НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

На правах рукопису

Паламарчук Тетяна Петрівна

УДК 351:82:338.43](477):006.35(4)CEN

МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ

СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВПРОВАДЖЕННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

25.00.02 – механізми державного управління

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

Науковий керівник: Ковбасюк Юрій Васильович доктор наук з державного управління, професор

Київ – 2016

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І

ТЕРМІНІВ ........................................................................................................................ 4

ВСТУП .............................................................................................................................. 5

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ СЕКТОРОМ В УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ............................................................................... 15

1.1. Державне управління аграрним сектором у вітчизняних і західноєвропейських наукових дослідженнях ........................................................ 15

1.2. Основи формування та розвитку аграрної політики держави в умовах упровадження європейських стандартів .................................................................. 30

1.3. Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням в умовах упровадження європейських стандартів .................. 47

Висновки до розділу 1 ............................................................................................... 59

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ

СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ............................................................................... 62

2.1. Інтеграційні процеси як складова конкурентного розвитку аграрного ринку в умовах упровадження європейських стандартів .................................................. 62

2.2. Механізми державного управління аграрним сектором в ЄС та можливості впровадження їх в Україні ........................................................................................ 76

2.3. Взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і державного управління у аграрному секторі в умовах упровадження європейських стандартів .............. 91

Висновки до розділу 2. ............................................................................................ 106

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ

УПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ .......................................... 109

3.1. Пріоритетні напрями вдосконалення державного управління аграрним сектором в Україні .................................................................................................. 109

3

3.2. Механізми оптимізації експортного потенціалу аграрного сектору України в умовах упровадження європейських стандартів .................................................. 126

3.3. Удосконалення організаційно-правового механізму державного управління аграрним сектором України, як умови упровадження європейських стандартів .................................................................................................................................... 136

Висновки до розділу 3. ............................................................................................ 152

ВИСНОВКИ ................................................................................................................. 155

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................................... 163

ДОДАТКИ .................................................................................................................... 189

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ,

СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ

ВВП - валовий внутрішній продукт ISO - міжнародна організація зі стандартизації АО - адміністративна одиниця АПК - агропромисловий комплекс ВПР - Всесвітня продовольча рада ВПП - Всесвітня продовольча програма ВРУ - Верховна Рада України ГМО - генетично модифікований організм ГСП - Генеральної системи преференцій ДСТУ - Державні стандарти України ЄС - Європейський Союз ЗВТ - зона вільної торгівлі МПК - міжнародні продовольчі компанії МФСР - Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку

НАССР - система аналізу ризиків, небезпечних чинників і контролю критичних точок

НІАР - Національний Інститут Аграрних Реформ НТЗ - нетарифні заходи ООН - Організація Об’єднаних Націй ПВЗВТ - поглиблена та всеосяжна зона вільної торгівлі ПДВ - податок на додану вартість САП ЄС - Спільна Аграрна Політика Європейського Союзу СЗД - стандартна земельна ділянка СОТ - Світова організація торгівлі СФЗ - санітарні та фіто-санітарні заходи ТБТ - технічні бар'єри в торгівлі ТНБ - транснаціональні банки ТНК - транснаціональні компанії УКТЗЕД - українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності УПС - Угода про партнерство та співробітництво

ФАО - Організація ООН з питань продовольства та сільського господарства

5

ВСТУП Актуальність теми. Український аграрний сектор економіки на сучасному

етапі державотворення перебуває на переломному етапі розвитку, коли

сільськогосподарське виробництво, незважаючи на низький рівень техніко-

технологічного оснащення, є для держави однією з пріоритетних галузей. Це

негативно впливає на конкурентоспроможність продукції аграрного сектору та

продовольчу безпеку країни в цілому. Водночас глобалізація економічних

відносин зумовлює необхідність пошуку шляхів збільшення експортного

потенціалу аграрного сектору та захисту національного споживчого ринку від

продовольчих інтервенцій імпортерів.

З початком реалізації зовнішньої політики України у напрямі євроінтеграції

актуальності набуває переосмислення ролі держави в згаданих вище процесах,

значення державної політики для розвитку агробізнесу загалом. У цьому

контексті системоутворюючим чинником євроінтеграційних процесів виступає

функціонування ефективної сукупності механізмів державного управління,

побудованих на принципах гнучкої модернізації під впливом зовнішньо- та

внутрішньоекономічних чинників.

Актуальність дослідження проблем розвитку аграрного сектору України

значною мірою пов’язана із його державним регулюванням, коли в умовах тісної

співпраці із європейськими економічними системами постала гостра необхідність

пошуку шляхів удосконалення механізмів державного впливу на

сільськогосподарське виробництво. При цьому важливою є державна підтримка

аграрних підприємств, а також державне регулювання тарифної та митної

політики в процесі зближення з Європейським Союзом (ЄС), що в сукупності

зумовлює потребу в дослідженні формування ефективних механізмів розвитку

державного управління аграрним сектором економіки України в умовах

упровадження європейських стандартів.

Актуальність дослідження механізмів розвитку державного управління

аграрним сектором пояснюється також необхідністю вдосконалення чинного

6

законодавства України у сфері регулювання відносин між органами державної

виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами

господарювання, що функціонують у сфері виробництва та реалізації

сільськогосподарської продукції. Обсяг повноважень органів влади, які

здійснюють управлінські функції відносно аграрних підприємств, установлюється

нормами вітчизняного законодавства, яке має вдосконалюватись у контексті

підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС від 27 червня 2014 р.

Водночас реформування адміністративно-територіального устрою України,

децентралізація влади й інші реформи на сьогодні передбачають зміну обсягу

компетенції та регуляторних і управлінських функцій органів державної

виконавчої влади, що впливає на всі сфери діяльності суб’єктів аграрного

сектору: від ліцензування господарської діяльності до оподаткування аграрних

підприємств, які упроваджують інноваційні технології у виробництво

сільськогосподарської продукції. Такі особливості відносин влади і аграріїв

потребують пріоритетного вдосконалення механізмів державного управління у

цій сфері, здатних забезпечити саморегуляцію і оптимальний баланс між

державною владою та суб’єктами господарювання в аграрному секторі. Тому в

сучасних умовах державотворення важливо всебічно переосмислити теорію і

практику дослідження механізмів розвитку державного управління аграрним

сектором економіки України, особливо в умовах упровадження європейських

стандартів як пріоритету розвитку державотворення в цілому.

Актуальність дослідження механізмів розвитку державного управління

аграрним сектором також зумовлена необхідністю заповнення наукового вакууму

щодо пошуку шляхів розвитку механізмів державного управління в умовах

державного будівництва, що швидко змінюються. Вибір Україною

євроінтеграційного курсу в зовнішній політиці передбачає визначення

концептуальних напрямів удосконалення механізмів розвитку державного

управління аграрним сектором.

Дослідження проблем євроінтеграції аграрного сектору України є досить

новим напрямом у розробці проблем механізмів державного управління. Серед

7

концептуальних досліджень проблем упровадження європейських стандартів у

сфери економіки України, зокрема в аграрний сектор, слід відзначити роботи

таких учених, як О.В.Алейнікова, Л.М.Березіна, В.Г.Бодров, Н.В.Бондарчук,

О.М.Варченко, Н.М.Васильєва, І.М.Волкова, П.І.Гайдуцький, Т.В.Гоголь,

О.С.Головачова, В.Є.Данкевич, Т.О.Зінчук, У.В.Іванюк, О.І.Іщенко,

Д.Ф.Крисанов, А.В.Ключник, Т.О.Осташко, Б.Й.Пасхавер, К.О.Прокопенко,

П.Т.Саблук, Д.Р.Стрільчук, А.І.Федоренко, В.А.Фостолович, В.М.Ціхановська,

Т.М.Чіпко, С.В.Шерстюк, О.В.Шубравська, О.М.Яценко та багатьох інших.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці представників

вітчизняної та зарубіжної науки державного управління, серед яких слід назвати

таких учених, як О.Ю.Амосов, С.В.Аранчій, Г.В.Атаманчук, І.О.Бабаєва,

І.М.Вахович, В.Є.Воротін, З.В.Герасимчук, В.А.Голян, А.Д.Діброва, С.Д.Дубенко,

О.І.Дудка, О.М.Заскалкіна, Ю.О.Капітанець, С.М.Кваша, В.М.Князєв,

Ю.В.Ковбасюк, О.І.Ковтун, М.Х.Корецький, В.І.Криленко, М.А.Латинін,

С.В.Майстро, М.М.Маренич, Н.С.Марюха, А.Г.Машурян, О.М.Могильний,

Г.І.Мостовий, Н.Р.Нижник, Г.Є.Павлова, І.Г.Сурай, В.П.Удовиченко,

Ю.О.Ульянченко, А.Ю.Фролов, Н.М.Шевченко, І.І.Шкуратова, С.В.Щербина,

О.А.Шульга тощо.

Водночас невирішеними у цій сфері є проблеми щодо розробки механізмів

розвитку державного управління аграрним сектором економіки України, що

передбачає упровадження європейських стандартів у реальних умовах

європейської інтеграції з огляду на необхідність збільшення експортного

потенціалу, зниження імпортозалежності у формуванні організаційно-правових

інструментів підвищення якості сільськогосподарської продукції в Україні за

умов адаптації вітчизняного законодавства в аграрній сфері до Спільної аграрної

політики Європейського Союзу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконувалася на кафедрі глобалістики, євроінтеграції та

управління національною безпекою Національної академії державного управління

при Президентові України (далі – Національна академія) в межах комплексного

8

наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” і пов’язана

з науково-дослідними роботами за темами: “Відносини між Україною та ЄС: нові

виміри та перспективи” (ДР № 0113U002446), “Новітні виклики у відносинах

України та ЄС” (ДР № 0114U002864) та “Оцінювання ефективності державного

механізму реагування на загрози національним інтересам України в умовах

євроінтеграціїї” (ДР № 0115U004055), у контексті яких автором досліджено

теоретико-методологічні та організаційно-правові засади впровадження

державного механізму реагування на загрози продовольчій безпеці України в

умовах євроінтеграції, проаналізовано основні нормативно-правові акти ЄС, які

регулюють аграрну сферу.

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження

полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні механізмів державного

управління аграрним сектором економіки України та визначенні пріоритетних

напрямів його розвитку з урахуванням європейського досвіду.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

− з’ясувати сутність та особливості державного управління аграрним

сектором з використанням вітчизняних і зарубіжних наукових підходів;

− охарактеризувати особливості формування та розвитку аграрної політики

держави в умовах євроінтеграційних процесів;

− проаналізувати світовий досвід організації та управління аграрним

сектором і можливості його реалізації в Україні;

− дослідити інтеграційні процеси як складову конкурентного розвитку

аграрного сектору в умовах реалізації євроінтеграційного курсу;

− визначити механізми державного управління аграрним сектором в ЄС та

виявити можливість їх упровадження в Україні;

− обґрунтувати необхідність досягнення оптимального співвідношення

державного управління та ринкового саморегулювання в аграрній сфері в умовах

упровадження європейських стандартів;

9

− ідентифікувати пріоритетні напрями вдосконалення державного

управління аграрним сектором в Україні та розробити на цій основі механізм

оптимізації його експортного потенціалу;

− сформулювати пропозиції щодо вдосконалення організаційно-правового

механізму державного управління аграрним сектором України як умови

впровадження європейських стандартів.

Об’єкт дослідження – державне управління аграрним сектором економіки

України.

Предмет дослідження – механізми розвитку державного управління

аграрним сектором економіки України в умовах упровадження європейських

стандартів.

Методи дослідження. Під час виконання дисертаційної роботи використано

сукупність загально- і спеціально-наукових методів, які становлять методологічний

інструментарій дисертації, а також методи споріднених наук, таких як

юриспруденція та економіка, що зумовлено специфікою дослідження.

Метод наукового пізнання, який став основоположним у дослідженні

процесів і явищ, пов’язаних із державним управлінням аграрним сектором,

застосовувався для цілісного осмислення феномену державного управління та

місця в ньому відповідних механізмів як системних інструментів державного

впливу. Метод наукової абстракції використовувався під час аналізу наукових

концепцій учених; історичний метод дав змогу реконструювати процес державної

аграрної політики в Україні, виявити генетичні зв’язки між етапами її розвитку;

метод системного аналізу – проаналізувати інтеграційні процеси в конкурентному

розвитку аграрного ринку в умовах запровадження європейських стандартів та

складові механізму державного управління аграрним сектором; системно-

структурний метод використовувався для визначення форм та обсягу взаємодії

між механізмами ринкового саморегулювання і державного управління в аграрній

сфері; метод порівняльних переваг та стратегічного аналізу – для визначення

пріоритетів удосконалення організаційної структури управління механізмом

державного регулювання аграрного ринку в Україні; прогностичний метод – для

10

розробки і обґрунтування напрямів реалізації механізмів упровадження

європейських стандартів у розвиток вітчизняного аграрного ринку.

Інформаційні джерела дисертаційного дослідження представлені

законодавчими актами України та Європейського Союзу, матеріалами Державної

служби статистики України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів

України; матеріалами Міністерства аграрної політики та продовольства України,

науковими публікаціями зарубіжних та українських дослідників.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в науково-теоретичному

обґрунтуванні механізмів державного управління аграрним сектором економіки

України та визначенні пріоритетних напрямів його розвитку з урахуванням

європейського досвіду. Зокрема, у дисертації:

уперше:

– здійснено систематизацію механізмів розвитку державного управління

аграрним сектором економіки України в умовах упровадження європейських

стандартів за видами державного впливу на аграрний сектор: 1) фінансовий вплив

на розвиток аграрного сектору в рамках середньо- та довгострокових програм

розвитку (економічний критерій); 2) стандартизація умов щодо якості продукції

та безпеки харчування (адміністративний критерій); 3) визначення пріоритетів

щодо соціально-економічного розвитку сільських територій (політичний

критерій);

– розроблено проект закону України “Про розвиток аграрного сектору

України”, в якому об’єднані основні положення державної політики щодо

розвитку аграрного сектору України з урахуванням євроінтеграційних перспектив

аграрного ринку України шляхом гармонізації національного аграрного

законодавства і стандартизації агровиробництва, з одного боку, і захисних норм

щодо імпортозаміщення національної аграрної продукції для ринку національних

виробників – з другого, зокрема щодо впровадження європейських стандартів в

аграрний сектор економіки України та розвитку механізмів державного

управління аграрним сектором;

11

удосконалено:

– понятійно-категорійний апарат державного управління аграрним

сектором, зокрема конкретизовано визначення понять “державне управління

аграрним сектором”, під яким розуміється система механізмів державного впливу

на сукупність підприємств і організацій у сфері агарного виробництва, реалізації

аграрної продукції та функціонування соціальної інфраструктури, що

здійснюється компетентними органами влади та органами управління в рамках

спеціалізованих програм відносно конкретних сегментів аграрного сектору на

міжнародному, національному й регіонально-територіальному рівнях; “механізми

розвитку державного управління аграрним сектором економіки України в умовах

упровадження європейських стандартів” – система взаємодії органів державної

влади та органів місцевого самоуправління з організаціями і підприємствами та

господарствами аграрного сектору щодо забезпечення ефективного

функціонування аграрного сектору в процесі виробництва і реалізації аграрної

продукції, а також стандартизації якості такої продукції з метою гарантування

безпеки харчування, яка базується на впровадженні стандартів і норм ЄС;

– підхід до забезпечення оптимального співвідношення державного

управління та ринкового саморегулювання в аграрній сфері для України на

прикладі ЄС з урахуванням національної специфіки шляхом виявлення

суперечностей між механізмами державного управління й ринковими

тенденціями (посилення регуляторного впливу, зміна кон’юнктури ринку,

державне регулювання ціноутворення), що показує напрями впровадження

ефективних норм і стандартів ЄС у вітчизняне законодавство з урахуванням

особливостей розвитку аграрного ринку і сільських територій України;

– механізм оптимізації експортного потенціалу аграрного сектору України,

в основу якого покладено законодавство України, в якому слід забезпечити

дотримання нормативних умов ЄС шляхом лібералізації митно-тарифних ставок

між Україною та ЄС, коли українське законодавство встановлює безмитний

режим та відмовляється від тарифів щодо аграрної продукції з ЄС; гармонізації

національного законодавства із нормами і стандартами ЄС у таких напрямах, як

12

безпека харчування, пакування, зберігання та перевезення продукції аграрного

сектора; адаптації власних вимог національної системи стандартизації і

сертифікації агропродовольчої продукції до аналогічних норм у Європейському

Союзі;

набули подальшого розвитку:

– аналіз основних стратегічних напрямів державного управління аграрним

сектором у зарубіжних країнах, серед яких: регулювання землекористування;

збалансований контроль над ціноутворенням; застосування економіко-правових

стимуляторів інвестування;

– напрями підвищення ефективності державного управління аграрним

сектором в Україні, зокрема: створення конкурентних основ його розвитку в

умовах функціонування аграрних відносин ЄС; імплементація норм і стандартів

ЄС в напрямі стандартизації та сертифікації виробництва; розробка комплексної

національної програми будівництва системи овочесховищ.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

теоретичні положення, висновки та рекомендації дисертаційної роботи мають

практичне спрямування та можуть бути корисними при вирішенні наукових та

практичних завдань державного управління з метою вдосконалення державних

управлінських структур у процесі розробки механізмів розвитку державного

управління аграрним сектором економіки України в умовах упровадження

європейських стандартів.

Сформульовані в дисертації пропозиції і рекомендації можуть бути

використані:

− у науково-дослідній роботі для дослідження науково-теоретичних і

прикладних проблем державного управління з метою вдосконалення державних

управлінських структур у процесі розробки механізмів розвитку державного

управління аграрним сектором економіки України в умовах упровадження

європейських стандартів;

− в процесі реалізації аграрної реформи та здійснення політики

європейської інтеграції центральними органами виконавчої влади;

13

− у законотворчому процесі при вдосконаленні чинного законодавства

України, яке регулює відносини у сфері аграрного сектору економіки і

сільськогосподарського виробництва;

− в навчальному процесі з метою методичного забезпечення навчальних

дисциплін “Державне та регіональне управління”, “Міжнародні економічні

відносини”, “Глобальна економіка” та “Інтеграційна економіка”.

Основні положення та результати дисертаційного дослідження використано:

– Комітетом Верховної Ради України з питань аграрної політики та

земельних відносин при розгляді проектів законів України “Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України (щодо приведення законодавства у сфері

насінництва та розсадництва у відповідність з європейськими та міжнародними

вимогами)” та “Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо

підтримки сільськогосподарських товаровиробників” (довідка від 8 жовтня 2015

року № 04-11/16-254);

– Департаментом агропромислового розвитку Житомирської обласної

державної адміністрації при розробленні пропозицій до Плану реалізації Стратегії

розвитку Житомирської області на період 2015–2017 роки (довідка

від 22 червня 2015 року № 1440/3);

– Житомирським національним агроекологічним університетом в

навчальному процесі під час викладання таких дисциплін: “Державне та

регіональне управління”, “Міжнародні економічні відносини”, “Глобальна

економіка” та “Інтеграційна економіка” (довідка від 1 липня 2015 року № 1078).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати

дослідження апробовані на щорічних науково-практичних, всеукраїнських

конференціях за міжнародною участю, а також на регіональних та круглих столах:

“Модернізація державного управління та європейська інтеграція України” (Київ,

2013); “Актуальні проблеми європейської інтеграції та євроатлантичного

співробітництва України” (Дніпропетровськ, 2013); “Державна політика

забезпечення національної безпеки України: актуальні проблеми та шляхи їх

розв’язання” (Київ, 2013); “Виклики й загрози національній безпеці у контексті

14

геополітичного та геоекономічного вибору України” (Київ, 2014); “Місцеве

самоврядування – основа сталого розвитку України” (Київ, 2014); “Європейські

принципи і стандарти підготовки публічних управлінців: орієнтири для України”

(Київ, 2015); “Державна служба та публічна політика: проблеми і перспективи

розвитку” (Київ, 2016).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 14

наукових праць, у тому числі: 4 статті в наукових фахових виданнях України з

державного управління, 3 статті в зарубіжних наукових періодичних виданнях та

7 тез у матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу,

трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації

становить 192 сторінки, з них 162 сторінки основного тексту. Список

використаних джерел налічує 240 найменувань, у тому числі 14 іноземними

мовами.

15

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

АГРАРНИМ СЕКТОРОМ В УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

1.1. Державне управління аграрним сектором у вітчизняних і західноєвропейських

наукових дослідженнях

Сучасний стан розвитку економіки України засвідчує поступове

впровадження інноваційних механізмів управлінням різними секторами. Не

обходить це явище такої проблеми, як ефективне управління аграрним сектором,

який складає значну частину валового внутрішнього продукту держави та є

найбільш перспективною сферою господарювання на шляху до пошуків

ефективних моделей забезпечення сталого економічного розвитку країни.

Саме тому теоретична концептуалізація проблем державного управління

аграрним сектором виступає необхідною передумовою наукового осмислення

дослідницького доробку вчених, аналізу понятійно-категоріального апарату та

характеристики власного бачення проблеми державного управління аграрним

сектором.

Дослідження державного управління аграрним сектором бере свій початок

ще з кінця ХІХ – початку ХХ століття. У цей час науковці характеризували

механізми реалізації аграрних перетворень неефективного

сільськогосподарського ладу.

Наприклад, О.Ф. Кістяковський [84], вивчаючи статус селянського

населення в українських землях Російської імперії, характеризував наслідки

відміни кріпосного права та перспектив реформування аграрних відносин у

сільськогосподарських громадах. Зазначений автор реконструював процес

державного управління аграрним сектором в умовах інноваційних спроб уряду

аграрної Російської імперії переформатувати вкрай непродуктивне

господарювання на селі у потужного експортера аграрної продукції, яким, доречі,

16

Російська імперія стала після Столипинської аграрної реформи

1906 р.

Проте, сучасні науковці, досліджуючи цей період розвитку державного

управління аграрним сектором, у першу чергу шукали шляхи ефективної

оптимізації сільськогосподарського ресурсного потенціалу у дореволюційній

агарній Росії, до складу якої більшою частиною входили українські землі.

Серед подібних вчених необхідно у першу чергу відмітити Д.А. Селіхова,

який концептуально розробив проблему оптимізації аграрного сектору часів кінця

ХІХ – початку ХХ століття. Досліджуючи реформування агросектору напередодні

більшовицьких перетворень, автор прийшов до висновку, що, враховуючи досвід

державної політики рубежу ХІХ – ХХ століття, оперативна реалізація аграрного

законодавства передбачає створення спеціальних підрозділів у системі державної

влади з найширшими повноваженнями та належним фінансуванням

землевпорядкувальних робіт [175, с. 177].

Натомість В.П. Бартків, досліджуючи масштабні реформи державного

управління аграрним сектором періоду кінця ХІХ століття, обґрунтовує, що

сучасна модернізація державного управління цим економічним

сільськогосподарським сектором повинна здійснюватись посередництвом судової

влади. Зокрема, дослідник наголошує, що історичний досвід засвідчує

необхідність гармонізації її проведення з адміністративною реформою.

Перетворення на селі, окрім того, що мають відбуватись в умовах гласності й

громадського контролю, мусять супроводжуватись відповідною вимогам

законності ефективною діяльністю місцевого державного апарату, органів

місцевого самоврядування. Для цього необхідно чітко визначити компетенцію

щодо цих питань всіх адміністративних структур, задіяних тим чи іншим чином в

проведенні аграрної реформи. Однак, в умовах формування правової держави

основний тягар забезпечення законності всіх дій, пов’язаних з проведенням

реформи в українському селі на рубежі ХХ – ХХІ століть, має лежати не на

адміністративно-поліцейській, як це було під час здійснення перетворень 1861 р. і

наступних років, а на судовій владі [16, с. 16].

17

Як констатує Б.В. Малиновський [129], дослідження даної проблематики

серед західноєвропейських (В. Баумгарт [230], Х. Бейєр [231], В.-Д. Біль [232],

П. Боровський [233], Ф. Фішер [239], Х. Гребінг [240] та ін.) американських і

українських зарубіжних, що працювали у США (В. Дмитришин [236],

Ю. Епштейн [237], О. Федішин [238], І. Каменецький [77] та ін.), радянських і

східнонімецьких (НДР) (К. Ремер, П. Бах [165], І. Теодорович [189] та ін.) вчених,

присвячені політиці Німеччини та Австро-Угорщини відносно України

напередодні і під час Першої світової війни, дозволяють реконструювати

загальний політичний контекст рішень та практичних заходів австро-угорського і

німецького керівництв, спрямованих на вирішення аграрного питання в Україні,

зокрема управління аграрними відносинами у процесі консолідації агроресурсів.

Період національно-визвольних змагань 1917 – 1920 р.р. засвідчив жваву

увагу вчених і тогочасних політиків щодо проблем державного управління

агарним сектором.

Представники республіканського напряму – В. Винниченко [23],

П. Христюк [206] та інші – розкриваючи аспекти розв’язання аграрної проблеми

доби українських національних урядів 1917–1920 рр., не вдавалися до аналізу

власних помилок у аграрній сфері, їх увага приділена роз’ясненню причин

революційності селянських мас зазначеного періоду. Суспільствознавці

державницького напряму не сприймають та засуджують урядові заходи у

земельній реформі доби Ради та Директорії УНР [53]. Позитивно оцінюючи

аграрну політику уряду П. Скоропадського, дослідники оминають аналіз процесу

розробки та впровадження земельної реформи Гетьманату. Представники

соціально-економічного напряму діаспорної історіографії зосередили свої погляди

на суспільно-економічних аспектах аграрного питання, а урядові заходи у справі

його вирішення висвітлюються поверхово [101]. У цьому контексті Г.В. Салата

наголошує на тому, що поза увагою науковців залишились організаційні заходи

українських національних урядів у землекористуванні. Не вивченим залишається

питання регулювання відносин власності в аграрному секторі [173]. Проте,

необхідно відзначити, що даний історичний період є найбільш цінним для

18

вивчення механізмів державного управління аграрним сектором, оскільки він

відображає суто національні прагнення щодо реформування управління даною

господарською сферою.

У той же час дослідження державного управління агросектором у

історичній ретроспективі має фундаментальне значення щодо формування

ефективних механізмів його удосконалення. У цьому контексті період радянських

соціальних експериментів є показовим з точки зору державного впливу на

сільське господарство та агровиробництво.

Вже у першій половині 1920-х років з питань аграрних відносин в Україні

опубліковано понад 150 праць (брошури, тематичні збірники, статті, тези

доповідей і виступів на сесіях, конференціях). Особливу групу праць становлять

доповіді, брошури, статті партійних, радянських, господарських працівників, в

яких роз'яснювалися рішення Комуністичної партії з аграрно-селянського питання

та й містяться матеріали про стан в аграрному секторі, судження щодо перспектив

його розвитку. У більшості праць, авторами яких є вчені та практичні працівники

1920-х – 1930-х років, проведено аналіз результатів здійснення в Україні декрету

про землю і землевпорядкувальних робіт, висвітлено причини та суть

диференціації селянства, сконцентровано увагу на шляхах переходу від

продрозверстки до продовольчого податку та відроджені сільськогосподарської

кооперації [178, с. 5], аналізу колективізацій них механізмів та їх наслідків.

Період Другої світової війни відобразив кардинальні відмінності у

державному управлінні аграрним сектором в Україні. Дослідженню цих

особливостей присвячені роботи таких учених, як Н.М. Глушенюк [36],

С.І. Власенко [26] та багатьох інших, котрі висвітлили екстремістські методи

державного управління українським аграрним виробництвом окупаційними

режимами 1940-х років.

Досить глибокий аналіз праць, присвячених державному управлінню

аграрним сектором у 50-80-х роках XX ст., міститься у докторській дисертації та

монографії “Історіографія аграрних відносин в Україні (70-ті – початок 90-х рр,)”

В.П. Михайлюка [143].

19

Низка публікацій та рукописів з досліджуваної проблеми (кандидатські та

докторські дисертації, індивідуальні та колективні монографії, збірники наукових

праць, матеріали конференцій) виконані після проголошення Декларації про

державний суверенітет та Акту про незалежність України. Це насамперед

кандидатська дисертація Т.І. Саламатіної [172], монографія Г.І. Сургая [187],

М.М. Зиза [71] та інші.

Серед наукових розвідок представників вітчизняної науки державного

управління слід також відмітити праці (монографії, публікації) таких науковців як

О.Ю. Амосов і Н. Л. Гавкалова щодо проблеми ресурсозбереження в Україні та

шляхів її вирішення [8], З.В. Герасимчук стосовно політики сталого розвитку в

соціально-проблемних регіонах [34], В.А. Голян і М.А. Хвесик щодо теорії й

практики інституціонального забезпечення землекористування [203], О.І, Ковтун

відносно стратегічних засад державного регулювання економіки [94],

А.Г.Машурян стосовно системи стратегічного державного управління аграрним

сектором в умовах реформування [136], Г.І. Мостовий щодо регіональної

економічної політики як засобу регулювання бізнесу та виправлення вад ринку і

влади [146], Г.Є. Павлова відносно позитивного впливу лізингу на аграрний

сектор економіки [153], О.А. Шульга стосовно функціонування господарських

структур в аграрному секторі України в умовах його ринкової трансформації

[223]

Загальні аспекти державної служби й діяльності державних службовців в

Україні відображені у навчальному посібнику С.Д. Дубенко [54]. Цього ж

питання (в контексті реформування державної служби у нашій країні) стосується

монографія В.М. Князєва [166]. Знаним фахівцем у сфері концептуальних засад

державного управління в Україні є Н.Р. Нижник [147]. Актуальним питанням до

сих пір лишається соціальний контекст державного регулювання (В.Г. Бодров

[18], В.П. Удовиченко [196]). Проблематиці державного регулювання

інституціональних перетворень в аграрному секторі економіки України

присвячена публікація О.М. Заскалкіної [67].

20

Ряд монографій і статей присвячені численним аспектам державного

управління аграрним сектором, зокрема у сфері тваринництва (О.І. Дудка [55]), а

також державному й ринковому механізмам розвитку аграрних відносин, формам

їх взаємодії (О.М.Могильний [145])

Отже, підводячи підсумок огляду еволюції наукових розробок проблеми

державного управління аграрним сектором до початку сучасного періоду

розвитку державності (з 1991 року), необхідно констатувати значну

розробленість проблеми. Вчені досліджують механізми взаємодії державної

влади із аграрним ринком, сільськогосподарськими виробниками та соціальною

сферою сільських територій. У той же час, на сучасному етапі наукових розробок

даної проблематики необхідним науковим завданням виступає визначення

концептуальної структури системи державного управління у аграрній сфері, у

чому ключове місце займає понятійно-категоріальний апарат.

Сучасні розробки вчених про державне управління аграрним сектором

позначаються суттєвою увагою до проблем понятійно-категоріального апарату

державного управління у аграрній сфері.

Проблема формування системи державного регулювання національної

економіки в умовах глобальних ринкових трансформацій знайшла своє

відображення у дисертаційному дослідженні В.Є. Воротіна, який стверджує, що

«на державу покладено визначення загальних принципів, пріоритетних напрямів і

методів підтримки підприємницького середовища в Україні, встановлення

порядку створення і діяльності органів державної влади щодо розробки і

реалізації державних програм розвитку та підтримки підприємництва» [28, с. 14].

Науковець переконаний, що урядові програми підтримки мають

реалізовуватися центральною або місцевою владою, суспільними

(некомерційними) структурами або із залученням приватних організацій, яким з

цією метою надаються державні субсидії. Водночас в основі політики

регулювання має знаходитися саме позитивне ставлення держави до ділового

середовища, до підприємств, у т.ч. й аграрного сектора [28, с. 14].

21

Як стверджує А.Ю. Фролов у публікації «Роль інституціонального

середовища у державному регулюванні продовольчої сфери», значну роль у

формуванні та реалізації урядової політики в агросекторі відіграють інституції,

які «пов’язуються передусім із соціальним характером організації суспільного

життя, у тому числі закономірностями організації і функіонування економічних

відносин» [202, с. 322].

Можна у повній мірі погодитися із А.Ю. Фроловим стосовно того, що

держава формує інституціональне середовище, яке, у свою чергу, має позитивно

впливати на агропромисловий комплекс та процеси забезпечення населення

продовольством, тобто на національну продовольчу безпеку. Водночас Україна у

цьому контексті має значну специфіку, оскільки державні інституції, які

опікуються політикою в сфері АПК, дісталися нашій країні у спадок від

адміністративно-планової системи [202, с. 323].

Серед інших дослідників даної проблеми слушною є думка

М.Й. Хорунжого, який зазначає, що в основу державного управління розвитку

аграрного сектора “…має бути покладений принцип неперервності і

комплексності управління процесом аграрних перетворень, за яким єдиним

шляхом подолання відсталості і кризових явищ в АПК може бути надання в

аграрній політиці статусу першорядного значення уже прийнятим законодавчим

актам, розробка інших актів та організація роботи щодо їх виконання…” [205,

с.207].

У дослідженнях державне управління аграрним сектором інколи

ототожнюється з визначенням державного регулювання аграрного сектору.

Наприклад, у докторській дисертації Н.М. Левченко дає визначення поняття

механізму державного регулювання розвитку АПК як сукупності вже існуючих

методів та засобів впливу держави на зовнішні та внутрішні чинники

функціонування АПК з урахуванням якісних елементних або кардинальних змін,

спрямованих на забезпечення його стійкого розвитку [114, с. 12].

Проте, як наголошує вчений-адміністративіст В.Б. Авер'янов, управління

означає цілеспрямований вплив саме на об'єкти управління, використання

методів, що передбачають підпорядкування цих об'єктів управлінському впливу з

22

боку суб'єкта управління. Регулювання ж пов'язане не стільки з впливом на

об'єкти управління, скільки на оточуюче середовище. Воно передбачає високий

ступінь альтернативності поведінки керованих об'єктів [1, с. 179]. Тому у

визначенні Н.М. Левченко зовнішні і внутрішні чинники функціонування АПК

можуть бути конкретними об’єктами управління, про які зазначає В.Б. Авер'янов,

що говорить про невірне ототожнення поняття «регулювання» і «управління» у

визначенні Н.М. Левченко, яка, ймовірно, мала на увазі державне управління

аграрним сектором.

Також і М.Ю. Мироненко [141] наголошує на тому, що характерною рисою

української практики управління АПК є ототожнення понять “державне

регулювання” і “державне управління”. Проте слід мати на увазі, що між даними

категоріями простежуються чіткі відмінності. Під державним управлінням

агропромислового виробництва, на погляд зазначеного дослідника, слід розуміти

прямий управлінський вплив на організацію агропромислового комплексу,

здійснюваний переважно через локальне нормоутворення та іншими методами

адміністративного впливу. Державне управління повинно обмежуватися рамками

державної власності та його об’єктами, якими є: органи галузевого управління

(установи), державні унітарні підприємства як республіканського, так і

комунального рівня; пакети акцій в акціонерних товариствах; контрольно-

інспекційні служби та інші державні організації АПК, державні цільові програми.

По відношенню до цих об’єктів держава (в особі органів державного управління)

має право здійснювати як функції управління власністю, так і функції

оперативного управління, якщо це передбачено установчими документами.

Державні органи мають право призначати і знімати з роботи керівників

організацій державної форми власності відповідно до умов укладеного контракту,

встановлювати планові завдання, визначати порядок нарахування та розміри

оплати праці, контролювати господарську та фінансову діяльність і т.д. Відносно

підприємств інших форм власності, що має місце в недержавних

сільськогосподарських організаціях України, таке втручання не повинно мати

місце і може розглядатися як пряме обмеження підприємницької діяльності [141].

23

Під державним регулюванням агропромислового виробництва мається на

увазі непрямий (опосередкований, тобто здійснюване переважно економічним

стимулюванням) управлінський вплив на соціально-економічні процеси (розподіл,

обмін і споживання) як у державному, так і приватному секторах

агропромислового виробництва. Об’єктами державного регулювання, незалежно

від їх правового статусу, виступають всі організації АПК. Отже, як наголошує

М.Ю. Мироненко, державне управління тісно пов’язане з поняттям державного

регулювання. І те, і інше здійснюється державою через єдину систему

законодавства та органів державного управління галуззю. Дана система в своїй

сукупності являє собою інструмент реалізації аграрної політики держави [141].

Окремі вітчизняні вчені, зокрема Ю.В. Ковбасюк, пов’язують державне

регулювання й керування економікою, у т.ч. агропромисловим сектором, із

зовнішньоекономічною діяльністю. При цьому дослідник стверджує, що

«об’єктами регулювання можуть бути погодження цілей, інформаційне

забезпечення, інструменти політики, час, масштаби та форми проведення

конкретних заходів, а у сфері економіки – економічна політика співпраці.

Основними елементами економічної політики є фінансово-кредитна й валютна,

бюджетна, науково-технічна, структурна, галузева, соціальна, регіональна,

інвестиційна, зовнішньоекономічна і, насамперед, політика у сфері державного

управління» [92, с. 8].

Понятійні основи державного регулювання аграрного сектору в Україні у

перспективі євроінтеграції представлені І.В. Застрожніковою на основі

принципів: аграрного протекціонізму, взаємоузгодженості економічних,

екологічних та соціальних цілей, програмно-цільового регулювання, поєднання

індикативності та директивності; а також функціями: програмно-цільовою,

стимулюючою, регламентуючою, коригуючою, соціальною, економічною,

управлінською, контролюючою [68, с. 5].

Так само і Ю.О. Капітанець вважає, що саме дотримання принципів є

своєрідною інституційною гарантією від непрогнозованого втручання в сферу

державного регулювання аграрного виробництва. Принципи повинні

доповнювати дію економічних законів і закономірностей, розкривати притаманні

24

їм сутнісні риси та постійно повторювані зв'язки між елементами системи. В

основу фундаментального поєднання державного й ринкового механізму

регулювання процесів відтворення галузі покладені наступні принципи:

законності, відповідності динамічним умовам розвитку та конкретній соціально-

економічній ситуації в країні, гармонізації економічних інтересів з І і III сферами

АПК, економічної та екологічної доцільності, регіонального підходу, поступового

згортання регуляторних функцій держави на користь ринкового механізму з

урахуванням тенденцій на європейському й світовому агропродовольчому

ринках. Принципи мають бути каркасом при моделюванні конкретних елементів

організаційно-економічного механізму державного регулювання, забезпеченні

його цілісності та синхронності у взаємодії всіх блоків [78].

Зовсім інший підхід у баченні основ державного регулювання аграрного

сектору пропонує С.І. Чернов. Він вважає, що державне регулювання аграрного

сектору представлене системою державного регулювання аграрного сектору

економіки, яка, на відміну від принципу саморегулювання ринку, обмежує

коливання цін, оберігаючи і виробника, і споживача від цього деструктивного

вільного процесу, і передбачає реалізацію політики демонополізації, підтримки

попиту та пропозиції [208, с. 18].

У той же час О.Г. Гіндес у своїй дисертації слушно зазначає, що державне

регулювання аграрною галуззю містить встановлену послідовність інструментів,

які визначаються залежно від основних цілей держави в цій сфері. Разом з тим

регулювання та підтримка не є тотожними поняттями й співвідносяться як ціле й

часткове. Підтримка підприємницької діяльності в аграрній сфері державою

виступає критерієм визначення можливостей партнерської взаємодії держави та

різних суб’єктів власності, що господарюють на землі, й відповідно до чинного

законодавства здійснюється у формах індивідуального та асоційованого

підприємництва [35, с. 6].

Інші дослідники механізмів державного управління аграрним сектором у

своїх дисертаціях по-різному трактують бачення теоретичних основ

досліджуваної проблеми. Наприклад, І.Г. Козак обстоює твердження про те, що

механізм державного управління в аграрному секторі – штучно створена складна

25

система, призначена для досягнення поставлених цілей, яка має визначену

структуру, сукупність правових норм, методи, засоби, інструменти державного

впливу на об’єкт управління [96, с. 7].

Найбільш концептуально, на наш погляд, відображено понятійне значення

механізму державного регулювання аграрного сектору у дисертації М.А.

Латиніна. Вчений наголошує, що механізм державного регулювання розвитку

аграрного сектора економіки доцільно розглядати як сукупність видів та способів

дій суб’єкта регулювання, який ґрунтуються на базових принципах та реалізації

функцій, забезпечуючи за допомогою певних форм, методів і засобів ефективне

функціонування системи державного регулювання для досягнення визначеної

мети та розв’язання протиріч. До базових функцій органів державного

регулювання розвитку аграрного сектора необхідно віднести такі: визначення

мети, завдань та моделі розвитку; формування “правил гри“; координування

інтересів; стимулювання економічних процесів; моніторинг та аналіз розвитку;

контроль [112, с. 12].

У багатьох дисертаційних дослідженнях існує велика кількість трактувань

досліджуваного поняття. Однак чіткого визначення поняття “механізм

державного регулювання” стосовно розвитку аграрного сектора економіки

України сьогодні не існує. У науковій літературі ця категорія трактується по-

різному. Так, А.М. Кулик зазначає, що механізм державного регулювання

необхідно розглядати як сукупність організаційно-економічних методів та

інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов’язані функції для

забезпечення безперервної, ефективної дії відповідної системи (держави) на

підвищення функціонування економіки” [109, с. 8]. Л.І. Дідьківська та Л.С.

Головко визначають механізм макроекономічного регулювання ринкової

економіки змішаного типу як систему макроекономічних регуляторів, що

складаються з таких основних елементів: ринкові регулятори; важелі державного

впливу на економіку; корпоративне управління; інститут соціального партнерства

[52, с. 21]. М.Х. Корецький та І.Г. Кириленко у своїх працях підкреслюють, що

зміст поняття “механізм державного регулювання економіки” можна визначити як

систему засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює

26

економічні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових

функцій [83, с. 255; 106, с. 16].

У той же час П.М. Макаренко основними складовими механізму

державного регулювання економіки ринкового типу визначає планування,

програмування, структурну і податкову політику, регулювання цін. У той же час

він наголошує, що державний механізм регулювання аграрного виробництва

“включає політико-правові, організаційно-управлінські форми та засоби

управління (регулювання) господарською діяльністю суб’єктів аграрної

економіки” [127, с. 590].

На думку А. Кулик, механізм державного регулювання аграрного сектора

економіки – це спосіб дій суб’єкта регулювання, який ґрунтується на таких

функціях і принципах, які б забезпечували, за допомогою форм, методів і засобів,

ефективне функціонування системи державного регулювання для досягнення

поставленої мети та розв’язання протиріч [108].

Слід зазначити, на думку А.Д. Діброви, «державний регуляторний вплив на

розвиток сільського господарства в Україні залишається, з одного боку, доволі

значним, а з іншого - недостатньо ефективним». Відсутня системна цілісність у

практиці державного регулювання аграрного сектора економіки [50].

Існують різні методи державного регулювання ринкової економіки, які

можна об'єднати в дві групи: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі).

Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних,

політичних умов, стану розвитку та структури економіки країни. Тому механізм

державного регулювання економіки в кожній країні має свої особливості.

Державне регулювання аграрного сектора економіки включає в себе

застосування правових, адміністративних і економічних важелів, за допомогою

яких регулюється діяльність аграрного сектора, визначаються подальші

перспективи розвитку. Серед адміністративних методів державного впливу на

аграрний сектор значне місце належить нормативно-правовій базі. Реформування

аграрного сектора економіки супроводжується активним розвитком

законодавчого забезпечення, на що вказує значна кількість нормативно-правових

актів, прийнятих останніми роками з метою підвищення ефективності

27

функціонування сільського господарства. Серед них Закони України: “Про

сільськогосподарську кооперацію”, “Про фіксований сільськогосподарський

податок”, “Про фермерське господарство”, “Про особисте селянське

господарство” тощо. Незважаючи на позитивні зміни у правовому регулюванні

відносин у сфері сільськогосподарського виробництва, які відбулися в період

аграрної реформи в Україні, слід констатувати, що сучасне аграрне законодавство

поки що не повною мірою відповідає об'єктивним потребам суспільного розвитку

[135].

Понятійно-методологічні основи досліджуваної проблеми дослідила також у

своїй дисертації І.І. Шкуратова, яка визначила, що методологічною основою

визначення категорії “державне управління” може служити загальна теорія

систем, відповідно до якої економіка може бути визначена як економічна система.

Усі специфічні особливості розвитку аграрного сектору найбільш результативно

проявляються у територіальному його розміщенні. З урахуванням зазначеного

вище, а також виходячи з науково-обґрунтованих підходів щодо необхідності

державного управління аграрним сектором, дано визначення державного

управління аграрним сектором регіону як регулюючого, організуючого та

контролюючого впливу держави на систему економічних відносин в аграрному

секторі регіону для реалізації державної аграрної політики із метою забезпечення

продовольчої безпеки регіону [219, с. 13].

Необхідно зазначити, що поняття державного регулювання та державного

управління аграрним сектором тісно пов'язане з поняттям державної агарарної

політики. Причому державна аграрна політика представляється більш широким

терміном, який охоплює у своєму змісті регулювання та управління.

У цьому контексті необхідно зазначити, що широке висвітлення питань

щодо формування понятійного апарату проблеми аграрної політики в науковій

літературі отримали дослідження російських вчених. Зокрема, аграрну політику

визначають як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-

фінансових і політичних рамкових умов в аграрному секторі, що реалізується

шляхом впливу на економічні процеси, які відбуваються в ньому, через форми і

методи, найбільш дієві у сфері аграрної економіки. Аграрна політика являє собою

28

упорядковуючу діяльність держави і санкціонованих нею суспільно-правових

інститутів щодо формування культурних, соціальних, правових і економічних

умов життя сільського населення [148, с. 10].

У Російській Федерації на законодавчому рівні державна аграрна політика

визначається як складова частина державної соціально-економічної політики,

спрямованої на сталий розвиток сільського господарства і сільських територій.

Під сталим розвитком сільських територій розуміється їх стабільний соціально-

економічний розвиток, збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської

продукції, підвищення ефективності сільського господарства, досягнення повної

зайнятості сільського населення і підвищення рівня його життя, раціональне

використання земель [150, с. 39].

У вітчизняній науковій літературі також зустрічаються досить відмінні

підходи до визначення поняття «аграрна політика». В «Економічній

енциклопедії» аграрна політика визначається як курс та система заходів,

спрямованих на інтенсивний розвиток продуктивних сил села, вдосконалення або

докорінну зміну існуючих форм власності, на поліпшення умов життя й побуту

його мешканців, на забезпечення сировиною промисловості тощо [56, с. 17]. При

цьому вона віднесена до важливих елементів соціально-економічної політики

держави, яка передбачає наукове обґрунтування стратегії і тактики формування

аграрних відносин, економічне обґрунтування шляхів розвитку села. Тобто

аграрна політика розглядається як комплекс заходів, спрямованих виключно на

розвиток сільського господарства та земельних відносин, що є надто звуженим

трактуванням [69].

У науковій літературі зустрічаємо також трактування аграрної політики як

сукупності науково обґрунтованих ідей і концепцій щодо розвитку сільського

господарства та пов’язаних з ним галузей на певному історичному етапі життя

країни. До поняття аграрної політики входять також наявність певних

економічних структур, здатних забезпечити реалізацію цих ідей, а також

функціонування відповідного господарського механізму, який би матеріально

заохочував підприємства, організації, управлінські структури і працівників

здійснювати їх [2, с. 17].

29

За визначенням В.Б. Шкляра, державна аграрна політика є складовою

загальної економічної політики України, спрямованої на подолання кризової

ситуації в агропромисловому виробництві, створення соціально-економічних

умов життя і праці українських селян на рівні розвинутих країн, забезпечення

конкурентоспроможного агропромислового виробництва на світовому аграрному

ринку [218, с. 32].

Вчені характеризують також таке поняття, як державне керування аграрним

сектором. Наприклад, І.Г. Сурай визначає державне керування аграрним сектором

економіки як цілеспрямований, організуючий і регулюючий вплив держави на

діяльність суб'єктів господарювання аграрного сектора економіки через

організацію суспільних відносин для забезпечення державної аграрної політики в

інтересах громадян держави. Ототожнюючи державне керування і державне

регулювання аграрного сектору економіки, автор зазначає, що воно має

виявлятися, передусім, через непрямі економічні важелі впливу за допомогою

нормативно-правового забезпечення господарських процесів в аграрному секторі

економіки [186].

Таким чином, спільним для вчених, котрі досліджують проблеми

державного управління аграрним сектором, є те, що вони застосовують термін

“регулювання”, здебільшого ототожнюючи його з терміном “управління”.

Дослідження відмінностей у підходах концептуальних основ державного

управління аграрним сектором можна поділити за критеріями підходів до

державного управління на три групи: 1) структурно-функціональне бачення

проблеми державного управління агросектором (А.Д. Діброва [50], І.В.

Застрожнікова [68, 69], Ю.О. Капітанець [78], М.А. Латиніна [111, 112], Н.М.

Левченко [113, 114], І.Г. Сурай [186], а також інші вчені); 2) адміністративно-

територіальне бачення управління (І.Г. Козак [96], М.Ю. Мироненко [141], М.Й.

Хорунжий [205], І.І. Шкуратова [219] та інші); 3) галузево-спеціалізоване

управління агропромисловим комплексом (О.Г. Гіндес, О.П. Зінченко, В.І.

Назаренко, В.В. Шайкін й інші). Враховуючи дискусійність значення категорії

“державне управління аграрним сектором” вважаємо доцільним сформулювати

авторську версію, котра є результатом критичної генерації підходів науковців і

30

результату дослідження даної проблематики у цілому. У авторському розумінні

державне управління аграрним сектором представлене системою механізмів

державного впливу на сукупність підприємств і організацій у сфері агарного

виробництва, реалізації аграрної продукції та функціонування соціальної

інфраструктури, яка здійснюється компетентними органами влади і управління у

рамках спеціалізованих програм відносно конкретних галузей аграрного сектору

на міжнародному, національному й регіонально-територіальному рівні. Даний

підхід охоплює основні категоріальні складові, згруповані за критеріями бачення

концептуально-теоретичних основ державного управління аграрним сектором.

Серед таких складових слід виділити: 1) підприємства і організації у сфері

агарного виробництва (державні підприємства, підприємства колективної

власності, аграрні виробництва, засновані на індивідуальній комерційній основі);

2) під реалізацією аграрної продукції розуміється процес комерційної діяльності,

який охоплює платну або бартерну передачу сільськогосподарської продукції

контрагентам, а також фінансові операції з цінними паперами аграрних

підприємств; 3) функціонування соціальної інфраструктури – це система

організації соціального забезпечення жителів сільськогосподарських територій,

соціальна сфера села, рівень зайнятості сільського населення тощо; 4)

компетентні органи влади і управління – це центральні органи виконавчої влади

(Міністерство аграрної політики та продовольства України та інші міністерства і

відомства у сфері зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів сільського

господарства) та місцеві органи виконавчої влади; 5) спеціалізовані програми – це

затверджені органами державної влади програмні документи, присвячені

питанням реформування і розвитку аграрного сектору України; 6) конкретні

галузі аграрного сектору – це видові напрями сільського господарства, зокрема

зерновиробництво, овочеводство, скотарство, птахівництво тощо.

1.2. Основи формування та розвитку аграрної політики держави в умовах

упровадження європейських стандартів

31

Державне управління економічними інституціями в Україні базується на

основах визначеної стратегії розвитку економіки в цілому. Стратегічні напрями, у

свою чергу, базуються на принципах господарювання, які зумовлюють

формування певних механізмів державного управління конкретних галузей, що

має безпосереднє відношення і до аграрного сектору. Аграрний сектор, будучи

стратегічним сегментом української економіки, виступає важливим чинником

зовнішньоекономічної торгівлі України, тому ефективність державного

управління цим сегментом дає можливість конкурувати державі на зовнішніх

економічних ринках. У цьому процесі першочерговим завданням на шляху

осмислення основ формування й розвитку аграрної політики держави виступає

дослідження принципів, на яких базується державне управління аграрним

сектором.

На погляд дослідників, принципи державного управління, яке є засобом

реалізації державної політики розвитку АПК – це закріплені в національному

законодавстві та міжнародних договорах України закономірності, обов’язкові до

виконання правила регуляторного впливу держави та її органів на процес

розвитку АПК; закріплені у правових нормах найзагальніші, вихідні положення,

панівні в даній державі політичні та правові ідеї, основні засади, керівні

настанови, що визначають найважливіші правила, за якими таке регулювання

організується і здійснюється [114, с. 3].

Модель аграрного протекціонізму, якої дотримуються багато країн

передбачає здійснення державної підтримки аграрного сектора для забезпечення

конкурентних переваг національної сільськогосподарської продукції на ринку.

Так, у країнах Європейського Союзу (ЄС) та в Японії основні обсяги державного

впливу спрямовані на пряму підтримку сільськогосподарських товаровиробників.

Ці країни також перешкоджають проникненню на свої ринки імпортної продукції,

насамперед шляхом встановлення особливих вимог до її якості [126, с. 17].

У цілому, незважаючи на наявність різних підходів до ролі держави

стосовно аграрного сектора, зарубіжний досвід свідчить, що у більшості

провідних країн світу державне регулювання є обов'язковим компонентом

аграрної політики. У цих країнах державне регулювання передбачає вирішення

32

таких основних завдань: забезпечення стійкої економічної ситуації в сільському

господарстві, стабілізація ринкової кон'юнктури і підтримка прибутковості

товаровиробників, допомога в адаптації до нових умов, захист внутрішнього

ринку, забезпечення конкурентоспроможності національних товаровиробників на

світовому ринку. Практика переконує, що сільське господарство у країнах світу

субсидується у великих обсягах з державних і недержавних бюджетів. Однак, цей

досвід не був належним чином врахований у процесі реформування аграрного

сектора економіки України. Реалізація прийнятої в 90-ті роки моделі ринкових

відносин в агропромисловому комплексі не забезпечила формування ефективних

економічних міжгалузевих відносин, призвела до спаду виробництва, різкого

погіршення фінансово-економічних показників діяльності аграрних

товаровиробників незалежно від обраної ними форми власності й

господарювання. Причиною тому слід вважати недосконалість вивчення

принципів державного регулювання розвитку АПК, які застосовувались у

практиці провідних країн [113, с. 146].

Саме тому принципи державної політики у сфері АПК України в умовах

євроінтеграції зумовлюють необхідність розгляду подібних принципів у країнах

ЄС, які є основою формування управління аграрним сектором.

Зокрема принципи державного регулювання АПК у країнах ЄС випливають

з основних цілей спільної аграрної політики, що змінюється з кожним етапом її

реформування. Нині європейська модель бюджетної підтримки аграрної сфери

економіки ґрунтується на трьох базових чинниках: фермерському господарстві

сімейного типу, визнанні багатофункціональної ролі галузі й усебічному захисті

системи ціноутворення на продовольство і доходів товаровиробників від ринкової

та природної стихій. Ст. 33.2 Угоди про створення ЄС окреслено, що його аграрна

політика і спеціальні методи її застосування мають ураховувати: а) особливу

природу сільськогосподарської діяльності, що випливає із соціальної структури

галузі та природного різноманіття регіонів; б) принцип поступовості при

здійсненні будь-яких перетворень; в) тісний взаємозв’язок сільського

господарства з іншими секторами економіки. Тобто ключова ідея про те, що ця

галузь має унікальну природу, відмінну від інших видів економічної діяльності,

33

пронизує аграрну політику європейського співтовариства [114, с. 4]. З метою

практичного втілення зазначених завдань у своїй політиці ЄС керується

принципами спільності ринків країн-членів, надання переваг товарам

Співтовариства та субсидарного фінансування всіх витрат. Принцип

субсидарності, як принцип теорії державного права, є фундаментальним для

розуміння сутності заходів щодо Спільної Аграрної Політики. У тих сферах, на

які не поширюється виключна компетенція Співтовариства, цей принцип може

діяти “лише настільки, наскільки поставлено завдання...” [176, с. 20].

Науковість чинників аграрної політики А.С. Карунос зводить до чотирьох

принципів: врахування дії економічних законів і законів природи; вивчення

попереднього досвіду господарювання на селі; вивчення особливостей даного

моменту, даного етапу; спирання на економічні інтереси і відповідність їх

економічним законам. У системі соціально-економічних інтересів суспільства

державна аграрна політика розглядається як доктрина, основною метою якої є

гарантування продовольчої безпеки країни, створення високопродуктивних

секторів у вітчизняному АПК, вихід на агропродовольчі ринки світу. Основні

макроекономічні засади державної аграрної політики охоплюють глибинні зміни

відносин власності, структурну перебудову сільськогосподарського та інших

галузей агропромислового виробництва, оптимізацію і нарощування ресурсного

потенціалу, створення економічних умов функціонування вітчизняних

товаровиробників, істотні соціальні перетворення на селі [80, с. 143].

Саме тому основним завданням раціональної державної підтримки є

підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції на

внутрішньому та на зовнішньому аграрних ринках, а також розвиток сільських

територій. При цьому регулююча роль держави, спрямована на підтримку

вітчизняних виробників, має здійснюватися заходами та механізмами, що не

повинні суперечити принципам СОТ та бути дієвою і раціональною для

вітчизняних виробників.

Як наголошує Б.В. Данилів, основні засади державної аграрної політики

спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної

економіки, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації

34

державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами

місцевого самоврядування [45, с. 59-63].

Складовими державної аграрної політики є комплекс правових,

організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності

функціонування аграрного сектору економіки, розв’язання соціальних проблем

сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських

територій.

Такі основоположні засади державної аграрної політики поширюються на

сільське та рибне господарство, харчову промисловість і перероблення

сільськогосподарських продуктів, аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх

матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

Загалом, державна аграрна політика спрямована на досягнення таких

стратегічних цілей:

- гарантування продовольчої безпеки держави;

- перетворення аграрного сектору на високоефективний,

конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор

економіки держави;

- комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних

проблем на селі [31; 170, с. 11].

Слід погодитись із Ю.Б. Шийкою у тому, що органи державної влади,

здійснюючи аграрну політику, використовують такі методи: державне

регулювання, яке виступає як контроль держави по відношенню до певних

процесів, тобто обмеження чи недопущення окремих ситуацій на ринку, які

відбуваються в агропромисловому виробництві; та державну підтримку –

стимулювання певної складової економіки чи окремих її частин для їх

ефективнішого господарювання та посилення конкурентних позицій [217, с. 67-

69].

Державне регулювання розвитку аграрних підприємств можна розглядати

як вплив державних органів влади, спрямований на створення умов для переходу

аграрних підприємств від існуючого стану функціонування до кращого порівняно

з попереднім.

35

До основних принципів державного регулювання розвитку аграрного

сектору відносяться: пріоритетність та аграрний протекціонізм; системність і

комплексність; передбачуваність та прозорість; екологічна доцільність [111, с. 40-

41].

Форми державного регулювання становлять вид впливу держави на

діяльність аграрного сектору, до яких відносять інституційне, бюджетно-

податкове, грошово-кредитне, антимонопольно-конкурентне, цінове,

інвестиційне, зовнішньоекономічне, екологічне, соціально-економічне

регулювання [121].

Важливу роль у державному регулюванні розвитку аграрного сектору в

сучасних умовах відіграють обрані методи, які класифікуються за двома ознаками

– формами та засобами впливу. За формами впливу методи бувають прямі та

непрямі. За засобами впливу розрізняють: нормативно-правові, фінансово-

економічні, адміністративні, організаційні та науково-методичні методи

державного регулювання розвитку аграрних підприємств [120, с. 59-81].

Сьогодні в багатьох програмних документах, які розробляються з метою

активізації державного регулювання розвитку аграрного сектору економіки

України, досить часто застосовується поняття “механізм державного

регулювання” як при вирішенні проблем розвитку галузі взагалі, так і при

розв’язанні окремих питань. Так, у Концепції комплексної програми аграрного та

сільського розвитку України, яка розроблена відповідно до положень Програми

уряду “Назустріч людям”, відзначається, що основними напрямами виконання

Програми є запровадження дієвих механізмів державного (у т.ч. бюджетного)

регулювання в АПК через створення дієвої системи державної підтримки

аграрного виробника, окремих галузей сільгоспвиробництва та розвитку

територій [103]. У загальнодержавній Комплексній програмі підтримки та

розвитку українського села “Добробут через аграрний розвиток” на 2005 – 2010

рр. на період її чинності відзначалось, що основними цілями Програми є

визначення стратегічних галузевих пріоритетів за рахунок збалансованого

використання ринкових, а також механізмів державного регулювання [60]. Крім

цього, у Програмі розвитку фермерства в Україні на 2005-2015 рр. ставиться

36

завдання розробити механізм державного регулювання ринку земель

сільськогосподарського призначення [104].

На сучасному етапі вагому роль у царині формування й реалізації аграрної

політики України відіграють такі закони України: “Про основні засади державної

аграрної політики на період до 2015 року” [64], “Про державну підтримку

сільського господарства України” [61], “Про пріоритетність соціального розвитку

села та агропромислового комплексу в народному господарстві” [162], “Про

сільськогосподарську кооперацію” [163].

Перш за все аграрна політика держави ґрунтується на положеннях

Конституції України про право власності на землю та інші природні ресурси (ст.

13); визнанні землі “основним національним багатством, що перебуває під

особливою охороною держави”. При цьому “право власності на землю

гарантується”, воно “набувається і реалізується громадянами, юридичними

особами та державою виключно відповідно до закону” (ст. 14). Стаття 41

Конституції України гарантує право приватної власності кожній людині, а ст. 42

проголошує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом

[102].

Реалізація аграрної політики держави передбачає стабілізацію системи і

змісту повноважень органів державного регулювання сільського господарства.

Сьогодні в Україні такими органами є:

− огран законодавчої влади: Верховна Рада України;

− органи державної виконавчої влади: Президент України, Кабінет

Міністрів України;

− на місцях: місцеві органи державної адміністрації та органи місцевого

самоврядування.

Крім загальнодержавних органів управління створено систему органів

галузевої компетенції. До них належать: Міністерство аграрної політики та

продовольства України, Аграрний фонд, управління агропромислового розвитку

обласних і районних державних адміністрацій [168, с. 155].

У Законі України “Про основні засади державної аграрної політики на

період до 2015 року” [64]. передбачено, що ця політика ґрунтується на національ-

37

них пріоритетах і враховує необхідність входження України до світового

економічного простору. Складовими державної аграрної політики, як зазначено в

законі, є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих

на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки та

розв’язання соціальних проблем сільського населення й забезпечення

комплексного і сталого розвитку сільських територій. Проте, як слушно зазначає

О.В. Скидан [177, с. 55], можна висунути до даного закону ряд зауважень і

пропозицій щодо його змісту й суті, врахування котрих, як вважається, дало б

змогу суттєво підвищити ефективність державної аграрної політики. По-перше,

відсутність у Законі самого визначення поняття “державна аграрна політика”. По-

друге, при широкому спектрі галузей і сфер діяльності, на які поширюється

аграрна політика, основні її пріоритети, визначенні у ст. 3 Закону, стосуються

практично винятково питань розвитку сільського господарства. У той же час

гарантування продовольчої безпеки, яке визначено головною стратегічною метою

аграрної політики, потребує врахування значно ширшого кола питань, пов’язаних,

зокрема, із заготівлею, зберіганням, переробкою, реалізацією продовольчої

продукції, її якістю, безпекою тощо [168, с. 156].

Подальшими етапами розвитку державної аграрної політики стало

формування її стратегічних напрямів, що передбачає: розширення обсягів

біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією; запровадження на товарних

біржах сучасних біржових механізмів електронної торгівлі з використанням

інструментів товарного обігу, включаючи товарні деривативи та складські

свідоцтва, що включає: створення системи форвардної торгівлі як засобу

самофінансування товаровиробника з використанням оптимальної системи

гарантованого виконання зобов’язань за відповідними контрактами;

запровадження системи торгівлі деривативами (ф’ючерсний контракт, опціон) як

способу обігу майнових прав згідно з товарними біржовими угодами для

впровадження механізму страхування (хеджування) цінових ризиків у

майбутньому через розрахунково-клірингові установи; закріплення за оптовими

сільськогосподарськими ринками за участю безпосередніх виробників функцій

надання послуг з транспортування, складування, пакування продукції та

38

фінансового обслуговування операторів ринку; фінансову участь держави на

загальнодержавному і місцевому рівні у створенні мережі та інфраструктури

оптових сільськогосподарських ринків; удосконалення транспортної

інфраструктури, активізацію роботи з відновлення перевезень

сільськогосподарської продукції річковим транспортом та виготовлення

спеціалізованих великогабаритних автотранспортних засобів для

сільськогосподарських вантажів; реалізацію проектів створення

сільськогосподарськими товаровиробниками мережі кооперативних елеваторів,

включаючи портові, за участю зернових трейдерів та держави на засадах

асоційованого членства; надання обслуговуючим кооперативам пільгових

кредитів за схемами, що застосовуються для сільськогосподарських

товаровиробників; створення умов для формування прозорих каналів просування

продукції від виробника до споживача [211, с. 206].

Одним із основних принципів державної аграрної політики в Україні є

державна підтримка діяльності сільськогосподарських товаровиробників з метою

створення останнім рівних умов у господарюванні. На відміну від підходів

учених в галузі державного управління, в юридичній літературі державну

підтримку товарного сільськогосподарського виробництва трактовано як

урегульовану нормами права сукупність організаційних, економічних, правових

та інших засобів (пільг та переваг), які надаються державою в особі

уповноважених органів за рахунок державних ресурсів або шляхом відмови

держави від отримання певних доходів, сільськогосподарським

товаровиробникам із метою забезпечення продовольчої безпеки держави,

розв’язання соціально-економічних проблем, сприяння соціальному розвиткові

сільської місцевості, відновлення та підтримання екологічної рівноваги територій

[133, с. 5]. Відповідно до Закону України “Про державну підтримку малого

підприємництва”, підтримка здійснюється відповідно до Національної програми

підтримки малого підприємництва в Україні, програми підтримки малого

підприємництва в Автономній Республіці Крим, регіональних та місцевих

програм підтримки малого підприємництва, затверджуваних відповідно до

законодавства. Національна програма сприяння розвитку підприємництва в

39

Україні є комплексом заходів, спрямованих на реалізацію державної політики

щодо вирішення проблем розвитку малого підприємництва. Відповідно до ст. 2

Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та

агропромислового комплексу” [162], програми соціально-економічного розвитку

України не можуть бути прийняті без урахування пріоритетності розвитку села. З

метою прискорення економічних реформ та виведення агропромислового

комплексу з кризи постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження

Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року”

від 19 вересня 2007 р. за № 1158 [160] передбачено комплекс заходів щодо

зупинення спаду виробництва та державного сприяння економічному зростанню -

здійснення невідкладних, короткострокових, довгострокових, постійних заходів

економічного, правового, організаційно-управлінського, соціально-політичного та

іншого характеру [117].

Слід зазначити, що окрім законодавчих основ регулювання аграрного

сектору в національній аграрній економіці існує досить широка гамма інституцій

регуляторного змісту, при цьому їхні функції та результати не завжди узгоджені з

іншими учасниками, а механізми функціонування недосконалі. Зокрема,

функціонально-рольові характеристики утворень в системі інституцій

регулювання визначені законодавчо, але більшість з них створюють занадто

надмірні інституціональні обмеження, що формує передумови неефективності

ринкових структур [130, с. 7].

Для розвитку підприємництва важливим є економічний сегмент

інституціональної системи та економічні інституції регуляторного спрямування.

Економічними інституціями слід вважати державні органи, які уповноважені

регулювати економічний процес, нормативно-правові акти, а також створені

людиною економічні системи (підприємства, організації, об'єднання), які як

регулюють, так і беруть безпосередню участь в економічному процесі. Їх можна

структурувати на загальні, галузеві, територіальні, відповідної спеціалізації.

Інституції аграрного сектору поділяються на виробничі (підприємства),

регулюючі (об'єднання, державні утворення), а також нормативно-обмежувальні

(правові акти). Поряд із інституціями організаційного змісту у регулюванні

40

присутні такі інститути, як ціна, власність, страхування.

Одним із визначальних “інститутів” регулювання ринку є ціна. Сучасний

аграрний ринок і кон’юнктура попиту неспроможні сформувати ціну, яка б

задовольняла виробника. На наше переконання, відсутність ефективного

механізму підтримки сільського господарства і низька відтворювальна здатність

цін на продукцію фактично спричинили неконкурентний, антивідтворювальний

тип виробництва із стереотипом деградації продуктивних сил. Державний

протекціонізм в системі ціноутворення на сучасному етапі розвитку

сільськогосподарського виробництва в Україні є найбільш бажаним і необхідним.

Зокрема цінове регулювання як інструмент цінової політики у комплексі з

підтримкою доходів виробників та купівельної спроможності споживачів

здійснюються в усьому світі і забезпечують потрібний ефект [130, с. 8].

Перспектива ціноутворення полягає у виведенні мінімальних закупівельних

цін на рівень еквівалентності обміну. З цього приводу Ю.С. Коваленко вважає, що

мінімальна ціна виступає економічним інструментом реалізації державної

протекціоністської політики в частині регулювання аграрного ринку та підтримки

доходів сільськогосподарських товаровиробників [89, с. 50].

Він наводить форми застосування мінімальної ціни для регулювання

аграрного сектору та доходів сільськогосподарських товаровиробників: 1) цільові

ціни; 2) економічного індикатора для початку чи припинення інтервенцій на

аграрному ринку; 3) гарантованої закупівельної ціни, за якою спеціальні урядові

закупівельні підприємства та установи зобов’язані закупити всю або частину

(квоту) виробленої сільгосптоваровиробником продукції для формування

продовольчих, експортних, інтервенційних та інших ресурсів чи просто

вилучення товару з ринку; 4) економічної основи закупівельної ціни [89, с. 51].

У той же час одним із важливих принципів державного регулювання

функціонування цінового механізму є його антимонопольна спрямованість,

сприяння розвитку вільної конкуренції шляхом встановлення граничних цін на

продукцію монопольних підприємств і об'єднань. Ціновий механізм повинен

стимулювати підвищення якості продукції до рівня світових стандартів. У процесі

його формування регулюючу роль держави слід спрямувати на поступове

41

наближення внутрішніх цін до цін, які складаються на світовому ринку на

продукцію аналогічної якості. Загалом до системи державного регулювання цін

слід віднести сукупність адміністративних та економічних методів впливу на

несприятливі умови формування цін у ринковому середовищі [42].

Так, провідні українські вчені-економісти, зокрема П.Т. Саблук,

пропонують для забезпечення еквівалентності відносин між сільським

господарством і галузями, що його обслуговують, запровадити в Україні єдину

методологію ціноутворення для всіх галузей господарського комплексу на основі

концепції ціни виробництва з врахуванням вартості землі. Такий підхід дозволить

отримувати сільськогосподарському товаровиробнику саме ті доходи, що ним

створено і запобігатиме їх перерозподілу між іншими сферами народного

господарства [171].

Інститути регулювання підприємництва й аграрного ринку діють як на

макро-, так і на мікрорівні, але макрорівень є основним ареалом реалізації їх

функціональних ознак. Типовим прикладом цього є цінове регулювання.

«Держава має величезні можливості впливу на процеси цінового регулювання і

контролю за переміщенням рівнів і структури цін, за дією усього цінового

механізму в напрямку досягнення еквівалентності товарно-грошового обміну і

цінових паритетів. Нині в усіх високорозвинутих країнах світу ціни в тій чи іншій

степені знаходяться під регулюючим впливом не тільки ринку, але і держави»

[119, с. 184]. «Втручання державних інститутів в ринкові процеси здійснюється на

макрорівні методами правового регулювання і контролю банківсько-фінансової

системи, грошового і кредитного обігу, структурних зрушень в економіці під

впливом науково-технічного прогресу, розробки і виконання відповідних

загальнодержавних програм. Держава створює також сприятливі економічні

умови і надійну правову базу для розвитку підприємництва і ринкових відносин»

[119, с. 185]. У свою чергу з позиції результативності потрібно констатувати факт,

що цінове регулювання повинно виходити як на мікрорівень (формування

обґрунтованих цін на продукцію, що споживається сільським господарством), так

і на макрорівень - ринок продукції, доходи виробників і споживачів,

інфраструктура, зовнішня пропозиція сільськогосподарської продукції. У свою

42

чергу методологія і практика реалізації цінової політики повинна узгоджуватися з

функціями державних й ринкових інститутів, інтересами господарських структур.

В ринкових умовах держава як інститут забезпечення розвитку суспільства

створює умови, встановлює інституціональні традиції, які регулюють економічну

діяльність. Економічна діяльність в аграрній сфері формує підвалини

національної продовольчої безпеки, тому забезпечення відповідного

економічного інтересу господарювання економічних агентів є ключовим

питанням політики цінового регулювання. Забезпечення економічного інтересу

господарювання на землі і в аграрній сфері економіки загалом є першочерговим і

вельми актуальним питанням, яке потребує сучасного теоретико-методологічного

обґрунтування. Ціновий механізм об’єктивно є головним інструментарієм

забезпечення мотивації виробника в умовах вітчизняного аграрного сектору.

Тому цілком обґрунтовано можна стверджувати, що сформувавши адекватну

мотивам виробника ціну, ринок забезпечує економічний інтерес господарювання

[130, с. 11].

Відсутність необхідної ресурсної бази та запровадження заходів,

спрямованих на створення різниці між цінами на м'ясо та його якістю на

світовому та внутрішньому ринках є основною перешкодою виходу українського

м'яса на світовий ринок. Українські експортери м'яса постійно зустрічаються з

жорсткою конкуренцією на світовому ринку, особливо з боку ЄС. В країнах ЄС

постачальники мають перевагу у вигляді внутрішніх і експортних субсидій. В

країнах ЄС виділяються на сільське господарство субсидії, що не є зіставними з

показниками фінансування з бюджету України на все сільське господарство [99,

с. 133].

У сільському господарстві мають місце інституціональні особливості

конкурентоспроможності, зокрема це пов’язано із “інститутом власності” завдяки

якому в економіці функціонують підприємства різних організаційно-правових

форм, що обумовлює різноаспектний підхід до формування їх

конкурентоспроможності. Наприклад, аграрні домогосподарства (господарства

населення) мають переваги порівняно з приватно-колективними, кооперативними

чи державними, наприклад, їм менше загрожує перспектива збанкрутувати,

43

оскільки вони переважно натуральні. Поряд з ними фермерські господарства є

товарно-підприємницького типу, а тому ринок і конкуренція спонукають їх до

високої ефективності виробництва [137]. Даним прикладом проілюстровано

інституціональні особливості формування конкурентоспроможності в аграрній

економіці. Мається на увазі, що сам факт існування плюралізму організаційно-

правових форм господарських структур обумовлює диференціацію їх

конкурентоспроможності, зокрема в умовах трансформаційної економіки. При

цьому слід зазначити, що в національній аграрній економіці господарства

населення виявилися більш конкурентоспроможними, адже мають можливість

швидко адаптуватися до змінного середовища [130].

Проте, як констатує І.О. Бабаєва, на даний момент розвитку більшості

аграрних підприємств перешкоджає ціла низка проблем, зокрема:

− низька ефективність сільськогосподарського виробництва, оскільки

високою залишається частка збиткових підприємств;

− недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення, оскільки через

відсутність значних комерційних кредитів та низький рівень інвестиційної

привабливості галузі інвестиційні ресурси аграрних підприємств на 70%

формуються за рахунок власних коштів, переважну частину яких складають

амортизаційні відрахування;

− деформація цінових пропорцій, оскільки існує значна невідповідність цін

на продукцію сільського господарства та матеріально-технічні ресурси (технічні

засоби, паливно-мастильні матеріали, електроенергія, мінеральні добрива, засоби

захисту рослин тощо);

− нераціональне використання земельних ресурсів сільськогосподарського

призначення, адже з кожним роком спостерігається зниження родючості земель

унаслідок недостатніх природоохоронних та агротехнічних заходів у

землекористуванні, зменшення вмісту гумусу і поживних речовин у ґрунті,

посилення ерозійних процесів, розширення площі кислих та засолених ґрунтів. А

внаслідок розпаювання земель порушилися сівозміни та ґрунтозахисні системи

землеробства, що призвело до зниження рівня продуктивності ґрунтів.

44

− зниження забезпеченості сільськогосподарською технікою та критична

зношеність основних виробничих фондів, зокрема за останні п’ять років кількість

техніки скоротилася майже вдвічі тощо.

Означені вище проблеми охоплюють внутрішньодержавну аграрну

політику. Проте, євроінтеграційний вектор економіки України, будучи

дискурсивним у політичних колах, виступає об’єктивним фактором оптимізації

механізмів державного управління аграрним сектором. Цей фактор

обумовлюється ефективною практикою застосування механізмів управління

розвитком аграрного сектору в ЄС і в контексті євроінтеграційних прагнень вже

має певну нормативно-адатапційну базу в Україні. Зокрема, вітчизняне

законодавство певним чином регулює окремі напрями розвитку аграрного сектору

на шляху до євроінтеграції. У деяких нормативних актах прослідковується

синхронізація напрямів державного впливу на дану галузь із програмами розвитку

в ЄС.

У положенні Державної цільової програми розвитку українського села на

період до 2015 р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України

від19.09.2007 № 1158 [160] визначанно конкретні механізми аграрної

євроінтеграції, наприклад п. 16.

Згідно з п. 16 програми, одним із напрямів аграрної інтеграції у

агропромисловому комплексі є розвиток зовнішньоекономічної діяльності через:

а) завершення розроблення національних стандартів на проведення

фітосанітарного та ветеринарного контролю згідно з вимогами СОТ та

директивами ЄС; б) затвердження єдиних усереднених митних ставок за спірними

кодами товарів; в) відстрочення сплати мита і податку на додану вартість на

засоби виробництва для тих виробників, що ввозять їх для виконання експортних

контрактів, за умови авалювання відстрочених зобов’язань великими банками; г)

посилення контролю за заявленою ціною продукції на кордоні України як країни

експортера-імпортера, порівняно з ціною іншої країни імпортера-експортера для

запобігання заниженню ціни як способу ухилення від податків і вивезення

грошових коштів за кордон.

45

У той же час Закон України “Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів” від 31 травня 2007 р. № 1103-ІУ [62] встановлює

загальні принципи поводження з генетично модифікованими організмами (ГМО)

та в цілому відповідає законодавству ЄС. Відповідно до Закону дозволяється

використання, промислове виробництво та введення в обіг ГМО, а також

продукції, виробленої із застосуванням ГМО, лише після державної реєстрації.

Порядок державної реєстрації ГМО, джерел харчових продуктів, а також

харчових продуктів, косметичних та лікарських засобів, які містять такі організми

або отримані з їх використанням, встановлено постановою Кабінету Міністрів

України від 18 лютого 2009 р. № 114.

Окрім цього, Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження

Порядку етикетування харчових продуктів, які містять генетично модифіковані

організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг” від 3 травня 2009

року № 468 [157] передбачає інформування споживачів про вміст у продукції

ГМО.

Зазначена постанова передбачає, що етикетування харчових продуктів, які

містять генетично модифіковані організми обсягом понад 0,9% або вироблені з

сільськогосподарської продукції, вміст генетично модифікованих організмів у

якій становить понад 0,9%, має проводитися їх виробником (постачальником) із

зазначенням відповідної інформації. У то й же час, згідно даного нормативно-

правового акту, етикетування харчових продуктів, які не містять генетично

модифіковані організми або вміст яких становить менш як 0,1 відсотка, може бути

здійснено добровільно з виконанням напису “Без ГМО”.

У свою чергу Закон України “Про державну підтримку сільського

господарства України” № 1877-15 від 24 червня 2004 р. [61] є основоположним

законом з регулювання даних відносин.

Цей Закон визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній,

ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо

стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції, розвитку аграрного

46

ринку, забезпечення продовольчої безпеки населення, а також передбачає

здійснення аграрної політики.

Згідно даного Закону держава здійснює регулювання цін на певні види

продукції – об’єкти регулювання – шляхом встановлення мінімальних і

максимальних цін. Коли фактична ринкова ціна перебуває між мінімальним і

максимальним значенням, на ринку відбувається процес вільного ціноутворення

без будь-якого втручання з боку держави в особі Аграрного фонду. Коли ж

фактична ціна стає на 5-20 % вищою за встановлений максимальний або нижчою

від мінімально встановленого рівня, Аграрний фонд відповідно вдається до

товарних або фінансових механізмів інтервенції. Якщо ж фактична ціна більш ніж

на 20 % перевищує максимально встановлений рівень або є меншою мінімально

встановленого рівня, Аграрний фонд припиняє торги на організованому ринку і

вводить адміністративне регулювання цін.

Закон передбачає деякі пільги та стимулювання відносно певних галузей

аграрного сектору, наприклад, виробникам зерна надається кредитна підтримка в

рамках режиму кредитної субсидії, її суть полягає в субсидуванні частини плати

(процентів) за використання короткострокових і середньострокових кредитів,

основна сума якого використовується за цільовим призначенням на потреби

виробництва (на розвиток агропромислового комплексу).

Згідно даного Закону, держава вводить обов’язкове для

сільськогосподарських товаровиробників страхування вирощуваної продукції,

зокрема зернових культур сільськогосподарськими підприємствами всіх форм

власності.

Євроінтеграційні тенденції відображає також Закон України “Про

особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною

підтримкою” № 4391-17 від 09.02.2012 [63].

Цей Закон регулює відносини у сфері страхування сільськогосподарської

продукції, що здійснюється з державною підтримкою, з метою захисту майнових

інтересів сільськогосподарських товаровиробників і спрямований на забезпечення

стабільності виробництва в сільському господарстві.

47

Даний Закон передбачає надання сільськогосподарському товаровиробнику

коштів з державного бюджету у вигляді субсидій для оплати частини страхового

платежу (страхової премії), нарахованого за договором страхування. Цей Закон

спрямований на розвиток страхового ринку в сільськогосподарському

виробництві та дозволить товаровиробникам знизити витрати на страхування

сільськогосподарської продукції.

Отже, державна аграрна політика у контексті євроінтеграції в Україні

представлена системою організаційно-правових механізмів, котрі здійснюють

управлінсько-регуляторний вплив на аграрний сектор. Безпосередньо державна

аграрна політика реалізується компетентними державними органами по

відношенню до аграрних підприємств та інших виробників сільськогосподарської

продукції. Саме тому вітчизняне законодавство, будучи основою державної

аграрної політики на шляху до аграрної євроінтеграції, повинно бути вираженим у

консолідованому нормативно-правовому акті, котрий у рамках комплексної

державної програми включатиме, окрім інших, наступні стратегічні аспекти

розвитку аграрного законодавства, а саме:

− основи безпеки виробництва, зберігання і транспортування

сільськогосподарської продукції;

− напрями соціально-економічної підтримки сільськогосподарських

територій;

− податково-кредитне стимулювання експорту високоякісної

сільськогосподарської продукції.

Безумовно, дані напрями не вичерпують стратегічних завдань щодо

активізації процесу євроінтеграції галузі. Проте, на наш погляд, вони повинні

стати основними стимуляторами щодо євроадаптації методів державного

регулювання аграрного сектору в Україні в умовах сучасного державотворення.

1.3. Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його

функціонуванням в умовах упровадження європейських стандартів

48

Розвинені країни, сповідуючи екологізацію виробництва, надзвичайно

велику увагу приділяють питанням аграрної сфери, котра займає центральне місце

у продовольчій політиці й безпосередньо пов’язана із здоров’ям людини та

екологічною безпекою в цілому. Саме тому державне управління аграрним

сектором у розвинених країнах спрямоване на пошук шляхів забезпечення

екологічної безпеки у поєднанні з економічною ефективністю.

Для стабілізації аграрного виробництва та підвищення ефективності

функціонування аграрного ринку в зарубіжних країнах використовується система

прямих і непрямих важелів державного впливу: регулювання цін і фермерських

доходів, бюджетне фінансування, кредитування, оподатковування, стабілізація

ринку сільськогосподарської продукції тощо. При цьому практично всі західні

країни у відносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях

експорту й імпорту сільськогосподарської сировини дотримуються принципу

аграрного протекціонізму. Більше того, успіхи сільського господарства країн

Західної Європи, США, Канади, Японії, Китаю зобов’язані не стільки розвитку

ринкових відносин у цих країнах, скільки обмеженню дій ринкових механізмів

саморегулювання з використанням зовнішніх важелів впливу. Це державна

підтримка сільського господарства через дотації, ціни, квоти, кредитну й

податкову політику тощо [124].

Досвід низки розвинутих країн, таких як США, Канада, Японія, країни

Європи (Данія, Швеція, Австрія, Німеччина, Франція, Угорщина та ін.) свідчить,

що держава всебічно підтримує аграрний сектор економіки країни та галузі, які з

ним щільно пов’язані. Так, у США, незважаючи на загальну ідеологію вільного

ринкового господарства, держава здійснює активну аграрну політику

регулюючого та підтримуючого характеру, що реалізується шляхом:

− прямої державної підтримки: допомога сільському господарству складає

близько 70,0 млрд. дол. на рік, або 324 дол./га;

− лобіювання продажу сільськогосподарської продукції на світовому

ринку. Нині вивозиться до 25 % продукції, що виготовляється (у 1950 р. - 7,0 %),

що формує близько 20,0 % суми експортних надходжень країни;

− контролю за дотриманням паритетних засад у взаєминах сільського

49

господарства й промисловості, що забезпечується у США за рахунок підтримки

рівня цін на продукцію фермерів, державних закупівель, квотування виробництва

тощо [190, с. 20].

Загалом, у будь-якій країні за будь-якої соціально-економічної системи

економіка регулюється певним втручанням держави. При цьому державні заходи

впливу включають: прямий вплив шляхом директивних, адміністративних,

економічних методів регулювання; опосередкований вплив, який забезпечується

ціновим, кредитно-фінансовим, податковим, інвестиційним механізмами.

Агропромисловий комплекс як синтез галузей національної економіки

включає виробництво засобів виробництва для сільського господарства (І сфера);

власне сільськогосподарське виробництво (ІІ сфера); переробку та реалізацію

сільськогосподарської сировини та продукції (ІІІ сфера). Останнім часом

пропонується виокремити четверту сферу АПК - виробничу й соціальну

інфраструктури, які забезпечують загальні умови виробництва продукції та

життєдіяльність працівників АПК [51; 58].

Відносно сільського господарства використовуються різні методи

державного регулювання. Зокрема: податкове регулювання; грошово-кредитне

регулювання; бюджетне регулювання; регулювання шляхом державного

замовлення; цінове регулювання; соціальне регулювання; регулювання трудових

відносин та оплати праці; регулювання охорони та відновлення навколишнього

середовища; регулювання за допомогою обмежень; безпосереднє управління

сільськогосподарськими підприємствами, що є державною чи муніципальною

власністю.

Механізми державного управління аграрним ринком у розвинених країнах

спрямовані у першу чергу на забезпечення головного ресурсу аграрного сектору –

сільськогосподарських земель.

Так, різні країни світу широко використовують практику запровадження

обмежень на ринку сільськогосподарських земель в залежності від географічних

особливостей, історичних, правових і культурних традицій, а саме:

− розмір землеволодінь;

− обмеження для іноземців;

50

− переважне право на купівлю земельної ділянки;

− територіальні обмеження;

− орендні відносини;

− корпоративні обмеження;

− зміна призначення [13].

Обмеження, пов’язані з розміром земельних ділянок (як мінімальним, так і

максимальним), є важливим засобом запобігання як фрагментації земель, так і

надмірної концентрації землі у одного власника. Такі обмеження більш

характерні для країн з перехідною економікою та для країн з обмеженою

кількістю земельних ресурсів і встановлюються на муніципальному або

регіональному рівні. Для прикладу:

− в Угорщині - не більше 300 га (для фізичних та юридичних осіб);

− в Румунії - не більше 200 га (для фізичних та юридичних осіб);

− у Данії - не більше 30 га (потрібна фахова освіта та фермерський досвід);

− для Кореї - не більше 3 га (агрозона), за агрозоною - 10 га, мінімум 0,1га;

− в Японії - не більше 3 га (для Хоккайдо - до 12 га);

− у Бразилії - гнучка система обмежень за розміром землеволодінь в

залежності від регіону країни [13].

Згідно Акту захисту фермерства (Farm Security Act, 1974) в різних

провінціях Канади застосовуються різні підходи до регулювання ринку

сільськогосподарських земель. Наприклад, в провінції Саскічевань забороняється:

- володіння сільськогосподарськими землями іноземним громадянам та

корпораціям;

- громадянам Канади з інших провінцій мати у власності більше 320

акрів (~ 130 га) земель с/г призначення;

- місцевим корпораціям мати у власності більше 320 акрів (~ 130 га)

земель с/г призначення;

- іншим канадським корпораціям мати у власності більше 10 акрів (~ 4

га) земель с/г призначення [209, с. 320].

З огляду на досвід впровадження ефективних механізмів державного

51

управління аграрним сектором важливою є також аграрна політика Бразилії, де

використовується таке поняття, як стандартна земельна ділянка (СЗД). Виключне

право визначати та змінювати розмір СЗД для кожного окремого

регіону/адміністративної одиниці (АО) країни належить державній установі -

Національному Інституту Аграрних Реформ (НІАР). У власності іноземців не

може бути більше 25% сільськогосподарських земель АО. Щодо розмірів

земельних ділянок, менше 3 СЗД можуть передаватися у власність без обмежень,

більше 20 СЗД - потребують затвердження плану експлуатації землеволодіння,

від 3 до 50 СЗД - з дозволу НІАР, більше 100 СЗД - тільки з дозволу Конгресу.

Крім того, у власності фізичної/юридичної особи Бразилії може бути не більше

40% земель АО [209, с. 321].

Що стосується країн-членів Європейського Союзу, то пріоритетами

ринкової економіки в цих країнах є право на вільний рух капіталу, на відкриття та

ведення приватного бізнесу та відсутність дискримінації. Однак, в деяких країнах

- нових членах ЄС запроваджені тимчасові обмеження на володіння землями

сільськогосподарського призначення для іноземних громадян, юридичних осіб та

урядів. Наприклад, Польща, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Угорщина, Чехія

(2004), а потім - Румунія, Болгарія (2007) встановили перехідний період

(тривалістю до 7 років, починаючи з часу приєднання до ЄС, Польща - 12 років),

протягом якого фізичні особи-іноземці не можуть купувати сільськогосподарські

землі. Зазначені обмеження стосуються перш за все резидентів країн, які не є

членами ЄС. Громадяни та юридичні особи з країн-членів ЄС можуть набувати

сільськогосподарські землі у власність за умови дотримання певних вимог

(не менше 3 років легального перебування в країні та ведення

сільськогосподарської діяльності на орендованих землях, заснування юридичної

особи і т.п.) [98, с. 26]. Дана специфіка державного впливу на агросектор в

країнах ЄС зумовлена механізмами адаптації нових країн-членів ЄС, котрі

нещодавно приєдналися й проходять період адаптації до сформованих

європейських стандартів. Цей період є найважливішим у процесі євроінтеграції, й

головним завданням України виступає необхідність максимально наблизитись до

даних стандартів ще до вступу у ЄС.

52

Проблема європейських стандартів державного управління аграрним

сектором є постійно досліджуваним питанням у науці й практиці. Це пов’язане,

насамперед, з тим, що аграрний сектор має суттєве соціально-економічне

значення для всього Євросоюзу, адже у ньому задіяно близько 5,4% населення

співтовариства, які виробляють понад 1,2 % ВВП ЄС. Зважаючи на те, що в

середньому громадяни союзу витрачають понад 16% своїх доходів на продукти

харчування, а на додаток до цього зі спільного бюджету ЄС протягом 2007-2013

рр. на дотаційні програми для фермерів та регулювання аграрного сектору

(насамперед його цінової компоненти) виділено 406 млрд. євро, цілком

зрозумілими стають суперечності між державами-учасниками, які нерідко

переносяться у політичну сферу [25, с. 8].

Саме ця політична сфера, на наш погляд, визначає механізми державного

управління, котрі будуються на загальноєвропейських програмах регулювання

розвитку економічних галузей.

Провідні позиції ЄС в аграрному виробництві й світовій торгівлі

сільськогосподарською продукцією значною мірою обумовлені особливими

умовами розвитку аграрного комплексу Євросоюзу, які були створені в результаті

впровадження у 1962 році Спільної аграрної/сільськогосподарської політики ЄС.

У загальному розумінні Спільна Аграрна Політика Європейського Союзу (САП

ЄС) (Common Agricultural Policy of European Union) є системою субсидій, які

виплачуються фермерам країн ЄС. Головні цілі САП – це гарантування

виробництва достатньої кількості продовольства й забезпечення справедливого

рівня життя людей, які займаються сільським господарством [155, с. 8].

На початкових етапах новостворена політика була спрямована на підтримку

фермерських господарств і розвиток ефективного агропромислового виробництва.

З метою досягнення поставленого завдання був створений спеціальний фонд

підтримки і гарантій сільськогосподарських товаровиробників, частка якого

становила від 50% загального бюджету ЄС. Усі кошти фонду спрямовувалися в

основному на пряме і непряме субсидування фермерів, на реструктуризацію

виробництва і управління, впровадження нових технологій виробництва тощо

[214, с. 144].

53

Як зазначає Т.В. Гоголь, потреба у подальшому реформуванні САП була

продиктована кількома основними причинами. Високі ціни підтримки

стимулювали сільськогосподарське виробництво. Зернові культури, молочні та

м’ясні продукти, ціни на які були значно вищими світових, постійно були в

надлишку. САП створювала багато проблем у відносинах із конкурентами на

світових ринках. Через інтенсивне субсидування свого експорту ЄС спровокував

нарікання на нечесну конкуренцію з боку США та Групи КАІРНС (Австралія,

Бразилія, Канада, Чилі, Колумбія, Фіджі, Малайзія, Нова Зеландія, Парагвай,

Філіппіни, Південна Африка, Таїланд, Уругвай) [37, с. 3].

Загальні принципи функціонування САП були закладені в Римській угоді

1956 р., у ст. 39(1) європейська спільнота ставить наступні цілі: 1) підвищити

продуктивність виробництва сільськогосподарської продукції шляхом сприяння

технічному прогресу, забезпечення раціонального розвитку аграрного

виробництва та оптимального використання факторів виробництва, а саме праці;

2) забезпечити прийнятні стандарти життя сільського населення, а саме за

рахунок збільшення доходів осіб для зайнятих у сільському господарстві; 3)

стабілізувати ринки агропродовольчої продукції; 4) забезпечити населення країн-

членів Співтовариства достатньою кількістю продовольчих товарів за рахунок

власного виробництва сільськогосподарської продукції; 5) забезпечити населення

продовольчою продукцією за доступними цінами [37, с. 2].

Для досягнення вищезгаданих цілей було закріплено три основоположних

принципи функціонування САП: 1) вільна торгівля сільськогосподарськими

товарами між країнами-учасниками договору та єдині ціни для одних і тих самих

товарів; 2) спільність переваг, тобто надання переваги товарам, що виробляються

в межах ЄС, перед імпортними; таким чином, спільний ринок захищають від

дешевого імпорту та коливання цін на аграрну продукцію на світових ринках; 3)

спільна фінансова відповідальність усіх держав-членів за ринкову та цінову

політику через субсидування з фондів Європейського Співтовариства [24, с. 7].

Отже, наддержавні механізми управління аграрним сектором у ЄС мають

дві основні складові: фінансову та організаційно-інфраструктурну. Фінансова

складова включає у себе прямі виплати і субсидіювання конкретних галузей

54

аграрного сектору згідно затверджених цільових програм за визначеними

статтями, наприклад, для підтримання певного ринкового цінового рівня

продукції, різні компенсації, виплати у виді допомоги пропорційно розмірів

посівних площ та кількості худоби, виплати щодо обмежень, реструктуризацію

фермерських господарств, екологізацію технологій виробництва, розвитку

соціальної інфраструктури сільських виробничих регіонів виробництва тощо.

Загальною метою тут виступає проблема захисту європейського

сільськогосподарського виробника від дешевого імпорту та підняття якості

виробництва. Дані механізми були уніфіковані для всіх членів ЄС у рамках

запровадження програми “Agenda-2000”.

У той же час організаційно-інфрастуктурні інструменти активно

доповнюють фінансові механізми. Зокрема, у ЄС у рамках програми Спільної

аграрної політики створено ринкові організації, котрі реалізують продукцію за

фіксованими цінами, тим самим зменшуючи коливання цін. Це дало змогу

перерозподілити доходи від виробництва на користь дрібних фермерів, що

призвело до підняття рентабельності дрібного та середнього виробника.

Саме тому у країнах європейського співтовариства державне управління

аграрним сектором має економічне спрямування, а однією з його найважливіших

функцій є регламентування кількості й якості вироблюваної продукції шляхом

контролю за організаційно-економічною структурою виробництва, зокрема

заохоченням кооперації та вертикальної інтеграції, що має вплив на галузеву

спеціалізацію виробництва сільськогосподарських продуктів і порядок

постачання ними населення. До важливих функцій державного регулювання

відносять також управління технічним прогресом у сільському господарстві через

систему наукових установ або заклади освіти, професійного навчання,

підвищення кваліфікації, надання консультативної допомоги фермерам; технічне

та комерційне обслуговування за допомогою державних закупівель, державних

оптових ринків, ветеринарне обслуговування та кредит. Держава здійснює також

контрольно-облікові функції (інспекція якості продукції, ветеринарна інспекція,

статистика та ін.). У деяких західноєвропейських країнах зараз беруться до

керування соціальною перебудовою села шляхом ліквідації дрібного

55

виробництва, перепідготовки осіб, витіснених із сільського господарства, для

роботи в інших галузях, а також розробки та впровадження спеціальних програм

розвитку сільських районів [197].

Європейське сільське господарство, більш ресурсомістке порівняно з

високоефективним і малозатратним сільським господарством США, Канади та

Австралії, мало бути надійно захищене від руйнації при його порівняно низькій

конкурентоздатності. Створення ЄС певною мірою сприяло збереженню та

розширенню потенціалу сільського господарства [106]. Саме завдяки заходам

регулювання ЄС із традиційно великого імпортера продовольства перетворилося

на найбільшого експортера. При цьому послідовно були вирішені завдання

насичення внутрішнього ринку найважливішими видами продовольства та

створення великих експортних запасів. На сьогодні вирішуються проблеми не

стільки виробництва, скільки збуту продукції [197].

У той же час особливості розвитку аграрного сектора економіки США,

Великобританії та Канади дозволяють стверджувати про наявність у цих країнах

високоякісної системи державного регулювання.

Наприклад, у США проводиться цілеспрямована активна державна політика

щодо підтримки аграрного сектору економіки. Держава регулює процеси

відтворення в сільському господарстві та здійснює його фінансово-кредитну

підтримку за багатьма напрямами. Серед них підтримка паритету цін між

ресурсними галузями, що виробляють основні й оборотні засоби для аграрного

сектора, та на продукцію сільського господарства, дотації на податки, на

процентні ставки за кредит, страхові платежі, наукове забезпечення тощо.

Сьогодні аграрний сектор економіки США інтенсивно розвивається, вирішуючи

три основні стратегічні завдання:

− забезпечення продовольчої безпеки країни;

− розширення економічних і торговельних можливостей для

сільськогосподарських товаровиробників;

− раціональне використання природних ресурсів. При цьому держава

дотримується того принципу, що будь-які форми державного втручання не

повинні перешкоджати розвиткові економічних структур і одночасно сприяти

56

соціальній стабільності аграрних районів [7, с. 246].

На сьогоднішній день в аграрному секторі США існує чітко визначена

структура державного регулювання, основою якої є програми, прийняті урядом в

різний час. До основних із них слід віднести Програму стабілізації доходів

фермерів, Програму платежів, стимулювання росту ефективності виробництва,

охорона сільськогосподарських ресурсів, фінансування і управління наукою у

сфері сільського господарства, стимулювання зовнішньої торгівлі. Зазначений

метод здійснення має певні свої переваги, оскільки кожна із програм включає

основні важелі державного регулювання розвитку конкретної сфери діяльності. В

залежності від поставленого завдання усі програми поділяються на міжгалузеві,

галузеві, товарні, функціональні та регіональні [144, с. 355].

Серед представників Латинської Америки найбільш цінним для України

можна назвати досвід таких країн, як Аргентина, Бразилія та Мексика. Це

зумовлено наступним: їх сільськогосподарською спрямованістю, відносною

успішністю у залученні іноземних інвестицій, існуванням диктатури у

державному управлінні цих країн у минулому з наступним обранням

ліберального шляху розвитку держави.

Прийнято вважати, що в Аргентині створено та діє найбільш сприятливий

інвестиційний клімат у світі з позиції саме іноземного інвестування. Основою

цього, безумовно, є аргентинське законодавство. Основний закон про бізнес в

Аргентині передбачає такі положення:

− повна рівність прав господарюючих суб’єктів резидентів та нерезидентів

у питанні доступу до зовнішніх та внутрішніх джерел фінансування і програм

економічного сприяння;

− виключення бюрократії та абсолютна лібералізація процедур отримання

дозволів, ліцензій, необхідних для реалізації інвестиційного проекту;

− право іноземного інвестора без жодних перешкод повернути власний

капітал до своєї країни у випадку реорганізації або ліквідації бізнесу;

− повідомна реєстрація бізнесу та цілковита конфіденційність інформації,

що надається інвесторами;

− реальні механізми доступу інвестора до світових фондових ринків;

57

− гарантії верховенства міжнародного права над внутрішнім правом

держави;

− розповсюдження на іноземних інвесторів національного податкового

законодавства, невисокі ставки податку на додану вартість та податку на

прибуток тощо [100, с. 222].

Говорячи про аргентинське законодавство, можна назвати три законодавчі

акти, що дали найбільший результат в управлінні аграрним сектором. По-перше,

це Акт про державну реформу, прийнятий у 1989 році. Цим документом держава

самоусунулася від тотального регулювання економіки. Акт містив детальний

економічний план розвитку економіки та передбачав повну приватизацію

державних підприємств, у тому числі, у сфері сільського господарства [40, с. 228].

По-друге, у тому ж році було прийнято Надзвичайний економічний акт, в

якому мова йшла про запровадження політики дерегуляції, що охопила собою

сферу іноземного інвестування, внутрішній ринок товарів та послуг, державне

управління тощо. Крім того, акт зняв суперечності між доринковим

законодавством та ринковим, надавши беззаперечний пріоритет останньому.

І по-третє, у квітні 1991 року аргентинський Конгрес прийняв Акт про

конвертованість. Він затвердив прив’язку національної валюти до національних

резервів іноземних валют та золотого запасу. Акт встановив рівне співвідношення

між національною валютою песо та американським доларом. У країні було

започатковано вільний обіг іноземної валюти, було дозволено підписувати

контракти та володіти банківськими рахунками в іноземній валюті. Майже

відразу після цього почала помітно знижуватися інфляція та протягом наступних

декількох років вона наблизилася до нульової позначки [100, с. 225].

Серед чинників, що сприяли притоку інвестицій у сільське господарство

Бразилії, можна назвати: невисокі податкові ставки та широке використання

прогресивних методів нарахування податку; використання приватизації як

способу стимулювання економіки, а не переділу власності; ліберальна

зовнішньоторговельна політика [40, с. 228].

Податкова система Бразилії характеризується високою мірою простоти та

передбачає наявність традиційного прибуткового податку, податку на

58

споживання і податку на власність. Прибутковий податок розраховується та

сплачується сільськогосподарськими підприємствами, виходячи із їх фінансового

стану. Так, існує три базові ставки: обов’язкова ставка в розмірі 25 відсотків;

додаткова ставка в розмірі 10 відсотків на прибуток, що перевищує 19 000 доларів

США щомісяця; та ставка в розмірі 10 відсотків від прибутку на забезпечення

мінімальної заробітної плати та соціальних виплат. Що стосується самозайнятих у

сільськогосподарському виробництві фізичних осіб, то тут застосовується

трирівнева прогресивна ставка. Місячний заробіток, що не перевищує суму в

розмірі 766 доларів США, не обкладається податком. Далі застосовуються ставки

в розмірі 15 відсотків, 26,6 відсотків та 35 відсотків, в залежності від рівня

місячного доходу. Податком в розмірі 35 відсотків обкладається дохід, що

перевищує 13800 доларів США. Земельний податок із сільськогосподарських

виробників стягується федеральною податковою службою в розмірі, що

визначається окремим законодавчими актами [100, с. 276].

Мексиканський досвід державного управління аграрним сектором цікавий з

огляду на два критерії. З однієї сторони, економіка цієї країни значною мірою

орієнтована на сільське господарство. З іншої, - не зважаючи на те, що Мексика

входить в число країн, що розвиваються, вона є учасником

Північноамериканської зони вільної торгівлі наряду з Сполученими Штатами

Америки та Канадою. Саме поєднання цих двох чинників зробило аграрний

сектор Мексики привабливим для іноземних інвесторів [29, с. 63; 40, с. 228].

Отже, світовий досвід організації аграрного ринку та управління його

функціонуванням на прикладі окремих розвинених країн засвідчує три основні

стратегічні напрями державного управління аграрним сектором, а саме:

− регулювання землекористування. Цей напрям передбачає певні

обмеження і преференції щодо користування сільськогосподарськими землями з

метою ефективного їх використання у контексті мінімального екологічного

навантаження і максимального економічного ефекту. Даний напрям найбільш

ефективно і виважено представлений у рамках Спільної аграрної політики країн

ЄС;

59

− збалансований контроль над ціноутворенням. Зазначений контроль

представлений протекціоністською політикою ціноутворення щодо власних

виробників і системою митно-тарифних норм щодо імпорту

сільськогосподарської продукції (ЄС, США);

− економіко-правові стимулятори інвестування. Даний стратегічний

напрям є характерним для держав Латинської Америки та інших держав із

економікою, що розвивається. Механізм стимулювання інвестицій у агросектор

побудований здебільшого на податковій політиці, котра створює умови

рентабельності сектору для іноземних капіталовкладень.

У цьому процесі для вітчизняної практики перспективним видається

обрання синтетичних моделей удосконалення державного управління

агросектором, котрі повинні будуватися на базі європейських стандартів за умов

адаптування найбільш ефективних елементів для української аграрної практики та

системи державного управління нею.

Висновки до розділу 1

Дослідження теоретичних засад державного управління аграрним сектором

на шляху до євроінтеграційних процесів дозволяє зробити висновки та

узагальнення, серед яких найбільш важливими виступають наступні.

По-перше, державне управління аграрним сектором у вітчизняних і

зарубіжних наукових дослідженнях представлене узагальненням наукового

досвіду вчених, які висвітлювали дану проблематику через призму структурно-

функціонального бачення проблеми державного управління агросектором,

адміністративно-територіальної системи управління та у рамках галузево-

спеціалізованого управління агропромисловим комплексом. Вчені, досліджуючи

дану проблему, не завжди розмежовують поняття “регулювання” та “управління”,

що зумовило власне авторське трактування даного терміну. На наш погляд,

державне управління аграрним сектором – це система державного впливу на

сукупність підприємств і організацій у сфері агарного виробництва, реалізації

аграрної продукції та функціонування соціальної інфраструктури, яка

60

здійснюється компетентними органами влади і управління у рамках

спеціалізованих програм відносно конкретних галузей аграрного сектору на

міжнародному, національному й регіонально-територіальному рівні.

По-друге, основи реалізації аграрної політики держави в умовах

євроінтеграційних процесів представлені сукупністю державних механізмів, котрі

визначають принципи, системні складові, нормативно-правові засади та

організаційно-економічні чинники аграрної політики. Принципи державної

аграрної політики охоплюють такі властивості суспільних відносин у цій сфері,

котрі виражаються законністю, державним протекціонізмом, ефективністю,

субсидіарністю, прагненням безпеки та економічною рівновагою. Системні

складові аграрної політики визначають формування та реалізацію основних

напрямів державної аграрної політики у державі та на світових аграрних ринках,

формують ефективний взаємозв’язок між виробниками та споживачами

агропродукції та реалізують торгівельну політику у аграрній сфері. Нормативно-

правові засади державної аграрної політики представлені системою

законодавства, котре регулює порядок вироблення, реалізації та споживання

аграрної продукції, а також імпортно-експортні операції. Нормативно-правові

акти регулюють також такі важливі аспекти аграрної політики, як харчова

безпека, порядок транспортування та зберігання харчових продуктів й інші

відносини, пов’язані з аграрним сектором. Організаційно-економічні чинники

аграрної політики, з однієї сторони, представлені системою органів державної

влади, до компетенції яких входять функції управління аграрним сектором, а з

іншої сторони – системою аграрних підприємств та господарств, які беруть

безпосередню участь у аграрних відносинах, будучи виробничо-торгівельними

утвореннями. Тому механізм державного управління агросектором

представляється процесом взаємодії зазначених державних органів й аграрних

підприємств і господарств.

По-третє, характеристика особливостей формування та розвитку аграрної

політики держави в умовах євроінтеграційних процесів дала змогу виокремити

три основних напрями її розвитку. Перший напрям передбачає формування

сучасної державної політики в умовах європейської інтеграції на забезпеченні

61

таких складових, як безпека виробництва аграрної продукції, дотримання

стандартів її зберігання і транспортування. Цей напрям державної аграрної

політики може бути реалізований шляхом імплементації норм НАССР, а також

інших стандартів контролю якості і безпеки в національне законодавство України.

Другий напрям пов’язаний з тим, що ефективна аграрна політика має будуватися

на комплексних програмах соціально-економічної підтримки

сільськогосподарських територій, підтримки села в цілому, розвитку

сільськогосподарської інфраструктури, врахуванні агроекологічних особливостей

регіонів у загальнонаціональних і регіональних державних програмах. Третім

напрямом аграрної політики має стати податково-кредитне стимулювання

підприємств-експортерів високоякісної аграрної продукції не тільки на ринках

країн ЄС, а й на світовому ринку, що дасть змогу вітчизняним аграрним

підприємствам в умовах економічного стимулювання самостійно реалізовувати

інноваційні технології у виробничому процесі.

По-четверте, світовий досвід організації аграрного ринку та управління його

функціонуванням представлений трьома основними стратегічними напрямами

управління аграрним сектором: регулюванням землекористування, забезпеченням

збалансованого контролю над ціноутворенням та впровадженням економіко-

правових стимуляторів інвестування аграрного сектору. На прикладі окремих

розвинених країн представлено ефективність реалізації збалансованої аграрної

політики, котра призвела до високої ефективності функціонування аграрного

сектору. Даний досвід необхідно урахувати у модернізації вітчизняних механізмів

державного управління аграрним сектором, у чому найважливішим вектором

вбачається формування та реалізація послідовних механізмів адаптації

вітчизняного аграрного сектору до вимог стандартів Європейського Союзу, при

чому важливості набуває поєднання ефективного досвіду розвинених країн з

урахуванням вітчизняних реалій державотворення та українських

агроекологічних особливостей.

62

РОЗДІЛ 2.

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ

СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

2.1. Інтеграційні процеси як складова конкурентного розвитку аграрного

ринку в умовах упровадження європейських стандартів

У розвинених країнах ЄС ефективність виробництва забезпечується створенням належного рівня конкурентоспроможності галузей, котрі, будучи лідерами на ринках, стимулюють інших учасників до підвищення якості стандартів, зваженості цінової політики та ефективності маркетингової діяльності. В Україні дана проблема займає одне з найбільш важливих місць, оскільки великий промислово-продовольчий потенціал використовувався здебільшого екстенсивно, причиною чому було неефективне державне управління, що призвело до падіння конкурентоспроможності вітчизняних галузей економіки, зокрема агропромислової галузі.

Низка галузей економіки України (чорна металургія, сільське господарство, легка та харчова промисловість та деякі інші), які сьогодні відіграють в ній пріоритетну роль, недостатньо вписуються у пріоритети розвитку єдиного ринку ЄС, що може зумовити його дестабілізацію в разі швидкого входження України в європейські структури. Рівень міжнародної конкурентоспроможності основної маси українських підприємств на сьогодні настільки відстає від рівня ЄС, що прийняття єдиних правил конкуренції ЄС викличе в Україні їх неминучий та швидкий крах. Фінансовий стан України не дозволяє, і в найближчий перспективі навряд чи буде дозволяти нести важкий тягар внесків до бюджету ЄС. Одночасно, внаслідок розширення СОТ за рахунок України для аграріїв, з одного боку, відкриваються додаткові можливості доступу до зовнішніх ринків; відбувається стимулювання технологічного оновлення та переозброєння національного виробництва

63

відповідно до світових стандартів внаслідок збільшення іноземних інвестицій в АПК; збільшується передбачуваність, прозорість та послідовність економічної політики уряду у сфері сільського господарства, що зменшує ризики ведення бізнесу та стимулює інвестиційну діяльність у секторі; розширення сприяє прискоренню структурних реформ в аграрному секторі; скороченню транспортних та інших витрат на ведення бізнесу сільськогосподарських виробників (гарантований вільний транзит через територію країн-членів СОТ, зменшення ризиків тощо), що, в решті решт, сприяє підвищенню конкурентноздатності українських сільськогосподарських товарів. З другого боку, серед негативних наслідків для аграрного сектору від набуття Україною членства в СОТ, відмічає дослідниця К.В. Антоненко, зменшення рівня граничних тарифів ввізного мита може призвести до тиску імпорту на ті галузі АПК, які не мають переваг щодо рівня собівартості ( наприклад, виробництво цукру), а також на ті, що отримували значну державну підтримку (виробництво м’яса птиці і свинини) і, як результат, можливе звуження внутрішнього ринку збуту для цих товаровиробників [11, с. 5]. Окрім цього, надзвичайно важливою проблемою виступає рівновага еквівалентності у процесі агровиробництва, котра впливає на конкурентоздатність галузі.

Проблема нееквівалентності обміну, на думку П. Т. Саблука, полягає в тому, що кінцеві результати сільськогосподарського виробництва формуються в циклі “виробництво - заготівля - переробка – торгівля”, і значна частина прибутку сільського господарства «вимивається» іншими галузями. Тому він вважає, що для того, щоб усунути несправедливість у розподілі прибутків, необхідно сформувати інтегровані структури у вигляді різного типу об’єднань, завданням яких є узгодження інтересів між усіма його учасниками [200, с. 116].

Сировинна спрямованість українського експорту свідчить про те, що вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники мають обмежені можливості щодо закупівлі сучасного обладнання та устаткування внаслідок низької платоспроможності й технологічної відсталості. Водночас в Україні спостерігається надзвичайно високий рівень освоєння життєвого простору: у

64

господарське використання залучено понад 92% її території. Тільки близько 5 млн га (близько 8%) перебуває в природному стані (болота, озера, ріки, гори). За щільністю населення Україна наближається до середньоєвропейського рівня. В Україні 82% площі земель використовуються як головний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві. Зокрема, до сільськогосподарського виробництва залучено 71,2% території суші. Разом з тим внутрішньогалузеве використання земельної території в АПК України має екстенсивний характер. Під господарське будівництво, інші невиробничі потреби зайнято 5-7% загальної площі продуктивних земель. У складі сільськогосподарських угідь 44,6% орних земель. Основна база землеробства розміщується на чорноземах і ґрунтах чорноземного типу – 70,4% площі орних земель [224].

Сільськогосподарські підприємства України спеціалізуються переважно на виробництві та експорті рентабельних технічних культур, таких як соняшник та ріпак, без дотримання науково обґрунтованої сівозміни, порушуючи при цьому культуру землеробства. У зв’язку з цим слід запровадити адміністративну та матеріальну відповідальність сільськогосподарських виробників за хижацьку експлуатацію землі, яка є всенародним багатством. Не знаходячи попиту на внутрішньому агропродовольчому ринку, сировина направляється до індустріально розвинутих країн для виготовлення з неї товарів промислового і споживчого призначення. Перероблена продукція надходить на ринки України, витісняючи вітчизняних виробників та посилюючи проблему безробіття на вітчизняному ринку праці [224]. У цьому процесі конкурентоздатність українського аграрного сектору падає через технологічну відсталість галузі з однієї сторони, а з іншої – низький рівень інтегрованості агровиробничих і торгівельних структур.

У системі агробізнесу в країнах з розвиненими ринковими відносинами форми міжгосподарських і внутрішньогосподарських зв’язків розвиваються у двох основних напрямах: горизонтальної та вертикальної інтеграції.

1. Горизонтальна інтеграція – це форма внутрішньогалузевого кооперування здебільшого однотипних підприємств і виробництв, яка

65

забезпечує поглиблення спеціалізації окремих ланок єдиного технологічного ланцюга, або територіально інтегрованих процесів з метою збільшення і поліпшення якості продукції, зміцнення та стабілізації економічного становища, підвищення ефективності виробництва членів кооперативних формувань.

2. Вертикальна інтеграція дозволяє об’єднати в один господарський механізм суб’єкти агробізнесу, що діють у змішаних і взаємопов’язаних галузях (їх об’єднання з підприємствами з первинної переробки сировини, виготовлення готової продукції і її реалізація збутовими й торговельними партнерами) [122].

В умовах формування аграрного ринку підвищується актуальність холдингових компаній. До головних завдань холдингових компаній належить інтеграція в єдиний процес усіх основних стадій виробництва: від наукових досліджень, проектування, початку виробництва до реалізації продукції. Це досягається об’єднанням під егідою материнської компанії (придбанням контрольних пакетів акцій) капіталів банків, наукових організацій, виробничих підприємств і торговельних організацій [200].

Об’єднавчі процеси, що відбуваються в аграрній галузі, можуть бути викликані різними причинами: соціально-економічні і фінансові проблеми, що охопили світ, свідчать про необхідність фінансової підтримки аграрних підприємств і створення великих формувань, які дають більший економічний ефект, ніж невеликі суб’єкти господарювання; необхідність укріплення матеріально-технічної бази агропромислового сектору, що потребує великих інвестицій у зв’язку з нестачею фінансових ресурсів на діючих сільськогосподарських підприємствах; досвід великих підприємств, світових лідерів в аграрній сфері, в країнах, які досягли високих результатів в цій галузі; непристосованість сільськогосподарських підприємств до ринків збуту продукції та інших форм підприємницької діяльності тощо [151].

Так, за даними Українського клубу аграрного бізнесу, в Україні створені та успішно функціонують понад 60 великих аграрних холдингів, що обробляють понад 4 млн. га сільськогосподарських земель, та найбільша компанія контролює понад 300 тис. га. Аграрні холдинги залучають

66

фінансування на достатньо привабливих умовах, що сприяє повноцінній реалізації аграрного потенціалу України. На світових фондових ринках котируються акції 14 українських агропромислових компаній, загальна капіталізація яких перевищує 6 млрд. дол. США. При цьому капіталізація лідерів АПК України серед публічних компаній (Миронівський хлібопродукт, Кернел, Авангард, Мрія и Астарта) становить близько 5 млрд. 250 млн. доларів США або 88 % сумарної капіталізації українських агрохолдингів [70, с. 258].

Дані показники завдячують тим факторам, що вітчизняний аграрний сектор, як і інші сфери економіки, знаходиться під безпосереднім впливом глобалізації, адже сільськогосподарська продукція - вагома складова міжнародної торгівлі. Водночас транснаціональні корпорації в українському селі представлені скромно. За рівнем розвитку вітчизняний аграрний сектор відстає від інших країн. У розвинутих країнах вагомих результатів у аграрному виробництві досягнуто, насамперед, за рахунок високого рівня матеріально-технічного забезпечення, комплексу високопродуктивних сільськогосподарських машин і механізмів, широкого застосування новітніх технологій тощо. Як відомо, рівень розвитку виробництва в різних країнах неоднаковий, що може бути пояснено як несхожими природно-кліматичними умовами, так і інституційною специфікою, історичними та культурними особливостями, смаками та уподобаннями нації, які зумовлюють спеціалізацію аграрного виробництва та споживання сільськогосподарської продукції. Разом із зрозумілими перевагами організації та стану сільського господарства розвинутих країн традиційні параметри оцінки його розвитку - показники динаміки сільськогосподарського виробництва – не можна вважати вражаючими, особливо на тлі переважного зростання ВВП у цих країнах. На думку Ю.М. Лопатинського, це може бути пояснено забезпеченням максимальних норм споживання продуктів харчування населенням цих країн, наявністю значних продовольчих запасів, що зумовлює відносну сталість виробництва та вжиття заходів із недопущення надвиробництва [118].

Характерною тенденцією, що склалася за останні роки в умовах

67

невизначеності подальшого розвитку особистих селянських господарств, є виникнення особливо великих господарських структур холдингового типу. За даними вчених їх діяльність у західному регіоні охоплює більше третини, а в південних, окремих східних і центральних областях - понад 60 % земель [3].

Як констатує Л.М. Закревська, основні переваги таких формувань полягають у: залученні інвестицій для розвитку сільського господарства; використанні кваліфікованих фахівців; формуванні великих товарних партій однорідної продукції, виведенні їх на віддалені, в тому числі, зарубіжні ринки, обминаючи місцеві монопольні посередницькі організації; зниженні за рахунок ефекту масштабу собівартості продукції [65, с.53].

Виникнення і розвиток таких структур дозволяє використовувати можливості, що створюються лібералізацією міжнародної торгівлі у результаті світової та європейської інтеграції України. Разом з тим, з урахуванням віддалених перспектив такого розвитку, більш вагомими є контраргументи. Використовуючи земельні угіддя площею 10-40 тис. га такі організації виробляють обмежену за асортиментом, орієнтовану на експорт продукцію – зерно, насіння ріпаку і соняшнику. Вони перетворюють сільське господарство України у сировинний придаток високорозвинутих країн [21]. Такий шлях розвитку аграрного сектору призводить до виникнення господарств плантаторського типу, близьких до тих, які колись існували у колоніально залежних країнах Африки, Азії, Південної Америки. Але, на відміну від них, у вітчизняних виробляється лише малотрудомістка продукція, що призводить до посилення проблем безробіття у сільських населених пунктах. У поєднанні з проблемами працевлаштування у містах, вивільнення із сільського господарства трудових ресурсів посилює соціальні проблеми. З виробництва витісняються невигідні для великого бізнесу види продукції, що посилює залежність України від їх імпорту. Такий високий рівень концентрації виробництва не відмічається навіть у країнах, де ринкові відносини розвиваються уже тривалий час. Тому реформування земельного законодавства, відмову від мораторію на продаж земельних угідь сільськогосподарського призначення слід поєднувати з регламентацією

68

торговельних операцій шляхом обмеження максимальних та мінімальних площ земельних угідь. Державне регулювання земельних відносин повинно консолідувати надмірно роздрібні земельні ділянки і не допускати особливо великих розмірів землеволодінь [65, с. 54].

Центральним важелем державного регулювання економіки є ціна. Сформована у результаті ринкового котирування вона позбавлена суб’єктивного впливу, здійснює оптимальний розподіл ресурсів між окремими сферами. Однак таке явище характерне для конкурентних ринків в умовах сформованої ринкової інфраструктури. Поєднання конкурентного середовища у сільському господарстві з його монопольним оточенням створює передумови для монопольного диктування цін. Колишня державна монополія на ціноутворення перетворюється у гіршу монополію окремих структур. В таких умовах неможливо відмовитись від державного впливу на ціноутворення [48]. Політика цінового паритету була ядром аграрної політики у США, починаючи з часів глибокої депресії у 30-х роках минулого століття. В умовах цінового диспаритету в Україні, наголошує Л.М. Закревська, усі інші способи державної підтримки сільського господарства не можуть бути ефективними. Дотації і субсидії через ціни вимиваються у суміжні із сільським господарством галузі [65, с. 55].

Учені стверджують, що державне регулювання аграрних ринків і цінова підтримка сільського господарства є неефективними й не можуть бути прикладом для наслідування. Така підтримка не лише не вирішує наявні в галузі проблеми, а й часто призводить до їх загострення. Сільське господарство потрібно розглядати як частину загальної економічної системи, і його проблеми повинні вирішуватися в контексті існуючих в економіці країни проблем [47, с. 26]. Наприклад, підтримка фермерів у США тільки затримала переміщення людських і матеріальних ресурсів із сільського господарства в інші галузі виробництва з більш ефективним їх використанням. Незважаючи на зростання бюджетних витрат на допомогу невеликим фермерським господарствам, тенденція до зниження цін на сільськогосподарську продукцію (завдяки високій ефективності виробництва потужних агрофірм) спричинила зниження доходів основної за чисельністю

69

групи фермерів. Тому для посилення конкурентоспроможності своїх товарів на зовнішніх ринках окремі країни почали зменшувати бюджетні витрати на підтримку [41, с. 117].

Програми допомоги фермерам не змогли вирішити причину фермерської проблеми. Державна політика щодо сільського господарства пристосована для того, щоб лікувати симптоми, а не причини. Ще однією вагомою причиною фермерської проблеми був неправильний розподіл ресурсів між сільським господарством та рештою галузей. Історично проблема виникла через велику кількість фермерів [119, с. 155].

Причиною цього є розбіжність між приватними і державними інтересами, а також між приватними інтересами різних груп населення, яка в соціально розшарованому суспільстві лише поглиблюється. Тому ми не схиляємося до думки тих дослідників, хто вважає, що стратегія сприяє консолідації інтересів, вона, радше, дозволяє узгодити дії стосовно досягнення певної цілі. Але при тому, що відносно цілей розвитку аграрного ринку (конкурентноспроможність, ефективність, стабільність, продовольча безпека) не виникає суттєвих суперечок, постійно точиться полеміка щодо концепції, покладеної в основу діяльності, спрямованої на досягнення цих цілей. Мова йде про концепцію державної підтримки аграрного сектора економіки. Загалом, світова аграрна політика зорієнтована на зменшення обсягів бюджетного фінансування агарних підприємств, але деіндустріалізація вітчизняного сільського господарства, незадовільний фінансовий стан підприємств галузі і висока соціальна значущість продовольчого забезпечення є підставою для висновку про необхідність не лише збереження розмірів бюджетного фінансування, а й його збільшення. У цьому зв’язку варто зазначити, що обсяг фінансування сільськогосподарських товаровиробників в Україні набагато менший, ніж у розвинених країнах світу, що також є аргументом на користь державної підтримки [116, с. 175].

Ознакою нераціонального використання ресурсів стали малі доходи сільгоспвиробників. Державна політика у сфері сільського господарства була орієнтована, головним чином, на підтримку фермерських цін та доходів, а не

70

на вирішення проблеми розподілу ресурсів, яка є основною причиною зниження цих доходів [128, с. 635]. Дослідження науковців третьою причиною неефективності більшості урядових програм у розвинених зарубіжних країнах називають витрачання більшої частини коштів на адміністративне управління і контроль за програмами, ніж на їх реалізацію [138, с. 375].

Міжнародні економічні відносини реалізуються за посередництвом суб’єктів глобального ринку (зокрема аграрного), до яких належать: держави (органи законодавчої та виконавчої влади), міжнародні організації, ТНК, міжнародні продовольчі компанії (МПК), транснаціональні банки (ТНБ), асоціації виробників та ін. Особливістю цих суб’єктів системи міжнародних економічних відносин є те, що не тільки держава є регулятором цих відносин. Міжнародні організації виконують регуляторні функції на наднаціональному рівні та мають значний вплив на розвиток світової економіки. До основних організацій з регулювання глобального аграрного ринку належать: Організація ООН з питань продовольства та сільського господарства (ФАО), Всесвітня продовольча програма (ВПП), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР), Всесвітня продовольча рада (ВПР), Світова організація торгівлі (СОТ). Тому Україна повинна прагнути до активної участі в міжнародних організаціях, до якомога ефективнішого використання позитивних наслідків співпраці з ними й обстоювати власні національні інтереси. Участь у міжнародних організаціях та програмах потрібно розглядати, наголошує С.В. Майстро, з точки зору підвищення конкурентоспроможності національних виробників та захисту внутрішнього ринку на основі правил та норм цих інституцій [123, с. 17]. Зв'язок із зовнішніми структурами вітчизняних суб’єктів аграрного сектору забезпечує держава шляхом створення умов зовнішньоекономічної взаємодії та підтримки розвитку експортного потенціалу аграрної продукції.

Проте, експерти низьку віддачу державної підтримки на практиці пояснюють таким. В Україні до цього часу не відпрацьована чітка довготривала стратегія цієї підтримки: часто спостерігається недофінансування цільових державних програм, несвоєчасно спрямовуються

71

кошти на їх виконання. За обмеженості бюджетного забезпечення має місце недостатнє фінансування окремих напрямів діяльності галузі, а досягати очікуваної віддачі від часткової підтримки важко або неможливо взагалі (від’ємний ефект відсутності критичної маси) [9, с. 92-93]. Сільськогосподарські виробники називають свої причини неефективності бюджетної підтримки галузі: вони її просто не отримують. Кошти розподіляються за тіньовими каналами в переважній більшості випадків на підтримку агрохолдингів [199].

Отже, оптимальним напрямом підвищення ефективності державного управління аграрним сектором в Україні слід вважати створення конкурентних основ розвитку сектору в умовах функціонування аграрних відносин ЄС, коли інтеграція до стандартів і правил ЄС зумовить природну конкуренцію, модернізацію та оптимальне управління.

Інтеграційні процеси українського аграрного сектору базуються у першу чергу на інтеграційних основах відносин з ЄС. Двосторонні відносини України з Європейським Союзом ґрунтуються на положеннях Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), що була підписана 1994 р. і набрала чинності 1998 р. Експорт з України до ЄС має право користуватися перевагами Генеральної системи преференцій (ГСП) з 1993 р. Визначено, що преференції ГСП зменшують митні тарифи ЄС на товари, імпортовані з України, до 2%, тоді як ставки для країн, що користуються режимом найбільшого сприяння, становлять приблизно 4% [66].

Українські підприємства-експортери сільськогосподарської продукції не використовують весь потенціал ГСП. Причини низького рівня використання преференцій - слабка поінформованість українських експортерів про можливості ГСП, складності виконання преференційних правил ЄС щодо визначення походження товарів і порівняно незначний розмір преференцій для деяких видів агропродовольчої продукції. Україна та ЄС зацікавлені в поглибленні торговельних відносин і створенні зони вільної торгівлі. З боку ЄС ця зацікавленість визначена можливістю посилення впливу в регіоні та доступу до нових ринків. Більшість торговельних угод у світі укладається щодо зон вільної торгівлі (ЗВТ): із чинних угод на них

72

припадають 84%, а із запропонованих та тих, за якими ведуться переговори, - 96%. Це пояснюється тим, що про зони вільної торгівлі простіше домовитися, вони потребують меншої координації зовнішньоекономічної політики, зберігають незалежність країн у формуванні митної політики щодо третіх країн, дають можливість розвести питання членства у межах митних союзів, спільних ринків, економічних союзів та розвитку простих форм міжнародної інтеграції [224].

Інтеграційні аграрні формування мають значні переваги та потенціал для подальшого розвитку в Україні та забезпечення зростання конкурентоспроможності українського аграрно-промислового виробництва у світі. В першу чергу це стосується великих аграрних холдингів як найперспективнішої та ефективнішої форми господарювання в аграрному секторі економіки України. їх діяльність відповідає сучасним вимогам організації, управління аграрним бізнесом і світовим глобалізаційним процесам. В умовах глобалізації світової економіки визначені детермінанти функціонування інтеграційних аграрних формувань в Україні є досить ситуативними відповідно до існуючих викликів та загроз глобального світу. Державна аграрна політика в умовах глобалізації світового продовольчого ринку має бути збалансованою, передбачуваною, враховувати інтереси великого, середнього і малого аграрного бізнесу в Україні та забезпечувати здорову конкуренцію. В умовах глобалізації світової економіки визначені детермінанти функціонування інтеграційних аграрних формувань в Україні є досить ситуативними відповідно до існуючих викликів та загроз глобального світу, які є мінливими та важко передбачуваними [70].

Пристосування до нових стандартів і правил торгівлі, що неодмінно пов'язано з поглибленням відносин із ЄС в рамках зони вільної торгівлі, потребуватиме від українських сільськогосподарських виробників збільшення витрат у короткостроковій перспективі. Однак у довгостроковій перспективі це сприятиме підвищенню конкурентоспроможності національної агропродовольчої продукції і, як наслідок, закріпленню своїх позицій на внутрішньому ринку та збільшенню експорту на світові продовольчі ринки [14]. Крім того, українські споживачі будуть мати доступ

73

до більш якісних і дешевих продовольчих товарів. Здійснення реформ, які є наслідком укладання угоди про вільну торгівлю з ЄС, посилять довіру іноземних компаній до української економіки, що буде сприяти припливу іноземних інвестицій в Україну, в тому числі і в її агропромисловий комплекс [224].

Фактичні реалії вітчизняних поглядів на місце експорту та імпорту товарів багато в чому є недосконалими, економічно невиваженими. За їх допомогою до останнього часу не вдавалося забезпечити бажаних сподівань щодо подолання кризи в зовнішньоекономічній діяльності галузей АПК, яка невиправдано затягнулася. Загальними ознаками кризи стали: різке розбалансування між експортом й імпортом, деформація; структури експорту й імпорту; стрімке падіння обсягів експорту товарів; формування структури експорту під впливом стихійних процесів; обмежена відтворювальна можливість експорту та структурний стан імпорту; порушення антимонопольного законодавства; недобросовісна конкуренція.

Саме тому зовнішньоекономічна діяльність підприємств АПК практично не інтегрована у світові процеси, а аграрні суб’єкти підприємництва втрачають зовнішній ринок [44].

Основними споживачами української аграрної продукції є країни ЄС, Росія, Білорусь, Ізраїль, Корея, Польща та ін. Найбільшим попитом на зовнішніх ринках користуються олійні культури, продовольча і фуражна пшениця, м’ясо і продукти його переробки. За даними Державного Комітету статистики, в 2012 р. Україна експортувала 12% всього обсягу експорту пшениці до Ізраїлю, 16 – до Кореї, майже 6 – до Швейцарії, Угорщини та країн СНД, близько15% - до країн ЄС. Експорт насіння соняшнику в 2012 році до Туреччини становив 17% всього обсягу експорту, країн ЄС – 65%, країн СНД – близько 2, до Марокко – 5, до інших країн – 11%. Для оптимального функціонування агропромислового комплексу та підвищення його конкурентоспроможності в умовах реалізації нової аграрної політики на ринкових засадах особливе значення має розбудова інфраструктури із залученням іноземних інвестицій, великих приватних капіталовкладень. Для створення сучасного конкурентоспроможного сільськогосподарського

74

виробництва в Україні суттєве значення має формування інноваційної культури в країні, механізму втілення на практиці. Осередком її формування в агропромисловому комплексі України могли б стати сільськогосподарські технополіси, створені принаймні по одному в кожному з регіонів нашої країни. Вони дозволять децентралізувати аграрний науково-технічний потенціал, стануть регіональними осередками технологічного розвитку, які об’єднають в науково-виробничий моноліт аграрні заклади освіти різних рівнів, науково-дослідні інститути і станції, підприємства різних форм власності з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції і сировини [188].

У цьому контексті необхідно констатувати, що Україна потребує розробки індивідуальної моделі державного регулювання конкуренції в аграрному секторі економіки, яка буде враховувати досвід інших країн та максимально відповідати національним ментально-культурним цінностям країни. Слушним є погляд П. Самуельсона, що стимулювання посилення конкуренції є найкращим засобом регулювання ринку й боротьби з недосконалою конкуренцією [174, с. 184]. У той самий час недостатній рівень розвитку ринкової економіки в Україні (причина макроекономічного рівня) та ще низький рівень підприємницької культури на багатьох підприємствах аграрного сектору (причина мікроекономічного рівня) доводять доцільність комплексного поєднання всіх підходів. Але ставка має робитися на стимулюванні конкуренції, і заходи в межах інших методів мають бути спрямовані на досягнення цілі – стимулювання конкуренції [199].

Українська модель державного регулювання конкуренції в аграрному секторі економіки, спрямована на розвиток конкурентного середовища в галузі, являє собою комплекс усіх наведених вище методів. Правильне поєднання методів забезпечить емерджентність розробленої моделі. Емерджентність - це наявність у системи властивостей цілісності (емерджентних властивостей), тобто таких властивостей, які не характерні складовим її елементам [95, с. 15].

Виклики, ризики та загрози, що пов’язані з глобалізацією, потребують

75

нової державної економічної політики, що враховує внутрішні потреби суб’єктів аграрного бізнесу, трансформації, тенденції світового продовольчого ринку та інтереси його гравців. Зараз в світі, з точки зору глобалізації світового продовольчого ринку, можна виділити дві групи лідерів: перша група - країни, в яких розвиток національної економіки забезпечується успішним функціонуванням агропромислового комплексу та іншими галузями (Росія, Бразилія). До другої групи належать Україна, Аргентина, Казахстан,тобто країни, в яких визначають значний потенціал агропродовольчого сектору економіки в розвитку національних економік. Україна є перспективним суб’єктом на світовому аграрному ринку: з населенням 46 мільйонів, 40 % світових запасів чорноземів, виробляє продовольства для 120 мільйонів людей, хоча потенційно може накормити 200-250 мільйонів. Конкурентоспроможність аграрного сектору економіки України забезпечується за рахунок діяльності інтеграційних аграрних формувань, в першу чергу аграрних холдингів, подальше домінування яких передбачається і в майбутньому [70].

Саме тому запровадження аграрної європейської системи в Україні – необхідна умова забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного аграрного сектора на європейському ринку. Однак система державної підтримки та регулювання сільського господарства в Україні надто деформована і відстає від цивілізаційного розвитку та від європейських стандартів. Україні потрібно орієнтуватись на нові підходи агарної політики ЄС, сформовані на основі великого досвіду, націлені на підтримку розвитку сільської території загалом. З метою забезпечення адаптації сільського господарства України до відкритої ринкової аграрної економіки необхідно, враховуючи національні (політичні, економічні, правові) традиції, створити ефективний механізм регулювання сільського господарства, окремих його галузей (рослинництво, тваринництво), обираючи перевірену в Західній Європі і США модель ведення екологічного сільського господарства (його ще називають органічним, біологічно чистим, зеленим, альтернативним, натуральним). Визначення України як аграрної держави дає можливість з одного боку розвивати її потенційні можливості, але з іншого боку, вплив

76

сучасних глобалізаційних постіндустріальних тенденцій спонукає до розвитку країни зі зменшенням використання даних можливостей. Прикладом даних процесів можуть бути еволюційні процеси в розвитку економік деяких країн Європейського Союзу починаючи з 60 – 70 років ХХ століття, що обумовлювались переходом аграрних держав з великим потенціалом до розвитку важкої промисловості та значного скорочення агропромислового комплексу [11].

Таким чином, інтеграційні процеси виступають каталізатором конкурентного розвитку аграрного сектору, що, безумовно, виступає позитивним стимулом для розвитку галузі в цілому. У цьому контексті важливим фактором виступають європейські стандарти щодо експорту аграрної продукції та системи забезпечення безпеки харчування, котрі змушують підвищувати якість продукції, тим самим стимулюючи технологічний розвиток аграрного сектору в цілому. Державне управління у цьому контексті повинно випрацювати ефективні механізми забезпечення технологічного розвитку аграрного сектору, що надасть конкурентоспроможності вітчизняній аграрній продукції. Саме тому дослідження механізмів державного управління є важливим напрямом формування ефективної державної політики розвитку аграрного сектору.

2.2. Механізми державного управління аграрним сектором в ЄС та можливості упровадження їх в Україні

Аграрний сектор в європейському співтоваристві та в Україні

представлений інтегрованими сільськогосподарськими й торговими структурами, котрі здійснюють виробничу та торговельну діяльність як на національному рівні, так і у експортно-імпортних операціях. Проте, український аграрний сектор протягом останнього часу засвідчив свою слабку конкурентоздатність, що говорить про неефективну державну політику щодо сільського господарства та аграрного сектору у цілому. Наразі актуальним питанням виступає побудова ефективних механізмів державного

77

управління розвитком аграрного сектору в умовах перспектив європейської інтеграції, що вимагає аналізу даних механізмів у ЄС та Україні.

Досягнення високорозвинених країн в аграрній сфері переконливо свідчать про ефективність структури сільського господарства, яка створена і функціонує на засадах приватної власності на землю і засоби виробництва. Упродовж десятиліть, в умовах агресивної конкуренції, вона постійно вдосконалювалась і нині в багатьох країнах, судячи з показників, набула оптимального вигляду. Узагальнюючи досвід організації аграрного виробництва, можна виділити основні риси, в тій чи іншій мірі характерні для різних країн, не дивлячись на різноманітність соціально-економічних і ґрунтово-кліматичних умов та національних традицій. Тобто визначити фундамент, на якому будується вся структура аграрного сектору. Це – сімейні ферми різних типів, різноманітні сільськогосподарські кооперативи, інтеграція аграрних і агропереробних підприємств і, що особливо важливо, економічне середовище, найбільш сприятливе насамперед для сільськогосподарських товаровиробників [191].

Зважаючи на поліаспектний характер аграрного ринку, можна припустити, що державне регулювання його функціонування та розвитку матиме різне спрямування, залежно від якого формується сукупність управлінських і регуляторних методів і відповідний механізм управління. У дослідників немає єдиної точки зору щодо визначення переліку механізмів регулювання аграрного ринку та їх змістової характеристики. Інколи всю сукупність методів державного регулювання, функції, які виконує держава за допомогою цих методів, принципи державного регулювання, його цілі та організаційну структуру суб’єкта регулювання дослідники розглядають як єдиний механізм [121, с. 41]. У деяких випадках механізми державного управління розвитком аграрного ринку розрізняють, виходячи зі специфіки методів, за допомогою яких держава здійснює вплив на об’єкт регулювання. За цим критерієм найчастіше виокремлюють адміністративний, правовий, економічний механізми [213]; організаційно-правовий, фінансово-економічний, адміністративний [111] або адміністративний, нормативно-правовий, економічний та інші [115].

78

Очевидно, що мінливий характер ринкового середовища унеможливлює застосування одних і тих же механізмів для регулювання аграрного ринку (його функціонування чи розвитку) протягом тривалого часу. Спостерігається зміщення акцентів у використанні управлінських і регуляторних методів, зміна цілей і спрямування, ступеня проникнення в господарське життя шляхом його регламентації, що й обумовлює різноманітність механізмів регулювання, які застосовуються в аграрній сфері [10, с. 53].

Виходячи з різних критеріїв, можна запропонувати таку класифікацію механізмів державного управління аграрним сектором:

1. За цільовою спрямованістю: механізм створення умов для діяльності суб’єктів аграрного ринку; механізм підтримки товаровиробників сільськогосподарського сегменту аграрного ринку.

2. За сукупністю регуляторних методів: адміністративний; економічний; організаційно-правовий; інформаційно-технологічний.

3. За вектором впливу на параметри ринку: механізм підвищення параметрів; механізм зниження параметрів.

4. За просторовою спрямованістю: ендогенний; екзогенний. 5. За характером дії: компенсаційний; захисний; попереджувальний;

комплексний. В якості структурних елементів механізму державного управління як

наукової категорії багатьма дослідниками виділяються цілі та принципи регулювання, методи і важелі, а також функції суб’єктів регулювання [127; 213].

Слід визначити, що результативність реалізації механізмів державного управління аграрним сектором пов’язана зі здатністю системи державного управління долати конфлікти, які неминуче виникають між державними установами одного рівня (наприклад, міністерствами) і органами державної влади центрального, регіонального та місцевого рівнів. Хоча галузеві органи управління покликані захищати інтереси всього суспільства, виконання ними специфічних функцій, обумовлених сферою діяльності, нерідко має суперечливий характер [10, с. 54].

79

Таким чином, на наш погляд, механізми державного управління аграрним сектором – це система взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування з організаціями і підприємствами та господарствами аграрного сектору щодо забезпечення ефективного функціонування аграрного сектору щодо виробництва і реалізації аграрної продукції та стандартизації якості такої продукції з метою забезпечення безпеки харчування, яка базується на впровадженні стандартів і норм ЄС.

Механізми державного управління аграрним сектором у розвинутих країнах спрямований на посилення регуляторної ролі держави та протекціонізму, підтримку прибутків фермерів, забезпечення населення доступними та якісними продуктами харчування, розвиток сільських територій та аграрної інфраструктури, сприяння становленню крупнотоварного виробництва, проведення природоохоронних заходів. Тому досвід зарубіжних країн засвідчує необхідність поступової переорієнтації заходів державного регулювання національного аграрного ринку у напрямі застосування програм підтримки розвитку сільських територій, споживчого попиту на українську сільськогосподарську продукцію та продовольство, стимулювання крупнотоварного виробництва, реалізацію екологічних проектів [123, с. 19].

Серед інших елементів державного управління розвитком аграрного сектору, у першу чергу, досвід функціонування механізмів у ЄС базується на фінансовій складовій. Безперечно, фінансові можливості, будучи ресурсною основою, забезпечують адміністрування господарювання суб’єктів, забезпечують стандартизацію та безпеку харчування, функціонування експортно-імпортних операцій та інших особливостей функціонування аграрного ринку у ЄС.

Фінансування видатків на сільське господарство в ЄС здійснюється переважно наднаціональними установами, адже САП ЄС є наднаціональною політикою. Відтак, видатки на аграрний сектор провадяться як напряму через Європейський Фонд Гарантій сільському господарству та Європейський фонд сільського розвитку, так і побічно через структурні фонди співтовариства. Слід зазначити, що Європейський фонд сільського розвитку

80

доповнює національні, регіональні та місцеві заходи, які відповідають пріоритетам усього союзу, тому Європейська Комісія та держави-члени спільно управляють його витратами. Відповідно, кожна держава ЄС надає національний стратегічний план на, що відповідає стратегічним цілям, затвердженим Співтовариством. Відтак, можна констатувати, що важливим принципом Європейського Союзу у сфері управління другим “стовпом” САП є принцип компліментарності, що полягає у співучасті наднаціональних та місцевих фондів у фінансуванні витрат на регулювання аграрного сектору економіки співтовариства. Так, держави-члени можуть додатково направляти від 20-ти до 50 % коштів з національних бюджетів на професійне навчання для фермерів, модернізацію фермерських господарств, підвищення доданої вартості аграрних продуктів, агроекологічні платежі та виплати на заліснення територій, розвиток мікропідприємств на селі, заохочення сільського туризму, стратегії локального розвитку тощо. Таким чином, це гарантує додаткове фінансування сільської місцевості у розмірі від 19,24 до 48,1 млрд. євро. Більше того, непряма підтримка сільському господарству ЄС на умовах компліментарності (від 50-ти до 85 %) направляється і через структурні фонди співтовариства – Європейський Фонд Регіонального Розвитку, Європейський Соціальний Фонд та Фонд Згуртування. Вплив таких дотацій на фермерів важко переоцінити, адже модернізація інфраструктури знижує витрати аграрних виробників і підвищує їх конкурентоспроможність [139, с. 173]. Більше того, згідно з правилами, затвердженими у Постанові Комісії ЄС № 794/2004 від 21 квітня 2004 р. країнам дозволяється надавати підтримку аграрному сектору і з національних джерел, якщо вони не порушують засади конкурентної політики ЄС [234].

Очевидно, що рівень та джерела видатків на САП мають трансформуватися після прийняття нової фінансової перспективи, що здійснено у 2013 р., відповідно зміниться і рівень компліментарності. На думку І. Мехметі, на формування САП у майбутньому значно впливатимуть національні та європейські неурядові організації, які впродовж багатьох років активно критикували цю наднаціональну політику [139, с. 173].

81

Окрім програм фінансування у рамках політики САП у ЄС застосовуються такі витримані часом механізми, як продуктові програми, які за своєю сутністю є надто складними і передбачають використання різних механізмів підтримки виробників окремих видів продукції сільського господарства. Для основних видів сільськогосподарських культур та тваринницької продукції застосовують механізми інтервенцій і прямих виплат в дохід фермерів. При такому підході інтервенційні ціни встановлюються нижче ринкових цін. Це характерно для виробників зернових, білкових і маслинних культур, рису, телятини і молока. Політика щодо м’ясного скотарства дещо відрізняється, зокрема, підприємства індустріального характеру не можуть претендувати на прямі виплати в дохід. Політика ціноутворення в аграрному секторі економіки країн Європейського Союзу виділяється особливістю, оскільки враховує умови кризи надвиробництва сільськогосподарської продукції, що зумовлює потребу підтримки національних товаровиробників. З цією метою Європейська Комісія співтовариства періодично регулює ціни за наступними категоріями:

– бажані ціни, які поділяються на індикативні та орієнтовані. Індикативні застосовуються для зернових, молока, цукру, маслинової олії, соняшника, а орієнтовані - для великої рогатої худоби, вина; цільові - для тютюну;

– мінімальні ціни імпорту, які включають порогові і використовуються для зерна, цукру, молочних продуктів, маслинової олії;

– довідкові, для фруктів, овочів, вина, деяких рибних продуктів; та шлюзові – для свинини, яєць, птиці [5, с. 13].

Європейський Союз розробив спеціальні методи підтримки доходів, які включають досить високі внутрішні ціни на продовольчі товари і нагромадження надлишкових запасів цих товарів, що реалізуються за межами союзу за демпінговими цінами [5, с. 13].

На теперішній час, європейські фермери управляють своїм ціновим ризиком виключно за допомогою ринку ф’ючерсів та опціонів. А ціни на сільськогосподарську продукцію на ринку ЄС формуються виключно під впливом попиту та пропозиції і корелюються з іншими світовими цінами.

82

Хоча слід зазначити, що ЄС продовжує практику використання тарифних надбавок на сільськогосподарську продукцію, яка імпортується до країн спільноти за цінами нижче світових (система розрахунку референтних цін затверджена Європейською комісією) [169].

Підтримка високих цін всередині ЄС – один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, тому було ухвалене рішення про деяке зниження цін. Так, наприклад, уведені прямі доплати фермерам у випадку неперевищення досягнутого попереднього рівня виробництва ними продукції. Державні виплати здійснюються з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва [221].

Одним з головних механізмів у системі державного регулювання аграрного ринку в зарубіжних країнах є підтримка відповідного рівня цін і цінової рівноваги. Система регулювання цін спрямована па підтримку фермерських цін на рівні, що дозволяє товаровиробникам не тільки відшкодовувати власні витрати на виробництво, а й вести розширене відтворення [179, с. 96].

Спільна аграрна політика ЄС, окрім інших механізмів, передбачає використання для регулювання аграрного ринку такий інструмент, як квотування. Сутність його в тому, що підтримка цін на продукцію веде до її надвиробництва, тому вводяться квоти на виробництво її певних видів (молоко, цукор, спирт, крохмаль) з метою збереження високого рівня внутрішніх цін, недопущення надвиробництва, а також зниження витрат з бюджету ЄС [179, с. 96].

Як механізми державного управління аграрним сектором у зарубіжних країнах реалізуються також програми, які мають за мету пряму підтримку доходів фермерів, зокрема програми компенсаційних платежів, гнучких виробничих контрактів, страхування. Програма компенсаційних платежів сприяла підвищенню доходів виробників, захистивши їх від непередбачених коливань кон’юнктури ринку. У країнах ЄС здійснюється допомога у формі субсидій виробникам високоякісних сортів пшениці, що обмежує площі вирощування зернових відповідно до встановлених квот; виробникам „малого зерна” (рису, ячменю, вівса, кукурудзи тощо) дотується до 50% ціни

83

молока, виробленого в межах установлених квот. Важливе значення в регулюванні розвитку АПК має податкова полі-

тика. Податкова система в країнах Заходу досить складна, для вітчизняної економіки прийнятні лише основні принципи оподаткування в аграрному секторі цих країн. У багатьох країнах податкова система не орієнтована на стягнення ПДВ для сільськогосподарської продукції, і сільськогосподарські товари як такі практично не підлягають оподаткуванню: реалізується принцип, що податок на додану вартість має сплачуватися не на кожному етапі розподілу продукту, а на його кінцевій стадії, коли товар набуває остаточної споживчої вартості. Це економічно більш справедливо і одночасно є регулятором споживання [5, с. 14].

Отже, державне управління аграрним сектором в країнах з розвиненою ринковою економікою – складний механізм, що включає різноманітний інструментарій, який впливає на доходи фермерів, структуру сільськогосподарського виробництва, фінансово-кредитну систему. Через сукупність різних заходів і програм держава впливає на всі сторони діяльності фермерських господарств. Інакше кажучи, державне регулювання – це система важелів і стимулів, за допомогою яких держава бере участь у ринкових процесах на правах суб'єкта ринкових відносин, забезпечуючи стійкий розвиток агропромислового виробництва [75].

У кожній країні з ринковою економікою склалася своя модель аграрної економіки. Відповідну специфіку має й аграрна політика за такими ознаками, як масштаби, напрями (функції), механізми та важелі їх реалізації. Спільними напрямами аграрної політики держави в економічно високорозвинених країнах є [111]:

1) регулювання земельних відносин з метою збереження та підвищення родючості земель, здійснення природоохоронної діяльності;

2) розробка та реалізація продовольчої програми з метою забезпечення безпеки країни, яка полягає в досягненні оптимальної для національних умов комбінації політичних, економічних, соціальних, культурних, психологічних й інших факторів, спрямованих на найбільш повне забезпечення населення продуктами харчування згідно з медичними

84

нормами споживання калорій, амінокислот і мікроелементів. Саме загроза продовольчої залежності від інших країн вимагає особливої уваги до агропромислового виробництва з боку кожної держави. Ступінь втручання держави залежить від ефективності аграрного бізнесу в тій чи іншій країні;

3) контроль за якістю продукції; 4) регулювання аграрного ринку в основному економічними методами. За сучасних умов у розвинених країнах ціни формує ринковий

механізм. Держава здійснює лише підтримку цін, а точніше, доходів сільськогосподарських товаровиробників, цілеспрямоване формування належних умов виробництва та збуту аграрної продукції, соціально-економічну їх підтримку. Для цього у механізмі державного управління використовується найрізноманітніший арсенал методів, засобів та важелів, наприклад:

– гарантовані або заставні ціни на основні види сільськогосподарської продукції; скорочення обробітку земельних площ; квотна система регулювання ринку деяких продуктів;

– використання спеціальних доплат і субсидій з метою пристосування аграрного виробництва до природного середовища, а також субвенції для структурної перебудови;

– сприяння науково-технічному прогресу у сільському господарстві, підготовка кадрів, створення виробничої та соціальної інфраструктури [75].

У той же час вітчизняна практика державного управління аграрним сектором засвідчує суттєві відмінності з практикою ЄС й інших розвинених країн. Принцип природної конкуренції та демонополізації у запровадженні аграрної політики не відобразився у повні мірі у безпосередніх формах і засобах стимулювання розвитку аграрного сектору.

Узагальнюючи тенденції зміни впливу органів державної влади на розвиток аграрного сектору економіки України за останній період, І.І. Княженко констатує наступне: по-перше, вся історія господарських реформ свідчить, що механізм ринкового регулювання часто замінювався механізмом державного управління аграрним сектором, і навпаки; по-друге, в основі будь-якої господарської реформи було вирішення проблеми

85

поєднання механізмів державного і ринкового регулювання аграрного сектору; по-третє, залежно від глибини вирішення цієї проблеми, визначався напрям реформ та її результати; по-четверте, результативність реформ в аграрному секторі залежала від стабільності соціально-політичної ситуації в країні [87].

Аналізуючи механізм державного управління аграрним сектором в

Україні, С.В. Майстро наводить елементи механізму державного

регулювання аграрного ринку, які вчений розглядає як спосіб застосування

заходів впливу суб’єкта регулювання щодо оптимального доповнення (за

необхідності) дії ринкового механізму, для подолання наслідків “провалів”

ринку та деформацій аграрного ринку, і забезпечення необхідного рівня

національної безпеки – економічної, продовольчої, екологічної, сировинної,

енергетичної, виконання поставлених перед суспільством цілей та завдань

[123, с. 12-13].

У цьому контексті необхідно зазначити, що вчений дані механізми

висвітлює як сукупність інструментів державного впливу, які суб’єкт впливу

(держава) використовує за допомогою відповідних методів, котрі базуються

на певних принципах. Вчений зазначає, що цілі і функції державного

управління агросектором зумовлюють форми цього управління, які виражені

на його, погляд, у бюджетно-податковій, кредитно-грошовій, ціновій та

адміністративно-економічній формах. Проте, на наш погляд, поза увагою

дослідника залишилася така важлива форма, як соціальна, оскільки розвиток

соціальної інфраструктури села, соціального рівня населення й сільських

територій в цілому є пріоритетним напрямом державної політики у аграрній

сфері.

Загалом позиції вчених і практиків суттєво розходяться у концепції

роботи складових механізмів державного управління аграрним сектором.

Зокрема М.О. Пухтинський зазначає, що механізм реалізації концепції

державного управління аграрним сектором економіки має містити наступні

елементи: законодавче забезпечення; бюджетно-фінансове регулювання

86

розвитку аграрного сектора економіки регіону; розробка і реалізація

державних регіональних програм щодо розвитку аграрного сектора;

бюджетна підтримка АПК регіону з метою забезпечення продовольчої і

економічної безпеки; забезпечення стабільності функціонування АПК

регіону за рахунок підтримки міжрегіонального та прикордонного

співробітництва [164, с. 69].

Інший дослідник В.М. Бабко виділяє основні складові формування

інституційного забезпечення׃ нормативно-правова база, система державного

управління та інструментарій державного управління, а також низку

чинників – національних і глобальних, – які впливають на формування

інституційного забезпечення аграрної сфери. До внутрішніх чинників автор

відніс׃ ресурсний потенціал, фінансові, маркетингові, виробничі, історичні,

соціально-психологічні, організаційно-структурні та інші. До зовнішніх –

глобалізаційні, геополітичні, вплив міжнародних організацій і ринків та інші

[15, с. 161]. У той же час Л.М. Васільєва пропонує поділ інструментів

державного управління аграрним сектором на інструменти для підвищення

ефективності аграрного виробництва та інструменти щодо забезпечення

соціальної захищеності сільського населення та розвитку соціально-

виробничої інфраструктури сільських територій [20, с. 34].

Враховуючи підходи вчених, на наш погляд, механізми державного

управління аграрним сектором в Україні представлені сукупністю

організаційно-функціональних установ, серед яких органи державної влади

займають чільне місце. Органи державної влади, будучи основними

елементами державного управління аграрним сектором, у даній сфері

відносин представлені Верховною Радою України, органами виконавчої

влади та органами місцевого самоврядування.

Верховна Рада України у процесі державного управління агарним

сектором здійснює, у першу чергу, регуляторну функцію. Після

проголошення незалежності в Україні було прийнято низку законів, які стали

підставою для проведення сільськогосподарських реформ. До таких можна

87

віднести наступні Закони України: “Про фермерські господарства”, “Про

форми власності на землю”, “Про колективні сільськогосподарські

підприємства”, Постанову Верховної Ради України “Про земельну реформу”,

Земельний Кодекс та ще низку нормативно-правових актів, направлених на

створення правового поля для реструктуризації аграрного сектора. У Законі

України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015

року” від 18.10.2005 №2982-15 [64] визначені основні засади державної

аграрної політики, спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного

сектору національної економіки на період до 2015 року, системності та

комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної

політики всіма органами державної влади та органами місцевого

самоврядування. Проте, слід погодитись з І.І. Шкуратовою у тому, що

нормативно-правове середовище агропромислової діяльності в українській

економіці відрізняється незавершеністю і нестабільністю [219, с. 8].

На центральному рівні до системи органів виконавчої влади щодо

державного управління аграрним сектором економіки України належать:

Міністерство аграрної політики та продовольства України України; державні

комітети: Державний комітет із земельних ресурсів України, Державний

комітет лісового господарства України, Державний комітет водного

господарства України; урядові органи, підвідомчі комітети України; всі

дорадчі органи при названих органах виконавчої влади. Суб’єктом

управління в організаційному механізмі державного управління аграрним

сектором на рівні області є Головне управління агропромислового розвитку,

яке має завдання, функції, повноваження, організаційну структуру,

компетенцію персоналу [219, с. 9].

У той же час до органів місцевого самоврядування, котрі здійснюють

управлінський вплив на аграрний сектор, слід віднести обласні ради міські

ради, районні ради та районні у містах ради, а також селищні і сільські ради.

Органи місцевого самоврядування здійснюють безпосередній вплив не тільки

на економічні процеси в аграрному секторі (орендні відносини, місцеві

88

податки тощо), а й дуже визначний вплив у соціальній сфері розвитку

сільських територій.

Системоутворюючі механізми державного управління аграрним

сектором в Україні зумовлені, у першу чергу, функціональним

призначенням. У цьому контексті В.І. Юрченко виділила наступні

функціональні особливості механізмів державного управління

інтеграційними процесами у аграрній сфері: визначення основних цілей і

завдань інтеграції в конкретних економічних умовах; оцінка різних форм

інтеграції і вибір найбільш адекватної системи інтеграційних зв’язків, що

відповідає формі, виду власності й способу господарювання міжрегіональної

структури і її учасників; визначення специфіки економічних відносин за

вибраної форми інтеграції; обґрунтування основних напрямів розвитку

інтегрованої структури; визначення джерел розвитку інтегрованих структур і

їх учасників за напрямами діяльності; розробка системи заходів, які

підвищують ефективність інтегрованого формування. Ці функції автор

поєднує із оптимізацією таких механізмів державного управління

агросектором, як законодавчо-нормативна база; бюджетно-фінансове

регулювання регіонального розвитку; реалізація державних регіональних

програм; створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у

певних регіонах; розвиток міжрегіонального та прикордонного

співробітництва [226, с. 5-7].

На наш погляд, механізми державного управління аграрним сектором в

Україні можуть бути виражені як сукупність взаємозалежних елементів,

котрі здійснюють регулюючу, оптимізаційну та контрольно-забезпечувальну

функції відносно функціонування аграрних підприємств і господарств усіх

форм власності щодо підвищення експортного потенціалу,

конкурентоздатності, рентабельності й прибутковості підприємств аграрного

сектору. Системоутворюючі функціональні зв’язки елементів механізмів

державного управління аграрним сектором України представлені на рис.

2.2.1.

89

Рис. 2.2.1. Функціонування механізмів державного управління

аграрним сектором України (розроблено автором)

Злагоджена система роботи механізмів державного управління

покликана забезпечити ефективність роботи аграрного сектору в цілому. В

умовах європейської інтеграції механізми виконують завдання забезпечення

конкурентоздатності вітчизняної продукції, у першу чергу, у процесі її

експорту. Тому критерії визначення ефективності роботи даних механізмів

виступають індикаторами функціонування аграрної політики в цілому.

Вважається, що одним із головних критеріїв ефективності державного

управління аграрного сектору є оптимальне досягнення поставлених цілей

аграрної політики держави. Проте, формулювання стратегічних цілей

аграрної політики не дає точних і однозначних економічних орієнтирів для

Аграрні підприємства, господарські товариства та аграрні господарства

Верховна Рада України

Виконавчі органи влади

Органи місцевого самоврядування

Регулююча функція

Оптимізаційна функція

Контрольно-забезпечувальна

функція

Експортний потенціал, конкурентоздатність, рентабельність, прибутковість

Стандартизація, сертифікація, безпека харчування, цінорегулювання, фінансування, кредитування, технологічне

оновлення, оподаткування, соціальний розвиток

90

розробки стратегії розвитку аграрного сектора. Саме тому виникає

необхідність конкретизувати цільові установки через введення цілей

нижчого рівня та відповідних вимірників (показників). Таким чином, за

рівнем досягнення цілей реалізації аграрної політики визначаються критерії

так званої цільової ефективності - рівень відповідності функціонування

досліджуваної системи її цільовому призначенню, а також рівень досягнення

визначених цілей. У цьому контексті П.В. Маслак зазначає, що „...поняття

цільової ефективності ... коректне тільки в тому випадку, якщо є можливість

відділити цілі від функціонування системи (її затрат і результатів)” [134,

с.81].

У залежності від рівня управління аграрним сектором економіки,

можна виділити: загальнодержавний - на якому визначається ефективність

державного управління для всього суспільства і сільського господарства в

цілому; регіональний - ефективність державного управління для окремих

регіонів; галузевий - пов’язаний з поліпшенням соціально-економічного

стану сільського господарства в цілому та його підгалузей; корпоративний -

ефективність державного управління для окремих товаровиробників, їх

об’єднань, груп і населення з різноманітними інтересами [22, с. 115].

У нашому розумінні критеріями ефективності роботи механізмів

державного управління аграрним сектором виступають економічні

показники та маркетингові позиції сектору. До економічних показників

необхідно віднести рентабельність сектору, рівень інтегративності

підприємств та рівень їх інноваційного технічного оснащення. Маркетингові

позиції аграрного сектору включають у себе, у першу чергу,

конкурентоспроможність та цінова автономність від кон’юнктури ринку. Ці

суто економічні показники є квінтесенцією державної аграрної політики.

Отже, досліджуючи механізми державного управління аграрним

сектором в ЄС і Україні, необхідно зазначити, що європейська практика

характеризується, у першу чергу, такими особливостями механізмів, як

91

фінансовий вплив на розвиток сектору (інтервенції, фінансування, дотації

тощо) у рамках середньострокових і довгострокових програм розвитку,

стандартизація умов щодо якості продукції та безпеки харчування, а також

пріоритети щодо соціально-економічного розвитку сільських територій.

Натомість вітчизняні механізми державного управління аграрним сектором

представлені системою державних і самоврядних органів, котрі здійснюють

більше регуляторну політику, ніж політику фінансово-організаційної

підтримки, що і пояснює значне економічне відставання українського

аграрного сектору від європейської практики. У цьому контексті

необхідності набуває переорієнтація пріоритетів державних програм та

нормативної бази від регуляторної до стимулюючо-забезпечувальної функції,

що дозволить синхронізувати основні напрями аграрної політики України та

ЄС.

2.3. Взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і державного

управління у аграрному секторі в умовах упровадження європейських

стандартів

Аграрний сектор України, будучи специфічною сферою

господарювання, є одним з найбільш вразливих під впливом різноманітних

факторів, починаючи від ринкової кон’юнктури і закінчуючи природно-

кліматичними процесами у країні. З огляду на це державна підтримка

виступає необхідним інструментом оперативного втручання у стабільність

функціонування аграрного господарства, управлінська діяльність якої

повинна бути спрямована на мінімізацію ризиків у процесі інноваційного

розвитку аграрного сектору в умовах тотальної конкуренції у ринковому

середовищі.

У цьому контексті слід погодитись із дослідниками у тому, що

закономірною метою державного управління аграрним сектором є

92

розв’язання базових проблем перехідного етапу реформаторського процесу

на шляху до євроінтеграції. До таких проблем в Україні наукова думка

відносить демонтаж будь-якого прояву централізовано-командної системи,

сполучення державного регулювання і ринкових регуляторів, адаптацію

державної політики регулювання до дії економічних законів і

закономірностей аграрної сфери. Особлива гострота цієї закономірності

обумовлена тим, що в перехідній економіці, в межах якої відбувається

аграрна реформа, неминуче виникає поєднання різних систем управління

[147, с. 20-25; 221, с. 7-16].

Об'єктивні складності пристосування сільськогосподарського

виробництва до умов ринку ставлять перед державою питання про

особливий статус аграрної галузі в межах існуючого економічного режиму.

Широке обговорення проблем аграрної політики на міжнародному рівні,

насамперед, питань світової торгівлі сільськогосподарською продукцією,

сировиною і продовольством, свідчить про існування в цьому відношенні

різних доктрин і, в остаточному підсумку, про жорстку економічну боротьбу

держав, що дотримуються різних стратегій аграрного розвитку з огляду на

власні інтереси. Ці розбіжності зводяться до протистояння двох підходів, які

умовно можна поділити на модель вільної торгівлі і модель аграрного

протекціонізму [19, с. 67].

Дані розбіжності також пояснюються тим, що, як стверджує

О.В. Алейнікова, на ієрархічних рівнях управління можуть існувати і

протиріччя, що викликано різними економічними інтересами [6]. Адже, на

погляд О.М. Гатауліна “…кожний ієрархічний рівень являє собою відносно

економічно відособлену підсистему, в якій об’єктивно з’являється власна

мотивація поведінки, своя локальна мета діяльності. Внаслідок чого

спостерігається на всіх ієрархічних рівнях подвійність цілей та подвійність

критеріїв ефективності державного регулювання. Аналіз подвійності цілей

дозволяє визначити в економічних системах управління головне протиріччя –

93

протиріччя між загальносистемними та локальними цілями. Якщо елементи

системи механізму регулювання розбалансовані (наприклад, ціни на деякі

види сільськогосподарської продукції сформувались нижче собівартості

виробництва), то дана система буде діяти всупереч загальносистемній меті

задля досягнення локальної цілі. Тому ринок не може автоматично усувати ці

протиріччя без втручання держави” [33, с. 9].

Отже, об’єктивність тверджень про те, що ринковий механізм і

державне регулювання розвитку аграрної сфери є взаємодоповнюючими

елементами сучасної економіки в Україні виступає очевидним фактом.

Держава повинна виконувати лише ті функції, яких не може забезпечити

ринок, тому за нею завжди зберігатимуться такі основні завдання, як

створення правової бази, захист конкуренції та права власності, розподіл і

перерозподіл доходів. Змінюються лише пріоритети регулювання, оскільки

кожний конкретний період часу потребує різних цілей, які повинні

співпадати з сучасними підходами та принципами державного регулювання

економіки. Державне втручання в аграрне виробництво, з нашого погляду,

має бути раціональним – надмірність або недостатність заважають розвитку,

породжуючи негативні тенденції й наслідки, які спостерігаються у сучасний

період [12, с. 140].

Серед дослідників існує дискусія щодо необхідності і ступеня впливу

державного управління на ринковий характер розвитку аграрного сектору.

Наприклад, Т.А. Д'якова не погоджується з думкою вчених-економістів, які

говорили, що процес розв’язання проблеми участі держави в розвитку

відтворення суспільного виробника має поступовий характер, ні з тим, що в

питаннях формування концептуальних підходів щодо напрямів і сутності

здійснення аграрної реформи в Україні відстоюють твердження про найвищу

готовність агропромислового виробництва країни до освоєння ринкових

відносин практично без участі державної підтримки. Розвиток аграрного

виробництва вже на початковій стадії здійснення глибоких соціально-

94

економічних перетворень переконливо довів, що без активної

цілеспрямованої участі держави освоєння ринкових відносин стало не тільки

безперспективним, а й практично нереальним [43, с. 49]. Слід підтримати

дану позицію вченої з огляду на твердження про те, що лише досконала

ринкова економіка має унікальні властивості: здатність при мінімальному

адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою

забезпечувати збалансованість попиту та пропозиції, швидко реагувати на

зміну господарської кон’юнктури, стимулювати підприємництво.

Погоджуємося також у тому, що стихійний ринок може спричинити

інфляцію, кризові явища тощо, що наочно продемонстровано економікою в

Україні.

Основоположними чинниками формування сучасних структури,

складу, функціональних повноважень та ролі суб’єктів управління аграрною

економікою різних секторів (держави, бізнесу та громади) стали:

− з одного боку, розрив у традиції саморегулювання (самоорганізації),

кооперації на добровільних засадах, визначений періодом командно-

адміністративних відносин;

− з іншого, - практика функціонування вертикальних та

горизонтальних інтеграційних формувань, організації розвитку галузей

аграрного сектора “зверху – донизу”, де господарська діяльність

здійснювалась як елемент єдиної планової економічної системи, наявність

систем галузевого і територіального управління на мезорівні, наділених

повноваженнями визначати плани (програми) розвитку відповідних галузей і

комплексів та координувати їх виконання (як-то галузеві об’єднання тощо);

− лібералізація економічних відносин і необхідність господарюючих

суб’єктів переорієнтуватися на самостійне визначення стратегічних

пріоритетів і оперативних завдань розвитку бізнесу відповідно до заданих

інституційних умов [91, с. 122].

95

За період становлення ринкових відносин створилися передумови до

самоорганізації суб’єктів господарювання. Еволюція форм організації

управління свідчить про наявність та періодичну актуалізацію змішаних

форм управління галузями, тобто таких структур, де поєднується державний

вплив і самоврядна господарська ініціатива. Такі структури стають

ефективним інструментом забезпечення дієвого та оперативного управління

галузевою економікою за достатньо низьких транзакційних витрат.

Гібридизація форм управління характерна для галузей, де продукція має

соціальне значення, аграрний сектор економіки відіграє помітну роль у

формуванні ВНП, первинний виробник потребує сприяння у економічних

відносинах з аґентами. Дані характеристики в повній мірі відповідають

аграрному сектору (який відповідно до ст. 1 Закону України “Про основні

засади державної аграрної політики” визначається як “сільське та рибне

господарство, харчова промисловість і перероблення сільськогосподарських

продуктів” [90, с. 286]).

Необхідно зазначити, що взаємодія механізмів ринкового

саморегулювання і державного управління у аграрній сфері конкретизується

у функції державного впливу на стимулювання розвитку ринкових

механізмів саморегулювання, на чолі яких знаходиться такий

основоположний показник, як конкурентоздатність.

Зміст даної функції державного управління розкривається

І.О. Волковим в таблиці і являє собою сукупність заходів впливу на

виробничі і соціальні процеси в сільському господарстві через розвиток

відносини власності, бюджетну і податкову політику, систему пільгового

кредитування і цінове регулювання [27, с. 82].

96

Таблиця 2.3.1. Економічні методи державного управління

економікою АПК при переході до ринкових відносин [27, с. 82]

Групи методів Зміст

1. Розвиток відносин власності

- завершення юридичного оформлення прав власності на землю всіх категорій власників; - забезпечення умов реалізації прав власності власників земельних та майнових паїв; - створення реальних умов перехресного володіння власністю підприємств агропромислових формувань.

2.Бюджетна політика

- створення спеціальних фондів державної підтримки на державному та регіональному рівнях по забезпеченню: - гарантована закупівля сільськогосподарської продукції, придбання матеріально-технічних ресурсів, страхування врожаю, розвиток соціальної сфери села, регулювання зовнішньоекономічних відносин; фінансування робіт по збереженню плодючості ґрунтів та виробництва продукції в малообжитих районах і на гірших землях.

3. Оподаткування - встановлення єдиного земельного податку для всіх сільгосптоваровиробників; - введення пільгового оподаткування всім юридичним і фізичним особам, що вкладають кошти в розвиток підприємств АПК.

4. Кредитування - на період відновлення паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію забезпечити доступ до довгострокового кредитування аграрної сфери на пільгових умовах; - реструктуризація заборгованості за кредитами.

5. Ціноутворення - впровадження в практику закупівлі сільгосппродукції до державних ресурсів за гарантованими цінами; - введення часткового дотування підприємств переробної та харчової промисловості для підтримки роздрібних цін на харчування на рівні цін споживчої корзини; - забезпечення прибутковості сільгоспвиробникам на рівні розширеного відтворення через цінові та позацінові регулятори.

97

Отже, на наше переконання, забезпечення зазначених напрямів

державного впливу створить платформу для фінансової стійкості

підприємств аграрного сектору. Головний принцип, який тут має

відстоюватись, – створення умов гнучкості щодо податкових зобов’язань

підприємств аграрного сектору, які повинні бути побудовані на податкових

канікулах для новостворених підприємств та пільговому оподаткуванні щодо

інвестування у сектор агропромислового комплексу. Дані заходи повинні

стати передумовою щодо підвищення рентабельності вітчизняних

агропромислових підприємств. Проте, рентабельність підприємств виступає

тільки складовою їх конкурентоздатності на зовнішніх ринках.

В умовах членства в СОТ українські виробники одержали значні

можливості для захисту своїх інтересів. Тому значну увагу в цих умовах

необхідно приділяти розвитку зовнішньоторговельних відносин нашої країни

з основними торговельними партнерами та міжнародними організаціями,

особливо в аграрній сфері. На жаль, структура органів державної влади в

Україні ще не пристосована для ефективного просування інтересів

національних виробників на зовнішніх ринках. Тому доцільним є створення

відповідних структурних підрозділів у даній сфері державного управління.

Структура подібних відомств має бути орієнтована насамперед на

відстоювання інтересів національних виробників шляхом створення

сприятливих торговельних режимів у межах багатостороннього

торговельного діалогу й на захист від торговельних обмежень на зовнішніх

ринках. Тому, на наш погляд, в умовах членства України в СОТ та процесу

європейської інтеграції доцільним є створення центрального органу

виконавчої влади, який би відповідав за розробку й стратегічну реалізацію

зовнішньоекономічної і торговельної політики й координував діяльність

інших державних органів у цій сфері. Цим центральним органом виконавчої

влади, підпорядкованим Кабінетові Міністрів України, на погляд С. Майстро,

має бути Міністерство зовнішньоекономічної політики та європейської

інтеграції. Лише за умов розуміння необхідності відстоювання інтересів

98

національних виробників в умовах глобальної світової торгівлі й створення

сучасної ефективної системи державних інституцій, що реалізують державну

торговельну політику, Україна отримає користь інтеграційних процесів [125].

Дані державні структури передбачають тісну взаємодію з аграрними

підприємствами у контексті поєднання адміністративних форм управління,

спрямованими на ринково зумовлені напрями, взаємодію щодо

зовнішньоекономічної діяльності.

Подібне бачення підтверджується досвідом країн із розвиненою

аграрною економікою, який доводить ефективність діяльності змішаних

форм управління. Вони набули розвитку у різних проявах, а взаємодія між

сторонами (партнерами) визначається інституційною угодою за параметрами

“відповідальність – контроль”, “взаємозалежність – автономність”, що дає

змогу ринковим агентам й органам державної влади скоординувати свої

очікування та дії шляхом спільного прийняття рішень. За свідченням

О.В. Ковальової [91], інституційне середовище розвитку аграрного сектору,

його галузей та агропродуктових підсекторів різниться від країни до країни.

Як правило, в економічно ефективних державах саме сільськогосподарським

товаровиробникам надається пріоритет держави у відносинах між

учасниками ланцюга виробництва продукції сільського господарства, її

переробки та реалізації, тобто, у відносинах “виробник – переробник –

споживач”. Ключовим інтересом діяльності організацій змішаної форми

управління в переважній більшості є забезпечення економічних інтересів

сільськогосподарських товаровиробників в процесі регулювання ринків та

розвитку галузей. До змішаних форм управління можна віднести Датську

Аграрну Раду (громадський уряд), Маркетингові Ради у Британії, Канаді,

Австралії (делеговані урядом та за участі уряду спільне управління галузями

та ринками), міжпрофесійні організації у Франції (узгоджують за участі

відповідних органів державної влади та організацій - представників галузі

питання за обсягами та ціновими параметрами), Аграрну Палату, Професійну

сільськогосподарську спілку Польщі, які представляють інтереси всіх

99

сільськогосподарських товаровиробників у відносинах з органами державної

влади. В таких організаціях, крім функцій саморегулювання галузей, що

являє собою встановлення певних правил діяльності учасників галузі,

контроль їх дотримання, регулювання (у встановлених законодавством

межах) параметрів розвитку ринку за обсягами та ціною на середньо- та

довгострокову перспективу, тобто є функціями внутрішніми відносно

об’єднання суб’єктів господарської діяльності, важливим також є ефективне

представництво консолідованих інтересів суб’єктів господарювання в

органах державної влади, органах місцевого самоврядування та інших

організаціях. У цьому контексті О.В. Ковальова наголошує, що напрями

господарської самоорганізації відповідають, зазвичай, векторам економічних

інтересів, базованих на ефекті масштабу в широкому розумінні у виробничо-

господарській діяльності та представництві інтересів [91, с. 123].

Забезпечення збалансованого поєднання державного управління

економіки агропромислового виробництва з економічною свободою

підприємств і організацій в умовах ринку є запорукою виходу України на

передові позиції на світовому продовольчому ринку та захисту від зовнішніх

загроз [204, с. 17]. Політика уряду має бути спрямована на підтримку

необхідного рівня продовольчого забезпечення різних верств населення на

основі підвищення їх доходів та через соціальні програми для найбільш

бідних прошарків населення, надання збалансованої фактичної інформації

споживачам про безпеку харчових продуктів, розробку якісних освітніх

програм для посадових осіб і працівників харчової промисловості [59, с. 67].

Основними завданнями у сфері регулювання внутрішнього попиту на

продовольчі товари є забезпечення раціональних норм споживання основних

продовольчих товарів населенням з різним рівнем достатку з метою

підтримки здоров’я населення України. Обираючи механізми реалізації цих

завдань слід врахувати те, що харчові продукти відносяться до сфери

первинних потреб населення, що передбачає їх щоденне нормоване

споживання і зумовлює низьку цінову еластичність на основні продовольчі

100

товари. Виходячи з цього, засоби державного регулювання внутрішнього

попиту на продовольчі товари є зростання доходів населення мають

передбачати: дії, спрямовані на зростання доходів населення; різні форми

компенсації частини витрат на харчування для окремих категорій населення

з низьким рівнем доходу; заходи зі зниження та стабілізації цін на

продовольство; інформування населення про стан продовольчого ринку та

безпечність харчових продуктів; інформаційно-просвітницьку роботу з

формування у населення уявлень про здорове харчування; розвиток системи

контролю якості, продовольчих товарів, що реалізуються та захисту прав

споживачів [145, с. 82].

Регулювання зовнішнього попиту на продовольчі товари, що

виробляються в Україні, передбачає застосування економічних інструментів

стимулювання експорту продовольства, поліпшення динаміки росту

виробництва і структури експорту, поліпшення балансу зовнішньої торгівлі

продовольчими товарами, оскільки зовнішній попит є джерелом доходів

ззовні. Це в першу чергу: розвиток системи контролю стану зовнішнього

ринку продовольчих товарів; цілеспрямована державна підтримка

виробництва продовольчих товарів, здатних успішно конкурувати на

зовнішньому ринку; гармонізація стандартів якості та інших спеціальних

вимог до продовольчих товарів зі світовими; сприяння просуванню

вітчизняних брендів харчових продуктів на зарубіжних ринках; активізація

участі вітчизняних виробників в міжнародних продовольчих ярмарках та

виставках та організація подібних заходів на території України тощо [46, с. 4;

207, с. 100].

Стабілізаційні ланки аграрного сектору можуть мати державну

природу і певною мірою спиратись на адміністративні методи (канадська та

австралійська моделі зернового ринку). В той же час, дієвими і

результативними зарекомендували себе засоби стабілізації ринкового

середовища на основі самоуправління операторів ринку за допомогою

професійних (галузевих) і міжпрофесійних (міжгалузевих) об’єднань

101

виробників (багаторічний досвід Франції). Враховуючи актуальність завдань

демократизації всього суспільного життя, для сучасної України більше

придатна підсистема стабілізації аграрного ринку з використанням інститутів

самоорганізації та самоуправління операторів продуктових секторів

аграрного ринку. При цьому зберігає значення і державне регулювання цін і

доходів сільгосптоваровиробників, яке також покладається на другу

підсистему, її стабілізаційно-регулюючий вплив на аграрний ринок і має

двосторонній характер попередження чи ліквідації розбалансованості

шляхом як збільшення, так і зменшення пропозиції чи попиту [39, с. 130-

131]. Отже, держава в аграрному секторі управлінсько-регулюючою

функцією створює стабілізаційні умови щодо внутрішньої і зовнішньої

пропозиції як реакції на попит.

Регулювання внутрішньої пропозиції має на меті її зростання та

поліпшення структури відповідно до потреб населення, гарантування

продовольчої безпеки та продовольчої незалежності країни. Регулюючі

заходи стосовно внутрішньої пропозиції мають враховувати залежність

виробництва сільськогосподарської продукції від природно-кліматичних

умов та різний рівень конкурентного середовища в галузях, що постачають

продукцію сільгоспвиробникам, в сільському господарстві та переробній

сфері [131, с. 12].

У цьому розумінні балансу ринкового саморегулювання і

управлінської функції держави В.М. Ціхановська акцентує увагу на тому, що

зростання внутрішньої пропозиції продовольчих товарів може бути

досягнуто завдяки: державній підтримці вітчизняних виробників

продовольства; підвищенню інвестиційної привабливості агропродовольчої

сфери шляхом надання державних гарантій виробникам та інвесторам;

раціоналізації інституціональної структури ринку продовольства; розвитку

системи інформаційного забезпечення суб’єктів ринку [207, с. 100].

Засоби стимулювання внутрішньої пропозиції продовольства

включають заходи бюджетної підтримки (позички, компенсації, дотації,

102

лізинг), пільгове оподаткування, субсидування розвитку виробничої

інфраструктури, страхування, закупівельні та товарні інтервенції, здійснення

регіональних програм тощо [204, с. 19]. При розробці перелічених заходів

держава повинна враховувати, з одного боку те, що дефіцит продовольства в

країні може призвести до соціальної напруженості, а з іншого боку, що

залежність країни від імпорту продовольства робить її вразливою до впливу

країн постачальників і ситуації на світовому ринку продовольства. Тому

відбір інструментів регулювання зовнішньої пропозиції продовольчих

товарів має здійснюватися після попередньої оцінки їх можливого впливу на

стан продовольчої безпеки країни. Засоби регулювання зовнішньої

пропозиції мають передбачити: митне регулювання імпорту; запровадження

системи моніторингу впливу зовнішнього ринку сільськогосподарських

товарів на стан продовольчої безпеки країни; тарифне квотування ввезення

продовольчих товарів; технічну і санітарну стандартизацію, вимоги до

пакування та маркування продовольчих товарів. На нашу думку,

національний ринок потребує законодавчого захисту та регламентування в

частині жорсткого регулювання надходжень виробництва, торговельного

обігу та споживання товарів, які мають відношення до генно модифікованих

(ГМ)-продуктів чи ГМ-інгредієнтів. Такі товари мають високий потенціал

небезпеки для здоров’я нації та якості її генофонду [207, с. 101].

У цьому контексті є очевидною позиція Ю.Б. Шийки про те, що вплив

державної політики на виробників сільськогосподарської продукції має

здійснюватись однозначно, що насамперед пов’язано із специфічністю

аграрного сектору, нестабільністю ринкового середовища та посиленням

монополій тощо. Форми та способи державного впливу потрібно

застосовувати таким чином, щоб вони використовувались як підтримка

сільськогосподарських підприємств, а не їх контроль та стримування. При

цьому виробництво продукції даними підприємствами все більше має бути

спрямоване на якісні показники, що дозволить їм зайняти гідні конкурентні

позиції на внутрішньому й зовнішньому ринках [216, с. 335].

103

Отже, взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і державного

управління у аграрному секторі виступає у поєднанні адміністративно-

правового впливу зі сторони держави, а зі сторони ринку – організаційно-

економічної зумовленості (Рис. 2.3.2.) Важливим у цьому процесі є

утримання балансу між можливостями й інтересами держави й вимогами

ринку.

Рис. 2.3.1. Взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і

державного управління у аграрному секторі (розроблено автором)

Аграрний сектор

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування

Нормативно-правове регулювання, дозволи і обмеження, ліцензування, стандартизація, сертифікація,

фінансування, оподаткування

Зовнішній і внутрішній ринки

Організаційно-економічна трансформація під впливом кон’юнктури внутрішнього і зовнішнього попиту і

пропозиції. Конкурентоздатність.

Загальнодержавний, регіональний, галузевий рівні управління

Економічний, соціальний, екологічний, інституційний вплив

104

Практичні заходи щодо створення балансу між саморегулюванням й

державним управлінням аграрним сектором й аграрним виробництвом в

Україні пов’язуються, як зазначає Н.Л. Новікова, з двома причинами: з

великими коливаннями цін на сільськогосподарську продукцію як у

територіальному розрізі, так і в динаміці, а також з посиленням диспаритету

цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Саме ці фактори

мають вирішальний вплив на тенденції розвитку відтворювального процесу в

сільському господарстві [149, с. 41].

У цьому процесі держава намагається створити всі необхідні умови

для нормального функціонування агропромислової сфери. Крім того, при

формуванні механізму регулювання слід пам’ятати про багатофункціональну

роль агропродовольчої сфери, значення якої є великим не тільки в питанні

забезпечення населення харчовими продуктами і підтримки продовольчої

безпеки, але і в вирішенні ряду інших, не менш серйозних проблем:

зайнятості, соціального і економічного розвитку, збереження земель і

природних ресурсів тощо. Взаємодія механізмів ринкового саморегулювання

і державного управління у аграрній сфері виявляється у ефективності

державного регулювання виробництва і споживання продовольчих товарів в

умовах глобалізації, визначається оптимальним поєднання внутрішнього

виробництва і експортно-імпортної політики [207, с. 101].

Оцінка ефективності державного управління має свої особливості,

оскільки ця діяльність здійснюється за допомогою державної влади і органів

державного управління. Виходячи з цього, критеріями ефективності

державного регулювання агропродовольчого ринку слід визнати: рівень

забезпечення соціально-економічних потреб населення в залежності від

встановлених пріоритетів, які можуть змінюватися на кожному наступному

етапі розвитку економіки; співвідношення витрат виробничих ресурсів і

отриманих результатів; раціональність розподілу та ефективність

використання ресурсів національної економіки [6].

105

Окрім цього, саморегульовані інституції аграрного сектору не повинні

обмежуватися виконанням лише функцій саморегулювання, а мають бути

наділені державою реальними делегованими повноваженнями, що

забезпечить досягнення розумного поєднання ринкового саморегулювання з

державним регулюванням економікою та означатиме наявність компромісу

приватноправового та публічно-правового регулювання [17, с. 76].

Роль ринкових і державних інституцій у формуванні

конкурентоздатності аграрного сектору України є ключовою, адже вони

формують “правила гри” для учасників агроекономічної системи, стимули,

які визначають можливості експортерів і виробників. Тому для України як

“великого” гравця на зовнішньому ринку агропродовольчих товарів,

особливо в умовах перспективи вступу до ЄС, і учасника СОТ, важливо

адаптувати національну інституційну систему до прийнятих у даній

торгівельній системі умов. Першочерговими завданнями є гармонізація

вітчизняного «експортно-імпортного» законодавства, створення організацій,

які б здійснювали моніторинг зовнішніх ринків та доводили інформацію до

потенційних експортерів продовольчої продукції. Формування ефективного

інституційного середовища експортних відносин дозволить визначити

пріоритети і створити умови для стабільно-ефективного входження

вітчизняного аграрного сегменту економіки у світову торговельну систему.

Проте вирішення даного аспекту проблеми вимагає консолідації зусиль і

цілеспрямованої державної політики в напрямі утвердження України як

конкурентоспроможного гравця на світовому аграрному та продовольчому

ринку [85, с. 15].

Таким чином, взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і

державного управління у аграрному секторі представлена пошуком балансу

між державно-управлінськими функціями й тенденціями ринкових

трансформацій. У цьому процесі найважливішою задачею державного

управління виступає необхідність формування ефективних механізмів

сприяння розвитку господарської діяльності аграрного сектору з метою

106

задоволення внутрішньодержавного попиту й підтримання

конкурентоздатності на міжнародному ринку аграрної продукції. Державна

політика має будуватись на прогнозуванні суперечностей між механізмами

державного управління й ринковими тенденціями, котрі виступають

саморегулюючим фактором. Тому найбільш перспективним напрямом у

розвитку вітчизняного аграрного сектору виступає імплементація стандартів

ЄС з урахуванням вітчизняних тенденцій розвитку сільського господарства.

Висновки до розділу 2. У процесі дослідження державного управління аграрним сектором

економіки України в умовах впровадження європейських стандартів

необхідно виділити закономірності, висновки і рекомендації, серед яких

головне місце належить наступним.

По-перше, інтеграційні процеси як складова конкурентного розвитку

аграрного ринку в умовах упровадження європейських стандартів

виконують роль розвиваючого фактору щодо формування

конкурентоздатності аграрного сектору. Інтеграція передбачає дотримання

певних стандартів і вимог, котрі змушують вітчизняний аграрний сектор

модернізувати організаційно-функціональні основи, у процесі чого ключове

місце займає державне управління. Модернізація, котра об’єктивно

зумовлена ринковою кон’юнктурою, повинна здійснюватися у рамках

комплексних державних програм відповідно до дотримання європейських

стандартів щодо безпеки харчування, у першу чергу, а також зниження

собівартості продукції за рахунок технологічних інновацій, що у комплексі

надасть можливість посилити конкурентоздатність вітчизняної аграрної

продукції за рахунок високої якості й екологічної безпеки та конкурентної

ціни. У цьому процесі провідну роль мають відігравати ефективні моделі

механізму державного управління. Інтеграція українського аграрного

сектору має здійснюватися шляхом удосконалення чинного законодавства

щодо повноважень органів державної виконавчої влади відносно взаємодії

107

держави та аграрних підприємств, причому держава має бути наділена

стимулюючими повноваженнями, серед яких право на встановлення

податкових канікул, пільгового кредитування та інші інструменти. У цьому

контексті завданням держави є створення належних умов інтеграції

підприємств аграрно-промислового комплексу, що автоматично приведе до

поліпшення інвестиційного клімату в цьому секторі економіки України, а

інвестиційна складова, у свою чергу, забезпечить підвищення якості і,

відповідно, конкурентоспроможності вітчизняної аграрної продукції.

По-друге, механізми державного управління аграрним сектором в ЄС і

Україні мають суттєві відмінності, і це пов’язане, у першу чергу, з загальною

політикою господарювання у аграрній сфері. Сутність відмінностей між

механізмами державного управління аграрним сектором у ЄС і в Україні

полягає у концептуальній протилежності напрямів адміністрування, а саме: у

ЄС у рамках розвитку програми Спільної аграрної політики основними

механізмами виступають державні програми фінансування, пільгового

кредитування, дотування та цінових інтервенцій, а в Україні – механізми

відображені нормативним регулюванням саморозвитку аграрного сектору із

контрольно-розпорядницькою та податковою політикою виконавчої влади,

що є рудиментарними проявами командно-адміністративного спадку

української аграрної політики. Вітчизняні механізми державного управління

аграрним сектором представлені системою державних органів виконавчої

влади та органів місцевого самоврядування, які проводять скоріш

регуляторну політику, ніж політику фінансово-організаційної підтримки,

чим і пояснюється значне економічне відставання українського аграрного

сектору від європейської практики. Тому євроінтеграційна перспектива

вітчизняного аграрного сектору вбачається у пошуку реформування

механізмів державного управління, котрі мають базуватися на стимулюючо-

забезпечувальній функції у процесі синхронізації вітчизняної та

європейської аграрної політики.

По-третє, пошук модернізації механізмів державного управління

108

аграрним сектором вбачається у формуванні балансу взаємодії механізмів

ринкового саморегулювання і державного управління у аграрній сфері.

Досягнення балансу можливе за умов формування комплексної державної

програми управління розвитком аграрного сектору, ключовим аспектом якої

виступатиме стимуляція конкурентоздатності цієї господарської сфери.

Методологічно даний баланс має реалізуватися у ефективній взаємодії

механізмів державного управління на загальнодержавному, регіональному й

галузевому рівнях управління аграрним сектором, що призведе до

організаційно-економічної трансформації під впливом кон’юнктури

внутрішнього і зовнішнього попиту і пропозиції на аграрному ринку.

Отже, пошук шляхів удосконалення механізмів державного управління

аграрним сектором України на шляху до євроінтеграції має відбуватися на

межі балансу державної регуляції та ринкової саморегуляції з урахуванням

необхідності забезпечення високих технологічних стандартів, безпеки

харчування та конкурентоздатної цінової політики.

109

РОЗДІЛ 3.

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ АГРАРНИМ СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В

УМОВАХ УПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

3.1. Пріоритетні напрями вдосконалення державного управління аграрним

сектором в Україні

Розвиток аграрного ринку в Україні на сучасному етапі

державотворення вимагає залучення нових напрямів управління, що

повинно, на наше переконання, стимулювати розвиток сільських територій в

цілому. Тому ефективні механізми державного управління аграрним

сектором у країнах ЄС є важливим прикладом і необхідною передумовою у

контексті реалізації політики євроінтеграції загалом.

Інноваційні стимули розвитку державного управління у різних галузях

економіки в Україні наразі реалізуються за рахунок залучення

високодосвідчених управлінців із таких країн, як Грузія, ЄС та США, котрі

повинні реалізувати ефективний досвід цих країн у державному механізмі

управління медициною, державними фінансами, правоохоронною сферою та

іншими галузями державного управління. У той же час достатньо корисним

був би досвід залучення таких фахівців у сферу державного управління

аграрним сектором. Окрім цього, на наш погляд, одним з найважливіших

напрямів удосконалення організаційної структури управління механізмом

державного регулювання аграрного ринку в Україні у контексті

євроінтеграції виступає запровадження європейських стандартів управління

аграрним сектором.

Тому погоджуємось із Т.О. Зінчук у тому, що європейська перспектива

– це ефективний інструмент реформування соціально-економічних відносин

в аграрному секторі. Процеси адаптації вітчизняного сільського господарства

до умов ЄС бажано здійснювати з урахуванням національних складових. Для

110

цього важливо не копіювати досягнення, здобуті країнами ЄС, а знайти ті

пріоритети, розвиток яких може гарантувати cинeргeтичний та кумулятивний

ефекти в eкономiчнiй і cоціальній сферах аграрної економіки [72, с. 114].

Питання впливу євроінтеграційних прагнень України, які на

сьогоднішній день визначені в якості пріоритетних на найвищому

державному рівні, на формування національної політики щодо державної

підтримки сільського господарства набувають все більшої важливості.

Інтеграція нашої країни до європейського торгівельного простору несе і

позитивні зрушення, і серйозні виклики, серед яких — необхідність

забезпечення національного інтересу у сфері продовольчої безпеки та

конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника. Так, за оцінками

експертів проєвропейської орієнтації, від впровадження Угоди про ЗВТ між

ЄС та Україною остання може отримати чималі вигоди в сфері сільського

господарства, зокрема внаслідок: 1) зростання експорту української

продукції в ЄС; 2) розширення доступу на ринки третіх країн через

гармонізацію стандартів з ЄС; 3) покращення інвестиційного клімату

внаслідок пристосування національного законодавства до норм і правил ЄС;

4) скасування субсидування експорту сільськогосподарської продукції з ЄС

до України; 5) поступове збільшення квот на експорт з України до ЄС

окремих видів сільськогосподарської продукції. Однак ґрунтовний аналіз

основних положень угоди свідчить, що можливі також чималі втрати від

впровадження Угоди про ЗВТ між ЄС та Україною, зокрема внаслідок:

посилення конкуренції на внутрішньому ринку, особливо в короткостроковій

перспективі, за рахунок усунення тарифних і скорочення нетарифних

бар'єрів; обмеження доступу українських товарів на європейські ринки під

приводом їх невідповідності європейським стандартам і сертифікатам;

вилучення з режиму вільної торгівлі майже 400 товарних позицій, в

основному сільськогосподарських товарів, лібералізація експорту яких на

ринки ЄС була б для України найбільш вигідною; запровадження з боку ЄС

для України дискримінаційної системи тарифних квот на дуже низькому

111

рівні (для більшості видів продукції ці квоти становлять менше 6% від обсягу

ринку ЄС із цих видів продукції (зерно, м'ясо тощо); скасування вивізного

мита на насіння соняшнику, що може позбавити вітчизняні олієжиркомбінати

сировини; збереження в ЄС системи багатомільярдних дотацій аграрного

сектора, що робить експорт української продукції в ЄС та в третіх країнах

неконкурентоспроможним [30].

Водночас, досліджуючи проблематику формування державної політики

розвитку сільських територій у контексті європейської інтеграції України, не

можна оминути увагою той факт, що протягом останніх років у самому ЄС

відбувається зміна підходів до визначення пріоритетів САП ЄС. Відтак,

економічна інтеграція України та ЄС передбачає наближення завдань

розвитку українського сільськогосподарської виробництва до європейських

стандартів. У цьому контексті важливо враховувати сучасні тренди та

пропозиції щодо реформування САП, серед яких слід відмітити:

а) скасування виплат фермерам для підтримки їхніх доходів, натомість

необхідною є концентрація ресурсів на інтенсивному розвиткові сільських

територій і сумісних із природними умовами видів агровиробництва;

б) поступове скорочення прямих виплат та інструментів регулювання ринку

(у перспективі — повне скасування); в) бюджет, призначений на прямі

виплати, перенаправляти на фінансування заходів з розвитку сільських

територій і популяризацію якісної агропродукції, стимулювання споживання

здорових продуктів на території ЄС і за її межами [181].

Аграрна політика ЄС постійно змінювалася і вдосконалювалася на

користь ринково орієнтованих реформ. До ЄС входить ряд країн, де сільське

господарство не має природних переваг. Натомість сільське господарство

України характеризується значним природноресурсним потенціалом і має

можливості для поступового наближення до вимог САП ЄС. При цьому не

йдеться про необхідність прямого копіювання аграрної політики ЄС. Але з

огляду на чинники, завдяки яким державам Заходу вдалося забезпечити своє

населення достатньою кількістю продуктів харчування за доступними

112

цінами, а також зробити галузь сільського господарства технічно оснащеною

й високопродуктивною, Україна може за допомогою відповідного

законодавства та цілеспрямованої політики з використанням європейського

досвіду створити умови для розвитку ефективних виробничих, збутових,

переробних і розподільних структур [183].

Здійснення зовнішньоекономічної діяльності потребує дотримання,

насамперед, національних інтересів. Домогтися широкого застосування

протекціоністських заходів щодо імпорту товарів і обмеження конкуренції з

боку зарубіжних фірм та інших партнерів на внутрішньому ринку можна

лише за умови становлення власного виробництва та відповідного

регулювання зовнішньоекономічної діяльності [76].

Для забезпечення розвитку зовнішньоекономічної діяльності аграрному

підприємству необхідний єдиний стратегічний напрям розвитку, згідно з

яким воно зможе досягти довгострокових конкурентних переваг [228]. З

огляду на економічну і політичну ситуацію, що склалася у світі, стратегічні

цілі формування зовнішнього сектору економіки України визначаються як

орієнтація країни на подальше багатовекторне співробітництво з

Європейським співтовариством. Звідси очевидно, що головною тенденцією

розвитку зовнішньоекономічної діяльності аграрних підприємств стає

поступове включення України до Європейського співтовариства, яке вимагає

проведення послідовної політики адаптації правової бази, економічних

структур і всього господарського механізму до жорстких вимог, що їх

пред'являє світова ринкова економіка. Процес євроінтеграції України впливає

на забезпечення зовнішньоекономічної діяльності аграрних підприємств і

характеризується зміною особливостей структури зовнішньої торгівлі

України з ЄС [86, с. 13].

Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності аграрних

підприємств у контексті інтеграції України до Європейського Співтовариства

повинна базуватися на основі оптимізації структури експорту аграрної

продукції з урахуванням вимог продовольчої безпеки, ефективного

113

використання виробничого потенціалу аграрних підприємств, реалізації

конкурентних переваг виробництва окремих видів продукції та досягнення

позитивного зовнішньоторговельного балансу. Перспективи галузі пов'язані з

посиленням комплексного розвитку зовнішньоекономічної діяльності,

основними напрямами якого повинні стати структурна перебудова аграрного

виробництва, поглиблення спеціалізації аграрних підприємств,

диверсифікація діяльності переробних підприємств, вільного руху ресурсів і

товарів, формування ринкової інфраструктури, посилення екологічного

спрямування сільськогосподарського виробництва, переходу до

європейських стандартів якості і безпеки харчування [228].

Зовнішньоекономічна діяльність в аграрному секторі може значною

мірою сприяти впровадженню ефективних технологій, вирішенню гострої

проблеми переоснащення переробної промисловості, нарощуванню

потужностей підприємств зі зберігання сільськогосподарської продукції.

Слід пам'ятати, що зовнішній ринок розвивається дуже швидко та має

постійно зростаючий рівень конкуренції, тому аграрним підприємствам з

метою завоювання своєї ніші за кордоном потрібно активно та безперервно

нарощувати свою конкурентоспроможність [86, с. 13].

Практичний огляд статистики дає підстави стверджувати, що

конкурентоспроможність вітчизняної аграрної продукції є достатньо

високою. Зокрема, зростання експорту спостерігається за різними видами

продукції. Так, у 2013 році за кордон продано соняшникової олії 2,1 млн т,

макухи і твердих відходів від вилучення рослинних жирів та олій - 1,9 млн т,

насіння ріпаку - 1,6 млн т, соєвих бобів - 0,8 млн т, шоколаду - 118,4 тис. т,

м'яса і їстівних субпродуктів птиці - 101,2 тис. т, сирів - 44, 2 тис. т. Водночас

довгоочікуваним є той факт, що на перші позиції у вітчизняному експорті

аграрної продукції за його вартістю вийшла соняшникова олія - продукт

промислової переробки з високою доданою вартістю, зайнявши 5,1 % в його

структурі, або 2,35 млрд дол. [192].

114

Необхідно зазначити, що таким результатам експортної діяльності

підприємств аграрного сектору передувала політика державної підтримки

аграрних підприємств. За даними Державної служби статистики України, без

урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим,

м.Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції, для

підтримки сільськогосподарського виробництва у 2014 р. на рахунки

сільськогосподарських підприємств (крім малих) фактично надійшло 211,9

млн.грн. прямих бюджетних дотацій і 11235,4 млн.грн. за рахунок податку на

додану вартість. У цілому за 2014р. підприємствами отримано майже 11,4

млрд.грн. бюджетних коштів, або 1347,7 тис.грн. у розрахунку на одне

підприємство (у 2013р. – 6,7 млрд.грн. і 730,5 тис.грн.) (див. табл. 3.1.1.) [57].

Таблиця 3.1.1.

Витрати на виробництво продукції сільського господарства [57]

(у розрахунку на 1 ц, грн.)

Зерн

ові і

зерн

обоб

ові

куль

тури

Нас

іння

сон

яшни

ку

Цук

рові

бур

яки

(фаб

ричн

і)

Кар

топл

я

Ово

чі в

ідкр

итог

о ґр

унту

Вел

ика

рога

та

худо

ба н

а м’

ясо

Сви

ні н

а м’

ясо

Вів

ці і

кози

на

м’яс

о

Пти

ця н

а м’

ясо

Мол

око

Яйц

я ку

рячі

, на

1000

ш

тук

Вов

на

2014р. 120,0 242,2 37,8 148,9 94,8 2299,6 1459,3 2260,5 803,7 353,4 466,1 3108,1

2013р. 110,0 205,1 35,3 127,4 87,9 1682,0 1407,2 2040,2 1112,5 271,8 400,4 2347,1

Навіть в умовах жорсткої економічної кризи та інфляції

конкурентоздатність агропромислової продукції України не падає. Зокрема

дані Державної служби статистики України свідчать, що загальний обсяг

реалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за

січень–лютий 2015 р. порівняно з відповідним періодом 2014 р. збільшився

на 10%, у т.ч. рослинництва – на 14%, тваринництва – на 2%. Середні ціни

115

продажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за

всіма напрямами реалізації за січень – лютий 2015р. порівняно з відповідним

періодом 2014 р. зросли на 62%, у т.ч. продукції рослинництва – удвічі, а

тваринництва – на 41%. У лютому порівняно з січнем п.р. середні ціни

реалізації сільськогосподарської продукції зросли на 18%, у т.ч. продукції

рослинництва – на 23%, тваринництва – на 2%. На 1 березня 2015 р. у

сільськогосподарських підприємствах (крім малих) та підприємствах, що

здійснюють зберігання, переробку зернових культур, було в наявності 19,3

млн.т зерна (на 22% більше, ніж на 1 березня 2014р.), у т.ч. 6,2 млн.т

пшениці, 1,6 млн.т ячменю, 10,7 млн.т кукурудзи, 0,2 млн.т жита.

Безпосередньо в аграрних підприємствах зберігалося 10,7 млн.т зерна (на

23% більше), у т.ч. 3,3 млн.т пшениці, 1,1 млн.т ячменю, 5,5 млн.т кукурудзи,

0,1 млн.т жита. Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в

наявності 8,6 млн.т зерна (на 20% більше), у т.ч. зернозберігаючі – 6,6 млн.т

(на 28% більше) [180, с. 36]. Наведені дані свідчать про динамічний розвиток

агропромислового сектору, що зумовлено, у першу чергу, зростанням попиту

на вітчизняну сільськогосподарську продукцію.

Про подібну тенденцію також свідчить характеристика динамічних

змін показників реалізації продукції аграрного сектору у різні періоди.

Наприклад, загальний обсяг реалізованої аграрними підприємствами власно

виробленої продукції, без урахування тимчасово окупованої території

Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення

антитерористичної операції, за січень - серпень 2015 р. порівняно з

відповідним періодом 2014 р. зменшився на 0,5%, у т.ч. продукції

тваринництва – на 4,8%, продукції рослинництва – збільшився на 1,8%. Дані

сайту Державної служби статистики свідчать, що середні ціни продажу

аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за всіма

напрямами реалізації за січень - серпень 2015 р. порівняно з відповідним

періодом 2014р. зросли на 56%, у т.ч. продукції рослинництва – на 68%,

тваринництва – на 46%. У серпні 2015 р. порівняно з липнем середні ціни

116

реалізації аграрної продукції знизилися на 3%, у т.ч. рослинництва – на 5%,

тваринництва – зросли на 4% (див. табл. 3.1.2) [182].

Таблиця 3.1.2

Реалізація основних видів продукції аграрними підприємствами [182]

Обсяг реалізованої

продукції

у січні–серпні 2015р.

Середня ціна реалізації

грн. за т (тис.шт.)

у % до січня–серпня 2014р.

Довідково:

серпень 2015р.

тис.т

у %

до

січн

я–се

рпня

201

4р.

грн. за т (тис.шт.)

у %

до

липн

я 20

15р.

зернові культури 20506,5 106,0 2905,1 167,5 2667,0 99,9

у тому числі пшениця 8022,4 98,0 2768,9 152,7 2630,8 100,0 жито 94,3 56,1 2098,6 172,7 2181,1 96,0 ячмінь 2336,5 79,3 2678,9 161,1 2664,6 100,9 кукурудза 9650,3 126,5 3022,2 182,9 3187,5 110,4 насіння соняшнику 2966,3 88,2 7663,3 211,9 6877,0 89,8 соя 1172,1 166,5 7626,9 166,5 7001,8 100,9 ріпак 1180,7 77,2 7303,0 185,4 7501,2 104,4 худоба та птиця:

1240,9 98,9 21365,5 147,2 23305,2 97,4

велика рогата худоба 108,1 89,2 20607,9 168,8 21265,1 98,5

свині 312,3 99,0 24241,1 140,6 27101,4 94,1 птиця 818,0 100,5 20355,1 147,6 22100,7 98,8 молоко 1726,4 102,0 4215,9 118,7 4151,6 100,8 яйця, млн.шт. 6284,6 77,2 1226,1 173,4 1458,0 129,0

117

З урахуванням вищезазначеного потрібно наголосити на тому, що важливим перспективним ринковим сегментом для українських сільськогосподарських товаровиробників із всіх потенційних держав є ринок країн ЄС. З розширенням у південно-східному напрямі ЄС перетворюється на наймогутніший у світі ринок, який налічує понад 500 млн. споживачів. Сьогодні це континентальне формування об'єднує 28 держав з територією майже 446,8 млн. га. Землезабезпеченість населення ЄС угіддями для виробництва сільськогосподарської продукції становить в середньому 0,34 га. Сільська місцевість займає приблизно 90% від усієї території ЄС, де мешкає більш як половина його жителів [181].

З цього приводу С.М. Кваша зазначає, що країни-члени ЄС проводять активну торгівлю між собою, сприяючи поглибленню економічної інтеграції в середині економічного співтовариства. Свідченням цього є те, що понад 75%, або 295 млрд. 608 млн. євро, від обсягів торгівлі відбувається між ними, тоді як четверта частина торгівлі припадає на інші країни [82, с. 24].

Основними товарами українського експорту є сировинна продукція рослинництва (насіння зернових та олійних культур), нерафінована соняшникова олія та інші олії. У структурі експорту на ці товарні позиції в середньому за 2008-2012 рр. припадає до 82%. Ще 8% займає група "Залишки і відходи харчової промисловості" (в основному шрот і макуха олійних культур). Основу українського імпорту з ЄС становлять товари з високою доданою вартістю (продукція тваринництва і готових харчових продуктів). Сировинна орієнтація українського експорту робить зовнішньоторговельні позиції України уразливими, оскільки попит на сировинні товари є непостійним і характеризується значною ціновою мінливістю. Проте існує потенційна загроза, що в умовах вільної торгівлі збільшиться імпорт з ЄС за товарними групами “М'ясо та їстівні субпродукти” та “Овочі”, що може обмежувати приріст вітчизняного виробництва. Для аграрного сектору України на шляху до подальшої євроінтеграції першочергова проблема – це забезпечення та гарантування стандартів якості агропродовольчої продукції. Досвід Євросоюзу свідчить, що питання якості продукції є домінуючою

118

проблемою для всіх країн-членів і найбільше – для претендентів на вступ у ЄС [181].

За умови збереження в ЄС системи багатомільярдних дотацій аграрного сектору існує ризик, що експорт української продукції в ЄС та в "третіх" країнах буде неконкурентоспроможним. Адже обсяг бюджетної підтримки сільського господарства в ЄС становить 45% від вартості валової продукції галузі, а в Україні - лише 6%. На думку П. І. Гайдуцького, навіть у перспективі Україна не зможе дозволити собі таку підтримку і забезпечити адекватну конкурентоспроможність своєї продукції на ринку ЄС [30].

За оцінками вчених НААН України, відміна ввізних мит ЄС у межах тарифних квот з врахуванням попередньої позитивної динаміки українського експорту може привести до збільшення експорту продукції АПК України на 38,6% уже в перший рік дії угоди з реальним щорічним зростанням у 6,1-7,6% на кінець періоду дії Угоди про асоціацію. В першу чергу, очікується зростання експорту зернових культур, м'яса птиці, різних харчових продуктів та тютюнових виробів [81].

Вже нині Україна експортує зерно в 90 країн світу. Проведений нами аналіз основних ринків збуту українського зерна у 2012 р. засвідчив, що наша продукція матиме попит щонайменше у 20 країнах світу. А протягом наступного десятиріччя наша держава, за оцінками експертів, має можливість наростити виробництво зернових до 120 млн. т (завдяки збільшенню врожайності основних сільгоспкультур) і вийти на друге місце в світі (після США) за експортом зернових. А при досягненні середньоєвропейських показників виробництва з 1 га, Україна здатна збільшити валове виробництво сільгосппродукції у 4 – 4,5 рази. Це додатково забезпечить продуктами харчування більше 300 млн. чол. [210].

У той же час, погоджуємось із Т.М. Чіпко у тому, що оскільки торгівля продовольством є важливим сегментом впливу на процеси, які відбуваються у світі, так як багато регіонів світу є імпортозалежними і не забезпечують себе продовольством навіть на половину, Україна має хороші перспективи у цьому напрямку. Суттєво посилити державі свою роль на світовому

119

продовольчому ринку дозволить підписання угоди про асоціацію з ЄС, мета якої – створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ПВЗВТ) між Україною та ЄС. Характеризуючи переваги після приєднання до цієї угоди загалом, то вже одразу після її підписання 83,1% сільгосппродукції отримує право ввозити до ЄС без мита, ще на 2% - мито знизиться до нуля протягом 10 років, а на решту 14,9 % категорій с/г товарів ЄС встановлює тарифні квоти. Це стосується найбільш чутливих з точки зору міжнародної торгівлі товарів [210].

Зменшення до нуля імпортного мита означатиме здешевлення європейської агропродовольчої продукції на внутрішньому ринку, що буде сприятливим для українських споживачів. Враховуючи, що третину імпорту з ЄС нині становлять обладнання, устаткування та транспортні засоби, здешевлення цієї промислової продукції сприятиме швидшому оновленню основних фондів сільськогосподарських підприємств, впровадженню сучасних технологій із переробки сільськогосподарської сировини, а отже, й більшій ефективності АПК України. Зростання конкуренції на українському ринку позначиться передусім на виробниках агропродовольчої продукції низької якості, яким доведеться збільшувати витрати на підвищення її якісних параметрів та розроблення ефективної маркетингової стратегії. Найбільшу вигоду від скасування митних тарифів отримають українські експортери. Оскільки на сьогодні вітчизняні експортери сільськогосподарської продукції спеціалізуються переважно на товарах із низьким ступенем переробки, то фактор лібералізації торгівлі, який безпосередньо впливатиме на зменшення ціни експортованих товарів, позитивно впливатиме на підвищення їх конкурентоспроможності на спільному ринку ЄС. Щодо торговельної політики України в аграрній сфері, то експерти ще у 2010 році зазначали і це твердження є актуальним і на сьогодні про те, що одним з першочергових заходів є збільшення витрат із Державного бюджету на гармонізацію національної системи стандартів харчових продуктів до вимог ЄС [66]. Проте ці витрати можна частково компенсувати фінансовою та технічною допомогою ЄС. Внаслідок цього

120

збільшаться можливості експорту українських агропродовольчих товарів на європейські ринки, що суттєво посилить експортний потенціал вітчизняних сільськогосподарських виробників. Крім того, посиляться конкурентні позиції національних виробників і на внутрішньому продовольчому ринку, що означатиме пропозицію продукції вищої якості українським споживачам [224].

У той же час, погоджуємось із фахівцями у тому, що для запобігання реекспорту з ЄС товарів, вироблених у третіх країнах, Україні доведеться переглянути систему правил походження товарів. Це потребуватиме витрат з Державного бюджету. Взаємне визнання сертифікатів походження передбачає тісну співпрацю відповідних органів України та ЄС. Для повноцінного використання можливості преференційного доступу до європейського ринку українським виробникам доведеться більш чітко контролювати джерела сировини, матеріалів та інших компонентів і на кожному етапі виробництва документально підтверджувати їх походження [66].

Тенденції реекспорту виступають загрозливим чинником для розвитку українського аграрного ринку. Негативним є те, що зростає імпорт трудомісткої продукції – овочів, ягід і фруктів, при цьому власне виробництво скорочується, вивільняється значна чисельність працівників і поповнюється кількість безробітних. Наприклад, як констатує С.М. Козир, кількість магазинів роздрібної торгівлі овочами й картоплею, а також молочною продукцією скоротилися в 5-6 разів. Їх замінили великі маркети, які переповнені овочевою і садовою імпортною продукціє. Асортимент цієї продукції став ширшим, а ціни не знизилися. Виробництво ж власних овочів, картоплі, ягід, фруктів, винограду значно скоротилося, бо стало невигідним, збитковим [97, с. 439].

Унаслідок того, що в країні відсутні овочеві та фруктосховища, в зимовий період вітчизняні магазини торгують морквою, цибулею, капустою, томатами й огірками, а також картоплею, вирощеними і завезеними із Польщі, Угорщини, Туреччини та Росії. При цьому значна кількість товару –

121

контрабандні. Тому ціни на імпортовані овочі й фрукти нижчі за вироблені в Україні. Наприклад, вітчизняні томати та огірки продають, відповідно, в 1,7 – 2 рази дорожче, ніж іноземні [140].

Важливим чинником розвитку зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією є посилення регулюючої ролі держави, спрямованої на підтримку вітчизняних виробників та стимулювання вітчизняного експорту. Лібералізація торгівлі й скорочення митних тарифів на імпортну продукцію до 11 % сприятиме відкриттю наших продовольчих кордонів. Щоб не було засилля імпортної продукції, потрібно підвищувати якість вітчизняної продукції, а також підвищувати ефективність виробництва. Погоджуємось із дослідниками у тому, що одним з найважливіших напрямів зовнішньоекономічної стратегії вітчизняного аграрного сектора є зменшення імпортозалежності, удосконалення структури експорту, а також вихід на світові ринки з конкурентоспроможною продукцією, яка б відповідала вимогам ISO та іншим міжнародним стандартам [97, с. 439].

Проблема правових аспектів гарантування якості продукції хвилює не лише суб'єктів вітчизняного аграрного ринку. Американська торгівельна палата звернулася до Верховної Ради України з проханням прийняти зміни до закону «Про безпечність та якість харчових продуктів». Серед недоліків, на які звертає увагу організація, містяться: наявність декількох органів державної влади, наділених схожими повноваженнями контролю в одній і тій же сфері, що призводить до невиправдано великої кількості перевірок; існування неефективних інструментів державного регулювання, що перешкоджають просуванню вітчизняної харчової продукції на зовнішні ринки, а також відсутність реальної відповідальності за порушення вимог законодавства [198].

На недосконалість окремих аспектів правових інституцій вказують й інші зарубіжні експерти. Зокрема, Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) разом з рядом міністерств і відомств було розроблено рекомендації щодо реформування національної системи харчової безпеки в Україні. Основними складовими реформи передбачено: створення єдиного органу

122

системи харчової безпеки, чітке розмежування повноважень між залученими державними органами; спрощення центрального реєстру виробників харчової продукції та запровадження ризик-орієнтованого підходу до здійснення перевірок; перехід від «контролю» до «забезпечення» безпечності харчової продукції та запровадження систем управління харчовою безпечністю на основі принципів НАССР [142, с. 62-63]. У країнах Європейського Союзу процес реалізації приватних ініціатив у забезпеченні якості супроводжувався перенесенням відповідальності за безпеку продуктів харчування через створення приватних систем контролю якості. Роль держави полягає у здійсненні державного контролю над приватним контролем [32, с. 138].

Правове вирішення проблеми гарантування якості та безпечності продукції лежить і в площині гармонізації системи стандартизації аграрної продукції з нормами, що застосовуються в ЄС. Для досягнення цієї мети Європейський союз зобов'язався допомогти уряду України наданням 9 млн. євро на фінансування проекту по безпеці харчової продукції в рамках Програми всебічного інституційного розвитку України. Як планується, дана програма включатиме низку взаємопов'язаних заходів, у тому числі технічну підтримку і проекти Twinning (проекти інституціонального партнерства між органами державної влади України й країн-членів Європейського Союзу), надання нового обладнання і пряму бюджетну підтримку [4]. Метою програми є реалізація стратегічних заходів, включаючи гармонізацію горизонтального і технічного законодавства, гармонізацію стандартів і модернізацію інститутів забезпечення якості. Реформи повинні сприяти підвищенню рівня безпечності продукції, створенню сприятливого середовища для підприємств та інноваційної діяльності, а також інтеграції економіки України в європейську та світову економіку. Погоджуємось із дослідниками у тому, що процес змін і удосконалень законодавчої бази повинен бути безперервним і постійним [198, с. 110].

Основними перешкодами у торгівлі між Україною та ЄС в першу чергу виступають вищенаведені проблеми розвитку ринку сільського господарства, а також до них ще можна додати занадто формалізовані та довгі митні

123

процедури, низьку частка у виробництві високоякісної продукції, невідшкодування ПДВ експортерам, невідповідність продукції європейським стандартам [79].

Для подолання даних проблем Україні необхідно здійснити ряд перетворень у сфері сільського господарства, які включають правові, політичні, економічні та соціальні аспекти. Тому, Україна на шляху до співпраці з ЄС повинна здійснити наступні кроки:

− розроблення державних програм розвитку сільського господарства на основі чітко визначених пріоритетів;

− спрощення процедури купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення та підтримка орендних відносин;

− застосування стандартів якості та безпеки продукції відповідно до міжнародних вимог;

− диверсифікація продукції;

− виділення цільових державних субсидій, як на розвиток сільського господарства, так і на інфраструктуру, яка його обслуговує;

− запровадження програми навчання сільськогосподарських виробників;

− запровадження пільгових умов виробничої діяльності для новостворених сільськогосподарських виробництв [79].

Проте, одним з важливих моментів, який розглядається між Україною та Євросоюзом, і водночас найбільш проблемним, є тарифна пропозиція. Під вільною торгівлею традиційно розуміють скасування імпортних тарифів і квот на торгівлю товарами. Але відомо, що традиційно сільськогосподарські товари були винятком в угодах про вільну торгівлю Європейського Союзу, що пов'язано із забезпеченням положень Спільної аграрної політики ЄС [88, с. 32].

Суттєві зміни у реалізацію української аграрної продукції очікуються у наслідок підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною, економічна частина якої підписана сторонами 27 червня 2014 року.

124

Умови парафованої угоди про вільну торгівлю у цілому є вигідними для українського аграрного комплексу. Наприклад, лише за рахунок безмитного експорту зерна до ЄС у рамках розширених квот аграрії можуть додатково отримати зростання доходів у сумі близько 180 млн євро щороку. Угодою передбачається можливість безмитної поставки до ЄС сирів, плодоовочевої продукції, олій і шротів та значної кількості інших видів сільськогосподарської продукції. Це дозволить аграріям додатково диверсифікувати ринки збуту та надасть стимули для подальшого розвитку галузей АПК України. Також Україна залишила за собою можливість захисту внутрішнього ринку по найбільш критичних товарних позиціях, такі як м'ясо свинини, цукор, окремі молочні продукти, шляхом застосування імпортних квот та/або лише часткового зниження чинних імпортних мит. В асоціаціях наголошують, що із загального експорту аграрної продукції в обсязі 18 млрд доларів США до країн ЄС було експортовано продукції на суму 4,8 млрд дол., або 27% від усього експорту. За даними аналітиків, потенціал збільшення агроекспорту до ЄС у разі реалізації угоди про вільну торгівлю становитиме щонайменше 1-1,2 млрд доларів США. Вихід на європейські ринки також сприятиме маркетингу української сільськогосподарської та харчової продукції на ринках третіх країн [193].

Для сільського господарства України важливими є отримання та використання тарифних квот на товари, які традиційно експортуються в ЄС і мають перспективу експорту. У межах своїх річних тарифних квот ЄС виділить Україні певні обсяги для ввезення з нульовим тарифом м’ясної продукції, частини молочної продукції, зерна та продуктів його переробки, цукру, меду, часнику, соків, томатної пасти та інших продуктів (наприклад: яловичини – 12 тис. т.; сухого молока – 1,5 тис. т. із доведенням до 5 тис. т. протягом п’яти років від початку імплементації Угоди; вершкового масла – 1,5 тис. т. із доведенням до 3 тис. т. через п’ять років; меду – 5 тис. т. із доведенням до 6 тис. т. через п’ять років; часнику – 0,5 тис. т.; томатної пасти – 10 тис. т.; цукру – 20 тис. т.). У зобов’язаннях щодо імпортних тарифів, взятих на себе Україною та ЄС, має місце деяка асиметрія щодо тарифів на

125

агропродовольчу продукцію. Наприклад, на м’ясо та їстівні субпродукти (група 02) ЄС за незначним винятком не скасовуватиме імпортні тарифи для України, а застосовуватиме тарифні квоти (які Україна не зможе використати доти, доки не стандартизує свою продукцію відповідно до вимог ЄС). Що ж до яловичини, то Україна застосовуватиме переважно нульову ставку ввізного мита (хоча і з певним перехідним періодом), а до м’яса та субпродуктів птиці – квотуватиме імпорт з ЄС лише частково. Аналогічна ситуація й щодо молока та молочної продукції (група 04), зокрема, стосовно молока та вершків, йогуртів, масла, частково яєць ЄС уводить тарифну квоту, а Україна – з деякими винятками нульовий тариф (із перехідним періодом) [152, с. 18].

Враховуючи наявний потенціал Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, ми вважаємо, що європейські пріоритети удосконалення організаційної структури управління механізмом державного регулювання аграрного ринку в Україні мають базуватись на стандартизації аграрної продукції. Держава шляхом розробки і впровадження стандартизаційної програми, повинна здійснювати стандартизацію вітчизняної аграрної продукції, що дозволить вимагати від ЄС відміни квот і тарифів на ввіз сільськогосподарської продукції.

Також, на наш погляд, важливим вектором удосконалення організаційної структури управління механізмом державного регулювання аграрного ринку в Україні є, насамперед, зменшення імпортозалежності вітчизняного аграрного сектору. Для реалізації даної програми необхідна реалізація інвестиційних проектів з будівництва та логістичного забезпечення овочесховищ, котрі нададуть можливість зберігати вітчизняну сільськогосподарську продукцію і реалізовувати її на внутрішньому ринку за внутрішніми цінами. Даний напрям є стратегічно важливим, оскільки він зменшить імпорт закордонної сільськогосподарської продукції, яка закупається за валютними тарифами, що в умовах інфляції набуває важливості з точки зору соціальної політики, роблячи вітчизняну продукцію конкурентно дешевою і доступною для внутрішнього споживача.

126

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що державна політика у сфері управління механізмом державного регулювання аграрного ринку структурно охоплює два основних напрями: 1) зовнішній вектор – збільшення експорту шляхом стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції; 2) внутрішній вектор – розгортання державної програми щодо розбудови широкої мережі овочесховищ з метою зменшення імпортозалежності.

3.2. Механізми оптимізації експортного потенціалу аграрного сектору України в умовах упровадження європейських стандартів

Будучи стратегічно важливим для державної продовольчої політики, аграрний сектор України виступає об’єктом реформувань у процесі удосконалення механізмів державного управління, оскільки базовою складовою даного економічного інституту є сільськогосподарське виробництво разом із соціальною сільською інфраструктурою. З цих причин розробка механізмів державного управління оптимізацією аграрного сектору забезпечить сталий розвиток значної кількості економічних галузей України і що найголовніше – ефективний розвиток соціальної інфраструктури села та створить фундамент належного економічного рівня його мешканців.

Останнім часом інтеграційні процеси, лібералізація торговельних режимів, підвищення відкритості економіки сприяє дедалі більшому проникненню дії світових цін та інших складових світової кон'юнктури на внутрішні сільськогосподарські ринки. Тому з посиленням впливу світової кон'юнктури на внутрішній ринок особливо важливим є питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних сільськогосподарських товарів як для продажу на внутрішньому українському ринку, так і на зовнішніх ринках. Крім цього, слід зазначити той факт, що зниження середнього рівня митного обкладання по галузі ще не дає підстав для твердження, що реальний захист внутрішнього ринку відповідно зменшився [38, с. 171].

127

Водночас, погоджуємось із ученими у тому, що сама по собі інтенсифікація експортних потоків, що не супроводжується раціоналізацією їхньої структури, не дозволяє досягти бажаного ефекту від розширення експортних поставок. Більше того, посилення залежності агропродовольчої діяльності від ситуації, що складається на світових продовольчих ринках, негативно позначається на сталості розвитку галузі, збільшує її вразливість відносно непередбачуваних коливань світової кон’юнктури. Ця проблема особливо гостро стоїть перед вітчизняним АПК, оскільки його експорт має переважно сировинну орієнтацію, а отже, суттєво залежить від частих змін світового попиту і цін на сільськогосподарську сировину і продукти первинної переробки [222, с. 125].

Задля створення поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі за допомогою широкої регуляторної адаптації Україна та ЄС домовились про значну лібералізацію ставок ввізного мита на товари. За підрахунками деяких фахівців 83,1% сільськогосподарської продукції України ввозитиметься до ЄС без мита відразу після підписання Угоди. Ще для 2 % сільськогосподарської продукції українського походження мито знижуватиметься до нуля протягом 10 років, починаючи з дати набуття чинності Угодою, а на решту 14,9% сільськогосподарських товарів (найбільш чутливі товарні позиції) ЄС встановлює тарифні квоти з нульовою ставкою в рамках квоти або ненульовою ставкою за межами квоти (детальніше в Доповненні до Додатку 1-А Угоди) [195]. Як результат, очікується, що Україна зможе додатково отримати 383 млн. євро експортних надходжень (Таблиця 3.2.1.) [194].

У той же час, експерти наголошують на тому, що встановлені в Угоді квоти є застарілими, оскільки формувалися у 2010 р., тому не віддзеркалюють дійсні експортні потужності виробників, наприклад, м'яса птиці. У зв'язку з цим такі квоти будуть швидко вичерпані, що призведе до застосування мита. Згідно з Угодою вивізні мита, що на даний час діють в Україні, повинні поступово анулюватись відповідно до узгодженого графіку (Додаток 1-C до Угоди). Таким чином, уряд України буде мати обмежені

128

можливості впливу на внутрішній ринок сільськогосподарської продукції шляхом підвищення розміру вивізного (експортного) мита. Вплив лібералізації торгівлі буде асиметричним, оскільки зобов'язання України щодо зменшення ставок мит буде виконуватися поступово протягом 10 років у той час як аналогічний процес для ЄС буде менш тривалим [194].

Таблиця 3.2.1.

Умови тарифного регулювання експорту до ЄС деяких сільськогосподарських товарів [194]

Продукція Діючі ставки ввізного мита

Умови Угоди

Квота імпорту в ЄС Ставка ввізного мита в

межах квоти імпорту в ЄС

Ставка ввізного мита понад квоту імпорту в ЄС

Пшениця від 95 до 148 євро за 1 тону

950 тис. тон на рік з поступовим збільшенням

протягом 5 років до 1 млн. тон на рік

0 євро за 1 тону від 95 до 148 євро за 1 тону

Насіння рапсу 0% Не передбачено жодних імпортних квот

Не застосовується

0%

Кукурудза до 94 євро за 1 тону

400 тис. тон на рік з поступовим збільшенням

протягом 5 років до 650 тис. тон на рік

0 євро за 1 тону до 94 євро за 1 тону

Соняшникова олія

6,4% Не передбачено жодних імпортних квот

Не застосовується

6,4%

Свинина до 86,9 євро за 100 кг

20 тис. тон на рік + додаткова квота в розмірі 20

тис. тон на рік1

0 євро за 100 кг до 86,9 євро за 100 кг

М'ясо свійської

птиці

від 18,7 до 102,4 євро за 100 кг

16 тис. тон на рік з поступовим збільшенням

протягом 5 років до 20 тис.т. на рік + додаткова квота в розмірі 20 тис. тон на рік1

0 євро за 100 кг від 18,7 до 102,4 євро за

100 кг

Яйця (імпортовані

не для інкубації)

30,4 євро за 100 кг

1, 5 тис. тон на рік з поступовим збільшенням протягом 5 років до 3 тис.

тон на рік + додаткова квота в розмірі 3 тис. тон на рік

0 євро за 100 кг 30,4 євро за 100 кг

129

Проте, дослідники зауважують, що початкові умови для створення ЗВТ

між ЄС та Україною є несиметричними щодо сільського господарства

України. Для ЄС характерна наявність великої кількості специфічних та

комбінованих ставок увізного мита, тоді як в Україні ставки ввізного мита

переважно адвалерні. На відміну від України ЄС використовує складну

структуру комбінованих ставок увізного мита та систему вхідних цін. Крім

того, ЄС використовує експортні субсидії та спеціальні захисні заходи для

сільськогосподарських товарів, на застосування котрих Україна не має права.

Ринки сільськогосподарських товарів є найбільш захищеними в ЄС . Діюча

середня ставка ввізного мита на сільськогосподарські товари становить в ЄС

13,7%, тоді як в Україні -9,2%. Найвищий рівень тарифного захисту має

ринок молока та молочних продуктів ЄС, де середній тариф у 2012 р.

становив 54,7%, тоді як в Україні – лише 10%. У результаті застосування

тарифних квот максимальні тарифи на продукцію тваринного походження в

ЄС перевищують 200 %. ЄС підтримує тарифні квоти на 4,8% тарифних

ліній, в основному це сільськогосподарські продукти. Тарифні квоти введені

для 15,1% тарифних ліній сільськогосподарських продуктів. Україна ж

використовує тарифну квоту лише на цукор з тростини імпортним тарифом

50% понад тарифну квоту [152, с. 16].

У цьому процесі О.С. Головачова констатує, що розрахунок

ефективних ставок імпортних тарифів засвідчує, що ситуація в сфері захисту

внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції хоча і зазнає змін в

кращу сторону, однак, залишаються товарні групи з неефективною тарифною

ставкою - і ринки їхні не захищені, що не сприяє конкурентоспроможності

вітчизняного виробника за ціновими параметрами [38, с. 172].

Отже, встановлення квот і тарифів між Україною і ЄС мають

тимчасовий обмежувальний характер і перехідне значення, проте один з

важливих напрямів оптимізації вітчизняного аграрного ринку полягає у

нетарифному регулюванні.

130

Окрім тарифів, торгівлі сільськогосподарською продукцією між

Європейським Союзом і Україною перешкоджають також так звані

нетарифні заходи регулювання торгівлі. Ці нетарифні заходи (НТЗ)

включають широкий спектр адміністративних заходів і регуляторних норм,

які можуть обмежити імпорт, зробивши його дорожчим, або навіть

унеможливити торгівлю певними товарами. Ці заходи можуть включати

квоти і заборони, ліцензії, бюрократичні зволікання через митне

адміністрування, державну торгівлю, субсидії, технічні бар'єри в торгівлі,

санітарні і фіто-санітарні заходи, правила походження та багато інших НТЗ.

Оскільки нетарифні заходи ніколи не вдасться скасувати повністю,

вони вважаються протекціоністськими у разі неможливості виправдати їх

застосування, наприклад, провалами ринку (через інформаційну асиметрію

або зовнішні ефекти). Як члени СОТ, Україна та Європейський Союз не

повинні застосовувати будь-які нетарифні заходи, що суперечать правилам

СОТ. Україна застосовує низку нетарифних заходів, включаючи

ліцензування, технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ) та санітарні та фіто-санітарні

заходи (СФС) заходи, експортні обмеження, дозволи тощо. В Україні

ліцензуванню підлягають експорт та імпорт спиртів, алкогольних напоїв і

тютюнових виробів, м'яса птиці та супутніх товарів, жирів свиней та птиці.

Для деяких продуктів вимагається окреме затвердження ліцензій Державною

ветеринарною та фітосанітарною службою України, що підпадає під

категорію неавтоматичного ліцензування і розглядається як базовий

нетарифний торговельний бар'єр. Сільськогосподарська продукція, що

потрапляє на митну територію України, має пройти санітарно-

епідеміологічний контроль. Державний санітарно-епідеміологічний контроль

не є обов'язковим для певних товарів з десяти груп за класифікацією

УКТЗЕД.

Також стандарти відіграють важливу роль у торгівлі

сільськогосподарською та харчовою продукцією. Як член СОТ, Україна має

базувати своє національне законодавство на Угодах про ТБТ і СФЗ, а також

131

гармонізувати свої національні стандарти і технічні регламенти з

відповідними міжнародними стандартами. Тим не менш, до цих пір СФЗ і -

меншою мірою - ТБТ називаються серед основних торговельних перешкод.

Таким чином, ми вважаємо, що механізми оптимізації експортного

потенціалу аграрного ринку України повинен базуватися у першу чергу на

гармонізації національного законодавства із нормами і стандартами ЄС. У

цьому контексті підтримуємо думку фахівців про те, що Україна повинна

максимально наблизити національне законодавство у сферах сільського

господарства і СФЗ до законодавства ЄС. До цього моменту Україна і ЄС

повинні пройти наступні ключові процедури:

• скасування дозволів на імпорт - Україна та ЄС скасують

необхідність отримання дозволу для імпорту, а також запровадять загальні

умови імпорту, в т.ч. Сторони повідомлятимуть один одного про свої СФЗ

щодо імпорту товарів, моделі офіційних сертифікатів, декларацій та

комерційних документів (пункти 1 і 3 статті 69 Угоди);

• створення Підкомітету з управління СФЗ, який контролюватиме

імплементацію Угоди щодо СФЗ (стаття 74 Угоди);

• розроблення стратегії - не пізніше, ніж протягом 3 місяців з дати

повного вступу у дію Угоди Україна надасть Підкомітету з управління СФЗ

комплексну стратегію імплементації Угоди щодо СФЗ (пункт 4 статті 64

Угоди);

• процедура визнання - Україна та ЄС повинні визнати статус

стосовно хвороб тварин, інфекцій тварин та шкідників, а також пройти

процедуру визнання регіоналізації/зонування, зон, вільних від шкідливих

організмів, та зон, що охороняються від шкідників (стаття 65 Угоди);

• схвалення переробних потужностей - до визнання еквівалентності,

як це передбачено статтею 66 Угоди, країна-імпортер має попередньо

схвалити переробні підприємства, що знаходяться на території країни-

експортера і планують ввозити в країну-імпортера продукти тваринного

походження, без проведення попередніх інспекцій окремих підприємств.

132

Таке схвалення здійснюється на прохання країни-експортера, що

супроводжується відповідними гарантіями країни-експортера (пункт 5 статті

69 Угоди);

• визнання еквівалентності, тобто визнання країною-імпортером СФЗ,

які застосовуються у країні-експортері як таких, що еквівалентні заходам,

котрі вживає імпортер, що дозволить зменшити кількість прикордонних

перевірок та спростити отримання сертифікатів (стаття 66 Угоди) [194].

Зазначені гармонізаційні заходи є потрібними для оптимізації

експортного потенціалу вітчизняного аграрного сектору, оскільки за

визначенням вчених, за невідповідності вітчизняної агропродовольчої

продукції стандартам ЄС преференційний режим торгівлі у межах ЗВТ та

дозволені нульові ввізні мита не будуть використані українськими

виробниками для розширення асортименту експорту агропродовольчої

продукції в ЄС, натомість імпорт з ЄС сільськогосподарської та продовольчої

продукції, яка вже відповідає всім технічним регламентам, буде

безперешкодно надходити в Україну, створюючи тиск на вітчизняного

виробника на внутрішньому ринку. Крім цього, через неузгодженість

відповідних стандартів якості на український ринок зможе потрапити

низькоякісна продукція, що не знаходить збуту на ринку ЄС [152, с. 17].

Отже, на наше переконання, стандартизація агропродовольчої

продукції є ключовим елементом механізму оптимізації експортного

потенціалу аграрного сектору України.

Підтвердженням даної позиції виступають погляди дослідників, які

зауважують, що суттєвим обмежуючим чинником для розвитку вітчизняного

агропродовольчого експорту виступає низька якість продукції. Зокрема, в

останні роки, згідно з офіційними матеріалами Держспоживстандарту

України, бракується і знімається з реалізації більше 50% перевірених м'ясо- і

риботоварів, плодоовочевої продукції; майже кожна друга тонна перевірених

хлібобулочних, макаронних і кондитерських виробів, борошна та круп,

цукру, масложирової продукції, чаю та кави, безалкогольних напоїв і

133

мінеральних вод, яєць курячих; більше третини перевірених молочних

продуктів, соків та соковмісних напоїв, продуктів дитячого харчування;

близько 30% тютюнових виробів і алкогольних напоїв [154, с. 18].

У зв’язку із цим, слід зазначити, що з 2011 р. цілеспрямованої

діяльності щодо перегляду застарілих вітчизняних стандартів та їхньої

гармонізації з вимогами європейських і міжнародних документів, за

винятком завершення розпочатих за окремими НД робіт, практично не

проводилося. Вчені зауважують наступні тенденції даного процесу [152,

с.22]:

– рівень гармонізації національних НД із міжнародними (ISO) з

урахуванням тих стандартів, що перебувають на затвердженні, стосовно

агропродовольчого комплексу нині становить 63,2% (763 вітчизняних із 1208

чинних міжнародних);

– для забезпечення згідно з вимогами ЄС досягнення 80% рівня

гармонізації бази стандартів АПК (із міжнародними НД) необхідно буде

переглянути, узгодити та затвердити трохи більше 200 документів, а для

досягнення 100% гармонізації – близько 450. Вартість робіт становитиме

відповідно близько 5 млн. і 10 млн. грн.. (у цінах 2012 р. – з урахуванням

індексу-дефлятора ВВП за 2006–2012 рр.);

– для досягнення 100% гармонізації всіх національних стандартів, що

відносяться до галузей агропродовольчого комплексу, з міжнародними та

європейськими НД, необхідно буде переглянути і затвердити понад 1200

документів, а вартість робіт становитиме понад 27 млн. грн. Оскільки

адаптація вітчизняної системи технічного регулювання до відповідної в ЄС

відбувається за стандартною схемою (перегляд вітчизняних стандартів і

гармонізація до вимог міжнародних і європейських НД – їхнє впровадження

на практиці – заходи, що вживаються державою щодо забезпечення

дотримання встановлених вимог – оцінювання ефективності досягнутих

результатів) і, зважаючи на реальну ситуацію в агропродовольчій сфері,

можна стверджувати, що є достатньо підстав для обумовлення певного

134

перехідного періоду (2–5 років) та отримання технічної допомоги ЄС для

прискореного вирішення окреслених проблем [152, с. 23].

За прогнозами дослідників, унаслідок впровадження гармонізаційних

заходів, найбільше зросте експорт тютюнових виробів, зернових культур,

м'яса та їстівних субпродуктів, а також різних харчових продуктів.

Скасування експортних мит стимулюватиме експорт насіння олійних

культур, причому виграш буде порівнюваним з впливом скорочення

імпортних мит ЄС. Зниження українських ввізних мит призведе до близько

7% підвищення імпорту, переважно внаслідок зростання поставок напоїв,

олій та жирів рослинного походження, м'яса та їстівних субпродуктів, олій та

жирів тваринного походження, а також цукру. Лібералізація тарифів може

також створити нові торговельні потоки товарів, торгівля якими між ЄС та

Україною раніше не відбувалася.

Для ефективної оптимізації експортного потенціалу агросектору

необхідно запровадити у системі державного управління даним сектором

відповідні організаційно-правові складові, які формують собою

оптимізаційний державно-управлінський механізм (Рис. 3.2.1.).

На наше переконання, механізм державного управління щодо

оптимізації експортного потенціалу аграрного сектору України має

базуватись на наступних засадах:

− гармонізація національного законодавства із нормами і стандартами

ЄС у галузі торгівельної політики у контексті імплементації базових

стандартів і принципів у законодавство України;

− взаємна лібералізація митно-тарифних ставок між Україною та ЄС,

побудована на паритетних скасуваннях мит і тарифів на принципах

уникнення асиметричності;

− затвердження національної системи стандартизації і сертифікації

агропродовольчої продукції, побудованої на європейських принципах

безпеки харчування НАССР та інших нормативних вимогах ЄС.

135

Рисунок 3.2.1. Механізм оптимізації експортного потенціалу

аграрного сектору (розроблено автором)

Із зазначеного схематичного зображення механізму оптимізації

експортного потенціалу аграрного сектору випливає, що законодавство

України повинно стати адептом нормативних умов ЄС у наступних

напрямах:

- лібералізація митно-тарифних ставок між Україною та ЄС, коли

українське законодавство встановлює безмитний режим та відмовляється від

тарифів щодо аграрної продукції з ЄС;

АГРАРНИЙ СЕКТОР УКРАЇНИ

РИНОК ЗБУТУ ЕКСПОРТНОЇ ПРОДУКЦІЇ

гармонізація національного законодавства із нормами і стандартами

ЄС

лібералізація митно-

тарифних ставок між

Україною та ЄС

національна система

стандартизації і сертифікації

агропродовольчої продукції

ЗАКОНОДАВСТВО ЄС

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

136

− Україна здійснює гармонізацію національного законодавства із

нормами і стандартами ЄС у таких напрямах, як безпека харчування, безпека

пакування, зберігання та перевезення продукції аграрного сектора;

− національна система стандартизації і сертифікації агропродовольчої

продукції адаптує власні вимоги до аналогічних норм у Європейському

Союзі.

Таким чином, зазначені елементи механізму оптимізації експортного

потенціалу аграрного сектору України повинні значним чином прискорити

інтеграційні процеси у сфері сільського господарства України і ЄС, а також

суттєво збільшити експорт вітчизняної аграрної продукції у надзвичайно

ємний європейський ринок. У той же час, реалізація зазначених положень

створить передумови для насичення українського споживчого ринку

аграрною продукцією з ЄС, яка створить суттєву конкуренцію вітчизняному

виробництву. Враховуючи такі перспективи, важливою науковою задачею

постає пошук державних механізмів стимулювання зменшення

імпортозалежності на ринку споживання аграрної продукції в Україні.

3.3. Удосконалення організаційно-правового механізму державного управління аграрним сектором України, як умови упровадження європейських стандартів

У сучасних геополітичних умовах важливим для України виступає

посилення регулюючої ролі держави у стимулюванні експорту аграрної

продукції з одночасним захистом внутрішнього ринку споживання продуктів

сільського господарства. У цьому процесі найбільш вразливим елементом

державного управління ми вважаємо синхронну лібералізацію ввозу

сільськогосподарської продукції імпортного походження, оскільки

європейські продукти, котрі виробляються у рамках необхідних стандартів,

за своєю собівартістю можуть мати нижчу вартість, ніж українські. Такий

економічний ефект, на наше переконання, пояснюється технологічною

ефективністю виробництва аграрної продукції у ЄС, де налагодження

137

стандартизованих процесів тривало при потужній державній підтримці,

належному інвестуванню та аграрній спеціалізації, наслідком чого стала

наявність високоякісної великої кількості продукції аграрного ринку,

вартість якої порівняно невелика.

За обсягами виробництва сільськогосподарської продукції та

продуктивністю праці у сільському господарстві єврорегіон характеризується

високим рівнем інтенсивності й товарності цієї галузі. Переважна більшість

країни ЄС не тільки самодостатні аграрні країни, але й вагомі експортери

агропродовольчої продукції. Взагалі європейський аграрний бізнес − це

висококонкурентний сектор ринкової економіки, функціонування та розвиток

якого гарантують продовольчу безпеку та соціальний добробут населення

Європи. Ринкові реформи сільського господарства, що здійснюються в

рамках САП ЄС, спрямовані на модернізацію продуктивних сил та

інституційні зміни, адекватні сучасній моделі світового сільського

господарства. За свідченням Т.О. Зінчук, засновуючись на перевагах

економіки відкритого типу та активній державній підтримці, європейський

агробізнес надає можливість сільськогосподарським товаровиробникам

реалізовувати свій потенціал у виробництві високорентабельної продукції та

досягати конкурентних переваг на зовнішньому ринку [73].

У сільському господарстві, риболовстві й лісництві країн Євросоюзу

зайнято 13,6 млн. осіб, ще 5 млн. осіб – у сфері переробки

сільськогосподарської продукції. Це становить 8,6% всіх зайнятих у ЄС.

Разом ці галузі дають 4% валового внутрішнього продукту. Європейський

Союз є найбільшим виробником продовольства й напоїв у світі [229, р. 2]. У

ньому функціонує 13,7 млн. господарств, які здійснюють діяльність на 47%

загальної території Союзу. У світовому експорті сільськогосподарської

продукції та продовольчих товарів на ЄС припадає 17%, причому 67%

загального експорту становлять товари високої доданої вартості й глибокої

переробки [235, р. 10].

138

В ЄС зосереджено 962 млн. га площі сільськогосподарських угідь, що

складає 20,7% світової площі та 134 млн. га ріллі, або 10% від загальної

світової площі. На одну особу населення припадає близько 1,5 га земельних

ресурсів сільськогосподарського призначення. Європа входить до країн з

високим рівнем розораності земель: приблизно 30% (у країнах ЄС - 43%), що

є результатом тривалого ведення аграрного виробництва та густоти

населення. За результатами досліджень, резервів для розширення площі

орних земель в Європі небагато - усього лише 6 млн. га [105, с. 44].

Саме тому, враховуючи наведений потенціал, найбільшою загрозою у

процесі євроінтеграції для України є агроекономічний потенціал ЄС, котрий

здатен витіснити національного агровиробника на внутрішньому ринку

споживання в Україні. У цьому процесі важливо розглянути механізми

державного управління захистом від імпортних інтервенцій відносно нових

країн-членів ЄС із схожою з Україною агроінфраструктурою, якою є, на наш

погляд, Польща.

Конкурентну позицію польського сільськогосподарського виробництва

на внутрішньому і зовнішньому ринках визначають середні та малі

господарства. У Польщі нараховується 2 млн. приватних господарств, які

займають 90 % усіх сільськогосподарських угідь і мають приблизно таку ж

частку в загальному обсязі аграрного виробництва. Хоча на ферми з площею

угідь понад 15 га припадає лише 9 % від загальної кількості господарств, при

цьому вони охоплюють 45 % від загальної площі сільськогосподарських

угідь. Понад половина сімейних аграрних господарств у Польщі виробляє

продукцію для власного споживання [225]. На відміну від України, основу

аграрного сектора Польщі складають мікрогосподарства, які обробляють по

5–10 га землі. На відміну від Радянського Союзу, післявоєнний розвиток не

супроводжувався масовою колективізацією і Польща була єдиною країною

соціалістичного табору, де селяни масово не гуртувалися в колгоспах та

радгоспах, а залишалися вільними хліборобами [156].

139

На 2013 рік середній розмір польських господарств складає близько 7

га. Великих господарств дуже мало (лише 9 % господарств обробляє площі

понад 100 га), однак існують суттєві регіональні відмінності. Якщо на заході

Польщі вже є чимало господарств, які обробляють по 50–80 га, на півдні

країни їх розміри не перевищують 3–4 га, а непоодинокими є господарства

розміром до 1 га. Проте парадокс полягає в тому, що саме південно-східні

воєводства, де розташовані найдрібніші господарства, виробляють основну

частину сільськогосподарської продукції країни. Серед польських

господарств розвинена спеціалізація: наприклад, одні спеціалізуються на

виробництві молока, інші – овочів. Вважається, що багатопрофільні

господарства менш ефективні [74].

Держава здійснює довготермінову політику розвитку дрібних

господарств, що також розглядається ефективним засобом самозайнятості

населення та вирішення соціальних проблем сільської місцевості. Програми

модернізації і реструктуризації селянських господарств тривають, включно з

реагуванням на глобальні виклики – з врахуванням європейського досвіду

[156].

Динамічному розвиткові аграрного сектора Польщі (щорічне зростання

обсягів виробництва складає 20 %) сприяв вступ до ЄС. У контексті

підготовки до цієї події було розроблено Програму активізації сільської

місцевості, яка передбачала важливу роль спеціалізованих структур, що

сприяли розвитку малого підприємництва у сільській місцевості,

підвищенню рівня життя сільського населення та відродженню соціальної

інфраструктури села, а також надавали фермерам інформацію про зміни

правил функціонування сільського господарства після приєднання до ЄС

[185, с. 206].

За роки членства в ЄС польські фермери значно покращили своє

фінансове становище. Оскільки багато з них уже не потребують кредитів на

поповнення оборотних коштів, місцеві банки все частіше видають невеликі

позики навіть відносно великим господарствам. Значну частину отриманих

140

прибутків польські фермери інвестують у придбання земельних ділянок.

Поточна вартість 1 га землі коливається у межах 20−25 тис. злотих (або 5–6

тис. євро), що в 10–12 разів перевищує ціни двадцятирічної давнини, але

навряд чи можливості зростання вартості землі вичерпано (наприклад, у

Голландії гектар землі коштує близько 30 тис. євро). Рентабельність

польського сільського господарства складає близько 40–50 %. Кожен гектар

у середньому забезпечує прибуток у 750 – 1000 євро. При цьому субсидії ЄС

з розрахунку на 1 га складають близько 250 євро. Вважається, що за

результатами сезону кожен фермер з урахуванням дотацій має заробляти не

менше 10 тис. євро, що гарантуватиме належний рівень життя [74].

Враховуючи даний позитивний практичний досвід достатньо схожої за

аграрною інфраструктурою держави, вважаємо, що механізми активізації

виробництва сільськогосподарської продукції аграрного ринку України

повинні бути уміщені також у рамках комплексної державної програми

розвитку аграрного виробництва і сільських територій. Нерозривність цих

двох об’єктів державного управління є очевидною, оскільки аграрний сектор

економіки є матеріалоутворюючим чинником у розвитку сільської

інфраструктури за рахунок базового значення сільського господарства.

Для реалізації зазначених напрямів оптимізації важливим є розробка і

впровадження державного механізму регулювання аграрного сектору і

програми розвитку аграрного сектору в цілому. У цьому контексті суттєвих

доопрацювань вимагає регуляторне законодавство, зокрема наразі чинна

«Стратегія розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року»,

ухвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 р.

№ 806-р [184].

Дана Стратегія розроблювалась і ухвалювалась у відмінних від

теперішніх реалій геополітичних умовах, що позначилося на її структурі, яка

складається із основної частини, що вміщує преамбульні напрями державної

політики у аграрній сфері, аналізу проблем розвитку аграрного сектору

економіки, мети, стратегічних цілей та принципів, цільових орієнтирів

141

реалізації Стратегії, окреслені пріоритетні напрями досягнення стратегічних

цілей, механізм реалізації Стратегії, а також моніторинг та оцінка

ефективності реалізації Стратегії. Навіть при побіжному аналізі даної

Стратегії непропорційно скорочено окреслено механізм її реалізації, що має

ключове значення, де встановлено, що дана стратегія реалізовуватиметься

шляхом розроблення, ухвалення та виконання Державної програми розвитку

аграрного сектору економіки на період до 2020 року, яка визначатиме шляхи

та способи виконання завдань Стратегії за кожним із пріоритетних напрямів,

міститиме перелік завдань і заходів, передбачатиме обсяги і джерела

фінансування, очікувані результати (індикатори), строки та відповідальних

виконавців із сторони Кабінету Міністрів України та партнерів із сторони

учасників аграрного ринку, а також перелік відповідних проектів актів

законодавства про внесення необхідних змін до Податкового кодексу

України та інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.

Таким чином, Стратегія передбачає ухвалення дублюючого нормативно-

правового акту – Державної програми розвитку аграрного сектору економіки

на період до 2020 року, яка має включити у свій зміст конкретні положення

щодо розвитку аграрного сектору України.

На наш погляд, даний підхід є невірним, оскільки розвиток аграрного

сектору є частиною політичного курсу держави і напрями цього розвитку

мають бути консолідовані у рамках одного нормативно-правового акту.

Даний підхід підтверджується чинним наразі Законом України “Про основні

засади державної аграрної політики на період до 2015 року” від 18.10.2005

року № 2982-IV [64], який містить однакові за сутністю положення і

урегульовує однорідні суспільні відносини.

Також важливою для визначення перспектив розвитку аграрного

сектору та сільського господарства України є Державна цільова програма

розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена Кабінетом

Міністрів України 19 вересня 2007 р. [49]. Вона передбачає реалізацію

положень Закону України “Про основні засади державної аграрної політики

142

на період до 2015 року”. До ключових законодавчих актів у сфері

забезпечення економічної безпеки аграрного сектора, які передбачають

конкретні механізми її забезпечення, можна віднести Закон України “Про

державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004

року. Він, зокрема, визначає основи державної політики у бюджетній,

кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного

управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської

продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої

безпеки населення [107, с. 29].

Ми погоджуємось із дослідниками у тому, що особливістю

нормативно-правового забезпечення державного регулювання аграрного

сектора економіки на сьогодні є те, що, по-перше, перелічені та інші закони і

нормативно-правові акти мають занадто загальний характер, не містять

конкретних механізмів, за допомогою яких держава чітко впливала на процес

функціонування аграрного сектора економіки, який гарантує продовольчу

безпеку країни; по-друге, відсутність у повному обсязі фінансового

забезпечення виконання заходів, що містяться в прийнятих законах; по-третє,

має місце невиконання законів та інших нормативно-правових актів, тобто

низька виконавча дисципліна [167]. До даних особливостей ми додаємо

також відсутність належного урахування євроінтеграційних перспектив

аграрного ринку України, котрі вимагають з однієї сторони – гармонізації

національного аграрного законодавства і стандартизації агровиробництва, а з

іншої − захисних норм щодо імпортозаміщення національної аграрної

продукції для ринку національних виробників.

Враховуючи вищезазначене, існує об’єктивна необхідність розробки і

прийняття відповідного законодавчого акту, у якому будуть консолідовані

основні положення державної політики щодо розвитку аграрного ринку

України.

Ми вважаємо, що статус такого регуляторного акту має бути на рівні

законодавчого акту – Закону України, оскільки це найбільш імперативний,

143

після Конституції України, законодавчий акт і його положення мають

обов’язковість для виконання, що при наявності конкретних механізмів його

реалізації усуне низьку виконавчу дисципліну.

На наше переконання, проект Закону України “Про розвиток аграрного

сектору України” повинен складатися із наступних розділів: преамбула,

Розділ 1. Основи аграрної політики України; Розділ 2. Державна підтримка

аграрного сектору; Розділ 3. Інтеграція українського аграрного сектору у

Спільну Аграрну Політику Європейського Союзу; Розділ 4. Підтримка

інноваційно-інвестиційного розвитку аграрного сектору України; Розділ 5.

Механізми забезпечення виконання закону; Розділ 6. Перехідні положення.

У Преамбулі даного проекту Закону пропонується викласти цілі і

завдання проекту даного Закону, які полягають у державному забезпеченні

ефективного розвитку аграрного сектору України, належній організаційній і

фінансовій підтримці підприємств аграрного сектору та забезпеченні

приєднання даного сектору економіки України до Спільної Аграрної

Політики Європейського Союзу.

За структурою розподілу норм у проекті даного Закону Розділ 1.

“Основи аграрної політики України” повинен містити норми, котрі

характеризують визначення термінів Закону, де необхідно розтлумачити такі

основоположні терміни, як “аграрний сектор України”, “конкурентоздатність

аграрної продукції”, “податкові канікули”, “Спільна Аграрна Політика

Європейського Союзу”, “імпортозаміщення”, а також інші суміжні суттєві

для даної сфери суспільних відносин терміни, значення яких може

тлумачитись подвійно чи неоднозначно.

Наступним важливим розділом даного проекту Закону вважаємо

Розділ 2. “Державна підтримка аграрного сектору”. Цей розділ має

встановлювати норми, котрі урегульовують відносини між державою та

аграрними підприємствами. Основною проблемою розвитку вітчизняного

аграрного сектору, враховуючи дослідження вчених та власні дослідження,

вважаємо слабке мало відчутне для сектору державне фінансування, тому

144

вважаємо за потрібне першою нормою даного розділу встановити право

аграрних підприємств на отримання фінансової допомоги від держави. Це

право має базуватись на відповідності аграрних підприємств державним

інтересам щодо аграрного сектору, зокрема додатково підзаконними

нормативно-правовими актами має встановлюватись система показників

найбільш пріоритетних видів, форм та інших особливостей

сільськогосподарських підприємств, які можуть претендувати на отримання

фінансової допомоги.

У даній нормі необхідно урахувати досвід країн ЄС, котрі здійснюють

ефективну фінансову підтримку європейського агросектору. За поглядами

дослідників, такі напрями уміщуються у наступному:

1) кредитні програми, що передбачають державні позики через

кредитні організації, договори з комерційними банками про зниження

позикового відсотка;

2) програми реалізації, спрямовані на збільшення обсягів продажу того

чи іншого виду сільськогосподарської продукції;

3) програми міжнародної торгівлі, спрямовані, з одного боку, на зняття

торговельних бар'єрів і регулювання експортно-імпортних поставок, з іншого

− на захист вітчизняних виробників через митно-тарифне регулювання

експортно-імпортних операцій;

4) програми регулювання обсягів сільськогосподарського виробництва

з метою збалансування попиту та пропозиції товарів, наприклад, програми

виведення земель з обігу через консервацію, скорочення посівних площ

низки культур [220, с. 146].

Враховуючи складність вирішення проблеми фінансової підтримки

аграрного сектору у нормі даного Закону, вважаємо за доцільне обмежитись

формулюванням наступного змісту: «Фінансова підтримка аграрного сектору

здійснюється на основі конкурсного неупередженого відбору найбільш

перспективних аграрних підприємств різних категорій за критеріями

встановленими Кабінетом Міністрів України. Фінансування підприємств

145

аграрного сектору, визначених за результатами конкурсного відбору

здійснюється із спеціальних фондів Державного бюджету України,

сформованих за поданням Міністерства аграрної політики України та

Міністерства фінансів України згідно із процедурами, регламентованими

Бюджетним кодексом України на наступний бюджетний рік із урахуванням

зростання валового внутрішнього продукту України за розрахунками,

затвердженими Кабінетом Міністрів України у період до затвердження

обсягів бюджетних видатків на наступний бюджетний рік».

Наступним важливим елементом механізму державного управління

розвитком аграрного сектору України у Розділі 2. “Державна підтримка

аграрного сектору” проекту Закону України “Про розвиток аграрного сектору

України” є упровадження податкових канікул для новостворених аграрних

підприємств, а також підприємств гірських територій, вільних економічних

зон, а також тих підприємств, які впроваджують інновації у екологічно чисте

виробництво. На наш погляд, особливо важливо надати податкові канікули

також наступним категоріям сільськогосподарських підприємств:

виробникам продукції, яка реалізується у порядку імпортозаміщення, а також

виробникам продукції, яка реалізується на експорт у обсягах, які

перебільшують споживання вітчизняним споживачем і реалізують продукцію

закінченого циклу переробки. Це ініціює процес зменшення імпортної

залежності в Україні, а також забезпечить стимулювання експорту

надлишкової сільськогосподарської продукції, що надасть можливість

тримати стабільні ціни на внутрішньому ринку споживання.

Урегулювання зазначених вище відносин напряму пов’язане із

реалізацією однієї із найважливіших зовнішньоекономічних стратегій

України – інтеграції аграрного сектору у європейське співтовариство. Саме

тому наступним розділом даного проекту Закону визначаємо Розділ 3.

“Інтеграція українського аграрного сектору у Спільну Аграрну Політику”. У

даному розділі необхідно встановити наступні норми, які відповідатимуть

статтям проекту Закону:

146

− Гармонізація аграрного законодавства;

− Стандартизація і сертифікація виробництва;

− Безпека харчування;

− Захист національного виробника;

− Політика імпортозаміщення;

− Державне сприяння експорту.

Гармонізація аграрного законодавства є базовим елементом механізму

державного управління розвитком аграрного сектору. На наше переконання,

гармонізація законодавства має здійснюватись шляхом імплементації норм

законодавчих актів ЄС, котрі встановлюють ставки, мита і квоти для

вітчизняних виробників. Враховуючи об’ємність та нормативну

різногалузевість, пропонуємо викласти дану статтю наступним змістом:

«Гармонізація аграрного законодавства України і законодавчих актів зі сфери

Спільної Аграрної Політики Європейського Союзу здійснюється шляхом

імплементації норм САП ЄС у чинні нормативно-правові акти України, які

регулюють експортні ставки, митні збори, імпортні квоти та інші супровідні

фінансові зобов’язання резидентів ЄС у процесі імпортно-експортних

операції у аграрній сфері. Визначення норм САП ЄС, котрі підлягають

імплементації, здійснюється Кабінетом Міністрів України у шестимісячний

термін після набуття чинності даного Закону». Такий порівняно невеликий

термін дозволить оперативно і у той же час ґрунтовно і зважено розробити

галузевим структурам пропозиції щодо імплементації норм САП ЄС, котрі

відповідатимуть із однієї сторони – національним економічним інтересам, а з

іншої сторони – вимогам САП ЄС.

Для визнання якості вітчизняної експортної продукції у ЄС на

законодавчому рівні потрібно впровадити стандартизацію і сертифікацію

сільськогосподарського виробництва. Для цього пропонуємо імплементувати

норми Постанови Європейського парламенту і Ради ЕС № 178/2002/ЕС,

Постанови Європейського парламенту і Ради 852/2004, 853/2004, 854/2004 і

147

882/2004, які містять всі регулюючі норми щодо стандартизації і сертифікації

аграрної продукції, які містять:

− визнання підприємств;

− загальні вимоги до харчових продуктів, переробки і підприємств;

− вимоги до складу і якості окремих категорій продуктів;

− спеціальні вимоги до харчових добавок, генетично модифікованих

продуктів, нових видів харчових продуктів і заморожених харчових

продуктів;

− дозволені забруднюючі речовини;

− мікробіологічні вимоги;

− дозволені добавки, штучні регулятори смаку та запаху;

− гігієнічні вимоги до харчових продуктів;

− вимоги до працівників, які працюють в галузі обробки і їх рівня

підготовки;

− матеріали і предмети, які контактують з продуктами;

− вимоги до очистки, дезінфекції і засобів боротьби з шкідниками;

− вимоги до води;

− вимоги до маркування;

− самостійний контроль виробника;

− ввезення харчових продуктів у Європейський Союз;

− державний нагляд і лабораторії, які аналізують проби;

− винятки.

Як наголошують вчені, всі постанови діють в країнах-членах ЄС

напряму тобто без їх обговорення в законодавстві кожної окремої країни,

однак вимоги директив повинні вноситися до внутрішніх нормативно-

правових актів [132, с. 3]. Саме тому пропонуємо впровадити норму щодо

введення цих директив у національне законодавство шляхом визнання їх

чинності на території України, про що зазначити у окремій статті

пропонованого проекту Закону.

148

Імплементація даних норм у законодавство України зумовлена,

насамперед тим, що за свідченням дослідників, в Україні впровадження

системи екологічного менеджменту у сільськогосподарських підприємствах

не є обов’язковим та носить ініціативний характер, проте підтримується

державою. В межах країни діючими є національні стандарти ДСТУ ISO

14001 “Системи управління навколишнім середовищем. Склад і опис

елементів керівні вказівки по їх застосуванню”, та ДСТУ ISO 14004

“Системи управління навколишнім середовищем. Загальні керівні вказівки

по принципах управління, системах і засобах забезпечення”, які

обґрунтовують порядок функціонування підприємств в умовах впровадження

системи екологічного менеджменту. Важливою перешкодою у впровадженні

даної системи менеджменту у сільськогосподарських підприємствах є

необізнаність, нерозуміння важливості та невміння прорахувати ефективність

впровадження цієї системи [201, с. 45].

Важливо розуміти, що перспективою впровадження системи

екологічного менеджменту у підприємствах аграрного сектору є:

− по-перше, розширення ринків збуту виробленої продукції, що є

одним із найголовніших чинників економічної нестабільності галузі;

− по-друге, доступ до кредитних ресурсів, які є необхідною умовою

модернізації виробництва, впровадження ресурсоощадних екологічно

безпечних та економічно ефективних технологій;

− по-третє, підвищення рівня інвестиційної привабливості

підприємств, що забезпечить додаткове вливання ресурсів у бізнес;

− по-четверте – підвищення рівня конкурентоспроможності як

виробленої продукції, за рахунок наявності сертифіката про її відповідність

міжнародним вимогам, так і власне підприємства за рахунок зниження

витрат на виробництво продукції та інше [201, с. 46].

Ми вважаємо, що стандартизація і сертифікація аграрного виробництва

не тільки позитивно вплине на експортний потенціал українського аграрного

ринку, а й підвищить якість української сільськогосподарської продукції для

149

внутрішнього споживчого ринку, що позитивно позначиться на безпеці

харчування, проте дещо збільшить собівартість продукції на першому етапі

впровадження даних вимог. У подальшому налагоджене виробництво не буде

вимагати додаткового фінансування, що повинно стати стабілізуючим

фактором ціноутворення аграрної продукції.

На наше переконання, необхідним законодавчим закріпленням

упровадження зазначених вище напрямів є процес підтримки інноваційно-

інвестиційного розвитку аграрного сектору України, чому необхідно

присвятити окремий розділ у проекті Закону: Розділ 4. “Підтримка

інноваційно-інвестиційного розвитку аграрного сектору України”. Структура

розділу, на наш погляд, повинна складатись із статті, присвяченій

стимулюванню програм залучень інвестицій та статті, яка встановлює

порядок державної підтримки інновацій та технічного переоснащення

сільськогосподарського виробництва.

Стаття, котра встановлює порядок стимулювання інвестицій, повинна

містити у своїй нормі право на звільнення від сплати ПДВ терміном на 1 рік

підприємств, які здійснили не менше 50 % фінансування статутних фондів

аграрних підприємств, визначених конкурсними заходами за критеріями,

встановленими Кабінетом Міністрів України, відповідно норм, визначених

Розділом 2. “Державна підтримка аграрного сектору”. Таке стимулювання

надасть можливість інвесторам пришвидшити реінвестиційні процеси за

рахунок збереження 20 % надходжень від господарської діяльності.

Державна підтримка інновацій та технічного переоснащення

сільськогосподарського виробництва є важливим інструментом оптимізації

аграрного ринку, оскільки без упровадження новітніх технологій у

виробництво неможливо досягти енергозаощаджень та інших виробничих

витрат, а також неможливо досягти високої якості сільськогосподарської

продукції, яка відповідатиме європейським стандартам.

Практика переконливо доводить, що розвиток сільськогосподарського

виробництва, його конкурентоспроможність значною мірою формується у

150

промислових галузях, на машинобудівних заводах, у науково-дослідних і

проектно-конструкторських організаціях, на випробувальних полігонах.

Сільськогосподарське виробництво, сфера його наукового забезпечення

повинні формувати організаційно-технологічні вимоги до промислових

підприємств щодо виготовлення комплексів машин і знарядь відповідних

параметрів [110]. Йдеться про розробку прогресивних ресурсоощадливих і

економічних сучасних технологій на основі системи машин, що забезпечує

завершення комплексної механізації виробництва сільськогосподарської

продукції [212].

Враховуючи вищезазначене, пропонуємо норму, яка встановлює

порядок реалізації напрямів державної підтримки інновацій та технічного

переоснащення сільськогосподарського виробництва викласти наступним

змістом: “Державна підтримка інновацій та технічного переоснащення

сільськогосподарського виробництва здійснюється шляхом встановлення

податкових канікул для підприємств, які реалізують інноваційні проекти у

даному виробництві. Кабінет Міністрів України перед поданням проекту

річного бюджету визначає пріоритетні напрями інноваційної діяльності для

підприємств, які реалізують у своєму виробництві такі напрями. Розміри

зменшення податкових ставок та звільнення від сплати окремих податків для

підприємств, визначених у частині другій даної статті, встановлюють

Кабінетом Міністрів України”.

Для підвищення виконавчої дисципліни норм даного проекту Закону

пропонуємо впровадити механізми забезпечення виконання Закону,

визначивши їх окремим Розділом 5. “Механізми забезпечення виконання

Закону”. Розділ повинен у себе включити статті, котрі визначають

повноваження виконавчих органів державної влади у реалізації даного

проекту Закону, а також окреслити коло посадових осіб і встановити терміни

реалізації положень проекту Закону. До повноважень органів виконавчої

влади ми відносимо підзаконні нормативно-правові акти Кабінету Міністрів

України, профільних міністерств, їх розпорядницькі функції, а також

151

доручення голів місцевих організацій. Терміни виконання програмних

положень даного проекту Закону встановлюються Кабінетом Міністрів

України і контроль за їх виконанням КМУ залишає за профільними

міністерствами.

У підсумку положення проекту Закону України “Про розвиток

аграрного сектору” стосовно набуття чинності та приведення у відповідність

підзаконних нормативно-правових актів потрібно вмістити у Розділі 6.

“Перехідні положення”.

На наше переконання, прийняття положень охарактеризованого

проекту Закону України “Про розвиток аграрного сектору” повинно

оптимізувати вирішення найбільш проблемних напрямів розвитку даного

сектору економіки, а також пришвидшити інтеграцію його до європейських

аграрних структур.

У свою чергу, погоджуємось із С.В. Шерстюком у тому, що підписання

у 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, у

тому числі її економічної частини, вимагають від України низки кроків,

спрямованих на її виконання, серед них врахування й нормативно-правових

актів ЄС, направлених на реалізацію Спільної аграрної політики. Адже зміни

в сільському господарстві ЄС можуть впливати як на

конкурентоспроможність вітчизняного сільськогосподарського виробництва,

так і на ситуацію в усьому національному господарстві України, яке й так

переживає не найкращі свої часи [215, с. 190].

Реалізація зазначених організаційно-правових основ механізму

удосконалення аграрного сектору створить консолідовану нормативно-

правову основу для державного управління даним сектором економіки

України в умовах європейської інтеграції та закладе основи для системно-

якісного розвитку сільського господарства в Україні загалом.

152

Висновки до розділу 3.

Дослідження шляхів вдосконалення механізмів державного управління

аграрним сектором України засвідчило наявність закономірностей розвитку

аграрного сектору і дозволило дійти до висновків, рекомендацій і

пропозицій, серед яких основне значення для дослідження займають

викладені нижче.

По-перше, механізми державного управління аграрним сектором в

Україні можуть бути представлені як сукупність взаємозалежних елементів,

які здійснюють регулюючу, оптимізаційну та контрольно-забезпечувальну

функції відносно діяльності аграрних підприємств і господарств усіх форм

власності щодо підвищення експортного потенціалу, конкурентоспромож-

ності, рентабельності й прибутковості підприємств аграрного сектору.

Необхідність реалізації напрямів децентралізації у сфері державного

управління АПК полягає у зменшенні обсягу повноважень державних органів

виконавчої влади, що досягається за рахунок перекладення частини цих

повноважень на виконавчі органи місцевого самоврядування, конкретизації

повноважень Аграрного фонду України та розробки комплексної стратегії

кредитування вітчизняних аграрних підприємств.

Пріоритетні напрями вдосконалення державного управління аграрним

сектором в Україні представлені необхідністю формування адаптаційної

політики держави щодо вимог Європейського Союзу, які стосуються таких

властивостей сільськогосподарської продукції, як стандарти виробництва,

якість виробництва, пакування, перевезення та інших складових, пов’язаних

із безпекою харчування. Спираючись на це, автор прийшов до висновку про

те, що державна політика щодо удосконалення аграрного ринку в Україні

повинна бути представлена збільшенням експорту шляхом стандартизації та

сертифікації сільськогосподарської продукції, а також державною

підтримкою зменшення імпортозалежності шляхом технічного

153

переобладнання овочесховищ, а також іншими заходами, наведеними у

розділі.

По-друге, ідентифікація пріоритетних напрямів удосконалення

державного управління аграрним сектором в Україні представлена двома

основними векторами: 1) зовнішнім, який передбачає імплементацію норм і

стандартів ЄС у національне законодавство в напрямі стандартизації та

сертифікації виробництва, зберігання і транспортування аграрної продукції;

2) внутрішній, який полягає в розробці комплексної національної програми

будівництва системи овочесховищ, що дасть змогу зменшити

імпортозалежність української плодово-овочевої продукції незалежно від

сезону збирання врожаю.

Механізми оптимізації експортного потенціалу аграрного сектору

України засновуються на гармонізації національного законодавства із

нормами і стандартами ЄС у галузі торгівельної політики у контексті

імплементації базових стандартів і принципів у законодавство України;

взаємній лібералізації митно-тарифних ставок між Україною та ЄС, яка

побудована на паритетних скасуваннях мит і тарифів на принципах

уникнення асиметричності; затвердженні національної системи

стандартизації і сертифікації агропродовольчої продукції, побудованої на

європейських принципах безпеки харчування НАССР та інших нормативних

вимогах ЄС.

По-третє, для реалізації зазначених основ удосконалення механізмів

державного управління аграрним сектором України автором у розділі

сформовано і охарактеризовано положення проект Закону України «Про

розвиток аграрного ринку України», обґрунтовано необхідність його

прийняття. Структуру даного проекту Закону складають такі розділи, як:

Розділ 1. Основи аграрної політики України; Розділ 2. Державна підтримка

аграрного сектору; Розділ 3. Інтеграція українського аграрного сектору у

Спільну Аграрну Політику Європейського Союзу; Розділ 4. Підтримка

інноваційно-інвестиційного розвитку аграрного сектору України; Розділ 5.

154

Механізми забезпечення виконання закону; Розділ 6. Перехідні положення.

Проект закону розроблявся із урахуванням критичного огляду чинного

законодавства, вітчизняної динаміки розвитку аграрного сектору, вимог норм

ЄС, а також з урахуванням позитивних зарубіжних практик розвитку

аграрного сектору.

Таким чином, реалізація схарактеризованого і обґрунтованого

оптимізаційного механізму державного управління аграрним сектором

України дозволить створити ефективне організаційне і правове підґрунтя

розвитку сектору, сільського господарства. Важливим позитивним наслідком

очікується суттєве збільшення експортного потенціалу аграрного сектору

України, зменшення сезонної імпортозалежності споживчого ринку України

на продукцію сільськогосподарського виробництва, а також дозволить

пришвидшити виконання положень Економчної частини Угоди про

асоціацію України та Європейського Союзу і надасть реальний імпульс

європейській інтеграції одній з базових галузей економіки України –

аграрному сектору.

155

ВИСНОВКИ У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення

актуального завдання в галузі науки “Державне управління” щодо науково-

теоретичного обґрунтування механізмів державного управління аграрним

сектором економіки України та визначення пріоритетних напрямів його

розвитку з урахуванням європейського досвіду.

Результати, отримані в процесі дослідження, дають підстави

сформулювати такі висновки та пропозиції.

1. У процесі з’ясування сутності та особливостей державного

управління аграрним сектором у контексті вітчизняних і

західноєвропейських підходів установлено, що дослідження механізмів

державного управління аграрним сектором представлене трьома основними

науковими напрямами: 1) структурно-функціональні аспекти проблеми

державного управління агросектором; 2) адміністративно-територіальний

аспект проблем управління аграрним сектором; 3) галузево-спеціалізоване

управління агропромисловим комплексом. Перший напрям досліджень

розкриває особливості повноважень органів державної влади та органів

місцевого самоврядування відносно управління аграрними підприємствами,

характеризує його специфіку в процесі регулювання виробництва та

реалізації аграрної продукції в Україні, а також експортно-імпортні операції,

другий – систему і порядок здійснення управління аграрним сектором на

територіальному рівні: повноваження і порядок їх використання в рамках

державного впливу територіальних органів державної виконавчої влади та

органів місцевого самоврядування в Україні і в інших державах, третій –

наукову проблематику, пов’язану із компетенціями спеціальних органів

державної виконавчої влади, які виконують свої повноваження у сфері

управління окремими галузевими комплексами: лісовим, водним

господарством, земельним фондом тощо.

Під терміном “державне управління аграрним сектором України”

пропонується розуміти систему механізмів державного впливу на сукупність

156

підприємств і організацій у сфері агарного виробництва, реалізації аграрної

продукції та функціонування соціальної інфраструктури, яка здійснюється

компетентними органами влади та органами управління в рамках

спеціалізованих програм відносно конкретних сегментів аграрного сектору

на міжнародному, національному й регіонально-територіальному рівнях.

2. Характеристика особливостей формування та розвитку аграрної

політики держави в умовах євроінтеграційних процесів дала змогу

виокремити три основних напрями її розвитку. Перший напрям передбачає

формування сучасної державної політики в умовах європейської інтеграції на

забезпеченні таких складових, як безпека виробництва аграрної продукції,

дотримання стандартів її зберігання і транспортування. Цей напрям

державної аграрної політики може бути реалізований шляхом імплементації

норм НАССР, а також інших стандартів контролю якості і безпеки в

національне законодавство України. Другий напрям пов’язаний з тим, що

ефективна аграрна політика має будуватися на комплексних програмах

соціально-економічної підтримки сільськогосподарських територій,

підтримки села в цілому, розвитку сільськогосподарської інфраструктури,

врахуванні агроекологічних особливостей регіонів у загальнонаціональних і

регіональних державних програмах. Третім напрямом аграрної політики має

стати податково-кредитне стимулювання підприємств-експортерів

високоякісної аграрної продукції не тільки на ринках країн ЄС, а й на

світовому ринку, що дасть змогу вітчизняним аграрним підприємствам в

умовах економічного стимулювання самостійно реалізовувати інноваційні

технології у виробничому процесі.

3. На основі аналізу світового досвіду організації аграрного сектору

та управління його функціонуванням визначено три основних стратегічних

напрями державного управління аграрним сектором: 1) регулювання

землекористування, яке спрямоване на мінімізацію екологічного

навантаження на землі сільськогосподарського призначення в процесі

отримання максимального економічного ефекту від їх використання під час

157

виробництва сільськогосподарської продукції; 2) збалансований контроль

над ціноутворенням шляхом здійснення ефективної політики ціноутворення,

побудованої на протекціонізмі виробництва власних виробників у поєднанні

із митно-тарифною політикою щодо імпорту сільськогосподарської

продукції;

3) упровадження економіко-правових стимуляторів інвестування, яке

полягає в застосуванні методів податкового стимулювання для

капіталовкладників, що сприятиме підвищенню рентабельності аграрних

підприємств, установленню податкових канікул та застосуванню інших

механізмів управління залученням інвестиційних ресурсів у підприємства

аграрного сектору.

Доведено, що для вдосконалення вітчизняних механізмів державного

управління аграрним сектором у напрямі створення ефективних ринкових

умов розвитку підприємств АПК необхідно законодавчо закріпити

пріоритети для виробників аграрної продукції із великою часткою доданої

вартості. Це дасть змогу: 1) збільшити надходження податків, що приведе до

підвищення заробітної плати працівникам агросектору, зміцнення на

міжнародному ринку торговельних позицій українських агровиробників; 2)

зменшити частку експорту необробленої чи малообробленої продукції,

підвищити інноваційну активність аграрних виробників в Україні,

забезпечити конкурентоспроможність вітчизняної аграрної продукції. У

процесі аналізу виявлено, що для України перспективним видається вибір

синтетичних моделей удосконалення державного управління аграрним

сектором, які мають базуватися на європейських стандартах за умов

адаптування найбільш ефективних елементів до української аграрної

практики та системи державного управління нею. Таким чином,

європейський досвід необхідно урахувати в процесі модернізації вітчизняних

механізмів державного управління аграрним сектором, причому

найважливішим завданням вбачається формування та послідовна реалізація

механізмів адаптації вітчизняного аграрного сектору до вимог стандартів

158

Європейського Союзу, а також використання ефективного досвіду

розвинених країн з урахуванням вітчизняних реалій державотворення та

агроекологічних особливостей.

4. Дослідження інтеграційних процесів в Україні як складової

конкурентного розвитку аграрного ринку в умовах євроінтеграційного курсу

дало можливість установити, що вони відіграють роль розвиваючого фактору

щодо формування конкурентоспроможності аграрного сектору. Визначено,

що інтеграція передбачає дотримання певних стандартів і вимог, які

змушують вітчизняний аграрний сектор модернізувати його організаційно-

функціональні основи, в процесі чого ключове місце посідатиме державне

управління. Модернізація, об’єктивно зумовлена ринковою кон’юнктурою,

має здійснюватися в рамках комплексних державних програм з дотриманням

європейських стандартів передусім щодо безпеки харчування, а також

зниження собівартості продукції за рахунок технологічних інновацій, що в

комплексі дасть можливість підвищити конкурентоспроможність вітчизняної

аграрної продукції за рахунок високої якості й екологічної безпеки та

конкурентної ціни. У цьому процесі провідну роль мають відігравати

напрями вдосконалення механізмів державного управління та інтеграційні

процеси, які виступають каталізатором розвитку аграрного сектору, а отже

розвитку галузі в цілому. У цьому контексті необхідно розробити ефективні

механізми державного управління забезпеченням технологічного розвитку

аграрного сектору, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності

вітчизняної аграрної продукції. Обґрунтовано, що інтеграція українського

аграрного сектору має здійснюватися шляхом удосконалення чинного

законодавства щодо повноважень органів державної виконавчої влади

відносно взаємодії держави та аграрних підприємств, причому держава має

бути наділена стимулюючими повноваженнями, серед яких право на

встановлення податкових канікул, пільгового кредитування та інші

інструменти. У цьому контексті завданням держави є створення належних

умов інтеграції підприємств аграрно-промислового комплексу, що

159

автоматично приведе до поліпшення інвестиційного клімату в цьому секторі

економіки України, а інвестиційна складова, у свою чергу, забезпечить

підвищення якості і, відповідно, конкурентоспроможності вітчизняної

аграрної продукції.

5. Визначено механізми державного управління аграрним сектором

у ЄС (інтервенції, фінансування, дотації тощо), які характеризуються

насамперед такими особливостями, як фінансовий вплив на розвиток сектору

в рамках середньо- і довгострокових програм розвитку, стандартизація умов

щодо якості продукції та безпеки харчування, а також пріоритети в

соціально-економічному розвитку сільських територій. Механізми

державного управління аграрним сектором у розвинутих країнах спрямовані

на посилення регуляторної ролі держави та протекціонізму, підтримку

прибутків фермерів, забезпечення населення доступними та якісними

продуктами харчування, розвиток сільських територій та аграрної

інфраструктури, сприяння становленню великотоварного виробництва,

вжиття природоохоронних заходів. Натомість вітчизняні механізми

державного управління аграрним сектором представлені системою

державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування,

які проводять скоріш регуляторну політику, ніж політику фінансово-

організаційної підтримки, чим і пояснюється значне економічне відставання

українського аграрного сектору від європейської практики. У цьому

контексті необхідна переорієнтація пріоритетів державних програм та

нормативно-правової бази від регуляторної на стимулюючо-забезпечувальну

функцію, що дасть змогу синхронізувати основні напрями аграрної політики

України та ЄС.

Установлено, що механізми державного управління аграрним сектором

в Україні можуть бути представлені як сукупність взаємозалежних елементів,

які здійснюють регулюючу, оптимізаційну та контрольно-забезпечувальну

функції відносно діяльності аграрних підприємств і господарств усіх форм

власності щодо підвищення експортного потенціалу,

160

конкурентоспроможності, рентабельності й прибутковості підприємств

аграрного сектору. Необхідність реалізації напрямів децентралізації у сфері

державного управління АПК полягає у зменшенні обсягу повноважень

державних органів виконавчої влади, що досягається за рахунок

перекладення частини цих повноважень на виконавчі органи місцевого

самоврядування, конкретизації повноважень Аграрного фонду України та

розробки комплексної стратегії кредитування вітчизняних аграрних

підприємств.

6. Обґрунтовано необхідність досягнення оптимального

співвідношення державного управління та ринкового саморегулювання в

аграрному секторі для України на прикладі ЄС з урахуванням національної

специфіки. Доведено, що взаємодія механізмів ринкового саморегулювання і

державного управління в аграрній сфері полягає у встановленні балансу між

державно-управлінськими функціями і тенденціями ринкових

трансформацій. Визначено, що в цьому процесі найважливішим завданням

державного управління є формування ефективних механізмів сприяння

розвитку господарської діяльності аграрного сектору з метою задоволення

внутрішнього попиту й підтримання конкурентоспроможності вітчизняного

товаровиробника на міжнародному ринку аграрної продукції. Державна

політика має будуватися на прогнозуванні суперечностей між механізмами

державного управління й ринковими тенденціями, які виступають

саморегулюючим фактором. Тому найбільш перспективним напрямом

розвитку аграрного сектору в Україні видається імплементація стандартів ЄС

з урахуванням вітчизняних тенденцій розвитку сільського господарства.

Водночас у дисертації доведено, що баланс між управлінськими функціями і

особливостями саморегулювання може досягатися за умов запровадження

коротко-, середньо- і довгострокових програм розвитку аграрного сектору, в

яких буде враховано фактори впливу на попит і пропозицію на ринку

аграрної продукції. Проте саморегуляція може досягатися шляхом

застосування такого управлінського інструменту, як стимулювання

161

коопераційних форм об’єднань аграріїв, що зможуть забезпечувати певний

баланс відносин з органами державної виконавчої влади, консолідацію

потреб сектору в сучасних ринкових умовах, які має задовольняти держава.

7. Ідентифікація пріоритетних напрямів удосконалення державного

управління аграрним сектором в Україні представлена двома основними

векторами: 1) зовнішнім, який передбачає імплементацію норм і стандартів

ЄС у національне законодавство в напрямі стандартизації та сертифікації

виробництва, зберігання і транспортування аграрної продукції; 2)

внутрішній, який полягає в розробці комплексної національної програми

будівництва системи овочесховищ, що дасть змогу зменшити

імпортозалежність української плодово-овочевої продукції незалежно від

сезону збирання врожаю.

Розроблено механізм оптимізації експортного потенціалу аграрного

сектору України, який базується на засадах: 1) гармонізації національного

законодавства із нормами і стандартами ЄС у галузі торговельної політики в

контексті імплементації базових стандартів та принципів у законодавство

України; 2) взаємної лібералізації митно-тарифних ставок між Україною та

ЄС, побудованої на паритетному скасуванні мит і тарифів згідно з

принципами уникнення асиметричності; 3) затвердження національної

системи стандартизації і сертифікації агропродовольчої продукції, що

базується на європейських принципах безпеки харчування НАССР та інших

нормативних вимогах ЄС. Запропонований механізм оптимізації експортного

потенціалу аграрного сектору засвідчив, що законодавство України має

забезпечити дотримання нормативних умов ЄС у таких напрямах, як

лібералізація митно-тарифних ставок між Україною та ЄС, коли українське

законодавство встановлює безмитний режим та відмовляється від тарифів

щодо аграрної продукції з ЄС; гармонізація Україною національного

законодавства із нормами і стандартами ЄС що стосуються харчування,

безпеки пакування, зберігання та перевезення продукції аграрного сектору;

адаптація національною системою стандартизації і сертифікації

162

агропродовольчої продукції власних вимог до аналогічних норм у

Європейському Союзі. Важливою складовою механізмів оптимізації

експортного потенціалу аграрного сектору може стати підвищення

адміністративної, цивільної, господарської та кримінальної відповідальності

товаровиробників за порушення норм безпеки харчування та екологізації

виробництва, що сприятиме підвищенню якості аграрної продукції в цілому.

8. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення організаційно-

правового механізму державного управління аграрним сектором України, які

полягають в обґрунтуванні необхідності прийняття консолідованого

законодавчого акта, який створить єдину правову платформу щодо реалізації

складових механізмів розвитку державного управління аграрним сектором

економіки України в умовах упровадження європейських стандартів.

Розроблено і обґрунтовано проект Закону України “Про розвиток аграрного

сектору України”, який складається із таких розділів: Розділ 1. Основи

аграрної політики України; Розділ 2. Державна підтримка аграрного сектору;

Розділ 3. Інтеграція українського аграрного сектору у Спільну аграрну

політику Європейського Союзу; Розділ 4. Підтримка інноваційно-

інвестиційного розвитку аграрного сектору України; Розділ 5. Механізми

забезпечення виконання закону; Розділ 6. Перехідні положення. Проект

закону відображає напрями усунення недоліків в законодавстві України щодо

стратегії і тактики державного управління аграрним сектором. Разом з тим

цей проект спрямований на запровадження європейських стандартів,

пов’язаний з розвитком аграрного сектору України, оптимізацією механізмів

державного управління аграрним сектором та отриманням максимального

соціально-економічного ефекту від запровадження нових консолідованих

підходів у державному управлінні секторами економіки України,

підвищенням якості аграрної продукції, конкурентоспроможності

українських аграрних товаровиробників і стандартів якості життя в сільських

населених пунктах.

163

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер'янов В.Б. Адміністративне право: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер янов (голова). К,: Видавництво Юридична думка , 2004. - 584 с.

2. Аграрная политика / А.П. Зинченко, В.И. Назаренко, В.В. Шайкин и др.; Под ред. А.П. Зинченко. – М.: КолосС, 2004. – 304 с.

3. Аграрний сектор: час принципово змінити орієнтири розвитку / Б. Пасхавер, В. Юрчишин, О. Бородіна [та ін.] // Дзеркало тижня. - 2010. - № 26. - С.10-14.

4. Аграрный сектор Украины использует менее половины заложенного в него экономического потенциала - ЕС [Электронный ресурс] / АПК-Информ. 2011.08.08. - Режим доступа : http://www.apk-inform.eom/ru/exclusive/opinion/110807#. UMOXQHeDrlU

5. Алейнікова О. В. Використання світового досвіду державного регулювання розвитку АПК // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування – Випуск 4(60) – 2012р. – Серія «Економіка». – С. 11 – 18.

6. Алейнікова О. В. Критерії ефективності механізму державного регулювання агропродовольчого сектору економіки / О. В. Алейнікова // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2010. – № 2. –[Електронний ресурс] – Режим доступу: http: // www.dy.nayka.com.ua

7. Алейнікова О.В. Oсобливості досвіду державного регулювання аграрного сектора економіки зарубіжних країн // Науковий вісник Академії муніципального управління: Збірник наукових праць. Серія: управління. – Випуск 3. – 2010. – С. 243 – 252.

8. Амосов О. Ю. Проблема ресурсозбереження в Україні та шляхи її вирішення / О. Ю. Амосов, Н. Л. Гавкалова // Теорія та практика державного управління. – 2011. – Вип. 3. – С. 3-7.

9. Андрійчук В. Г. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти / В. Г. Андрійчук, М. В. Зубець, В. В. Юрчишин. - К. : Аграр. наука, 2005. - 140 с.

164

10. Анікєєнко В.М. Сутність і класифікація механізмів державного регулювання розвитку аграрного ринку // Теорія та практика державного управління. – Вип. 3 (26). – 2009. – С. 51 – 57.

11. Антоненко К.В. Конкурентоспроможність національної економіки при проведені активних процесів європейської економічної інтеграції // Науковий вісник Інституту міжнародних відносин НАУ. Серія: економіка, право, політологія, туризм – Том. 1. – №.1. – 2010. – С. 5 – 9.

12. Аранчій В.І., Зоря О.П., Пісоцький А.А. Необхідність і значення економічного регулювання аграрного виробництва // Вісник Полтавської державної аграрної академії - № 1 – 2012. – С. 140 – 142.

13. Артюшин В.І. Проблеми становлення та функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні / Артюшин В.І., Кобець М.І., Пугачов М.І. К.: Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки ПРООН, 2007. - 60 с.

14. Бабенко А. Г. Державне регулювання та підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору / А. Г. Бабенко // Економіка АПК. - 2008. - № 5. - С. 85-88.

15. Бабко В. М. Організаційний механізм державного регулювання розвитку агробізнесу в Україні / В. М. Бабко // За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2010. – С.158–165. – (Серія «Управління» : вип. 1(10). Державне управління та місцеве самоврядування).

16. Бартків В.П. Місцевий державний апарат Російської імперії і селянська реформа 1861 р. в Україні (історико-правове дослідження): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / В.П. Бартків ; Нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2002. — 19 с.

17. Батигіна О. М. Особливості правового регулювання саморегулівних організацій оптових ринків сільськогосподарської продукції в Україні/О. М. Батигіна // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права. -Х.:Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого", 2013.-С. 75 – 77.

165

18. Бодров В. Г. Соціальне ринкове господарство [Текст] : навч. посіб. / В.Г. Бодров, П.М. Леоненко, А.І. Кредисов; за ред. А.І. Кредисова. – К.: Либідь, 1995. – 126 с.

19. Варченко О. М. Обгрунтування необхідності поєднання ринкового та державного регулювання ринку аграрної продукції / О. М. Варченко // Науковий вісник НУБІП Укрїни. – 2010. – №154 Ч. 1. – С. 57-67.

20. Васільєва Л. М. Системна модернізація механізмів державного регулювання аграрного сектору України : автореф. дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02 / Л. М. Васільєва; Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили. - Миколаїв, 2012. - 40 с

21. Вдовиченко А.М. Поєднання держави і бізнесу - головна умова підвищення конкурентоспроможності України в період глобалізації та фінансово-економічної кризи / А.М. Вдовиченко, В.А. Нагайник // Економіка. Управління. Інновації: Електронне наукове фахове видання. - 2009. - № 2. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-joumals/eui/2009_2/09vamfek.pdf. 5.

22. Вергун М.Г., Маслак П.В. Державне управління та державне регулювання економіки. Навчальний посібник. - Житомир, «Рута», 2009. – 147 с.

23. Винниченко В. К. Відродження нації. Репринт. видання 1920 р. / В. К. Винниченко. – К. : “Політвидав України”, 1990. – Ч. 1. – 348 с.; Ч. 2. – 330 с.; Ч. 3. – 542 с.; Т. 3. – Відень : Український Соціологічний Інститут, 1922. – 160 с.; Т. 4. – 194 с.

24. Вінська О. Й. Особливості сучасного стану реалізації Спільної Аграрної Політики Європейського Союзу / О. Й. Вінська // Екон. простір. – 2010. – № 40. – С. 5 – 19.

25. Вінська О.Й. Система регулювання аграрного сектору в ЄС. Автореф. дис. канд. економ. наук: 08.00.02. – К., 2011. – 18 с.

26. Власенко С.І. Аграрна політика німецьких окупаційних властей на території військової зони України (1941 - 1943 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / С.І. Власенко ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2007. — 17 с.

166

27. Волков І.А. Роль державного регулювання економіки АПК у розвитку мотивації аграрної праці // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского: Серия «Экономика и управление». – Том 23 (62). – 2010. – № 3. – С. 81-87.

28. Воротін В. Є. Формування системи державного регулювання національної економіки в умовах глобальних ринкових трансформацій : Автореф. дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.02 / Воротін Валерій Євгенович ; Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2003. – 36 с.

29. Гаврилюк О. В., Сіденко С. В., Арагау Б. С. Зарубіжний досвід залучення іноземних інвестицій. – К., 1995. – 122 с.

30. Гайдуцький П. Україна — ЄС : проблеми інтеграції [Електронний ресурс] / П. Гайдуцький // Дзеркало тижня. Україна. — 7 червня 2013 р.. — Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/mtemationd/ukrayma-yes-problemi-mtegraciyi-_.html.

31. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин / І. Галиця // Економіка України. - 2002. –л6.-C. 52-58.

32. Галушко В. П. Зарубіжні системи забезпечення якості молока у виробничому ланцюзі та можливості їх застосування в Україні / В. П. Галушко, І. М. Суха // Економіка АПК. - 2011. - № 3. - С. 137-142.

33. Гатаулин А.М. О системном подходе к оценке экономической эффективности в АПК / А.М. Гатаулин //Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2006. – №8. – С. 8 – 11.

34. Герасимчук З. В. Класифікація соціально-проблемних регіонів та напрямки формування у них політики сталого розвитку / З. В. Герасимчук // Регіон. економіка. – 2001. – № 2. – С. 77-84.

35. Гіндес О.Г. Державна підтримка розвитку підприємництва в аграрній сфері: автореф. дис... канд. наук з держ. упр. / О. Г. Гіндес; Акад. муніцип. упр. - К., 2009. - 20 с.

167

36. Глушенюк Н.М. Аграрна політика Німеччини в рейхскомісаріаті "Україна" 1941 - 1944 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Н.М. Глушенок ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2005. — 16 с.

37. Гоголь Т.В. Становлення Спільної аграрної політики Європейського Союзу та регулювання розвитку сільських територій [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej15/txts/12GTVRST.pdf

38. Головачова О.С. Напрямки удосконалення регуляторної політики у сфері зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією України // Науковий вісник Мукачівського державного університету, 2014 – Серія Економіка. Випуск 2(2). – С. 169 – 174.

39. Гофман М. О. Економічна сутність аграрного ринку // Наукові праці Полтавської державної аграрної академії. Економічні науки. – Випуск 1 (6). – Том 2. – 2013. – С. 126 – 131.

40. Грущинський Я.М. Іноземний досвід створення правових передумов залучення інвестицій у сільське господарство // Часопис Київського університету права – 2010. – № 3. – С. 227 – 231.

41. Губський Б. В. Аграрний ринок / Богдан Володимирович Губський. - К. : Нора-прінт, 1998. - 184 с.

42. Гудак В.В. Механізм ціноутворення в аграрному секторі як чинник забезпечення дохідності сільськогосподарських підприємств // Інноваційна економіка. Всеукраїнський науково-виробничий журнал. – 2011. - № 7. – С. 221 – 225.

43. Д’якова Т. А. До питання проблем державного регулювання аграрного ринку // Вісник СНАУ. – Випуск 5/1. – 2010 – С. 47 – 50.

44. Даниленко А.С. Основні напрями удосконалення земельних відносин та їх роль у формуванні стратегії національної продовольчої безпеки України у XXI столітті / А.С. Даниленко // Економіка АПК. - 2010. № 4. - С. 56-58.

45. Данилів Б.В. Необхідність державної підтримки сільськогосподарського виробництва та відродження тваринництва в Україні / Б.В. Данилів // Економіка АПК. - 2004. - №11. - С. 59-63.

168

46. Дейнеко Л.В., Купчак П.М. Державне регулювання виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах глобалізації // «Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання товарів в умовах інтеграційних процесів» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - Миколаїв 2010 - С. 3-7.

47. Дем’яненко С. Аграрна політика України та її стратегія: напрями розбудови / С. Дем’яненко // Пропозиція. - 2004. - № 7. - С. 24 - 28.

48. Дем’яненко С. Яка аграрна політика потрібна Україні? / С. Дем ’яненко // Дзеркало тижня. - 2004. - № 17. - С. 3-4.

49. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена Кабінетом Міністрів України 19 вересня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1158-2007-%D0%BF

50. Діброва А. Д. Сучасне трактування сутності державного регулювання аграрного сектора економіки / А. Д. Діброва [Електронний ресурс]. - Доступ до ресурсу : http://www.ief.orq.ua/Ariiv ЕЇ/РіЬгоуа107.pdf

51. Дідківська Л. І., Головко Л. С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / Л. І. Дідківська, Л. С. Головко - 5-те вид. - К.: Знання, 2006. - 213 с.

52. Дідьківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.

53. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 pp. / Д. Дорошенко. – T. I. – Доба Центральної Ради. – Ужгород: “Свобода”, 1932. – 452 с.

54. Дубенко С. Д. Державна служба і державні службовці в Україні : Навч.-метод. посіб. / С. Д. Дубенко ; ред. Н. Р. Нижник. – К. : Ін Юре, 1999. – 242 с.

55. Дудка О. І. Селекційно-генетичні аспекти оцінки продуктивних якостей свиней асканійського типу української м'ясної породи : Автореф. дис... канд. с.-г. наук: 06.02.01 / Дудка Олена Іванівна ; Херсонський держ. аграрний ун-т. – Херсон, 2005. – 21 с.

169

56. Економічна енциклопедія: У 3 т. / Б.Д. Гаврилишин (гол.ред. ). – К.: Вид. центр «Академія», 2000. – Т.1: А (абандон)-К (концентрація виробництва). – 864 с.

57. Економічні результати сільськогосподарського виробництва у 2014 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ukrstat.org/uk/express/expres_u.html

58. Енина Е. П. Научное обеспечение управления агропромышленным комплексом: Монография. / Е. П. Енина - М.: Академический проект, 2004. - 368 с.

59. Єрмак Л.О. Державне регулювання економіки в контексті продовольчої безпеки // «Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання товарів в умовах інтеграційних процесів» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Миколаїв 2010 - С. 66 – 68.

60. Загальнодержавна Комплексна програма підтримки та розвитку українського села “Добробут через аграрний розвиток” на 2005 - 2010 роки // http://dar- ukraine.com.ua/docs/dar220805.pdf

61. Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» № 1877-15 від 24 червня 2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1877-15

62. Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р. № 1103-ІУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1103-16

63. Закон України «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою» № 4391-17 від 09.02.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4391-17].

64. Закон України Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року від 18.10.2005 року № 2982-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2982-15

170

65. Закревська Л. М. Регулювання аграрного ринку України в умовах міжнародної інтеграції // Вісник НТУ «ХПІ». Серія: Актуальні проблеми управління та фінансово-господарської діяльності підприємства. - Х.: НТУ «ХПІ», 2013. - № 53(1026).- С. 52-57.

66. Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава : Програма економічних реформ на 2010-2014 роки від 2 черв. 2010 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.

67. Заскалкіна О. М. Державне регулювання інституціональних перетворень в аграрному секторі економіки України / О. М. Заскалкіна // Теорія та практика державного управління. – 2016. – Вип. 1. – С. 147-153.

68. Застрожнікова І.В. Підвищення ефективності державного регулювання сільського господарства України: автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / І. В. Застрожнікова ; МОНМС України, Акад. муніцип. упр. — К., 2011. — 20 с.

69. Застрожнікова І.В. Формування понятійного апарату державного управління аграрним сектором // Державне управління: удосконалення та розвиток. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=94

70. Зеліско І.М. Детермінанти функціонування інтеграційних аграрних формувань України в умовах глобалізації світової економіки / І. М. Зеліско // Науковий вісник нац.університету біоресурсів і природокористування України . – 10/12/2011 . – N168 Ч.2: Економіка, аграрний менеджмент. бізнес . – С. 257-263.

71. Зиза М.М. Зміни виробничих відносин в українському селі (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.): історичний аспект: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / М.М. Зиза ; Східноукр. нац. ун-т ім. В.Даля. — Луганськ, 2005. – 20 с.

72. Зінчук Т.О. Європейська інтеграція: проблеми адаптації аграрного сектора економіки України: моногр. / Т.О. Зінчук. – Житомир: ДВНЗ “Держ. агроекол. ун-т”, 2008. – 384 с.

171

73. Зінчук Т.О. Кон'юнктура європейського аграрного ринку: тенденції та перспективи для України / Т.О. Зінчук // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету (економічні науки). - 2013. - № 2(4). – С. 96-105.

74. Іванюк У.В. Порівняльна характеристика конкурентоспроможності аграрного сектора України та Польщі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vestnikdnu.com.ua/archive/201374/235-241.htm

75. Ігнатенко М.М., Круковський Д.В, Яровий І.І. Регулювання впливу структурних зрушень на конкурентоспроможність аграрного виробництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://nebula.wsimg.com/465ba3c9411b35bbe8175f8416107d2c?AccessKeyId=CE8AEFD964A5916B60D5&disposition=0&alloworigin=1

76. Іщенко О. І. Вдосконалення регіонального розвитку агропромислового виробництва / О.І. Іщенко. - К. : Нора-прінт, 2001. - 252 с.

77. Каменецький І. Німецька політика супроти України в 1918 році та її історична генеза // Український історик. - 1968. - № 1/4. - С. 5-19; 1969. - № 1/3. - C.12-17.

78. Капітанець Ю. О. Особливості державного регулювання аграрної економіки в умовах ринкових відносин / Ю. О. Капітанець // Інноваційна економіка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.qov.ua/portal/ Soc_Gum/inek/2010_4/169.pdf

79. Капіцька К. В., Удовенко В. В. проблеми експорту сільськогосподарської продукції україни та аграрні аспекти створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://intkonf.org/kapitska-k-v-udovenko-v-v-problemi-eksportu silskogospodarskoyi-produktsiyi-ukrayini-ta-agrarni-aspekti-stvorennya-zoni-vilnoyi-torgivli-ukrayina-es/

80. Карунос А.С. Зміст, чинники та основні принципи державної аграрної політики // Наукові праці Полтавської державної аграрної академії. Серія: Економічні науки. – Випуск 2. – Том 1. – 2011 – С. 141 – 145.

81. Кваша С. М. Про наукове забезпечення розвитку зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі в умовах нових пріоритетів міжнародної

172

інтеграції/ доповідь на Заг. зборах Відділення аграр. економіки та продо-вольства НААН України ННЦІАЕ. - К., 2013.

82. Кваша С. М. Стан та тенденції розвитку сільського господарства країн-членів Європейського Союзу / С. М. Кваша, К. С. Кваша. - К.: ННЦ ІАЕ, 2013. - 40 с.

83. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 452 с.

84. Кистяковский А.Ф. Права, по которым судится малороссийский народ. - Киев, 1879. – 267с.

85. Клімова І.М. Інституції у регулюванні експорту сільськогосподарської продукції // Агроінком. - № 3 - 4. – 2008. – С. 12 – 15.

86. Ключник А.В., Федоренко А.І. Регулювання розвитку зовнішньоекономічної діяльності аграрного сектора в умовах євроінтеграційних процесів України // ІННОВАЦІЙНА ЕКОНОМІКА Всеукраїнський науково-виробничий журнал. – № 4. – 2013. – С. 11 – 14.

87. Княженко І.І. Державне регулювання розвитку аграрного сектора економіки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rusnauka.com/25_nnp_2011/economics/15_91665.doc.htm

88. Кобута І.В. Аграрні аспекти створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС / І.В. Кобута // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №4. - C. 31-38.

89. Коваленко Ю.С. Концептуальні засади та ескізний аван-проект Закону України «Про організацію та управління аграрним ринком» . - К.: ННЦ «ІАЕ», 2006. - 61 с.

90. Ковальова О. В. Змішані форми організації управління АПК: інституційний підхід / О. В. Ковальова // Наук. вісник Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Ґжицького, Серія «Економічні науки». - Львів : ЛНУВМБ, 2012. - Том 14, № 1 (51). - Частина 1. - С. 285-289.

173

91. Ковальова О. В. Інституційні форми організації управління розвитком аграрного сектора // Вісник Полтавської державної аграрної академії – № 4. – 2012. – С. 121 – 126.

92. Ковбасюк Ю. В. Економічна політика співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями : Автореф. дис... д-ра наук з держ. управління: 25.00.02 / Ковбасюк Юрій Васильович ; Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2005. – 32 с.

93. Ковбасюк Ю. В. Інтеграційні процеси України та стратегія розвитку економіки держави // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали наук.-практ. конф. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – С. 218-220.

94. Ковтун О. І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / О. І. Ковтун. – Л. : Новий світ, 2010. – 429 с.

95. Коган А. М. Макрорегулирование высокоразвитого рынка: «невидимая рука», конкуренция, потребности системы / Альберт Моисеевич Коган. - М. : Маркет ДС, 2006. - 144 с.

96. Козак І.І. Удосконалення організаційного механізму державного управління аграрним сектором (на прикладі Львівської області): Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / І.І. Козак ; Львів. регіон. ін-т держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — Л., 2006. — 20 с.

97. Козир С.М. Удосконалення міжнародних економічних відносин України на світовому ринку агропродовольчої продукції в сучасних геоекономічних умовах. – С. 435 – 440.

98. Козловський С. В. Світовій досвід та перспективні напрями формування ринку землі в Україні / С. В. Козловський, Н.М. Махначова // Зб. наук. праць Вінн. нац. аграр. ун-ту. Серія: Економічні науки. – 2012. – №1 (56). – C. 24 – 31.

99. Колеснікова І.В. Проблеми розвитку аграрного сектора України та їх подолання // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. Вип. 138/2013. Серія: Економіка і фінанси. — Севастополь, 2013. – С. 132 - 134

174

100. Коломойцев В. Е. Альтернатива розрусі. Латиноамериканський інвестиційний досвід подолання глобальної фінансово- економічної кризи. Перші успіхи України в залученні іноземних інвестицій. – К.: Молодь, 2000. – 405 с.

101. Кононенко К. С. Україна і Росія: Соціально-економічні підстави української національної ідеї 1917–1960 / К. С. Кононенко. – Мюнхен : Український технологічний господарський інститут. Праці. Серія: Монографії, 1965. – 535 с.

102. Конституція України : наук.-практ. комент. / редкол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Тодика та ін. — К. : Вид. дім «Ін Юре», 2003. — 808 с.

103. Концепція комплексної програми аграрного та сільського розвитку України // http://www.agrichamber.org.ua/news/index.php?nd=5&monthsel=05&yearsel=2005

104. Концепція програми розвитку фермерства в Україні на 2005 - 2015 роки // http://www.coop.in.ua/Download%20Files/Farm_Concept.zip

105. Кон'юнктура та перспективи світових аграрних ринків [текст]: монографія / І.М. Волкова, О.М. Варченко, В.Є. Данкевич [та ін.]; за ред. Т.О. Зінчук. - К.: Центр учбової літератури, 2013. – 670 с.

106. Корецький М.Х. Державне регулювання аграрної сфери у ринковій економіці: Моногр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 260 с.

107. Криленко В.І. Нормативно-правові особливості регулювання економічної безпеки аграрного сектора // Вісник аграрної науки Причорномор’я. – 2014. – Вип. 2. – С. 24 – 35.

108. Кулик А. Особливості вдосконалення механізму державного регулювання аграрного сектору економіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/5_NMIV_2009/Economics/40717.doc.htm

109. Кулик А.М. Державне регулювання економічного розвитку приватних агроформувань в Україні // Автореф. дис. … канд. екон. наук: 08.02.03. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2005. – 21с.

175

110. Ланченко Е.О. Державна підтримка інвестиційної діяльності аграрних підприємств / Е.О. Ланчекно // Економіка АПК. – 2005. – № 5. – С. 73-78.

111. Латинін М. А. Аграрний сектор економіки України: механізм державного регулювання : [моногр.] / М. А. Латинін. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. - 320 с.

112. Латинін М.А. Державне регулювання розвитку аграрного сектора економіки України: Автореф. дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.02 / М.А. Латинін ; Донец. держ. ун-т упр. — Донецьк, 2007. — 36 с.

113. Левченко Н.М. Принципи державного регулювання розвитку АПК в умовах інтеграції до європейського простору / Н.М. Левченко // Акт. проблеми держ. упр.: зб. наук. пр. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2011. – No 1 (32). – С. 145–149.

114. Левченко Н.М. Формування інноваційних механізмів державного регулювання розвитку АПК. Автореф. дис. д-ра держ. управління: 25.00.02 – механізми державного управління. –Чорноморський державний університет імені Петра Могили. – Миколаїв, 2011. – 42 с.

115. Лозинсъка Т. М. Національний продовольчий ринок в умовах глобалізації [монографія] / Т. М. Лозинська. - X. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2007. - 272 с.

116. Лозинська Т.М. Стратегія державного управління розвитком аграрного ринку/ Т.М. Лозинська, О.П. Голобородько// Теорія та практика державного управління. - Вип. 1(32). – Х.:Видавництво ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2011. – C. 172 – 179.

117. Ломакіна І.Ю. Принципи державно-правового регулювання сільського господарства України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №3. – 2009.

118. Лопатинський Ю.М. Вплив глобалізаційних процесів на розвиток вітчизняного аграрного сектора

119. Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. - М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2002. - 567 с.

176

120. Майстро С. В. Державна підтримка аграрного сектора як об’єктивна необхідність ефективного розвитку галузі / С. В. Майстро // Механізми ефективного розвитку економіки аграрної сфери АПК : [моногр.] / [Л. М. Анічин, Г. О. Андрусенко, Г. І. Мостовий та ін.] ; за заг. ред. проф. Л. М. Анічина. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. - С. 59-81.

121. Майстро С. В. Національний аграрний ринок в умовах глобалізації: механізм державного регулювання : [моногр.] / С. В. Майстро. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2009. - 240 с.

122. Майстро С.В. Державна політика стимулювання інтеграційних процесів в аграрному секторі в умовах глобалізації [Електронний ресурс] Режим доступу: // http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2010-2/doc/3/04.pdf

123. Майстро С.В. Державне регулювання аграрного ринку України в умовах глобалізації. Автореф. дис. д-ра. держ. управління: 23.00.02. – Запоріжж, 2009. – 43 с.

124. Майстро С.В. Сутність та напрями державного регулювання аграрного ринку в зарубіжних країнах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej3/txts/GALUZEVE/06-MAYSTRO.pdf.

125. Майстро С.В. Удосконалення організаційно-інституційного механізму державного регулювання аграрного ринку [Електронний ресурс] – Режим доступу: // http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2009/2009-01%281%29/Maystro.pdf

126. Макаренко П. М. Концептуальні засади системного інноваційного оновлення сільськогосподарського виробництва / П. М. Макаренко, Н. К. Васильєва / Агросвіт. - 2008. - №1. - С. 17-20.

127. Макаренко П. М. Моделі аграрної економіки / П. М. Макаренко. - К. : ННЦ ІАЕ, 2005. - 682 с.

128. Макконнелл К. Экономикс: принципы, проблемы и политика / Кэмпбэлл Р. Макконнелл, Стенли Л. Брю ; [пер. з англ. Е. С. Иванова, И. Ю. Лаврова и др.]. - К.: ХаГар, 2000. - 785 с.

177

129. Малиновський Б.В. Аграрна політика Австро-Угорщини та Німеччини в Україні, 1918 р.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Б.В. Малиновський ; Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2001. — 17 с.

130. Малік Й.М., Шпикуляк О.Г., Розгон А.В. Інституціональні особливості розвитку і регулювання аграрного підприємництва // Збірник наукових праць ВНАУ: Серія: Економічні науки. - № 3. – 2010. – С. 4 – 13.

131. Малік М.Й. Інтеграція як фактор підвищення ефективності реформованих сільськогосподарських підприємств / М.Й. Малік, П.М. Федієнко, М.К. Орлатий. – К.: ІАЕ УААН, 2000. – 39 с.

132. Маренич М. М. Контроль якості і безпека продуктів харчування в ЄС. Міжнародне законодавство в галузі харчового ланцюжка і потенціал України відповідності даним стандартам / Маренич М. М., Аранчій С. В., Марюха Н. С. – Полтава, 2009. – 42 с.

133. Марченко С. І. Організаційно-правові питання товарного сільськогосподарського виробництва в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук // Світлана Іванівна Марченко. - К., 2008. - 17 с.

134. Маслак П. В. Критерії ефективності державного регулювання агропродовольчого сектора економіки / С.П.Маслак // Вісник Житомирського національного аграрного університету.- 2011.-№ 2 (29) т.2.-С.75 – 83.

135. Матеріали до проекту агарного кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minaqro. kiev.ua/page/?11138.

136. Машурян А. Г. Система стратегічного державного управління аграрним сектором в умовах реформування : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Машурян Армен Григорович ; Акад. муніцип. упр. – К., 2010. – 20 с.

137. Мельник Л.Ю. Сутність аграрних домогосподарств та їх основні економічні характеристики / Л.Ю. Мельник, П.М. Макаренко // Економіка АПК, 2007, №3. - С. 3-10.

138. Мескон М. X. Основы менеджмента / Мескон М. X., Альберт М., Хедоури Ф. ; [пер. с англ. О. И. Медведь]. - М. : Вильямс, 2006. - 672 с.

178

139. Мехметі І. Механізми підтримки аграрного сектору в ЄС // Наукові праці МАУП, - 2013, - Вип. 1(36), - С. 173-180.

140. Микитенко І. Аграрний сектор України за умов становлення нової соціально-економічної системи глобалізму / І. Микитенко // Економіка АПК. – 2009. – № 2.

141. Мироненко М.Ю. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/30_NNM_2010/Gosupravlenie/72979.doc.htm

142. Михайлов Ю. Реформа системи безпеки продуктів харчування чи випорожнення наших гаманців? / Юрій Михайлов // Пропозиція. - 2011. - № 6. - С. 62-64.

143. Михайлюк В.П. Історіографія аграрних відносин в Україні (70-ті - початок 90-х рр.). - Київ-Луганськ, 1992. - 217 с.

144. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р. Михасюка. - Львівський національний університет ім.. І. Франка. Підручник. Друге вид., виправлене і доповнене. - К.: Атака, Ельга-Н, 2000. – 592 с.

145. Могильний О.М. Регулювання аграрної сфери / О.М. Могильний. - Ужгород: ІВА, 2005. – 400 с.

146. Мостовий Г. І. Регіональна економічна політика як засіб регулювання бізнесу та виправлення вад ринку і влади [Текст] / Г. І. Мостовий // Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 травня 2000 р. – Х. : УАДУ(ХФ), 2000. – С. 3-6.

147. Нижник Н. Р. Деякі аспекти сучасної концепції державного управління в Україні / Н. Р Нижник // Вісн. АНПУ. - 1996. - № 2. - С. 17-25.

148. Новичков В.И., Калашников И.Б., Новичкова В.И. Аграрная политика. – М.: Издательско-книготорговый центр «Маркетинг», 2001. – 288 с.

149. Новікова Н.Л. Об’єктивна необхідність державного регулювання відтворювального процесу в сільському господарстві // Бізнесінформ – № 12 – 2011. – С. 40 – 41.

179

150. О развитии сельского хозяйства: Федеральный Закон Российской Федерации от 29 декабря 2006 года №264-ФЗ // Экономика сельского хозяйства России. – 2007. – №2. – С. 37-40.

151. Огнивцев С.Б., Сиптиц С.О. Механизмы государственного регулирования поглощений и рынка сельскохозяйственных земель в сельском хозяйстве // С.Б. Огнивцев, С.О. Сиптиц. - М.: МГОУ, 2006. - 82 с.

152. Оцінка впливу Угоди про асоціацію/ЗВТ між Україною та ЄС на економіку України : наукова доповідь / за ред. акад. НАН України В.М.Гейця, чл.-кор. НААН України, д-ра екон. наук Т.О.Осташко, чл.-кор. НАН України, д-ра екон. наук Шинкарук Л.В. ; НАН України, ДУ "Ін-т екон. та прогнозув. НАН України". – К., 2014. – 102 с.

153. Павлова Г. Є. Роль лізингу в технічному оснащені АПК / Г. Є. Павлова // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво – 2005. – №5. – С. 189-192.

154. Пасхавер Б.Й., Шубравська О.В., Крисанов Д.Ф., Прокопенко К.О. Агропродовольче виробництво у 1990-2009 рр.: тенденції розвитку / Б.Й. Пасхавер, О.В. Шубравська, Д.Ф. Крисанов, К.О. Прокопенко // Економіка АПК. – 2010. – № 9. – С. 12-20.

155. Побирченко В.В., Шутаева Е.А., Коломиец Е.С. Европейский опыт реализации концепции единой аграрной политики // Європейські перспективи № 4 ч.3, 2011 – 50. – С. 5 – 15.

156. Польський досвід кредитування фермерів: використовувати чи ні? [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.kirovograd.net/economy/2013/4/12/polskii_dosvid_kredituvannja_fermeriv_vikoristovuvati_chi_ni.htm?print

157. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку етикетування харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг» від 3 травня 2009 р. № 468 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/468-2009-%D0%BF

180

158. Про державну підтримку сільського господарства України : Закон Украї¬ни від 24 черв. 2004 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 2004. — № 49. — Ст. 527.

159. Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року : Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р., № 1158 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 73. - Ст. 2715.

160. Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року [Текст]: ПКМУ від 19.09.2007 р. № 1158 // Офіційний вісник України. –2007. – № 73. – С. 2715.

161. Про основні засади державної аграрної політики України : Закон Украї¬ни від 18 жовт. 2005 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 2006. — № 1. — Ст. 17.

162. Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві : Закон України від 17 жовт. 1991 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 1992. — № 32. — Ст. 26.

163. Про сільськогосподарську кооперацію : Закон України від 17 лип. 1997 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

164. Пухтинський М.О. Концептуальні підходи до перспективи місцевого і регіонального розвитку/ М.О. Пухтинський // Президент України та державна регіональна і муніципальна політика. – К.: Логос, 2002. – С. 66-70.

165. Ремер К., Бах П. Політика німецького імперіалізму щодо України в першій світовій війні // Український історичний журнал. - 1968. - № 8. - С. 17-26.

166. Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми та перспективи : Зб. наук. пр. Вип. 1 / ред.: В. І. Луговий, В. М. Князєв; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 1998. – 416 с.

167. Роздайбіда О. В. Економіко-правові засади сучасного державного регулювання економіки АПК України [Електронний ресурс] / О. В. Роздайбіда — Режим доступу: archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vnyua_etp/2011_2/1

181

168. Роздайбіда О.В., Білінська О.В. Економіко-правові аспекти державної аграрної політики України // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого – № 3. – 2010. – С. 152 – 161.

169. Росляков А. А. Формування та регулювання цін на сільськогосподарську продукцію на ринку ЄС, США та України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2356

170. Рябенко Г.М. Основні пріоритети аграрної державної політики // / Г. М. Рябенко // АгроСвіт. - 2010. - № 15. - С. 10-12.

171. Саблук П.Т. Економічний механізм АПК у ринковій системі господарювання / П.Т. Саблук // Економіка АПК. - 2007. - №2 - С. 3-10.

172. Саламатіна Т.М. Проблеми аграрних відносин в діяльності політичних партій України: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1993

173. Салата Г.В. Аграрна політика українських національних урядів (1917 - 1920 рр.): історіографія: автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06 / Г. В. Салата ; Київ. славіст. ун-т. — К., 2010. — 16 с.

174. Самуэльсон П. Экономика / Пол Э. Самуельсон, Вильям Д. Нордхаус ; [пер. з англ. под ред. Н. В. Шульпиной]. - М. : Вильямс, 2001. - 688 с.

175. Селіхов Д. А. Аграрне законодавство царської Росії в Україні епохи капіталізму (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.) : дис. … канд. юрид. наук / Д. А. Селіхов. - Харків, 2002. - 210 с.

176. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник : [пер. з рос]. / О. Ф. Скакун. – X., 2001. - 656 с.

177. Скидан О. Законодавче забезпечення аграрної політики в Україні: проблемні питання / О. Скидан // Право України. — 2006. — № 4. — С. 52-56.

178. Скотнікова Л.С. Аграрні відносини в українському селі у 20 - 30 роках XX століття: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Л.С. Скотнікова ; НАН України. Ін-т історії України. — К., 2000. — 19 с.

179. Сметаннікова М.А., Шкуренко О.В. Особливості державної підтримки

сільського господарства в країнах Євросоюзу // Україна у світовому

182

інтеграційному просторі: економічні, соціальні, політичні, екологічні

та правові проблеми: матеріали всеукраїнської науково-практичної

інтернет-конференції студентів, аспірантів та молодих вчених,

присвяченої 20-тиріччю ДонДУУ. – Донецьк, 17-18 квітня 2012 р. –

Донецьк:, 2012. – С. 94 – 97.

180. Соціально-економічне становище України за січень–лютий 2015 рік

http://ukrstat.gov.ua/

181. Спільна аграрна політика Європейського союзу: можливості та виклики

для України: Аналітична доповідь. — К.: Національний інститут

стратегічних досліджень, 2011. — 19 с.

182. Стан сільського господарства в січні–серпні 2015 року [Електронний

ресурс] / П. І. Гайдуцький. - Режим доступу:

https://ukrstat.org/uk/express/expres_u.html

183. Стегней М.І. Cучасні напрями забезпечення сталого розвитку сільських

територій: європейський досвід і українські реалії //

184. Стратегія розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020

року, ухвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17

жовтня 2013 р. № 806-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/806-2013-%D1%80

185. Стрільчук Д. Р. Трансформація аграрної політики Польщі напередодні

її вступу до Європейського Союзу / Д. Р. Стрільчук // Науковий вісник

Волинського націо­на­льного університету ім. Лесі Українки. – 2008. –

№ 6. – С. 205–209.

186. Сурай І.Г. Державне управління аграрним сектором економіки України:

функціонально-структурний аспект: автореф. дис. На здобуття наук.

ступ, канд. наук з державного управління:спец.25.00.02 - «Механізми

державного управління» / І.Г.Сурай. – К.,2005. – 20 с.

187. Сургай Г.І. Сільське господарство України: уроки минулого і сучасний

курс. - К.: КДУ, 1991

183

188. Татарикова Д.А. Проблеми і перспективи розвитку агропромислового

комплексу України

189. Теодорович І.М. Політика монархії Габсбургів на Україні після Брест-

Литовська (березень-листопад 1918 р.) // Питання нової та новітньої

історії. Міжвідомчий науковий збірник. - К., 1971. - Вип. 12. - С. 84-92.

190. Терновых К., Нечаев Н. Государство в системе современных аграрных

отношений / К. Терновых, Н. Нечаев // Международный

сельскохозяйственный журнал. - 2006. - № 2. - С. 18-21.

191. Тинтулов Ю.В. Теоретичні основи та загальні тенденції державного

регулювання аграрного сектору економіки України //

192. Тренди вітчизняного аграрного експорту http://www.agro-

business.com.ua/2010-06-11-07-43-47/1942-2013-12-17-13-21-54.html

193. Угода про асоціацію з ЄС є унікальним шансом - звернення аграріїв

України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ukrinform.ua/ukr/news/ugoda_pro_asotsiatsiyu_z_e_s_e__unika

lnim_shansom___zvernennya_agrariiiv_ukraiini_1891165

194. Угода про асоціацію між Україною та ЄС [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:

https://www.kpmg.com/UA/en/IssuesAndInsights/ArticlesPublications/Docu

ments/EU-Association_November_uk.pdf

195. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським

Союзом, європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми

державами-членами, з іншої сторони [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:

http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/ru/publish/article?art_id=246581344.

196. Удовиченко В. П. Украина: поиск модели социального государства

[Текст] : монография / В. П. Удовиченко ; Нац. акад. наук. Украины,

СОПС Украины ; Нац. акад. наук Украины, Совет по изучению

производ. сил Украины. – К. : [б. в.], 1997. – 205 с.

184

197. Ульянченко Ю. Державне регулювання аграрного ринку в країнах ЄС і

США: досвід для України: [Електронний ресурс] / Режим доступу :

http://194.44.242.244/e-journals/DeBu/2007-2/doc/5/05.pdf

198. Ульянченко Ю.О. Державне регулювання стандартизації та

сертифікації продукції аграрного сектора економіки України / Ю. О.

Ульянченко // Публічне управління: теорія та практика. - 2013. - Вип. 2.

- С. 107-111.

199. Ульянченко Ю.О. Формування моделі державного регулювання

конкуренції в аграрному секторі економіки України // Актуальні

проблеми державного управління: Збірник наукових праць. – Х.: Вид-

во Хар РІ НАДУ. «Магістр». – 2013. - № 1. (43). – С. 153 – 161.

200. Формування та функціонування ринку агропромислової продукції

(практичний посібник) / за ред. П. Т. Саблука. - К. : ІАЕ, 2000. - 556 с.

201. Фостолович В.А. Економічна обумовленість впровадження системи

екологічного менеджменту у сільськогосподарських підприємствах //

Збірник наукових праць ВНАУ. Серія: Економічні науки. - №2 (53),

том 3. – 2011. – С. 43 – 48.

202. Фролов А. Ю. Роль інституціонального середовища у державному

регулюванні продовольчої сфери [Електронний ресурс] / А. Ю. Фролов

// Теорія та практика державного управління. – 2012. – Вип. 4. С. 319-

326.

203. Хвесик М. А. Інституціональне забезпечення землекористування:

теорія і практика / М. А. Хвесик, В. А. Голян ; НАН України, Рада по

вивченню продукт. сил України, Нац. авіац. ун-т. – К. : Книжкове вид-

во НАУ, 2006. – 260 с.

204. Хвесик М.А., Степанюк Н.А. Ефективність діяльності

сільськогоспо¬дарських підприємств в умовах трансформації

економіки // вісник Сумського національного аграрного університету

(серія «Економіка та менеджмент»). - 2006. – Вип. 5 - 6(22 -23). – С. 15-

20.

185

205. Хорунжий М.Й. Аграрна політика: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 1998. – 240

с.

206. Христюк П. Замітики і матеріали до історії Української революції. / П.

Христюк. – Відень : Український Соціологічний Інститут, 1921. – Т. 1.

– 154 с.; Т. 2. – 204 с.

207. Ціхановська В.М. Державне регулювання агропродовольчих ринків в

умовах глобалізації // Збірник наукових праць ВНАУ. Серія:

Економічні науки. – №2 (53), том 2. – 2011. – С. 97 – 102.

208. Чернов С.І. Державне регулювання аграрного сектору економіки в

ринкових умовах: автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 /

С.І. Чернов; Гуманітарний університет “Запорізький інститут

державного та муніципального управління”, Запоріжжя, 2007.. — 23 с.

209. Чиж Ю.В. Зарубіжний досвід правового регулювання орендно-

земельних відносин // Митна справа. - 2011. - № 4. - С. 319-324.

210. Чіпко Т. Перспективи розвитку АПК України на фоні світової

продовольчої кризи / Т. Чіпко // Географія та туризм: Науковий

збірник. Випуск 26 / Ред. кол.: Я.Б. Олійник (відп. ред.) та ін. - К.:

Альтерпрес, 2013

211. Чопко Н.С. Інституційне забезпечення регулювання аграрного сектора

України // Вісник ОНУ імені І. І. Мечникова. – 2013. – Т. 18. – Вип. 2/1.

– С. 205 – 208.

212. Чорній О.В. Інвестиційно-інноваційне забезпечення розвитку

матеріально-технічної бази аграрного сектору [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.rusnauka.com/18_DNI_2011/Chimia/6_90214.

213. Швайка Л. А. Державне регулювання економіки : [навчальний

посібник] / Л. А. Швайка. - К. : Знання, 2006. - 435 с.

214. Шевченко Н.О. Особливості державного регулювання аграрного

сектора економіки в країнах ЄС [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: //

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvamu_upravl/2011_2/18.pdf.

186

215. Шерстюк С.В. Спільна аграрна політика єс на 2014-2020 роки:

орієнтири для України // Порівняльно-аналітичне право. – № 5. – 2014.

– С. 188 – 190.

216. Шийка Ю. Б. Організаційно-економічні особливості державної

підтримки аграрного сектору економіки / Ю. Б. Шийка // Збірник

наукових праць Таврійського державного агротехнологічного

університету (економічні науки). – 2013. - № 1 – Т. 3. – С. 329 – 336.

217. Шийка Ю.Б. Теоретичні основи державної аграрної політики:

регулювання та підтримка Інноваційна економіка: Всеукраїнський

науково-виробничий журнал – 12. – 2012. [38] – С. 67 – 69.

218. Шкляр В.Б. Соціально-економічні мотиви формування та реалізації

державної аграрної політики в Україні // Економіка АПК. – 2004. – №

12. – С. 28-32.

219. Шкуратова І.І. Державне управління розвитку аграрного сектора

регіону в умовах невизначеності і ризику: автореф. дис. ... канд. наук з

держ. упр.: 25.00.02 / І.І. Шкуратова ; Рада по вивч. продукт. сил НАН

України. — К., 2010. — 20 с.

220. Шолудько О. Онисько С. Оцінка світового досвіду фінансової

підтримки аграрної сфери [Електронний ресурс] / О. Шолудько, С.

Онисько // Вісник Львівського національного аграрного університету.

Сер: Економіка АПК. - 2013. - № 20(1). – С. 137-147.

221. Шпаар Д., Беме К. Реформа Общей аграрной политики в Евросоюзе и

ее последствия для ФРГ // АПІС: Экономика, управление. - 2008. - № 7.

- С. 67-76.

222. Шубравська О.В. Експортна діяльність як фактор стабільного розвитку

АПК України

223. Шульга О. А. Ефективність функціонування господарських структур в

аграрному секторі України в умовах його ринкової трансформації

[Текст] / О. А. Шульга // Науковий часопис Національного

педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 18,

187

Економіка і право : сборник / М-во освіти і науки України, Нац. пед.

Ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова,

2010. – Вип. 8. – С. 82-¬90.

224. Щербина С.В. Розвиток зовнішньоторговельних перспектив

агропромислового комплексу України в контексті євроінтеграції

[Електронний ресурс]/ Державне управління: теорія і практика.

Електрон. наук.-фах. вид.- 2012.- # 1.- 9с.- Режим доступу:

http://www.academy.gov.ua/ej/ej13/txts/Scherbina.pdf.

225. Що, власне, продаватимемо? [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.gazeta.dt.ua/business/scho-vlasne-prodavatimemo-_.html

226. Юрченко В.І. Державне регулювання формування і розвитку

міжрегіональної агропромислової інтеграції в Україні : автореф. дис. ...

канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / В. І. Юрченко; Акад. муніцип. упр. -

К., 2010. - 20 с.

227. Юрчишин В. В. Розбудова системного державного управління

сільським господарством / В. В. Юрчишин // Економіка АПК. - 2005. -

№ 6. - С. 6-16.

228. Яценко О.М. Особливості агропромислової інтеграції України в

Європейський Союз / О.М. Яценко // Матеріали VIII міжн. наук.-практ.

конф. "Наука і освіта 2005". Т. 92: Економіка АПК. - Д. : Наука і освіта,

2005. - С. 79-81.

229. Adinolfi F. The CAP towards 2020: Possible scenarios for the reallocation

of the budget for direct payments // Adinolfi F, J. Little, A. Massot. -

Brussels: European Parliament. – 2011.

230. Baumgart W. Deutsche Ostpolitik im Sommer 1918 zwischen Brest -

Litovsk und Compiegne. - Wien; Muenchen, 1966

231. Beyer H. Die Mittelmaechte und die Ukraine 1918. - Muenchen, 1956

232. Bihl W.-D. Beitraege zur Ukraine - Politik Oesterreich - Ungarns 1918 //

Jahrbuecher fuer Geschichte Osteuropas. - 1966. - 14. - S. 51-62

188

233. Borowsky P. Germany's Ukrainian Policy during Worid War I and the

Revolution of 1918-19 // German-Ukrainian Relations in Historical

Perspective. -Edmonton; Toronto 1994. - P. 84-94

234. Commission Regulation European Union № 794/2004 of 21 april 2004 //

[Electronic resource] / Mode of access: http://eur-

lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=C0NSLEG:2004R0794:2007

0119:EN:PDFComprehensive environmental protection — The European

model of agriculture // [Electronic resource] / COPA-COGECA Secretariat:

Brussels, 2008. - Mode of access: http://www.copa-

cogeca.be/img/user/file/sem_ mars_13_14/conclusions_e.pdf

235. Czyzewski A. Ocena projekcji budzetowych UE dotyczacych kolejnego

okresu programowania w kontekscie Wspolnej Polityki Rolnej / A.

Czyzewski, A. Matuszczak, B.Wieliczko. – Warszawa: Instytut Ekonomikui

Rolnictwa I Gospodarki Zywnosciowej. – 2011. – 127 s.

236. Dmytryshyn B. German occupation of the Ukraine, 1918. Some new

evidence // Slavic and East-European studies. - 1965/1966. - № 10. - S. 79-

92.

237. Epstein J. German-Ukrainian Operations during Worid War I // Ukrainian

Quarterly. - 1959. - № 15. - P. 162-168.

238. Fedyshyn 0. Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution

1917-1918.- New Brunswick; New Jersey, 1971

239. Fischer F. Griff nach der Weltmacht. Die Kriegszielpolitik des kaiserlichen

Deutschland 1914-1918.- Duesseldorf, 1964

240. Grebing H. Oesterreich-Ungarn und die "Ukrainische Aktion" 1914-1918 //

Jahrbuecher fuer Geschichte Osteuropas. - 1959. - № 7. - S. 270-296.

189

ДОДАТКИ

Додаток А

Акти та довідки про впровадження, участь у науково-дослідній роботі

190

191

192