Білет №1.1Культурно - історичні передумови формування постмодерного дискурсу в українській літературі. Кінець XX ст. викликав занепокоєння.Відчуженість людини, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму.Постмодернізм (лат. past - префікс, що означає наступність; фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями. Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності.Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій;Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу "сміх життя".

Біл1.2Шкляр ключ твір надзвичайно читабельний. цього і прагнув автор.Написаний чудовою мовою,з цікаво закрученою інтригою-детектив.Задум виношував 20років.Колись почув історію про те,як один хлопець винаймав житло у Києві,а після того до нього так і не зявився господар про плату.Нормальна людина завжди замислиться куди поділась інша.Тоді й розпочинаються пошуки. Автор носився з цим задумом,а потім взяв і написав. Одні мали назвати цей роман детективним, інші еротичним побачити можуть,треті-містичним. Усі хто шукатиме в цьоиу романі все це,автор просив не читати.Роман здобув цілу колекцію нагород. Після появи на Україні,через пару місяців перекладений був багатьма мовами.Роман відрізняють гострий сюжет, залізна логіка вчинків героів і вміло викладені портрети персонажів.На початку твору автор дає настанову,що щось трапислось,бо суд змальовано.У творі бачимо міфологізацію: число 13Коло магічних дій герой замикає,коли передає ключ іншому так само в суботу.Дія у цьому романі власне, як і сюжет, це скоріше за все декорації, бо провідну роль відіграє не дія не сюжет, а описи через які передається напруга від азарту розкрити одвічну таємницю, таємницю морокову, лиху, пекельну, фатальну але таку принадливу. Таємниця фатууму... хто дав Андрієві того ключа? Навіщо? І що Андію з цим ключем робити? Ключ в цьому романі – це не тільки маленький фігурний шматочок заліза, яким можна відчинити цілком реальні двері. Це також перепустка, свого роду запрошення відкрити дверей небезпечної таємниці – того, що хоч якось може вселити в головного героя надію, що він краще за інших, що він ще не остаточно деградував, що він ще здатний до дій, до кохання, до героїзму... Ключ – це символ останньої надії стати справжнім героєм хоча би в своїх очах і очах коханої людини... Одначе, ключ – це лише шанс і його ще потрібно використати.

Біл3.2Традиції «химерної прози» в романі В.Шкляра «Залишенець». Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці укр.літ 70-80років. Це письмо насичене міфологічними й філософськими думками, худ.умовністю.До ознак,що допомогають визначити чи твір химерний належить: 1) використання міфів 2) міф не має хронотопу 3) присутні химерні образи 4)межа між реальним і вигаданим. Роман "залишенець"має елементи містики. Головний герой фактично безсмертний. Це продовження традицій "химерної прози"(Ільченко і його типаж козака-характерне чаклуну)Ця традиція образу є у Шкляра актуальноюу романі. Химерна проза міфологічна. Химерна проза у романі має ознаки етнографічної музичності.

Біл2.11Літературний процес в Україні кінця XX - початку XXI століття: основні характерологічні ознаки.У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури у заідеологізованих рамках «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагне вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) У літературному процесі наприкінці 80-х — 90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини,… було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

Біл2.2"Залишенець. Чорний ворон" - пригодницький історичний роман. Він цікавий і динамічний. До переваг належать прекрасні батальні сцени і хороші діалоги. Проблему великої кількості фактажу автор вирішив за допомогою елегантного класичного прийому – у fiction включені фрагменти non-fiction.До мінусів включаю надмірну карикатурність образів ворога. Так, Шкляр у інтерв’ю багато разів пояснював, що персонаж ворога не має бути .Роман "Залишенець" ("Чорний Ворон") відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної комуністичної влади в 1920-х роках.Головний герой роману – холодноярський отаман на прізвисько Чорний Ворон – воює проти більшовиків, які окупували Україну й запроваджують у ній свій лад. Робота над романом тривала 13р. Вийшла навіть аудіоверсія. Негативу було багато. Єжи Гофман(пол.режисер) сказав,що роман провокує ненависть. Книга антиросійська,ксенофобська, а це шлях в нікуди. У 2011р скандал,адже Шкляру присудили Шевч.премію.Проте не дали( Андрухович закликав народ самим зібрати кошти. Тому 17трав.2011р. в Холодному яру було вручено народну премію.З ініціативи Юрія Андруховича, в Україні та діаспорі триває збір коштів на екранізацію роману «Залишенець." Роман історико-фантастичний, але має елементи містики. Роман вийшов мовби й чисто художнім, але за кожною подією, за кожним бойовим епізодом, за портретними характеристиками героїв і навіть за любовними історіями тут стоїть його величність документ(сказавШКЛЯР) Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає».Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально – мовою, звичками, способом життя. Гармонійним укр.характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології.

Біл3.1 Критичний дискурс української літератури рубежу ХХ-ХХІ століть: специфіка. Дискурс (лат. discursus — міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо-літературний тощо.У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний. Зокрема, заповідально-селянський базується на реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському ґатунку мислення і ментальності. Плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), русифікація, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з'явився в кінці 80-х — 90-х роках і має ха-рактерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Існують окремі дискурси, пов'язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Оксани Забужко і Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «Київської школи».

Біл5.2Проза Євгенії Кононенко. Феміністичний дискурс.

Кононенко пише про те, про що ніхто не писав, а тому так, як ніхто не писав: жорстко, експресивно, безбожно одверто..письменниця, щиро відгукуючись на злобу моменту, і не усвідомлювала, що пише літопис епохи національного відродження, яка почалася саме із відродження самоповаги жінки. І це не перебільшення. Сьогодні, перечитуючи новели Євгенії Кононенко, переконуюсь в її адекватному відчутті драматичних реалій, глибинній громадянській позиції, про яку вона ніде не згадує і їй ніхто із славословів не нагадує.проза Євгенії Кононенко – в її оптимістичній настроєності. Її героїні, пройшовши всі випробування розчаруванням, відчаєм, приниженням, виходять з цієї клоаки... сухими і чистими. Наперекір усьому: ситуаціям, обставинам, навіть – долі. А що робити? – ніби запитує нас письменниця і відповідає вчинками своїх феміністок: іншого виходу просто нема.«Повії теж виходять заміж», як і наш грішний світ, ділиться на два розділи: «Там» і «Тут». Там – трагедії замість щасливого кінця казки про Попелюшку. Тут – чвари, свари, розгул сексуальної революції на тлі зубожіння і деградації, продажність чоловіків, які не згірш бандитів продають своїх дружин багатим іноземцям за чек у кількасот дойчмарок чи франків («Драні колготи», «Нові колготи»), і все-таки незнищенна наївна надія на казку про Попелюшку, у яку, виявляється, вірять не тільки жінки, а й

Біл4.1 Українська есеїстична критика («Хроніки від Фортінбраса» О.Забужко, «Дезорієнтація на місцевості» Ю.Андруховича). ЕСЕ- Невеликий за обсягом художній твір-роздум, що виражає авторські міркування з будь-якого приводу і має довільну композицію. Забужко"Хроніки..."скл. з 3хрозділів, від загального до конкретного з підбиттям підсумків.Прагне створити емоційну, філософсько-історичну картину років20століття.Вона хоче розібратись,які причини щодо певних наслідків,що існують на межі століть. Також закликає і читача.Побудова "Хронік"трагічна. 1розділ- про мистецтво,2Й-від загально-вступних фраз до симптоми хвороби.3й-подає свій варіант розвитку укр.суспільства. Фортінбрас.Збірку есеїв автор пропонує розглядати як текст прозаїку.Читач тут співавтор.Це своєрідне культурне послання цивілізації.У есе оперуються фактами, а не образами.Андрухович"Дезорієнтація"потрібна щоб шукати орієнтири.Атмосфера у есе дуже венеціанська.Багато вулиць.Там люди розгублені.Це невизначені люди.Ідея:вихід знаходять всі, то і ми повинні.Без дезорієнтації небуде орієнтиру.Але головне,що автор не закликає втікати від буденності.

Біл.6.1Художні особливості української постмодерної літератури

Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями. Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності.Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним

Біл4.2 Проблема честі й безчестя в романі «Залишенець» В.Шкляра. Суспільна та мистецька рецепція роману. В основу сюжету «Залишенця» покладено війну Холодноярської республіки – чотирирічного державного утворення, що стало осередком спротиву радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає». Не лише «чужинці», а й усі дійові особи наділені доволі обмеженим соціальним і психологічним інструментарієм, вони ієрархічно шикуються за кількома базовими ознаками (свій/чужий, вірний/зрадник, чоловік/жінка, вірна дружина/молода жінка, що вперше закохалася/незаймана/ жінка-воїн).

Біл6.2. Жіноче начало у творчості Софії Майданської. Образ знахарки, представлений у романі «Діти Ніоби», є фрагментарним, як власне, й вся проза Майд, але виявляє цілісний у плані світовиміру суб’єкт зображення. Як варіант жіночої суб’єктивності письменниці образ знахарки презентує утаємничене «віданське» (від слова «відати») начало жіночого світу, що протиставлене соціальній правді.Проводячи лейтмотивом могутність жіночого світу, його відроджуючу силу та право на світобу-дування, Софія Майданська виявляється прихильницею фемінної (миролюбної – життєлюбної) картини світу;архетип Старої жінки, або Жінки-скелета, Зустрічається у Софії Майданської і має підсилене значення незнищенності українського родоводу, образ значною мірою політизований, сповнений історичної конкретики та актуальності; у творчості Забужко він емоційно осмислений як натяк на майбутню старість та закінченість тілесного шляху. відтворено міфологічні жіночі архе-типи, серед них архетип Великої Матері, Божої Матері Марії, України-матері як спотворений образ Великої Матері, Предвічної Жінки, відьми (знахарки чи ворожки), старої жінки чи «жінки-Скелета».Чисельність залучених жіночих міфологічних архетипів свідчить про прагнення авторів дати нову інтерпретацію подіям, які до них неодноразово зацікавлювали письменників. Новизною цих інтерпретацій стає звернення до прадавніх жіночих архетипів.

Біл5.1 Тендерні студії як свідчення актуалізації феміністичної ідеї в сучасній українській літературі. Наукові та літературно-критичні праці С.Павличко, Т.Гундорової, О.Забужко, В.Агеєвої, Н.Зборовської та ін. Фемінізм прибавив тим,що приніс істотні зміни в зах.суспільство.Критики вважають,що феміністки сіють ворожнечу між статями і пропагують ідеї чоловічої неповноцінності.Якщо замінити на чорних і білих, то твори можна вважати як пропаганда расизму..Якшо про рівноправя,топропагують ідеологію, в центрі якої жінка.Критики вважають,що тепер у країнах заходу через фем.рух чоловіки піддаються дискримінації.Багато виступають проти,бо вважають що руйнуються традиційний устрій життя і знищуються звичні ролі, які традиційно вказані чоловікам і жінкам.Фемінізм,що приніс із собою політ.перетворення за ост40років,змінив суспільство більше ніж всі минулі сторіччя. Агєєва: виникнення феміністичних тенденцій було зумовлено зневірою в старі ідеали, де жінці відводилась пасивно-другорядна роль.Тому жіноцтво починає "випробування "своєї літер.вправності.Павличко:писала,що наприклад Кобилянська відобразила вихід на історичну сцену жінок нових.У "царівні"та "людині"наділила жінок неабияким інтелектом та силою волі, високою мораллю та інтелігентністю.

Біл7.1. Проза Ю.Андруховича як один із найяскравіших взірців української постмодерної літератури. Аналіз одного з романів («Рекреації», «Перверзії», «Московіада») за вибором.

Його твори знаменували вільний статс укр.літ.Сковорода назвав його Хіпі(це протест молоді проти законів буття)Коли Андрухович пише,то намагається знайти щось інноваційне,те що вперше в укр.літ.Саме він разом із БУБАБУ взялися розширити межі укр.літ і побороти стереотипи.У нього дуже чітка система пріорітетів.Для нього Європа-привабливіша за Америку.В Америці він не відчуває себе добре.У нього місце багато у чому визначає сюжет.Дуже важлива топоніміка. Колли пише має перед очима карту і втілює в сюжет.Пише виключно про місто.Майже немає про село.Його простір урбаністичний,це такий стил.прийом."коли пишеш про одне,зясовуєш,що бракує чогось іншого".Його стил.прийом це гра.Дуже вміє маніпулювати текстом.Його творчість це продовження життєвого досвіду.Твори соглосні часові.. РЕКРЕАЦІЇЇ: декларація про суверенітет укр.культури. місто Чортопіль.намагається доїхати,бо там буде свято воскресіння духа.У кожного своя мета. Андрухович придумав,але щоб здійснити треба повернутись на 50р назад.Над містом кружляють чорні янголи КГБ,вони мають силу,але їх дуже зневажають.Страх не зник( Все підпорядковано карнавалу. Хтось серйозний,хтось ні.

нереалізовані, «фемінізовані» українські чоловіки («Дати», «Півтора Григорюка»). Її читають ті хто має досвід.В юнацькому не можна.Жінка у неї потсає із проблемою самотності,хоч і змальовує пари.Адже часто жінка сама хо ч і у відносинах.ЇЇ твори наз. феміністичними сповідями.

Біл7.2. Поетична творчість Оксани Пахльовської. Загальна характеристика. Поезія Оксани Пахльовської представлена збіркою «Долина храмів». Видана збірка 1988 року у Києві, у 1989 Оксана отримала за неї премію ім.. Василя Симоненка. Складається збірка з 4 частин: 1.«Берестяної грамоти крило»- болюча реакція на дійсність. Чорнобиль, технічний прогрес, зчерствіння душ, знецінення слів. 2. «Долина храмів» - присвячений подіям та постатям римської та італійської історії. 3. «Між мороком і сонцем» - цей розділ представляє нашій увазі інтимну лірику; Пахльовська відверто ділиться думками, емоціями, почуттями, спогадами. 4. «Лицарські балади» - балади присвячені як українським героям (наприклад, Роксолані), так і з європейської історії. У творах яскраво виражене соціальне звучання, драматичне світобачення, своєрідне асоціативне мислення. Відчутно, що талант формувався під впливом кращих зразків української та світової класики. Берестяної грамоти крило До цієї частини увійшло найбільше поезій. «Моя земля, Ти – очі, повні сліз,» - такими словами починається перший вірш цієї частини. Власне, він і задає настрій більшості творів. Україну авторка розглядає у контексті ХХ століття. У кожному творі – біль і страждання природи в умовах екологічної катастрофи, негативних наслідків технічного прогресу, людської байдужості, яким наскрізь пронизана душа авторки. Здається, Оксану болить кожна гілочка, кожна річечка, кожна квіточка. Кожне слово поезій, присвячених екологічним проблемам, настільки емоційне, неначе авторка переживає особисте горе. Хоча, зрештою, горе держави, природи – особисте горе кожного свідомого громадянина: А вже така згорьована душа – Мов цілий світ себе в ній переплакав.«Лиш будяками обсадить Парнас»(О. Пахльовська) Парнас - гірський масив у Греції, який, за давньогрецькою міфологією, служив одним із місць перебування Аполлона. Однак тут обидві поетеси під цим поняттям розуміють не буквально гору. Тут «Парнас» вжито у переносному значенні - світ поезії, поезія взагалі або поетична творчість певного спрямування, певної країни і т. ін. Справді, останні роки, десятиліття не раз слова втрачали цінність, не раз поети переживали переслідування, утискання. Не могло поетичне слово повноцінно розвиватись у вільній, патріотичній атмосфері. Не раз влада, та і, як на те пішло, сам народ, точніше, деяка його частина, обсаджували поетичний український Парнас будяками. І саме завдяки таким поетам, як Ліна Костенко та її

колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій;Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу "сміх життя".У постмод.літ. інтелектуальне письмо на першому плані та іронія.У центрі не "МИ"а "Я".Авторів цікавить не глобальні проблеми, а особоа.Тому письменників цієї епохи назив. "мінімалістами".

Біл8.1 Актуалізація національної ідеї в літературі кінця XX століття. Історичні романи Р.Іваничука. (Аналіз твору за вибором).

Твори Іваничука знаменували собою повернення до тих творів - де була нац.ідея. Першим став твір,,Мальви,,Працював над ним довго.Побував у Туреччині,кілька разів приїздив до Криму,вивчав історію.Тому матеріаль у Мальвах це не вигадка,не домисел,це факти історії.Обравши тему, він не міг придумати заголовку.Відпочива у Коктебелі найшов квітку. Назвав роман Мальви)Заголовок жорстокий,але й доля тодішньої України була не менш жорстокою.Це сер.17ст.напередодні та під час нац.визвольної боротьби під проводом хмельницького.Роман це відкритий протест не тільки проти соціальної кривди, а проти навязування українцям комплексу ментовартості,що супроводжується плюндруванням рідного краю,його цінностей.Іваничук показав Україну у творі як країну,землю-це поняття етнокультурні,етнонаціональні.Показав трагедію українства,що перетворилось на яничарів(це людина що втратила звязок із національністю,служить тоту,хто годує)Саме тому автору належить пальма першості про нац.ідею.На відміну від Загребельного відтворив тривалість історичного часу.З кожним твором утверджував що єдиною зброєю є слово,думка.Обвиняли,що роман без історію,бо було актуалізовано нац.ідею.Але тут йшлося про любов до рідної землі.

Біл10.2 Роман «Солодка Даруся» як взірець модерної прози. «Солодка Даруся» або «Драма на три життя» — коротка повість української письменниці Марії Матіос, яка була написана в період з лютого 2002 р. по травень 2003 р. та вийшла друком у 2004 р. Повість розповідає про гірку долю Дарусі та її батьків, понівечених радянськими НКВДистами в довоєнний та післявоєний період окупації радянськими військами Західної України. Події розгортаються у глухому гірському селі Черемошне, що на Буковині. Твір досить сильний за своєю натурою починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках. В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею.

Біл8.2 Аналіз роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

Роман написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом. За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу. Мені так не хотілося писати чогось прикрого. ... І я стримувалась, - пояснила вона, чому так давно нічого не видавала. Авторці набрид нескінченний постмодернізм в українській літературі у пострадянському “постгеноцидному” суспільстві і захотілось дати старт чомусь новому. А рішучості додала тепер ще й можлива втрата української державності.В анотації сказано, що “Записки українського самашедшого” - насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Ліна Костенко сформулювала жанр свого твору так: “сюрреалістичний Вавилон сучасного світу”.

Біл10.1 Валерія Шевчука «Дім на горі». Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р. Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік —хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань. . Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так

Біл9.1«Химерна проза» в Україні за часів утвердження латиноамериканського «магічного реалізму» в світовій літературі. Творчість В.Шевчука.

Химерна проза стала помітним явищем у потоці укр.літ 70-80р.Умовні крайні точки:відроману Іваничука дотворчості Шевчука.Термін "химерний"досить уміло оминався літературознавцями.Химерне письмо насичене міфологічними й філософськими думками,худ.умовністю.Ознаки:викор.міфів, міф не має хронотопу,межа між реальним та вигаданим.Валерій ШЕВЧУК- дослідник всієї нації.Його творчість презентує особливе заглиблення в історію укр.літ.Це один з найцікавіших письменників сучасності.Всю творчість проймає образ Дому.Він ніколи не поспішав. Дозволяв собі таку розкаіш,тому що його то забороняли,то ні.Творче кредо: подолання зла добром.Неписав нічого покаянного чи виправдального,аби сподобатись вищим установам.Серед героїв нема політиків,вождів,начальників.Політичні теми його не цікавили.Він тяжіє до культурності.Він зусиллями збудував для всіх відкритий,власниц духовний дім, позбавлений помпезності,зате надійний. Дім у який варто увійти, щоб трохи побачити неба(семен затворник сказав)

Біл9.2.Марія Матіос. Поет, прозаїк, публіцист.Член Національної спілки письменників України (з 1986 р.) та Асоціації українських письменників. Заслужений працівник культури України 2008 року. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 2005 року. Лауреат літературно-мистецької премії ім. К. Галкіна. Лауреат літературної премії "Благовіст" та премії ім. Володимира Бабляка (в галузі публіцистики). Перші вірші надрукувала у 15 років. Автор семи книг поезії: "Жіночий аркан у саду нетерпіння" (2007), "Жіночий аркан" (2001), "На Миколая" (1995), "Десять дек морозної води" (1995), "Сад нетерпіння" (1994), "Вогонь живиці" (1986), "З трави і листя" (1982). В доробку Марії Матіос прозові твори: "Життя коротке" (2001), "Нація" (2001, 2002, 2007), "Солодка Даруся" (2004, 2005, 2007, 2008), "Щоденник страченої" (2005), "Mr.&Ms.U in country UA, або Містер і місіс Ю в країні укрів" (2006), "Нація. Одкровення" (2006), "Nacjia" (польською мовою, 2006) та ін. Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії. Марія Матіос має некоронований титул "найпліднішої письменниці України". Є автором першої у сучасній українській літературі книжки кулінарних рецептів "Фуршет від Марії Матіос" та контраверсійного "Бульварного роману". ЇЇ роман "Солодка Даруся" визнано найкращою з українських книг останнього 15-річчя незалежності, які вплинули на український світ, відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка 2005 року.

Письменниця є переможницею конкурсу "Книжка року 2005"  за роман "Солодка Даруся".

донька, Парнас «адреси змінював», притихав, але не корився, не зникав. У кожній своїй поезії авторка глибоко переживає за долю людей, природи. Вона звертається до історії,наприклад, захоплюється козаками. У поезії «Козацькі оркестри» вона захоплюється їхньою відвагою, силою. Часи для України завжди були нелегкі, але ж колись люди вміли боротись: Важкі віки. Але не марні жертви. Тривожний дим фігур сторожових! То музика оплакувала мертвих. І знов до бою кликала живих. Контрастом цьому є вірші, у яких авторка описує сьогодення. Оксана уже чує «скрип іржавих терезів» Вона з болем помічає, що усі події сучасної історії розгортаються на фоні людської жорстокості, егоїзму, байдужості. Останній вірш цієї частини висловлює надію, що все налагодиться Йшлося важко – чи ж наша провина, Що мінялися маски у зла? Справді, невже наша провина? Але ж наша провина хоча б у тому, що ми байдуже ставились до своєї долі, терпляче дозволяли подіям йти на самоплив. Але Оксана вірить, що «..але потім, колись, не сьогодні, …не буде вже ніч нерушима». Що ж, будем вірити і ми…

Біл11. 2.Ідейно-художні концепти романів М.Матіос «Солодка Даруся» «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба», «Москалиця». «Солодка Даруся», витворює правдивий дух минулої епохи, «родимі знаки» якої дотепер заважають частині сучасного сусп.-тва сприймати укр.. історію без купюр, цензури й дратівливості. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно..Викликають увагу і співчуття її герої не скоряються занепаду, читач починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.«Солодка Даруся» —моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні. «СД» закодоване бачення світу,допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу.Твір склад. з 3 частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» — драма щоденна, «Іван Цвичок» — драма попередня, «Михайлове чудо» — драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. Діалоги наближають епічний твір до драматичного, бо «розмивають» його родожанрову структуру. Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів — Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки. перша назва твору — «Трояка ружа». Образ троякої ружі є полісемантичним, символом третьої частини роману. Ружа — цей одвічний український символ, яким

Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів. Місцева радянська влада навіть не намагалася надати якусь лікарську допомогу Дарусі. Напрочуд дивним видається те, що коли доля усміхнулася до Дарусі й вона пішла на поправку, місцева влада (тіж самі сільські люди) боячись чогось вважають за краще повернути усе як було. Твір насичений мальовничими описами місцевого побуту та звичаїв враз повертає в минуле на 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого. Про книгу… Історія однієї невинно спаплюженої дівчини – Дарусі, та не простої, а солодкої… Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде непереливки від солодкого... А ті страшні болі лише тік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, ВОНИ не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе, їхні черстві серця ще горітимуть у пеклі, а Даруся людина Божа, вона може вільно з Богом говорити, а з людьми ні! Лише з Богом і з батьком, який лежить у ямі, а над ним хрест почепили, бо давно вмер він, а вона може з ним говорити… Люди думають, що вона німа, а вона лише цінує кожне слово, вона знає ціну мовчання… Життєвий шлях Дарусі переплітається з, на перший погляд, комічним Іваном Цвичком, він теж не є багатослівним і його до вподоби грати на дримбі. Притулив до губ дримбу і цілими днями грає пісні: то веселої, то тужливої, а той для нікого незрозумілої пісні. Пристав він до Дарусі, і такі вони схожі собою були, а знаєш чим? Їх обох світ визнавав людьми нижчого рангу, не такими, як всі – вони гірші, бо вони не схожі на всіх, вони дивні…Не побоюся сказати, що вони слабі на голову люди, але… Даруся пам’ятає, як тато їй розповідав: «Слабі на голову – то Божі люди». Але як сильно він не хотів, щоб Даруся була тією «БОЖОЮ ЛЮДИНОЮ», бо тим людям ой як не просто живеться в суспільстві. Звісно можна продовжувати писати про «Солодку Дарусю», відкриваючи всі таємниці тої непростої історії, але тоді буде зовсім не цікаво читати роман Марії Матіос, який заслужив загальноукраїнське визнання…

Біл12.

тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними. Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання—своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних.

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію—він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення —знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.

Біл11.1 Київська поетична школа Творчість М.Воробйова, В.Кордуна.літературне угруповання українських поетів покоління після шестидесятників що (Київ, 1964-1972).До угруповання входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.Назва виникла у 1969 і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету.Радянська влада з підозрою ставилася до цього, як загалом до будь-якого україномовного неформального об'єдання, тож невдовзі з університету було виключено Василя Рубана, Кордуна, Михайла. Кир'ян, Воробйова. Василя Голобородька було виключено з Луганського педінституту.Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Григорів 1997 відділилися від групи й інколи саме цих 4 поетів називають представниками КШДля поезії КШ характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР.Принципи:Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості*Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії*Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів*Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»*Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших*Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читач*Відсутність дискурсивної мови*Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення.Їхня поезія від була зорієнтована на утвердж.свого, власного сприймання світу. Одним із наслідків такої позиції стала принципова зміна технології побудови образу, усього вірша, цілісність якого має визначатися єдністю позиції, погляду автора на світ. “Завершеність” твору досягається не технічною оформленістю, а фактом влучення вціль. Тому й вартість образу вимірюється не красою та новизноюйого, а точністю та драматизмом. При цьому сам драматизм подається кількома крупними, пронизливими деталями, взятимипросто, але й страшно.для М.Воробйова наскрізна тема творчості – життя природи в її самочинному русі, приступному духовному зорові; між поетом і життям, окрім вічності (краси, Бога), більше нікого й нічого немає, його художнє враження не апелює до об’єктивного досвіду і знання, воно самодостатнє. Головний для поета жанр – верлібр. Кордун про Київську школу вирізняв декілька принципів творчості її представників: – повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості; – спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образахновітньої поезії– зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині йвсесвітові**В основі творчості поетів - свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу.

опредметнювалося найсвященніше, найдорожче, найсокровенніше, — любов до рідної землі, до свого народу. У Марії Матіос ружа є символом краси і смерті, незрадливих оберегів нашої духовної спадщини, уособлює прояви людського буття.у романі «Солодка Даруся» обертає такі ключові поняття філософської системи екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору в особливості художнього стилю.«Вона ніколи не палить свічку.Вогонь свічки виганяє не тільки злий дух, але й дух людини, яка не завжди була мертвою. Іван Цвичок — зайда, невдатливий, нефортунний чоловік, про якого ніхто нічого не знав у Черемошнім .образ майстра, який виготовляє гуцульський губний музичний інструмент дримбу, грає на ньому, заробляє собі на життя.Він добровільно прирік себе на страждання і муки любові. Своєю поведінкою Іван Цвичок доводить, що в ньому закумульована багатовікова мудрість людини у розумінні кохання. Дарусина оселя для Йвана — це пристанище обов'язку, радощів, чистоти й свіжості. «Михайлове чудо» змінюється час — від теперішнього — до минулого і націєпростір (українці, румуни, євреї, німці, поляки); читач дізнається про Дарусиних тата й маму, різних займанців Черемошного, воєнні і соціальні катастрофи, причину важкої недуги дівчини-сироти. Тут Марія Матіос конструює трагедійний час і простір, заповнює цей континуум щасливими й трагічними подіями з загостреною емоційністю, тяжіє до християнської містики,Матіос засвідчує руйнацію людини та дійсності і в такий спосіб активізує трагічне усвідомлення індивідом своєї долі.природа мислиться нею як єдинийможливий простір, у якому можлива компенсація нереалізованого бажання материнств.Осн. ідея твору “Мама Маріца -повторює основну думку “Солодкої Дарусі”: “Утім, чи то так і справді чуже не дає спати людям, чи люди такі охочі саме до біди іншого, але чиєсь надмірне переймання не своїм болем іноді буває гострішим, ніж удар кинджала у груди…”Маріца, чужинка на українській землі, була щаслива, бо “дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим. І щастя називалося – Христофор.” Та далі події розгортаються точнісінько як у будь-якому “мильному” серіалі: вагітна Маріца, яка чекає на свого чоловіка Христофора (справжнє прізвище якого не Колумб, а Рибачук). Він, звичайно, про цю вагітність нічого не знає. І не дізнáється: по дорозі додому гине в автокатастрофі.героїня-вдова народжує каліку-сина, мучиться, страждає багато самотніх літ і, спаплюжена своїми ж односельцями, гине. Й річ тут не в нудному, банальному сюжеті, адже М.Матіос найпростіший сюжет (чи, краще висловлюючись, майже його

1 Риси постмодернізму в сучасній поезії - В.Слапчук. Аналіз творів за вибором. Його добірка містить зокрема вінок сонетів "Очей печальних золоті свічада". Вінок версифікаційно бездоганний, це справжній вінок сонетів, який сьогодні нечасто зустрінеш. В. Слапчук -- уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складних структурованих поетичних полотен. Один з таких циклів -- "Брат братові сторож". Лірика В. Слапчука -- виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі. В інтонаціях його текстів постійно мерехтить тиха селянська правда. Проте, це цілком сучасна поезія, яка впізнається по кількох рядках:Етюдність почуттів…Та Бог із ними. Усі вони холодні,начесніг. Фольклоризм верлібрів В. Слапчука вносить до текстів якийсь особливий дух, в якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. цикл -- "Віршизи" представляє мініатюри афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди -- сатирою:Поети читають вірші, наче вивішують білизну. Літературну діяльність С. розпочав на початку 90-х років. Його ранні вірші публікувалися в обласній молодіжній газеті «Молодий ленінець» (тепер «Віче») (1984 р.), журналі «Перець» та у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») (1989 р.).

Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 році й разом із повістю «Прокляття» (1991) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994) утворює об'єднане афганською тематикою трикнижжя. Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, С. озвучує своє розуміння принципів людського існування/співіснування, в якому до найвищих моральних та духовних цінностей відносить цінності, запропоновані християнським світосприйняттям. У вірші «В оточенні» С. протиставляє фатальному безуму війни, в якій «знову йде на муки син», просвітлену та обнадійливу теїстичну символікуДо афганської теми С. повертається у книжці «Навпроти течії трави» (2001).«Мовчання адресоване мені» (1996) — чергове поетичне трикнижжя із графічним художнім оформленням у авторському виконанні. Триєдність у С. завжди апелює до християнської символіки.Символика, котра насичувала афганські поезії раннього періоду творчості (гімнастерка, душман, куля, БМП, варта, зброя), починаючи з книжки «Мовчання адресоване мені», поступається символам філософського споглядання та самозаглиблення (ангел, мовчання, тиша, синиця, бедрик, метелик).«Укол годинниковою стрілкою» (1998), а також об'єднані просвітленим образом хлопчика-мудреця збірки «Трикнижжя Явіна» (1996) і «Крапка зсередини» (2000), в яких дедалі виразніше відбувається художньо-образний симбіоз християнського світогляду та східної філософії (конфуціанство, дзен,

Біл12.2 Роман М.Матіос «Солодка Даруся». Роль реверсивного сюжету у реалізації художнього задуму письменниці.

У романі знаходимо бачення світуочима жінки, яку вважають за божевільну. «Марія Матіос дуже делікатно передала жіночність іжіночу експресивність Дарусі, яка безпорадно потерпає від фізичних страждань і душевних мук,наголошуючи на тому, що в її героїні – не божевілля, а – свій, інший, відмінний світ, в якому,найімовірніше, ще більше виявів людяного й суто людського» У Дарусі єдиний спосіб внутрішнього опору – мовчати навіть тоді, коли вона могла биговорити; а зовнішній опір усьому цьому селу, яке вважає її дурною, – її невимовно зворушливі стосунки з таким самим «дурним» в очах цілого села чоловіком – Іваном Цвичком. Проте солодкаДаруся живе, по суті, з успадкованим від матері, майже генетичним, внутрішнім опором. Можна бсказати, що це не опір – а характер. Можна сказати, що це спокута гріхів, батіг історії, слідрепресивного минулого і т. ін. «Але я стверджую, що це усвідомлений і неусвідомлений водночас внутрішній і зовнішній «рух опору» самодостатньої особистості. її каліцтво «здоровіше» від усіх здорових її цькувачів» .Одне з центральних місць у творі займає морально-етична проблематика. Наскрізною, є тема гріха і спокутиУ творі наявний мотив материнського прокляття, пов’язаний із вірою в магічну дію слова,його матеріальність, Випробування, які випали на життєвому шляху Михайла та Матронки, а згодом передалисяДарусі та Іванові Цвичкові, – це мотив злої долі, а по суті, родинного прокляття. У соціальній інтерпретації – сирітська доля, яка прирікає на безталанність.Образ Івана Цвичка можна потрактувати також і як образ юродивого, який оскаржує наявний стан речей, безкомпромісно висловлює власні судження. «Іван – чоловік свобідний. Робить те, що совість йому позволяє і що душа хоче. А миробимо лиш то, що нам треба. Він щиро боронить Світ Івана споріднений зі світом Дарусі. Їхні стосунки – це єднання двох споріднених душ,які дивом знайшли себе у безмежному морі буття. Їхні почуття один одного ніби повторюють наіншій життєвій спіралі долю батьків ДарусіАвторська дефініція роману «Солодка Даруся» — драма на три життя. Твір Марії Матіос складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» — драма щоденна, «Іван Цвичок» — драма попередня, «Михайлове чудо» — драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. До речі, перша назва твору — «Трояка ружа». Образ троякої ружі є полісемантичним, наскрізним символом третьої частини роману.У Марії Матіос ружа є символом краси і смерті, незрадливих оберегів нашої духовної спадщини, уособлює прояви людського буття. Із троякою ружею в письменниці асоціюється панорама пізнання світу і життя. Світ в уяві Марії Матіос наділений розмаїтістю, у житті людини переплітаються чорні і яскраві тони.У драмі найголовнішій «Михайлове чудо» змінюється час —

Осмислення творчої свободи вело за собою реформування художньої образності. Для поета свобода - своєрідна зброя.*поезія перестає розглядати суспільство як єдиного адресата мовлення, а повертається до розмови із собою, відшукуючи своє першоджерело. Проте виникає певний страх перед свободою й перед загрозою втратити її.Кордун пише*зате присутність конвоювикликає.нестерпучу конечністьбунту і втечі.*“тяжіння до “чистої поезії” та естетичної вишуканості”, відносить їх дояскравих представників модернізму, котрі також не були соціально заангажованими.Відмова від співпраці з режимом, неспівмірність з соцреалізмом могли привести лише до одного результату: відсутність будь-яких можливостей щодопублікацій творів, а як наслідок – перебування у вн. Еміграції.

Біл13.1 Літературно-мистецькі угрупування останніх десятиліть XX століття. Творчі програми, маніфести, естетичні пріоритети.

Нове покоління письм. і поетів прагнуло подивитись на навк. дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літ. почали з'являтись нові теми, змінився і підхід до творчості.До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. Асоціація українських письменників:*Утворена 6—8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4—5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами 1. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. 3'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів. БУ-БА-БУ«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугру-пування засноване 17 квітня 1985р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-

відсутність) може виплекати у довершений твір, що й довів нам “Щоденник страченої”. Та найважливіший недолік, здається мені, у тому, що героїня залишається книжковою, тобто не до кінця висловленою.Певне повторення і повертання до теми “Солодкої Дарусі” не робить сильнішим “Мами Маріци…”, а лише показує літературну крихкість останньої.Щодо “Москалиці”, то ця повість на голову вища від “Мами Маріци. Северина, головна героїня “Москалиці”, має значну перевагу над Маріцою: їй таки вдається пройняти читача. І не своєю відреченою самотністю, і не своєю мовчазною стійкістю, і навіть не своєю по-відьомськи страшною винахідливіст.Байдужістю,холоднокровністю. Наче Северина заразилася нею, ніби холерою, у тих змій, що жили у її домі.“Мама Маріца - дружина Христофора Колумба» має присвяту: «кожній матері окремо...». І це - найяскравіша метафора цього твору: материнство - це ризик, відповідальність, самозречення, у всіх варіантах, каже Марія Матіос цією присвятою, а не тільки у граничному, зображеному в «Мамі Маріці..** Дуже легко відчитати і в «Мамі Маріці...», і в «Москалиці» ідею, яка відсилає нас до Франциска Асізького: «Душа здатна протистояти злу».

Біл14.1 Український літературний авангард 80-х -.початку 90-х років - творча палітра. Зародився авангард у роки Першої світової війни.Авангардизм у літературі — це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та в самій літ-рі. Це течія модернізму, його складова частина. у 80—90-ті pp. — у російській і українській літературах.В укр.й поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду.Перша хвиля — це так званий істор.авангардизм 1910—1930-хpp., Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби.Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський).Поети третьої хвилі творчо використали теорію гри,*вихід за рамки матеріально-реального життя в інше буття; усередині ігрового часу та простору панують свої закони, свій лад, порядок, гармонія й ритм:*важливій ролі в поезії «веселого самозабуття, жарту й розваги».Ілюзія інакшої реальності в авангардних поетичних текстах створюється за допомогою таких типово карнавальних засобів:— бурлеск (жартівливий, епатаційний, пародійно знижений тон, мета якого — вказати на невідповідність

суфізм). Філософія Сходу віддавна належала до головних естетичних уподобань письменника. Розміщені у збірках тексти вирізнюються ємкою лаконічністю висловлюваних автором спостережень і думок, а чергування римованих віршів, верлібрів, прози стає ще більш продуманим та принциповим.Літературознавці , звертаючись до творчості С., вказують на притаманні його творам витончений психологізм, афористичність, алюзійність, делікатну іронію, сарказм, парадоксальність, неоднозначність та багатоплановість філософських запитань.*тема Україна та українці («Така мені // Україна, // що // повісився б.Із гордістю пишучи про національні традиції та козацтво, озвучує характерні національні ґанджі, котрі, на його думку, впродовж тривалого історичного періоду мали негативний вплив на українську ментальність .

Біл14.2«Майже ніколи не є навпаки» завершує історично-псих.трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація». За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов'ю і ненавистю, радістю і заздрістю. «Я би виокремила головну думку цієї книги, де „честь понад усе“. Своєрідна модель людського буття представлена у трьох новелах сімейної саги «Майже ніколи не навпаки». У романі змальовано життя трьох гуцульських родин - Чев’юків, Варварчуків та Кейванів, які протягом всього твору взаємодіють. Побудова сюжету нагадує клубок, який то заплутується, то розплутується, тримаючи читачів у напруженні до останньої сторінки. Життя героїв – це суперечливі психологічні феномени.Багата галерея образів та характерів у романі, але нас цікавить конкретна особистість, тому ми зосередимо нашу увагу на образі Петруні Варварчучки.Життя Петруні у романі також позначається певним абсурдом. Віддана в 15 р.за нелюба, набагато старшого за себе Івана Варварчука, ще й до того ж несправедливо скривджена на весіллі чоловіком, вона відчуває неспроможність розв’язати проблеми свого існування. Петруня відчуває порожнечу існування: мати померла, батько прокляв, чоловік зганьбив. Героїня мала матеріальні статки, але не знала людського щастя, мала багато худоби, та не мала рідної душі, до якої могла б пригорнутися. Трагедія жінки у тому, що вона не може народити дитину. Єдиний її притулок - велика - вікнами в сад – кімната, де вона могла поплакати за власним життям. Петруня почувається такою самотньою, що робить з ганчір’я дитину, колише її, годує: « А де вона візьме теплу, живу дитинку? Позичить у сусідів? Чи купить на базарі? Чи ягнятко вгорнить замість дитинки?» Таке існування узгоджується зі свідомістю людини абсурду, яка перебуває на межі втрати рівноваги. Все це веде до невлаштованості власного життя, тому перебування Івана на війні

від теперішнього — до минулого і націєпростір (українці, румуни, євреї, німці, поляки); читач дізнається про Дарусиних тата й маму, різних займанців Черемошного, воєнні і соціальні катастрофи, причину важкої недуги дівчини-сироти. Тут Марія Матіос конструює трагедійний час і простір, заповнює цей континуум щасливими й трагічними подіями з загостреною емоційністю, тяжіє до християнської містики (заголовок драми «Михайлове чудо» називає не тільки головну героїню Матронку, але й дає проекцію на покарання Михайла і його дружини; прокльони, адресовані Дарусі, збуваються — дівчина стає німою; через добро і зло витлумачує реальне життя; вдається до моралізму як соціально і релігійно значущої дії).Авторка за допомогою яскравих художніх деталей показує, що доля Михайла й Мотронки була вже визначена під час їхнього весілля. У творі відсутня послідовність розповіді.це зміщена зворотня хронологія.це допомагає реалізувати принцип дзеркальної композиції: 1 і 3 розділи віддзеркалюються у 2 розділі.3 частина- це умовне сьогодення.є фрагментарність.змальовані 3 різні життя однієї людини,що взаємопов язані.також є окремі історії про життя двох сіл, що мають однакові назви(біля річки Черемош).Дзеркальний прийом є найважливіший у творі.самого образу дзеркала немає, але його функції виконують інші персонажі(Даруся +Іван Цвичок = Мотронка +Михайло).

Біл 15.1 Літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»: історія створення, творча платформа, провідні мистецькі акції та здобутки.Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак(Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства .Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисерС. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні

Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 pp. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1—4.10.1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. В 1995р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу». Літугрупування стало втіленням карнавального необароково-го мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію. Музейний провулок, 8»Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами). «Нова дегенерація»Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик. Орден чину ідіотівТовариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується товариством в первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган: рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул. ЛуГоСадПоетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах ЛуГоСад І і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду — теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-

застарілих літературних цінностей у нових умовах);— буфонада (жарт, блазенство — засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів);— балаган (карнавалу) — тяжіння до рольової, персонажної лірики, у якій виступають різні маски й манекени, епатажу (скандальна витівка — провокація узвичаєного).Поетика авангардизму різноманітна, спільним для всіх митців є прагнення до найсміливішого й найхимернішого експериментування. Молоді поети порушують усі раніше прийняті норми й щодо тем, і щодо стилю, і щодо мови, не визнаючи жодних канонів чи обмежень. Поезія зараз часто не має рими, розміру, пунктуації, поділу на окремі слова, речення. Спостерігається зумисне зміщування ієрархії стилів і цінностей, поетизація банальностей, свідома руйнація стереотипів поетики — одне слово, «стилістичне розбишацтво Головне завдання неоавангардистів — зруйнування народницьких стереотипів у сприйнятті української поезії, поет — це звичайна людина, яка може (має право) бути недосконалою.*змішання «високих» і «низьких» жанрів. Наприклад, класичні форми — сонет і поважний гекзаметр — досить мирно сусідять із «фабричною пісенькою» чи пародією. З'являються модернізовані класичні жанри: українська віршована барокова драма, бурлеск, травестія, сонети тощо. Окрім того, «високі» жанри наповнюються авангардним духом, вони написані за темами апокаліпсичного світу (прикладом можуть слугувати «Кримінальні сонети» Ю. Андруховича).Неоавангардистські літгурти кінця 80-х pp. XX ст. — явища «сміхової культури», вивільненої з-під тиску тоталітаризму. У творчості молодих поетів вихлюпнулася справжня лавина непокори, ґрунтом якої стали раніше заборонені політичні анекдоти, «чорний гумор», поширений серед інтелектуалів. А предметом висміювання стали суспільна депресія та її вияви в психіці людини.Поява авангардистських угруповань, серед яких особливо виділяються «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота» та «ЛуГоСад», — характерна ознака літературної доби кінця 1980-х — початку 1990-х pp.Група «Пропала грамота» об'єднала київських поетів — Юрка Позаяка, Семена Либонь і Віктора Недоступа. У 1991 р. вийшов збірник цієї групи під такою ж назвою. У самій назві групи — досить промовиста вказівка на гоголівську традицію відтворення дійсності. Річ у тому, що творчість поетів цього угруповання розвивається в іронічному бурлескно-травестійному стилі. Вони широко застосовують рольову лірику, де герої — хіпі, бомжі, студенти, просто люди, які не сприймають радянських правопорядків і скептично ставляться до перебудови. У поезії цієї групи переважають урбаністичні мотиви, вона сповнена іронії, навіть є карикатурною, бо створюється враження, що тексти написані не поетами, а смішними арлекінами, блазнями, які ховаються за масками

приносить їй лише полегшення. Молода, запашна квітка, вона знаходить свою любов.Світлана Жила відзначає різні грані любові Петруні до Дмитрика – це радість і буяння молодості, це мука, це сміливість, виклик чоловікові-нелюбові.Поруч з молодими коханцями відчувається відчуття тривоги. Тривога – одне з понять, що виражає світовідчуття екзистенціалістів. Ж.-П.Сартр зазначав, що «людина – це тривога. Це означає, що людина, яка на щось зважилася і розуміє, що вибирає не лише своє буття, але вона ще й одночасно вибирає все людство» [7]. Петруня зважилася на кохання з Дмитриком: «Так двоє, іще вчора чужі, а сьогодні - збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів» Поки Іван на війні воює за Франца-Йосифа, їхнє щастя не має меж, але воно не стійке, воно може розбитися кожної миті, немає впевненості у тому, що буде завтра.. Героїня розуміє це, тому весь час живе у тривозі, її переслідують передчуття: « Що насувається біда – Петруня чує своїм видющим серцемНе може вона молитися ні Богові, ні Сатані, а звертається лише до свого серця. « Вона сама собі спровадила на таку дорогу» Тривога пояснюється прямою відповідальністю за інших. Петруні однаково чи повернеться її чоловік живий , чи ні, але їй не байдужа доля Дмитрика, після його повернення. У неї виникає страх за життя близької людини. Адже, героїня впевнена, що Андрій розповість про її зраду чоловікові. Коли йдеться про старах то мається на увазі не фізичне переживання страху та його психологічний зміст, а потрясіння Петруні, перед якою немовби відкрилася раніше невідома прірва буття, відбираючи спокій.Перед Петрунею стояв вибір погоджуватися чи ні на відмольфарення Маринькою-богодухою її кохання до Дмитрика. Героїня вирішила: «Я скинутися Дмитрика не годна. І мені байдуже, що зробить той нелюд…Я жива і хочу жити»Вона вибрала кохання, яке берегла все життя. Навіть після смерті Дмитрика: «Петруня – вперше за всі роки - сидить у самих ногах Дмитрикової могили і сльози самі течуть її зів’ялим і поскородженим зморшками лицем». воля Петруні залежала від оточуючих: від чоловіка, від роди Черв’юків. Тому мовчала вона, коли товкли між дошками Дмитрика, мовчала все життя поряд з Іваном, лише поглядала в бік хати Черв’юків, коли Доця виносила хворого Дмитрика на подвір’я.Після похорону Дмитрика Петруня сказала Івану: «…А тепер можеш убити й мене , як убив його…» Життя героїні після смерті Дмитрика сповнене невгамовною нудьгою, пов’язаною з відстороненим життям з Іваном, втратою сенсу життя. Порожнеча виникає в середині героїні. Ця екзистенціальна порожнеча пов’язана з відсутністю в її житті близьких людей, любов до яких наповнювала б життя змістом. Вона відчуває беззмістовність свого життя. Іван заборонив показуватися за подвір’я самій, вона повинна була сидіти вдома, а коли йти до церкви

став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.Академія Бу-Ба-Бу об'єднує членів Бу-Ба-Бу та поетів нагороджених премією Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року»:Іван Малкович ,позаяк.жадан,гончаренко. Бубабісти кардинально протиставили себе "живим класикам",Стиль бубабу втілювався лише в частині поезій Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака, а вповні реалізовувався в мистецьких акціях угруповання. Найгучнішим і найфеєричнішим із них був проект "Крайслер Імперіал", що складався з вистави поезоопери та окремого числа часопису "Четвер". У цьому проекті, як і в решті, втілилися такі риси бубабу, як карнавальність, ритуальність, синтетичність, іронічність та самоіронічність, пародійність, єдність масовості й елітарності. діяльності "Бу-Ба-Бу" наступні періоди:І. Кінець 1984 р. – квітень 1985 р.: зародження поетичного угруповання (почергове знайомство Ю. Андруховича, В. Неборака та О. Ірванця, листування, перші особисті зустрічі, виникнення ідеї літоб'єднання);ІІ. 17 квітня 1985 р. – 21 грудня 1987 р.: становлення "Бу-Ба-Бу" (проведення конгресів літугруповання, читання власних поезій невеликому колу шанувальників, формування власної естетичної програми);ІІІ. 21 грудня 1987 р. – 7 травня 2000 р.: період активної публічної діяльності (організація та проведення спільних мистецьких акцій);ІV. З 7 травня 2000 р.: постбубабістський період (осібна творча діяльність Ю. Андруховича, О. Ірванця та В. Неборака).

Біл15.2 Новелістика Любові Пономаренко. Загальна характеристика.

У творчому прозовому доробку Л. Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу.«Гер переможений» Предмет новели — персонажі — також «особливі»: потрапляють у незвичайні життєві обставини; таких ми не звикли бачити в повсякденному житті; вони вражають нас таємницями, глибиною своєї душі; їх відчуття, переживання зрозумілі і бентежать нас, в який би час вони не жили. У новелі обов'язково присутній ще один персонаж — оповідач У новелі Л. Пономаренко це дівчинка, згодом — жінка похилого віку. Сюжет новели простий, однолінійний, одновершинний, напружений, концентричний; відкидається все, що заважає руху до кульмінації. У творі «Гер переможений» немає експозиції; автор не пояснює, де і коли відбуваються події; можна лише здогадуватися про передісторію

річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду. Пропала грамотаЛітературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Поза-яка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою. Пси Святого ЮраЛітературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад 1994 р.). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і досьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку «псячих» творів також опубліковано «Сучасністю»** «Червона Фіра»  Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупування постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-xp. (ArtLine 3'97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшего перемагає професійну роботу з текстом.

Біл16.1. Твори сучасних українських письменниць для дітей. Особливості творення художнього світу.

   Цілком природно, що на Парнасі дитячої літератури завжди займала почесне місце казка, і сучасне красне письмо для дітей — не виняток. Дітям пропонують казки на різний смак: сучасна казка (Зірка Мензатюк «Казочки-куцехвостики», «Київські казки»), казкове фентезі-Ніна Воскресенська «Руда Ворона», «Останнє бажання короля»), казкові пригоди (Леся Воронина «Прибулець із Країни Нямликів, казка з історичним антуражем (Зірка Мензатюк «Таємниця козацької шаблі»), стилізація під народну казку (Марина Павленко «Півтора бажання, або Казки з Ялосоветиної скрині»).Марина Павленко, яка успішно працює на ниві як дорослої, так і дитячої літератури. «Не відокремлюю

та ще й виступають під кумедними прізвиськами. Головне для авторів угруповання — цілковите перевтілення у своїх персонажів. Цією творчою настановою пояснюється той факт, що всі автори працюють під літературними масками.

Біл16.2. Творчість О.Ірванця: арена поетичного експерименту.

свого часу належав до літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» (1985), яке сповідувало постмодернізм, що поєднував різні стильові течії, знаходячи образне вираження то в іронії, то буфонаді чи карнавалі, а то й у відвертому пародіюванні.Ірванець — представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дивно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети. поезія «До французького шансоньє» — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця. Автор зазначає, що найвища й відповідно найцінніша поезія інтимно сфокусована — це «коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста». Розвиваючи цю думку, він малює образ типового співця («французького шансоньє»), чиї пісні «легкі і світлі», його покликання — бути «гітарою», «гілкою з дерева» мистецтва. Поет акцентує увагу на мистецтві, бо мода — це не завжди справжнє мистецтво, однак співакові слід «вдягатися модно» і «лаятися модно», але водночас не забувати, що в мистецьких творах (віршах, музиці, живописі) живе справжнє почуття досконалості. Це певною мірою інтимний процес, не для публіки, не для гамірливого натовпу, який може просто цього не помітити. Однак саме відчуття досконалості творить дивні речі, надихає на щирі почуття і творчість. Тому й радить ліричний герой своєму співрозмовникові — шансоньє — час від часу пригадувати, «як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам», тоді й з'являться вірші,

тільки у супроводі чоловіка.Про екзистенціальну сутність персонажів свідчить їх відчуженість від суспільства: «По всьому надійшов такий час, коли Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві. І навіть усюдисущі цигани чому обминали їх велику й маєтну хату…» Відчуження Петруні від суспільства, від чоловіка приносить розчарування і страждання, втечею від дійсності є лише та сама велика – про гостя - кімната, де, старіюча Петруня, щодня пестить свою дитину, зроблену тепер з Дмитрикової сорочки : «Вона пестить шкарубкими, приморщеними руками жовте, мов шафран, «личко» своє не зачатої і не вродженої доньки, а краще би сина, втикається лицем у старий жмутик, зусібіч обнюхує його» Та Петруня все ж робить свій вибір. Вона розмотує сорочку, ховає на дно скрині і йде на могилку до свого Дмитрика. Лише наприкінці свого життя Петруня спромоглася виступити проти вже старого чоловіка Івана. Це був її певний бунт проти абсурдності свого життя, в якому вона розчинилася.

Біл17.1. Специфіка жіночого світосприймання та відтворення жіночої ментальності у творах Людмили Таран.

це збірка новел Людмили Таран «Ніжний скелет у шафі», приклад жіночої прози. Твори поєднані жіночою тематикою, точніше — проблематикою. Вони різні настільки, наскільки може існувати різних жінок та подробиць їх світосприйняття. Складається враження, що авторка з льоту переймає почуття інших жінок різного віку, різного соціального стану, начебто жіноцтва в цілому, і начебто проживає їх буття разом з ними. З цього приводу я згадую вид діяльності одного з персонажів Харукі Муракамі з роману «Кінець світу, або Країна див без гальмувань». Цей персонаж працює у бібліотеці читцем людських снів. Він приходить до бібліотеки, бере до рук череп єдинорога, у якому містяться ці сни, і зчитує долі людей, які сховані в цьому черепі. Після цього, якщо не помиляюся, він ставив черепи на місце. Таким чином, люди та тварини отримували спокій. Не знаю, чи отримують спокій ті, з ким авторка намагається співвідчути життя, але такі новели – з невласними почуттями – є найслабшими в збірці.Сильними-твори, дійсно близькі за відчуттям авторці: «Зустріч після польоту» та «Дзер-коло», де дочка розмовляє з батьком на протязі усього життя. Реально близьким, можливо, навіть по-справжньому єдиним чоловіком для героїні цих творів є батько. Це усвідомлений діалог між Старшим та Меншою. Також вдаються письменниці малі форми – нарис «Мудра» – тому яскравий приклад, – і тонкі відчуття зв’язків між однією людиною та іншою. Часто невідомо, ким саме є ця людина, але зв'язок встановлюється між жінкою та коханим чоловіком у професії (власне «Ніжний скелет у шафі»), або цей зв’язок вдається відчувати у

Фрідріха; навіть ім'я оповідача виявляється несуттєвим у ланцюжку душевних порухів, який сплітається від першого речення: «Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем» [8,3]: любов визначила сутність життя німецького офіцера у полоні, розпач призвів його до смерті. Але новела не уривається на найвищій точці напруження (зачитується епізод від слів: «Одного ранку його знайшли під стіною барака /.../» до слів: «/.../навіть не насипавши горба» [8,4]); суть «несподіваної» розв'язки — життя Фрідріха продовжилося в його добрих справах. Раптово серед грудня зацвіла посіяна ним квітка (зачитати) як символ любові, яка розтопила лід ненависті до переможеного ворога. Любов Пономаренко — сучасна українська письменниця. Автор книг «Тільки світу» (К., 1984), «Дерево облич» (К., 1999), «Портрет жінки у профіль з рушницею».Герої її творів — звичайні люди, нічим не видатні. Вони добрі і довірливі, тому легко обманюються, не завжди можуть вистояти у життєвих випробуваннях. Учні насміхаються із нової вчительки («Похорон тополі») з її мораллю: «Все живе навколо/.../має право на існування — і черв'як, і дерево, і пташка, і блудний пес, і рибина. І хтозна, хто головніший на землі — ми чи вони»[8,12]; знущаються: «несли їй до дверей общипаного горобця або кота з одрубаним хвостом і вельми потішалися, /.../як вона падала на коліна біля замученої тварі, як вона плакала»[8,13], бо не розуміють, як це — не рвати квітів, не рубати дерев, не глушити рибу; бо мало на землі любові: чоловіки б'ють своїх вагітних жінок, і ті народжують калік («Кривулька»); матері виливають злість на дітей, буває — забивають до смерті («Дерево облич»).

Біл17.2. .Віктор Неборак як один із лідерів українського авангарду. Аналіз творів за вибором.Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у

дитячий світ від дорослого, «Домовичкові з палітрою» та казках «Півтора бажання» не лише немає «дитячого сюсюкання», а й багато прагматизму, іронії, інших симптомів дорослого буттяДомовичок Марини Павленко сипле приказками, як горохом, ненавидить телевізор-«чашокрад» і полюбляє сімейні читання, виховує вже два покоління дітей і прагне змінити долю відомих казкових героїв, малює і пише мемуари, дресирує кроликів і заробляє гроші, куючи зозулею. Проте всі його пригоди перерахувати важко, краще читати казкові повісті «Домовичок з палітрою» та «Домовичок повертається». Не меншої уваги заслуговують «Півтора бажання, або Казки з Ялосоветиної скрині» — мудра і тонка стилізація під народну казку, а також твори для читачів середнього шкільного віку — трилогія про Софійку-Русалоньку і нова книга письменниці «Миколчині історії». Лесі Воронини, що здобули заслужену любов малих читачів: суперагента Гриця Мамая, який однією лівою перемагає світове зло, дівчинку Олю та її кота Гарбузика, Олянку і Буцика з чарівної країни Нямликів, яка знаходиться у стіні сучасного будинку. Авторка «Суперагента ООО», «Таємниці Пурпурової планети», «Прибульця з країни Нямликів» впевнена, що дітей не потрібно ані розважати, ані виховувати. «Мій універсальний рецепт — їх треба любити! І якщо дітей любити, то вони будуть читати і розважатися, сприймати книжки і грати у розумні ігри, при цьому не перетворюючись на ігроманів». На думку письменниці, злочинцями стають ті люди, які в дитинстві не награлися.   Сучасні підлітки у фантастичному світі, який, проте, не завжди відрізняється від реального своїми проблемами, — це тема і роману Галини Пагутяк «Королівство». За стилем її твори скидаються на своєрідні казки для дорослих, де химерна вигадка переплітається із сучасною реальністю. Їх герої намагаються якщо не повернути, то хоча б нагадати нам про ті важливі речі, які втрачає нібито химерний і вигаданий, але насправді реальний світ. Головній героїні роману — п’ятнадцять років, доки її мама була у відрядженні, дівчинка вскочила у халепу, з якої і розпочинаються всі пригоди. Частиною страшної казки став Львів, де відбувається початок роману, у структурі твору є Серединний Світ — світ вибору, тобто наша Земля, є Імперія, де панує диктатор і його посіпаки в чорних шкірянках, а люди не вміють посміхатися, є Королівство — осередок мудрості всіх світів. Проте воно в небезпеці, бо король помер, королева зникла, принц загубився, а уряд підписав коаліційну угоду із сусідами. А ще в цій історії дуже багато нечисті і котів, кілька різнокольорових мишей, трохи ліричної поезії, жменька соціальної сатири, багато дружби, перше кохання. Головним символом роману є книжки — з ними борються, їх спалюють і захищають. Тому ненав’язливо випливає і головний висновок — читай добрі книги, не давай Імперії вкрасти твою душу. Софія Майданська: «Я почала писати для дітей досить давно. Якось написала казочку зі східними мотивами про пошук та вірність батьківщині... Але її «зарізали»: мовляв, не про трактори, неактуальна тема... Потім, після значної перерви, вийшла моя перша книжечка для дітей — «Їде мишка на машинці». А щодо колядок — хотілося описати

які можна слухати тільки «серцем і кров'ю» і сприймати тільки душею. В описі звичайної буденної ситуації (хлопець проводжає дівчину з кінотеатру додому) у вірші «Тінь великого класика» поет ніби зупиняє мить для роздумів над зовсім небуденними речами. Чия ж тінь зустрінеться нам у вірші, розуміємо вже з міні-епіграфу: «Вул. Уїльяма-Шекспіра. Напис на табличці». У будинку, на якому ця табличка, живе дівчина, котру проводжає ліричний герой. Він зауважує, що вулиця з такою назвою «існує в будь-якій з держав», бо це англійський геніальний поет і геніальний драматург. Схоже, однак, що це не обходить супутницю ліричного героя, яка, навіть не слухаючи хлопця, «не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура», вона вся була під враженням переглянутого фільму, їй було байдуже до всього, не тільки до Шекспіра. Неодноразово поет акцентує увагу на дивному написанні — «через рисочку: Уїльяма-Шекспіра». Тому й знаний у всьому світі класик у нас залишається лише прозорою тінню, що невідступно спостерігає за всім, що відбувається: «Я відчував чийсь гострий-гострий погляд, А власник погляду десь мусив бути поряд». Навряд чи це міг бути випадковий перехожий, здається, що це власне сумління ліричного героя не дає йому спокою. Та навряд чи можемо дізнатися про це, бо він вже мусить «вертатись на автобусну зупинку», тобто від роздумів до буденності. Автор ніби сумно констатує: нині духовні скарби мало кого цікавлять, дешеві фільми викликають сплеск емоцій, але не наповнюють душу тим єдиним смислом, до якого прагне людина, — духовного й морального розвитку.

Біл19.1 Василь Герасим'юк - один із лідерів поетичного покоління. Національні мотиви у поетичній творчості. Першої поет.збірки («Смереки»1982) Назва збірки немовби нав'язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили укр. поезію й естраду. Але смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук..1986 - друга збірка «Потоки ».: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз'єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика.Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії.Третя збірка —

певних місцях чи містах. Такі тонкі речі герої Людмили Таран відчувають, наприклад, у Львові (новела «Love Story).В цілому збірка є, з одного боку, переповіданням жіночої долі у всьому різноманітті варіантів, з іншого (меншою мірою) — обвинуваченням чоловіків у недолугості. Проте отримують вони 90 відсотків світового багатства, а жінки – лише 10. Така ось несправедливість за Людмилою Таран. Особливий резонанс книга створює серед жіноцтва. Чоловікам читати корисно, як гіркі ліки ковтнути. Але і першим і другим можна поділити це на… людську короткозорість.

Біл18.1. Творчість Івана Малковича. Традиційні та новаторські елементи поетичного письма.

небайдужа, енергійна, закохана у рідну землю людина у скрутний для країни час заснуватвукраїнське іидавництво, аби піднести гідність рідного слова, показати маленьким українцям красу нашої мови і навчити цінувати її як найбільшу коштовність великого народу.Саме цій темі присвятив І. Малкович поезію «Свічечка букви «ї». Вірш оригінальний за формою (його написано верлібром) і за змістом. Поет звертається до дитини, маючи на увазі всіх маленьких українців - майбутнє нашої країни, Іа закликом берегти рідну мову. Автор навмисне не став говорити про її давню Історію, милозвучність і багатство - він лише просить маля «захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї» та «оберігати місячний серпик букви «Є». Звичайно, ці букви - то неповторна, «фірмова» ознака нашої мови. Поетові вони здаються «свічечкою» і «місячним серпиком», тобто маленьким, але яскравим світлом, що має освітити шлях у майбутнє цілому народові. Глибоко хвилює І. Малковича доля української мови, яку називають у світі «солов’їною». Це гарно, що люди помічають її красу, із захопленням відзначають її органічність, але погано, на думку автора, те, що колись можуть настати і такі часи коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко. В останніх рядках міститься ідея цієї поезії: не можна любити рідну мову лише «на словах», сподіваючись, що вона і надалі прокладатиме собі дорогу, як сотні років до нас. Від кожного сьогодні залежить, якою отримають українську мову наші нащадки і чи отримають взагалі. Надмірний вплив інших мов, нешанобливе ставлення українців до рідного слова - ось що загрожує існуванню нашої «солов’їної», «калинової», «джерельної», духмяної, ніжної, мелодійної… Тож давайте ми, молодь, зробимо все можливе, щоб зберегти і прикрасити нашу національну гордість, нашу святиню. Давайте крізь усе життя пронесемо мудрість цих рядків:Рідне слово… Ми без нього так собі - люди, А із ним - український народ.

якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо). Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря». Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

звичай у художній формі, бо свого часу, навчаючись у консерваторії, я займалася фольклором та етнографією. Міських дітей тоді й до церкви не пускали, вони не знали звичаїв свого народу. Я описала, як відбувається Святвечір, як іде Коляда... Думаю, дитяча творчість для письменника — радість, бо ти намагаєшся бути дитиною, мова має бути доступною, подобатись і старшим, щоб вони згадали й перейнялися своїм дитинством. Хай би старші відчули цей непослух, бо він прекрасний, і дитина тоді щира, коли не зашорена. Кожна людина має бути дитиною, іноді капостити (сміється), але так, щоб нікому не завдавати зла.»Євгенія Кононенко «Неля, яка ходить по стеліГоловне – залишатися самим собою, не зважаючи ні на які обставини. Дівчинка Неля не побоялась виказати свою таємницю, і заради дружби та справедливості посеред уроку пішла по стелі. Окрім того Нелине волосся має здатність змінювати колір залежно від настрою – через отакі дивовижні здібності Неля мусить часто змінювати школи. Які ще незвичайні таємниці приховує учениця 4-Д класу, дізнаєшся з казкової розповіді відомої української авторки Євгенії Кононенко.Г. Малик чи не єдина, хто у формі "фентезі для найменших" звертається до дітей із проблемою урбанізації і загрозою знищення природних й етнографічних скарбів у казці "Вуйко Йой і Лишиня.Переплетені у сюжеті фантастичні й реальні події, старовинні й модерні персонажі гармонійно взаємодіють і не заважають співіснуванню. Авторка спрямовує дитячий допитливий потяг до відкриття світу з позиції добра й шляхетного ставлення до оточуючих: її герої уважні до своїх друзів і приятелів, до рослин, тварин, природи загалом — на відміну від агресивно–комп'ютерних образоформул, що таки заповнюють цей жанровий сеґмент. Вона пропонує гуманний спосіб вирішення проблем — не через війну, агресію трансформерів, руйнування (нехай заради спасіння світу), а через взаєморозуміння, підтримку, допомогу кожному, хто поруч. А головне — ця її книжка "прищеплює" малому читачеві навичку до спостережливости, думання, подолання власної лінивості, небайдужості — як універсальний інструмент спілкуванння.

Біл19.2 Феміністична критика Людмили Таран: книга «Жінка як текст».

Жінка як текст : Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко : фрагменти творчості і контексти / упоряд. Л.Таран. Письменниця пише про жінку і як жінка, однак із притаманною чоловічою стриманістю та ретельною скрупульозністю. У її творчості переважають матеріали про жіночу ідентичність, пошуки нею власного письма: “Через історії жінок – так би мовити, внутрішні та зовнішні – хочу нагадати (і собі), що ми, жінки, так само, як і чоловіки, маємо право на власний простір, на самореалізацію – не лише в родині й не лише серед сковорідок і каструль”.Пише,як жінка”.Л.Таран: “Коли п’ять років тому я уклала книжку «Жінка як текст», де були вміщені мої та інших авторів статті про С. Павличко, Е.Андієвську й О. Забужко, у передмові я зізналася: насправді не знаю, що таке

«Космацький узір » — з'явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); звязок з минул.-у самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами.. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі.Зб. «Діти трепети» (К., 1991)- вірші, писані переважно в період піднесення національно-демокр.руху, коли складалися передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим'юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002),Повітря —одна з постійних і головних стихій поезії Герасим'юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з'єднує і роз'єднує, визволяє і приневолює,є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя.Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим'юка.(Папороть (2006).

Біл20.2.Сергій Жадан - один із лідерів новітньої української літератури. перекладач та громад.діяч. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія» та інших.Поетика Жадана традицiйна, наскiльки традицiйною може бути сучасна класика.Фольклорна течiя серед сповiдальноï поезiï "дев'яностикiв" демонструє не так стилiзацiю пiд фольк, як первiсне свiтовiдчуття, з яким жила давня людина. У представникiв фольклорноï течiï зберiгається туга за первiсними вiдчуттями, коли пережите фiксувалося грацiйно i просто. Початок ХХІ століття позначається в українській прозі намаганнями письменників зануритися в актуальні проблеми сучасності. Їх точка зору переміщується в площину життємоделі, де місто визначає як спосіб мислення так і буття. Місто як модель сучасного суспільства присутня в багатьох творах, не виключенням є і твори Сергія Жадана. Майже кожне явище у своїх романах автор пов’язує з містом, складається враження, що воно для письменника є усім: і середовищем, іпереконаннями і життям Автор звертається до надзвичайно гострої

Біл18.2.Філософія сучасного фемінізму у творі Л.Таран «Сонет про себе, розлучену і розчулену».

В оповіданні Людмили Таран «Сонет..» тіло слугує відчуттям (воно слухає і воно бачить), і ще більше – чуттям. Хоч і зряче, саме по собі тіло залишається невидимим. Воно чекає сигналу від світу, дослух. до чого завгодно – крім самого себе: Тіло негоже виставляти напоказ – лише обличчя, лише образ, який виражає людські чуття (блаженство, зачарування тощо).В одному з фантазматичних видив героїня-оповідачка бачить свою доньку Маринку голою посеред натовпу чоловіків (у самій лише зникомій піні – новоявлена Афродіта). Але оголеність не обожествляє, вона збуджує хіть – усе разом складається у «сором», який негоже виставляти. Оголення Ма-ринки, власна напівоголеність – це і є втрата себе. Новочасна Афродіта втрачає не покров – вона втрачає первісну невинну наготу; як стверджує історик мистецтва Кларк, голизна означає відсутність одягу і «передбачає певну ніяковість, яку більшість з нас переживає у такому стані», тоді як нагота – «образ тіла врівноваженого, квітучого й упевненого, тіла преображенного»Для героїні «Сонету…» бути собою значить жити серцем, а не тілом: «відчути серцем», «виймати серце», серце за значенням і значущістю дорівнюється до душі.Тіло ж – це тлін, який намагаємось укрити під шаром кос-метики. Але саме в такий спосіб, за Подорогою, тіло звертає на себе увагу: коли «між мною, який Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози…переживає присутність у власному тілі, і тілом розташовується смерть».

Білет №21 1.Твір О.Забужко «Польові дослідження»Образ головної героїні. Специфіка худ. реалізації фем. ідеї Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко при-несли славу своїй авторці та стали бестселером в Україні. Також вони були перекладені вісьмома іноземними мовами Роман став етапним явищем у сучасній укр.літ. Намагання поглянути на українське життя збоку дозволило авторці зробити широкі філософські узагальнення та прогноз щодо майбутніх шляхів розвитку нації. Одна з наскрізних проблем твору — болюче питання про взаємини українських жінок і чоловіків. Йдеться про про конфлікт між чоловіком і жінкою на основі виживання жінки в будь-якій ситуації. Т. Гундорова узагальнює, що О. Забужко показує окрему любовну драму як глибоку колоніальну травму, яка вразила цілий народ і зруйнувала простір роду. Головна героїня мріє про ідеального чоловіка-українця.Це трактат про неадекватність українського чоловіка, про його безвідповідальність та інфантилізм. Він дитина, віками пригнобленої нації, компенсує свою ущербність, закомплексованість і неволю,

Біл20.1.Актуалізація феміністичної ідеї в українській прозі кінця XX століття. Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст. Більшість українських дослідниць цієї тематики (а це Віра Агеєва,Євгенія Кононенко, Людмила Таран, Марина Гуз.Справді, тоді з’явилося поняття «український жіночий текст», тобто твір, написаний рукою жінки і такий, що в ньому описано реалії, побачені жінкою . Шовалтер визначає три основні фази жіночої творчості: імітація та інтернаціоналізація домінуючих літературних видів; протест проти цих стандартів і захист своїх прав як меншин; самовідкриття та пошук ідентичності. Пшибичевська стверджує, що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними, тому їхні розповіді є цікавішими для письменника. Жінка-митець вже не євиключенням в суто “чоловічому” світі літератури та мистецтва, вона утверджує себе в цьому світі, відтворює своє власне бачення, щонеодмінно призводить до переосмислення уявлень про роль жінки суч. суспільстві та про її призначення в мистецтві, культурі,

“Жіноче письмо” в українській науці про літературу та літературній критиці з’являється порівняно недавно з початком досліджень феміністичної літературної традиції у 90-х рокахМин. століття. Вивченням проблем жіночого письма плідно займаються українські дослідники В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, М. Кривенко, С. Павличко, Л. Таран. які розглядають поняття жіночого письма не тільки якнаслідок теоретичних концепцій, але й як результат розвитку певноїлітературної практики. Т. Шарова зауважує, що вживання поняття “жіночапроза” вказує перш за все на визнання факту існування цього літ. феномену, а його виокремлення здебільшого обмежується своєрідністю біологічної статі авторки .М. Кривенко пропонує вважати жіночою прозу, написанужінкою . і Г. Улюра, зазначаючи, що“жіноча література – це художні твори, створені жінками. Отже, жіноча література вміщає різні за стилем, жанром, видом, ступенем і мірою таланта та впливу на літературний процес тексти, котрі поєднані одним єдиним чинником – статтю автора” і єдиною проблемою іздефініцією поняття “жіноча література” вбачає в тому, що тривалий час це словосполучення використовувалосяв якості оціночної категорії.Т. Гундорова впевнено заявляє, що “ґендерно відмінне письмо – культурний факт”, і водночас наголошує, що про виразну “статевість” письма можна говорити тоді, “коли у текст особливий наголос робиться на тих означниках, які традиційно пов’язані зі статтю”.Х. Стельмах, яка зауважує, що жіноче письмо з’являється там, де письменниці відчувають маргінальність свого існування.До ознак, що увиразнюють ґендерний аспект жіночого письма можно віднести, відкриту структуру тексту,

жінка як текст”. Андієвська — кавалер Ордену «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї»; Філософські, духовні та містичні теми є головними у творч.Працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Письменниця наголошує на великій ролі підсвідомості у своїй творчості. Світогляд Емми Андієвської виявляє деяку близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди. Сприйняття нею світу відбувається через інтуїцію та відчуття без підключення інтелекту.Своє малювання вона описує як певний спосіб медитації. Специфічним художнім прийомом Андієвської є повторне накладання фарби на свої полотна до двадцяти п'яти разів. Таким чином вона створює ефект рухомих фарб, коли дивитися на картини під різними кутами зору.Прикладом поєднання поезії та малярства є її альбом «Мова сну = сегменти». Ця збірка складається з абстрактних картин з написами-віршами, які асоціюються з зображеннями і утворюють разом одне ціле.Павличко.Член Нац. спілки письм. України та Асоціації укр.письм. Заснування 1992 року видавництва «Основи» — її втілена мрія реалізувати грандіозну програму перекладу й друку зарубіжної гуманітарної та економічної класики рідною мовою. Саме в заснованому нею видавництві у 2006 році побачив світ том спогадів про неї — «Соломія»Забужко. Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ст.У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Забужко дуже рано заявила про свою «генеральну тему», підстеливши її ґрунтовною освітою: філософський факультет Київського державного університету та аспірантура з естетики. Піднімаючи глибинні пласти духовної культури, історичної пам'яті, вона з тривогою розмірковує про збереження людського в людині у добу «синіх телекошмарів і машин, що вийшли з-під влади».Якщо розглядати літературу як гамбургер, то м’ясо і хліб – це проза, а поезія виконує роль листочка салату чи кусочка помідора”, — вважає Забужко. Її щоденна норма написання —три сторінки в день.

Біл№22.пит1. Колізії розвитку суч.укр. елітарної та масової літератури: проблема розмежувань. У сучасному літератур.актуалізувався ціннісно-ієрархічний підхід до літературної творчості, відповідно до якого існує два типи літератури – елітарна та масова, що орієнтовані на культурні потреби різних категорій читачів. Для елітарної літ характерна гібридизація жанрів, складність мовних засобів, філософська наповненість змісту та образів, цитування, колажування, інтелектуальна гра з читачами. Елітарна література передбачає конкретну читацьку аудиторію – вузьке коло реципієнтів, які здатні до осягнення змісту, розуміння алюзій та декодування складного лише для поверхового прочит художнього твору, це читачі-співучасники з не меншою активністю інтелекту та уяви, як у автора. Глибина проникнення в такі твори найчастіше визначається рівнем знання інших художніх текстів, кваліфікований читач повинен уміти прочитати не тільки диктумний план (послідовність подій та їхнє тло), а й модусний – систему поглядів

проблеми – рейдерства, У нас про рейдерство мало хтопише”.Герой роману Герман Корольов зовсім несподівано маєопікуватись бензозаправкою у місті свого дитинства, адже рідний брат, що займався цим бізнесом, несподівано, без будь-яких пояснень поїхав жити до Амстердама.“Це роман про пам’ять, про важливість пам’яті, про безперервність пам’яті, про те, що потрібно пам’ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє”.Протягом роману відбувається переосмислення ціннісних орієнтацій героєм.С. Жадан, фіксуючи щоденну мову пересічних українських громадян, насправді любить мат і захоплюється ним. Хоча мат і виконує у прозаїка епатажну функцію, проте сам автор не поділяє лексики на цензурну й нецензурну. “Провінціалізм – деяка відсталість, обмеженість, пов’язана з проживанням у віддаленні від центру, в провінції. Уживається як символвідсталості, обмеженості .На початку дев’яностих років ХХ століття відбувалося стрімкевіддалення столиці від регіонів, що контрастувало із радянською ідеологією, коли пріоритетним було поєднання міста – містечка – села.

Біл21.пит2.Роман «Ворошиловград»С.Жадана опублікований в 2010 році видавництвом Фоліо (Харків). Роман переміг у конкурсі Книга року Бі-Бі-Сі за 2010 рік. Для критики роман став відкриттям. У антотації видавництва сказано, що роман «Ворошиловград» – твір жорсткий, меланхолійний та реалістичний.Присутні ознаки соцреалізму, постмодернізму.Роман має детективний х-тер.Р-метафізичний,це худ.твір з розгалуж.сюж.лінією,вел к-сть дійових осіб,хронотоп твору ускладнений.Часові і просторові площини розгортаються не лише лінійно, а й доповнені міфічним часом. Проблематика і ідея роману повяз з пошуком особистості дух.засад свого існування.Роман поєднує різні типи оповіді:реаліст, натураліст,філософс,кримінал-авантюрницька.Сюжет: О п’ятій ранку головного героя, 33-літнього чоловіка з вищою освітою, Германа Корольова, будить телефонний дзвінок, з якого стає зрозуміло, що його брат утік до Амстердаму, залишивши на Германа власний бізнес – бензозаправку та станцію техобслуговування. Хлопець змушений якнайшвидше повернутися у маленьке містечко його дитинства, де на нього чекає не вельми приємна несподіванка: бізнес хочуть забрати рейдери. Герман певний час не може вирішити, чи потрібно йому все це. Боротися чи начхати й повернутися туди, де жив розміреним налагодженим життям? Від цього вибору залежить багато. Герман стає на шлях боротьби, в якій буде багато інтриг, падінь, страхів, фермерів-спекулянтів, джазу, сектантів та примар із минулого (ціла футбольна команда!). Зав’язується химерне плетиво пригод.Насправді Герман приіхав не відвойовув АЗС, а шукати себе.

пригноблюючи свою подругу. Пригнічення починається в ліжку, у виборі форм сексу, і закінчується неповагою до неї як до творчої особистості. Саме тому приречена «велика» любов писменниці та художника, і так само приречена на екзистенціальну самотність українська жінка- письменник.Забужко формує новий тип особистості жінки, проявленого в художньому образі «нової героїні» жіночої прози – жінки, представниці інтелектуальної, мистецької еліти, яка усвідомлює драматизм свого буття в патріархальному світі, вбачає у творчості шлях до звільнення з-під влади соціальних стереотипів і традиційних жіночих ролей, обстоює в добу розпаду і зневіри одвічні цінності: любов, толерантність, мудрість. Фемінізм, одна з головних ідеологічних основ тексту дала початок цілій літ. школі. Один із критиків назвав «Польові дослідження…» «біблією українського фемінізму».Вона розглядає фемінізм як одну із свобод демократичного посттоталітарного суспільства, яка здобувається шляхом пошуку власної національної ідентичності, руйнуванням табу і боротьбою за власне місце та простір у житті. Героїня усвідомлює собі, що справжня національна держава

може існувати тільки на демократичних засадах, де на чолі влади немає однопартійної системи та де не панує поліцейський режим. А тому усю свою душу вона вкладає у боротьбу проти стереотипів комуністичної системи, яка єантинаціонально спрямована.

Біл№22пит2.Новелістика Людмили Таран. Зняття тематичних та сюжетних табу. Л.Таран - поетеса, журналіст, літературознав. Дебютувала у шкільному віці. Авторка збірок поезій: «Глибоке листя» (1982), «Офорти» (1985), «Крокви» (1990), «Оборона душі» (1994), «Колекція коханок» (2002), «Книга перевтілень» (2004). Людмила Таран — авторка книжки літературно-критичних статей «Енергія пошуку» (1988), книжки інтерв’ю «Гороскоп на вчора і на завтра» (1995), книги статей та інтерв’ю «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи» (2002). Авторка книжок прози: «Ніжний скелет у шафі» (2006), «Любовні мандрівки» (2007), «Дзеркало Єдинорога» (2009), «Артеміда з ланню та інші новели» (2010). В неі ортодоксальний фемінізм. Розкриває психол-ю жінки, проблему права жінки на задоволення від фізичного звязку з чоловіком.Не ставить завдання писати про жінок щасливих або нещасливих у тому сенсі, як ми звикли думати, маючи на оці передовсім приватно-інтимну сферу. Спільний знаменник» вдачі, характерів майже всіх іі героїнь – рефлексійність, небайдужість. Їх змальовує в ситуаціях, які змушують переосмислювати певні речі, як-от у новелах «Таємний сад» чи «Бо я – не жертва».у новелі «Там, де небо» написала про цілком щасливу зі своїм чоловіком жінку, але текст спробувала повернути в русло екзистенційних переживань героїні,

здатність до розширення, продовження, надмірну діалогічність, синкретизм у використанні літературних жанрів ,тенденцію до імітації усного мовлення на письмі ,акцентування внут.мовлення героїв, потяг до натуралізму, автентичності у зображенн жіночої фізіології, деструкцію часово-просторових координат,,ігнорування зовнішніх/внутрішніх меж в зображення закрити місцевостей або, навпаки, безкраїх просторів, протиставлення теперішнього майбутньому або минулому. Слід також зауважити, що зацікавленість літературознавців та дослідників жіночою літературою спонукає їх до спроб розробити класифікацію цієї літератури, звісно використовуючи ґендерний підхід до літератури, як то, наприклад, свідоме чи несвідоме виявлення у тексті своєї жіночої відмінності, намагання наслідувати існуючу літературну традицію (“чоловічу” практику письма), або наголошення на створенні власної жіночої естетики; розбіжності на ідейно-тематичному рівні або художньо-естетична своєрідність. Стельмах розрізняє феміністичну жіночу прозу, яканаголошує на відмінності та послуговується феміністськими моделями жіночності; “вуманістичну” жіночу прозу, що позбавлена феміністичної домінанти, але намагається артикулювати відмінність; та “універсальну”жіночу прозу, що тяжіє до універсалізму у мовних зразках та способах відображення жіночих образів, або “астетеву” прозу.Т. Шарова-типи жіночої прози: феміноцентричну, андрогінну та квазі-жіночу.для феміноцентричної-є концепція особистості жінки та проблематизація і концептуалізація статі. Феміноцентричні твори здебільшого порушують питання про людську/жіночу свободу як спробу її виборення у когось (зокрема, чоловіка) чи чогось (суспільства, обставин, долі, Бога). Андрогінна жіноча проза вирізняється тонким психологізмом, ліро-епічним типом світовідчуття, винятково драматичною модальністю. Твори цієї групи насичені морально-етичними, ідеологічними, психологічними конфліктами, які драматизують оповідь .Жінка-автор та її герої розмірковують про добро і зло, відповідальність, силу та слабкість, сенс життя, призначення людини, про споконвічну таневід’ємну свободу. Для андрогінної жіночої прози нехарактерне пряме вираження авторської світоглядної позиції. Квазі-жіноча проза виокр. з-поміж інших типів жіночої літератури своєю ігровою, розважальною функцією. Жіночі персонажі зазвичай зображені такими, якими їх хоче бачити чоловік. Тут замість реалістичних образів використовуються стереотипи, кліше, штампи, які “мандрують” із одного твору такого ґатунку в інший. Конфлікти головним чином є зовнішні та служать ключовим елементом сюжету .Сучасна українська жіноча література, а саме драматургія, набуває свого розвитку та популярності в непрості часи для українського суспільства, й існування жінки в цьому суспільстві надає величезні можливості художньо осмислити нездоланні суперечності

свідомостей автора і персонажів, що взаємодіють у тексті На відміну від високої, масова література орієнтується на потребу пересічного читача відпочити від дійсності, тяжіє до типізації, стандартизації, в пізнаваності сюжетів та образів, вільно користується мовними штампами та позбавлена психологізму. Для задоволення очікувань публіки творці масової літератури використовують набір відомих літературних формул, чітко дотримуючись правил популярних жанрово-тематичних канонів. Такі твори будуються за трафаретними сюжетними схемами, мають схожу тематику та наративну структуру, відповідають звичним естетичним шаблонам та ідеологічним стереотипам. Головний принцип масової літератури – принцип формульності, серійності, що виявляється на всіх рівнях тексту – від сюжету й персонажів до типових промовистих заголовків, які разом зі специфічно оформленою яскравою обкладинкою свідчать про приналежність цієї книги до конкретного виду масового чтива, як-от детектив, мелодрама, любовний роман тощо."Масова" – це література, яка зрозуміла широким верствам населенням, "елітарна" – та, яка потребує певних знань для її розуміння. Питання - «Чи правомірний поділ на масову та елітарну літературу? масова література є не так аналітичною категорією, як аксіологічною, причому з амбівалентноюоцінкою:маркованою негативно як щось шкідливе, неповноцінне, неякісне – і позитивно як дещо доступне, розважальне, модне, популярне, комерційно успішне.

Біл23.1 пит1Укр.фем.критика кXX ст про феміністичні тексти ОКобилянської. Постмодерне прочитання творчості. Феміністичні тенденції творчості жінок-письменниць є помітною і хвилюючою сторінкою в світовій культурі. „Жіноче письмо” внесло в літературу великі самовідкриття, цікаві погляди з проблем фемінізму. В українському літературознавстві гендерні принципи аналізу тексту ввійшли в наукову систему. Значні здобутки в цій галузі належать С. Павличко, В. Агеєвій, Т. Гундоровій, Т. Тебешевській-Качак, О. Забужко. Феміністична теорія утвердилася як необхідність сучасного знання, вона дає змогу розширити теми досліджень, збага- тити компаративний аналіз особливостей художніх світів письмен-ниць європейського світу. Твори О. Кобилянської на сьогодні активно прочитані в руслі феміністичного дискурсу, адже книги цієї письменниці стали українською класикою фемінізму. Перші класичні повісті О. Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. “Нова жінка” О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі. В опозицію “сильні жінки - слабкі чоловіки”, на думку С. Павличко,

Біл24.2 Феміністична есеїстика (О.Забужко).

Есеістика посіла нову позицію в укр.літ. есе-своєрідний жанр, принциповий, позажанровий, це річ суто субєктивна.перша збірка есеів забужко «Хроніки від фортінбраса»1998. Книжку відомої письменниці склали вибрані есе, виступи й доповіді, присвячені різним аспектам ґлобальної культурної кризи сьогодення. У центрі авторської уваги — культура українського суспільства "на переломі": посттоталітарного, посткомуністичного, постколоніального і, за словами О. Забужко, "посттрагічного", тобто такого, що втратило здатність переживати дійсність як трагедію. Поєднання глибини інтелектуального аналізу з яскраво особистісним, подеколи мемуарним способом викладу робить цю книгу цікавою не лише для фахових гуманітаріїв — як культурологічну розвідку, а й для ширшої читацької публіки — як своєрідний, письменницький і людський, документ нашої нашої доби. Забужко переглядає. Пробує розібратись, які причини призвели до наслідків. Що існували на межі століть.Вона не дає свою оцінку, висновок має зробити читач.

Біл26.2 Провідні ідейно-художні концепти роману О.Забужко «Музей покинутих секретів». Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою. Епічне полотно української письменниці – історична матриця, на якій розгорнуто «родинну сагу трьох поколінь». „Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х рр ХХ ст. і майже до наших днів». Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі. Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе як людину, знайти себе, зцілитися. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть,

яка ніби вперше задумалася над своєю трансцендентністю. збірка новел Людмили Таран «Ніжний скелет у шафі», приклад жіночої прози. Твори поєднані жіночою тематикою, точніше — проблематикою. Вони різні настільки, наскільки може існувати різних жінок та подробиць їх світосприйняття. В цілому збірка є, з одного боку, переповіданням жіночої долі у всьому різноманітті варіантів, з іншого (меншою мірою) — обвинуваченням чоловіків у недолугості. Проте отримують вони 90 відсотків світового багатства, а жінки – лише 10. Така ось несправедливість за Людмилою Таран. Особливий резонанс книга створює серед жіноцтва.Пише любовно-еротичну прозу, знімаючи будь-які табу. Показує відверті сцени.

Біл25.1 Ознаки постколоніального мислення в романах Ю.Андруховича. поет, прозаїк, есеїст, перекладач.його твори одні з перших, які позначені новим статусом без імперського впливу. Творчий доробок А. формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют А. відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск - балаган - буфонада".) найбільшоі популярності набули його романи "Рекреації" (1992, перевидання - 1997 і 1998), "Московіада" (1993, перевидання - 1997 і 2000) та "Перверзія" (1996, пеервидання - 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, "чорний реалізм", трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії". Есеїстика А. виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги - "Дезорієнтація на місцевості" (1999). Творчість Юрія Андруховича - найяскравіший прояв постмодернізму в українській літературі. Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями. Так, персонажі "Рекреацій" порівнюються з письменниками "розстріляного відродження", а сюжет роману "Перверзія" з постійними блуканнями головного героя навіяно епічними творами, в основі яких лежить мотив подорожі,

жіночого духу, її прагнення до самоідентифікації, самореалізації, пошуків гармоніїсвого буття. Важливу роль в образотворенні відіграють елементи ритуальних структур. Елементи ритуалу жертвопринесення складають структурну основу ключових сюжетних подій, які являють динаміку ровитку героя, у творах „Осінь мага”, „Спокуса сірого голуба”, „Потяг до світла” Л.Демської; „Землетрус”, „Провідна неділя” С.Майданської; психологічному етюді (за визначенням Я.Голобородька) „Сестро, сестро” О.Забужко. Фраґменти ініціаційного ритуалу простежуються в сюжетній схемі повістей Н.Конотопець (світоглядні пошуки героя відповідають схемі віднайдення тожсамості: насолода (любов до однокласника) – страждання (зрада) – відродження (шляхом духовного досвіду проходження дороги)), О.Забужко, Ю.Шевчук. У прозі українських письменниць спостерігаємо увагу до феномену інфантилізації суспільства, який неоднозначно трактується в прозі Н.Околітенко (як трагічні наслідки безвідповідальності) і Г.Пагутяк (як реакція самозахисту проти жорстокого суспільства, беззахисність людини).В українській жіночій прозі кінця ХХ століття варіативно репрезентовані ґендерні аспекти ідентичності через посередництво лексичних засобів оцінки в мовленні персонажів, портретні описи, при аналізі яких виявляється інформативною категорія кута зору.

Біл25.2 Аналіз на вибір одного з творів Галини Пагутяк: Слуга з добромеля Роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» є винятковим явищем в сучасній українській літературі – він продовжує лінію якісної історичної і «химерної» прози. У романі переплітаються кілька часових площин – від ХІІ до ХХ ст. Автор надзвичайно майстерно вибудовує сюжетну лінію головного персонажа, утримуючи увагу читача і доводячи кожну колізію до логічного завершення (не дратує навіть «відкритий» фінал твору, адже він цілком вмотивований розповіддю в цілому). Тяжкі повоєнні часи. Галичина. У Добромильській лікарні для психічнохворих з’являється дивний пацієнт. Він має магнетичний вплив на головного лікаря Олексія Івановича – обтяженого життям, обов’язками і поганим здоров’ям. Під владою чар незнайомця засинає вся лікарня – це потрібно, аби врятувати життя молодому повстанцеві, котрий разом із дружиною і сином переховується тут. Олексій Іванович робить потрібну операцію, а загадковий хворий розповідає йому про себе – міфічного Слугу з Добромиля, про якого знають усі довколишні мешканці. Син «живого мерця» і відьми (якщо вірити Пагутяк, така істота називається дхампіром), народжений через три роки по смерті свого батька, він із дитинства був приречений стати вигнанцем і чужим серед людей. Людська злоба знищила його матір на вогнищі, а хлопець став слугою Купця з Добромиля – могутнього опиря. У власній істоті слуги поєднувалось людське й демонічне, надприродні вміння й

трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. “Кобилянську вабила романтична надлюдина, - зазначає дослідниця, - але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою” (7). “Негативність” чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі. Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910-х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з`являється ще один аспект - ця слабкість пов`язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом. Героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого - бояться його, хочуть і не хочуть любити.У феміністичних творах О. Кобилянської героїні (Софія Дорошенко з новели „Valse melancoligue” (1898), Аглая-Феліцітас Федоренко з повісті „За ситуаціями”) знаходять захист у життєвій боротьбі хистом до мистецької діяльності, який стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїнь. Жінки у творчості О. Кобилянської позбавлені набожності, розкутіші у своїх прагненнях, хочуть„бути самі собі ціллю”. Вони у пошуках гармонії, краси здатні вступати в конфлікт із середовищем, відверто висловлювати свої чуття, ідеї, вивільнятися з чужого їм оточення, відстоювати свої погляди. Такою постає Наталка з повісті „Царівна”, царівна своєї долі, аристократка духу.Торчість О. Кобилянської належать до тих художніх явищ, які значно збагачують світову феміністичну літературу, нагадують, що прекрасний світ, гармонію, красу, суспільні пріоритети великою мірою творять жінки. Письменниця равно синтезувалафеміністичний дискурс національної та західноєвропейської традиції.Соломії Павличко її висновок можнаназвати провокативно-поміркованим: „Листи (іж Л.Украінкою та Коб)мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повноюмірою. Лесбійською фантазією, для якої дають підстави йщоденники Кобилянської, і її попередні твори”. Так, Н. Зборовська твердить: „На моє глибоке переконання, у стосунках Лесі Українки та ОльгиКобилянської проживається і переживається любов як при-страсть поетична, тобто у ній важливе саме бажання, а не йоговтілення, сама мрія (фантазія), а не реальна дійсність...” Т. Гундорова називає іх взаємини „жіночим платонічним романом”, який треба роз-глядати „як терапію самотности жінки у патріярхальній культурі”.

 

стержнева ниточка роману: як не зрадити себе. Забужко замислюється що є зрада, відданість ідеі, що є правда, воля. Твір феміністичний.тут жіночий погляд на світ. Це психологічний твір, боротьбу показано через долю жінки.

Біл27.1 Спільні та відмінні риси у розвитку літературного процесу на помежів'ї ХІХ-ХХ та ХХ-ХХІ століть. Українська література кінця XIX - початку XX ст. характеризувалася бурхливим розквітом поезії, найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. У жанрі поезії одночасно працюють представники кількох літературних ґенерацій. Це і її старійшини (І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко), і зрілі майстри (Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко), і дебютанти (М. Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, П. Карманський, П. Тичина, М. Рильський).Найвищим злетом поетичної майстерності цього часу є, безумовно, творчість Лесі Українки.Ідеологом нового в українській літературі напрямку - модернізму- виступив Микола Вороний. Він декларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, наполягаючи на культі "натхненної чарівниці" краси. Безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки. У поемі "Євшан-зілля" митець відстоює спадкоємність духовних традицій, виступає з патріотичних позицій.Справжнє художнє оновлення пережила на початку XX ст. українська проза, головними рисами якої стають психологізм, тяжіння до лаконізму, концентрованість образів, висока емоційність. Улюбленим жанром українських прозаїків виявилася новела, справжніми майстрами якої показали себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, Марко Черемшина. Близькими до цього жанру є також оповідання Леся Мартовича, В. Винниченка, А. Тесленка. Проза кінця XIX - початку XX ст. демонструє і різноманітність стильових пошуків українських митців. Так, О. Кобилянська виступає переважно як неоромантик, М, Коцюбинський - імпресіоніст, В. Стефаник - експресіоніст, М. Яцків - натураліст, В. Винниченко - психореаліст. Кращі митці цього часу виходять за межі змалювання життя конкретних соціальних станів, порушуючи у своїх творах загальнолюдські проблеми.Такі ж тематичні пошуки властиві і драматургії. Розквіт нової для української літератури проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. В. Самійленко та А. Тесленко розвивають сатиричні жанри у драматургії, а п'єси Г. Хоткевича, Л. Яновської, В. Винниченка відзначаються неабиякою гостротою та актуальністю тематики.У дусі символізму творять свої драматичні зразки В. Пачовський, С. Черкасенко, Олександр Олесь. І навіть Панас Мирний звертається до не властивого його творчості жанру драми-містерії, хоча і не сповідує принципів символістської естетики.Література і

- "Іліадою" Гомера та "Енеїдою" Вергілія. Характерне також і часте вживання біблійних мотивів та образів, які поєднуються з античними. Наприклад, герої "Перверзії" співвідносяться або з міфологічними (Ада - німфа, дріада, Янус Марія Різенбокк - дволикий Янус, сатир), або з біблійними особами (Ада - Саломея, Стах через образ риби асоціюється з Ісусом Христом). Відбувається характерне для постмодернізму змішування дійсності та фантастики, простір міфологізується, що підтверджує і наявна в "Перверзії" фінальна сцена перетворення героїв на казкових істот. Зривання масок, що приховували справжню суть персонажів, нагадує подібний мотив у романі "Майстер і Маргарита" М. Булгакова. Завдяки символізації тексту, використанню .численних алюзій, ремінісценцій та інколи навіть прямих цитат, які є неодмінною рисою постмодерного твору, автором досягається символічна багатозначність тексту. Юрій Андрухович намагається позбутися будь-якої єдино правильної точки зору. Письменник відмовляється від претензії створити об'єктивну модель світу, подаючи натомість безліч її версій. Окремі частини (особливо це характерно для "Перверзії") об'єднуються за принципом колажу, не створюючи структурної єдності. Картина світу розпадається на безліч уламків. Митець передає характерне для сучасного світогляду відчуття абсурдності, нереальності буття. Стираються межі між реальністю та ілюзією. Твори Андруховича перебувають у річищі сучасних філософських та естетичних пошуків. Так, у "Рекреаціях" іронічно обігрується актуальна зараз проблема духовного воскресіння нації, а в "Перверзії" осмислюється кризове становище усього сучасного світу і можливі шляхи виходу із цього світоглядного кута. Характерною для усіх творів письменника є проблема пошуку людиною власної самоідентичності, втраченої в абсурдному світі.       Письменник першим в українській літературі дав взірець популярної зараз карнавальної прози, якій притаманне жанрове та стильове багатоманітнтя, рівноправність "високого" та "низького" у творі. Андрухович імітує різні літературні стилі: бароко, магічний реалізм, український бурлеск і травестію, маньєризм тощо. Так, впливи бароко виявляються у прагненні до карнавалізації, театралізації дійсності, бурлескно-травестійна поетика - у невідповідності між серйозним значенням викладених подій та їхнім "низьким" оформленням, що викликає комічний ефект.       Іронія стає провідною рисою усіх творів сучасного мистецтва. Юрієм Андруховичем іронічно переосмислюються актуальні проблеми сучасної філософії: фемінізм, питання відносності будь-яких абсолютів, проблема переосмислення усталених цінностей, бачення світу як тексту тощо. Прикладом такого пародійного відтворення є доповіді

досить сентиментальні переживання, адже він довго шукав свого місця в житті. Протягом століть він живе у світі, приречений на самотність (правда, відсутність любовної колізії все таки шкодить романові :), знаходячи розуміння лише в небагатьох таких же, як і він сам, опирів – наприклад, Купця з Перемишля (в якому Олексій Іванович несподівано впізнає самого себе!). Основними антагоністами в романі є дві непоборні сили – сила Дракона та Золотих Бджіл, які протягом століть ведуть війну. У ХХ столітті зло в романі Пагутяк набирає цілком однозначних рис радянської імперії, слуги котрої ототожнюються з образом антихриста (скажімо, капітан НКВС, який отримує суто вампірську насолоду від крові та вбивств). А ще в романі є численні подробиці з життя й побуту опирів, містичні перетворення, обмін тілами, відрубані балакучі голови, несподівані відкриття, таємниці, поєдинки та інше – для шанувальників готики і фантастики :). Загальне історичне тло – середньовічна Галицька Русь, монастирське життя, князівський двір, атмосфера українського бароко – для тих, хто цінує добру історичну прозу у традиції Загребельного (принаймні моя мама прочитала книжку з задоволенням і за два дні :).

І лише якщо ви твердо переконані в тому, що «Гаррі Поттер» не тому навчає ваших дітей, вам не варто читати роману «Слуга з Добромиля». Бо, як, ви вже напевно зрозуміли з короткого змісту, вурдалаки та інша нечисть показані у творі зовсім не негативно. Слуга з Добромиля – цілком симпатичний персонаж. Із розмов тубільців ясно, що для них побачити Слугу з Добромиля – те саме, що янгола (нам, татарам, як то кажуть…). Хоча й наприкінці роману все таки не зрозуміло, чим він так допоміг людям, котрі вимовляють його ім’я з трепетом і надією. Це питання турбує й Олексія Івановича, котрий опиняється причетним до когорти опирів Таке ставлення, безумовно, надзвичайно цінне в умовах будь якої тоталітарної системи, але доказів гуманізму головного персонажа, як на мене, у романі замало… Зате багато роздумів про потребу, скажемо так, «мирного шошуществованія» людей поряд із опирями, бо ж «справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу» (с. 89), а «теперішня церква не йде дорогою добра і не дає спасіння душі» (с. 171). Окремо слід сказати про мову твору Галини Пагутяк. Рідкісний випадок, коли отримуєш справжнє задоволення від тексту, який не був перекладений з російської електронним перекладачем, і коли книгу можна дати студентам, не наражаючись на появу в деканаті розгніваної мами із запитанням «шо ето за украінскіє пісатєлі, коториє матюкамі пішут?» А проте, як завжди, без крайнощів не виходить, бо в тексті роману є… виноски. Які, напевно, мусили б тлумачити діалектизми. Діалектизмів у романі мало, і в принципі, навіть для людини зі Сходу України, котра здолала свого часу хоч один твір Ольги Кобилянської чи Івана Франка (маю сумнів, що інша аудиторія читатиме роман Пагутяк), вони зрозумілі («зле» – «погано»,

Біл27.2 Специфіка хронотопу роману «Музей покинутих секретів» та його поетика, особливості композиції.

У романі складний хронотоп.виразно формалізовані часові пласти, переплітаються 3 часові площини,обєднані символікою духовного вибору людини.важко осмислитизвязок теп і мин. В романі в часових площинах висвітлюються подіі 2св війни, голодомору, геноциду, сталін. Показала найменш висвітлений період укр історіі – добу застою. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.Роман піднімає проблему історичної пам'яти й охоплює події від 30-40-х рр. ХХ ст. до початку ХХІ ст. Чимало з зображеного можна вважати документальним.Практично усі персонажі переплетені між собою сюжетними нитками.

Важливу роль відіграють сни. Часово-просторові елементи поєднуються саме через сни та марення.

Біл28.1. Поняття про елітарну та масову культуру (літературу). Взірці елітарної та масової літератури у контексті сучасного літературного процесу.

У сучасному літературознавстві актуалізувався ціннісно-ієрархічний підхід до літературної творчості, відповідно до якого існує два типи літератури – елітарна та масова, що орієнтовані на культурні потреби різних категорій читачів. Для елітарної літератури характерна гібридизація жанрів, складність мовних засобів, філософська наповненість змісту та образів, цитування, колажування, інтелектуальна гра з читачами. Елітарна література передбачає конкретну читацьку аудиторію – інтелектуальну. На відміну від високої, масова література орієнтується на потребу пересічного читача відпочити від дійсності, тяжіє до типізації, стандартизації, в пізнаваності сюжетів та образів, вільно користується мовними штампами та позбавлена психологізму. Для задоволення очікувань публіки творці масової літератури використовують набір відомих літературних формул, чітко дотримуючись правил популярних жанрово-тематичних канонів. Такі твори будуються за трафаретними сюжетними схемами, мають схожу тематику та наративну структуру, відповідають звичним естетичним шаблонам та ідеологічним стереотипам.."Масова" – це література, яка зрозуміла широким верствам населенням, "елітарна" – та, яка потребує певних знань для її розуміння. Масова культура – поняття, що сформувалось у ХХ столітті і набуло здебільшого негативного звучання. Поняття масової літератури має не менш суперечливе забарвлення. Американський дослідник Дуайт Макдональд окреслював масову культуру як  невдале мистецтво, ба, навіть антимистецтво. Подібне стереотипне ставлення до масової літератури як до чогось неякісного сформувалось серед багатьох дослідників. Дослідниця масовоі

мистецтво кінця XIX - початку XX ст. формували духовний імідж українського народу, розчиняли йому двері у європейське співтовариство.

У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури у заідеологізованих рамках «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагне вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця XIX— XX століть умовно поділяють на два етапи: 1) епоха модернізму: кінець XIX — перша половина й середина XX ст.; 2) епоха постмодернізму: 80-ті — 90-ті роки XX ст. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.Постмодернізм виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується у таких параметрах: модернізм — постмодернізм; закрита форма — відкритість дискурсу; ціле-спрямованість мистецтва — мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність — деконструкція, мовчання; закінчений твір — хепінг, перфоманс (вистава), кітч (жанр масової культури, що спирається на фольклорну традицію і має виразне дидактичне спрямування). Український постмодерний роман

учасників семінару в романі "Перверзія".       Таким чином, прикметною рисою постмодерних творів є відсутність канонів, обмежень, яка (відсутність) сама стає каноном і дозволяє передати множинність поглядів на світ і неможливість існування будь-яких імперативів, а отже, відчуття абсурдності світу та ірреальності буття.

Біл28.2 Жанрова специфіка «Музею покинутих секретів», стильовий синкретизм роману, особливості поетики. Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою. Це – новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і ява міняються місцями і українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною. На 830 сторінках — десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КГБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х… Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення Роман заявлено як родинну сагу, тобто розлогий текст, де неодмінно має бути присутнє життя мінімум трьох поколінь. Текст і справді розлогий, але минуле існує винятково у спогадах актуальних героїв, в їхніх снах і галюцинаціях. Ненароджені діти шукають нові утроби. В загибелі одних є смисл, який являється іншим як інсайт. Маємо містичний детектив, тобто трилер, чим і є «Музей» за формальними ознаками побудови тексту. Також «Музей» – це й любовний роман, бо в його центрі – любовна історія наших сучасників Дарини й Адріана, Лялюськи й вухатої Адюськи, як вони іменують одне одного – ці імена звучать в романі настільки часто й публічно, що мимоволі знецінюють мову коханців, стають дещо комічними.

Біл29.2 Провідні теми, мотиви, сюжети сучасної літератури як свідчення пошуку форм постколоніального мислення У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на

«відпираються» – «відмовляються» тощо). Решта виносок виглядають, м’яко кажучи, дивно: «кавалок» – «кусок», «стодола» – «клуня», «образи» – «ікони». Якщо вже літредактор видавництва «Дуліби» так сумнівалась у багатстві українського лексичного запасу читача серії «Дежавю» – «окраси бібліотеки літературного гурмана», то доречніше було б зробити зноску до слова «виссали» – «висмоктали» (ну просто щоб уникнути непорозумінь :).

Біл29.1 Роман О.Забужко «Музей покинутих секретів» в контексті світових літературних традицій «родинної саги». Епічне полотно української письменниці – історична матриця, на якій розгорнуто «родинну сагу трьох поколінь». „Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х рр ХХ ст. і майже до наших днів». Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі. Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе як людину, знайти себе, зцілитися. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть, стержнева ниточка роману: як не зрадити себе. Спроба проінтерпретувати жанр твору Оксани Забужко наштовхує на думку, що поняття «роман», виявиться завузьким, а поняття «сага» десь відлунюватиме історичним нашаруванням тлумачення. Над проблемою жанру «Музею покинутих секретів» роздумували В.Агєєва, Р. Семків, Л. Плющ та інші критики, але у кожному разі узвичаєне поняття-експлікація (історичний епос, родинна сага, роман про любов, роман про УПА, психологічний роман тощо) потребувало розширення, уточнення, доповнення. З формальної точки зору твір О. Забужко можна розглядати як роман-систему, побудовану не так з окремих образів-персонажів, сюжетних ліній-подій, як на тих взаємозв´язках, що спостерігаються між ними на експліцитному та імпліцитному рівнях тексту, виявляються у тематичних та проблематичних вузлах, відлунюють в інтертекстуальних акцентах, літературних та історичних ремінісценціях, у фрагментах архетипної пам´яті та фольклорних екстраполяціях. Власне саме ці зв´язки і надали романові смислу і ваги. «Музей покинутих секретів» випадає із когорти романів, що якоюсь мірою наслідують європейський західний роман кінця ХХ століття, асимілюючи його риси. На думку Д. Затонського такий твір «не розгортає події і людське життя у просторі і в часі, а

літ.Софія Філоненко теж сприймала такі книжки негативно, доки не усвідомила, що сама є їх читачем. «Чому я їх гноблю, якщо я їх читаю?», – зауважила дослідниця. Натомість пані Філоненко виводить визначення масової літератури, яке вона вважає найбільш прийнятним: «Масова література – сукупність літературних творів, які адресуються широкому читацькому загалу й функціонують за законами літературної індустрії відповідно до своєї жанрової приналежності».  Масова література постає як індустрія, для якої характерні принципи повтору (сиквели, приквели), серійності (серійні назви, герої) та імітації. Сюди ж включені такі категорії як брендовість, мода та піар. Важливим фактором для масової літератури є читабельність. Відмінним від «елітарної літератури»  постає й образ автора: якщо в «елітарній літературі» автором є митець, творець, який виконує певну місію в письменстві, то в масовій літературі  це ремісник, майстер, який повинен писати продуктивно. Автор масових творів – це письменник, який іде на контакт із читачем, «піарить» себе. У масовій літературі використовують ті ж жанри, що і в серйозній, завжди точно декларуючи, до якого саме жанру належить твір. Софія Філоненко зазначила: «Жанр – потужний комерційний інструмент, він визначає, на яку поличку цю книжку поставлять». Дослідниця запропонувала власну класифікацію жанрів масової літератури, де основними групами є так звані «адреналінові» та «ендорфінові». «Адреналінові» жанри створені на основі пригодницьких, які «лоскочуть нерви» (бойовики, вестерни, трилери). Такі твори пишуть чоловіки про чоловіків і для чоловіків. Тут постає образ ідеального чоловіка, в основі твору – герой і його місія. В український літературі цей напрямок представляють Василь Шкляр і його «Елементал», Андрій Кокотюха з романами «Темна вода», «Живий звук» та «Легенда про безголового» тощо. Натомість, «ендорфінові» жанри характерні для романтичних мелодрам і сентиментальних історій. Ці романи функціонують як машина бажань. Тут змальовується образ жінки та ідеального чоловіка, але вже з погляду жінки. В українській літературі цей напрямок представлений у творах сестер Демських та Сімони Вілар. Також до «жіночої» літератури можна віднести твори Лесі Романчук «Не залишай», «Містичний вальс» Наталки Шевченко, «Не думай про червоне» Світлани Пиркало та «Учора нема ніде» Марії Матіос. Традиційно ці жанри поділяються на чоловічі та жіночі, тобто адресовані чоловікам або жінкам. Ґендер вписаний в обкладинку, в текст, він сигналізує, на якого читача розрахований твір. Наприклад, жінка, яка пише наукову фантастику, зазвичай бере чоловічий псевдонім.За словами Софії Філоненко, видавці, критики та автори весь час обмінюються претензіями щодо того, що в Україні немає масової літератури. Існує уявлення, що наші письменники хворіють на елітарність – навіть якщо пишуть детектив, то адресують його добірній аудиторії. Погляди українських письменників на масову літературу в Україні різняться. Для Оксани Забужко масова література потрібна: «Нам треба не голосу Тараса, а нашого українського Стівена Кінга». Ніла Зборовська ж стверджує, що «масову літературу

(зокрема, «Рекреації», «Московіада», «Перверзія» Юрія Андруховича) заперечує оповідні стратегії реалістичного дискурсу: концентричність (причиново-наслідкові зв'язки сюжету), психологічну зумовленість поведінки персонажів.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності і принципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, то постмодерністи захищають позицію відстороненого і відчуженого спостерігача. Постмодерністи утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію, асимі-ляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в просторі радянської імперії (збірка поезій «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єси Олександра Ірванця «Маленька п'єса про зраду для одної актриси».

Біл30пит2.ТворчістьВіктора Неборака. Концептуальні ідейно-тематичні та стильові засади збірки «Літаюча голова». Поет, прозаїк,літературознавець,перекладач,есеїст.Живе і працює у Львові.Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».Представник третьоі хвилі авангарду.Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… «Учасник Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора. Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці

світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст.І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші. До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність.сучасна проза –це потяг до новизни, експеримент, дифузія жанр.і стил.начал, тяжіння до містики і фантазійності. Основними джерелами виникнення постмодернізму, за спостереженнями М.Павлишина, були: 1) невдача проекту модерності з його раціоналістсь-кою самовпевненістю, амбіцією рятівника людства, претензією на загальнолюдськість; 2) перебування суб'єкта вже після історії: "історія", "великі розповіді" – закінчилися – людина має влаштовуватися в сучасному; 3) скептичність щодо будь-яких систем та ідеологій; 4) іронія, гра, цитування; 5) змішування жанрів, рівнів мовлення, високої і популярної культури; 6) деконструкція, тобто розвінчування ідеологій та ієрархій цінностей, розмаскування ідеологій задля де-стабілізації ідеології взагалі Визначальні риси постмодернізму: - культ незалежної особистості; - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

навпаки – згущує і ущільнює, нагнітає дію, вкладаючи її в короткий відтінок часу.. і відтінкові цьому надається значення «символу епохи» [6, 38], йому властивий «доцентровий характер». Роман Забужко – інший.

«Музей покинутих секретів» – чи не перший зразок української сучасної жіночої прози (після спроб М. Матіос з її «сімейною сагою в новелах» «Майже ніколи не навпаки»), в якому розгорнуто широку історико-суспільну панораму буття і одночасно по-жіночому виписано світ жінки. Особливості жіночого світосприймання, суб´єктивізму, емоційності та мислення, тільки жінці відомих відчуттів (вагітності, жіночої солідарності, сприймання чоловіків тощо), гендерної асиметричності, жіноча модель образної системи роману – свідчення жіночого авторства і жіночого письма. Образ жінки-матері і жінки, яка чекає дитину, успішної woman  та «коханої дівчинки Лялюсі», жінки-художниці та «жінки-войовниці» – далеко не весь перелік галереї жіночих образів роману.

нав’язують імперії, вона деконструює націю». Тим часом читачам, думку яких Софія Філоненко досліджувала з інтернет-джерел, масова література цікава та потрібна. До того ж, вона популяризує українську культуру.

Біл30пит1. Характерні особливості образної системи роману «Музей покинутих секретів». "Музей покинутих секретів", роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.Роман піднімає проблему історичної пам'яти й охоплює події від 30-40-х рр. ХХ ст. до початку ХХІ ст. Чимало з зображеного можна вважати документальним.Практично усі персонажі переплетені між собою сюжетними нитками. Сюжет рухають 3 жінки і 1 чоловік. Дарина Гощинська – журналістка національного телеканалу розкриває «секрет» Олени Довган і разом з Андріяном уявно переживає події, які випали на долю Гельки та Андріяна Ординського. Роздвоєння жінки на «екранний» і справжній образи. героїня якої теж живе долею «покинутих жінок» і входить «в їх роль». Дарина покликана не тільки відкрити правду про Довганівну, зрозуміти звідки ж сяйво навколо її обрисів на фото і з´ясувати в чому ж трагізм її долі, а й народити дитину, таким чином зреалізувавши те, «що не відбулося». Відкриття історичних сторінок починається із фотографії, яку авторка «прочитує» спочатку інтуїтивно, десь на рівні підсвідомості, а потім розкодовує завдяки фактам, спогадам Амброзія Івановича, снам Андріяна, поступово надаючи читачеві інформацію про всіх зображуваних на ній людей. Вражає майстерність авторки виписувати зовнішні й внутрішні портрети героїв та героїнь. Динамічний, психологічний портрет домінує, але не витісняє паспортний. Принцип характеротворення заснований на синтезі авторського зображення та характеристиці персонажа іншими персонажами. Важливе місце займає опис переживань, почуттів та внутрішньої боротьби героїв. Самопошуки, самокритика, самоспоглядання – ті аспекти, які відкривають читачеві «Я-героя», оголюють його свідомі і несвідомі порухи. Як і у попередніх творах, образ головної героїні з її монологами-роздумами, «потоком свідомості» та внутрішнім виповіданням своєї правди, спонукає читача до біографічного методу інтерпретації тексту О. Забужко. О. Забужко детально зображує її внутрішній світ, її почуття, терзання і переживання, характер і мотиви поведінки. Психологізм – невід´ємна риса стилю прозаїка.

Зорові і слухові образи, образи-символи надають епізодам колоритності. Прослідковування подій через призму окремих деталей і вибудовування із сюжетних фрагментів послідовної, логічної і цільної фабули – прийоми, що забезпечують епічність роману.

тощо).Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.Голриса творч: карванвалізація.Карнавал передбачає створення маски.Принцип карнав-створити дійсність ігрову. Творячи балаган образів та типів, неоавангардисти перетворюють їх на своєрідних акторів власних поезій, на “веселі маски без лиця”, за якими може ховатися сам поет.. Наприклад, майже вся поезія В. Неборака – це фантасмагоричні та карнавалізовані вірші, у яких засобами гротеску, іронії та бурлеску поет освоює сучасну урбаністичну стихію, це своєрідна книга масок, де серед мінливих карнавальних личин лише деколи майне авторське обличчя. Його збірка “Літаюча голова”, що викликала неабиякий резонанс серед критиків і читачів, – це цілий карнавал масок, серед яких маячать волоцюги, “інженер-люципер-лицедій”, “шукач скарбів, збирач підков”, “П’єро феєрокарнавалів” [9, с. 15], “поет-мазохіст”. Остання маска створена в поезії “Музей патанатомії” [9, с. 10], що є своєрідним бурлеском на пушкінський “Євгеній Онєгін”. Кожна з п’яти частин твору В. Неборака присвячена відповідній главі прототипу, від мотиву якого й відштовхується поет. Збережена і ритмомелодика (зокрема, пушкінський ямб), система римування. З одного боку, це і бурлеск, пародія, що традиційно продовжує “вічну” лінію авангарду, демонструючи його ставлення до класики; з іншого – глибоко особистісний, самоіронічний твір із властивою лише Небораковій поезії образністю, “карколомними перевтіленнями”. Отже, карнавал В. Неборака – не лише дотепна барвиста забава, сповнена чудесних метаморфоз, але ще й “добре організований спектакль з прекрасною режисурою, це захоплююча мандрівка різними шарами історії і культури”письменник В. Неборак – яскравий представникпостмодерного й деконструктивного письма. Його поетичний доробок відбиває процеси сучасної письменницької творчості.

Біл14.2