CAC/COSP/IRG/2012/CRP.12

8 листопада 2012 р.

лише англійська версія

[неофіційний переклад] Поновлена третя сесія Відень, 14-16 листопада 2012 р. Пункт 2 Порядку денного Виконавче резюме Інформаційна довідка Секретаріату Зміст стор. II. Короткий огляд 2 Україна 2 V.12-57215 (E)

II. Короткий огляд Україна 1. Вступ 1.1. Правова система України - включення Конвенції ООН проти корупції до національної правової системи Україна підписала Конвенцію 11 грудня 2003 р. та ратифікувала її у 2006 р. Закон про ратифікацію Конвенції набув чинності у липні 2009 р. Інструмент ратифікації був переданий Україною Генеральному секретарю ООН 2 грудня 2009 р. Згідно зі Статтею 9 Конституції України, після ратифікації КООНПК вона стає невід’ємною складовою національного законодавства і має переважну юридичну силу по відношенню до будь-яких інших положень національних законодавчих актів, які не відповідають Конвенції. 1.2. Огляд антикорупційної правової та інституційної бази України Національна правова база у сфері боротьби з корупцією включає різні законодавчі акти, включаючи Конституцію України, Кримінальний кодекс (КК) та Кримінально-процесуальний кодекс (КПК). КК набув чинності 1 вересня 2001 р. До пов’язаних з корупцією положень вносилися доповнення згідно із Законом № 3207-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”, а також Законом № 3206-VI “Про засади запобігання і протидії корупції”. Обидва ці закони набули чинності 1 липня 2011 р. До інших спеціалізованих законів, зокрема, належать Закон "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" (в дії з серпня 2010 р.) та Закон "Про спеціальні методи розслідування". Нова редакція КПК була прийнята Верховною Радою (Парламентом) 13 квітня 2012 р. та набула чинності 19 листопада 2012 г. Закон про конфіскацію, спрямований на спрощення національного режиму конфіскації, досі не був введений в дію. У національному законодавстві також передбачається адміністративна відповідальність за певні пов’язані з корупцією дії. Закон № 3207-VI ввів окрему главу щодо “адміністративних корупційних правопорушень" до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Експерти звернули увагу на паралельне існування як кримінальних, так і адміністративних корупційних правопорушень та висловили занепокоєння у зв’язку з потенційним перекриванням та розширенням адміністративних правопорушень за рахунок обмеження кримінальних злочинів. В якості прикладу - Стаття 1723 Закону № 3207-VI про активне хабарництво може перекриватись зі Статтею 369 КК та створювати подальшу невизначеність у зв’язку із визначеним цією Статтею високим граничним показником неправомірної вигоди. У відповідь на це національні установи вказували на вторинний характер адміністративних правопорушень (Стаття 9 КУпАП) та посилалися на політику, спрямовану на розвантаження судів від накопичення кримінальних справ. В цілому, група огляду схвалила національні зусилля, спрямовані на підсилення кримінального законодавства проти корупції та настійно рекомендувала продовжувати ці зусилля з метою подальшого вдосконалення антикорупційної правової бази країни. В той же час, враховуючи, що в останніх законодавчих ініціативах - включаючи як вже завершені, так і такі, що обговорюються - схоже, відсутні зв’язки та посилання та інші вже чинні законодавчі акти, група огляду наголошує на необхідності забезпечення того, щоб рішення щодо прийняття змін та доповнень до законодавства приймались та впроваджувались таким чином, щоб гарантувати їхній доповнюючий характер, узгодженість, сталість та послідовність антикорупційного законодавства в якості найбільш ефективного засобу стримування корупції. Група огляду

висловила застереження, що різкі законодавчі зміни можуть зашкодити сталому розвитку антикорупційного законодавства, а також сприяти недостатній правовій визначеності. Примітки до певних положень КК є невід’ємними “коментарями”, що доповнюють текст самих цих положень. Постанови пленуму Верховного суду України призначені для того, щоб надавати вказівки та тлумачення щодо застосування правових концепцій законодавства, а також вирішувати невизначеності та забезпечувати послідовність судової практики. Наявна національна інституційна база для боротьби з корупцією - це визначені сфери компетенції та координація дій різних державних структур, включаючи органи прокуратури, Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС, спеціальне управління Служби безпеки України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, а також Державна служба фінансового моніторингу (національний підрозділ фінансового нагляду) у сфері боротьби з відмиванням грошей. У 2011 р. була прийнята нова Національна стратегія протидії корупції на період 2011 - 2015 рр., яка спрямована на вдосконалення антикорупційної політики та запроваджує заходи для скорочення рівня корупції в країні. 2. Реалізація глав III та IV 2.1. Криміналізація та правозастосування (глава III) 2.1.1. Головні результати та спостереження Кримінальна відповідальність за активне та пасивне хабарництво передбачається, відповідно, статтями 369 та 368 КК. Стаття 369 КК стосується "давання або пропонування хабара”. Під час візиту до країни національні структури підтвердили, що "пропонування хабара" не містить елементу складу злочину активного хабарництва, але замість цього вони вказували на застосування для охоплення відповідних випадків загальних положень КК, що стосуються підготовки до скоєння або спроби скоєння правопорушення. У пов’язаних з хабарництвом положеннях КК застосовується термін "службова особа", який визначається приміткою до Статті 364 КК (зловживання владою або службовим становищем). Це визначення було суттєво розширено Законом № 3206-VI для охоплення осіб, уповноважених виконувати функції держави або органів місцевого самоврядування, а також осіб, яким був наданий статус уповноважених для виконання таких функцій. До останньої категорії належать службові особи іноземних держав та службові особи міжнародних організацій - таким чином забезпечується, що положення щодо хабарництва можуть застосовуватись також і по відношенню до цих службових осіб. Положення щодо активного та пасивного хабарництва не конкретизують, чи може цей злочин скоюватись безпосередньо або ж опосередковано. У цьому відношенні застосовуються загальні положення КК щодо змови. У цих положеннях не дається подальшої чіткої конкретизації щодо того, чи повинна отримувати незаконну перевагу сама службова особа або ж це може бути якась третя особа. Національні установи посилалися на відповідну судову практику (Постанова Верховного суду № 5), яка вказує, що хабарництво відбувається також і у випадках, коли службова особа отримує незаконну перевагу не для себе особисто, а для своїх близьких (родичі, знайомі, тощо). Внесені у 2011 р. доповнення до національного законодавства включали внесення двох статей до КК, якими вводилася кримінальна відповідальність за хабарництво для осіб, які не є службовими особами, а саме - Стаття 368.3 (комерційний

підкуп службової особи приватного права) та Стаття 368.4 (підкуп осіб, які надають публічні послуги, такі як аудитори, нотаріуси, арбітри, тощо). Оцінюючи положення щодо криміналізації підкупу у державному та приватному секторах, група огляду звернула увагу на непослідовне застосування термінів для визначення загальної концепції "неправомірної вигоди". У статтях 368 та 369 КК щодо, відповідно, пасивного та активного підкупу застосовується термін "хабар", який у законі подальшого визначення не знаходить. Національні установи посилалися на Постанову № 5 Пленуму Верховного суду в якості вказівок, щоб уникнути невизначеності у тлумаченні терміну "хабар". Крім того, внесені у 2011 р. доповнення до законодавства призвели до запровадження концепції "неправомірної переваги" до положень КК стосовно хабарництва та зловживання службовим становищем у приватному секторі. Ця концепція загальним чином визначається у Статті 1 Закону № 3206-VI як “грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову”. Відповідно, здається, що коли розглядаються положення щодо хабарництва у приватному секторі та зловживання службовим становищем, то визначення є достатньо загальним для охоплення будь-яких матеріальних та нематеріальних переваг, незалежно від того, чи мають такі переваги якусь визначену ринкову вартість. В той же час, приймаючи також до уваги і різні погляди, висловлені під час візиту національними експертами у зв’язку із застосуванням термінів "хабар" та "неправомірні переваги" в рамках національної правової системи, група огляду робить висновок, що:

Існуючі термінологічні розбіжності не можуть зводитись лише до суто лінгвістичних; та

Задля забезпечення послідовності, чіткості та правової визначеності, було б доцільно скористатись більш послідовним підходом до введення та тлумачення усіх корупційних злочинів з огляду на термінологічне визначення концепції "неправомірної переваги".

Кримінальну відповідальність за зловживання службовим становищем в активній та пасивній формах вводять нові положення Статті 369.2 КК, які були введені доповненнями до законодавства у 2011 р. Елементи складу злочину для хабарництва здебільшого застосовуються і для зловживання службовим становищем. Що ж стосується положень про підкуп у приватному секторі, то замість терміну "хабар" застосовується термін "неправомірна перевага". Крім того, у Статті 369.2 чітко не визначається, чи повинна бути отримувачем переваги сама службова особа або ж це може бути якась третя особа. Кримінальна відповідальність за відмивання грошей передбачається Статтею 209 КК. Новий Закон про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом доповнює Статтю 209 та містить набагато більш широке визначення предикативних злочинів. У цьому законі вони зараз визначаються як "соціально небезпечні протизаконні діяння", які в загальному випадку караються позбавленням волі (раніше застосовувалося позбавлення волі терміном від трьох до шести років) або штрафом. Українські установи впевнено посилались на Статтю 198 КК як на положення для впровадження до національного законодавства Статті 24 КООпПК щодо криміналізації укривання. Стаття 191 КК - це базове положення, яким криміналізується привласнення майна як у державному, так і у приватному секторах. Для визначення майна українські установи посилалися на Статтю 190 Цивільного кодексу та на судову практику - вважається, що цей термін має тлумачитись широко і включати також майнові права та пасиви. Група огляду знову висловила свої зауваження щодо відсутності посилання на "бенефіціарів - третіх сторін”.

Зловживання владою або службовим становищем криміналізується Статтею 364 КК. Була надана інформація щодо відповідної судової практики Верховного суду, якою заподіяна такими діями шкода тлумачиться як вимога для застосування Статті 364. Приймаючи до уваги факультативний характер Статті 19 КООНПК, група огляду схвалює введення цього складу злочину та його тлумачення в українській правовій системи. Щоб допомогти національним установам у широкому застосуванні такого національного законодавства, група огляду нагадала, що Конвенцією не вимагається наявність елементу “шкоди”. Незаконне збагачення криміналізується Статтею 368.2, яка була запроваджена внаслідок введення доповнень до законодавства згідно із Законом № 3207-VI. Діяння незаконного збагачення визначається як “отримання службовою особою неправомірної вигоди у великих розмірах або передача такої вигоди цією особою близьким родичам у випадку відсутності елементів складу злочину хабарництва”. Цей злочин досі залишається відносно новим і потрібна судова практика для подальшого визначення прибутку “у випадку відсутності елементів складу злочину хабарництва”. Схоже, що остання передумова (“у випадку відсутності елементів складу злочину хабарництва”) є додатковою вимогою у тому, що суди можуть спочатку доводити відсутність скоєння злочину хабарництва, а вже після цього застосовувати положення щодо незаконного збагачення. Національні установи підтвердили, що обов’язок доведення того, що збагачення перевищує межі законного прибутку відповідної особи, покладається на сторону звинувачення. Приймаючи до уваги факультативний характер Статті 20 Конвенції, група огляду ухвалила введення складу злочину незаконного збагачення до національної правової системи. Щоб допомогти національним установам повною мірою скористатись результатами цієї слушної ініціативи, експерти групи огляду вказали також на важливість забезпечити більшу чіткість та послідовність у застосування Статті 368.2 КК. Україна вказала на доволі всебічний комплекс положень КК (статті 343-349 та 376-379), якими криміналізуються різні діяння, пов’язані із залякуванням свідків, втручанням у надання свідчень свідками та втручанням у виконання службових обов’язків співробітників правоохоронних та судових структур. Незважаючи на зусилля, зроблені у зв’язку із прийняттям Закону № 3206-VI, під час візиту до країни українські установи підтвердили, що необхідно докласти додаткових зусиль, щоб чітко встановили відповідальність юридичних осіб. Відповідно, це питання включили до цілей Національна стратегія протидії корупції на період 2011 - 2015 рр. Національні установи також визнавали необхідність внесення доповнень до національного законодавства, щоб забезпечити визнання адміністративної відповідальності юридичних осіб за пов’язані з корупцією злочини, враховуючи, що на час проведення візиту до країни така відповідальність передбачалася лише у зв’язку із відмиванням грошей. Оцінюючи покарання за корупційні злочини, група огляду відзначила, що відносно суворе покарання застосовується лише у випадку скоєння таких злочинів за обтяжливих обставин, в той час коли мінімальне покарання за необтяжені форми таких злочинів як пасивне хабарництво у державному секторі (“арешт” на шість місяців), активне хабарництво у державному секторі (позбавлення волі терміном до двох років), або підкуп у приватному секторі (позбавлення волі терміном до двох років), схоже, є порівняно м’якшими. Крім того, “пропонування” хабара у державному секторі карається менш суворо порівняно із “даванням”, а обтяжливі обставини передбачаються лише у випадку "давання" хабара. Група огляду привернула увагу національних установ до такої невідповідності у покаранні та запропонувала їм розглянути шляхи та заходи для вирішення проблеми такої невідповідності покарань у процесі подальшого перегляду кримінального законодавства. Згідно із Конституцією, імунітетом від кримінального переслідування користуються такі категорії високопосадовців: президент, парламентарі та судді. Президент користується імунітетом під час перебування на посаді і може бути усунений зі своєї посади шляхом імпічменту, для чого потребується голосування більшістю у дві третини голосів депутатів

парламенту. Депутати парламенту не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або за заяви, зроблені ними у парламенті. Суддів не можна заарештувати або утримувати під вартою без згоди парламенту але їх можуть засудити без такої згоди. Процедура для зняття недоторканості з депутатів парламенту або з суддів визначається Регламентом парламенту. Роль та функції Генеральної прокуратури визначаються Конституцією. Генеральний прокурор призначається на посаду президентом за згодою парламенту, він підзвітний як президенту, так і парламенту та звільняється з посади президентом. В структурі прокуратури працюють спеціалізовані підрозділи, які займаються виключно корупційними справами. Ініціювання переслідування у кримінальних справах опирається на принцип обов’язкового переслідування. Стаття 4 КПК передбачає, що прокуратура зобов’язана відкрити кримінальне провадження у випадку виявлення ознак злочину. Новий КПК передбачає можливість укладання угоди між прокурором та звинуваченим, яка (зокрема) може визначати обов’язки такої особи щодо співпраці у розкритті карного злочину, скоєного іншою особою. Що ж окремо стосується осіб, які приймали участь у скоєнні злочинів та надавали допомогу правоохоронним органам, то прокуратура має право звільняти таких осіб від кримінальної відповідальності за умови, що таку допомогу вони надавали ще до початку проведення відповідного розслідування. Незалежність суддів гарантується Конституцією та іншим законодавством, забороняються будь-які спроби впливу на них. Верховний суд є найвищою судовою інстанцією загальної юрисдикції і відповідає за забезпечення єдиного застосування законів усіма судами загальної юрисдикції. У цьому контексті пленум Верховного суду видає свої постанови щодо певних правових питань, щоб забезпечити єдине застосування законів іншими судами. КПК (статті 52-1, 292 та 303), окремий Закон про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві, а також Закон № 3206-VI утворюють всебічну правову базу для захисту свідків. Було прийняте широке визначення осіб, які підлягають захисту, щоб охопити усіх “осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві”. Законопроект про внесення змін та доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів щодо вдосконалення процедур проведення конфіскації не був введений в дію, хоча у минулому він отримав загальну позитивну оцінку з боку міжнародних експертів. Група огляду не мала оцінювати адекватність його положень, оскільки закон досі не став складовою національного законодавства, але вона настійно рекомендувала національним установам прискорити введення в дію належної правової бази для механізмів конфіскації, можливо переглянувши ці питання з урахуванням положень нового КПК. Було встановлено, що Закон "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" передбачає гарантії, що банківська таємниця не перешкоджає проведенню у країні кримінального розслідування пов’язаних з корупцією злочинів. Загалом, передбачені для різних злочинів строки давності в залежності від ступеню тяжкості вважаються достатньо тривалими для забезпечення інтересів судочинства. Група огляду відзначила відносно коротший строк давності для нетяжких злочинів, що караються позбавленням волі (три роки), але також отримала пояснення щодо призупинення відліку такого строку давності у випадку ухиляння злочинця від судочинства. Експерти груп огляду запропонували національним установам розглянути у разі необхідності питання щодо подовження строку давності для таких злочинів, а

також звернутись до цього питання у процесі перегляду кримінального законодавства в майбутньому. Принципи юрисдикції встановлюються у статтях 6-8 КК та поширюються на усі пов’язані з корупцією злочини. Прямо визначається юрисдикція за принципом територіальності та за активним персональним принципом (статті 6 та 7 КК). Згідно зі Статтею 8 КК, іноземні громадяни та особи без громадянства, які не проживають постійно на території України та скоїли карні злочини за межами України, підлягають кримінальній відповідальності якщо така відповідальність передбачена міжнародними угодами, включаючи КООНПК, або ж якщо такими особами скоєні тяжкі чи особливо тяжкі злочини, за які КК передбачається покарання і які спрямовані проти прав та свобод громадян України або ж проти інтересів України. Такі тяжкі злочини визначаються Статтею 12 КК як злочини, що караються позбавленням волі терміном до 10 років, а відповідно, схоже, що друга частина Статті 8 КК охоплює лише корупційні злочини з обтяжливими обставинами. Що стосується таких корупційних злочинів з обтяжуючими обставинами, то перша частина Статті 8 КК передбачає безпосереднє застосування Статті 42 КООНПК. В той же час, групі огляду не було надано інформації щодо судової практики безпосереднього застосування міжнародних угод на національному рівні, яка б це підтверджувала. Українські установи підтвердили, що Закон № 3206-VI містить окремий розділ "Ліквідація наслідків корупційних злочинів” та наголосили на необхідності допомоги, щоб забезпечити ефективну реалізацію цих положень (у вигляді огляду або збірки зразків кращої практики чи досвіду у зв’язку з анулюванням державних контрактів внаслідок корупційних дій). Національне законодавство вимагає від правоохоронних органів координувати свої дії та інформувати своїх правоохоронних партнерів у випадку встановлення корупційних злочинів або ж у випадку отримання інформації щодо скоєння таких злочинів. Для покращення координації дій також проводять засідання слідчо-оперативного органу, який працює як група "швидкого реагування" і включає до свого складу прокурорів, слідчих, співробітників МВС та інших установ. Групу огляду також проінформували про діяльність Департаменту фінансових розслідувань Державної служби фінансового моніторингу, який займається встановленням та аналізом підозрілих фінансових операцій, а також щодо його співпраці з Генеральною прокуратурою, Службою безпеки та Податковою інспекцією. Група огляду закликала національні установи продовжувати свої поточні зусилля для забезпечення якомога кращої координації дій залучених уповноважених правоохоронних установ у сфері боротьби з корупцією. 2.1.2. Успіхи та зразки кращої практики Група огляду визначила такі заході, ініціативи або практики, які потенційно можуть суттєво підсилити зусилля України у сфері протидії корупції в якості зразків кращої практики:

Всебічний характер національного законодавства у сфері захисту свідків і загалом осіб, що приймають участь у кримінальному судочинстві, а також членів сімей та близьких родичів таких осіб; та

Міцна правова база для запобігання відмивання грошей та для боротьби з цим явищем, яка була додатково вдосконалена у 2010 р. прийняттям конкретних законів у цій сфері.

2.1.3. Проблеми та рекомендації Враховуючи зусилля України у сфері приведення національної правової системи у відповідність до положень КООНПК щодо криміналізації та правозастосування, група огляду визначила також деякі напрямки для подальшого покращення

та виробила такі рекомендації для проведення заходів або для розгляду компетентними національними установами (в залежності від обов’язкового чи факультативного характеру відповідних вимог КООНПК):

Сформулювати адміністративне правопорушення активного хабарництва таким чином, щоб воно не перекривалося із відповідним положенням КК, включаючи зниження "граничної грошової вартості", який застосовується для визначення неправомірної вигоди в адміністративному правопорушенні;

Продовжити зусилля для забезпечення більшої визначеності, чіткості та однозначності у визначеннях "хабара" та "неправомірної вигоди", що містяться у корупційних злочинах та вирішити проблеми потенційної непослідовності у способах тлумачення цих визначень на національному рівні (як на рівні законодавства, так і у застосуванні кримінального законодавства);

Сформулювати склади злочинів підкупу та привласнення грошей у державному секторі, а також склад злочину зловживання впливом таким чином, щоб однозначно охоплювались випадки, коли відповідна вигода отримується не особисто службової особою, а деякою третьою особою (третьою особою - бенефіціаром);

Розглянути у контексті подальшого перегляду кримінального законодавства шляхи та засоби для вирішення існуючої проблеми розбіжностей між покаранням за необтяжені форми таких злочинів як підкуп у державному та приватному секторах, а також за певні корупційні діяння (пропонування хабара та давання хабара);

Забезпечити, щоб національне законодавство передбачало відповідальність юридичних осіб за злочини, визначені у відповідності до КООНПК, згідно зі Статтею 26 КООНПК; та

Продовжувати та прискорювати зусилля для введення в дію нового законодавства щодо конфіскації отриманих злочинним шляхом грошей або майна.

2.2. Міжнародна співпраця (Глава IV) 2.2.1. Головні результати та спостереження Правова база екстрадиції регулюється як національним законодавством, так і профільними міжнародними угодами. Україна є стороною Європейської конвенції про екстрадицію (1957 р.) та двох додаткових протоколів до неї, а також Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (1993 р.) та протоколу до неї. Україна уклала двосторонні угоди про екстрадицію з декількома країнами. Змістовні та процедурні умови екстрадиції регулюються статтями 450-470 КПК, які були доповнені у новій редакції КПК. Україна обумовлює екстрадицію наявністю угоди. Крім того, Україна розглядає КООНПК в якості правової бази для екстрадиції та подала відповідне повідомлення Генеральному секретарю ООН. Принцип взаємності може бути складовою індивідуальних схем міжнародної співпраці (нова редакція КПК поширює таку можливість і на сферу екстрадиції). Стаття 451 КПК передбачає загальні умови для екстрадиції, яка є можливою у випадку злочинів, за які передбачається максимальне покарання у вигляді щонайменше одного року позбавлення волі або - у випадку запиту про екстрадицію з

метою виконання вироку - для злочинів, за скоєння яких винному залишається відбути щонайменше 4 місяці. У Статті 466 КПК наводиться перелік підстав для відмови в екстрадиції, що включають серед іншого громадянство (екстрадиція громадян країни також забороняється і Конституцією - Стаття 25) та відсутність "подвійної криміналізації". Передбачені КООНПК злочини не вважаються політичними, хоча концепція "політичного злочину" прямо у національному законодавстві не визначається. У випадку відмови в екстрадиції на підставі громадянства Генеральна прокуратура зобов’язана на вимогу запитуючої країни призначити проведення досудового слідства для розслідування справи у відповідності до національного законодавства. Якщо на підставі громадянства відмовляють в екстрадиції для цілей виконання покарання, то винесений іноземним судом вирок може виконуватись в України з використанням Європейської конвенції про передачу засуджених осіб та Європейської конвенції про чинність іноземних вироків у кримінальних справах, або ж в рамках двосторонніх угод з цих питань. Компетентними органами у зв’язку з екстрадицією є, відповідно, Генеральна прокуратура та Міністерство юстиції, якщо іншого не передбачається у міжнародній угоді. Генеральна прокуратура є компетентним органом у зв’язку з екстрадицією підозрюваних осіб, яких розшукують на стадії досудового слідства. Міністерство юстиції є компетентним органом у зв’язку з екстрадицією засуджених осіб, екстрадиції яких вимагають на стадії судового розгляду справи або ж на стадії виконання винесеного вироку. Тривалість виконання процедури екстрадиції звичайно складає 2 - 3 місяці. За виняткових обставин, коли справу подають на розгляд Європейського суду з прав людини, процес екстрадиції може тривати набагато довше. В той же час, максимальний термін утримання під вартою з метою екстрадиції складає 18 місяців і на практиці не було випадків, коли б цей термін перевищувався через очікування виконання процедури екстрадиції. Загалом, тривалість залежить від складності справи, від тривалості апеляційних процедур та - потенційно - від паралельного процесу розгляду клопотання про надання притулку. Українські установи підтвердили, що до нової редакції КПК включені положення для прискорення екстрадиції за спрощеною процедурою. Відсутня якась база даних, яка дозволяла б проводити моніторинг тривалості процедур екстрадиції та зміст остаточних рішень, винесених у справах про екстрадицію. Ефективність певних аспектів української політики у сфері екстрадиції оцінювали у 2010 р. в рамках Антикорупційної мережі ОЕСР для Східної Європи та Центральної Азії. Передача засуджених осіб регулюється Конвенцією Ради Європи про передачу засуджених осіб (1983 р.) та додатковим протоколом до неї (1997 р.). Крім того, укладені також і двосторонні угоди. Доповнення до чинної правової бази включені до нової редакції КПК. Передача провадження у кримінальних справах проводиться на основі Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах (1972 р.) та Статті 21 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.), а також на основі двосторонніх угод. Національні процедури для передачі провадження у кримінальних справах визначаються КПК. Практичні труднощі, з якими стикалися у процесі передачі пов’язаних з кримінальним

провадженням доказів - це проблема перекладу, для чого потрібен час та додаткові ресурси. Вказували, що багатосторонні та двосторонні угоди про взаємну правову допомогу є головною правовою основою для надання взаємної правової допомоги та подання відповідних запитів. Україна є стороною Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах та додаткового протоколу до неї, а також стороною відповідної конвенції СНД та протоколу до неї. У разі відсутності відповідної угоди взаємна правова допомога може надаватись на основі принципу взаємності. На національному рівні у 2011 р. набув чинності закон про внесення доповнень до КПК, щоб зробити можливою ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (2001 р.). Цей закон передбачає нові умови для передачі провадження у кримінальних справах та застосування таких засобів як телефонні та відео-конференції у процесі розслідування та судового розгляду, а також формування, порядок роботи та діяльність спільних слідчих груп. Закон № 3206 “Про принципи запобігання та протидії корупції в Україні” може застосовуватись в якості бази для обміну інформацією у сфері запобігання корупції та боротьби із цим явищем. Підстави для відмови у виконанні запитів про взаємну правову допомогу визначаються головним чином угодами про взаємну правову допомогу, стороною яких є Україна, а також законом від 2011 р. про внесення доповнень до КПК. Відсутність подвійної криміналізації не є підставою для відмови у виконанні запитів про взаємну правову допомогу. У запиті про надання взаємної правової допомоги не можуть відмовити на тій підставі, що вони пов’язані з податковими злочинами. Як здається, банківська таємниця не є перешкодою для надання такої допомоги. Україна проінформувала Генерального секретаря ООН, що уповноваженими центральними установами для розгляду запитів про взаємну правову допомогу є Міністерство юстиції (у зв’язку із запитами судів) та Генеральна прокуратура (у зв’язку із запитами органів досудового слідства). Стаття 472 КПК визначає максимальний період часу у два місяці, оскільки тривалість виконання запитів про взаємну правову допомогу може коливатись. У новій редакції КПК передбачається коротший період часу - один місяць. Загалом, необхідний для виконання запитів про надання взаємної правової допомоги час залежить від характеру запиту, від типу допомоги та від складності відповідної справи. В середньому для завершення такого процесу потрібно від двох до чотирьох місяців. Співробітництво правоохоронних структур підтримується положеннями національного законодавства та двосторонніми угодами з іншими країнами. Повідомляли про один конкретний випадок, коли в якості правової основи для співпраці правоохоронних структур користувались КООНПК. Українські установи підтвердили наявність дворівневої системи прийняття запитів щодо співробітництва правоохоронних органів, а саме - не тільки на централізованому рівні, але також і на “децентралізованому” рівні, щоб підвищити ефективність та забезпечити більш оперативне реагування на запити. Пов’язані зі спеціальними методами розслідування питання регулюються національним законодавством, в той час як застосування спеціальних методів розслідування на міжнародному рівні проводиться в індивідуальному порядку.

2.2.2. Успіхи та зразки кращої практики Група огляду встановила, що Україна ввела в дію деталізовану правову базу для міжнародної співпраці. Нещодавно внесені доповнення до національного законодавства запроваджувались з метою узгодження чинних підзаконних актів, вдосконалення механізмів допомоги та підвищення ефективності та гнучкості співробітництва. Група огляду наголосила на необхідності забезпечити, щоб внесення та реалізація усіх змін та доповнень до законодавства проводилися з огляду на "довготермінову перспективу" в якості передумови для їхньої сталості та послідовності. Група огляду визначила такі зразки кращої практики, які є особливо корисними для зусиль країни, спрямованих на зміцнення міжнародної співпраці та мереж: • Статус країни як сторони численних регіональних інструментів, присвячених різним формам міжнародної співпраці,

а також регіональних та багатосторонніх інструментів, які містять положення щодо міжнародної співпраці у кримінальних справах;

• Той факт, що відсутність "подвійної криміналізації" не є підставою для відмови у виконанні запитів про взаємну правову допомогу; та

• Практика “децентралізації” запитів щодо співпраці правоохоронних органів, щоб забезпечити краще та більш оперативне виконання запитів.

2.2.3. Проблеми та рекомендації Наведені нижче рекомендації пропонуються до уваги українських установ для розгляду та з огляду на подальше вдосконалення механізмів міжнародної співпраці: • Продовжувати зусилля для систематизації та якомога ефективнішого застосування статистичних даних або (у разі

відсутності), прикладів справ з даними про тривалість процедур між отриманням та виконанням запитів про екстрадицію та про надання взаємної правової допомоги, щоб оцінити ефективність та результативність цих процедур;

• Продовжувати наполегливі зусилля для забезпечення виконання процедур екстрадиції та надання взаємної правової допомоги якомога оперативніше;

• Продовжувати шукати можливості для активного залучення до двосторонніх та багатосторонніх угод з іноземними країнами, щоб підсилити ефективність різних форм міжнародної співпраці; та

• Розглянути питання про виділення додаткових ресурсів для підсилення ефективності та потенціалу механізмів міжнародної співпраці.

3. Потреби у технічній допомозі Українські установи вказували, що їм було б корисно отримати технічну допомогу у таких формах:

• Огляди/збірки зразків кращої практики/досвіду з питань конфіскації;

• Огляди/збірки зразків кращої практики/досвіду з питань реалізації Статті 15 (підпункт b) КООНПК про пасивний підкуп службових осіб;

• Огляди/збірки зразків кращої практики/досвіду з питань реалізації Статті 18 КООНПК про зловживання впливом;

• Огляди/збірки зразків кращої практики/досвіду у зв’язку із введенням відповідальності для юридичних осіб;

• Огляди/збірки зразків кращої практики/досвіду з питань скасування державних контрактів внаслідок корупційних дій, у відповідності до Статті 34 КООНПК; та

• Проведення заходів підготовки та семінари з питань, що мають відношення до усіх наведених вище сфер, а також щодо нових та інноваційних типів взаємної правової допомоги згідно із КПК, включаючи застосування телефонних та відео-конференцій у процесі проведення слідства та спільних розслідувань.