Норман Кон. Привід для геноциду

Норман Кон

Привід для геноциду

Norman Cohn

Warrant for Genocide

The Myth of the Jewish World Conspiracy

and the Protocols of the Elders of Zion

SerifLondon

2005

Норман Кон


Міф про всесвітню єврейську змову

і «Протоколи сіонських мудреців»

Переклад з англійської Тараса Цимбала

Самміт-Книга Київ 2011

УДК 821.411.16’08-312.6.03=161.2

ББК 846-442 К76

Науковий редактор Микола Климчук

Перекладено за виданням: Norman Cohn. Warrant for Genocide

The Myth of the Jewish World Conspiracy and the Protocols of the Elders of Zion

(London: Serif, 2005; ISBN 1-897959-49-4)

Книжка вийшла за підтримки Програми «МАТРА» Міністерства закордонних справ

Королівства Нідерландів, Будинку Анни Франк та Фонду проектів центрально-

та східноєвропейського книговидавництва, Амстердам

The publication was made possible due to the support of MATRA Programme of the Ministry of Foreign Affairs

of the Netherlands, Anne Frank House and Fund for Central and East European Book Projects, Amsterdam

Книжку підготовлено спільно зі студією «Нова сторінка»

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено.

2011 © Цимбал Тарас, переклад ISBN 978-966-7889-62-3 2011 © «Самміт-Книга», українське видання

Зміст

Передмова для видавництва «Serif» ....................................................... 11

Подяки ............................................................................................................... 17

Частина 1. Походження міфу ............................................................... 19Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської

спілки ...................................................................................... 41Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі» ................................ 63Частина 4. Охранка й окультисти ...................................................... 83Частина 5. «Протоколи...» в Росії .................................................... 121Частина 6. «Протоколи...» потрапляють у Німеччину ............ 143Частина 7. «Протоколи...» облітають світ .................................... 169Частина 8. Німецький расизм, Гітлер і «Протоколи...» .......... 193Частина 9. Міф у німецькій пропаганді ........................................ 223Частина 10. Поширювачі фальшивки на лаві підсудних .......... 249Частина 11. Антисемітський інтернаціонал ................................... 269

Додаток І. «Промова рабина» ........................................................... 293Додаток ІІ. Паралельні місця в «Протоколах...»

та «Діалозі у пеклі...» ..................................................... 301Додаток ІІІ. Деякі уривки з «Протоколів...»,

що не базуються на «Діалозі у пеклі...» .................. 307Додаток ІV. «Протоколи...» і пришестя Антихриста .................. 315

Бібліографічна примітка .......................................................................... 317

Іменний покажчик ...................................................................................... 327

6

Список ілюстрацій

1. Антихрист і його знаки (з «Великого в малому» Сєр´ея Нілуса 1911 року видання) .............................................. 102

2. Фронтиспіс зі щорічника «Луч света», в якому «Протоколи...» вперше побачили світ за межами Росії........ 148

3. Обкладинка першого неросійського видання «Протоколів...» ..................................................................................... 154

4. Обкладинка популярного французького видання «Протоколів...» (близько 1934 року) ........................................... 190

5. Обкладинка популярного французького видання «Протоколів...» (близько 1934 року) ........................................... 192

6. Листівка на відзначення п’ятої річниці існування Всеросійської фашистської партії ................................................. 264

7. Обкладинка бразильського видання «Протоколів...» (Сан-Паулу, 1937) ............................................................................... 278

8. Фронтиспіс польського видання «Протоколів...» (Познань, 1937) .................................................................................... 280

Присвячується Дейвіду Астору

...quantum mortalia pectora caecae noctis habent...

Скільки ж то... нагромадиться ночі сліпої в грудях людини!

Овідій«Метаморфози»

11

Передмова для видавництва «Serif»

Коли в 1967 році «Привід для геноциду» вперше побачив світ, я з тривогою в душі чекав реакції читацького загалу на книгу, в якій ідеться про такі неприємні моменти історично-го досвіду. Мої погані передчуття виявилися необ´рунтова-ними. Протягом років, що минули відтоді, книгу переклали дев’ятьма мовами, а більшість перекладів розходилися кра-ще, ніж я міг сподіватися. Так само я не міг сподіватися, що майже через тридцять років моя книга все ще матиме попит в англомовному світі. Проте сталося саме так, і я радий, що видавництво «Serif» вирішило підготувати ще одне видання.

До мене часто зверталися із запитанням, чому я, буду-чи дослідником набагато давніших часів, вирішив зроби-ти екскурс у недавнє минуле. Можу відповісти не задуму-ючись: мені хотілося зрозуміти, як хтось міг замислити ко-лосальне масове вбивство, яке Гітлер називав «остаточним розв’язанням єврейського питання» і яке ми тепер називає-мо Голокостом.

Річ у тому, що Голокост сам по собі – дуже специфічна проблема. Навіть враховуючи те, що євреї становили тіль-ки третину всіх цивільних жертв нацистів та їхніх попліч-ників; що цивільні втрати деяких східноєвропейських країн за період війни з Третім райхом, зокрема Радянського Сою-зу, Польщі та Ю´ославії, сягали 11–12 % усього населення; що в самій Німеччині було знищено в газових камерах 80–100 тисяч пацієнтів психіатричних лікарень; і що близько чверті мільйона циган загинули пліч-о-пліч із євреями, си-

12


туація з євреями була інакшою. На них полювали із фана-тичною ненавистю, і цю ненависть приберігали винятково для них. Кількість убитих перевищила половину, а може, й дві третини всього єврейського населення Європи, не раху-ючи тих, хто помер від голоду і хвороб у гетто. І все це ста-лося з людьми, які не були стороною у війні і навіть не ста-новили чітко означеної етнічної групи, а жили розсіяно по всій Європі від Ля-Маншу до Вол´и, маючи між собою дуже мало спільного, крім того, що їхні предки сповідували юда-їзм. Як можна пояснити цей надзвичайний феномен?

Як і безліч інших людей, я постійно переймався цим пи-танням, коли смертельна машина працювала. Але лише після війни я почав наближатися до відповіді, у правильності якої зараз глибоко переконаний. Очікуючи взимку 1945 року в Центральній Європі на демобілізацію, я випадково отримав доступ до великої бібліотеки творів нацистських і протона-цистських ідеологів та пропагандистів. Кілька місяців, про-ведені за читанням, плюс контакти з есесівцями, які пере-бували під слідством і проходили допити, зародили в мені сильну підозру, що настанова винищити євреїв веде свій по-чаток з квазідемонологічного забобону. Мені спало на думку, що найсмертоносніша форма антисемітизму – та, що закін-чилася кривавими розправами і геноцидом – не мала май-же нічого спільного з реальним конфліктом інтересів між живими людьми, ба навіть із расовими упередженнями як такими. Натомість я раз у раз натрапляв на віру в те, що євреї – всі євреї всього світу – являють собою одне змов-ницьке угруповання, яке застановилося зруйнувати, а потім підкорити решту людства.

До того як Голокост набув розголосу, історія антисемі-тизму цікавила лише кількох сміливих науковців. Але зго-дом ця тема почала привертати увагу багатьох дослідників – дедалі частіше виходили докладні й різнобічні розвідки про антисемітизм. Проте майже не було робіт, які могли підтвер-дити або спростувати моє припущення. На момент суду над Адольфом Айхманом у 1961 році ретельного аналізу міфу

13


про всесвітню змову євреїв та його зв’язку із Голокостом ще не існувало.

Крайнім вираженням і носієм міфу про всесвітню змо-ву євреїв була підробка, відома під назвою «Протоколи сі-онських мудреців», котра привернула до себе чималу ува-гу. Між 1920 роком, коли вона вперше з’явилася в Західній Європі, та 1942 роком, коли її не без успіху використову-вав Ґебельс, цей текст став предметом десятка критичних досліджень англійською, німецькою, французькою та росій-ською мовами. Кілька цих робіт мали науковий характер, а одна — «L’Apocalypse de notre temps» («Апокаліпсис нашо- го часу») —мала самостійне значення і, поза сумнівом, зали-шила би слід, якби публікацію не затьмарив початок Другої світової війни, а наклад не сконфіскували і знищили нім-ці, дійшовши до Парижа. Незважаючи на весь цей доробок, залишалася чимала прогалина: так і не було належним чи-ном досліджено, як після Великої французької революції постав міф про всесвітню змову євреїв; як цей міф стимулю-вав створення цілої низки підробок, кульмінацією яких ста-ли «Протоколи...»; як «Протоколи...» використовувалися на виправдання кривавих розправ з євреями під час громадян-ської війни в Росії; як цей текст облетів світ після Першої світової війни; як він полонив свідомість Гітлера й увійшов в ідеологічний багаж його найфанатичніших послідовни-ків у Німеччині і за кордоном, а відтак допоміг проторува-ти шлях до Голокосту. Під враженням суду над Айхманом я врешті-решт розпочав таке дослідження. Книжка «Привід для геноциду» підсумовує мої знахідки.

Можливо, комусь важко погодитися з тим, що науко-ва робота, час та енергія щедро марнуються на таку безглуз-ду вигадку, як «Протоколи…», або на таких мутних осіб, як продажний писака Герман Ґедше, дрібний шахрай Осман-Бей, напівбожевільний псевдомістик Сєр´ей Нілус та інші. А проте дуже хибно вважати, нібито значущими письмен-никами є тільки ті, кого освічені люди в розсудливі момен-ти свого життя сприймають усерйоз. Існує також підземний

14


світ, у якому ошуканці й напівосвічені фанатики штампу-ють для невігласів і людей забобонних патологічні фанта-зії, маскуючи їх під раціональні ідеї. Бувають часи, коли цей підземний світ піднімається з глибин і зненацька зачаровує, полонить і ставить собі на службу силу-силенну зазвичай розсудливих і відповідальних людей, які після цього проща-ються зі здоровим глуздом і відповідальністю. Трапляється, що такий підземний світ стає політичною силою і змінює перебіг історії. Візьмімо непорушний факт: забуті світом ди-ваки, про яких йдеться в першій половині цієї книжки, роз-винули міф, який через багато років використали лідери ве-ликої європейської країни як привід для геноциду.

Ясна річ, міфи не поширюються на рівному місці. Міф про всесвітню змову євреїв залишався би монополією пра-вих росіян і кількох західноєвропейських ошуканців, а «Протоколи...» взагалі б ніколи не виринули з небуття, якби не Перша світова війна, Російська революція та їх наслідки. Так само ці речі ніколи не стали би символом віри для мо-гутнього уряду й міжнародного руху, якби не великий еко-номічний спад і викликана ним крайня дезорієнтація насе-лення. З іншого боку, всі щойно згадані катаклізми разом узяті ніколи не привели б до Аушвіца без допомоги міфу, який апелював до всього параноїдального і руйнівного по-тенціалу, що крився в людині. Я намагався належно враху-вати такі виміри — назвімо їх соціологічними і психопатоло-гічними — цієї надзвичайної і моторошної історії.

Книжка завершується 1945 роком, але це не означає, що того року міфу про всесвітню змову євреїв прийшов кінець. Насправді у дещо видозміненій формі він раз у раз наново зринає в найрізноманітніших кутках світу. В останні роки свого життя Сталін запропонував нову його версію, в якій євреї фігурували як агенти імперіалістичної змови, що мала на меті знищити Радянський Союз і вбити його керівників; цей міф стояв за стратою у 1952 році Рудольфа Слансько-го та його єврейських колег із Центрального комітету Кому-ністичної партії Чехословаччини. Після смерті Сталіна ма-

15


теріали типу «Протоколів...» з мовчазної згоди державних органів продовжували циркулювати Радянським Союзом. Одним із предметів моєї найбільшої гордості є примірник самвидавного перекладу «Приводу для геноциду», який гру-па дисидентів підготувала у відповідь на таку пропаганду.

Навіть зараз, через століття після фабрикації за росій-ського сприяння цього міфу, він залишається актуальним питанням у Росії. Коли після розпаду Радянського Союзу в Росії у відкритий продаж надійшов новий переклад моєї книжки, довкола неї в пресі розгорнулася запекла поле- міка, а сама книжка розійшлася величезним накладом. Втім, відкрито сумніватися у справжності «Протоколів...» залиша-лося небезпечною справою. Розвінчуючи їх з амвона, пра-вославний священик о. Александр Мень знав, що ризикує життям. Цим зрештою і закінчилося: його знайшли із про-ламаною головою.

Прийнято вважати, що на Заході міф про всесвітню змо-ву євреїв користується значно меншою популярністю, ніж колись: порядні люди занадто добре знають про геноцид, якому він посприяв. Проте й тут цей міф досі пропагують у журналах на кшталт «Rainbow Ark», «Spotlight» і «Nexus», які, згідно з деякими відомостями, мають сто тисяч читачів. З’явилися навіть «історики-ревізіоністи», які стверджують, що ніякого Голокосту не було, а вся історія про нього — це вигідна містифікація, спровокована законспірованою єврей-ською організацією для легковірної неєврейської публіки.

Це ще одна причина, чому я вітаю бажання видавни-цтва «Serif» випустити нове британське видання цієї книж-ки тридцятирічної давнини.

Норман Кон,грудень 1995 року

17

Подяки

Ця книжка ніколи не була би написана, якби не Дейвід Ас-тор, котрого впродовж багатьох років глибоко переймали па-тології на кшталт описаних на її сторінках. Давши мені змо-гу відлучитися з університету і повністю присвятити себе дослідженню і написанню книжки, він скоротив до посиль-них розмірів завдання, яке інакше було би мені не під силу.

Борис Ніколаєвський, котрий свідчив на Бернському процесі в 1934–1935 роках і помер одразу після завершен-ня цієї книжки, надав у моє розпорядження не тільки цін-ні документи зі свого архіву, а й унікальні відомості про ре-волюційну та контрреволюційну політику в царській Росії. Завдяки його превелебності Джеймсу Паркесу і др. Леону Полякову я починав не з нуля, а спирався на їхній багато- річний досвід дослідження історії антисемітизму. Крім того, вони дали низку дуже корисних критичних зауваг і порад. Мені також став у великій пригоді доступ до Бібліотеки Пар-кеса та результатів студій др. Паркеса над «Протоколами...».

Професори Френсис Карстен, Джон Гаєм, Вальтер Ла-кер, Джордж Мос і Леонард Шапіро пройшлися по різних частинах книжки густим гребінцем, завдяки чому порятува-ли мене від багатьох помилок. Якщо після зусиль усіх цих критиків і порадників у книжці залишилися якісь помил-ки у фактах чи судженнях, то вина за них лежить винятко-во на мені.

Персонал Бібліотеки Вінера в Лондоні задовольнив масу моїх запитів, виказавши кваліфікацію і люб’язність, до якої

18


вже звикли читачі цієї чудової установи; а п. Аронсфельд показав мені чимало матеріалів, які я сам не помітив би.

Призначивши мені дослідницьку стипендію, Центр пе-редових досліджень у науках про поведінку Стенфордсько-го університету (Каліфорнія) створив ідеальні умови, і я зміг нанести останні мазки на полотно цієї книжки, зокрема обговорити різні заплутані питання з колегами, які вміють стимулювати й компетентно допомогти.

Моя дружина, для якої російська є рідною мовою, про-читала для мене всі російські тексти. Терплячість, із якою вона поставилася до цього завдання, заслуговує на ще біль-шу повагу з огляду на гнітючий характер того, що їй дово-дилося читати. Це була безцінна допомога з її боку, так само як і критика цілого рукопису.

Я радий, що маю нагоду висловити свою вдячність усім, хто в такий різний спосіб допомагав мені писати цю книжку.

Норман КонСерпень 1966 року

19

Частина 1

Походження міфу

1

У багатьох краях світу євреїв традиційно сприймали як за-гадкових істот, наділених надприродними й лиховісними си-лами. Таке ставлення можна простежити аж до ІІ–ІV сто-ліття н. е., коли церква й синагога змагалися в елліністично-му світі за неофітів, намагаючись при цьому відібрати вірян одна в одної. Щоб сприяти остаточному розриву антіохій-ських євреїв-християн з релігією їхніх предків, святий Іван Золотоустий називав синагогу «оселею демонів..., притул-ком не тільки для розбійників і гендлярів, а й для демо-нів...», зображуючи євреїв як одержимих убивць і руйнів-ників, людей, над якими запанував злий дух. Застерігаючи новонавернених християн від юдаїзму, святий Ав´устин роз-повідав, як улюблені було сини Господні перетворилися на синів Сатани. Мало того, євреїв пов’язали з моторошною по-статтю Антихриста, «сина погибелі», чиє тиранічне правлін-ня, згідно зі святим Павлом і Книгою Об’явлення, безпосе-редньо передуватиме другому пришестю Христа. Багато От-ців церкви повчали, що Антихрист буде євреєм і що євреї стануть його найвідданішими прибічниками1.

Сім або вісім сторіч по тому, протягом найвойовничішо-го періоду в історії римо-католицької церкви, ці стародав-

1 Про демонізацію євреїв у християнському вченні див. у: J. Parkes, The Conflict of the Church and the Synagogue, London, 1934; J. Trachtenberg, The Devil and the Jews, New Haven, 1943; M. Simon, Verus Israёl, Paris, 1948; L. Poliakov, Histoire de l’antisémitisme, Vol. I: Du Christ aux juifs de Cour, Paris, 1955; J. Isaac, Genese de l’antisémitisme, Paris, 1956.

20


ні уявлення було відроджено й долучено до цілковито нової системи демонології. Починаючи з часу Першого хрестово-го походу євреїв зображували як дітей Диявола, найманців Сатани, явно покликаних боротися з християнством і шко-дити християнам. У ХІІ столітті їх уперше звинуватили в убивстві християнських дітей, оскверненні благословенного хліба та отруєнні криниць. Папи та священики справді час-то й палко засуджували такого роду вигадки; але нижче ду-ховенство продовжувало їх поширювати, тож врешті-решт вони здобули повсюдне визнання. Проте найчастіше євреїв звинувачували в поклонінні Дияволу, котрий винагородив їх володінням чорною магією; тож хай навіть якийсь окре- мо взятий єврей виглядає безпомічним, усе єврейство наді-лене безмежною силою чинити зло. Вже навіть тоді ходили чутки про таємний єврейський уряд — раду рабинів із осід-ком у мусульманській частині Іспанії, яка буцімто керувала підпільною війною проти християнського світу, використо-вуючи чаклунство як головну зброю.

Поширюючи такі погляди протягом багатьох століть, духовенство помалу, але вагомо впливало на ставлення ми-рян до євреїв. Якщо юдаїзм із його глибинним почуттям об-раності та розвиненою системою заборон здебільшого під-носив євреїв до статусу особливого народу, то християнське вчення і проповідь відводили їм місце не просто чужинців, а найнебезпечніших чужинців. Упродовж Середніх віків май-же всі євреї не мали законних прав і часто гинули від рук юрби. Такий досвід, своєю чергою, підживлював схильність євреїв до самозамкненості. За довгі сторіччя гонінь вони пе-ретворилися на цілковито чужий народ, що його примусово обмежували найбруднішими видами діяльності і який ди-вився на вище суспільство із гірким присмаком. В очах біль-шості християн ці дивні створіння являли собою демонів у людській плоті, а деякі елементи демонології, якою їх обплу-тали в ці століття, виявилися надзвичайно тривкими.

Міф про всесвітню змову євреїв дає приклад сучасної адаптації цієї стародавньої демонологічної традиції. Згідно

21

Частина 1. Походження міфу

з цим міфом, таємний єврейський уряд за допомогою все-світньої мережі замаскованих установ і організацій конт-ролює політичні партії та уряди, пресу й громадську думку, банки й економічні процеси. Вважається, що таємний світо-вий уряд робить усе це заради втілення одного споконвічно-го плану і єдиної мети — забезпечити єврейське панування над усім світом; також припускається, що цей задум небез-печно близький до реалізації.

У цій вигадці залишки стародавніх демонологічних стра-хів перепліталися із типово сучасними тривогами й джере-лами роздратування. Міф про всесвітню єврейську змову — це по суті особливо спотворене і викривлене вираження но-вих видів соціальної напруги, які виникли після Великої французької революції та приходу ХІХ сторіччя, коли Єв-ропа вступила в період дуже стрімких і докорінних змін. Як усім відомо, цей період завдав удару по традиційних соці-альних відносинах, зірвав ореол святості зі спадкових приві-леїв та поставив під сумнів віковічні цінності та вірування. Повільному консервативному життю села дедалі сильніший виклик кидала міська цивілізація — динамічна, непогамов-на, новаторська. Індустріалізація вивела на чільний план буржуазію, котра прагнула збільшити своє багатство та роз-ширити свої права; поступово починав чинити тиск зі свого боку й інший новий клас — промисловий пролетаріат. Де-мократія, лібералізм, секуляризм, а на середину сторіччя на-віть соціалізм стали силою, з якою доводилося рахуватися. Проте по всій Європі траплялося багато людей, які з оги-дою дивилися на всі ці речі. Починалася затяжна, люта бо-ротьба між тими, хто приймав нове, мобільне суспільство та пропоновані ним можливості, і тими, хто сподівався відно-вити зникомий традиційний порядок. Ці зміни позначилися на всьому європейському суспільстві і несли з собою як нові можливості для єврейського населення, так і загрози.

Одна за одною країни західної та центральної Європи знімали з євреїв правові обмеження. Більшість євреїв не ба-жала нічого іншого, як жити тим самим життям, що й ре-

22


шта людей, тож вони спокійно пристосовувалися до своєї нової свободи. Проте в очах багатьох людей слово «єврей» досі мало глибоко символічне значення з двох досить різних причин. По-перше, євреї залишалися громадою легко впіз-наваною та замкненою, хоч і дедалі меншою мірою. Все це означало, що вони зберегли за собою деякі таємничі якос-ті, якими володіли протягом попередніх століть. По-друге, ті, хто найбільше ненавидів сучасний світ, почали вбачати в них символ цього світу. Різні обставини заохочували до та-кого ставлення. Впродовж сторіч євреї мусили жити в міс-тах, тож і досі зосереджувалися переважно в містах, а надто в столицях. У політичному житті вони природно тяжіли до ліберальних і демократичних сил, які тільки й могли гаран-тувати та розширити їхні свободи. Позаяк євреям, як і рані-ше, не давали права займатися багатьма традиційними ви-дами діяльності, це заохочувало їх шукати і випробовувати нові способи здобуття засобів до прожиття; на цьому шляху деякі євреї неймовірно розбагатіли. Можна загалом сказа-ти, що почуття раптово вивільненої енергії перетворило ба-гатьох євреїв на людей надзвичайно підприємливих, відда-них експериментам і новаціям. У промисловості й торгівлі, у політиці й журналістиці євреїв ототожнювали з усім, що було правдиво сучасним. Як наслідок, близько 1870 року в «євреях» інколи вже бачили крайнє втілення сучасності, хоч це не заважало сприймати їх як моторошних напівдемоніч-них істот.

Поза сумнівом, існували й інші, досить відмінні типи ан-тисемітизму. Можна згадати лівацький антисемітизм, про-йнятий зневагою до єврейської релігії, яку винуватили за християнство, та обуренням могутністю єврейських банкі-рів, зокрема Ротшильдів. Такого роду антисемітизм дуже сильно відчувався у соціалістичних рухах Франції та Ні-меччини, а остаточно позбутися його вони змогли тільки в самому кінці століття. З іншого боку, антисемітизм демоно-логічного типу найбільше процвітав серед тих частин сус-пільства, які були найглибше збентежені цивілізацією ХІХ

23

Частина 1. Походження міфу

століття. Передусім мова йде про земельну аристократію та духовенство, котрі вбачали у «євреях» символ усього того, що найбільше загрожувало їхньому світові — не тільки ма-теріальним інтересам, а й цінностям, які сповнювали їхнє життя сенсом. Такі люди радо вірили, що настільки тривож-ні зміни випливали не з якихось вад старого порядку, по-ставали не в результаті безособових історичних процесів, а були наслідком махінацій жменьки дияволів у людській по-добі. Мало того, поширюючи цю думку, вони могли споді-ватися на досягнення деяких вельми практичних цілей. Зо-бражуючи демократію, лібералізм і секуляризм як витвір єв-реїв, можна було посіяти зерно недовіри до цих ідеологій в очах ростучого, але малоосвіченого електорату.

2

Сьогодні, коли ми замислюємося над міфом про всесвітню змову євреїв, одразу спадає на думку підробка, відома під назвою «Протоколи сіонських мудреців», яка обійшла світ мільйонними накладами у 1920–1930-х роках. Однак «Про-токоли...» — лише найвідоміша і найвпливовіша серед вели-кого шерегу фабрикацій і підробок, історія яких тягнеться аж до часів Великої французької революції.

Сучасну форму міфу про всесвітню змову євреїв можна простежити до постаті французького церковника абата Ба-рюеля. Ще в 1797 році у своїх п’ятитомних «Споминах до історії якобінства» він доводив, що Велика французька ре-волюція — це кульмінація давнішньої змови найтаємнішо-го із таємних товариств. На його думку, проблема почала-ся з середньовічного Ордену тамплієрів, який насправді не зник в 1314 році, а вижив у вигляді таємного товариства, що дало обітницю ліквідувати всі монархії, повалити пап-ський престол, пропагувати необмежену свободу для всіх народів і заснувати світову республіку під своїм керівни-цтвом. Упродовж сторіч це таємне товариство отруїло бага-тьох монархів; а у ХVІІІ столітті підім’яло під себе Орден

41

Частина 2.

Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

1

У Середні віки євреїв сприймали як поплічників Сатани, ди-яволопоклонників, демонів у людській плоті. Одним із до-сягнень сучасного антисемітського руху було відродження наприкінці ХІХ століття цих віджилих забобонів. Як ми вже бачили, Ґедше завершив празьке зібрання надприродним ви-дінням: у вигляді золотого теляти Сатана відкривається за-хопленим поглядам тринадцяти євреїв. Упродовж року піс-ля видання художньої вигадки Ґедше у Франції з’явилася книжка, яка стане біблією сучасного антисемітизму — «Єв-рей, юдаїзм та юдаїзація християнських народів», що ви-йшла з-під пера Ґужно де Мусо. В ній Сатана займає важли-ве місце, бо автор гадає, що світ котиться до рук таємничої групи послідовників Сатани, яких він називає «кабалістич-ними євреями».

Насправді «кабала» — це всього-на-всього єврейське містико-теософське вчення, яке в основному сформувалося протягом Пізнього Середньовіччя. Його повністю викладе-но в таких працях, як «Зогар», з яких ніхто не робив жодної таємниці. В часи Відродження завдяки гуманістам, зокре-ма Піко делла Мірандолі та Йогану Ройхліну, з цим вчен-ням ознайомився християнський світ, а в деяких глибоко-думних осіб, зокрема папи Лева Х, кабала викликала захо-плення. Проте де Мусо зобразив кабалу як абсолютно іншу річ: таємну демонічну релігію, послідовний культ зла, запо-чаткований Дияволом при самісінькому початку світу. Згід-но з ним, першими послідовниками цього культу були сини

52


дуже мало євреїв; у місті Мондидьє (департамент Сома), де виходила газета «L’Anti-Sémitique», не було жодного єврея. Натомість для тамтешнього загалу вони символізували та-ємничу й лиховісну владу Парижа, де жила більшість євре-їв. Тут ми знову бачимо, що сучасне відродження антисемі-тизму виражало передусім протест традиційного сільського суспільства проти сил сучасності.

Певну роль відіграв також приклад Німеччини. Войов-ничий антисемітизм постав у Німеччині в той самий час, коли могутність і престиж цієї країни зростали; водночас де-які французи доводили, що порятунок Франції пролягає че-рез наслідування свого грізного сусіда. Головним серед них був талановитий демагог Едуард Дрюмон. Крім цього, у над-звичайно впливовій книжці «Єврейська Франція» (1886) він популяризував аргументи маловідомого Ґужно де Мусо. Правду кажучи, зробив він це дивним методом — викорис-товуючи розлогі уривки із книжки останнього без відповід-ного посилання на справжнього автора. Він також перевидав знахідку Шаботі — «Лист євреїв Константинополя» — і за-галом зробив набагато більше за будь-кого іншого, щоб пе-ретворити міф про єврейсько-масонську змову на політич-ну силу у Франції.

Як переконаємося далі, фабрикатор «Протоколів сіон-ських мудреців» писав французькою мовою і жив у Франції. Немає жодного сумніву, що він великою мірою спирався на традицію французького політичного антисемітизму, яка роз-винулася протягом останньої третини ХІХ століття, та, зо-крема, на твори Мусо, Шаботі, Мерена й Дрюмона.

2

Наприкінці ХІХ століття антисемітизм у Росії мав набага-то значніші здобутки, ніж деінде в країнах західної та цен-тральної Європи. До цього призвело поєднання різних об-ставин. За світоглядом Росія великою мірою лишалася се-редньовічною країною, в якій євреї традиційно наражалися

53

Частина 2. Проти Сатани та Всесвітньої ізраїльської спілки

на релігійно мотивовану ненависть того самого роду, що й у середньовічній Європі. Крім того, Росія була останньою абсолютистською монархією в Європі, а отже, найбільшим оплотом спротиву ліберальним і демократичним тенденці-ям, пов’язаним із Великою французькою революцією. Так сталося, що Росія була до того ж країною із найчисленні-шим єврейським населенням як в абсолютних, так і у від-носних показниках: близько 5 млн євреїв, тобто третина всіх євреїв світу жила в межах єврейської смуги осілості — про-вінцій, що тяглися від Балтійського до Чорного морів і охоп-лювали більшу частину сьогоденної Польщі. Євреї стано- вили близько 5 % всього населення Російської імперії за- галом, але значно вищу частку населення регіонів, якими обмежувалося їхнє розселення.

Ці російські євреї аж ніяк не були новоприбульцями. Здебільшого вони походили від євреїв, котрих вигнали з Ні-меччини й Франції протягом Пізнього Середньовіччя і котрі осіли в Польщі. В Криму євреї мешкали зі староримських часів. Однак, порівняно з євреями західної Європи, росій-ські євреї становили замкнену, окремішню, неасимільовану меншину. Вони жили осібно від росіян, інакше одягалися, говорили й писали ідишем, а не російською мовою. Багато з них ревно трималися єврейської релігії в її найвимогливі-шій формі. Загалом вони жили надзвичайно убого, але серед них траплялося достатньо купців і лихварів, щоб викликати обурення російських конкурентів у містах, а інколи — нена-висть пригнобленого російського селянства.

На російських євреїв накладалися суворі економічні, житлові й освітні обмеження. Впродовж ХІХ століття їх цькував і переслідував уряд — не як представників чужо-го племені, а як послідовників ненависного віросповідання. Щойно перейшовши у православ’я, єврей одразу звільняв-ся від усіх правових обмежень, від яких потерпали його ко-лишні одновірці. Тому вихрещення з розрахунку являло со-бою постійну спокусу для амбітної молоді, але вражає те, на-скільки мало людей ішло на цей крок.

54


Гоніння на євреїв значно посилилися, коли було вбито порівняно ліберального царя Александра ІІ, а замість нього на престол зійшов його син — жорстокий і ультрареакційний Александр ІІІ. Він та його син Ніколай ІІ, останній росій-ський цар, були фанатичними антисемітами; за їхнього прав-ління було зроблено все можливе і вжито різноманітні офі-ційні стимули, щоб очистити Росію від євреїв. Гоніння реа-лізовувалися частково за допомоги адміністративних заходів — скажімо, євреїв виганяли з сільської місцевості й одночас-но заважали знайти роботу в містах — і частково за допомоги офіційно санкціонованих погромів. Ці методи виявилися на-стільки дієвими, що протягом деяких періодів російські євреї покидали країну в кількості 100 тисяч осіб за рік, прямуючи здебільшого до Сполучених Штатів Америки22.

Однак цим подіям передували кілька років антисеміт-ської пропаганди. Як і у Франції та Німеччині, ідея всесвіт- ньої змови євреїв формувалася й удосконалювалася почи- наючи з 1868 року, а наслідки її почали проявлятися в 1880-ті роки. Близько 1868 року євреї центральної Європи — в німецьких державах і Австро-Угорщині — отримали повне громадянство; одним із завдань пропаганди було перешко-дити будь-яким спробам домогтися аналогічних реформ у Російській імперії. Після того як ця пропаганда утверди-лася, їй знайшлося багато застосувань. У цей час почали-ся сутички російського самодержавства з активною політич-ною опозицією, передусім із боку підпільних терористичних груп. Влада рішуче намагалася всіма силами приховати те, що існували етнічні росіяни — до того ж освічені, — які так глибоко ненавиділи самодержавство, що ладні були вбива-ти його представників. Відповідно, влада вдавала, нібито вся опозиція проти режиму і, зокрема, весь тероризм — це плід всесвітньої змови євреїв.

22 Добрий тогочасний огляд становища євреїв за царя Александра ІІІ з погляду росіянина неєврейського походження див. у: Stepniak (псевдонім С. М. Кравчінського), King Stork and King Log, a study of modern Russia, London, 1896, Vol. I, pp. 142–194.

55


Так сталося не тому, що євреї грали велику роль у теро-ристичному русі 1860–1870-х років. Усе було якраз навпаки: здебільшого саме через посилення переслідувань, яке поча-лося в 1880-ті роки, незначна частка єврейського населення приєдналася до революційного руху, зокрема до соціал-де-мократичної партії, котра пізніше розколеться на дві воро-жі фракції — меншовиків і більшовиків; але навіть ця дріб-на частка складалася, звісно, не з юдеїв у релігійному сенсі, а з осіб єврейського походження, які порвали з юдаїзмом та з традиційною єврейською громадою. Та поліція не зважа-ла на всі ці нюанси. Для неї з самого початку весь револю-ційний рух був знаряддям у руках — хоч як неймовірно це звучить — прибічників єврейської релігії. Цю версію полі-ція подавала в своїй пропаганді; багато з її службовців, пев-на річ, самі повірили в неї.

Отже, на відміну від Франції та Німеччини, у Росії про-паганду щодо всесвітньої змови євреїв підтримувала держа-ва; вона була частиною повсякденної роботи політичної по-ліції. Будь-який закордонний внесок в антисемітську спра-ву, на кшталт «Промови рабина», охоче підхоплювався; але дух винахідництва не дрімав і в самій Росії. Першим його реалізував Яков Брафман — єврей, котрий не тільки з так-тичних міркувань навернувся у православ’я, а пішов далі і почав шпигувати на поліцію. В 1866 році цей чоловік пред-ставив високопоставленим чиновникам дивні докази того, що він називав «Кагалом». На івриті слово «кагал» має зна-чення «організована громада». Євреї в середньовічній Євро-пі зазвичай мали певне самоврядування, тому кожне єврей-ське поселення автоматично було кагалом. Схоже станови-ще в Росії євреї посідали до 1844 року, коли було ліквідовано будь-які залишки єврейської автономії. Проте у Брафмана «Кагал» мав зовсім інше і значно небезпечніше значення.

На доказ своєї думки Брафман опублікував працю під назвою «Книга Кагалу» (1869). Насправді це були звичай-ні ділові акти офіційно визнаного мінського кагалу за 1789–1828 роки, до яких було додано аналогічні матеріали з ін-

56


ших міст. Але до цих документів Брафман додав коментар, з якого виходило так, нібито кагал кожного міста ставив собі за мету допомогти єврейським купцям витіснити християн-ських конкурентів і, врешті-решт, заволодіти всім майном християн. «Книгу Кагалу» було видано на державні кошти і роздано державним чиновникам, щоб зорієнтувати їх у від-носинах із єврейським населенням. Вона справила велике враження, особливо на політичну поліцію, і часто перевида-валася. Слово «кагал» увійшло в міжнародний лексикон ан-тисемітської пропаганди як надзвичайно лиховісний термін, котрий часто описували як «назву, яку мало кому з гоїв уза-галі вдавалося почути»23.

Ще згубнішою стала інша книжка Брафмана, вперше ви-дана 1869 року, а пізніше (1888 року) перевидана в одній збірці із «Книгою Кагалу». Цю працю під назвою «Єврейські братства, місцеві і всесвітні» можна вважати російським ана-логом фантазій Ґедше і де Мусо. В ній «викривається» існу-вання деяких міжнародних єврейських організацій, ніби це було великим секретом. Мова йшла про такі організації, як товариство з перевидання основоположних єврейських книг; Всесвітня ізраїльська спілка; Товариство з поширення про-світи серед євреїв у Росії; Товариство сприяння колоніза-ції в Палестині; та Асоціація підтримки єврейських біжен-ців у Лондоні. Це все добре відомі філантропічні організації, за якими не стояло нічого секретного; проте це не завади-ло Брафману потрактувати їх як осередки таємної всесвіт-ньої єврейської змови. Всесвітню ізраїльську спілку, яку він вважав головним центром змови, було засновано в Парижі 1860 року. Її швидко зненавиділи всі антисеміти. Насправ-ді це була суто французька і ніяк не міжнародна організація. Проте вона прагнула допомогти переслідуваним євреям Ро-сії та Румунії, створюючи для них освітні можливості та під-тримуючи біженців. Цього виявилося достатньо, щоб Браф-

23 Один із американських редакторів «Протоколів…», котрий охарак-теризував себе «ревно щирий», навіть знав, що кількість членів «Ка-галу» становить точнісінько 1 921 601 особу!

57


ман констатував, нібито «мережа всесвітньої єврейської спіл-ки обплутала всю планету». Як і «Книга Кагалу», праця про єврейські братства привернула значну увагу антисемітської бюрократії. Завдяки їй діяльність Всесвітньої ізраїльської спілки заборонили на території Росії, а діяльність Товариства з поширення просвіти серед євреїв у Росії сильно обмежили.

Коли десятиліттям пізніше абат Шаботі у Франції фан-тазував довкола «Листа євреїв Константинополя», колишній римо-католицький священик польського походження Іпо-лит Лютостанський займався аналогічними вправами в Ро-сії. Позбавлений духовного сану за різного роду переступи від розкрадання до з´валтування, Лютостанський перейшов у православну церкву і пішов навчатися в духовну академію. Першим плодом його студій стала книжка про використан-ня християнської крові в єврейських релігійних ритуалах (1876). Кілька років по тому він зробив цікаву пропозицію провідним представникам російського єврейства: за певну плату він готовий опублікувати спростування першої книж-ки і засудити її під час лекцій у великих містах, а якщо пла-та не надійде, він і далі видаватиме нові антисемітські тво-ри. Шантаж успіху не приніс, тож Лютостанський продо-вжив кар’єру антисемітського пропагандиста до 1905 року. Коли здалося, що демократичніший режим може притягти його до судової відповідальності за підробку, він знову змі-нив курс. У відкритому листі він запевнив євреїв, що ніко-ли не був їхнім ворогом, і підписався «покаянний грішник». Це, звісно, не перешкодило чорносотенцям покликатися на його твори під час судового процесу над Бейлісом у справі ритуального вбивства24.24 У 1913 році Мендель Бейліс, прикажчик цегельні у Києві, єврейського походження, був звинувачений і притягнений до суду за ритуальне вбивство християнського хлопчика. Цей процес викликав широкий розголос і обурення далеко за межами Росії. Незважаючи на енергійні зусилля обвинувальної сторони, Бейліс був зрештою ви-правданий. Див.: M. Samuel, Blood Accusation. The Strange History of the Beiliss Case, New York, 1966.

58


Найважливіша книжка Лютостанського — тритомник «Талмуд і євреї» (1879–1880). Повний невіглас у староєврей-ській мові, Лютостанський звів дослідницьку діяльність до збирання усіх найнепристойніших чуток і фальшивок, будь-коли вигаданих, щоб очорнити Талмуд. Поданий ним страш-ний опис принципів юдаїзму безперечно допоміг і заохотив політичну поліцію виконувати нове завдання — провокува-ти погроми. Проте книжка також містить розділ про «єврей-ських франкмасонів», що рунтується на ідеях Ґужно де Мусо; для Росії це була новинка. Як відомо кожному читачеві «Ві-йни і миру», франкмасонство колись процвітало серед просві-ченішої частини російської знаті; ще у ХVІІІ столітті росій-ські франкмасони дуже прислужилися, організовуючи заходи з протидії голоду та поширюючи освіту. Але це було давно у минулому; 1822 року франкмасонство було заборонене в Ро-сії і відтоді ледве животіло. Тож Лютостанський міг претен-дувати на звання людини, яка прищепила міф про єврейсько-масонську змову в країні, де було дуже мало франкмасонів.

Він винахідливо поєднав цей міф із Брафмановими на-падками на Всесвітню ізраїльську спілку: франкмасонство — це таємне єврейське товариство, яким керує Всесвітня ізра-їльська спілка. Філантропічні цілі Спілки слугують усього-на-всього прикриттям:

Шляхетні цілі правлять євреям за машкару для приховуван-ня грандіозних політичних махінацій. У такому вигляді това-риство керує журналістами, таємними агентами і політиками, які день і ніч провадять свою роботу з підривання християн-ських держав, знищуючи їхні основи, тобто моральність, осла-блюючи релігійну віру, щоб усі мешканці могли легко стати вільнодумцями, атеїстами, нігілістами й анархістами. [...] Хіба якийсь уряд може мати в розпорядженні таку кількість агентів, які представляють усі уряди світу?

Спілка фактично — «всього-на-всього публічний ор-ган реального центру єврейської держави, центру, який за-хований у глибокій пітьмі». Як і Брафман, Лютостанський особливу увагу присвячує Товариству з поширення просві-

59


ти серед євреїв у Росії і закликає російський уряд покласти край його діяльності. Для об´рунтування своєї позиції він перевидав «Промову рабина».

Проте найекстраординарнішою з цих постатей був, без-умовно, міжнародний махляр єврейського походження, чиє справжнє ім’я було Мілін´ен*, але який частіше виступав під іменами Осман-Бей або Кібридлі-Заде. Після того як 1879 року його вигнали з Венеції, а в наступне десятиліття – з ці-лої низки інших країн, цей чоловік вдався до антисемітиз-му як способу заробляти засоби на прожиття. Після арешту в Мілані він урочисто зрікся всіх своїх антисемітських вига-док, що не завадило йому згодом написати нові антисемітські памфлети й продавати їх від будинку до будинку — від Афін до Константинополя й Александрії. Перебуваючи в постій-ному русі, перебиваючись між арештами й ув’язненнями за різного роду ошуканства, він продовжував свою колоритну й нечестиву кар’єру аж до смерті близько 1889 року.

Хоч Осман-Бей походив, очевидно, із Сербії, писав ні-мецькою мовою, а видав свою головну працю в Швейцарії, зробити кар’єру за допомоги антисемітського руху він спро-бував у Росії. Він писав старомодні історії про ритуальні вбивства, але створив ще й книжку під назвою «Завоювання світу євреями». Слідом за Брафманом і Лютостанським він стверджував, що джерело всього зла — це Всесвітня ізраїль-ська спілка, яку описував вишуканою метафорою як невиди-му й невідчутну силу, що накидає на світ невідчувану сіть із золота й сталі і одночасно крадеться в пітьмі із кинджалом в одній руці та динамітом в другій. У його інтерпретації Спіл-ка була творінням не філантропії ХІХ століття, а так само давньою, як і єврейський народ. За сприяння Вільяма Піта і його єврейських агітаторів вона спровокувала Велику фран-цузьку революцію, а нині панувала над Францією через єв-реїв [sic] Тьєра і Ренана. Тепер вона мобілізувала все єврей-ство проти Святої Росії. Російські терористи — це її креату-

* Автор помилково називає його Мілін´ером [Millinger], тоді як потрібно Мілін´ен [Millingen].

60


ри, а вбивство Александра ІІ — найбільший успіх, бо ж хіба вона не вивезла таємно вбивцю з Росії і не привезла його до (кого б ви думали?) Карла Маркса (куди б ви думали?) в Берлін? На наступній стадії «нігілісти та євреї» повинні ма-сово повстати, забарикадуватися і проголосити конституцію.

На щастя, історія знайшла свого героя-рятівника в особі Осман-Бея. «Перед нами стояло завдання не гаяти ні хвили-ни, — писав Осман-Бей, — і врятувати Росію, взявши справу в свої руки». Отримавши 400 рублів від політичної поліції, він 3 вересня 1881 року залишив Санкт-Петербур´ і вирушив до Парижа. «Росія, — зазначав він, — повинна закарбувати цю пам’ятну дату, бо цього дня почалася моя місія, яка увін-чається викриттям всесвітньої змови та відновленням миру». В Парижі він відвідав центральний осередок Спілки і відразу зачув там «сильний дух нігілізму». Проте він мав конкретні-шу мету — захопити документи, які розкриють роль Спілки в світовій змові. Чи варто й говорити, що там він зробив від-криття, яке, згідно з його словами, «врятувало Росію і допо-може відкрити очі решті людства»25.

Осман-Бей розповів, що він підкупив молодого єврея, аби той таємно виніс із приміщень Спілки листи, отримані від різних єврейських комітетів у країнах, що сусідять із Росі-єю. Він зізнався, що сам так і не бачив цього молодого єврея, бо всю справу провів через своїх французьких друзів, яких не називає на ім’я. Заволодівши листами, він цілу ніч проси-дів, переписуючи їх; тоді він позначив на карті розташування комітетів. Результат вразив і налякав його: комітети простя-галися вздовж російського кордону; вони явно втілювали єв-рейську силу, згромаджену проти Росії під командою рабинів Кені´сбер´а і Лі´ниця, а російські терористи були її авангар-дом. Насправді це були єврейські комітети, що надавали по-міч тисячам єврейських біженців, котрі щойно втекли з Ро-сії, голодні й без копійки за душею; але Осман-Бей сприймав

25 Osman-Bey (псевдонім Мілін´ена), Enthüllungen über die Ermordung Alexanders II, Berne, 1886, с. 116–129. Про Осман-Бея див.: W. Laqueur, Russia and Germany, London, 1965, с. 96.

61


речі в інакшому світлі. Словами, вартими абата Барюеля, він розповів, що поки російська поліція стежить за головними дорогами, між цими комітетами і терористами всередині Росії сновигають агенти, які ходять стежками навпростець або пе-ресуваються водою, не привертаючи жодної уваги.

«В міністерствах внутрішніх і зовнішніх справ, — зазна-чає цей авантюрний мандрівник, — вони боролися між собою, щоб захопити мої звіти, і панував всесвітній страх». Його сло-ва не слід сприймати занадто серйозно — він також стверджу-вав, що під час російсько-турецької війни без сторонньої до-помоги захопив місто Карс. Осман-Бей був майже параної-ком, котрий вірив, що якби не змова продажних політиків, його визнали б за спасителя Росії та призначили міністром і диктатором. Але він має всі підстави претендувати на одну незабутню роль в історії — роль по-справжньому лиховісного пророка й передвісника.

У «Завоюванні світу євреями», яке побачило світ усьо-ме в 1875 році, тобто до того, як художня вигадка Германа Ґедше переросла в «Промову рабина», і в тексті «Прозрін-ня щодо вбивства Александра ІІ» (1886) Осман-Бей виклав абсолютно маячливу систему, яка через п’ять-шість десяти-літь запрацює в ході найбільшого масового кровопролиття. У світі без євреїв, говорить він, війни точитимуться рідше, бо не буде кому підбурювати одну націю проти другої; класо-ва ненависть і революції припиняться, бо капіталісти будуть тільки «вітчизняними» і ніколи нікого не визискуватимуть; соціалісти і їм подібні усвідомлять глупоту своїх поглядів. «Перед нами всіма розгорнеться Золотий Вік, це буде ідеал прогресу». Проте спершу має відбутися велика чистка: «Ви-ганяйте євреїв запальним кличем: “Хай живе принцип наці-ональностей і рас! Геть приблуд...”». А якщо спитати, куди ж тоді діти євреїв, він іноді відповідає: «В Африку», — достоту як Гітлер відводив для них Мада´аскар. Однак в інших ви-падках Осман-Бей відверто розкриває карти: «Всесвітню із-раїльську спілку можна знищити тільки шляхом повного ви-коренення єврейської раси»26.26 Osman-Bey, вказана праця, с. 189–192.

63

Частина 3

«Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

1

У ХІХ столітті міф про всесвітню змову євреїв популяризу-вала різношерста команда людей. Барюель і «лист Симоні-ні» на початку століття; Ґедше в Німеччині і «Промова ра-бина» в останню третину століття; француз Ґужно де Мусо, священик Мерен, абат Шаботі, Едуард Дрюмон; росіянин Брафман, поляк Лютостанський і серб Осман-Бей — разом ці люди проторували шлях для знаменитої підробки, яка на-довго пережила їхні власні твори, що канули в забуття.

«Близько 1840 року, — писав Осман-Бей у «Завоюванні світу євреями», —

у Кракові скликали єврейський парламент. Це був своєрідний вселенський собор, на якому зібралися, щоб порадитися, най-видатніші представники Обраного Народу. Метою його скли-кання було встановити найбільш підхожі засоби для того, щоб юдаїзм безперешкодно поширився від північного до південно-го полюса...

Зненацька пролунав виразний голос, після якого всі стих-ли. Це був голос загальновизнаного авторитета, чоловіка не-зрівнянного інтелекту, чиє ім’я, на жаль, ми не знаємо...

Його слова справили разюче враження на зібрання; люди побачили, що оракул заговорив, що нове осяяння зійшло в їх-ніх думках і задало твердий напрям їхнім зусиллям...»27.

27 Osman-Bey, Die Eroberung der Welt durch die Juden, Wiesbaden, 1875, с. 48.

69

Частина 3. «Протоколи...» і «Діалог у пеклі»

же в цій справі. Закони будуть чіткими й незмінними; судді будуть непідкупними й безпомильними. Всі єврейські керів-ники демонструватимуть здібність до роботи, ефективність і доброзичливість. Самодержець матиме взірцевий характер; негожих спадкоємців безжально відсторонюватимуть. Єв-рейський монарх вільно ходитиме серед народу, приймати-ме від нього петиції; ніхто й не здогадуватиметься, що на-вколо нього ходить поліція безпеки. Його приватне життя буде бездоганним, він не робитиме жодних послуг своїм ро-дичам і не володітиме ніяким майном. Він безперервно тру-дитиметься над державними справами. В результаті поста-не світ без насилля й несправедливості, в якому справжній добробут буде створений для всіх. Народи планети тішити-муться настільки добрим урядуванням; і в такий спосіб цар-ство Сіона триватиме довго.

Ось такий був таємний план, який приписували загадко-вим джентльменам — сіонським мудрецям. Уперше громад-ськість ознайомилася з ним, коли у Росії протягом 1903–1907 років побачила світ низка видань. 26 серпня — 7 верес-ня 1903 року на шпальтах газети «Знамя» друкувалася дещо скорочена під кінець тексту версія «Протоколів». Редакто-ром цієї газети був Павєл (Паволакій) Александрович Кру-шеван, відомий і запеклий антисеміт. За кілька місяців до публікації «Протоколів...» він спровокував погром у Киши-неві (Бессарабія), під час якого загинуло сорок п’ять євреїв, понад чотириста отримали поранення, а 1300 єврейських бу-динків і магазинів було знищено.

Крушеван не повідомив, звідки взявся рукопис, а лише зазначив, що це переклад документа, оригінал якого було на-писано у Франції, і що перекладач назвав його «Протоколами зібрання Всесвітньої спілки франкмасонів і сіонських мудре-ців»; зі свого боку він назвав текст «Програмою завоювання світу євреями». Десь через два роки та сама версія, але вже не скорочена, побачила світ у вигляді книжечки під назвою «Ко-рінь наших бід» з підзаголовком «Де корені сучасного безлад-

70


дя в соціальному устрої Європи взагалі і Росії зокрема. Урив-ки зі стародавніх і сучасних протоколів Всесвітньої спілки франкмасонів». Книжечку подали до Санкт-петербурзького цензурного комітету 9 грудня 1905 року. Дозвіл на друк було видано без затримки, тож того самого місяця вона вийшла в Санкт-Петербурзі з реквізитами Імператорської гвардії. Ім’я редактора не зазначалося, але дуже вірогідно, що ним був від-ставний офіцер Ґеор´ій Васильєвич Бутмі, близький товариш Крушевана і теж бессараб.

У той час — починаючи з жовтня 1905 року — Бутмі й Крушеван активно допомагали створювати крайню праву організацію під назвою Союз російського народу, більш ві-дому як «Чорна сотня», що мала в розпорядженні озброєні загони розбишак, які мали вбивати радикалів і лібералів та влаштовувати криваві розправи з євреями. В січні 1906 року ця організація опублікувала нове видання памфлету «Ко-рінь наших бід», але цього разу вже з ім’ям Бутмі, заголо-вком «Вороги роду людського» та підзаголовком «Протоко-ли, добуті з таємних сховищ Сіонської головної канцелярії (Де корінь сучасного безладдя в соціальному устрої Європи загалом та Росії зокрема)». Цього разу видання з’явилося з реквізитами вже не Імператорської гвардії, а товариства глухонімих. Наступні три видання цієї версії тексту поба-чили світ у 1906 році, а ще одне в 1907 році — всі в Санкт-Петербурзі; ще одне з’явилося 1906 року в Казані під назвою «Витяги з протоколів франкмасонів».

«Корінь наших бід» та «Вороги роду людського» — це дешеві памфлети, призначені для масового поширення. Цьо-го не скажеш про видання «Протоколів...», яке ввійшло до книжки письменника-містика Сєр´ея Нілуса під назвою «Велике в малому і Антихрист як близька політична можли-вість». Перше видання цієї праці, що вийшло друком у 1902 році, не містило «Протоколів...», але їх було долучено до другого видання, котре побачило світ у грудні 1905 року під грифом місцевого осередку Червоного Хреста в імператор-ській резиденції Царське Село, що під Санкт-Петербур´ом.

71


Як побачимо далі, це видання мало на меті справити вра-ження на царя Ніколая ІІ і несло на собі всі ознаки такого призначення. Текст «Протоколів...» було видано у вишука-ному стилі, він становив частину містичного твору, які цар дуже любив читати. Найвиразніша особливість — те, що ви-дання рясніє згадками про французькі події та французь-ких персоналій, тоді як версія Крушевана — Бутмі помітні-ше орієнтується на суто російські реалії.

Книжку Нілуса подали до Московського цензурного комітету 28 вересня 1905 року ще у вигляді рукопису, але вона встигла вийти приблизно одночасно з «Коренем наших бід», а перше визнання прийшло до неї ще раніше. В той час Сєр´ей Нілус зажив прихильності при імператорському дворі. Як наслідок, митрополит Московський наказав, щоб у всіх 368 церквах Москви було прочитано проповідь із цита-тами з «Протоколів...», що й було зроблено 16 жовтня 1905 року. Проповідь негайно надрукувала права газета «Москов-ские ведомости» — це було, в певному сенсі, ще одне видан-ня «Протоколів...».

Саме версія Нілуса, а не Бутмі стала впливовою силою в світовій історії. Але жодних ознак такого повороту подій ні в 1905 році, ні в 1911 і 1912 роках, коли з’явилися подаль-ші видання «Великого в малому», не спостерігалося. Озна-ки проявилися лише під час перевидання книжки в розши-реному й переробленому вигляді під заголовком «Близько вже, під дверима... Про те, в що не бажають вірити і що так близько». А причиною тому став особливий історичний мо-мент: на вулиці йшов 1917 рік.

2

Коли людина стикається з особливо секретним документом, який нібито фіксує серію лекцій, у неї природно постає за-питання: хто, перед ким і з якої нагоди прочитав ці лекції, а також як цей документ побачили особи, для яких він нена-чебто не призначався. Різні упорядники «Протоколів...» ро-

75


псевдонімом Ахад га-Ам (що означає, «один із народу»*) — насправді більш аполітичного й несвітського автора важко уявити. Згідно з міс Фрай, «Протоколи...» Ґінцбер´ написав староєврейською мовою, виголосив перед таємним зібран-ням посвячених осіб в Одесі 1890 року, а тоді відправив у французькому перекладі до Всесвітньої ізраїльської спілки в Парижі, і звідти вони потрапили до Базеля в 1897 році, де, можна припустити, їх мали перекласти німецькою мо-вою для зручності делегатів. Заплутана гіпотеза, але попри це вона знайшла впливових прихильників.

Отже, між різними оглядачами «Протоколів...» немає майже ніякої згоди. Навіть думку про те, що сіонські му-дреці тотожні лідерам сіонізму, поділяли не всі з них. Як ми вже бачили, анонімний російський перекладач оригінально-го французького рукопису, якого цитують Крушеван і Бут-мі, прямо заявляє, що мудреців не слід плутати з представ-никами сіоністського руху. На переконання Нілуса, до того, як він зробив своє запізніле відкриття, «Сіонська головна канцелярія» являла собою штаб-квартиру Всесвітньої ізра-їльської спілки в Парижі. А Урбен Ґоє, один із перших упо-рядників «Протоколів...» у Франції, так само був перекона-ний, що мудреці були членами Спілки. Інші, пішовши слі-дами міс Фрай, спробували поєднати обидва погляди, що було нелегким завданням, адже Спілка, будучи суто філан-тропічною й аполітичною організацією, спрямовувала свої надії на асиміляцію євреїв із їхніми неєврейськими співвіт-чизниками і вкрай вороже ставилася до сіонізму. Крім того, були ще й франкмасони, яких часто згадували у зв’язку з «Протоколами...»... Тим часом у 1921 році на поверхню зри-нула інформація, яка остаточно довела фальшивість «Про-токолів...».

«Протоколи...» — настільки відверта й сміховинна під-робка, що можна навіть дивуватися, для чого взагалі зна-добилося доводити цей факт. Проте відразу по закінченню

* Псевдонім узято з Книги Буття 26:10.

76


Першої світової війни, коли «Протоколи...» повернулися з забуття і стали всесвітньовідомим документом, безліч лю-дей, котрі аж ніяк не були божевільними, сприймали їх ціл-ком серйозно. Щоб усвідомити це, варто почитати, що з цьо-го приводу писала газета «The Times» 8 травня 1920 року:

Що це за «Протоколи...»? Чи справжні вони? Якщо так, що за зловмисне зібрання задумало ці плани і злими очи-ма споглядало їхнє викриття? [...] Невже ми, напруживши до знемоги кожен м’яз нашого національного тіла, уникли Pax Germanica* лише для того, щоб потрапити в тенета Pax Judaeica**?33

Роком пізніше, 18 серпня 1921 року «The Times» при-святила гучну передовицю визнанню своєї помилки. Без-посередньо перед цим, у числах за 16, 17 і 18 серпня вона опублікувала розлогі репортажі від свого кореспондента в Константинополі Філіпа Ґрейвза, які показали, що «Прото-коли...» були в основному списані з памфлету, спрямовано-го проти Наполеона ІІІ і датованого 1865 роком. Ось що пи-сав Філіп Ґрейвз:

Мушу зізнатися, що коли вперше почув про це відкриття, я попервах не повірив. Містер Х, котрий показав мені дока-зи, був переконаний. «Переглянь цю книжку, — сказав він, — і знайдеш неспростовні докази того, що “Протоколи сіонських мудреців” — плагіат».

Містер Х, котрий не забажав розголошувати своє ім’я, — це російський землевласник із англійськими зв’язками. Пра-вославний за віросповіданням, у політичних поглядах він кон-ституційний монархіст. Сюди він прибув як біженець після остаточного провалу Білого руху в Південній Росії. Його здав-на цікавило єврейське питання тією мірою, якою воно сто-сувалося Росії; він вивчав «Протоколи...» і протягом періоду

* Мир (порядок) по-німецьки (лат.).** Мир (порядок) по-юдейськи (лат.).33 У повнішому вигляді текст подано нижче, див. с. 173.

77


влади Денікіна34 проводив розслідування з метою з’ясувати, чи існували в Південній Росії які-небудь окультні «масон-ські» організації на кшталт тих, про які йде мова в «Прото-колах...». Єдиною такою організацією була монархістська. На ключ до розуміння таємниці «Протоколів...» він наштовхнув-ся випадково.

Кілька місяців тому він купив стос старих книжок у ко-лишнього офіцера «охранки»35, котрий утік до Константино-поля. Серед них виявився невеличкий томик французькою мовою з відірваною обкладинкою, розміром 14×9 сантиметрів. Він мав дешевеньку повторну палітурку. На шкіряній спин-ці книжечки великими латинськими літерами було витисну-то «Жолі». Передмова під назвою «Просте оголошення» була написана в Женеві 15 жовтня 1864 року. [...] Папір і шрифт характерні для 60–70-х років минулого століття. Ці деталі я подаю в надії, що вони допоможуть з’ясувати назву цієї кни-жечки...

Містер Х переконаний, що вона рідкісна, бо інакше хтось, хто читав оригінал, давно вже впізнав би в «Протоколах...» плагіат.

Про те, що ця книжечка «підроблена», не скаже ніхто, хто хоч раз її побачить. Її початковий власник, старий офі-цер охранки, не пам’ятає, де дістав її, і не наділяв її особливим значенням. Містер Х, переглядаючи її одного дня, здивував-ся подібністю між уривком, на якому зупинився його погляд, і фразою з французького видання «Протоколів...». Він почав розплутувати клубок далі і незабаром усвідомив, що «Прото-коли...» значною мірою були... перефразуванням женевсько-го оригіналу...

Як я вже писав, мене гризли сумніви, доки я не отримав цю книжечку від містера Х. Я ніколи не вірив, що «Протоко-ли...» Сєр´ея Нілуса були справжніми. [...] Але я б не повірив, якби не переконався на власні очі, що письменник, який на-дав Нілусу їхні оригінали, був настільки недбалим і безсором-ним плагіатором.

34 Генерал Антон Денікін – головнокомандувач «білої» армії в півден-ній Росії під час громадянської війни 1918–1920 років.35 «Охранка» – таємна поліція в царській Росії.

78


Женевська книжечка — це поганенько закамуфльована критика деспотизму Наполеона ІІІ у формі 25 діалогів. [...] Співбесідниками виступають Монтеск’є і Макіавеллі...36.

Перед публікацією репортажу від константинопольсько-го кореспондента редакція газети навела довідки в Британ-ському музеї. Ім’я «Жолі» на спинці книжечки дало ключ до розгадки. Таємниче видання швидко ідентифікували: ви-явилося, що це «Діалог у пеклі між Монтеск’є і Макіавеллі» французького юриста на ім’я Морис Жолі. Він вийшов дру-ком у Брюсселі (хоч і з женевськими вихідними даними) в 1864 році.

В автобіографії, написаній 1870 року, Морис Жолі роз-повів, що під час вечірньої прогулянки вздовж Сени у Пари-жі йому раптом спала думка написати діалог між Монтеск’є і Макіавеллі. Перший відстоюватиме позицію лібералізму, а останній — позицію цинічного деспотизму. Відкрито крити-кувати режим Наполеона ІІІ було неможливо, а така літера-турна форма давала змогу вкласти в уста Макіавеллі моти-ви й методи імператора, зірвавши з них машкару брехні. Так міркував Жолі, однак він недооцінив свого противника. «Ді-алог у пеклі» надрукували в Бельгії і контрабандно провез-ли для поширення у Францію, але при перетині кордону по-ліція захопила наклад книжечки, встановила її автора і заа-рештувала його. 25 квітня 1865 року відбувся суд над Жолі, який засудив його до п’ятнадцяти місяців ув’язнення. Його книжечку заборонили й конфіскували.

Подальша кар’єра Жолі склалася так само невдало. До-тепний, агресивний, без поваги до інших, він раз у раз сти-кався з розчаруваннями, аж доки в 1879 році не вкоротив собі віку. Він заслуговував на кращу долю, бо не тільки був блискучим стилістом, а й тонко розумів сили, які після його смерті набрали обертів і призвели до політичних катакліз-мів ХХ століття. У своєму романі «Зголоднілі» він проде-монстрував рідкісне розуміння тих джерел напруги в сучас-

36 The Times, числа від 16, 17 і 18 серпня 1921 року.

83

Частина 4. Охранка й окультисти

Частина 4.

Охранка й окультисти

1

Після приходу Гітлера до влади в Німеччині німецькі на-цистські організації та їхні прибічники з інших країн попу-ляризували «Протоколи...» і поширили їх усім світом. Рішу-чу відповідь цій провокації дала єврейська громада Швей-царії, яка вчинила позов проти керівництва нацистської організації в Швейцарії та проти деяких окремих нацистів. Звинувачення полягало в публікації та поширенні непри-стойної літератури; але судове засідання, яке проходило в Берні частково в жовтні 1934 року і частково в травні 1935 року, фактично перетворилося на слідство щодо автентич-ності чи підробленості «Протоколів...». Хоч як це звучить неймовірно в наш час, але це слідство привернуло загаль-носвітову увагу. Його висвітлювали репортери з усіх кут-ків світу.

Увагою до себе судові засідання в Берні великою мірою завдячували тому факту, що вони кинули світло на діяль-ність царської таємної поліції — «охранки» — та її можливу причетність до «Протоколів...»38. Серед свідків, яких пред- 38 Охранку заснували відповідно до імператорського декрету після вбивства Александра ІІ в 1881 році з метою «охорони громадсько-го порядку й безпеки». Доти головним органом таємної поліції був Третій відділ Імператорської канцелярії, створений після дека-бристського повстання 1825 року. Охранка мала відділення в усіх головних містах Росії, а також закордонну агентуру із центральним бюро в Парижі. Як і інші сили поліції, охранка підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ.

96


ціально в Нілусів рукопис, а зробити або інспірувати це міг котрийсь із ворогів Ефрона.

Хто ж такий Ефрон і хто міг бути його ворогом? Аким Ефрон, або Ефронт, був таємним агентом російського Мі-ністерства фінансів у Парижі. Після його смерті в 1909 році французька преса назвала його директором політичної аген-тури при російському посольстві. Він, безперечно, не нале-жав до організації Рачковського, а використовував власних агентів і надсилав у Санкт-Петербур´ незалежні звіти. Мож-на здогадатися, що цього вже було достатньо, аби виклика-ти ненависть із боку Рачковського, але в цьому випадку не потрібні навіть жодні домисли, бо в нас є прямі докази. Про Ефрона відомо, що під час Міжнародної виставки в Пари-жі 1889 року йому в російському павільйоні привселюдно дали ляпас за спробу шантажу. Інакше кажучи, Ефрон, оче-видно, і був тією особою, яку Рачковський описував у своїй підробленій відозві від імені «Російської патріотичної ліги» і яка досі носила на щоці слід від ляпасу за спробу здирства у 1889 році49. Якщо ж говорити про тезу з тієї самої відозви, нібито Ефрон був одним із агентів самого Рачковського, то це була навмисна брехня — якраз того хитромудрого й зліс-ного типу, від якого Рачковський отримував найбільше за-доволення. Отже, згадка про Ефрона в Нілусовому рукопи-сі натякає на якийсь зв’язок, прямий або непрямий, між го-нителем і суперником Філіпа.

2

Ми вже побачили, що за людина був Рачковський, тож, ма-буть, варто тепер так само розглянути Нілуса. Про нього до-ступно багато відомостей, окремі з яких дуже суперечливі. Найрозлогіший виклад його біографії подає той самий Алек-сандр дю Шайла50. Він розповів, що в січні 1909 року прибув до знаменитого монастиря в Оптиній пустині, що за кілька 49 Див. вище, с. 89.50 Див.: La Tribune juive, в цитованому місці.

97


кілометрів від міста Козельськ у тодішній Калузькій губер-нії, з метою вивчити внутрішнє життя православної церкви. В ХІХ столітті Оптина пустинь відігравала важливу роль у російському інтелектуальному житті; прототипом отця Зо-сими з «Братів Карамазових» був один із чільних представ-ників цього православного осередку; Толстой також часто відвідував монастир, а одного разу навіть жив при ньому. Навкруг монастиря стояло багато дач, у яких жили миряни, котрі намагалися відсторонитися від світу. Одну з них вина-ймав дю Шайла. Наступного дня після прибуття отець-на-стоятель архімандрит Ксенофонт представив дю Шайла од-ному з його сусідів, яким виявився Сєр´ей Нілус.

Нілусу було тоді сорок сім років. Дю Шайла описав його як «чоловіка справжнього російського типажу: кремезного й сильного, з сірою бородою і глибокими очима — голубими, але із затуманеним, дещо тривожним поглядом. Носив він чоботи і російську сорочку з поясом, на якому була вишита молитва». Нілус та його утриманці займали чотири кімнати великої дачі; а решта приміщень використовувалася як при-тулок для калік, недоумків і юродивців, які жили там у надії на чудотворне зцілення. Всі вони жили на пенсію, яку імпе-раторський двір виплачував Озеровій як колишній фрейлі-ні. Озерова, або ж пані Нілус, вразила дю Шайла своєю ціл-ковитою покорою перед чоловіком. Вона навіть мала прияз-ні стосунки з колишньою коханкою Нілуса, котра мешкала на тій самій дачі і, втративши своє майно, також жила з пен-сії пані Нілус.

За дев’ять місяців перебування в Оптиній пустині дю Шайла багато дізнався про Нілуса. Цей колишній земле-власник з Орловської губернії здобув гарну освіту і отримав у Московському університеті диплом юриста; він прекрас-но володів французькою, німецькою й англійською мовами і був добре обізнаний у сучасній європейській літературі. Проте за вдачею був примхливим, буйним і деспотичним — настільки, що мусив піти з посади судді, яку обіймав десь у Закавказзі. Він також спробував управляти своїм маєтком

98


на Орловщині, але зазнав невдачі і в цьому. Врешті-решт по-їхав за кордон зі своєю коханкою і жив у Біариці, доки не довідався від економа, що його господарство збанкрутіло.

Ця звістка викликала в Нілуса велику емоційну кризу і повністю змінила його погляд на життя. Доти він був теоре-тичним анархістом і возвеличував Ніцше. Тепер навернувся до православного християнства і став ревним поборником самодержавства. Він уявляв себе містиком, а також присла-ним із небес оборонцем Святої Русі. Він завжди відкидав су-часну цивілізацію, а тепер вважав її результатом змови тем-них сил. Нілус став послідовним антираціоналістом. Науку, технічний прогрес, демократію, навіть використання раціо-нальності в релігійних і філософських питаннях — всі ці ас-пекти сучасної цивілізації, стверджує дю Шайла, Нілус від-кидав як «гидоту занедбання у святих місцях» та передві-стя приходу Антихриста. Це той умонастрій, який у тій чи тій формі ми раз у раз спостерігатимемо серед прибічників «Протоколів...».

На кількох сторінках, які заслуговують місця у будь-якій антології релігійного ексцентризму, дю Шайла пока-зав, що означали «Протоколи...» для свого найзнаменитішо-го упорядника:

Нілус дістав свою книжку з полиці і почав переклада-ти на французьку найпримітніші уривки з тексту та своїх ко-ментарів. Одночасно він стежив за виразами на моєму облич-чі, припускаючи, що мене приголомшить це відкриття. Він помітно засмутився через те, що для мене не було нічого но-вого в усьому цьому і що документ, на мою думку, був тісно пов’язаний із памфлетами Едуарда Дрюмона...

Нілуса потрясло й розчарувало це. Він парирував тим, що мої погляди є наслідком поверхового й фрагментарного зна-йомства із «Протоколами...», а ефект цього тексту ослаблю-вався усним перекладом. Я неодмінно повинен зазнати повно-го впливу тексту, і мені легко буде ознайомитися із «Протоко-лами...», бо оригінал було написано французькою.

99


Нілус не тримав рукопис «Протоколів...» удома, побоюю-чись, що його викрадуть євреї. Пам’ятаю, як мене здивувало його збентеження, коли аптекар-єврей із Козельська, гуляю-чи з другом у монастирському лісі і намагаючись знайти най-коротший шлях до порома, випадково заблукав у Нілусів сад. Бідолашний Сєр´ей Александрович довгий час вірив, що ап-текар займався розвідкою.

Пізніше я довідався, що зошит, який містив «Протоколи...», до січня 1909 року зберігався в ієромонаха Даниїла Болотова (досить добре відомого в Санкт-Петербурзі портретиста)51, а після його смерті — в Предтечинському скиті за півкілометра від монастиря у ченця Алексія, колишнього інженера.

Через якийсь час після нашої першої розмови про «Про-токоли...» одного дня близько четвертої години по обіді одна з калік Нілусової богадільні принесла мені листа: Нілус просив мене прийти і побачитися з ним у терміновій справі.

Я знайшов Сєр´ея Александровича в кабінеті. Він був сам, бо дружина і пані К. пішли на вечірню. Смеркалося, але на вулиці було світло, бо землю вкривав шар снігу. На пись-мовому столі я зауважив щось на кшталт великого конверта з чорної матерії, прикрашеного великим восьмиконечним хрес-том і написом: «Цим переможеш». На конверт була також на-клеєна паперова іконка св. Михайла. Вочевидь, усі ці знаки мали відганяти нечисту силу.

Сєр´ей Александрович тричі перехрестився перед вели-кою іконою Богоматері... і відкрив конверт, із якого дістав оправлений шкірою зошит. Пізніше я дізнався, що конверт і оправа були виготовлені в монастирській майстерні під осо-бистим наглядом Нілуса, який власноруч приносив і відносив рукопис, побоюючись, що його вкрадуть. Хрест та інші симво-ли намалювала Єлена Александрівна52 відповідно до інструк-цій свого чоловіка.

«Ось вона, — сказав Нілус, — хартія Царства Антихриста».51 Цей самий чернець фігурує в дещо неоднозначній ролі у розповіді пані Кашкіної. Див. нижче с. 105.52 Озерова.

100


Він розгорнув зошит. [...] Текст було написано французь-кою мовою різними почерками і, як мені здалося, різним чор-нилом.

«Бачите, — заговорив Нілус, — під час засідань таємного єврейського уряду в різний час різні люди займали посаду се-кретаря. Звідси й різні почерки».

Вочевидь, Сєр´ей Александрович сприймав цю особли-вість як доказ того, що рукопис був оригінальним докумен-том. Проте він не мав усталеного погляду на це питання, бо при іншій нагоді я чув, як він назвав цей рукопис всього-на-всього копією.

Показавши мені рукопис, Сєр´ей Александрович поклав його на стіл, відкрив на першій сторінці й, посадивши мене в своє крісло, сказав: «Ну, тепер читайте!»

Під час читання рукопису мене вразили деякі особли-вості тексту. В ньому траплялися орфографічні помилки і пе-редусім деякі нефранцузькі вислови. Спливло забагато часу, аби я міг із певністю заявити, що текст містив «русизми», але одна річ залишається поза сумнівом: рукопис написав чужо-земець.

Мені знадобилося дві з половиною години, щоб прочи-тати документ. Коли я закінчив, Нілус забрав зошит, поклав його назад у конверт і замкнув у шухляді письмового столу...

Сєр´ей Александрович хотів дізнатися, яке враження справило на мене прочитане. Я відверто відповів йому, що до-тримуюся свого попереднього судження: я не вірю в «сіон-ських мудреців»...

Обличчя Нілуса спохмурніло. «Ви справді перебуваєте в полоні чар Диявола, — сказав він. — Найхитріший викрут Са-тани — спонукати людей заперечувати не тільки його вплив на речі, а навіть його існування. А що ви скажете, якщо я по-кажу, як сказане в "Протоколах..." здійснюється, як таємничі знамена приходу Антихриста з’являються повсюди, як скрізь відчувається неминуче пришестя його царства?»

Сєр´ей Александрович підвівся, і ми перейшли в його ка-бінет. Він дістав свою книжку і теку, а також приніс зі спаль-ні скриньку, яку я пізніше назвав «музеєм Антихриста». Він почав читати уривки зі своєї книжки та з матеріалів, які під-

101


готував до видання. Він зачитував усе, що в той чи той спо-сіб виражало есхатологічні очікування сучасного християн-ства: сновидіння митрополита Філарета, цитати з енцикліки Пія Х, проповіді Серафима Саровського та якихось римо-ка-толицьких святих, уривки з творів Ібсена, Соловйова, Мереж-ковського.

Читав він довго. Потім перейшов до «речових доказів» і відкрив скриньку. В ній у невимовному безладі перемішали-ся знімні комірці, гумові речі, хатнє начиння, емблеми різ-них технічних коледжів, навіть вензель імператриці Алексан-дри Фьодорівни і орден Почесного легіону. На всіх цих ре-чах йому ввижалася «печать Антихриста» у формі трикутника або двох накладених один на одного трикутників. [...] Якщо на речі був товарний знак, який хоча б віддалено нагадував три-кутник, цього було достатньо, щоб він мав усі шанси стати експонатом цього музею. І майже всі ці приклади були вміще-ні в його черговому виданні «Протоколів...» 1911 року.

З дедалі більшим збудженням і занепокоєнням Нілус, ні-бито стиснутий лещатами містичного страху, пояснив мені, що знаки «сина погибелі» в наш час порочать усі речі, що вони виблискують навіть на церковних орнаментах і в оздо-бленні запрестольної ікони в церкві скиту.

Мені стало моторошно. Було близько опівночі. Прониз-ливий погляд, голос, рефлексивні жести — все в Нілусі вселя-ло мені враження, нібито ми йдемо краєм прірви і що в будь-яку мить його розум може скотитися в божевілля53.

Пізніше дю Шайла розповів, що після публікації чер-гового видання книжки в 1911 році Нілус надіслав східним патріархам, Священному синоду та папі римському послан-ня, в якому закликав зібрати вселенський собор, щоб на ньо-му виробити спільні заходи на захист християнського світу від неминучого пришестя Антихриста. Паралельно він по-чав читати ченцям Оптиної пустині проповіді на цю тему — і робив це настільки дієво, що його попрохали назавжди по-кинути монастир.

53 A. du Chayla, у: La Tribune juive, в цитованому місці.

102


Малюнок 1. Антихрист і його знаки, над якими здіймається православний хрест як оберіг проти сил зла.

З видання «Великого в малому» 1911 року. Образ під назвою «Антихрист» — це насправді король із карт таро

103


Отже, Нілус, поза сумнівом, справді вірив у світову змо-ву євреїв. Проте завдяки дивовижному хисту до подвійного мислення, характерному для фанатиків, він інколи готовий був допустити, що «Протоколи...» можуть бути фальшиви-ми. Одного дня в 1909 році дю Шайла запитав його, чи не могло бути, що Рачковського обманули і Нілус працював із підробкою. Той відповів:

Знаєте мою улюблену цитату зі святого Павла? «Сила Моя (Божа. — Прим. пер.) здійснюється в немочі»*. Припустімо, що «Протоколи...» підроблені. Але хіба це заважало Господу використати їх, щоб розвінчати зло, яке готується для нас? Хіба не була прозорливою Валаамова ослиця**? Хіба Бог за-ради віри нашої не може перетворити собачі кістки на чудо- творні мощі? Тож він може і об’явлення істини вкласти у брехливі уста!54

Сусідка Нілуса також записала спомини про нього. 1 чер- вня 1934 року, коли повним ходом ішли приготування до Бернського процесу, Марія Дмитріївна Кашкіна (уроджена графиня Бутурліна) зробила заяву, яку раніше не публіку-вали, але яка, безперечно, заслуговує на публікацію — і не тільки тому, що кидає світло на особистість Сєр´ея Нілуса. Кожен, хто занурюється у світ «Протоколів...», час від часу відчуває задуху від міазм забобонів, легковірності та шарла-танства, якими він просякнутий. Не зайве буде нагадати, що навіть у царистській Росії були люди — і мова не тільки про міських інтелектуалів, а й про провінціалів, землевласників і селян, — які висловлювали здоровий скептицизм і могли розпізнати безглуздя і шахрайство, коли стикалися з ними. Ось найважливіші уривки із заяви Кашкіної:

В 1905 році я одружилася із Кашкіним, котрий володів маєтком у Козельському повіті Калузької губернії. [...] Наш

* 2 Коринтян 12:9.** Див.: Числа 22.54 Там само, с. 4.

104


маєток лежав за чотири версти від Оптиної пустині, а сам мо-настир був збудований на землі, дарованій предками мого чо-ловіка. [...] Я зустрілася з Нілусом невдовзі після прибуття в маєток і знала його впродовж усіх років свого проживання там. [...] Всі ці роки він жив при монастирі. [...] Він був відо-мий як письменник. Свою книжку «Велике в малому» він да-вав кожному, кого зустрічав. Настоятелем тоді був архіман-дрит Ксенофонт — добрий і чесний чоловік, але малоосвіче-ний. Нілус справив на нього сильне враження; ще більше він його зачарував, коли пообіцяв присвятити йому свою майбут-ню книжку про історію монастиря. Це остаточно зворушило Ксенофонта, і він відкрив двері всіх своїх архівів для Нілуса. Він не тільки дозволив йому користуватися архівами, а й час-то просто видавав документи на руки. [...] Дізнавшись про це, мій чоловік обурився. «Нілус пограбує увесь архів», — час-то говорив він. [...] Загалом мій чоловік вважав Нілуса дуже хитрим і туманним типом, за яким слід було дуже ретельно пильнувати. Таке ставлення ´рунтувалося, ясна річ, не на Ні-лусовій пристрасті до документів із архіву, а на значно гір-ших речах.

Слід зазначити, що в ці роки Оптина пустинь була цен-тром для всілякого роду «святих ідіотів». Серед них виділяв-ся «босоногий Мітя Козельський». [...] Цей м’ясник за профе-сією прибув із міста Козельськ. [...] Це був дебелий, міцний чолов’яга, який заледве міг вимовити впізнавані слова. Він був справжнім ідіотом. Розуміти його було неможливо. Про-те ходив поголос, нібито він уміє виганяти диявола. [...] Його методи... були не просто своєрідними: він бив своїх пацієн-тів кулаками, здебільшого в живіт, утрамбовував їх у бочки і так далі. Говорили, що його методи інколи спрацьовували. Він зажив слави після того, як вилікував вдову заможного куп-ця — наскільки я пам’ятаю, її звали Іванова і була вона з Мо-скви. Мітя встановив, що в ній сиділи сім дияволів — і вигнав їх усіх за допомогою своїх методів. Удячна вдова одружилася з ним. Мала вона значні статки. Тепер Мітю мили і вдягали; були в нього навіть свої коні: я добре пам’ятаю, як він сидів у екіпажі, простягнувши ноги — просто справжній завойовник...

105


Нілус вчащав у це коло людей. [...] Його власне приватне життя дало підстави багатьом поганим здогадкам. У невели-кому будиночку, що прилягав до монастиря і належав йому, з ним жила, крім його дружини, уродженої Озерової, його пер-ша дружина, з якою він офіційно не розлучився, а також, час від часу, ще одна жінка, яка постійно нездужала, із 11–12-річ-ною дівчинкою. Про дівчинку говорили, що вона дочка Ні-луса. У колі, що гуртувалося довкола Нілуса, її використо-вували як медіума під час спіритуалістських сеансів. Коли її мати від’їжджала, вона перебиралася до Нілуса. [...] Можна було побачити, як усі вони разом виходять погуляти. Нілус ішов посередині з довгою білою бородою, вдягнений зазвичай у білу селянську сорочку з чернечим шнурком замість пояса. По обидва боки від нього йшли його дружини — перша й дру-га — в ролі вдячної аудиторії, заглядаючи йому в очі, жадіб-но ловлячи кожне його слово. Маленька дівчинка та її мати йшли трішки позаду. Дійшовши до лісу, вони сідали на землю під деревами. Озерова починала щось малювати — в неї були художні здібності. Перша дружина... могла займатися виши-ванням. Сам же Нілус лягав на землю — дуже рідко він щось говорив у таких випадках.

Мені розповідали, що мир у Нілусовій родині запанував не відразу — що попервах, на початку подружнього життя, Озерова спробувала збунтуватися. Між ними виникали не-приємні сцени, пов’язані, зокрема, з дівчинкою. Про деталі я не знаю. Проте Озерова невдовзі здалася. [...] Нілус умів до-сить невимушено її контролювати. [...] Вся сім’я жила на її пенсію...

Нілус обертався серед дивакуватих істот, які зосереджу-валися довкола монастиря. [...] Скажімо, він узяв на себе чи-малий клопіт окультурення Міті Козельського, якого нама-гався ввести у вищі кола суспільства. Як чоловік Озерової, Нілус мав зв’язки при імператорському дворі... і використову-вав їх, щоб просувати Мітю. Одним із друзів Нілуса в монас-тирі був чернець на ім’я Даниїл — досить підозріла особа, але гарний художник. Із відома Нілуса і, можливо, з його ініціа-тиви цей Даниїл намалював картину, на якій зображувалися цар, цариця та їхній син. Їх оточували і підтримували хмари.

106


[...] Ці хмари кишіли рогатими дияволами з хвостами й копи-тами, котрі намагалися дістатися до царевича, хапаючи його, тягнучись до нього язиками. Але через це сонмище дияволів упевнено крокував Мітя Коляба55 — безстрашний борець про-ти сатанинських сил, який ішов порятувати царевого сина. [...] Завдяки допомозі Нілуса полотно відправили до Санкт-Петербур´а. Можна лише здогадуватися, яку славу створив там довкола Міті Нілус. Хай там що, Мітю викликали до сто-лиці і представили цареві та цариці. Нілус вирушив із ним як перекладач незбагненних звуків, які Мітя вимовляв; ще задов-го до того він закріпив за собою цю роль. Мітя подорожував першим класом.

Можна лише здогадуватися, яке враження ця подорож Міті справила на місцеве населення. Ченці не зажили там по-ваги, особливо в селян. Ті, хто спостерігав за життям ченців зблизька, знали, що в їхньому житті майже немає місця свя-тості — неподалік від монастиря було ціле село, населене «грі-хами ченців». Місцеве населення понад усе не довіряло всім тим «святим жебрущим» і «Божим дурням» — воно вважало їх переважно, але з деякими винятками, дармоїдами й шарла-танами. А потім усі зненацька дізналися, що цар надіслав за-прошення цьому шарлатану Міті. Я на власні вуха чула, як де-які з розважливіших і найвдумливіших селян висловлювали своє здивування. «Що б це могло означати? — питали вони. — Хіба цар не розуміє? Чи він насміхається з нас?»

Місцеві землевласники й державні чиновники також були приголомшені. Пригадую одну свою розмову з началь-ником місцевої поліції Рахманіновим. [...] Він показав мені телеграми від міністра, в яких його просили надати Міті всю можливу допомогу, забезпечити йому спеціальне купе в потязі, перший клас і так далі. Звісно, він виконав те, що йому наказали, але не приховував свого замішання. Мій чо-ловік відверто звинувачував Нілуса в Мітиній подорожі. Він без вагань називав Нілуса авантурником і шарлатаном.

55 Коляба – це справжнє прізвище «Міті Козельського».

107


Ця подія завдала удару по престижу царя, і мій чоловік вва-жав Нілуса повністю відповідальним за це56.

Ці досить стримані характеристики Нілуса, що їх дали дю Шайла й пані Кашкіна, можна порівняти з біографією Нілуса, яка побачила світ у Ю´ославії 1936 року. Її напи-сав князь Ніколай Давидович Жевахов, палкий шануваль-ник Нілуса. На його думку, «Протоколи...» були, безперечно, «створені євреєм, який писав під диктовку Диявола, котрий звірив йому методи знищення християнських держав і таєм-ницю підкорення всього світу»57. Тому дуже промовистим є те, що біографічні відомості, подані ним, збігаються майже точно з тим, що повідомив дю Шайла. Крім того, від нього ми дізнаємося, що мав на умі Нілус, копаючись у монас-тирських архівах. Одним із досягнень Нілуса було впоряд-кування щоденника самітника, котрий, згідно з Жеваховим,

з надзвичайним реалізмом описав потойбічне життя. Зокрема, він розповів про молодика, проклятого своєю матір’ю, якого відтак невідомі сили підняли вгору у безповітряний простір над землею, де він сорок днів жив життям духів, товаришу-вав із ними і керувався їхніми законами. [...] Коротко кажучи, цей щоденник був винятково цінною книгою, істинним посіб-ником святості58.

Жевахов також розповів про останні роки життя Нілуса, коли той перебував поза досяжністю дю Шайла й пані Каш-кіної і коли, без його відома, видання «Протоколів...» носи-лося всім світом. Вочевидь, покинувши Оптину пустинь, Ні-56 Цю заяву записав російською мовою у присутності п. Кашкіної Бо-рис Ніколаєвський, а потім зачитав їх уголос; вона схвалила кожну її деталь. Російський текст зберігається у колекції Б. І. Ніколаєвського Гуверівського інституту при Стенфордському університеті (Каліфор-нія, США).57 Н. Д. Жевахов, Сергей Александрович Нилус, Нови Сад, 1936, с. 11.58 Там само, с. 20.* Ніколай Єв´енійович Марков (1866–1945) – російський правий політик-монархіст, голова головної ради «Союзу російського народу».

108


лус жив у маєтках різних своїх друзів. Цікаво, що десь шість років після більшовицького перевороту, коли Росія била-ся в конвульсіях революції та громадянської війни, терору, контртерору й голоду, Нілус і Озерова мирно жили собі на півдні країни у будинку, який ділили з колишнім самітни-ком на ім’я Серафим і при якому була капличка, куди по-стійно стікалися десятки прочан. З Нілусових листів відо-мо, що десь у 1921 році прибув червоноармійський загін на чолі з місцевим бандитом, щоб убити цих двох святих чоло-віків — але навіть тоді, згідно з Нілусом, їх врятував таєм-ничий і чудотворний нічний вартівник, котрий розчинився у повітрі, щойно його вдарили. Ватажка загону паралізувало на місці. Зцілити його зумів тільки сам Серафим.

Проте більшовицька влада, розбивши «білі» армії і лік-відувавши своїх політичних опонентів, не збиралася задку-вати перед зникомими нічними вартівниками. Врешті-решт, Нілуса й усе його товариство вигнали. Після кількох років блукань і двох коротких ув’язнень у 1924 і 1927 роках Ні-лус помер від серцевого нападу у віці 68 років на Новий рік 1930 року.

Із Колекції Йонака Фреєнвальда у Бібліотеці Віне-ра (Лондон) ми дізналися про долю найближчих до Нілу-са людей. Згідно з рукописним записом російського правого політика, відомого як Марков Другий*, Озерову заарешту-вали під час великих чисток 1937 року і заслали на Коль-ський півострів, де вона померла з голоду й холоду наступ-ного року. Збереглося також багато листів, написаних сином Нілуса (мабуть, від першої дружини), та листів про нього. Сєр´ей Сєр´еєвич Нілус мав польське громадянство і за-пропонував свої послуги нацистам, коли вони готували апе-ляцію проти вердикту Бернського судового процесу в 1935 році. Лист, який він написав Альфреду Розенбер´у з Польщі у березні 1940 року, заслуговує на те, щоб його процитувати:

Я єдиний син першовідкривача «Протоколів сіонських мудре-ців» С. А. Нілуса. [...] Я не можу і не повинен залишатися бай-

109


дужим у ці часи, коли доля всього арійського світу зависла в невизначеності. Я вважаю, що перемога Фюрера, цієї геніаль-ної людини, принесе визволення моїй бідолашній країні та-кож, і я вірю, що можу посприяти їй на будь-якій роботі. Піс-ля блискучої перемоги могутньої німецької зброї я... зробив усе, щоб заслужити право активної участі в знищенні єврей-ської отрути... 59

Це, мабуть, слушний акорд, на якому можемо завершити вивчення життя й характеру Сєр´ея Александровича Нілуса.

3

Достеменно відомо, що як Рачковський, так і Нілус брали участь в інтризі проти Філіпа; можливо навіть, що вони змо-вилися використати «Протоколи...» для спільної мети. Це наштовхує на припущення, яке зустрічається у кількох пра-цях про «Протоколи...», що цю підробку було виконано з не-двозначною метою налаштувати царя проти Філіпа. Проте ця теорія неправдоподібна. Філіп був мартиністом і зцілю-вав шляхом навіювання — отже, якби «Протоколи...» були підроблені, щоб допомогти Нілусу в боротьбі проти Філіпа, хіба вони не мусили б містити принаймні якісь натяки на те, що мартинізм і/або цілительство за допомогою навіювання становлять частину єврейського таємного плану? Насправ-ді ж у них ідеться майже про все інше: від банківської спра-ви і преси до міжнародних воєн і підземних залізниць. Одна справа — використати вже виготовлену підробку, а Рачков-ський, вочевидь, не був перебірливим у виборі зброї. Зовсім інша — сфабрикувати цілу нову книжку, яка майже зовсім не перетинається із поставленим завданням. Чи могла на-віть така пристрасна схильність до манівців і обхідних шля-хів, як у Рачковського, зайти настільки далеко?

59 Лист зберігається у Колекції Йонака Фреєнвальда в Бібліотеці Вінера.

121

Частина 5.

«Протоколи...» в Росії

1

Хоч би яким було походження «Протоколів...», їх прийня-ли і зберегли, а пізніше пустили в обіг у всьому світі «по-громники», тобто професійні підбурювачі погромів. Сотні локальних погромів, які відбулися в Росії протягом 1881–1920 років, жодним чином не були стихійними вибухами на-родного гніву — вони потребували довгочасного плануван-ня, ретельної організації і, понад усе, інтенсивної агітації. Ін-коли цю роботу виконувала поліція, але в деяких випадках її брали на себе приватні особи, передусім неперебірливі жур-налісти. Ці люди присвоїли «Протоколи...» і стали викорис-товувати їх у корисливих цілях.

Перший видавець «Протоколів...», Паволакій Кру-шеван, був типовим «погромником». За чотири місяці до того, як «Протоколи...» з’явилися на шпальтах його санкт-петербурзької газети «Знамя», інша газета Крушевана «Бес-сарабец» успішно спровокувала погром на батьківщині ви-давця — у Бессарабії, зокрема в її адміністративному цен-трі Кишиневі, де ця газета друкувалася. Як їй це вдалося, з’ясували ірландські й американські мандрівники, які відві-дали місто відразу після кривавої розправи68. Вони побачили родючий і квітучий край, де відносини між масою населення

68 Див.: I. Singer, Russia at the Bar of the American People: A Memorial of Kishinev, New York and London, 1904, а також репортаж визначного ірландського націоналіста Майкла Девіта, котрий відвідав Кишинів відразу після різанини: Michael Davitt, Within the Pale: the true story of antisemitic persecutions in Russia, London, 1903.

143

Частина 6

«Протоколи...» потрапляють у Німеччину

1

За період громадянської війни в Росії «погромники» та офі-цери-білогвардійці, які потрапили під їхній вплив, створили цілий масив антисемітських легенд і фальшивок. Приміром, у вересні 1919 року монархічний журнал з Ростова-на-Дону надрукував підроблений документ, який облудно припису-вали американській секретній службі89. Головний мотив до-кумента полягав у тому, що більшовики отримали багато-мільйонну доларову субсидію від американського банкіра-єврея Якоба Шифа, котрий діяв від імені нью-йоркського банківського дому «Kuhn, Loeb & Co». Саме ця підтримка дала їм змогу здійснити революцію. Легко зрозуміти, чому саме Шифа обрали мішенню. Під час погромів 1905 року він справді спробував переконати уряд Сполучених Штатів ви-ступити на захист російських євреїв, чого йому не міг про-бачити жоден «погромник». Але деякі чужоземні репортери і члени військових місій при «білих» арміях усерйоз сприй-мали такого роду матеріали і допомагали переправити їх до Західної Європи. Не минуло багато часу, як монсеньйор Ер-нест Жуен залюбки видав фальшивку про Шифа в своєму паризькому виданні «Протоколів...», а для нацистів ця істо-рія стала невичерпною темою для пропаганди.

Тим часом самі «Протоколи...» помандрували далі на за-хід. Десь через двадцять років після того, як оригінальний французький рукопис фальшивки здолав шлях із Парижа в 89 В Москву, № 1, 23 вересня 1919 року.

169

Частина 7

«Протоколи...» облітають світ

1

«Протоколи...» викликали у Німеччині безпрецедентний ен-тузіазм, але їх не оминали увагою і в інших країнах. Навіть у Британії, де антисемітизм протягом Нового часу ніколи не переходив у вірулентну форму, добре знану в континенталь-ній Європі, і в Сполучених Штатах, де він доти залишався у тіні, фальшивка викликала живе зацікавлення в суспільних колах, яким належало бути краще поінформованими. Пере-клади й коментарі, що з’явилися 1920 року в цих двох кра-їнах, дуже посприяли ознайомленню світу з «Протокола-ми...» — почасти через те, що вони були англомовними, але також завдяки відомим іменам, які були з ними пов’язані.

У Британії розмови про всесвітню змову євреїв точили-ся вже кілька років перед появою «Протоколів...». Як і в Ні-меччині, її вважали єврейсько-більшовицькою аферою, але якщо в Німеччині третім співучасником конспірації вважа-ли Антанту, то в Британії натомість до табору змовників за-раховували, звичайно ж, Німеччину. Одне з перших форму-лювань цієї дивної теорії містилося в книжці, виданій 1918 року ще до закінчення війни, під назвою «Англія під п’ятою євреїв». Як на глум, значна частина цієї книжки складала-ся з перекладених уривків творів німецького соціолога Вер-нера Зомбарта, що не завадило зробити їх антинімецьки-ми так само, як і антисемітськими й антибільшовицькими. Анонімний автор виявив, що назва «ашкеназі», яка охоп-лювала більшу частину європейських євреїв, на івриті по-значала німців. При цьому його анітрохи не турбувало те,

193

Частина 8

Німецький расизм, Гітлер і «Протоколи...»

1

Коли суддя під час процесу над Теховом згадав про «жер-товну смерть» Ратенау, він був ближчий до істини, ніж міг собі уявити, бо міністра не просто вбили як одного з сіон-ських мудреців — це було людське жертвопринесення богу сонця стародавньої германської релігії. Вбивство спеціально запланували на літнє сонцестояння, а коли новина облеті-ла газети, молоді німці зібралися на вершинах пагорбів, щоб відсвяткувати одночасно зміну пір року і знищення людини, яка символізувала сили пітьми149. Який же стосунок мають ці незвичайні факти до нашої теми?

Вступивши в контакт зі своєрідним світоглядом, відо-мим як «фелькіше»150 або інколи як «німецька ідеологія»151, «Протоколи...» відкрили перед собою нові горизонти. За-родження цього світогляду, котрий насправді можна назва-ти псевдорелігією, простежується до часів наполеонівських воєн. Німеччина була не єдиною країною, в якій національ-на свідомість почала розвиватися внаслідок зовнішнього вторгнення, але в її випадку загарбник сам був прапоронос-цем нової доби, захисником демократії, лібералізму, раціо-

149 Mitteilungen aus dem Verein zur Abwehr des Antisemitismus, число від 29 вересня 1922 року, с. 98.150 Völkisch (фелькіш) – від das Volk (народ).151 Про світогляд «фелькіш» від 1860-х років до Гітлера див.: G. L. Mosse, The Crisis of German Ideology, New York, 1964; а про його становлення від наполеонівських воєн до 1850 року див.: Eleonore Sterling, Er ist wie Du, München, 1956.

223

Частина 9

Міф у німецькій пропаганді

1

Нацистська пропаганда використовувала «Протоколи...» та міф про всесвітню змову євреїв на всіх етапах своєї історії — від появи партії на початку 1920-х років до краху Третьо-го райху в 1945 році. Попервах їх застосовували, щоб роз-чистити партії шлях до влади, потім — щоб об´рунтувати режим терору, далі — для виправдання війни, після цього — щоб умотивувати геноцид, а вкінці — щоб відкласти капіту-ляцію перед союзниками. Історія міфу впродовж цих років та послідовність цілей, яким він слугував, справно відобра-жає піднесення і падіння самого Третього райху.

На ранньому етапі головним пропагандистом міфу та «Протоколів...» був Альфред Розенбер´ — офіційний «ідео-лог» партії. Родом він був із Прибалтики і мав не настільки чисте германське походження, як хвалився (один із його ді-дів був латвійцем). Як уродженець Таллінна Розенбер´ від народження мав російське підданство, а після революції на-віть здавав у Москві іспити на архітектора. Коли йому було близько двадцяти п’яти років, революція пробудила в ньому інтерес до політики і зробила з нього фанатичного антибіль-шовика. В 1918 році він приєднався до німецьких військ, які відступали з Росії — як і Вінбер´, якого він добре знав і який сильно вплинув на нього. В Німеччині Розенбер´ вступив до лав новоствореної нацистської партії, ставши близьким со-ратником Гітлера.

Хоч Гітлер ніколи не сприймав його вельми серйозно, а його вплив почав занепадати ще до захоплення нациста-

249

Частина 10

Поширювачі фальшивки на лаві підсудних

1

Ще в 1890-ті роки священик Леон Мерен закликав європей-ських правителів об’єднатися в лігу для боротьби проти єв-рейської змови. 1906 року цар Ніколай ІІ і граф Ламсдорф спробували, хоч і безрезультатно, створити систему альян-сів на такій самій основі. Ці першопрохідці задумували ан-тисемітський інтернаціонал як міжурядову організацію для придушення революційних, радикальних і просто лібераль-них рухів у Європі. Нацисти перейняли цю ідею, але напо-внили її новим змістом. Найактивніше адаптацією антисе-мітських ідей займався німець із прибалтійських провінцій Росії Макс Ервін фон Шойбнер-Рихтер протягом короткого періоду перебування в статусі провідного теоретика нацист-ської партії (він отримав смертельне вогнепальне поранен-ня під час «пивного путчу» в Мюнхені 1923 року, крокую-чи пліч-о-пліч із Гітлером). Розмірковуючи про те, що євреї розкидані по всьому світу, Шойбнер-Рихтер наштовхнувся на думку, що антисемітизм може стати знаряддям, за допо-могою якого німецький націонал-соціалізм знайде собі со-юзників за кордоном.

На відміну від своїх попередників — архієпископа Порт-Луї та російського міністра зовнішніх справ, Шойбнер-Рих-тер не вважав, що союзниками конче мають бути уряди. Він допускав, щоб ними стали праві революціонери. Вже на ран-ньому етапі історії партії з’явилося гасло, перелицьоване зі знаменитого останнього речення «Маніфесту Комуністич-ної партії»: «Антисеміти всіх країн, єднайтеся!» Гітлер і сам

269

Частина 11

Антисемітський інтернаціонал

1

Відразу по приході Гітлера до влади в Німеччині міф про всесвітню змову євреїв почали активно пропагувати в усіх частинах американського континенту. В Канаді його з най-більшим ентузіазмом відстоювали синьосорочечники, що здебільшого складалися з французьких канадців. Синьосо-рочечники, також відомі як Parti National Social Chrétien*, мали багато спільного із південноафриканськими сіросоро-чечниками. Мало того, між ними справді існувала сполуч-на ланка: Генрі Гамільтон Біміш, англієць, котрий засну-вав «Бритів» і починаючи з 1920 року зробив більше, ніж будь-хто інший для популяризації «Протоколів...» у Брита-нії. В 1930-ті роки Біміш налагодив контакт зі Всесвітньою службою і став своєрідним мандрівним перекупником най-шкідливішої форми антисемітизму. Мешкаючи в Родезії, де він одного разу навіть став депутатом родезійського парла-менту, Біміш виступав свідком від захисту на ´рейамстаун-ському процесі. Крім того, він відвідував Канаду, де запро-понував свої послуги Адріану Арканду — лідеру синьосо-рочечників. Арканд видав у Монреалі брошуру «Ключ до таємниці», що складалася з підроблених і перекручених тек-стів, які ілюстрували всесвітню змову євреїв. Цей же текст видали й енергійно популяризували в Південній Африці ан-глійською й африкаанс. Зі свого боку, Біміш розраховував на кар’єру міністра пропаганди в Канаді, коли там до влади

* Націонал-соціалістична християнська партія (фр.).

293

Додаток I

«Промова рабина»*

Наші діди заповідали обраним синам Ізраїлевим обов’язок збира-тися раз на століття біля могили великого магістра Калева, свя-щенного рабина Симеона бен Єгуди, чиє знання дає обранцям кожного покоління силу над усією землею і владу над усіма на-щадками Ізраїлевими.

Вісімнадцять сторіч Ізраїль вів війну з тією силою, що спочат-ку була обіцяна Аврааму, але була віднята в нього Хрестом. При-топтаний, принижений ворогами, живучи під постійною загрозою смерті, гонінь, ´валту та всілякого іншого насилля, народ Ізраїлів не скорився. Він зараз розпорошений усім світом лише тому, що призначений успадкувати цілий світ.

Вісімнадцять сторіч наші мудреці відважно боролися із Хрес-том, виказуючи завзяття, перед яким ніщо не могло встояти. По-малу підводиться наш народ із колін, а його могутність зростає щоденно. Нашим сьогоднішнім богом є той, якого Аарон підніс над нами в пустелі — Золотий Телець, всесвітній ідол нашої епохи.

Того дня, коли ми станемо єдиними володарями всього золо-та світу, реальна влада перейде до наших рук — і сповняться тоді обітниці, дані Аврааму.

Золото, найбільша сила світу... золото, тобто сила, винагоро-да, знаряддя будь-якої влади... сума всього, що людина боїться і жадає... Це єдина таємниця, найглибше пояснення духу, який пра-вить світом. У цьому майбутнє!

* Про цей передущий «Протоколам...» текст див. на с. 32–39.

301

Додаток II

Паралельні місця в «Протоколах...» та «Діалозі у пеклі...»

Розповідь про те, як фальсифікатор «Протоколів...» списав зна-чні фрагменти з памфлету Мориса Жолі «Діалог у пеклі між Монтеск’є і Макіавеллі», див. на с. 76–82. Наведені нижче урив-ки взято з першого британського видання «Протоколів...» (1920 року), яке було досить вільним перекладом із російської*. Якщо врахувати, що російський текст сам був перекладом із утрачено-го французького оригіналу «Протоколів...», прикметно те, настіль-ки близьку схожість із книжечкою Жолі демонструють наведені уривки. Проте схожість між оригінальним текстом Жолі фран-цузькою мовою та французьким виданням «Протоколів...» Ламб-лена ще більша.

У першому британському виданні текст не ділився на окремі розділи, або «протоколи». Тому номери «протоколів» у другому й третьому додатках подаються відповідно до російського видання за редакції Сєр´ея Нілуса та більшості його численних перекладів.

* В українському виданні наводимо прямий переклад із російсько-го видання «Протоколів...», опублікованого в 1911 році за редакції Сєр´ея Нілуса друкарнею Свято-Троїцької Сергієвої лаври.

302


«Діалог у пеклі...»

Перший діалогУ людині поганий інстинкт сильніший за добрий. [...] Страх і сила мають більшу владу над нею, ніж розум. [...] Усі люди прагнуть панування, і немає такої, яка б відмовилася стати гнобителем, якби могла; всі або майже всі готові пожертвувати правами інших заради власних інтересів. Що стримує серед них хижих звірів, яких звемо людь-ми? Коли суспільство почина-лося, це була груба, розгнузда-на сила; пізніше — закон, тобто знов-таки сила, але регульова-на певними формами. [...] Всю-ди сила передувала праву. Полі-тична свобода — не більше ніж відносна ідея.

«Протоколи...»

Перший «протокол»...люди з лихими інстинкта-ми численніші за добрих, тому найкращі результати в керу-ванні ними досягаються за до-помогою насилля і залякуван-ня, а не академічного розмірко-вування. Кожна людина прагне влади, кожній хотілося би стати диктатором, якби їй трапилася нагода, але при цьому рідко хто не схотів би пожертвувати бла-гом усіх заради досягнення сво-їх благ.

Що стримувало хижих зві-рів, яких називають людьми? Що керувало ними до цього часу?

На світанку суспільного ладу вони підкорилися грубій і сліпій силі, потім — закону, що був тією самою силою, але за-маскованою. Роблю висновок, що, згідно з законом природи, право в силі.

Політична свобода — це ідея, а не факт.

307

Додаток III

Деякі уривки з «Протоколів...», що не базуються на «Діалозі у пеклі...»

Нижче наводяться витяги з «Протоколів...», які дають ясне уяв-лення про внутрішній світ російських правих діячів 1890-х років. Вони показують не тільки, які переконання мали ці люди щодо єв-реїв або в чому вони намагалися переконати щодо євреїв інших, а також, місцями, соціально-політичні ідеали, яких дотримувалися самі праві. Хоч як парадоксально, але ці антисеміти, як і нацисти після них, часто приписували вигаданому єврейському уряду свої власні цінності й устремління.

Перший «протокол»

Тільки в Самодержавної особи плани можуть виробитися об-ширно ясними, в порядку, який розподіляє все в механізмі дер-жавної машини; з цього слід виснувати, що доцільне для користі країни керування повинне зосереджуватися в руках однієї відпо-відальної особи. Без абсолютного деспотизму не може існувати цивілізація, яку ведуть не маси, а їхній керівник, хоч би хто ним був. Натовп — це варвар, що виказує своє варварство при кож-ній нагоді. Тільки-но натовп захоплює до своїх рук свободу, він її невдовзі перетворює на анархію, що сама собою є найвищою мі-рою варварства.

Погляньте на заспиртованих тварин, задурманених вином, право на необмежене споживання якого надається разом зі свобо-дою. Не допускати ж нам, щоб і наші скотилися до такого... Наро-ди гоїв задурманені спиртними напоями, а їхня молодь здуріла від

315

Додаток IV

«Протоколи...» і пришестя Антихриста*

Хоч «Протоколам...» судилося стати важливою частиною одного з найбільш тоталітарних символів віри ХХ століття, вони виросли зі стародавньої апокаліптичної традиції. Наскільки вони з самого початку були пов’язані з легендою про Антихриста, стає видно із примітки, яку Сєр´ей Нілус долучив до свого видання 1905 року:

Отже, сумнівів немає! — На відступницький світ усією силою і владою «звільненого на малий час» сатани насунулася вселен-ська загроза царства тріумфального Синедріону масоно-єврейства: цар Сіонської крові — антихрист, очевидно, вже близький до пре-столу світового владарювання. По всьому лицю землі події чергу-ються з приголомшливою швидкістю: смути в народах, війни, во-єнні чутки, голод, мор, землетруси285 в різних місцях і, нарешті, сучасна всесвітня, небувала війна як повстання царств на царства, народів на народи. Неможливе ще вчора сьогодні стає вже мину-лим... Дні заради обраних, мабуть, скорочуються, і немає часу до-кладно висвітлити історію людства з погляду розкритої «таємни-ці беззаконня»286 і довести науково-документально вплив вожаків масоно-єврейства, цих воістину «синів диявола», на біди всього світу; немає можливості і передбачити з точністю ті шляхи, якими це «сатанинське зборисько» поведе до остаточної погибелі остан-нє, відступлене від Бога людство.

* Див. вище с. 43, 99–100. 285 Традиційні «знамення» останніх днів світу. 286 Цитата з 2 Солунян 2:7.

317

Бібліографічна примітка

Вичерпну бібліографію антисемітизму скласти неможливо, тому на-ведений нижче бібліографічний огляд задумано як просто вступ до цієї галузі досліджень.

Праця Леона Полякова «Histoire de l’antisémitisme», коли її буде доповнено останніми двома томами, стане найповнішою історією ан-тисемітської традиції. На сьогодні (1966 рік) вона складається з пер-шого тому «Du Christ aux juifs de Cour» (Париж, 1955; англійський переклад: Нью-Йорк, 1965 або Лондон, 1966), присвяченого європей-ському антисемітизму аж до початку емансипації, та другого тому «De Mahomet aux Marranes» (Париж, 1961), присвяченого долі єв-реїв під мусульманською владою та в Іспанії і Португалії. Тим часом основні ідеї цієї праці вміло втиснув у одну книжку Джеймс Паркес: «Antisemitism» (Лондон, 1963). Так само корисно буде звернутися до праць: Hugo Valentin, Antisemitism Historically and Critically Examined, London, 1936, і Salo W. Baron, Social and Religious History of the Jews, 3 vols., New York, 1937, and 8 vols., New York, 1952–1958.

Серед праць, присвячених конкретно джерелам антисемітизму в ранньому християнстві, можна згадати такі: James Parkes, The Conflict of the Church and the Synagogue, London, 1934; Marcel Simon, Verus Israël, Paris, 1948, та Jules Isaac, Genèse de l’antisémitisme, Paris, 1956; тоді як праці: James Parkes, The Jew in the Medieval Community, London, 1938, та Joshua Trachtenberg, The Devil and the Jews, New Haven, 1943, — присвячені періоду, коли постать єврея фактично демонізувалася.

Відродження антисемітизму протягом останніх десятиріч вивче-но у працях: James Parkes, The Emergence of the Jewish Problem, 1878–1939, Oxford, 1946; K. S. Pinson (ed.), Essays on Anti-Semitism, New York, 1946; Howard M. Sachar, The Course of Modern Jewish History, Cleveland and New York, 1958, і Hannah Arendt, The Origins of Totalitarianism (друге видання), London, 1958. Окремим країнам присвячено такі праці: R. F. Byrnes, Antisemitism in Modern France, New Brunswick,

327

Абель, Теодор [Abel, Theodore] (1896–1988), американський соціолог польського похо-дження 229—230

Ав´устин, святий [St. Augustine] (354–430), християнський богослов 19

Агад га-Ам (справжнє ім’я — Ашер Ґінцбер´) [Ahad Ha-am] — див.: Ґінцбер´, Ашер

А´аєв, Ґеор´ій [Agayeff, George], російський білоемігрант у США, учасник нацистського руху 273

Адам, Жульєта [Adam, Juliette] (1836–1936), французька письменниця 112, 118

Айхман, Карл Адольф [Eichmann, Karl Adolf] (1906–1962), німецький офі-цер, співробітник гестапо, «архітектор Голокосту» 12— 13, 204, 242, 290

Александра Фьодорів-на [Alexandra Feodorovna] (1872–1918), російська імпе-ратриця, дружина Ніколая ІІ 101

Александр ІІ [Alexander II] (1818–1881), російський ім-ператор (1855–1881) 54, 59, 61, 83

Александр ІІІ [Alexander IIІ] (1845–1894), російський ім-ператор (1881–1894) 54, 117

Ален, Вільям Шеридан [Allen, William Sheridan], американ-ський історик нацизму 230

Анастасія Ніколаєвна Петрович-Нє´ош [Anastasia Nikolayevna Petrović-Njegoš] (1868–1935), чорногорська князівна, росій-ська аристократка, дружина великого князя Ніколая Ні-колаєвича Романова 91

Андрее, Фриц [Andreae, Fritz] (1873–1950), німецький бан-кір 166

Апфельбаум, Григорій Овсі-йович [Apfelbaum, Grigory Yevseevich] — див.: Зинов’єв, Григорій Овсійович

Арендт, Ганна [Arendt, Hannah] (1906–1975), німецько-єврей-ська політологиня 221

Арканд, Адріан [Arcand, Adrien] (1899–1967), канадський

Іменний покажчик

328


журналіст фашистських по-глядів 269—270

Арлан, Марсель [Arland, Marcel] (1899–1986), французький письменник і літературозна-вець 291

Арнім-Бойценбур´, граф Адольф Гайнрих фон [Arnim-Boitzenburg, Adolf Heinrich von] (1803–1868), німець-кий державний діяч, перший прем’єр-міністр Прусії 31

Баллерині, отець Рафаеле [Ballerini, Father Raffaele] (1830–1907), італійський єзу-їт 48

Бан´, Пауль (псевдонім — Віль-гельм Майстер) [Bang, Paul] (1879–1945), німецький полі-тичний і державний діяч-ан-тисеміт 150, 158, 174

Барюель, абат О´юстен [Barruel, abbé Augustin] (1741–1820), французький письменник-єзуїт 23—25, 27—30, 60, 63

Бейліс, Менахем Мендель То-вієвич [Beiliss, Menahem Mendel] (1874–1934), при-кажчик цегельні в Києві, го-ловний фігурант «справи Бейліса» 57, 126, 183

Бек, Ґотфрид цур (справжнє ім’я — Мюлер фон Гаузен, Люд-ві´) [Beek, Gottfried zur] — див.: Мюлер фон Гаузен, Людві´

Бенедикт ХV (справжнє ім’я – Джакомо делла К’єза) [Benedict XV (Giacomo della

Chiesa)] (1854–1922), папа римський (з 1914 року) 189

Бентинк, Нора Іда Емілі Ноель [Bentinck, Norah Ida Emily Noel] (1881–1939), німець-ко-англійська аристократка, письменниця 153

Бернштейн, Герман [Bernstein, Herman] (1876–1935), амери-канський журналіст і дипло-мат 184

Бетельгайм, Бруно [Bettelheim, Bruno] (1903–1990), амери-канський психолог і психі-атр австрійського походжен-ня 246

Бетіхер, Пауль (змінене ім’я — Пауль де Ла´ард) [Bötticher, Paul] (1827–1891), німецький учений-орієнталіст 195, 199

Бєлєцький, Стєпан Пєтрович [Beletsky, Stepan] (1873–1918), російський чиновник, директор Департаменту полі-ції (1912–1915) 84

Бєло´орцев, Владимир Фьодо-рович [Belogortsev, Vladimir] (1879–1955), російський вій-ськовик-білогвардієць, по-громник 140

Біміш, Генрі Гамільтон [Beamish, Henry Hamilton] (1873–1948), британський громад-ський діяч-антисеміт 269— 270

Бінт, Генрі [Bint, Henri] (1853–1929), агент царської охранки у Франції 84, 86

Біркгед, його превелебність Леон Мільтон [Birkhead, Reverend Leon Milton] (1885–1954),

329


американський протестант-ський священик 277

Бісмарк, Отто фон [Bismark, Otto von] (1815–1898), німецький державний діяч 47, 199

Біті, Дейвід [Beatty, David] (1871–1936), британський ад-мірал часів Першої світової війни, командувач британ-ського флоту в Ютландській битві (1916) 176

Блаватська, Єлена Пєтровна (уроджена Ган) [Blavatsky, Helena Petrovna (Hahn)] (1831–1891), російська пись-менниця, теософ 111, 113

Богорі, Наталі де (Наталія Де-богорій-Мокрієвич) [Bogory, Natalie de (Natalie DeBogory Mokriyevitch)] (1887–1939), перекладачка «Протоколів…» з російської на англійську мову, дочка українського ре-волюціонера 183

Болотов, Даниїл (у миру — Дми-трій Михайлович) [Bolotov, Daniel] (1837–1907), росій-ський живописець, ієромонах Оптиної пустині 99

Бразоль, Борис Львович [Brasol, Boris Leo] (1885–1963), ро-сійський білоемігрант у США 183—184, 191

Брандейс, Луїс Дембіц [Louis Dembitz Brandeis] (1856–1941), американський суд-дя 186

Брафман, Яков Александрович [Brafmann, Jacob] (бл. 1825–1879), російський письмен-ник-антисеміт 55—59, 63

Брженовський [Břzenovskí], чеський депутат австро-угор-ського Райхста´у 37

Бронштейн, Лев Давидович (псевдонім — Троцький, Лев Давидович) [Bronstein, Lev Davidovich (Trotsky, Leon)] (1879–1940), російський ре-волюціонер 135–136, 149–150, 159, 178

Бурбони [Bourbon], французька королівська династія 27

Буржуа, Леон Віктор О´юст [Bourgeois, Léon Victor Auguste] (1851–1925), фран-цузький державний діяч 113

Бурнан, Франсуа [Bournand, François] (1853–?), французь-кий письменник-антисеміт 36—37

Бурцев, Владимир Львович [Burtsev, Vladimir] (1862–1942), російський публіцист-революціонер 84, 86, 90, 127, 129—130, 255

Бутмі де Кацман, Ґеор´ій Васи-льєвич [Butmi de Katzman, Georgii] (1856–1917), росій-ський громадський діяч, ак-тивний чорносотенець 38, 70—73, 75, 89, 95, 124, 189

Бух, Вальтер [Buch, Walter] (1883–1949), нацистський партійний діяч, юрист 220

Вайсгаупт, Йоган Адам [Weishaupt, Johann Adam] (1748–1830), німецький фі-лософ, засновник ордену ілю-мінатів 24

330


Вала, Ксав’є [Vallat, Xavier] (1891–1972), французький політик, генеральний комісар з єврейських питань режиму Віші 286

Вальдек, Бенедикт [Waldeck, Benedict] (1802–1870), прусь-кий парламентар-демократ 32

Вальян, О´юст [Vaillant, Auguste] (1861–1894), фран-цузький анархіст 86

Васильєв, Алєксєй Тихонович [Vassilyev, Alexey] (1869–1930), російський чиновник, директор Департаменту полі-ції (1916–1917) 129

Вебстер, Неста [Webster, Nesta] (1876–1960), британський історик, прибічниця теорії змови ілюмінатів 177

Вейцман, Хаїм [Weizmann, Chaim] (1874–1952), лідер сіоністського руху, перший президент Ізраїлю 133, 255

Вирубова, Анна Алексан-дрівна (уроджена Та-нєєва) [Vyrubova, Anna Alexandrovna (Taneyeva)] (1884–1964), фрейліна і по-друга імператриці Алексан-дри Фьодорівни 130

Вільгельм І Гогенцолерн [Wilhelm I Hohenzollern] (1797–1888), король Прусії (з 1861) і перший кайзер Ні-мецької імперії (з 1871) 47

Вільгельм ІІ Гогенцолерн [Wilhelm II Hohenzollern] (1859–1941), кайзер Німець-кої імперії (1888–1918) 173

Вільсон, Вудро [Wilson, Woodrow] (1856–1924), 28-й президент США (1913–1921) 184, 186, 190, 287

Вільтон, Роберт Арчибальд [Wilton, Robert Archibald] (1868–1925), британський журналіст, кореспондент га-зети «The Times» у Росії 171, 174

Вінбер´, Фьодор Вікторович [Vinberg, Fyodor Viktorovich] (1868–1927), російський бі-лоемігрант-антисеміт 89, 144—148, 151, 161, 191, 223—224

Вінрод, його превелебність Дже-ральд Бертон [Winrod, Rev. Gerald Burton] (1900–1957), протестантський священик-антисеміт 271, 274—276

Вірек, Джордж Сильвестр [Viereck, George Sylvester] (1884–1962), німецько-аме-риканський письменник і громадський діяч 272

Вісліцені, Дитер [Wisliceny, Dieter] (1911–1948), офіцер СС 204, 217

Вітте, Сєр´ей Юльєвич [Witte, Sergey Yulyevich] (1849–1915), російський державний діяч, голова Ради міністрів (1905–1906) 114—119, 124

Віхтль, Фридрих [Wichtl, Friedrich] (1872–1921), ні-мецький письменник-антисе-міт 150, 174, 270

Вольтер (справжнє ім’я — Фран-суа-Марі Аруе) [Voltaire (Arouet, François-Marie)]

331


(1694–1778), французький філософ-просвітник 24, 147

Вран´ель, барон Пьотр Нікола-євич [Wrangel, Baron Pyotr Nikolayevich] (1878–1928), російський воєначальник, лі-дер білого руху 132

Габсбур´и [Habsburgs], австрій-ська монарша династія 149, 200—201

Гайдрих, Райнгард [Heydrich, Reinhard] (1904–1942), на-цистський високопосадовець 232

Гауз, Едвард Мендель [House, Edward Mandell] (1858–1938), американський дипло-мат і державний діяч, пол-ковник 186

Герцль, Теодор [Herzl, Theodor] (1860–1904), австро-угор-ський журналіст, засновник сучасного політичного сіоніз-му 73—74, 266

Гес, Рудольф [Höss, Rudolf] (1900–1947), нацистський чиновник, перший комендант Аушвіца (1940–1943) 246

Гімлер, Гайнрих Луїтпольд [Himmler, Heinrich Luitpold] (1900–1945), чільний вій-ськовий і політичний діяч на-цистської Німеччини, райхс-фюрер СС 204—205, 213, 215, 217, 219, 232, 238, 240, 242, 247

«Гірський Старець» (справжнє ім’я — Рашид ад-Дин Синан) [the Old Man of the Mountain (Rashid ad-Din Sinan)] (бл.

1132/1135–1192), лідер сек-ти асасинів (гашашинів), яка боролася з хрестоносцями 26, 29

Гітлер, Адольф [Hitler, Adolf] (1889–1945), лідер нацист-ського руху, диктатор Німеч-чини 5, 11, 13, 44, 48, 61, 83, 125, 150, 157—158, 160, 184— 185, 193, 197, 201— 202, 204— 221, 223—224, 226, 228, 230, 232—234, 236, 238, 242, 244, 246—250, 253, 255, 269—270, 274—276, 279, 282, 287—288, 319

Гогенцолерни [Hohenzollerns], пруська монарша династія 149, 153, 164, 200—201

Го´ен, Френк Смітвік [Hogan, Frank Smithwick] (1902–1974), американський юрист 273

Горті, Міклош [Horthy, Miklós] (1868–1957), лідер угорських фашистів, регент Угорського Королівства (1920–1944) 289

Гувер, Герберт Кларк [Hoover, Herbert Clark] (1874–1964), 31-й президент США (1929–1933) 186

Ґамбета, Леон [Gambetta, Léon] (1838–1882), французький державний діяч 266

Ґебельс, Пауль Йозеф [Gоеbbels, Paul Joseph] (1897–1945), мі-ністр пропаганди нацистської Німеччини 13, 167, 227, 233–239, 241, 244, 273, 275

Ґедше, Герман Оттомар Фри-дрих (псевдонім — сер Джон

332


Реткліф) [Goedsche, Hermann Ottomar Friedrich (Sir John Retcliffe)] (1815–1878), ні-мецький письменник-анти-семіт 13, 32, 36–39, 41, 56, 61, 63

Ґемліх, Адольф [Gemlich, Adolf], кореспондент Адольфа Гітле-ра 206, 215

Ґеор´ V [George V] (1865–1936), король Сполученого Королів-ства (з 1910 року) 150

Ґерин´, Герман Вільгельм [Göring, Hermann Wilhelm] (1893–1946), державний діяч нацистської Німеччини 253

Ґінс, Ґеор´ій Константинович [Guins, George Constantine] (1887–1971), російський уче-ний-юрист, білоемігрант 133

Ґінцбер´, Ашер (псевдонім — Агад га-Ам) [Ginzberg, Ascher (Ahad Ha-am)] (1856–1927), єврейський письменник, за-сновник культурного сіоніз-му 74—75

Ґлінка, Юліана (Жюстина) Дмитріївна [Glinka, Yuliana (Justine) Dmitrievna] (1844–1918), російська аристократ-ка, окультистка 111–113, 117–118, 120

Ґлобачов, Константин Івано-вич [Globachov, Konstantin Ivanovich] (1870–1941), ро-сійський поліцейський чи-новник, генерал 129

Ґлобочник, Одило Лотаріо [Globocnik, Odilo Lotario] (1904–1945), австрійський

нацист, чиновник Третього райху 247—248

Ґоє, Урбен (уроджений Ур-бен Де´уле; псевдонім — Іса-ак Блюмхен) [Gohier, Urbain (Degoulet, Urbain; Blümchen, Isaac)] (1862–1951), фран-цузький юрист і письменник-антисеміт 75, 189

Ґорький, Максим (справ-жнє ім’я — Алєксєй Мак-симович Пєшков) [Gorky, Maxim (Peshkov, Aleksey Maximovich)] (1868–1936), російський та радянський письменник, публіцист 147

Ґрегем, сер Томас [Graham, Sir Thomas], ´рейамстаунський суддя 253

Ґрейвз, Філіп [Graves, Philip] (1876–1953), ірландський журналіст, кореспондент га-зети «The Times» у Констан-тинополі 76, 207

Ґривель, отець [Grivel, Father], французький католицький священик 29

Ґужно де Мусо, Роже [Gougenot des Mousseaux, Roger] (1805–1876), французький письмен-ник-антисеміт, ультрамон-танець 41–45, 52, 56, 58, 63, 209, 224

Ґуче [Gutsche], ´рейамстаун-ський суддя 253

Ґюнтер, Вілі [Günther, Willy], учасник замаху на Вальтера Ратенау 165,167

Ґюнтер, Ганс Фридрих Карл [Günther, Hans Friedrich Karl]

333


(1891–1968), німецький вчений, ідеолог расизму 205

Давид [David] (бл. 1040 — бл. 970 р. до н. е.), староєврей-ський цар 183, 207

д’Аламбер, Жан [d’Alembert, Jean] (1717–1783), французь-кий учений-просвітник 24

Дарк’є, Луї [Darquier, Louis] — див.: Пелепуа, Луї Дарк’є де

Девіт, Майкл [Davitt, Michael] (1846–1906), ірландський громадський діяч і журна-ліст 121

Денікін, Антон Іванович [Denikin, Anton Ivanovich] (1872–1947), російський вій-ськовик, лідер білого руху 77, 132, 138

Деревенський Іван [Derevensky, Ivan], російський журналіст 138, 141

Дидро, Дені [Diderot, Denis] (1713–1784), французький філософ-просвітник 24

Дизраелі, Бенджамін [Disraeli, Benjamin] (1804–1881), бри-танський державний діяч, прем’єр-міністр (1868, 1874–1880) 30

Дрейфус, Альфред [Dreyfus, Alfred] (1859–1935), фран-цузький військовий офіцер єврейського походження, го-ловний фігурант «справи Дрейфуса» 115

Дрентельн, Александр Рома-нович [Drenteln, Alexander Romanovich] (1820–1888), ро-сійський військовий діяч 85

Дрюмон, Едуард Адольф [Drumont, Édouard Adolphe] (1844–1917), французький журналіст і громадський діяч антисемітського спрямування 52, 63, 98, 189

Дубровін, Александр Івано-вич [Dubrovin, Aleksandr Ivanovich] (1855–1921), ро-сійський правий громадський діяч, засновник Союзу росій-ського народу 123

Ду´лас, лорд Альфред Брюс [Douglas, Lord Alfred Bruce] (1870–1945), британський аристократ, письменник 176—177, 192, 265

Дюрин´, Євгеній Карл [Dühring, Eugen Karl] (1833–1921), ні-мецький філософ і економіст 195, 199

Екарт, Дитрих [Eckart, Dietrich] (1868–1923), німецький полі-тик, один із засновників на-цизму 209–211, 215, 250

Екерт, Еміль Едвард [Eckert, Emil Eduard] (?–1866), ні-мецький юрист, автор анти-масонської літератури 31

Елербек, Еле´аард (справжнє ім’я — Ґустав Ляйшнер) [Ellerbek, Ellegaard (Leisner, Gustav)] — див.: Ляйшнер, Ґустав

Ен´ельс, Фридрих [Engels, Friedrich] (1820–1895), ні-мецький підприємець і філо-соф-матеріаліст, один із за-сновників комуністичного вчення 224

334


Ендре, Ласло [Endre, László] (1895–1946), угорський пра-вий політик-антисеміт, один із організаторів Голокосту в Угорщині 289–290

Ефрон, Аким Абрамович [Efron, Akim] (1854–1909), росій-ський таємний агент 95—96

Єлизавета Фьодорівна [Elizaveta Feodorovna] (1864–1918), член російської імператор-ської родини, дружина ве-ликого князя Сєр´ея Алек-сандровича, сина імператора Александра ІІ 91, 93

Жевахов, Ніколай Давидо-вич [Zhevakhov, Nikolai Davidovich] (1875–1946), російський аристократ, біло-емігрант 107, 128, 191

Жолі, Морис [Joly, Maurice] (1829–1878), французький юрист і політичний памфле-тист 78–81, 115, 119, 177, 192, 265–266, 301

Жуен, монсеньйор Ернест [Jouin, Monsignor Ernest] (1844–1932), французький свяще-ник 48, 143, 146, 189

Забарські, Меєр і Борис [Zabarsky, Meyer and Boris], євреї, мешканці м. Фасто-ва 140

Закері, Вільям [Zachery, William], американський ан-тисеміт 277

Зальм-Горстмар, Отто цу [Salm-Horstmar, Prince Otto zu]

(1867–1941), німецький крайній правий політик 149, 152

Зинов’єв, Григорій Овсійович (справжнє ім’я — Радомисль-ський, Овсій-Гершен Аро-нович) [Grigory Yevseevich Zinoviev (Radomyslsky, Ovsei-Gershon Aronovich)] (1883–1936), радянський партійний діяч 135—136

Золотоустий, святий Йоан [Chrysostom, Saint John] (бл. 349–407), ранньохристиян-ський богослов 19

Зомбарт, Вернер [Sombart, Werner] (1863–1941), німець-кий соціолог і економіст 169

Ібсен, Генрик [Ibsen, Henrik] (1828–1906), норвезький дра-матург 101

Ізвольський, Александр Пє-трович [Izvolsky (Isvolsky), Alexander Petrovich] (1856–1919), російський державний діяч, дипломат, міністр зо-внішніх справ Російської ім-перії (1906–1910) 127

Ізмайлов, Михаїл Михайлович [Ismailov] (?–1931), росій-ський білогвардієць, вида-вець антисемітської літерату-ри 132—133

Ілюшкін [Ilyushkin], білогвардій-ський офіцер 141

Інч, Гаррі Віктор [Inch, Harry Victor], південноафрикан-ський нацист 252, 254

Ісус [Jesus] (бл. 5 р. до н. е. — бл. 30 р. н. е.), засновник

335


християнства 19, 43, 51, 94, 117, 133, 188, 210, 216, 272, 280, 316

Йоахим Альберт, принц прусь-кий [Joachim Albert, Prince of Prussia] (1876–1939), член пруської монаршої родини 153

Камєнєв, Лев Борисович (справ-жнє прізвище — Розенфельд) [Kamenev, Lev Borisovich (Rozenfeld)] (1883–1936), ро-сійський революціонер-біль-шовик, чільний радянський державний діяч 135

Кап, Вольф´ан´ [Kapp, Wolfgang] (1858–1922), пруський дер-жавний службовець і журна-ліст, лідер путчу Капа–Лют-віца 165

Караджа, княгиня Марія [Karadja, Princess Mary] (1868–1943), румунська арис-тократка 258

Карен, його превелебність Ед-вард Лодж [Curran, Rev. Edward Lodge] (1898–?), аме-риканський католицький свя-щеник 273

Кашкіна, Марія Дмитріїв-на (уроджена графиня Бу-турліна) [Kashkina, Maria Dmitrievna] (?–1941), росій-ська аристократка, що мешка-ла поблизу Оптиної пустині 99, 103, 107

Келеповський, Аркадій Іполи-тович [Kelepovsky, Arkady

Ippolitovich] (1870–1925), ро-сійський чиновник 110

Керенський, Александр Фьодо-рович [Kerensky, Alexander Fyodorovich] (1881–1970), російський політик, голо-ва Тимчасового уряду (1917) 224

Керзон, Джордж Натанієль [Curzon, George Nathaniel] (1859–1925), британський політик, міністр зовнішніх справ (1919–1924) 171

Керн, Ервін [Kern, Erwin] (1898–1922), німецький вій-ськово-морський офіцер, учасник замаху на Вальтера Ратенау 166—167

Кібридлі-Заде [Kibridli-Zade] — див.: Мілін´ен, Фредерик

Кіксман [Kiksman], єврей-меш-канець м. Фастова 140

Кілмарнок, Віктор Алексан-дер Серельд Гей, 4-й барон [Kilmarnock, Victor Alexander Sereld Hay, 4th Baron] (1876–1928), британський дипло-мат 171

Клас, Гайнрих [Class, Heinrich] (1868–1953), німецький пра-вий політик 203

Клемансо, Жорж [Clemenceau, Georges] (1841–1929), фран-цузький державний діяч 287

Ко´лін, отець Чарльз Едвард [Coughlin, Father Charles Edward] (1891–1979), амери-канський католицький свя-щеник-радіопроповідник 271–274, 276, 279, 281

336


Козельський, Мітя (Коляба; справжнє ім’я — Попов, Дми-трій) [Kozelsky, Mitya] — див.: Попов, Дмитрій

Колишко, Йосиф Йосифович [Kolyshko, Iosif Iosifovich] (1861–1938), російський журналіст 127—128

Колчак, Александр Васильє-вич [Kolchak, Aleksandr Vasiliyevich] (1874–1920), ро-сійський адмірал, лідер біло-го руху 133

Коляба, Мітя (справжнє ім’я — Попов, Дмитрій) [Kolyaba, Mitya] — див.: Попов, Дми-трій

Кондорсе, Марі Жан Анту-ан Ніколя де Карита мар-кіз де [Condorcet, Marie Jean Antoine Nicolas de Caritat marquis de] (1743–1794), французький філософ-про-світник 24

Коник, Рувин [Konik, Ruvin], єврей, мешканець м. Фасто-ва 140

Кох, Роберт [Koch, Robert] (1843–1910), німецький мі-кробіолог 213

Краснов, Пьотр Ніколаєвич [Krasnov, Pyotr Nikolayevich] (1869–1947), російський ге-нерал-білоемігрант 263

Кровтер, Сем’юел [Crowther, Samuel] (1880–1947), амери-канський журналіст 185

Крушеван, Павєл (Паво-лакій) Александрович [Krushevan, Pavolachi (Pavel) Aleksandrovich] (1860–1909),

російський журналіст, актив-ний чорносотенець 37, 69–71, 75, 113, 121–122, 124

Ксенофонт [Xenophon] (?–1914), архімандрит Оптиної пустині (з 1902 року) 97, 104

Лабушер, Генрі [Labouchère, Henry] (1831–1912), англій-ський політик і видавець 159

Лаваль, П’єр [Laval, Pierre] (1883–1945), французький політик, прем’єр-міністр ІІІ республіки і режиму Віші 286

Ла´ард, Пауль Антон де [Lagarde, Paul Anton de] — див.: Бетіхер, Пауль

Ламблен, Роже [Lambelin, Roger] (1857–1929), французький письменник і журналіст, ра-дикальний рояліст 74, 190, 301

Ламсдорф, Владимир Нікола-євич [Lamsdorf, Vladimir Nikolayevich] (1844–1907), російський державний діяч, міністр зовнішніх справ (1900–1906) 126—127

Ландман, Ісак [Landman, Isaac] (1880–1946), американський рабин, противник сіонізму 186

Лансин´, Роберт [Lansing, Robert] (1864–1928), амери-канський державний діяч, держсекретар (1915–1920) 184

Ланськой, Іларіон Сєр´еєвич [Lanskoy, Illarion Sergeyevich]

337


(1894–1984), російський бі-лоемігрант 263

Ласаль, Фердинанд [Lassalle, Ferdinand] (1825–1864), ні-мецько-єврейський правник і соціалістичний активіст 39

Лев Х (уроджений Джованні де Медичі) [Leo X (Giovanni de’ Medici)] (1475–1521), папа римський (з 1513 року) 41

Лев ХІІІ (уроджений Вінчен-цо Джоакіно Рафаель Луїджі Печчі) [Leo XIII (Vincenzo Gioacchino Raffaele Luigi Pecci)] (1810–1903), папа римський (з 1878 року) 47

Леві, Абрагам [Levy, Abraham], південноафриканський ра-бин 252

Леєрс, Йоган фон [Leers, Johann von] (1902–1965), німецький учений, антисеміт 39, 239—240

Лей, Роберт [Ley, Robert] (1890–1945), німецький нацист-ський політик 237

Ленін, Владимир Ілліч (справ-жнє ім’я — Владимир Іл-ліч Ульянов) [Lenin, Vladimir Ilyich (Ulyanov, Vladimir Ilyich)] (1870–1924), росій-ський революціонер, лідер більшовиків 149, 166, 181–182, 209–210, 224

Ліз, Арнольд Спенсер [Leese, Arnold Spencer] (1878–1956), британський політик-фашист 283

Ліст, Ґвідо фон [List, Guido von] (1848–1919), австрійський письменник-окультист 131

Ллойд Джордж, Дейвід [Lloyd George, David] (1863–1945), британський ліберальний політик і державний діяч, прем’єр-міністр (1916–1922) 190, 287

Ломбард, отець Б. С. [Lombard, B. S.], британський військо-вий капелан 171

Лопухін, Алєксєй Алексан-дрович [Lopukhin, Alexey] (1864–1928), російський дер-жавний чиновник, директор Департаменту поліції (1902–1905) 84, 129

Лубе, Еміль Франсуа [Loubet, Émile François] (1838–1929), французький політик, пре-зидент Франції (1899–1906) 86, 114

Людендорф, Ерих [Ludendorff, Erich] (1865–1937), німець-кий воєначальник 148, 153–154, 164–165, 168

Людовик ХVІ [Louis XVI] (1754–1793), король Фран-ції (1774–1792) часів Рево-люції 24

Лютвіц, Вальтер фон [Lüttwitz, Walther von] (1859–1942), ні-мецький військовик, один із лідерів путчу Капа–Лютві-ца 165

Лютер, Мартин [Luther, Martin] (1483–1546), німецький цер-ковний діяч-реформатор 211, 276

Лютостанський, Іполит Йосифо-вич [Lutostansky, Hippolytus Iosifovich] (1835–1915), скан-дально відомий католиць-

338


кий священик польського по-ходження, автор антисеміт-ських творів 57—59, 63

Ляйшнер, Ґустав (псевдонім — Еле´аард Елербек) [Leisner, Gustav (Ellerbek, Ellegaard)] (1877–1947), німецький пись-менник-окультист 164

Мадзині, Джузеппе [Mazzini, Giuseppe] (1805–1872), іта-лійський філософ і громад-ський діяч 32

Маєр, Вальтер [Meyer, Walter], швейцарський суддя, який головував на засіданнях Бернського процесу 266

Майстер, Вільгельм (справжнє ім’я — Пауль Бан´) [Meister, Wilhelm] — див.: Пауль Бан´

Макіавеллі, Нікколо [Machiavelli, Niccolò] (1469–1527), італійський філософ і політичний теоретик 78, 80, 301

Манделін, Джордж Вільям [Mundelein, George William] (1872–1939), американський кардинал римо-католицької церкви 273

Мані [Mani] (бл. 216–276), іран-ський пророк, засновник ма-ніхейства 26

Мар, Вільгельм [Marr, Wilhelm] (1819–1904), німецький пу-бліцист, автор терміна «анти-семітизм» 195

Марія Александрівна Рома-нова [Maria Alexandrovna Romanova] (1824–1880), ні-мецька аристократка, росій-

ська імператриця, дружина Александра ІІ і мати Алек-сандра ІІІ 111

Марія Фьодорівна Романова [Maria Feodorovna Romanova] (1847–1928), данська аристо-кратка, російська імператри-ця, дружина Александра ІІІ і мати Ніколая ІІ 91

Маркман [Markman], єврей, мешканець м. Фастова 140

Марков Другий — див.: Марков, Ніколай Єв´енійович

Марков, Ніколай Єв´енійович (Марков Другий) [Markov, Nikolai Yevgenyevich (Markov II)] (1866–1945), російський правий політик і публіцист 107–108, 126, 128–129, 263–265

Маркс, Карл Гайнрих [Marx, Karl Heinrich] (1818–1883), німецький філософ і еконо-міст, засновник марксизму 60, 197, 224

Марсден, Віктор Еміль [Marsden, Victor Emile] (1866–1920), британський журналіст і перекладач, ко-респондент газети «The Times» у Росії 174

Мартинов, Александр Павлович [Martynov, Alexandre] (1875–1951?), російський жандарм-ський офіцер 129

Маршал, Луїс [Marshall, Louis] (1856–1929), американський юрист єврейського походжен-ня, президент Американсько-го єврейського комітету 184

339


Меншиков, Михаїл Осипо-вич [Menshikov, Mikhail Osipovich] (1859–1918), ро-сійський журналіст 113

Мень, отець Александр Вла-димирович [Men, Alexander Vladimirovich] (1935–1990), російський священик і бого-слов 15

Мережковський, Дмитрій Сєр´е-євич [Merezhkovsky, Dmitry Sergeyevich] (1865–1941), ро-сійський письменник і релі-гійний філософ 101

Мерен, Леон (Лео) [Meurin, Leуn (Leo)] (1825–1895), французький церковний са-новник, автор антимасон-ських творів 49, 52, 63, 249, 280

Месмер, Франц [Mesmer, Franz] (1734–1815), німецький ме-дик, автор учення про «тва-ринний магнетизм» 90

Мілер, Джеймс Мартин [Miller, James Martin] (1859–1939), американський письменник 185

Мілін´ен, Фредерик (псевдоніми — Осман-Бей, Кібридлі-Заде) [Millingen, Frederick (Osman-Bey, Kibridli-Zade)] (1839? — бл.1889), міжнародний аван-тюрист 13, 59–61, 63, 158

Міліца Ніколаєвна Петро-вич-Нє´ош [Milica (Militsa, Militza) Nikolayevna Petrović-Njegoš] (1866–1951), чорно-горська князівна, російська аристократка, дружина вели-

кого князя Пєтра Ніколаєви-ча Романова 90

Мілюков, Павєл Ніколаєвич [Milyukov, Pavel Nikolayevich] (1859–1943), російський по-літик, лідер конституційних демократів 161

Мозлі, Освальд [Mosley, Oswald] (1896–1980), британський політик-фашист 283

Мойсей [Moses], староєврей-ський пророк 46, 209—210

Мольтке, Йоган фон Страус фон [Moltke, Johannes von Strauss von], південноафриканський нацист 252, 254

Монтеск’є, Шарль-Луї де [Montesquieu, Charles-Louis de] (1689–1755), французь-кий філософ-просвітник 78—81, 301

Мосціцький, І´наці [Mościcki, Ignacy] (1867–1946), поль-ський науковець і держав-ний діяч, президент Польщі (1926–1939) 281

Муссоліні, Беніто [Mussolini, Benito] (1883–1945), італій-ський державний діяч, лідер італійських фашистів 288—289

Мюлер, др. Ав´уст [Müller, August], німецький журналіст у США 183

Мюлер-Клаудіус, Міхаель [Müller-Claudius, Michael] (1888–?), німецький психо-лог 243–244

Мюлер (Мюлер фон Гаузен), Людві´ (псевдонім — Ґот-фрид цур Бек) [Müller

340


(Müller von Hausen), Ludwig] (1851–1929), німецький ан-тисеміт 73–74, 89, 146, 152, 155, 157–159, 163, 168, 190, 209, 270

Набоков, Владимир Дмитро-вич [Vladimir Dmitrievich Nabokov] (1869–1922), росій-ський політик, конституцій-ний демократ 161

Намьоткін, Алєксєй Павлович [Nametkin, Alexey Pavlovich], слідчий єкатеринбурзького окружного суду 130

Наполеон І Бонапарт [Napoléon Bonaparte] (1869–1821), французький державний і військовий діяч, імператор Франції (1804–1814, 1815) 25, 27—28

Наполеон ІІІ Бонапарт [Napoléon III Bonaparte] (1808–1873), французький імператор (1852–1870) 76, 78—81, 119

Насер, Гамаль Абдель [Nasser, Gamal Abdel] (1918–1970), єгипетський державний діяч, президент Єгипту (з 1956 року) 239

Нечволодов, Александр Дмитрі-євич [Nechvolodov, Alexandr Dmitrievich] (1864–1938), ро-сійський громадський і вій-ськовий діяч, білоемігрант-антисеміт 191

Ніколаєвський, Борис Іванович [Nicolaevsky, Boris Ivanovich] (1887–1966), російський по-літичний діяч-меншовик та

історик 107, 111, 118–119, 128, 255

Ніколай ІІ Романов [Nicholas II] (1868–1918), російський ім-ператор (1894–1917) 54, 71, 117, 129–130, 191, 249

Нілус, Сєр´ей Александрович [Nilus, Sergey Alexandrovich] (1862–1930), російський ре-лігійний філософ-містик ан-тисемітської орієнтації 13, 70–75, 77, 82, 90, 92–101, 103–112, 119–120, 128, 130–131, 145, 216, 263, 301, 315

Нілус, Сєр´ей Сєр´еєвич [Nilus, Sergey Sergeyevich] (1883–1941), син Сєр´ея Алексан-дровича Нілуса, антисеміт 108

Ніцше, Фридрих [Nietzsche, Friedrich] (1844–1900), ні-мецький філософ 98

Носдел, Джордж ван [Nosdall, George van], американський політик-нацист 279

Озерова, Єлена Алексан-дрівна [Ozerova, Yelena Aleksandovna] (1854–1938), фрейліна російської імпера-триці, дружина Сєр´ея Алек-сандровича Нілуса 93–95, 97, 99, 105, 108

Олів’єр, Давид Германус [Olivier, David Hermannus] (1884–1952), південноафриканський нацист 252, 254

Оржеєвський (або Оржев-ський), Пьотр Васильє-вич [Orzheyevsky, Pyotr Vasilyevich] (1839–1897), ро-

341


сійський військовий і цивіль-ний чиновник 112, 117

Осман-Бей [Osman-Bey] — див.: Мілін´ен, Фредерик

Павло, святий [Saint Paul] (бл. 5 — бл. 67), ранньохристиян-ський діяч, засновник хрис-тиянської церкви 19, 103, 211

Пальмерстон, Генрі Джон Темпл [Palmerston, Henry John Temple] (1784–1865), бри-танський державний діяч, прем’єр-міністр (1855–1858, 1859–1865) 31

Папен, Франц фон [Papen, Franz von] (1879–1969), німецький аристократ-монархіст, дер-жавний діяч і дипломат 253

Пастер, Луї [Pasteur, Louis] (1822–1895), французький мікробіолог 213

Пелепуа, Луї Дарк’є де [Pellepoix, Louis Darquier de] (1897–1980), французький антисемітський політик, чи-новник режиму Віші 283—286, 289

Пелі, Вільям Дадлі [Pelley, William Dudley] (1890–1965), американський політик-екс-треміст 271, 277, 279

Пента-Тул, Зи´фрид [Pentha-Tull, Siegfried] — див.: Шліп-ман, Ганс Карл Ґотфрид

Перон, Хуан Домін´о [Perón, Juan Domingo] (1895–1974), аргентинський військовий і державний діяч, прези-дент Аргентини (1946–1955, 1973–1974) 280

Петрович-Нє´ош, Ніко-ла [Petrović-Njegoš, Nikola] (1841–1921), князь (1861–1910) і король (1910–1918) Чорногорії 91

Пій ІХ (справжнє ім’я — Джо-ванні Марія Мастаї-Феррет-ті) [Pius IX (Giovanni Maria Mastai-Ferretti)] (1792–1878), папа римський (з 1846 року) 45

Пій Х (справжнє ім’я — Джу-зеппе Мелькіорре Сарто) [Pius X (Giuseppe Melchiorre Sarto)] (1835–1914), папа римський (з 1903 року) 101

Пій ХІ (справжнє ім’я – Акіл-ле Ратті) [Pius XI (Achille Ratti)] (1857–1939), папа римський (з 1922 року) 189

Піко делла Мірандола, Джован-ні [Mirandola, Giovanni Pico della] (1463–1494), італій-ський філософ-гуманіст 41

Піт-Молодший, Вільям [Pitt the Younger, William] (1759–1806), британський держав-ний діяч, прем’єр-міністр (1783–1801, 1804–1806) 59

Плеве, Вячеслав Константи-нович [Plehve, Vyacheslav Konstantinovich von] (1846–1904), російський держав-ний діяч, міністр внутрішніх справ (1902–1904) 87

Плеханов, Ґеор´ій Валенти-нович [Plekhanov, Georgii Valentinovich] (1856–1918), російський теоретик і пропа-гандист марксизму, діяч між-

342


народного соціалістичного руху 87

Побєдоносцев, Константин Пє-трович [Pobyedonostsyev, Konstantin Petrovich] (1827–1907), російський державний діяч-реакціонер 123

Поляков, Леон (Лев Владими-рович) [Poliakov, Léon (Lev Vladimirovich)] (1910–1997), французький історик антисе-мітизму 25, 221

Польська, М. [Polskaya, M.] (?–1919), єврейка, жителька м. Фастова 140

Попов, Дмитрій (відомий також як Мітя Коляба, Мітя Ко-зельський) [Popov, Dmitrii], недорікуватий юродивий мі-щанин м. Козельська, який користувався довірою імпера-торської родини як «людина Божа» і ясновидець 104—106

Потере, Ґеор´ де [Pottere, Georg de] (1875–1951), німецький дипломат, нацистський про-пагандист антисемітизму 258, 265

Преціозі, Джованні [Preziosi, Giovanni] (1881–1945), іта-лійський антисемітський дер-жавний діяч-фашист 286—289

Пронін, Ґеор´ій Алєксєєвич [Pronin, Georgii Alexeyevich] (?–1915), російський під-приємець сумнівної репута-ції, активний чорносотенець, один з ініціаторів кишинів-ського погрому 122

Пуришкевич, Владимир Ми-трофанович [Purishkevich, Vladimir Mitrofanovich] (1870–1920), російський уль-траправий політичний діяч, один із лідерів і засновників чорносотенного руху 123—124, 132

Пфаненштиль, Вільгельм Гер-ман [Pfannenstiel, Wilhelm Hermann] (1890–1982), ні-мецький медик, службовець СС 248

Пьотр Великий Романов [Peter the Great Romanov] (1672–1725), московський цар (з 1682 року) і перший ро-сійський імператор (з 1721 року) 115

Пясецький, Болеслав Бо´дан [Piasecki, Bolesław Bogdan] (1915–1979), польський полі-тик і письменник 281

Радек, Карл Бернгардо-вич (справжнє ім’я — Ка-роль Собельзон) [Radek, Karl Bernhardovich (Karol Sobelsohn)] (1885–1939), ра-дянський політик, активний учасник міжнародного кому-ністичного руху 166

Распутін, Ґри´орій Єфимович [Rasputin, Grigori Yefimovich] (1869–1916), російський міс-тик, вхожий в імператорську родину 90—91

Ратенау, Вальтер [Rathenau, Walther] (1867–1922), ні-мецький промисловець і дер-жавний діяч єврейського по-

343


ходження 157, 162–168, 193, 203–204, 225, 234, 241, 287

Ратенау, Еміль Мориц [Rathenau, Emil Moritz] (1838–1915), німецький під-приємець 163

Раушнін´, Герман [Rauschning, Hermann] (1887–1982), ні-мецький політик-консерва-тор і реакціонер, діяч нацист-ського руху 208, 221, 250

Рачковський, Пьотр Іванович [Rachkovsky, Pyotr Ivanovich] (1851–1910), російський по-ліцейський адміністратор, ке-рівник закордонної агентури Департаменту поліції (1885–1902), віце-директор Депар-таменту (1905–1906) 84–90, 92, 94–96, 103, 109, 112, 115, 118–120

Ревентлов, Ернст цу [Reventlow, Ernst zu] (1869–1943), ні-мецький аристократ і політик нацистської орієнтації 154, 160, 165

Ремарк, Ерих Марія (справжнє ім’я — Ерих Пауль Ремарк) [Remarque, Erich Maria (Erich Paul Remark)] (1898–1970), німецький письменник-паци-фіст 228

Ременик, Мошко [Remenik, Moshko] (?–1919), єврей, мешканець м. Фастова 140

Ренан, Ернест [Renan, Ernest] (1823–1892), французький філософ, історик і політо-лог 59

Реткліф, сер Джон (справжнє ім’я — Герман Оттомар Фри-

дрих Ґедше) [Retcliffe, Sir John] — див.: Ґедше, Герман Оттомар Фридрих

Ридкліф, сер Джон (правиль-не написання — Реткліф, сер Джон) [Readclif, Sir John] — див.: Ґедше, Герман Оттомар Фридрих

Робісон, Джон [Robison, John] (1739–1805), шотландський фізик і математик, автор ан-тимасонських текстів 24—25

Родзаєвський, Константин Вла-димирович [Rodzaevsky, Konstantin Vladimirovich] (1907–1946), російський бі-лоемігрант, засновник росій-ського фашизму 191, 261

Родіонов, Іван Алексан-дрович [Rodionov, Ivan Aleksandrovich] (1866–1940), російський військовий діяч-білогвардієць і письменник 132—133, 187

Розенбер´, Альфред [Rosenberg, Alfred] (1893–1946), німець-кий політик, один із голо-вних ідеологів нацизму 44, 108, 157, 161, 164–165, 205, 223–227, 235, 239, 250–251, 288

Розенфельд, Лев Борисо-вич (псевдонім — Камєнєв) [Rozenfeld, Lev Borisovich (Kamenev)] — див.: Камєнєв, Лев Борисович

Ройхлін, Йоган [Reuchlin, Johann] (1455–1522), німець-кий гуманіст 41

Рол, Ульрих фон [Roll, Ulrich von], один із лідерів швей-

344


царського нацистського руху 256–262, 264

Ролен, Анрі [Rollin, Henri] (1885–1955), французький офіцер, дослідник антисемі-тизму 118

Романови [Romanovs], російська монарша династія 149, 172

Рондина, отець Франческо Са-веріо [Rondina, Father Francesco Saverio] (1827–1897), італійський священик-єзуїт, популяризатор міфу про всесвітню єврейську змо-ву 48

Ротшильд, барон Натан Маєр [Rothschild, Baron Nathan Mayer] (1840–1915), британ-ський банкір і політик 47

Ротшильди [Rothschilds], між-народна династія фінансис-тів 22

Рузвельт, Франклін Делано [Roosevelt, Franklin Delano] (1882–1945), 32-й президент США 184, 234, 271

Румелі, Едвард Алоїз [Rumely, Edward Aloysius] (1882–1964), американський журна-ліст, активіст німецької про-паганди в США 183—184

Русо, Жан-Жак [Rousseau, Jean-Jacques] (1712–1778), фран-цузький філософ-просвіт-ник 147

Рюф, Ганс [Ruef, Hans], швей-царський юрист, адвокат за-хисту на Бернському проце-сі 260

Саломон, Ернст фон [Salomon, Ernst von] (1902–1972), учас-ник замаху на Вальтера Рате-нау 166

Саровський, святий Сера-фим (мирське ім’я — Про-хор Ісидорович Мошнін) [St. Seraphim of Sarov (Prokhor Isidorovich Moshnin)] (1754 або 1759 — 1833), російський чернець-містик 101, 108

Сватіков, Сєр´ей Ґри´ор’євич [Svatikov, Sergei Grigoryevich] (1880–1942), російський істо-рик в еміграції 84, 90, 255

Се´юр, Луї-Ґастон де [Ségur, Louis-Gaston de] (1820–1881), французький като-лицький священик антима-сонських поглядів 45

Селіверстов, Ніколай Дмитрі-євич [Seliverstov, Nikolai Dmitrievich] (1830–1890), ро-сійський жандармський гене-рал 87

Селін, Луї-Фердинанд (справ-жнє прізвище — Детуш) [Céline, Louis-Ferdinand (Destouches)] (1894–1961), французький письменник 291—292

Сен-Мартен, Луї Клод де [Saint-Martin, Louis Claude de] (1743–1803), французький філософ-містик 94

Сєр´ей Александрович Рома-нов [Sergei Alexandrovich Romanov] (1857–1905), член російської імператорської ро-дини, великий князь, син ім-

345


ператора Александра ІІ, уби-тий революціонерами 110

Сипя´ін, Дмитрій Сєр´eєвич [Sipyagin, Dmitry Sergeyevich] (1853–1902), ро-сійський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1900–1902), убитий револю-ціонером у Києві 92

Сієс, Еманюель Жозеф [Sieyès, Emmanuel Joseph] (1748–1836), французький церков-ний і політичний діяч 24

Сіотен, Нобутака [Shiōden, Nobutaka] (1878–1962), япон-ський генерал, пропагандист теорії про всесвітню єврей-ську змову 282

Сланський, Рудольф [Slánský, Rudolf] (1901–1952), чехос-ловацький державний діяч 14

Слобідський, Аврум [Slobodsky, Avrum] (?–1919), єврей, мешканець м. Фастова 140

Соколов, Нагум [Sokolow, Nahum] (1859 або 1861 — 1936), єврейський письмен-ник, учасник сіоністського руху 264

Соколов, Сєр´ей Іванович [Sokolov, Sergey Ivanovich] (1852?–1912), цензор Мос-ковського цензурного комі-тету 95

Соловйов, Владимир Сєр´е-євич [Solovyov, Vladimir Sergeyevich] (1853–1900), ро-сійський філософ 101

Соломон [Solomon] (бл. 1011 — бл. 931 р. до н. е.), староєв-рейський цар 150

Сталін, Йосиф Віссаріоно-вич (справжнє прізвище — Джу´ашвілі) [Stalin, Joseph Vissarionovich (Jughashvili)] (1878–1953), радянський дер-жавний діяч 14, 234

Стєпанов, Філіп Пєтрович [Stepanov, Filip Petrovich] (1857–1933), російський аристократ-монархіст, біло-емігрант 110-113, 120

Столипін, Пьотр Аркадьєвич [Stolypin, Pyotr Arkadyevich] (1862–1911), російський дер-жавний діяч, міністр вну-трішніх справ (1906–1911), голова Ради міністрів (1906–1911), убитий революціоне-ром у Києві 116, 129

Субботін, Н. В. [Subbotin, N. V.], російський білоемігрант у Південній Америці 191

Сувірія, Ґуставо Мартинес (псевдонім — У´о Васт) [Zuviría, Gustavo Martínez (Hugo Wast)] (1883–1962), аргентинський політик і письменник-антисеміт 280

Сульт, Ніколя-Жан де Дьє [Soult, Nicolas-Jean de Dieu] (1769–1851), маршал Фран-ції (з 1804 року), військовий міністр Франції (1814–1815, 1830–1832), голова Ради мі-ністрів (1832–1834, 1839–1840, 1840–1847) 31

Сунь Ятсен [Sun Yat-sen] (1866–1925), китайський революці-онер 282

Сухотін, Алєксєй Ніколаєвич [Sukhotin, Alexey Nikolaevich]

346


(1848–1903), російський вій-ськовик 110—112, 120

Таксиль, Лео (справжнє ім’я — Марі Жозе Ґабрієль Анту-ан Жо´ан-Пажес) [Taxil, Léo (Marie Joseph Gabriel Antoine Jogand-Pagès)] (1854–1907), французький письменник і журналіст антиклерикальної орієнтації 49

Тедлі (інколи — Тедтлі), Борис Пєтрович [Toedtli (Tödtli), Boris] (1901–1944), швейцар-ський фашист і антисеміт, на-роджений у Києві 256, 260—265

Техов, Ернст Вернер [Techow, Ernst Werner] (1901–?), учас-ник замаху на Вальтера Рате-нау 157, 166—167, 193

Толстая, Зінаїда Сєр´еєвна (уро-джена Бехтєєва) [Tolstaya, Zinaïda Sergeyevna] (1880–1961), російська аристо-кратка, подруга імператриці Александри Фьодорівни 130

Толстой, Лєв Ніколаєвич [Tolstoy, Lyev Nikolayevich] (1828–1910), російський письменник 97, 147

Трєпов, Дмитрій Фьодорович [Trepov, Dmitri Feodorovich] (1855–1906), російський по-ліцейський адміністратор 89, 123

Троцький, Лев Давидович (справжнє ім’я — Бронштейн, Лев Давидович) [Trotsky, Leon] — див.: Бронштейн, Лев Давидович

Тру, Джеймс [True, James B.] (1884 — після 1944), амери-канський журналіст і полі-тик-антисеміт 277—279

Тьєр, Адольф [Thiers, Adolphe] (1797–1877), французький політик та історик, прем’єр-міністр (1836, 1840) і прези-дент (1871–1873) Франції 59

Тюр´о, Ан-Робер-Жак [Turgot, Anne-Robert-Jacques] (1727–1781), французький еконо-міст і державний діяч 24

Філарет (мирське ім’я — Васи-лій Михайлович Дроздов) [Philaret (Vasilii Mikhailovich Drozdov)] (1783–1867), ро-сійський церковний діяч, ми-трополит Московський і Ко-ломенський 101

Філіп, Антельм-Ніцьє [Philippe, Nizier Anthelme] (1849–1905), французький маг-медіум, радник Ніколая ІІ 90—94, 96, 109

Фішер, Теодор [Fischer, Theodor] (1895–?), швейцарський архі-тектор і політик нацистської орієнтації 255

Фляйшгауер, Ульрих [Fleischhauer, Ulrich] (1876–1960), німецький нацист-ський пропагандист антисе-мітизму 250–251, 256–257, 260, 265–268, 275–276

Форд, Генрі [Ford, Henry] (1863–1947), американський промисловець 157, 180, 183–187, 209, 270

347


Фрай, Леслі (справжнє ім’я — Пакіта де Шишмарьова) [Fry, Lesley] — див.: Шишмарьова, Пакіта де

Франко, Франциско [Franco, Francisco] (1892–1975), іс-панський державний діяч, диктатор Іспанії (з 1939 року) 281

Фреєнвальд, Йонак фон [Freyenwald, Jonak von] (1878–1953), австрійський пропагандист антисемітизму 108–109, 112, 120, 160, 262

Фритш, Теодор [Fritsch, Theodor] (1852–1933), ні-мецький учений-теоретик ан-тисемітизму й расизму 37, 39, 74, 151, 157, 163, 196, 209, 250, 255

Фудзивара [Fujivara], японський делегат на конгресі Всесвіт-ньої служби 282

Фуше [Fouché, Joseph] (1759–1820), французький держав-ний діяч, міністр поліції 25

Ціон, Ілля Фадєєвич (також ві-домий як Елі де Ціон або Еліас фон Ціон) [Tsion, Ilya Fadeyevich (Cyon, Élie de; Cyon, Elias von)] (1843–1912), російський фізіолог і публіцист 118—119

Чан Кайші [Chiang Kai-shek] (1887–1975), китайський по-літичний і військовий діяч 282

Чемберлен, Гаустон Стю-арт [Chamberlain, Houston

Stewart] (1855–1927), англо-німецький теоретик расизму 196, 199

Черевін, Пьотр Алексан-дрович [Cherevin, Pyotr Alexandrovich] (1837–1896), російський поліцейський ад-міністратор, начальник імпе-раторської палацової охоро-ни, особистий друг Алексан-дра ІІІ 117

Череп-Спиридович, Артємій (Артур) Іванович [Cherep-Spiridovich, Artemii (Artur) Ivanovich] (1868–1926), ро-сійський аристократ-білоемі-грант, пропагандист антисе-мітських теорій 191

Черчиль, Вінстон [Churchill, Winston] (1874–1965), бри-танський політик і держав-ний діяч, прем’єр-міністр (1940–1945, 1951–1955) 176, 272

Шабельський-Борк, Пьотр Ніко-лаєвич (справжнє прізвище — Попов) [Shabelsky-Bork, Piotr Nikolaevich (Popov)] (1893–1952), російський офі-цер-білоемігрант, антисеміт-ський активіст і учасник ро-сійського нацистського руху 89, 144–146, 161, 191

Шаботі, абат Еманюель [Chabauty, abbé Emmanuel] (1827–1914), французький церковник і письменник-ан-тисеміт 45, 47, 52, 57, 63

Шайла, Арман Александр де Бланке дю [Chayla, Armand

348


Alexandre de Blanquet du] (1885–1945), французький аристократ, навернений у православ’я, журналіст 92, 94, 96–98, 101, 103, 107, 112, 132, 255

Шварц-Бостуніч, Ґри´орій Васи-льєвич [Schwartz-Bostunitsch, Gregor] (1883 — після 1945), російський білоемігрант, письменник-антисеміт, штан-дартенфюрер СС 191

Шенерер, Ґеор´ фон [Schönerer, Georg von] (1842–1921), ав-стрійський політик-антисе-міт 201

Шиф, Якоб Генрі [Schiff, Jacob Henry] (1847–1920), амери-канський банкір єврейського походження 143

Шишмарьова, Пакіта де (псевдо-нім — Леслі Фрай; в дівоцтві Луїза Чендор) [Shishmareff, Paquita de (Fry, Leslie; Chandor, Louise] (1882–1970), антисемітська акти-вістка 74—75

Шліпман, Ганс Карл Ґот-фрид (Зи´фрид Пента-Тул) [Schliepmann, Hans Karl Gottfried (Siegfried Pentha-Tull] (1855–1929), німецький публіцист-антисе-міт 159—160

Шмаков, Алєксєй Семьо-нович [Shmakov, Alexey Semyonovich] (1852–1916), російський письменник-анти-семіт, активний діяч чорносо-тенного руху 129

Шнель, Альфред Силь-віо [Schnell, Alfred Silvio] (1909–?), швейцарський му-зикант, учасник нацистського руху 255, 260

Шойбнер-Рихтер, Макс Ервін фон [Scheubner-Richter, Max Erwin von] (1884–1923), ран-ній ідеолог нацистської пар-тії 249

Штейнбер´, Ісаак Захарович [Steinberg, Isaac Nachman] (1888–1957), російський ре-волюціонер з лівих есерів, народний комісар юстиції (1917–1918) 135

Штрайхер, Юліус [Streicher, Julius] (1885–1946), німець-кий видавець, нацистський ідеолог і пропагандист ра-сизму 230–231, 234, 237, 252, 276, 282

Штрак, Герман Леберехт [Strack, Hermann Leberecht] (1848–1922), німецький протестант-ський богослов і вчений-ге-браїст, противник антисемі-тизму 156

Ще´ловітов, Іван Ґри´ор’євич [Shcheglovitov, Ivan Grigoryevich] (1861–1918), російський державний діяч, міністр юстиції (1906–1915) 183

Янишев, Іоан (Іван) Леонтійо-вич [Yanishev, Ioann] (1826–1910), російський церковник, сповідник імператорської ро-дини (з 1883 року) 93

Науково-популярне видання

Кон Норман

Привід для геноцидуМіф про всесвітню єврейську змовуі «Протоколи сіонських мудреців»

Директор видавництва Ігор СтепурінХудожньо-технічний редактор Майя Притикіна («НС»)

Коректор Світлана Гайдук («НС»)Покажчик Юрій Цимбал («НС»)

Дизайн обкладинки та верстка Сніжана ДаневичВідповідальний за випуск Олена Стрижак

Підписано до друку 17.05.2011. Формат 60х90/16.Ґарнітура «Петербур´». Папір офсетний. Друк офсетний.

Фіз.-друк. арк. 22,00. Обл.-вид. арк. 17,67. Зам. № Наклад 3000 прим.

Видавництво «САММІТ-КНИГА»04060, Україна, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9

Телефон/факс: 0 (44) 501-93-94, [email protected]

http://www.sbook.com.uaВидавниче свідоцтво ДК 3237 від 14.07.2008

Кон, Норман.Привід для геноциду / Норман Кон - К.:«Самміт-Книга», 2011. –352 с.: іл.ISBN 978-966-7889-62-3Антисемітизм – одна з найтемніших плям історії ХХ століття. За-зирнути в неприємну передісторію Голокосту, розкрити його ру-шійні сили та соціальні й психологічні фактори його заразливос-ті, а також розплутати незбагненний клубок історичних манівців, якими антисемітизм проторував шлях на головну сцену історії ХХ століття – таке завдання книжки британського історика Нормана Кона (1915–2007), котрий спеціалізується на вивченні апокаліп-тичних релігійних світоглядів.

УДК 821.411.16’08-312.6.03=161.2ББК 846-442

К76

Documents

Норман Кон. Привід для геноциду