого «Шляхи руського богослов`я», «Отці Церкви IV ст.», «Східні Отці Церкви V-VIII століть», більшості його публікацій взагалі, свідчать про те, що логіко-методологічна проблематика, мова, поняттєво-концептуальний апарат складають латентний рівень текстів мислителя. Звернення до цього прихованого рівня повертає нас до необхідності з нових позицій оцінити «одеський період» життя Георгія Васильовича Флоровського, головним локусом якого стала alma mater – Новоросійський університет.

Список використаних джерел та літератури

1. Черняев А. В. Г. В. Флоровский как философ и историк рус-ской мысли/ А. В. Черняев. – М.: ИФРАН, 2009. – 199с.

2. Gavrilyuk P.L. Georges Florovsky and the Russian Religious Re-naissance/ Paul L. Gavrilyuk. – Oxford: University Press, 2013. – 298 p.

3. Голубицька Г. В. Історичний час у філософії історії Г. В. Флоровського/ Г. В. Голубицька/ Автореф… канд. філос. н. – Одеса: Одеський нац. університет імені І. І. Мечникова, 2015. – 18 с.

4. Блейн Э. Жизнеописание отца Георгия (пер. с англ. Д.Ханова)/ Эндрю Блейн // Георгий Флоровский: священнослужитель, бо-гослов, философ. – М.: Изд-во «Прогресс-Культура», 1993. – С. 7-240

5. Baker M. Bibliography of Literature on the Life and Work

301

of Father George V. Florovsky/ М. Baker// Записки русской Академической группы в США. Том XXXVII. New York, 2011-2012. – С. 473-548.

6. Раев М. Соблазны и разрывы: Георгий Флоровский как историк русской мысли (Пер. с англ. Я. Кротова)/ Марк Раев// Георгий Флоровский: священнослужитель, богослов, философ. – М.: Изд-во «Прогресс-Культура», 1993. – С .241-347.

7. Уильямс Дж. Неопатристический синтез Георгия Флоровского (пер. К. Боголюбова) // Георгий Флоровский: священнослужитель, богослов, философ. – М.: Изд-во «Про-гресс-Культура», 1993. – С. 307-367.

8. Хоружий С. С. Неопатристический синтез и русская философия / Сергей Хоружий // Вопросы философии. – 1994. – № 5. – С. 75-89.

9. Козырев А. П. Две модели историософии в русской мысли (А. И. Герцен и Г. В. Флоровский versus софиология)/ А. П. Козырев // Соловьёвские исследования. – Вып.2. – Ива-ново: 2001. – С. 73-85.

10. Петриковская Е. С. Человек в философской и бого-словской рефлексии XX столетия: антропологическая тема в творчестве Г. В. Флоровского / Петриковская Е. С. // Актуальні питання творчої спадщини Г. В. Флоровського. Компаративістські дослідження релігії. Вип.7 /Головн. ред. Е. І. Мартинюк. Ред. П. К. Лобазов, О. А. Івакин та ін. – Одеса: Фенікс, 2009.– С. 167-195.

11. Даренская В. Н. Концепция «христианского историзма» Г. В. Флоровского / В. Н.Даренская// Актуальні питання творчої спадщини Г. В. Флоровського. Компаративістські дослідження релігії. Вип.7/ Головн. ред. Е. І. Мартинюк. Ред. П. К. Лобазов, О. А. Івакин та ін. – Одеса: Фенікс, 2009.– С. 35-48.

12. Голубович І. В. Г. В. Флоровский: «Путь», начавшийся в Одессе (штрихи к интеллектуальной биографии) //Актуальні питан-ня творчої спадщини Г. В. Флоровського. Компаративістські дослідження релігії. Вип.7 / Головн. ред. Е. І. Мартинюк. Ред. П. К. Лобазов, О. А. Івакин та ін. – Одеса: Фенікс, 2009. – С. 25–35.

13. Голубицкая А. В. Генезис философской рефлексии Г. В. Флоровского (по материалам рецензий «одесского

302

периода») / А. В. Голубицкая// Sententiae. – 2011. – № XXV (2). – С. 194-20.

14. Богачевська-Хом`як М. Людина інших світів. Спогади про Г. В. Флоровського// Актуальні питання творчої спадщини Г. В. Флоровського/ Одеськ. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова: наук.-дослідн. центр „Компаративістські дослідження релігії” // Е. І. Мартинюк (гол. ред.), О. А. Івакін, В. А. Кравченко та ін. – Одеса:Фенікс, 2009. – С. 5-8.

15. Пелікан Я. Ідея університету. Переосмислення /Пер. с англ. В. Верлока, Д. Морозова, Л. Карачевцова. – К.: „Дух і Літера”, 2009. – 355 с.

16. Бейкер М., Гаврилюк П. Девятнадцать тезисов диссертации протоиерея Георгия Флоровского «Историческая философия Герцена» // Вестник Православного Свято-Тихоновского Гу-манитарного Университета II: История. История Русской Пра-вославной Церкви. – Москва. Вып. 3 (52). – 2013. – С. 126-81.

17. Гаврилюк П. Авторский текст диссертации прот. Георгия Флоровского «Историческая философия Герцена»: Новый архивный материал и реконструкция композиции. //Вестник Православного Свято-Тихоновского Гуманитарного Универ-ситета II: История. История Русской Православной Церкви. – Москва. Вып. 1 (50). – 2013. – С. 63-81.

18. Янцен В. Новое о книге Г. В. Флоровского о Герцене: Г. В. Флоровский. Письма Иржи Поливке (1921-1925) //Русский Сборник: исследования по истории Росcии. /О. Р. Айрапетов, М. Йованович, М. А. Колеров, Бр. Меннинг, Бр. и П. Чейсти (ред.-сост.). – М.: Издательский дом «Регнум», 2012. – Том XII. С. 306-327.

19. Галчева Т. Н., Голубович И. В. «…Вы вложили в Герцена собственное духовное содержание». Об отзыве «бывшем и несбывшемся» и об отложенной диссертации Г. В. Флоров-ского// «Понемногу приспособляюсь к независящим обстоя-тельствам…»: П. М. Бицилли – семья Флоровских. Составит. Галчева Т. Н. , Голубович И. В. – София: Изд-во «Слънце», 2015. – С. 150-186.

20. Личное дело Г. В. Флоровского. ДАОО, ф. 45, оп. 18, д. 3391. 21. Florovsky G. On the mechanism of reflex Salivary Secretion

(Про механізм рефлективної слинної секреції) // Bulletin de I›Academie Imp Onale des Sciences – 1917. – Vol.2.- P. 119-136.

303

22. Fr. Georges Florovsky Papers. The Father Georges Florovsky Library, St. Vladimir`s Orthodox Theological Seminary. Box 5: Notes.

23. Солонин Ю. Н., Дудник С. И. Русский фикционализм: опыт историко-философской реконструкции //Вече: Альманах русской мысли. – 1997. – № 10. – С. 39-49.

24. Флоровский Г. В. К обоснованию логического релятивизма // Ученые Записки, основанные русской учебной коллегией в Праге. Т. 1. Вып. 1. Философские знания. Прага, 1923.

304

УДК 101.9+477.74:378.4.

Л. М. Терентьєва, О. В. Чайковський, Л. М. Сумарокова

ПРОФЕСОР АВЕНІР УЙОМОВ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

У роботі розглядається життя та творчість видатного філосо-фа, логіка й методолога науки професора Авеніра Івановича Уйо-мова, який пропрацював в Одеському національному університеті з 1964 по 2012 рік. Досліджуються його життєвій шлях та наукові досягнення, у тому числі створення параметричного варіанта за-гальної теорії систем.

Ключові слова: професор А. І. Уйомов, філософський факультет Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, філосо-фія, логіка, загальна теорія систем.

Автори цієї роботи були знайомі з професором А. І. Уйомовим упро-довж декількох десятиліть. Перший автор – з початку шістдесятих років, коли поступила до нього в аспірантуру. Другий автор – з 1972 р., коли також вступав до Авеніра Івановича в аспірантуру. Третій автор – слухав його лекції в 1956 році й пізніше поступив до нього в аспірантуру.

Вважаємо за доцільне на початку статті коротко познайомити читача з біографією видатного вченого. Народився майбутній вчений 4 квітня 1928 року в селі Поріччя Шуйського району Іванівської області. Авенір Іванович Уйомов закінчив філософський факультет Московського дер-жавного університету ім. М. В. Ломоносова в 1949 році (спеціальність «філософ»). Слід зауважити, що він став філософом за три роки, тому, що його прийняли на другий курс (він здав екстерном дисципліни 1 кур-су за два тижня!). Закінчив він факультет з відзнакою й був рекомендо-ваний до вступу в аспірантуру

В 1949 році він вступив до аспірантури свого факультету по кафедрі логіки. Через три роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Аналогія в сучасній техніці» (йому було тоді 24 роки!).

З 1 вересня 1952 року він вже працює старшим викладачем Іванівського педагогічного інституту, а з 1956 року – доцентом кафедри філософії (затверджений у вченому званні доцента в березні 1956 року).

З 4 квітня 1960 року він працює завідувачем кафедри філософії того ж інституту (Авенір Уйомов став завідувачем кафедри у 32 роки, у свій день народження!).

305

В 1964 році був запрошений, за порадою директора Інституту філософії АН України академіка П. В. опніна, на посаду завідувача кафедри філософії Одеського державного університету, на якій і працював до 1973 року.

Новий завідувач кафедри зумів об’єднати значну частину викладачів та аспірантів кафедри навколо запропонованої ним теми – філософських проблем системних досліджень. До Одеського університету перейшло з Уйомовим кілька його аспірантів (Л. М. Терентьева, Л. М. Сумарокова та інші). Згодом до них приєдналися аспіранти, що залишилися без ке-рівництва після смерті доцента М. Е.Овандера. Це стало переламним в історії кафедри філософії. Після цього Одеський університет став відо-мим у філософському співтоваристві далеко за межами не тільки Одеси, але й Радянського Союзу.

Список використаної літератури

1. Професор А. І. Уйомов заклав філософську основу напрямку системних досліджень, що розвивалися в Одесі. Цією основою стала концепція взаємозв’язку категорій «річ», «властивість», «відношення», яка була розроблена у книзі «Вещи, свойства и отношения» [Уёмов А. И. Вещи, свойства и отношения / Аве-нир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1963. – 183 с.

2. Проблемы формального анализа систем / под. ред. А. И. Уёмова, В. Н. Садовского. – М.: Высшая школа, 1968. – 170 с.

3. Уёмов А. И. Аналогия в практике научного исследования / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1970. – 262 с.

4. Уёмов А. И. Логические основы метода моделирования / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Наука, 1971. – 312 с.

5. Уёмов А. И. Логические ошибки и как они мешают правильно мыслить / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Госполитиздат, 1958. – 119 с.

6. Уёмов А. И. Задачи и упражнения по логике / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Высшая школа, 1961. – 352 с.

7. Кочергин А. Н., Плесский Б. В., Уёмов А. И. Философский ла-биринт: задачи и упражнения по философии / Альберт Никола-евич Кочергин, Борис Васильевич Плесский, Авенир Иванович Уёмов. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 174 с.

8. Уёмов А. И. Основы практической логики с задачами и упраж-нениями / Авенир Иванович Уёмов. – Одесса: ОГУ, 1997. – 380 с.

9. Уёмов А. И. Системные аспекты философского знания / Аве-

306

нир Иванович Уёмов. – Одесса: Негоциант, 2000. – 160 с.10. Уёмов А., Цофнас А., Сараева И. Общая теория систем для

гуманитариев / Авенир Уёмов, Арнольд Цофнас, Ирина Сара-ева; под общ. ред. А. Уёмова. – Warszawа: Universitas Rediviva, 2001. – 276 с.

11. Уёмов А. И., Терентьева Л. Н. Лекции и задачи по метафизике: в 2-х ч. / Авенир Иванович Уёмов, Людмила Николаевна Те-рентьева. – Одесса: Астропринт, 2009. – 280 с.

12. Уёмов А. И. Метафизика / Авенир Иванович Уёмов. – Одесса: Астропринт, 2010 – 260 с.

13. Уёмов А. И. Системный подход и общая теория систем / Авенир Иванович Уёмов. – М.: Мысль, 1978. – 272 с.

14. Уёмов А. И. Основы формального аппарата параметрической общей теории систем // Системные исследования: методологи-ческие проблемы. Ежегодник-1984. – М.: Наука, 1984. – С. 152-180.

15. Уёмов А. И. Аналогия / Авенир Иванович Уёмов // Философ-ская энциклопедия: в 5 т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1960. – С. 56-57.

16. Жданов Ю. А., Уёмов А. И. Гомология / Ю. А. Жданов, А. И. Уёмов // Философская энциклопедия: в 5 т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1960. – С. 287.

17. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 836 с.

18. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. – 2. вид. і доп. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. – 800 с.

19. Авенір Іванович Уйомов: наукові праці. – Одеса, 1998. – 42 с.20. Параметрическая общая теория систем и ее применения: сб.

трудов, посвященный 80-летию проф. А. И. Уёмова / под. ред. А. Ю. Цофнаса. – Одесса: Астропринт, 2008. – 248 с.

21. Философ Уёмов / под ред. А. Горальского, А. Цофнаса. – Warszawa: Wydawnictwo Universitas rediviva, 2014. – 374 c.

307

УДК 811.161.2:929 Бондар

Л. А. Семененко

ВИДАТНИЙ СУЧАСНИЙ МОВОЗНАВЕЦЬ ПРОФЕСОР ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ БОНДАР

(ОДЕСЬКА ЛІНГВІСТИЧНА ШКОЛА)

Статтю присвячено аналізу ґрунтовного наукового доробку і ви-світленню основних віх життєвого шляху видатного науковця су-часності, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафе-дри української мови ОНУ імені І. І. Мечникова Олександра Івановича Бондаря, до кола зацікавлень якого входили такі розділи лінгвістики, як функціональна граматика, дериватологія, фонологія, лексикогра-фія, термінознавство, лінгвістична екологія, діалектологія тощо.

Ключові слова: граматична категорія часу, функціонально-се-мантичне поле, граматика, славістика, японістика, соціолінгвісти-ка, діалектологія, лінгвоекологія.

О. І. Бондар народився 21 листопада 1952 року в місті Вознесенському Миколаївської області в родині вчителя української мови і літератури та бібліотекаря. Дід майбутнього вченого був вчителем математики. У шко-лі хлопець навчався на «відмінно», захоплювався географією, хімією та філологічними дисциплінами.

Становлення науковця відбувалося в Одеському державному уні-верситеті імені І. І. Мечникова, де він навчався на українському відді-ленні філологічного факультету (1970-1975). Молодий дослідник брав активну участь у роботі студентського наукового гуртка, студентських наукових конференціях в Одесі, Львові, Івано-Франківську, Ленінграді, неодмінно отримуючи нагороди та відзнаки. Вивчав польську мову і з групою студентів під керівництвом доцента А. Т. Бевзенко проходив мовну практику в Польщі, результатом чого стало написання кількох наукових праць для конкурсів студентських робіт, де майбутній науко-вець досліджував українсько-російсько-польські словотвірні паралелі в зіставному аспекті. В студентські роки перекладав з польської мови українською твори Станіслава Лема («Футурологічний конгрес», низку оповідань). Згодом вступив до аспірантури, де ретельно працював над написанням кандидатської дисертації під керівництвом відомого профе-сора С. П. Бевзенка. Рік працював учителем у вечірній школі № 2 міста

308

Апостолового Дніпропетровської області, потім повернувся до Одеси.1979 року в Ужгородському університеті О. І. Бондар успішно за-

хистив кандидатську дисертацію «Структура демінутивних утворень у сучасній українській мові», яка засвідчила його широку обізнаність з методами й прийомами аналізу фактичного матеріалу, вміння експери-ментувати, схильність до нових, нестандартних підходів при розв’язанні наукових проблем. Після захисту дисертації свою науково-педагогічну діяльність О. І. Бондар розпочав в Одеському державному університеті, обіймаючи посаду асистента кафедри української мови. З 1980 до 1982 р. працював на посаді доцента цієї ж кафедри.

З жовтня 1982 р. кандидат філологічних наук, доцент О. І. Бондар став завідувачем кафедри української мови філологічного факуль-тету ОДУ імені І. І. Мечникова. Разом зі своїм учителем професором С. П. Бевзенком брав участь в укладанні «Інверсійного словника україн-ської мови» [1]. Активно займався науковою та педагогічною діяльніс-тю.

З 1992 до 1995 р. О. І. Бондар навчається в докторантурі. Після за-кінчення докторантури продовжив працювати на посаді доцента кафе-дри української мови. 1996 р. став член-кореспондентом Української Академії наук національного прогресу.

Заглиблення науковця в проблематику функціонування та реалізації в мовленні онтологічної та граматичної категорії часу стало підґрунтям для всебічного дослідження різноструктурних засобів вираження тем-поральності.

Результати вивчення структурування функціонально-семантичного поля (ФСП) часу, його зон, транспозиційних потенцій граматичних зна-чень минулого, теперішнього й майбутнього часу, функцій граматичних форм повною мірою відбито в монографії «Темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові: Система засобів вираження» [2]. Характерними ознаками цієї роботи є докладність представлення ре-зультатів наукових пошуків, методична чистота лінгвістичного аналізу, майстерне експериментування з мовним матеріалом, широта викорис-тання дослідницьких прийомів. Для об’єктивації висновків, за словами П. Ю. Гриценка, дослідник аналізував часове моделювання в текстах різних жанрів: у казках, у «Слові про Ігорів похід», у драмі Т. Шевченка «Назар Стодоля», у романі Ю. Яновського «Вершники» [3; 4]. Він праг-нув з’ясувати, як розуміли час давні слов’яни [5; 6], при цьому виходячи у своїх пошуках на всеслов’янські мовно-культурні обшири [7, с. 180].

У 1998 році О. І. Бондар блискуче захистив докторську дисерта-цію «Система і структура функціонально-семантичних полів темпо-

309

ральності в сучасній українській літературній мові: Функціонально-ономасіологічний аспект». Захист відбувся в Інституті української мови НАН України. В подальшому він неодноразово повертався до вивчення ФСП темпоральності, досліджуючи проблему часової локалізованості, категорію темпоральності у співвідношенні з категорією аспектуальнос-ті, фазовістю, реалізацією граматичних значень у певних комунікатив-них ситуаціях тощо [8; 9; 10; 11; 12; 13; 14]. Важливою виявилася нова-торська спроба моделювання темпоральних відношень, пов’язана з пе-ретворенням динамічних мовних процесів у чітко визначені математич-ні формули, що відбито в статті «Гіпотетико-дедуктивне моделювання темпоральних відношень» [10]. Незважаючи на граничну ясність засад і викладу міркувань, такий формат експлікації теоретичних узагальнень з граматики, на жаль, ще не має належного кола послідовників [7, с. 181].

Після захисту докторської дисертації він протягом року перебуває як науковий співробітник в університеті Санґьо-Дайґаку міста Кіото (Японія), де опановує японську мову (до речі, професор вільно володів англійською і польською мовами), знайомиться з національними тра-диціями японців, їхньою культурою, освітою, наукою, мистецтвом, ре-зультатом чого стає опублікована в 2003 р. (у співавторстві з японським професором С. Уемурою) книжка «25 кращих японських казок» (Одеса, 2004), перекладених із японської мови з ілюстраціями автора, а також серія науково-популярних публікацій про Японію «Листи українця з Японії» в міській пресі Одеси. Протягом 2004 р. у журналі іноземної лі-тератури «Всесвіт» (№№ 3-12) надруковано цикл його публіцистичних статей про Японію під назвою «Японія очима українця» з фотоілюстра-ціями автора. У 2007 р. у Харкові виходить велика ілюстрована науково-популярна книга О. І. Бондаря «Всё про Японию». У співробітництві з відомим сходознавцем І. П. Бондаренком Олександр Іванович видає підручник «Лінгвокраїнознавство Японії» (К., 2012), наукові розвідки із зіставного мовознавства «Японські граматичні аналоги українського інфінітива», «Японські граматичні аналоги функцій інфінітива україн-ського складеного дієслівного присудка», «Японсько-алтайські лексичні паралелі і ностратична прамова», «Японська мова як наслідок взаємодії мов ностратичної і австро-тайсько-австронезійської макросімей» та ін. [15; 16; 17].

2001 р. доктор філологічних наук, професор О. І. Бондар повертаєть-ся на посаду завідувача кафедри української мови, на чолі якої був до останнього дня свого життя.

2012 р. (у рік свого шістдесятиліття), ніби підбиваючи підсумки сво-єї дослідницької діяльності, Олександр Іванович упорядкував і опублі-

310

кував збірник власних наукових статей «Мова: структура, суспільство, культура» (Одеса, 2012. − 230 с.), що містить близько тридцяти акту-альних наукових розвідок, які розподілено за такими напрямами дослі-джень: загальне мовознавство, українське мовознавство, а саме функціо-нальна граматика, фонологія, словотвір, історичні дослідження, лінгвіс-тика тексту, діалектологія, соціолінгвістика, культурологія; славістика, японістика, перекладознавство і навіть літературознавство. «Професор міг бути задоволений своїм багатолітнім доробком, який демонструє ва-гомість ідей, тонкий аналіз різнопланових мовних явищ та обґрунтова-ність новаторських висновків. А ще не могли не тішити широта охопле-них об’єктів наукового аналізу – мова українська і мова японська, мовна політика і мовна екологія, традиційна культура і соціальна психологія, як і віднайдена не завжди звична оптика наукових спостережень і дібра-ні прийоми аналізу; окрема захоплива сторінка творчості – переклади, есеїстка. Така різноаспектність не порушувала, а лише збагачувала вну-трішню цілісність гармонійної особистості науковця», − слушно заува-жує директор Інституту української мови НАН України П. Ю. Гриценко [7, с. 179].

Професор О. І. Бондар (у співавторстві з І. І. Сафоновою) у 2001 р. видає словник «Російсько-українсько-англійські відповідники» [18], а 2006 р. (у співавторстві з професором Ю. О. Карпенком і доцентом М. Л. Микитин-Дружинець) – підручник для вишів «Сучасна укра-їнська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія», який до сьогодні вважають однією з кра-щих навчальних праць із зазначених дисциплін.

О. І. Бондар був членом ученої ради Одеського національного універ-ситету імені І. І. Мечникова, членом ученої ради філологічного факуль-тету та двох спеціалізованих рад: в Одеському університеті із захисту докторських і кандидатських дисертацій за спеціальностями 10.02.01 − «українська мова» й 10.02.04 − «германські мови» та в Кіровоградському університеті за спеціальністю «українська мова». Згодом він став чле-ном спеціалізованої ради зі спеціальності 10.02.13 – «Мови народів Азії, Африки, аборигенних народів Америки та Австралії» в Інституті схо-дознавства НАН України. Вчений був головним редактором фахового наукового збірника «Записки з українського мовознавства», а також чле-ном редколегії ще чотирьох наукових журналів і збірників, у тому числі й наукового журналу НАН України «Українська мова».

О. І. Бондар активно проводив науково-педагогічну роботу з аспіран-тами, здобувачами, студентами. Під його керівництвом підготовлено й захищено 13 кандидатських дисертацій. Він автор близько 200 наукових, публіцистичних, методичних робіт. Усе своє професійне життя він плідно

311

працював і як визначний науковець, і як мудрий наставник молодих до-слідників, і як досвідчений викладач.

Наукові дослідження вченого охоплювали такі осно-вні напрями, як функціональна граматика [19], дериватологія [20; 21], фонологія [22], лексикографія [23], термінознавство [24], перекладознавство [25], лінгвістика тексту [26], діалектологія [23; 27], історія української мови [28; 29], соціолінгвістика [30; 31], комп’ютерна лінгводидактика, а також зіставні дослідження української та японської мов [16; 17]. О. І. Бондар став фундатором ново-го наукового напряму у лінгвістиці – лінгвоекології [32; 33; 34; 35; 36]. Він завжди брав активну участь у наукових конференціях різного рангу, в тому числі й зарубіжних. О. І. Бондар був керівником багатьох фунда-ментальних дослідницьких тем кафедри української мови, з яких остан-ня – «Дослідження усно-розмовних форм існування української мови», завданням якої є опис лексико-семантичної системи говорів Одещини, спрямований на з’ясування лексико-семантичних особливостей і тенден-цій у розвитку говіркових систем у порівнянні з українською літератур-ною мовою. Результатом роботи над плановою науковою темою кафедри стало видання «Словника українських говорів Одещини» (Одеса, 2011) за редакцією професора О. І. Бондаря, укладеного у співавторстві з колекти-вом кафедри [27].

Не можна не згадати й доробок професора у науково-популярному жанрі, у якому так яскраво реалізувався його талант аналітика (зазвичай у гостро полемічній, іронічно конотованій формі), вміння наводити пе-реконливі докази, підбирати вдалий ілюстративний матеріал, де відбито його цілковиту неупередженість і глибокий патріотизм.

За приклад візьмемо статтю О. І. Бондаря «Реформа українського пра-вопису: за і проти» [37, с. 9], що міститься на цілому розвороті одеської газети «Думська площа». Уже вступна частина засвідчує справжню стур-бованість автора порушеним питанням і налаштовує читачів на серйозну аналітику: «Перше запитання, яке постає в кожного, чи потрібна рефор-ма правопису взагалі? Я як спеціаліст переконаний: потрібна. Одначе сам шлях проведення такої реформи викликає слушні нарікання. Адже за ко-ротку історію незалежності України це вже робиться власне втретє. <…> Цілком зрозуміло, що така часта зміна норм не може не завдавати шкоди культурі українського мовлення, навіть учителі-україністи змушені раз по раз звертатися до книжки, аби уточнити нове написання, а більшість гро-мадян просто автоматично стають неграмотними. Образно кажучи, ситуа-ція в нас така: щоб вийти на вулицю в Європу, штани одягати треба, проте робимо ми це, як завжди, через голову».

312

Активізувавши когнітивну й емоційну сфери сприйняття реципієнтів, автор знов ставить питання, спрямовуючи думки адресатів у потрібно-му йому напрямку: «І все-таки чому ж правописна реформа потрібна?», переконливо доводячи необхідність реформи, формулюючи мету та за-вдання цього процесу, знайомлячи читачів з історією становлення коди-фікаційного, дескриптивного та прескриптивного напряму української лінгвістики. Він переконаний, що правопис 1928 року є найбільш при-родним для системи української мови.

Далі фахівець аналізує доцільність найголовніших змін, що їх про-понують у найновішому проекті правопису, поділивши їх на три великі групи: 1) безумовно слушні зміни, 2) зміни дискусійного характеру, 3) зміни, які приймати категорично не можна. Він чітко визначає і докладно пояснює читачам ті основні принципи, що мають бути реалізовані при укладанні новітнього варіанта правопису: точність відбиття правопис-ними нормами закономірностей системи української мови; системність і регулярність самих правописних норм; ступінь урахування історичності норми; урахування відносно тривалої правописної традиції, що склала-ся в тоталітарну добу; прийнятність правописної норми для українців у всьому світі.

До безумовно слушних змін професор уналежнює поновлення без-підставно репресованої літери ґ, усунення подвоєння приголосних в іншомовних словах (тона, бруто, нето тощо), вилучення літери й у словах на кшталт маракуя, параноя, феєрверк тощо, уодноманітнення написання пів зі словами (скрізь окремо), поширення правила дев’ятки й на іншомовні власні назви.

До змін дискусійного характеру віднесено зміни щодо родового від-мінка однини іменників ІІІ відміни та іменників із суфіксом -ен- ІУ відміни з заміною закінчення -і на -и (радости, соли, імени, племени) і детально обґрунтовує складність й історичні витоки цієї проблеми. Дискусійним є й запропоноване вживання и на початку деяких слів – ин-ший, иржа, инакше (в основному перед н, р). До цього блоку відноситься й запропонована передача дифтонга аи в словах іншомовного походжен-ня як ав – авдиторія, авкціон, павза тощо, а також поширення правил написання апострофа на слова іншомовного походження – б’юджет, вестиб’юль, ф’юзеляж і т. д. та передача іншомовного іа через ія – гені-яльний, діялектика тощо.

До змін, які не можна категорично приймати, О. І. Бондар відносить пропозицію відмінювати невідмінювані слова іншомовного походження

313

типу бюро, депо, кіно, метро. Автор іронічно питає у читача: «Як, на ваш погляд, звучить така фраза: Моя дружина працює у б’юрі, а дядько – у депі?» і додає, що аргумент авторів такий: слід наближати право-пис до народно-розмовної стихії. Науковець експресивно контраргумен-тує: «…це не народно-розмовна стихія, а стихія мовлення неграмотних людей, і наш обов’язок не опускатися до такого рівня, а підіймати цю стихію до рівня висококультурного мовлення». Так само вчений катего-рично висловлюється щодо можливості паралельного написання анафе-ма й анатема, міфи і міти, ефір і етер і т. д., бо ця пропозиція авторів («Український правопис: Проект найновішої редакції», 1999) протирі-чить засаді, заявленої ними: державна мова повинна мати стійкий пра-вописний кодекс без жодних правописних варіантів.

Треба зазначити лаконічність, логічність, яскраву публіцистич-ність і глибоке теоретичне обґрунтування висловлених професором О. І. Бондарем пропозицій, зауважень, міркувань, його вміння «залуча-ти» читачів до кола складних наукових проблем, апелюючи не тільки до розумової сфери, а й до емоційно-чуттєвого, аксіологічно-емоційного боку їхньої особистості. Він наполягає на необхідності проведення ре-форми українського правопису, пропонує не квапитися з ухвалою но-вого проекту (попередньо детально опрацювавши критерії необхідності тих чи інших змін, визначивши пріоритети цих критеріїв, розгорнувши культурно-просвітницьку роботу серед широких верств населення).

Незважаючи на те, що статтю надруковано 2001 року, вона й досі не втратила своєї актуальності. На жаль, і дотепер ми не маємо такого пра-вопису, такого вдосконаленого мовного кодексу – і як наслідок зіткає-мося з «власним правописом» чи не у кожному видавництві, чи не на кожному телевізійному каналі тощо. І це дезорієнтує мовців і ніяк не сприяє підвищенню рівня мовної культури громадян України, якого так прагне кожен філолог-україніст.

Пам’ять про самобутню, багатогранну, непересічну особистість Олександра Івановича Бондаря − видатного мовознавця сучасності, та-лановитого дослідника і новатора у вирішенні низки найгостріших пи-тань українського мовознавства, засновника нетрадиційних підходів до висвітлення і дослідження найактуальніших лінгвістичних проблем на-завжди залишиться в думках і серцях усіх його вихованців (як студентів, молодих науковців, так і досвідчених викладачів), усіх тих, хто ознайом-лений із безцінним доробком визначного вченого.

314

Список використаних джерел та літератури

1. Інверсійний словник української мови. – К. : Наукова думка, 1985. – 811 с.

2. Бондар О. І. Темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові : Система засобів вираження : наук. моно-графія / О. І. Бондар. – Одеса : ОДУ імені І. І. Мечникова, 1995. – 192 с.

3. Бондар О. І. Теперішній час у романі Ю. Яновського «Вершники» // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 60-66.

4. Бондар О. І. Часова структура української народної казки // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 105-119.

5. Бондар О. І. Етапи становлення функціонально-семантичних зон темпоральності в українській мові / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2010. – Вип. 19. – С. 3-17.

6. Бондар О. І. Становлення функціонально-семантичних зон темпоральності в українській мові // Мова : структура, сус-пільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 95-105.

7. Гриценко П. Олександр Іванович Бондар (21.11.1952-29.03.2013) / П. Гриценко // Українська мова. – 2013. − № 2. – С. 179-183.

8. Бондар О. І. Взаємодія ФСП аспектуальності з ФСП часової локалізованості в українській мові / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса : Астропринт, 1999. – Вип. 7. – С. 3-11.

9. Бондар О. І. Вторинна функція нейтралізації: ознаки й типи / О. І. Бондар // Щорічні записки з українського мовознавства : зб. наук. статей / ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса: ОДУ, 1998. – Вип. 5. – С. 30-35.

10. Бондар О. І. Гіпотетико-дедуктивне моделювання темпораль-них відношень // Мова : структура, суспільство, культура :

315

Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження про-фесора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 5-14.

11. Бондар О. І. Субполе перфектності і теперішній час доконано-го виду у сучасній українській мові / О. І. Бондар // Щорічні записки з українського мовознавства : зб. наук. статей / ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса : ОДУ, Романоліл, 1996. – Вип. 4. – С. 9-15.

12. Бондар О. І. Темпорально-модальні категоріальні ситуації в українській мові / О. І. Бондар // Записки з українського мовоз-навства : зб. наук. праць / відп. ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса : Астропринт, 1999. – Вип. 8. – С. 16-20.

13. Бондар О. І. Функції транспозиції у вираженні зони майбутньо-го (Вживання форм теперішнього, минулого часу та інфінітива) / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса : Астропринт, 2000. – Вип. 10. – С. 3-11.

14. Бондар О. І. Часова локалізованість і модальні ситуації в сучас-ній українській мові / О. І. Бондар // Щорічні записки з україн-ського мовознавства : зб. наук. статей / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Друкарський двір, 1994. − Вип. 1. – С. 46-51.

15. Бондар О. І. Японська мова як наслідок взаємодії мов ностра-тичної і австро-тайсько-австронезійської макросімей // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 191-201.

16. Бондар О. І. Японські граматичні аналоги українського інфіні-тива // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник науко-вих статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 183-191.

17. Бондар О. І. Японські граматичні аналоги функцій інфінітива українського складеного дієслівного присудка / О. І. Бондар // Слов’янський збірник / відп. ред. А. К. Смольська. – Одеса : Астропринт, 2003. – Вип. Х. Міжслов’янські мовні та літера-турні зв’язки. – С. 10-17.

18. Бондар О. І. Російсько-українсько-англійські відповідники : навч. словник / О. І. Бондар, І. І. Сафонова. – Одеса : Астропринт, 2001. – 92 с.

316

19. Бондар О. І. Ізоморфізм категорій функціональної і формаль-ної граматик як підстава для створення синтетичної грамати-ки // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник науко-вих статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 27-30.

20. Бондар О. І. Моделювання системи понять словотвору (струк-турно-функціональні словотвірні одиниці) // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 31-38.

21. Бондар О. І. Семантичний синкретизм на словотвірному рівні в сучасній українській літературній мові // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 84-90.

22. Бондар О. І. Система фонем української мови (динамічний під-хід) // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник науко-вих статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 79-84.

23. Бондар О. І. Українське діалектне словникарство початку ХХІ століття / О. І. Бондар // Вісник Одеського національного уні-верситету. Серія : Філологія / гол. ред. І. М. Коваль. – Одеса : ОНУ ім. І. І. Мечникова, 2012. – Т. 17. – Вип. 4. – С. 5-16.

24. Бондар О. І. «Європейський» та «романтичний» напрями в роз-витку сучасної української термінології / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. редактор О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2004. – Вип. 14. – С. 3-10.

25. Бондар О. І. Некоторые семантико-стилистические особен-ности перевода романа О. Гончара «Берег любви» на русский язык // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник науко-вих статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 216-222.

26. Бондар О. І. Взаємодія об’єктивного, суб’єктивного та віртуально-го у процесі текстотворення і текстосприймання // Мова : струк-тура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 44-49.

317

27. Словник українських говорів Одещини: близько 5000 слів / гол. ред. О. І. Бондар, заст. гол. ред. Л. І. Хаценко. – Одеса : ОНУ ім. І. І. Мечникова, 2011. – 224 с.

28. Бондар О. І. До питання про виникнення української мови // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 90-94.

29. Бондар О. І. Проблеми історичної морфології в монографії професора С. П. Бевзенка «Історична морфологія української мови» / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства: зб. наук. праць / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2006. – Вип. 16. – С. 12-20.

30. Бондар О. І. Мова як визначальний етноутворюючий чинник у зв’язку з соціолінгвістичною ситуацією на Півдні України // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 142-149.

31. Бондар О. І. Мова як громадський гуманітарний товар // Мова : структура, суспільство, культура : Збірник наукових статей [До 60-річчя з дня народження професора Бондаря Олександра Івановича] / О. І. Бондар. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2012. – С. 38-43.

32. Бондар О. І. Білінгвальна комунікативність як лінгвоекологічна проблема / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2003. – Вип. 12. Українська ментальність : діалог світів. – С. 352-359.

33. Бондар О. І. Лінгвоекологічна система орієнтирів та координат як підвалин прескриптивної лінгвістики // Ucrainica I: Současna ukrajinistika, problemy jazyka, literatury a kultury Sb.: Clanкu: 2 Olomouckè symposium ukrajinistů, 26-28 srpna 2004. – Olomouc, 2004. – S. 26-30.

34. Бондар О. І. Лінгвосоціум : до розбудови термінологічного апарату лінгвістичної екології / О. І. Бондар // Мова : Науково-теоретичний часопис з мовознавства : Фонетика. Семантика. Лексикологія. Синтаксис / гол. ред. Ю. О. Карпенко. – Одеса : Астропринт, 2001. – № 5-6. – С. 37-40.

318

35. Бондар О. І. Синергетичний підхід як підґрунтя лінгвістичної екології / О. І. Бондар // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2013. – Вип. 20. – С. 4-15.

36. Бондар О. І. Система орієнтирів та координат у прескриптив-ній лінгвістиці : лінгвоекологічний підхід // Записки з україн-ського мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. О. І. Бондар. – Одеса : Астропринт, 2004. – Вип. 13. – С. 8-15.

37. Бондар О. І. Реформа українського правопису: за і проти / О. І. Бондар // Думська площа. – 16 лютого 2001. – № 7 (262). – С. 9.

319

УДК 811.163. 2’ 28 (477.7)

В. О. Колесник

НАУКОВІ ЗДОБУТКИ БОЛГАРИСТІВ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

У статті розглянуто етапи розвитку болгарсько-українських стосунків на Одещині та становлення болгаристики як науки в Одеському університеті у різні періоди його існування – у Рішельєвському ліцеї, Новоросійському університеті, Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та на сучасному етапі – з відкриття спеціальності болгарська мова та література та кафедри болгарської філології.

Ключові слова: болгарська мова, Новоросійський університет, болгарські переселенські говірки.

Одесу не випадково називають духовним центром болгарського Відродження. В Одесі жили та працювали видатні поети, письменники та політичні діячі: Христо Ботєв, Іван Вазов, Алеко Константинов, Георги Раковський та ін.

Болгари брали активну участь у культурному та політичному житті краю. Сприяло цьому відкриття у 1817 році в Одесі першого вищого учбового закладу на півдні України – Рішельєвського ліцею. У стінах ліцею навчалося й болгарське юнацтво, яке зарекомендувало себе видатними діячами на ниві болгарського національного руху – Д. Ст. Мутєв, К. Н. Палаузов, С. Н. Палаузов, Добрі Чинтулов (1840), Н. М. Тошков, Е. Мутєва, Н. Х. Касапскі, І. П. Мусін – майбутній ху-дожник, П. Берон, Васіл Берон, Ботьо Петков – батько Хр. Ботєва та ін. [1, с. 191].

Першим з болгар, хто отримав освіту в Рішельєвському ліцеї був Найден Геров – автор шеститомного словника болгарської мови. Після повернення на батьківщину він заснував у Филипополі перший болгарський учбовий заклад ім. Кирила і Мефодія.

Вихованець ліцею Іван Богоров переклав болгарською мовою два підручники з географії, створив граматику болгарської мови, видавав болгарську газету «Цареградски вестник», в Одесі видав свою першу книжку – «Лики на болгарските царе Іоанна Шишмана и Болгарскіа

320

левъ». Випускник гімназії Димитр Мутєв став доктором філософії Берлінського університету, Никола Ст. Мутєв – першим болгарським композитором. Свої перші поетичні твори почав писати в Одесі Добрі Чинтулов. Це відомі усім болгарам поезії-пісні «Къде си вярна ти, любов народна», «Стани, стани, юнак балкански».

Інтерес до Болгарії й особливо до її минулого розпочинається в одеситів саме з того часу, коли в Одесі в 1839 році засновується Одеське товариство історії й старожитностей. Товариство видавало свої «Записки», в яких зосереджено значний матеріал з історії болгар і їх держави. Так, уже в першому томі «Записок» звертає на себе увагу стаття А. Черткова «О числе русского войска, завоевавшего Болгарию, и сражавшегося с греками во Фракии и Македонии в 967-971 годах».

«Борець за болгарську освіту» Васил Апрілов видає в Одесі книгу «Денница на новобългарското образование» та брошуру «Българските книжници, или на кое славянско племе собствено принадлежи кириловската азбука» (1841 р.).

Особливе місце у зв’язках Болгарії з Україною безперечно належить Одеському (Новоросійському) університету, відкриття якого (13 травня 1865 року) було викликано бажанням російського уряду притягти до себе слов’ян, зокрема болгар Балканського півострова.

Усі прогресивні газети тодішньої Росії відгукнулися на відкриття Новоросійського університету. Видатні вчені, прогресивні громадські та політичні діячі вітали Одесу з перемогою. До їх голосу приєдналися і представники братніх слов’янських народів. «Весть, дошедшая недавно и до нас, Южных Славян, живущих на целом Балканском полуострове и в при-Дунайских княжествах, есть одна из самих радостных вестей. Это открытие Новороссийского университета в Одессе. Весть эта вызывает богатые мысли как у старого, так и у молодого поколения: что от этого университета можно заимствовать все, что нужно для образования и развития нашей страны» – писав невідомий болгарин у своєму листі до редактора щотижневої газети «День» Івана Аксакова.

У Новоросійському університеті на юридичному факультеті вивчав право видатний болгарський письменник Алеко Константинов, майбут-ній міністр правосуддя Болгарії Георги Згурєв, майбутній політик, мі-ністр у п’яти міністерствах Болгарії Дімітр Тончев, головнокомандувач болгарської армії, міністр оборони Сава Муткуров, болгарський громад-ський діяч Петр Оджаков, який був і дійсним членом Юридичного това-риства при Новоросійському університеті.

Студентом, а пізніше й доцентом юридичного факультету був болгарин Вл. Н. Палаузов. Природознавчі науки тут вивчав засновник

321

соціал-демократичної партії Дімітр Благоєв (1879 р.), майбутній вчитель Болградської, а пізніше і Варненської гімназії Петр Вульпе.

Першим деканом історико-філологічного факультету був видатний мовознавець, один із засновників слов’янської філологічної науки Віктор Іванович Григорович, який зібрав колосальну кількість старовинних слов’янських рукописів і подарував їх нашому університету. Досить тут згадати тільки одну з них – знамените Маріїнське євангеліє ХІ століття. Сам В. І. Григорович бездоганно володів болгарською мовою й майстерно викладав її студентам. Інколи на свої університетські лекції він запрошував рядових болгар, які мешкали в Одесі, й у своїх твердженнях спирався на їх авторитет.

Багато зробили в галузі болгаристики і такі видатні представники Одеського університету, як відомий етнограф О. О. Кочубинський (1845-1907) і мовознавець В. І. Шерцль (1843-1906). В Одесі розпочав свою наукову роботу Борис Михайлович Ляпунов (1862-1943), якого за бага-тогранну наукову діяльність у ділянці болгарознавства в 1932 році оби-рають членом-кореспондентом Болгарської Академії наук.

Староболгарські пам’ятки досліджували професор Михайло Георгієвич Попруженко (автор монографії «Синодик царя Бориса» (Одеса, 1899), академік Петро Спиридонович Білярський (1819-1867), Петро Йосипович Потапов (1882-1945), Петро Панасович Бузук (стаття «К вопросу о месте написания Мариинского евангелия»), Микола Дмитрович Петрович (1892-1948) (стаття «Апология Черноризца Храбра») [2, с. 238-240].

В українській болгаристиці видатне місце належить професорам Одеського університету Івану Михайловичу Дузю, Аделаїді Костянти-нівні Смольській, Борису Олександровичу Шайкевичу, які за активну діяльність у цій галузі нагороджені болгарським орденом Кирила і Ме-фодія 1 ступеня.

Іван Михайлович був заступником голови обласного відділу Товариства українсько-болгарської дружби і вже тоді домагався заснування газети болгарською мовою та відкриття болгарських шкіл. У науковому доробку Івана Михайловича є кілька студій зі слов’янських тем. Особливе розмаїття філологічних праць відзнача-ється стосовно болгарської тематики – „Творчість Л.Толстого в болгар-ській публіцистиці кінця ХІХ ст.”, „Василь Стефаник в болгарських перекладах”, „Славянская тема в поэзии М. Рыльского”, конференція, присвячена Петко Тодорову, Христо Смирненському, зустріч з Йорда-ном Мілєвим, збірники поетичних творів українських і болгарських поетів – „Шляхами братерства” та „Світло на віки” під його редакцією.

322

Не випадково за часів Івана Михайловича були започатковані міжнародні студентські „Слов’янські вечори”, що переросли пізніше у Міжнародні Кирило – Мефодіївські конференції, організатором яких була проф. А. К .Смольська.

Доцент А. Е. Данилко досліджував специфіку перекладів українських поетів болгарською мовою. Доцент кафедри зарубіжної літератури Б. О. Шайкевич досліджував проблеми розвитку болгарської літератури й образотворчого мистецтва Болгарії. Саме він вперше читав на філологічному факультеті цикл лекцій з болгарської літератури.

Так, болгаристика в Одеському університеті мала вже свої яскраві традиції, своїх видатних представників. Наш університет мав усі необхідні можливості виховувати свої власні кадри слов’янознавців, у тому числі болгаристів.

Спеціальність болгарська мова та література ліцензована 25 травня 1995 р. Сприяли цьому активізація процесів відродження мов національних меншин, викладання болгарської мови та літератури в школах Одеської області, де проживає численна болгарська діаспора. У квітні 2007 р. – відкрита кафедра болгарської філології.

Ще з початку ХІХ ст. одеська болгаристика розвивалася у трьох напрямках: дослідження рукописів, діалектологія та проблеми розвитку болгарської літератури. Перед вченими Одеського університету стоїть завдання відновлення славістичних традицій, яке почалося в 90-ті роки. В Одеському університеті 1990 р. була проведена конференція, присвячена В. І. Григоровичу, 1993 р. – «Відродження мов і культур західних і південних слов’ян в Україні», в 1998 р. – «Україна і Болгарія: віхи історичної дружби». У 1995 р. – на філологічному факультеті відкрита спеціальність болгарська мова та література, а в 2007 р. – кафедра болгарської філології. У травні 2010 р. болгаристи філологічного факультету відзначили 15-річчя заснування спеціальності. Декан філологічного факультету проф. Черноіваненко Євген Михайлович і завідувач кафедри болгарської філології проф. Колесник Валентина Олександрівна були нагороджені медаллю «Іван Вазов».

Сьогодні одеська болгаристика розвивається у трьох напрямках: дослідження рукописів, діалектологія та проблеми розвитку болгарської літератури.

Об’єктом дослідження Стоянової Дарини Федорівни «Да-конструкції у болгарських дамаскинах XVІІІ ст..» є мова дамаскинів ХVІІІ ст., до складу яких входять переклади й оригінальні твори Й. Брадатого та їх списки. Вперше в українській славістиці здійснено зіставний аналіз низки новоболгарських дамаскинів ХVІІІ ст. для виявлення

323

специфіки функціонування в них да-конструкцій та інфінітива. Простежено поступовість проникнення балканських рис у книжній мові на народній основі. Доведено, що для ХVІІІ ст. да-конструкції були узуальною рисою. Вони характеризуються високою фреквентністю та поліфункціональністю і виконують ті самі функції, що й у сучасній болгарській мові, однак не зафіксовані у складі підрядних присудкових реченнях й обставинних допустових. Функціонування інфінітива у ХVІІІ ст. має обмежений характер, воно регулювалося уявленнями книжників про мовну норму, яка перебувала у процесі становлення. Уживання інфінітива було зумовлене і стилістичними чинниками, оскільки його наявність надавала тексту урочистості, піднесеності. Диференційну роль виконував адресат повідомлення й ступінь наслідування класичної писемної традиції. Важливими чинниками, які впливали на процес нормалізації книжної мови на народній основі, були жанрові особливості та зміст творів. Перспективу наступних досліджень новоболгарських дамаскинів вбачаємо у вивченні особливостей функціонування в книжній мові на народній основі інших примарних балканізмів і визначення інтенсивності їхнього проникнення до граматичної системи сучасної болгарської мови. [3].

Головним напрямком наукової роботи наших болгаристів стала діалектологія й етнолінгвістика – дослідження матеріальної та духовної культури болгар Півдня України, укладання словників та описи історії, звичаїв болгарських поселень на Одещині. Понад 3 тис. діалектних автентичних текстів записано в болгарських селах викладачами, аспі-рантами та студентами – етнічними болгарами.

Болгаристи університету мають свій часопис «Одеська болгаристи-ка» та серії «Материална и духовна култура на българите в Украйна». Започаткована серія «Българските говори в Украйна», перший випуск якої вийшов у 1998 р. Описані говірки сіл Кирнички, Кубей, Калчево, Євгенівка, Криничне, Зоря, Городнє. [4; 5; 6; 7]. Готуються до друку ще три випуски серії.

Результати комплексного дослідження будуть представлені в «Словнику болгарських говірок Півдня України», робота над якими триває вже понад 10 років. Концепція Словника спирається на реконструкцію давньої слов’янської і балканської культури з урахуванням усіх її форм і різновидів, дослідження чинників, що впливають на стабільність/нестабільність діалектної системи. Діалектна система досліджується в кількох аспектах.

Дослідження структурних елементів переселенських говірок, як матеріальної, так і духовної культури болгар півдня України, дозволяє

324

встановити їх типи та зв’язки з діалектами метрополії, що зроблено, наприклад, у роботі С. І. Георгієвої стосовно говірки с. Зоря. Встановлено, що діалектний матеріал не підтверджує думку істориків про переселення зорянських болгар із сіл Прилип і Подвис, а фіксує інший ареал – р-н Елхово і Тополовграда [8].

Іншим аспектом є дослідження процесу нівелювання балканських рис граматичної будови та словникового складу переселенських говірок; під впливом східного слов’янства відбулася втрата тих рис, які визначають їх балканське обличчя. Матеріали фіксують зменшення кількості минулих і майбутніх часів, втрату переповідних форм, пропуск допоміжного дієслова съм ‘є’ та коротких (енклітичних) форм займенників, нестабільність вживання артикля й етапи його занепаду. Діалектні тексти фіксують не тільки спільні риси матеріальної й духовної культури болгар діаспори та метрополії, але й вказують на те, які елементи культури є більш стійкими. Вдалося визначити етапи занепаду артикля в досліджуваних говірках, які доцільно зіставити зі спостереженнями болгарських діалектологів, що, досліджуючи діалекти метрополії, встановлюють етапи втрати відмінкових форм у болгарській мові. Виявилося, що найбільш стабільними в досліджуваних говірках є ті форми, що втратили відмінки раніше – форма множини, середнього та жіночого роду, іменники на позначення неістот; нестабільні в говірках форми – чоловічого роду однини, власні імена й назви спорідненості – молодші форми, ті, що втратили відмінкові форми пізніше. Тобто, артикль є слабкою ланкою мовної системи, що свідчить про молодість цієї грамеми в болгарській мові. Втрати балканських рис граматичної структури, нестабільність так званих примарних балканізмів свідчить про наявність процесу дебалканізації болгарських переселенських говірок під впливом небалканського мовного оточення. Тому важливим завданням дослідження є окреслення напрямів дебалканізації як процесу трансформації структури говірок [9]. На підставі переселенських бол-гарських говірок вдалося відтворити такі ланки попередніх етапів роз-витку мови, свідчення про які вже відсутні в говірках метрополії.

Діалектні словники здатні акумулювати й безпосередньо чи опосередковано відтворювати інформацію позамовну, зокрема про культуру, історичне минуле діалектоносіїв. Максимально інформативним у семіотичному аспекті в болгарській етнокультурі є житло й речі повсякденного вжитку – будинок і все, що у ньому знаходиться. Вони сприймаються як модель світу, ритуальний символ й об’єкт ритуалу. Крім архетипної символіки, вони є мікромоделлю Всесвіту, віддзеркалюють

325

тип мислення, світосприйняття, емоціональності, моралі народу (певного етносу).

Словникова стаття повинна мати широкий контекст, опис реалії з різними подробицями, оскільки більшість реалій є атрибутами обрядового циклу. У говіркових назвах особливо виразним є культурний аспект, який поєднує сільські традиції з мовними механізмами опису й оцінки світу. Позалінгвальні дані, зокрема зі сфери традиційної культури, на тлі власне мовних вміщують словники змішаного типу – мовно-етнографічні (як Поліський етнолінгвістичний атлас чи Атлас польсько-східнослов’янського мовно-етнічного порубіжжя). Саме такі словники містять збірники серії «Българските говори в Украйна» і статті в серії «Материали към Етнолингвистичен речник» у щорічнику «Одеська болгаристика» [10].

Для досліджуваних говірок характерні ті ж тенденції розвитку, що відзначені діалектологами й для інших діалектних систем: 1) змен-шується кількість носіїв т. зв. „чистого” діалекту; 2) звужується сфе-ра використання говірок; 3) творяться змішані говірки (напівдіалекти, регіолекти) внаслідок взаємодії з іншими говірками й інослов’янськими системами; 4) спостережено соціальне й ситуативно-стилістичне варіювання діалектів.

На ступінь збереження етносу найбільшою мірою впливає ізольованість регіону від міського впливу, міської культури, збереження архаїчних рис побуту. В цілому для досліджуваного регіону характерним є, на думку етнографів, незворотний рух у напрямку редукції складних форм традиційної соціонормативної культури. Ця редукція супроводжується і змінами структури говірок внаслідок впливу східного слов’янства.

Однак процеси етнічної асиміляції серед болгар не слід перебільшувати. У вирі складних політичних, соціальних і культурних процесів, при постійному вдосконаленні й розвитку українського етносу, в наш час спостерігаємо ренесанс етнічних спільнот України. Обстеження показали, що болгари в Одеській області зберегли навіть усвідомлення належності до певних етнографічних груп.

На основі результатів наукового дослідження створено нові спеціальні курси: «Основи балканістики», «Лінгвістичні основи балканської картини світу» (В. О. Колесник); «Календарна та сімейна обрядовість болгар. Етнолінгвістичний аспект» (С. І. Георгієва). Розроблені підруч-ники та навчальні посібники, яких на кафедрі 12.

Студенти-болгаристи беруть активну участь у наукових університетських заходах, у суспільному житті болгарської діаспори та в обласних і національних олімпіадах. Так, на Першій національній

326

олімпіаді з болгарської мови у 2003 р. перші три місця отримали три студентки болгарського відділення Одеського національного універ-ситету ім. І. І. Мечникова – Марія Атмажова, Катерина Цвік, Антоні-на Славова. На Всеукраїнській олімпіаді з болгарської мови та літера-тури в Бердянську (2011 р.) наші студенти – Марія Кишлали, Тетяна Стас та Ольга Єрешкова – отримали відповідно друге, третє та четверте місця, а у 2012 році Марія Кишлали отримала 1 місце, Ольга Єрешкова отримала 2 місце, Тетяна Стас та Ірина Чувальська – 4 і 5 місця. Усі пе-реможці олімпіади отримали почесні грамоти від «Държавна агенция за българите в чужбина».

Студенти беруть участь у міжнародних конференціях. Так, друге місце посіла студентка Бойчева Наталія за доповідь на Міжнародній студентській конференції у м. Благоєвград у 2013 р. А студентка 4 курсу Терзі Надія в березні 2015 р. брала участь у Фестивалі франкофонії в Парижі та Міжнародній конференції у м. Бордо (Франція) як співавтор.

Усі студенти-болгаристи та викладачі кафедри є членами Асоціації болгар України, вони є ініціаторами створення Одеського наукового товариства та Молодіжного товариства болгар України, беруть активну участь в усіх культурних заходах, що проходять у Всеукраїнському центрі болгарської культури. За останній рік це, наприклад, такі як: круглий стіл «160-годишнина от смъртта на Елена Мутева – първа българска поетеса», круглий стіл «Тайни Одеського обласного архіву: питання та відповіді», зустріч із послом Болгарії в Україні Красіміром Ніколовим, зустріч із Міністром закордонних справ К. Вігеніним і депутатом Європарламенту С. Станішевим, презентація книги «Буджак», зустріч із бессарабськими болгарськими письменниками (Чепразова-Гюмюшлю М., Мітєва М., Бондар П.), художньо-поетичний вечір «Наші таланти» за участю наших студентів-молодих поетів, Коледа, Мистър българин 2014, День закоханих, Трифон Зарезан, 2 березня – майстер-клас з виготовлення мартениць на честь свята Баби Марти, 3 березня – захід з нагоди святкування річниці визволення Болгарії від турецького ярма, 20 березня – презентація проф. М. М. Червенковим книги Жоржа Кіосака «Болгари в Бразилії».

Кафедра співпрацює з усіма провідними університетами Болгарії – Софійським, Великотирнівським, Шуменським, Благоєвградським.

МОН Болгарії надає кожного року 1 місце на Міжнародний семінар болгаристів у ВТУ імені Св.св. Кирила та Мефодія. Останньою там була Терзі Надія, яка отримала за результатами тестування диплом най-вищої категорії С-2.

327

Софійський університет ім. Климента Охридського також надає 1 місце на Міжнародний семінар для іноземних болгаристів. Студентка 5 курсу Вєлікова Тетяна проходила стажування в ДИПКУ при СУ імені Климента Охридського у 2014 р.

Згідно з угодою з Шуменським університетом наші студенти кожного року проходять практику в ДІКПО – Варна. Щорічні мовленнєві практики проходять і у ДЕСО – ТУ Габрово.

Із ПЗУ імені Неофіта Рильського (м. Благоєвград) кафедра підтримує тісні наукові зв’язки: участь у наукових викладацьких і студентських конференціях, результатами яких неодноразово було відзначено найкра-щі доповіді викладачів і студентів кафедри болгарської філології.

У різні роки на кафедрі працювали болгарські лектори: співробіт-ники БАН Зоя Барболова (1996-1997) й Іво Панчев (2011-2013), до-центи Великотирнівського університету Марія Мижлєкова (1998-2002, 2006-2010) й Елена Налбантова (2002-2006), які написали в Одесі кіль-ка монографій: «Одеса в болгарській історії та літературі Х1Х ст.» [11], «Родителен и дателен притежателен падеж в среднобългарски четириевангелия от ХІІ-ХІІІ в.» [12] та ін.

Кафедра активно співпрацює з Генеральним консульством Республіки Болгарії в Одесі. Протягом 20 років за підтримки Генеральних консулів Республіки Болгарії в Одесі – Тодора Костадінова, Дімітра Тучкова, Георгі Проданова, Стояна Горчивкіна та болгарської фірми «Прістаойл» на філологічному факультеті обладнано меблями й сучасною технікою кабінет болгарської мови.

Генеральне консульство Республіки Болгарії в Одесі сприяє проведенню Міжнародних Кирило-Мефодіївських конференцій, пленарне засідання яких неодноразово проходили в актовій залі Генерального консульства, та бере участь у святкуванні Днів слов’янської писемності та культури, у проведенні урочистих заходів з покладанням квітів біля пам’ятника Кирилу та Мефодію, що знаходиться перед гуманітарним корпусом Одеського університету.

Нині Одеса посідає виразне місце в тих дружніх зв’язках, які формуються вже на іншій, новій основі, між народами України і Болгарії. Провідне місце у зміцненні цих зв’язків у нас, в Одесі, безперечно мусить належати Одеському національному університету імені І. І. Мечникова.

На сучасному етапі для членів кафедри залишаються актуальними такі завдання: моделювання сучасного стану й напрямів розвитку граматичних категорій болгарської мови; написання підручників за дисциплінами кафедри (сучасна болгарська мова, діалектологія, історія болгарської літературної мови, історичної граматики й ін.);

328

поглиблення прийомів комплексного дескриптивного опису діалектної системи, що функціонує в оточенні типологічно відмінних діалектів і літературних мов, формування емпіричної бази діалектних даних – укладання діалектних словників;

написання узагальнюючих теоретичних досліджень (монографій) з історії болгарських переселенських говорів;

розробка цілісного ланцюга науково-дослідних робіт в етнолінгвістичному напрямі, створення етнолінгвістичних словників.

Список використаної літератури

1. Смольская А. К., Колесник В. А. Болгаристика в Одесском университете // Наша школа. – 1999. – № 2/3. – С. 191-194.

2. Павлюк М.В. Болгаристика в Одеському університеті за 100 років // Праці Одеського державного університету імені І. І. Мечникова. – Т. 152. Серія філологічних наук. – Вип. 15. Питання слов’янської філології. Мовознавство. – Одеса, 1962. – С. 236-243.

3. Стоянова Д. Ф. Да-конструкції у болгарських дамаскинах ХУШ ст. Автореф. дис. кандидата філол. наук. – Київ, 2012 – 18 с.

4. Барболова З., Колесник В. Говорът на българите в с. Кирнички, Бесарабия // Българските говори в Украйна – Одесса: Астропринт, 1998. – Вип. 1. – 158 с.

5. Колесник В. А. Евгеновка (Арса). Ономастика. Говор. Словарь. // Българските говори в Украйна. – Одесса, 2001 – Т. 3. – 228 с.

6. Колесник В. Говорът на българите в с.Криничне (Чушмелий), Бесарабия. Речник.// Българските говори в Украйна – Одеса: Друк, 2008. – Вип. 4. – 376 с.

7. Топалова С. Д. Говорът на село Калчево Болградско, Бесарабия. Речник. / Топалова С. Д. – Одеса, 2009. – 351 с.

8. Георгієва С. І. Болгарська переселенська говірка мішаного типу: стан і етапи формування. Автореф. дис. кандидата філол. наук. – Київ, 2006 – 23 с.

9. Колесник В. О. Дебалканізація болгарських переселенських говірок в Україні. Автореф. дис. доктора філол. наук. – Київ, 2005 – 40 с.

10. Колесник В. А. Концепция этнолингвистического атласа болгарской диаспоры на Украине // Україна і Болгарія: віхи іс-

329

торичної дружби. – Одеса, 1999. – С. 314-319.11. Налбантова Е. Одеса в българската история и лите-ратура на

Х1Х век. – Одеса: Друк, 2006 – 210 с.12. Мижлєкова М. С. Родителен и дателен притежателен падеж в

среднобългарски четириевангелия от ХІІ-ХІІІ в. – Одеса: Друк, 2009. – 338 с.

330

НАУКИ ПРО СУСПІЛЬСТВО: ЕКОНОМІКА, ПРАВО, МЕНЕДЖМЕНТ, ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 330.8:378.4

О. В. Горняк, Л. Х. Доленко, І. А. Ломачинська

РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: ДОСЛІДЖЕННЯ І ПЕРСОНАЛІЇ

У статті розглядається розвиток економічної науки в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова за 150 років у кон-тексті історії кафедри економічної теорії та історії економічної думки і еволюція наукових підходів до аналізу соціально-економічних процесів вченими, що працювали на ній. Аналіз показує, що наукові дослідження завжди велися в руслі найгостріших та найнагальні-ших проблем економіки, що свідчить про важливість і актуальність наукових розробок економістів університету для економічного роз-витку країни і Одеського регіону, як на попередніх етапах, так і в сучасних умовах.

Ключові слова: політична економія, економічна теорія, аграрні відносини, рента, відносини власності, відносини планомірності і пропорціональності, соціально-економічний розвиток країни, регіо-ну, підприємства, інституціональна теорія, індустріальна економі-ка, теорія фірми, теорія галузевих ринків, теорія стратегії підпри-ємства, теорія фінансів, Одеський національний університет.

Економічна теорія в університеті викладалась з початку його засну-вання на всіх факультетах. Економічна наука к Новоросійському універ-ситеті розвивалася у тісному взаємозв’язку з економічним розвитком Одеси, Півдня України та країни в цілому. Наукова і суспільна робота видатних вчених-економістів завжди зосереджувалася навколо еконо-мічних проблем, що стояли перед народним господарством.

Якщо розглядати перший етап розвитку економічної науки, то осо-бливо важливим в цьому плані був період з середини 60-х років ХІХ сто-ліття до жовтня 1917 р. Відміна кріпацтва в 1861 р., яка відкрила мож-ливості для капіталістичного розвитку, на десятиліття визначила наукові інтереси вчених-економістів Новоросійського університету, вклад яких у розвиток економіки, культури та освіти міста і регіону був особливо вагомим. Вони досліджували роль селянства в економічному розвитку,

331

майбутнє сільської общини, можливості виходу на європейські ринки, конкуренцію у виробництві та експорті хліба. Представників економіч-ної науки об’єднувало те, що вони, здебільшого, були високоосвічени-ми людьми, які вважали своїм громадянським обов’язком працювати на благо вітчизни. Перше місце серед них займає М. Вольський, який став першим завідувачем кафедри політичної економії. Він був випус кником Рішельєвського ліцею, а вищу освіту здобув у Московському універси-теті. Його магістерська дисертація «Обработка земель крестьянами-соб-ственниками» і докторська – «Рабская обработка земли» висвітлювали прогресивність капіта лістичних аграрних відносин. Неабиякою науко-вою цінністю й досі є робота М. М. Вольського «Очерк истории хлебной торговли Новороссийского края с древних времен до 1852 г.» [1].

У праці «Задачи политической зкономии и отношение ее к другим на-укам» (1872) М. М. Вольський виступив як завзятий про пагандист полі-текономічних знань, справедливо вважаючи, що «...знання науки сприяє пом’якшенню грубого егоїзму, оновленню політики серед суспільних і міжнародних відносин, знищенню тисяч причин, що призводять до сути-чок, переворотів та рево люцій» [2]. Він був одним з небагатьох, хто роз-глядав політекономію невіддільно від моралі і права. За своїми поглядами М. Вольський був близьким до фізіократів, але інші напрями та школи політекономії він теж ретельно вивчав і викладав студентам.

В 1876 році завідування кафедрою політекономії і статистики пере-йшло до професора О. С. Постникова. Його основні праці стосувалися проблем общинного землеволодіння [3]. Суть пореформних аграрних змін у країні, на його погляд, мала полягати в тому, щоб, зберігаючи об-щинне землеволодіння, дбати про збільшення державної земельної влас-ності. Держава, мовляв, скуповуватиме землі у дворян і передаватиме їх сільським громадам для розширення селянського зем леволодіння. Лек-торська майстерність О. С. Постнико ва була такою, що туди, де викладав він, схо дилися студенти з інших факультетів. Нерідко до цих аудиторій навідувались і вчені, особливо І. І. Мечников. О. Постников активно ви-ступав проти чиновницької регламентації діяльності вищої школи. В 1882 р. Постников за власним бажанням пішов у відставку і залишив Одесу.

Після О. С. Постникова кафедру очолив Л. В. Федорович. Коло на-укових інтересів його було дуже широким – від проблем цінності до кредитного обігу. Безпосереднім джерелом утворення і збільшення ка-піталу, на думку Л. В. Федоровича, є ощадливість, збереження ціннос-тей для вкладання їх у ви робництво, а прибуток і зиск – це наслідок утримування від сьогочасного споживання цінностей для кращого, хоч і поміркованого, задоволення потреб у майбутньому. В 1882 році він ви-

332

дав фундаментальну працю «История политической зкономии древних времен», яка сприяла розповсюдженню економічних ідей та формуван-ню Одеської школи політичної економії. Навіть у наш час книга не втра-тила свого значення. Стиль, логіка дослідження, багатство фактичного матеріалу, ерудиція автора робить її привабливою для тих, хто вивчає історію економічної думки. Крім того, він був автором таких робіт, як «Политическа экономия», «Теория политической экономии» в 2-х час-тинах (1901 р.), «Курс политической экономии (1905 р.) [3-4]. Він був противником трудової теорії вартості і повністю поділяв погляди нео-класиків, які стверджували, що ціна визначається не лише працею, але й їх рідкістю.

Серед економістів-практиків, що працюва ли в Новоросійському уні-верситеті, був видатний агроном І. У. Палімпсестов, який свого часу ви-кладав у Рішельєвському ліцеї, а зго дом став професором університету. Багато років підряд він виконував обов’язки секре таря Товариства сіль-ського господарства Південної Росії і редагував «Записки общества». У. Палімпсестов – автор багаточисленних робіт, присвячених сільському господарству. За його редакцією, було видано 17 томів «Записок». Біль-шість статей належали головному редактору наукового журналу. Про призначення видань говорилося в редакторському вступі до першого тому: «Зараз настала нова пора: багато з місцевих господарів займали-ся поліпшенням своїх господарств і у багатьох з’явилося бажання зна-йти допомогу в теорії та досвіді». І. У. Палімпсестов мав тверде переко-нання, що наш край здатен стати житницею західноєвропейських країн, але для цього слід докорінно змінити методи господарювання. В основу їх повинен лягти зв’язок з наукою, раціоналізація та інтенсифікація. А осереддям реорганізації господарств має стати перерозподіл земельної власності та перехід її до рук селян. Чітким застереженням лунали слова вченого: «Якщо наші селяни тільки корис туватимуться землею, це не лише не по ліпшить їхнього побуту, а навпаки, поставить їх у ще важче становище, а вічне володіння землею з усіма правами власності на неї може довести сільське господарство до квітучого стану – незаперечним доказом цього є мало не весь захід Європи».

Важливу роль у розвитку економічної науки в Новоросійському уні-верситеті відіграв професор Р. Орбінський. Він не був політекономом, але, вийшовши у відставку після 25 років педагогічної діяльності, по-вністю присвятив себе господарській діяльності. Економічні проблеми міста стали для нього пріоритетними. Він був прибічником капіталіс-тичного шляху розвитку, але для переходу на нього необхідно провести, як вважав Р. Орбінський, колосальну роботу з поліпшення і будівництва залізничних доріг, усіх видів транспорту. Крім того, необхідна реформа

333

в сфері кредитних відносин, організація поземельного кредиту, створен-ня сприятливих умов для вільної торгівлі зерном.

Торгівлі зерновими Р. Орбінський надав особливого значення. З ме-тою вивчення зарубіжного досвіду він їде до США, а потім свої погляди та висновки щодо вивченого досвіду викладає в книзі «О хлебной тор-говле в Северо-Американских Соединенных Штатах» [5]. Дуже добре знаючи торгівлю, Р. Орбінський постійно захищав інтереси безпосеред-ніх виробників зерна. Крім того, він був експертом з інших економічних питань. Він був одним із засновників «Південно-Російського пароплав-ництва», в 1887 р. приймав участь у створенні акціонерного товариства «Південно-Західні залізничні дороги».

Знавцем аграрних відносин був також і професор В. O. Косинський, який очолював кафед ру політекономії протягом 1905-1909 років. Він був прихильником подальшого ка піталістичного розвитку країни, швидшої ліквідації пережитків кріпаччини, переділу поміщицьких земель. Його праці «Крестьянское и помещичье хазяйство» (1906), «К вопросу о со-временном сельскохозяйственном кризисе» (1906), «К аграрному во-просу» (1906) «Возможна ли в России аграрная реформа без частичной экспропритации?» (1909) [6] та інші такого ж спрямування викликали гострі дискусії. Вивчаючи стан справ у сільському господарстві, В. Ко-синський приходить до висновку про те, що культурна відсталість се-лянства є непоборним гальмом для будь-якого господарського успіху. Для ліквідації відсталості необхідні освіта, створення закладів госпо-дарського призначення, покращення правового стану селян. В. О. Ко-синський розробляв також теорію статистики, про що свідчать такі його роботи як «О приемах научной разработки статистических данных» (1890) [7], «К вопросу о мерах и развитию производительных сил Рос-сии. Статистико-экономический эскиз» (1904) [9]. Використовуючи ко-лосальний статистичний матеріал, В. Косинський проводить порівняль-ний аналіз «техніко-економічної природи» селянського та поміщицько-го господарства. Висновки економіста на користь селян, підприємства яких, за його дослідженнями, є більш життєздатними і пристосованими. Але автор підкреслює, що за існуючих політичних і культурних умов раціональне ведення сільськогосподарського виробництва і вирішення аграрного питання неможливе [10].

Працюючи згодом у Київському політехнічному інституті, В. О. Ко-синський став одним з 12 перших членів Української Академії наук, створеної 1918 року. Він займався також політичною діяльністю: входив до складу Центральної Ради, був міністром праці за часів гетьманату.

З 1909 р. кафедру очолює доц. В. Д. Катков. В цей же час на кафедрі працює професор політичної економії С. І. Солнцев, який згодом став

334

академіком Все української Академії наук, а з 1929 року – АН СРСР. Се-ред його наукових праць: «Движение населення в связи с формами зем-левладения» (1903), «Рабочие бюджеты в связи с теорией обнищания» (1907), «Общественные классы» (1919). Особливу ж увагу дос лідник приділяв питанням розподілу націо нального прибутку в умовах капіта-лізму, вважаючи, що зменшення частки робітничого класу в національ-ному продукті є причиною антагонізму між пролетаріатом і буржуа зією. Ці ідеї покладені в основу його відомої наукової праці «Заработная плата как проблема распределения» (1925). Багато уваги академік С. І. Солн-цев приділяв викладанню політекономії. Він опублікував підручники, серед яких «Введение в политическую экономию. Предмет и метод» (1922) [11] та інші.

Після жовтня 1917 р. вивчення і викладання політичної економії ста-ло здійснюватися виключно з позиції ортодоксального марксизму-лені-нізму. В цей час на базі університету був створений інститут народного господарства. Курс політичної економії в ньому з 1921 р. по 1930 р. чи-тав професор І. Герліх, який був прекрасним педагогом і вихователем. Професор Боревич І. був відомим як крупний спеціаліст в галузі статис-тики. Він організував Одеське статистичне бюро, написав багато робіт, присвячених проблемам економіки. До 150-річчя м. Одеси він підготував великий курс статистики і видав книгу «История населения Одессы».

В 1933 році, коли було відновлено роботу університету, кафедру по-літекономії очолив професор М. С. Вайнштейн, який особливу увагу приділяв дослідженню ідей класичної політекономії в сфері аграрних відносин та особливостям їх застосування в соціалістичному сільському господарстві. Цьому присвячена його відома наукова праця «Проблема ренты у Д. Рикардо, у К. Маркса и в советском хозяйстве» (1927) [12]. Це свідчить про те, що викладачі кафедри працювали над важливими теоретичними і практичними проблемами розвитку економіки.

В подальшому кафедру очолив доцент М. А. Адлер (у роки Другої світової війни загинув під Севастополем). Його наукові інтереси були зосереджені навколо філософських проблем політичної економії і, перш за все, вчення К. Маркса. Найбільш відомі роботи «Марксизм как проле-тарское мировозрение» (1923), «Маркс как мислитель» (1924), «Энгельс как мислитель» (1924), «Коммунизм у Маркса» (1925) [13-15].

У перші повоєнні роки кафедру очолив професор Г. І. Тіктін, який за-ймався дослідженням фінансів і грошового обігу ще з дореволюційних часів. Основні наукові роботи професор Тіктін Г. написав у 30-і роки ХХ ст. Це – «К вопросу о теоретических основах учения о советских деньгах», рецензія на книгу проф. В. Іконникова «Денежное обраще-

335

ние и кредит», рукописи монографий «Основы теории советский фи-нансов», «Теоретические основы учения о советских деньгах» [10]. З 1946 по 1958 рр. кафедрою керував доцент М. О. Мойсеєв. Його наукові інтереси концентрувалися навколо проблем безробіття в умовах капіта-лізму. Найбільш відомі праці М. О. Мойсеєва: «Накопление капитала и обнищание пролетариата» (1957 р.) та «Развитие государственно-моно-полистического капитализма» (1969 р.) [16-17].

З 1958 до 1988 р. завідувачем кафедри був д.е.н. професор О. Г. Лобу-нець, який досліджував проблеми планомірності та пропорційності еко-номічного розвитку [18]. В цей період кафедра активно займається ви-конанням господарсько-договірних тем – розробляє довгострокові плани соціально-економічного розвитку підприємств м. Одеси та області. Очо-лювали даний напрям роботи проф. О. Г. Лобунець та доц. Л. І. Жебрак. Викладачі кафедри (доц. Драгомарецький Д. О., доц. Левченко Л. А.) очолювали роботу факультету підвищення кваліфікації викладачів серед-ніх спеціальних учбових закладів, де проходили стажування викладачі з України, Росії, Болгарії. Доценти кафедри Доленко Л. Х., Марініч Д. М., Плосконос Г. А. успішно працювали за кордоном (Алжир, Гвінея-Біссау, Малі). Наукові інтереси викладачів кафедри стосувалися актуальних про-блем розвитку радянської економіки. Проводилися дослідження процесів на мікрорівні економіки, аналізується також макроекономічні проблеми. Проф. О. Г. Лобунец очолював спеціалізовану вчену раду, яка працювала при кафедрі. За час роботи ради в ній захистилося біля 50 здобувачів з різ-них міст СРСР та інших країн. На кафедрі була створена творча атмосфе-ра для наукових досліджень, успішно працювала аспірантура. Викладачі кафедри приймали активну участь у пропаганді економічних знань серед населення, проводили заняття в школах економічних знань на підприєм-ствах м. Одеси на постійній основі.

Незважаючи на відсутність економічного факультету, кафедра політе-кономії займала провідне місце в університеті. Викладачі кафедри при-ймали активну участь у наукових конференціях, публікували результати досліджень у наукових журналах, видавали методичні розробки, готува-ли фахівців високої кваліфікації, приймали участь у наукових дискусіях, що відбувалися як на сторінках наукових журналів, так і на конферен-ціях.

Новітня історія кафедри розпочалася у 1992 році, коли викладачі ка-федри почали підготовку студентів з двох спеціальностей – «Економічна теорія» і «Міжнародні економічні відносини». В цей період з 1988 по 1996 рр. кафедру очолювала д.е.н., професор Н. О. Пільгуй. Коло її на-укових інтересів – проблеми історії економічної думки. Найбільш відомі праці Н. О. Пільгуй «Критика макроэкономических моделей регулиро-

336

вания» (1977), «Гуманизация социалистической экономики» (1987) та «История мировых экономических идей» (1992) [19-21].

Беручи до уваги те, що майбутнім еконо містам потрібні сучасні знання з фінансів, торгівлі, маркетингу, міжнародного бізнесу, а також кон’юнктури, стратегії і тактики підприємництва, колектив кафедри теоре тичної еконо-міки (так з 1996 року почала назватися кафедра політекономії) розпочав опрацювання принципово нових для нашої країни проблем економічної науки, розробку нових курсів і спецкурсів. З 1996 року кафедру очолює до цент Л. X. Доленко, і її робота активізуєть ся в напрямку організації та розвитку міжнародних зв’язків – з університетами США, Великобри-танії, Німеччини, Франції, Італії, Португалії, Нідерландів та інших кра-їн. Для викладання навчальних курсів з мікро- і макроекономіки, а також з марке тингу запрошували професорів із США. Значна кількість викладачів пройшла стажування в західноєвропейських університетах за допомогою про-грами Tempus-Tacis. Сту денти нових спеціальностей протягом декількох років проходять стажування в університетах Регенсбургу (Німеччина), Ніцци (Франція), Генуї (Італія).

Співпраця з іноземними колегами також сприяла активізації наукової діяльності викладачів, зокрема з новітніх напрямків економічної теорії. Завідувач кафедри к.е.н., доц. Доленко Л. Х. працює над проблемами тео-рії стратегії підприємства і теорії галузевих ринків. В 1998 році виходить монографія доц. Доленка Л. Х. «Теория стратегии предприятия» [22], яка стала першою в Україні роботою, присвяченою даній проблемі розви-тку підприємств в умовах переходу до ринкової економіки. Доц. Горняк О. В. [23-24] займається дослідженням теорій фірми, результатом чого є докторська дисертація «Закономірності формування сучасних підпри-ємств в умовах ринкової економіки» (2004). Ведуться наукові розробки й закономірностей поведінки компаній в умовах відкритої економіки. Так в 2004 році доц. Якубовський С. О. [25] захистив докторську дисерта-цію «Інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій в умовах сучасного економічного розвитку», в якій також викладено результати спільних досліджень з науковцями Генуезького університету (Італія), Регензбурзького університету (Німеччина), Єльського університету (США). В 2002 році опублікована колективна монографія «Індустріальна економіка: теорія, фірма, регіон» (проф. Богйон Г. (університет Ніцци Софія Антиполіс, Франція), доц. Доленко Л. Х., доц. Горняк О. В., доц. Кулаженко С. І., доц. Левченко Л. А., ст. викл. Ломачинська І. А., ста-жист Гарболінська М. В. (університет Айова, США)) [26], в якій висвіт-лено нові концепції, підходи до аналізу мотивів поведінки фірми в різ-них ринкових структурах, варіанти промислової політики регіону.

337

У 2000 році по спеціальності «Економічна теорія» була відкрита магі-стратура, що сприяло ще в більшій мірі розвитку науково-педагогічного потенціалу кафедри. Результатом науково-дослідної роботи є опубліку-вання значної кількості монографій, підручників з грифом Міністерства освіти і науки та підготовка докторів і кандидатів економічних наук.

У 2007 році кафедра теоретичної економіки була перейменована у кафедру економічної теорії та міжнародних економічних відносин, а у 2008 році вона була розділена на дві кафедри: економічної теорії та іс-торії економічної думки (зав. кафедрою – д.е.н., професор Горняк О. В.) і світового господарства і міжнародних економічних відносин (зав. каф. – д.е.н., професор Якубовський С. О.) у відповідності до спеціальностей, за якими готуються і випускаються студенти.

Сьогодні викладачі кафедри економічної теорії та історії економічної думки проводять наукові дослідження з найактуальніших проблем су-часної економічної теорії, зокрема по теорії фірми (проф. Горняк О. В.) [27-28], теорії галузевих ринків (доц. Доленко Л. Х.), інституціональ-ній теорії (проф. Горняк О. В., доц. Скороход І. П., доц. Пічугіна Ю. В. [29-30]), теорії індустріальної економіки (доц. Доленко Л. Х., доц. Ма-кеєва О. А. [31], доц. Сідлецька О. С. [32]) та теорії фінансів (доц. Ло-мачинська І. А. [33-34], доц. Копилова О. В., доц. Крючкова Н. М. [35], ст. викл. Бичкова Н. В. [36-37]).

Викладачі кафедри активно співпрацюють з науковцями провідних вітчизняних вищих навчальних і наукових закладів, зокрема Київського національного університету імені Тараса Шевченко, Київського націо-нального економічного університету імені Вадима Гетьмана, Київської школи економіки, Київського національного торговльно-економічного університету, Одеського національного економічного університету, Тер-нопільського національного економічного університету й ін.

Наукові інтереси викладачів кафедри свідчать про те, що кафедра працює у руслі новітніх напрямів розвитку економічної теорії, перш за все, нової інституціональної економічної теорії (НІЕТ). Результати на-укових досліджень викладачів кафедри публікуються у наукових жур-налах України, Росії, Білорусії, Польщі, Німеччини, Франції та інших країн.

Кафедра з 2006 року організувала випуск наукового фахового жур-налу «Вісник Одеського національного університету. Економіка». По-чинаючи з 1998 року кожні два роки кафедра організовує міжнародні науково-практичні конференції з проблем інституціоналізації господар-ської діяльності на різних рівнях і у різних сферах, за результатами яких публікуються збірники тез, які включають, як правило, не менш, ніж 80 доповідей авторів з різних країн. Також кафедра виконує держбюджетні

338

науково-дослідні теми, за результатами яких лише за останні три роки підготовлені дві колективні монографії: «Економіка і управління в умо-вах глобальних трансформацій» (2013) [39] та «Закономірності розвитку підприємств в умовах невизначеності економічного середовища» (2015).

Викладачі кафедри плідно працюють зі студентами і аспірантами. Не-зважаючи на відсутність спеціалізованої вченої ради, аспіранти кафедри успішно захищають дисертації. За 1945-2014 роки кафедра підготува-ла близько 70 кандидатів наук, 4 доктори наук. Серед кандидатів наук 2 іноземних (Ходор Урхвалі – Сирія, Ду Чуньбу – КНР [38]). Щоріч-но проводяться наукові студентські конференції, студенти приймають участь у всеукраїнських олімпіадах і конкурсах, публікують свої науко-ві роботи у співавторстві з науковими керівниками у фахових наукових виданнях. Для молодшого покоління – учнів старших класів – кафедра організувала «Школу молодого економіста», проводить ІІ тур конкурсу науково-дослідних робіт з економіки в рамках МАН Одеської області (секцію «Економіка» очолює на протязі більше десяти років проф. Гор-няк О. В.), всеукраїнську олімпіаду з економіки для школярів (доц. Ло-мачинська І. А., викл. Бабанська О. В.).

Сучасний розвиток національної економіки потребує нових підходів до формування і реалізації економічної політики держави на різних рів-нях господарської системи. В контексті цього подальший розвиток на-укового доробку кафедри економічної теорії та історії економічно думки є важливим, як для економічної теорії, так і господарської практики.

Список використаних джерел та літератури

1. Вольский М. М. Очерк истории хлебной торговли Новороссий-ского края с древнейших времен до 1852 года / М. М. Вольский. – Одесса : Францов и Нитче, 1854. – 158 с.

2. Вольский М. М. Задачи политической экономии и отношение ее к другим наукам / М. М. Вольский. – Одесса : Типография Ульриха и Шульце, 1872. – 118с.

3. Постников А. С. Общинное землевладение / А. С. Постников. – Одесса : Типография Ульриха и Шульце, 1878. – 51 с.

4. Федорович Л. В. Теория политической экономии. В 2-х частях / Л. В. Федорович. – Одесса : Типография Экономическая, 1901. – 401с.

5. Федорович Л. В. Курс политической экономии / Л. В. Федоро-вич. – Одесса : Типография Экономическая, 1905. – 426 с.

6. Орбинский Р. В. О хлебной торговле в Северо-Американских

339

Соединенных Штатах / Р. В. Орбинский. – СПб. : Типография Тренке и Фюсно, 1880. – 477с.

7. Косинский В. А. К аграрному вопросу / В. А. Косинский. – Одесса : Типография экономическая, 1906. – 532 с.

8. Косинский В. А. О приемах научной разработки статистиче-ских данных / В. А. Косинский. – М.: Типо-литография Бонч-Бруевича, 1890. – 76 с.

9. Косинский В. А. К вопросу о мерах и развитию производитель-ных сил России. Статистико-экономический эскиз. – Одесса : Типография экономическая, 1904.

10. Очерки развития науки в Одессе / В. М. Адамян, Л. А. Алексе-ева, Ю. А. Амброз [и др.]. – Одесса : НАН Украины. Южный науч. центр, 1995. – 576 с.

11. Солнцев С. И. Введение в политическую экономию. Предмет и метод / С. И. Солнцев. – Пг.: Типография Зиновьева, 1922. – 168 с.

12. Вайнштейн М. С. Проблема ренты у Рикардо, у Маркса и в со-ветском хозяйстве: Дисертация /М. С. Вайнштейн. – Одесса, 1927. – 160 с.

13. Адлер М. А. Маркс как мыслитель / М. А. Адлер. – Л.-М. : Книга, 1924. – 135 с.

14. Адлер М. А. Энгельс как мыслитель / М. А. Адлер. – Л.-М. : Книга, 1924. – 103 с.

15. Адлер М. А. Коммунизм у Маркса / М. А. Адлер. – К. : Госиз-дат, 1925. – 44 с.

16. Мойсеева М. О. Накопление капитала и обнищание пролетари-ата / М. О. Мойсеева. – Одесса: Изд-во Одеськ. ун-та, 1957. – 58 с.

17. Мойсеева М. О. Развитие государственно-монополистического капитализма / М. О. Мойсеева, Д. А. Драгомарецкий, Д. А. Ры-бачук. – Одесса, 1969. – 68 с.

18. Лобунец А. Г. Экономические проблемы пропорциональности общественности производства / А. Г. Лобунец. – К.; Одесса: Вища школа, 1977. – 159 с.

19. Пильгуй Н. А. Критика макроэкономических моделей регули-рования / Н. А. Пильгуй. – К. : Вища школа, 1977. – 227 с.

20. Пильгуй Н. А. Гуманизация социалистической экономики / Н. А. Пильгуй. – К. : Политиздат Украины, 1987. – 125 с.

21. Пильгуй Н. А. История мировых экономических идей/

340

Н. А. Пильгуй. – К. : Либідь, 1992. – 291 с.22. Доленко Л. Х. Теория стратегии предприятия: монография /

Л. Х. Доленко. – Одесса : Астропринт, 1998. – 158 с.23. Богйон Ги Проблемы создания малых предприятий (на приме-

ре Украины и Франции) / Г. Богйон, О. В. Горняк . – О. : Астро-принт, 1998. – 112 с.

24. Горняк О. В. Концепція підприємства в перехідній економіці : монографія / О. В. Горняк. – Одеса : Астропринт, 1999. – 164 с.

25. Якубовський С. О. Інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій та їх вплив на конку-рентоспроможність національних економік : монографія / С. О. Якубовський. – О. : ОРІДУ УАДУ, 2002. – 394 c.

26. Індустріальна економіка: теорія, фірма, регіон : монографія / За заг. ред. Л. Х. Доленко. – КП ОМД: Одеса, 2002. – 316 с.

27. Горняк О. В. Теорії фірми : навч. посіб. / О. В. Горняк. – О. : Астропринт, 2010. – 122 с.

28. Горняк О. В. Фірма в економічній теорії та практиці господа-рювання : монографія / О. В. Горняк. – Одесса : Астропринт, 2004. – 228 с.

29. Гетьман Е. Л. Параллельная экономика в морехозяйственной деятельности : монография / Е. Л. Гетьман, Ю. В. Пичугина, Е. В. Редина; НАН України, Ін-т пробл. ринку та екон.-екол. дослідж. – О., 2010. – 208 c.

30. Пичугина Ю. В. Морская транспортно-экспедиторская деятель-ность : проблемы повышения экономической эффективности / Ю. В. Пичугина; Ин-т пробл. рынка и экон.-экол. исслед. НАН Украины. – О. : ТЕС, 2007. – 293 c.

31. Макеєва О. А. Стратегія організації підприємництва в Україні в умовах розвитку світового господарства : монографія / О. А. Макеєва; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О. : Астро-принт, 2007. – 268 c

32. Гаркуша О. М. Формування високоефективного виробництва та ринку продукції в агропромисловому комплексі Південного регіону України / О. М. Гаркуша, Л. А. Євчук, О. С. Сідлецька. – Миколаїв, 2000. – 240 c.

33. Ломачинська І. А. Механізм управління фінансами підприємств в умовах трансформації економіки : монографія / І. А. Лома-чинська; Одеський національний університет ім. І. І. Мечнико-ва. – О. : Астропринт, 2011. – 279 c.

34. Мельник В. М. Формування фінансової поведінки домогоспо-дарств в Україні : монографія / В. М. Мельник, І. Д. Якушик,

341

І. А. Ломачинська, О. О. Драган; Європ. ун-т. – Херсон : Гель-ветика, 2014. – 211 c.

35. Крючкова Н. М. Податкова політика в системі макроекономічного регулювання : монографія / Н. М. Крюч-кова; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О. : Астропринт, 2011. – 174 c.

36. Мельник В. М. Фінансова архітектура національних корпорацій та її вплив на ефективність фінансової діяльності: монографія / В. М. Мельник, Н. В. Бичкова. – Тернопіль: Астон, 2012. – 244 с.

37. Мельник В. М. Оптимізація фінансової архітектури збиткових підприємств України: монографія / В. М. Мельник, Н. В. Бич-кова, І. М. Калінська. – Тернопіль: Астон, 2013. – 203 с.

38. Ду Чуньбу Мале і середнє підприємництво КНР у структурі міжнародного бізнесу : монографія / Ду Чуньбу. – Одеса ; Хер-сон : Гельветика, 2014. – 174 с.

39. Економіка і управління в умовах глобальних трансформацій : кол. монографія / за заг. ред. О. В. Горняк – Одеса, 2013. – 372 с.

342

УДК 378.1Є. Д. Стрельцова

ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Обґрунтовано актуальність звернення до проблем вищої юридич-ної освіти на сучасному етапі розвитку суспільства як одного з найбільш пріоритетних завдань держави. Відстоюється теза про провідну роль вищого юридичного навчального закладу у підготов-ці компетентного, конкурентоспроможного юриста-практика та юриста-вченого, спроможного відповідати вимогам та потребам суспільства в умовах ринкової економіки та на престижних світо-вих ринках праці.

Ключові слова: вища юридична освіта, якість освіти, стандар-ти вищої освіти, модернізація освітнього процесу, інноваційні ме-тоди викладання.

Визначення концептуальних положень стосовно перспектив розви-тку системи вищої освіти загалом та юридичної – зокрема, підготовки висококваліфікованих кадрів є пріоритетним завданням держави та її стратегічним напрямом, що додатково підтверджується розробкою та ухваленням відповідних законодавчих актів та ряду документів. Зако-нодавство про вищу юридичну освіту базується на Конституції України, складається із законів України «Про освіту» (1991 р.) [1], «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1991) [2], «Про вищу освіту» (2014 р.) [3], міжнародних договорів, а також низки нормативно-правових актів. По-ряд з цим відпрацьовуються та пропонуються документи, підготовлені громадськими експертами, представниками громадських організацій та запропоновані Міністерству освіти та науки України.

Нещодавно було презентовано Концепцію розвитку освіти України на 2015-2025 роки, яка спрямована на приведення структури освіти у відповідність до потреб сучасної економіки та інтеграції України в єв-ропейський економічний та культурний простір [4]. Одним з пріорите-тів Концепції розвитку освіті є забезпечення рівного доступу до якісної освіти усім громадянам України та перетворення освіти на соціальний ліфт. Тож упродовж 2015-2020 років пропонується запровадити комп-лекс заходів, спрямованих на системне заохочення наукової та профе-

343

сійної активності викладачів, їх міжнародної та внутрішньої академіч-ної мобільності, розширення практик творчих відпусток та стажування. Увага приділяється необхідності проведення реформи оплати праці пе-дагогічних працівників. Разом з тим, концепцією передбачено створен-ня національної системи якості освіти та запровадження єдиної системи статистики і параметрів вимірювання якості освіти. Після громадського обговорення Концепція має стати вагомим документом для подальшого впровадження.

Сфера вищої освіти загалом та юридичної, зокрема, традиційно представляє собою поле для нескінчених обговорень, дискусій, дослі-джень, які здійснюються представниками державних органів, наукових кіл, вищих юридичних закладів, юридичної практики, правоохоронних органів тощо. Попри багаторічні, починаючи з початку 90-х років ми-нулого століття, прагнення до реформування системи вищої юридичної освіти, не усі завдання вирішені, залишається низка проблем, яка потре-бує «перевантаження» цієї сфери, нових концептуальних підходів до її удосконалення з огляду на потреби сьогодення. Протягом майже 20 ро-ків було розроблено та запропоновано, поряд із відповідними Законами, низку документів, ухвалених Кабінетом Міністрів України, спрямованих на удосконалення системи вищої юридичної освіти, зокрема: Держав-на програма розвитку вищої юридичної освіти в Україні на 2000-2005 роки [5], Концепція розвитку вищої юридичної освіти в Україні (2006 р., 2009 р.) [6] та інші.

Зазначені документи визначали мету та завдання вищої юридичної освіти, являли собою аналіз стану, проблемних питань у галузі вищої юридичної освіти, напрямів її розвитку та очікуваних результатів, тощо. Спеціально наголошувалось на об’єктивній необхідності сприянню формуванню і підготовці фахівця, конкурентоздатного в сучасних умо-вах глобалізації, змін у ринку правових послуг, нових технологій, інно-вацій у викладанні та навчанні. З урахуванням таких чинників Концеп-ція розвитку вищої юридичної освіти визначала у якості пріоритетних напрямків зближення ринку праці з навчальним середовищем, розробку положення про організацію навчального процесу з переліком навчаль-них дисциплін юридичної спрямованості тощо.

Згадана вище Державна програма розвитку вищої юридичної освіти в Україні в якості мети та завдань розвитку юридичної освіти визначала «вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідаль-ність із світовими вимогами, створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіти та реалізація права на працю за

344

здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреб органів державної влади, правоохоронних органів, інших сфер юридичної практики у фа-хівцях-юристах» .

Основними завданнями задля досягнення цієї мети вважається: роз-роблення нормативно-правової бази з питань функціонування системи юридичної освіти та професійної діяльності юристів; запровадження нових спеціалізацій відповідно до потреб різних сфер юридичної прак-тики; розроблення та запровадження державних стандартів вищої юридичної освіти для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів, з ураху-ванням сучасних вимог юридичної практики, поглиблення вивчення на-ціонального законодавства та міжнародного права з питань захисту прав людини, порівняльного правознавства та правових систем сучасності, інших навчальних дисциплін, що формують сучасне правове мислення тощо; розроблення нового змісту правових дисциплін шляхом створення нових підручників, навчально-методичних посібників, дидактичних та інформаційних засобів навчання; інтеграція наукових працівників ака-демічних інститутів та вищих навчальних закладів у питаннях підго-товки студентів та їх професійної діяльності; створення ефективної сис-теми післядипломної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфі-кації юридичних кадрів, забезпечення їх професійної мобільності та ін.

Незважаючи на те, що частково заходи задля виконання сформульо-ваних завдань було запроваджено, впродовж усього періоду існування незалежної України в секторі вищої юридичної освіти накопичувалися численні проблеми системного характеру, основними з яких є занепад матеріально-технічної бази, низька заробітна плата наукових та педаго-гічних працівників, зниження соціального статусу працівників освіти; неефективна, надміру централізована та застаріла система управління і фінансування, дедалі більша нерівність у доступі до якісної освіти, над-мірна комерціалізація освітніх послуг, корупція та зниження якості осві-ти тощо.

Розглянемо деякі із зазначених та інших проблем. По-перше, це від-сутність системи рівного доступу до вищої юридичної освіти в Україні, що суперечить однієї з умов міжнародних зобов’язань, взятих на себе Україною шляхом приєднання до Лісабонської конвенції «Про визнання кваліфікації з вищої освіти в європейському регіоні», 1997 р.). Як вважа-ють спеціалісти, тестова методика, запроваджена системою зовнішнього незалежного оцінювання, яка направлена на виявлення знань абітурієн-тів, повинна бути змінена на методику перевірки комунікативних та ін-ших здібностей абітурієнтів [7, с. 4].

Друга проблема полягає в тому, що сучасна система юридичної осві-ти не відповідає реальним потребам суспільства. Досі не затверджено і

345

не впроваджено нові стандарти вищої юридичної освіти. З цього при-воду у суспільстві тривають чисельні дискусії щодо змісту галузевого стандарту вищої освіти в той час, коли стандарт є основою норматив-ної бази функціонування системи вищої освіти, який визначає зміст ви-щої освіти як систему знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних и громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, технологій тощо, та має «використовуватися для визначення та оцінювання якості змісту та результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів (науко-вих установ)» [3, ст. 10].

Усвідомлюючи цю проблему, Міністерство науки та освіти України наразі планує під своїм керівництвом створити відповідні робочі групи (у складі представників академічної спільноти, ректорів вузів, усіх заці-кавлених сторін), які спільно працюватимуть над напрацюванням нових державних стандартів освіти з оновленим переліком компетенцій, яки-ми повинні володіти випускники вищих навчальних закладів України згідно з новим проєвропейським законом про вищу освіту.

З огляду на трансформацію сучасного етапу розвитку нашого сус-пільства вища юридична освіта опинилась, поряд з традиційними ви-могами та завданнями, перед новими викликами та потребами, зокре-ма, підготовка фахівця-юриста нового покоління, здатного ефективно застосовувати отримані знання, впливати на розвиток громадянського суспільства і ринкової економіки та бути конкурентоспроможнім на пре-стижних міжнародних ринках праці. Перш за все, підготовка такого фахівця невід’ємно зв’язана із забезпеченням якості освіти, яка визна-чається як «рівень здобутих особою знань, умінь, навичок, інших ком-петентностей, що відображає її компетентність відповідно до стандартів вищої освіти» [3, ст. 1]. Саме конкурентоспроможній вищий навчальний заклад має забезпечити підготовку такого фахівця. У свою чергу, кон-курентоспроможність вищого навчального закладу визначається якістю освітніх послуг, які він надає, і це, зокрема, є додатковим показником еволюціонування будь-якого суспільства. Прагнення до досягнення якості освітніх послуг має стати пріоритетним напрямком в сфері вищої юридичної освіти та потребує виконання певних завдань.

По-перше. Найголовнішім показником якості освітніх послуг є на-явність викладачів високого професійного рівня – професорсько-викла-дацького складу, «озброєного» глибокими знаннями, відповідною мето-дикою викладання, здібностями до проведення наукових досліджень. Крім того, із особистістю вченого пов’язана можливість створення від-повідної наукової школи, що також додатково сприяє підвищенню пре-

346

стижу вищого навчального закладу. У зв’язку з цим треба відзначити, що останнім часом у державі формується політика, яка спрямована на інтеграцію науки та освіти, перетворення університетів у науково-освіт-ні осередки, у яких мають виконуватись наукові дослідження, спільні програми з академічними інститутами, впроваджуватись отримані ре-зультати такої діяльності, готуватися наукові кадри, відкриватися спільні магістерські, PhD програми та ін.

По-друге. Якість вищої юридичної освіти невід’ємна від змісту освітніх програм, змісту навчальних планів, які мають орієнтуватись на попит з боку найдинамічніших галузей господарського комплексу, со-ціальної і культурної сфер життєдіяльності суспільства. З урахуванням нинішніх умов розвитку ринкової економіки та суспільних відносин у цілому доречним є зміцнення позицій традиційних та розробка нових дисциплін у сфері захисту прав людини; дисциплін цивільно-правового та господарсько-правового профілю, наприклад, цивільне право, пра-во інтелектуальної власності, господарське право, корпоративне право, екологічне право та ін.; кримінально-правового циклу, з урахуванням нинішніх подій в Україні і відносинами, пов’язаними з озброєними кон-фліктами. З актуалізацією проблеми інтеграції віщої юридичної освіти України в Європейський та світовий освітній процес уявляється дореч-ним включення в навчальний план вищого юридичного закладу дис-циплін міжнародно-правового циклу ( міжнародне право – публічне та приватне, світовий правопорядок, право ЄС, взаємодія національних правових систем тощо).

По-третє. Якість освіти залежить значною мірою від якості викла-дання навчальних дисциплін, яка визначається забезпеченням студентів сучасним навчальним «арсеналом» (якісними підручниками, навчальни-ми посібниками, навчально-методичними посібниками, дидактичними матеріалами тощо). А головне – методами викладання та навчання, які в сучасних умовах потребують «ревізії»: вони не можуть зводитися лише до одного традиційного методу – читання лекцій як пасивної форми на-вчального процесу. Цей процес має бути динамічним, спрямованим на пошук нових, прогресивних, різноманітних методів, технік та засобів, які повинні бути адаптовані до студентів з різними здібностями та влас-тивостями та направлені на активізацію розумової, творчої діяльності студентів, формування теоретичного мислення та отримання практич-них навичок, формування діалогу між викладачем та студентами

Випускник вищого юридичного навчального закладу має володіти певним рівнем загальнокультурних та професійних знань та вмінь, які сприятимемо формуванню його компетентності у якості майбутнього

347

фахівця у сфері юриспруденції. Поняття «компетентність» включає ряд компонентів, які визначено, зокрема, у Законі України «Про вищу осві-ту»: динамічну комбінацію знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, мораль-но-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійсню-вати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом на-вчання на певному рівні вищої освіти [ 3, ст. 1(13)].

Компетентність майбутнього фахівця багато в чому визначається: його конкурентоздатністю на ринку праці; здібностями до ефективної роботи за спеціальністю на рівні світових стандартів; прагненням до постійного професійного росту; соціальною та професійною мобіль-ністю. Вказані здібності та властивості формуються завдяки набутих студентами певних знань, вмінь та навичок, які мають значні внутрішні відмінності та потребують застосування різних педагогічних методів, зокрема, інтерактивних, спрямованих на більш активну та творчу діяль-ність студентів у навчальному процесі [8]. Це передбачає впровадження різноманітних сучасних інтерактивних методів викладання. За останні часи у світовій юридичній педагогічній практиці широко впроваджу-ються ділові та рольові ігри; так звані мозкові штурмі («brain storms»); кейс-завдання; навчальні дискусії; симуляції; розбір конкретних ситуа-цій тощо [9, c. 256].

На наш погляд, такий інтерактивний метод навчання, як «навчальна ділова гра», більш за все орієнтована на професійну підготовку студен-тів. Слід зазначити, що, за загальним правилом, ділові ігри представ-ляють собою імітацію окремого виду професійної діяльності в цілях навчання, контролю, дослідження, проектування та виконання різних видів робіт [10, с. 106]. З одного боку, навчальні ділові ігри розвивають інтерес у студентів до більш глибокого вивчення теорії права, галузей матеріального та процесуального права, «переконують» у практичної значущості оволодіння основними теоретичними положеннями галу-зі права, допомагають швидко зорієнтуватись при виникненні складної правової ситуації. З другого – ділова гра проводиться в умовах, прибли-жених до реальних, в яких у студента починають формуватись профе-сійні навички та первісні уявлення про роботу адвоката, юрисконсульта, судді, арбітра та ін., з’являється підвищене почуття відповідальності не тільки за себе, але й за свою команду та результат гри в цілому.

Важливою складовою навчальної ділової гри є виконання окремих процесуальних дій: підготовка позовної заяви і пред’явлення її в суді; якісна підготовка до судового розгляду; винесення відповідних ухвал на

348

стадіях процесу тощо. Таким чином, учбова ділова гра сприяє погли-бленню теоретичних знань студентів, отриманню ними первісних прак-тичних навичок, творчих та комунікативних здібностей, а також допо-магає виховати у студента любов і повагу до своєї майбутньої професії та реально оцінити її переваги та труднощі.

Все більш зростаюча інтеграція економік різних країн, міжнародно-го економічного ринку, глобальні проблеми людської цивілізації став-лять нові виклики перед сферою вищої юридичної освіти, яка має бути спрямованою на європейську та світову інтеграцію. Отже, наступна проблема, яка потребує уваги, – міжнародні аспекти юридичної освіти. Державна політика України щодо міжнародного співробітництва у сфе-рі вищої освіти та інтеграції національної системи освіти до світового освітнього простору спрямована на усіляку підтримку такої діяльності шляхом впровадження механізму гарантії якості вищої освіти, гармоні-зації систем оцінювання якості вищої освіти України та Європейського простору вищої освіти; узгодження Національної рамки кваліфікацій з рамками кваліфікацій Європейського простору вищої освіти для за-безпечення академічної та професійної мобільності та навчання протя-гом життя; співпраці з Європейською мережею національних центрів інформації про академічну мобільність та визнання тощо [3, ст. 74]. У якості основних напрямів міжнародного співробітництва в цій сфері визначено, зокрема: участь у програмах двостороннього міждержавного і міжуніверситетського обміну студентами, аспірантами, докторантами, педагогічними, науко-педагогічними та науковими працівниками; про-ведення спільних наукових досліджень; організація міжнародних кон-ференцій, симпозіумів; участь у міжнародних освітніх та наукових про-грамах; створення спільних освітніх і наукових програм з іноземними вищими навчальними закладами, науковими установами [3, ст. 75], та ін. Таким чином, інтернаціоналізація як процес міжнародної орієнтації вищого юридичного навчального закладу повинна мати у своїй основі три основні елементи: наявність міжнародного компонента в змісті на-вчальних планів и програм, міжнародну мобільність студентів и профе-сорів, наявність програм технічного співробітництва і взаємодопомоги [11, с. 4].

Важливим показником якості освітнього процесу також є його постій-на модернізація шляхом впровадження нових якісних елементів, напри-клад, використання комп’ютерної техніки, електронних освітніх ресур-сів, що є відображенням взаємозв’язку сфери вищої освіти та досягнень інших сфер з метою реалізації та урахування усебічних потреб суспіль-

349

ства. У зв’язку з цим в останній час у науковому та практичному осеред-ку почала використовуватись категорія «дистанційна освіта», не тільки в розумінні заочної форми навчання, як це визначено у Законі Украї-ни про вищу освіту (ст. 49), а у більш широкому – «дистанційні освітні технології». Уперше ідею про необхідність розвитку способу організації навчання з використанням електронних ресурсів як важливого елементу міжнародної співпраці у сфері віщої освіти було сформульовано в аналі-тичних докладах Інституту ЮНЕСКО по інформаційних технологіях у освіти 1997 та 2000 років [12]. Цю концепцію було підхоплено заходами «болонського процесу», присвячених розвитку вищої освіти, серед яких можна виділити міжнародний семінар «Болонья та виклики електронно-го навчання і дистанційної освіти»( Гент, 4-5 червня 2004 р.) [13] та ін. Згадані вище мобільність та інтернаціоналізація як одні з важливих по-казників якості освітньої діяльності у Європі скоріше реалізовуватимуся завдяки потенціалу віртуальної мобільності, у тому числі використанню мережі Інтернет, електронних бібліотек, віртуальних конференцій та ін. Розвиток віртуальної мобільності, дистанційної освіти, електронного навчання має сприяти, поряд з іншим, створенню європейського просто-ру вищої освіти більш відкритим, повністю інтегруючи до нього гнучкі шляхи навчання, котрі забезпечуються завдяки електронному навчанню та інших некласичних форм навчання та викладання [14].

Враховуємо за необхідне звернути увагу ще на один з найважливіших показників якості та завдань вищої юридичної освіти, з огляду на сучас-ні тенденції у сфері освітньої діяльності, – використання можливостей іноземних мов у освітньому процесі. Як не одноразово згадувалось у цій статті, з урахуванням вимог сьогоденних викликів та прагненням до ін-теграції системи вищої освіти України у Європейській простір вищої освіти, надання права вищим навчальним закладам організовувати ви-кладання окремих спеціальних дисциплін англійською ( та/або іншими іноземними) мовою з метою створення умов для міжнародної академіч-ної мобільності [3, ст. 48]. На нашу думку, було б дуже корисним та ефек-тивним проведення поза аудиторних, орієнтованих на практику, профе-сійних заходів, наприклад, ділових та рольових ігор, симуляції, навчаль-но-судових процесів, а також інших видів інтерактивних форм навчання англійською мовою. Але, як здається, для багатьох вищих навчальних закладів України досі ще не є можливим систематичне втілення цієї можливості з огляду на певні фактори об’єктивного та суб’єктивного ха-рактеру. «Іноземна мова» входить до переліку навчальних дисциплін ци-клу гуманітарних та соціально-економічних дисциплін юридичних вузів

350

та факультетів та складає близько 250-300 академічних годин загальної трудомісткості протягом двох років навчання. Вочевидь, це навчальне навантаження не є достатнім для забезпечення повноцінного розвитку компетенції студентів в галузі іноземної мови, а саме спроба організу-вати навчальний процес з застосуванням англійської мови (частково) сприяла б формуванню навичок у студентів ознайомлення та обробки правових текстів, вивчення зарубіжного та міжнародного законодавства, матеріалів судової та арбітражної практики, правил тлумачення право-вих норм та ін. Це, поряд з іншим, сприяє формуванню й «іномовної» компетенції майбутнього юриста-практика.

Згадана раніше у статті сучасна тенденція до розвитку в Україні на-уки як одного з пріоритетних напрямів державної політики у сфері ви-щої освіти ставить до вищого юридичного навчального закладу завдан-ня не тільки підготувати фахівця-практика, а й майбутніх вчених-пра-вознавців, спроможних виконувати дослідницьку роботу, та допомагати їм в реалізації своїх творчих здібностей. Знання англійської чи іншої іноземної мови додатково відкриває для них необмежені можливості для ознайомлення з новітніми науковими дослідженнями в тій чи іншій галузі права мовою оригіналу, доступу до бібліотечних ресурсів провід-них світових юридичних вищих навчальних закладів та дослідницьких центрів, підготовки та написання статей іноземною мовою з можливістю проходження наукових та навчальних стажувань, різноманітних освітніх та педагогічних програм за кордоном, проведення спільних наукових до-сліджень з іноземними колегами. Все це сприятиме не тільки підвищен-ню рівня підготовки конкретного фахівця, а й якості вітчизняної науки та освіти, а також істотно підвищить престиж української вищої юри-дичної освіти на світовому рівні тощо.

Усвідомлюючи важливість місії, яка покладається на вищий юридич-ний заклад, щодо підготовки компетентного, конкурентоспроможного юриста-практика та юриста-вченого, з урахуванням сучасних потреб розвитку суспільства, у навчальному процесі економіко-правового фа-культету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (далі – ОНУ ім. І. І. Мечникова) у 2013-2014 навчальному році за іні-ціативи автора цієї статті було запроваджено одну з найбільш популяр-них в світі та ефективних форм поза аудиторної роботи – симуляцію (імітацію) арбітражного процесу ( англ. – mock arbitration, simulated arbitral proceeding), яку було реалізовано в рамках інноваційного між-народного проекту навчально-професійної підготовки у сфері між-народного комерційного арбітражу за участю юридичного факультету

351

університету Аристотеля (Салоники, Греція), юридичного факультету Карлова університету (Прага, Чехія), школи права Лейденського універ-ситету (Лейден, Нідерланди), економіко-правового факультету Одесько-го національного університету імені І. І. Мечникова. Ціллю даного цього проекту було ознайомлення студентів юридичних вушів різних країн з правом та практикою міжнародного комерційного арбітражу та надан-ня їм можливості прийняти участь у симульованій арбітражній справі в он-лайн форматі. Спір виник у зв’язку з виконанням зовнішньоеконо-мічних зобов’язань щодо постачання обладнання [15]. В якості юри-дичних консультантів позивача виступила команда економіко-право-вого факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова (4 особи), з боку юридичних представників відповідача – команда студентів університету Аристотеля (4 особи), представниками арбітражного суду було призначено студентів Карлова університету (2 особи), арбітрами були студенти Лейденського університету (3 особи).

Симульований он-лайн арбітражний процес складав певні етапи, притаманні реальній процедурі розгляду справи з урахуванням режиму реального часу, тобто, процедура здійснювалась у відповідності до Пра-вил Арбітражного суду при чеській торговельній палаті та сільськогос-подарській палаті Чеської Республіки із дотриманням відповідних вимог щодо документів, строків, призначення арбітрів, сплати арбітражних ви-трат тощо, і тривала протягом майже 6 місяців.

На начальному, організаційно-методичному, етапі треба було сфор-мувати склад команд. Це було непростою задачею, так як гравці мали володіти вільно англійською мовою та знаннями предмету, здібностями вивчити відповідні правові документи англійською мовою, проаналізу-вати та використати великий обсяг законодавства, літератури, володіти вмінням правового письма, а також бути готовими протягом тривалого часу систематично працювати над справою. Далі, команди були озна-йомлені з фабулою справи та переліком нормативно-правових актів та матеріалів, які вони мали вивчити та використати в процесі відстою-вання своїх позицій по справі. На даному етапі студенти команди також мали, за допомогою викладача – відповідальної особи, оволодіти нави-чками адміністрування та встановлювання міжособистих зв’язків, ви-робити тактику своєї поведінки та чіткі правові аргументи у підтримку своїх позицій. Протягом наступного, підготовчого, етапу здійснювалось письмове спілкування учасників процесу за допомогою електронного зв’язку: надіслання позивачем детальної заяви про арбітраж; надання відзиву на позовну заяву відповідачем; листування арбітражного суду з

352

позивачем та відповідачем стосовно технічних та правових питань щодо справи, надіслання відповідачем зустрічного позову та відзив позивача на нього; підготовка та надіслання висновків експертів, свідчень тощо.

Таким чином, на підготовчому, письмовому, етапі ключову роль віді-гравала правильно розподілена робота між членами команди та вміння працювати самостійно над своєю частиною загальної задачі, самодисци-пліна та самоорганізація, ефективний розподіл часу. Студенти протягом цього етапу систематизували та узагальнили інформацію, яку отримали з великої кількості документів; почали оволодівати навичками реферу-вання іномовного тексту, цитування та посиланням на основні джерела інформації.

Третій етап роботи – усне слухання справи – складався з двох етапів: попереднього слухання справи та безпосередньо основного усного роз-гляду справи. Обидві частини третього етапу здійснювались за участю представників сторін спору із застосуванням відео конференції. Перша частина цього етапу передбачувала: зустріч сформованого складу арбі-тражу зі сторонами, котрі коротко заявили про свої вимоги; визначення детального кола питань, які підлягали вирішенню; узгодження порядку денного арбітражного слухання та точного визначення дати та часу його проведення, а також певних технічних питань.

Друга частина третього етапу – слухання справи – проводилась за участю представників сторін з презентацією своїх вимог та захисних пунктів. На цьому етапі студенти демонстрували вміння аргументова-но висловлювати свою точку зору, використовувати прийоми та методи усної презентації. Далі представники сторін відповідали на запитання арбітрів стосовно своїх вимог, представлених свідчень, доказів і намага-лись оперувати спеціальними знаннями, вміннями професійного веден-ня діалогу і відстоюванням своїх позицій.

Після завершення слухання справи сторони, до винесення остаточ-ного рішення, надіслали до арбітражу додаткові документи стосовно арбітражних витрат та платежів, тощо. Справу було завершено винесен-ням мотивованого арбітражного рішення у письмовій формі, яким ви-моги сторін були частково задоволені.

Отже, участь у навчальній діловій грі (симульованому арбітражному процесі) досягає декількох цілей: сприяє удосконаленню таких загаль-нокультурних і професійних якостей, як: володіння культурою мислен-ня; здібність до прийняття, аналізу та узагальнення інформації; поста-новка цілі та обрання шляхів її досягнення; здібність застосовувати нор-мативні правові акти, реалізовувати норми матеріального та процесуаль-ного права у професійної діяльності; здібність правильно кваліфікувати

353

факти та обставини; вміння логічно, аргументовано та ясно формувати усну та письмову промову; володіння культурою поведінки, готовність до кооперації, вміння працювати у групі; прагнення до саморозвитку та підвищення професійних якостей, тощо.

Проведення арбітражу у форматі on-line (включаючи on-line арбітраж-не відео-слухання), із застосуванням досягнень сучасних інформацій-них технологій, додатково надало учасникам цього процесу можливість удосконалити володіння основними методами, способами та засобами отримання, зберігання та перероблення інформації, навичками роботи з комп’ютером як засобом управління інформацією, здібність працювати з інформацією та здійснювати інтерактивну комунікацію у глобальних комп’ютерних мережах.

Дана форма поза аудиторної роботи, на наш погляд, є також ефек-тивним прикладом міждисциплінарного підходу у процесі викладання права: поєднання знань іноземної (англійської) мови зі знаннями про-фесійних дисциплін, які викладаються державною мовою. Таким чином, в межах організації та проведення гри «Міжнародний комерційний ар-бітраж он-лайн» є можливим рішення професійних та комунікативних задач, таких, як: 1) опанування англійською юридичною лексикою для використання у ситуаціях професійного спілкування; 2) активізація ко-мунікативних навичок та стимулювання вільного англомовного спілку-вання ; 3) формування вміння та навичок роботи з офіційними докумен-тами англійською мовою, у тому числі з іноземним законодавством та міжнародними нормативно-правовими актами, а також звичаями між-народного торговельного обороту; 4) розвиток вмінь відстоювати свої позиції з професійних питань, опираючись на теоретичні положення, законодавство та правозастосовну практику; 5) розвиток вміння та нави-чок складання правових документів, письмових звернень та здійснення професійного листування, тощо.

Отже, проведення міжнародної гри-процесу « Міжнародний комерцій-ний арбітраж он-лайн», яка здійснювалась англійською мовою, сприяє, зокрема, ефективному оволодінню студентами знань основних положень навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право», формуванню вмінь і практичних навичок в процесі опанування даної дисципліни, а у кінцевому рахунку – підготовці компетентного фахівця в галузі права. До того ж, завдяки таким міжнародним професійно-навчальним проектам реалізуються одні з завдань вищого навчального закладу, а саме: забез-печення органічного поєднання в освітньому процесі освітньої, наукової та інноваційної діяльності у сукупності із налагодженням міжнародних зв’язків [3, ст. 26].

354

Підводячи підсумки даного дослідження, нагадаємо, що в сучасних умовах завдання юридичної освіти полягають в: наданні студентам по-вноцінних юридичних знань з навчальних дисциплін (у межах встанов-лених програм), навичок умілого застосування теоретичних положень у процесі практичної діяльності; формуванні переконаності у необхід-ності безперервного удосконалення своїх знань навіть після закінчення вищого навчального закладу. Задля ефективного та результативного ви-конання цих завдань загальний стан вищої юридичної освіти в Україні потребує негайного вжиття радикальних заходів за допомогою спільних зусиль усіх зацікавлених осіб, як на рівні органів державної влади, так й на рівні суспільства у цілому – вищих навчальних закладів, академічних інститутів, представник юридичної практики та правоохоронних орга-нів тощо.

Список використаних джерел та літератури

1. Про освіту [Електронний ресурс]: Закон України від 23.05.1991 № 1060-ХІІ. Поточна редакція від 01.01.2015 р. – Електрон. дан. (3 файли). – Режим доступу: // http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1060 - 12. – Назва з екрана.

2. Про наукову та науково-технічну діяльність [Електронний ре-сурс]: Закон України від 13.12.1991 № 1977-ХІІ. Поточна ре-дакція від 01.04.2015 р. – Електрон. дан. (3 файли). – Режим доступу: // http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1977-12. – Назва з екрана.

3. Про вищу освіту [Eлектронний ресурс]: Закон України від 01.07.2014 р. № 1556-УІІ. – Електрон. дан. (6 файлів). – Режим доступу: // http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page. – Назва з екрана.

4. Концепція розвитку освіти України на 2015-2025 роки – пре-зентація проекту [Електронний ресурс] – Режим доступу: //http://pon.org.ua/novyny/3549-koncepciya-rozvitku-osviti-ukray-ini-na-2015-2025.html

5. Про затвердження Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 р. [Eлектронний ресурс]: : Постанова Кабміну України від 10.04.2001 р. №344 – Електрон.дан. (1 файл). – Ре-жим доступу://http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 344-2001-п – Назва з екрана.

6. Концепція розвитку вищої юридичної освіти в Україні [Eлектронний ресурс]/ Юридичний журнал. – 2009. – №11. –

355

Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: // http://www.justin-ian.com.ua/article.php?id=3358 – Назва з екрана.

7. Косий М. Юридична освіта в Україні потребує негайної рефор-ми: Матеріали круглого столу [Текст] / М. Косий// Голос Украї-ни . – 2008. – №228, 28 листопада. – С.4-5.

8. Славгородская О. А. Методологические приемы повышения эффективности усвоения знаний в процессе проведения дело-вых игр [Електронний ресурс]: Материалы межрегиональной научно-практической конференции «Профессиональное об-разование в условиях дистанционного обучения. Достижения, проблемы, перспективы», Саратовская государственная акаде-мия права. Саратов, 2007. – Режим доступу: http://www.muh.ru/arch/konfmSlavgorodskaya.htm. - Назва з екрана.

9. Le Brun M., Johnstone R. The Quiet (R) Evolution: Improving Stu-dent Learning in Law. – The Law Book Company Limited, Sydney, 1994. – 412 p.

10. Корнеева Л. Интерактивные методы обучения [Текст]/ Корнее-ва Л. // Высшее образование в России. – 2004. - № 12. – С. 105-108.

11. Комаров В. Якісна вища освіта потребує інтернаціоналізації [Текст] / В. Комаров// Освіта України: офіц. вид. МОНМСУ. – 2013. - № 13 (1 квітня). – С. 4.

12. Distance Education for the Information Society: Policies, Pedagogy and Professional Development. Analytical Survey. IITE UNESCO, 2000 [Eлектронний ресурс] - Режим доступу: http://www.ru.iite.unesco.org/publications/3214594//- Назва з екрана.

13. Bologna and the Challenges of eLearning and Distance Education: 4-5-June 2004, Ghent, Belgium [Eлектронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ehea.info/article-details.aspx?Articleid=118 – Назва з екрана.

14. Бочков В. Е. Проблемы формирования институционально-го и правового развития дистанционного образования в ус-ловиях реформирования системы образования / В. Е. Бочков [Eлектронний ресурс] – Режим доступу:http://www.lexed.ru/pravo/journ/0807/bochkov.doc – Назва з екрана.

15. Для ознайомлення з матеріалами проекту див. на сайт http: //mockarbitrationonline.blogspot.gr

356

УДК 378.11:330.341.1:316.4 (477)

Е. А. Кузнєцов

РОЗВИТОК МЕНЕДЖМЕНТ-ОСВІТИ В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

У статті розглядаються проблеми менеджмент освіти у сучас-них умовах розвитку університетів України. Досліджується до-свід Одеського університету у підготовці управлінських кадрів на протязі останніх двадцяти років. Представлена позиція кафедри економіки та управління щодо інноваційних факторів удосконален-ня професійної системи менеджменту. Виявлені основні критерії оцінки управлінської праці та недоліки у підготовці управлінських кадрів в Україні. Представлена також концепція розвитку процесу професіоналізації менеджменту в Україні та Одеському універси-теті. Уточнюється поняття «професіоналізація менеджменту» та систематизуються основні завдання щодо подальшого розви-тку менеджмент-освіти в Україні.

Ключові слова: менеджмент-освіта, професіоналізація менедж-менту, професійна система менеджменту, критерії оцінки управ-лінської праці, університетська управлінська наука, фактори ефек-тивності менеджменту, інноваційні критерії ефективності управ-лінської діяльності.

Процес формування інноваційної економіки в Україні неможливо представити без ефективного розвитку сучасних університетів. Саме якість стану університетів значною мірою визначає рівень розвитку сус-пільства в цілому. Діяльність сучасних класичних університетів являється достатньо розгалуженою. В першу чергу, університеті займаються про-фесійною підготовкою фахівців з різних галузей знань, напрямків та спе-ціальностей. Ця діяльність являється традиційною, але умови її реалізації для університетів значно змінились. Появився ринок освітніх послуг, на якому очікування споживачів не завжди співпадають з можливостями уні-верситетів. Появились нові напрямки професійної підготовки фахівців, нові галузі знань, які потребують формування та розвитку науково-до-слідних, аналітичних та практичних баз знань професійної діяльності. Такою відносно новою сферою діяльності університетів являється під-готовка з напрямку менеджмент. Крім того, необхідно відзначити, що

357

спектр практичних потреб у фахівцях з менеджменту має більшу дина-міку в порівнянні з можливостями університетів.

В Одеському університеті підготовка менеджерів почалася в 1995 році, коли була започаткована спеціальність «менеджмент невиробни-чої сфери» в Інституті соціальних наук. Там в цьому ж році була ство-рена перша кафедра менеджменту. В той час підготовка менеджерів у вищих навчальних закладах була організована на базі тимчасових державних стандартів, які характеризувались великою кількістю спе-ціальностей галузевої направленості. Також необхідно відмітити, що менеджмент тоді знаходився в системі економічної освіти, що вважа-лось тоді логічним та зрозумілим. Тут необхідно зробити деякі істо-ричні пояснення щодо формування та розвитку вітчизняної управлін-ської науки, освіти та практики.

Важливі процеси формування вітчизняної управлінської думки булі пов’язані з розвитком руху НОП (наукової організації праці) в першій половині 20-х років ХХ сторіччя. В той час ідеї наукової організації пра-ці знаходились на першій стадії «первісного накопичення». Саме понят-тя НОП, а тим більше, змістовну його частину дослідники та пропаган-дисти одягали в різні одежі часто з повним запереченням один одному. Але все ж таки, погляди представників наукової школи НОП можливо структурувати і визначити два основних напрямки .

Перший напрямок – це раціоналізація трудового процесу, який здій-снюється окремою людиною з взаємодією з речовими факторами ви-робництва. Це і є саме НОП. Даний напрямок став визначальним для розвитку управлінської думки у Радянському Союзі на протязі багатьох десятиріч. У незалежній Україні інерційні процеси, які пов’язані з ото-тожненням понять «управління виробництвом» і «менеджмент» прак-тично продовжуються до сучасного періоду. Ця ситуація приводить до багатьох проблем і неможливості точного визначення, насамперед, на-уково-дослідної бази менеджменту. В цьому випадку менеджмент роз-глядається як одна з частин економічної системи підприємства. Але в дійсності, уточнююче поняття управління виробництвом (операційний менеджмент) є складовою частиною менеджменту підприємства разом з управлінням системою маркетингу та керівництва персоналом (базовою складовою менеджменту).

Другий напрямок НОП пов’язаний з раціоналізацією взаємодії лю-дини з людиною в загальному трудовому процесі з метою досягнення оптимуму в діяльності. Цей напрямок отримав назву «наукова організа-ція управління» (НОУ), що визначає початок дослідження саме менедж-менту. В сучасному варіанті взаємодія «суб’єкт – об’єкт» в менеджменті

358

являється основною категорією і розглядається винятково як взаємо-дія людей.

Таким чином, підготовка менеджерів в університетах визначає в якос-ті необхідної складової це формування та розвиток науково-дослідної бази професійної системи менеджменту. Визначати професійну систе-му менеджменту на базі економічної підготовки, або розглядати її як комплексну (міжгалузеву) не являється перспективним для розвитку управлінської діяльності. Необхідно визначитися з точки зору розумін-ня специфіки управлінської діяльності та науково-дослідної бази знань сучасного менеджменту.

Враховуючи ці обставини, важливо визначити основні виклики укра-їнського суспільства, щодо підготовки університетами фахівців з ме-неджменту:

- професійні знання, отримані в університеті повинні бути не тіль-ки адекватними до сучасної управлінської діяльності, але також мати інноваційну складову з метою працевлаштування в майбутньому;

- викладачі університетів мають бути не тільки методистами, але також науковими дослідниками, які систематично та якісно ведуть свої наукові проекти;

- фінансування університету сьогодні необхідно здійснювати, в першу чергу, в системі розвитку інноваційних технологій навчального та науково-дослідного процесів.

Необхідно також врахувати додаткові проблеми, які пов’язані зі спе-цифікою сучасного розвитку України, а саме:

- на всі вказані виклики відповідь не існує, або ведеться тривала дискусія навіть в експертному середовищі;

- управлінський ресурс являється найбільш дефіцитним в системі управління, як бізнесових організацій, так і державних установ;

- відсутність професійно підготовлених управлінців створює в державі системні кризові процеси, які зовсім не відповідають цілям ре-формування економіки та суспільства;

- лідерський потенціал, який являється результатом ефективного розвитку професіоналізації менеджменту, має слабку реалізацію, або не реалізується зовсім в системі практичної управлінської діяльності.

Таким чином, необхідно об’єктивно визнати той факт, що ефектив-ність системи професіоналізації менеджменту в Україні відсутня, а сам процес професіоналізації менеджменту потребує значних змін і певних системних дій. Визначимо основні проблеми в розвитку процесу про-фесіоналізації менеджменту в Україні.

1. Необхідно подолати плюралізм точок зору щодо професійної спе-

359

цифіки менеджменту в цілому та сутності управлінської праці як специ-фічної професійної діяльності.

2. В системі управлінської освіти необхідно інвестувати не стільки в матеріально-технічну базу університетів (хоча вона також потребує не-гайного розвитку), а особливо в розвиток інноваційних методик навчан-ня, покращення професійної компетенції викладацьких кадрів, в універ-ситетську управлінську науку, як і в університетську науку в цілому.

3. Професіоналізацію менеджменту не треба порівнювати тільки з управлінською освітою. Необхідно говорити про розвиток також систе-ми професійної підготовки протягом всієї управлінської діяльності ді-ючих кадрів менеджменту.

4. Необхідно створити професійні організації (асоціації) для гори-зонтальної експертизи менеджмент-освіти та системи професійного на-вчання.

5. Важливо подолати скептичне відношення бізнес-середовища до процесів професіоналізації менеджменту, розвитку управлінської науки та університетської менеджмент-освіти.

Створення ефективного середовища для розвитку системи професі-оналізації менеджменту в Україні являється об’єктивною умовою для реалізації соціально-економічних реформ та інтеграції українського сус-пільства в європейський та світовий простір.

Словосполучення «професійний менеджмент» стало в Україні досить часто використовуватися, але в багатьох випадках цей термін немає по-вноцінного пояснення, особливо наукової трактовки. Рекламний харак-тер мають більшість заяв щодо високої професійної підготовки діючого управлінського персоналу. До того ж, немає необхідності обмежувати формування професійного менеджменту тільки управлінською освітою. Необхідно більш детально розглянути такі питання, які пояснюють про-цес формування професійного менеджменту та наскільки ми наблизи-лись на шляху перетворення менеджменту в професію.

Перетворення менеджменту в професійну діяльність (професіоналі-зація), що здійснюється за участю усіх зацікавлених сторін – науково-дослідного та викладацького складу університету, представників бізне-су, держави та суспільства в цілому. Тут необхідно відмітити, що кожний суб’єкт цієї діяльності створює своє розуміння процесу професіоналіза-ції менеджменту. Про деякі форми комплексного бачення цього процесу, а також про різні форми змішування та заміщення шляхом приєднання менеджменту до економіки ми раніше розглядали [1]. В цьому випадку формується менеджмент, який отримує якості інженера, але в контексті економічних знань, коли створюються спеціалісти широкого профілю без певного професійного призначення.

360

В чому ж специфіка менеджменту? Скористаємось підходом Пітера Друкера, який допоможе зрозуміти більш повно поняття «професіоналі-зація менеджменту» [2]. Можна виділити наступні позиції, які значним чином уточнюють процес аналізу цієї проблеми.

Перше. Менеджер відповідає за загальний результат в діяльності ор-ганізації. Це є основний критерій ефективності менеджера. Кінцевою метою діяльності менеджера і організації являється задоволення інтер-есів споживачів.

Друге. Кордон між «групою управління» і співробітниками-виконав-цями в багатьох випадках не співпадає з адміністративною ієрархією та формальним складом керівних посад.

Третє. Група менеджерів сучасної організації неоднорідна. В цю гру-пу входять традиційні менеджери, які мають значну кількість підлеглих та відповідають за роботу інших людей; менеджери – «індивідуальні вкладники», які не займають керівних посад, але відповідають за ре-зультати діяльності організації в якості експертів та «лідерів команд»; проміжна група, члени якої можуть виконувати функції лідера команди в залежності від зміни завдань, виконувати функції консультантів керів-ників, або наглядові функції по відношенню до персоналу в конкретній сфері.

Четверте. Значні зусилля високопрофесійної управлінської праці знаходяться на середньому рівні управління.

П’яте. Необхідною умовою якості роботи менеджера являється його професійна автономія. З однієї сторони, це відрізняє менеджера від та-кого керівника, який діє в рамках певної функції, з другої сторони – від професіонала, який створює свою кар’єру і не піклується про трансля-цію своїх знань іншим співробітникам організації. В цьому випадку ме-неджер несе відповідальність тільки за свою працю, а не за результати організації в цілому.

Шосте. Сьогодні менеджмент переживає нові етапи формування, знаходиться в перехідному стані, в пошуках нових визначень та умов діяльності. Завдання роботи менеджера здобувають інноваційний кон-текст, що визначає необхідність формування інтелектуального капіталу організації та ефективності управлінського капіталу.

Сьоме. Система освіти менеджера та його постійне професійне на-вчання на протязі усієї його управлінської кар’єри передбачає створення інтеграційного механізму в системі: «наука – освіта – інноваційна прак-тика». В цьому випадку необхідно створювати не тільки якісну пропо-зицію менеджерських знань, але і формувати якісний структурований попит на ці знання.

361

Попри все існує підтримка процесу професіоналізації менеджменту у суспільстві та професійному середовищі експертів, практиків, науков-ців. Але також існують перешкоди в процесі витиснення «любитель-ства» з професійної управлінської діяльності. Популярність професії менеджера, широкий розвиток і престиж шкіл менеджменту та різнома-нітних програм МВА, удосконалення технологій підготовки менеджерів не створюють повною мірою позитивної динаміки розвитку ринку на користь професіоналів с дипломами менеджерів. Не можна сказати, що ринок праці повністю відвернувся від професійних менеджерів, але іс-нує очевидний факт того, що фахівці, які отримали диплом менеджера, не признаються роботодавцями як ефективні управлінці. Особливо це стосується малого бізнесу, в якому професіоналізація управлінської ді-яльності непотрібна, оскільки власник, як ініціатор цього бізнесу, втра-чає свої переваги в організації та контролі цього бізнесу. Також необхід-но відмітити, що в Україні відсутні національні традиції кар’єри мене-джера. Наприклад, призначення або перехід менеджера з одного рівня ієрархії організації на другий проходить без урахування досягнутих та майбутніх професійних якостей керівника і його результативності. З ін-шого боку, відсутні механізми розвитку управлінської кар’єри для тала-новитих та результативних менеджерів.

Одна з вагомих причин такої ситуації пов’язана з відсутністю пря-мої залежності між дипломом менеджера і його реальною практичною роботою. Це, в першу чергу, говорить про помилкову концепцію управ-лінської освіти, про помилкові стандарти освіти, про непідготовленість до навчального процесу як тих, хто вчиться, так і викладацького складу.

Необхідно визначити ряд факторів, які стримують сьогодні процес розвитку професіоналізації менеджменту в Україні. В першу чергу, відсутній ефективний горизонтальний контроль за формуванням та розвитком управлінської діяльності. Інакше кажучи, відсутня не тіль-ки професійна експертиза якості та результативності управлінської ді-яльності, але також відсутній сам суб’єкт цієї професійної експертизи. Помилковий шлях, коли характер та зміст сучасної управлінської пра-ці відомий лише державним органам, роботодавцю або адміністрації університету. Необхідно створювати умови для розвитку професійних асоціацій з менеджменту, а також становлення процесів їх незалеж-ності і якості при визначенні членства у асоціації та формування груп запрошених експертів.

Таким чином, можливе твердження, що процес професіоналізації ме-неджменту в Україні не став іще об’єктивно зрозумілим і об’єктивно

362

необхідним. Зрозуміло, що в останній час все частіше говорять про необхідність реформ в цій сфері. Будь-яка ідея соціально-економічного реформування повинна мати механізм реалізації, який являється осно-вним напрямком професійних зусиль менеджменту. Вкажемо основні проблемні місця процесу професіоналізації менеджменту в Україні [3, с. 67-75].

Перше. У професійному середовищі економістів, менеджерів, політи-ків, державних управлінців відсутня чітка позиція про основні складові елементи професійної системи менеджменту. Плюралізм при визначен-ні професійної специфіки менеджменту у сучасних умовах заважає по-шуку ефективних управлінських рішень.

Друге. У системі управлінської освіти необхідно інвестувати не стільки у матеріально-технічну базу університетів, скільки в розвиток інноваційних методик навчання, удосконалення якості викладацького складу, університетську управлінську науку. Необхідно усім учасникам цього процесу бути готовим відповідати на нові виклики інноваційного розвитку суспільства.

Третє. Процес професіоналізації менеджменту – це не тільки сис-тема управлінської освіти. Результативний менеджер вчиться протягом усієї управлінської кар’єри, але це навчання не може бути повторенням університетських предметів. Важливо розуміти, що післядипломне на-вчання максимально повинно відповідати структурі майбутньої управ-лінської посади. Також здібність до швидкого навчання стає головною рисою сучасного менеджера.

Четверте. Враховуючи, що управлінський ресурс стає особливо де-фіцитним для здійснення реформаторського курсу, для розвитку іннова-ційної економіки та досягнення необхідних соціальних показників роз-витку суспільства, необхідно розробляти і починати реалізовувати про-грами сучасної професійної підготовки управлінських кадрів, які мають високий показник результативності. Необхідно розробити Закон Укра-їни «Про професійну підготовку управлінських кадрів». Інноваційний розвиток управлінської практики стає неможливим без інноваційного розвитку управлінської науки та освіти.

П’яте. Сьогодні існує багато критики щодо розвитку менеджмент-освіти, рівня управлінської науки, якості стандартів професійної управ-лінської діяльності і особливо критеріїв оцінки управлінської праці. Але в основному ця критика поступає зі зовнішнього середовища професій-ної системи менеджменту. Необхідно звернути увагу, що зовсім недо-статньо поступає ініціатив від самого професійного середовища управ-

363

лінської науки і освіти, управлінського консалтингу і практиків менедж-менту. Існує великий дефіцит в Україні на авторитетну позицію вчених та практиків щодо розвитку професійної системи менеджменту.

Шосте. Необхідні механізми розвитку зацікавленості українсько-го бізнесу процесами професіоналізації менеджменту. Усі признають необхідність професіоналізму будівника автомобільних доріг, агронома футбольного стадіону або сільськогосподарського підприємства , але не менеджера.

Сьоме. Якщо ми визнаємо управлінську діяльність як сфе-ру складної розумової праці, то зрозумілим стає питання профе-сіоналізації менеджменту. Складна управлінська праця потребує специфічну і складну систему навчання. Також важливо, що під-готовка управлінських кадрів носить елітний характер і потре-бує якісного складу усіх учасників професійних програм навчання [4, с. 46-50].

Розвиток менеджмент-освіти в університеті може стати особливим показником якості та результативності освітянської та наукової діяль-ності університету в цілому. Сучасні інноваційні організації, насампе-ред, створюють ефективні системи менеджменту і саме управлінський персонал визначає конкурентоспроможність організації в суспільно-еко-номічному розвитку країни [5, с. 182-192]. Ефективний розвиток про-цесів професіоналізації менеджменту в постіндустріальній економіці наближає до створення сталих механізмів соціально-економічного роз-витку та економічної безпеки країни.

Таким чином, необхідно об’єктивно визнати той факт, що ефектив-ність системи професіоналізації менеджменту та менеджмент-освіти в Україні потребує значних змін і системних дій.

Основні висновки щодо подальшого розвитку процесу професіоналі-зації менеджменту та менеджмент-освіти в Україні:

1. Необхідно подолати плюралізм точок зору щодо професійної спе-цифіки менеджменту в цілому та сутності управлінської праці як специ-фічної професійної діяльності.

2. В системі управлінської освіти необхідно інвестувати не стільки в матеріально-технічну базу університетів (хоча вона також потребує не-гайного розвитку), а особливо в розвиток інноваційних методик навчан-ня, покращення викладацьких кадрів, в університетську управлінську науку, як і в університетську науку в цілому.

3. Професіоналізацію менеджменту не треба порівнювати тільки з управлінською освітою. Необхідно говорити про розвиток також систе-

364

ми професійної підготовки протягом всієї управлінської діяльності ді-ючих кадрів менеджменту.

4. Необхідно створити професійні організації (асоціації) для гори-зонтальної експертизи менеджмент-освіти та системи професійного на-вчання.

5. Важливо подолати скептичне відношення бізнес-середовища до процесів професіоналізації менеджменту, розвитку управлінської науки та університетської менеджмент-освіти.

Список використаних джерел та літератури

1. Кузнецов Э. А. Конкурентоспособная система менеджмента: идентификация научных трактовок и практических подходов // В кн.: Актуальные проблемы экономики и менеджмента: тео-рия, инновации и современная практика. Монография. Книга вторая. Под ред. Э. А. Кузнецова – Херсон: Гринь Д. С., 2014. – С. 176-202.

2. Друкер Питер Ф. О профессиональном менеджменте. – М.: Из-дательский дом «Вильямс», 2006. – 320 с.

3. Кузнецов Э. А. Профессионализация управленческой деятель-ности в Украине // В кн.: Актуальные проблемы экономики и менеджмента: теория, инновации и современная практика. Мо-нография. Под ред. Э. А. Кузнецова – Харьков: Бурун Книга, 2011. – С. 55-58.

4. Кузнецов Э.А. Инновационная роль университета в системе развития лидерства и профессионализации управленческой де-ятельности в Украине/ Кузнецов Э. А. – Одесса: Пресс-курьер, 2015. – 106 с.

5. Кузнецов Э. А. Конкурентоспособная система менеджмента: идентификация научных трактовок и практических подходов // В кн.: Актуальные проблемы экономики и менеджмента: те-ория, инновации и современная практика. Монография. Под ред. Э. А. Кузнецова. Книга вторая – Херсон: Гринь Д. С., 2014 – 500 с.

365

УДК 378.4(477.74-21.):327:001»1992/2015»

О. І. Брусиловська

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ШКОЛИ ПОЛІТОЛОГІВ-МІЖНАРОДНИКІВ

В ОДЕСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Засновником школи був С. І. Аппатов, спеціаліст з аналізу зовніш-ньополітичної думки. Друга генерація міжнародників, очолювана І. М. Ковалем, привнесла до особливостей школи увагу до безпекових вимірів МВ, а також дослідження місця та ролі України в постбі-полярному світі. Третє покоління міжнародників – це колишні сту-денти кафедри, спеціалісти з східних мов, зосереджені на аналізові регіональних напрямків зовнішньої політики арабських країн, Туреч-чини, Японії, Китаю та Греції.

Ключові слова: школа Аппатова, зовнішньополітична думка, Україна, регіональні напрямки зовнішньої політики.

1. Етапи розвитку політології та становлення школи Аппатова

Школа політологів-міжнародників ОНУ зазвичай називається ім’ям її засновника й лідера Семена Йосиповича Аппатова, спеціаліста з аналізу зовнішньополітичної думки, доктора історичних наук, професора, за-служеного діяча науки та техніки України, академіка УАПН (1930-2003). Цікаво було б вписати його життєвий шлях та боротьбу за створення нового наукового осередку в загальний контекст розвитку вітчизняної політичної думки. А останній відбувався досить непросто.

Починаючи з 1917 р. і до кінця 1980-х рр. політологія була заборонена з ідеологічних міркувань, так само як генетика та кібернетика, й офіцій-но її не визнавали самостійною науковою дисципліною. Проте, в 1960 р. в СРСР була створена Радянська асоціація політичних (державних) наук, яка на початок 1980-х рр. нараховувала 13 відділень, у т. ч. й українське. Ті етапи, які пройшла радянська політологія, були характерними й для України. Основні з них наступні.

Перший етап – 1955-1965 рр. Для цього періоду характерно те, що цей час вітчизняна політична наука одержує початкову організаційну базу. Символічною датою цього етапу є 21-27 серпня 1955 р., а саме –

366

третій конгрес МАПН, з якого починаються регулярні контакти радян-ських суспільствознавців з Міжнародною асоціацією політичної науки. Після третього Всесвітнього стокгольмського конгресу політологів, Ра-дянський Союз був прийнятий до Міжнародної асоціації політичної на-уки. Після цього організовується Радянська асоціація політичних (дер-жавних) наук (1960).

В цей час С. Й. Аппатов закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1952 р.). Але у розпал сталінської антисемітської кампанії боротьби з космополітизмом в СРСР, Семен Йосипович, єврей за національністю, не міг розрахову-вати на роботу за спеціальністю на дипломатичній службі, навіть отри-мавши червоний диплом. З 1958 р. він працював на Одеських («Чкалов-ських») курсах іноземних мов, закінчивши у 1960 р. заочне відділення Одеського інституту іноземних мов. У 1960-ті рр. Аппатов був лекто-ром, потім директором Народного університету міжнародних відносин Всесоюзного товариства «Знання». Ще однією сферою його діяльності була журналістика і публіцистика. Численні статті з міжнародних пи-тань він публікував в україномовних газетах «Чорноморська комуна» і «Комсомольська іскра» [1].

Другий етап – 1965-1978 рр. Новий етап в розвитку вітчизняної по-літології потрібно охарактеризувати як першу спробу добитися офіцій-ного виділення політичної науки як самостійної галузі знань. Однією з перших в цьому напрямі була стаття Ф. Бурлацького опублікована в «Правде» від 10 січня 1965 р., де наголошувалося на необхідності по-яви політичної науки. Серед вузів провідними в дослідженні тогочасних політичних процесів стали класичні університети – Київський, Харків-ський, Львівський та Одеський. В них почали читати спецкурси, про-водились факультативи та відбувались конференції з політичних наук, зокрема теорії міжнародних відносин.

В науковій діяльності С. Й. Аппатова в цей час дедалі більше місце займало вивчення зовнішньої політики США, американських зовніш-ньополітичних концепцій, визначивши з часом сферу його основних наукових інтересів. У 1966 р., захистивши кандидатську дисертацію з американської історіографії політики США у Німеччині після Другої світової війни, Аппатов перейшов на роботу на історичний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова.

Третій етап (1979-1991 рр.) охоплює період від ХІ Московського Всес-вітнього конгресу МАПН до оголошення незалежності України. Цей етап радянської політичної науки пов’язаний з ім’ям Г. Х. Шахназарова.

367

З 1975 р. він очолював Радянську асоціацію політичних наук, яка стояла в центрі боротьби політологічного співтовариства за надання політичній науці офіційного статусу. Становлення політології як академічної науки і навчальної дисципліни почалось 4 листопада 1988 р., коли Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив уточнену і доповне-ну номенклатуру спеціальностей наукових працівників, в якій вперше передбачалась спеціалізація з політичних наук.

С. Й. Аппатов за тридцять років роботи на історичному факультеті ОНУ пройшов весь шлях від асистента до професора й завідувача ка-федри нової і новітньої історії зарубіжних країн (1979-1996). У 1980 р. в Інституті загальної історії АН СРСР Аппатов успішно захистив док-торську дисертацію, присвячену аналізу американської історіографії по-літики США в Європі [1]. У роки горбачовської перебудови С. Й. Ап-патов нарешті отримав можливість виїжджати за кордон в наукові від-рядження. У 1986 р. у рамках фулбрайтівської програми міжнародних наукових обмінів він прочитав курс лекцій у Тафтському університеті в США. Семен Йосипович брав участь також у наукових конференціях у Гарварді, Нью-Йорку, Вашингтоні. Того ж 1986 р. Аппатов став членом американських наукових товариств: Асоціації міжнародних досліджень і Товариства істориків американської зовнішньої політики. У наступ-ні роки вчений часто виїжджав у закордонні відрядження, але завжди для нього на першому місці був навчальний процес і виконання його обов’язків наукового керівника. Для всіх він був прикладом високої са-моорганізованості, самодисципліни і відповідальності. Ніколи нічого не забував, ніколи не спізнювався. Як керівник ніколи не перекладав ви-конання навіть невеликої частки своєї роботи на підлеглих, а намагався все робити сам, не зважаючи ні на час, ні на стан здоров’я. Студентів та аспірантів Семен Йосипович виховував не повчаннями, а, передусім, своєю поведінкою і своїм подвижницьким ставленням до справи. Він повністю віддавався роботі і чекав цього від інших. До кола учнів, при-хильників і шанувальників Семена Йосиповича можна віднести істори-ків і політологів О. Б. Дьоміна, В. В. Попкова, І. Д. Черних, А. О. Фили-пенка, Г. П. Гребінника, І. С. Грєбцову, Т. М. Попову, О. В. Полевщикову, І. М. Шкляєва та багато інших, перелік прізвищ яких зайняв би не одну сторінку [1].

У січні 1985 р. в результаті багаторічних зусиль С. Й. Аппатова на базі міського Будинку вчених був утворений семінар з теорії, історії та історіографії міжнародних відносин. Основними напрямами роботи се-мінару були і залишаються: вивчення основних теоретико-методологіч-

368

них проблем міжнародних відносин, провідних тенденцій у розвитку сучасного світу, питання прогнозування зовнішньої політики держав і міжнародних відносин. Учасниками щомісячних засідань є викладачі, аспіранти і студенти відділення міжнародних відносин ІСН та інших одеських ВНЗ, фахівці та експерти у сфері міжнародних відносин, істо-рії, філософії і світової економіки. Після 1991 р. особливу увагу в роботі семінару його керівник С. Й. Аппатов приділяв вивченню процесу фор-мування національних інтересів України на міжнародній арені, відносин молодої держави з провідними країнами світу. Значну роль семінар ви-конує в плані популяризації вивчення міжнародних відносин [1].

Четвертий етап (1992 – середина 1990-х рр.) охоплює період інститу-ціоналізації політичної науки після проголошення незалежності Укра-їни. Вирішальним в цьому плані став 1992 р. Політологія увійшла до переліку нормативних дисциплін вищої школи, була затверджена як ди-пломна спеціальність. Почався процес становлення політологічних на-уково-дослідницьких і навчальних структур та професійних асоціацій. Основними факторами, що сприяли розвиткові політології в Україні стали наявність певної інституціональної бази, чималий корпус висо-кокваліфікованих політологів. Молода генерація науковців, яка здобува-ла освіту в нових умовах, була знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодівала сучасними методами дослідження, іноземними мо-вами.

У 1994 р. здійснилася мрія всього життя С. Й. Аппатова: значною мі-рою завдяки його особистим зусиллям на кафедрі нової й новітньої істо-рії зарубіжних країн історичного факультету ОНУ почалась підготовка спеціалістів з міжнародних відносин. Окрема кафедра міжнародних від-носин в ІСН була створена у вересні 1996 р. (шляхом поділу співробіт-ників кафедри нової й новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету).

Отже, завдяки С. Й. Аппатову, Одеський університет став одним з лі-дерів розвитку політичних наук в Україні, зокрема в галузі міжнародних відносин. Ясно розуміючи становище Одеси як нестоличного міста й на-уковців-провінціалів, які існували без багатьох можливостей, наданих Москві чи Києву, Аппатов зміг ці недоліки обернути на переваги. Він створив школу, що своїм кредо зробила насамперед вивчення зарубіжної наукової думки, предмета, який не викликав великої уваги в столицях. За підсумком І. М. Коваля, С. Й. Аппатов уперше в Україні ще в радянські часи перевів вивчення історіографії політики США з площини пропа-гандистської критики в площину наукового аналізу.

369

2. Етапи розвитку наукової школи політологів-міжнародників ОНУ

Наукові розвідки особисто С. Й. Аппатова послужили основою для досліджень та викладання в галузі теорії, історії та історіографії між-народних відносин і зовнішньої політики держав [2, c. 163]. Особливу увагу він приділяв вивченню зовнішньої політики США і зовнішньопо-літичної думки, вивченню місця та ролі України на міжнародній арені, її державної безпеки, основних принципів зовнішньої політики, її осно-вних напрямків та концептуальних засад [3, c. 68].

У червні 1992 р. професор Аппатов заснував Центр міжнародних до-сліджень як складову частину Одеського державного університету іме-ні І. І. Мечникова. Центр став підрозділом для проведення досліджень в галузі міжнародних відносин, зовнішньої політики, в галузі безпеки, американських і європейських досліджень. С. Аппатов керував Цен-тром з 1992 по 1999 р., потім його змінив В. Дубовик. До свого 70-річчя С. Й. Аппатов опублікував сотні публіцистичних і наукових статей, а також десятки монографій, багато з яких було написано у співавторстві з його учнями.

Кафедра міжнародних відносин з 1996 р. відповідає за випуск студен-тів спеціальності «Міжнародні відносини»; перший випуск студентів відбувся в 1999 р. Учні Аппатова очолили ІСН (І. М. Коваль) та відді-лення міжнародних відносин (В. В. Глєбов). У кінці 1990-х рр. Аппатову було присвоєне звання академіка Української академії політичних наук і почесне звання заслуженого діяча науки і техніки України. Отже, його роль у створенні нової наукової школи отримала визнання не тільки за кордоном, але й на Батьківщині.

С. Й. Аппатов своїм творчим заповітом зробив продовження вихо-вання нових генерацій одеських міжнародників; одним з головних ін-струментів стала аспірантура. У період з 1996 р. закінчили аспірантуру на кафедрі МВ й успішно захистилися: О. Брусиловська, В. Дубовик (1996); О. Войтович, Г. Савельєв (1997); Л. Сайгакова (1998); Н. Горба-тюк, Д. Горун (1999); О. Лапшин (2000); С. Глєбов, М. Покась (2002); В. Грєбцов (2003); М. Дьоміна, І. Зубаренко, П. Сіновець (2004); В. Ма-кух, Д. Сєров (2005); Н. Мельник, З. Маршанія, О. Романова, О. Яніна (2008); О. Каменська-Петкова (2010); М. Войтенко, Ж. Ігошина (2011); Д. Дворніченко, А. Задорожня, Г. Шелест, І. Яковлєва (2012); Є. Габер, І. Максименко (2014).

Отже, школа Аппатова, яка склалась протягом 1990-х рр. ХХ ст., – це безумовно самостійна наукова школа з вивчення теорії, історії та історі-ографії міжнародних відносин.

370

Друга генерація міжнародників, очолювана І. М. Ковалем, привнесла до особливостей школи увагу до безпекових вимірів МВ, а також дослі-дження місця та ролі України в постбіполярному світі.

Доктор політичних наук, професор Ігор Миколайович Коваль з 1999 р. завідувач кафедри. І. Коваль у 2000 р. захистив докторську на тему «Концептуальне оформлення східноєвропейської політики США на по-чатку процесу глобальних трансформувань» (спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку). У 2001 р. йому присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародних відносин; у 2004 р. – звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Сфера наукових інтересів І. Коваля стосується концептуальних засад та безпекових вимірів сучасних міжнародних відносин, зовнішньої політи-ки України, США та країн Центрально-Східної Європи. Науковець має понад 80 наукових праць, у тому числі за кордоном. Зокрема, приймав участь у створенні колективних монографій «США і світ ХХI століття», «Геополітика: енциклопедія», «Историческая психология: истоки и со-временное состояние» [4, c. 83-85.].

Другий професор на кафедрі сьогодні - Брусиловська Ольга Іллівна. О. Брусиловська в 2008 р. захистила докторську дисертацію на тему «Політико-системні трансформації в регіоні Східна Європа. 1989-2004» (спеціальність 23.00.04). У 2009 р. їй присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародних відносин. О. Брусиловська оприлюднила більше 70 наукових робіт, у тому числі монографію «Посткомуністична Схід-на Європа: зовнішні впливи, внутрішні зміни». Брала участь у роботі над колективними монографіями «Трансформація політичної системи України та Польщі в умовах європейської інтеграції», «EU Enlargement – One Year On», «E-gospodarka, e-spolechenstwo w Europie Srodkowej i Wschodniej», «Partnerstwo i wspolpraca a kryzys gospodarczo-spoleczny w Europie Srodkowej i Wschodniej», «Політичний регіоналізм і політична регіоналістика: емпіричні та теоретичні аспекти», «Spoleczenstwo sieci. Gospodarka sieciowa w Europie Srodkowej i Wschodniej», «Национальная философия в контексте современных глобальных процессов», «Strategie dzialan w warunkah kryzysu», «The Balkans between Past and Future: Se-curity, Conflict Resolution and Euro-Atlantic Integration», «Kreowanie prze-strzeni spolecznej w cyfrowym swiecie», «Gospodarka w sieciach relacji». Статті у наукових фахових виданнях були присвячені зовнішній політиці та трансформації посткомуністичних країн Європи, зокрема, ідеологіч-ній трансформації посткомуністичних країн, взаємовпливу складових системної трансформації країн колишнього СРСР, відносинам України

371

із країнами Східної та Центральної Європи. Активно співробітничає з польськими та болгарськими науковими центрами та часописами (Кра-ків, Люблін, Ольштин, Софія) [5, c. 35].

До другої генерації науковців, що плідно працюють в галузі міжна-родних відносин, можна віднести також Войтовича Олексія Івановича, Глєбова Віктора Вікторовича, Глєбова Сергія Володимировича, Дубо-вика Володимира Алімовича, Кузьмина Дениса Валерійовича, Покася Михайла Сергійовича.

Третє покоління міжнародників – це колишні студенти кафедри, спе-ціалісти з східних мов, зосереджені на аналізові регіональних напрям-ків зовнішньої політики арабських країн, Туреччини, Японії, Китаю та Греції.

Особливістю сучасної кафедри є те, що вона об’єднує спеціалістів іс-торико-політологічної секції (Вакарчук Катерина Василівна, Захарченко Алла Миколаївна, Романова Ольга Володимирівна, Сіновець Поліна Ан-дріївна, Ігошина Жанна Борисівна, Максименко Ірина Володимирівна) та викладачів східних мов, які водночас інколи також мають спецкурси за своїм політологічним фахом. Викладачі арабської мови: Побле Дми-тро Костянтинович, Зубаренко Ірина Володимирівна; викладачі ново-грецької мови: Сніговська Оксана Володимирівна, Петкова Ольга Во-лодимирівна, Малахіті Андрій Васильович; викладачі турецької мови: Мініахметова Ельвіра Хафізівна, Мініахметов Хафіз Каримович, Тара-сюк Юлія Матвіївна, Шаглі Анна Іванівна, Відімська Катерина Ігорівна, Кулешова Каріна Ігорівна. Викладачі японської мови – Мігдальська Ві-кторія Іванівна, Мігдальський Данило Ілліч; китайської мови – Бартош Петро Олександрович.

Почалось викладання арабської, новогрецької, турецької мов та іври-ту з 1996 р. Студенти-міжнародники висловили особливий інтерес до вивчення турецької мови; важливість сучасної Туреччини як сусіда та стратегічного партнеру України, її культури, національних традицій, звичаїв та обрядів сприяла зростанню їхньої зацікавленості. Наполегли-вою працею викладачі також формували інтерес студентів до сучасної Греції як православної держави та економічного партнеру України, до культури Еллади, національних традицій, звичаїв та обрядів. У 1996 р. при Інституті математики, економіки та механіки було створено на во-лонтерській основі Центр вивчення японської мови, економіки та куль-тури «ХІКАГЕ». В 1998 р. Центр було перетворено на підрозділ ОНУ імені І. І. Мечникова. В 2000 р. спільно з ІСН був створений «факульта-тив з японської мови», який функціонує й сьогодні. В 2000 р. виклада-

372

чами В. та О. Мігдальськими було видано «Базову граматику японської мови», яка стала першою в Україні [6]. Нарешті в 2003 р. на кафедрі міжнародних відносин було розпочато викладання японської мови. Во-сени 2012 р. студенти-міжнародники змогли вивчати ще одну мову – ки-тайську. Значна кількість молоді, що за перші роки обрала її, говорить про великий інтерес студентів до сучасного Китаю як одного з нових центрів сили сучасної системи міжнародних відносин, економічної по-туги нової ери, культури, національних традицій, звичаїв та обрядів ве-ликої цивілізації.

На даний момент викладання східних мов великою мірою забезпе-чується за рахунок видання авторських підручників та посібників, роз-роблених викладачами кафедри міжнародних відносин. Великий внесок належить Е. Мініахметовій, В. та Д. Мігдальським, В. Рижих. Викла-дачами кафедри було опубліковано десятки наукових статей з широко-го кола питань філології та сходознавства. Зокрема, видано навчальний посібник в 4 книгах «Турецька мова», навчальний посібник в 2 книгах «Глагольная система арабского литературного языка», серію «Сучасна японська мова», навчально-методичний посібник з японської мови у 4-х частинах [7-14]. Викладання китайської мови ведеться за допомогою підручників, розроблених китайською організацією «HANBAN».

Щороку кількість студентів відділення «Міжнародні відносини», які вивчають турецьку мову, налічує близько 120 осіб, арабську – до 70 осіб, китайську та японську – приблизно по 60 осіб, новогрецьку – до 30 осіб, іврит – до 10 осіб. Наші студенти мали змогу вдосконалити свої знання протягом стажувань в Греції, Єгипті, Йорданії, Китаї, Лівані, Сирії, Ту-реччині, Японії.

Наукова робота у сфері міжнародних відносин також ведеться в двох студентських наукових гуртках, створених ще С. Й. Аппатовим.

Як один з наслідків успішного виховання спеціалістів-міжнародників можна назвати те, що не тільки кафедра МВ укомплектована переваж-но учнями С. Й. Аппатова, але на сьогодні 35 випускників відділення міжнародних відносин ІСН працюють у системі МЗС України, в різних міжнародних організаціях та бізнесових структурах у 26 країнах світу.

3. Наукові зв’язки та конференції за участю одеських міжнародників

Кафедра підтримує постійні наукові контакти з-понад 20 закордон-ними університетами в Європі, США, Канаді, Росії, арабських країнах, Ізраїлі, Японії, Туреччині і Китаї. Співробітники кафедри й ЦМД беруть

373

участь у різних заходах з метою видання наукових публікацій, прове-дення конференцій і семінарів. ЦМД залучений в пошук відповідних грантів та виконання науково-дослідних проектів. Центр підтримує сто-сунки з низкою професійних організацій-партнерів. В ньому також зна-ходиться бібліотека, яка складається з солідної колекції джерел багатьма мовами, починаючи від монографій та періодичних видань до підручни-ків та матеріалів конференцій. Зокрема, в ЦМД є велика різноманітність наукової періодики в галузі міжнародних відносин і зовнішньої політи-ки англійською мовою.

Співробітники кафедри та Центру належать до різноманітних укра-їнських та міжнародних професійних асоціацій та організацій. Вони брали участь в численних програмах обміну, таких як Фулбрайтівська (С. Аппатов, С. Глєбов, В. Дубовик, І. Коваль, П. Райнов), Regional Scholar Exchange Program (RSEP) (В. Глєбов, В. Дубовик, І. Коваль), Contemporary Issues Program (С. Глєбов, В. Дубовик), Community Connections Program (О. Войтович), CEU Summer University (О. Бру-силовська, М. Воротнюк, В. Дубовик, А. Захарченко), US Summer and Winter Institutes on National Security (А. Захарченко, П. Сіновець), ReSET (О. Брусиловська, А. Захарченко, М. Покась), та ін. [15].

Основна тематика наукової роботи лежить у площині вивчення між-народних відносин і зовнішньої політики держав, американістики, єв-рознавства та сходознавства. Серед дослідницьких напрямків можна виділити: принципи й напрямки зовнішньої політики України (В. Ду-бовик), відносини України із країнами Центральної та Східної Європи (І. Коваль, О. Брусиловська), Україна в Чорноморському регіоні (С. Глє-бов), Україна та США (В. Дубовик), Україна та Росія (О. Войтович), Україна та Китай (М. Покась), Україна та країни Близького та Середньо-го Сходу (В. Глєбов, А. Захарченко, І. Зубаренко, П. Сіновець), Україна й країни БРІК (К.Вакарчук), проблеми європейської інтеграції (Д. Кузь-мин, І.Максименко, О.Романова).

У 1993-1998 рр. в Одесі відбулись 5 міжнародних «круглих столів» з питань російсько-українських відносин (з колегами з Інституту між-народних економічних і політичних досліджень РАН). У 2002-2004 рр. в ЦМД відбулось 3 семінари-практикуми з розробки європейських дослі-джень; постійно проводяться літні школи з актуальних проблем світової політики. Кафедрою спільно з іншими кафедрами ІСН були проведені, починаючи з 2003 р. 5 міжнародних конференцій «Одеські читання з соціальних наук» під загальною назвою «Соціокультурна й політична інтеграція: локальний, регіональний і глобальний виміри». З 2010 р.

374

регулярно проходять Аппатовські читання з проблем міжнародних від-носин у формі міжнародних наукових конференцій. Перші Аппатовські читання, в яких взяв участь колишній міністр закордонних справ Укра-їни Геннадій Удовенко, були приурочені до 80-річчя С.Й. Аппатова. У 2008-2012 рр. відбувся масштабний проект «BRIDGE - Зміцнення вза-єморозуміння і співпраці ЄС з Білоруссю, Молдовою, Росією та Украї-ною» (під егідою Європейської комісії).

Серед організованих кафедрою та ЦМД міжнародних конференцій і семінарів можна особливо виділити наступні: 17 конференція «Європи регіонів» під егідою Ради Європи «Регіоналізм як засіб сприяння де-мократії, стабільності і розвитку» (1996); «Україна і європейська безпе-ка» (1996); «Україна і Росія: регіональні напрямки зовнішньої політики у 1990-ті роки» (1999); «Регіональна динаміка у басейнах Чорного та Каспійського морів» (2000); «Україна в контексті глобальних та регіо-нальних змін» (2003); «Україна, Польща та НАТО: регіональна безпека Центральної та Східної Європи в період трансформації НАТО» (2003); «Словаччина та Україна: обмін досвідом з питань європейської інте-грації» (2004); «Європейська інтеграція як інструмент реформ в краї-нах Чорноморського регіону» (2005); «Регіональна безпека Чорного та Каспійського морів: «Заморожені конфлікти», нові завдання і адекватні відповіді» (2006); «Регіональна безпека та співробітництво в Чорномор-ському регіоні» (2006); «Заморожені конфлікти в розширеному регіоні Чорного моря» (2008) [16].

В результаті наукових пошуків співробітників кафедри були пред-ставлені дані досліджень сучасних концептуальних парадигм розвитку міжнародних відносин і практичні умови втілення зовнішньої політи-ки держав в умовах глобальних трансформацій; розроблена класифіка-ція нових викликів міжнародної безпеки на початку ХХI вік, система оцінювання міжнародних ризиків на середньострокову перспективу до 2020 р. як для окремих перспективних регіонів розвитку держав, так і для України з урахуванням наслідків першої хвилі міжнародної фінан-сової кризи й подальшої розробки світових економічних проблем. Були систематизовані наукові установи, центри й вузи України й країн СНД, які займаються дослідженнями в області міжнародних відносин шляхом створення електронної бази даних; узагальнені теоретичні підходи до вивчення міжнародних відносин і світової політики; виявлені, класифі-ковані й представлені в електронному каталозі нові виклики міжнарод-ної безпеки на початку ХХI ст.; класифікований склад акторів основних регіональних підсистем міжнародних відносин і їх зовнішньополітичної

375

діяльності в контексті глобалізацій їх процесів; запропоновані дані до-сліджень геополітичних і цивілізаційних складових, які формують зо-внішньополітичну стратегію України.

4. Основні публікації

У результаті спільних наукових пошукувань викладачів кафедри з’явилися, зокрема, колективні монографії «Близький Схід: міжнарод-на безпека, регіональні відносини та перспективи для України», «Єв-роатлантична інтеграція України: глобальний та регіональний виміри», «Європейська інтеграція та процеси внутрішньої трансформації: укра-їнські перспективи та португальський досвід», «Реформування сектору безпеки в країнах Чорноморського регіону: досвід для України», «Стра-тегічні пріоритети політики України в чорноморському регіоні», «Сус-пільно-політичні трансформації в країнах Сходу на сучасному етапі», «Туреччина у сучасному світі: пошук нової ідентичності», «Україна в системі міжнародних заходів щодо Придністровського врегулювання: пріоритети та інструменти», «Україна та європейська безпека / Ukraine and European Security», «Україна у 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку», а також колективні та персональні монографії за участі С.Глєбова («Security Under Global Pressure», «Europeanization and Democratisation: Institutional Adaptation, Conditionality and Democratisation in EU’s Neighbour Countries», «Globá-lis Biztonsági Kihívások, NATO Szerepvállalások és Közép-Európa», «The Future of Europe: A view from Danube Region», «Before and After Accession – Ukraine and Poland in Integrating Europe», «Changing Dynamics of the Danubian Region», «Military Bases: Historical Perspectives, Contemporary Challenges», «Neighborhood Challenge: The European Union and Its Neigh-bors», «Identities and Politics During the Putin Presidency. The Foundations of Russia’s Stability», «Russian Politics and Law», «Anchors of Democra-cy: The Black Sea», «Security and Cross-Border Cooperation in the EU, the Black Sea Region and Southern Caucasus», «Governance and dialogue: the Black Sea»); за участі В. Дубовика («Perceptions of NATO and the New Strategic Concept», «Ukraine and Georgia in the context of political, eco-nomic and security transformations: implications and perspectives», «Eastern Views on European Enlargement»); за участі А. Захарченко («Арабсько-із-раїльський конфлікт: проблеми врегулювання на сучасному етапі», «По-літика США, ЄС і Росії в контексті основних проблем безпеки Близь-кого Сходу та її врахування у політиці України», «Globalization and Its

376

Defining Moments»); за участі П. Сіновець («Двуликий Янус или Теория ядерного сдерживания в 21 веке», «Нова архітектура європейської сис-теми ПРО у планах США: глобальні стратегічні наслідки і значення для України», «Deterrence and the Nuclear Superpowers After the Cold War»); за участі Ж. Ігошиної («Трансформація арабських країн у контексті про-цесів глобалізації», «Стратегія активізації співпраці України з держава-ми Перської затоки»).

Для забезпечення навчального процесу було підготовлено десятки методичних видань, зокрема затверджені МОН України підручник для студентів ВНЗ «Політологія» (відп. ред. І. Коваль) [17] та навчальний посібник для студентів ВНЗ «Посткомуністичні трансформації країн Східної Європи» (О. Брусиловська) [18], а також: навчальний посіб-ник «Основи підготовки майбутніх фахівців до іншомовного ділового спілкування в мультикультурному середовищі класичного універси-тету» (О. Сніговська); навч.-метод. посібники «Історія міжнародних відносин (сер. III тис. до н.е. – сер. XVII ст. н.е.)» (О. Брусиловська, І. Коваль), «Проблеми Чорноморського регіону» та «Зовнішня політи-ка Росії» (С. Глєбов), «Інтегративна підготовка майбутніх фахівців до професійно-орієнтованої міжкультурної комунікації: націоментальний та соціокультурний контекст» (О. Сніговська); методичні посібники «Іс-торія країн Європи і Америки» (І. Коваль, О. Войтович), «Зовнішня по-літика США» (І. Коваль, В. Дубовик), «Зовнішня політика країн Східної Європи» (О. Брусиловська), «Зовнішня політика країн Західної Євро-пи» (О. Войтович), «Проблеми регіональної безпеки Близького та Се-реднього Сходу» (А. Захарченко), «ЄС в системі міжнародної безпеки ХХІ ст.» (О. Романова), Дипломатична та консульська служба України» (П. Сіновець); хрестоматії у 5 кн. «Радянський Союз у спогадах сучас-ників» (О. Войтович).

Починаючи з 2003 р. в ІСН ведеться випуск «Вісника ОНУ» (Серія «Соціологія й політичні науки»). Згідно з постановою Президії ВАК України № 1-05/1 від 10 лютого 2010 р. журнал пройшов повторне лі-цензування й був визнаний фаховим виданням з соціології й політичних наук. За період видання в журналі було оприлюднено більше 250 статей викладачів та аспірантів кафедри міжнародних відносин.

Отже, становлення школи політологів-міжнародників відбулось про-тягом кількох десятиліть на тлі загальної боротьби в СРСР за визнання політології як науки. Особливу роль в складанні нового наукового осе-редку в рамках Одеського університету відіграв С. Й. Аппатов та його учні. Вибір наукового напряму аналізу зовнішньополітичної думки до-

377

поміг окресленню свого власного лиця порівняно з іншими академіч-ними установами. Цю традицію підтримують й нові члени одеської ро-дини міжнародників, які вже не були особисто учнями С. Й. Аппатова. Молода генерація науковців має багато переваг порівняно з засновника-ми школи Аппатова – від загальнополітичного оточення до кращої про-фесійної освіти, яку вони отримали в рамках відділення «Міжнародні відносини». Однак, їм же треба вирішувати й численні нові проблеми. Серед них можна особливо виділити необхідність швидко реагувати на нові виклики в науці міжнародних відносин, яка стрімко розвивається; змінюється методологія та методи дослідження, виникають нові теорії, школи. Це вимагає від українських науковців великих зусиль та само-організації, а також вміння збагачувати досвід ТМВ здобутками інших гуманітарних наук. Треба ще раз дякувати отцям-засновникам в ІСН, де поряд працюють історики, політологи та соціологи, для цього були ство-рені сприятливі умови.

Список використаних джерел та літератури

1. Волович О. Одеська школа міжнародників Семена Аппатова / Олексій Волович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-1710.html

2. Історія Одеського університету (1865-2000). – Одеса, 2000. – С. 163.

3. Appatov S.I. // Who is Who in the World. – New York, 1999. – P. 68.

4. Коваль Ігор Миколайович // Професори Одеського (Новоросій-ського) університету. - Одеса, 2005. – Т. 3. – С. 83-85.

5. Брусиловская Ольга Ильинична // Наукова еліта Одещини. – Одеса, 2006. - Ч. 2. - С. 35.

6. Мігдальська В.І. Базова граматика японської мови / В. І. Міг-дальська, О.І. Мігдальський. – Одеса, 2000. – 72 с.

7. Мигдальская В. И. Идиомы. Пословицы. Афоризмы / В. И. Миг-дальская. – Одесса, 2012. – 92 с.

8. Мигдальская В. И. Рякуго: сокращения в современном япон-ском языке / В. И. Мигдальская. – Одесса, 2013. – 104 с.

9. Миниахметова Э. Х. Турецкий язык. Кн. 1 / Э. Х. Миниахмето-ва. – Одесса, 2004. – 488 с.

10. Миниахметова Э. Х. Турецкий язык. Кн. 2 / Э. Х. Миниахмето-ва. – Одесса, 2006. – 528 с.

378

11. Миниахметова Э. Х. Турецкий язык. Кн. 3 / Э. Х. Миниахмето-ва. – Одесса, 2011. – 525 с.

12. Миниахметова Э. Х. Турецкий язык в международно-правовых документах и нормативно-правовых актах. Кн. 4 / Э. Х. Мини-ахметова. – Одесса, 2011. – 242 с.

13. Рижих В. І. Дієслівна система арабської літературної мови. Кн. 1 / В. І. Рижих. – Одеса, 2002. – 424 с.

14. Рыжих В. И. Глагольная система арабского литературного язы-ка. Кн. 2 / В. И. Рыжих. – Одесса, 2009. – 632 с.

15. Інтеграція у світову науку // Одеський національний універ-ситет ім. І. І. Мечникова за роки незалежності України. 1991-2005 рр. – Одеса, 2005. – С. 217.

16. Науково-дослідна робота і міжнародні зв’язки кафедри між-народних відносин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://onu.edu.ua/uk/structure/institutes/isn/interrelations/

17. Політологія / Під ред. І.М. Коваля. – Харків, 2012. – 414 с.18. Брусиловська О. І. Системні трансформації посткомуністичних

країн Європи. 1989-2009 / О. І. Брусиловська. – Одеса, 2011. – 448 с.

Наукове видання

ЮВІЛЕЙНА ЗБІРКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ПРИСВЯЧЕНА 150-РІЧЧЮ ОДЕСЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені І. І. МЕЧНИКОВА

В авторській редакції

Комп’ютерна верстка – О. І. Карлічук

Підп. до друку 20.01.2016. Формат 70х100/16.Ум.-друк. арк. 30,88. Тираж 80 пр.

Зам. № 1304.

Видавець і виготовлювачОдеський національний університет

імені І. І. Мечникова

Україна, 65082, м. Одеса, вул. Єлісаветинська, 12Тел.: (048) 723 28 39. E-mail: druk@onu.edu.ua

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 4215 від 22.11.2011 р.