Хуст, 2009

Олег Мельник

Знайомтесь - Хустщина

Хустщина – живописна і цікава своєю історією, природними особливостями, рельєфом земля, що знаходиться у передгірській та гірській зоні ближче до серединної частини Закарпаття.

3

* * *

Клімат краю помірно-континентальний. Зима м’яка, літо тепле, тривале. У низовині середня температура (ізотерма в районі Хуста) січня біля -3°, -4°С., липня +20°, +22° С. В гірській частині району дещо прохолодніше. Річна кількість опадів в низовині 600-700 мм, в гірських масивах 800-1090 мм. Характерним є ландшафт Хустського району. Низинні території – це рівнинно-терасові долини річок Тиси, Ріки, Хустеця, частково верхньої Тереблі, що течуть поміж гори і горбогір’я Полонинського і Гутинського масивів. Власне гірські масиви займають 60% площі району. Найвища точка Хустщини – гора Менчул (1501 м.) знаходиться на межі з Тячівським районом. Гори північної частини району прорізані вузькими долинами річок Ріка і Теребля мають місцями дуже круті схили. Висота низинних територій у південній частині району, зокрема Тисянської долини 160-280 м. над р.м.

Гірські масиви вкриті лісами з полонинами на високогір’ї північної чистини району. Загальна площа лісів Хустщини понад 50 тис. га. Запас деревини 9028 тис. м куб. Річна розрахункова лісосіка по головному користуванні становить 46,3 тис. м куб. Основні породи: бук – 84%, дуб – 8%, шпилькові – 6%. Ліс – головне багатство регіону. Удосконалення експлуатації та відновлення лісів, запровадження новітніх лісогосподарських технологій і заходів, зокрема наближеного до природи лісівництва, вимог сертифікації лісів щодо збереження видового різноманіття рослинного і

Хустський район (до 1953 р. – округ, один з 13 районів Закарпатської області) традиційно також пов’язують з давньою крупнішою адміністративно-територіальною одиницею – Мараморошем. Це чи не найчарівніший, колоритний східно-закарпатський масив – територія басейну гірської Тиси. Власне звідси, з Марамороської долини (Верхньотиснянської котловини), зібравши свої бурхливі води з гірських річок і потоків Тиса виносить їх через т. зв. “Хустські ворота”, а саме розрив Вигорлат-Гутинської гірської гряди вулканічного походження, і вже далі велично тече Закарпатською і Дунайською низовиною. Південні межі Хустського району (біля 40 км.) проходять вздовж державного кордону України з Румунією. Площа району 1,024 тис. кв. км. (1/12 площі Закарпатської області). Районний центр – місто Хуст (з 1998 року місто обласного підпорядкування). В районі одне селище міського типу (з 1976 р.) – Вишково. На території району 61 населений пункт, що підпорядковані Хустській міській, Вишківській селищній та 25 сільським радам. Загальна чисельність населення Хустщини біля 130 тис. чоловік (більше 1/10 населення в області) в тому числі міста Хуста – 33 тис. чоловік, селищного та сільського до 97 тис. чоловік (смт. Вишково без присілків – 8,5 чол.) В районі проживають українці – 92%, угорці – 4,5%, росіяни – 2,5%, а також незначна кількість ромів, німців, румунів, білорусів, словаків, євреїв та представників інших національностей. Загальна щільність населення Хустського району біля 96 чол. на кв.км. На території підпорядкованій Хустській міській раді – 1590 чол. на кв.км, але в межах власне самого міста щільність найбільша серед міст області – вона сягає понад 3 230 чол. на кв.км.

4

тваринного світу стає стержневою засадою діяльністю підприємств лісової галузі. Якісний ліс є ресурсною основою рекреаційного потенціалу Українських Карпат, визначальним пріоритетом соціально-економічного розвитку області і району.

Ліси Хустщини щедрі дарами природи – грибами, ягодами, лікарськими рослинами, горіхами, жолудями, їстівними каштанами. Різноманітною є карпатська фауна хоч багато видів вже занесено до “Червоної книги”. Серед крупних представників природного тваринного світу на Хустщині можна зустріти оленів, європейських козуль, кабанів. У глухих місцях північної частини району інколи фіксуються мігруючі бурі ведмеді і навіть вовки. Перелітні птахи облюбували повітряний коридор з орієнтиром на Тису через “Хустські ворота”. В річках краю водиться підуст, карпатська марена, головень, густера, жерех, лящ, судак, щука, верховодка. Щоправда, за останні десятиліття помітним є зменшення у річках кількісного показника риби. А такі види як дунайський лосось і харіус стали екзотичною рідкістю. Вочевидь це наслідок недбалого чи несанкціонованого господарювання в акваторії та прибережних смугах, забору піщано – гравійної суміші, що відлякує і порушує режими нересту риби, руйнації природніхнерестилищ, браконьєрства, забруднення водойм рідкими і твердими відходами. Отже, на часі не тільки збереження природних умов для річкової фауни а й зарибнення водойм, в тому числі розведення струмкової форелі.

Сьогодні з особливою актуальністю не тільки для Хустщини і загалом для Закарпаття і держави, з огляду на “цивілізаційний негатив” антропогенного тиску, наростаючого валу відходів і сміття, постає питання постійної ретельної очистки території та акваторії від забруднення і захаращення, впровадження передових, сучасних методів і технологій збору, сортування, переробки і утилізації усіх відходів на індустрійній основі. Це невідкладна умова збереження і подальшого розвитку рекреаційної та інвестиційної привабливості краю.

Цінним компонентом природних багатств Хустщини для розвитку курортно-рекреаційної та туристичної галузі є цілющі мінеральні і термальні джерела. Лікувальна мінеральна вода двох основних родовищ району – Шаянського і Драгівського вже давно користується заслуженою популярність. Ще з середніх віків шаянські мисливські угіддя з їх мінеральними джерелами були улюбленим місцем відпочинку і дозвілля феодальної знаті. Сьогодні неповторна природно-кліматичними умовами, мальовнича місцевість невеличкого села Шаян перетворюється у престижну курортну зону з низкою комфортабельних санаторіїв та готельно-оздоровчих закладів.

Біля десятка фірм району здійснюють розлив у пляшки мінеральної води, яка має широкий спектр мікро- та макроелементів, зокрема залізо, бор, фтор. А “Драгівська” мінеральна вода збагачена ще і йодом.

Термальні води із свердловин, що подаються для лікувальних ванн пансіонату в селі Велятино, сприяють ефективному лікуванню ряду захворювань опорної, нервової, ендокринної, серцево-судинної систем.

Важливим природним ресурсом Хустщини є Сокирницьке родовище цеолітів розвідані запаси якого біля 115 млн. тон. Ефективний сорбентний та фільтруючий, подрібнений на заводі різнофракційний мінерал використовується не тільки для дезактивації та фільтрації, а й як добавка у кормовий раціон худобі і в будівельно- оздоблювальних роботах. Є також поклади та добувні кар’єри вулканічного туфу, андезиту, вапняку в Рокосові, Криві, Драгові.

5

* * *

Чарівна Хустщина навесні коли її різновисотний рельєф прикрашується цвітом садів і декоративних рослин. В багатьох місцях краю ще збереглися реліктові, екзотичні та багатовікові рослини. В урочищі Кіреші, що неподалік Хуста, долина вздовж Хустеця покривається білим килимом нарцису вузьколистого. Ніжна ендемічна рослина високогірних луків облюбувала собі цю низинну місцевість ще з часів льодовикового сходження з гір. Прикро що непродумана господарська діяльність і антропогенний вплив на “Долину нарцисів” за останні 50-60 років призвели до суттєвого звуження ареалу заростей квітки, цього унікального пам’ятника природи 256 га якого передано в 1979 році до складу Карпатського біосферного заповідника.

В літній період вабить місцевих жителів і туристів до здорового відпочинку на численних природних пляжах серед мальовничих краєвидів головна водна артерія краю – річка Тиса. Щоправда, бажає кращого екологічна культура деяких відпочиваючих, після яких залишаються купи сміття. Часто можна бачити організовані, колективні спливи вниз по течії на багатомісних катамаранах, каное та інших плавзасобах вітчизняних та зарубіжних водних туристів. Тиса має мінливе русло завширшки від 50 до 100 і більше метрів та глибину від півметра до 4-5 метрів. Під час повеней річка може проявити свій крутий характер і наробити лиха.

В районі багато цікавих природних та рукотворних об’єктів, збережені прадавні звичаї, традиції, народні промисли. Заслужений попит далеко за межами Закарпаття здобули вироби з лози та кукурудзяного листя умільців с. Іза та смт. Вишково.

У чотирьох селах району – Сокирниці, Крайникові, Данилові та Олександрівці до наших днів збереглися унікальні пам’ятки народної архітектури – дерев’яні церкви псевдоготичного стилю (мараморошська готика) яким понад 300 років. Стрімкі шпилясті вежі гармонійно поєднуються з ідеальними пропорціями та формами цих простих і невимушених будівель створених місцевими теслями у 17-поч.18 ст. з допомогою звичайної сокири та ручного інструмента. Прикро, що в серпні 1994 року (начебто від блискавки) майже дотла згоріла церква Різдва (1643, 1780 рр.) в Стеблівці – найгарніша серед дерев’яних сакральних споруд району. Ще одну дерев’яну церкву села Нижнє Селище, напевно що найдавнішу серед інших, яку будували біля 40 років з рубежа XVI-XVII століть, в 1928 р. за чехословацького періоду планували показати на виставці в моравському місті Брно. Але на експозицію церква так і не попала. Та нею зацікавилась громада містечка Бланско, що неподалік від Брно і невдовзі, в 1936 році викупила її. Розібрану церкву залізницею перевезли туди і на місті зібрали. Після кількох ремонтів вона є досі діючою і як пам’ятка архітектури охороняється державою.

Цікавими є різновікові муровані об’єкти сакральної архітектури – церкви і монастирі різних конфесій, зокрема старовинні церкви у Вишкові та Єлизаветинська в Хусті (кінця XIII ст.).

В с. Олександрівка є криниця з соленою (ропною) водою. Сільські господині упродовж віків використовували цю ропу для приготування традиційних страв місцевої кухні.

Біля с. Липовець в гірській улоговині на висоті понад 500 м над рівнем моря природа створила т. зв. “Морське око” – невеличке озерце, яке ніколи не висихає, хоч до нього не впадає ні один потічок, а тільки витікає.

6

В селах Рокосово, Велятин, Стеблівка у деяких домашніх господарствах збереглось невелике поголів’я буйволів карпатської популяції. Біля с. Іза у просторих вольєрах прижилися у напівприродніх умовах півтори сотні голів плямистого оленя.

В Хусті ентузіасти створили страусову ферму і мають намір суттєво збільшувати поголів’я. Ця велика африканська птиця досить непогано акліматизувалася в місцевих умовах.

Поряд з мережею стаціонарних санаторних, туристичних, готельних закладів, об’єктів громадського харчування, активізується і набирає належного рівня послуг сільський зелений туризм. Власники сільських садиб Вишкова, Драгова, Нижнього Бистрого, Стеблівки забезпечують добротні умови проживання і страви закарпатської кухні. В районі створена громадська організація – Спілка сільського зеленого туризму, яка надає інформативну та практичну допомогу щодо розвитку цього виду туризму і отримання екологічного сертифікату.

Там де в Тису впадає р. Ріка і невеликий потік Хустець розташоване місто Хуст. Відстань від Ужгорода до Хуста автомобільним шляхом 105 км, залізницею – до 130 км. Від Мукачева до Хуста – 65 км. Через район і місто проходить шосейна автомобільна дорога Ужгород–Мукачево–Хуст–Рахів–Ясіня і далі через Яблуницький перевал – на Яремчу-Коломию-Чернівці. Від Хуста через Міжгір’я шосейна дорога веде через Торунсько-Вишківський перевал до міст Долина–Калуш–Івано-Франківськ. Місто Хуст має пряме автобусне сполучення з Києвом, Прагою, Одесою, Ужгородом, Львовом, Івано-Франківськом, Чернівцями та іншими обласними центрами. Залізнична станція “Хуст” обслуговує пасажирські та вантажні перевезення на лінії сполучення Львів–Солотвино (через Ужгород–Чоп–Батєво–Королево). В самому місті кілька внутрішніх автобусних маршрутів, розвинена система радіо-таксі та автобусного (мікроавтобусного) сполучення з населеними пунктами району. Повз місто проходить трансєвропейський магістральний газопровід Оренбург–Західний кордон (“Союз”), кінцеву ділянку якого до українсько-словацького кордону обслуговує Хустське лінійне-виробниче управління. Відводом від магістралі газ подається також через українсько-румунський кордон до міста Сату-Маре.

Прибуваючи до Хуста з любого напрямку здалеку помічаємо в межах міста обриси одинокої гори, вершину якої вінчають руїни замку, що є свідками бурхливої історії краю.

* * *

Короткий популярний виклад історії Хустщини звичайно слід розглядати в контексті унікальної історії Закарпаття, зазначаючи, що в Хусті і районі відбувалися цікаві і вагомі, часто драматичні події, які залишили помітний слід не тільки в регіональній але й загальноукраїнській історії.

Сягаючи в глибину прадавньої історії краю варто вказати, що найдавнішу стоянку первісної людини, причому не тільки на території України а й Центральної і Східної Європи археологи виявили в низинній частині Закарпаття на підвищеному березі р. Тиси біля селища Королево Виноградівського району. Це біля 15-18 км від Хуста вниз по течії річки. Знайденим матеріальним залишкам цієї стоянки давньо-кам’яного віку (палеоліту) 1 млн. 200 тис. років. На території Хустського району аналогічну палеолітичну стоянку було виявлено в с. Рокосово, а дещо пізнішого періоду (мезоліту, неоліту) в Хусті, Шаяні, Липчі, Драгові та інших селах.

7

Цінними є також знайдені в різні часи пам’ятки епохи металів, зокрема пізньої бронзи – кінця 2 тисячоліття до н.е. Кілька скарбів бронзових виробів було знайдено в смт. Вишково ще в кін. XIX ст. В с. Крива, що неподалік Хуста в урочищі “Соколів камінь” в 1966 р. було також виявлено скарб тієї епохи – бронзові бойові сокири, захисні спіралі (всього 19 предметів). Аналогічні дві сокири були знайдені у 2001 р. біля с. Велятино. Загалом бронзова колекція пам’яток Закарпаття мідно-бронзового віку одна з найчисельніших в Україні (біля 2 тис. предметів) є свідченням високої бронзоливарної культури того періоду (3 тис. – 1 тис. років до н.е.).

В часі залізного віку (1 тисячоліття до н.е.) і на початку нашої ери регіон Закарпаття став ареною постійних переміщень і конфліктів багатьох племен носіїв різних культур (Гава-голігради, куштановицька, латенська). Відбувався асиміляційний процес, торгівля, обмін господарським досвідом. Землеробсько-скотарський побут доповнювався високим, як на той час, рівнем залізообробки. Проникнення в південні карпатські передгір’я в 3 ст. до н.е. кельтів ще більше збагатило місцеві племена розвиненою ливарно-ковальською культурою Центральної Європи. Про це свідчать виявлені археологами численні залізні вироби тієї епохи – мечі, щити, коси, сокири плуги, серпи, наковальні та інший побутовий реманент.

У середині 1 ст. до н.е. гето-фракійські племена, що прийшли з Трансільванії розгромили кельтів і витіснили їх із Закарпаття на землі сучасної Німеччини. Поруч із Закарпаттям фракійці утворили міцну патріархально-рабовласницьку державу Дакію. Північні рубежі цієї держави сягали території вздовж берегів р. Тиси оскільки тут були виявлені залишки їх оборонних поселень. Достеменно невідомо коли і хто розпочав добувний промисел солі на солотвинських копальнях та власне за цієї держави існувала система охорони торгових шляхів по яких у той час вздовж Тиси транспортувалась сіль що мала велику цінність. На рубежі 1-2 століть н.е. легіонери римського імператора Траяна розгромили даків і в 107 р. утворюється провінція Риму – Верхня Дакія. Таким чином територія сучасного Закарпаття ввійшла у безпосередній контакт з Римською імперією. Залишки римської солекопальні в Солотвино і виявлені в різних місцях Потисся римські монети тієї доби підтверджують таке сусідство. І на Хустщині в с. Нанково у 1974 р. було знайдено 1000 срібних римських монет – денаріїв 1-2 століття н.е.

Характерним для місцевих племен Верхнього Потисся в кін. 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. був обряд трупоспалення, кремації у керамічних урнах з похованням у курганах різної величини. Цей обряд що отримав в історичній літературі назву «культури карпатських курганів» мав поширення на весь карпатський регіон. Цінний матеріал з пам’яток курганних поховань археологи виявили на Хустщині в с. Іза.

Очевидно, що на територію Верхнього Потисся мав вплив прихід в 4 ст. у Панонію, після завоювання широких євразійських просторів, племен гунів і утворення в 5 ст. у межиріччі Дунаю і Тиси їх політичного центру під проводом легендарного вождя Атили. (До сьогодні невідомо, де поховано Атилу в 453 році, хоч є опис самого поховання у потрійній домовині – золотій, срібній і залізній із зброєю та дорогоцінним скарбом. Існує цікаве припущення, що ця могила знаходиться десь в руслі Тиси. І вірогідно, перед тим як викопати глибоку яму, течію відвели, а після поховання воду знову пустили, при цьому стративши усіх виконавців – рабів і полонених. Безуспішними поки що є пошуки цієї могили угорськими археологами на своїй території).

8

Розгром гунів германськими племенами і велике переселення народів на землі Південної Європи в 5-7 століттях призвело до появи і переходу через басейн Верхнього Потисся племен вандалів, гепідів, остготів, слов’ян, аварів. В результаті асиміляції місцевих племен протослов’янських культур і прибулих у Потисся слов’ян з інших теренів відбулося поступове заселення і слов’янізація цієї території. В умовах густої природної залісненості краю невеликі давньослов’янські поселення здебільшого виникали в долинах річок придатних до землеробства і скотарства. В кін. 7 і у 8 столітті Потисся опинилося під владою аварського каганату. Частина давньослов’янського населення переселилася на Балканський півострів. У IX столітті на широких просторах Карпат виникло слов’янське племінне об’єднання Біла Хорватія. Подальший розвиток великих племінних союзів і більш тісна консолідація східного слов’янства від Карпатського регіону до Подніпров’я зумовили закріплення спільних етнічних ознак і поширення згодом на цій великій території в т.ч. по обидва боки Карпат етнонімів «русич», «русин». Безпосередніми сусідами у той час, чи-то навіть більше, вагомий політичний вплив на давньоруський елемент південних Карпат з заходу мало Великоморавське князівство, а з півдня – перше Болгарське царство утворене на нижньому Дунаї в ході просування болгар на Балкани.

Поширення місіонерами із Візантії християнства у Великій Моравії на думку багатьох сучасних істориків сприяло також початку християнізації у 80-90 роках IX ст. населення Закарпаття і відтак заснуванню тут монастирів.

Безперечно, що географічна близькість і спорідненість на основі давньоруської культури і мови включали Закарпаття у сферу впливу і політичного інтересу галицьких князів. Цей вплив і зв’язок продовжувався і після проходження через Галичину і Карпатські гори угрів. Згодом регіон південних Карпат став об’єктом територіальних претензій угорських вождів – нових південних сусідів і предметом русько-угорських суперечок.

* * * Перехід через Карпати Верецьким перевалом семи угорських племен (108 родів)

під проводом старого вождя Альмоша і його сина Арпада у 896 р. (в літописі Нестора 898 р.), їх закріплення у пониззі Тиси та Подунав’ї суттєво вплинули на подальший хід історії краю. Існує версія, що частина угорських племен проникла у Тисо-Дунайську низовину також через Трансільванію. Здобуття уграми нової батьківщини і стосунки з місцевим населенням було описано угорським хроністом “Анонімом” (ім’я автора невідоме) десь в середині XII століття у його хроніці “Діяння угрів”. За відсутності інших достовірних джерел праця Аноніма слугувала за основу історичним версіям послідуючих досліджень. Ця хроніка має неоднозначну оцінку істориків, оскільки односторонній виклад не виключає тенденційності і міфологізації. До неї звертався також закарпатський історик першої пол. XIX ст. Михайло Лучкай, автор шеститомної “Історії карпатських русинів”. Слід зауважити, що за відсутності належної джерельної бази, історія Закарпаття періоду X-XI ст. ще мало досліджена, а це власне не виключає сприйняття окремих, раніше поданих відомостей на рівні вірогідності.

Посилання на хроніки Аноніма а також на інші стародавні літописні і архівні документи робили у свій час дослідники історії Марамороша і Хустщини, зокрема державний прокуратор марамороського комітату Іоанн Товт у своїй “Історії Хустського замку” 1858 р. та чеський дослідник Іоанн Душанек у історичній збірці “Хуст в Марамороші” виданій у 1932 р. (Хустська місцева влада перевидала цю брошуру в

9

1938 р.). Це чи не єдині популярні видання історії Хустщини та частково Мараморошу від середніх віків і заснування Хуста до нового часу, які слугують основою для викладу її та інтерпретації сучасними істориками.

Повертаючись у 9 століття до факту переходу через Закарпаття угрів, описи Аноніма вказують, що вожді місцевих слов’янських племен захищали свої “гради”. Однак сили були нерівними і їх гради-фортеці Мункач (Мукачів), Боршова (Вари), Унг (Ужгород) були взяті. А князь фортеці Унг на ім’я Лаборець зумів вирватись з оточення, але після погоні за ним був схоплений і страчений. Про Хуст у перебігу тих подій згадки не має. З цього можна зробити висновок що такого, більш-менш важливого опорного пункту або ще не було, або він зважаючи на густозаліснену територію не попав у поле зору угрів, які згідно опису 40 днів стояли біля Мукачева.

Деякі відомості про терени і поселення Марамороша в угорських хроніках починаються з XI століття. В X-XI століттях ця територія в латинських грамотах називається “terra nulius” – тобто нічийна земля, недостатньо обжита, покрита густими пралісами.

Формування ранньофеодальної угорської держави у Тисо-Дунайській низовині і розширення її території, зокрема і у напряму Верхнього Потисся, відноситься до часу головного князя угорців з династичного роду Арпадів Стефана I (по-угорськи Іштвана, 997-1038), який в 1000 р. отримав від Папи Римського титул короля. Після цього східний християнський обряд, привнесений в Угорську державу грецькими священиками і до якого з початку був прихильний Іштван, замінюється на латинський, західний обряд. Держава поділяється на адміністративні округи – комітати (жупи) з жупанами (ішпанами) на чолі, що мали широкі владно-судові повноваження на місцях. Християнство остаточно оголошується державною релігією. Будуються замки багато з яких були резиденціями жупанів, та система оборонних засік на кордонах. Старі угорські хроніки вказують, що за часів Стефана I межі угорської держави сягнули до території Маромороша і солотвинська сіль поставлялась традиційним торговельним шляхом вздовж Тиси. Оскільки напади на купецькі валки тоді як і до того були промислом розбійників, то влада для забезпечення безперешкодної доставки солі створювала охоронні споруди з відповідними гарнізонами. Власне з іменем Стефана I хроніки пов’язують зведення на лівому березі Тиси замку, а точніше дерев’яної фортеці Вишк на горі Варгедь (600 метрів над р. м.), з якої добре проглядається долина річки. Це біля сучасного селища Вишково, що знаходиться дещо нижче від гори по течії Тиси і в документах згадується з другої половини 13 ст.

Чи був на той час в першій половині 11 ст. на правому березі Тиси Хустський замок? В розумінні кам’яної споруди – не має переконливих історичних джерел, які б це стверджували. Хоч не варто відкидати версії щодо існування тоді якоїсь давньослов’янської дерев’яної захисної будівлі чи-то розбійницького осідка, про що існують народні перекази.

Дещо конкретнішою є версія, яку подав Іоанн Товт (з посиланням на невідомого автора, можливо того ж Аноніма) у згаданій книзі. А саме, що в 1070 р. на Угорщину через Мараморош напав ворог, який був розбитий вождями Гейзою та Ласло (Ладиславом). Згодом, в 1090 році, вже будучи угорським королем, Ласло I (1077-1095) наказав спорудити на горі неподалік місця поразки ворога камінний замок, що згодом дістав назву Хуст (топоніміка цієї назви однозначно не з’ясована). Щодо нападу ворога в 1070 році, то такий історичний факт дійсно мав місце. Поряд з частими нападами на

10

Київську Русь і Візантію, щонайменше три рази племена половців (куманів чи кипчаків, як їх називали в західних джерелах) здійснили великі набіги на Угорщину (в 1070, 1091 і 1094 роках). Відомий також спустошливий похід цих племен з Північного Причорномор’я через все Закарпаття від Марамороша до Ужгорода під проводом хана Кутеска в 1086 році. Тоді фортецю Унгвар половцям взяти не вдалося.

За твердженнями попередніх дослідників Хустський замок “був побудований для захисту кордонів Марамороша і для приборкування переможених русинів”. На час короля Бейли III (1172-1196), нотарем якого був згадуваний Анонім, згідно угорських джерел – він вже був готовий, оскільки нібито на замку згодом було знайдено камінь з висіченою на ньому цифрою 1191. Король Емерик IV (1196-1204) прибуваючи у верхньотисянські угіддя на полювання зупинявся вже в Хустському замку. Отже, можемо сьогодні сумніватись, чи однозначно визнавати достовірність приведеного І. Товтом твердження щодо наказу Ласло в 1090 році про спорудження камінної оборонної споруди в Марамороші – Хустського замку, але іншого більш-менш конкретного посилання не маємо. Щоправда, Михайло Грушевський у другому томі своєї “Історії України – Руси” подаючи на основі документів 13 століття перелік основних замків Закарпаття (Угорської Руси), щодо Хустського замку зазначав, що “Густ над Тисою пізніші письменники кладуть ще на XI в”. Та незаперечним є те, що саме з закладкою замку починається відлік часу заснування власне міста Хуста (не відкидаючи можливості існування до того якогось первинного поселення). А також те, що саме Ласло започаткував, а його наступники продовжили впровадження на новозахоплених територіях законів, які санкціонували підкорення феодалами вільних ще на той час общинників і створення доміній – великих земельних володінь (а одночасно і територіальних одиниць) з поселеннями залежних селян. Ці домінії передавались і дарувались верховною владою служилій і місцевій знаті. Та хто б не був ініціатором спорудження Хустського замку – чи то місцевий слов’янський, чи угорський феодал, чи навіть сам король – ці “панські гнізда” зводились за рахунок експлуатації місцевого люду. Поневолений народ у міхах виносив каміння на вершину гори, що височить на 170 метрів від свого підніжжя. За переказами понадвіковий період будівництва замку супроводжувався безоплатною повинністю, яка поширювалась не тільки на чоловіків, а й на жінок та дітей і тривала для кожного місцевого жителя понад десять років. Після зведення першооснови замку, можливо комбінованої з каменю та дерева, споруда у подальшому неодноразово добудовувалась, зростала і укріплювалась.

На протязі 11-12 століть Угорське королівство значно розширює свої володіння приєднуючи словацькі і закарпатські землі, Трансільванію, на півдні – Хорватію, Далмацію, Боснію дійшовши до Адріатичного моря.

Однак просування у передгірську та гірську зону і закріплення угорської влади в Закарпатті тривало включно із 13 століттям. Найтривалішим це просування відбувалося у північно-східному куті королівства – Марамороші. В той період відбувся адміністративно територіальний поділ краю на 4 комітати (жупи): Унг (1214 р.), Берег (1263 р.), Угоча (1262 р.): Мараморош (1303 р.)

Русинське населення проживало також в інших комітатах – на захід і південь від території сучасного Закарпаття. Зокрема у комітатах Земплин, Шариш, Спіш та інших.

Процес феодалізації був визначений у “Золотій Буллі” 1222 р. короля Андрія II (1205 - 1233). Буллою і її послідуючими доповненнями було юридично закріплено право та привілеї земельних магнатів, шляхти, жупанів, служилого рицарства та дворян. Під їх

11

фізичну і судову сваволю та повне соціально-безправне становище було поставлене кріпосне селянство – угорське, русинське, волоське, хорватське та інших народів. Ніяких поступок не давала Булла і містам, на той час ще дуже маленьким і слабо розвинутим. Міське населення також повністю залежало від місцевих феодалів.

Відчутного спустошення і послаблення угорській державі завдало монголо-татарське нашестя. На початку 1241 року орди Батия перейшли Карпати. Вони захопили і зруйнували Мукачів, Ужгород, Тячів, Солотвино, багато інших міст і сіл. Зазнав удару та руйнації і Хустський замок, який був підступно здобутий і спустошений ординцями.

З цього приводу збереглася сумна легенда про трагічну долю володаря замку і його сім’ї, що стали жертвою оманного проникнення монголо-татар у замок, грабунку і підпалу будівлі.

Рятуючись від жорстокої ординської навали, полону, грабунків, фізичного знищення, значна частина місцевого населення тікала і переховувалась у недоступних гірських і лісових хащах. Багато цих біженців стали жертвами послідуючого голоду.

11 квітня 1241 у битві на річці Шайо (права притока Тиси) війська угорського короля Бейли IV (1235-1270) були вщент розгромлені ординцями. Батий пограбувавши і спаливши багато міст і сіл довго не залишався в Угорщині і в 1242 році відійшов у причорноморські та прикаспійські степи. Не дивлячись на короткостроковість нашестя значна частина держави, де пройшли ординці, нагадувала безлюдну пустелю. Тогочасний хроніст описуючи становище вказував, що “можна було їхати на коні протягом двох тижнів і не зустріти житла”.

Відновлюючи державне управління і господарство король Бейла IV і його наступники запрошують на спустошені і неосвоєні землі переселенців з інших країв, зокрема з німецьких земель та Італії. Щоправда існують зауваження, що перші переселенці з німецьких земель прибували в Трансільванію, на Закарпаття в т. ч. південний Мараморош, ще до монгольського нашестя. В 13 столітті південномарамороська територія з Вишковом входили ще до Угочанського комітату з центром у Севлюші (Виноградів) і замком Канков.

Незважаючи на те, що між київсько-галицькою та угорською князівсько-королівською знаттю існували тісні родинно-династичні зв’язки, як до монгольського нашестя так і після нього, між Угорщиною та Галицькою Руссю точилася тривала боротьба, затихали і спалахували часті військові конфлікти за територію по обидва боки карпатського хребта. Активний галицько-волинський князь Лев Данилович (1264-1301) продовжив карпатську політику свого батька, а саме – стримував угорське просування на Русь. Більше того, будучи по суті вже незалежним від монголо-татар в 1281 році він приєднав до свого князівства значну частину закарпатської землі. На думку багатьох дослідників війська Лева сягнули верхнього поріччя Тиси аж до Вишкова та Берегова і таким чином Хуст як і вся приєднана територія з 1281 до 1321 року перебував у складі держави Лева і його сина Юрія (князь Лев був одружений з угорською королівною Констанцією, донькою Бейли IV).

В XIV-XVI століттях йде процес активного залюднення і освоєння густозалісненої території верхів’я Тиси. Сюди продовжують прибувати переселенці в т. ч. русини з північних схилів Карпат. Власне тоді виникають і ведуть свою історію більшість сіл спочатку в низинній, а далі гірській місцевості Хустщини і Марамороша загалом. Основним будівельним матеріалом для житла, господарських прибудов і навіть

12

сакральних об’єктів звичайно ж було дерево. В сільських поселеннях використання цього матеріалу для зведення житла тривало до XX століття.

* * *

Закріплення угорської влади в басейні гірської Тиси, пов’язане з утворенням в 1303р. Марамороського комітату (жупи). Спочатку його центром і осідком місцевого управителя - комеса (жупана) було Вишково (бо очевидно підконтрольною тоді була південна частина Марамороського масиву). Першим жупаном Марамороша королем Андрієм III був призначений Микола Пок. В 1321 році галицький князь Лев Юрійович передає Угорщині підвладну йому частину території Закарпаття як придане доньки, що стала дружиною угорського короля (італійського походження) Карла Роберта (1308-1342). Це був вже представник нової анжуйської династії, що змінила на угорському престолі арпадовичів. Новий король енергійно вдався до централізації держави та укріплення в ній католицизму. Не без допомоги італійських графів Другеттів він переміг феодальну опозицію кількох південно-карпатських комітатів, яка прагнула мати на угорському престолі Юрія – онука Бейли IV.

В 1350 році після остаточного формування території і меж Марамороського комітату, а також напевно з огляду на повну непридатність Вишківської фортеці, (в 14 столітті ця дерев’яно-земельна споруда перетворилась у запустіле руйновище), центр комітату і відповідно місце перебування жупана та управлінських органів було переведено у місто Сігет. Місто було якраз біля солотвинських копалень на лівому березі Тиси. Однак головним силовим осередком, вже відомим міццю своїх високих стін, був Хустський замок. Зручне розташування робило його захисником міст і соляних копалень Марамороша, а також сплавів по Тисі, торгових шляхів, що вели на південь через Королево у Сатмар; на схід вглиб Мараморошу і до Волощини; на північ до Польщі. На випадок війни він міг надати притулок і захист багатьом жителям краю. Два сусідні замки – у Вишкові і Нялаб у Королеві втратили своє значення.

Комендант Хуста в різні часи називався капітан, префектор, кастелан, інспектор і власне комендант.

26 квітня 1329 р. король Карл Роберт дарує право привілейованих коронних міст Хусту, Вишкову, Тячеву і Довгополю (Госсумезе, Кимполунг ла Тиса – сьогодні селище на території Румунії). Таке ж право, хоч дещо пізніше вже за короля Людовика (1342-1382), – 19 лютого 1352 р. отримав і Сігет. Деякі дослідники, небезпідставно, вважають це актом впровадження елементів Магдебурзького права. Статус, яким король наділяв міщан, маленьких на той час містечок, передбачав звільнення їх від натуральних і грошових зборів на користь місцевого феодала та правом вільного переселення в іншу місцевість. Сплачувався лише податок у королівську казну та церковна десятина. Більше того міщани обирали старосту міста, а суддя, як правило, призначався королем або ж ці функції покладались на місцевих високопосадовців. При них були виборні радники і присяжні. Хуст, як коронне місто, отримав згодом у замок королівський гарнізон і коменданта. У подальшому такий статус міста дещо змінювався в залежності від того хто був володарем замку. Без сумніву, право коронних міст, яким наділили п’ять невеликих притисянських поселень і які навіть за середньовічними мірками містами назвати можна було умовно, - стало своєрідним авансом і привадою для подальшого їх росту, розвитку, освоєння природних багатств краю, в першу чергу соляних покладів і незайманих ще загалом лісових масивів.

13

Якщо міщани мали певні привілеї, то безправне населення навколишніх сіл, що входило до Хустської домінії остаточно покріпачувалося і визискувалося. Окрім зростаючої панщини, десятини, а згодом дев’ятини місцевому феодалу, десятини церкві, державного податку (королівська порція) селяни виконували багато безоплатних повинностей – повал лісу, роботи в соляних копальнях, перевіз солі та сплав її на плотах, поставки провіанту для замкового гарнізону, будівництво доріг, мостів, доставка з Угорщини вина та інші. Інколи до деяких повинностей залучалось і міське населення. Однак за причетність до антифеодальних заворушень і повстань населення міст могло втратити свої незначні привілеї та зазнати покарань.

Вочевидь посилення і централізація королівської влади викликали також незадоволення і супротив місцевих феодалів. За часів короля Людовика, а саме в 1350 році мараморошський магнат Богдан вдався до непослуху і зухвалого грабунку більшості поселень Марамороша, після чого з великою ватагою підвладних йому селян подався у Молдавію. Людовик став власником його маєтностей і навіть повернув на місця частину людей невірного Богдана. Королівська влада була зацікавлена у якнайшвидшому заселенні спустошених Богданом поселень, бо несла втрати від простою соляного промислу.

Першим комендантом Хустського замку – основного охоронця транспортування солі, королем був призначений Іоанн Дралепський-Горват, а його заступником Домінік Мачка. Землі і маєтності бунтівного Богдана, а згодом навіть титул марамороських жупанів отримали місцеві, волоського походження воєводи, брати Балк і Драг. Спочатку вони поселились в Ізі біля Хуста, а згодом швидко збагатившись стали володарями (в т.ч. і заснованими ними) чи не усіх поселень, біля 40, в долинах річок Тереблі, Тересви, Ріки і Тиси. Деякий час вони були навіть власниками замків в Хусті і Королеві. За кошти комітату відбулося значне зміцнення Хустського замку.

Нащадки братів стали чи не найбагатшою в XIV-XV століттях династією Драгфіїв в Угорщині. Загалом цей період був відзначений посиленням гноблення і визиску покріпаченого селянства і солекопів. Розвиток і розширення соляного промислу, освоєння нових копалень відбувалися не тільки в солотвинському родовищі, де в 1360 році було засноване нове поселення солекопів – Солотвино, а й в інших поселеннях, зокрема на Хустщині в селах Данилово, Олександрівка, Нанково. Виключне право на володіння землею належало феодалам.

Стрімкого збагачення Драгфіїв та їх зростаючого впливу побоювався і не дуже бажав королівський двір. Щоб створити їм противагу, в кінці 14 ст. король Жигмонд (Сигизмунд) (1387-1437) призначає управителем марамороських копалень Іоана Перені, до цього управителя королівського двору, а також надає великі маєтності новому магнату роду Довгаїв. Великими власниками землі, лісів і поселень на території Марамороського комітату були також магнати Урмезеї, Білкеї, Погані, Карачини.

Для активізації господарського життя краю – освоєння лісових масивів, якими була вкрита не тільки гірська місцевість але й притисянська долина, розширення рільництва, тваринництва, промислів та ремесел – як раніше, так і в наступні століття продовжувалась практика переселень. Прибували в край колоністи як з північних схилів Карпат так і з угорських, волоських та німецьких земель. Посередників між земельними магнатами та колоністами називали кенезами і шолтесами. Збагатившись, деякі з них ставали навіть дрібними шляхтичами. Кенези сприяли переселенню волохів, а шолтеси – німецьких переселенців, яких звично називали сасами, швабами від назви земель з яких

14

вони прибули. Переселенці користувалися певними привілеями, принаймні спочатку вони звільнялись від феодальних повинностей. Згодом частина селян-колоністів, служилий люд, шолтеси і кенези утворили соціальний прошарок вільного, відносно заможного селянства, яке називалося немешами. Найбільш чисельним на Хустщині такий прошарок згодом утворився в селах Липча, Іза, Драгово, Золотарьово, Салдобош (Стеблівка). А у Вишкові майже все населення вважало себе немешами. Хоч основною безправною масою було покріпачене залежне селянство, особливо злиденну частку якого складала безземельна та малоземельна верства - кміті.

* * *

На рубежі XIV-XV століть на північ від Карпат, на давньоруських землях відбуваються суттєві зміни. Галичина остаточно опинилася під владою польських феодалів. На Поділлі посилюється експансія Литовського князівства. Там спалахнув конфлікт між місцевим князем Федором Корятовичем і литовським князем Вітовдом. Ф. Корятович змушений був шукати порятунку і врешті із своєю родиною та великою челяддю служилого люду і селян перебрався на Закарпаття в Угорське королівство. В 1397 році король Жигмонд дарує йому у маєтність Мукачівський замок і домінію з титулом – “Dux Podolie et dominus de Munkach, gubernator casti Munkach” (князь подільський і пан Мукачівський, управитель Мукачівського замку). Більше того, деякі джерела вказують, що князь Корятович, після усунення бунтівного Богдана, який виступив проти Жигмонда, на деякий час був призначений і марамороським жупаном.

У цей період на європейський християнський світ ширилась Балканами турецька експансія. Війська і ополчення Угорського королівства разом з іншими країнами протистояли цьому. У війнах з турками брали участь шляхтичі і селяни з Мараморошу. Багато з них були відзначені владою за хоробрість проявлену на полі бою. Як правило відважні шляхтичі у вигляді нагороди отримували цілі села з селянами. Так, у середині 15 століття, за службу шляхтичам Іоанну і Георгію Білкеям були подаровані села Кошельово, Липча і Горінчово в Хустської домінії. З середини 15 століття, коли комендантом Хустського замку деякий час був сам марамороський жупан Петро Зоаві (хоч за звичай комендант був першим заступником жупана), окрім охоронних і оборонних функцій замок став використовуватися як державна в’язниця. Тут були ув’язнені досить поважні люди королівства неугодні вищій владі.

В другій половині 15 століття Хустський замок придбав і подарував своїй дружині Беатрисі сам король Матяш Корвін (1458-1490). Характерно, що за цього короля мало місце деяке послаблення гноблення населення Угорщини, в т. ч. карпатських русинів. Був полегшений податковий тягар, а русинське і румунське селянство отримало навіть деякі права. Однак після смерті Матяша знову відбулося обмеження прав селянства і поновлено високе оподаткування. Історичні джерела вказують, що в кінці 15 століття відбувся перший страйк солотвинських солекопів. Король Владислав II (1490 - 1516), за якого якраз відбулося суттєве посилення феодального гніту, в 1498 році змушений був піти на деякі поступки страйкуючим солекопам. Їм була чітко визначена платня за виробіток. Хустські, тячівські і сігетські солекопи звільнялись від усіх податків і навіть отримували право обирати старосту і членів свого осередку, що представляв їх інтереси. Більше того, страйкарям була обіцяна матеріальна і продуктова допомога. Страйк закінчився перемогою солекопів і робота була відновлена. Але це був скоріше поодинокий виняток і невдовзі все повернулось до гіршого. Загалом умови життя і праці

15

солекопів були чи не каторжними. Власне поряд із солекопами із селян та міщан на найважчих роботах працювало багато каторжан за вироками королівських судів. Вже на той час глибина копалень сягала 150 метрів. Видовбування і витягування мотузами пакунків солі на поверхню супроводжувалось відведенням підгрунтових вод з допомогою міхів, що виготовлялись з буйволячої шкіри. Наповнивши водою їх також піднімали наверх. З часом удосконалювалась технологія добування і поглиблення соляних шахт. Всякий непослух і хвилювання жорстоко карались. Згідно королівського указу солекопам не дозволялось залишати територію копальні, а житло солекопа розташовувалось не далі 300 метрів від копальні.

На початку 16 століття згідно тогочасних документів Хустський замок фігурував як контролюючий і охоронний об’єкт цілісного майна разом з п’ятьма марамороськими містами та соляними копальнями. Це майно приватної королівської власності дарувалось, успадковувалось і навіть заставлялось. Станом на 1514 рік воно було королівською казенною власністю.

* * *

На рубежі 15-16 ст. відбулося суттєве обмеження прав залежних селян. Збільшення чи не в три рази податків, посилення економічного тиску і особливо прийняття владою у 1514 році „Книги законів”, що закріплювала підневільний статус селянства, не заставили довго чекати обурення і опору збіднілих верств королівства. Спорадичні виступи селянства були і до цього, але події 1514 року вилились у всеохоплююче, бурхливе повстання. Спочатку в королівстві був оголошений хрестовий похід проти нашестя турків, яке досягло південних рубежів держави. Повсюдно оголошували папську буллу і заклик короля вступати до армії хрестоносців (по-угорськи куруців – kurucok, від латинського слова cruciati - хрест). За участь у воєнних діях обіцялися певні вольності. Використавши нагоду і сподіваючись на поліпшення свого становища селянство та інші верстви масово пішли до війська. Його очолив сотник Дьєрдь (Георгій) Дожа, який за героїзм у попередніх боях з турками отримав титул немеша. Але замість походу на турків повсталі маси повернули зброю проти своїх магнатів і шляхти. Під знаменами армії Д. Дожі, чисельність якої влітку 1514 року сягнула 100 тисяч чоловік, об’єднались представники різних національностей – угорці, карпатські русини, румуни, серби, хорвати, словаки. Повстанці були також з різних верств – селян, міської бідноти, ремісників, купців і навіть дрібної шляхти та духовенства. Окрім центральної і південної Угорщини воєнні дії розгорнулись в Трансільванії і на Закарпатті. Активну участь у повстанні брало участь населення Марамороша. Тут повстанські загони очолили понад 30 немешів (після поразки їх всіх позбавили маєтності і покарали). Практично кожне місто і село південної частини Закарпаття мало повстанські формування. Земельні магнати, вельможі та дворяни стали жертвами селянського бунту. Палали маєтки і палаци. Багато магнатів і шляхти, як Марамороша так і інших комітатів, шукали порятунок за товстими стінами Хустського замку. Проти повстанців об’єдналась вся феодальна знать Угорщини створивши сильне королівське військо на чолі із знатним трансільванським магнатом Яношем Заполяї. У вирішальному бою під Темешваром повстанці були розбиті, а Д. Дожа попав у полон. Янош Заполяї немилосердно помстився їм. Карателі в селах і містах катували і знищили понад 70 тисяч куруців. Найжорстокіших тортур зазнали провідники повстанців. Д.Дожу живцем, після багатоденного голодування, як „селянського короля” посадили на розпечений залізний

16

трон, і з такими ж розпеченими короною на голові і жезлом в руках. Спільників після тривалого голодного утримання в клітці заставили з’їсти його засмажене тіло, після чого усіх стратили. Феодальний сейм, що був зібраний королем після придушення повстання, за його реакційні і жорстокі рішення отримав назву “дикий”. Було затверджено повну безправність покріпаченого люду, необмежену панщину і сваволю дворянства. Багато міст, в тому числі Хуст і Вишково, було позбавлено попередніх привілеїв, а на бунтівних міщан накладено контрибуцію. Однак така жорстока диктатура феодалів тривала не довго.

* * *

На подальшу долю угорської держави і особливо Закарпаття справили події 1526

року, коли війська короля Людовика II (1516 - 1526) зазнали катастрофічної поразки від турків у битві під Могачем. Тут загинув сам король, багато шляхтичів, в тому числі Гаврило Перені, який з 1522 року був управителем Хустського замку.

Турецьке нашестя під проводом султана Сулеймана I (дружиною якого була Роксолана родом з галицького Рогатина) призвело до руйнації угорського королівства. Внутрішня міжусобна конфронтація і магнатська неузгодженість щодо особи нового короля стали наслідком розколу держави на три частини. Середню, включно з містом Буда, зайняли турки. Північно-західна – дісталась австрійській короні Габсбургів. А північно-східна проголосила себе Трансільванським князівством на чолі з князем Яношем Заполяї під протекторатом Туреччини. Територія Закарпаття в результаті цього розпаду Угорщини була поділена на дві частини. Ужгород з ужанським комітатом опинились під владою австрійської корони, а інші закарпатські землі з містами Мукачів, Берегово, Севлюш і відповідно Хуст, Вишково, Тячів, Сігет з усім Мараморошем відійшли до Трансільванського князівства (Семиграддя). Два замки – Мукачівський і Хустський, а також територія Мараморошу стали об’єктами тривалої, біля двох століть, боротьби між австрійськими імператорами та трансільванськими князями за утвердження тут своєї влади. В ході цієї боротьби неймовірно страждало населення краю, до якого не проявляли жалю війська як однієї так й іншої сторони, поселення зазнавали руйнації і мародерства. Не раз також турецькі і татарські війська з’являлись у Закарпатті та під стінами Хустського замку здійснюючи грабіжницькі рейди до Мараморошу. Щодо Хустського замку і навколишніх маєтностей то після могачської поразки все перейшло у власність князя Яноша Заполяї. Є згадки, що він у замку навіть карбував гроші. Робили це майстри Міклош і Тома, що довго тут жили, а матричні форми виготовляли в монетному дворі Мукачівського замку. Після смерті Я. Заполяї в 1540 р. частина наближеної до нього високопоставленої шляхти схилилась на бік австрійського короля Фердинанда I (1540-1564), плекаючи надію щодо об’єднання Угорщини з його допомогою. Між сторонами була укладена таємна угода, згідно з якою Трансільванія і відповідно решта закарпатської території з Мараморошем переходили під корону Габсбургів. Австрійські війська були введені на приєднані райони Закарпаття і в містах та замках розмістились королівські гарнізони. Австрійська влада приймає рішення – усі замки на прилученій території привести до такого бойового стану, щоб вони могли належно виконувати функції оборони держави. Хустський замок вже як королівська власність за лічені роки середини 16 століття суттєво добудовується, укріплюється і стає поряд з Мукачівським одним із вагомих оборонних об’єктів східних рубежів австрійської

17

монархії. Фердинанд I особисто контролює роботу і дає вказівки щодо зміцнення замку. В 40-50 роках 16 століття за часів комендантів Матяша Бродеріка і його наступника Бенедикта Солої, котрий особливо опікувався станом замку, споруда мала досить пристойний вигляд і міць. Замок представляв собою дворівневу оборонну конструкцію, тобто зовнішній і внутрішній замок. Не дивлячись на круті схили гори, під його стінами перед зовнішньою важкою вхідною брамою був виритий глибокий рів з перекидним мостом. Аналогічний рів і перекидний міст, яким укріплювалися ворота, були і при вході у внутрішній замок. Зовнішні високі і масивні кам’яні стіни з бійницями оперезували нерозривним бастіоном всю будову. Посилюються і піднімаються вежі, зокрема досить висока і об’ємна була названа в 1550 році іменем короля – “Фердинанд”. В ній розмістився склад зброї і військового спорядження. Облаштовуються місця для гармат, порохові склади, казарми, житлові приміщення для коменданта, знаті і старшини, великий святковий зал, кухня, пекарня, каплиця, кузня, конюшня, господарські, вартові і підсобні приміщення, майданчик для військових вправ. Для виробництва і помолу порохової суміші використовувався ручний невеликий млин на північному виступі замку, а також млин який був розміщений дещо подалі від замку у напрямку села Іза на полі Бартуш (очевидно на невеликій річечці, яка називалась Млиновиця, а сьогодні це потічок у межах міської забудови). Біля замку на східному масиві був великий фруктовий сад. Ще за часів первинної забудови у приміщенні замку був виритий глибокий колодязь. Щоправда на північному схилі замкової гори була криниця з чистою джерельною водою, яка використовувалась для потреб замку. Король Фердинанд наказав коменданту провести роботи по очистці захаращеного за попередні десятиліття внутрішнього колодязя і поглибити його “до живої води” тобто підземної джерельної. В замкові продовжувала функціонувати в’язниця, причому у внутрішній будові було окреме помешкання ката із власною кухнею. На території замку, як годиться, була корчма і навіть торгові ряди. Очевидно місцевий люд приносив сюди для продажу продукти. З підвальних приміщень замку таємна галерея вела до підземного ходу, який у східному напрямку виводив до густого дубового лісу, що розкинувся неподалік у долині. Ліс суцільним масивом тягнувся тоді до Вонігова на Тячівщині. Найбільша гармата, що стояла на західній високій стіні перед входом у внутрішній замок, холостим пострілом сповіщала хустян і мешканців навколишніх поселень про початок дня. Інколи вночі – у якості перестороги, пострілом повідомляли про втечу в’язня чи солдата. Детальна інструкція австрійського монарха подана у квітні 1550 року коменданту замка Бенедикту Солої чітко встановлювала посадові обов’язки його і заступника. Визначався штат гарнізону – кількість стрільців, вершників, караулу, сурмачів, їх платня і загальне продуктово-харчове забезпечення. Вказувалось на необхідний характер стосунків з марамороським графом Адамом Есекі. Монарх встановив також рівень винагороди солекопів.

Звичайно, що всі роботи по реконструкції замку, а також утримання гарнізону лягли на плечі селян і міщан Хустської домінії і загалом Мараморошу. Тому не випадково хустяни і все населення краю продовжували вважати себе приналежними до Трансільванії, а австрійський гарнізон і посадовців монархії - як представників окупаційної влади. З першого разу австрійській владі не вдалося зразу закріпитись у центральній і східній частині Закарпаття. Трансільванська шляхта не без допомоги турецької сторони прагнула посилити свої позиції і почала чинити супротив австрійському просуванню на схід.

18

Ініціативу у протистоянні австрійській монархії проявила вдова Яноша Заполяї княгиня Ізабелла, що водночас була і польською принцесою. Вона приймає запрошення трансільванської шляхти на повернення у князівство і в кінці вересня 1554 р. з численною свитою через Верецький перевал з Галичини прибуває на Закарпаття. Замки, як головні опорні пункти передаються у її власність. Через Мукачів Ізабелла завітала і до Хуста. Мешканці міста гаряче вітали її. Але гарнізон замку не перейшов на бік княгині вважаючи замок власністю імператора Фердинанда. Супротив переростає у збройне протистояння і війну.

Турецько-османська імперія вела також постійні війни з австрійською монархією і звичайно всіляко підтримувала трансільванських князів. Однак згодом у середовищі трансільванської шляхти і населення Закарпаття настрої виявились неоднозначними. І у подальшому селян і шляхту, які брали участь у антигабсбурзьких повстаннях традиційно називали – куруцами, а представників австрійського війська і влади та місцевих прихильників Габсбургів – лабанцями (так спочатку називали піхотинців австрійської армії, які вступали в міста і села, імовірно від слова лаб - нога).

* * *

Важливу роль у протистоянні двох таборів та внутрішніх міжусобицях відігравав релігійний компонент, зокрема поширення в князівстві і на Закарпатті реформації у вигляді лютеранства і кальвінізму, що пропонували дешеву, наближену до народу церкву, обмежену у крупному землеволодінні і не підпорядковану Папі Римському. В 16 столітті рух за реформацію церкви швидко поширився в першу чергу серед німецьких переселенців – колоністів вільних королівських міст. Згодом прихильниками реформації стали широкі верстви селян, міщан, представників шляхти, кліру і навіть трансільванські князі. Щоправда, у протестантизм перейшли переважно громади німецької і угорської національностей, оскільки латинський обряд був незрозумілим для карпатських русинів і румун. Так, поряд з католицькою і православною церквами, що дещо послабили свої позиції, посилилась протестантська церква. З ідеями реформації, що прийшли з Німеччини і Швейцарії, представники різних верств сподівались реалізувати свої прагнення. Одні за звільнення від феодальних повинностей і залежності, інші проти поширення абсолютизму Габсбургів чи навіть небезпеки турецької експансії. Комусь не подобалась надмірна централізація і багатства католицької церкви. Тож у багатьох випадках соціально-протестні акції проходили під гаслами релігійної реформації. В середині 16 століття протестантські громади виникають в Хусті та Вишкові і відповідно місцеві церкви зазнають реформації. Характерно, що в Марамороші протестантизм закріпився тоді лише серед міського населення п’яти коронних міст. Проте в 17 столітті католицька церква при підтримці Габсбургів посилює контрреформаційний наступ і згодом закріплює свої позиції.

Своєрідним було становищем у краї православної церкви. Так, зокрема для марамороських вірників східного обряду – карпатських русинів і румун, тривалий період регіональним духовним центром був Грушівський монастир, що у Потиссі на Тячівщині. Деякі дослідники вважають, що цей стародавній монастир вже існував у часи до монгольського нашестя. В кінці 14 століття Константинопольський Патріарх дарував монастиреві Ставропігійське право. Це право передбачало пряме підпорядкування монастиря Вселенському Патріархові, а також отримання єпархіальних повноважень не

19

тільки у Марамороші, але й в інших комітатах Закарпаття щодо будівництва церков, рукопокладання священиків, загального контролю за церковно-приходським життям.

З середини 16 століття усі православні приходи краю офіційно підпорядковуються Мукачівській єпархії, яка охоплює досить обширну територію і знову ж таки перебуває під прямою юрисдикцією Вселенського Патріарха. Але ієрархи Грушівського монастиря продовжують відстоювати свою традиційну самостійність, принаймні щодо марамороських приходів. В XVII столітті православна церква краю навіть користується покровительством і підтримкою протестантських князів Трансільванії. Проте з кінця 17 – початку 18 століть вже за австрійської влади і після її контрреформаційних заходів відбувається трансформація православної церкви у греко-католицьку (уніатську) з підпорядкуванням Папі Римському але збережені східного обряду. Мукачівська єпархія відповідно перетворюється у греко-католицьку. Грушівський монастир занепадає.

* * * Повертаючись до австро-трансільванської війни 1556 – 1557 років то на її початок

Хустський замок опинився в оточенні загонів куруців. І хоч їх чисельність була відносно невеликою – до 1000 чоловік, їм вдалося наглухо заблокувати австрійських оборонців замку. Облога спричинила голод і хвороби, цинга косила гарнізон. В самому замку були накопичені гори солі, яка просочилась у колодязь і вода стала непридатною для вживання. До монарха були відправлені гінці з проханням негайної допомоги. Не дивлячись на наказ Фердинанда про таку допомогу, австрійські генерали проявили бездіяльність і зволікання. Окремі командири цілими днями пиячили і веселились. Відсутність вчасної підтримки зумовила здачу замку куруцам в січні 1557 року залишком австрійського гарнізону – дванадцятьма ледь живими оборонцями. В свою чергу турецькі війська витіснили австрійські з усієї Трансільванії. Хустський і Мукачівські замки переходять у власність князя Жигмонда Заполяї, який користується покровительством турецького султана і продовжує справу своєї матері – княгині Ізабелли після її смерті у 1559 р.

Та вже у 1565 році австрійський імператор Максиміліан II ставить вимогу перед султаном про передачу йому обох замків і відповідно приналежної території. Відмова спричинює війну, штурм Мукачівського замку австрійськими військами і на деякий час він опиняється в зоні влади Габсбургів. Хустський замок залишається власністю трансільванських князів. З 1571 року після смерті Жигмонда він у володінні князя Стефана Баторія, а з обранням його на польський престол у 1575 році, замок потрапляє у володіння його брата Криштофа Баторія, що став князем Трансільванії (1576-1584).

У період його князювання у замку також ведуться значні будівельні роботи, він суттєво поновлюється включно із зовнішніми укріпленнями. Досить повчальна настанова – девіз була написана на внутрішніх воротах замку – “Моліться і працюйте, щоб коли прийде ворог не виявилось, що ваша зброя є більш слабкою”. Князівською маєтністю замок був включно із землями і поселеннями від Ізи до Тереблі, окрім власне Хуста, Вишкова, Тячева, які зберегли колишні коронні привілеї. З цього приводу у 1582 році комендант замку Каспар Корніс та інші марамороські чиновники отримали князівський наказ – не пригноблювати і не порушувати прав міщан коронних міст.

Правонаступником Криштофа Баторія у 1584 році став його син Жигмонд. Він змінює політичну орієнтацію, стає прихильником Габсбургів. Сучасники вважали його душевнохворим і ніби-то не здатним до управління князівством. Проти князя

20

оформилась опозиція. Але лідера опозиції, земського службовця Іоанна Гольфі, було схоплено і страчено у Хустському замку.

В часі князювання Жигмонда Баторія на Трансільванію було здійснено в 1594 році татарське нашестя під проводом хана Гірея. Прихильність князя Жигмонда до Австрійської імперії викликала невдоволення турецької сторони, бо формально Трансільванія залишалась під протекторатом Османської імперії. Турки у якості покарання і застереження спонукали кримських татар здійснити набіг на князівство. 80-тисячна орда хана Гірея, вдаючись до хитрих маневрів, перейшла Карпати, проникла в Мараморош і долиною р. Ріка швидко наближалась до Хуста. Комендант замку К. Корніс здійснив підготовчі оборонні роботи, щоб належним чином зустріти ворога. Відбулося кілька попередніх сутичок, були розбиті передові загони татар. Гарнізон готувався до вирішального бою бо замок дійсно опинився в оточенні. Довкола чинилися звірства і грабежі. Практично весь Мараморош був спустошений і пограбований. Але обложений Хустський замок ординці так і не здобули. Невідомо чому татари не наважилися активно штурмувати його. Щоправда, існує думка ніби Гірей все ж отримав від коменданта Корніса у якості викупу чи подарунка шість добірних коней і віз коштовного майна, а також завірення, що Хуст належить до Трансільванії і є союзником турецького султана. Невпевненість хана у перемозі чи небажання зіпсувати стосунки з султаном зумовили його відступ з Марамороша.

Жигмонд Баторій у 1598 році відмовляється від князювання, добровільно передає Трансільванію з Мараморошем і Хустським замком австрійському імператору Рудольфу II. Управителем цієї приєднаної до монархії території призначається головнокомандувач австрійської армії генерал Георг Баст. Замість організації системи управління новими володіннями імперії, він безсоромно вдається до пограбування його населення, особливо тих у кого було що вилучити. Опорним військовим об’єктом і одноразово своїм складом генерал робить Хустський замок. Усі внутрішні приміщення замку були вщент заповнені дорогоцінним майном. Золотий і срібний посуд, діаманти, вишукані прикраси, інкрустована зброя, кінська упряж, оздоблений коштовностями одяг були накопичені тут в результаті цинічного грабежу, вбивств і спустошення поселень князівства. Таке генеральське правління звичайно ж викликало невдоволення не тільки простих верств, а й шляхти та дворянства. Вони обирають новим князем Трансільванії Іштвана Бочкаї. Князь очолює чергове антигабсбурзьке повстання 1604 – 1606 років. Основну резиденцію Баста – Хустський замок повстанці взяли у облогу. Не дивлячись на сильну обороноздатність замку гарнізон не вдався до тривалого супротиву і повстанці заволоділи ним. Однак генералу Басту вдалося таємно втекти прихопивши з собою частину награбованого майна. Князь І. Бочкаї передає замок і третину соляних копалень Марамороша за 4 тисячі золотих форінтів графові Валентину Другету. Після смерті князя І. Бочкая його наступники Жигмонд Ракоці і Гаврило Баторій підтвердили угоду щодо Хустського замку. Але жадібний Г. Баторій зажадав доплату вже 30 тисяч форінтів. Не ладив властолюбивий князь і з трансільванською шляхтою. Після його смерті князем був обраний Габор Бетлен (1612 - 1629). За його князювання ведуться досить успішні антигабсбурзькі війни. Австрійський імператор Фердинанд II офіційно навіть визнає Бетлена трансільванським князем і залишає за його державою не тільки Мараморош, а й Березький і Угочанський комітати. Хустський замок князь за 20 тисяч форінтів передає своєму брату Стефану, який повинен був із військом марамороської шляхти приймати участь у воєнних діях проти австрійських імператорів і захищати протестантизм.

21

Щоправда, з боку князя були нарікання щодо великої кількості непридатної до військової служби шляхти з Марамороша, яка відповідно звільнялась від неї. Одночасно Стефан Бетлен виконував функції комітатського судді і за свідченням тогочасних документів судив справедливо.

Після смерті князя на трансільванський престол в 1631 році шляхта обирає Дьєрдя (Георгія) Ракоці до цього головнокомандувача князівського війська. Володарем Хустського замку залишається Стефан Бетлен. Він сподівався, що князем оберуть його і це призвело до напружених стосунків і тривалої міжусобної боротьби з новообраним князем Дьєрдем I Ракоці (1631-1648), першим із відомої князівської династії Ракоціїв, родинною маєтністю і резиденцією яких став Мукачівський замок. Князь мав намір заволодіти і Хустським замком, позбавивши права власності на нього Стефана Бетлена. Ракоці сам підготував постанову і утримував на засіданні членів трансільванських зборів шляхти до того часу поки не було прийнято відповідне рішення. Бетлен відмовився його виконувати. Князь дає наказ війську взяти в облогу Хустський замок. Але облога виявилась неефективною і Ракоці врешті пішов на домовленість з Бетленом, що той залишається власником замку і володарем Мараморошу, але відмовляється від претензій на князівський престол. Угоду підписали у вересні 1637 р. в Хустському замку куди і прибув князь Дьордь І Ракоці. Щоправда в замку він не заночував, поїхав в Тересву. На всяк випадок.

Хустський замок після смерті С. Бетлена і Дьєрдя I Ракоці у 1648 році переходить у власність марамороського жупана Ференца Редеї, що власне підтвердив новий трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці (1648 - 1660) син Дьєрдя I. Кожний новий власник замку вживав заходи щодо його вдосконалення і посилення. На кілька поверхів зросла будова внутрішнього замку, його прикрасила струнка дзвіниця, усі приміщення були перекриті кольоровою черепицею.

Доречним було розпорядження жупана Ф. Редеї 1650 року яким він встановлював належний порядок проведення комітатних (жупних) зборів представників шляхти, оскільки марамороські комітатні збори, для яких були характерні шум, викрики, безпорядки і сутички зажили дурної слави серед інших комітатів. Принизливим для простого люду було розпорядження марамороської комітатної влади, як і інших комітатів, що стосувалося одягу і взуття селян-кріпаків. Їм заборонялося одягатися більш-менш пристойно, як на той час. Вони не мали права носити одяг із дорогого полотна чи добротні чоботи. За порушення цієї вимоги передбачався штраф. Зовнішній вигляд і одяг з простих матеріалів повинен був підкреслювати низький соціальний статус кріпаків не тільки у порівнянні із шляхетним дворянством, але й з немешами. Ще суворіші вимоги ставилися до домашніх слуг та найубогішої і найнижчої категорії селянства – желярів.

* * * Важкий період переживає значна частина Закарпаття в середині 17 століття. Князь

Дьєрдь II Ракоці ігноруючи васальну залежність (зокрема у зовнішніх зносинах) від турків і всупереч планам султана самостійно увійшов у складну міждержавну політичну і воєнну комбінацію. Ще в 1649 році в Мукачівському замку мали місце переговори між послами гетьмана Богдана Хмельницького з трансільванським князем. А в 1656 році там була укладена між князем і представниками гетьмана угода про спільні дії проти Польщі та взаємну допомогу. Князь мав намір отримати польську корону. Врешті була утворена тристороння коаліція між князем Дьєрдем II Ракоці, шведським королем Карлом X

22

Густавом та гетьманом Б. Хмельницьким про початок воєнних дій проти Речі Посполитої. Мобілізація та збір трансільванської армії відбувався біля Вишкова. Тут в січні 1657 року на досить представницьких зборах шляхти трансільванського князівства за присутності шведського і козацького послів був схвалений план спільних дій. 30-тисячне трансільванське військо (за іншими даними 40-тисячне) через Драгово, Колочаву, Волове (Міжгір’я), Студений засніженими Карпатами рушило на Польщу. Півмісячний зимовий перехід був складний і виснажливий. З’єднавшись з понад 20-тисячним козацьким корпусом під проводом полковника Антона Ждановича союзники успішно розпочали воєнні дії. Однак влітку ситуація змінилась. Взаємодія між військами виявилась ніякою та й зовнішньо-політичні обставини не сприяли коаліціянтам. Спільна акція закінчилась цілковитою поразкою. Напевно це призвело до передчасної смерті гетьмана Хмельницького. Дьєрдь II Ракоці капітулював і ледь врятувався втечею додому. Польські війська під командуванням Георгія Любомирського перейшли через гори в Закарпаття, спустошили і спалили Мукачів, Берегово, загалом до 300 населених пунктів. В Марамороші спалили до тла Вишково, спустошили Хуст. Однак Хустський замок поляки не здобули. Оборонці відстояли його. Існують історичні свідчення, що ряд населених пунктів Марамороша чинили відчайдушний опір грабункам і погромам. Організатором опору в Березові були Петро Дарвай і Ладислав Саплонцай, у Драгові – Іван Балабан, в Тересві – Іван Манайло, у Ясіню – Степан Негрешій з місцевим дяком. Хоч разом з польськими військами до пограбувань вдались і свої найманці трансільванського війська та дезертири, які у невдалому поході Дьєрдя II Ракоці із обіцяного нічого не отримали. І тепер, завербовані поляками, чинили неподобства у власному краї. Князь у розпачі і не в силі дати ладу, звинувачений з усіх сторін, відмовився від трансільванського престолу. Князівство опинилось в стані безладу, безвладдя і смути. Населення Марамороша потерпало від мародерства колишнього князівського війська. Інтриги і боротьба за трансільванський престол велися між претендентами при прямому втручанні турків. Та взимку 1658 року Ракоці знову повертається на престол і намагається під Вишковом зібрати військо. В спустошений Мараморош не без сприяння турків здійснюють в 1659 році набіг татари. В черговий раз зазнають грабунку Вишково і інші села. Але Хустським замком татари, після кількох невдалих спроб навальних нападів заволодіти не спромоглися, тому подалися далі на Поділля. Замок гордо залишається острівцем спокою серед безладу і жодна з воюючих сторін не наважується на нього зазіхнути.

В 1660 році помирає смертельно поранений у бою проти турків поблизу м. Клуж Дьєрдь II Ракоці залишивши в Мукачівському замку вдову, прихильницю Габсбургів – Софію Баторі і малолітнього сина Ференца. А в Хустський замок збираються трансільванські магнати, шляхта, їх сім’ї і всупереч волі турків на своїх зборах в 1661 році обирають на князівський престол Яноша Кеменя, підтримуваного австрійським імператором Леопольдом I (1648-1705). Кемінь беззастережно схоплює і страчує ставленика турків Барчаї. Для посилення оборони замку він запрошує гарнізон німецьких найманців. Щоправда капітан замку Редеї має багато мороки і неприємностей з цією командою. Найманці вдаються до дебошів, бійок, брутально поводяться з місцевим населенням, грабують його. Тим часом турки намагаються вирішити проблему влади силою, припинити княжі міжусобиці, а головне поставити на княжий престол свого претендента Міклоша Зальомі. Кемінь і його встиг схопити та ув’язнити в Хустському замку. Невдоволені турки несподівано нападають на військо князя в

23

південній Трансільванії і той змушений відступати на північ до Марамороша. Князь терміново дає наказ комендантові Хустського замку Редеї не приймати у замок дезертирів – дворян які тікають з поля бою, а також забезпечити замок провіантом і речами необхідними на випадок облоги. У тому ж 1661 році турки таки здійснили вторгнення своїх військ у Мараморош під проводом командуючого турецькою армією в Угорщині, великого будинського візиря Алі-Паші. Переслідуючи відступаючий до Хуста княжий загін, турки підійшли до міста і були вражені замковою спорудою на горі. Штурмувати замок турецьке командування відразу не наважилось. Алі-Паша направив в замок для ведення переговорів своїх послів, очолюваних дипломатом Абазза Ларі Хусейном, серед яких був знаменитий мандрівник і письменник Евлія Челебі. Автор десятитомних історичних записок у своїй “Книзі мандрувань” подав опис перебування у краї. По дорозі до Хуста він милувався чудовою природою краю, красивими містами, монастирями і селами, садами і виноградниками. Щодо замку то він подав досить детальний його опис, по східному вишуканий і навіть доброзичливий. Ось один фрагмент його записок – “Хустський замок розташований на горі Хассана, стіни його високі і товсті, міццю своєю схожий на фортецю Іскендер, бо висота його веж сягає небес. Його будови звернені вікнами на захід і височать одні над одними. Дахи його палаців покриті кольоровою черепицею, дахи церков залізом, хрести на них з чистого золота. Навколо замкової гори нескінченні сади і виноградники, чудові вода і повітря”.

Переговори в рицарському залі замку, що проходили досить гостро і напружено, переконали турецьку сторону у неможливості реалізації їх планів. Турецьке військо залишило Хуст і рушило у західному напрямку вдаючись по дорозі до незначних грабунків, але про це Евлія Челебі напевно вже не писав.

Разом з тим боротьба за князівський престол не вщухала. В 1662 році на полі бою загинув І. Кемінь і князем Трансільванії стає Михайло Апаффі, якого сприймають турки але не сприймає австрійський імператор Леопольд I. Князю приходиться балансувати між різними політичними силами. Він намагається упорядкувати господарське життя, розмір і порядок сплати податків, роботи по утриманню замків, порядок продажу вина і відкриття винних корчм. Більше того прагне звільнитися від німецьких найманців у замкових гарнізонах, в тому числі і в Хусті. Князь також дає розпорядження щодо порядку господарського використання лісів Марамороша жителями п’яти коронних міст і сільських поселень. На той час низинні притиснянські території довкола міст і сіл були ще вкриті густими дубовими лісами, в яких населення випасало худобу, свиней і збирало жолуді для їх відгодівлі. З цього приводу часто виникали конфлікти між жителями різних поселень, а згодом і звернення до судів - де чиї лісові угіддя і хто має право їх використовувати. Зростає також інтенсивність рубок цих лісів, як для будівництва і промислів, так і для розширення посівних площ.

В 1669 році комендантом гарнізону Хустського замку призначається Михайло Катона. Приступаючи до служби він здійснив опис і склав реєстр усього наявного озброєння та інвентаря. Напевно, що на той час замок, принаймні щодо озброєння, перебував у наймогутнішому стані. У ньому було до 70-ти стаціонарних і пересувних гармат різних типів для настильної та мортирної стрільби, десятки центнерів пороху, понад три тисячі ядер, ручна зброя, регалії, і що цікаво, 718 бойових горнят, з яких виливались на ворога, що дерся по стінах замку, кип’ячена смола чи розплавлене олово. Замок мав значні запаси продовольства, господарської живності і угіддя. Йому були також підпорядковані практично всі населені пункти Марамороша від Хустщини до

24

Рахівщини включно, разом з митною управою краю. Ця велика мараморошська маєтність, як і раніше продається і передається за значні суми у середовищі трансільванської верхівки.

Кінець 17 століття врешті ознаменувався перемогою австрійської сторони у тривалому австро-турецькому протистоянні, хоч тоді відбулося чергове трансільванське антигабсбурзьке повстання під проводом молодого, 21-річного шляхтича Імре Текелі. Військові дії мали надзвичайно жорстокий характер. Воюючі сторони спалювали до тла цілі села. Підтримувані турками повстанці – куруци в 1678 р. витіснили австрійські війська з земель північної Угорщини включно із Закарпаттям і значної частини Словаччини. Турецький султан в свою чергу вбачаючи успішні дії повстанців надумав розширити свої володіння за рахунок західної Угорщини, що знаходилась під владою Габсбургів. В 1683 році 230-тисячна турецька армія підійшла до Відня і оточила місто. Але тут турки програли вирішальну битву (у якій також взяло участь і надало допомогу австрійській стороні з’єднання українського козацтва). Почалося витіснення турків з території Угорщини в т. ч. і Трансільванії. Згодом вони опинилися далеко за Дунаєм. Отримали поразку і війська курців керовані Імре Текелі. Частина їх перейшла на бік австрійців. І лише головний осередок і останній оплод куруців Мукачівський замок стримував облогу австрійських військ ще біля 3 років, з 1685 до 1688 року. Обороною замку керувала дружина Текелі у другому шлюбі (вдова по смерті Ференца I Ракоці) хоробра княгиня Ілона Зріні. В січні 1688 року оманним шляхом вдалося схилити оборонців до здачі замку і підписання капітуляції.

* * *

В 1690 році після смерті князя Михайла Апаффі та витіснення турків з території колишнього угорського королівства Трансільванське князівство практично припиняє своє існування. Мали місце кілька незначних і розрізнених антигабсбурзьких виступів як дворянства так і селянських верств з виразними антифеодальними рисами. Але загалом політична ситуація докорінно змінилась. Австрійська монархія святкувала перемогу. Угорщина після 160-річної турецької залежності відповідно із усім Закарпаттям і Трансільванією перейшли у володіння габсбурзької корони. У замки і міста прибувають австрійські гарнізони, які ведуть себе як завойовники з проявами свавілля і мародерства. В 1692 році імператор Леопольд I призначає головним марамороським жупаном графа Миколу Бетлена, до цього радника князя Апаффі. Значні маєтності краю продовжують належати спадкоємцям князя. В нових умовах Хустський замок поступово втрачає свою стратегічну роль і ставши тепер осередком австрійської влади звертає на себе антигабсбурзькі настрої невдоволених. Характерно, що у період австрійського утвердження в кін. XVII–поч. XVIII століть у краї активізується опришківський рух, який виник ще раніше як складова частина антифеодальної боротьби. З історичних джерел відомі прізвища опришківських ватажків Мараморошу та інших комітатів різних часів – Шугай, Орос, Бойко, Беца, Пискливий, Микуляк, що діяли по обидва боки Карпатських гір. А опришок Пинтя згодом стає героєм численних переказів, зокрема легенди про його спробу обстріляти і заволодіти неприступним Хустським замком з допомогою саморобної гармати.

Реальний стан замку після куруцьких війн на кінець XVII століття був досить негожим. Австрійський гарнізон – т. зв. вільна рота (“фрайкомпанія”) складався з ветеранів та інвалідів турецький війн зібраних з різних полків і нездатних до активної

25

воєнної служби. На озброєнні були застарілі мушкети. Гарнізону практично не видавалась належна платня і навіть не було продовольчого забезпечення. Ці “вояки” повинні були самі себе утримувати, шукати заробітку і засобів для існування. Інколи вони вдавались до жебракування, чи що гірше, до дрібного злодійства у господарствах місцевого населення. Зрозуміло, що при таких умовах говорити про належну службу і утримання замкової будівлі не приходилось. Недогляд складів спричинив якось вибух пороху, який суттєво зруйнував верхні забудови. Замок приходив у непридатність. На прохання коменданта барона Франца Вінера імператор Леопольд I в 1699 році дає розпорядження місцевій владі Марамороського комітату своїми силами відремонтувати Хустський замок. Іншими словами коштом населення Мараморошу. Мотивуючи це тим, що замок є вартовим доріг із Молдавії, Польщі та Трансільванії, - а тому ще зберігає своє важливе значення для комітату. П’ять тих самих коронних марамороських міст – Хуст, Вишково, Тячево, Довгополе і Сігет спочатку запротестували, бо поставки будматеріалу, робітників, самі роботи обходилися досить дорого для населення. Та все таки після “нагородження” цих міст новими гербами від імені імператора вони розпочали ремонт. Дарований Хусту герб мав таке зображення – дві схрещені сріблясті стріли, срібний півмісяць і дві золоті зорі на синьому тлі щита. Гербовим символом Вишкова був олень.

* * *

Ще не завершився ремонт, як старому Хустському замку судилося відіграти свою вагому роль вже востаннє і саме в останній антигабсбурзькій війні 1703-1711 років. Це було грандіозне повстання угорської шляхти, підтриманої широкими народними верствами, під проводом Ференца II Ракоці – сина Ілони Зріні від її першого шлюбу. Молодий амбітний шляхтич з династичного роду Ракоціїїв, як і свого часу його дід Дьєрдь II Ракоці плекав далекосяжні плани – не тільки визволення Угорщини від габсбурзького панування, а й здобуття польської корони. Знову у складній політичній комбінації він мав підтримку ряду держав і навіть зацікавленість з боку московського царя Петра I. З Галичини, де Ракоці змушений був переховуватись від австрійського переслідування за участь у антигабсбурзьких змовах, він прибуває на Закарпаття, регіон який став чи не головною ареною повстання, що переросло у справжню війну. Якщо біля с. Довге на Іршавщині в червні 1703 р. проавстрійському дворянському з’єднанню вдалося зненацька напасти і розбити повстанський табір, то згодом під Вілоком над Тисою повстанська армія здобуває першу перемогу і активізує боротьбу. Під шовковими знаменами зростаючої армії Ференца II Ракоці з гаслом “З Богом, за батьківщину і свободу” воюють знову представники різних верств і національностей. Але це гасло кожний сприймає по різному. Одні за звільнення від іноземної неволі, інші – від феодальної сваволі. Внутрішні суперечності мали суттєвий вплив на хід і завершення повстання. Особливе значення у цій війні мали Ужгородський, Мукачівський та Хустський замки. Мукачівський замок став однією із резиденцій Ференца ІІ Ракоці де здійснювався прийом іноземних послів. В Мукачеві запрацював великий пороховий завод, а також свій монетний двір де карбувалися бронзові, срібні і золоті гроші.

Солдати австрійського гарнізону Хустського замку, яким тривалий час не давали платню, в середині серпня 1703 року самі вбили коменданта і без бою здали замок повстанському загону. Про це своїм донесенням інформував самого Петра I російський посол у Відні П. Голіцин – “Ракоци через изменников фортецию Густ взял”. До куруцьких повстанців приєднувалися загони опришків. Існують перекази, що нібито

26

штурмом замку керував сам відважний ватажок Пинтя. Десятки добровольців з марамороських сіл і міст поповнювали ряди повстанських загонів. Популярне у народі повстання ширилось і дало змогу Ференцу II Ракоці зібрати понад 60-тисячну армію, в яку влилась значна кількість карпатських русинів. Згодом русинських повстанців Ракоці назвав “gens fidelissima” – найвірнішим народом, підкреслюючи цим їх сприяння повстанню і стійкість на відміну від деяких угорських магнатів, дворян і бойових з’єднань, які зраджували і Ракоція, і австрійського цісаря, переходячи з одного військового табору до іншого. Як і раніше повстанців називали куруцами, а австрійське військо і прихильників Габсбургів – лабанцями.

В лютому 1704 року австрійський гарнізон здає куруцам Мукачівський замок, а згодом капітулює і Ужгородський. В замках запрацювали мануфактури по виробництву пороху, зброї, амуніції для повстанців. Ракоці намагається суттєво підняти дисципліну в армії. Присікає мародерство, але разом з тим здійснює у населення відповідні реквізиції провіанту, тягла, реманенту для нужд військ. Присікаючи дизертирство наказує жупанам спорудити у кожному місті і селі шибениці для публічного покарання не тільки дезертирів, а й старост поселень, де переховувались такі. З допомогою французьких офіцерів був проведений вишкіл і організація артилерійських підрозділів. Особливу увагу Ракоці звернув на стан Хустського замку і Мараморошу загалом. Дає наказ чітко організувати видобуток і реалізацію солотвинської солі, що приносило значні прибутки повстанцям, швидко завершити необхідні ремонтні роботи в замку і налагодити у Хусті виробництво пороху. Це було здійснено і щомісячно тут вироблялось його до 4 центнерів. З огляду на традиційне кушнірсько-шевське ремісниче виробництво в Хусті була також створена мануфактура по виготовленню високоякісної кольорової шкіри та пошиття армійського взуття. Куруци дуже полюбляли чоботи із червоної і жовтої шкіри. Для забезпечення цього виробництва було заборонено вивіз сирої шкіри забитої худоби за межі Марамороша. Щодо боєздатності замку, то не дивлячись на проведені роботи, він втратив свою колишню могутність. В 1706 році за його мурами було лише 12 гармат старого типу. Разом з тим у Хустському замку відбувається велике зібрання воєнно-політичного куруцького керівництва і трансільванської знаті, де проголошується незалежність князівства від австрійської корони. Згодом таке ж рішення про детронізацію Габсбургів з угорського престолу в 1707 р. приймає і всеугорський Онодський сойм. Ференца II Ракоці проголошують правителем угорського королівства. Повстанська армія тим часом витіснила австрійські війська із значної території угорського королівства включно із словацькими землями. Ракоці навіть подумовував продовжити наступ до Моравії та Чехії. Проте, з 1708 року ситуація докорінно міняється і до 1711 року після наступу і ряду битв австрійським військам імператора Йосифа I вдається перемогти повстанців. Сприяли цьому дезертирство в стані Ракоці, зрада його офіцерів і генералів, перехід значної частини куруців на бік лабанців, спалах епідемії чуми, яка викошувала цілі села, виснаження і неспроможність населення терпіти постійні військові реквізиції. Після облоги капітулювали оборонці Ужгородського і Хустського замків. Врешті, після артобстрілу в червні 1711 року, відбулася здача оточеного Мукачівського замку – останнього оплоту повстанців. Ворогуючі сторони без згоди Ференца II Ракоці, який у Варшаві вів переговори з Петром І та послами ряду країн, ще в травні підписали мирну угоду в Сатмарі. Австрійська імперія знову підпорядкувала собі територію Закарпаття і Угорщини. (Ференц II Ракоці у вигнанні та нестатках помер у Туреччині в 1718 році, де була похована і його мати Ілона Зріні. В 1906 році їх прах з

27

великими почестями було перенесено і перепоховано в м. Кошиці у кафедральному соборі).

* * *

В травні 1711 року в Хустському замку знову з’являється австрійський гарнізон. Результати війни для краю були жахливі – суцільна руїна, голод, епідемія, велика смертність людей і падіж худоби. Належних коштів і матеріальних засобів населення вже не могло дати навіть для утримання замкового гарнізону. Для потреб замку влада спочатку виділила кошти у сумі 40 тисяч форінтів. Приблизно за таку ж суму замок разом з коронними містами був переданий новому управителю – Миколі Бетлену. Не оминуло населення Закарпаття і особливо учасників повстання покарання з боку австрійської влади. Репресивних заходів за імператорським наказом зазнали і хустяни. Тут в невеличкому місті було зруйновано багато їх будівель і відбулися арешти жителів прихильних до антигабсбурзьких дій. Австрійська влада створює великі латифундистські землеволодіння і передає їх новим власникам. Таким власником великих маєтностей у Марамороші став граф Телекі, а у комітаті Берег на Мукачівщині династія графів Шенборнів. У 18 столітті відбувається нова хвиля переселення на Закарпаття німецьких колоністів, в основному ремісничого люду.

Край поступово оговтувався від нанесених війною ран, та в 1717 році у Марамороші несподівано і вже востаннє з’являється кількатисячна татарська орда. Натворивши безчинств і грабунків в містах і селах Закарпаття ординці повертались додому. Напасти на Хустський замок вони не наважились. Помітивши їх, гарнізон здійснив кілька потужних гарматиних пострілів, в окрузі вдарили дзвони усіх церков. Злякавшись, орда з награбованим добром і величезним натовпом полонених невільників намагалась пройти лівим берегом Тиси і податись далі до своїх володінь. Марамороське народне ополчення кероване піджупаном Ладиславом Стойкою разом з військовим загоном замку наздогнали ординців. Завдали удару спочатку під Вишковом, а потім оточивши у вузькому гірському проході в заздалегідь підготовлену пастку, ополченці остаточно розбили татар, визволили бранців в основному підлітків і дівчат.

* * *

Із остаточним закріпленням австрійської влади в Угорщині з початку 18 століття на Закарпатті відбувається релігійна переорієнтація частини населення православного віросповідання – карпатських русинів і навіть деяких румунських громад. Ще в 1646 році у підавстрійському Ужгороді на зібранні 63 священників була проголошена церковна унія. Новій греко-католицькій церкві були гарантовані її специфічні східні обрядові права рівні з римо-католиками. Не маючи підтримки, яку православна церква мала раніше від трансільванських князів вона поступово до кінця XVIII століття втрачає свої позиції. З кінця 1717 року греко-католицизм поширюється у Марамороші і згодом усі карпатські русини стають вірниками уніатської церкви.

* * *

У 20-х роках 18 століття робляться спроби капітального ремонту Хустського замку, причому не тільки з допомогою населення Марамороша, а й інших комітатів. Але у виснаженого краю недостатньо для цього сил. Навіть забезпечення замку дровами, свічками, водою і продуктами виявилось непосильним для мешканців навколишніх

28

поселень. В 1723 році в силу неспроможності були звільнені від обов’язку поставки у замок півтисячі возів дров такі знесилені села як Нанково, Селище, Кошельово, Сокирниця, Крайниково, Данилово, Золотарьово, Олександрівка. Ця повинність була розділена на всі поселення Марамороша. В 30-х роках мали місце численні скарги до вищих властей і навіть імператора, а також загальний супротив населення Марамороша проти збільшення податків і силових реквізицій, до яких вдавався гарнізон Хустського замку.

В 1729 році після ряду неврожайних років у краї шириться чума. В 1742 році вона повторюється. Хвороби і голод викошують людей в селах і містах тисячами. Дійшло навіть до того, що сам головний марамороський жупан Йосип Бетлен у безпорадності і голодній скруті просить допомоги у своїх дворян, які в такому ж стані. А що вже було говорити про простий люд. Як не дивно, але саме в такий важкий для краю час у Мараморош переселяється значна кількість єврейського населення, в основному з польських володінь. З їх прибуттям пожвавлюється сектор торгівлі і дрібних ремесел. У подальшому в 19 ст. і на поч. 20 ст. вони склали в містах і селах своєрідний прошарок орендарів земель і луків, корчмарів, лихварів, заготівельників сільськогосподарської продукції і торгівців. Хоч була верства єврейських родин, які працювали на землі, в кустарно-ремісничому виробництві, а також як наймана робоча сила у заможних родин.

* * *

В липні 1748 року над Хустом пронеслась сильна буря, яка зірвала дахи з усіх будівель замку. Імператриця Марія-Терезія (1740-1780) видала наказ про невідкладний ремонт замку, що і було зроблено. Але загалом стан будівлі був незадовільний і в 1749 році влада приймає рішення про втрату замком стратегічного значення. Частина озброєння та амуніції відвозиться в Кошиці. Будівля замку використовується переважно як пороховий склад. Комендантські обов’язки виконує полковник Ветешші.

В 1755 році комендантом нечисленного австрійського гарнізону, а точніше вже військової сторожі, призначається капітан Петро Горват (П’єр Герветс). Офіцер французького походження став останнім комендантом замку – цього давнього силового символу Марамороша. Символічно і те, що одинадцятирічний завершальний період служби коменданта обірвався його смертю разом із кінцем самого замку від природної стихії.

3 липня 1766 року, а саме на третій день після смерті коменданта, під час сильного буревію кілька блискавок вдарили в різні частини замку. Спалили до тла дзвонарів, які несамовито били в дзвони, ніби намагаючись розігнати чорні хмари. Одна з блискавок влучила у вежу заповнену порохом. Неймовірної сили вибух і суцільна пожежа практично вщент зруйнували серединну будову замку. Мов після виверження вулкану стовп чорного диму піднімався над камінними руїнами, де ще вчора високі стіни і вежі радували око і викликали захоплення.

Майбутній австрійський імператор Йосиф II за наказом матері імператриці Марії-Терезії в 1773 році приїхав в Хуст і здійснивши огляд замку (точніше того, що від нього залишилось) дійшов висновку про його повну непридатність. Коштів для повного відновлення будівлі та й вочевидь такої потреби вже не було. Мізерні залишки вцілілого спорядження і гарнізону було переведено до Мукачева. А обезлюднена і зруйнована будова швидко занепадала.

29

В 1779 році після ще одного буревію, який звалив залишки вежі, влада дозволила розбирати каміння для міських забудов, зокрема для зведення католицького храму. До нової церкви було перенесено із замку вцілілі дзвін і вежовий годинник.

Так маленьке містечко під Замковою горою Хуст втратило свого кам’яного володаря і охоронця. Не одне покоління хустин, і не тільки хустин, при наближенні ворогів знаходило порятунок за його високими і товстими мурами.

* * *

За часів цісарювання Марії-Терезії та її сина Йосифа II (1780-1790) відбувається деяке послаблення запроваджених раніше жорстких кріпосницьких порядків. З метою збереження імперії, яка представляла собою суміш великих і малих народів, та покращення соціально-економічного становища занедбаних територій були проведені деякі ліберальні реформи. Для Закарпаття вони мали особливу актуальність, бо це був край зубожілого і темного селянства та неконтрольованого засилля дворянства. Хронічний голод, хвороби, вимираючі села вимагали від влади рішучих дій. Реформи наштовхнулися на опір дворянства. І якщо Марія-Терезія була дещо обережніша, то Йосиф II діяв радикальніше. Урбаріальна реформа згідно маніфесту імператриці 1767 року була спрямована на упорядкування відносин між кріпосним селянством і феодальним дворянством, здійснення реєстру землі, обмеження панщини, поборів і повинностей. В Марамороші урбарій був запроваджений у 1772 році. Але проводили його місцеві чиновники і землевласники, звичайно ж на свою користь. І хоч згодом Йосиф II скасував саме поняття кріпак і дійсно селянство отримало цілий ряд до цього небачених вольностей, реформа по суті не відмінила кріпацтво в абсолюті, а лише обмежила сваволю дворянства. Урбарій хоч і встановлював розмір селянських земельних наділів, але фактично було дозволено дробити їх. Для закарпатських селян наділ (телек) становив в середньому біля 20 хольдів поля і 10 хольдів луків (1 хольд – приблизно 0,5 га). Мало хто володів такою площею землі. Здебільшого залежне селянство мало половину, четвертину а то й восьму частину телека. Ті хто мав ще менше чи взагалі безземельні зараховувалися до найубогішої соціальної верстви – желярів.

Разом з тим реформістські кроки, які були зроблені владою у сфері освіти, судочинства, міжетнічних і міжконфесійних стосунків, адміністративного поділу мали прогресивне значення. Незважаючи на невдоволення угорського дворянства і чиновництва, цісар в 1784 році проголосив німецьку мову офіційною замість латинської, яку вважав мертвою, а угорську недосконалою. Влада зрівняла у правах усі конфесії, а до державної і військової служби, навчання в університетах отримали доступ представники усіх віросповідань. Були також скасовані необмежені права монастирів.

І хоч більшість цих нововведень невиданих для абсолютистської Європи згодом було згорнуто, вони залишили по собі вдячні спогади карпатських русинів.

У XVIII столітті на Закарпатті відбувається поширення нових сільськогосподарських культур – кукурудзи, картоплі, які в подальшому стають чи не основним продуктом харчування селянства. В південних низинних районах, після відміни заборони, розпочалось вирощування тютюну. Влада ініціювала низку господарських нововведень.

Позитивне значення мала і шкільна реформа, яка передбачала обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 12 років. Початкове шкільництво здійснювалось зростаючою у Закарпатті мережею парафіяльних, а згодом і державних шкіл. В 1766 році

30

в Хусті також відкривається церковно-парафіяльна школа. Вагому роль та ініціативу в освітньому процесі відіграв пристрасний русинський культурно-освітній діяч, супротивник мадяризації русинів краю, послідовний захисник рідної мови, культури, поборник поширення грамотності серед простого народу, видавець книг і підручників, єпископ греко-католицької Мукачівської єпархії Андрій Бачинський (1732-1809). В 1771 році імператриця Марія Терезія приймає рішення про створення оновленої мукачівської греко-католицької єпархії. Її указ підкріплюється буллою Папи Римського про канонізацію єпархії, яка до цього не була самостійною і кананізованою а перебувала у повній залежності від Егерського католицького єпископа. Указ звільнив русинське духовенство від всевладдя латинських ієрархів. Незалежна і самостійна мукачівська єпархія з 1773 року очолювана єпископом Бачинським, стала тією суспільною інституцією, котра зберегла релігійну і національну самобутність русинів Закарпаття. Вочевидь ліберальні зрушення в освітній сфері посприяли згодом появі плеяди видатних вчених, вихідців із Закарпаття. Після здобуття високофахової освіти у Віденському і Львівському університетах дехто з них емігрував до Російської імперії і зробив фундаментальний внесок у розвиток академічної науки. В ряду таких визначних діячів науки і вищої школи як М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, А. Дудрович, Ю. Гуца-Венелін та інші, був також уродженець Хуста Іван Орлай (1770-1829). Він став дійсним членом Російської медико-хірургічної академії, доктором Кенігсберзького, Дерптського університетів, почесним членом кількох європейських наукових товариств. З 1821 року служив ректором Ніжинської гімназії вищих наук, а з 1828 року ректором Рішельєвського ліцею в Одесі. Невдячне царське чиновництво не сприймало ліберально-демократичних поглядів цих вчених, ставилось до них підозріло і негативно, вважаючи їх чужинцями.

Не кращим чином сприймалась у першій половині 19 ст. в Закарпатті діяльність видатних просвітителів краю Михайла Лучкая (1789-1843) та Олександра Духновича (1803-1865). В умовах наростаючої мадяризації русинського населення ці «народні будителі» зазнавали цькування та утисків з боку угорських діячів і чиновників. Загалом післяреформістський період з кінця XVIII ст. характеризується різким погіршенням становища залежних верств русинського населення, посиленням соціального і національного гноблення і ліквідацією попередніх надбань, особливо в освітньо-культурній сфері.

* * *

В першій половині 19 ст. на Закарпатті починає зароджуватися капіталістичний

уклад, хоч рамки феодалізму стримують його. Цей регіон австрійської імперії, де безправні карпатські русини знаходилися в руках угорських феодалів і чиновників, був патріархально відсталим і чи не найубогішим в Європі. Від національного гніту і соціального визиску страждало безземельне та малоземельне населення, в першу чергу гірських районів. Згубними для краю були неврожайні роки на малопродуктивних землях, значних збитків завдавали повені. Так для Марамороша і Хустщини особливо жертовними від голоду були 1785-87 та 1845-47 роки. Найбільші і найруйнівніші повені були зафіксовані у краї в 1675 р. (тоді північна частина Вишкова була повністю змита водою) та у 1845 р.

31

Революція 1848-49 років в Австрійській імперії остаточно покінчила із залишками феодально-кріпосницької залежності селян. Відмічалося незначне суспільне пожвавлення у середовищі русинів Закарпаття, політичні і культурні інтереси якого відстоював Адольф Добрянський (1817-1901) – енергійний громадський діяч і публіцист русофільської орієнтації. Угорський національно-патріотичний вибух був погашений Віднем з допомогою 100-тисячної експедиційної російської царської армії під командуванням генерала Паскевича.

Політичне розходження між угорськими та австрійськими панівними верствами в травні 1867 році було улагоджено т.з. «вирівнянням» і утворенням дуалістичної Австро-Угорської імперії. Цісар Австрії Франц Йосиф I (1848-1916) став також королем Угорщини. Визнання рівності корон двох державних суб’єктів та посилення угорської влади в межах бувшого королівства, ще більше розмежувало русинів-українців по обидва боки Карпат, оскільки вони опинилися у двох окремих територіально-політичних частинах імперії.

Занедбана соціальна сфера, хвороби, безземелля, залежність від лихварів, торгашів і шинкарів, зубожіння, споювання і практично повна неписемність закарпатських русинів, особливо верховинського масиву, поєднувалась з їх тотальною мадяризацією, яка здійснювалась угорською владою через і так не густу сітку початкових шкіл. Влада вдавалась і до релігійного важелю, спонукаючи і заохочуючи до процесу мадяризації священників греко-католицької церкви краю.

З кінця XIX століття сотні тисяч русинів-українців по обидва боки Карпат, у пошуках кращої долі емігрують за океан, на американський континент, з надією на заробіток і по поверненню придбання клаптика землі. Багато з них назавжди залишили свою знедолену батьківщину.

Страшну картину занепаду закарпатського села показав у своєму Меморандумі “Економічне становище руських селян в Угорщині” австро-угорський високопосадовець Міністерства сільського господарства Едмунд Еган. Після своєї тривалої “Верховинської акції” (щодо Хустщини згадувалось село Нижній Бистрий) він привернув увагу уряду до безвихідного становища селянства, яке опинилося на краю вимирання вказуючи, що “русинське питання є на сьогодні питанням шлунку”. Це заступництво чесного державного службовця коштувало йому життя. У вересні 1901 р. Е. Егана підступно застрелили під Ужгородом ті, кому він став на заваді.

* * *

У XIX столітті два містечка Хустщини – Хуст і Вишково входили у число офіційно

визнаних 21 міста і містечка 4 комітатів Закарпаття. По сучасним міркам це були досить малочисельні населені пункти. У 2 половині 18 ст. в Хусті ще працювали пороховий завод і невелика паперова фабрика а точніше мануфактури. Поряд з дрібним ремісничим виробництвом швидко розвивався торговий сектор, однак більшість населення цих містечок займалися сільським господарством.

В 1839 р. у Хусті проживало всього біля 3200 чоловік, за конфесійною приналежністю: 1953 греко-католики, 640 римокатолики, 370 реформати, решта інших віросповідань. У Вишкові на той час налічувалося біля 2300 мешканців: 1347 реформатів, 864 греко-католики, 72 римо-католики і т. д. В маленьких і малочисельних селах Хустщини русинське населення було в основному греко-католицького віросповідання.

32

На кінець століття в Хусті налічувалось біля 1640 будинків і 8620 жителів. З них 4161 русин, 3002 угорці, 942 німці та інші. У Вишкові було до 1140 будинків з населенням чотири з половиною тисячі чоловік: 3430 угорців, 745 русинів, 256 німців. Більшість населення було неписьменним. У другій половині 19 ст. на Хустщині здійснюється інтенсивна закладка садів. Садівництво приносить непогані прибутки їх власникам. В 1860 р. у Вишкові була відкрита державна школа садівництва. Згодом тут було створене кооперативне товариство по збуту фруктової продукції. В 1883 році в Хусті було відкрито першу державну початкову школу в ході реалізації закону від 1868 р. про обов’язкове початкове навчання.

На початку XX століття Хуст перетворюється у відомий в карпатському регіоні духовний, ремісничий, торговий осередок (щорічно тут проводився великий 10-денний ярмарок, де основним товаром була велика рогата худоба, яку переганяли сюди з Галичини, Буковини, а також вівці, хутро, зерно, посуд і предмети вжитку). У маленькому місті, чисельність населення якого ледь сягнула 10 тисяч чоловік, було до 300 ремісників різних спеціальностей. Поряд із кустарно-ремісничим виробництвом починають працювати перші підприємства – меблеве і цегельно-черепичне. Суттєвий вплив на розвиток міста, Хустщини і загалом Марамороша справило будівництво і пуск через регіон залізничного сполучення. В 1887 році в Хусті через р. Ріка споруджується залізнодорожній міст, станція і залізницю через Хустщину, Тячівщину протягують до Сігета, далі через Рахів і Ясінський тунельний перевал в Галичину. Давній “соляний шлях” отримав нове транспортне сполучення. Але головним призначенням залізниці було забезпечення вивозу лісоматеріалів в ході інтенсивної лісорозробки у краї.

Повал лісу і лісосплав набув розмаху з 18 століття, хоч його сплав здійснювався значно раніше. Деякі дослідники вказують на згадки у середньовічних джерелах про т. зв. “соляні човни”, якими Тисою транспортувалась сіль від копалень Марамороша до Дунаю і далі в європейські країни. Вважається, що це були скріплені плоти з дерев’яними контейнерами для солі. Плоти були разовими і в кінці транспортування їх використовували як лісопильний матеріал. Є також згадки, що для забезпечення регулярного сплаву ще в кінці 13 ст. в Закарпатті будують першу водозбірну греблю. В XVIII ст. у верхів’ях карпатських річок робилися каскади таких водозбірних загат. Особливо це стосувалося верхів Тиси і річок її басейну – Тереблі, Тересви. Зібравши достатню кількість річкової води і підготувавши дерев’яні плоти – «бокори», їх спускали вниз течією. Значна частина населення краю була задіяна на перевезенні солі, на лісорозробках та сплаві лісу. Перевізники кінної тяги, лісоруби, плотогони були практично у кожному місті і селі Марамороша. Лише у Вишкові в кінці XVIII ст. було 104 перевізника, що утримували понад 400 коней та 53 плотогона. В Хусті нараховувалось біля сотні плотогонів. Повз місто, Тисою і Рікою чередою пропливали плоти керовані відважними керманичами-бокорашами. Поряд із плотами для транспортування солі виготовлялися і застосовувалися великі дерев’яні баржі. Так, в середині XIX ст. на Тисі діяло близько 40-ка барж. Сіль з копалень доставлялась підводами на прибережні склади Бичкова, Солотвина, Буштина, Вілока, і далі плотами та баржами відправлялась в угорські міста Токай, Солнок, Сегед під супроводом охорони солдат і державних інспекторів.

Найінтенсивніше сплави лісу, як плотами так і розсипом, здійснювалися навесні та початку літа, бо для цього було достатньо як дерева, заготовленого восени-взимку, так і води. Щоправда, річка Ріка, єдина з річок регіону, яка не мала у своєму басейні жодної

33

водозбірної греблі, а тому використовувалась залежно від опадів і пори року. Лісосплав був небезпечною справою, вимагав належного утримання річок і усіх допоміжних споруд, берегових дерев’яних стінок на поворотах русла, розчистки річища від острівних наносів і т.п. Виключно водним шляхом велика кількість хвойного лісу, що рубався у гірських верхів’ях річок транспортувався до 20-х років XX століття. Паралельно для прискореного вивозу деревини задіюється залізниця, в т.ч. вузькоколійна мережа, закладка якої до місць вирубки лісів розпочалась ще за австро-угорського періоду і продовжувалась у 20-30-х роках за чехословацького. На Хустщині першу невелику вузькоколійку спочатку проклали до ближніх лісових угідь між Хустом і Боронявою. Залізницю розібрали коли ліс було повністю знято, а землі відведені під садівництво, глиняний кар’єр, городництво. Тривалий час вузькоколійка діяла вздовж долини правим берегом річки Ріка до нижнього складу у Хусті, а також біля с. Нижній Бистрий в урочищі Широке. Демонтаж цих залізниць відбувся вже за радянської доби всередині 60-х років з переходом на автотракторне транспортування деревини. Сплав лісу р. Рікою та р. Тереблею припинився у зв’язку з початком будівництва у 1950 році – Теребля-Ріцької ГЕС. Найдовше у Закарпатті, десь до кінця 50-х років, сплавлявся ліс Білою Тисою на Рахівщині.

Слід зауважити, що залісненість території краю зазнала суттєвих змін. Так, ще на початку XX століття низина довкола Хуста та інших сіл Марамороша була покрита дубовим рідколіссям, а між Хустом і найближчим селом Іза був ще добротний ліс.

* * *

В кінці 19 і особливо на початку XX століття у краї починається відродження та активізація православ’я з певною орієнтацією на Росію. Це була своєрідна релігійна реакція на суспільно-економічне становище та політику суцільної мадяризації русинського населення яка здійснювалась угорською владою. Одним із перших представників, що започаткували антимадярський православний рух був суспільно-культурний діяч русофільського спрямування священик Іван Раковський (1815-1885). Відійшовши від активної громадської діяльності, останній період свого життя служив священиком в с. Іза, де і похований. Ідеї великоросійського месіанізму і православ’я, які прищеплював Раковський прихожанам, знайшли придатне середовище. Згодом гучний резонанс, що вийшов за межі краю, викликали мараморош-сігетські судові процеси, які відбулися в 1904, в 1906, 1913-14 роках в м. Сігет. Вірників ряду сіл і міст Марамороша, зокрема з с. Ізи, що перейшли з греко-католицизму до православної віри, офіційна влада звинуватила у державній зраді (оскільки перехід до православ’я і поширення панросійського впливу у той час вважався антидержавним). Кілька десятків православних вірників, в т.ч. священика Олексія Кабалюка (1877-1947), на останньому процесі було засуджено до ув’язнення та штрафів за розповсюдження російських релігійних книг та газет москвофільського спрямування.

* * *

Вагомі зрушення для краю принесла Перша світова війна. Хустщина і загалом Мараморош у початковому періоді війни стали прифронтовою зоною. Восени 1914 року російським військам в результаті їх успішного наступу в Галичині та Буковині вдалося вийти на Карпатський хребет, а передовим частинам навіть дещо проникнути у Закарпаття. Хуст став містом, де розмістилися австро-угорські воєнні штаби, лазарети.

34

Біля міста на східному масиві від Замкової гори, в урочищі “Діброва” (сьогодні від діброви залишилася тільки назва) був розбитий великий мобілізаційно-навчальний табір і військові склади. Тут укомплектовані підрозділи проходили військово-польовий вишкіл, екіпірування та відправку на фронт. Жертвам першої світової в цьому урочищі згодом був поставлений пам’ятник – гостроконечний, чотиригранний бетонний обеліск, який зберігся до наших днів, щоправда у запущеному стані. А в місті у той час перебував табір військовополонених, в основному 3-ї і 8-ї російських армій, що наступали в межах Гуцульщини і Мараморошу. Померлим від хвороб та поранень, полоненим цього табору, в 1915 р. хустяни з милосердних мотивів поставили під Замковою горою скромний пам’ятник – камінну піраміду з хрестом. До закінчення війни через Хуст, як етапне місто, проходили на фронт австрійські, німецькі, угорські та інші військові формування.

* * *

Восени 1918 року після розвалу Австро-Угорської імперії в багатьох містах Закарпаття виникають “Народні ради” як форми політичної самоорганізації русинського населення з наміром вирішити свою подальшу долю і приналежність. Більшість рад зайняла проукраїнську позицію. А на початку січня 1919 року Ясінська народна рада навіть проголосила створення Гуцульської республіки та налагодила стосунки з керівництвом Західно-Української народної республіки (ЗУНР). Тут виник українсько-румунський військовий конфлікт за місто Сігет.

З ініціативи українофільських сил Марамороша і лідерів українського політичного руху братів Юлія і Михайла Бращайків було вирішено провести загальні збори угорських русинів Закарпаття, на яких вирішити питання державної приналежності краю. Ситуація вимагала цього, бо східний Мараморош вже був окупований румунськими військами. Енергійна діяльність чеських політичних діячів професора Томи Масарика і його помічника Едварда Бенеша, при підтримці країн Антанти, увінчалась успіхом. Була створена нова європейська держава Чехословаччина і її війська були введені в Ужгород.

Народні ради Закарпаття провели відповідну роботу серед населення і 21 січня 1919 р., не дивлячись на значні транспортні труднощі, 420 делегатів зібрались у Хусті на Всенародні збори. За квотою один делегат від тисячі мешканців своїх посланців делегували жителі 175 населених пунктів Закарпаття. Загалом на засіданні цих зборів взяло участь біля 1200 чоловік.

Зранку, того дня, у Хустському Свято-Вознесенському греко-католицькому храмі на богослужінні разом з делегатами помолились сотні хустян, було освячено прапор з’їзду. Після цього під синьо-жовтими прапорами і хоругвами, співаючи релігійні та народні пісні процесія рушила до горожанської школи. Тут вже точилися гарячі дискусії. Біля 12 години у великому гімнастичному залі школи Юлій Бращайко відкрив збори. Головуючим був обраний Михайло Бращайко, який поставив головне питання щодо майбутньої приналежності краю. Делегати Всенародних зборів угорських русинів одностайно висловили прагнення – «до України!», відхиливши угорський закон №10, що визначав т.зв. автономну «Руську країну» в кордонах Угорської держави. Це була перша всезакарпатська політично організована акція, яка після багатовікового іноземного панування у краї, засвідчила волевиявлення русинів-українців. Резолюція народних зборів, що мала 7 пунктів, зафіксувала рішення – з’єднати комітати на південь від Карпат де проживали русини з Соборною Україною.

35

* * * Однак хід подій був іншим. Невирішеність українського питання, ліквідація ЗУНР

та повоєнний територіальний перерозподіл згідно рішень Паризької мирної конференції визначив місце Закарпаття на основі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 року, а саме приєднанням краю до Чехословаччини. До такого висновку даній ситуації дійшли всі Народні ради, ще в травні 1919 р. об’єднавшись в Центральну Народну руську раду, одностайно застерігаючи автономні засади для Закарпаття у новій державі. Про це рішення посланці краю просили Прагу, а також були повідомлені великі держави на Паризькій конференції.

Після короткої і невдалої спроби угорських комуністів на чолі з Белою Куном встановити радянську владу в Угорщині і у південній частині Закарпаття навесні 1919 року, Мараморош включно із Хустом окупували румунські війська. Після їх виведення в 1920 році в Хуст і східне Закарпаття прибувають чехословацькі війська і адміністративні органи, які реалізували приєднання цієї території до Чехословаччини. Значна південна, лівобережна частина комітату Мараморош з містом Сігет відійшли до Румунії. Хуст таким чином став головним містом Марамороша в межах чехословацької держави. В 1928 р. після адміністративної реформи у Чехословацькій республіці комітатний поділ території Закарпаття був ліквідований і замінений округами. Але східний масив краю зберіг серед населення свою традиційну історичну назву – Мараморош.

Згідно пунктів 10-13 Сен-Жерменського договору дійсно передбачався автономний статус Підкарпатської Русі (таку назву отримало Закарпаття), але це не було виконано. З цього приводу вже в 1921 році подав у відставку перший губернатор краю Григорій Жаткович. Послідуючі постаті на цій посаді - А.Бескид та К.Грабар були суто “ляльковими губернаторами”, власне яких і потребувала чеська влада, оскільки реальним керівником Підкарпатської Русі був призначений Прагою земський президент краю, запеклий українофоб Антоній Розсипал.

Разом з тим ліберально-демократичний режим чехословацької держави загалом сприяв певним позитивним змінам у краї, хоч домінуюче становище чехословацького чиновництва і урядовців було в усіх важливих сферах суспільного життя і особливо щодо використання основних природних багатств краю. Підкарпатська Русь сприймалась перш за все, як сировинна база для чехословацької промисловості і ринок збуту чеських товарів. Показовим у цьому плані є факт, що прибравши до своїх рук солотвинські соляні шахти чехословацька держава не встановила на місці видобутку соледробильні млини, а вивозила сіль за сотні кілометрів аж у Моравію, де її дробили, пакували і значно дорожче продавали у т.ч. і в Підкарпатській Русі.

І все ж Закарпаття змінюється. Порівняно із попереднім австро-угорським періодом вочевидь відбувається покращення в соціально-економічній і особливо в освітньо-культурній сферах. Для багатьох міст характерним став будівельний бум, зокрема для центра краю – Ужгорода. Не дивлячись на проведену чеською владою земельну реформу в ході якої були ліквідовані латифундії колишніх угорських і австрійських великих землевласників, селяни за викуп отримували далеко не кращі наділи землі. Разом з тим виникає верства відносно заможного селянства – “газдів” за явного соціального розшарування населення. Загалом для більшості краян, особливо того ж гірського масиву, наявними були злиденність і голодне існування багатьох сімей.

Певного розвитку зазнає місто Хуст. Якщо напередодні першої світової війни у місті було біля 10 тис. чоловік, то в 1937 р. понад 20 тисяч. В 1930 р. згідно статистичних

36

даних у місті проживало 9373 русинів-українців, 1505 чехів і словаків, 4724 євреї, 1441 угорець, 744 німців та мешканців інших національностей. Місто зростало. Будуються адміністративні, освітні, житлові, військові об’єкти, які і сьогодні вирізняються своєю капітальністю. Належною була вимогливість щодо благоустрою і господарського стану краю. Лише з 1927 по 1937 рік в Хусті було зведено понад 800 будівельних об’єктів. В 1921 році в місті відкривається державна гімназія (у змішаному мовному режимі), яка в 1934 році отримала нове велике приміщення у збудованому житловому комплексі, який і сьогодні називають “чеським містечком”. Тут в основному мешкало чехословацьке чиновництво і службовці залізниці. Оригінальні житлові приміщення цього комплексу були спроектовані творчою групою празьких архітекторів-функціоналістів під керівництвом Й.Фрайвальда з урахуванням стилістичних особливостей місцевої народної архітектури. У місті також діяли горожанська (неповна середня) та кілька початкових (народних) шкіл, будинок культурного дозвілля “Слов’янський дім” з кінозалом, офіцерський клуб, казино інші розважальні заклади.

Упорядковуються дороги, мости, береги річок. Зростає автопарк, державні лінії автобусного сполучення зв’язують Хуст навіть з найвіддаленішими селами Верховини. Цікаво, що міська влада не спромоглася на заборону такого екзотичного і патріархального виду транспорту як пасажирські кінні повозки – фіакри. Скромний заробіток фіакристів був чи не єдиним засобом існування кількох десятків хустських багатодітних сімей, в основному єврейських. Не дивлячись на суттєві зрушення соціально-економічного характеру, залишався великий прошарок населення особливо безробітного у містах і малоземельного на селі, що терпів нестатки.

Економічне пожвавлення в кінці 20 років було пов’язане з лісовою галуззю, що була найбільш прибутковою для держави. Хуст став міжнародною оптовою біржою по реалізації деревини і пиломатеріалів. Тут проводились солідні виставки дерева Буштинською і Рахівською державними лісогосподарськими дирекціями, а закупівельники з різних країн і фірм вели жваві торги і перепродаж лісоматеріалів. Економічна криза 30-х років припинила цю традицію.

В місті був розміщений чеський гарнізон – 45-й піхотний полк (який називали “румунським” через близькість до румунського кордону), підрозділи жандармерії, біля с. Крива на правому березі Тиси стояла невелика інженерно-саперна частина.

Хуст у регіоні відзначався підвищеною активністю громадсько-політичних, молодіжних, культурно-освітніх організацій. Тут діяло понад 10 місцевих осередків чи секретаріатів політичних партій різних орієнтацій – аграрних, автономістських, національного та інтернаціонального забарвлення, зокрема соціал-демократична і комуністична. Партії, що прагнули до ревізії повоєнного сен-жерменського рішення, мали політичну підтримку і нелегальні фінансові дотації з боку Угорщини.

В 1931 р. в місті відбувся страйк будівельників – упорядників каналу Хустеця, який закінчився кривавою сутичкою з жандармерією і смертю робітника. В 1932 році в Хусті та інших містах прокотилися демонстрації безробітних. У вересні 1933 року у місті відбувся краєвий селянський з’їзд, а у квітні 1934 р. міжокружна антифашиська конференція.

Плідною була діяльність Хустської філії крайової “Просвіти”, при якій діяли українські читальні та аматорські художні колективи. Завдяки активній творчій діяльності братів Юрія та Євгена Шерегіїв з драматичного просвітянського гуртка був створений згодом в кінці 30-х років український професійний театр “Нова сцена”.

37

З 1922 року в Хусті діяв відділ українського “Пласту”, який сприяв патріотичному, моральному та фізичному вихованню молоді. Загалом просвітянський та пластовий рухи стали потужним засобом формування української національної свідомості серед широких верств населення. Особливо це було актуальним в умовах протистояння двох суспільно-політичних та освітньо-культурологічних таборів краю – українофільського та русофільського, які відповідно підтримувалися представниками української та російської еміграції, що прибули в Чехословаччину. Русофіли створили своє просвітянське товариство ім. Духновича та інші культурологічні установи, мали підтримку кількох дрібних партій.

Досить ліберальною в 20-30-х роках у краї була релігійна атмосфера. Чехословацьке законодавство ставило у рівні правові умови усі релігійні конфесії. Офіційне визнання православної церкви поряд з іншими зумовило швидке кількісне зростання громад цієї конфесії, будівництво храмів, заснування монастирів та інших релігійних закладів. Щоправда, процес православізації місцевих громад не завжди проходив гладко оскільки він стосувався маєтностей і земель, які належали греко-католицькій церкві. Мали місце і випадки відповідного “впливу” на греко-католицьких священників з боку активістів православного руху. Не обійшлося і без внутрішнього напруження в стані відродженої православної церкви краю щодо її підпорядкування. Оформилося два угрупування духовенства і громад. Одна частина православних вірників (дещо більша) визнавала юрисдикцію Патріархату Сербської православної церкви, а інша, зорієнтована на голову чеської православної общини у Празі архімандрита Савватія – Константинопольського Патріархату. В історію Закарпатської православної церкви міжвоєнного періоду це явище увійшло як “Савватіївський розкол”. На Хустщині і загалом у краї лідером православізації був о. Алексій (Кабалюк) з ініціативи якого в 20-х роках відкривається низка церков, чоловічих та жіночих монастирів. У 1927 р. в Хусті утворюється велика православна громада і досить швидко, через рік, була зведена її церква (на вул. Керамічній), яку о. Алексій освятив і став її першим настоятелем.

Загалом в кінці 30-х років у Закарпатті нараховувалось 410 тисяч греко-католиків та понад 150 тисяч чол. православного віросповідання. Вірники угорської та німецької національностей були здебільшого римо-католиками та реформатами. Чисельною була також єврейська релігійна громада.

Більш-менш виразно хоч в окремих випадках умовно, середовище русинів-українців, а точніше їх світську і духовну інтелігенцію – політичних діячів, освітян, священників можна було віднести до русофільської, русинофільської та українофільської орієнтації. Звичайно, що була певна частина представників угорської (яких називали мядяронами) та чеської орієнтації. Чеський уряд не визначився у преференції до якогось табору і по суті цілісної національної політики у Підкарпатській Русі не існувало. Хоч врешті офіційна влада дещо більше схилилася на бік русофілів. Така невизначеність породжувала непорозуміння в масах, баламутство в головах, неоднозначність у мовному режимі. Українську основу мав т.зв. народницький (чи-то народовецький) освітньо-культурний рух, акції і з’їзди якого під егідою “Просвіти” і освітян-українофілів проводились на противагу русофільським заходам. Проукраїнський просвітянський народницький рух був наймасовішим серед інших суспільно-культурних рухів. В релігійному плані православний рух спочатку дотримувався російської орієнтації, а згодом в результаті внутрішнього розколу його позиції дещо ослабли. Серед греко-католиків були прихильники практично усіх орієнтацій – русофільської,

38

русинофільської, українофільської. Старше покоління священників, яке отримало освіту ще за угорських часів, залишалося переважно мадяронами. Разом з тим за чехословацького періоду у середовищі греко-католицької церкви зростала кількість священників та вірників проукраїнської орієнтації. Напевно невипадковим було призначення Ватиканом, у листопаді 1938 року, в складний для Закарпаття час територіального перерозподілу, апостольським адміністратором греко-католицької церкви краю в Хуст єпископа Деонізія Няраді – відвертого прихильника української ідеї.

Що стосується багатьох політичних діячів русофільської орієнтації, то вони злились з проугорським рухом. Угро-русизм набрав одіозного характеру і такий дивний “патріотизм” кінець кінцем зійшов на проугорський колабораціонізм.

* * * Тривожною для Чехословаччини і Закарпаття була осінь 1938 року. Події, які

відбулися в кінці 1938 і на початку 1939 року у краї стали яскравою і водночас трагічною сторінкою української історії новітнього часу. Після Мюнхенської конференції керівників західноєвропейських держав у вересні 1938 року почався розвал Чехословацької республіки. Це була багатоходова акція фашистської Німеччини щодо роздроблення Чехословаччини і врешті ліквідації її. Закарпаття було задіяно у цьому драматичному європейському дійстві. А Хуст став головним політичним осередком краю у той час.

Після того, як від Чехословаччини було відібрано на користь Німеччини Судетську область, а саму державу перетворено на федерацію, Підкарпатська Русь нарешті стала автономним утворенням з центром в Ужгороді. 11 жовтня 1938 року був сформований перший автономний уряд краю на чолі з політиком проугорської орієнтації Андрієм Бровдієм. Однак чеська центральна влада швидко переконалась у антидержвній діяльності цього діяча і 26 жовтня його як угорського платного агента було заарештовано. Новим прем’єром був призначений Августин Волошин (1874-1945). Провідний громадсько-політичний діяч проукраїнської орієнтації, фундатор “Просвіти”, педагог, журналіст, теолог був надзвичайно авторитетною постаттю серед русинів-українців Закарпаття.

Гостра політична криза в Чехословаччині мала продовження.. Свої претензії до Чехословаччини виставила підтримувана Німеччиною Угорщина і на її користь рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року було передано південно-західну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів, Берегово. Німеччина створила ілюзію вирішення проблеми. Автономний уряд Підкарпатської Русі, державні установи, заклади, військові частини повинні були терміново до 10 листопада залишити Ужгород. Евакуація супроводжувалась акціями нападу на українські заклади і навіть побиттям українських діячів проугорськими терористичними групами.

Автономний уряд переїхав до Хуста. Сюди різними транспортними засобами і двома автоколонами, щонайменше по півсотні кожна, 3-х тонних військових вантажівок “Татра”, перевозили майно установ і закладів, цивільне населення і демобілізованих з чеського війська. Оскільки головна автомагістраль Ужгород-Мукачів-Хуст була заблокована, перевезення здійснювалось розмитою від осінніх дощів і слабопрохідною дорогою через Перечин–Сваляву–Довге–Липчу. За лічені тижні кінця 1938 року населення Хуста, яке до цього сягнуло за 20 тисяч, більше ніж подвоїлось. Відчувався гострий брак житла, приміщень для установ, представництв, організацій. Розпочався активний державотворчий процес в автономному утворенні, яке стали називати

39

Карпатською Україною. Такого бурхливого і динамічного життя за лічені місяці автономного статусу краю кінця 1938 початку 1939 року Хуст не знав протягом своєї багатовікової історії (тай напевно вже не буде знати). Окрім переїзду сюди частини населення з окупованої Угорщиною частини краю, в Хуст прибуває значна кількість представників української політичної, культурологічної, освітньої еміграції, а також патріотично налаштована молодь з Галичини, Буковини і інших регіонів України з метою участі у державному будівництві. Поряд з закарпатськими діячами вони активно включились до справи. В Хусті можна було бачити Миколу Аркаса, Олександра Олеся, Олега Ольжича (Кандибу), Уласа Самчука, Спиридона Черкасенка, Романа Шухевича і багато інших представників української культури та національного руху. Автономний уряд і політичне керівництво формували і навіть встигли приступити до реалізації далекосяжних планів у соціальній, економічній, культурній, воєнній, транспортній сферах життя Карпатської України. Для протидії антидержавним акціям терористичних груп з боку Угорщини та Польщі було створено напівмілітарну Організацію Народної Оборони Карпатська Січ. Вирішувалося питання щодо закупівлі харчової продукції для бідних верховинських сіл. Розгорталась широка культурно-просвітня робота, було реорганізовано у державний український театр “Нова сцена”, здійснювались заходи по створенню шкіл, гімназій з українською мовою навчання. Плідно діяли літературно-мистецька громада “Говерла”, редакції кількох газет та журналів, митці рухомих сценічних відділів “Летючої естради”, закладались основи кінематографічної галузі. Передбачалось навіть заснування Українського Державного Університету (4 факультети та біля 25 кафедр). Для цього розглядалася можливість переведення з Праги в Хуст Українського Вільного Університету.

Уряд очолюваний А. Волошином отримав переконливу підтримку усіх верств карпато-українців. На виборах до Сойму (парламенту Карпатської України) 12 лютого 1939 року за проурядовий блок – Українське Національне Об’єднання проголосувало понад 90% виборців автономії.

Однак історія не давала шансу на існування маленької української автономної держави за Карпатами. В ході остаточної ліквідації Чехословаччини німецько-фашистським Рейхом (операція “Грюн”), з санкції та за вказівкою Гітлера 14 березня 1939 року Угорщина розпочала військове захоплення Карпатської України, яка опинилась у повній ізоляції. Проголошує свою незалежність Словаччина. 15 березня німецькі війська без жодного пострілу ввійшли до Чехії і вже пополудню маршували вулицями Праги.

В цей критичний момент, того ж дня 15 березня 1939 року у Хусті в приміщенні державної гімназії відбулося перше і останнє засідання всенародно обраного Сойму Карпатської України. Не дивлячись на застереження з боку Німеччини визнати факт угорської військової акції і не вдаватись до протидії та опору, Сойм проголосив незалежність Карпатської України, прийняв конституційний закон про форму правління, державну мову та символіку. Президентом Карпато-Української держави було обрано А. Волошина. Ця подія відбувалась тоді, коли підрозділи карпатських січовиків чинили опір просуванню угорських військ по головних дорогах Закарпаття. Чехословацьким військовим частинам дислокованої у Закарпатті 12 піхотної дивізії і прикордонним загоном з Праги надійшла команда – опору угорським військам не чинити, а організовано покидати територію краю. Виведенням військ керував чеський генерал Лев Прхала, який до цього центральною владою був призначений міністром внутрішніх

40

справ Автономного уряду Карпатської України, що викликало бурхливе незадоволення карпато-українців.

Напередодні переломних подій ліквідації Карпатської України, в ніч на 14 березня в Хусті відбувся кривавий конфлікт між чеським військовим контингентом, котрим власне командував генерал Пхала, та січовиками, які вимагали від гарнізону зброї. В ході вуличних боїв та обстрілу будинку Головної команди Карпатської Січі, де генерал застосував навіть бронетехніку, загинуло понад 100 січовиків.

Символом героїчної оборони краю стало Красне поле під Хустом. Тут слабоозброєні вояки Карпатської Січі (чеські військові частини відмовились передати їм зброю) і патріотична українська молодь намагались стримувати наступ багатократно переважаючого угорського війська. Оборонці Карпатської України жертовно полягли у ті березневі дні. Президент А. Волошин та урядовці змушені були залишити Хуст і через Великий Бичків та Румунію евакуювались за межі Карпатської України. 16 березня угорські війська вступили в Хуст, а 19 березня відбулося їх “братання” з польськими військами вже на спільному кордоні вздовж Карпатського хребта. Кілька сотень беззбройних січовиків було розстріляно карателями на польському і румунському кордонах. Хоч в гірських лісах ще довго не вщухала перестрілка між січовиками та угорськими солдатами.

Короткий спалах Карпатської України був жорстоко погашений. У краї встановився гортіївський воєнно-окупаційним режим на чолі з регентськими комісарами призначуваними Будапештом. Нова влада у містах краю закріплює гарнізони, жандармські команди і пости. У Хусті в колишніх чехословацьких казармах розмістився 71 угорський полк. Були знищені і заборонені усі українські заклади та організації. Частині діячів Карпатської України вдалося емігрувати, а хто був схоплений в ході окупації, особливо члени Карпатської Січі, зазнали жорстоких тортур і фізичного знищення. Причетних і підозрюваних у проукраїнській діяльності окупаційна влада запроторювала до тюрем і фільтраційних таборів – в Тячеві, Криві під Хустом, Тур’ї-Реметах, Перечині, Ужгороді, Чинадієві, мукачівському “Ковнері”. Згодом в’язнів, які вижили після побоїв і знущань з Криви та інших місць утримання, загалом понад 1200 чоловік, в телячих вагонах було завезено у табір Варюлопоші біля м. Ніредьгаза в Угорщині. Президента Карпатської України А. Волошина в травні 1945 р. в Празі, де він працював в Українському вільному університеті, було заарештовано радянськими спецслужбами і доставлено в Москву. В ході допитів, через два місяці він помер у тюремній лікарні.

Відсутність точних статистичних даних не дає змогу встановити загальну чисельність жертв в ході ліквідації Карпатської України. (Дехто з дослідників вважає, що жертви угорських мордувань доходять до 4000 вбитих і 2000 мучених в концтаборах). Остаточні дані, як і особовий список полеглих вимагають подальшого вивчення і уточнення.

* * *

З початком другої світової війни і розчленування Польщі (згідно пакту Ріббентропа-Молотова) утворився спільний угорсько-радянський кордон (1939-1941) по лінії Карпатського хребта. Багато молодих закарпатців, в т.ч. і з Хустщини, групами і поодинці здійснюють перехід на радянську територію Галичини з примарною надією звільнення від утисків угорської влади. За даними сучасних дослідників загальна

41

кількість закарпатців, що нелегально перейшли кордон сягала понад 7,5 тис.чоловік. Прикро, що практично усіх перебіжчиків, які затримувалися радянськими прикордонниками, на місці судили і відправляли до таборів ГУЛАГу. І вже в 1943 році частина цих в’язнів, що вціліли від голоду і важкої роботи, використали свій шанс на звільнення вступивши до Чехословацького військового підрозділу, який формувався на території СРСР.

До осені 1944 року, Хуст, як і весь край, перебував в умовах окупаційного режиму, за якого буденними були карально-репресивні заходи та жорстокі форми стосунків з місцевим населенням. Не дивлячись на проникливу діяльність спецслужб щодо виявлення причетних до антиугорських акцій, в Хусті, молоді українські патріоти таємно виготовили великий синьо-жовтий прапор і в березні 1941 року в день Карпатської України зірвали на Замковій горі угорський прапор, а на його місце встановили український.

До угорської армії насильно була мобілізована частина закарпатців призовного віку. Але через небажання воювати, здачу в полон і перехід на бік Червоної армії до них виникала недовіра і згодом їх стали все менше відправляти на фронт, а більше залучати у трудові табори.

Ще на початку січня 1942 року, в районі селища Ясіня на Рахівщині, відбулася висадка, щоправда невдало, радянського парашутного десанту посланого з Москви. Метою десанту було налагодження підпільної та диверсійної діяльності. Керівником групи з шести чоловік був відомий діяч комуністичного руху на Закарпатті Олекса Борканюк, який в 1939 році емігрував до СРСР. Усіх десантників було практично одразу ліквідовано. Лише Борканюку вдалося деякий час переховуватися. 12 лютого він був схоплений і у жовтні 1942 року розстріляний у Будапештській тюрмі.

В ніч на 19 серпня 1943 року на полонину гори Менчул що біля с. Драгово, за 30 км. від Хуста, приземлилась група з семи чоловік. Командиром цієї групи, відомої під назвою “Закарпатці”, був угорський антифашист Ференц Патакі. Завданням цього десанту була організація у краї широкого підпільного і партизанського руху. Не виключалась можливість виходу Ф. Патакі на впливових діячів Угорщини з метою подальшої переорієнтації країни та виходу її з німецько-фашистького блоку. В Хусті та інших населених пунктах краю почала створюватись мережа інформаторів і підпільників. У Москву почали надходити радіограми з розвід-інформацією, в основному про залізничне пересування військових контингентів.

Однак згодом, в результаті явних прорахунків в організації і конспірації підпілля, угорській контррозвідці вдалося виявити його, заарештувати до 300 чоловік підозрюваних і розпочати слідство з побоями. В Хусті під час облави і перестрілки у будинку Логойдових загинуло шість чоловік. Ференца Патакі, який разом з радистом Михайлом Дякуном перебрався у Будапешт, було також схоплено, запроторено до тюрми і в листопаді 1944 року розстріляно в м. Шопронь. В квітні 1944 року за рішенням військового трибуналу після процесу, що відбувся в Сігеті із 200 чоловік підсудних, 33 були засуджені до розстрілу, інші на різні строки ув’язнення. По цій справі проходило багато антиугорськи настроєної студентської та гімназійної молоді. Вони хоч не вдавались до активних акцій, але не приховували свою антиугорську, антифашистську налаштованість. У народі усіх причетних і підозрюваних до цього антиугорського підпілля називали “хустськими партизанами”. Зокрема, серед них був уродженець с. Іза, студент філософського факультету Будапештського університету, російськомовний поет-

42

антифашист Дмитро Вакаров. Він був засуджений до довічної каторги і загинув у німецькому концтаборі Нацвайлер у березні 1945 року. Акція публічного розстрілу п’ятьох в’язнів причетних до підпілля, відбулася у Хусті під Замковою горою у червні 1944 р. на яку з метою залякування були зігнані сотні хустян.

* * *

Наближення фронту до Карпат викликало невпевненість угорського керівництва. У Гітлера були всі підстави вважати, що регент М. Горті намагатиметься відійти від Німеччини і вивести Угорщину із війни. Щоб утримати країну у фашистському блоці, фюрер у березні 1944 року віддає наказ про окупацію Угорщини за заздалегідь підготовленим планом. Німецькі війська були введені в країну і відповідно у Закарпаття, було здійснено державний переворот і посаджено новий, виключно пронімецький уряд, очолюваний ставлеником Гітлера, радикальним угорським фашистом І. Салаші. В Закарпатті було запроваджене надзвичайне становище, край оголошено зоною бойових дій, посилено репресії проти населення з боку цивільної та військової адміністрацій при підозрі у нелояльності до влади чи будь яких проявах непокори. Трагічний наслідок цієї німецької окупаційної акції, а точніше справжній геноцид, проявився перш за все для єврейського населення, які до цього зазнало репресивних заходів згідно прийнятих в Угорщині дискримінаційних, антисемітських законів. Гітлер зажадав від Горті видачі у розпорядження військ СС усіх угорських євреїв. В травні 1944 року власне із Закарпаття та Трансільванії розпочалася масова депортація євреїв, яких фашисти брутально зганяли в численні гетто міст і містечок, а далі відправляли у табори смерті. В Хусті з міста та навколишніх сіл в травні-червні 1944 року есесівцями було зібрано до 11 тисяч євреїв у гетто (в т.ч. – 6 тисяч з міста), що знаходилось на території по периметру вулиць, які сьогодні мають назву Гвардійська, Свободи, Бращайків. Після короткого утримання, із залізничної гілки біля цегельного заводу, де відбувалося завантаження ешелонів, у щільно набитих вагонах, попередньо роздягнутих і позбавлених особистих цінних речей, невільників відправили на знищення у концтабір Освенцім.

Загалом у Закарпатті за період угорсько-німецького окупаційного режиму було заарештовано, репресовано, вивезено до концентраційних таборів понад 183 тис. мешканців краю, з яких 115 тисяч, у більшості єврейського населення, було знищено.

* * *

Влітку і восени 1944 року, для сприяння військам 4-го Українського фронту у здійсненні Карпатської наступальної операції радянське командування активізувало у Закарпатті партизансько-диверсійну і розвідувальну діяльність. На територію краю літаками було десантовано біля 15 загонів і груп, які на місті нарощували свою чисельність. На хустщині діяла радянська розвід група (6 чоловік, командир Я. Ванягін) що висадилась 28 серпня 1944 р. на горі Блидар неподалік с. Березова.

Є свідчення, що в Хусті 15 червня 1944 р. мав місце диверсійний акт на нафто-паливній базі, де робітники підірвали понад 150 бочок з нафтою та бензином.

* * *

На початку жовтня 1944 р. після важких боїв у гірській місцевості Червона Армія вийшла на Карпатський хребет і заволоділа усіма перевалами. Не стримали наступ військ 4-го Українського фронту обороні споруди і суттєвий опір на “лінії Арпада”. Впродовж

43

жовтня відступаючі угорські і німецькі війська, яким загрожувало повне оточення у закарпатській котловині, витіснялись із краю. У смузі Марамороша подолавши оборону Ясінського укріпрайону, 17 окремий гвардійський корпус переслідував відступаючі угорські частини долиною Тиси. В авангарді військ просувався 768-й стрілецький полк 138-ї дивізії. Цей полк першим вступив 16 жовтня в Рахів, 18 в Сігет, 21 в Тячів і на 24 жовтня в Хуст. Командував полком у той час полковник Шітов Ф.І.

Штаб І-ї угорської армії до того знаходився у Хусті. Оцінивши ситуацію командуючий цієї армії генерал Бела Міклош зі своїм начальником штабу перейшли на бік Червоної Армії, тобто капітулювали. Але без війська, яке продовжувало відступ підриваючи за собою мости та інші комунікації. Так, біля Хуста, був підірваний проліт Велятинського мосту на лівий берег Тиси, який повністю відновили десь в кінці 50-х років.

Комбінованими ударами з півночі і сходу частинами 18 армії, без особливих руйнацій міст 26 і 27 жовтня були взяті Мукачево та Ужгород. Впертий супротив німецько-угорських військ мав місце в районі м.Чоп, своєрідних воріт в Угорщину, важливого транспортного вузла.

* * *

По ходу звільнення Закарпаття від угорсько-німецької окупації відразу ж відбувалася мобілізація добровольців, молоді 1920-1926 років народження, до Червоної Армії та Чехословацького армійського корпусу. (У прориві на Дуклінському перевалі при вступі у Словаччину корпус поніс значні втрати, особливо з числа закарпатців. На початку 1944 р. у складі чехословацьких військових формувань закарпатці становили до 40 процентів). Загалом в кінці 1944 – початку 1945 років було мобілізовано війська біля 27 тисяч закарпатців.

Територіальна приналежність Закарпаття, принаймні на міжнародному рівні на момент його звільнення, остаточно не була вирішена. Згідно двосторонньої угоди від 8 травня 1944 р. радянська сторона визнала “де юре” край складовою частиною Чехословаччини. З боку чехословацької сторони була зроблена спроба відновити тут свою адміністрацію. І вже 28 жовтня 1944 р. в Хуст прибули уповноважені чехословацького уряду, що перебував в той час у Лондоні – глава адміністрації Ф. Нємец та комендант звільненої території генерал А. Гасал. Радянське командування спочатку навіть допустило чехословацьку адміністрацію до роботи у східних, марамороських округах з центром у Хусті. Але дуже швидко стосунки між командуванням і цією адміністрацією безповоротно ускладнилися. Зрозуміло, що питання долі краю завчасно вирішене в Кремлі, було предметом остаточного узгодження на найвищому радянсько-чехословацькому рівні і вплив Сталіна на тогочасного чехословацького президента в еміграції Е. Бенеша був визначальним. Збагнувши суть політичної ситуації і те, що реальна влада та повний контроль у Закарпатті знаходилися в руках радянського командування, чехословацька адміністрація на початку 1945 р. виїхала з Хуста і покинула край.

* * *

Процес возз’єднання з Закарпаття за Радянською Україною безперечно здійснювався за сценарієм та настановами вищого радянського партійного керівництва з допомогою в першу чергу політичних органів Червоної Армії та НКВС і за особистої

44

участі їх високих посадовців – члена військової ради і начальника політуправління 4-го Українського фронту Л. Мехліса і М. Проніна та начальника політвідділу 18 армії Л. Брежнєва, а також прибулих партійних функціонерів. З іншої сторони не було підстав сумніватися у щирому прагненні, яке панувало серед широких, зокрема неімущих верств закарпатців, щодо возз’єднання із своїми братами за горами і сподівань на краще життя після гнітючого фашистського режиму.

На звільненій території зразу ж відбувалося створення перехідних органів влади – народних комітетів та комуністичних партійних осередків. 26 листопада 1944 р. в Мукачеві було проведено з’їзд народних комітетів, де 663 делегати за присутності представників радянського військового командування та НКВС, одностайно прийняли “Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. Загальне схвалення цього документа здійснювалося через процедуру публічного (зрозуміло, що однозначного) підписання його дорослим населення краю. Створений був крайовий орган влади Закарпатської України – Народна Рада у складі 17 чоловік на чолі з місцевим комуністичним діячем Іваном Туряницею (1901-1955). Важко собі уявити навіть гіпотетично, якийсь інший варіант розвитку подій на завершальному етапі переможної ходи Червоної Армії у розгромі фашизму, коли сталінський тоталітарний режим перебував у апогею своєї слави і могутності. Сьогодні можна чути різні оціночні судження щодо факту і способів здійснення возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Зрозуміло, що вождь комуністичної імперії не стільки переймався об’єднанням українського народу, скільки розширенням території цієї імперії. Показовим у цьому сенсі було підписання у Москві 29 червня 1945 р. радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну, на церемонію якого навіть не були запрошені ні представники Радянської України, ні представники Закарпатської України, доля якої там вирішувалась.

Але об’єктивно врешті об’єднання українського народу, безперечно, було великим історичним явищем, закономірність якого була неминучою.

22 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було утворена Закарпатська область у складі УРСР. Народна рада була ліквідована і замість неї створювались обласні структури нової адміністративної одиниці з двома містами обласного значення (Ужгород, Мукачево) та 13 округами, згодом районами.

* * *

Радянізація краю розпочалася зразу ж з кінця 1944 року звичними методами, способами і порядком, які були притаманні для територій, що приєднувалися до СРСР ще напередодні війни. У містах і селах створювалися радянські органи влади, комуністичні партійні та молодіжні організації. Здійснювалась швидка націоналізація засобів виробництва, приватних маєтностей. Відбулася депортація неугодних з точки зору нової влади етносоціальних елементів, в першу чергу угорських та німецьких, на підневільні роботи і табори, навіть якщо для цього не було достатніх чи належних підстав. Не оминули переслідувань за стандартним звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі” чи антирадянщині діячі попередніх часів і ті, хто дозволив собі натяк або прояв невдоволення діями нового режиму. В кінці 40-х – початку 50-х років знайшла своє використання і Хустська тюрма, зведена ще за чеського періоду в центрі міста. Достеменно ще не з’ясовано скільки ув’язнених і з яких мотивів там утримувалося і чиє життя обірвалося у цьому закладі.

45

До кінця 40-х років практично була завершена повна колективізація селянських господарств і землі з відповідною „соціальною корекцією” селянських верств. Встановилась партійно-радянська ідеологічна зашореність характерна для усього суспільства Радянського Союзу.

Помітним було післявоєнне зменшення чисельності населення. Так, в Хусті у 1944 році було 21118 жителів. У Вишкові 7647 чол. Показово, що у цьому селищі в результаті двох масових депортацій – єврейського населення гортіївським режимом та угорського населення сталінським режимом (восени 1944 року в основному мужчин), чисельність жителів Вишкова упродовж майже 40 повоєнних років не збільшувалась. В 1981 році їх кількість становила 7600 чоловік.

Не обійшла карально-репресивна сталінська система і релігійне життя краю де переважна більшість населення була віруючими. До 1949 року була повністю ліквідована греко-католицька церква включно із монастирями. Її священики зазнали фізичних розправ і заслання в радянські табори, частину схилили до православ’я, частина змушена була перейти до підпільної діяльності. В процесі державно-радянської “православізації” краю комуністичне партійне керівництво допускало діяльність православної церкви, але усі громади були підпорядковані російській православній церкві Московського Патріархату і звичайно під пильним оком спецорганів. Це було зроблено виключно з метою контролю за релігійним життям і створення враження про дотримання свободи совісті в СРСР. Та вже в кінці 50-х на початку 60-х років влада пішла на закриття і православних монастирів. В Хустському районі були закриті усі 7 монастирів і скитів. Зазнавали утисків представники й інших діючих конфесій.

Разом з тим очевидними були зрушення в економічній і соціальних сферах. Хуст у повоєнні роки перетворюється у третій після Ужгорода і Мукачева економічний і культурний центр Закарпаття. Відкриваються нові школи, техучилища, лісотехнічний технікум, медичне, педагогічне, культосвітнє училища. Пізніше два останні переводяться відповідно в Мукачево та Ужгород. В Хусті розміщуються військові частини, в основному артилерійські та інженерні, які у подальшому перетворюються у кадровані. Створюються нові промислові і транспортні підприємства: фетро-фільцева фабрика головних уборів ( продукція якої стає відомою і престижною на весь Радянський Союз), меблевий (лісо) комбінат, взуттєва фабрика, заводи будівельних матеріалів, керамічних виробів, фабрика спортивно-галантерейних виробів (згодом художніх виробів). Соціально-економічний розвиток краю у 50-х роках вимагав енергозабезпечення. В 1950 році на Хустщині було розпочато, а в травні 1956 р введено в експлуатацію Теребля-Ріцьку ГЕС потужністю 27 тис. кВт, з виробітком енергії в середній за водністю рік 133 млн. кВт/год. Своєрідність цього гідровузла полягає у тому, що тут було використано різницю рівнів русла Ріки і Тереблі у 200 метрів біля с. Нижній Бистрий. Бетонна гребля висотою 46 метрів утримує водоймище у верхньому руслі Тереблі ємністю 23 млн. м3. З водоймища вода тунелем через водороздільний хребет подається напірним металевим водогоном на турбіни машинного залу станції в руслі Ріки. ГЕС відіграла важливу роль у розвитку народного господарства краю. Разом з тим її спорудження мало небажані екологічні наслідки. Повністю змінився гідрологічний режим долини річки Тереблі. За понад піввіковий період роботи ГЕС відбулося замулення і захаращення відходами самого водосховища корисний об’єм якого зменшився до 17 млн. м3. На часі модернізація гідростанції та інші профілактичні заходи.

46

В 60-70-х роках на Хустщині стають до ладу Закарпатський ртутний комбінат у Вишкові, згодом перепрофільований на металургійний (порошкова металургія), експериментальний каменеобробний завод, завод технологічного обладнання, завод транспортної тари, кілька плодоконсервних заводів та швейних фабрик, цеолітовий та цегельні заводи.

В Хусті закладаються нові житлові і промислові масиви, зводяться нові будівлі універмагу, кінотеатру, лікарні (до 700 ліжок), пошти, поліклініки, туристичної бази автовокзалу та інших соціальних закладів. Здійснюються заходи по упорядкуванню берегів та набережних Хустеця, цієї невеличкої річки, яка перетворюється в досить повноводну під час паводків. Повз місто прокладається об’їзна дорога. На лівобережжя Тиси до с. Крива вводиться в дію великий міст. На горі Товста над Хустом монтується телевізійна вежа. В кінці 70-х через Хустщину прокладається лінія магістрального газопроводу “Союз”, що сприяло газифікації міста, а відтак і району. Зрушення торкнулись і села. Оновлене житло, нові будівлі шкіл та закладів соціально-культурної сфери міняють його обличчя.

Поряд із здобутками радянського періоду накопичувались проблеми, які не вирішувались чи не могли вирішитись упродовж десятиліть. У Хусті, колись затишному і охайному, мали місце випадки непродуманої перебудови, що призвело до втрати об’єктів які визначали архітектурно-історичну особливість старовинного міста. Якість новобудов не завжди була належною, а комунальна інфраструктура – водогін, каналізація, теплопостачання, дороги, набережні, загальний благоустрій поступово приходили в занепад. І на сьогодні очевидною залишається потреба у сучасних ремонтно-реставраційних роботах на багатьох будівлях і об’єктах, упорядкування водостоків та потічків, що перетинають місто і села.

На рубежі 80-х – 90-х років процеси демократизації, боротьби за незалежність та суверенітет України знайшли громадянську підтримку широких верств Хустщини і Марамороша. Створюється регіональна національно-демократична організація “Рух”, “Просвіта” та ряд нових громадських утворень. Мітинги підтримки, форуми та інші масові заходи в містах відображали прагнення до оновлення. Ще в жовтні 1990 року над Хустською міською радою при велелюдному зібранні хустян було піднято синьо-жовтий прапор.

* * *

В часі державної незалежності України більшість проблем краю є типовими проблемами перехідного періоду, які притаманні і для інших регіонів держави. Трансформація в економіці, зміна форм власності та організаційних засад підприємств, перерозподіл майна міста і району проходили непросто. У багатьох випадках приватизація мала суперечливий характер і не завжди в руслі соціальної справедливості. В 90-х роках практично усі державні підприємства Хустщини перетворилися у закриті та відкриті акціонерні та інші господарські товариства. Значна частина підприємств з різних причин, здебільшого в силу технічної чи технологічної відсталості, припинила свою діяльність чи перепрофілювалась. Засновано кілька підприємств за участю іноземного капіталу і давальницької сировини. З міста було виведено усі військові частини, а нерухомість гарнізону реалізована в основному господарюючим суб’єктам.

Згортання виробництва, слабі темпи його росту негативно вплинули на зайнятість населення. Очевидними є явища швидкого і різкого соціального розшарування. Хоч не

47

можна бачити і позитивні зрушення. В місті і районі зростають об’єкти індивідуальної забудови, готелі, кемпінги, заклади громадського харчування і послуг. Особливої динаміки зазнала торгівельна сфера – шириться мережа сучасних універсамів, маркетів, оптово-роздрібних закладів. Напевно, як і в інших містах, вузьким і слабким місцем залишається комунальне господарство, благоустрій, роздільний збір, сортування та утилізація наростаючого валу відходів, проблеми із засміченням та захаращенням територій. Місцева влада і господарюючі суб’єкти вочевидь вживають заходів і є бажані зрушення щодо стану доріг та тротуарів, облаштуванню парків та скверів, освітленню вулиць, заміні водогонів, ремонту будівель тощо. Проте ця сфера вимагає значних асигнувань, організаційно-технічних заходів та й покращення громадської побутової культури.

На селі відбулося паювання і виділення у власність землі, яка колись була у розпорядженні трьох радгоспів та семи колгоспів. При розподілі її не обійшлося без проблем. Утворюються фермерські господарства, товариства, але наявні організаційні форми сільськогосподарського виробництва і матеріально-технічний стан його бажають кращого. Загалом земля і сади в очікуванні ефективного власника-виробника та створення на місцях сучасних, бодай міні-підприємств переробки агропродукції.

Ще за радянських часів, а тим більше в умовах скорочення робочих місць, багато жителів Хустщини, як і інших районів Закарпаття, виїжджали на сезонні роботи. Звичайно, головний мотив як тоді так і тепер – отримання пристойного заробітку. Якщо раніше сезонники працювали в східних областях України чи в Російській Федерації, то сьогодні географія заробітчанства шириться на захід в країни Європи.

Дошкульними і збитковими для Хустщини були останні дві повені. Під час осінньої повені 1998 р. лише в Хусті було підтоплено 659 будівель, а 63 повністю зруйновано чи призведено до аварійного стану. Весняна повінь 2001 р. підтопила і пошкодила у місті 1096 будівель, повністю зруйнувала 44 житлових будинки, завдала збитків 120 суб’єктам господарювання. В районі було пошкоджено кілька мостів зокрема зруйновано основний міст через р. Ріка на автомагістралі, що з’єднує Хуст з Мукачевом та Ужгородом. Не обійшлося без жертв.

В Хусті, такому невеликому але з щільною забудовою місті, з огляду на зростання автотранспортного потоку постала проблема паркування транспортних засобів та удосконалення дорожньої розв’язки.

* * *

Суттєві зміни відбулися у релігійному житті. Легалізована греко-католицька церква поновила свої позиції. Після кількох радянських десятиліть войовничої атеїстичної практики і заборон, не все так просто у діяльності релігійних громад і міжцерковних стосунках. Але усі свідомі того, що лише міжконфесійна злагода, толерантність і взаємодопомога є основою для порозуміння та гідного співіснування. За пострадянський період в районі повністю відновили свій статус усі монастирі. В Хусті функціонує понад 15 культових споруд громад різних конфесій – православної, греко-католицької, римо-католицької, реформатської, іудейської та ряду протестантських християнського спрямування. В районі більше 100 релігійних громад. Діє також кілька добродійних релігійних місій. За останні роки багато громад збудували нові церковні і молитовні будівлі. З 1994 року у місті розпочала свою діяльність адміністрація

48

новоствореної Хустсько-Виноградівської єпархії УПЦ Московського Патріархату, для духовенства і вірників якої зведено новий кафедральний собор.

* * * Багата Хустщина мистецькими колективами серед яких понад 20 у статусі

народних. Це Хустський народний (з 1962 р.) театр ім.В.Майданного, засновником, талановитим і самовідданим головним режисером, якого був Всеволод Майданний (1926-1999 рр.), хорова капелла працівників освіти (керівник – заслужений працівник культури Володимир Ліхачевський), вокальні ансамблі “Синьогори”, “Камертон”, ансамбль скрипалів, хор духовного репертуару, етнографічні та зразкові дитячі мистецькі колективи. Професійною і авангардною є творчість фольклорного ансамблю “Гудаки” з Нижнього Селища.

Традиційними стали регіональні і міжобласні пісенні та театралізовані фестивалі – “Веселка над Тисою”, “Селиська співанка”, “Вертеп”, “Золотий нарцис”, “День коронних міст”, міжнародні пленери живописців “Хуст Арт”, “Обрій”.

З середини 60 років на хустщині плідно працює творче об’єднання самодіяльних художників “Митець Верховни”. Серед фундаторів цього об’єднання і першим його керівником був Юрій Герц сьогодні народний художник України, лауреат державної премії ім..Т.Шевченка. Достойним є представництво митців-хустян в Національній Спілці художників України.

Ще в 1948 р. в Хусті було створене літературне об’єднання, яке згодом літстудійці назвали іменем поета-антифашиста Дмитра Вакарова. Об’єднання стало добротною школою співдружності і творчою лабораторією місцевих корифеїв пера і початкуючих літераторів. Багато студійців згодом стали членами Спілки письменників України. А колишня літстудійка і студентка хустського медучилища, поетеса Христина Кирита в наш час є відповідальним секретарем Закарпатської організації Національної Спілки письменників України.

* * * Сьогодні в Хусті 10 загальноосвітніх шкіл, в т.ч. з угорською мовою навчання,

школа комплекс естетичного виховання, 2 школи - інтернати, одна з яких спеціальна для дітей з вадами слуху.

Створена ще 1956 р. Хустська школа-інтернат пишається своїми випускниками багато з яких стали знаними науковцями. Серед них Юрій Глеба (1949), який у 38 років став чи не наймолодшим у республіці членом-кореспондентом, а відтак академіком Академії наук України очоливши Інститут клітинної біології та генетичної інженерії АН України. Загалом від Хустщини науковий світ отримав понад півсотні вчених – кандидатів і докторів наук в різних навчальних закладах і наукових центрах як України так і зарубіжжя.

В сільській місцевості району біля півсотні ЗОШ різних ступенів. З віддалених присілків довіз усіх дітей на навчання забезпечується в рамках програми “Шкільний автобус”.

У Хусті надають освітні послуги заклади вищої школи: Карпатський інститут підприємництва університету “Україна”, навчально-консультаційні центри Національного університету “Львівська політехніка”, Дрогобицького державного педагогічного університету, Львівського лісотехнічного університету, а також

49

Закарпатський лісотехнічний коледж, базовий медичний коледж, медичний коледж “Монада”, технічний коледж, професійні ліцеї.

* * * Життя стрімко біжить, міняються цілі епохи і лише сиві, романтичні руїни

Хустського замку з байдужим сумом споглядають пустими бійницями довкола на гори, долини і ніби запитують – “Ну що Хустщино і Марамороше, як ся маєте? Я вже пережив свої буремні століття, а що очікує вас?”

Віриться, що майбутнє цього благословенного клаптика української держави в центрі Європи буде гідним, щасливим у добросусідстві, громадянській злагоді і мирі.

Сьогодні Хустщина, як і інші регіони України, долаючи складну дорогу до реальної демократії, соціальної і правової держави, живе з надією на краще. І як не згадати слова вірного сина карпатської землі Августина Волошина, сказані ним ще в серпні 1944 року у своєму заповіті – “Із гарячої любови до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скоріше обновив свою церковну й народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами”.

Хустщина і визначні імена

Михайло Андрелла (Оросвиговський) 1637-1710 Священик, письменник-полеміст, богослов антикатолицького спрямування. Противник унії, висував ідею возз’єднання карпатських русинів з усім православним світом. Похований в с. Іза.

Іван Орлай 1770-1829 Уродженець м. Хуст Доктор філософії і медицини, вчений секретар Російської Медико-хірургічної Академії, почесний член кількох європейських наукових товариств, ректор Ніжинської гімназії вищих наук (у період навчання Миколи Гоголя) та Рішельєвського ліцею в Одесі.

Василь Довгович (Довганич) 1783-1849 Уродженець с. Золотарьово на Хустщині. Священик, вчений природознавець, філософ, поет, член-кореспондент Угорської Академії наук (1831), перший закарпатський академік. Похований у м. Хуст (місце поховання не відоме).

Іштван Лошшу 1797-1852 Уродженець смт. Вишково. Науковець, один із засновників статистики в Угорщині, видав географічний опис Росії (1827), член-кореспондент Угорської Академії наук.

50

Йожеф Дьєрдь 1813-? Жив і працював у Хусті. З 1839 р. – головний лікар Мараморошського комітату, угорський еволюціоніст додарвінської епохи, дослідник лікувальних властивостей місцевих мінеральних вод. Організатор перших лікарень і системи надання медичної допомоги населенню краю. Його сини, уродженці Хуста: Аладар Дьєрдь (1844-1906) - угорський літератор, журналіст, історик, поліглот, перекладач. Здійснив переклад літературної європейської класики в т.ч. російської на угорську мову. Ендре Дьєрдь (1848-1927) – угорський економіст, розробник теорії кооперативного руху і банківської системи. Генеральний директор кооперативного банку у Будапешті. Депутат угорського парламенту. За здобутки в галузі економічної теорії обраний членом-кореспондентом (1879), дійсним членом (1919) Угорської Академії наук.

Іван Раковський 1815-1885 Священик, публіцист, педагог, культурний діяч. Викладач і віце-ректор Ужгородської вчительської семінарії. Автор кількох підручників. Видавець газет. Один з краєвих діячів що вели боротьбу проти мадяризації греко-католицької церкви. Відійшов на позиції русофільства та православ’я. З 60-х років 19 століття служив священиком в с. Іза де і похований.

Августин Єнковський 1833-1923 Священик, художник, видатний самодіяльний технічний винахідник. Сконструював жатку-снопов’язалку, працював над удосконаленням двигуна кораблів та літаків, розробив оригінальний вулик, самопрядку, ткацький верстат та ін. Сприяв встановленню курантів на Кафедральному Хрестовоздвиженському соборі в Ужгороді. В 1892 р. удостоєний премії на виставці в Будапешті. Лауреат (Велика золота медаль) та почесний член Паризької академії технічних винаходів (1893). Жив, служив священиком і похований в с. Стеблівка на Хустщині.

Антал (Антон) Годинка 1864-1946 Русинського походження змадяризований діяч угорської науки і вищої школи. Історик, етнограф, педагог. Народився у русинському селі на Пряшівщині (Східна Словаччина), але у ранньому дитинстві його сім’я переїжджає у Мараморош в с. Сокирницю на Хустщині. Тут пройшло його дитинство, а тому він вважав Сокирницю рідним селом, назву якого взяв за псевдонім своїх праць по історії русинів – «сокирницький сирохман», «сокирницький сиротюк». Професор Будапештського, Братиславського, Пейчського університетів. Член-кореспондент (1911), дійсний член (1933) Угорської Академії наук.

51

Почесний голова «Подкарпатского Общества наук» (1941-1943). Залишив велику історіографічну проугорського спрямування спадщину. Автор праць з історії Угорщини, понад двадцяти праць з історії Закарпаття, Мукачівської греко-католицької єпархії, а також збірника народних русинських пісень, русинсько-угорського словника та ін.

Августин Волошин 1874-1945 Найактивніший, провідний громадсько-політичний, культурно-освітній, церковний діяч першої половини 20 століття на Закарпатті, письменник, журналіст, педагог українофільського спрямування. Найавторитетніший лідер краю 30-х років, якого називають “батьком українського національного відродження на Закарпатті”. Засновник, організатор, член керівництва ряду громадсько-політичних організацій, товариств, видавництв, Підкарпатського банку, Кооперативного союзу. Депутат Чехословацького парламенту (1925-1929). Автор багатьох навчальних підручників, кількох літературно-драматичних творів. Директор Ужгородської вчительської семінарії. В 1938-39 р. в Хусті пройшов короткий але найвідповідальніший і драматичний період його життя. Прем’єр-міністр автономного уряду, Президент Карпатської України. Після вимушеної еміграції оселився в Празі де викладав в Українському вільному університеті, був його ректором. В травні 1945 р. заарештований радянською військовою контррозвідкою “СМЕРШ”, перевезений у Москву і ув’язнений в Лефортівській тюрмі. В процесі допитів і пред’явлення звинувачення у “проведенні ворожої діяльності проти Радянського Союзу” стан здоров’я різко погіршився. Помер 19 липня 1945 року в лікарні Бутирської тюрми від серцевого паралічу. В 2002 р. йому посмертно присвоєно звання Героя України.

Алексій Кабалюк 1877-1947 Відомий діяч відродження православної церкви на Закарпатті, ініціатор будівництва храмів і фундатор багатьох монастирів. В 1923 році возведений в сан архімандрита. Зазнав переслідувань з боку угорської влади. В грудні 1944 року брав участь у складі делегації духовенства краю на переговорах у Москві щодо переходу Мукачівсько-Пряшівської єпархії під юрисдикцію Московського патріархату. Однак у післявоєнній радянській “православізації” краю вже участі не брав. Усамітнився в Свято-Миколаївському чоловічому монастирі (с. Іза-Карповтлаш). В 1947 р. прийняв велику схизму і невдовзі помер. Був похований на братському монастирському кладовищі. В 1999 р. нетлінні мощі о. Алексія були знайдені та перенесені до нової будівлі монастиря де нині почивають. В 2001 р. був канонізований УПЦ на чолі з Володимиром (Сабаданом) під святим іменем преподобного Алексія Карпатського (Карпаторуського) сповідника.

Юлій Віраг 1880-1949 Уродженець м. Хуст. Художник, педагог. Вчився в художніх закладах Мюнхена, Будапешта, Парижа. Прихильник класичного, академічного стилю. Більше відомий як художник

52

монументального живопису. В 1928 році іменований головним живописцем Мукачівської греко-католицької єпархії.

Микола Аркас 1881-1938 Син українського історика і композитора М. Аркаса (“Історія України-Руси”, опера “Катерина”), внук адмірала М.Аркаса – головнокомандувача Чорноморського флоту і портів в 70 роках 19 ст. Український актор, композитор. Полковник армії УНР. Після еміграції до Чехословаччини один з провідних діячів Закарпатського українського театру. Режисер театру “Нова сцена” та головний режисер Державного театру Карпатської України в Хусті (1937-38 р.). Помер і похований в Хусті в грудні 1938 року.

Юлій Бращайко 1879-1955 Михайло Бращайко 1883-1969 Брати, висококваліфіковані юристи, адвокати, провідні громадсько-політичні та культурно-освітні діячі Закарпаття українофільського угрупування. Організували проведення у Хусті в січні 1919 р. Всенародного з’їзду, рішенням якого було об’єднання Закарпаття з Соборною Україною. Засновники і керівники політичних партій і товариств. Видавали і редагували газету “Українське слово”. Активні просвітяни. Юлій – перший голова краєвої “Просвіти”, Михайло – директор театру “Просвіти”. Вагому роль відіграли у період Карпатської України в Хусті. Юлій був призначений міністром фінансів промисловості і торгівлі останнього складу автономного уряду. Депутати Сойму Карпатської України.

Олександр Маркуш 1891-1971 Народився, жив, працював і похований у Хусті. Письменник, авторитетний педагог, редактор, видавець, краєзнавець українофільського спрямування. Автор низки підручників для початкової школи (23), літературних творів для дітей. Засновник і редактор журналу “Наш рідний край”.

Василь Гренджа-Донський 1897-1974 Громадський діяч, журналіст, письменник. Перший із закарпатських літераторів що писав і друкував свої твори українською літературною мовою. Редактор україномовних журналів та газет. Активну громадсько-політичну і напружену журналістську діяльність проявив у Хусті в період Карпатської України. Редагував офіційні газети “Нова свобода” та “Урядовий вісник”. В ході окупації Карпатської України був заарештований і пережив жах утримання в концтаборі. Влітку 1939 був звільнений, переїхав до Братислави де жив,

53

працював і творив до кінця життя. Пережите виклав у своєму щоденнику “Щастя і горе Карпатської України” та спогадах. Повне 12-ти томне видання його творів здійснене старанням його доньки в США (1981-1992).

Юрій-Августин Шерегій 1907-1990 Педагог, просвітянин, актор, режисер, драматург, історик Закарпатського театру. Ще з студентських років захопився театром. Великий вплив на формування творчого смаку мали майстри українського театру Микола Садовський та Олександр Загаров (Фессінг), які в 20-х роках працювали режисерами театру “Просвіти” в Ужгороді. Разом із своїм братом Євгеном Шерегієм 1910-1985 Диригентом, актором, композитором створили в 1934 році в Хусті, при філії “Просвіти”, аматорський український театр “Нова сцена” залучивши місцеву молодь – студентів, вчителів, службовців. Окрім популяризації української театральної класики, здійснювали постановки новітньої драматургії а також власні п’єси, комедії, водевілі і оперети. В 1938 році посилений акторськими кадрами в т.ч. з числа українських емігрантів театр “Нова сцена” у Хусті став Державним українським театром Карпатської України. Діяльність цього театру була припинена угорською окупацією краю в березні 1939 року (14 березня 1939 року не відбулася підготовлена прем’єра постановки “Гайдамаки” з нагоди 125-річниці народження Т. Шевченка). Ю.А. Шерегій емігрував за межі Карпатської України, продовжував займатись театральною діяльністю за кордоном. Згодом поселився у Братіславі де прожив до кінця життя. Написав і здійснив постановки понад 30 власних драматичних творів, деякі у співавторстві із братом (музика): “Нова генерація”, “Флірт і кохання”, “Діти 20 століття”, “Часи минають”, та інші. В 1993 році Наукове Товариство ім. Т. Шевченка здійснило видання енциклопедичної праці Ю.А. Шерегія – “Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року”.

Теодор Ромжа 1911-1947 Греко-католицький священик, педагог, владика Мукачівської греко-католицької єпархії. Вчився у Хустській гімназії 1922-30 роках, яку закінчив з відмінними оцінками. Здобув духовну освіту в Ужгороді та Римі. В кінці 30-х служив священиком в селах Березово та Нижній Бистрий на Хустщині. У 33-річному віці очолив єпархію (вересень 1944 р.) у найважчий для неї період. Греко-католицька церква не дивлячись на проявлену лояльність до нової влади стала неприйнятною для радянського режиму. Єпископ Т. Ромжа відмовився від “пропозиції” перейти до православ’я і підпорядкуватися Московському патріархату. В 1947 р. радянські спецслужби вдалися до фізичного знищення владики через імітацію автокатастрофи, в результаті чого він помер мученицькою смертю в Мукачеві. Після цього відбувся розгром структур єпархії, репресії, знищення священиків і ліквідація греко-католицької церкви на Закарпатті. Єпископ Т. Ромжа причислений до лику блаженних.

54

Степан Пап 1917-1990 Народився у селі Березово. Журналіст, редактор, драматург, історик. Отримав духовну освіту, служив священиком, був репресований угорською владою за участь в українському національному русі. Після війни опинився на словацькій території. Цивільну роботу поєднував з плідною літературною та дослідницькою діяльністю. Автор багатьох книг та підручників релігійної тематики, історичних драматичних творів “Князь Лаборець”, “Драма життя Олександра Духновича” та ін. Головним доробком є його монографії “Початки християнства на Закарпатті” та “Історія Закарпаття” у 3-х томах (опублікована після смерті автора). Помер і похований в м.Кошиці.

Іван Чендей 1922-2005 Український письменник, культурно-громадський діяч. Лауреат державної премії ім. Т. Шевченка (1994). Вчився і закінчив Хустську гімназію (1935-1944). Самий плодовитий із письменників Закарпаття повоєнного часу. Очолював Закарпатську обласну Спілку письмнників України. Автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. Найвідоміші – “Березневий сніг”, “Птахи полишають гнізда”, “Скрип колиски”. Співавтор сценарію фільма Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”.

Юрій Шкробинець 1928-2001 Народився в Хусті. Перекладач, поет, літературознавець. Член Спілки письменників України. Відомий як майстер перекладу угорської прози та поезії на українську мову і української на угорську. Здійснив літературну редакцію творів русинських поетів. Критик і дослідник історії українсько-угорських літературних зв’язків. Лауреат республіканської премії ім.Максима Рильського (1983). Удостоєний багатьох угорських нагород.

Василь Вовчок 1933-2002 Український поет, письменник, публіцист, уродженець с. Нижній Бистрий, вчився у Хустському педагогічному училищі. Був секретарем обласної організації Спілки письменників України. Від першої збірки віршів “Добрий день” (1956) до поезій останнього періоду – “Підкарпатська Русь”, “Прип’ять”, “Ти встала, мово!”, “Давати не брати”, “Брате мій, Тарасе” та ін. Опублікував понад 12 поетичних збірок та 10 видань прозаїчних творів.