Тяглістьтамаргінальність

Тарас Саламанюк

Сучасні люди шукають грошей? Можли-во. Вони шукають інших людей? Не без цього. Задоволення своїх бажань? Це теж. Однак чого ж вони шукають насамперед? Просто тяглості. Тягтись в часі й продовжувати бути самими собою, не зникаючи як мильна бульбашка. Їм важлива приналежність до чогось великого, до чогось довгого-довгого і бажано нескінченного. Хтось вдається до вишивання хрестиком, хтось цікавиться іспанською архітектурою часів Реконкісти, а хтось готується до свого чергово-го балетного виступу. І всі ці різноманітні за-хоплення у кожному разі забезпечують єдине і найголовніше – контекст існування і діяльності особистості, компас у її життєвих мандрах.

В чому ж тоді проблема сучасності? Про-блема беззаперечно гостра і в’їдлива – чому одні тяглості за умови первісної першонеобхідної тотожності вважаються кращими, а інші гіршими? Чому одні повинні належати невелико-му колу осіб, а інші копіюватись поміж загалу? Чому, врешті, існування та діяльність в одних контекстах вважається яскравою, оригінальною та престижною, в той час як в інших їх можна описати лише всілякими затхлими епітетами?

Відповідь необхідно шукати у самій сучасній суті тяглості, а саме у її форматності. Поста-ючи як наперед дана спадщина попередників, тяглість тим не менше засадничо здатна до будь-яких метаморфоз. Її історія як і пантеон унаслідування принципово піддатні до всіляких конструювань і рекомбінацій. Тяглість не про-сто унаслідують, це унаслідування конструюють.

Тим не менше, вона кістяніє, і кістяніє насампе-ред через те, що вписується у суспільні формати тут-зараз. У відповідності до наявних владних диспозицій висвічуються одні контексти, інші притемнюються, одні, форматні тяглості освячу-ються, інші, неформатні табуюються. Здавалось би така процедура прийнятна і навіть корисна, оскільки легітимує суспільні порядки, надаючи їм необхідної тяглої цивілізаційності. Одначе, разом з цим, вона структурує тяглість у корисли-во окреслений контекстуальний набір як певний ієрархічний ресурсний розподіл. Адже далеко не усі особи з однаковим успіхом здатні здійснювати легітимізовані нею тяглі цивілізовані практики, одні неминуче справляються з «потрібними» і «корисними» заняттями краще, інші гірше. Звідки і виникає фундаментальна нерівність. І навіть більше. Маргінальність.

На перший погляд, маргінальність – ра-дикальне виключення – повинне виникати лише як крайній випадок нерівності у тяглостях. Однак в сучасності все відбувається набагато банальніше і маргінальність виявляється звич-ним, цілком пересічним елементом нерівності. Штучно сконструйовані рамки тяглої сучасної реальності (цивілізації), хай якими б «лояль-ними» і «гуманними» в ідеалі вони не були, все одно на практиці далеко не спроможні охопити усіх. Хтось завжди виявляється виключеним, без надії на приєднання, залишений сам собі. Для цивілізованої системи такі маргінали постають як зовсім нетяглі (нікчемні?) індивіди. При цьому витісненими виявляються не лише їхні права на причетність до тяглості, але зачасти й баналь-ний доступ до життєво необхідних ресурсів. Маргінали виявляються нікому не потрібними, забутими і просто полишеними. Разом з тим, не варто списувати їх на звалище як повний непотріб, адже в кожну епоху (запевне, і в су-часну) маргінальність мала своє місце і, що ще головніше, власну суть, приховану під затертими кліше.

1

2

3

4

М ісце. В різні часи воно було різним, але ніколи не вимикало значення маргіналії в історії. В доіндустріальному суспільстві маргінальність була включена в традиційний комплекс суспільних практик, консервована під биркою глибинної (архаїчної чи поганської) культури. Тієї, від якої завжди відштовхувалися високі світські та духовні наративи, але яку ж одночасно вони оминали, побоювалися. Типовим прикла-дом такої маргінальності є збочення намальовані на сторінках середньовічних молитовників чи поширені вбивства селянами приблудних монахів (умовних «праведників») заради пере-творення їхніх мощів на місцеві реліквії. Такі дикі на перший погляд речі цілком вписувались в партикулярну низову логіку традиційного суспільства і були змушені визнаватись його універсалістською елітою, котра, тим не менше, часто послуговувалася позірним войовничо-моралізуючим зверненням до них задля присти-ження низів і констатації власної владної пере-ваги. Отож, маргінальність в доіндустріальному суспільстві була таким собі гріхом, проти якого в ньому однозначно боролись і виступали, але яке ж забезпечувало його цілісне існування.В індустріальному суспільстві все змінюється. Економічні і соціальні трансформації епохи виве-ли маргінальність широких темних мас на зовсім інший рівень – відкритий рівень наслідування. І якщо ще на зорі урбанізації (до кінця ХІХ ст.) така зміна мала скоріше характер розкри-того гнійного нариву, то далі впродовж свого існування вона все більше впорядковується під форматним поступом масової культури і, врешті, перестає бути маргінальністю як такою. Власне, в цьому і полягав весь пафос модерності – невпин-не перетворення партикулярно-маргінального в масово-немаргінальне, завдяки чому забез-печувався постійний революціонуїзуючий рух від першого до другого, тобто така собі модерна тяглість. Саме у форматі цієї тяглості і виника-

ють типові поділи на еліту і масу, правих і лівих, традицію і критику, що знаменують собою озна-чення двох протилежних полюсів руху спрямова-ного між ними.

Тим не менше, на сьогодні можна конста-тувати нову зміну місця тяглості (а, звідси, і маргінальності) в історії, що пов’язане зі зростан-ням особистих продуктивних інформаційних можливостей і, щонайголовніше, із розумінням цього. І тут варто бути особливо обережним, адже залишається неодмінна спокуса витрак-тувати цю трансформацію як чергову модерну революційну заміну старого на маргінальне. Одначе це зовсім не так, ця зміна має зовсім інший, помодерний характер. Чому? Та тому що вона пориває зі старим модерним способом відтворення тяглості, що ґрунтувався на засад-ничому небаченні двохполюсової умовності своєї методи. Тому що вона за допомогою нових медіа переносить індивідуальні практики в позамасо-ву площину, де побутування масового попросту збиткове і деструктивне. Тому що вона, врешті, надає кожному індивіду раніше невідому свобо-ду вибору для конструювання тяглості власно-го життя. Вона, ця зміна, знаменує нову епоху, котра є, насамперед, інформаційною, і тому має мало відношення до постіндустріального суспільства чи інших специфікацій, що окрес-люються типово економічними термінами. Для її звершення потрібна лише наявність деякого інформаційного мінімуму, котрий би і дозволяв підтримувати на належному рівні комунікаційні здобутки попередників. Таким чином, помодер-на трансформація означає поступове розмиття місцевих кордонів маргінальності через прин-ципову констатацію свободою вибору їхньої умовності і вивільнення з цим, нарешті, сутності маргінального, котре перетворюється в те, чим завжди і було, в сутнісне особисте.

5

6

Отож, сутність маргінальності. На відміну від місця, котре означало її засадничу зовнішню об’єктивацію в системі політичних диспозицій суспільства, сутність є чимсь внутрішнім і, навіть, самоідентифікаційним. Із зовнішнього боку маргінальності завжди доводилось терпіти певну лицемірність. Як в традиційному суспільстві, яке повсюдно гони-ло її, разом з тим, всіляко закривало очі на той факт, що вона була його підґрунтям, власне, основою традиції. Так і в модерному суспільстві, яке зі своїх «тяглих» позицій позірно викривало наявну маргінальність і, разом з тим, забувало про те, що ще зовсім недавно саме пішло від неї і, дуже ймовірно, що скоро знову щось там почерпне. Та залишаючись цілком не визна-ними, маргіналії в умовах культурної блокади і постійного дефіциту базових ресурсів проте отримували найголовніше, те, чого так браку-вало немаргінальному загалу – свободу. Вони були справді полишені самі на себе і їм не за-лишалось нічого як продовжувати своє життя експериментуванням, освоюючи темні умови цивілізаційного узбіччя. Звичайно, така свобода постійно обмежувався імперативами злиднів. Однак, фактично, не обтяжені схематизова-ним унаслідуванням попередніх тяглих зразків, маргіналії були принципово вільні для форму-вання чогось нового через формування власних унікальних тяглостей в неперервній боротьбі за виживання і відтворення, чим і становили суспільне джерело девіацій та, пізніше, інновацій.

З настанням помодерності ситуація істотно змінюється. Вільна і девіантно-інноваційна сутність маргінальності, що принципово об-умовлювалася вже самою узбічністю її поло-

ження, поступово розчиняється разом із самим поняттям цивілізаційного узбіччя. І справа не в тому, що цивілізація нарешті досягла такого про-сунутого і омріяного ще Просвітництвом стану, в якому до її тяглості за рівних умов долучені майже всі. Ні, справа зовсім в іншому. В результаті сво-го поступального розвитку модерна цивілізація досягла такого рівня ускладнення своєї тяглої реальності, що масовий простір її фактуальності (в якому між окремими позиціями як фактами прин-ципово можна було ставити знаки відношення, а отже будувати ієрархії, так необхідні для вио-кремлення маргінального) змінюється на простір артефактуальності (принципово невизначених позицій, співвідношення між якими якщо і можливі, то лише тимчасово і дуже умовно). В результаті, сам принцип тоталізації цивілізаційної реальності, яку треба плекати і поширювати (на-самперед, в маргінальне), замінюється принципом тотальної гри в «цивілізацію», яку плекати і по-ширювати не треба ніде, бо вона і так відбувається усюди, в тому числі в маргінальності. Таким чином, саме існування цивілізаційного узбіччя втрачає свою підставність. «Anything goes!» Все тяжче стає побачити переваги оперного співу перед їхніми електронними аналогами, модного стилю над «барахольцем» 40-річної давності, класичної літератури над блоґінгом, популярних концертів над «квартирниками», фешенебельних готелів над коуч-серфінгом, літературної норми над суржиком чи альтернативною граматикою і так далі. Звичай-но, за кожним зі старих цивілізаційних гігантів ще зберігається перевага, однак вона є відверто політичною, пов’язаною із підтриманням певних владних диспозицій і преференцій, але аж ніяк не культурною. А це ще раз виказує всю теперішню умовність цивілізаційного поділу на маргінальне і немаргінальне.

В таких ігрових умовах сучасності сутність маргінальності запевне змінюється. Вона більше

7

89

не є визначальною реєстрацією до певного місця (власне, узбіччя), яка хоч і забезпечувала істотні вольності, проте завжди було пов’язана з неаби-якими полишеннями. Сьогодні маргінальність стає не більше, ніж позицією в політичній системі, що прикриває вже давно нерелевантні модерні культурні принципи ієрархічності, заради збе-реження своєї влади. Таким чином, умовно «маргінальними» постають всі ті, хто починає грати в Гру. Ті ж, хто ще продовжує серйозно до-тримуватися Реальності, намагаються утриматися на «старій-добрій» (але вже хиткій!) домінантній позиції. Для цього вони («реалісти») нав’язують їм («гравцям») все нові і нові умовності, спонукаю-чись не лише до нового й нового абсурдного нако-пичення непотрібних нормативів, але й до роз-ширення кола «маргіналів», тих, хто опиняється виключеним з «опікунства» політичної системи. Однак для «маргінального» загалу це всього лиш гра, і його зростання в ній виказує принципову потенцію до революції, ігрової революції, в якій «Голий Король Реальності» буде визнаним не лише голим, але й таким, що править лише підданими-мишами у палаці-бочці. Його активність не закінчиться, однак перетвориться в гру, чим прин-ципово локалізується на рівні з усіма іншими.

.Що ж трапиться з тяглістю в таких умо вах? Очевидно, вона нікуди не зникне і буде існувати далі, однак у своїй свобідній необтяженій масовими політичними диспозиціями формі. Звернення до минулого в Грі як формі помодерного існування постає таким же необхідним елементом як і раніше, оскільки тільки так можливе якесь колективне співжиття. Проте ставлення до неї нічим не відрізняється від ігрового ставлення до теперішнього чи майбут-нього, тобто є засадничо піддатним і необмеженим для (спільних чи індивідуальних) інтерпретацій і конструювання. Тому помодерна тяглість постає у вигляді інформаційного потоку через мину-ле від інших (колективно співіснуючих), який є

первісним і нічим не лімітованим. В ньому суб’єкт гри відповідно до своїх вподобань та інтересів виокремлює та створює певні формати, повертаю-чи свої розробки назад у потік для інших як ми-нувшу постфактуальність, і так далі.

.Отож, підсумовуючи необхідно зазначити, що тяглість і маргінальність зовсім не є протилеж-ними поняттями, як це лицемірно намагалися ут-вердити в традиційній чи модерній культурі. Разом з тим, кожен з них є і чимось окремішнім: тяглість – здебільшого окреслює приналежність до інших, в той час як маргінальність – розірваність з цими іншими. В своєму сполучення досі вони означа-ли переважно несвободу, оскільки розірваність забезпечувала режими полишення, в той час як приналежність – режими залежності. Результатом цього виявлялась ієрархічна владна структура цивілізованості, котра базувалась на пануванні за-лежних і свободі нужденних. Проте останнім часом в такій достатньо злиденній диспозиції намітилася чітка тенденції до зміни. Внаслідок ускладнення власної структури цивілізаційна система більше не здатна унаочнити (перш за все, культурні) пере-ваги власної підставності і дедалі відвертіше постає умовною і штучною. Для протидії вона змушена все більше послуговуватися політичною наругою як «ultima ratio», що одначе ще більше виказує умовність її норм. Таким чином, перед сучасною ще модерною політичною системою постає ясна перспектива ігрової революції, в результаті якої весь фактаж владних диспозицій перетворить-ся на сукупність простих ігрових артефактів. Це означатиме остаточне звільнення маргінальності від негативних ярликів, що забезпечували, перш за все, політичне домінування, та формування на його основі нового типу тяглості, що опирається на невідформатоване спільне минуле. Як резуль-тат, режими розірваність переростають в режими самореалізації, режими приналежності – в режими співіснування, що означає засадничо нове свобідне сполучення ще тяглого і вже не маргінального.

10

11