Білі плями історії України

БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИХРИСТИЯНСЬКІ СТОРІНКИ

ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Методичний посібник з історії християнства в Україні для вчителів загальноосвітніх шкіл

ЛьвівВидавництво «Свічадо»

2014

ББК 86. 37 (4 УКР) - 3УДК 2-9 (477) Б 61

Рекомендовано до друку Вченою радою КЗ ЛОР Львівським інститутом

післядипломної педагогічної освіти. Протокол № 5 від 18 червня 2014 р.

Загальна редакція: Боршовська Ольга (с. Ореста, СНДМ), ліцензіат істо-рії Церкви, керівник Патріаршого архіву УГКЦ у Львові, керівник історичних проектів Комісії УГКЦ у справах освіти та виховання.

Наукові рецензенти:Беген Олег, кандидат історичних наук, доктор богослов’я, викладач кафе-дри церковної історії УКУ.Танчин Ігор, кандидат історичних наук, доцент. Заступник директора з ме-тодичної діяльності, завідувач кафедри суспільствознавчої та культурологіч-ної освіти ЛОІППО.

Християнські сторінки історії України: методичний посібник з історії для вчителів середніх загальноосвітніх шкіл / Ред.: Боршовська О. (с. Ореста, СНДМ). – Львів: Свічадо, 2014. – 254 с.

Б 61 Посібник призначений для вчителів загальноосвітніх шкіл, коледжів та ліцеїв, які викладають історію, християнську етику, культурологію, релі-гієзнавство та літературу. Метою цього посібника є об’єктивне та детальне висвітлення подій, а також опис деяких постатей з історії християнства в Україні, про які є мало інформації у шкільних підручниках.

Корисним він буде також для ширшого кола читачів. Посібник може стати важливим методичним орієнтиром для учнів шкіл і студентів вищих навчаль-них закладів та доповнити їхній науковий світогляд, незалежно від спеціаль-ності, яку вони обрали.

© Комісія УГКЦ у справах освіти та виховання © Видавництво «Свічадо», 2014

Видання здійснено за підтримки дієцезії Лімберґу

9-997-593-669-879 NBSI

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА. Р. Пастушенко........................................................7 СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА. О. Беген................................9 ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ. В. Субботін, І. Федик.................................................................12

РОЗДІЛ 1. ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Основні теорії проникнення християнства на українські землі. П. Воловецька ..........................................................................18Папа Климентій та його мученицька смерть у Херсонесі. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................21 Просвітницька діяльність святих Кирила та Методія, її значення для України. Я. Грущинський...................................24Перші князі-християни та їхні контакти з Візантійською та Латинською Церквами. П.Воловецька...........29

РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСТВА У КНЯЖУ ДОБУ

Мотивації охрещення Русі-України князем Володимиромта літописний виклад цієї події. П. Воловецька..........................32Організація церковного життя у Київській Русі: Київська митрополія у структурі вселенського християнства. Адміністративно-територіальний устрій та юрисдикційний статус митрополії. В. Трач............................36Церква та освіта, культура. О. Лепак.........................................41 Заснування чернецтва. Роль монастирів у житті держави та суспіль-ства. Х. Ковтун..........................................................................45Сакральні споруди Київської Русі. Х. Ковтун..............................48 Традиції написання ікон, місце ікони в літургічному житті, значення ікони в житті вірних, символіка та специфіка української ікони. Х. Ковтун..................................52 Розкол у християнстві 1054 року. Його відбиток для Русі-України. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................55

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА В ЧАС ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПАНУВАННЯ

Утворення Галицької митрополії. О. Лепак.................................63

3

4

Українська Церква між Сходом та Заходом. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................66

РОЗДІЛ 2. ХРИСТИЯНСТВО В УКРАЇНІ У КОЗАЦЬКУ ДОБУ

НОВІ ТЕЧІЇ В ЦЕРКОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Реформаційні рухи в українських землях. О. Лепак...................71Єзуїтський чин в Україні. В. Трач..............................................75Церковні братства: виникнення, діяльність та значення (XVI–XVIII ст.). В. Трач.............................................................80Міжконфесійне протистояння в Речі Посполитій: причини, спроби порозуміння та наслідки (ІІ пол. XVI – поч. XVII ст.). В. Трач.........................................84

БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Передумови укладення Київською Церквою унії із Римською у Бересті 1596 року. «33 Берестейські артикули». О. Лепак......88Видатні постаті ХVII ст.: митрополит Йосиф-Вельямин Рутський Г. Гришко..................................................................................93 Видатні постаті ХVII ст.: священномученик Йосафат Кунцевич. Г. Гришко, о. П. Кречун, ЧСВВ..................................................96Підпорядкування Київської православної митрополії юрисдикції Московської патріархії. Втрата самостійності та зросійщення. О. Лепак..................................................................................102Українські богослови та їхній вплив на Російську Церкву і культуру. Г. Василиця..............................................................106 Духовна книга кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Х. Ковтун..............110 Унійна Церква на Закарпатті. П. Воловецька...........................115

РОЗДІЛ 3. ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХІХ СТ.

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Православна Церква в Російській імперії: залежність від держави, адміністративно-територіальний устрій. Я. Грущинський.......................................................................120Християнсько-релігійні основи Кирило-Методіївського братства.

5

Т. Гакавчин.............................................................................124Насильницька ліквідація Унійної Церкви в Російській імперії. о. П. Марцелюк, ЧСВВ.............................................................127

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ

Становище Унійної Церкви в Австрійській монархії: освіта та реформи Габсбургів (кінець XVIII ст.). В. Трач..................................................................................131Провідна роль українського греко-католицького духовенства у національному відродженні Галичини кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. о. Й. Фітель, ЧСВВ...........................135Галицькі митрополити: Михайло Левицький – перший кардинал-українець; релігійно-просвітницька діяльність Йосифа та Сильвестра Сембратовичів. М. Мельник.................139Українська Греко-Католицька Церква в обороні економічних інтересів українського селянства. Р. Пастушенко.....................142

РОЗДІЛ 4. ХРИСТИЯНСТВО В РЕАЛІЯХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ХХ СТ.

Митрополит Андрей Шептицький – Глава УГКЦ: церковно-суспільна діяльність. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)...........................................151Утворення Української Автокефалії Православної Церкви в Україні у 20-х роках ХХ ст. Постать митрополита Василя Липківського та ліквідація Церкви. О. Лепак...............162Насильницька ліквідація УГКЦ радянською владою в Галичині та на Закарпатті: Львівський псевдособор 1946 року. Репресії проти духовенства та вірних Церкви. М. Мельник......165Душпастирська діяльність греко-католицького духовенства в умовах переслідувань радянським режимом. В. Субботін........170Митрополит Йосиф Сліпий. Заснування Українського католицького університету папи Климентія в Римі. В. Субботін.............................................................................173Вихід із підпілля УГКЦ на початку 90-х років ХХ ст. Відродження релігійного життя в умовах незалежності України. о. Т. Бублик............................................................................176

Додаток 1. Методичні рекомендації до навчальних предметів. Р. ПастушенкоТаблиця №1. Навчальна дисципліна: Історія України. 5–11 класи..............................................................................182Таблиця №2. Навчальна дисципліна: Всесвітня історія. Історія України. 6 клас............................................................199Таблиця № 3. Навчальна дисципліна: Всесвітня історія. 7–8 класи................................................................................200Таблиця № 4. Навчальна дисципліна: Людина і світ. 11 клас...................................................................................202Таблиця № 5. Навчальна дисципліна: Українська мова. 5–9 класи................................................................................206Таблиця № 6. Навчальна дисципліна: Українська література. 10–11 класи.............................................................................213

Додаток 2. Ілюстрації до тем..........................................217

ПРЕДМЕТНИЙ ТА ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК.........................246

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРІВ СТАТЕЙ...............................252

7

ПЕРЕДМОВА

Відколи християнство перетворилось у світову релігію, воно стало духовною платформою нової цивілізації – європейської. Україна не тільки гео-графічно, а й культурно та історично належить до цієї цивілізації. Сьогодні ми прагнемо поєднатись з іншими європейськими державами політично, інте-грувати нашу економіку в економіку Європейського Союзу. Немає іншого шляху єднання з євроатлан-тичною спільнотою, крім єднання на духовній ос-нові, на основі спільних цінностей. Християнство – головна компонента цього духовного єднання, тому вивчення історії християнства на теренах України, розуміння його впливів на наше господарське і суспільне життя, ознайомлення з розвитком націо-нальних християнських Церков – важливий елемент загальної освіти українця.

У методичному посібнику «Християнські сторінки історії України» на підставі низки джерел, наукової та науково-популярної літератури розкрито основ-ні проблеми і ключові моменти історії християнства в Україні, зокрема історичний шлях головних укра-їнських релігійних конфесій – православ’я та гре-ко-католицизму.

Мета посібника – через самостійну роботу вчите-лів історії підготувати їх до свідомого й цілеспрямо-ваного сприйняття та донесення до учнів додатко-вих, нових знань про розвиток християнської релігії на теренах України в І–ХХІ ст. задля максимально ефективного засвоєння учнями цієї інформації.

Мета досягається вирішенням таких завдань:◊ подати ширшу, багатшу, ніж подана у шкіль-

них підручниках, інформацію про різні аспекти історії християнства в Україні;

◊ запропонувати завдання для опрацювання цієї інформації;

◊ вказати шкільні предмети, теми, проблемати-ку та головні тези до висвітлення проблемних питань, які виникатимуть у школярів.

8

Основний акцент у посібнику зроблено на істо-рії провідної для Галичини конфесії – греко-като-лицької. Але зміст книги, у якому відображено різ-ноконфесійність християнства в Україні, допомагає позитивно сприймати це явище. Адже значення усіх конфесійних форм полягає у виявленні через них справжньої повноти релігійного життя у лоні хри-стиянської традиції.

Матеріали з історії релігії та християнських кон-фесій у цьому посібнику, як і в будь-якому іншому науково-популярному за стилем тексті, є однаковою мірою і об’єктивним, і суб’єктивним знанням. І ви-клад, і сприйняття такого знання залежать від сві-тоглядної і навіть конфесійної позиції як автора, так і читача. Автори посібника не мали наміру нав’язати читачам цієї книги якогось заданого розуміння іс-торії християнства. Запропоновані тут завдання та запитання до текстів значною мірою спрямовані на те, щоб ні у педагогів, ні в учнів не склалося стере-отипів та упереджень щодо подій в історії християн-ства взагалі і в Україні зокрема.

Посібник містить лекційні матеріали, запитання та завдання для самостійної роботи, іменний покажчик, добірку ілюстративного матеріалу для кращого засвоєння тем з історії християнства на теренах України. Окремо згадаємо про методичні рекомендації щодо використання матеріалів посібника при викладанні змісту гуманітарних предметів, насамперед історії України (додаток 1).

Посібник призначено насамперед для самостійної роботи вчителя. Ця робота полягає у засвоєнні ін-формаційного матеріалу за розробленими авторами статей завданнями і передбачає підготовку на цій основі відповідних повідомлень для учнів, розробку для них проблемних або/і тестових завдань, форму-лювання запитань на розуміння і застосування пода-ного учителем матеріалу, а також написання дітьми різного роду письмових робіт – рефератів, есе тощо.

Статті посібника мають переважно інформацій-ний характер, тобто повідомляють читача про події, процеси, людей, пов’язаних з розвитком християн-ства та життям Церкви в Україні. Списки використа-

ПЕРЕДМОВА

9

ної літератури до кожної з цих статей дадуть мож-ливість учителеві за потреби глибше вивчити певну тему з історії християнства, запропонувати учням додаткові джерела для підготовки до шкільних се-мінарів, укладення повідомлень тощо.

Опрацювання матеріалів посібника «Християн-ські сторінки історії України» підготує педагога до свідомого і цілеспрямованого сприйняття додатко-вих, нових знань про різні аспекти християнського релігійно-культурного комплексу – філософсько-бо-гословські засади, етику, соціальну доктрину, християнську культуру, історію Церкви загалом й Української церкви зокрема тощо.

Роман Пастушенкозавідувач кабінету розвитку освіти

Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА Відгук на методичний посібник для вчителів загальноосвітніх шкіл «Християнські сторінки історії України»

Християнські сторінки історії України ще потребу-ють прискіпливого дослідження, і це не дивно, бо в роки панування радянської тоталітарної системи на релігійно-церковні питання накладалося табу. Ан-тирелігійний дискурс другої половини ХХ ст. зробив свою «чорну справу», затираючи у пам’яті багатьох поколінь цінні факти з історії України, не стала ви-нятком й історія українського християнства. Лише з розпадом тоталітарної держави та після отримання державного суверенітету в Україні стало можливим вивчення релігійної історії рідного краю. Доступ до-слідників до пласту досі не відомих джерел сприяв появі десятків, а то й сотень монографічних дослі-джень, наукових статей та розвідок. Українські ав-тори працювали над укладанням першого синтетич-ного підручника з історії християнства в Україні, на-магаючись примирити між собою різні аспекти дис-курсу всієї строкатої української релігійної дійсності.

ПЕРЕДМОВА

10

Це не завжди вдавалось, а деякі праці нагадували радше тексти, обтяжені сотнями непроаналізованих фактів. Частково цей вакуум заповнювали пере-клади, оскільки за останні роки в Україні з’явилося багато фахової перекладної літератури. Підручники та посібники з історії християнства, які, хоч і були частиною цього перекладацького доробку, не вихо-дили такими великими накладами, як праці з теорії націоналізму, тоталітарних ідеологій чи навіть історії окремих європейських країн. Їхні автори переваж-но або нічого не знають про Україну, або згадують лише побіжно про те, що така країна десь-колись існувала і щось там таки внесла у світову скарбни-цю християнської духовності. Незважаючи на такий сумнівний «прорив» у цій галузі, загального матері-алу і надалі залишається замало.

Спроба, за яку взявся колектив упорядників ме-тодологічного посібника «Християнські сторінки іс-торії України», справді вражає. Ця книга може стати важливим методичним засобом для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, доповнити їх-ній науковий світогляд, незалежно від обраної ними спеціальності.

Праця колективу авторів дає можливість пере-січному читачеві здобути необхідні знання з історії України, дізнатися не лише про основні події, фак-ти, особливості та закономірності історичного про-цесу, а й підвищити та вдосконалити рівень істо-ричної свідомості й політичної культури. Вивчення важливих наукових питань з таких дисциплін, як «Історія України», «Світова історія», «Історія хри-стиянства», які містить посібник, допоможе читаче-ві сформувати власний світогляд, дасть змогу зро-зуміти характерні особливості творення української нації та історичного розвитку України загалом.

Мета, яку перед собою поставили упорядники посібника «Християнські сторінки історії України», – ознайомити читачів з особливостями історичного розвитку християнства в Україні від Хрещення Ру-си-України до сьогодення на підставі всебічного ви-вчення історичних джерел і найновіших досягнень вітчизняної та зарубіжної історичної науки. Посіб-

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА

11

ник покликаний звернути увагу читача на світовий контекст розвитку християнства та показати зако-номірності й специфіку релігійного життя у нашій державі, духовні, етичні, богословські, культурні, мистецькі, політичні й соціально-економічні підва-лини українського християнства. Посібник повинен допомогти читачам з’ясувати співвідношення схід-них і західних впливів на релігійне життя в Україні, розкрити закономірності розвитку різних Церков та місце України в цивілізаційній політиці сучасного поліконфесійного світу.

Глибше вивчення української релігійної історії дасть змогу примирити різні конфесії, що виникли в Україні в часи незалежності. Ліквідація ж релігійних конфліктів спричинить те, що у світі Україну сприй-матимуть сучасною державою без суперечок на релігійному ґрунті, які ще на початку 90-х деструк-тивно впливали на внутрішній розвиток держави та були джерелом постійної небезпеки для міжнарод-ної спільноти. Релігійні претензії дуже часто вважа-ли основними перешкодами до суспільної злагоди та релігійного миру в Україні, хоча насправді такою перешкодою якраз і є незнання власної історії або свідоме її перекручування на чиюсь користь.

Україна – це країна культурного та цивілізаційно-го пограниччя, де впливи Сходу й Заходу то об’єд-нували, то розділяли, де відмінності між різними релігійними та християнськими традиціями часто набирали форм тривалого й гострого протистояння або ж спонукали до пошуку шляхів примирення. Не-даремно саме в українській християнській традиції маємо приклади і підтримки внутрішнього розколу у християнстві, і спроби поєднання цілої Христової Церкви, як навчав Христос: «щоб усі були одно». Усі ці історичні, геополітичні, етнокультурні та інші особливості суттєво впливали на розвиток церков-ного життя в Україні і виявляються у сучасному роз-маїтті християнських Церков і релігійних спільнот та у складних стосунках між ними.

Посібник також дає змогу проаналізувати в істо-ричній тяглості проблему самоідентифікації, як на-слідок тих протиріч, які існували між різними кон-


12

фесіями, що, своєю чергою, були наслідками трагіч-ного стану, в якому перебувала не лише українська Церква, а й цілий народ протягом багатьох століть. Через відсутність української державності Церква часто мусила брати на себе не лише релігійні, а й політично-суспільні зобов’язання. Відсутність мож-ливості всебічного розвитку призвела до того, що протягом десятиліть українці, а також українські Церкви, орієнтувалися на різні духовні центри, по-глиблюючи цим кризу власної ідентичності.

Олег Беген, кандидат історичних наук,

доктор богослов’я викладач УКУ

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Згідно з книгою Діяння Апостолів1 перша громада християн виникла в Єрусалимі у свято П’ятидесятни-ці2. З цього моменту спільнота християн розпочинає свою місіонерську діяльність, спочатку серед юдеїв, а згодом серед прихильників і вірних римської та інших язичницьких релігій. Розпочавши з Єрусалиму, хрис-тиянство поширюється на Юдею, Самарію, Галилею і далі вздовж узбережжя Палестини, здобуваючи собі послідовників і прихильників у тодішньому античному світі. Ідеї християнства активно проникають у поган-ські середовища, поширюючись серед звичайних жи-телів і панівної верхівки Римської імперії.

Поступово християнство знаходить переконаних прихильників і в грецькому світі, тобто в колишніх по-лісах острівної та материкової Греції, а також у грець-ких колоніях Середземного та Чорного морів.

У 49 році апостоли і пресвітери3 провели спільну зустріч для обговорення проблеми обрізання язични-ків, що була досить гострою у тогочасних релігійних громадах. Християнське вчення негативно ставиться до цієї процедури, яка й досі зберігається в іудеїв та мусульман. Саме це переконало чимало нехристиян стати прихильниками християнської Церкви.

1 Діяння Апостолів – остання історична книга Нового Завіту.

2 П’ятидесятниця – Дванадесяте Го-споднє рухоме свято, яке звеличує подію сходження Святого Духа на Апостолів.

3 Пресвітер (свя-щеник, ієрей) – дру-гий ступінь церковної ієрархії, середній між єпископом та дияконом.


13

У 64 році, за імператора Нерона, в Римі спалахнула величезна пожежа і чимало християн заарештували за нібито причетність до цієї катастрофи. Усіх їх засудили до страти. Криваве переслідування християн, яке відбу-валося за імператора Клавдія, за Нерона стає ще жор-стокішим, але ці криваві заходи лише міцніше згуртову-ють християнські общини імперії.

Римський історик Тацит, знавець походження хри-стиянства, писав про Ісуса Христа, який помер під час правління імператора Тиберія. Тацит чітко відо-кремлює християн від іудеїв та наголошує, що жите-лі імперії негативно ставилися до нової релігії. Його твердження про походження християнства і згадки про Ісуса Христа є унікальним джерелом до вивчен-ня історії раннього християнства та історії стародав-нього світу.

Останні роки правління Нерона та його спадкоєм-ців завершують перший етап поширення християнства, який мав велике значення для становлення і впливу но-вої релігії.

Минуло 40 років після смерті Христа. За цей час дея-кі апостоли прийняли мученицьку смерть за поширення його вчення. Протистояння між християнством, імперією та язичницьким суспільством набирає нових форм. На першому етапі утвердження християнства відбувалося шляхом усного передавання основ нової релігії, а вже з другої половини І ст. з’являється «апостольська» літе-ратура. Особливістю цієї літератури є її функціональна грамотність: перші християнські громади підготували тексти, які були необхідні для вивчення основ нової ре-лігії та збереження їй вірності.

В епоху імперії християнство поширилося завдяки де-кільком чинникам: прямому і доступному спілкуванню, зростанню підприємництва, децентралізації, що утвер-джувала відносний паритет комерції і торгівлі.

Римляни із самого початку своєї історії чітко усвідом-лювали важливість комунікації, тому у II ст. з’являється і розширюється мережа доріг. У наступних століттях і в епоху Середньовіччя ця мережа поступово зменшується і зрештою зникає.

Зростання кількості портів в імперії, піклування про особисту безпеку подорожніх, зв’язок центру з околи-


14

цями сприяє місіонерам у розповсюдженні християнства по всій території Римської держави і далі на схід.

Римські дороги, факторії та інші комунікаційні осеред-ки були ефективними місцями для пропаганди нової ре-лігії, але швидше християнство поширювалося у містах.

Римські власті старалися усіма способами навести лад у релігійному житті і повернути християн до офіцій-ної релігії. Спочатку це робилося за допомогою закону і переконання, а потім влада все активніше почала за-стосовувати насильство і тортури (для прикладу: лист Плінія, свідчення мучеників та ін.). Один з найбільш значимих обрядів язичників періоду імперії – прино-шення ладану до образу імператора, що було актом суто офіційної церемонії. Обряди мали виконуватися ретельно, відповідно до встановлених церемоніальних норм. Натомість християни вважали цей обряд фаль-шивим і категорично відмовлялися його проводити. Деколи офіційна влада намагалася мирно розв’язати проблему з християнством. Так, при імператорах Олек-сандрові Севері, Філіппові Арабові та інших християн навіть толерували, але потім, аж до IV ст., проти них застосовували ще кривавіші репресії.

Імператор Діоклеціан вважав, що християнство є серйозною перешкодою для збереження традицій-них форм релігії і саме за його правління розпочали-ся найбільші переслідування і вбивства нововірців. У 303–304 роках за вказівкою Діоклеціана було видано чотири укази, які викликали нову хвилю переслідувань і жахливих репресій. Тисячі християн та їхніх прихиль-ників стратили у найжорстокіший спосіб. Криваві по-дії під час правління Діоклеціана, а також події першої чверті IV ст. завершили епоху жорстокого наступу на християн. Поступово відбувався процес вирівнювання сил між язичниками та християнами, тобто, незважаю-чи на репресії та гоніння, вплив християнства зростав й посилювався з кожним роком, а це, своєю чергою, змушувало владу шукати бодай якогось порозуміння між язичницькою релігією та християнством.

У період правління Костянтина Великого протисто-яння між язичництвом і християнством досягає апогею. Імператорська влада як у Римі, так і в провінціях, про-довжувала активно боротися з християнами: їх кидали


15

в тюрми, страчували, віддавали на розтерзання звірам. Попри це, на початку IV ст. християнство міцно вкоре-нилося у свідомості населення імперії. Зрештою імпе-ратор Костянтин у 313 році оголосив про толерантне ставлення до християнства, воно мало право існувати поряд з іншими релігіями в Римській імперії. Максентій, співправитель Костянтина, був першим, хто припинив переслідування християн і зрозумів, що співпраця з ними буде ефективнішою. У 313 році імператор Кос-тянтин зустрівся з Ліцінієм4 у Мілані, де між ними була укладена угода (Медіоланський едикт5), що означала кінець переслідувань християн. У 318 році за єпископа-ми визнається реальна юрисдикція, а з 320 року неділя оголошується обов’язковим святом. Церква також має право отримувати пожертвування і спадщину.

Отже, імператор Костянтин приклав чимало зусиль для примирення християнства та Римської держави. Таку церковну політику будуть продовжувати його послідов-ники аж до визнання християнства державною релігією.

Запитання й завдання до теми:1. Які причини поширення християнства в Римській імперії у І–IV ст.?2. Розкрийте наслідки запровадження Медіоланського едикту.3. Якими були передумови перетворення християн-ства у державну релігію Римської імперії?

Рекомендована література:

1. Бедуел Г. Історія Церкви. – Львів, 2000.2. Гілл Д. Історія Християнства. – К., 2010.3. Головащенко С. Історія Християнства: курс лекцій. – К., 1999.4. Гонсалес Х. Л. История христианства. – СПб, 2006.5. Ісіченко І. Загальна Церковна Історія. – Харків, 2006.6. Каутский К. Происхождение христианства. – М., 1990.7. Лінч Д. Середньовічна Церква. – К., 1994.8. Свенцицкая И. С. Раннее христианство: страницы истории. – М., 1989. 9. Filoramo G. Il sacro e il potere. Il caso cristiano – Torino: Einaudi, 2009.10. Siniscalco P. Il cammino di Cristo nell’Impero romano – Laterza: Bari, 2000.

4 Ліціній був прийомним сином ім-ператора Діоклеціяна (пом. 305 року), з 308 року за сприяння імператора Галерія став його співправи-телем східної частини Римської імперії, з 312 року – співправи-тель Костянтина.

5 Міланський, Медіолянський едикт – документ 313 року, відповідно до якого проголошувалась релігійна терпимість на території Римської імперії, християнство визнавалось офіцій-ною релігією.


16

РОЗДІЛ 1

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

97 р. – заслання Єпископа Риму Климента в Херсонес 101 р. – смерть папи Климента у Корсуні (Херсонес)860 р. – похід князів Аскольда та Діра на Константинополь862–882 рр. – правління князя Аскольда862 р. – просвітницька місія Кирила і Методія в Моравії869 р. (14 лютого) – смерть Костянтина-Кирила882–912 рр. – правління князя Олега885 р. (19 квітня) – смерть Методія911 р. – укладення договору з руськими послами в Константинополі912–945 рр. – правління князя Ігоря944 р. – укладення договору між русинами і Візантією 945–962 рр. – правління княгині Ольги945 р. – перша згадка у літописі християнського храму св. Іллі в Києві 959 р. – візит делегації русинів до німецького імператора Оттона І з проханням надати єпископа і священиків962–972 рр. – правління князя Святослава972–978 рр. – правління князя Ярополка 974 р. – делегація від князя Ярополка до Оттона ІІ977 р. – делегація від князя Ярополка до Римського Папи978–1015 рр. – правління князя Володимира Святославовича988 р. – похід князя Володимира на Корсунь988 р. – прийняття християнства у Київській Русі966 рр. – зведення Десятинної церкви1019–1054 рр. – правління князя Ярослава Мудрого 1036 р. – зведення Спасо-Преображенського собору в Чернігові1037 р. – зведення Ярославом Мудрим Софіївського собору в Києві та заснування при ньому бібліотеки

17

1051 р. – заснування Києво-Печерського монастиря ченцем Антонієм Печерським1051–1054 рр. – правління Київського митрополита Іларіона1054 р. – розкол у християнстві 1054–1073 рр. – правління тріумвірату Ярославовичів (князі Ізяслав, Святослав і Всеволод)1073–1078 рр. – зведення храму Київського Печерського монастиря зусиллями Феодосія Печерського1146–1154 рр. – правління князя Ізяслава Мстиславича1157 р. – зведення князем Ярославом Осмомислом Успенського собору в Галичі1200 р. – зведення церкви св. Пантелеймона в селі Шевченкове неподалік від Галича 1215–1264 рр. – правління галицько-волинського князя Данила Галицького1240 р. – зруйнування Києва монголо-татарами1245 р. – Перший Ліонський собор1253 р. – коронація Данила Галицького у Дорогочині послами Папи Римського1259 р. – Перша згадка про Холмську ікону Божої Матері у Галицько-Волинському літописі 1274 р. – Другий Ліонський собор1299 р. – перенесення митрополичої резиденції з Києва до Вододимира-на-Клязьмі1301–1308 р. – правління галицько-волинського князя Юрія Львовича1303 р. – утворення Галицької Митрополії1326 р. – перенесення Петром Ратенським до Москви резиденції Київських Митрополитів1375 р. – у Галичі засновано католицьке архієпископство1415 р. – руські єпископи Великого князівства Литовського обрали на соборі у Новгородку Митрополитом Київським та всієї Русі Григорія Цамблака 1439 р. – Флорентійський собор

18

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИОсновні теорії проникнення християнства на українські землі

Для раннього середньовічного суспільства історична тяглість та спадкоємство, наявність глибоких коренів були важливою ознакою легітимності. Це могло стосува-тись конкретної особи та її генеалогії, держави чи міста. Особливо правонаступництво було необхідне у сфері церковної організації. Кожна з теорій проникнення хри-стиянства на українські землі має під собою ідеологічну основу, яку використовували у різний час з політичною метою. Серед основних теорій: Свято-Андріївська, Свя-то-Павлівська (Моравська) та Богородична (Візантій-ська). Кожна із цих теорій аргументувала тяглість хри-стиянської традиції на українських землях, відповідно, з Києва, Моравії6 чи з Візантії.

Свято-Андріївська теорія проникнення християнства на українські землі виникла у Константинополі на підставі відомостей, які подає Євсевій Памфіл (IV ст.) у своїй істо-ричній праці про подорож апостола Андрія до території тогочасної Скіфії. У християнстві існує поняття апостоль-ського спадкоємства, в основі якого – єпископські кате-дри, засновані учнями Ісуса Христа у тогочасних центрах: Римі, Єрусалимі, Ефесі та ін. Поступово вплив цих міст ні-велювався. З часом лише Рим (катедра святого апостола Петра) зберіг своє значення та авторитет. Константино-поль, який виник лише у IV ст., але намагався проявити себе як політичний центр, не міг представити історичної тяглості та своєї легітимності як «другого Риму».

Оскільки апостол Андрій, брат Петра, згідно з єван-гельськими текстами був покликаний раніше (Первозван-ний), цей момент візантійські теологи використали для протиставлення зверхності Римського Папи. Константи-нополь, який мав стати Новим Римом, потребував апо-стола для візантійської території. Легенда отримала під-твердження від монаха Епіфанія, на початку ІХ ст. він описав свої подорожі узбережжям Чорного моря, під час яких збирав оповідання про апостола Андрія, імена його учнів та послідовників – єпископів. Описуючи подорож

6 Велика Моравія – (Великоморавське, Богемське князівство) – державне утворен-ня західних слов’ян у IX–X ст. на півдні Моравії. У 906 р. Вели-коморавська держава була розгромлена кочовиками – угор-цями.


19

Христового учня, літописець показав, що апостол Андрій швидше за свого брата апостола Петра прибув до Рима, а пізніше перебрався до Візантії, на той час колонії, яка в майбутньому стала центром Константинопольського па-тріархату.

Ця легенда була створена та поширювалась для утвердження впливів Візантійської Церкви на українських землях, проте стала рушієм національної свідомості. Лі-тописець продовжив подорож апостола Андрія не лише берегами Чорного моря, а й Дніпром до Київських гір. Кульмінацією розповіді у Повісті временних літ є благо-словення Андрієм Первозванним місця, де згодом буде заснований Київ та встановлений хрест. З цього момен-ту, не завдяки зусиллям Візантії, а через благословення та пророкування розквіту для столиці, на всю територію країни зійшла благодать.

Метою Свято-Андріївської легенди у її літописному ви-гляді було: виявити самостійність київського християн-ства, незалежного від Візантії, поставити Київ на рівень із Константинополем.

Інший шлях поширення християнства на українських землях відображено у Свято-Павлівській (Моравській) легенді. В її основі лежить діяльність рівноапостольних братів Кирила та Методія. Після того, як папа Адріян ІІ висвятив Методія на священика, а пізніше на архієписко-па Моравії та Паннонії, Методій став прямим спадкоємцем учня святого апостола Павла – апостола Андроніка. Від-повідно, поширення християнства через служіння Мето-дія виходило безпосередньо від святого апостола Павла. Легенда показує прихильне ставлення християн-україн-ців до Римської Католицької Церкви, а також засвідчує незалежність київського християнства від Візантії. Окрім цього, праця Кирила та Методія (наступників апостола Павла) над алфавітом та перекладом Святого Письма по-ставила слов’янську мову на один рівень із канонічними мовами, якими було написане Святе Писання.

Богородична, або Візантійська, легенда поширення християнства на українських землях виникла у візантій-ських церковних колах та стосувалася першої згадки про християнство, поміщеної у Повісті временних літ під 866 роком. Легенда пов’язана з походом Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Оточивши місто великою

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

20

кількістю кораблів, руські воїни готувалися отримати пе-ремогу у цьому поході. Літописець детально описує дії імператора Михайла та патріарха Фотія, які просили за-ступництва у Божої Матері, і яка своїм омофором чудес-ним способом врятувала місто. Наслідком надзвичайної події стало хрещення русинів та прийняття хрещення князями Аскольдом і Діром. Повернулись князі з цього походу на київські землі із єпископом, а хрещення, яке вони отримали, дало початок поширенню візантійського християнства та опіки Константинополя над Церквою на території Руської держави.

Дослідники схиляються до думки, що найімовірнішою теорією поширення християнства на українських землях є Моравська, адже вона описує діяльність історичних осіб, які залишили джерела, що підтверджують їхню працю. Проте інші теорії також беруться до уваги, адже вони ма-ють свою конкретну вагу як історичний наратив та пред-ставляють різноманітність чинників і впливів, які сформу-вали християнську традицію на українських землях.

Запитання й завдання до теми:1. Які політичні мотиви виникнення трьох теорій поширення християнства на українських землях?2. Назвіть особливості історичних джерел, які висвітлюють поширення християнства на українських землях.

Рекомендована література:

1. Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – 131 с.2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка, 1988. – 262 с.3. Ісіченко І. Історія Христової церкви в Україні – Харків: Акта, 2008. – 697 с. 4. Пашук А. Українська церква і незалежність України: мо-нографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Фран-ка, 2003. – 364 с.5. Повесть временных лет. – Ч.І. – М.; Л., 1950.6. Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1998. – Т. 4.7. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим, 1965–1976. – Т. 1–2 .8. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомо-дерної України – К.: Критика, 2005. – 581 с.


21

Папа Климентій та його мученицька смерть у Херсонесі

Папа Климентій Римський, який загинув мучениць-кою смертю на території сучасної України (у тогочас-ному Херсонесі) є унікальною постаттю в історії укра-їнського християнства. Деякі джерела розповідають, що коли Володимир Великий повернувся із військово-го походу з Корсуня, то йому передали мощі святого Климента папи, які там зберігалися. Найімовірніше, що вони були згодом покладені у збудованій Володи-миром Десятинній церкві. У Київській Софії є портрет папи Климента в мозаїці. У середині ХІІ ст. єпископи Київської Русі благословили мощами папи Климента вибраного ними русина Клима Смолятича на Митро-полита Київського.

Український геній Іван Франко присвятив папі Кли-ментові одне із своїх літературних досліджень, у яко-му зазначив: «В своїй особі та науці являється най-виднішим по апостолах репрезентантом первісної, ще не розділеної Церкви, що своїми подорожами, життям і мучеництвом обіймав однаково Схід та Захід». Осо-бою папи Климента в Україні цікавилися люди різних конфесій, він вшановується як святий мученик і Ка-толицькою, і Православною Церквами. Таких прикла-дів маємо чимало: для православного середовища Данило Туптало (1651–1709) написав збірник житій святих під назвою Четьи-Минеи, до якого входило Житіє і страданіє священомученика Климента Папи Римського. Вихід цього збірника мав великий пози-тивний резонанс, однак перше видання було відда-не московській цензурі і спалене. Наприкінці ХІХ ст. вийшов двотомник Житія святыхъ, автором якого був о. Йосиф Мільницький, віце-ректор греко-католицької Генеральної духовної семінарії у Львові, видання мі-стило життєпис папи Климента. Не тільки твори при-свячували цьому папі, на його честь також будували церкви як у Римі, так і в Москві.

Сама постать папи Климента є історичною, хоча його життя овіяне численними агіографічними леген-дами, оскільки він жив і працював у першому столітті після народження Ісуса Христа.

ПАПА КЛИМЕНТІЙ ТА ЙОГО МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ У ХЕРСОНЕСІ

22

За різними джерелами Папа Климент Римський на-родився близько 30 року і був четвертим єпископом Риму. Він внесений до офіційного списку Римських Пап: апостол Петро, Ліно, Анаклет та Климент. Зокре-ма, про це твердить святий Єронім (340–420), який переклав Святе Письмо латинською мовою.

У дещо пізніших церковних джерелах написано, що Климент походив із знатної римської родини і не був християнином. Його батьки називалися Фауст та Мат-тідія. Він отримав добру тогочасну освіту. Одного разу Климент зустрів апостола Петра і вперше почув від ньо-го про Ісуса Христа, це настільки вплинуло на молодого Климента, що він вирішив прийняти християнство.

Іван Золотоуст (V ст.) пише, що Климент супрово-джував апостола Павла у його численних подорожах і допомагав йому проповідувати Євангеліє поганам. Немає жодних сумнівів, що Климент був вірним учнем апостолів і належав до плеяди апостольських Отців, тобто тих, які особисто знали учнів Ісуса Христа та прийняли від них Євангеліє.

Християнський письменник Тертуліан стверджує, що апостол Петро особисто рукоположив Климен-та на єпископа. Відомим в історії Церкви є послання папи Климента до християн в місті Коринті, написане близько 96 року. Щоб сприяти миру серед вірян цього міста, він змістовно виклав християнську доктрину та науку про тяглість ієрархії в Церкві.

Історик Євсевій Кесарійський (260–340) доводить, що понтифікат Климента припадав на період таких римських імператорів: Доміціяна (81–96), Нерви (96–98) та Траяна (98–117). Ранньохристиянський текст Passio Sancti Clementis (Страждання святого Климен-та, V–VI ст.) є першим джерелом, у якому написано, що папа Климент був засланий у Херсонес Таврій-ський (Корсунь – слов’янська назва Херсонесу) під час правління імператора Траяна. Причиною його вигнан-ня з Рима стало проповідування Євангелія, через яке чимала кількість людей приймала християнську віру. Це джерело доволі детально описує обставини смерті та культ папи Климента.

Саме місто Херсонес заснували греки у V ст. до народження Христа. Згодом воно переросло у грець-


23

ку колонію, а в V ст. після народження Христа стало частиною Візантійської імперії. Тому окремі джерела вказують, що Климент помер на території Греції.

У час масових переслідувань римськими імперато-рами чимало християн відбували заслання у Херсоне-сі. Вони виконували каторжні роботи на каменолом-нях, видобуваючи мармур. Климент, перебуваючи на засланні разом із більш ніж двома тисячами християн, проповідував Євангеліє серед них.

Головною проблемою каторжан і мешканців цього краю була нестача води, по яку вони були змушені ходити за кілька кілометрів. Климент чудесним спосо-бом відкрив джерело з водою, через це велика кіль-кість місцевого населення прийняла християнство. Довідавшись про ці події, імператор особисто розпо-рядився втопити Климента в морі, прив’язавши до його шиї якір. Це сталось близько 101 року.

Автор Passio Sancti Clementis згадує про місце по-ховання мученика – острів, залитий водою. Лише раз у рік, в день мученицької смерті папи Климента, вода відступала і християни могли підійти до мощей свя-того, біля яких відбувалися численні чуда. На острові збудували невелику церкву, в якій і зберігалися мощі.

На підставі деяких письмових джерел та археоло-гічних розкопок дослідники припускають, що мощі папи Климента можуть перебувати поблизу бухти Ко-зацької, у районі Інкермана, де є невеликий півострів, з’єднаний із сушею болотянистим перешийком. Сильні хвилі у вітряну погоду повністю відрізають його від суші. Ця версія відповідає давнім свідченням про міс-це поховання Климента. Однак це лише припущення.

Найімовірніше, що до віднайдення та перенесення мощей папи Климента з Херсонеса мають стосунок солунські брати, апостоли слов’ян − Кирило та Ме-тодій. Взимку 861 року Кирило, йдучи до хозарів із місією, вирішив зупинитися у Херсонесі, де і знайшов мощі Климента та забрав їх до Рима. На згадку про папу Климента Кирило залишив мешканцям цього мі-ста невелику частину його мощей як цінну реліквію. У Повісті временних літ написано, що Володимир Вели-кий забрав їх до Києва. Сьогодні мощі папи Климента покладені в однойменній базиліці в Римі. У цій самій

ПАПА КЛИМЕНТІЙ ТА ЙОГО МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ У ХЕРСОНЕСІ

24

базиліці є також мощі святого Кирила, який 14 лютого 869 року помер у Римі.

Досліджуючи різні джерела, Іван Франко висловив думку, що папу Климента у Київській Русі визнавали національним святим, його культ був надзвичайно поширеним, а мощі дуже цінувалися. На його честь складали молитви, писали житія. Така популярність та визнання папи Климента на Русі свідчили про те, що він був Єпископом Риму – Римським Папою – ще до розділення християнства через людські амбіції та дрібні теологічні розбіжності. Його постать стала сим-волом єдності Церкви, він був першим Римським Па-пою, який ступив на землі сучасної території України.

Запитання й завдання до теми:1. Які особливості джерел, з яких дізнаємося про жит-тя папи Климента?2. Встановіть причини культу почитання папи Кли-мента в Українській Церкві.

Рекомендована література:1. Гриньків К., Завадка Б. Місія Папи Климента очима Івана Франка. – Львів, 2001.2. Бойко Ю. Віднайдення мощей святого Климента Римського за літературними та археологічними пам’ятками Кирило-Ме-тодіївської доби // Наукові записки Українського Католиць-кого Університету – Ч. І, Богослов’я 1. – Львів, 2009. – С. 161–192.

Просвітницька діяльність святих Кирила та Методія, її значення для України

Традиції, закладені більш як 1150 років тому со-лунськими братами Кирилом і Методієм, несуть в собі велику життєву силу, а також величезний потенціал, який по-різному реалізовувався протягом сторіч. Їхня діяльність відбувалась у дуже напружений період в історії християнства, позначений конфронтацією За-ходу і Сходу.


25

Певні розходження всередині Вселенської Церкви почали з’являтись від самого її виникнення. Частина з них стосувалась суто теоретичних, догматичних про-блем, інші торкались питань церковної організації та управління. Звільнена від деспотичного тиску цивіль-ної влади Римська катедра почала швидко прибирати до рук політичні функції, водночас Східна Церква за-лишалась під п’ятою цивільного деспотизму.

Суперечності, які нагромаджувались протягом ві-ків, особливо загострились на початку ІХ ст. Із сут-тєвих протиріч можна виокремити формулювання Символу віри, догмат про Непорочне Зачаття Бого-родиці, мову богослужінь. Римська Церква дозволяла проводити богослужіння тільки на латинській, грець-кій та єврейській мовах. У Візантії було дозволено ве-сти богослужіння рідними мовами. Остання боролась з Римом за сфери свого релігійного впливу. Це про-тистояння набуло особливо гострого характеру після епохи іконоборства, воно завдало відчутного удару по престижу Східної Церкви і тим сприяло піднесенню Риму. Прибічники православ’я хитнулись у бік престо-лу св. Петра і готові були визнати його авторитет у справах Вселенської Церкви. Після остаточної пораз-ки іконоборства ситуація докорінно змінилась.

У 862–863 роках моравський князь Ростислав вирі-шив відокремити своє князівство від Священної Рим-ської імперії і звернувся до візантійського імператора Михайла ІІІ з проханням прислати проповідників, які могли б пояснити місцевим жителям християнське вчення на їхній рідній мові. Найближчими сусідами Моравського князівства були католицькі країни, зо-крема Німеччина, що визнавала пріоритет Римського первосвященика. Звертаючись до Царгорода, Ростис-лав відзначав, що діяльність німецьких місіонерів не має успіху, бо користуються вони чужою для народу латинською мовою. Він просив надіслати для пропо-віді учених, які були б здатні звертатися до пастви зрозумілою слов’янською мовою.

Звісно, грецький імператор Михайло III (840–867) та Константинопольський патріарх7 Фотій не могли не відгукнутися на пропозицію Ростислава: доля Моравії мала велике значення для престижу держави і Цер-

7 Патріарх – най-вищий сан, звання єпископа – голови помісної Церкви.

ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СВ. КИРИЛА ТА МЕТОДІЯ

130

за своїми архіпастирськими здібностями священно-служителі з російських єпархій». Таким чином, Унійна Церква все більше русифікувалася. Припинила існу-вання Луцька уніатська єпархія, а за нею Брестська. Після цього залишилося дві уніатські єпархії – Литов-ська та Полоцька. 1833 року відновлено Білоруську православну єпархію.

Вираз «упорствующие» (ті, що опираються) з’явився ще до офіційного «возз’єднання». Чи не першим його використав митрополит Московський Філарет (Дроз-дов) у грудні 1838 року, передбачивши, що ця справа буде «очевидно, не вільною від труднощів і перешкод».

Значний вплив на ситуацію, пов’язану з підготов-кою до ліквідації Унійної Церкви, мала діяльність гра-фа С. Уварова (1786–1855), котрий упродовж 1833–1849 років очолював Міністерство народної освіти.

12 лютого 1839 року на засіданні Синоду Унійної Цер-кви в Полоцьку Йосиф Семашко як митрополит, Василь Лужинський – єпископ Орші та Антоній Зубко – єпископ Берестя уклали послання до Синоду в Петербурзі і по-просили, щоб їх прийняли в «схизматську церкву разом з кліром і вірними в кількості біля півтора мільйона като-ликів». 23 березня Синод прийняв, а 25 березня цар Микола І затвердив прохання.

Папа Григорій XVI 22 липня 1842 року на Конси-сторії (зустрічі кардиналів) написав звернення, яке супроводжували документи, що показували турботу Його Святості про важку долю Католицької Церкви в Росії. Але це звернення не мало жодних наслідків.

Запитання й завдання до теми:1. Які причини ліквідації Унійної Церкви на територіях, що відійшли до Російської імперії внаслідок розпаду Речі Посполитої?2. Обґрунтуйте або спростуйте тезу: «Священний Си-нод РПЦ був складовою державного апарату Росій-ської імперії».3. Охарактеризуйте процес «приєднання» Унійної Церкви на територіях Російської імперії до Російської Церкви. Назвіть основні постаті та особливості цього процесу.

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

131

Рекомендована література:1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). ‒ Львів, 1996.2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К., 1998. – Т.3.3. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучас-ному житті українського народу. – Берлін, 1940.4. Жилюк С. Російська православна Церква на Волині (1793–1917). – Житомир, 1996.5. Стоколос Н., Шеретюк Р. Драма Церкви. – Рівне, 2011. – 316 с. 6. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760–1830. – К., 1996.7. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. – Филядельфія, 1954.8. Огієнко І. Українська Церква: у 2 т. – Прага, 1942.9. Тамборра А. Католическая Церковь и рускоє православ-не. – М., 2007.10. Cirillo contro la commistione tra Chiesa e Stato // L’OSSER-VATORE ROMANO. – 2013 – № 274.11. Likowski E. Dzieje Kosciola Unickiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX wieku. – Poznan, 1880.

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИСтановище Унійної Церкви в Австрійській монархії: освіта та реформи Габсбургів (кінець XVIII ст.)

В останній чверті XVIII ст. унаслідок трьох поді-лів (1772; 1793; 1795) припинила своє існування Річ Посполита, до складу якої впродовж кількох століть входила більшість українських земель. Тепер ці землі були розділені між монархією Габсбургів та Російською імперією. Територія сучасної Західної України увійшла до складу Австрійської, а згодом Австро-Угорської ім-перії (від 1867 року) у вигляді трьох адміністратив-них одиниць. Це було Закарпаття (або Підкарпатська Русь – частина монархії ще від XVII ст., управлялась з Будапешта), Буковина, а решта українських земель з частиною польських, приєднаних після першого поді-

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦ.ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ

132

лу, утворила так зване Королівство Галичини і Лодо-мерії, яке скорочено називали Галичиною. З погляду етнічної структури, Західна і Східна частини Галичини дуже відрізнялися. У Західній Галичині більшість насе-лення становили етнічні поляки, а у Східній – українці. Це штучно витворене королівство було найбільшою провінцією Австрійської монархії, землі якої, особли-во східна частина, були найвідсталішими в імперії. У 70-х роках XVIII ст. австрійська імператриця Марія-Те-резія (1740–1780), а згодом і її син імператор Йосиф ІІ (1780–1790, одноосібний правитель) почали прово-дити реформи у своїй державі в дусі освіченого абсо-лютизму, який черпав ідеї з ідеології Просвітництва. Зміни, які поширились і на новоприєднані землі, зага-лом охопили три сфери життя: сільське господарство, Церкву й освіту. Оскільки серед українців фактично було дві верстви: селяни і духовенство, то ці реформи помітно вплинули на їхнє життя.

Освітні реформи мали на меті вивести освіту із сфе-ри впливу Церкви і максимально наблизити її до сучас-них потреб на користь державі. Марія-Терезія видала указ, згідно з яким загальна початкова освіта стала обов’язковою. Було створено п’ять типів шкіл, серед них три типи народних, гімназії та головні школи. Гім-назія, до якої можна було вступити лише після закін-чення головної або нормальної школи, мала готувати випускника до державної служби. Проміжною ланкою освіти між гімназією та університетом був ліцей. За Йосифа ІІ діяли штрафи за невідвідування школи, не-грамотних не приймали учнями в цехи. З 1780 року вводиться обов’язкова початкова освіта для дівчаток. Були проведені реформи і у вищій освіті. 1784 року відкрито університет у Львові (постав з колишнього єзуїтського колегіуму). Реформування системи освіти продовжувалось і за наступних правителів Австрій-ської монархії.

Релігійна реформа стосувалася не лише уніатів, вона торкнулась усіх конфесій і віросповідань. До про-ведення реформ в Австрії привілейоване становище займала Католицька Церква, а всі інші віросповідання зазнавали постійних обмежень. Під час йосифінських реформ було проголошено зрівняння прав євреїв (а


133

отже, іудеїв) з рештою мешканців монархії. У 1781 році видано Толеранційний патент, який урівняв у правах Католицьку, Протестантську та Греко-Католицьку Церкви. Тепер некатоликам дозволялось купувати нерухоме майно, вступати на державну службу, від-кривати нові храми, школи і т. д. Скасували практику навернення у католицизм дітей, народжених у мішано-му шлюбі, католицькому духовенству було заборонено публічно виступати проти інших конфесій. Відбулась секуляризація земель та іншого майна (переважно Ка-толицької Церкви), а також культурного і суспільного життя – були закриті єзуїтські школи, припинило свою діяльність багато монастирів, Церква почала підпо-рядковуватись державі і священики отримали статус державних службовців. З конфіскованого майна ство-рили Релігійний фонд, з якого священики отримували заробітну платню.

Упродовж 1774–1776 років вийшла серія декретів, які заборонили католикам переманювати уніатів на свій обряд. Окрім цього, Марія-Терезія офіційно дала уніатам нове ім’я – греко-католики. Давня назва «уні-ат» (походить від Берестейської унії 1596 року) з пли-ном часу набула негативного й образливого значення, тому імператриця заборонила вживати її і в приватних і в офіційних справах. У 1777 році греко-католицьких священиків звільнили від обов’язку відробляти панщи-ну. У 1771 році відновлено Мукачівську єпархію, а у 1808 році у Львові – Галицьку митрополію (охоплю-вала Львівську, Перемишльську, а від 1885 року ще й Станіславівську єпархії). Першим митрополитом став Антін Ангелович (1808–1814).

У 1774 році у Відні при церкві св. Варвари для гре-ко-католиків була відкрита духовна семінарія (отрима-ла назву «Barbareum»). У 1784 році Barbareum закри-ли (протягом 1803–1893 років при цій церкві існувала семінарська резиденція), натомість створили семінарії на місцях. У Львові 1784 року засновано Генеральну греко-католицьку семінарію для майбутніх священи-ків з Галичини, Закарпаття, Семигороддя та Хорватії. У 1778 році було відкрито семінарію в Ужгороді, але студенти з цих теренів також мали право навчатися у Львові. Духовенство Унійної Церкви отримало мож-

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦ.ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ

134

ливість вчитися, чого практично не було в попередній період. У XVIII ст. значна частина священиків мала дуже низький рівень освіти, лише деякі з них вчилась у семінаріях, були й такі, що не вміли читати церков-них текстів. Єпископів задовольняло, якщо майбутній священнослужитель знав напам’ять Літургію і був до-бре обізнаний з основними заповідями. У цей час най-багатшим та найосвіченішим прошарком уніатського духовенства були василіани. Наслідком такої політики стало те, що Греко-Католицька Церква до кінця ХІХ ст. була твердою опорою династії Габсбургів.

Поступово Греко-Католицька Церква стала се-редовищем формування української еліти й чинником формування національної свідомості. Чільні позиції у національному русі зберігались за греко-католицьким духовенством до початку Другої світової війни.

Запитання й завдання до теми:1. Розкажіть про територіально-адміністративний по-діл Унійної Церкви після поділів Речі Посполитої.2. Чому в Російській імперії Унійна Церква була зни-щена, а в Австрійській, навпаки, підтримана на дер-жавному рівні?3. Які реформи здійснили Габсбурги для піднесення Греко-Католицької Церкви у своїй імперії? 4. Поясніть причини та назвіть наслідки культурного «відставання» українців від поляків у Королівстві Галі-ції та Ломодерії у першій половині ХІХ ст.

Рекомендована література:1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К.: Генеза, 2000. – 360 с.2. Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: В 3-х кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 3. – 336 с. 3. Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським па-нуванням // Історичні есе в 2-х т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 413–451. 4. Сарбей В. Національне відродження України // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1999. – Т.9.5. Химка І. Греко-католицька церква і національне відро-дження в Галичині 1772–1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1. – С. 67–101.


135

Провідна роль греко-католицького духовенства у національному відродженні Галичини кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

Українська Греко-Католицька Церква дала Україні цілу плеяду релігійних, державних, культурних діячів, істориків, письменників, композиторів. ХІХ – початок ХХ ст. – це час, коли українська мова, культура, релі-гія отримали можливість для розвитку. Долаючи пере-шкоди австрійської влади, розпочали свою діяльність новостворені крайові об’єднання та культурно-про-світницькі організації. Серед їхніх засновників було й галицьке духовенство, яке заклало духовні підвалини для українського відродження в Галичині.

Саме господарські та культурно-просвітницькі то-вариства, створені з їхньої ініціативи та за їхньою участю, відіграли важливу роль у формуванні наці-ональної ідентичності українців. Хоча у Перемишль-ській єпархії налічувалося майже 227 шкіл, таким ста-ном справ українці не були задоволені. 20 січня 1816 року єпископ Михайло Левицький підписав, а 5 липня того ж року цісар затвердив статут Товариства га-лицьких греко-католицьких священиків у Перемишлі. Метою Товариства було поширення катехитичних17 та гомілетичних18 творів не тільки серед духовенства, а й серед народу, який вмів читати. Статут товариства вимагав видавати такі книги, які б міг читати простий люд. Виданням катехитичних книг духовенство мало намір впливати на селян, щоб вони посилали дітей до парафіяльних шкіл, а не використовували їх на різноманітних роботах. Також товариство планувало написання книг з історії Церкви, церковного права, господарства тощо. Головою товариства був Іван Мо-гильницький, парох Дроздович (тепер Старосамбір-ський р-н Львівської області). Членами товариства стали отці Петро Назаревич (Перемишль), Данило Качановський, Василь Созанський, Іван Турчманович, Іван Трильовський, а також парох церкви св. Варвари у Відні, доктор богослов’я Іван Снігурський.

1833 року з ініціативи Маркіяна Шашкевича вини-кає гурток любителів української старовини, народної

17 Катехитичні твори – твори, які навчають основних правд християнської віри.

18 Гомілетичні твори – це розро-блення вже готових проповідей згідно з Літургійним роком.

ПРОВІДНА РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА

136

мови та культури. Це час початку діяльності «Руської Трійці»19. Під час святкування дня народження Фран-ца Йосифа І Маркіян Шашкевич виголосив святкову промову українською мовою. Крім того, він починає проповідувати разом із своїми колегами Яковом Голо-вацьким та Іваном Вагилевичем українською мовою у львівських храмах. Важливе значення мало видання фольклорно-літературного альманаху Русалка Дні-стровая. Альманах зробив народну мову літератур-ною, а також доводив, що великої різниці між мовою наддніпрянських українців і галичан немає. Тому га-личани та наддніпрянці – один народ.

2 травня 1848 року у Львові була утворена Головна Руська Рада – перша українська політична організація, до складу якої входило переважно духовенство. На думку І. Лисяка-Рудницького, під час революції 1848 року в Австрії саме представники Церкви стали ініціа-торами політичної активізації галицьких українців.

19 жовтня 1848 року у Львові відбувся І з’їзд діячів культури і науки «Собор руських учених». 90% учасни-ків Собору були священиками.

25 жовтня 1848 року для просвітницької та літе-ратурно-видавничої справи засновано товариство «Галицько-руська матиця». Головна мета товари-ства – видання популярних книг для народу, підруч-ників українською мовою.

Ще одним напрямом діяльності греко-католицького духовенства стало заснування так званих товариств тверезості, які морально та фізично підтримували вис-нажених українців. Початковий етап антиалкогольного руху припадає на 40-ві роки ХІХ ст. Спочатку на заклик кардинала М. Левицького відгукнулися охоче, проте у наступні десятиліття рух зазнав спаду, в останній чвер-ті ХІХ ст. знову активізувався завдяки духовенству.

Однією з форм антиалкогольного руху стають місі-онерські поїздки. Активними місіонерами були о. Ва-силь Залозецький, о. Йосафат Кобринський, о. Антін Струтинський, о. Филимон Огоновський, о. Володимир Паук та ін. Про результативність діяльності товариств тверезості свідчать цифри: у 1888 році в Калуському повіті у 29 парафіях існувало 28 братств тверезості, а в Рогатинському на 29 парафіях – 21 братство.

19 «Руська трійця» – галицьке літературне угрупування, очо-люване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іва-ном Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на захід-ноукраїнських землях національно-культур-не відродження.


137

8 грудня 1868 року о. Степан Качала з групою моло-дих українців-народовців заснував у Львові культурне товариство «Просвіта». Активну участь в організації товариства брали професор гімназії доктор Омелян Огоновський, парох с. Лоп’янки на Долинщині о. Йо-сип Заячківський. Через п’ять років у роботу «Про-світи» активно включилася більшість духовенства, бо у діяльності Церкви і «Просвіти» було багато спіль-ного – поширення рідної мови, відвернення народу від п’янства тощо. Однією з найпоширеніших форм просвітньої роботи стали читальні. Ідея організації читалень належить коломийському священику Миколі Синовідському. Їхнє створення він запропонував на «Соборі руських учених». Перша читальня з’явилася у Коломиї вже 1848 року. Показовими читальнями та філіями «Просвіти» були Коломийська, Кутська, Тов-мацька, Рогатинська. На початках читальні виникають при церковних братствах, а вже згодом їх організову-ють за окремими статутами.

Греко-католицьке духовенство засновувало пара-фіяльні школи, а відтак – створювало посібники та го-тувало вчителів. Авторами граматик української мови були переважно священики: Іван Могильницький, Йо-сип Лозинський, Йосип Левицький та ін. Їхньому перу належать букварі, читанки, катехизми та інша літера-тура рідною мовою. Отець Іван Лаврівський написав граматику української мови та підручник з методики, о. Йосафат Кобринський уклав та видав у Львові по-сібники: Спосіб борзо виучити читати і Буквар новим способом зложений для домашньої науки. Отець Іван Могильницький у праці Відомість о руськім язиці по-ставив українську мову в один ряд з іншими слов’ян-ськими мовами. Він зазначав, що без мови народ пе-рестає існувати. Іван Могильницький є автором п’яти підручників та короткого нарису історії України.

Отець Іван Озаркевич заснував театральний гур-ток в Коломиї і поставив там першу виставу: переро-бив п’єсу І. Котляревського Наталка Полтавка відпо-відно до місцевих народних звичаїв. Вона мала успіх і у Львові. Також він переробив Сватання на Гонча-рівці Г. Квітки, Москаля чарівника І. Котляревського та інші п’єси. Отець Осип Барвінський поставив істо-

ПРОВІДНА РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА

138

ричну драму Павло Полуботок. Отець Гнат Якимович написав віршовану драму Терпен-спасен, а Рудольф Мох був автором першої комедії в західноукраїнській літературі Справа у Клекотині.

Як бачимо, за відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. За сло-вами М. Грушевського, ця Церква «… стала для За-хідної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна».

Запитання й завдання до теми:1. Розкрийте передумови участі греко-католицького духовенства Галичини у національно-суспільному від-родженні тогочасних українців Австро-Угорської імперії.2. Який вплив мало греко-католицьке духовенство на формування громадянської позиції українців Галичини стосовно мовного питання, заснування шкіл, політич-них партій тощо?

Рекомендована література:1. Химка І. Греко-католицька церква і національне відро-дження в Галичині 1772–1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. – Львів. – 1993. – Ч. 1. – С. 67–101.2. Сарбей В. Національне відродження України // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1999. – Т. 9.3. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і Руська Трійця: до проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX ст. – Львів: Львівські новини, 1994. – 30 с.4. Горинь В. І. «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К.: Наукова думка, 1987. – 338 с.5. Шалата М. Будителі: «Руська Трійця». – Дрого-бич: Коло, 2011. – 109 с.6. Головна Руська Рада, 1848–1851: протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія. – Львів: Інститут Історії Церкви, 2002. – 267 с.


139

Галицькі митрополити: Михайло Левицький – перший кардинал-українець; релігійно просвітницька діяльністьЙосипа та Сильвестра Сембратовичів

Після входження Галичини до складу монархії Габсбургів для Греко-Католицької Церкви розпочав-ся кардинально інший етап її історії. У ході реформ «освіченого абсолютизму» Греко-Католицька Церква зазнала значних змін: її було зрівняно в правах із Ри-мо-Католицькою, відкрито спеціальні навчальні за-клади для священиків. 24 лютого 1807 року Папською курією була відновлена Галицька митрополія. Так, з початку ХІХ ст. біля витоків духовного життя галичан знову стає духовенство.

Протягом 1816–1848 років на чолі Греко-Католиць-кої Церкви стояв митрополит, перший кардинал укра-їнського походження – Михайло Левицький. Він похо-див із священичої родини, мав добру релігійну освіту, яку отримав у греко-католицькій духовній семінарії Barbareum. Протягом 1798–1808 років викладав Святе Письмо у Львівській духовній семінарії. З 1808 року – канонік Галицької митрополії, а з 1813 року – єпископ у Перемишлі. У 1815 році імператор Франц І призна-чив М. Левицького Галицьким митрополитом та Львів-ським архієпископом. Це рішення 1816 року затвер-див Папа Римський. У 1846 році М. Левицький став примасом20 Галичини, у 1856 році отримав від папи Пія ІХ титул кардинала Греко-Католицької Церкви.

Протягом багатьох років М. Левицький усі свої сили спрямовував на піднесення престижу Греко-Католиць-кої Церкви. Важливу функцію духовенства митропо-лит вбачав у катехизації населення через проповіді, які ґрунтуються на історичних фактах та виголошу-ються зрозумілою народові мовою. 8 травня 1818 року М. Левицький скликав синод у Перемишлі, важливим рішенням якого стало заснування парафіяльних шкіл з народною мовою навчання. Як наслідок, за сприян-ня митрополита засновано 383 парафіяльні школи у Перемисько-Самбірській єпархії. Водночас М. Левиць-кий намагається вирішити питання нестачі вчителів

20 Примас – це титул ієрарха (архіє-пископа чи єпископа) в Католицькій Церкві, який надається Римським Папою для певної країни чи регіону. Примас має почесне верхо-венство над всіма іншими єпископами цієї території.

ГАЛИЦЬКІ МИТРОПОЛИТИ

140

та належної шкільної літератури. Тому у 1816 році він разом із о. Іваном Могильницьким засновує «Товари-ство галицьких греко-католицьких священиків для по-ширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії». У 1821 і 1830 роках побачили світ два документи-меморіали М. Левицько-го: В обороні державного управлення і самостійності української мови, на підставі яких виникли ще дві ор-ганізації – «Просвітнє товариство священиків» та «Ін-ститут для образованія дяко-учителів».

Після ліквідації у Росії Уніатської Церкви митропо-лит рішуче виступив на її захист і у 1841 році видав пастирське послання, в якому боронив унію і засуджу-вав її переслідування. У жовтні 1844 року М. Левиць-кий видав пастирське послання, де обґрунтував по-требу братств тверезості, і так започаткував у Галичи-ні рух за тверезість. Під час «Весни народів» підтри-мував об’єднання духовенства та інтелігенції навколо «Галицько-руської матиці» та благословив утворення Головної Руської Ради. За сприяння М. Левицького та єпископа Григорія Яхимовича цісарським декретом від 28 травня 1850 року було засновано Станіславівську єпархію.

Часи перебування на митрополичій катедрі Йосифа та Сильвестра Сембратовичів характеризувались за-гальним неспокоєм у краї. Розчарування у віденсько-му дворі, загострення протистояння між москвофіль-ством та латинізацією, поширення у суспільстві ідей соціалізму і радикалізму – все це покладало на митро-полита важке завдання: зміцнити позиції духовенства і Греко-Католицької Церкви загалом.

Упродовж останньої третини ХІХ ст. Галицьку ми-трополію очолювали митрополити з одного роду: Йосиф Сембратович (1870–1882) і його племінник Сильвестр Сембратович (1885–1898). Обоє отрима-ли хорошу теологічну освіту: Йосиф завершив Віден-ський університет та Августинянум у Римі, Сильвестр навчався у Перемишлі, Львові, Відні та Римі. Стрімко розвивалась їхня церковна кар’єра. Й. Сембратович у 1850 році став префектом Львівської духовної семіна-рії. Протягом 1852–1860 років – віце-ректор Греко-ка-толицької семінарії у Відні. З 1861 року – професор


141

Святого Письма у Львівському університеті. У 1865 році отримав архієрейські свячення та став титуляр-ним архиєпископом Нізіянзенським у Римі. У 1867 році Йосифа Сембратовича призначено адміністратором Перемишльської єпархії, у 1870 році – Галицьким ми-трополитом. Сильвестр Сембратович з 1863 року – префект Львівської духовної семінарії, у 1865–1869 роках – доцент, а з 1863 року – професор теології Львівського університету. Із 1877 року – крилоша-нин21, з 1878 року – архіпресвітер митрополичої капі-тули. З 1878 року – єпископ-помічник митрополита Й. Себратовича. З 1882 року – адміністратор Галицької митрополії, а з 1885 року – митрополит.

Митрополити Сембратовичі основну увагу у своїй діяльності зосереджували на забезпеченні духовен-ства належною освітою, обоє були далекими від по-літики. Лише Сильвестр на деякий час зблизився із народовською партією, але після провалу політики «нової ери» відійшов від неї. Найбільшу увагу митро-полити звертали на духовне виховання населення. З цією метою під егідою Сестер Василіанок С. Сембрато-вич заснував дівочий інститут (1884) та нову духовну семінарію у Львові (1889). Також у Римі організував українську колегію. Разом з о. Юліаном Пелешем за-снував богословський журнал Руський сіонъ (1870), з о. Ю. Пелешем та о. О. Лепким видав Изборникъ бла-гопотребныхъ церковныхъ чиновъ и службъ (1870). У 1878 році видав молитовник народною мовою. За-вершив реформу Чину Василіан. Заснував товариства св. Павла, св. Петра та Згромадження Сестер Служеб-ниць Пренепорочної Діви Марії. У 1891 році С. Семб-ратович скликав помісний синод, який не збирався від 1720 року. На ньому прийняли важливі рішення для внормування життя Греко-Католицької Церкви. За за-слуги перед усією Церквою у 1894 році папа Лев ХІІІ іменував С. Сембратовича кардиналом.

За митрополита Й. Сембратовича було проведено реставрацію храму св. Юра у м. Львові (1876), у 1885 році завершено утворення Станіславівської єпархії. Активно боровся митрополит із пияцтвом, за що його не любила польська шляхта. У 1874 році Й. Сембрато-вич видав два послання: Про достоїнства чоловіків та

21 Крилошанин – священик, який брав участь у постійнодію-чій раді єпархіально-го єпископа. Цю раду (дорадчий орган єпи-скопа) ще називали словом «капітула».

ГАЛИЦЬКІ МИТРОПОЛИТИ

142

Про братства тверезості. Два митрополити із одного роду – як їх тепер називає сучасна історіографія – сво-їми активними діями на релігійно-просвітницькій ниві намагались реформувати та піднести духовний рівень життя галичан.

Запитання й завдання до теми:1. Які чинники вплинули на формування суспільної позиції митрополита М. Левицького?2. Оцініть внесок митрополита М. Левицького у розви-ток українського шкільництва в Галичині.3. Підберіть свідчення на користь активної діяльно-сті в освітньо-виховній сфері митрополитів Йосифа та Сильвестра Сембратовичів.

Рекомендована література:1. Антоняк І. Львівський собор Греко-Католицької церкви 1891 року // Історія релігії в Україні. – Львів, 2008. – Кн. І. – С. 160–171. 2. Виджу тя на Кресті…: рукописний молитовник Михайла Левицького з Улюча (1836 р.) / За ред. В. Пилиповича. – Перемишль, 2011. – 211 с.3. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи. – Івано-Франківськ, 2006. – 632 с.4. Листи митрополита М. Левицького до єпископа Ів. Сні-гурського й офіціальні документи їх спільної діяльності (1813 – 1847) / зібрав В. Щурат. – Львів: Накладом НТШ, 1924. – 231 с.5. Матковський С. Три синодальні архієреї. Спогади з жит-тя і діяльності о. Юліана Куїловського, Юліана Пелеша і Сильвестра Сембратовича. – Львів, 1982. – 108 с. 6. Митрополит Михайло Левицький та його доба. (духовні діячі України) / Упор. І. Орлевич. – Львів, 2010. – 219 с.7. Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні на-риси (1590 – 1960). – Торонто: Видавництво отців Василіан, 1962. – 271 с.

Українська Греко-Католицька Церква в обороні економічних інтересів українського селянства

Українська Греко-Католицька Церква в Австрійській монархії (Австро-Угорщині) розробила та впровадила


143

комплекс ініціатив для вирішення тогочасних соці-ально-економічних проблем, породжених процесами становлення ринкової економіки. Основним напрямом соціальної роботи Церкви у ХІХ ст. стала боротьба з побутовим пияцтвом та його економічними й соці-альними наслідками. Початок антиалкогольного руху в Галичині припадає на 40-ві роки. Розпорядженням імперського намісника Королівства Галіції та Лодоме-рії від 23 вересня 1844 року при всіх парафіяльних церквах священики мали створити товариства тве-резості. Цією постановою як римо-католицьке, так і греко-католицьке духовенство зобов’язали проводити серед населення відповідну роз’яснювальну роботу та записувати усіх тих, хто давав присяги тверезості, у спеціальні “Золоті книги тверезості”. Завдяки активній праці священиків членами товариств тверезості стало майже 40% галицьких селян.

Рух за тверезість підтримували керівники Цер-кви – митрополити Михайло Левицький, Йосип Сембратович, Сильвестр Сембратович та Андрей Шептицький. Боротьба з пияцтвом мала соціаль-но-економічні цілі. Братства тверезості часто ставали основою для «допомогових кас», громадських крам-ниць і «шпихлірів» (зерносховищ). 1869 року один з лідерів народовецького табору, посол Галицького сейму та ініціатор товариства «Просвіта» о. Степан Качала (1815–1888) публікує статтю Що нас губить, а що помочи може? Письмо для руських селян. У формі повчальної бесіди між священиком і селянином він об-ґрунтовує переваги морального, тверезого та ощад-ливого життя. Персонаж статті – священик – також радить селянам засновувати каси взаємодопомоги та шпихліри.

Надзвичайно активно у 70-х роках популяризує в Галичині ідеї тверезого способу життя та господар-ської співпраці на засадах рівності, самоврядування, спільної відповідальності за справу духовний лідер русофілів о. Іван Наумович (1826–1891). Він пропагує їх у повісті Мельникова Юстина, у численних науко-во-популярних статтях журналу Наука, засновником і видавцем якого він був, в інших періодичних ви-даннях. Саме І. Наумович запропонував українським

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ОБОРОНІ ЕКОНОМІКИ

144

селянам форму ідейно-організаційного осередку для творення по селах названих вище економічних ін-ституцій. 11 січня 1873 року жителі його парафії у с. Стрільче біля Коломиї заснували першу в Галичині сільську громадську бібліотеку-читальню за зразком чеських читалень, про які І. Наумович писав у своїй Науці. У номері другому за 1873 рік він помістив зраз-ковий статут сільської читальні та коротку розповідь про роль читалень у національному відродженні чесь-кого народу. У чеських читальнях освічені особи, пи-сав він: «преподаютъ всяки науки, напр. якъ заклада-ти всякіи товарищества, якъ поднести господарство, якъ братися до гандлю и до всякой индустріи».

Опублікований І. Наумовичем статут читальні не містив статті, що дала б змогу цій організації воло-діти різними підприємствами. Тому перші громадські ощадно-позичкові товариства та крамниці, засновані з ініціативи і на кошти селян-членів читалень, юри-дично були самостійними підприємствами, що фор-мально належали одній особі, якій члени-засновники довірили свої кошти.

Вміло керовані священиками товариства твере-зості, при яких існували позичкові каси, церковні крамниці та громадські зерносховища, сприяли поліп-шенню матеріального становища селян, а головне – розвивали нахил до самодопомоги. Прикладом може бути діяльність товариств, заснованих о. Данилом Та-нячкевичем (1842–1906), парафіяльним священиком у с. Закомар’я Буського району. Свій досвід парох опи-сав у книжечці Як заводити «Правди» на лад Закомар-ської Правди (1883). Автор подав практичні поради щодо організації придуманого ним особливого типу ощадно-позичкових кас, що надавали низьковідсотко-ві кредити, дохід від яких спрямовувався на користь громади. Правди о. Д. Танячкевича діяли в Закомар’ї, Білому Камені, Скваряві та Пітричах.

Новий етап соціальної роботи греко-католицького духовенства серед галицького селянства пов’язаний з діяльністю митрополита Андрея Шептицького (1865–1944). На початку ХХ ст. Блаженніший звернувся до мирян та духовенства з низкою послань програмно-го характеру, в яких розкрив головні постулати сус-


145

пільного життя християнина. Безсумнівно, ключовим серед них є сьоме послання під назвою О квестії со-ціяльній, датоване 21 травня 1904 року, яке вийшло окремим виданням у жовківській друкарні отців Васи-ліан. Послання О квестії соціяльній укладене на основі папської енцикліки Льва ХІІІ за 1891 рік під назвою Rerum novarum, в якій було представлено соціальний бік Христової доктрини і науки Церкви.

Митрополит розрізняє у священика його душпастир-ську службу та його громадське життя, наголошуючи, що священикові поза своїми обов’язками можна і на-віть треба займатися громадською роботою. Новою була також вимога Митрополита стосовно економіч-ної просвіти народу. „Священик, – писав він, – що на-віть на жадання парафіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського і т. д. і всім подіб-ним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу”.

Створені на інстинктивному відчутті необхідності солідарних дій, зорієнтовані на добродійність, але економічно збиткові «правди» о. Д. Танячкевича, церковні крамниці та громадські шпихліри проісну-вали порівняно недовго. На їхній основі шляхом ре-організації або об’єднання колишніх співзасновників цих товариств у галицьких селах та містах виника-ють економічно досконаліші кооперативні організа-ції. Першою була організована 1883 року у Львові на зразок швейцарських споживчих товариств «Народна Торговля», яка згодом стала центральною спілкою західноукраїнської споживчої кооперації. Керівну раду товариства очолив о. Євген Дуткевич, членами про-воду серед інших були священики Є. Гузар, А. Стефа-нович, Д. Лопатинський та інші. 1892 року у Львові під покровительством митрополита Андрея Шептиць-кого почало діяти страхове товариство «Дністер». За підтримки А. Шептицького у 1904 році в Перемишлі відкрили кредитне товариство «Українська щадниця». Митрополит був також ініціатором і головним акціоне-ром «Земельного Банку Гіпотечного» у Львові.

Вагомий внесок в український кооперативний рух зробив відомий композитор і хоровий диригент о. Остап Нижанківський (1862–1919) – засновник пер-


146

шого в краї українського молочарського товариства у с. Завадові поблизу Стрия (1904). О. Нижанківський очолив також засновану 1907 року спілку молокопе-реробних кооперативів – Крайовий Союз Молочар-сько-Господарський. Засновниками молокоперероб-них кооперативних товариств були священики Микола Матковський, Микола Гошовський, Кость Петрушевич, Северин Борачко та багато інших.

На Стрийщині, у селі Угерське, тривалий час пра-цював ще один піонер української збутово-переробної кооперації – о. Лев Горалевич (1859–1920). Долучився він також до створення у цьому селі церковної крам-ниці. Переконавшись в ефективності застосування так званих «рочдельських принципів»22 ведення торгівлі, 1906 року. о. Л. Горалевич звернувся із спеціальним листом до «Народної Торговлі» та Господарсько-про-мислової комісії товариства «Просвіта», у якому про-понував активізувати кампанію з перетворення наяв-них громадських крамниць у споживчі кооперативи та об’єднати ці кооперативи у спеціальну спілку. Така активність пароха із с. Угерське у справі розгортан-ня кооперативного торговельного бізнесу спонукала відомого українського «рочдельця» початку ХХ ст. І. Петрушевича визнати о. Л. Горалевича «одним з кра-щих [в Галичині – Р.П.] знавців сільської торгівлі».

Наскільки важливою для УГКЦ була оборона еконо-мічних інтересів українських селян, показує діяльність о. Тита Войнаровського (1856–1938), який тривалий період був господарським адміністратором Галицької митрополії. Особливу роль о. Т. Войнаровський віді-грав у справах, пов’язаних з парцеляцією (подрібнен-ням) і продажем великих земельних ділянок та за-безпеченням землею селян. Ще як посол віденського парламенту, він декілька разів вносив на його розгляд проект постанови про повернення селянам землі, зу-мів переконати керівництво низки галицьких банків у доцільності надання селянам кредитів під низькі від-сотки та спростити покупцям доступ до їхнього отри-мання. 1907 року з його ініціативи заснували парцеля-ційний кооператив «Земля», а 1909 року – Земельний іпотечний банк у Львові. Власне як господарський ад-міністратор Т. Войнаровський коштом Церкви і особи-

22 Рочдельські принципи – рух англійських ткачів початку ХІХ ст., які сформували принципи споживчої кооперації.


147

стими коштами митрополита А. Шептицького викупив від дідичів Снятинщини, Коломийщини, Городенщини, Станіславівщини, Львівщини та розділив між селяна-ми 40 тис. моргів23 поля.

Греко-католицькі священики розуміли, що для підтримки українського селянства необхідно навчи-ти його практичному господарюванню. 1899 року брати-священики Юліан Дудкевич із с. Дуб’є і Тома Дудкевич із с. Цішак на Брідщині запросили до себе друзів-священиків й вирішили заснувати товариство «Сільський Господар». Уже через десять років «Сіль-ський Господар» своєю діяльністю заявив про себе як про головного представника інтересів українських хліборобів. Напередодні Першої світової війни товари-ство мало 90 філій, 151 «кружок» та більше 26 тисяч членів. У міжвоєнний період, коли в управі «Сільсько-го господаря» працювали отці Йосиф Раковський, Ан-дрій Пеленський, Євген Шухевич, Ізидір Сохоцький та багато інших, до товариства входили 60 філій, 2040 гуртків та 160 тисяч членів.

Українська Греко-Католицька Церква в особі Ан-дрея Шептицького долучилася також до формування в Галичині мережі фахових навчальних закладів. 1910 року Митрополит подарував свій фільварок у с. Мило-ваню на Покутті першій українській фаховій школі, за-снованій «Просвітою». Навчання в Милованю тривало 11 місяців, по 22 год фахових і 18 год теоретичних на тиждень. Школа мала гарну матеріальну базу: поля, город, пасіку, сад, рибний став, квітник, корівник, курник, ремісничі верстати, знаряддя й машини, необ-хідні для модерного сільськогосподарського виробни-цтва. Вона проіснувала до 1939 року й була знищена після анексії Західної України Радянським Союзом.

Результати економічно-просвітньої роботи та ко-оперування українців Галичини у період до Першої світової війни були представлені на Першому Укра-їнському Просвітньо-Економічному Конгресі у Львові, що відбувся 1–2 лютого 1909 року з нагоди 40-ліття «Просвіти». Участь у цій першій всеукраїнській на-раді з національно-господарських питань узяли 768 представників усіх земель України, в тому числі й 118 священиків. Ключові доповіді у рільничо-економічній і

23 Морг – одиниця виміру площі ґрунту (землі), що дорівнює 0,56 га.


148

кооперативно-економічній секціях також мали свяще-ники: о. Т. Лежогубський виступив з доповіддю «Брат-ства тверезості», о. Л. Ярема – «Захоронки і приюти», о. А. Глодзінський – «Загальний образ нашого госпо-дарського життя», о. Т. Войнаровський – «Економіч-ний розвиток нації в Галичині». Учасників Конгресу благословив митрополит Андрей Шептицький.

Широкомасштабна фінансово-економічна діяль-ність з метою формування в краї національної економі-ки та поліпшення соціально-економічного становища українців, фінансування освіти талановитих дітей, під-няття освітнього рівня населення, яку розгорнув ми-трополит Андрей, принесла щедрі плоди. По-перше, ріс авторитет УГКЦ серед власного народу. По-друге, завдяки активній участі духовенства в українському громадському житті, наданню Церквою моральної та посильної матеріальної допомоги загальнонаціональ-ним установам, які вели економічну й просвітницьку роботу на католицьких засадах, розвивається грома-дянське суспільство, зокрема й кооперація. І по-тре-тє, на початку ХХ ст. помітно зростає конкурентоздат-ність селянських господарств та добробут селянства.

Запитання й завдання до теми:1. Встановіть цілі соціально-економічної діяльності Церкви у ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. 2. Які форми організації економічного самозахисту по-пуляризувала і підтримувала Церква у ХІХ ст.?3. У чому виявлялась участь священиків в організації господарського самозахисту галицького селянства?4. Розкрийте історичне значення соціальної діяльності Української Греко-Католицької Церкви в ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст.

Рекомендована література:1. Витанович І. Як народжувався український кооператив-ний рух в Галичині // Кооперативна республіка. – 1936.– Ч. 11–12.2. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964.3. Войнаровський Т. Низка споминів з мого життя // Істо-ричні постаті Галичини ХІХ–ХХ ст. – Філадельфія, 1961.


149

4. Говикович А. Спогади про початки українського молочар-ства // Кооперативне молочарство. – 1937. – Ч.11.5. Гук В. Священики Української католицької церкви. – Ко-ломия, 1999. 6. Злупко С. Тит Войнаровський // Українські кооператори. Історичні нариси. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2001. – Кн. 2. – С. 59–66.7. Історія кооперативного руху / С. Г. Бабенко, В. Г. Галюк, С. Д. Гелей та ін. – Львів, 1995. – 410 с.8. Качор А. Роля «Просвіти» в економічному розвитку За-хідної України. – Вінніпег, 1960. – 32 с.9. Качор А. Роля духовенства і церкви в економічному від-родженні Західної України. – Вінніпег, 1992. – 40 с.10. Коропецький І. С. Українські економісти ХІХ ст. та Захід-на наука. – К.: Либідь, 1993. – 185с.11. Мизак Н. Духовенство Української греко-католицької церкви в боротьбі за національно-культурну ідентифікацію Східної Галичини в ХІХ – на початку ХХ століття: історія і сучасність // Релігія та соціум. – 2008. – №1.12. Пастирське послання митр. Андрея Шептицького до ду-ховенства О Квестії Соціальній // митрополит Андрей Шеп-тицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899–1944. Т. II. Церква і суспільне питання. Книга I. Пастирське вчення та діяльність . ‒ Львів: “Місіонер”, 1998. – C. 137–176.13. Петрушевич І. Церковна крамниця в Угерську // Еконо-міст. – 1905. – Ч. 2.14. Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ–30-х роках ХХ ст. – Івано-Фран-ківськ, 2001.15. Сич М. Українська кооперація в Галичині під час ІІ сві-тової війни. – Львів, 2000.16. Споживча кооперація України. Від зародження до сьо-годення / За заг. ред. С. Гелея. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2013.17. Творидло М. П’ятдесятилітня діяльність „Просвіти” на поли економічнім / Упоряд., В. Пашук, Ш. Ковба. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. 18. Українські кооператори. Історичні нариси: У 3 кн. – Львів: Вид-во ЛКА, 1999 – Кн.1; Львів: Вид-во ЛКА, 2001. – Кн. 2; Львів: Вид-во ЛКА, 2007. – Кн. 3.19. Шевченко О. В. Громадська діяльність Тита Войнаров-ського // Український історичний журнал. – 2008. – №2. – С. 86–91.


150

РОЗДІЛ 4

ХРИСТИЯНСТВО В РЕАЛІЯХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ХХ СТ.

КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

1917 р., 23 листопада – у Києві було створено Всеукраїнську церковну раду1917 р., листопад – відновлення Московського патріархату1919 р., січень – прийнятий закон «Про верховне управлін-ня Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви»1920 р., 5 травня – проголошено відновлення УАПЦ як неза-лежної церкви1930 р., 28–29 січня – відбувся Надзвичайний собор у Києві, який під тиском радянської влади ліквідував УАПЦ.1939 р., 22 грудня – таємна хіротонізація Йосифа Сліпого митрополитом Андреєм Шептицьким1944 р., 1 листопада – смерть митрополита А. Шептицького1946 р., 8–10 березня – відбувся Львівський псевдособор, який ліквідував УГКЦ 1949 р., 28 серпня – православний єпископ Макарій на Чер-нечій горі біля Мукачева проголосив ліквідацію УГКЦ та Ужго-родської унії 1646 року1963 р., 25 листопада – Йосиф Сліпий заснував у Римі Український католицький університет св. Климента Папи1975 р. , 1 серпня – підписання Радянським Союзом акту щодо прав людини у Гельсінкі1982 р. – утворення української релігійної правозахисної ор-ганізації Комітет захисту Української Католицької Церкви1989 р. – у Львові відновила свою діяльність Українська Авто-кефальна Православна Церква (УАПЦ)1989 р, листопад – Заява Ради у справах релігій при Раді мі-ністрів УРСР про надання греко-католикам права на засну-вання й реєстрацію громад

151

1989 р., травень-листопад – акція голодування греко-католи-ків на захист своїх прав на Арбаті у Москві1990 р., 19 серпня – повернення греко-католикам архікате-дрального собору св. Юра у Львові1991 р. , 15 червня – затвердження Статуту УГКЦ 1991 р. , 30 березня – приїзд до України Глави УГКЦ патріар-ха Мирослава Івана Любачівського2000 р., 14 грудня – УГКЦ очолив Патріарх Любомир Гузар2011 р. , 23 березня – на виборчому Синоді єпископів УГКЦ був обраний на посаду Глави Церкви Святослав Шевчук

Митрополит Андрей Шептицький – Глава УГКЦ: церковно-суспільна діяльність

Рід Шептицьких – одна з найдавніших українських боярських родин, грамоту на право земельного воло-діння якій у 1284 р. надав галицько-волинський князь Лев Данилович. З кінця ХVII і майже все ХVII ст. з роди-ни Шептицьких вийшла плеяда найвищих церковних ієрархів Української греко-католицької та Польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шеп-тицький, єпископ у Львові, Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, пізніше Києво-Галицькі митропо-лити. Вони є засновниками-фундаторами архикате-дрального собору св. Юра у Львові, де їхні статуї при-крашають фасад храму.

Батько Митрополита ‒ граф Іван Шептицький – був маршалком повітової ради в Яворові і Галицьким послом до австрійського парламенту у Відні. Батько походив із древнього лицарського роду Сасів. Своє шляхетство отримав від Данила Галицького за осо-бливі заслуги перед князівством. Протягом XVII–XVIII ст. цей рід через шлюби з поляками сполонізувався, хоча батько пам’ятав про своє українське коріння: про славних предків, серед яких було багато громадських діячів та духовних осіб. Граф Шептицький був влас-ником земельних володінь Прилбичі-Брухналь Яво-

152

рівського повіту та Дев’ятники-Кологури Бібрецького повіту. Мати Митрополита − Софія – народилася 1837 року в родині відомого польського драматурга графа Александра Фредра. Надзвичайно шляхетна, високо-духовна, вона отримала блискучу на той час освіту, мала малярський хист.

Вийшовши заміж за графа Івана Шептицького, Со-фія переїхала зі Львова в родове містечко чоловіка Прилбичі. У домі Шептицьких плекалася атмосфера християнської любові.

У подружжя Івана та Софії Шептицьких було семе-ро синів, яких виховували у латинському обряді. Ос-новними мовами спілкування у сім’ї були польська та французька, хлопці дуже добре розуміли українську, інколи відвідували Богослужіння у місцевій греко-ка-толицькій церкві. Своїх синів граф Іван Шептицький бажав бачити на урядовій чи на військовій службі.

Доля синів Шептицьких склалася так: Степан і Юрій померли у дитячому віці, Леон разом із своєю дружиною був розстріляний НКВС у 1939 році в ро-динному маєтку Шептицьких у Прилбичах; Олександр загинув від куль гестапо у 1941 році, Казимир-Кли-ментій помер на засланні у Володимирі-на-Клязьмі у 1951 році; Станіслав закінчив військову академію у Відні та опісля став генералом польського війська, по-мер 1950 року.

Роман Олександр Марія, третій син подружжя гра-фів Шептицьких, народився 29 липня 1865 року в Прилбичах. Уже з дитинства він був жвавим та кміт-ливим хлопцем, усе дуже легко сприймав та засво-ював. Початкову освіту отримав під проводом своєї матері Софії. Згодом навчався у Львівській та Краків-ській гімназіях, які закінчив з відзнакою. У 18-річному віці за порадою батька вступив на однорічну службу до австрійського війська, яку не завершив через про-блеми із здоров’ям. З 1883 до 1887 року навчався в університетах Кракова та Вроцлава на юридичному факультеті, які завершив із науковим ступенем докто-ра права. Молодому графу Роману Шептицькому було забезпечене високе суспільне становище, однак уже з гімназійних років хлопця не покидала думка про його українське походження, і він щоразу схилявся до ви-


153

бору повернутися до своєї прадідівської Греко-Като-лицької Церкви.

Біографи Митрополита розповідають, що одного разу граф Іван Шептицький відвідав із своїм Романом Олександром село Унів, в якому знаходився славний монастир отців василіан ‒ літня резиденція Львівських Греко-Католицьких владик. На портретах, які прикра-шали стіни цього стародавнього монастиря, були зо-бражені церковні ієрархи: Варлаам, Атанасій та Лев Шептицькі – предки Романа по лінії батька.

Уже як дорослий юнак він сказав батькові про свій намір вступити до Василіанського чину, на що батько не одразу погодився. І лише через певний час все-та-ки дав своє благословення Романові на вступ до мо-настиря, вбачаючи у цьому Божу волю.

28 травня 1888 року Роман Шептицький вступив до монастиря отців василіан у Добромилі. У липні цього ж року одержав монаший одяг та змінив своє ім’я на чернече – Андрей. 1890 року молодий монах виїхав на богословські студії до Кракова, які закінчив із док-торським ступенем. Прекрасно оволодів грецькою та латинською мовами, вивчив іврит. 22 серпня був ви-свячений на священика.

До того, як очолити Галицьку митрополію у 1901 році, Андрей Шептицький мав уже поважний церков-ний досвід: у 23-річному віці вступив до монастиря, із 27 років – священик, на 31-му році життя став ігуме-ном монастиря св. Онуфрія у Львові. Зарекомендував себе як проповідник-місіонер, організатор видавничої справи, викладач. Очоливши у 34 роки Станіславів-ську єпархію УГКЦ, владика Андрей за рік зробив там більше, ніж його попередники за десятки років, зо-крема закупив площу під будівництво єпархіальної се-мінарії, заснував велику єпархіальну бібліотеку, якій подарував понад 10 тисяч книжок, провів канонічну візитацію парафій своєї єпархії, преважно гуцульських та буковинських.

Андрей Шептицький проводив реколекції як для інтелігенції, священиків, так і для простих людей. У 1897 році ініціював видання і був першим редактором релігійного журналу Місіонар, який згодом став най-чисельнішим релігійним виданням того часу.

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

154

Після смерті митрополита Cака Куїловського Ан-дрей Шептицький став Галицьким митрополитом. 17 січня 1901 р. у Львові в соборі св. Юра відбулася уро-чиста інтронізація Шептицького як Митрополита Га-лицького, архієпископа24 Львівського.

Упродовж усіх років своєї митрополичої діяльності Шептицький дбав про тісні зв’язки зі священиками: здійснював візитації парафій, листувався, на перше прохання приймав їх у себе на аудієнціях. У критичних соціальних ситуаціях митрополит Шептицький закли-кав священиків до виконання не лише церковних, а й деяких світських обов’язків заради добра вірних.

Митрополит добре розумів, що саме чернецтво є серцем Церкви, тому всіляко його підтримував. Обій-нявши митрополичий престол, Андрей Шептицький зрозумів, що Чин в отців василіан та сестер василіа-нок, а також в новозаснованого Згромадження Сестер Служебниць Пренепорочної Діви Марії, які існували на той час, це недостатньо для Церкви. Тим більше, що на початку ХХ ст. у Галичині почали спонтанно виника-ти різні релігійні товариства, члени яких хотіли вести чернече життя, однак не в наявних чернечих спільно-тах. Ці товариства-гуртки дали початок таким жіно-чим чернечим згромадженням: сестри Згромадження Пресвятої Родини, сестри Згромадження священному-ченика Йосафата, сестри Мироносиці, Згромадження святого Йосифа та сестри Студійського Уставу, яким митрополит Шептицький завжди старався допомогти.

На межі 1903–1904 років митрополит організував монахів, які мали б жити за правилами Святого Тео-дора Студита. Для них 1905 року він написав Типікон. У 1919 році митрополит передав Унівську резиденцію галицьких митрополитів монахам Студійського Уста-ву, яка отримала статус Лаври.

Коли митрополит Шептицький у 1910 році брав участь в Євхаристійному Конгресі у Монреалі, то здійснив візитацію українців греко-католиків у Канаді. У цей час серед українців невтомно працював бель-гійський редемпторист о. Ахіль Деляре, який у 1906 році прийняв східний обряд, щоб працювати серед українських емігрантів. Митрополит був глибоко вра-жений такою самопосвятою отця і вирішив запросити

24 Архієпископ – почесне звання, яке надають єпископові.


155

бельгійських редемптористів розпочати подібну місій-ну працю, але в Україні. На запрошення митрополита 21-го серпня 1913 року в Галичину прибули бельгій-ські редемптористи о. Йозеф Схрайверс (згодом на-стоятель місійної спільноти) та ще п’ять отців і один брат. Спочатку вони поселилися в Уневі, а згодом на Збоїщах і Клепарові, де 1922 року відкрили свій юве-нат25. Редемптористи прийняли східній обряд, швидко вивчили українську мову і стали добрими пастирями для українців.

У кінці ХІХ ст. чимало галичан покинули свої землі й оселилися за океаном у Канаді, Сполучених Шта-тах Америки та Бразилії, де шукали кращої долі. Часто українці, які тоді ще не мали своєї організованої іє-рархії, переходили на латинський обряд або ж става-ли членами протестантських церков, яких у Північній Америці було чимало. Тому митрополит, добре розу-міючи потреби українців за океаном, щоразу висилав туди священиків та монахинь, які мали б там працю-вати і підтримувати релігійне та культурне життя зао-кеанських емігрантів.

У 1902 році на прохання митрополита отці василі-ани разом із сестрами служебницями ПДМ виїхали з Галичини до Канади, щоб працювати серед українців. Митрополит вирішив створити за океаном українські греко-католицькі єпископства. Ця справа вимагала від нього багато часу та зусиль, оскільки часто потрібно було дипломатично маневрувати між Ватиканом, ла-тинськими єпископами цих держав (які хотіли україн-ців повністю мати у своїй юрисдикції) та навіть уряда-ми деяких зацікавлених країн. Все ж 4 березня 1907 року папа Пій Х номінував о. Сотера Ортинського, ЧСВВ на першого єпископа для українців Сполучених Штатів Америки, а незабаром, у 1912 році, Апостоль-ський Престол призначив о. Никиту Будку на першого єпископа для українців у Канаді.

Митрополит хотів також створити єпархію для українців греко-католиків у Бразилії, однак початок ІІ світової війни цьому перешкодив.

Напевно, не було такої релігійної, культурно-cоці-альної чи політичної ділянки, в якій митрополит без-посередньо чи опосередковано не брав би участі. Він

25 Ювенат – так звана «мала семі-нарія» для хлопців. Це був навчальний заклад, у якому хлопці могли отри-мати гімназійну освіту під проводом монахів. Після його закінчення вони або далі навчалися, або вступали у монастир.


156

був душею і серцем церковного, національного та сус-пільного життя тогочасної Галичини. Дбав і пам’ятав про всіх, вислуховував чи давав поради, незважаючи на соціальне становище особи. Цим Андрей Шептиць-кий здобув любов своїх вірних та повагу в чужинців. Коли було потрібно, він не вагався виступити проти несправедливості. 24 липня 1933 року УГКЦ в особі митрополита Андрея Шептицького, єпископів Гри-горія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никити Будки та єпископів-помічників Григорія Лакоти, Іва-на Бучка, Івана Лятишевського проголосила відозву до всіх вірних Греко-Католицької Церкви з приводу голоду на Великій Україні – Україна в передсмерт-них судорогах. Ця відозва мала вагомий вплив на суспільну думку західноукраїнського населення, бо вже наступного дня після її проголошення тридцять п’ять українських громадських інституцій, серед яких: Українська Парламентська Репрезентація, товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Український католицький союз, Союз українок та інші створили у Львові Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим.

Митрополит з особливою увагою та любов’ю ста-вився до молоді та дітей, зокрема до сиріт. Незважа-ючи на своє високе становище, він знаходив час для зустрічей із ними, на яких вів розмови з кожною ди-тиною, розпитував про її бажання та проблеми. Тому не дивно, що дітвора й молодь горнулися до свого опікуна, обдаровували його квітами, представляли для нього різні інсценізації та писали йому листи. Ми-трополит на потреби дитячих сиротинців передав 1 млн злотих крон.

У 1933 році митрополит вирішив організувати з’їзд української молоді, яка б задекларувала свою вірність Христу та його ідеалам. Саме свято розпочалося на площі Сокола-Батька 7 травня зранку короткою про-мовою до молоді єпископа Івана Бучки. Опісля розпо-чалася Архієрейська Літургія, на якій понад 20 тисяч молоді приступили до Святого Причастя. Після неї всі учасники урочисто склали присягу на вірність Христу. Сформували колони і маніфестаційною ходою вулиця-


157

ми Львова прийшли на Святоюрську гору, де їх зустрів митрополит Андрей Шептицький, щоб поблагослови-ти та виголосити промову. Звертаючись до української молоді, митрополит закликав: «Станьмо апостолами тієї вірності Христові, яку ви торжественно прирекли! Почуття того піднесеного духа, тієї духовної вартості й рішучої волі в будучому житті бути вірним Христо-ві ‒ передайте іншим». У цьому з’їзді взяло участь близько 60 тисяч молодих людей.

Митрополит щорічно висилав на закордонні студії талановиту, але часто бідну молодь, забезпечуючи їм стипендії із власних коштів. Вони здебільшого на-вчались у Римі, Інсбруку, Відні та містах Швейцарії. Митрополит вважав, що освіта – це золотий капітал нації, за допомогою якої вона зможе здобути визнан-ня світової громадськості та незалежність. Андрей Шептицький допомагав матеріально багатьом се-реднім школам. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії сестер василіанок у Львові і подару-вав їм землю під великий будинок, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липо-вані, а для хліборобської ‒ у Коршові. У Львові засну-вав та одночасно утримував ремісничу школу, дівочу кравецьку школу «Труд», заклав та опікувався Дяків-ською бурсою. На Личакові збудував три будинки для Української народної школи ім. князя Лева.

Кир26 Андрей подарував отцям студитам маєток у Зарваниці для ведення там сиротинця та ремісничої школи, згодом в Уневі ті ж отці студити за сприяння митрополита відкрили шевську, різьбярську та інші школи. Крім цього, Кир Андрей матеріально підтриму-вав Бучацький інститут св. Йосафата отців василіан та купив майно на Голоску та Збоїщах, де отці редемп-тористи мали свій ювенат, так звану Малу Семінарію. Митрополит придбав землю навколо площі св. Юра для майбутнього Українського Університету. Фінансу-вав цілу низку часописів, журналів, книжок на релі-гійно-християнську тематику для різних верств насе-лення. Серед них часопис для дітей Наш приятель та книжечки бібліотечки Нашого приятеля. Сприяв ви-давництву журналу для молоді Поступ.

26 Кир – додатко-вий титул-звернення до патріарха, митро-полита та єпископа Східних Церков.


158

1930 року в межах Католицької Акції Шептицький створює «Український католицький союз», який ви-дає на кошти митрополита часопис Мета, тижневик для інтелігенції та для народу Христос наша сила, літературно-науковий місячник Дзвони та бібліоте-ку Дзвонів. Для видання книг та іншої літератури він закуповує окрему друкарю «Бібльос». Митрополит фінансував молодіжну організацію Католицька Акція Української Молоді «Орли», яка видавала часопис Українське юнацтво.

Митрополит Шептицький вважав завданням свого життя якнайактивніше працювати над об’єднанням двох Церков: Католицької та Православної. Саме в Україні, яка територіально стоїть між Заходом та Схо-дом, питання єдності цих двох християнських Церков було дуже актуальним. Лише Церква, на думку Шеп-тицького, могла б поєднати усіх, тому що за своєю природою вона стоїть над спільнотами і політичними групами. Очевидно, що митрополит глибоко відчував болючу реальність поділу українського народу, розу-мів, що єдність Церкви безпосередньо залежить від єдності народу.

Як митрополит, Андрей Шептицький двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Створив апостоль-ський вікаріат для вірних Греко-Католицької Церкви у Боснії, а 1908 року відправив туди для місійної діяль-ності ченців-студитів.

Митрополит Шептицький був ініціатором Велеград-ських з’їздів (1907–1927), метою яких було віднайти спосіб об’єднання католицької та православної Цер-кви. Місцем проведення цих з’їздів було місто Веле-град, бо саме з нього розпочали свою проповідницьку місію серед слов’ян Солунські брати ‒ Кирило та Ме-тодій. На цих з’їздах були представлені делегації як від римо- та греко-католиків, так і від православних.

У вересні 1914 року, після захоплення Галичи-ни російськими військами, митрополит Шептицький був інтернований в Росію і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, а потім у Суздалі (Євфимівський монастир). Йому заборонили листуватися, будь з ким розмовляти і навіть ходити на Богослужіння до мо-настирської церкви. Це ув’язнення митрополита й


159

етапування його з одного російського міста в інше відбилося на його здоров’ї. Арешт греко-католицького митрополита викликав гучні протести проти таких дій царської Росії, тому влада пішла на деякі поступки і звільнила митрополита із Суздальської монастирської тюрми. Йому було дозволено переїхати в Ярославль над Волгою і жити в приватному помешканні.

Після революції 1917 року в Росії голова Тимчасо-вого російського уряду Керенський звільнив митро-полита. Повертаючись із заслання, він провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення Ка-толицької Церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 року він організував у Петрограді синод Російської Греко-Католицької Церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантій-ського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митропо-лит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.

Шептицький неодноразово ставив питання про об’єднання усіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів Церкви та української інтелігенції.

Передбачаючи репресії проти Церкви під час ра-дянської окупації Галичини, митрополит таємно 22 грудня 1939 року висвятив на єпископа свого наступ-ника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йо-сипа Сліпого. У жовтні 1939 року Шептицький при-значив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єпископа Миколу Чарнецького для Волині та Полісся, о. Кли-ментія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

У час Другої світової війни митрополит робив усе можливе, щоб рятувати євреїв від смерті. Після єврей-ського погрому в Рогатині (лютий, 1942) митрополит Андрей відкрито звернувся до німецької влади з ви-могою припинити знищення цього народу. Звичайно, німці не погодилися, а кур’єр, який приніс листа-відмо-ву, сказав Шептицькому, що якби не поважний вік та авторитет, його б обов’язково фізично ліквідували за те, що він заступився за євреїв. Наприкінці літа 1942 року митрополит організував цілу систему порятунку


160

євреїв. Це здебільшого були люди, які врятувалися втечею з гетто або з Янівського табору. Брат митропо-лита отець архимандрит Климентій також допомагав рятувати єврейських дітей. 14 серпня 1944 року по-над 150 дітей таємно вивезли до різних монастирів. Їх переховували у криптах, в монастирських школах, у сиротинцях Львова та околиць, їм видавали фальшиві свідоцтва про хрещення та паспорти.

Вже у вересні 1944 року Андрея Шептицького па-ралізувало, він був прикутим до інвалідного візка, однак продовжував своє служіння, навіть готував науковий життєпис митрополита Вельямина Рут-ського, якого не закінчив. Важливі документи підпи-сував, взявши перо до уст, Літургію служив тільки з допомогою інших священиків.

Передчуваючи близький кінець, прийняв святу тайну єлеопомазання від свого брата архімандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близь-кі йому отці та монахи. Один із них, о. Йосиф Кла-дочний, згадував про останні хвилини кир Андрея, що 31 жовтня 1944 року о 9.30 він увійшов до кімна-ти Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаю-чи і тихо промовляючи французькою: «Мій дорогий Боже», а потім те саме церковнослов’янською мо-вою. Побачивши отця, взяв його за руку і сказав: «Я вмираю». Отець Кладочний згадує, що в цю хви-лину його огорнув жаль і страх за долю Української Греко-Католицької Церкви. Вірив, що лише митро-полит Шептицький міг врятувати її та український народ від загибелі.

Згодом до вмираючого митрополита увійшли його брат Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит знову молився, а трохи згодом заговорив до них: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіть-ся, не відступайте від віри, від святої Католиць-кої Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Украї-на звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорів-нюватися іншим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і


161

згода будуть панувати в ній. Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб ця опіка трива-ла вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Біль-ше мого голосу не почуєте, аж на страшному суді». Митрополит замовк і більше не сказав жодного сло-ва. 1 листопада о 1.30 серце великого митрополита перестало битися. Після похоронних церемоній, на які зібралися величезні маси народу, тіло митропо-лита Андрея було поховано в Архикатедральному соборі святого Юрія.

Запитання й завдання до теми:1. Встановіть мотиви активної фінансової та мораль-ної підтримки митрополитом Андреєм українського студентства та освіти. 2. Розкрийте зміст концепції митрополита Шептицько-го про єдність християн різних конфесій.3. Як митрополит Шептицький долучився до порятунку євреїв від фізичного знищення в час ІІ світової війни?

Рекомендована література:1. Заборовський Я. Ю. Митрополит Андрей Шептиць-кий: нарис про життя і служіння церкві та народові (1865–1944). – Івано-Франківськ, 1995. – 64 с. 2. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький: його життя і заслуги (з нагоди 100-річчя уродин). – Рим: Видання Бого-словського факультету УКУ ім. св. Климентія Папи, 1996. – 72 с. 3. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: ми-трополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. – Львів: Свічадо, 2001. – 608 с.4. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький: ко-роткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльно-сті. – Львів: Місіонер, 1995. – 80 с.5. Шептицький А. Дванадцять листів о. Андрея Шеп-тицького до матері / Упор. Г. Меріам-Лужницький. – Львів: Світ, 1994. – 80 с.


Додаток 2. ІЛЮСТРАЦІЇ ДО ТЕМ

Зображення 1. АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ

Зображення 3. ГОЛОВНИЙ ВІВТАР СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ. СВЯТИЙ КЛИМЕНТ ПАПА РИМСЬКИЙ.

Зображення 2. ВЛАХЕРНСЬКА БОГОРОДИЦЯ

Зображення 4. ДЖОВАНІ БАТІСТА. СМЕРТЬ ПАПИ КЛИМЕНТА

Зображення 5. ФОТО АНДРІЯ СУББОТІНА. КИРИЛО І МЕТОДІЙ.

Зображення 6. АСКОЛЬД І ДІР

Зображення 7. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ. ПОЇЗДКА КНЯГИНІ ОЛЬГИ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ.

Зображення 8. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ. ХРЕЩЕННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА

Зображення 9. СУЧАСНЕ ФОТО. СОБОР СВЯТОЇ СОФІЇ У КИЄВІ.

Зображення 10. МОЗАЇКА ОРАНТИ – ЗРАЗОК ПРИНЕСЕНОГО З ВІЗАНТІЇ МИСТЕЦТВА МОЗАЇКИ

Зображення 11. ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ

Зображення 13. ІКОНА. СВЯТИЙ ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Зображення 12. СВЯТИЙ АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Зображення 14. СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

Зображення 15. ЕСКІЗ ГОЛЛАНДСЬКОГО ХУДОЖНИКА АБРАХАМА ВАН ВЕСТЕРВЕЛТА (1651). БЛИЖНІ ПЕЧЕРИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРІВ

Боршовська Ольга (с. Ореста, СНДМ), ліценціат історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим)Бублик о. Тарас, молодший співробітник Інституту історії Церкви Українського католицького університету (м. Львів)Василиця Галина, випускниця богословського фа-культету Українського католицького університету (м. Львів), магістр богослов’яВоловецька Павлина, випускниця історичного фа-культету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавстваГакавчин Тарас, випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, спеціаліст історіїГришко Галина, вища категорія, старший вчитель історії та християнської етики, Голова Комісії у спра-вах освіти та виховання Івано-Франківської митро-полії УГКЦ Грущинський Ян, випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр історіїКовтун Христина, випускниця історичного факуль-тету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавстваКречун о. Павло, ЧСВВ, доктор богослов’я (м. Люблін)Лепак Оксана, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавстваМарцелюк о. Полікарп, ЧСВВ, ліценціат історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим)Мельник Мирослава, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр історіїПастушенко Роман, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядиплом-ної педагогічної освіти

252

253

Субботін Володимир, докторант з історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим)Трач Віра, випускниця історичного факультету Львів-ського національного університету ім. І. Франка, ма-гістр архівознавстваФедик Ігор, український історик, краєзнавець, пе-дагог, науковий співробітник Центру досліджень ви-звольного руху, заслужений вчитель України — 1992, 2008 року нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (м. Львів)Фітель о. Йосафат, ЧСВВ, магістр богослов’я, ма-гістр історії (м. Івано-Франківськ)

Загальна редакція: с.Ореста Ольга Боршовська, СНДМЛітературна редакція: Ярина Сенчишин

Коректа: Віталія СтанкевичПідготовка до друку: Андрій Дацків, с. Христофора M. Буштин, СНДМ

Дизайн та макетування: Тетяна БазарницькаІдея створення посібника: Наталя Федорович

Підписано до друку 05.09.2014.Гарнітура Tahoma.

Папір офсетний. Друк офсетний

БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ХРИСТИЯНСЬКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Методичний посібник з історії Церкви в Україні для вчителів загальноосвітніх шкіл

ТзОВ Видавництво «Свічадо»(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004)

79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08

e-mail: [email protected], url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.)

вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45

Documents

Білі плями історії України