230

РОЗДІЛ 6

МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА

Кожна людина з дитинства мріє – ким вона буде. Я – не виняток і

теж задумувався змалечку, як складеться моя доля. Мабуть, найпершим

моїм захопленням було малювання. Я гарно малював у дитинстві. Батькові

друзі-фронтовики, які приходили до нас додому у гості, хвалили мої дитячі

малюнки, і пророкували мені велике майбутнє художника. Я серйозно ста-

вився до цих похвал, і ще старанніше намагався зобразити чи сільську ву-

лицю, чи інтер’єр хати, чи орнамент, чи портрети видатних людей. Трохи

згодом я уже “твердо” вирішив бути пілотом. Це захоплення жило в мені

довго. Воно було викликане тим, що недалеко від батьківської хати був ае-

родром, з якого скромні трудяги цивільної авіації АН-2 вносили на колгос-

пні поля мінеральні добрива та отрутохімікати. Ми, дітлахи, буквально

днювали біля тих літаків, спостерігаючи за їх злетом і посадкою, а форма-

одяг пілотів справляла на нас незабутнє враження. Одного разу нам пощас-

тило і льотчики, не пам’ятаю вже, за яку нашу послугу, на свій страх і ри-

зик “провезли” нас. До цих пір згадую те моє дитяче захоплення від польо-

ту над рідною Кропивною. А коли моя мама готувала юшку з курки, то я

нічого більше не їв, окрім крил. Ще й досі цю смачну частину курки полю-

бляю. Далі я “марив” футболом, а пізніше, десь з класу шостого, захотів

бути уже військовим, причому – офіцером. Це від того, що чоловік моєї

сестри Ніни був офіцером. Він приїжджав на час щорічної відпустки додо-

му, іноді навіть у парадній формі. Це мені подобалось. Крім того, воєнною

і військовою тематикою я захоплювався ще з малих літ. Зрозуміло, що в

домі фронтовика про це часто говорили. То ж, після закінчення восьмого

класу Кропивнянської школи я подав документи у Хмільницький райвій-

ськомат для зарахування мене у Калінінське ( тепер – це місто Твер у Росії)

суворовське училище. Зарахований, як відмінник навчання, я рівно два мі-

231

сяці “прослужив” у КСВУ. Цього було досить, щоб зрозуміти, що зовніш-

ній блиск і внутрішній зміст військового буття – різні речі. Погана їжа,

надмірні фізичні навантаження, хамське ставлення командирів до підлег-

лих переконали мене в необхідності повернутися в рідне село для того,

щоб закінчити нормальну середню школу, змужніти і, нарешті, визначити-

ся, чого я хочу у цьому житті. Я зрозумів, що військова сірість, одноманіт-

ність, буденність – це не моє покликання. Разом з тим, після вступу у

дев’ятий клас Ступенецької середньої школи переді мною знову постала

дилема – ким бути. Врешті-решт, після тривалих роздумів, зважувань, ана-

лізу я прийшов до думки – бути мені юристом. Несправедливість, непра-

вду, образи, цинізм у часи так званого “розвинутого соціалізму” я бачив

буквально на кожному кроці. Цікаво, що нинішні можновладці, бізнесме-

ни, “круті”, здебільшого колишня партноменклатура або їхні нахабно-

цинічні нащадки, що безсоромно обікрали людей, не вважають за потрібне

рядитися в тогу святості. А колишні партначальники в ті часи на словах

були за народ, але “жирували” не менше теперішніх господарів нашої долі.

Пригадую, наприклад, як колишній третій секретар Вінницького обкому

КПУ Григорій Баняк (прізвище свідомо трохи переінакшую), якось безапе-

ляційно переконував мене і професора Корчинського Георгія Антоновича

(нині покійного) в тому, що голоду в Україні у 1933 році не було і що це,

мовляв, всього-на-всього, домисли націоналістів. Бачили б Ви, люди добрі,

яка в нього “ряха”, нажерта у райські для таких як він комуністичні часи.

Розгніваний Георгій Антонович ледь не натовк йому пику, але я їх розбо-

ронив, бо і в часи незалежної України “правда” була б на боці цього украї-

нофоба. Нажаль! Таких прикладів я можу приводити безліч і це могли б

підтвердити, зокрема, мої односельці. Але кому це треба?

Можливо, саме відчуття гострої несправедливості, що мала нормою

життя в ті часи і спонукала мене – юнака до вибору професії юриста. З ці-

єю мрією я і закінчив Ступенецьку середню школу і подав документи до

232

Івановського державного університету імені першої у Росії Ради народних

депутатів на юридичний факультет. Конкурс на обрану спеціальність був

неймовірний – близько двадцяти абітурієнтів на місце. Зрозуміло, що по-

трапити хлопцеві з села в число володарів щасливого прохідного квитка

було просто неможливо. До того ж, за рівних умов, брали в першу чергу

тих, хто служив у міліції. Мрія стати гуманітарієм рухнула і я, завдяки ре-

ктору Крєстову Геннадію Олексійовичу (це людина, яка пізніше стала

моїм учителем), опинився у Івановському хіміко-технологічному ін-

ституті (ІХТІ), потрапивши на престижну тоді спеціальність “хімі-

чна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, адже вітчи-

зняна мікроелектроніка набирала тоді обертів. Високотехнологічні галузі

промисловості вимагали мільйонів і мільярдів мікросхем, транзисторів, ді-

одів, опорів, конденсаторів, фотоелементів тощо. Для створення таких су-

пермініатюрних пристроїв і приладів потрібні глибокі фундаментальні

знання, в першу чергу, хімічних та фізичних законів, параметрів, режимів,

операцій, засобів і методів. Одним словом – це технологія і вона є тією

квінтесенцією, що рухає ще й досі науково-технічний прогрес. Грамот-

ний та толковий технолог сьогодні на Заході, в Китаї, Кореї або Японії на

“вагу золота”. А Україна, нажаль, швиденько згорнула свою мікроелект-

ронну галузь, яка в часи моєї молодості була однією з найпотужніших у

світі. Радянський Союз “витягував з себе останні жили”, аби його могутній

військово-промисловий комплекс нічим не поступався технологічним до-

сягненням у цій галузі Сполученим Штатам Америки.

Навчатися у ІХТІ було страшенно важко. Неспроста всі студенти

Союзу отримували у ті часи стипендію близько сорока карбованців, а наші

дві групи вакуумників (так нас скорочено називали) – шістдесят три кар-

бованці, а підвищена наша стипендія становила близько семидесяти двох

карбованців. Для сьогоднішніх студентів скажу – ми вчилися з семи три-

дцяти приблизно до сімнадцятої, а то і до пізнішої години. У суботу теж

233

училися. Кваліфікація “інженера-хіміка-технолога” так просто не давалася.

Надзвичайно багато давали хімії, фізики, математики та теоретичної меха-

ніки. Що стосується хімії, то ми вивчали більше десятка різних хімічних

дисциплін, а саме: загальну, неорганічну, органічну, фізичну, колоїдну,

аналітичну, фізико-хімічні методи аналізу тощо. Мені особливо подоба-

лась фізична хімія, оскільки саме вона відкривала силу-силенну фундаме-

нтальних законів, принципів та правил, які лежать у основі речовинно-

матеріальних та технологічних процесів. Її нам читав видатний вчений

Краснов Костянтин Соломонович, надзвичайно мудра, коректна людина.

Мене він виділяв серед усіх студентів потоку. Не знаю, за що. Можливо, за

те, що я дуже уважно слухав і нотував його лекції, адекватно відповідав на

його запитання, а, можливо, й за те, що його батьківщина – Одеса і він ме-

не вважав своїм земляком. Наукові праці К.С. Краснова стосуються про-

блеми побудови молекулярних орбіталей багатоелектронних систем, мето-

ду самоузгодженого поля, вдосконалення методу Хартрі-Фока, спектраль-

них методів дослідження будови та енергетичних станів молекул, кванто-

во-статистичної термодинаміки розчинів тощо. Його книги “Молекули і

хімічний зв’язок”, “Фізична хімія” у двох томах та інші витримали не одне

видання. Він вчив мене так: “Якщо Ви, юначе, колись будете виклада-

чем, то в процесі навчання будьте принциповим, послідовним і надзви-

чайно вимогливим, а на екзамені – об’єктивним, але поблажливим до

студентів”. І ще: “Якщо в потоці, на якому Ви читаєте, є вагітна студент-

ка, на екзамені ставте їй без всяких фамільярностей оцінку “п’ять”. Так

чинить тільки справжній чоловік”. І я намагаюся дотримуватися у науковій

та навчально-методичній діяльності цих та інших мудрих заповідей мого

кумира.

Завідувачем нашої випускної кафедри “хімічної технології електро-

вакуумних матеріалів та приладів” був у той час Максимов Олександр Іва-

нович, доктор хімічних наук, професор, один з перших учнів мого учителя

234

Крєстова Геннадія Олексійовича. Саме з ним вперше я зрозумів і вивів рі-

вняння Шредінгера. Олександр Іванович був дуже скромною і порядною

людиною. Рідна випускна кафедра була надзвичайно солідною і сильною.

Що не викладач – то особистість. На ній тоді ще працювали: доценти Свє-

тцов Володимир Іванович (тепер – доктор хімічних наук, професор), Кро-

това Галина Дмитрівна, Прик Кирило Яремейович, Петров Юрій Іванович,

Рибкін Володимир Володимирович, Міхеєв Володимир Миколайович та

інші. Деканом нашого силікатного факультету була чудова жінка, доцент

Кривцова Гертруда Юхимівна, активна, жорстка, але справедлива людина.

На другому курсі Олександр Іванович Максимов запропонував мені

займатися науковою роботою. Спочатку це було вивчення плазмових про-

цесів, які відбуваються у вакуумі, допомога науковим співробітникам ка-

федри у конструюванні та складанні експериментальних установок по до-

слідженню газорозрядних процесів, тонкощів сучасної мікроелектронної

технології, явищ, які відбуваються у твердих тілах, зокрема, у кремнії (не-

даром наш факультет називався силікатним) та багато іншого. Ми отриму-

вали і спостерігали у закритому кварцовому просторі газ озон, досліджува-

ли різні дифузні процеси при формуванні n-р-переходів тощо. Моїми кері-

вниками наукової роботи були Сергієнко Олександр Федорович та Рибкін

Володимир Володимирович (сьогодні – доктор хімічних наук, професор).

Перший з них переїхав у Вінницю і працював на кафедрі електронних при-

ладів Вінницького політехнічного інституту (нині – ВНТУ). Саша багато

мені допомагав на перших порах, коли я теж перебрався до рідної Вінниці.

Нажаль, він захворів і якось швидко згас. Царство йому небесне. Гарний

був чоловік і перспективний вчений.

З другого курсу почалася моя наукова діяльність. Було цікаво і за-

хоплююче. Наукові лабораторії від долівки і аж до стелі були заставлені

різноманітною апаратурою, що гула, блимала, видавала значення різнома-

нітних параметрів. Щоправда, під кінець четвертого на початку п’ятого

235

курсу мене “перехопив” ректор Крєстов Геннадій Олексійович і, таким чи-

ном, дипломну роботу я вже виконував на кафедрі неорганічної хімії, якою

він тоді керував за сумісництвом. Це було зроблено “з легкої руки” доцен-

та Виноградова Віталія Івановича (нажаль, тепер теж покійного). Віталій

Іванович ставився до мене з якоюсь особливою, батьківською теплотою.

Можливо, саме тому він став науковим керівником моєї дипломної роботи.

Однак спочатку тривалий час я виконував дипломні дослідження зовсім з

іншої тематики у доцента Афанасьєва Володимира Миколайовича разом з

його науковим співробітником Кравченком Олегом Йосиповичем, який то-

ді писав кандидатську дисертацію. Тема моєї з ними спільної роботи: “До-

слідження кінетики швидких хімічних реакцій за методом зупиненого

струменю”. Надзвичайно важка, рутинна, довготривала робота. При цьому

мені доводилося фотографувати тисячі реакцій в момент проникнення од-

нієї речовини в іншу. Однак їх кінетична крива ніяк не задовольняла моїх

колег-керівників. Всі ми разом вперто шукали причину різкого зниження

кінетичних параметрів в момент зіткнення молекул. На цей аналіз мені до-

велося відфотографувати сотні фотоплівок, але необхідного результату з

незалежних від мене причин досягти не вдалося. Настав квітень 1980 року.

До захисту залишалося всього близько двох місяців. Тоді мені швидко по-

міняли тему і керівниками моєї дипломної роботи стали вище згадані Ви-

ноградов Віталій Іванович і українець по батькові Парфенюк Володимир

Іванович, зять першого секретаря Івановського обкому компартії Клюєва.

Володя пізніше став моїм добрим другом. Ми разом з ним працювали на

кафедрі хімії Івановського енергетичного інституту, разом поверталися до-

дому пізно ввечері після занять із студентами вечірнього відділення (тоді

такі були в більшості ВНЗ держави). Використавши попередньо накопиче-

ний матеріал та доопрацювавши деякі положення, визначилися з темою

дипломної роботи, яка тепер стала такою: “Фізико-хімічні характеристики

водних розчинів ацетдіаміду, ацетаміду та ацетону”. Чому саме водні роз-

236

чини? В Іваново у ті часи якраз заснували “Інститут хімії неводних розчи-

нів АН СРСР”, директором якого став наш ректор Крєстов Геннадій Олек-

сійович, що деякий час працював за сумісництвом. Тоді в Радянському

Союзі зрозуміли, що запаси ресурсів води у світі катастрофічно зменшу-

ються. Крім того, значна кількість технологічних процесів потребувала ве-

личезної кількості чистої води, наприклад: виробництво однієї тонни сталі

вимагає понад п’ятсот тонн води і т. і. Прикладів безліч. Тому негайно по-

трібно було шукати альтернативу, докорінно вивчаючи фізико-хімічні ха-

рактеристики і параметри різних водно-сольових, неводних, органічних

розчинів і розчинників з унікальними термодинамічними, кінетичними,

сорбційними і навіть... інформаційними можливостями. Тепер “Інститут

хімії розчинів РАН” успішно функціонує, продовжуючи традиції, закладе-

ні його засновником членом-кореспондентом АН СРСР, а потім академі-

ком РАН, лауреатом декількох Державних премій Крєстовим Геннадієм

Олексійовичем (нині, нажаль, покійним). Під керівництвом Геннадія Олек-

сійовича захистилося понад сто кандидатів та понад двадцять докторів хі-

мічних наук. Дійсно, це була світла людина. Пам’ять про нього буде

жити вічно у серцях його численних учнів, до яких належу і я, хоча дисе-

ртацій під його керівництвом не захищав. Декілька разів Бог посилав мені

цю людину на допомогу. Перший раз, коли я з відомих об’єктивних при-

чин не вступив на юридичний факультет, і він мене взяв до ІХТІ. Вдруге,

коли він забрав мене для науки на свою кафедру, а третій раз – направив

мене асистентом кафедри хімії Івановського енергетичного інституту (ІЕІ)

до свого кращого учня, доктора хімічних наук, професора Абросимова Во-

лодимира Ксенофонтовича. З останнім ми і сьогодні спілкуємося час-від-

часу чи листами чи електронною поштою. Геннадій Олексійович цікавився

моїми справами, підтримував мене, коли я був комісаром зонального шта-

бу студентських будівельних загонів ІХТІ, та в багатьох інших життєвих

ситуаціях. Прізвище Крєстова занесено до найбільш значимих енциклопе-

237

дичних довідників, як одного з найвидатніших хіміків. Його книги “Неор-

ганічна хімія”, “Термодинаміка іонних процесів у розчинах”, “Від криста-

лу до розчину” та інші і досі є настільними для багатьох серйозних фізико-

хіміків та технологів. Власне, праці Крєстова Г.О. і його послідовників

стосуються, головним чином, явища сольватації і гідратації у всіх його

проявах, що суттєво доповнює, а в окремих випадках і вносить корекцію в

теорію розчинів та змінює наші уявлення і знання про найважливішу речо-

вину на Землі – воду. А сьогодні, коли я впритул зайнявся серйозно ще й

екологією, відчув на собі, як важливо мати такі знання. Бо те, що ще три-

дцять-сорок років тому висувалося як гіпотези, сьогодні людство вже реа-

льно відчуває на собі, а саме: нестача якісної питної води, деградація еко-

систем світового океану, гостра необхідність заміни технологічних проце-

сів, що потребують значних об’ємів прісної води та багато-багато інших

екологічних і технологічних проблем. Зрештою, після успішного захисту

дипломної роботи я вже знав, де буду працювати. Геннадій Олексійович

довго думав, зважував – чи направляти мене в інститут хімії неводних роз-

чинів АН СРСР науковим співробітником, чи в енергоінститут на кафедру

хімії на викладацьку посаду. Переважило останнє. Напевно, Крєстов вра-

хував при цьому мої організаторсько-педагогічні здібності. Проте зразу, в

день наших успішних захистів, я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – без-

змінна трійця друзів – вирушили на будівництво сінажної траншеї в глуху

“дєрєвню”, що за тридцять кілометрів від Іваново, по Володимирській тра-

сі, глибоко в лісі. Пам’ятаю, що поблизу цього поселення була “видатна”

тюрма, в якій сидів певний час фельдмаршал Паулюс після полону його

під Сталінградом. У всякому разі, добре натрудившись з десятого по три-

дцяте червня 1980 року на цій “шабашці” ми з хлопцями заробили більше

як по тисячі рублів на кожного. Тоді це були серйозні гроші. А першого

липня вранці з Івановського залізничного вокзалу ми, хлопці-випускники

ІХТІ, разом з випускниками Московського інституту тонкої хімічної тех-

238

нології вже вирушали на тримісячні курси офіцерів запасу в спеціальний

табір під місто Кінешму, що на Волзі. Мені повезло. Керував цими збо-

рами мій щирий земляк, родом з-під Бердичева, полковник Лугіна Петро

Герасимович. Хоч як там було важко на тих зборах нам – курсантам, але

Петро Герасимович завжди підтримував мене морально. У вільний від кро-

сів, тактико-спеціальної підготовки та інших занять час ми довго розмов-

ляли з моїм земляком, перебираючи у пам’яті рідні з дитинства місця. Він,

як і я, дуже скучав за Батьківщиною, за милою Україною. У вересні, коли

вже зовсім стало холодно, весь навчальний батальйон з палаток у лісі пе-

ребрався до казарм Кінешемської окремої бригади хімічного захисту Мос-

ковського військового округу. Тут я вже деякий час виконував обов’язки

командира взводу, коли кадрові лейтенанти були направлені на навчання

на спеціальний полігон хімзахисту недалеко від міста Саратов. В мене це

виходило зовсім непогано. В останній день вересня, після трьох місяців

важкої служби, нам присвоїли військові звання лейтенантів запасу і відпу-

стили з Богом додому. Моя військова спеціальність була такою: “Коман-

дир взводу хімічного захисту, дегазації, дезинфекції і дезактивації особо-

вого складу, обмундирування та бойової техніки”. Коротше кажучи, нас

п’ять років на військовій кафедрі муштрували методам застосування зброї

масового знищення і як від неї захищатись. Багато речей у ті роки були се-

кретними і викладались виключно під суворим контролем першого відділу.

Наприклад, методи синтезу та вплив надзвичайно отруйних речовин на

живі системи, масштабні наслідки застосування ядерної та бактеріологіч-

ної зброї тощо. Аж згадувати страшно, що нам демонстрували на “закри-

тих” практичних та тактико-оперативних заняттях...

Ми збиралися з Галею зразу після служби зробити весілля в селі.

Однак, коли я прибув на кафедру загальної хімії в ІЕІ і повідомив про цей

намір завідувача кафедри професора Абросимова В.К., то він, приголом-

шений, ледь не впав в кабінеті зі стільця: “Як, за Вас цілий вересень колеги

239

“тягнули” навантаження, а Ви ще й далі хочете відпрошуватись?!.” Корот-

ше, після цієї “бесіди” я вже того ж дня, вечором, вів практичні заняття з

хімії для студентів-вечірників. Так починалася моя викладацька кар’єра.

Тоді я ще не володів прийомами педагогічної майстерності. Одна справа –

слухати лекції, працювати на лабораторних чи практичних заняттях, як це

роблять всі і зовсім інша – самому, без підготовки “з вогню та в полум’я”...

Однак, я досить швидко адаптувався на кафедрі і зразу ж поступив у заоч-

ну аспірантуру. Володимир Ксенофонтович визначив мені тему кандидат-

ської дисертації, що була пов’язана з магнетохімією розчинів. О, це було

страшенно цікаво! Відомо, що більшість розчинів, які нас оточують, мають

діамагнітні властивості, але деякі можуть бути і парамагнетиками, тобто

під дією направленого магнітного поля витягуються у голки, конформу-

ються у сніжинки тощо. Цей ефект з успіхом використовується в авіації, у

медицині та інших високотехнологічних галузях. Разом зі мною на кафедрі

працювали досвідчені педагоги, доценти Кукушкін Євген Павлович, Тро-

фіменко Михайло Іванович (родом з України, але соромився свого роду і

не афішував цього), Іонов Олександр Валентинович, завідувач лабораторі-

ями Панкратов Юрій Петрович, а також мої друзі – молоді асистенти та

науковці: Іванов Євген Вікторович, Міхєєв Сергій В’ячеславович та дру-

жина Жені Іванова – Надія Вікторівна. З родиною Іванових моя сім’я ще й

досі підтримує тісні дружні зв’язки.

Над тематикою, якою наділив мене “шеф”, я почав працювати

вкрай інтенсивно і активно, приводячи у здивування моїх колег. Я ство-

рював свою власну експериментальну установку. Дістав і доопрацював не-

обхідну конструкцію віскозиметра. Треба було “вибити” гроші на потуж-

ний магніт. Я це згодом зробив і особисто привіз аж із Московського уні-

верситету імені Михайла Ломоносова постійний магніт англійського виро-

бництва, вагою близько трьох тонн і потужністю в триста тисяч ерстед. Пі-

сля цього необхідно було з допомогою спеціального крана “внести” цей

240

магніт через вікно і встановити його на спеціальні рейки в науковій лабо-

раторії кафедри аж на третьому поверсі. В інституті щодо цього був неве-

ликий “переполох”. Але я зробив це і майже завершив складання експери-

ментальної установки. Залишився тільки експеримент і написання дисер-

тації. Однак, наступило літо 1983 року. Моя дружина Галя успішно за-

кінчила ІХТІ і вкрай категорично запропонувала вертатися додому, в

Україну. Я й сам цього хотів так, що й словами не передати. Переді

мною стояв вибір. З одного боку – здані всі екзамени кандидатського міні-

муму, дисертація на виході, перспектива отримати квартиру буквально че-

рез рік-два, з другого – мила серцю Україна без будь-яких перспектив. Я

без вагань кинув усе, з’їздив у Москву в Міністерство електронної проми-

словості СРСР, де мені дали, як молодому спеціалісту, особливе розпоря-

дження – направлення на Вінницьке науково-виробниче об’єднання “Жо-

втень”, а простіше – радіоламповий завод. У Вінниці, у нас з Галею, не

було “ні кола, ні двора”. Щоправда, на перших порах нам допомогли роди-

на Сороків (це моя рідня по мамі) та Олександр Федорович Сергієнко,

який домігся, щоб ми тимчасово жили на квартирі у сусіда його друга. Так

нам вдалося “зачепитися” у Вінниці. Далі ми ще довго митарились з двома

дітьми по квартирах і гуртожитках, але то окрема “історія з географією”.

Хоча і Міністерство мене направило на “прорив” з вимогою до місцевої

влади про термінове виділення квартири. На заводі великою проблемою

була якість стратегічно важливої серії мікросхем К-561 і К-564 (остання

застосовується, зокрема, у винищувачах та стратегічних і тактичних раке-

тах та інших спеціальних електронних приладах). Я потрапив у ключовий

цех №2 з жорсткою електронною гігієною на посаду інженера-технолога

першої категорії з правами начальника технологічного бюро. Начальника-

ми цеху були у свій час Новосад Микола Олексійович та Кривов’язюк

Анатолій Федорович (останній недавно помер). Чудові люди, але час був

такий, що з них керівництво об’єднання декілька разів на день “знімало

241

стружку”, то і вони мусили бути жорсткими до інженерного складу цеху.

Мало-помалу, ми разом з моїми колегами Соловйовим Іваном Івановичем,

Рудницьким Борисом Васильовичем, Пасічник (Мельник) Людмилою Іва-

нівною (стала нашою кумою, хрещеною Мамою мого сина Роми), Пошто-

венком Володимиром, Ніколенко Мариною, Самойленко Людмилою та

іншими надзвичайно грамотними інженерами-технологами добилися таки

свого, знайшли причину браків і суттєво збільшили процент виходу якіс-

них виробів, що і вимагалося від нас. Однак, виробництво, навіть таке пе-

редове, мене не захоплювало. Я хоч і писав рацпропозиції, удосконалював

фотолітографію, дифузію, іонну імплантацію, плазмове напилення та інші

складні технологічні процеси, але увесь час “марив” наукою. Працювати

було надзвичайно важко і психологічно, і фізично. Тризмінна робота.

План, як зашморг, весь час тяжів над головою. Почала прогресувати моя

студентська хвороба – виразка дванадцятипалої кишки. Відсутність житла.

Все це спонукало мене зробити рішучий і кардинальний крок, щоб не об-

ставини мене вели по життю, а я обирав свою долю. Тому почав інтенсив-

но шукати роботу в інститутах, в звичному своєму середовищі. Так я по-

трапив на кафедру фізики Вінницького державного педагогічного інсти-

туту (ВДПІ, тоді ще імені Миколи Островського, нині – імені Михайла

Коцюбинського). Але про завод я хотів би сказати з особливою повагою

і теплотою, оскільки я майже за два роки роботи на ньому залишив час-

точку свого серця і душі, здобув такі глибокі технологічні знання, які май-

же в жодному вузі світу не давалися. Тому я, як людина, що закінчила ін-

ститут без єдиної трійки і отримала таку чудову виробничу практику, мо-

жу віднести себе без перебільшень до категорії сильних інженерів-хіміків-

технологів, яких у Вінниці на сьогодні залишилось буквально одиниці.

Щоправда, на таких, як я, вже немає попиту, бо мікроелектронна промис-

ловість Вінниці, як і усієї України, нажаль, перестала існувати Але глибокі

242

теоретичні і практичні знання мені і сьогодні допомагають у щоденній ро-

боті зі студентами.

І першим, кого я зустрів пізно вечором після роботи у ВДПІ на ка-

федрі фізики, був Володимир Савович Гаркушевський, що мирно сидів і

розв’язував задачі. Ми познайомилися, розговорилися. Виявилося, що на

тематиці у них є вакантна посада молодшого наукового співробітника і

Володя пообіцяв звести мене з його “шефом”, завідувачем кафедри фізики

Смолінським Євгеном Степановичем. Тут мене аж розпирає від нетерпін-

ня, щоб сказати заздалегідь, що ці дві людини зробили для мене у житті

надзвичайно багато. Володя став моїм щирим і добрим другом, кумом

(хрещеним Батьком мого сина Романа). Євген Степанович став моїм

учителем, науковим керівником моєї кандидатської дисертації, темати-

ку якої він і окреслив: “Розробка методів і засобів контролю оптичних ха-

рактеристик неоднорідних світлорозсіювальних середовищ”. Щоправда,

керівником цієї роботи є ще й Поджаренко Володимир Олександрович.

Тоді, у 1990-1991р.р. це дозволялося, тим паче, що Володимир Олександ-

рович серйозно допомагав мені в метрологічному та організаційному

планах. Як завжди, я взявся за справу активно, хоч частина співробітників

кафедри фізики на перших порах ставилися до моїх експериментів скепти-

чно. Отже, оптика розсіяння та спектрофотометрія неоднорідних (світло-

розсіювальних) середовищ. Проблеми оптико-фізичних та оптоелектрон-

них досліджень розповсюдження світла у вище зазначених об’єктах є

вкрай актуальними, адже вони проявляються як у глобальних мірилах Все-

світу, так і на ядерному рівні. І навіть навколишній світ у всьому його не-

скінченному розмаїтті і багатогранній красі ми спостерігаємо лише завдя-

ки розсіянню світла, бо нерозсіювальні (прозорі) предмети побачити не-

можливо. При цьому провідною в оптико-фізичних дослідженнях залиша-

ється спектрофотометрія, бо її унікальні методи є безконтактними, не-

руйнівними і локальними, а її головний інструмент – світловий промінь –

243

завдяки співмірності кванта з енергією взаємодії мікрочастинок є зручним

мікрозондом для вивчення енергетичних взаємозв’язків у речовині. Розсі-

ювання випромінювання характерне для більшості оточуючих нас неодно-

рідних середовищ живої і неживої природи. Воно надзвичайно складне за

своєю фізичною суттю, тому часто-густо не враховувалось ані в медицині,

океанографії, гідрооптиці, екологічному моніторингу, ані більшістю авто-

рів спектроскопічних досліджень, які застосовували закон Бугера без будь-

яких критичних застережень. Тому настав час не відмежовуватись і надалі

від явищ розсіяння, а ретельно враховувати і розумно використовувати їх в

аналітичних і спектроскопічних проблемах. За об’єкт досліджень ми з Єв-

геном Степановичем брали гуморальні (життєзабезпечуючі) середовища, в

першу чергу, кров і її деривати (сироватка, плазма, розчини еритроцитів), а

далі – шкірні покриви, причому донорські (здорові) зразки порівнювали з

аналогічними хворих реципієнтів.

За час з 1985 по 1990 роки було здійснено сотні і навіть тисячі

експериментів з метою визначення істинних, тобто дійсних значень пока-

зників поглинання вище зазначених об’єктів у широкому спектральному

інтервалі та різних температурних режимах. В результаті, було вперше

відкрито “ефект антистоксового поглинання” плазми крові онкохво-

рих з діагнозом “лейкоз” у спектральному діапазоні 550 – 850 нм, а для

злоякісних пухлин (аденокарцінома) – на довжинах хвиль 650 – 950 нм.

Цей ефект запатентовано і є відповідне авторське свідоцтво. Щоправда, в

період з 1990 по 2000 роки держава перебувала в стані стагнації. Тим, хто

гнався за грішми, науковоємна продукція була непотрібна. Тому відкрите

мною явище, що передбачало перспективу раннього виявлення, зокрема,

онкозахворювань, зацікавило лиш закордонних фахівців, а українська ме-

дицина зробила вигляд, що у неї немає можливостей впровадження його у

практику профілактичної діагностики людей. При цьому ми вперше під

керівництвом Євгена Степановича Смолінського сконструювали, вигото-

244

вили і запатентували однопроменевий спектрофотометр з інтегруваль-

ною сферою, як унікальний оптичний первинний вимірювальний пере-

творювач. Все це дало можливість мені завершити дисертаційну роботу

на вищезазначену тему. Наступив 1990 рік. Євген Степанович передав ка-

федру колишньому проректору Петру Михайловичу Зузяку. Останній до-

закінчував докторську. Склалося враження, що команда Євгена Степано-

вича, до якої, безперечно, відносився і я, стала на кафедрі з новим керівни-

цтвом “не зручною”. Досягнення, напрацьовані нашою науковою групою,

до яких відносилися кількасоттисячні держ- і госптематики, проведення на

базі ВДПІ визначного республіканського семінару “Оптика і спектроскопія

та їх роль у народному господарстві”, а також багато інших наукових ре-

зультатів не бралися до уваги прихильниками іншої наукової групи з “Фі-

зики твердого тіла”, якими керував Петро Михайлович. Ми з Володими-

ром Савовичем зрозуміли, що за таких умов нам краще шукати іншої робо-

ти. Євген Степанович залишився на кафедрі і ще тривалий час на ній пра-

цював, будучи в опалі. Нелегко йому було і в 2000 році він помер. Жаль!

Світла була людина. Не реалізував він всі свої можливості як вчений.

Проте має декілька вдячних йому учнів, серед яких є і ми з Володими-

ром Савовичем Гаркушевським. Пам’ятаю, як Євген Степанович на моє-

му захисті кандидатської відстоював мене. Колишній ректор, член ради

Кузьмін Іван Васильович закидав: “Всё хорошо, но слова “Василий Григо-

рьевич “создал” экспериментальную установку не годятся. Только Бог мо-

жет создавать”. На що Євген Степанович блискавично відреагував: “Бог

створив землю, а Василь Григорович таки створив установку!”. Треба від-

дати належне – Петро Михайлович з кафедри мене не проганяв, але особ-

ливо і не затримував. При цьому, наша наукова група за рік тоді публіку-

вала більше наукових праць, ніж окремі кафедри ВДПІ. Доречно буде ска-

зати “Шляхи Господні незвідані!” Вже і Петро Михайлович з часом не

прижився на кафедрі і тому попросився до Вінницького державного техні-

245

чного університету. Перш, ніж взяти його на роботу, знаючи мої зв’язки з

ВДПІ, наш ректор, який дуже ретельно підбирає кадри, запросив мене на

консультацію стосовно кандидатури доктора фізико-математичних наук

Петра Михайловича Зузяка на посаду завідувача кафедри фізики. Зрозумі-

ло, що, не зважаючи на попередні обставини, я, звичайно, підтримав Петра

Михайловича.

Завершуючи цей етап, не можу не сказати добрих слів про мого ін-

шого учителя і друга, професора Кожем’яко Володимира Прокоповича

– визначного фахівця в галузі оптоелектроніки, українського славного Еді-

сона, що має понад п’ятсот винаходів і близько тисячі наукових робіт. Це

він в ті часи був незмінним “донором” наших з Євгеном Степановичем ба-

гатьох держ- і госптематик по лінії створеного ним наукового конструк-

торсько-технологічного бюро “Квантрон”. Дякуючи йому, ми продукували

унікальні речі, які стосувалися військової тематики і обробки зображень

літаючих об’єктів за замовленням відповідних Союзних відомств тільки з

грифом “для службового користування”.

Одного разу зайшов до нас на кафедру фізики у ВДПІ завідувач ка-

федри хімії ВПІ доктор хімічних наук Корчинський Георгій Антонович,

щоб відвідати свого давнього друга, доктора педагогічних наук, професо-

ра Бушка Григорія Федоровича. Під час бесіди Георгій Антонович сказав,

що шукає хорошого асистента на відповідну вакантну посаду на кафедру

хімії ВПІ. Тут включився Григорій Федорович і видав про мене цілу низку

схвальних слів. Я йому за це безмірно вдячний. Так з блискучою рекоме-

ндацією я опинився у моєму рідному політехнічному, вимріяному мною

ще з Іваново, коли я декілька разів намагався перевестися з ІХТІ до ВПІ і

кожен раз мені відмовляли у зв’язку з великою академічною різницею вна-

слідок різнопрофільності цих двох навчальних закладів. Перед тим, як без-

посередньо потрапити на кафедру хімії, зі мною розмовляв тоді ще “свіжо-

вибраний” ректор, професор Мокін Борис Іванович. Мої аргументи і моя

246

біографія на нього, видно, справили позитивне враження і він відкрив для

мене пряму, але тернисту дорогу наукового і педагогічного сходження.

Сподіваюся, що він не помилився. За більше як двадцять років моєї напо-

легливої роботи у ВПІ-ВДТУ-ВНТУ я, здається, довів це своїми справами і

результатами. Тому я вдячний і тодішньому ректору, і завідувачу кафед-

ри за розуміння та підтримку.

Так розпочинався найважливіший етап моєї науково-педагогічної

кар’єри. Я розпочав свою діяльність на кафедрі з того, що на першому ж її

засіданні, незважаючи на те, що Україна ще була у складі СРСР, виказав

своє щире здивування стосовно індивідуального плану викладача, де ще й

досі були слова “комуністичне” виховання. Після засідання декілька “пе-

реляканих” моїх старших колег вискочили, наче ошпарені, в коридор і по-

чали апелювати до Георгія Антоновича, мовляв, навіщо він взяв таку ради-

кальну людину на кафедру. Георгій Антонович, абсолютно поділяючи мої

позиції, щиро посміявся з цього лементу. Не пройшло і року, як благопо-

лучно розвалилася велика радянська імперія. Ситуація корінним чином

змінилася на користь незалежності України, тому ті колеги не дуже хочуть

згадувати цей ганебний для них випад. Після того був період так званого

“ГКЧП”. І знову декілька тих самих моїх колег перелякано “сховали голо-

ви в пісок”, а я одразу гучно заявив на кафедрі, що це звичайнісінький

“державний переворот” і що лідери цього угрупування не що інше, як ра-

дикально налаштовані консерватори, які в агонії ще хочуть зберегти кому-

ністичну владу та імперію, тому вони довго не протримаються. Через декі-

лька днів так і сталося. Я тут не спонукаю читача думати, що я є якимось

пророком. Просто, ще з дитинства та з пролетарського Іваново я завжди

намагався бути чесним, відвертим і прямолінійним, тому іноді не вписува-

вся в загальноприйняті тодішні норми і уявлення, але історія дуже швидко

розставляла все на свої місця. Я ніколи не казав на “чорне” – “біле” і на-

впаки. До речі, це дуже простий рецепт для молоді. Не обманюйте ні се-

247

бе, ні оточуючих. Будьте чисті перед своєю совістю. Ніколи і ні перед

ким не “прогинайтеся”. Тоді проживете у цьому житті достойно!

Проте, хоч і деякі мої шановні кафедрали були прокомуністично на-

лаштовані, та як фахівці-хіміки – були бездоганні. Рідна кафедра хімії, а

потім хімії та екологічної безпеки була надзвичайно сильною і органі-

зованою. У 1990 році на ній працювали: завідувач, д.х.н., професор Кор-

чинський Георгій Антонович, к.х.н., доцент Скрипник Лілія Іванівна,

к.х.н., доцент Котлярова Галина Павлівна, к.х.н., доцент Цисар Інна Олек-

сандрівна, ст. викладач Заїка Володимир Григорович, асистент Петрук Ва-

силь Григорович, асистент Ющенко Тетяна Іванівна, завідувач лабораторі-

ями Подорожнюк Раїса Степанівна та співробітники, які час від часу змі-

нювалися. Через рік до нас прибув з КПІ к.т.н., доцент Копецький Віктор

Петрович (у 1998 році вибув на ПМЖ у Канаду), а ще через рік – к.х.н.,

доцент Гандзій (Євсєєва) Марія Василівна. Після неї було запрошено з

Львівської політехніки к.т.н., доцента Крикливого Дмитра Ізотовича, який

пропрацювавши у нас два роки і успішно захистивши докторську дисерта-

цію, перейшов у 1994 році до ВДПІ завідувачем кафедри хімії. З того скла-

ду зараз на кафедрі залишилися тільки двоє “старожилів” – я і Марія Васи-

лівна Євсєєва. Скрипник Л.І. і Корчинський Г.А., нажаль, померли, Ющен-

ко Т.І., пропрацювавши на декількох роботах, “осіла” у медичному універ-

ситеті, захистивши під керівництвом Цисар І.О. кандидатську дисертацію.

Цисар І.О. та Котлярова Г.П. зараз на пенсії, а замість Подорожнюк Р.С.

завідувачем лабораторіями беззмінно трудиться Мельник Тетяна Михайлі-

вна.

Згодом кафедру поповнювали інженер Васильківський Ігор Володи-

мирович, асистент Безверхий Ігор Станіславович (виїхав на ПМЖ у Фран-

цію), аспірант Томчук Микола Антонович. Томчук М.А. та Васильківський

І.В. успішно захистили під моїм керівництвом кандидатські дисертації та

працюють у ВНТУ. Ще прибули асистент Гордієнко Ольга Анатоліївна,

248

асистент Звуздецька Надія Сергіївна, аспірант Звенигородський Едуард

Леонідович, який успішно захистив дисертацію на здобуття наукового

ступеня кандидата біологічних наук і недавно виїхав на ПМЖ до Канади.

Згодом, після ліцензування на кафедрі спеціальності “Екологія та

охорона навколишнього середовища”, посилили її склад к.г.н., професор

Півошенко Іван Максимович (нажаль, помер), к.б.н., професор Вдовиченко

Сергій Михайлович, к.с-г.н., доцент Бобко Олександр Олексійович, к.х.н.,

доцент Прокопчук Сергій Павлович. Старшими лаборантами тепер пра-

цюють надзвичайно працелюбні колеги: Бабій Світлана Петрівна, Мельник

Людмила Михайлівна, Резніченко Ольга Володимирівна. Крім того, окра-

сою кафедри є також мої молоді колеги: Тхор Ірина Іванівна, Турчик Пав-

ло Миколайович, науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович і,

нарешті, надія кафедри, наш перший випускник-еколог Іщенко Віталій

Анатолійович. Тхор І.І.(тепер Безвозюк), Іщенко В.А., Кватернюк С.М. ус-

пішно завершили під моїм керівництвом дисертації і захистили їх.

В наступному після мого працевлаштування 1991 році я представив у

спеціалізовану вчену раду ВПІ і успішно захистив дисертацію на здо-

буття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю

05.11.13 – прилади і методи контролю природного середовища, речовин,

матеріалів і виробів. Опонентами були: д.т.н., професор Скрипник Юрій

Олексійович, м. Київ ( має найбільше винаходів в Україні – близько шість-

сот) та к.ф.-м.н., доцент Підкамінь Леонід Йосипович, м. Чернівці. Затвер-

джували тоді мій науковий ступінь ще у Москві. Мене одразу перевели на

посаду старшого викладача, а через два роки мені вже було присвоєно вче-

не звання доцента. Навчальне навантаження було неймовірне – понад ти-

сячу годин на рік. Іноді було так, що в день читав три лекції для денного

стаціонару, а увечері – дві-три лекції для заочників, а “вікна”, якщо такі

були, заповнювалися лабораторними або практичними заняттями. Треба

було скрізь встигати. Працювати зі студентами цікаво і захоплююче. Я вже

249

був не новачком, оскільки до приходу у ВПІ спочатку працював три роки

асистентом у ІЕІ, а потім молодшим науковим співробітником, старшим

лаборантом і завідувачем лабораторії “Оптики” у ВДПІ. Я віддавався ро-

боті від дзвінка до дзвінка. Студенти мене поважали і поважають, бо мені

було і є що їм сказати як з точки зору фаху, так і життєвого досвіду. Після

захисту я був призначений вченим секретарем і одночасно заступником за-

відувача кафедри. Багато років “тягнув” на собі більшість обов’язків, які

мав би виконувати сам завідувач. Тому я на “всі сто відсотків” задовольняв

Георгія Антоновича, як його бойовий соратник і заступник аж до того ча-

су, коли я захистив докторську дисертацію. Проте, рано чи пізно, більшість

заступників стають на місце своїх керівників, які або старіють, або в силу

різних обставин не встигають за жорсткими вимогами невблаганного часу.

Коли на кафедрі за моєї ініціативи і за згоди Г.А. Корчинського та під-

тримки ректора було відкрито нову екологічну спеціальність, роботи

зросло на порядок. Її треба було комусь виконувати. Георгій Антонович

почав явно “пробуксовувати”. На кафедрі наростало невдоволення мето-

дами його керівництва. Мої намагання щось зробити або змінити на краще

сприймалось ним не інакше як “комсомольські замашки”. Зрештою, ректор

призначив мене у 2000 році завідувати кафедрою.

Разом з тим, я хочу сказати і добрі слова на адресу Георгія Антоно-

вича Корчинського, який мене прийняв на кафедру та до певної міри і пори

підтримував. Ми були з ним однодумцями в державотворчих і національ-

них проблемах, входили до складу громадської організації “Конгрес украї-

нської інтелігенції Вінниччини”, співзасновником якої я був. Він з допомо-

гою колег по кафедрі видав підручник “Хімія”. Був досить відомим теоре-

тиком-електрохіміком, Заслуженим працівником народної освіти України.

Щоправда, наукових учнів не мав, проте світла пам’ять про цю непересіч-

ну людину житиме в серцях його колег.

250

Після того, як я захистився і став доцентом, почав все більше заду-

муватись – а що далі? Далі – докторська. На перших порах розпочинати

було важко. Потужного керівника не було. Наукову школу спектрофотоме-

трії Євген Степанович Смолінський “розпорошив” по світу. Обставини

складались не на мою користь. Однак у оптичній спектроскопії та оптиці

світлорозсіяння було чимало наукових проблем. Традиційні методи вимі-

рювального контролю та вимірювань оптичних параметрів не в повній мірі

задовольняли вимоги сучасної спектроскопії, особливо неоднорідних (сві-

тлорозсіювальних) об’єктів, а тому потребували подальших наукових по-

шуків, нових розробок, суттєвого вдосконалення, автоматизації та інтелек-

туалізації інструментальної бази. Тобто загальна теорія переносу випромі-

нювання, в тому числі і розсіяння, знаходилась в задовільному, хоча і да-

леко незавершеному стані, але окремі експериментальні методики, а також

необхідна для їх реалізації сучасна контрольно-вимірювальна техніка були

ще досить слабкими. Я вже не кажу про їх інтерактивність і метрологіч-

ність, тобто інтерактивної спектрофотометричної апаратури, яка б опира-

лася на сучасні теоретичні методи світлорозсіяння та фундаментальні

принципи інформаційно-вимірювальної техніки і метрології, яка надзви-

чайно потрібна для діагностики і моніторингу різноманітних природних

середовищ і об’єктів, або не було зовсім, або створено було обмаль і то

тільки, в основному, для аерокосмічних досліджень та частково медичної

діагностики.

Я активно почав друкуватись. Докторська буде чи не буде, а без до-

статньої кількості опублікованих матеріалів захисту не могло бути в прин-

ципі. Тому і продовжив співпрацю з потужною науковою школою, яку

прийняв у спадок від професора Віктора Тихоновича Малікова доктор

технічних наук, професор Поджаренко Володимир Олександрович. Я

поділився з останнім своїми міркуваннями і Володимир Олександрович

мене повністю підтримав.

251

На тодішній кафедрі інформаційно-вимірювальної техніки було чи-

мало особистостей. Проте я якось швидко знайшов спільну мову з доцен-

том Кухарчуком Василем Васильовичем (тепер доктор технічних наук,

професор, завідувач кафедри ТЕЕВ і мій друг), Кучеруком Володимиром

Юрійовичем (тепер молодий, але талановитий доктор технічних наук,

професор і теж мій друг), науковим співробітником Овчінніковим Свято-

славом Сергійовичем та іншими науковцями. Хлопці мені серйозно допо-

магали у метрологічному плані, бо метрологію раніше я вивчав лиш епізо-

дично, а потім життя змусило оволодіти нею в повній мірі самотужки. Так,

крок за кроком, я у 1998 році завершив свою докторську дисертацію “Оп-

тичні методи та інтерактивні засоби контролю в діагностиці неоднорідних

середовищ” за все тією ж спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи конт-

ролю. Науковим консультантом став Володимир Олександрович По-

джаренко. Опонентами були призначені, без сумніву, видатні особистості,

одні з найталановитіших науковців України: д.т.н., професор Сахновський

Михайло Юрійович (останній із “могікан”, провідний в Україні фахівець з

оптики світлорозсіяння, м. Чернівці), д.т.н., професор Володарський Євген

Тимофійович (один з найвідоміших теоретиків метрологічної науки та екс-

периментальної інформатики, м. Київ, КПІ), д.т.н., професор Назаренко

Леонід Андрійович (завідувач відділу фото- та термометрії Харківського

інституту метрології). Захист відбувся успішно, проте моя виразка двана-

дцятипалої кишки загострилася вкрай. Це наслідок безсонних ночей, пере-

живань, значної кількості поїздок, передзахистів та морального і фізичного

виснаження. Докторські легко не даються! Тут я вкотре дякую Володи-

миру Олександровичу Поджаренко, який став для мене не просто вчи-

телем, але й старшим другом. Це не забудеться ніколи, а добрі діла цим

людям вернуться сторицею. Хай Бог їм допомагає і надалі вершити

праведні справи! На превеликий жаль, зовсім недавно не стало Володими-

252

ра Олександровича. Він пішов у вічність. Пам’ять про цю світлу людину

буде вічно жити у мене і моєї родини!

Через деякий час після захисту докторської мені було присвоєне вче-

не звання професора і головного наукового співробітника університету. В

наукових колах образно кажуть, що після докторської дисертації рухатися

далі в науці немає куди, то залишаються тільки інтриги. Така “перспекти-

ва” мене аж ніяк не влаштовувала.

Тому задумав я нашу міжфакультетську кафедру зробити ще й випу-

скною, оскільки загальної кількості годин навчального навантаження було

обмаль, а фахівці кафедри ХЕБ – просто чудові! Тому ми вирішили клопо-

тати перед ректором і Вченою Радою про відкриття нової спеціальності.

Шифр і назва їй 6.070801 – “Екологія та охорона навколишнього середо-

вища”.

Це було викликано тим, що ми живемо у відповідальний час. Поча-

ток ХХІ століття характеризується суттєвим погіршенням стану навколи-

шнього природного середовища, що є наслідком технологічних досягнень

людства. Збільшується концентрація парникових газів у атмосфері, висна-

жується озоновий шар планети, скорочується біологічне різноманіття, зме-

ншується площа лісів, активізуються процеси евтрофікації і опустелюван-

ня, загострюється проблема якісної питної води, деградують екосистеми

Світового океану – це лиш неповний перелік екологічних проблем, з якими

стикнулося людство. Отже, наступає глобальна екологічна криза. Людству

загрожує загибель, якщо воно терміново не перегляне свого ставлення до

Природи. Людям нині необхідні нова натурфілософія життя, високі еколо-

гічна культура і екологічна свідомість. Ідея антропоцентричного гуманіз-

му, що дозволяла тотальне нищення Природи Людиною, і яка домінувала в

ХХ столітті, зараз стала хибною та неприйнятною.

На сучасному етапі розвитку людства лідером серед наук поступово

стає екологія, яка перетворилась із суто біологічної міждисциплінарної на-

253

уки в глобальну науку про тактику і стратегію виживання людства.

Досягнення сучасної екології базуються на стратегії сталого розвитку,

суть якої полягає в раціональному природокористуванні з метою збере-

ження відновлювальних можливостей біосфери та нормальних екологічних

умов життя для теперішніх і майбутніх поколінь. Концепція сталого розви-

тку, в свою чергу, базується на декількох сучасних науково обґрунтованих

ідеях, а саме: коеволюції, планетарного, а не містечкового мислення і під-

ходу до вирішення земних соціально-економічних та екологічних проблем,

необхідності самообмежень, оптимального використання природних ре-

сурсів на основі ресурсоенергозберігаючих, маловідходних, маловитрат-

них та замкнутих технологій, тотальної екологізації життя, тобто переходу

від шкідливих і небезпечних для довкілля і Людини сервотехнологій до

екотехнологій та ін.

Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів

зниження ресурсоспоживання, диверсифікацію джерел енергоресурсів,

впровадження нових, ресурсозберігаючих технологій та альтернативних

джерел енергії, підвищення екологічної свідомості нації. Бо тільки еколо-

гічно чиста, економічно стабільна і демократична Україна – не тільки мрія

нашого народу, а майбутня повнокровна частка Європи і світу. При цьому,

як казав Махатма Ганді, “... світ досить великий, щоб забезпечити по-

треби кожної людини, але надто малий, щоб задовольнити людську

ненаситність...”

Ось такого роду аргументи ми виклали ректору і він з цим погодив-

ся. Більше того, він і сам не раз наголошував, що кожна кафедра повинна

відкрити на своїй базі, щонайменше одну спеціальність. При цьому “Не

той багатий, хто багато має, а той, кому вистачає…”. В цих словах

чітко простежується один із гуманних принципів, на яких ґрунтується

стратегія сталого розвитку, – це принцип самодостатності і, головне, само-

обмеженості. Ще давно колись мудро приблизно так казав наш видатний

254

співвітчизник філософ Григорій Савович Сковорода: “Для повного щастя

я багато не потребую, а лиш свіжого повітря і чистої сорочки…”. Як-

би кожна людина зокрема і, особливо багаті країни, розуміли і жили б за

цими принципами, то і екологічних проблем не було б, або суттєво їх по-

меншало б. Нажаль, концепція тотального збагачення сьогодні домінує і

людство, таким чином, летить з неймовірним прискоренням в прірву. То-

му, якщо воно не повернеться обличчям до екологічних проблем, то це

призведе світ до загибелі, або, щонайменше, до страшної агонії. Отже, не-

обхідність нової натурфілософії, нового екологічного мислення і свідомо-

сті, екологічної освіти і науки стає очевидною. Недаремно екологія у ХХІ

столітті з міждисциплінарної біологічної науки виходить на перший план

серед усіх фундаментальних наук і дисциплін. То ж, з 2000 року ми, успі-

шно пройшовши Державне ліцензування, почали підготовку студентів –

майбутніх фахівців-екологів. Я з колективом кафедри натрудились добре,

поки все це реалізували. А в цьому році ми благополучно проводжали у

велике життя вже шостий випуск наших вихованців. Треба з гордістю від-

значити, що мої колеги-викладачі і співробітники кафедри віддавали і від-

дають всі свої сили, розум, талант, здібності на те, щоб наші випускники

були найкращими висококваліфікованими спеціалістами і порядними лю-

дьми, патріотами матінки-України і її благословенної Природи. Для цього

науковці кафедри активно підключились до вирішення багатьох важливих

наукових і народногосподарських проблем. В першу чергу, це болюча і

вкрай актуальна проблема знешкодження непридатних, неопізнаних та

некондиційних пестицидних препаратів (ПП), яких чимало ще з радян-

ських часів накопичилось в Україні і, зокрема, у Вінницькій області. Ми

критично проаналізували стан справ у цій галузі, розробили найсучасніші і

найоптимальніші як з екологічної, так і з фінансової точки зору технології

знешкодження та утилізації ПП, вперше запропонували схему та розроби-

ли Технічне Завдання на проектування і виготовлення мобільного техноло-

255

гічного комплексу, який на основі реагентного вилучення та термічного

знешкодження ПП мав би усувати цю проблему безпосередньо біля схо-

вищ і складів, де вони до цього часу зберігаються і катастрофічно вплива-

ють на людину і довкілля. Крім того, активно проводиться робота з іншого

наукового напрямку – спектрофотометрії неоднорідних середовищ. В

цьому аспекті ми успішно завершили першу частину, а зараз знову продо-

вжуємо спільний україно-білоруський проект з дослідження спектрів ди-

фузного відбивання біотканин з метою розроблення нових методів і прин-

ципів неінвазійной медичної діагностики та спектрополяриметрії водних

середовищ. Здійснювати ці розробки мені активно допомагають мої молоді

колеги: науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович, віртуоз су-

часних комп’ютерних технологій, магістр наук, розумний, талановитий

хлопець та старший викладач Черноволик Галина Олександрівна, які захи-

стили під моїм керівництвом дисертації на ці тематики.

При цьому з кожним роком ми набуваємо нових знань, безцінного

досвіду і авторитету у наукових колах. Недаремно, за моєї ініціативи і без-

посередньої організації на базі кафедр нашого інституту та університету

було проведено І-ий та ІІ-ий Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною

участю, на які прибуло багато учасників зі всіх куточків України і декіль-

кох зарубіжних країн. Ці наукові форуми спричинили надзвичайно пози-

тивний резонанс в освітній, науковій та практичній екологічній сферах

нашого унікального Подільського краю та України в цілому, додаючи сер-

йозного іміджу рідному ВНТУ.

Але останні десять-п’ятнадцять років кафедру хімії, а далі – хімії та

екологічної безпеки (ХЕБ) періодично примикали до різних факультетів та

інститутів. Останнє наше пристанище – інститут енергетики. Однак, тери-

торіально ми знаходилися з ним в різних кінцях університетського містеч-

ка, територія якого близько тридцяти гектарів, що є співмірною цілій дер-

жаві Ватікан. Тому це додавало нам суттєвих незручностей і ніяк не спри-

256

яло покращенню навчально-методичного процесу. Нарешті, 19 березня

2007 року ректором прийнято, а Вченою радою згодом затверджено рі-

шення про заснування у структурі ВНТУ нового навчально-наукового

інституту екології та екологічної кібернетики, до складу якого поки-

що входять пять кафедр: екології та екологічної безпеки (завідувач – д.т.н.,

професор Петрук В.Г.); моделювання та моніторингу складних систем (за-

відувач – д.т.н., професор Мокін В.Б.); хімії та хімічної технології (завіду-

вач – д.х.н., професор Ранський А.П.); культурології, соціології, педагогіки

та психології (завідувач – к.ф.н., професор Буяльська Т.Б.) та фізичного

виховання (завідувач – к.п.н., професор Євсєєв Л.Г.). Його директором

призначено мене. Вкотре потрібно розпочинати велику справу спочатку.

Приміщення, ремонти, кадри, зв’язок, студентське самоврядування, вчена

рада, гуртожиток та багато інших обов’язків і проблем, які треба вирішу-

вати негайно, докорінно і кваліфіковано. При цьому “головне – ув’язатись

в бій …”. Дійсно, як на передовій. Турбот надзвичайно багато. Більше то-

го, після мого призначення, як директора інституту, ректор погодився з

моєю пропозицією створити у нашому університеті окрему кафедру еколо-

гії та екологічної безпеки, яку доручено мені і очолити. Рідну кафедру хі-

мії та екологічної безпеки, в яку я вклав багато років свого життя, душі і

праці, і яка за словами ректора стала потужною, пропонується змінити на

“хімії та хімічної технології”. Завідувати цією кафедрою за моєї ініціативи

запрошено нашого колегу з Дніпропетровська, відому в наукових колах

людину, визначного вченого хіміка-органіка, д.х.н., професора Ранського

Анатолія Петровича.

При цьому я, як завжди, дивлюсь у майбутнє оптимістично. Адже

все це – заради студентської молоді – нашої зміни, заради глибокої, фун-

даментальної та всебічної освіти і науки, заради процвітання рідного уні-

верситету, заради щасливої долі моєї Вітчизни !..

257

У робочому кабінеті з колективом кафедри ЕЕБ (2011 р.)

Під час обговорення результатів

наукового експерименту із здобу-

вачем Черноволик Г.О. (2005 р.)

На секції МНПС “Оп-

тика та спек-

троскопія” у

ВДПІ, співоргані-

затор

В.Петрук

справа у

верхньому ря-

ду

(1988 р.)

258

Учасники МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів”,

Петрук В.Г. в центрі (5 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)

Пленарне засідання МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів“. Виступ Яворської О.Г.,

у робочій президії зліва направо професори: Олег Адаменко, Василь Петрук, Микола

Клименко (4 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)

259

Комісія МОНУ під час акредитації екологічної спеціальності на кафедрі ХЕБ,

третій справа (ВНТУ, 2004 р.),

Лабораторне заняття з хімії для студентів-екологів (2000 р.)

260

В процесі роботи над докторською дисертацією (1995 р.)

Виступ на новорічній акції “Не рубай ялинку” перед студентами-екологами (кафедра

ХЕБ ВНТУ, 2004 р.)

261

Перший захист дипломної роботи першим випускником-екологом Дундою

Дем’яном на кафедрі ХЕБ. З членами ДЕК в центрі. (2005 р.)

Разом з одним із найвидатніших сподвижників екологічної освіти і науки

України, д.г.-м.н., професором Білявським Георгієм Олексійовичем після

екологічної експертизи (Хаджибейський лиман, 2007р.)

262

Презентація еколо-

гічних матеріалів під

час зустрічі з ректором

Познанської рільничої академії

(Польща, 2006 р.)

Колеги – члени

спецради після

успішного за-

хисту канди-

датської дисер-

тації Городе-

цької Оксани

(опонент Ва-

силь Петрук в

центрі, 2006 р.).

Понад 300 нау-

кових праць:

монографій,

навчальних

посібників, ста-

тей, авторських

свідоцтв, патен-

тів та тез – твор-

чий доробок

д.т.н., професора

Петрука В.Г.

263

Лист видатного сподвижника екологічної освіти і науки України, лау-

реата Державної премії СРСР, доктора геологічних наук, професора

Адаменка Олега Максимовича (м. Івано-Франківськ)

264

ПІСЛЯМОВА

Перелистуючи власний щоденник, знов-і-знову переживаю незабутні

хвилини дитинства, моєї шкільної юності, студентської молодості та нау-

ково-педагогічного етапу мого життя. Щоденники пишуться в моменти

найвищого душевного підйому, в час психологічних стресів чи неймовір-

ного фізичного і морального навантаження. Щоденників відрізок мого

життєвого часопису, дійсно, характерний тим, що його автор пережив сті-

льки всього, що це вистачило б на багатьох людей. При цьому шкільна

юність, як і в більшості юнаків і юнок, присвячена основному – навчанню і

коханню. Що стосується моєї студентської пори, то вона характерна тим,

що відбувалася далеко від Батьківщини. Ностальгія, туга за рідним краєм,

виснажлива інститутська освіта і наука, неймовірно важка праця у студе-

нтських будівельних загонах по всій Росії – червона нитка цього відрізку

мого життєвого шляху.

Будучи в Росії, я прагнув усіма фібрами моєї душі, усім серцем

тільки додому і Бог почув мої молитви! Я повернувся додому. Бог і вдру-

ге змилувався наді мною і над всіма нами, коли моя кохана Україна здо-

була державність і стала незалежною...

Я щасливий від того, що моя сім’я живе в найкращому місті світу –

Вінниці. Це моя дитяча мрія. Я, сільський хлопець, досягнув на сьогодні

чимало вершин, ставши доктором технічних наук, професором, академіком

трьох академій і навіть експертом Євросоюзу.

Ми з Галиною Дмитрівною (вона, до речі стала кандидатом наук) ви-

ховали двох чудових дітей – доньку Діану і сина Романа.

Доця наша із зятем Андрюшою, в свою чергу, подарували нам ону-

ків Владика та Вітю. Їх люблю понад усе! Син Рома недавно оженився.

Маємо чудову невістку Марину.

Підтримую тісні зв’язки з моїми шкільними і студентськими друзя-

ми. Бог мене наділив уже в Вінниці моїми найближчими однодумцями, чу-

265

довими людьми, вірними друзями: моїми вчителями – Євгеном Степано-

вичем Смолінським та Володимиром Олександровичем Поджаренком, ку-

мом Володимиром Савовичем Гаркушевським, трьома Василями Васильо-

вичами: професорами Кухарчуком і Погорілим та фермером Захаревичем,

професорами: Володимиром Геннадійовичем Макацом, Володимиром Гри-

горовичем Кур’ятою, Володимиром Прокоповичем Кожем’яко, Василем

Григоровичем Кравцем, Володимиром Юрійовичем Кучеруком, Анатолієм

Петровичем Ранським, кумом Леонідом Івановичем Мельником, сватами

Миколою Івановичем Галянтом та Володимиром Петровичем Деундяком,

художниками: Михайлом Венедиктовичем Климчуком і Федором Васи-

льовичем Панчуком... Я є одним із співзасновників громадської організації

“Конгрес української інтелігенції Вінниччини”, в якій не за політичні диві-

денди, а по велінню серця працюю правдою і вірою ось уже понад

п’ятнадцять літ. Я автор понад трьохсот наукових робіт, більше тридцяти

авторських свідоцтв і патентів, більше десятка монографій та методичних

посібників, двох підручників тощо. Маю учнів-продовжувачів моєї справи,

моєї наукової школи. При цьому завжди пам’ятаю – “учитель не той, хто

вчить, а той, у кого можна повчитись”!

Дуже люблю людей. Радію новим зустрічам з ними. Намагаюсь зі

всіх сил робити їм добро. Люблю рідну кафедру. При цьому особливо ша-

ную і поважаю студентів. Вчуся у них. Вони – наша нова генерація. Вони –

моя доля. Віддаю їм усього себе без остатку. Хочу, щоб сьогоднішнє поко-

ління молодих людей, в тому числі і моїх дітей, ставало розумним і патріо-

тичним. Хоч наше молоде покоління семидесятих-восьмидесятих років

минулого століття і було трудовим, але теперішня юнь здебільшого пішла

далі нас і є, принаймні, не гіршою... Це особливо втішає і вселяє опти-

мізм!..

266

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА …………………………………………………………….. 5

ПРОЛОГ ………………………………………………………………….. 11

РОЗДІЛ 1. ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

– РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА ТА БЛИЖНІХ СІЛ …………………. 13

РОЗДІЛ 2. СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА

АБО ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ …………………………………………….. 56

РОЗДІЛ 3. ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ ………………………... 109

РОЗДІЛ 4. РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ …………. 149

РОЗДІЛ 5. КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ …………………………………….. 208

РОЗДІЛ 6. МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА …………………………. 230

ПІСЛЯМОВА …………………………………………………………….. 264