220

РОЗДІЛ 4.

СТРУКТУРНИЙ І ДИНАМІЧНИЙ АСПЕКТИ

ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНИХ МЕТАФІЗИЧНИХ ТЕОРІЯХ

У розділі проаналізовано такі компоненти вітчизняних метафізичних теорій

особистості, як структура особистості, та її динаміка, результати подано у вигляді,

відповідному до моделі періодизації вітчизняної метафізичної традиції.

Дослідження концептуалізації цих компонентів теорії набуває особливої ваги, бо

вони відображують повсякденне функціонування особистості, але в логіці, що

задається метафізичним досвідом. Презентовано виявлені на матеріалі

вітчизняних метафізичних теорій тенденції виокремлювати інстанції в структурі

особистості за тими або іншими принципами, а також певним чином уявляти

особистісну динаміку.

4.1. Структурний аспект вітчизняних метафізичних теорій особистості

4.1.1. Період становлення традиції: прото-теорії особистості

В антропології Г.С. Сковороди визнається подвійність природ людини;

вона прописана філософом і в контексті вчення про серце («Є тіло земляне і є тіло

духовне, таємне, потаємне, вічне. Так від чого ж не бути двом серцям?» [1043, с.

140]), задаючи основа структурному розподілу людини на такі центри:

– справжнє «глибоке серце» – «думок наших необмежена безодня, просто

сказати душа, та істая суть і іста, і сама есенція, і зерно наше, і сила»;

– теж немовби «серця», але – тлінні, поверхові. Ці зовні подібні серцю

інстанції можливі, оскільки думки, погляди і переконання можуть блукати, бачити

в усій світобудові не «голову», а «хвіст», «п’яту», «тінь».

І.В. Киреєвський, чия філософія зі всіх ранніх слов’янофілів розроблена

найбільш докладно, у своїй антропології, що спирається на святоотецьку,

розрізняє в людині такі структурні елементи:

221

– «внутрішню» (духовну) людину – сокрите від звичайного стану

людського духу живе цільне осереддя для всіх окремих сил розуму, ядро, центр

індивідуальності;

– «зовнішню» (душевну) людину – емпіричну сферу душі з її численними

окремими функціями, що утворюють різнорідну сукупність.

Між «внутрішнім» і «зовнішнім» немає непрохідної грані, онтологічно вони

не різнорідні, закрита ж «внутрішня» людина через владу гріху [517; 1033; 1034].

За текстами Ф.І. Буслаєва про структуру особистості можна винести

судження, що індивідуальна особистість передбачає диференціацію різноманітних

психічних сил відповідно диференційованим формам культури, – але в епічний

період ця диференціація настільки слабка, що особистість постійно втрачає свою

структуру, синкретично зливаючись зі своєю спільністю [310].

4.1.2. Період розквіту: персоналістичні теорії особистості

П.С. Авсеньовим структурний аспект особистості розглядається з опорою

на традиційну тріаду «тіло – душа – дух», причому тріада зводиться до діади:

– тіло (речовина) - буття нижче, людській природі чуже, що лежить нижче

його «Я», але пов’язане з ним (виступає знаряддям буття «Я» в чуттєвому світі);

– «Я» – внутрішнє начало життя і діяльності; нерозривно пов’язане з тілом,

воно веде незалежне від зовнішнього світу існування; «Я» як джерело дії,

пізнається внутрішнім духовним почуттям. «Я», взяте в своєму відношенні до тіла

(речовини), іменується душею; а у відношенні до власної (чистої) природи дає

поняття духу [339; 970; 1282].

У теорії П.Д. Юркевича структура особистості передбачає пнрисутність у

люині двох центрів тілесно-духовних сил:

– Серце – хранитель і носій всіх тілесних сил людини, осереддя його

різноманітного духовного і душевного життя; «у серці зачинається і

народжується рішучість людини на ті або інші вчинки; в ньому виникають

різноманітні наміри і бажання; воно є седалище волі і її хотінь» [1336, с. 69]. Воно

ж «є осереддям різноманітних душевних чуттів, заворушень і пристрастей» [1336,

222

с. 70]. І, нарешті, «серце є осереддям морального життя людини. У серці

з’єднуються всі моральні стани людини» [1336, с. 71-72].

– Голова – також найважливіший орган, зв’язаний з явищами душевного

життя. Вона передвизначена вінчати тіло, очолювати, завершувати, управляти,

контактувати з зовнішнім світом. «Особі глава служить вираженням і немов би

живим дзеркалом душевних станів» [1336, с. 74]. Значення глави в духовному

житті – високе (тоді як серце – її осереддя); голова – верхівка серця.

З головою пов’язані фізичні (від органів почуттів і головного мозку) умови

діяльності душі, у серці ж знаходиться морально-духовне джерело цієї діяльності

«у цілісному і неподільному настрої і розташуванні душевної суті» [1336, с. 81].

Саме серце є основою особистості, бо в ньому присутня ідея (і не платонівська

ідея взагалі, а ідея особлива, глибинно індивідуальна для всякої особистості), тоді

як голова діє з механічною одноманітністю логіки. П.Д. Юркевич пише: «У серці

людини лежить основа того, що його уявлення, чуття і вчинки набувають

особливості, у якій виявляється його душа, а не інша, або одержують таке

особисте, приватно-певне направлення, у силу якого вони суть вираження не

загальної духовної суті, а окремої живої дійсно існуючої людини» [1336, с. 82].

Згідно М.Я. Гроту, структура особистості включає наступні компоненти:

– «тваринна особистість – індивідуальний і відносний суб’єкт з

егоїстичними потягами;

– загальний, світовий суб’єкт, підлеглий об’єктивним законам істини і

добра, у якому реалізується Божественність всесвітнього духу [298].

Г.І. Челпановим структура особистості розглядалася в пізній період – як

складена з компонентів: фізичної, соціальної і духовної особистості [761].

У Є.О. Боброва особистість (наявне буття «я)» – єдність видів буття:

– ідейного – буття вторинного, результату логічного мислення,

абстрагування;

– реального – безлічі мінливих діяльностей свідомості, що приписують речі

самій по собі наявність або існування, у абстрагуванні від змісту;

223

– субстанціального – емпіричного буття «я»; це – «єдине уявляюче буття,

що, не будучи обмежене своїм вмістом, уявляє собі ідейні елементи і нарізно, і

разом, співвідносячи їх взаємно» [164, с. 118];

– координального – співвідносного, що закономірно упорядковує елементи в

єдину систему – на космічному, психічному, логічному рівні.

Зв’язок цих компонентів такий: «Різноманітне ідейне буття координацією

зв’язується між собою воєдино, скріплюється з «я» і з його реальними актами, у

яких це ідейне буття виявляється в свідомості і взагалі здійснюється. Різноманітне

реальне буття координацією зв’язується в індивідуальну історію подій єдиної

свідомості; зв’язується з вмістом кожного окремого акту і з загальною їх основою

– «я». «Я», або субстанція, у координації скріплюється і з ідейним, і з реальним

буттям, і зв’язується в системі і взаємодії з іншими субстанціями або «я» в єдність

світу...» [164, с. 171].

Для М.О. Бердяєва структура особистості – питання другорядне, до того

ж не передбачає повної відповіді, адже особистість невловима в своєму

трансцендуванні за рамки себе. У особистості є цільність і множинність, причому

багато, що в ній є, до неї, по суті, не належить. Перерахувати весь її склад

нереально, та й основа її не видна. Цілком у традиціях глибинної психології,

М.О. Бердяєв заявляє наступне: «Особистість має стихійно-несвідому основу.

Людина в підсвідомому поглиблена в бурхливий океан первожиття і

раціоналізована лише частково» [129, с. 15]. У складі особистості, чия природа

складна і полярна, розрізнені головна і другорядна сторони:

– глибинне «я» – самая її суть;

– поверхове «я» – соціалізоване, раціоналізоване, цивілізоване - строго

кажучи, не особистість у людині, а результат соціальної дрессури.

Як бачимо, філософ сполучає розширювальне визначення особистості з

більш вузьким, що виключає все «поверхове»: «У людській особистості є багато

родового, що належить людському виду, багато історичного, традиційного,

соціального, класового, родинного, багато спадкового і наслідуваного, багато

«загального». Але це саме і є не «особисте» в особистості. «Особисте»

224

оригінальне, пов’язане з першоджерелом, справжнє. Особистість повинна вчиняти

самобутні, оригінальні, творчі акти, і це тільки і робить її особистістю, складає її

єдину цінність» [129, с. 14]. Форма особистості виявлена її характером. Якщо

сама особистість розглядається винятково динамічно, то в форму характеру

втілюються результати вольової боротьби (з собою і навколишнім світом) за

здійснення свободи і творчості людиною себе. «Особистість, – пише

М.О. Бердяєв, – пов’язана з характером. … Дух створює форму особистості,

характер людини. Без цієї синтезуючої активності особистість дисоціюється,

людина розпадається на частини, душа втрачає свою цілісність, свою

спроможність до активних реакцій» [129, с. 28-29].

Якщо в М.О. Бердяєва структурний аспект особистості є другорядним, то в

теорії Л. Шестова виділяти структурні компоненти особистості взагалі не варто,

бо вона процесуальна і принципово не завершена.

У теорії В.В. Зеньковського структура особистості вибудовується з

опорою на принцип розрізненої єдності. Розрізнюються:

– метафізичне (глибинне) начало, що виступає субстанціальною основою

душевних явищ; це начало первинне – непохідне і невиводиме;

– емпіричне начало – особистість, дана в досвіді самосвідомості – як центр

усвідомленого душевного життя.

Духовна субстанція, виступаючи основою психічних процесів, водночас

розуміється і як суб’єкт психічного розвитку. Присутність в особистості

субстанціального начала говорить про її онтологічну самостійність.

Субстанціальне ядро опосередковує всі процеси, що протікають в особистості,

виступає як творчий центр її психічної роботи (у зв’язку з чим і вся психіка

набуває суб’єктно-опосередкованого характеру).

П.І. Новгородцевим особистість структурно поділяється на такі сторони:

– трансцендентний ідеал безумовної солідарності з суспільним

середовищем;

– своєрідність, реальна «самобутня і цілісна єдність, особлива і незамінна

суть» [844, с. 200-201].

225

Обидві сторони в особистості ціннісно навантажені; «право особи на

визнання його безумовного значення засноване не тільки на притаманному йому

моральному прагненні до нескінченного ідеалу, але і на властивому їй характері

особливості і незмінності» [844, с. 200]. Незмінність передбачає, що незалежно від

суспільних зв’язків, у собі самому «кожна людина носить своєрідні задатки і

особливі можливості, у цьому саме неповторному поєднанні» [844, с. 201].

У теорії І.О. Ільїна структура особистості не акцентується, хоча, у якості

такої ми можемо навести різноманітні форми досвіду, що виділяються філософом

за рядом засад. Досвід, специфікований за сферами творчості, постає в таких

формах:

– висхідна форма досвіду – духовний (релігійний) – сягає онтологічної

глибини душі і зустрічається там з Предметом досвіду – з Богом; релігіозність в

основній своїй суті «є духовне, цілісне, життєве і безумовне прийняття Божества

як досконалого і реального осереддя життя» [536, с. 286]. Релігійний досвід

суб’єктивний адже «людина є особистий, вільний і відповідальний дух, і релігія

починається з особистої духовності» [533, с. 31].

– похідні форми досвіду – філософський, художній, моральний, правовій

специфікуються відповідно сферам застосування досвідного знання Предмету.

Первинність релігійного досвіду щодо інших культурно-складених форм

досвіду прояснено в таких словах філософа: «Нинішня релігійність заплоджує всі

духовні сили людини: і сумлінну культуру, і художню творчість, і найглибші

коріння його правосвідомості, і її національну самосвідомість, і її патріотичне

почуття, і його державне будівництво. Глибока релігійність пробуджує дух і

призводить його до руху; пробуджений дух шукає довершеності і починається

культурне квітування релігійно-захопленого народу» [533, с. 42-43].

Досвід поділяється також за мірою справжності і буває:

– справжнім – що досягає рівня буття;

– несправжнім – що не виходять за рамки психічного існування.

«Саме справжність філософського досвіду відкриває його первісну,

онтологічну природу» [537, с. 52], – помічає І.О. Ільїн. І пояснює: «Все, що

226

відбувається і живе в суб’єктивній душі смертної людини – все має психічне

існування, але не все має духовне буття. Бо духовне буття відрізняється від

існування за природою свого вмісту і відповідних спроможностей, за засобом

свого обстоянія, за своєю справжністю і силою. Щоб переконатися в цьому,

необхідно, звичайно, надбати самого досвіду буття; виходити ж з одного досвіду

існування як такого цілком недостатньо» [537, с. 52].

Відносно до актуалізованих психічних засобів осягнення, досвід постає в

таких формах:

– зовнішній досвід, що «приліплює нас до чуттєвих сприйняттів і станів. Ми

звертаємося до світу – зором, слухом, нюхом і дотиком, сприймаємо його

мускульними відчуттями, просторовим спогляданням, відчуттям холоду, тепла,

болю, тяжкості, голоду, і т.п. Ми живемо нашим тілом, дослухаємось до нього і

сприймаємо світ саме через нього. Саме оскільки світ є нам світом матеріальних

речей, світом світла, кольору, фарб, ліній, площин, мас, рухів, звуків, запахів…;

постільки люди предстоять нам як живі тіла, доступні нам тільки з боку своєї

тлінності; постільку холод, голод, тілесна мука і викликані ними пристрасті

кажуться нам «найважливішими» станами людини; і сама любов сприймається

нами як чуттєва закоханість, як статева пристрасть» [534, с. 29-30].

– внутрішній досвід, що «відволікає нас від чуттєвого сприйняття і станів і

відкриває нам інший світ, сприйманий нечуттєво. Зв’язана з тілом від

народження до смерті, душа може відвертатися від тіла, не вірити йому, не

вважати його істотним, не піддаватися його покликам і спокусам, не перебувати в

ньому своєю увагою і інтересом, – іти не до нього, а через нього, або мимо нього

до нечуттєвих обстоянь і станів світу. Тоді все речовинне, матеріальне, тілесне

перестає бути для людини самостійною реальністю, а стає лише символом інших,

найважливіших, субстанціальних обставин, на яких і зосереджує … увагу. До

таких обстоянь належить, передусім, світ людської душі, в усіх її непідкорених

тілу інтересах, чуттях, бажаннях, помислах, фантазіях і пристрастях. До таких

обстоянь відноситься, далі, весь світ добра і зла, гріху і моральної досконалості,

світ божественного одкровення, таємничих доль всесвіту, релігійного смислу

227

життя, вищого призначення людини. Це світ, у якому люди суть живі і вільні

духовні особистості, доступні нам в своєму внутрішньому житті; світ, у якому

любов приліплюється до нечуттєвого лику людини і самі пристрасті,

одухотворюючись, одержують значення певного священного трепету» [534, с. 30].

4.1.3. Період розквіту: теорії всеєдності

У вченні В.С. Соловйова структура особистості включає такі сторони:

– особистість як «природне явище, підлегле зовнішнім умовам і визначене

ними в своїх діях і сприйнятті. Оскільки прояви цієї особистості визначаються

цими зовнішніми умовами, <…> остільки властивості, що складають те, що

називається емпіричним характером цієї особистості, суть тільки природні умовні

властивості» [1062, с. 97-98];

– особистість як індивідуальність – тобто як щось особливе, не певне

зовнішнім образом, не формалізуємо, і при цьому незмінне в усіх обставинах і

умовах. Цей «внутрішній індивідуальний характер особистості є чимось

безумовним, і він складає власну сутність, особливий особистий вміст або

особливу особисту ідею даної суті, якою визначається істотне значення його в

усім, роль, яку він грає і вічно буде грати у всесвітній драмі» [1062, с. 98].

Індивідуальність є водночас універсальністю. Ніщо в духовній області не

може бути універсальним, якщо воно абстраговане від індивідуальності. Саме

спираючись на аспект індивідуальності, В.С. Соловйов указує: «Особистість

людська – і не особистість людська взагалі, не абстраговане поняття, а дійсна,

жива особа, кожна окрема людина – має безумовне, божественне значення» [1062,

с. 55]. У зв’язку з притаманним їй аспектом індивідуальності (універсальності),

безусловності, всеєдності особистість може бути структурована і на тих більш

глибоких онтологічних і метафізичних засадах, що задаються прозріваємою нею

структурою буття і сутністю Божества. Бог є Сутній, його сутність – всеєдина

божественна ідея. Якщо божество – Сутнє всеєдине, то людина – належить до

сутнього в становленні. Все, що в Сутньому всеєдиному дане відразу, в сутньому,

що стає, розгорнуте в часі. Божественна Трійця, виводима В.С. Соловйовим

228

дедуктивно, з трьох засобів зв’язку будь-якої живої істоти зі своєю сутністю (як

з реальністю в собі – в силу факту існування; в своїй дії – як необхідному прояві

цієї сутності; в почутті або насолоді своїм буттям і дією – як рефлексивним

актом), припускає, що троїстість присутня і в кінечних істотах, з тієї різницею,

що в них ці засоби буття не можуть являтися в чистоті і повноті. Кінечні істоти (і

серед них – людина) не існують первісно в самих собі; до дії визначаються не

винятково самими собою; не можуть цілком повернутися до самих себе, – а тому

вимагають заповнення ззовні. Сенс їх існування обґрунтовується не ними самими,

а вимагає зв’язку з Безумовним, з Богом.

Трьом відношенням (засобам) буття – вольовому (субстанціальному),

розумовому (ідеальному) і чуттєвому (реальному) в Бозі відповідають три Особи

(Іпостасі). У первісній єдності з Божеством всі істоти утворюють один

Божественний світ в трьох головних сферах відповідно домінуванню одного з

засобів буття:

– сфера домінування волі – «найглибшого, внутрішнього і духовного начала

буття. Тут всі істоти «знаходяться в простій єдності волі з Божеством – в єдності

чистої безпосередньої любові; вони істотно визначаються божественним

первоначалом, перебувають «у лоні Отця». Оскільки вони належать до цієї першої

сфери, істоти є чисті духи, і все буття цих чистих духів визначається їхньою

волею, тому що їх воля тотожна з волею Божою. Тут, таким чином, переважний

тон буття є безумовна любов, у якій все – одне» [1062, с. 187-188];

– сфера домінування уявлення (розумової діяльності) – «істоти в цій сфері

можуть бути названі умами. Тут всі істоти мають буття не тільки в Бозі і для Бога,

але також і одне для одного – в уявленні або спогляданні; тут є вже, хоча тільки

ідеально, визначеність і роздільність, всі сутності (ідеї) знаходяться в певному

відношенні <…> ця сфера є переважно областю божественного Слова (Логоса),

що ідеально висловлює розумну повноту божественних визначеннь. Тут кожна

«розумна» істота є певна ідея, що має своє певне місце в ідеальному космосі»

[1062, с. 188];

229

– сфера домінування почуття, де кожна істота набуває власної обмеженої

реальності, втрачаючи безпосередню єдність з Божеством; «істота одержує

можливість впливати на єдину божественну волю, визначаючи її від себе так, а не

інакше. Особлива ідея, з якою з’єднується акт божественної волі, … виділяє його з

абсолютної безпосередньої єдності волі божественної, одержує його для себе і в

ньому набуває живої сили дійсності, що дає їй можливість діяти від себе в якості

особі або самостійного суб’єкта» [1062, с. 191]. Цих живих істот ми називаємо

душами; а сфера є «душа світу, або ідеальне людство (Софія), що містить у собі і

собою зв’язує всі живі єства або душі» [1062, с. 192].

М.М. Тарєєвим у людині розрізняються:

– життя душевне, плоть, – людина зовнішня – «особисто-людське життя,

що обіймає душевно-тілесні потреби і прагнення до щастя і вдосконалення і

здебільшого виражене в тому особливому напрямі душевно-тілесного життя, що

називається особистим життям. Характер особистого життя визначається

свідомістю: це моя природа, моя гідність, моє щастя, моя досконалість. Особисте

життя тісно зв’язане з зовнішньою відокремленістю: моїм може бути тільки

зовнішнє, видиме, обмежене» [1077, с. 186];

– життя духовне, дух, – людина внутрішня – «царство Боже всередині нас,

– вона полягає в тому, що воля Божія виконується людьми, як на небі ангелами.

Більш істотно вона визначається, з негативної сторони, як зречення людиною від

самої себе, від своєї особистості, від себелюбного прагнення до особистого щастя

і абсолютної досконалості, як невзлюблення нею душі своєї навіть до смерті, <…>

а з позитивної, – як одкровення в людині життя божественного» [1077, с. 187].

У вченні С.М. Булгакова про структуру особистості може повідати

триєдина особиста структура Божества, образ і подобу якого людина втілює: «Бог

є Любов, що складає не якість або властивість, не предикат, але саму суть Божию.

І в цій Божественній Любові кожна Іпостась, віддаючи Себе в любові, знаходить

Себе в інших Іпостасях, здійснює єдине Божество. У Св. Трійці абсолютно-

особистий характер Божества, його іпостасність, з’єднується з абсолютно-

надособистим характером Його троїстості – «Трійці в Одиниці і Одиниці в

230

Трійці». Через одкровення трьох іпостасей виявляється якісне розрізнення в житті

Св. Трійці. Першій Іпостасі належить Божественне Батьківство, субстанціальність,

висхід; другий Іпостасі належить розрізнення, Логос, відання, вона є Серце Боже,

у якому Отець любить Сина; третя Іпостась, Дух Святий, почуває і Отця і Сина,

відкривається світу в триєдності Отця, Сина і Св. Духа, як у зв’язаному

внутрішнім відношенням і послідовно розкриваємому в акті Божественного

життя» [305, с. 185-186]. Структурно єдиною з Трійцею є не одинична

особистість, у якій присутня лише одна іпостась, а об’єднання особистостей. Як

вказує С.М. Булгаков, «у Божественній триєдності Св. Трійці дане повне Ми, у

собі завершене і замкнене» [306, с. 440]; отже, не в індивідуальній іпостасі, а «у

множинності людських іпостасей, у ми здійснюється … образ Божественної

триєдності: три Я в Ми» [306, с. 441]. Для Трійці створення собі подібних є акт

щедрості й людинолюбства, акт творчої свободи, але не необхідність. Творіння

софійне, тобто має в собі Божественний первообраз.

У теорії М.О. Лоського структура особистості включає:

– основне її ядро – «я» даної особистості, що є творчим джерелом,

добродієм і носієм всіх особистих проявів (вчинків, прагнень, почуттів);

– дії цього «я» – власне вчинки, прагнення, почуття.

«Я» ідеальне, його дії – реальні: «Кожне людське «я» творить свої

переживання, як процеси, що виникають і зникають у часі, а саме творящє їх «я»

залишається тим самим «я», що стоїть вище за плин часу» [713, с. 325].

За С.Л. Франком, структура особистості має онтологічні засади. Про

особисте начало в контексті душевного життя можна говорити в декількох планах:

– у тому плані, у якому душа виступає формуючим началом;

– у тому плані, у якому вона постає носієм знання;

– у тому, у якому вона являє єдність духовного життя.

Душа як формуча єдність, представлена трьома «я» – ієрархізованими

інстанціями, існуючими на рівні переважних моментів їх переживання:

– до чуттєво-емоційного рівня відноситься нижча єдність «хтивої» душі

(«влада плоті»), що «пластично організує <…> стихію душевного життя через

231

безпосередні оцінки-прагнення, що зміцнюють у душевному житті і привертають

до нього «бажане», «приємне» і послаблюють і відштовхують «небажане»,

«обтяжливе» [1164, с. 546]; ця єдність пов’язана з одиничним тілом людини;

– до надчуттево-вольового рівня – вольова єдність, виявлена в актах

самоподолання, мужності, «сили волі»; механізм дієвості, що формує інстанції

цього рівня «складається не з первинних оцінок-прагнень, як мимовільних реакцій

на чуттєве переживання, а з вищих нашарованих на цю елементарну область актів

переваги або вибору, як активного втручання в природну цілестрімительність

соматичної ентелехії і протидії їй» [1164, с. 547]; ця єдність емансипована від

тілесності індивіда, злітає над нею як «відносна центральна влада суб’єктивного

порядку» [1164, с. 551];

– до ідеально-розумного (духовного) рівня належить вища єдність, що

формує «веління абсолютної ідеї в нас», найближчими показниками якого

служать переживання морального порядку. Сила цієї інстанції усвідомлюється як

«надіндивідуальна авторитетність і потужність, що разом з тим не поневолює

ззовні наше «я», а діє через самий глибокий центр нашого душевного життя і тому

переживається як цілком вільна дія» [1164, с. 549]; ця єдність «я» істотно

надіндивідуальна; «духовне або ідеально-розумне «я» безпосередньо виступає як

об’єктивна і надіндивідуальна інстанція в нас і разом з тим як останнє, абсолютне

коріння нашої особистості» [1164, с. 551].

Душа як носій знання представлена свідомістю, що також має троїсту

структуру. С.Л. Франк виокремлює три області свідомості:

– свідомість як безпосереднє переживання (що звичайно утворює «лише

заднє тло або проміжне середовище для інших видів свідомості» [1164, с. 477]) – у

ньому уявлена сама стихія душевного життя, що утворює субстрат душевної

реальності, але актуально не має суб’єктного, особистого статусу, статусу «я»;

сюди відносяться відчуття, неосмислені уявлення, найпростіші емоції і

переживання;

– предметна свідомість – до даної області відносяться душевні явища як

носії знання; ці явища (шляхом управління увагою) організуються в суб’єктивно-

232

індивідуальний «предметний мірок», який є феноменологічно вираженою єдністю

конкретної людської свідомості;

– самосвідомість – живе знання органічної єдності буття, у силу якого все

відносне, вторинне і суб’єктивне коріниться в абсолютному, первинному і

самодовліючому бутті; інтуїтивно осяжна глибина цього укорінення – пласт

духовного життя; скрізь, де «наше життя підпорядковане голосу певного

покликання або одкровення, нам являється єдність суті і смислу нашого буття»

[1164, с. 586].

В єдності духовного життя особисте начало подане в контексті

трансцендування душі до духовної основи, до буття. Душа в термінології

С.Л. Франка – безпосереднє самобуття, тобто вона є саморозкриваною

реальністю, вона – самому собі відкрите буття. Безпосереднє самобуття є буття

потенційне, його актуалізація зв’язана з трансцендуванням, у якому і

народжується «я», або особистість. Особистість («я)» – таємничий аспект душі,

що полягає в трансцендуванні. Є дві форми такого трансцендування:

– трансцендування назовні відбувається у відношеннях «я-ти»; в них «те

потенційне буття, що ми називали «безпосереднім самобуттям», …

актуалізується, вперше маючи себе як «я» [1067, с. 355]. З відношень «я-ти»

народжується єдність «ми»;

– трансцендування всередину відбувається у відношенні безпосереднього

самобуття до його ж духовної основи, до Бога.

В теорії П.О. Флоренського структура особистості може бути виділена з

опорою на дихотомію особистості і речі. У особистості можна розрізнити:

– «речовність» особистості – раціоналістичну її «зрозумілість»,

підпорядкованість розсудочному закону тотожності;

– «особистий характер» особистості – «жива єдність її само-створюючої

діяльності, творче виходження із своєї самозамкненості, … «незрозумілість» її і,

отже, неприйнятність для раціоналізму» [1158, с. 80].

«Речовність» в особистості хоча й присутня, однак, її не визначає. Говорити

про схожість особистостей також некоректно, бо йдеться лише про схожість тих

233

або інших «властивостей їх психо-фізичних механізмів, тобто … про те, що, –

хоча і в особистості, – але не особистість. Особистість же, зрозуміла в сенсі чистої

особистості, є для кожного Я лише ідеал, – межа прагнень і само-побудови»

[1158, с. 79].

Основу структури особистого буття о. Павел знаходить у троїстості Я, Ти

і Він: «Я трансцендентне, приховане не тільки від інших, але і від себе у власній

своїй глибині. Є ж воно або являє себе – як ТИ і як ВІН. Як ТИ воно являє себе

особою, а як ВІН – річчю. Через ім’я своє Я виявляє себе як ТИ, а тому збагне себе;

через число Я стає ВІН, і тому оцінює себе. Духовна будова вказується про

іменник Я ім’ям, а реальність Я висловлюється його числом» [1157, с. 65]. Через

ім’я особистість вбудовується в – софійну в своїй суті – антиномічну систему

основних категорій буття, а також, у інший площині розгляду, – у відображену

Софією логіку іпостасних відношень триєдиного Бога. Світ внутрішній, де

присутнє ім’я особистості, співвіднесено з другою особою (ТИ), а зовнішній, де

розміщене число речі – з третім (ВІН).

У системі Л.П. Карсавіна структура особистості розкривається передусім

в ієрархії особистостей від Божественної через симфонічні й соціальні до

індивідуальних; у індивідуальних особистостях – у єдності їхніх моментів

(аспектів і якіствовань). Явища і речі для Л.П. Карсавіна постають як «моменти»,

«аспекти» і «якіствовання» вищих всеєдностей. Будь-яке ж явище виявляється

причетним до вищої всеєдності. Відношення між вищою єдністю і його моментом

разгортається в нескінченний ланцюжок єдностей і моментів. За Л.П. Карсавіним,

про особистість можна говорити на різних рівнях, розрізняючи такі її варіанти

(структурно єдині між собою, як ціле, що повністю відбивається в найменшій

своїй частині):

– Особистість досконала (Бог, Абсолют) володіє перед недосконалою

онтологічною першістю (звідки, щоправда, не слідує першість хронологічна). Для

цієї особистості характерно повноцінний прояв троїстості – трьохіпостасність

Бога-Отця, Бога-Сина (Логоса) і Бога-Святого Духа;

234

– особистість симфонічна (світ як єдність багатоманіття) розкривається в

проблематиці знання. Знання припускає двоєдність особистості з інобуттям, що і є

симфонічна особистість. «Стверджуючи, що особистість пізнає інобуттєвий їй світ

у оригіналі, ми повинні визнати, що існує сфера загальних якіствовань, загальних

інобуттю і особистості … знання, припускаючи первинну єдність і двоєдність

особистості з інобуттям, починається з їх роз’єднаності й полягає в їхньому

возз’єднанні <…> Двоєдність особистості з інобуттям повинна сама бути

особистістю» [569, с. 9];

– особистість соціальна (суспільство, група, сім’я) є окремий випадок

симфонічної особистості. У ній виявляється першоєдність індивідуальної

особистості (єдність з іншими індивідуальними особистостями). Соціальних

особистостей багато, і вони знаходяться в ієрархічних відносинах між собою.

Л.П. Карсавін за мірою тривалості їхнього актуального існування розрізняє

«соціальні ефемериди» (особистість бесіди, мимохідної зустрічі, мітингу,

одушевленного одним імпульсом натовпу), «періодичні особистості» (вчене і

спортивне суспільство, партійний з’їзд), «постійні особистості» (сім’я,

розбійницька шайка, уряд, народ);

– особистість індивідуальна. Ця особистість здійснює в собі Другу іпостась

Пресвятої Трійці (Сина, Логоса). У теоретичному пізнанні особистості, як

обособленої від свого інобуття, відбувається її самороз’єднання (усвідомлене

нами як умирання і падіння): особистість роз’єднується на джерельне «я»

(усвідомлююче осереддя) і збагнене ним «я». Пошуки єдності марні, бо єдність

особистості – не абстрактна єдність, а конкретна багатоєдність. У індивідуумі

особисте буття знемогає, тому моменти особистості не стають цілком

особистостями.

Особистості (як однакових, так і різних ієрархічних порядків) комунікують

між собою, при цьому їхнє взаємоспілкування – «не що інше, як індивідуація в

них однієї і тієї ж вищої особистості й об’єднання їх у неї і в ній» [569, с. 152-153].

235

4.1.4. Період інтеграції в нові традиції: теорії, споріднені з

метафізичними

За Вяч. Івановим, як свідчить ессе «Ти єси», структура особистості

включає три елементи, з яких до буденних станів свідомості належить лише один:

–«емпірично-свідоме, мужеське я» (інстанція свідомості й умоосяжної волі);

В екстатичнім досвіді явлені складові містичної свідомості особистості:

– «Небо» в нас, викрите в свідомості через «внутрішній поворот» – і в

глибині його – Отець, «Ти» в нас, до довершеності якого повинне наближатися

наше синівське Я, до ототожнення своєї волі з Його волею» [530, с. 94];

– «Земля» в нас і «наша периферійна Психея, душа землі в нас, що чекає

викритого Сина в нас як істинного жениха свого, щоб через нього здійснити «на

Землі» волю «сущого в Небі», і тому натхненно виривається з полону нашого

емпірично-свідомого, мужеского я, підстежуючи його сон, бажає його тимчасової

смерті для кращого воскресіння в Дусі» [530, с. 94].

А. Білим структура особистості не була прописана, однак до

структуруючої і світогляд, та й саму особистість ієрархії емблем він підходив з

уважністю. У кресленнях, якими він супроводжує свою «Емблематику смислу»

(1910), накреслено на площині вигадливі пірамідальні структури, складені з

трикутників, поєднаних через загальні сторони. У головній з наведених ним

«пірамід» одна грань представляє пізнавальний рух до верхівки, інша ж – творчій;

сама верхівка представляє точку втілення – синтезу пізнання з творчістю. Вся ця

схема, однак, по відношенню до особистості виступає як зовнішнє (культурне)

визначення належного їй хаосу.

Антропологічні шукання Б.П. Вишеславцева спираються на біблійну

традицію, висхідну до апостола Павла. Структури особистості Б.П. Вишеславцев

спеціально не виокремлює, зате він виділяє онтологічну структуру людини.

Людина була структурована таким чином: 1) Дух; 2) свідома душа; 3) підсвідома

чуттєво-побажальна сфера («плотські помисли); 4) тіло («плоть»)1. Термін

1В останній праці «Вічне у російській філософії» Б.П. Вишеславцев уточнює ієрархічну структуру людини і доводить

кількість онтологічних східців людського буття до семи: 1) фізико-хімічна енергія; 2) енергія життя, «біос»; 3) психічна

енергія, що утворює у своїй прихованій глибині колективне несвідоме; 4) особисто-несвідоме, на фундаменті

236

«підсвідомість» – «поняття наших днів» – апостол Павел, зрозуміло, не

використав, але саме слово «плоть» у нього мало два значення: а) плоть як

чуттєво-побажальна сфера психічного, що лежить поза свідомістю, і тому не

відносна до душі; б) плоть як біологічний організм. У першому із значень «плоть»

тотожна «підсвідомості».

У теорії С.О. Левицького структура особистості являє собою ієрархію

сфер: 1) підсвідомість – як область «воно»; 2) свідомість «я»; 3) свідомість «ми»;

4) надсвідомість – як область «над-я»2. При цьому «ідеальна внутрішня ієрархія

особистості полягає в тому, що «воно» підпорядковане «я», а «я», координуючись

з «ми», служить «над-я» [653, с. 197]. Філософ вказує: «Будова особистості має

координаційно-ієрархічний характер. Всі вияви особистості координовані між

собою, і центром цієї координації є наше «я» [653, с. 170]. Підсвідоме – проміжна

сфера між душею і тілом, ірраціональне коріння душі. Підсвідома сфера має

внутрішню ієрархію: а) біологічний пласт буття особистості – найнижчий –

складають фізіологічні рефлекси, рухомі інстинктами самозбереження і

продовження виду; б) психобіологічні потяги – яскравою рисою яких є стихійне

прагнення до насолоди, що акцентувалося З. Фрейдом – представляють відносно

вищу цінність; в) прагнення до самоствердження, що акцентувалося А. Адлером,

основним мотивом якого «є ствердження значущості й цінності власного «я» як

такого – в очах інших (марнославство) або у власних очах (гординя)» [653, с. 173-

174]. Це прагнення не тільки «дане мені», але і є «моїм» прагненням – але,

набуваючи характер «одержання», фіксуючись на симптомах, показує свою

«нижчу» природу. Свідомість «я» з її центром («я» як центр координації і вхідний

пункт в ієрархії особистості) лежить між сферами під- і надсвідомості. «Я» може

бути відрефлексовано зовсім не повністю; несвідомий (але найголовніший)

момент в «я» – «самість», що «не усвідомлюється саме тому, що вона є сугубий

акт самосвідомості» [653, с. 178]. Предметом рефлексії «може бути вже не

колективно-несвідомого; 5) свідомість, що будується (свідома душа), що визначається як егоцентрична настанова

свідомості; 6) духовна свідомість (дух, духовна особистість), в якій людина – носій і будівник культури; 7) Самість,

людина «в собі», незбагненна для раціонального мислення (див. [378, с. 384-385]). 2Терміни «воно», «я» і «понад-я» ми, слідом за С.О. Левицьким, пишемо з маленькой літери, підкреслюючи, що по

відношенню до «Воно», «Я» і 'Понад-Я» (як інстанціям другої топіки З. Фрейда) вони знаходяться у відношеннях

смисловий аналогії, але не припускають точного запозичення конструктів (в особливості це стосується «над-я»).

237

сутнісне, а опредметнене «я» – «me», а не «I», услід термінології Джемса» [653, с.

178]. Для С.О. Левицького «я» як «самість» – «є осереддя всієї нашої суті, і поза

відношенням до «я» не можна говорити ані про «під», ані про «над» свідомість»

[653, с. 178]. Свідомість «ми», у якій людина живе життям тих спільностей, у які

входить, будується на «почутті спорідненості». Саме в даній сфері особистість

виступає як «персона» (К.Ґ. Юнґ»), причому, за С.О. Левицьким, «персона» – не

маска, а природний наслідок пристосування особистості до соціального

середовища. Надсвідомість – «вищий поверх» будови особистості, область,

звідки виходить творче натхнення і голос совісті, релігійні осяяння. «Реальність

цієї сфери, – пише філософ, – тісно зв’язана з реальністю вищих цінностей, з

якими вона безпосередньо зв’язана» [653, с. 186]. Ієрархія цінностей від вищих до

нижчих встановлюється таким чином: «релігійні цінності – цінності пізнавальні,

етичні і естетичні – цінності особистої і суспільної користі».

В О.Ю. Кульчицького в плані структури особистості виділені наступні

структурні компоненти людського «я»:

– реальне «я» – трансцендентне, субстанціальне основа всіх проявів

особистості в різні моменти життя, що ніколи не буває і не може стати предметом

психологічного досвіду (і недосяжне пізнанню психологією як досвідною

наукою), але може мислитися метафізично;

– локальні прояви «я» в тих або інших сферах: феноменальне «я» (дане

нашій свідомості); соматопсихічне «я» (тілесно окреслене); активно-

воленціональне «я» (дане в актах волевиявлення); характерологічне «я» (що

оформлює несвідомі сили і тенденції і керує несвідомою динамікою потягів);

духовно-ідеальне «я»; соціальне «я»; біографічно-історичне «я» [623; 624; 625].

Структура особистості в О.Ф. Лосєва акцентує притаманний особистості

момент виявлення – і постає як діалектичне протиставлення в символі (ликі) двох

об’єднаних її планів (внутрішнього і зовнішнього), даних в наступних аспектах:

– самосвідомості і дієвого виявлення;

– постійного ядра (субстанції) і мінливого (акциденцій);

238

– пізнавальника (спостерігача, суб’єкта) і пізнаваного (об’єкту, що

спостерігається);

– поняття і історичного, життєвого факту;

– душевного і тілесного.

З того, що міф – особиста форма, зрозуміло, не слідує, що особистість

зводиться до міфу. «Міфологія є цілком закономірне створення людського духу і є

нормальне соціальне явище» [705, с. 232], як вказує О.Ф. Лосєв у роботі «Міф –

розгорнуте магічне ім’я», але є в особистості, як і в будь-який речі «Саме саме» –

тобто індивідуальна сутність, не зведена до загального визначення. Людське саме

саме позначене як Я. Звертаючись у спеціальній роботі «Саме саме» до цього Я,

Лосєв проводить його систематичне розототожнювання з тілом, із свідомістю, з

відчуттями і емоційними переживаннями, з думкою, з дією, з самою душею (адже

вона теж «моя»). Я не є народження, не є смерть, не є саме життя. «Але що ж, що

ж тоді таке це Я? – питає О.Ф. Лосєв риторично, – І ми рівно нічого не можемо

відповісти на це питання, крім того, що Я є Я. Я є Я – от остання мудрість, яку ми

тільки можемо тут виявити. Про саме саме нашого Я, про абсолютну самість

нашого Я нічого більшого ми сказати не можемо» [705, с. 316].

Ґ.Ґ. Шпет у структурному аспекті розглядає не особистість, а свідомість.

Причому для нього «особистий» характер свідомості не є річ самоочевидна (бо є

аргументи проти немовби безпосередньо даного факту, неначе всяка свідомість є

свідомість, що належить я); свідомість може бути навіть ничія – хоча з

твердження, що вона може бути не-особистою, ще не слідує її безособистості, –

допускається тільки, що вона може бути і надособистою, і багатоособистою, і

навіть одноособистою.

Говорячи про ім’ярека й інші єдності свідомості, Ґ.Ґ. Шпет зізнається: «…я

не можу припустити «голого» об’єкту in se, хоча і не вірю в догмат суб’єктивізму,

неначе немає об’єкту без суб’єкту. Суб’єкт, id in quo, самий є предмет; у

предметному, тобто усвідомленому його й потрібно шукати» [1288, с. 290].

Розшукуючи суб’єкта як предмет в усвідомленому, Ґ.Ґ. Шпет говорить про

надзвичайне багатоманіття того, що «визначається як єдність свідомості, respective

239

усвідомленого»: «Всяка називана, мислима, уявна, уявлювана і т.ін. «річ», «зміст»,

«предмет», суть єдності, настільки ж єдності усвідомленого, як і свідомості.

Жодними винятковими правами і привілеями в цьому загальному описі жодне Я і

жодні Я не користуються. Проблема про них виникає, … тільки як більш приватна

проблема «соціального предмету», що повинен бути передусім координован з

іншими предметами. Зосереджуючись тепер на цьому «предметі», ми відкриваємо

в ньому не тільки його «призначеність», але і те, що здійснює її, деяке ентелехічне

начало, «джерело» переживань і свідомості, свободу, джерело конкретності та

одиничності. Тут сама «свідомість» виступає як усвідомлене, a sui generis єдності

свідомості розкриваються перед нами як sui generis «носії», але не як ікси, а як

імена власні, що і є символічним вираженням «неізреченого». Тут справжнє

джерело і прототип всякого поняття «носія», «субстанції», «іпостасі» і пр. Але

утримуючись від всякої метафізичної теорії цього джерела, ми бачимо єдиний

шлях до його разуміння в чистому розкритті символів, у їхньому викритті і, отже,

у відкритті прихованого. Всяке розуміння по суті своїй є не просто «участь», а

«співучасть», «сопричастя» і «сопричасність» [1288, с. 308]. «Я, як соціальний

предмет з власним ім’ям, абсолютно в тому сенсі, що я не тільки «носій», але і

«джерело», не тільки «призначеність», але і «свобода». Однак, якщо ми знаходимо

поряд з я і інші «єдності свідомості», у тому числі і такі колективні, що «зв’язані»

тільки «узами» свободи, сама свобода виявляється тут, як общне, але і як загальне.

Отже, повне визначення або, краще, самовизначення я, имрека, вимагає ще чогось,

що <…> «неізречено» [1288,. с. 304]. Треба мати на увазі, що «я» в Ґ.Ґ. Шпета –

зовсім не особистість (і визнання «Я» соціальною річчю не вказує на соціальну

детермінацію особистості). До проблематики особистості в «Свідомості та її

власнику» він звертається в самому кінці, коли, відсторонюючись від ідеї

соборності С.М. Трубецького, пише, що хитро не «собор з усіма» тримати, а

себе знайти мимо собору, знайти себе в своїй имярековій свободі, а не соборній.

240

Головним структурним моментом бахтінської вчинкової теорії стає

архітектоніка дійсного світу вчинку3. Її М.М. Бахтін розкриває як двоплановість

ціннісної визначеності світу – для себе і для іншого. Та ж двоплановість

характеризує і естетичний світ, у якому виділяються автор і герой. У розгляді

архітектоніки естетичного світу вчений використав поняття «точка зору»,

конкретизоване як «смислова і оцінна позиція людини щодо себе самої і щодо

навколишньої дійсності» [109, с. 43]4. Вищим архітектонічним принципом

дійсного світу вчинку визнане «конкретне, архітектонічно-значуще

протиставлення я і іншого. Два принципово різноманітних, але співвіднесених між

собою ціннісних центри знає життя: себе і іншого, і навколо цих центрів

розподіляються і містяться всі конкретні моменти буття. Той самий змістовно-

тожествений предмет – момент буття, співвіднесений зі мною або співвіднесений

з іншим, ціннісно по-різному виглядає, і весь змістовно-єдиний світ,

співвіднесений зі мною або з іншим, проникнутий цілком іншим емоційно-

вольовим тоном, по-різному ціннісно значущий у своєму самому живому, самому

істотному сенсі. Цим не порушується смислова єдність світу, але підноситься до

ступеня подієвої одиничності» [108, с. 66-67]. Таке розпадіння світу на «я» і

«інших» – не пасивне і не випадкове, воно – активно-належне. Ця архітектоніка –

не готова і застигла, вона «непрестанно здійснюється моїм відповідальним

вчинком» [108, с. 67] і служить орієнтуванню суб’єкта в бутті-події.

Структура особистості, вбудована М.М. Бахтіним на основі цієї

архітектоніки світу, також спирається на ключове розрізнення «я» і «іншого».

Нагадаємо, що для його світогляду важлива учасність «я» в бутті, отже єдиного

підходу для всякої особистості (будь то «я» і «інший») він не приймає – цей підхід

належав би до світу байдужої теоретизації. Єдино визнана ним феноменологічна

психологія виключає з себе «єдині для усіх» пояснювальні конструкції і не 3До неї М.М. Бахтін звертається, заздалегідь виділивши архітектоніку найбільш близького з культурно-відокремлених

світів– світу естетичного бачення. 4Поняття «точка зору», що запозичено у М.М. Бахтіна структуралістами, ними включене у цілком інший контекст. У

«Поетиці композиції» Б.О. Успенського воно відноситься вже не до архітектоніки естетичного світу, а до композиції літературного твору; систематизуючи і формалізуючи «точку зору» (розглядаючи її у планах ідеології, фразеології, психології і часі й просторі – [1132]), цей автор вважає, що займається тільки уточненням бахтінських поглядів. Послідовник М.М. Бахтіна В.В. Федоров цю оману рішуче розвіює, знаходячи в ній свідоцтво односторонності наукового мислення, «що завзято зводить до «поетичного тексту» естетичний об'єкт, тоді як він, залишаючись естетичним об'єктом, не піддається формальному опису і взагалі виключає семіотичний підхід» [1147, с. 198-199].

241

змушує вірити, неначе пізнаючи особистість іншого, ми завдяки цьому пізнаємо

себе. Ми самі дані нашій свідомості принципово інакше, ніж інша людина.

М.М. Бахтін структурує особистість у контексті естетичної діяльності, але

естетичний світ, за його власним зауваженням, із всіх відокремлених світів

найбільш близький до дійсного буття. Отже, запропонована ним структура

виходить за межі тільки філософської естетики – і наближається до справжньо-

буттєвої. За М.М. Бахтіним: «Кожна конкретна цінність художнього цілого

осмислюється в двох ціннісних контекстах: у контексті героя – пізнавально-

етичному, життєвому, – і в завершальному контексті автора – пізнавально-

етичному і формально-естетичному, причому ці два ціннісних контексти взаємно

проникають одне в одне, але контекст автора прагне обняти і закрити контекст

героя» [108, с. 89]. Створюючи художній твір, «автор рефлектує емоційно-вольову

позицію героя, але не свою позицію щодо героя; цю останню він здійснює, вона

предметна, але сама не стає предметом розгляду і рефлектуючого переживання;

автор творить, але бачить своє творіння тільки в предметі, що він оформлює, те є

бачить тільки <…> продукт творчості, а не внутрішній психологічно певний

процес його» [108, с. 92].

«Я» (в естетичному світі – автор) і «інший» (в естетичному світі – герой) –

головні структурні іпостасі особистості – характеризуються

позазнаходженістю (не можуть співпасти) і відрізняються засобом даності

участній свідомості:

– «я» (або автор) даний собі зсередини, – і в цій даності принципово не

цілісний і не завершений. Особистість наша хоча і являє собою цілісність, але не

для себе; «менш всього в собі самому ми уміємо і можемо сприйняти дане ціле

своєї власної особистості» [108, с. 90]. У своїй нецілісності ми не можемо бути

предметом ані свого естетичного переживання, ані своєї любові й ніжності5.

– інший (герой) дається мені (автору) ззовні, його особистість цілісна і

завершена. Він – можливий предмет нашого естетичного переживання. До нього

5Звернення справжніх любовних і ніжних почуттів на себе неможливе: навіть егоїст, діючи так, ніби він любить себе,

насправді себе не любить (він попросту не знає, не здатний зазнавати любовных почуттів), його самозбереження – «холодна і жорстока емоційно-вольова настанова, цілком позбавлена яких би то любовно-милующих і естетичних елементів» [108, с. 126].

242

може бути звернено емоційно-вольовий тон авторської позиції. За М.М. Бахтіним,

тільки іншого ми можемо по-справжньому любити, обіймати, цілувати, милувати,

бо зовнізнахідні йому.

«Я» і інший (як основні точки зору) розглядаються у взаємодії,

взаємовідношенні на різних рівнях. Рівень просторової форми (зовнішньої

людини, тілесності):

– дане «я» (автору) його тіло – в основі своїй – внутрішнє тіло (тіло як

момент самосвідомості), що становить сукупність внутрішніх органічних

відчуттів, потреб і бажань. Характерна неданість, неприсутність у виднокраї «я»

власної зовнішності (як сукупності всіх «експресивних, говорячих моментів

людського тіла» [108, с. 109]); ця наружність може відокремлено мислитися як

зовнішня, але переживається завжди зсередини, через самовідчуття. Оскільки ми

знаходимось на межі кругозору свого бачення, тілесних меж своєї особистості ми

цілісно не спостерігаємо, – а лише фрагментарно; «я істотно переживаю себе,

охоплюючи всякі межі, всяке тіло, поширюючи себе за всякі межі, моя

самосвідомість руйнує пластичну переконливість мого образу» [108, с. 119]. «Я»

не співприродний зовнішньому світу, моя суб’єктивність, внутрішня активність

йому протиставлена. Зовнішня фізична дія мною сприймається винятково у

внутрішньому самовідчутті. «Любити своє тіло» значить «лише одне: постійне

прагнення і бажання тих чисто внутрішніх станів і переживань, що здійснюються

через моє тіло» [108, с. 125].

– зовнішність тіла «іншого» (напр., героя) дається мені (автору) ззовні, його

особистість завершена зовнішніми просторовими межами – чіткими, естетично і

етично переконливими свідоцтвами його кінечності, емпірично обмеженої

предметності; тілесні межі предстоящої нам особистості дані як чіткі лінії, що

відділяють героя від оточення. Отже «тільки інша людина переживається мною як

соприродня зовнішньому світу, естетично переконливо може бути вплетена в

нього і погоджена з ним» [108, с. 119].

Рівень часового цілого (внутрішньої людини – душі):

243

– зсередини «я» (автора) його власна душа як дане, вже наявне ціннісне

ціле, відстуня; «моє протікаюче в часі внутрішнє життя не може для мене самого

утілитись у щось цінне, дороге, повинне бути збереженим і перебувати вічно»

[108, с. 169]; мені дана не душа, а діючий дух у мені, а він позаестетичний, бо

немає в ньому спокою і гармонії завершення. Мої переживания не можна мені ж

естетично пережить як щось цілком певне. Дух не можна естетично ритмізувати,

бо він не передвизначений. Себе ми в переживанні поміщаемо не в часі. Наш акт

переживання обнімає час. «Я як суб’єкт ніколи не співпадаю з самим собою: я –

суб’єкт акту самосвідомості – виходжу за межі вмісту цього акту; і це не

абстракттний розсуд, а інтуїтивно переживана мною лазівка геть із часу, з усього

даного кінцевого-наявного – я не переживаю себе в ньому» [108, с. 176].

– внутрішнє життя «іншого» (героя) переживається мною і автором як його

душа, що, на відміну від духу, передвизначена. «Душа – це співпадаюче з собою,

собі рівне, замкнуте ціле внутрішнього життя, постулюючи позазнахідну люблячу

активність іншого» [108, с. 194]. Весь «інший» повністю поміщений в часі; його

життя обмежене часовими рамками від народження до смерті, що придає йому

інтенсивно переживану цінність: з доглядом іншого моє життя убожіє. Завершене

життя іншого – можливий предмет нашого естетичного переживання.

Рівень смислового цілого –здебільшого в естетичному розгляді:

– у своїй смисловій настанові в бутті «я» (автор) повинен бути визнаний

носієм смислового життєвого вмісту – але не естетичного завершення. У вчинку

(позбавленому саморефлексії, орієнтованому на мету і засіб), у вчиняючій

свідомості немає потреби в герої (у визначенні особистості); сама визначеність

«я», особистості не входить у мотивацію вчинку. У етично-орієнтованому

самозвіті-сповіді автор злитий з героєм воєдино; все трансгредієнтне

виключається (інший може бути потрібний хіба що як суддя), і тому виходячи з

«я» самозвіт-сповідь не може бути завершеним, бо він – акт неспівпадіння з

собою. Зате в автобіографії ставлення «я-для-себе» не буває конституюючим;

– «інший» у своїй смисловій настанові в бутті є носієм її естетичного

завершення. У біографії як художньому жанрі автор найменеш трансгредієнтний

244

(позаположний) герою, між ними немає конфлікту; основними цінностями

біографії – як героїзм, любов, пригодницький фабулізм – живе і автор і герой.

Ліричний герой підпорядкований автору, адже лірична форма висловлює не

самоставлення душі, а ціннісне ставлення до неї іншого. Характер – форма

«взаємовідносин автора і героя, що здійснює завдання створити ціле героя як

певної особистості» [108, с. 227] – вимагає створення чітких меж героя (у тому

числі – від автора).

Викладена «двоглава» структура особистості емпірично верифікується

матеріалами художніх текстів, у яких герой – особистість тварна, створена

автором-творцем. Бахтінський погляд на особистість – здебільшого не зовні, а

зсередини її точки зору; в такому погляді всяке підсумовування особистістю себе

є тимчасовим, неповним, неправдивим. Підведення собі підсумку є відмовою

особистості від подальшого розвитку, від подальшої відповідальності за буття, це

є спроба «алібі»6.

Особливим випадком відношення автора і героя стала «поліфонія». Цю

важливу в плані розуміння його персонологічних поглядів категорію М.М. Бахтін

вивів у «Проблемах творчості Достоєвського». Особливості поліфонічного роману

такі: немає диктату авторської ідеологічної точки зору; є многоголосся,

рівноправність точок зору діючих осіб; герої не показані зовні: чого герой про

себе не знає, того і в романі немає; герой рівний точці зору; конфлікт точок зору

показаний зсередини – як конфлікт самосвідомостей; кожний герой являє ідею,

але не абстрактну, а втілену в конкретній свідомості; герой не закінчений, не

підсумований; Ф.М. Достоєвському важливо не те, чим є герой у світі, а те, чим є

для нього світ і він сам; поліфонічний роман діалогічний, причому діалог

розрізняється явний і прихований (внутрішній). У Ф.М. Достоєвського, отже,

реалізовано проект створення героя, що підходить під категорію не «іншого» а «я-

для-себе».

6Всяке ж виділення певних «рис» особистості – не що інше, як підведення особистості підсумку (ми це легко

побачимо на прикладі теорій Р. Кеттела, Г. Айзенка і ін., заклопотаних діагностикою складових особистості і прагнучих до прогнозування її поведінки – зрозуміло, в абстрагуванні від усяких індивідуально-відповідальних вчинків).

245

4.2. Динамічний аспект вітчизняних метафізичних теорій особистості

4.2.1. Період становлення традиції: прото-теорії особистості

У Г.С. Сковороди динаміка прагнень людини стала предметом «Розмови

п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1894). У центрі уваги вчення

філософа про прагнення людини і про життєвий шлях – проблема щастя людини.

Бути щасливим – провідна мотивація кожної людини, але – більшість нещаслива.

Причини прості: не знають, у чому істинне щастя; не там шукають; не уміють за

нього боротися. Щастя – не в багатстві і чинах, не в маєтках і знатності, – воно

конкретизується як «мирне і спокійне серце» (душевний спокій), як незламна і

непохитна «тверда фортеця» (здоров’я духу), як «живе веселіє і весела

живість». Шукати його слід не в чужих краях, не за морями, не на тому світі, а в

серці в нас самих. Щоб досягти щастя, потрібно пізнати свою природу. Вона і

містить можливість бути щасливим: «Сіє-то є бути щасливим <…> знайти самого

себе. Лицеміри (говориться до нас), лице небесне справді добре ви розбирати

навчилися, а для чого не помічаєте знаків, чтоб вам, як по сліду, добратися до

істини, що вас ощасливить? Все ви маєте, окрім вас самих ви не знаєте, і не умієте,

і не хочете» [1043, с. 173-174]. Конкретні джерела щастя – в суспільно-корисній

праці, у відповідності зі своїм талантом. Боротися за щастя слід з внутрішніми

«бісами» – неправдивими власними думками. Ці «вороги людині домашні його» –

«воцарьовані в серці твоєму, що всечасно оне мучать, шепотники, наклепники і

супротивники Божії, хулящі непрестанно владичне в світі управління і найдавніші

закони оновити покушаючіся, самі себе в пітьмі і согласників своїх вічно мучать»

[1043, с. 180-181]. Звідки сії біси виникли і як вселилися? Ми самі занесли

«началорідну пітьму», народившись із нею. У вирішенні внутрішнього конфлікту

(між слідуванням велінням невидимої природи і спокусами видимої) воля

нерозривно зв’язана з розумом, тобто воля розумна, а розум діяльний. Відношення

волі і розуму – як у кульгавого і сліпого. Кульгавий (безногій) знав, куди, але не

міг іти; сліпий – міг іти, але не знав, куди. Положення «кульгавий на плечах

сліпого» забезпечує рух. Отож, подібно Нарцису, треба для початку «возлюбити» і

пізнати справжнього глибинного себе («глибоке серце»), але настільки ж важливо

246

мати уміння і мужність, щоб перейти до справи. Щоб сприйняти образ Нарциса

«за Сковородою», наш сучасник повинен відрішитися від пізніших

психоаналітичних конотацій. Нарцис у нього – не самозадоволений егоцентрик,

що спрямовує лібідо на самого себе, а діяльний суб’єкт, що пізнає: «Наркісов

образ благовєствує сіє: «Пізнай себе!». Неначе б сказав: чи хочеш бути

задоволений собою і влюбитися в самого себе? Дізнайся ж собі! Випробуй себе

кріпко» [1043, с. 120]. У «водах» самопізнання Нарцису відкривається не його

обмежена «персона», не зовнішність, а нерукотворний образ «сяйва слави

отцівської». Це релігійно-містичний засіб зустрічі з вищим началом – через

справжню природу в собі. У «Симфонії про народ» Г.С. Сковорода уточнює

напрями самопізнання; воно потрійне і дозволяє пізнати: індивідуальні

особливості; національні риси; загальнолюдське в людині. Історичні коріння

троякого пізнання себе такі: дельфійський оракул, що зве пізнавати себе як

особину, індивідуума; Солон, що накаже пізнавати себе як громадянина, in statu;

Сократ, що вказує на пізнання себе як людини.

К.Д. Кавелін, говорячи про динаміку особистості, схилявся до

психологічного детермінізму, відзначаючи, проте, що людині властиві й «вільні

наміри» – але лише коли вона знаходиться в «спокійному стані» і «не

побуджується до активності зовнішніми факторами» [547].

У І.В. Киреєвського динаміка самопізнання людини залежить від того, чи

володарює в людині гріх, або ні (В.В. Зеньковський не тільки визнає його

антропологію динамічною, але і підкреслює цю її особливість [518]). За

О.С. Хомяковим, окрема людська особистість, оскільки вона не входить у Церкву,

розсипається в протиріччях, стає на шлях ворожнечі, перебуває в самітності,

неспроможності і розбраті. Їй недосяжна цілісна Істина, а лише окремі істини.

«Напівправди», що розуміються індивідом, легко перетворюються в «неправди»

[1210; 1211]. У своєму інтуїтивному осягненні історичних істин О.С. Хомяков

задовго до Ф. Ніцше прийшов до фундаментального виділення двох начал у

247

людській природі – аполлонічного і діонісійського7. Світле аполлонічне начало

іменується ним іранським, а темне діонісійське – кушитським. Вони становлять

два основних типи релігійності людини (що можна розтлумачити і як культурно-

історичну типологію особистості): 1) релігія моральної свободи (являє іранське

начало, остаточно здійснюється в повноті Божественного одкровення); «Характер

релігії духовної є точне і горде відчуження від речовності, що легко переходить у

фанатизм, але підносить і очищує душу від чуттєвих схильностей» [961, с. 179];

2) релігія речової або логічної необхідності (являє кушитське начало). «Первісний

її характер – кротка, але безстидна підлеглість усім речовим схильностям, хоча, не

чуже <…> моральної доброзичливості до інших» [1210, с. 178].

В «етичному аморалізмі» К.М. Леонтьєва ще до Ф. Ніцше були чітко

розрізнені:

– «любов до дальнього» (до людства взагалі), гідна тільки осміяння за її

надуманість, мрійлива, не зобов’язана ані до чого;

– «любов до ближнього» (до конкретної людини), якому він співчуває, – але

не в тонах сентиментального і благодушного втішання, а в трагічному змиренні

перед непоправимістю життя [657; 683].

Для Ф.І. Буслаєва динаміка особистості – яскраво висловлена в епосі і

інших фольклорних формах – стала предметом ретельної реконструкції. Продукт

цієї реконструкції – скоріше психологічний, ніж філологічний – душевні рухи,

прагнення, страхи і т.ін. Ставлення творця епосу до природи амбівалентне: в ній –

і щедрі дари, і нищівні сили. Аналогічні дари і сили – надто тяжко виразні в мові –

таяться і всередині, у небезпечній невидимості душевного світу; згідно

Ф.І. Буслаєву, «народ міг розкрити свої поняття про душу, її силу і дії не інакше,

як у виразах метафоричних, що запозичалися з видимого світу» [310, с. 82].

Особливий трепет у людини міфологічної і епічної культури викликали не

зовнішні природні сили, а сили внутрішні, що лежать поза компетенцією

природознавства. Бо, як підмічено вченим, «в усіх більш-менш важливих

7О.С. Хомяков вказує на два розряди богів Еллади: «Служіння Вакху, кабірам, Гекаті відбувалося від впливу

південного, але інша стихія пареважала у служінні Гераклу або Аполлону» [1210, с.216].

248

відправленнях свого духовного і навіть фізичного життя людина бачила прояв у

ній якоїсь невідомої, надприродної сили» [310, с. 33]. Природа, кажучи мовою

сучасної психології, служила нашим предкам областю проекцій небезпечної

внутрішньої реальності і давала засоби структурування хаотичного начала в

собі. Сам Ф.І. Буслаєв про це пише так: «Язичники, породнивши душу зі стихіями,

не могли не усвідомлювати в душі тієї ж великої сили, що такою страшною

вважалась їм у вихорі, вогні або воді, облічена в поетичні образи богів і істот

надприродних» [310, с. 28]. Різноманітні стани душі одержують назви від вогню,

бурі і т.ін. Учений тонко підмічає, що «у подібних метафоричних описах душі

зустрічається природа речовинна з моральною, яку епічний поет не умів, та й не

любив описувати. Він оповідав тільки про дії людини, вже за ними змушуючи

слухача здогадуватися про душевний стан діючої особи. Він не міг припустити в

людській душі того бродіння, що буває від зіткнення різноманітних її рухів,

добрих і злих, упродовж життя находячих одне на одне, під різноманітними

впливами обставин, що висловлюється тієї німою душевною боротьбою, описом

якої так люблять томити читача новітні романісти» [310, с. 83]. Отже, звернення

до природи мало риси і психічного захисту, опору болісному самоаналізу. Страх

перед внутрішніми силами змушував людину спрямовувати свою активність на

світ зовнішній, і в цій – екстравертній – настанові уникати всього, що може

притягти небезпечну саморефлексію: «Хоча грізні були для людини стихії, однак,

від них ще можна було укритися: значно сильніше страшилась вона самої себе, і

вже нікуди було тікати від того живого <…> побоювання, що постійно відчувала

вона до себе самої, і всюди приносила в собі самій, куди б ні шла, що б ні робила

<…> Тому в старовину боялися побачити на чомусь відбитий Свій образ» [310,

с. 32]. Уникнення усвідомленої саморефлексії, зрозуміло, не сприяло гармонізації

особистості, а лише закріплювало бентежну ситуацію. Повсюди забобонна

людина вбачала небезпечні прикмети, і навіть «заспокійливий сон не міг дати

відпочинку людині від внутрішньої недовіри, схвильованої страхом перед якоюсь

невидимою силою, яку вона постійно відчувала в собі самій: і вона боялася

заснути, щоб не привидився їй сон страшний» [310, с. 33], а слово «жити» часом

249

значило «пильнувати». Серед механізмів тікання від небезпечного усвідомлення

внутрішніх сил Ф.І. Буслаєв приводить забуття (надто подібне «витисненню»

З. Фрейда): «душа героя, відрізана забуттям від всього минулого, знов діє в своїй

непорушній свіжості, підкоряючись тільки загальному розташуванню характеру»

[310, с. 83]. Герої часто забувають – і надто кріпко, неначе і не бувало – дружину,

дітей, любиму наречену, і це забуття морально виправдовується чародійством

(адже очарований герой неосудний). Ставлення до забуття амбівалентне: мова

зближує його як зі смертю, так і з доброю силою, що знищує злу пам’ять.

У О.М. Афанасьєва особистість «умовного міфотворця» відрізняє

абсолютна екстравертованість і художньо (й релігійно) забарвлені

природничонаукові інтереси: «Перші спостереження людини, перший досвід

розуму належали світу фізичному, до якого тому тяжіли і її релігійні вірування і її

початкові пізнання; те й інше склало одне ціле і були проникнуті одним

пластичним духом поезії, або пряміше: релігія була поезією і укладала в собі всю

мудрість, всю масу відомостей первісної людини про природу» [72, с. 68-69]. Всі

проблеми цієї особистості лежать зовні, тоді як свої власні переживання вона не

схильна проблематизувати. У своїх відчуттях і діях (контрольованих волею) ця

особистість упевнена настільки, що може від них виснувати по аналогії до менш

зрозумілих, але захоплююче цікавих для неї зовнішніх предметів: «Всяке явище,

що споглядається в природі, робилося зрозумілим і доступним людині тільки

через зближення зі своїми власними відчуттями і діями, і як ці останні були

вираженням його волі, то звідси він природно повинен був робити висновок про

буття іншої волі (подібної людській), що криється в силі природи» [72, с. 69].

Інший засіб розуміння природи зажадав би абстрактної мови. Важливою

особистою особливістю первісного міфотворця виступає також його

інфантильність: «Первісна людина щодо навколишнього світу була також дитя і

зазнавала тих самих психічних оман» [45, с. 70]. Динаміка цієї особистості, як і її

розвиток – характеризується статичністю з ухилом у регрес. «Проведення часу

первісної людини, – підмітив А.Л. Топорков, – Афанасьєв описує так, мов ідеться

про поета епохи сентименталізму або романтизму, якому не потрібно піклуватися

250

про хліб насущний» [1111, с. 197]. Сприйняття і спроби пояснення сприйнятого –

от основна психічна активність особистості. Не дивно, що міфолог-споглядач так

вражається яскравими подіями в зовнішньому світі: зовнішній світ виявляється

куди більш динамічним, ніж внутрішній.

В О.О. Потебні динаміка особистості являє собою процесуальну сторону

свідомості і самосвідомості. Свідомість – сукупність актів думки, що вчиняються

в даний час. Щоб акти думки усвідомлювалися особистістю, вони повинні

втілюватися в слова і в цьому словесному тілі мати внутрішню форму. За думкою

О.О. Потебні, «все в душі поза свідомістю не є дійсна думка (уявлення в

широкому сенсі цього слова), а тільки прагнення до неї [906, с. 111]. Приходячи в

свідомість, думка якісно змінюється. Ця зміна забезпечується за рахунок

представленості думки у внутрішній формі слова: «Внутрішня форма слова є

відношення змісту думки до свідомості; вона показує, як уявляється людині її

власна думка» [906, с. 98]. Самосвідомість особистості також неминучо зв’язана з

мовою, з масами уявлень, придатних для забезпечення внутрішньої

представленості думки про себе, набути ж такі уявлення не так просто – бо

одержувати їх доводилося ззовні. Важливий момент динаміки особистості

зв’язаний з ідеєю економії пізнавальних сил (підхопленої такими представниками

харківської школи психології творчості, як Б.О. Лезін, Д.М. Овсяніко-

Куліковський). От що говорив О.О. Потебня в лекції з психології поетичного і

прозаїчного мислення: «У думці ми можемо «замість безлічі ознак поставити

одну», і, «коли думка вертається знов до предмету, то їй достатньо навести в

свідомість одну цю ознаку. Робота думки через це спрощується, і тим

досягається можливість у даний проміжок часу обіймати думкою значно більшу

кількість вмісту. Коли ми говоримо, ми порушуємо величезну кількість комплексів

мислі, але, у свою мову вводимо тільки натяки на них… Те, що робить уявлення з

чуттєвими сприйняттями, <…> схоже на те, коли думки замінюються

алгебраїчними знаками, завдяки чому складні числові задачі зводяться до простих

відношень» [906, с. 216]

251

Оскільки О.М. Веселовський розглядає особистість у творчій діяльності –

динаміка особистості відрефлексована ним у психологічному плані. Йдеться,

передусім, про динаміку самосвідомості й суб’єктивного самовизначення. У

родовому і племінному зв’язку, особистість співця ще виділяла себе з колективу, а

пісня являла собою за необхідністю «колективне суб’єктивне самовизначення», –

з «колективною емоційністю». На основі дружинної, станової і т.ін. соціальної

диференціації поступово вчинялось пробудження і розвиток особистої

самосвідомості. Анонімного співця епічних пісень змінює вивільнена з сословної

і кастової замкненості особистість, у якої «вже є біографія», що зацікавила собою і

себе і інших, зробивши свої особисті почуття об’єктом загальнозначущого

аналізу, переходячи від епосу до сучасної (особистої) лірики. Учений пропонував

художні кореляти індивідуалізації особистості (конкретну цілісність творів),

встановлював у якості показника генія ступінь свідомості й інтуїції, з якої

особистість спиралася на загальні правила застосування тривких формальних

елементів для вираження нових настроїв, що визрівали в суспільстві. Описаний і

механізм, завдяки якому особистість «знаходить себе» в готовій епічній формулі.

Динамічними полюсами взаємодії життя і поезії, особистості й літератури постали

«почуття» (справжнє переживання) і «сердечна уява»: (спроможність підводити

нові переживання під колись вироблену формулу, вкладати їх у готову схему).

4.2.2. Період розквіту: персоналістичні теорії особистості

Динаміка особистості, представлена у вченні П.С. Авсеньова, може бути

зрозумілою виходячи з базового прагнення людини і всієї тварі до союзу (єднання)

з Творцем. Воно невгамовне; людині, як і всій тварі, такий союз недосяжний.

Спорідненість людини з тваринами в сфері мотивації охоплює силу, схильності і

спроможність душі, що зв’язані з задоволенням земних (вітальних) потреб.

Область надчуттєвого, загального тварині недосяжна, тому в неї немає розуміння

Бога. Тільки людині в деякий момент відкривається її вища мета і вище

призначення, «з цього моменту пам’ять людини перетворюється в спомин,

споглядання – в самопізнання і т.ін. Подібна трансформація здійснюється духом,

252

що в суті своїй є прагненням до пізнання, переживання (відчуття) і діяння

(волевиявлення). Ці властивості духу спонукають людину до пошуку істини

(споглядання і пізнання прояву довершеності Творця у видимому світі) і мети

творіння; в процесі пошуку потенції душі перетворюються в її силу, а після цього

в склад організму в цілому. Душа в цьому випадку виступає своєрідним

посередником між духом, з одного боку, і організмом – з іншого.

Одухотворяючись під впливом духу, душа перетворюється в регулятора

організмічних процесів» (цит. за [970, с. 63-64]).

У П.Д. Юркевича динаміка психічного функціонування особистості

припускає висхідну наявність у серці певного «загального почуття душі» –

відчуття, не диференційованого за модальностями. Диференціація настає вже

потім, у ході чуттєвих контактів з зовнішнім світом, що повідомляють особливе

предметне спрямування думок: «Наші думки, слова і діла суть первісно не образи

зовнішніх речей, а образи або вирази загального почуття душі, породження

нашого серцевого настрою. Звичайно, у буденному житті, сповненому турботами

про поточну дійсність, ми занадто мало звертаємо уваги на цю задушевну сторону

в наших думках і вчинках. Однак, залишається справедливим, що все, що входить

у душу зовні, при посередництві органів почуттів і головного мозку

перероблюється, змінюється і одержує свою останню і постійну якість за

особливим, приватно-певним сердечним настроєм душі, і навпаки, жодні дії і

збудження, що ідуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі уявлень

або чуттів, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини» [1336, с. 81-82].

Мислення, що спирається на дані органів чуття, максимально повно зорієнтовано

на обставини зовнішнього світу, воно відбиває «сторонні для духу явища» і тяжіє

до абстрактності й байдужості. Якщо б людина володіла тільки мисленням, її

думки відрізнялися б тою ж визначеністю, як і математичні величини, а відкритий

їй світ був би мертвим у своїй правильності. Мислення, однак, не вичерпує всього

людського духовного життя, тому людині – в її глибокому серці – доступний світ

«як система явищ життєвих, повних краси і знаменності» [1336, с. 82]. Вже звідси,

від глибокого серця світ стає доступним для розуміючого мислення. З мисленням у

253

біблійній символіці співвідноситься древо пізнання, з серцем – древо життя, а

для духу його життя представляється чимось більш дорогоцінним», ніж його

знання. Два положення встановлює філософ, вказуючи на переваги серцевого

пізнання перед головним: 1) «Серце може висловлювати, виявляти і розуміти

цілком своєрідно такі душевні стани, що по своїй ніжності, переважній духовності

і життєвості не піддаються абстрактному знанню розуму» [1336, с. 85-86]; 2)

«поняття і чітке знання розуму, оскільки воно робиться нашим душевним станом,

… відкривається і дає себе почувати не в голові, а в серці; в цю глибину воно

повинне проникнути, щоб стати діяльною силою і двигуном нашого духовного

життя» [1336, с. 86]. У моральному діянні особистості значення серця виявляється

з іще більшою очевидністю, ніж в осмислюючій світ пізнавальній активності.

Тільки за тими вчинками людини слід визнати моральну гідність, навчає

П.Д. Юркевич, що вчиняються не за зовнішнім ситуаційним примусом, але за

велінням серця. Ті ж «вчинки», що вчинені не самохіть, поза серцевою

детермінацією – і не вчинки зовсім, вони мають характер фізичних дій.

П.Д. Юркевич також пропонує не ототожнювати розумність вчинку і його

моральну гідність, адже в розумі своєму людина нейтральна, безстороння до

добра. Розум може керувати моральними діями людини, але лише тоді, коли його

вимоги відповідні його натурі.

У Л.М. Лопатіна динаміка особистості будується на принципі доцільності,

що він вводить, вирішуючи питання про свободу волі. Важливість останнього

питання для самої активності особистості засвідчується даними самосвідомості;

«при розгляді проблеми свободи людської волі мова іде не більш не менше, як про

саме існування нашої моральної особистості … Так або інакше, ми вважаємо себе

покликаними до боротьби з зовнішнім світом, до самобутнього впливу нашим

розумом і волею на стихійну і нещадну течію його явищ, – ми несвідомо дивимось

на себе як на джерело творчих сил, що ми можемо виявити, якщо серйозно

захочемо цього. Всяке передвизначення іде врозріз з … природною

самосвідомістю особистості» [701, с. 21]. Отримане з надр самосвідомості

«загальнолюдське поняття причинності значно ширше сучасного фізичного

254

поняття про неї <…> всяка дійсність припускає силу, в ній діючу, – стверджуючий

її акт, її виробляюче зусилля; всяка виявлена енергія передбачає попередню міць

такого проявлення <…> В природженому кожному розуму законі причинності

нічого, окрім цього, і не стверджується: ми повинні шукати діяча – раз дана дія»

[701, с. 30]. Якщо характер фізичної причинності консервативний (нічого дійсно

нового не виникає), то характер духовної причинності – творчий (дух є потенція,

міць нових проявів). Прояви творчої сили духу відбиваються: а) у сфері

усвідомлених актів мислення, пам’яті, уяви і волі; б) у сфері несвідомій

(надсвідомій). В усвідомленні особистістю актів мислення, уяви і волі немає тієї

пасивної підпорядкованості зовнішньому, як у відчуттях і сприйнятті; ці акти

переживаються особистістю як вчинені нею, як свої, вони відносяться не тільки до

її діяльності в зовнішньому світі, але і глибоко охоплюють її внутрішнє життя:

«Ми зазнаємо наших психічних актів тільки через те, що вчиняємо їх. Ми не

відчуваємо нашу мислячу діяльність, як щось зовнішнє, а просто мислимо, ми не

сприймаємо нашого хотіння, а хочемо. Це щохвилини говорить нам внутрішній

досвід» [701, с. 39]. Внутрішній досвід говорить, що особистість сама робить

вибір між двома діями (тоді як непереборної дії зовнішньої сили, що детермінує

вибір, у досвіді зовсім немає). Особистість у плані динаміки розглядається як діяч,

прагне до мети. Всяка ж доцільна діяльність передбачає два елементи: 1)

наявність мети (загальної ідеї бажаного результату дії); 2) вільне ставлення

доцільно діючої сили до вибору засобів і шляхів дії. Філософ помічає: «Всяка

доцільно діюча сила вільна в двоякому сенсі: 1) у відношенні до механічного

процесу, що вона спрямовує (і тим, по суті, перериває його сліпу течію); 2) у

відношенні до ідеалу, що вона здійснює в ряді окремих актів, що йому

відповідають, але не передвизначені механічним його вмістом» [701, с. 50].

У М.Я. Грота динаміка особистості полягає в її вільному виборі між

егоїстичними спонуками тваринної особистості і навіюваннями вищої сили в нас.

Цей вибір, що реалізується внутрішнім «я», справжньо вільним, причому свободу

вірний своєму емоціоналізму М.Я. Грот зв’язував з емоційним вибором еталону

поведінки.

255

Г.І. Челпанов у своїй теоретизації особистості в ГАХНі також звертається до

динаміки особистості – вона включає як свідомий рівень, що спрямований

метою, так і несвідомий, що залежить від зовнішніх причин, причому розглянута в

співвіднесенні з динамікою естетичного сприйняття8 і проблемою естетичного

задоволення (що вивчається як в аспекті психологічних, так і психофізичних

причин його виникнення). Процес сприйняття мистецтва Г.І. Челпанов пов’язував

як зі свідомою роботою мислення, так і з несвідомими процесами:

– cвідоме естетичне задоволення пояснювалося через розуміння душевної

діяльності як направленої до певної мети. Протилежність між задоволенням і

стражданням у цьому ключі співпадає з протилежністю між вільною і

перешкоджаємою дією. Як розвиток особистості, так і розвиток її естетичного

почуття пояснювався з вольової дії.

– несвідомі процеси, пов’язані з естетичним сприйняттям, співвідносились

із фізіологічними і психофізичними процесами, а також (як і в Д.М.Овсяніко-

Куліковського) з законом збереження енергії. Оскільки закон задоволення

зв’язувався з найменшою витратою душевної енергії при скоїнні максимальної дії,

факторами краси він вважав ритмічні, симетричні і пропорційні форми [761].

У В.В. Розанова динаміка особистості, детермінація її поведінки,

розглянута здебільшого в статевому аспекті: «стать» не є в нас – у людстві, у

людині – так би мовити «постійною величиною», цільною одиницею» [972, с. 28],

вона текуча. Стать – «саме океан, і в ньому не зародиться «вир» там, де йому не

«вказано бути», віковічні течії його не перестануть і не сплутаються, не

поширяться і не звузяться; і все залишиться бо є і «предуказано», і в тому випадку,

якщо правило зникне під тиском істини, що воно вміщувалося в область, істотно

не свою. Тут все належить спостереженню і ніщо виправленню» [972, с. 29]. За

даними спостереження, стать чоловіка і жінки може бути виражена в рангових

шкалах, на полюсах яких – найсильніше тяжіння до протилежної (+8) і до своєї (-

8Проблема сприймання простору, в контексті дисертаційних досліджень якої Г.І. Челпанов розвинув свої гносеологічні

погляди ще з початку наукової діяльності, у керованій ним спеціально створеній комісії по сприйманню простору ГАХН

преломилась у дослідженні можливостей естетичного сприймання, розуміння прекрасного і потворного у художніх творах

– і завдяки цьому була співвіднесена з особистісною проблематикою.

256

8) статі, а в точці 0 – схильність до аскетизму. Людям з «нульовою» статтю надто

просто утримуватися від статевих зв’язків і проповідувати дівочість і

безшлюбність. Хоча, оскільки стать текуча, людина за означеною шкалою може

рухатися від позитивних до негативних величин. Типово чоловічі і жіночі душі за

якостями подібним до статевих органів: «Чоловіча душа в ідеалі – тверда, пряма,

кріпка, що наступає, рухається вперед, напираюча, переможна… Перейдемо до

жінки: ідеал її <…> нарису душі – ніжність, м’якість, податливість,

поступливість» [972, с. 33]. Статева пристрасть нероздільна з пристрастю

релігійною. В.В. Розанов критикує безпристрасний ідеал християнства, вказуючи

на необхідність пристрастей. Саме пристрасті дають релігійності силу і енергію.

З М.О. Бердяєвим, динаміка особистості коріниться в самій її природі:

«Особистість є живе протиріччя – протиріччя між особистим і соціальним, між

формою і вмістом, між кінцевим і нескінченним, між свободою і долею» [127,

с. 303]. Всі ці протиріччя, однак, зводяться до єдиного протиріччя: між

персоналізуючою свободою духовної творчості і деперсоналізуючою

об’єктивацією. У своєму суперечливому існуванні особистість усвідомлення

рамок і бунт проти них, вона є боротьба і біль. Як екзистенціальний центр,

особистість володіє чуттєвищем до болю. Суперечливість людини, що

знаходиться в конфлікті з собою, полягає в тому, що вона «шукає свободи, у ній є

величезний порив до свободи, і вона не тільки легко потрапляє в рабство, але вона

і любить рабство» [129, с. 35]. Людське рабство протилежне вільній творчості і

має своїм джерелом віру в абстрактні ідоли раціоналізму. Людина перебуває в

рабстві в абстрактно розуміючогося об’єктивного буття, у об’єктивованого

Бога (у виді екстеріоризованої людської ж ідеї, що стала об’єктом рабського

поклоніння), у детермінуючих її закономірностей природних стихійних сил, але

сильніше за все – в спокушуючих її сил суспільних. Протиріччя між особистим і

соціальним реалізується в динаміці спілкування і самотності. Переживання

самотності викликається зіткненням особистості з об’єктивуючими її рамками:

«Самотність особистості якраз і зв’язана з обмеженням її в природному і

соціальному світі, з перетворенням її в об’єкт» [127, с. 303]. У граничному

257

порушенні проблема самітності є проблема смерті: «Смерть і значить, що

більше ані з чим немає зв’язків і відношень, що самітність стала абсолютною»

[127, с. 273]. Філософ виокремлює чотири типи особистої настанови, з різним

співвідношенням між самотністю і соціальністю:

– людина не одинока і соціальна – в цьому розповсюдженому випадку «я»

пристосоване до середовища; свідомість максимально об’єктивована і

соціалізована; наслідування превалює над оригінальністю, такі живуть традицією;

– людина не одинока і не соціальна – в цьому типі «я» адаптоване до

соціуму, але людина не має виражених соціальних інтересів, байдужа до долі

суспільства і народу; такі люди переважають у стабільні історичні епохи, не в

періоди потрясінь;

– людина одинока і не соціальна – дисгармонійний тип, не пристосований

до соціального середовища, переживає конфлікти всередині себе; ці люди не борці

і не ініціатори;

– людина одинока і соціальна – пророки, ініціатори, новатори, реформатори,

революціонери духу, що звернені до соціуму, але не адаптувалися до нього.

Творчість є справжнім виходом за межі об’єктивації, оскільки вона не слідує

її обмежувальним законам – збереження енергії і пр. Творчість непереможна в

своїй суті, але не в реалізації, що не вільна, трагічна. Подвійна трагедія творчості

відзначена М.О. Бердяєвим у словах: «Творчість антагоністична, з одного боку,

довершеності людини, з іншої – довершеності культури. Творчість у лещатах,

вона задавлена взаємоворожими устремліннями – устремлінням до досконалості

душі й устремлінням до досконалості культури» [128, с. 520]. Культурна творчість

підпорядкована об’єктивації і не переступає поставлених їй рамок. Творчість

релігійна «іде через жертву і власною довершеністю, і довершеністю культури в

ім’я створення нового буття» [128, с. 520-521], чим переборюється весь потрійний

його антагонізм: 1) антагонізм домобудови цінностей культури і домобудови

особистої довершеності; 2) антагонізм творчості і культури; 3) антагонізм

творчості і особистої довершеності. Метою творчості ані в якому випадку не є

твір культури: «Культура в усіх її проявах є невдача творчості, є неможливість

258

досягнути творчого переображення буття. Культура кристалізує людські невдачі.

Всі досягнення культури – символічні, а не реалістичні. У культурі досягається не

пізнання, а символи пізнання, не краса, а символи краси, не любов, а символи

любові, не сполучення людей, а символи сполучення, не влада над природою, а

символи влади. Культура також символічна, як і культ, що її породив. Культ –

релігійна невдача, невдача в богоспілкуванні» [128, с. 521]. У культі, де

об’єктивований Бог стає предметом рабського поклоніння, царить співзалежність і

приниження як раба-людини, так і добродія-бога. Особистість, нізведена до засобу

реалізації Божої мети, є вірна ознака ідолопоклонства. Справжнє богоспілкування

припускає не рабство, а вільну зустріч особистості з Богом.

У текстах Л. Шестова динаміка особистості уявлена в різноманітті

заломлень основної динамічної дихотомії – віри і розуму. Розум щодо людини грає

роль змія-спокусителя. Він викликає в людині недовіру до божественної свободи,

що відкривається у вірі, викликає страх перед Ніщо. Результатом цього страху

виступає гріхопадіння. Падша людина віддає перевагу дарованій розумом надійній

необхідності і гарантованій їм моралі – привілею в розрізненні добра і зла перед

абсурдом і парадоксом висхідної свободи віри. «Хотіти позбавитися від мук –

покорітеся ідеям, перекиньтеся самі в ідеї. У цьому і тільки в цьому ваш рятунок»

[1271, с. 196]. У падінні людина часом намагається повернутися до Бога і свободи,

але її віри знов і знов не вистачає, щоб цілком відмовитися від розуму: «Тяжко,

безмірно тяжко падшій людині збагнути споконвічну протилежність між

одкровенням і істинами знання. Ще важче вмістити в себе думку про

непримушуючу істину. І все ж в останній глибині душі своєї людина ненавидить

істину, що змушує, ніби почуваючи, що тут криється омана, мара, що вона від

порожнього і неспроможного Ніщо, страх перед яким паралізував нашу волю»

[1269, с. 228]. Не в змозі вчинити подвиг віри, людина знов підкоряється

необхідності, чим ставить на місце Бога розум: «Дивна істота людина! Там, де

вона не може, вона стверджує, що існує об’єктивна неможливість» [1268, с. 120].

До образного ряду віри належить Єрусалим, до образному ряду розуму – Афіни.

Сучаснику властиве намагатися примирити віру з розумом при верховенстві

259

останнього: «Всі вважають своїм обов’язком не тільки мирити Афіни з

Єрусалимом, але вимагати від Єрусалима, щоб він ішов за виправданням і

благословенням в Афіни <…> І, значить, все, що прийшло з Єрусалима, треба

зважувати на афінських вагах» [1271, с. 16]. Бога згадують багато метафізиків-

раціоналістів, але раціоналізуючи Бога, самі в нього не вірують. У філософії, як і в

католичній догматиці, діє т.з. «влада ключів» – делегування Богом через ап. Петра

діючому римському папі виняткового права «відмикати врата небесні собі і своїм

ближнім». Будь-який європейський філософ, навіть позитивіст і матеріаліст,

покірний цій влади. Догмат науки виявляється настільки жорсткий, як католичний

догмат; він панує над особистістю, змушує брехати, і саме в цьому, а не в

операціональній невідповідності, головна хиба дискурсивного мислення: «Мисль

наша, втілена в слова, стає брехнею <…> Тому що ми не сміємо показати її в тому

виді, у якому вона з’явилася до нас» [1270, с. 83].

У теорії В.В. Зеньковського динаміка особистості і її розвиток уявлені

діалектикою «заданого» і «даного» в особистості. У емпіричній особистості як

даності об’єднуються прояви заданої метафізичної (субстанціальної) основи

особистості. Дане ніколи не буває рівно заданому, воно може вступати з ним в

конфлікт (конфлікт емпіричної особистості з метафізичною основою). Саму

субстанцію учений розуміє динамічно: вона для нього є силою, що формує і

зв’язує воєдино психічний розвиток особистості, яка постає реальним його

суб’єктом. Тільки через зв’язок з суб’єктом психічні процеси одержують

нинішній сенс. Звертаючись до функціонування особистості, вчений ієрархізує

сфери психічного, причому – слідом за М.Я. Гротом – констатує ієрархічний

примат емоційної сфери в житті особистості (саме в почуттях вбачає

провідника надпсихічного духовного життя в склад емпіричної психіки).

Розкриває В.В. Зеньковський і соціальний аспект динаміки особистості. Він

виділив дві форми діяльності, яким відповідають два типи переживань:

– пов’язана з переживанням сили – породжує дає начало самоствердженню

особистості;

260

– пов’язана з переживанням «слабкості» – породжує соціальну

конформність.

За П.І. Новгородцевим, динаміка особистості має головний свій двигун у

суспільному ідеалі. У своєму русі до ідеалу особистість може схилятися:

– до реалізму, визнання розумом кінцевої недосяжності ідеалу;

– до утопізму, віри в досяжний «земний рай», що, вступаючи у вигадливі

поєднання з науковим знанням, запозичує в нього авторитет.

В утопічній свідомості людина надіється «побудувати загальне життя на

підставах придуманих і абстрактних… Кожна утопія обіцяє людству елімінацію

суспільних протиріч, гармонію особистості з суспільством, єдність життя; і кожна

утопія припускає, що вона знає такий універсальний засіб, що призведе до цього

блаженного стану гармонії і миру. Але саме тому кожна утопія являє собою мрію

про цілковитий устрій, а разом з тим і спрощення життя. Припускається, що

можна знайти одне слово, один засіб, одне начало, що має деякий всемогутній і

всезцілюючий сенс, що можна згідно з цим началом влаштувати життя по розуму,

визволити його від протиріч, від розбрату, від складності, звести до єдності, до

згоди, до гармонійної простоти» [844, с. 440]. Утопізм може мати риси як

радикалізму, так і консерватизму – дивлячись по тому, який стан він абсолютизує:

минуле або майбутнє. У всякому випадку він вириває цей «вищий» стан з

контексту.

У теорії І.О. Ільїна динаміка особистості постає в описі вольових актів,

розглянутих у плані людської духовності. Динаміка ця зовсім не безконфліктна, –

хоча філософ ніколи не впадає в малодушність, і не втрачає віри в можливість

благополучного вирішення найважчих проблем. Основу такої віри складає

духовна очевидність, що дає орієнтири, ґрунт і енергію для вольових актів.

«Духовне споглядання необхідно людині завжди і скрізь для того, щоб не блукати

в дурних фантазіях і злих спокусах – а мати предметний досвід і творчий ґрунт під

ногами» [534, с. 101], І.О. Ільїн – філософ «вольової ідеї». Він вірить у торжество

належного. Віра у вольові можливості особистості передбачає відсутність

внутрішніх бар’єрів на шляху до дієвої реалізації добра і обмеження зла, і

261

передусім, злоякісної проблематизації правосильності силової співучасті в

світових процесах. У «Опорі злу силою» І.О. Ільїн викриває духовно хибну

настанову Л.М. Толстого і толстовців на «непротивлення злу насильством», що

веде до сентиментального зрадництва, морального тікання від відповідальності і

духовного нігілізму. Фізичне примушення лиходія не є благим актом саме по собі,

але являє собою необхідну міру співучасті духовної особистості в світових

процесах. Сила, направлена на приборкання зла, таїть у собі небезпеки (і діяч

потребує очищення душі), але більші небезпеки витікають від малодушної

бездіяльності. Визнання І.О. Ільїним духовності особистості виходить з

моністичної світоглядної настанови. Справжньо серйозних, онтологічних засад

для дуалізму людських прагнень – немає. Все в людині в кінцевому рахунку

виходить з духу: «Десь у глибині людського несвідомого знаходиться те

«священне місце», де дрімає первісне духовне єство інстинкту» [535, с. 308].

Причому «дух і інстинкт зовсім не протилежні одне одному. Навпаки, дух є вище

єство інстинкту, а інстинкт є елементарна, але органічно-доцільна сила самого

духу. Раздвоєння їх, а тим більш протиборіння – болюче, небезпечне і зовсім не

відповідає великому задуму Божію <…> Дух людини закликаний до живої

творчості; він повинен будити, спонукати і вести людський інстинкт<…> Інстинкт

не повинен віддаватися своїм розбещеним потягам. Він закликаний нести тягар

світу і служити здійсненню божественної тканини в межах світобудови. Він

повинен прийняти це завдання вільно і творити з радісним усердям. Бо людський

дух є дух інстинкту, а людський інстинкт є інстинкт духу» [535, с. 311]. Віра в

можливості духовно орієнтованої вольової дії подвигає І.О. Ільїна і на позитивне

розуміння сумлінних актів – як актів не чисто репресивних, але скоріше творчих.

Сумління має не тільки «негативне» вимірювання «докорів совісті», але і силу

позитивного зову; власне, докори – «тільки негативні залишки її, витіснений

болісний протест не здійсненного сумлінного акту» [535, с. 182]. Акт совісті

«здійснюється не в порядку розсудливого мудрування, суджень, міркувань,

висновків, доказів і т.ін., але в порядку ірраціонального зосередження душі» [535,

с. 186]. Совісний акт є стан натхненний і цілісний, людина, що звертається до

262

совісті, повинна бути діячем, а не дослідником. Звертається І.О. Ільїн і до опису

тих поверхневих рівнів особистої динаміки, що актуалізуються в повсякденних

актах спілкування. У роботі «Про люб’язність» він говорить про ті напівсвідомі

елементи спілкування (відчуття приємного-неприємного), що пов’язані з потоком

невловимих і малозначущих для нас «психічних касань і взаємодій». Люб’язність

являє собою «відомий мінімум альтруїстичного настрою, що виявляється в

повсякденному середньому спілкуванні <…> Метою цього прагнення <…> є

боротьба за елімінацію тих відчуттів болісності, тих обтяжуючих душу

роздратувань, що <…> супроводжують майже всяке спілкування людей» [537, с.

487-488]. Існує ряд соціальних переживань – чемність, люб’язність, ввічливість, у

якому (від обезличеної чемності до уважної ввічливості) зростає рівень

спілкування і його індивідуалізація.

4.2.3. Період розквіту: теорії всеєдності

У теорії В.С. Соловйова динаміка особистості запускається конфліктом

між потенційною безумовністю «я» і актуальною його емпіричною фактичністю,

обмеженістю. У цій динаміці задіяно духовні сили, що належать вольовій,

пізнавальній і емоційній сферам душі, що і закликані до діяльної реалізації цієї

потенційної безумовності. У соловйовському уявленні про детермінацію

людських дій мотиви не мають тієї центральної визначальної ролі, що їм

відводиться в більшості теорій особистості і мотивації ХХ ст. За В.С. Соловйовим,

«дійсність мотиву, тобто його спроможність викликати в суб’єкті відомий акт

волі, первісно залежить від самого ж суб’єкта. Діюча сила належить не мотиву

самому по собі, а тій волі, на яку він діє і що, таким чином, і є пряма причина і

істотна основа дії. <…> мотиви суть тільки приводи для дії волі» [1062, с. 184].

Отже, не мотив діє на суб’єкта, а суб’єкт – на мотив, відповідно своєму характеру.

Духовні сила людини – воля, розум і почуття, мають значення саме як засоби

здійснення безумовного. І з самої даності цих сил людині В.С. Соловйов робить

висновок, що «повинен бути певний предмет хотіння, розуміння і чуття, –

очевидно, що людина не може тільки хотіти заради хотіння, мислити заради

263

мислі, або мислити чисту мисль, почувати заради почуття» [1062, с. 69]. Людина

«повинна що-небудь хотіти, що-небудь мислити, що-небудь почувати, і це що, що

складає визначальне начало, мету і предмет його духовних сил, і є те, що запитане,

те, що цікаво, те, що дає сенс» [1062, с. 69]. Як сила єдиного духу, воля, розум і

почуття мають своїм предметом різноманітні види (ідеї) єдиного безумовного

начала – Бога, предмету релігії. Тобто три інтереси – моральний, пізнавальний і

естетичний – об’єднуються в єдиний інтерес – релігійний. Цей інтерес має своєю

суттю інтеграцію особистості – як всередині себе, так і з іншими і (передусім) з

Богом: «Релігія є возз’єднання людини і світу з безумовним і цілковитим началом

<…> Возз’єднання, або релігія, полягає в приведенні всіх стихій людського буття,

всіх окремих начал і сил людства в правильне відношення до єдиного начала»

[1062, с. 48].

С.М. Трубецьким динаміка особистості розглянута в пізнавальному і

вольовому аспектах. У першому випадку вона являє собою внутрішній діалог –

собор загальної свідомості всередині індивіда, що впливає на будь-які зовнішні

діалоги, де опору в спорі дає внутрішня згода всіх. Ця згода не є відразу повною в

своїм здійсненні; соборна свідомість не у всьому дійсна, багато в чому (передусім

– в метафізичних питаннях) вона є тільки можливою; «Формально наша

свідомість всезагальна; реально, за своїм індивідуальним окремим змістом, вона

обмежена» [1118, с. 497]. Помилки, що відбуваються від цієї обмеженості, ніяк не

скасовують всезагальності свідомості: «Я можу помилятися відносно загальної

органічної згоди <…> Але сама моя помилка припускає певність у можливості

загальної згоди» [1118, с. 495-496]. Цей внутрішній діалог має як пізнавальні

вимірювання, так і вольові, що і забезпечує дієве (не тільки умоглядне) панування

внутріособистісної універсальності. Світові ідеї, що визначають історичний

процес людства, завжди мають надособистісну, об’єктивну природу, хоча все в

історії здійснюється особистістю і через особистість, що втілює цю ідею.

Важливо, що саме представництво особистістю загальних інтересів може

набувати двоякої якості: 1) бути свідомим і вільним (спираючись на внутрішній

собор); 2) бути несвідомим, безпосереднім (у цьому варіанті вплив на історичну

264

особистість – що є продукт свого суспільства – народної волі є частково

інстинктивним, частково навіяним). Свобода відкриває перед особистістю

справжню гідність, правду, владу, пізнання і творчість. Особисте вільне зусилля

дозволяє вмістити в загальнородові форми свідомості певний безумовний вміст,

всесвітній ідеал. У цьому – самобутнє значення і безумовна гідність особистості в

житті суспільства. Докорінним протиріччям людської особистості є протиріччя

особистості і виду (свободи і природи). Це протиріччя вирішується тільки в

церковній – боголюдській – єдності людини з людством.

У кн. Є.М. Трубецького динаміка особистості визначається протиборінням

між смислом і безглуздістю. Безглуздість життя уявлена архетипом замкненого в

собі «хибного кола», вираженим греками в символічних образах роботи Сізіфа,

мук Тантала, колеса Іксіона, бочки Данаїд, християнством – в образах Ада (черв

невмирущій, вогонь незгасимий). Ідея вічного повернення стає стрижнем всякої

песимістичної філософії – від Геракліта до Ф. Ніцше. Безглуздість має світовий

характер, але відносно до різних рівня буття вона набуває різної якості в

сприйнятті людини. Відносно до неживої природи безглузде викликає враження

нудьги. Відносно до живого, що веде себе доцільно, видовище загальної суєти

доставляє болісне враження невдачі. Сходжаючи до людини, почуваємо образу,

обурення рабством духу: «Нас жахає мерзотне знущання над смислом, груба на

нього пародія в житті людини і людства» [1117, с. 26]. Вся суть людини повстає

проти знеособлюючого перебування «при машині». Заклопотана здобуттям

засобів до життя настільки, що ніколи подумати про мету, людина і себе

перетворює в засіб. Безглуздість ми усвідомлюємо, оскільки торкаємося до

смислу: «Ми не могли б нездужати про цю суєту, ми не могли б проникатися

живим співчуттям до всякої стражденної тварі, якщо б у нас не було точки опори

над суєтою, поза колом страждань життя. Ми не могли б піднестися над

розділенням і чварою істот, що борються за життя, якби нам не було притаманне

почуття глибокої солідарності всього живого, якби в нас не було глибокої інтуїції

єдності всіх істот в їхньому загальному прагненні до якоїсь мети всякого життя»

[1117, с. 34]. «Со-вість про належне, що повстає проти суєти і обурюється

265

приниженням людської гідності, – от новий, яскравий прояв тієї притаманної нам

с-відомості життєвого смислу, що не утікає потоком безглуздого життя. Це –

свідомість про якусь безумовну правду, що повинна здійснитися в житті всупереч

царюючій у ній неправді» [1117, с. 36]. Правда про безумовно належне лежить в

основі моральної свідомості людини. Голос совісті – відзив свідомості людини на

глибинний запит про смисл. «Всяке шукання смислу життя передбачає деяке

попереднє про нього знання, наявність у свідомості шукача деяких ознак його, за

якими він може бути знайдений» [1117, с. 65].

У В.І. Нєсмєлова людська особистість поглиблена в необхідні умови

фізичного світу, але природою своєю виражає Безумовне. Звідси – невідсторониме

протиріччя в її житті, головний конфлікт у динаміці особистості:

– ідеальне життя людини, справді відповідне його духовній природі, не

може бути досягнуте ним, оскільки суперечить умовам його фізичного життя;

нездійсненність цих прагнень не робить їх слабше, не дозволяє відсторонити;

– дійсне життя людини несправжнє, бо визначається не природою її

особистості, а природою її організму.

Філософ пише: «Дійсне життя завжди і неодмінно буде вимагати від

людини, щоб вона прилаштовувалася саме до нього, а не до якого-небудь іншого

життя; ідеальна ж свідомість буде вимагати від неї, щоб вона не сама

пристосувалася до дійсного життя, а навпаки – його б намагалася підняти і

пристосувати до змісту ідеального життя» [833, с. 79].

У теорії М.М. Тарєєва динаміка особистості конфліктна; він вказує на

дуалізм основних прагнень у людській природі: 1) до особистого щастя і

зовнішньої довершеності; 2) до сполучення з Божеством, до прояву в житті

«божественного змісту». Ці прагнення можуть просто об’єднуватися (в

язичницькому світогляді), але це об’єднання слід визнати нерозумним: «релігія не

супроводжується модифікацією зовнішніх умов людського життя, не приносить

людині зовнішнього щастя і видимої довершеності, не усуває з його життя

страждань і приниження» [1077, с. 126]. Праведники не звільнюються від

страждань, але страждають здебільшого.

266

У С.М. Булгакова динаміка особистості виявляється в конфлікті «я» і «не-

я», суттю якого є конфлікт свободи і необхідності. Свідомість своєї свободи

людина носить у почутті свого «я». Але емпіричне «я», похідне від «я»

субстанціального, відбиває на собі і «всі коливання світового буття». Філософ

пише: «Особистість як живий синтез суб’єкта і об’єкта <…> являє собою цілком

не розложимий конгломерат свободи і необхідності, я і не-я. При цьому обидва ці

начала знаходяться не в стані рівноваги і спокою, але в постійному коливанні, у

русі, у боротьбі, і в цій взаємодії я і не-я складається вміст життя: я живе в собі

самому і собою самим, але в світі й світом. Тільки Бог має всіх у собі і нічого поза

собою <…> У тварі ж, у цьому створеному світі, суб’єкти, центри свідомості

світу, неминучо знаходять у собі об’єкт, не-я, існуюче поза суб’єктом як

необхідність» [306, с. 226-227]. Вирішення даного динамічного конфлікту

відбувається в творчості. Як свобода, так і необхідність беруть участь у творчому

процесі, але по-різному: «Свобода є загальна основа творчого процесу,

необхідність визначає рамки цього процесу і постільки предетермінує свободу,

спрямовує її шлях» [306, с. 231-232]. Сама ж необхідність, що обмежує свободу

людини, присутня в двох варіантах: 1) зовнішня необхідність – механічний

причнинно-наслідковий зв’язок у неживій природі; 2) метафізична необхідність –

Промисел Божий про людську історію. Зовнішній необхідності підпорядковане –

і намагається нею опанувати людське господарство. Єдиним суб’єктом

господарства є Світова душа (Софія), хоча виявляється в досвіді і діє в історії

вона як «кількісно невизначена множинність окремих незалежних центрів –

індивідуальних людських свідомостей і воль» [306, с. 148]. У своєму

одноосібному господарюванні, що переслідує приватні цілі, індивід все ж являє

всеєдність. У актах господарської діяльності особистості філософ вбачає

трансцендування софійного начала в космос: «Всякий господарський акт являє

собою деякий об’єктивний вчинок, актуальний вихід людини з себе в зовнішній

світ і дію в ньому» [306, с. 89]. Людина як суб’єкт зі своєю телеологією

впроваджується в природу як об’єкт зі своїм причнинно-наслідковим механізмом.

Так здійснюється праксична єдність суб’єкта і об’єкта: «Суб’єкт діє по цілях, ним

267

керує тільки доцільність, об’єкт, – природа, світ речей, визначається механічною

закономірністю, залізним зв’язком причин і наслідків. У всякому ж

господарському акті, у його межах, телеологія і механізм зливаються до повного

взаємного проникнення: не припиняючи бути механізмом, природа, у межах цього

акту, стає антропоморфною» [306, с. 90]. «Ознакою, що встановлює господарську

діяльність, є наявність зусилля, праці, направленої до певної мети. Господарство є

трудова діяльність. Праця, і при цьому підневільна, відрізняє господарство. У

цьому сенсі господарство можна визначити як трудову боротьбу за життя і його

розширення, праця є основою життя, розглядуваного з господарської точки зору»

[306, с. 86]. Не дано тварі творити нове життя, її господарській діяльності під силу

«не творчість життя, але його захист, відтворення живого і натиск на омертвіле»

[306, с. 162]. За С.М. Булгаковим, «господарство є боротьба людства зі

стихійними силами природи з метою захисту і розширення життя, покорення і

олюднення природи, перетворення її в потенційний людський організм» [306, с.

85]. Людина намагається приручити ці стихійні сили, стати їхнім господарем. Але

рішення цієї задачі їй – тварній істоті – не по силі, бо задача має метафізичний

вимір: «Господарство є вираження боротьби цих двох метафізичних начал – життя

і смерті, свободи і необхідності, механізму і організму. У своєму прогресі воно є

перемога сили, що організує життя над дезорганізуючою силою смерті і справами

її, однак чи над самою смертю в її метафізичній суті? Господарство є боротьбою зі

смертоносною силою князя миру сього, але чи здатне воно підняти заколот проти

самого цього князя? Чи здатне господарство вигнати з світу смерть і перемогою

над нею подолати те, що складає його власну умову?» [306, с. 85]. Ні, не здатне,

тим більш, що господарство – не просто «знаряддя самостверджуючогося

життя», але ще і «функція смерті». Справжнім шляхом до рятунку є релігійна

віра, але ніяк не господарство. Релігійна віра припускає цілісність особистості:

«Віра є функція не будь-якої окремої сторони духу, але всієї людської особистості

в її цільності, у неподільній цілокупності всіх сил духу. У цьому сенсі релігія є у

вищому ступені особиста справа, а тому вона є постійною творчістю. Вона не

може повідомлятися зовні, майже механічно, як знання, нею можна лише

268

заражатися – таємничим і недослідимим впливом однієї особистості на іншу»

[305, с. 30]. Дві сторони віри – суб’єктивне устремління (шукання Бога) і

об’єктивне одкровення (відповідь Бога) – є набутий зв’язок іманентного людській

свідомості і трансцендентного їй. Повна достовірність одкровення без достатньої

для того вхідної активності людини недосяжна, тому віра пов’язана зі свободою,

що припускає можливість маловірства і невіри: «Віра не тільки народжується в

свободі шукань, але і, так би мовити, живиться цією свободою. Тому вона

динамічна, бо не дає раз назавжди певного знання, як знання мирське, але має

різну інтенсивність, від простої імовірності до повної очевидності, від головної

майже ідеї до переможної дійсності» [305, с. 31]. Свобода наближення до

трансцендентного – віддалення від нього припускає особливе розуміння самої

релігії: «Релігія знаменує собою не тільки зв’язок, але й удаленість людини від

Бога» [305, с. 30]. Три шляхи релігійної свідомості, виділені філософом, такі:

абстрактне мислення; містичне самозаглиблення; релігійне одкровення. Всі три

шляхи важливі в єдності, «причому перші два одержують належне значення

тільки в зв’язку з третім, але стають неправдивими, як тільки стверджуються в

своїй відокремленості» [305, с. 134]. Тільки в одкровенні дається особистий

характер Божества.

За М.О. Лоським, динаміку особистості складають вільні прояви її

субстанціального начала в часі, що виливаються в творчість подій: «Всяка подія

виникає не з самої себе, але кимось створюється; вона не може бути створена

іншими подіями; володіючи формою часу, події в кожний момент скидаються в

сферу минулого і не мають жодної творчої сили породжувати майбутнє. Тільки

надчасові субстанціальні діячі, тобто актуальні і потенційні особистості, є носіями

творчої сили; вони створюють події як власні творчі прояви» [715, с. 332]. У

подіях діячі самовизначаються, вільно вибирають напрями активності, ведучі до

Царства Божія, або до подальшого відпадіння від нього. Мотивами поведінки

особистості є не зовнішні предмети як такі, але почуття, що суть суб’єктивні

переживання цінності, пробуджувані до дії з приводу об’єктивної цінності

предмету. Динамічний момент прагнення і діяльності не привноситься ззовні

269

цінністю, а належить самому суб’єкту. Здійснення прагнення є

цілестрімительний вольовий акт. Особистість виступає саме діячем, а не

реципієнтом впливу. «Всяке «я» є вільний і творчо активний індивідуальний діяч:

воно припускає вплив свого тіла, а також вплив соціального середовища на своє

життя, не інакше, як індивідуально заломлюючи їх» [712, с. 207]9. Особистість у

своїх рішеннях вільна від зовнішнього світу, вільна і від свого тіла, і від свого

характеру, і від свого минулого, від тимчасової законовідповідності природи. І

наостанок особистість вільна від самого Бога. Бог сотворив особистість

потенційну, він не в природі задав сутність індивідуума, що детермінує його

поведінку, але в ідеалі, у абсолютній цінності, що служить для індивідуума лише

нормою його поведінки – не обов’язковою до здійснення, що може бути і вільно

відкинутою: «Поведінка всякого діяча, таким чином, виявляється нічим не

змушеною – ані зовнішніми умовами, ані внутрішніми властивостями діяча: вона

є вільний творчий акт його. З цього зовсім не слідує, неначе вона позбавлена

сенсу: всякий вчинок є цілестрімительний акт, що відбувається заради здійснення

будь-якої цінності на основі любові до неї і переваги її над іншими цінностями»

[716, с. 60]. Дії «я» мають для нього ціннісне значення і вчиняються

цілестрімительно. Істотним є розрізнення дій двох видів: 1) душевні прояви

мають тимчасову форму; 2) тілесні – просторово-часову.

Дії субстанціального діяча зовсім не обов’язково супроводжуються

свідомістю: «Для-Себе-Буття діяча і його самопереживання в діяльностях ще не є

свідомість, а тільки найважливіша умова його: для свідомості вимагається

ускладнення самопереживання, саме виділення з усього складу буття будь-якої

сторони і зосередження уваги на ній як на об’єкті. Якщо цього ускладнення немає,

то дії мають несвідомий або підсвідомий характер, а спрощене переживання їх є

передсвідомість; оскільки воно супроводжується прийняттям або неприйняттям

їх відповідно пережитій цінності, це підсвідоме переживання є передпочуття. Всі

такі спрощені дії є психоїдними» [716, с. 54]. Дійсна особистість, на відміну від

9Неважко помітити спорідненість цього твердження і принципу детермінізму за С.Л. Рубінштейном, згідно

якому зовнішні причини діють на психіку, заломлюючись через внутрішні умови.

270

тільки потенційної, здатна усвідомлювати свої дії, втілюючи це усвідомлення в

психічні процеси, – та й не тільки свої. До творчих можливостей особистості

належить і пізнавальний розсуд істини, що разом з тим є і реальним спілкуванням з

іншими субстанціальними діячами. «Споглядання інших сутностей такими, якими

вони є самі по собі, можливе тому, що світ є деяке органічне ціле, а суб’єкт, що

пізнає індивідуальне людське я – деяке надчасове і надпросторове буття, тісно

пов’язане з цілим світом» [715, с. 321]. Вольове начало, що в субстанціальних

діячах постає головним, домінує і в пізнанні, бо саме пізнання являє собою

передусім вільні акти інтуїтивного розсуду. У гносеології М.О. Лоського

абсолютний іманентізм («все іманентне всьому») переходить в абсолютний

інтуїтивізм. Немає нічого трансцендентного свідомості, тому в свідомості ми

маємо справу не з копіями речі, що пізнається, а з оригіналом. Інтуїція –

направлення розумового погляду на предмет в оригіналі, вона – «безпосереднє

бачення, безпосереднє споглядання пізнаваного предмету суб’єктом» [718, с. 137].

Інтуїтивізм у редакції М.О. Лоського «не є проповідь нового, незвичайного

способу пізнавання: це – нова теорія старих, звичайних способів знання –

чуттєвого сприймання, пам’яті, уяви і мислення…» [718, с. 138]. Основні види

інтуїції, що виділяються філософом, розрізняються за характером об’єктів

інтуїтивного осягнення: 1) чуттєва інтуїція спрямована на реальні чуттєві дані –

на діяння субстанціальних діячів у часі і просторі; 2) нечуттєва інтуїція

спрямована на реальні психічні процеси – на діяння субстанціальних діячів у часі;

3) інтелектуальна інтуїція – споглядання надчуттєвих ідей – направлена на

позачасові ідеальні аспекти буття, що суть не діяння, а способи діяння (її можна

назвати умоглядом, або ж просто мисленням); 4) містична інтуїція – безпосереднє

споглядання позапросторових духовних субстанцій (конкретно-ідеального буття) і

замежового Світу трансцендентного Бога. Іманентність всього всьому і

включення особистості в абсолютне світове ціле, що пропонується конкретним

органічним ідеал-реалізмом, складає фундаментальні принципи не тільки

гносеології, але й аксіології, адже і пізнання особистості невіддільно від ціннісних

ставлень: «Особистість не замкнена в собі: вона здатна усвідомлювати буття Бога,

271

сприймати життя інших особистостей і всієї природи, брати живу участь в

інтересах, потребах і меті всіх істот. Така незамкненість у собі є необхідною

умовою можливості переживати, усвідомлювати і здійснювати абсолютні цінності

добра, істини, краси» [712, с. 323].

Динаміка особистості в теорії С.Л. Франка розглядається на різних рівнях,

нижчим з яких є рівень душевного життя. Душевне життя характеризується

екстенсивною тотальністю і розсіяністю, злитністю в безформну єдність і

дезінтегративною розпливчатістю, поєднанням єдності і множинності; в своїй

безформності вона є матеріал, призначений і здатний стати справжньою єдністю.

Існують ступені єдності свідомості особистості, але навіть у психотичній

дезінтеграції стихія душевного життя не втрачає тотальності. С.Л. Франк указує:

«Душевне життя в якості життя, з боку своєї імпульсивності й інтенсивності,

тобто в якості конкретної і дієвої реальності, є щось зовсім не тотожне свідомості,

і свідомість зовсім не є її істотною відокремлювальною ознакою» [1164, с. 496]. У

особі душевного життя як такого і свідомості ми маємо немов би матерію

(субстрат) і форму (ентелехію) внутрішньої суті людини. Душевне життя

первинне щодо свідомості: «У тій мірі, у якій жити важливіше і раніше, ніж

усвідомлювати, у якій дієвість передує спогляданню, душевне життя є передусім

реальною силою, і лише похідним образом ідеальним носієм свідомості» [1164, с.

479]. Суть душевного життя «у переживанні як такому, у безпосередньому

внутрішньому бутті, а не в супутній йому свідомості» [1164, с. 494]. «У

підсвідомих душевних явищах … дане чисте переживання, як таке, тобто сама

сутність душевного життя, ізольована від вищих форм буття» [1164, с. 490].

Сутністю душевного життя виявляється потенціальність: «Душевне життя є <…>

потенційна надчасовість, невимовний безформний матеріал, з якого складається та

надчасовість, поза якою неможливі свідомість і знання» [1164, с. 509]. Душевне

життя в його динаміці – не механічна зміна душевних явищ, нею володіє не

причинність, але цілеспрямованість; «загальний динамічний характер душевного

життя можна висловити як характер тяжіння або спрямованості» [1164, с. 529]. Дві

головні сторони динаміки душевного життя полягають: 1) у мінливості (як

272

формальний динамічний характер реального передбачення майбутнього); 2) у

дієвому спрямуванні (якісній природі первинної оцінки).

На рівні конкретного душевного життя динаміка душевних явищ немов

би втрачає свою тотальність і хаотичність, оскільки тут вона організується «я»,

особистістю. Особистість стрімить свій погляд на предметний світ,

заглиблюючись у свій «предметний світець», з яким себе і співвідносить:

«Людина в своєму зовнішньому прояві в предметному світі носить немов би

скромну личину маленької частинки всесвіту, і на перший погляд його суть

вичерпується цією зовнішньою її природою; в дійсності ж те, що називається

людиною, саме в собі і для себе є щось невимірно більше і якісно зовсім інше, ніж

шматок світу: це є зовні-закований у скромні рамки прихований світ великих,

потенційно нескінченних хаотичних сил» [1164, с. 466-467]. Вся глибина цієї

потенціальності невичерпна і невимовна; потенційних можливостей людини

значно більше тієї малої долі, яку він реалізує «насправді». У зверненні свідомості

до потенційно доступних змістів особливу роль грає увага: «увага є функція

трансцендування, проникнення в позамежне: те абсолютне буття, що в простому

невпізнаному переживанні утворює тільки темне тло невідомого «позамежного»,

супутнє актуальному переживанню і обрамляюче його, у силу акту уваги

ставиться у внутрішній зв’язок з переживаним; і саме в силу цього останнє стає

особливим «вмістом», що виходить за межі простої іманентної присутності в

потоці свідомості» [1164, с. 236]. Акт уваги носить творчий, актуалізуючий

характер, – у ньому виявляється актуалізуюча інтуїція: «Проникнення в

позамежне і усвідомлення іманентного суть не два різних акти, а єдиний процес

актуалізації потенційного, здійснюваний у спогляданні або увазі» [1164, с. 237].

Динаміка особистості на рівні вищої духовної єдності і самосвідомості

суть динаміка автономного вольового начала, що переборює людську

гетерономність. Воля людини подвійна. У ній розрізняються: 1) онтологічна суть

волі – богодана і орієнтована на Бога автономія; 2) самочинна воля – онтологічно

безпідставна, але фактично реальна. Автономія людської волі, здійснювана в

навмисній людській активності, по суті своїй є вираженням вільного виконання

273

волі Божої. Тобто в самій автономії людини постає її зв’язок з Богом, дія Бога

через неї. Межа між двома сферами людського буття – боголюдської і чисто

людської, однак, незрима, і в конкретних вольових актах, до вільних виборів, що

висловлюють волю Бога, непомітно для людини примішується самочинне

воління. Особистість, як і духовне життя, водночас і автономна, і гетерономна, і

разом з тим ані автономна, ані гетерономна, бо по суті трансраціональна і

монодуалістична, – і, як і воно, може бути збагнута «лише трансраціонально-

монодуалістично, як єдність роздільності і взаємопроникнення – як така єдність,

сутність якої полягає в її незбагненності» [1164, с. 411]. Єдність не передбачає

спокою різнорідності; навпаки, різнорідність вносить у єдність боротьбу і трагізм:

«У конкретному душевному житті глибина і актуальність цієї останньої єдності

особистості вимірюється саме гостротою і усвідомленістю внутрішньої боротьби,

інтенсивністю духовного розвитку в плані самопереборення і самопідйому … Бо

сама боротьба ця є свідоцтвом пристрасної, інтенсивної енергії самооформлення,

прагнення до вищої єдності; і самі <…> начала виявляють свою єдність саме в

єдності охоплюючої їх боротьби, направленої на гармонійне їх злиття, на

встановлення нормальної рівноваги між ними на ґрунті найглибшої об’єднуючої

їх формувальної основи» [1164, с. 557].

Динаміку особистості в цілому можна назвати динамікою актуалізації

духовної потенціальності, адже навіть «безпосереднє «я» як безформний і

беззмістовний носій чистого переживання, потенційно містить у собі той самий

момент абсолютності, що притаманний найглибшій основі особистості як носія

духовного життя <…> Те, що ми називаємо душевним життям, як таким, ця стихія

безформної єдності і потенційної надчасовості, є не що інше, як потенція

духовного буття або нижчий, послаблений, і потенціалізований стан

деформованого духовного буття» [1164, с. 604]. Джерелом такої деформації і

потенціалізації виступає її проміжне положення між надчасово-актуальним

духовним буттям і емпірично даним світом часового життя. Трансцендування

душі до духовної основи актуалізує особистість, зануреність в обмежений у

просторі і часі світ матеріальних об’єктів – вертає до потенціальності, бо

274

матеріальність – це стан «мінімуму духовності». Момент, що конституює людину

як особистість – автономності, спонтанності, самовизначення – носій

творчості: «Спонтанність у визначенні свого власного життя, та похідна

ізначальність, що є суттю особистості – є водночас спонтанністю в створенні

нових форм буття, тобто свідома творчість» [1165, с. 282].

У о. Павла Флоренського динаміка особистості розглянута щодо

справжніх людських завдань – творчості, пізнання, спілкування. Пізнання має

містичний характер, адже тільки прозріння Істини Божої дає йому сенс. У ньому

задіяні різноманітні види самоочевидності, інтуїції: чуттєво-емпірична;

трансцендентально-раціоналістична; підсвідомо-містична. Всі вони, однак, –

тільки «гола даність», «невиправданість». Істина, якщо вона є, – є інтуїція-

дискурсія. До пізнавальних можливостей особистості, містична природа яких

безсумнівна, відноситься і пам’ять: «Пам’ять є діяльність мислительного

усвоєння, тобто творче відтворення з уявлень, – того, що відкривається

містичним досвідом у Вічності, або, інакше кажучи, створення в Часі символів

Вічності. Ми «пам’ятаємо» зовсім не психологічні елементи, а містичні, бо

психологічні тому і психологічні, що в Часі відбуваються і з Часом безповоротно

утікають» [1158, с. 201]. Пам’ять «є символо-творчість. Вміщуємі в минуле ці

символи, у площині емпірії, звуться споминами; відносні до нинішнього вони

називаються уявою; а розташовані в майбутньому – вважаються передбаченням і

передвіданням. Але і минуле, і нинішнє, і майбутнє, – щоб зараз бути місцем для

символів містичного, повинні самі переживатися, <…> під кутом Вічності. В усіх

трьох напрямах пам’яті діяльність думки викладає Вічність мовою Часу, акт цього

висловлювання і є пам’ять. Понад-часовий суб’єкт пізнання, спілкуючись з

понад-часовим об’єктом, це своє спілкування розгортає в часі: це і є пам’ять»

[1158, с. 202]. Основним конфліктом у сферах осягнення реальності і художньої

творчості для о. Павла стає конфлікт між релігійно-містичним типом

світосприймання і абстрактно-раціоналістичним, історично розповсюдженим

починаючи з епохи Відродження, що відійшла від теоцентризму. Цей конфлікт

буває і внутріособистісним – коли особистість хитається між довірою своєму

275

містичному досвіду і раціоналістичним його обезцінюванням. Проте, оскільки

самі символи є антиномічними, то і містичне осягнення не вільне від конфліктів.

У цьому осягненні не все рівноцінно. Два світи – видимий і невидимий (небо і

земля, створені Богом на початку творіння), стикаються, взаємодіють, причому

«їхня взаємна відмінність така велика, що не може не встати питання про межу їх

стикання. Вона їх поділяє, але вона ж їх і поєднує…» [1161, с. 521]. Знаменням

моменту зіткнення, переходу між світами (горнім і дольним) є символ. Два

можливих напрями переходу між світами задають види образів:

– сходженню відповідають «духовно неустроєні елементи нашої суті»

[1161, с. 530]; ці образи – бентежні мріяння, супутні діонісичному розірванню уз

видимого – не є символи, а лише «психологізм і сировина»;

– нисходженню відповідають символічні образи, «кристалізований на межі

світів досвід містичного життя» [1161, с. 530] – це «лики ідей», дані аполлонічному

баченню світу духовного.

Відношення, у які особистість вступає з іншим, також розуміються в світлі

містичного пізнання: «Любов до іншого є відбиття на нього істинного відання; а

відання є одкровенням Самої Триіпостасної Істини серцю, тобто перебування в

душі любові Божій до людини…» [1158, с. 90]. У спілкуванні особистість

користується словом, а слово має символічну природу. У слові присутні магічні і

містичні сторони. Містичні – відносяться до можливості прозріння через слово

одкровень світу іншого. Магічність слова – його спроможність впливу (не тільки

повідомленням раціонального смислу, але і всією його цілісністю, способом

передачі і т.п.). Визнання його магічності рушає від переконання, що «слово,

породження всієї нашої суті, у його цілісності, є дійсно відображення людини, і

якщо основу слова утворює відображення сутності народної і, більш того,

сутності всього людства, то за <…> антиномічністю слова, саме це саме

відображення робиться відображенням моєї саме індивідуальності, і навіть у дану

хвилину і в даному її стані. А через мене – слово відображає і несе з собою

впливи, що зтеклися в мене від тих, хто утворив мою особистість<…> словом

276

своїм входячи в іншу особистість, я зачинаю в ній новий особистісний процес»

[1160, с. 271].

Динаміка особистості у вченні Л.П. Карсавіна розкривається як

онтологічна динаміка Бога і тварі, суть якої в потрійності, триєдності іпостасей10

.

Положення про єдність і неподільність буття розуміється філософом радикально:

Бог і людина виключають одне одного. Бог, наділяючи тварь буттям, сам

відмовляється від буття; в тій мірі, у якій є тварь, перетворюється в небуття Бог,

віроучительний аналог чого – спокутувальна смерть Христа. У карсавінській

логіці «спочатку – тільки один Бог, потім – Бог і тварь що виникає, потім – одна

тварь замість Бога, потім – тварь що помирає і Бог що воскресає, потім – знов

один тільки Бог» [569, с. 171]. Небуття тварі в фіналі даної логіки обертається

нетварним буттям її в Бозі. Лише в світлі смерті Христової Бог постає як повна

триєдність: іпостась Отця в ній постає як першоєдність (і буття), іпостась Сина

розкривається як самороз’єднання Божественної триєдності (його небуття),

іпостась Святого Духу – як самовозз’єднання (і воскресле буття – «паки-буття»).

Динаміка особистості, якою її уявляє філософ, є, по суті, динамікою релігійно

забарвленої самосвідомості: «Зі своєї першоєдності і в своїй першоєдності

особистість уходить у самороз’єднання. Завдяки цьому створюється

взаємопротистояння і взаємовизначення другої або роз’єднаної єдності і

першоєдності, як першоєдності визначеної <…> Тут роздвоєння особистості

виражається в тому, що вона, як друга єдність, зосередившись у собі і ставши «я»,

протиставляє себе першоєдності як своєму началу і собі самій. Тому певна

першоєдність виявляється тим самим «я», що і друга єдність, але будучи

першоєдністю і початком другої, вона постає ще і в якості початкового,

первинного, справжнього «я» [569, с. 67]. Онтологічна динаміка Бога і тварі, як

підмічено С.С. Хоружим, у карсавінських побудовах являє собою «подвійну

спираль» (сукупність двох взаємопов’язаних і взаємопротилежних гілок):

10

Динамічність у зв'язку з принципом троїчності підкреслюється і К.Г. Юнгом. У його дослідженнях догмату про Трійцю, а також символіки мандали, трійця (на відміну від внутрішньо стабільної четвериці) являє динамічну, проблемну рівновагу (так, про маніфестацію проблеми, що порушує цілісність особистості, свідчать трьохчастні мандали в образотворчій творчості клієнтів). Враховуючи, що особистість за Л.П. Карсавіним розуміється у характеристиках архетипу Самості за К.Г. Юнгом (єдність-множинність, божественність), про такий збіг переконань можна говорити як про закономірний і внутрішньо необхідний.

277

1) «буття – небуття – буття Бога»;

2) «небуття – буття – небуття тварі».

Досконала онтологічна динаміка божества рушає від першоєдності (Отця),

недосконала онтологічна динаміка тварі – від роз’єднання (Сина). Тварь

починається не з першоєдності буття, а з чистого небуття (вона відбулася з ніщо);

Бог став людиною, щоб людина стала Богом. Зручним прикладом застосування

принципу триєдності до недосконалої (тварної) особистості служить така

соціальна особистість, як сім’я: в ній мати відповідає першоєдності (іпостасі

«Отця»), батько – роз’єднаній єдності, що роз’єднує («Сину»), дитя – їх

возз’єднаній єдності, що возз’єднує («Святому Духу). При цьому «…в сім’ї, як

тварному образі Божої Триєдності, чоловік-батько по відношенню до дружини-

матері, відразу і вторинний, відповідаючи Сину, <…> і є главою дружини,

висловлюючи образ Божий» [569, с. 64].

4.2.4. Період інтеграції в нові традиції: теорії, споріднені з

метафізичними

Вяч. Івановим динаміка особистості роз’яснена з опорою на аналіз текстів

Ф. Ніцше і Ф.М. Достоєвського; перший прописав позитивні динамічні начала в

людській природі, другий особливо тонкий в описі начал демонічних, сил зла.

Динамічна сторона містичного досвіду особистості, що втілюється в

теургічних актах (актах божественної творчості) припускає участь двох начал:

– аполлонічного – начала пластичного, оформлюючого і цілестрімительного;

– діонисійського – священного безумства, що дарує надособистий досвід.

Динамічна сторона досвіду богоборчого відпадіння від Отця (від «Ти Єси»)

також припускає участь двох начал:

– люциферівського – зухвалого вознесіння особистості, енергії

самоствердження;

– аріманівського – начала суму, спустошення, кінцевої нікчемності.

Світла сторона особистої динаміки висловлена образами богів – Аполлона і

Діоніса, що беруть участь у переродженні особистості на шляху до Отця (до «Ти

278

Єси»), темна ж уявлена фігурами двох демонів: «Люцифер (Денниця) і Аріман, –

дух обурення і дух розбещення, – два богоборчі в світі начала, різноприродні, на

думку одних, – хоча і зв’язані між собою таємничими співвідношеннями, або ж, як

наполягають інші – два різних лики єдиної сили, діючої в «синах противлення»; їй

і ім’я одне: Сатана» [530, с. 312].

У А. Білого динаміка позбавленої цілісності особистості являє собою зріз

конфліктів, загострених у сучасній культурі: 1) дуалізм між свідомістю і

почуттям, що породжує три типи «скалічених» людей – умертвляючого почуття

«гносеолога», зреченого від свідомості «модерніста» і роздвоєного «скептика»; 2)

дуалізм між спогляданням і волею (що знімається в трагічних переживаннях, де

споглядання постає як «складний процес переміщення точки прикладення волі»

[115, с. 214]; 3) протиріччя між особистістю і суспільством (згода будується на

абстрагуванні від справжніх переконань; рівнодіюча багатьох мотивів виводиться

як позбавлений мотивуючої сили компроміс); 4) дуалізм між наукою і релігією; 5)

протиріччя між моральністю і красою. А. Білий вказує: «Антиномії, яких ми так

стисло торкнулися, поєднуючись одна з одною, утворять в особистості складний

лабіринт життєвих ставлень; у кожному даному конкретному випадку складність

дійсності всякий раз перевищує практичні відповіді, що диктуються висновками з

віджилих світоглядів» [115, с. 224].

У теорії Б.П. Вишеславцева динаміка людської особистості розглянута на

різних планах – від психологічного до метафізичного. Закон і Благодать,

постаючі на мові психології як подавлення і сублімація, утворюють основні

принципи, що становлять динамічну сторону його вчення про людину:

– Закон як система цінностей старозавітної етики – і новозавітне сповіщення

цінностей Царства Божія;

– Закон як «іго», «тягар», наказ (імператив), – і Благодать як полегшення,

звільнення, радощі і блаженство;

– Закон як норма зовнішньої поведінки, дріб’язково прив’язана до

матеріального світу – і «Стяжання Духу», пов’язане з вірою;

279

– Закон як «покривало на серце», спілкування з Богом через накази і

заборони – і інтимно-сердечне життя в Дусі, безпосереднє спілкування з Богом;

– Закон як рабство – і Благодать як свобода;

– Закон «справ» – і Дух любові;

– Закон як заповідь людська – і Благодать як заповідь Божа;

– абстрактна норма Закону і конкретна творчість віри.

Від іудейського Закону як божественної норми регламентуючої релігійний

ритуал, право, моральність і державність євреїв, юрист Б.П. Вишеславцев

протягнув логічну нитку до греко-римського закону, до природного закону, до

закону моралі і права – стверджуючи спорідненість всякого закону. При цьому

виявилася неспроможність закону у віковічній боротьбі зі злом: «Трагедія закону

полягає в тому, що він досягає прямо протилежного тому, до чого він прагне»

[378, с. 39]. До того ж, закон неефективний у подоланні давнього хаосу: «ми

бачили, що закон є формою, що не вміє формувати цієї матерії і викликає

протиборіння цього хаосу» [378, с. 45]. Неспроможність закону відбувається з

опору плоті, але вона, неспроможність – не гірша в законі; в ньому є момент

провокування на порушення, ініціації протидії. Закон «має рацію в тому, що він

вимагає, але винен у тому, що своєю імперативною формою викликає дух

протиріччя і, отже, викликає зворотне тому, що вимагає, викликає протиріччя»

[378, с. 41]. На відміну від принципу закону, принцип сублімації викликає зовсім

іншу динаміку в психічному світі людини, він не веде до протидії, не сприяє злу:

«Сублімація, підносячись над природою, природу не знищує, але заповнює,

переображує і довершує» [378, с. 50]. Суттю сублімації є «відновлення

першоджерельно-божественної і до Бога спрямованої форми. І весь хаос

підсвідомого світу потребує такої форми» [378, с. 50]. Повернення істинного

звучання поняттю сублімації, хибно і вузько зрозумілого З. Фрейдом, повинне

супроводжуватись перетворенням пов’язаних з ним понять психоаналізу. Лібідо

як енергію сексуальних потягів З. Фрейда Б.П. Вишеславцев поширює не просто

до лібідо К.Ґ. Юнґа, як життєвої енергії взагалі, але до платонівського Еросу

(настільки всеосяжного, що в нього входять не тільки «лібідо» за З. Фрейдом і за

280

К.Ґ. Юнґом, але і «воля до влади» за А. Адлером). Сила, що виробляє сублімацію

Ероса – уява, що має психологічну сутність, метафізичне, етичне і містичне

значення. На відміну від раціонально-імперативної норми закону, що звертається

до свідомої волі, уява володіє особливим даром проникнення в підсвідоме,

особливим органічним спорідненням з Еросом. Ерос у своїй суті є спрагою

сублімації. Зважуючи порівняльну силу свідомої волі і уяви у впливі на підсвідоме,

Б. П. Вишеславцев, посилаючись на Е. Кує, помічає, що в усіх випадках зіткнення

волі й уяви перемагає уява; і закон, що спирається на волю, завжди буде

переможений спокусами уяви. Те, що закон звернутий до свідомої волі, а не до

уяви, зрозуміло: «норму не можна уявити, вона не має образу, її можна тільки

мислити» [378, с. 51]. Більше того: норму не можна любити, а тільки «поважати».

Любити можна тільки образ, яким можна «милуватися». Проте, і в самому Еросі

Б.П. Вишеславцев вбачає дуалізм форм: Ерос істинний, Ерос збочений (а значить,

зачарованість образами фантазії – не гарантія сублімації).

Критеріями правди міфу, символу, релігії, мистецтва є:

– безпосередня інтуїція цінності – сприйнята «серцем» як найглибшим

центром особистості, дана позадосвідно, бо буття цінності лише ідеальне;

– емпіричний критерій формування емоцій (бажаності, втілюваності);

– єдиний критерій сублімації, охоплюючий обидва наведених вище, бо в

сублімації «два краї»: вища цінність, що існує в ідеальному світі – і нижчі афекти і

підсвідомі прагнення, що існують у світі реальному.

Розглядаючи уяву як творчу силу духу, в ній можна угледіти два напрями

руху – низхідний, заданий постулатом реалізації (рух ідеї згори вниз, як втілення,

формування матерії шляхом неї) і висхідне – прагнення емоцій піднятися до

ідеального світу, що і буде сублімацією. Межею сублімації є святість.

У теорії С.О. Левицького динаміка особистості – це динаміка свободи. «До

сутності особистості належить свобода від всякої детермінації – та свобода, що

безпосередньо переживається нами в самосвідомості. Мало того, безпосереднє

ставлення до абсолютних цінностей може мати тільки істота, наділена

свободою. Істота детермінована могла би прагнути лише до суб’єктивних або

281

відносних цінностей самозбереження, насолоди або до тих, на що направлені наші

вроджені потреби і прагнення. Любити ж істину заради істини, добро заради

добра може лише істота вільна, здатна підноситися над пануючими над нами

підсвідомими потягами і соціальними навіюваннями» [653, с. 194]. На цій свободі

єдино і може базуватися моральна осудність, відповідальність. Проблемність і

конфліктність особистої динаміки також коріниться в свободі – і полягає в

свободі самоздачі «я» нижчим підсвідомим потягам. Дух людської особистості

висхідно вільний, але – може (вільно) впадати в рабство в природи або

суспільства. З визнання особистості вільною істотою не слідує відсутність всякої

детермінації. Тілесність і зануреність у фізичний світ вводять у життя особистості

момент зовнішньої необхідності, який згоду з нею особистості може перетворити

в момент необхідності внутрішньої. Ієрархічні відношення вищої психофізичної

інстанції – душі і нижчої психофізичної інстанції – тіла є відношення

домінування, але і взаємовпливу: тіло завжди одушевлене, а душа втілена,

виражається в тілесній симптоматиці. Дані відношення взаємовпливу

концептуалізуються таким чином: «Тіло впливає на душу причино, душа впливає

на тіло доцільно» [653, с. 171]. Є два види свободи, що слід розрізняти:

– негативна «свобода від» – свобода свавілля, «можливість всього», у межі

рівнозначна безумству, розпаданню особистості на «серію миттєвих капризів»;

– позитивна «свобода заради» – свобода від всякої реальної детермінації,

орієнтованої на служіння надособистим цінностям; припускає самообмеження.

Важливо, що в позитивній свободі «свавілля не знищується, а «знімається»,

«сублімується», перетворюється <…> Ірраціональна свобода свавілля є тим

підґрунтям особистості, з якої позитивна свобода черпає свою динаміку» [653, с.

197]. Говорячи про «сублімацію свавілля», С.О. Левицький звертається не до

фрейдівського терміну «сублімація», а до тієї історії його розуміння, що пов’язана

з іменами Н. Гартмана і Б.П. Вишеславцева. Саме в світлі сублімації, причому

подвійної і навіть потрійної, постає центральний динамічний конфлікт

особистості як вільної істоти: «Головна проблема особистості полягає в тому, що

сублімації підлягає не тільки світ підсвідомості, але і світ свідомості з його

282

центром – «я». Істинна сублімація повинна бути подвійною: сублімацією нижчих

потягів егоїзму, Еросу і т.ін., з одного боку, і сублімацією самого «я», сублімацією

самої свідомої свободи особистості – з другого <…> Однак, цим ще не

вичерпується завдання причащання особистості вищим цінностям. Є необхідність

у «третій сублімації» – в сублімації самої надсвідомості» [653, с. 198]. Оскільки

надсвідомість – вищий психологічний провідник цінностей, а не їхнє джерело,

воно також може відпадати від вищих цінностей, бути глухим до їх поклику – і

ставати провідником негативних цінностей, сили зла. Коли відбувається узурпація

надсвідомістю енергії цінностей, воно являє своєю активністю «не розпущеність

(брак контролю «я» над «воно»), і навіть не тільки гординю (самостверждення «я»

як такого), але саме сатанинське зло. Зрозуміло, гординя грає тут величезну роль,

бо узурпація «над-я» світу цінностей відбувається через психологічний мотив

гордині. Але гординя набуває тут сенсу «винятковості», «комплексу Месії», а не

просто самостверждення» [653, с. 200]11

. У зв’язку з такою патологічною

динамікою «над-я» С.О. Левицький згадує ідею Вяч. Іванова про протистоящих

буттю «люциферівському» і «аріманівському» началах, схильних до

взаємопереходу.

О.Ю. Кульчицький динаміку особистості вбачає в протистоянні «я»:

– зовнішньому світу, на який активно впливає;

– всій іншій психіці, внутрішнім її силам.

Внутрішнє протистояння «я» іншій психіці відбувається на кожній із сфер

прояву «я»; при цьому наше «я» може, «звужуючись до чергової сфери

психічності, протиставити себе іншій нашій психіці як чомусь для нього

зовнішньому» [623, с. 65]. Так, наприклад, характерологічне «я» протиставляє

себе безформним у своїй динаміці потягам, управляє ними і оформлює їх.

Для О.Ф. Лосєва динаміка особистості – це динаміка її міфологічного

виявлення. «Міф є не субстанціальне, але енергійне самоствердження особистості»

[705, с. 99], – пише О.Ф. Лосєв. Динаміка виявлення особистості

11

Помітимо, що в юнгіанстві одержиме диявольською гординею і узурпуюче божественні енергії надсвідоме начало має паралель в ідеях «мана-особистості» і «психічної інфляції» – розчиненні меж особистості, що ототожнилася з колективною силою – частіше за все з деструктивним полюсом архетипа «мудрого старця».

283

підпорядковується міфічній діалектиці. А «діалектика вимагає одночасного

визнання і тотожності особистості з її проявами і енергією – і відмінності їх

між собою» [705, с. 99]. У цій діалектичній динаміці міфу особистість з собою і

співпадає і не співпадає: «Міф не є сама особистість, але – лик її; і це означає, що

лик невіддільний від особистості і тому є сама особистість. Але особистість

відмінна від своїх міфічних ликів, і тому вона не є ні свій лик, ні свій міф, ні свій

міфічний знак» [705, с. 100]. Міфічні життєві прояви цілісних світів різноманітних

актуальних міфологій. Міфологічно-особиста символіка статей (за

В.В. Розановим), луни, електричного світла, кольору (за Й.В. Гете і

П.О. Флоренським), простору в живопису (за Н.М. Тарабукіним), речей

домашнього вжитку, хвороб, вчинків, «фізіологічних» процесів і «уяви»,

комунізму наведена О.Ф. Лосєвим у спеціальних феноменологічних описах.

Звертається він і до опису внутріособистісних конфліктів – тільки він їх не вважає

цілком внутріособистісними: голосами, що кожний чує в своїй душі, діють у його

душі «іноприродні їй істоти» [705, с. 84]. Приклади дії цих голосів він частково

бере з власного досвіду, частково моделює для умовних читачів. На долю

особистості, що ніяк не бере участь у породженні даних голосів, що сперечаються

дістанеться лише вольовий вибір між заданими ними альтернативами.

Динаміка особистості в Ґ.Ґ. Шпета, є динаміка спілкування (соціального

зв’язку) і творчості (культурного вираження). У цій динаміці ключову роль грає

мова, яка розуміється Ґ.Ґ. Шпетом не просто як засіб, але як особливий світ,

встановлений внутрішньою роботою духу між людиною і предметом. Ґ.Ґ. Шпет

виділяє два види «внутрішніх форм» слова – логічну і естетичну внутрішню

форму. Обидві об’єктивні; як одна, так і інша не залежить від суб’єкту (зворотне

твердження належало б психологізму – в логіці і естетиці відповідно).

Суб’єктивна ж сфера в слові фіксується в його експресивній формі. «Внутрішні

форми взагалі, – за Ґ.Ґ. Шпетом, – суть об’єктивні закони і алгоритми

здійснюваного смислу, це – форми, погружені в саме культурне буття, і його

зсередини організують. У експресивних формах відкарбовується лише

суб’єктивність, прагматична, наукова, поетична, суб’єкта, а не здійснюваний у

284

культурі сенс» [1283, с. 246]. Суб’єкт висловлює себе в експресивній формі слова,

яким вираженням він об’єктивується, перетворюється в «соціальну річ», у

специфічний об’єкт, названий Ґ.Ґ. Шпетом «со-об’єктом». Соціальна об’єктивація

суб’єкта протилежна його природничо-науковій абстрагованості. Ґ.Ґ. Шпет пише:

«Лише тільки ми визнали самого суб’єкта, і, отже, все його суб’єктне, за категорію

соціальну, саме природознавство, у своєму значенні для нас зазнає немов би

метаморфозу: чисто чуттєве перетворюється, на його очах, у «чуттєво-

надчуттєве», і ми змушуємо природознавство служити нам зовсім по-новому.

Біологічне і психофізичне – самі набувають соціального смислу, і саме

найвидатнішого соціального смислу<…> Психофізичний апарат перетворюється в

соціально-культурний знак» [1283, с. 230-231]. Індивід віднині не тільки засіб, але

знак і носій знаків. Знак, об’єктивуючий суб’єкта, і робить можливим його аналіз.

Динаміка особистості в теорії М.М. Бахтіна є динаміка вчинення,

конкретна динаміка учасної думки, почуття, діла. Ця динаміка унікальна і постає

в неповторному емоційно-вольовому тоні вчинку, оскільки ж цей тон являє собою

не «пасивну психічну реакцію», а морально значущу, орієнтовану на повинність,

активну настанову свідомості, то і динаміка особистості постає не як слідування

потягам, а як переживання і розуміння: «Учасне мислення і є емоційно-вольове

розуміння буття як події в конкретній єдинственості на основі не-алібі в бутті,

тобто вчиняюче мислення, тобто віднесення до себе як до єдиного відповідально

вчиняючого мислення» [108, с. 45]. Опору для динаміки вчинення дає не тільки

унікальне місце суб’єкта в бутті, але і причетність до нескінченного цілого

буття, представництво якого суб’єкт реалізує в своїх індивідуально-

відповідальних актах: «Між тим як дійсний вчинок мій на основі мого не-алібі в

бутті, і вчинок-мисль, і вчинок-почуття, і вчинок-діло дійсно присунені до

останніх країв буття-події, орієнтовані в ньому як єдиному <…> цілому, як би ні

була змістовна думка і конкретно-індивідуальний вчинок, у своєму малому, але

дійсному вони причетні до нескінченного цілого» [69, с. 50]. Особистості

включені в нескінченну єдність буття не легковажним актом теоретичного

узагальнення, а своїми дійсними вчинковими актами: «Єдину единственість цього

285

світу, не змістовно-смислову, а емоційно-вольову, важку і нудительну, гарантує

дійсності визнання моєї єдиної причетності, мого не-алібі в ньому. Ця затверджена

причетність моя створює конкретну повинність – реалізувати всю єдинственість,

як незамінну во всьому єдинственість буття, щодо всякого моменту цього буття, а

значить, перетворює кожний прояв мій: почуття, бажання, настрій, думку – в

активно-відповідальний вчинок мій» [108, с. 53-54]. Буття, твориме

відповідальними вчинками безлічі особистостей, у нескінченності своїй неминуче

поліфонічне, чуже одноманітності12

. Даність вчиняючій людині буття залежить від

відповідальних зусиль вчиняючого, які на все нескінченне ціле не розповсюджені.

«Сама біологічна функція байдужості є звільнення нас від багатоманіття буття,

абстрагування від практично не істотного для нас, немов би економія,

заощадження … від розсіювання в різноманітті. Така ж і функція забуття» [69, с.

60]. У аналізі і описі поліфонії, у розрізненні явного і прихованого діалогу

М.М. Бахтін, по суті, розкриває проблематику внутріособистісного конфлікту,

що також буває явним (усвідомленим) і прихованим (неусвідомленим).

Проникливо розкриваючи ознаки прихованого діалогу, до яких належать «рване»

мовлення героя, «гальмування» оповідання, перебивання його застереженнями,

М.М. Бахтін вдається до його реконструкції. Феномени «оглядки» і «лазівки»,

виділені ним у прихованому діалозі, за своєю психологічною суттю надто близькі

механізмам психічного захисту, що зумовлюють неусвідомленість конфлікту.

– «оглядка» – мовлення, що зважає на сприйняття її слухачем (виявляється в

«гальмуванні» оповідання і перебивании його застереженнями);

– «лазівка» – фіктивне самовизначення з передбаченням реакції слухача,

сповідь з урахуванням погляду зі сторони.

У самій побудові «слова з оглядкою» помітні своєрідні перебої мовлення, –

в мовлення «немов би вклинюється чужа репліка, що фактично, щоправда, буде

відсутньою, але дія якої виробляє різку акцентну і синтаксичну перебудову

мовлення. Чужої репліки немає, але на мовленні лежить її тінь, її слід, і ця тінь,

12

У тезі М.М. Бахтіна про включеність людини водночас в «особистий» і «надособистий» плани буття М.М. Гіршман, акцентуючи взаємооберненість цих планів, схильний бачити вказівку не на надособистий, а саме на міжособистий зміст буття (не зводимий до окремої особистості, але не втрачає і конкретно-особистого характеру) [393, с.464-465].

286

цей слід реальні» [109, с. 106]. Суть «оглядки» така: в самосвідомість героя

проникає чужа свідомість про нього, у самовисловлювання героя – чуже слово

про нього; чужа свідомість і чуже слово викликає, з одного боку, специфічні

явища, визначаючі тематичний розвиток самосвідомості, його злами, лазівки,

протести і, з іншого боку мовлення героя з її акцентними перебоями,

синтаксичними зламами, повтореннями, застереженнями і розтягнутістю.

Отже, у розділі представлено історико-психологічний аналіз тенденцій

розвитку таких компонентів вітчизняних метафізичних теорій особистості, як

структура та динаміка особистості відповідно до моделі періодизації розвитку

вітчизняної метафізичної традиції в психології особистості. Важливим є те, що

розглянуті в розділі тенденції концептуалізації структурних та динамічних аспектів

особистості презентують саме метафізичний досвід теоретиків, а не отримані

індуктивним шляхом на базі зовнішнього досвіду. У той же час наявність

структурного та динамічного компонентів у метафізичних теоріях особистості

відкриває простір для діалогу с іншими типами теорій, якими дані аспекти

особистості вивчались на базі зовнішніх поведінкових проявів.

Висновки до розділу 4.

1. Вітчизняні метафізичні теорії мають тенденцію виділяти в структурі

особистості інстанції, що розрізняються за шкалою «глибина – поверхня»

(духовне, сутнісне, субстанціальне, суб’єктне – зовнішнє, явлене, акцидентальне,

об’єктне). Такими є «справжнє глибоке серце» і «немовби серця»

(Г.С. Сковорода); «внутрішня» (духовна) людина і «зовнішня» (душевна) людина

(І.В. Киреєвський, М.М. Тарєєв), «Я у відношенні до тіла» – душа та «Я в собі» –

дух (П.С. Авсеньов), «Серце» і «Голова» (П.Д. Юркевич), «глибинне «я» –

сутнісне і «поверхневе «я» – соціалізоване, раціоналізоване, відчужене

(М.О. Бердяєв), «метафізичне (глибинне) начало», і «емпіричне начало» як центр

усвідомлення душевного життя (В.В. Зеньковський), «особистий характер» і

«речовність» особистості (П.О. Флоренський), «я» даної особистості і дії цього

287

«я» – вчинки, прагнення, почуття (Н.О. Лоський); досвід «внутрішній» і

«зовнішній», «духовний» і «похідні форми (І.О. Ільїн), «реальне я» і «локальні

прояви я» (О.Ю. Кульчицький).

2. Також вітчизняні метафізичні теорії виокремлюють у структурі

особистості інстанції, що виражають дуалізм природного і духовного начал.

Такими є: «тіло» і «Я» (П.С. Авсеньов), «особистість як природне явище» і

«особистість як індивідуальність» (В.С. Соловйов), «тваринна особистість» і

«загальний, світовий суб’єкт» (М.Я. Грот), «душевно-тілесна природа» і «духовна

природа» людини (С.Л. Франк); або потрійність природного, соціального і

духовного начал: «фізична», «соціальна» і «духовна особистість» (пізній

Г.І. Челпанов).

3. Зустрічається виділення в структурі особистості інстанцій, що стосуються

полюсів «соціального – індивідуального». У персоналістичних теоріях особистості

духовність і суб’єктність зазвичай належать до полюсу «індивідуального», а

полюсу «соціального» вони чужі (в М.О. Бердяєва, П.І. Новгородцева,

М.М. Бахтіна тощо). У теоріях, орієнтованих на ідею всеєдності, духовність

належить до соціальності, що тлумачиться як «соборність» (інтерсуб’єктивність),

а індивідуальність є периферійною єдністю. Намічаються «ієрархії

субстанціальних діячів» (потенційних особистостей), у яких народи, організації і

групи вищі за особистість індивідуальну (М.О. Лоський), ієрархії особистостей від

«Божественної (досконалої)» через «симфонічні» і «соціальні» до

«індивідуальних» (Л.П. Карсавін), структурну єдиність з Трійцею виявляє

«об’єднання особистостей», а не «одинична особистість», у якій присутня лише

одна іпостась, (С.М. Булгаков). Виокремлюються соціальна річ «Я» (носій

свідомості) та індивідуальне «місце тіла» (Ґ.Ґ. Шпет).

4. Зв’язок внутрішнього (глибинного, духовного в особистості) і

зовнішнього (душевного і тілесного) мислиться як символічний, символ постає як

діалектична протилежність двох об’єднуваних пластів (О.Ф. Лосєв), як

присутність внутрішнього у зовнішньому.

288

5. Інколи структура особистості розглядається через призму троїстого

ділення душі за Платоном: сфери домінування «волі», «уявлення», «почуття»

(В.С. Соловйов), центри формування душі, належні до чуттєво-емоційного,

надчуттєво-вольового та ідеально-розумного (духовного) рівнів (С.Л. Франк), або

триіпостасності Божества у християнстві (В.С. Соловйов, П.О. Флоренський),

інколи з доповненням до четвериці: «Отець», «Син», «Св. Дух» і «Софія»

(С.М. Булгаков). На структурний компонент пізніх персоналістичних теорій

(Б.П. Вишеславцев, С.О. Левицький) вплинула глибинна психологія.

6. Динамічна сторона особистості у вітчизняних метафізичних теоріях

розглянута в аспекті таких форм активності особистості, як «прагнення до щастя»

(Г.С. Сковорода), «самопізнання» (І.В. Киреєвський, П.С. Авсеньов), «свідомість»

і «пізнання» (О.О. Потебня), «епічна творчість», «самосвідомість» і

«самовизначення» (Ф.І. Буслаєв, О.М. Веселовський), «релігійний інтерес»

(В.С. Соловйов), «статева пристрасть» (В.В. Розанов), «трансцендування»

(М.О. Бердяєв, С.Л. Франк), «містичний досвід» (Вяч. Іванов), «реалізація

свободи» (С.О. Левицький), «спілкування» і «творчість» (Ґ.Ґ. Шпет), «міфологічне

виявлення особистості» (О.Ф. Лосєв), «учасний в бутті вчинок» (М.М. Бахтін).

7. Динамічна сторона особистості більшістю вітчизняних теоретиків-

метафізиків пов’язується з доцільною поведінкою, що реалізує свободу волі.

Основний динамічний конфлікт особистості мислиться як конфлікт «вищих» і

«нижчих» начал в особистості: «велінь невидимої природи» і «спокус природи

видимої» (Г.С. Сковорода), «вільного самопізнання» і «влади гріху»

(І.В. Киреєвський), «церковної соборності» і «самітності, неспроможності,

розбрату» (О.С. Хомяков), «любові до дальнього» і «любові до ближнього»

(К.М. Леонтьєв), «веління серця» і «ситуаційних примушень» (П.Д. Юркевич),

«навіювань вищої сили в нас» і «егоїстичних спонук» (М.Я. Грот), «свідомої

роботи мислення, вольової дії» і «несвідомих процесів» (Г.І. Челпанов), «даного»

(емпіричного) і «заданого» (метафізичного) в особистості (В.В. Зеньковський),

«віри» і «розуму» (Л.І. Шестов), «потенційної безумовності «я» і «актуальної його

емпіричності, фактичності, обмеженості (В.С. Соловйов), «смислу» і «світового

289

безглуздя» (кн. Є.М. Трубецькой), «ідеального життя людини» і «дійсного життя

людини» (В.І. Нєсмєлов), прагнень «до єднання з Божеством» і «до щастя,

зовнішньої довершеності» (М.М. Тарєєв), «я» як свободи і «не-я» як необхідності

(С.М. Булгаков), «дієвого спрямування» і «мінливості», «онтологічної волі» і

«самочинної волі» (С.Л. Франк), «містичного досвіду» (аполлонічного і

діонісійського начал) і «богоборчого відпадіння від Отця» (люциферівського і

аріманівського начал) (Вяч. Іванов), проявів «Благодаті» (сублімації) і «Закону»

(тиску) (Б.П. Вишеславцев), «свободи заради» і «свободи від» (С.О. Левицький);

«я», «зовнішнього світу» і «внутрішніх сил психіки» (О.Ю. Кульчицький).

8. Дуалізм протиборчих начал у людині досягає трагізму в теоріях

персоналізму екзистенціалістського типу (в М.О. Бердяєва, Л.І. Шестова), а також

у теорії Л.П. Карсавіна (подвійна спіраль: «буття – небуття – буття Бога»,

«небуття – буття – буття тварі»); інші теорії схиляються до монізму прагнень

особистості: «інстинкт не протилежний духу» (І.О. Ільїн).

9. Важливою стороною духовного рівня особистої динаміки у вітчизняних

метафізичних теоріях виступає трансцендування: як «подолання своїх меж у

творчості» (М.О. Бердяєв), або «самопожертва» (Л.П. Карсавін), воно

здійснюється в напрямках «назовні» і «всередину» (С.Л. Франк); «висхідним» або

«низхідним» шляхом – причому «знаменням переходу» між дольним і горнім

світами виступає символ (П.О. Флоренський).

Основні положення четвертого розділу дисертації відображені в

одноосібних публікаціях автора, серед яких статті в наукових фахових виданнях,

включених у список, затверджений МОН України [246; 287; 288], статті в

зарубіжних періодичних виданнях [228; 256], у інших виданнях [229; 245].

290

РОЗДІЛ 5.

РОЗВИТОК І ВІДХИЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНИХ

МЕТАФІЗИЧНИХ ТЕОРІЯХ

У розділі проаналізовано концептуалізацію розвитку особистості та її

відхилень авторами вітчизняних метафізичних теорій; розділ структуровано

відповідно до моделі періодизації вітчизняної метафізичної традиції. Розвиток

особистості як компонент теорії, що охоплює зміни особистості з плином

життєвого шляху розглянуто в логіці, що задається метафізичним досвідом.

Виявлено специфіку розуміння діячами вітчизняної метафізичної традиції

передумов, перебігу та мети розвитку особистості. Встановлено, що у вітчизняній

метафізичній традиції, що не була безпосередньо заглибленою в клінічний

контекст, антитезою розвитку є радше відхилення від призначення, ніж власне

патологія, що є більш звичним поняттям для західних клінічно-орієнтованих

нащадків метафізичного світогляду. Вказано на тенденції концептуалізації

особистісних відхилень у метафізичних теоріях, на можливості їх використання у

консультативній та психотерапевтичній практиці.

5.1. Розвиток особистості у вітчизняних метафізичних теоріях

5.1.1. Період становлення традиції: прото-теорії особистості

Г.С. Сковородою життєвий шлях, узятий у вселюдському сенсі, описується

символічно – в двох можливих версіях:

– десний (правий) «шлях світу, наречен пуст» – цим шляхом (царським,

верховним), що припускають сходження на гору і вихід у пустелю, Авраам

прийняв від Бога печать віри, Мойсей знайшов упокоєння, весь Ізраїль вийшов до

обетованної землі, Христос переміг сатану, апостоли побачили світло

Воскресіння; сій шлях «радісний, але пуст, пуст, але радісний. Пуст же, яко людям

ізбранним точію отверст» [1043, с. 270].

– шуій (лівий) «шлях, наречен вентер» – шлях сребролюбця, що мандрує,

«нав’ючений гаманцями», подібно до верблюда, шлях честолюбців, сповнений

291

гуркоту, шлях сластолюбців, відмічений звуками та запахами, шлях лицемірів,

обвішаних іконами. Це шлях обтяження зайвим і втрати головного.

У О.М. Радищева розвиток людської душі постає в широкій перспективі від

періоду, що передує народженню (і зачаттю) – і до посмертного існування.

Загадка майбутнього існування душі вирішується мислителем разом з проблемою

її предіснування. Оскільки душа не пам’ятає про свій «предрождествений» стан, то

«людина нинішня, я нинішнє, я, що відрізняється від всіх собратних мені істот, не

є те я, що було; а хоч би я нинішнє те ж я було, що було в передріздвяному стані,

але що в тому мені користі? Немає тотожності душі в двох станах, те є в

нинішньому і передрождественому; чи не однаково, що вона не існувала до

зачаття або народження» [1011, с. 352]. Однак, відсутність самосвідомості

попереднього етапу існування душі не є аргументом на користь її «смертності».

Людина в своєму розвитку закономірно міняється, але не зникає: «Смерть є не що

інше, як природна зміна людського стану» [1011, с. 379]. І далі: «Життя і смерть є

стани протилежні, а умирання – средове, або той стан, через яке скінчується життя

і буває смерть» [1011, с. 381]. Цей середній пункт – не зникнення, але перехід.

Оскільки душа не складена (не є сполучення), вона в стані тілесної смерті

недосяжна і розподілу, розкладу. Отже, «людина по смерті своїй пребуде жива;

тіло її зруйнується, але душа зруйнуватися не може, бо нескладена є; мета її на

землі є вдосконалення, та ж пребуде метою і по смерті» [1011, с. 387]. Мета

життєвого шляху – вдосконалення. У людині відбувається той самий

нескінченний лінійний прогрес, що Просвітництво вбачає в природі і історії.

Нескінченні рамки цього процесу задані людині законами природи, Творця, але

наповнення їх вмістом – повністю у віданні людини: «Ти майбутнє своє

визначаєш нинішнім, і вір, скажу паки, вір, вічність не є мрія» [1011, с. 387-388].

За І.В. Киреєвським, розвиток людини є шлях до надбання цільності,

втраченої в зв’язку з гріхопадінням. Цей шлях припускає рух до домінування в

людині його «внутрішньої» людини, внутрішнього осереддя. Завдання «сходження

до осереддя» досяжна, але вимагає постійної духовної роботи над собою. У цій

внутрішній роботі склад емпіричної сфери душі поступово підпорядковується

292

центру («внутрішній» людині, осереддю, глибинному «я»), «характер мислення

віруючого полягає в прагненні зібрати всі окремі сили душі в одну силу,

відшукати те внутрішнє осереддя буття, де розум, і воля, і почуття, і совість,

прекрасне і істинне, дивне і бажане, і весь обсяг розуму зливаються в одну живу

єдність, і таким чином відновлюється істотна особистість в її первозданній

неподільності <…> внутрішнє осереддя зберігає в людині непошкоджену гріхом

єдність, – потрібно тільки зв’язати емпіричну сферу душі з цим Внутрішнім

центром» (цит. за [518, с. 16]).

За К.М. Леонтьєвим, у розвитку людини (що може бути справжнім лише

якщо включає турботу не про одну лише земну ділянку життя) особливу роль грає

страх Божий. Кроки цього розвитку такі: 1) дозвіл розуму шукати віри і вірити;

2) надбання страху Божія; 3) звички до змушення себе «всупереч лінощам,

всупереч розвагам, всупереч занадто зухвалій надії на всепрощення Божіє,

всупереч марному і надмірному побоюванню втратити на молитву і інші діла віри

час, дорогий для нескінченних житейських справ» [683, с. 346]. У розвитку

людини і історії діє загальний «триєдиний процес», якому підпорядковується

всяка індивідуальність: перехід від вхідної простоти до «квітучої складності»,

звідки – через «вторинне спрощення» і «урівнювальне змішення» – до смерті.

У Ф.І. Буслаєва розвиток особистості, зануреної в традиційну культуру,

надто жорстко детермінований культурними формами: «У старовину традиція

замінювала і школу, і науку. Під її благотворним впливом протікало все життя

людини, від колиски до могили…» [310, с. 58]. Життєвий шлях людини епічної

пори рухався в координатах трьох найважливіших подій: народження,

одруження, смерті.

Розвиток особистості в О.О. Потебні опосередкований мовою. Відкритий

ним принцип економії вказує на конкретний напрям оптимізації психічних

можливостей людини, що дозволяє людині культурній вже в ранньому онтогенезі

обганяти доісторичних предків; людські діти «лише за допомогою мови минають

шляхи розвитку, що в житті людства вимірюються тисячоліттями» [906, с. 270].

Важливою проблемою, що розкривається щодо розвитку особистості в культурі, є

293

проблема «первообразів», архетипічних мотивів, які зберігаються не в силу своєї

власної тривалості, а в силу повторюваності і видозмінності, що дозволяють їх

застосовувати до нових обставин.

О.М. Веселовський розглядав розвиток особистості в історіогенезі – в

класичній стародавності, у епохи Середньовіччя і Відродження:

– класичний давній світ припускає підпорядкування особистого ідеалу

громадянському і державному, особистості, строго кажучи, у цей період ще немає;

– у середні віки, коли домінують епічні форми творчості, людина

розглядається соціально «типізовано»; принципу особистості ще не з’являється,

над особистістю панує формула «типу»; розвиток індивідуальності

підпорядкований масовому началу, творча ініціатива відсутня, талант не може

цілком самовиявитися;

– Відродження дає в розвиненому виді структуру самої особистості;

особистість набуває ознак індивідуального характеру. Розвиток пов’язаний із

самосвідомістю, з протиставленням себе іншим, з боротьбою за право на

індивідуальну своєрідність [340].

5.1.2. Період розквіту: персоналістичні теорії особистості

У теорії П.Д. Юркевича розвиток особистості має божественну

детермінацію. «Справедливо, що одкровення повідомляє людині істини,

недосяжні для його розуму, але також справедливо, що людина не є тварина,

тільки научаєма Богом; сама душа носить у собі зачаток і схильності до цього

незвичайного научення» [1336, с. 93-94]. Індивідуальне сутнісне джерело

людської душі, що придає їй особисту, а не родову форму, не було враховане ні

науковою психологією, ні тими філософськими напрямами, що виконали щодо неї

методологічну функцію. У них знайшло відбображення як безпідставне вчення

про автономію розуму, так і невизначене уявлення про суть людської душі, що

спирається винятково на родові її властивості, загальні людській душі зі всякою

іншою душею. Але «людська душа має первісний і особливий вміст, що є,

безперечно, у загальних і родових формах душевного життя, як уявлення, чуття,

294

бажання і т.ін. Тільки з цього припущення можна з’ясувати, чому ці родові форми

отримують у людині довершений характер, чому в цих родових формах

відкривається моральна особистість людини, для вираження якої ми марно

шукали б у душі людини певного, діючого по загальним законам механізму, чому,

нарешті, у цих кінцевих родових формах міститься почуття і свідомість

нескінченного» [1336, с. 88]. У цих словах дане спростування функціоналізму в

психології, що ділить психічний світ людини на окремі еволюційно корисні

психічні функції і не здатний задовільно обґрунтувати цілісність особистості.

Якщо безмовних одушевлених істот Бог сотворив по виду їх, то людину – «за його

окремою і неподільною природою, як одиничну і особливу особистість» [1336, с.

88]. Моральний розвиток людини пов’язаний з розвитком розуму, але не є його

похідною. Діяльність розуму сама похідна від життєвого досвіду і полягає в

узагальненні, тоді як сердечні прагнення вроджені і утворюють вхідну основу

цього розвитку: «Розум є спроможність понять, думок, правил, начал і законів, але

все це, як загальне, він утворює з окремих випадків і з приватних діяльностей...

Нам вроджені не правила, не думки про моральну діяльність, але самі прагнення і

потяги до неї [1336, с. 100].

Л.М. Лопатіним розвиток особистості пов’язується з її моральним

діянням, у якому передбачається вибір між тяжінням двох світів – добра і зла.

Роль творчої свободи стає особливо рельєфною в ситуації морального вибору. До

якого світу – світла або мраку – особистість примкне, вирішувати їй самої. Саме

наше «я» як жива сила творчо впливає на прояви будь-якої сили в нас; воно

«творчо впливає на той різноманітний матеріал протилежних прагнень, що завжди

хвилюють душу і все-таки за докорінними вимогами її природи повинні

утворювати струнке, органічно розчленоване і супідрядне ціле, тому що душа без

внутрішньої єдності неможлива. Ми своєю волею піднімаємо одні потяги над

іншими, обертаємо одні тільки в об’єкт волі, <…> інші – в суб’єктивний

інградієнт її, <…> і тим тривко приєднані до одного з двох світів, що вічно дані

нашому моральному вибору» [701, с. 65]. У людини немає підстав відрікатися від

переконання у вільному характері свого морального вибору і творчих зусиль. У

295

результатах моральних зусиль безглуздо бачити рівнодіючу протилежних мотивів.

Ключовий крок у житті кожної людини, визначальний для її загального розвитку

до добра або до зла, більшою частиною «є немов би розлитим у цілій лаві

непомітних актів, багато з яких потім навіки зникають з пам’яті; інколи своєю

найбільшою долею він зосереджується в якій-небудь одній роковій дії, вплив якої

потім простягається на все подальше існування. Важливо те, що природа дає

людині тільки невизначені і суперечливі схильності; вона сама остаточний

творець свого характеру, а через нього і долі, і вона носить у собі своє створіння –

або як світлу заставу добра, або як грізну печатку прокляття і нехтування» [701,

з.65]. Людина ніколи не зраджує своєму характеру, оскільки він даний, але може

внутрішньою творчою роботою цей характер перетворити: «Власним почином він

може ще раз переставить елементи, що будують його особистість, і перенести свої

потяги, що оволоділи ним, гадалось, назавжди, зі стану суб’єктивного, у якому

вони складають одне з його волею, у стан об’єктивний, у якому вони хоча і

зберігаються у виді примусових спонук, але воля вже підноситься над ними і може

із ними боротися» [701, с. 66]. З можливості моральних переворотів в особистості,

однак, не слідує їх легковажність; вони не можуть відбуватися без достатньої

основи. Для реалізації свободи потрібні умови, їхня підготовка може зайняти все

життя.

М.Я. Гротом розвиток особистості розуміється як її моральний

саморозвиток – оскільки свобода волі робить її відповідальною за свої вибори і

вчинки. Важливі, зрозуміло, і умови розвитку – але оскільки вони впливають на

спроможність морального вибору. Мета виховання – дати людині сильну, тривку і

розумну волю для опанування організму. Вивчаючи особистість, треба

враховувати умови її розвитку, як виховання, освіта, соціальна ситуація, хід

розвитку.

Згідно Г.І. Челпанову, розвиток особистості передбачає орієнтацію на

самодіяльне начало як найважливішу властивість, притаманну особистості. У

світлі такого розуміння розвитку, по-іншому постали і основні педагогічні

завдання. Місце «виховання людини» як розвитку всіх притаманних індивіду

296

властивостей, поступово займає «виховання особистості», що розуміється як

цілеспрямований розвиток задатків людини, найбільш цінних для суспільства

(інтелекту, сприймання, емоцій і волі, – за умови гармонії цих сфер, що

досягається високою моральністю, спеціальним виховним завданням стає

активізація самодіяльного начала як вхідного пункту свідомого творіння

людиною власної особистості. Розвиток структурних компонентів особистості

(фізичного, соціального, духовного) в онтогенезі зумовлюється розвитком

свідомості (пов’язаним зі сприйняттям навколишнього світу) і самосвідомості

(усвідомленням людиною свого внутрішнього свату при активній ролі волі) і

складається з наступних стадій: 1) проективна (сприйняття навколишніх), 2)

активна (розвиток діяльності, наслідування дорослим), 3) суб’єктивна

(усвідомлення себе).

За О.І. Введенським, життя особистості (земне), як і все інше, може

бути осмислене тільки як засіб, що призначений для чогось іншого, придатного в

якості мети; зрозуміло, у силу моральних вимог, особистість являє собою і

самостійну мету, але вона ж повинна виступати і в інструментальній функції, мати

призначення, щоб смисл її життя став можливий: «Якщо не припускати логічних

помилок, то ми повинні погодитись із таким положенням: якщо тільки в життя є

який-небудь смисл, то він полягає в призначенні і дійсній здатності життя для

здійснення такої мети, що лежить поза життям всякої людини... Вірити в смисл

життя логічно дозволено тільки в тому випадку, якщо ми віримо, що наше життя є

шлях, ведучий нас до абсолютно цінної мети, що лежить поза нашим життям і

через посередництво здійснюваного життя» [337, с. 100]. Хто з цією логікою не

захоче погодитися? Тільки матеріалісти, для яких «мета земного життя,

знаходячись поза цим життям, виявиться і поза всякою особистістю; а тому

особистість … втратить самостійну гідність» [337, с. 104]. Про те, що матеріалізм,

заперечуючи безсмертя, завдяки цьому заперечує і смисл життя, вірні цьому

світогляду люди навіть не здогадуються. Сам О.І. Введенський, як істий

критицист, не вказуючи на неправоту матеріалізму як такого, заперечує проти

неправдивих надій матеріалістів на прижиттєвий смисл. Чому ж люди, що не

297

вірять у безсмертя, припускають віру в сенс життя, не почуваючи логічної

помилки? Тому є дві засади: 1) схильність нашого розуму «міркувати про речі,

спираючись нишком <…> на те, як вони уявляються нами» [337, с. 108]; 2)

неуявлюваність і неуявимість нашої власної смерті: адже вся картина смерті буде

бачитися нами, з деякої точки зору, навіть буде забарвлена нашими ж почуттями.

Утікаючи від стану безглуздості, витікаючого з віри в неможливість безсмертя,

інші намагаються спертися на моральний закон, знайти мету в пропонованій ним

діяльності, але «чи не звернеться самий моральний закон у найвидатнішу

безглуздість, якщо немає особистого безсмертя?» [337, с. 110]. Але ж «свідомість

того, що вся його діяльність була і завжди буде направлена до нездійсненної мети,

повинна його нестерпно мучити; така свідомість неминучо викличе в ньому

разочарування в житті» [337, с. 119].

В.В. Розановим розвиток особистості в онтогенезі забарвлюється в

містичні тони. Ключові моменти людського життя – народження, шлюб, смерть.

Народження – подія не тільки родова, але і релігійна: «При <…> злитті релігії і

статі тільки і є «благословенне народження» <…> Тоді нестримність народження

стає зрозумілою, як виконання волі Всемогутнього, Всеволящєго» [972, с. 54].

Шлюб є момент трансцендування (пізнавального, дієвого, комунікативного) до

таємниць особистого буття: «Шлюб є не тільки таїнство, але і найвидатніше з

таїнств: народжуючись, помираючи і, нарешті, вступаючи в шлюбний, тобто

найглибший зв’язок з людиною і людством, кожний з нас підходить до краю

індивідуального буття свого, він стоїть на березі недослідимих основ особистого

свого існування» [972, с. 62]. Смерть людини припускає його розподіл на смертну

і безсмертну частини: «Немає крупинки в нас, нігтя, волосу, каплі крові, що не

мали б у собі «духовного начала». І як я, померши, поділяюся на смертну

половину – от що покладуть в могилу, і що в мені при житті було «персть» і прах,

ніщо і могила, і на частину живу – от що залишиться в дітях» [972, с. 55].

Вирішуючи питання про мету людського життя, В.І. Розанов розкриває

невідповідність утилітаризму і евдемонізму (вчень про прагнення до користі і

щастя) як пошуків мети у відриві від самої природи людини, суть якої в

298

потенціальності. Рушаючи від потенційної природи людини (його духу як

потенціальності), у якій первозданне важливо відділити від привнесеного, він і

пропонує наступну триєдину мету: все-відання, добро, свобода; в гармонії совісті з

цими ідеалами реалізується висхідна природа людини, його дух.

За М.О. Бердяєвим, розвиток особистості є процес її самодетермінації:

«Моя особистість не є готова реальність, я творю свою особистість, созідаю її і

тоді, коли пізнаю себе, я передусім акт» [125, с. 316]. Божественна воля, що

творить особистість, цю самодетермінацію не скасовує, а припускає і санкціонує:

«Особистість створена Божією ідеєю і свободою людини. І життя особистості є не

самозбереження, а самозоростання і самоподолання. Саме існування особистості

передбачає жертву, і немає жертви без особистості» [123, с. 63]. У своєму

кризовому становленні, у жертовності особистість трансцендує до світу; життєвий

шлях і вселюдська історія – не ізольовані процеси. Навпаки: «Особиста трагедія,

криза, доля переживаються як трагедія, криза, доля світові. У цьому – шлях.

Виняткова турбота про особисте врятування і страх особистої загибелі – потворно

егоїстичні. Виняткова зануреність у кризу особистої творчості і страх власної

безплідності – потворно самолюбні» [128, с. 255]. М.О. Бердяєв розрізняє

метафізичний егоїзм того типу релігійності, що піклується тільки про особисте

спасіння, забезпечення собі загробного благополуччя, готового «місця в раю».

Спасіння – не тікання, а творчість: «Спастися – не значить померти для цього

світу і перейти в світ інший, спастися – значить так перетворити цей світ, щоб над

ним не володарювала смерть, щоб у ньому все живе воскресло» [128, с. 173]. Надії

на одноособове надбання «місця в раю» мерзотні і марні: «доля особистості

залежить від долі світу. Спасіння не є діло уєдинене, відірване від всесвіту, не

може бути результатом особистого самозаглиблення» [128, с. 172]. Оскільки

особиста історія (життєвий шлях) нерозривно зв’язана із загальносвітовою, то до

неї мають пряме відношення історіософські ідеї М.О. Бердяєва. Історія, як і життя,

має осяжний смисл. Саме «історичне» є «деяке одкровення про найглибшу

сутність світової дійсності; про світову долю, про людську долю, про людську

долю як центральну точку долі світової» [126, с. 21]. Осмислення людиною історії

299

підпорядковується динаміці його в ній існування. Три періоди ставлення до

«історичного» такі:

– період безпосереднього, цілісного, органічного перебування в якому-небудь

історичному ладі, коли «думка статична, і тому динамічність об’єкту історичного

пізнання дуже погано сприймається людським розумом» [126, с. 9-10];

– період роздвоєння, розщеплення, коли стверджені історичні устої

починають розхитуватися в своїх основах, історичні катастрофи і катаклізми

порушують органічний лад і ритм цілісного життя; при цьому пізнаючий

суб’єкт не відчуває себе безпосередньо і цілісно перебуваючим у самому

історичному об’єкті, зароджується рефлексія історичного пізнання. Цей другий

період <…> для актуального осмислення історичного процесу <…> все-таки не

сприятливий, тому що в ньому відбувається розрив між суб’єктом і об’єктом,

<…> розбрат <…> з самим «історичним» [126, с. 10];

– період повернення до «історичного», коли, суб’єкт, «переживши момент

розщеплення і роздвоєння, може зіставити і протиставити ці два моменти –

момент безпосереднього перебування в історичному і момент розщепленості з

ним, щоб перейти в третій стан духу, що дасть особливу гостроту свідомості,

особливу спроможність до рефлексії, і разом з тим, у ньому відбувається особливе

звернення духу до таємниць «історичного» [126, с. 11].

Хоча історія і має смисл, але реалізація цього смислу не буває повною, вона

сопряжена з трагічним для людської долі конфліктом: «Людина примушена жити

в двох різних порядках, у порядку існування, завжди особистого, хоча і

сповненого надособовими цінностями, і в порядку світу об’єктивованого, завжди

безособового і до особистості байдужого» [127, с. 319]. Суть протиріччя – в тому,

що «людина є істота історична, лише в історії здійснююче повноту свого

існування, і разом з тим є непереборне в межах історії зіткнення людської

особистості та історії. Людина вкладає в історію свою творчу силу і робить це з

ентузіазмом. Історія ж не хоче знати людину, користується нею як матеріалом для

нелюдського будівництва, має свою нелюдську і антилюдську мораль <…> Ця

безумна боротьба ведеться людьми в ім’я історичних цілей, але вона жорстоко

300

ранить людську особистість, завдаючи їй непомірні страждання» [129, с. 292].

Прозріння «історичного» не рятує від рокового ходу історії. Людина не може

відсторонити від себе цю об’єктивовану історію: «Несумірність між історією і

особистою людською долею і є трагедія історії, трагедія безвихідна в межах самої

історії, що вимагає її кінця. Надособисте ніколи не здійснювалося в історії, як

повнота життя особистості» [127, с. 319]. Історія світу і людства може мати сенс

лише за умови, що вона скінчиться. Смисл історії трансцендентний історії, лежить

за її межами. Есхатологія М.О. Бердяєва орієнтована на подолання об’єктивації –

там, за межами історії. Дві есхатологічні перспективи – індивідуально-особиста і

універсально-історична, – слабко погоджені в християнстві, філософом

зв’язуються воєдино: «Світова, вселюдська доля є і моя доля, і навпаки, світова

вселюдська доля не може бути розв’язана без мене. Моя невдача, невдача будь-

якої істоти, буде і світовою, вселюдською невдачею» [129, с. 277]. Завдяки цьому,

кожна людина есхатологічною перспективою кожної миті свого життя визначає

кінцеві долі світу. Бердяєвська есхатологія, забезпечуючи сенсом життя,

спирається на релігійні інтуїції. Головною з них виступає ідея трьох епох,

відповідних трьом Заповітам (Старому, Новому, прийдешньому Третьому):

«Світ минає через три епохи божественного одкровення: одкровення закону

(Отця), одкровення спокути (Сина), одкровення творчості (Духу)... Всі три епохи

співіснують. І зараз не подоланий до кінця закон і не вчинилося ще спокутування

гріху, хоча світ вступає в нову релігійну епоху <…> Три епохи божественного

одкровення в світі – три епохи одкровення про людину. У першу епоху

викривається законом гріх людини і відкривається природна божественна міць; у

другу епоху усиновлюється людина Богу і відкривається позбавлення від гріху; в

третю епоху остаточно відкривається божественність людської природи і міць

божественна стає міццю людською» [128, с. 519]. У людському історичному

розвитку вільна творчість, що розуміється як теургія (божественне діяння)

утворює ключовий пункт, зв’язаний з повнотою розуміння і здійснення кінцевої

мети історії. Заповіт творчості, що спирається на Божественну іпостась Св. Духу

(слабше усвідомлену богословами, ніж іпостасі Отця і Сина) – бердяєвська

301

новація, стороння катафатичному богослов’ю – але солідаризована з апофатічним

(негативним) богослов’ям, з містикою. Шлях третього заповіту – принципово

містичний, альтернативний одкровенням, даним у св. Писаннях. У заповіті

творчості роль людини особливо значна і вільна, бо вона сама стає суб’єктом

одкровення: «І Бог чекає від людини антропологічного одкровення творчості,

приховавши від людини в ім’я богоподібної свободи її шлях творчості і

виправдання творчості» [128, с. 329].

Згідно Л.І. Шестову, розвиток особистості не слід розуміти як умоглядний

прогрес. Є рух, що здійснюється відповідно індивідуальним шляхам, фактам

одиничного досвіду, рішенням: чи підкоритися «владі ключів», або ввірити своє

життя Богу. У своєму адогматизмі Л. Шестов готовий визнати індивідуальну

свободу вибору навіть у питанні про джерело людини (що також вирішується з

позиції віри, або розуму). Він, спираючись на відмінності між людьми в досвіді,

виснує, що «і Дарвін прав, і євреї праві. Частина людей дійсно відбулася від

Адама, що согрішив – і почуває в своїй крові гріх свого предка, мучиться їм і

прагне до втраченого раю, а інші і справді відбулися від негрішної мавпи, їхня

совість спокійна, вони нічим не катуються і не мріють про неможливе. Чи

погодиться наука на такий компроміс з Біблією?» [1270, с. 64]. Треба вважати, для

науки такий компроміс був би неприпустимою відмовою від

загальнообов’язковості своїх істин. Для віри ж – все можливо. Між людьми є

відмінності в бідності – багатстві досвіду, що одних (старців з бідним подіями

життям, типу І. Канта) штовхають до апріоризму, інших (молодих, але багато

переживших, як Ф. Ніцше) – до ранньої мудрості. З висоти точки зору, якій

розумом дана «влада ключів», людина готова промовляти обов’язкові для усіх

істини. Оборотною стороною цієї влади стає рабство людини перед безособовими

істинами розуму; «історія філософії свідчить нам, що для людини шукання істини

завжди було погонею за загальнообов’язковими судженнями. Людині мало було

володіти істиною. Вона хотіла іншого – як їй гадалось, «кращого»: – щоб її істина

була істиною «для всіх». Щоб мати на це право, вона створила фікцію, що вона

свою істину не сама творить, а бере її готовою, і не в такої ж істоти, як вона сама,

302

тобто істоти живої, значить, передусім, мінливої, змінюваної, капризної, – а з рук

чогось, що змін не знає і не хоче, бо воно взагалі нічого не хоче і йому немає

жодної спави ні до себе, ані до кого іншого: з рук того, що научає нас, що сума

кутів у трикутнику рівна двом прямим. Відповідно до цього, раз істина має своїм

джерелом таку особлива і неодмінно неодушевлену суть, доброчесність людська

зводиться цілком до зречення від себе, до самозречення» [1271, с. 15]. У цьому

випадку доброчинність – такий самий витвір розуму, як і необхідність.

Протилежність гріху – не доброчесність, а віра, наполягає Л. Шестов.

Прогресу в історії немає; будь-який універсалізм бреше, будь то геґелівський

панлогізм, соловйовська ідея становлення всеєдності, або бердяєвська творчість

боголюдськості. Смисл історії раціонально неосяжний, розумна мета людського

життя зовсім не обов’язкова, більш того, вона обманлива. Життя абсурдне, і цей

Абсурд значно вагоміше за смисл, бо веде людину до віри, до Бога. Єдино

можливий смисл – якраз у відміні волею Абсурду логіки природного і історичного

процесів (її не можна метафізично довести, але можна в неї вільно повірити). Цей

смисл покірно покладається на волю Бога, для якого немає нічого неможливого.

За В.В. Зеньковським, у ході особистого розвитку соціальна детермінація

не стає ані головною, провідною, ані «вірною», ані нездоланною. Її вплив

обмежується емпіричним началом в особистості. Визнаючи тиск соціуму на

особистість (або його тенденцій в її свідомості) часто невиправданим,

неправдивим, відхиляючим її від субстанціальної основи, В.В. Зеньковський висує

тезу про шляхи подолання неправдивих визначень особистості соціальним

середовищем. Невиправданий тиск соціуму переборюється в надбанні

особистістю «вищої ідеальної сфери», у виникненні моральних визначень, що

вартують вище як особистості, так і суспільства. У своєму розвитку

особистість слідує передусім внутрішнім закономірностям; все основне

відбувається у відношеннях емпіричного «я» і його метафізичної субстанціальної

основи: «Особистість дитини є жива і органічна єдність, основа якої лежить у

позаемпіричній сфері; від перших днів життя особистість вже забарвлена чимось

індивідуальним, що спочатку виступає слабко і неясно, але шукає свого більш

303

повного і адекватного вираження і з роками знаходить його в більшому або

меншому ступені. Емпірична особистість дитини ще сповнена внутрішніх

протиріч, повна дисгармонії – вона не розвивається у всій повноті своїх сил

рівномірно: одні розвиваються швидко, інші поволі. Але позаду цього

емпіричного «хаосу» стоїть живий і творчий центр індивідуальності, її творча

основа, її метафізичне ядро, що поступово вносить гармонію і порядок в

особистість, формує і об’єктивує індивідуальність і веде процес психічного

визрівання до тієї ідеальної форми, у якій дана індивідуальність зможе розкрити

всю себе» [524, с. 312-313]. Найбільше розкриття індивідуальної своєрідності

досягається до зрілого віку, але передчувається воно в людині з самого початку.

Саме в дитині найбільш явною стає істинність метафізичного визначення

особистості, адже дитяча особистість «настільки ще лише задана, настільки ще

закрита, не оформлена, <…> що найважливіша сторона дитячої особистості

виявляється не вираженою, позаемпіричною» [524, с. 312]. Емпіричне «я» (центр

емпіричного психічного життя, цілком очевидно не співпадає з реальним,

творчим «я», а є лише досвідною об’єктивацією його, що більш за все виявляється

в мінливості як окремих рис, так і всієї емпіричної особистості. У ході розвитку

особистості дитини «взаємні відношення різних психічних рухів весь час

міняються; емпіричний центр особистості не залишається одним і тим же, але

переміщається» [524, с. 314]. Дві сторони дитячої особистості – «ясна, поверхнева

і мінлива» і «темна, глибока, мало змінювана» ще в дитинстві готують «трагічний

дуалізм, що всякий з нас, у тому або іншому обсязі, повинен пережити і подолати.

Емпірична особистість довго розвивається у відомій незалежності від цієї темної

сторони душі, – але прийде година, коли цей дуалізм, це роздвоєння стає

нестерпним, і тоді починається період боротьби з самим собою» [524, с. 315].

Відносна незалежність розвитку мінливого емпіричного центру дитячої

особистості від її субстанціальної основи особливо показова у вольовій сфері:

«почуття відповідальності глибше і ширше емпіричної особистості, у ньому є

метафізична глибина <…> Але ніжні паростки цього почуття, що сходять у душі

боязкими рухами сорому і совісті, потребують віднесення до себе, до емпіричного

304

«я» свого, всієї своєї активності, – щоб почуття відповідальності покрило всю

людину, випрямилося в своїй ідеї» [524, с. 317]. Погляди вченого на життєвий

шлях все більше схилялися в релігійну сторону: «Шлях людини на землі стоїть під

знаком «хреста» (у кожної людини, за вченням Господнім, «свій» хрест, що

забезпечує непорівнянність і своєрідність кожної особистості), тобто

внутрішнього закону, за яким може бути відновлена втрачена (хоча в основі і не

зруйнована) цільність у людині. Звідси зрозуміла центральність у людині її

морального життя; звільнення від влади «душевних» рухів, одухотворення всього

складу людини є разом з тим наша підготовка до торжества вічного життя в

людині. Всі педагогічні зусилля, що взагалі здійснювані, повинні бути направлені

на те, щоб юна істота могла «знайти себе» і творчо перетворити свій склад, якій

вона в собі знаходить, як взаємодію спадковості, соціальних і духовних впливів»

[524, с. 253].

П.І. Новгородцев акцентує в розвитку особистості аспект розвитку

політико-правової свідомості, а в ньому подолання утопічних забобонів. Якщо в

первісному уявленні про суспільний ідеал особистість шукає форму соціального

устрою, при якій була б забезпечена її гармонія з соціумом, то в подальшому ця

наївна самосвідомість переживає кризу. Криза правосвідомості пов’язана з тим,

що «особистість перестає вірити в абсолютне значення політики, у рятівну дію

суспільних форм» [844, с. 43]. Вона виявляє, що ці форми дають їй лише часткове

задоволення, і – тим більш – не рятують від усвідомлення своєї недовершеності.

Формула прогресу в П.І. Новгородцева така: відносне тримається і рухається

лише своїм прагненням до абсолютного. Абсолютний ідеал, що дає смисл

людського життя, не може знаходитися в межах історії, він завжди

трансцендентний їй, надісторичний» [844, с. 90]. Звідси випливає необхідна

присутність «нижчих станів» – як у стихії суспільного життя, так і в «окремому

людському серці»; моральний прогрес є схід від більш недосконалих станів до

менш недосконалих.

І.О. Ільїним розвиток особистості розглянуто в контексті проблематики

виховання, у планах життєвого і творчого шляху особистості, щодо філософської і

305

художньої творчості. Основні завдання виховання – в тому, «щоб дитина

отримала доступ до всіх сфер духовного досвіду; щоб його духовне око відкрилося

на все значне і священне в житті; щоб її серце, настільки ніжне і сприйнятливе,

навчилося відкликатися на всяке явище Божественного в світі і в людях» [535, с.

207]. Дані завдання виховання дітей виходять з центральної ідеї пробуждения в

особистості духовного досвіду: «Хто бажає виховати дитину, той повинен

пробудить і зміцнити в ній духовність її інстинкту» [535, с. 306]. Під

«пробудженням духу» в дитини зовсім не розуміється розвиток його свідомості, а

скоріше одухотворення самого несвідомого життя. І.О. Ільїн пише: «Свідомість є

не першою і не найважливішою ланкою життя, а вторинною, пізнішою і

підлеглою. І закріплення в слові глибоких і священних життєвих сил дається не

кожній людині, дається не завжди і не легко. Тут важливо і дорогоцінно не

мудрування і не словесний опис, а тверде і глибоко укорінене почуття

предстояння, призваності і відповідальності. Духовність людини зовсім не

співпадає з свідомістю, зовсім не вичерпується думкою, зовсім не обмежується

сферою слів і висловлювань. Духовність глибше за все це, могутніше, багатше,

значущіше і священніше» [535, с. 301]. Розгляд розвитку особистості доречний не

інакше як щодо пошуку, відкриття і реалізації смислу і призначення її життя. При

цьому смисл людського життя прихований в реальній глибині власної душі

людини. Визначення смислу життя дається в тому числі і у відношенні з

безглуздою її стороною: «наше земне життя складається з двох елементів: з

несучогося плином хаосу випадкового пилу і з потаємно осяйної і тихо

закликаючої субстанціальної тканини. Смисл життя полягає в тому, щоб ми

переборювали цей хаотичний пил випадкових єдностей і проникали до

субстанціальної тканини, щоб закріпитися в ній» [535, с. 323]. Говорячи про

реалізацію смислу життя в світі, І.О. Ільїн звертається і до геґелівської ідеї межи

людини: «Межа людини» є межа його можливого спекулятивного вознесіння і

звільнення, тобто та межа, до якої йому дано наблизитися до Божественного стану

і здійснити в собі абсолютну свободу Божества. Але «шлях людини в світі» є не

просто «антропогонія», і «смисл людського життя» є не просто здійснення і

306

розвиток антропоморфних сил: розум людини є Розум Божий і сутність людського

духу є божественний Дух. Тому межа людини співпадає з межею Бога в світі, і

криза людини вказує на об’єктивну катастрофу теодицеї» [538, с. 443]. Сучасний

стан культури оцінюється І.О. Ільїним, як далекий від ідеалів. Він вказує:

«Людство творить свою культуру невірним внутрішнім актом, із складу якого

виключені: серце, совість і віра, а сила споглядання – запідозрена, осміяна і

зведена до підлеглого, майже пригніченого стану» [535, с. 296]. Разом з тим

невірний духовний акт, що творить культуру, – точно не єдино можливий. Межі

духовної автономії людини І.О. Ільїним визнаються, але як індивідуальні і рухомі,

що залежать від логіки його життя: «Людина в дії завжди буває на тій висоті, на

якій вона справді жила до випробування <…> Необхідність героїчного вчинку, що

перевірить її – небезпека, спокуса, лихо – не викликає в людській душі нічого

небувалого і не може змінити ні її якості, ні її сили: вона тільки строго враховує

наявне і безжалісно підводить підсумок всьому надбанню, пробуджуючи спляче,

виявляючи невидиме і проявляючи потаємне. Дія людини є її виявлене буття.

Наївно нехтувати основами свого духовного буття і думати, що в момент іспиту

вчинки виявляться «як-небудь» «самі» на висоті <…> Жоден вчинок людини не

випадковий; кожний – є досягнутим результатом всього її попереднього життя,

проявом всього його особистого укладу. І тому кожний з нас вчиняє вчинок не

тільки зусиллям, фактично його здійснюючим, але і всім процесом попереднього

життя» [535, с. 127]. Як бачимо, скоєння героїчного вчинку вимагає серйозної і

тривалої підготовки, але, що принципово, – воно цілком лежить у зоні

відповідальності вчиняючого. Життєвий шлях людини постає і її творчим шляхом,

у якому вона набуває і організує духовний досвід, слідуючи своїм творчим актам

глибоко індивідуальної будови. Фокусом осмислення індивідуального людського

життя є релігійний досвід особистості. Акт, яким твориться релігійний досвід,

індивідуально-специфічний, з чого, однак, не слідує рівноцінності або відносності

всякого релігійного досвіду. Існують аксіоми релігійного досвіду, яким І.О. Ільїн

присвятив окрему книгу. До таких аксіом належить закон духовної автономії,

307

згідно якому всі сфери психічної активності людини визнаються носіями

автономії, дарованої духом:

– «Оскільки людина живе волею, постільки їй необхідні власні рішення,

напруги і зусилля, власна стійкість і вірність. Ніхто не може зробити «за іншого»

вольове зусилля» [533, с. 52].

– «Оскільки дух людини живе розумінням і думкою, постільку людина

закликана сама розуміти і мати свої власні думки, переконання і переконання»

[533, с. 52].

– «Оскільки дух людини живе почуттям і любов’ю, постільки приходить у

рух сама глибока і інтимна сторона його духовної суті. Не можна полюбити «за

другого» <…> Любов, цей «особистніший» вогонь духу і душі, загорається і гасне

за законами самобутності і самостійності» [533, с. 53].

– Оскільки людина живе уявою, вона також автономна, і «мають рацію ті,

що розглядають геніального митця, як дитя Божіє, що вільно знайшло закони

художньої необхідності» [533, с. 53].

– Оскільки людина живе релігійним досвідом, її автономія набуває

особливого значення, адже джерело віри – релігійна очевидність: «Без очевидності

– взагалі неможливе духовне життя людини: не уміючи дізнаватися об’єктивно

кращого, об’єктивно досконалого, не буде жити їм, домагатися його, здійснювати

його» [533, с. 41].

5.1.3. Період розквіту: теорії всеєдності

У В.С. Соловйова розвиток особистості є шлях інтеграції з Богом, світом і

собою, що спирається на духовні сили (волю, розум, почуття). Однак, завдання

інтеграції не настільки просте, стратегія її досягнення повинна спиратися на

принцип свободи. Свободу духовних сил слід поважати в собі й іншому;

«підпорядкування мирських начал началу божественному повинне бути вільним і

досягатися внутрішньою силою що підпорядковує начала» [1062, с. 54]. У своїй

свободі духовна сила, однак, повинна минути дві стадії: самоствердження і

самозаперечення – хоча б щоб діяти вільно. У інтегруючому особистість осягненні

308

безумовного начала (Бога) задіяні такі взаємодоповнювані моменти, як віра і

релігійний досвід: 1) існування цього безумовного начала, необхідного для вищих

інтересів людини (для волі і моральної діяльності, для розуму і істинного знання,

для почуття і естетичної творчості) дається вірою; 2) зміст цього божественного

начала (його сутність) дається досвідом, і для повноти досвідного знання

необхідно, щоб досвід був організований у цільну систему, що досягається

раціональним мисленням. У осягненні чи духовної, чи фізичної реальності «досвід

дає тільки психічні факти, факти свідомості, об’єктивне ж значення цих фактів

визначається творчим актом віри. При цій вірі внутрішні дані релігійного досвіду

пізнаються як дія на нас божественного начала» [1062, с. 74]. Ці дані, однак,

навіть за віри в їх об’єктивне значення, є окремі відомості про божественні

предмети, а не повне знання про них. Тому є важливою розумова організація

релігійного досвіду, бо свідомість людини взагалі не є чимось готовим і

завершеним, та й одкровення божественного начала в релігійній свідомості

відбувається поступово, тому можна говорити про розвиток релігійного досвіду і

релігійного мислення. Можна говорити і про відмінність у світах релігійного

одкровення. Однак, звідси не слідує неістинність нижчих світів, і не можна

говорити про «неправдиві» одкровення, «неправдиві» релігії. Ознакою вищих

форм божественного одкровення стає позитивна всезагальність (універсальність),

що з’єднує в собі два моменти: 1) найбільшу свободу від всякої винятковості і

односторонності, найвидатнішу спорідненість одкровення; 2) найбільше

багатство позитивного вмісту, повноту і цільність.

Особистий розвиток суть релігійний розвиток, і в цьому відношенні

індивідуальна історія особистості цілком відповідна загальній історії релігії.

В.С. Соловйов виокремлює такі ступені в релігійному розвитку:

– природне (безпосереднє) одкровення – «предметом релігійної свідомості є

істоти і сили, безпосередньо діючі в природі і найближчим чином визначальні для

матеріального життя і долі людини» [1062, с. 80];

309

– негативне одкровення – в ньому божественне начало розкривається у

відмінності й протилежності з природою, постає як ніщо – відсутність

природного буття;

– позитивне одкровення – на цьому ступені божественне начало послідовно

розкривається людині у власному вмісті; щоб позитивно визначати особисту

волю людини, божество повинне бути особою, що воліє, живим Богом.

Важливість кризових моментів в особистому розвитку, у визначенні

індивідуальної долі, стала предметом розгляду філософа в останній період його

творчості. Він описує п’ять основних шляхів перед людиною в еротичній кризі:

– пекельний шлях, «про який говорити не будемо» [1061, с. 616];

– шлях тварин, «що приймають Ерос лише з фізичної його сторони і діють

так, мов простий факт відомого потягу вже є достатньою підставою для

необмеженого і нерозбірливого його задоволення» [1061, с. 617];

– людський шлях шлюбу, оснований на нормі розуму, що приборкує

тваринне начало;

– шлях аскетизму (безшлюбності), «що прагне більш ніж до обмеження

чуттєвих потягів – до досконалої їх нейтралізації негативними зусиллями духу»

[1061, с. 618];

– шлях істинно перероджуючої і обожуючої любові, шлях трьох синтезів,

неявно намічених у Платона: «істинного андрогінізму», духовно-тілесної

цільності, справжньої боголюдськості.

За кн. С.М. Трубецьким, розвиток особистості є єдність індивідуалізації і

універсалізації її свідомості, що відправляється від вхідної родової форми.

«Свідомість, як і життя, є від начала родовим, спадковим процесом» [1118, с. 549],

– пише філософ. «Більшість людських дій і характерів визначається вродженими

властивостями, вихованням і впливом суспільного середовища, – спадковою і

навіяною свідомістю» [1118, с. 556]. У людини (як і у вищих тварин) «виховання є

органічним продовженням спадковості. Тільки за допомогою виховних навіювань

людина опановує своїми органами і здібностями, елементарними і загальними

знаннями, розповсюдженими в її середовищі. Її вроджені здібності повинні бути

310

виховані іншими людьми, щоб вона сама могла собі їх засвоїти. Мова, якою вона

говорить, знання і поняття, якім вона навчається, закон, якому вона

підпорядкована, поняття про Бога, якому вона служить і поклоняється, – весь

вміст її свідомості даний йому людьми або через посередництво людей. Саме

зовнішнє середовище, природа, діє на нього через посередництво людського

середовища, визначаючи його антропологічний тип у спадковій передачі поволі

утворюваної організації, його культурний тип – у наступництві місцевих традицій,

звичаїв і понять, що склалися під загальним і тривалим впливом даних природних

умов» [1118, с. 557]. Для розвитку ж культурних традицій одного патріотизму

мало, необхідне особисте зусилля, що відкриває особистості істину, справжню

красоту і пр. Через вільне зусилля особистого генія в розвитку філософії, науки і

мистецтва, втілених у національні форми, поступово привідкриваються істина і

краса, по відношенню до яких об’єднуються народи. У світовому процесі

зародження людської особистості відбувалося тяжко і поволі. Причому «з

розвитком особистої самосвідомості пробуджується свідомість внутрішнього

протиріччя життя, протиріччя особистості і виду, свободи і природи. Це

протиріччя зумовлює собою не лише суперечності філософських шкіл, але

глибокий, докорінний розбрат людського життя» [1118, с. 563]. Перебуваючи в

цьому розбраті, людина, що пізнає себе, набуває разом з теоретичною і моральну

свідомість (самий розум пробуджує в нас совість), бо разом з усвідомленням

ідеального призначення особистості даний і її обов’язок (або вина).

Самопізнаючий «знаходить у собі самому глибоке протиріччя із не виконаною

ним правдою, – з правдою його власної свідомості» [1118, с. 590]. Якщо закон

причинності, відкритий теоретичній свідомості, формальний і беззмістовний, то

моральний закон – «закон загальної солідарності моральних цілей» – пропонує

ідеальний зміст, він не просто припускає формально визнаний зв’язок, але

«вимагає дійсного здійснення повної ідеальної солідарності: ми повинні любити і

визнавати ближнього як себе самих, повнота правди повинна бути нашою метою»

[1118, с. 590]. Істинно моральною і вільною людина не може бути, доки вона

визначається до дії приватними спонуками і причинами. Шлях розвитку, що

311

пропонується їй кн. С.М. Трубецьким, полягає в наближенні до істинної любові, у

якій її воля буде визначатися «ідеальною повнотою правди». Якщо моральний

закон, що є свідомість не виконаної правди, судить його за внутрішній розбрат з

неминучістю, невгамовною жодним подвигом, то любов приносить йому спокуту і

благодать. Любов у даному випадку «не є природний інстинкт людини або

особистий подвиг її волі, а благодать, незалежна від неї і разом дана їй» [1118, с.

591]. Розбрат між інстинктом і моральною вимогою совісті переборюється силою

Божественної всепрощаючої любові, яка відкривається у вірі. «Досконала любов

є єдність всіх в одному, свідомість всіх в собі і себе в усіх. Але така досконала,

божественна Любов не може бути здійснена в якомусь природному людському

союзі: царство її не від світу сього, вона припускає досконале суспільство,

боголюдський союз, або Церкву» [1118, с. 591-592]. Це досконале суспільство –

«метафізичний соціалізм» – утворює ту універсальну мету людства, закладену в

свідомості особистості, яка неминуче рухає особистість, що усвідомила її, до

роботи над її досягненням, до любовного творіння добрих справ.

У кн. Є.М. Трубецького розвиток особистості є її проходженням по

життєвому шляху. У пошуку смислу людина потребує орієнтирів. Два світогляди

– натуралістичний і супранатуралістичний, – дає ці лінії – площинну і висхідну –

які схрещуються в християнстві. У самій символіці хреста філософ вбачає

зв’язок горизонтального шляху з вертикальним: «Оскільки ці дві лінії являють

собою вичерпне зображення всіх можливих життєвих напрямків, те їх схрещення

– хрест – є найбільш універсальним, точним схематичним зображенням життєвого

шляху. У всякого життя є неминуче схрещення цих двох доріг і напрямків, цього

прагнення вгору і прагнення прямо перед собою в горизонтальній площині» [1117,

с. 45]. Тлумачення символіки хреста кн. Є.М. Трубецьким виявляється

спорідненим її тлумаченням К.Ґ. Юнґа. Хрест виявляється символом всякого

життя навіть і поза зв’язком із християнством; треба визнати, «що хрестоподібний

самий обрис життя і космічний хрест, що висловлює собою немов би

архітектурний остов всього світового шляху» [1117, с. 45]. Хрест як модель

життєвого шляху припускає хибність надбання смислу, замкненого в межах

312

мирської сутолоки, але викриває і хибність спроб розуміння смислу як чогось

чужого землі. Охоплюючи всі напрями, він вказує, що «або все в світі в кінцевому

рахунку осмислене, або все безглузде. Або є всеєдиний смисл, що проникає в

якійсь невідомій глибині все, що є, і земне і небесне, і мертве і живе, або марно

всяке наше шукання смислу» [1117, с. 47]. У хресті, як і в усякій мандалі, все

найголовніше – в центрі; «ми повинні шукати смислу життя не в горизонтальному

і вертикальному напрямках, окремо взятих, а в об’єднанні цих двох життєвих

ліній, там, де вони схрещуються. Якщо є смисл життя, то повинне бути

переможене і перетворене в вищі радощі і те і інше: хресна мука – і фізичне

мучення земної тварі, і тяжке духовне страждання, страждання невдачі підйому до

небес. Цей смисл хрестом іспитується» [1117, с. 47]. Смисл життя, що

набувається в хресті життєвого шляху, виправдовує і горизонталь, і вертикаль

життя; реабілітуючи матерію, він її не скасовує, але одухотворяє, чим робить

осмисленими всі порочні круги; духовну ж вертикаль він втілює, робить дійсною,

живою. Застосування не лінійної, а хрестовидної моделі життєвого шляху

відсилає не тільки до радісної язичницької свастики, але і до християнського

розуміння хреста, що містить аспект мученицької смерті: «сама будова життєвого

шляху хрестовидна. Голгофа – постійний, триваючий факт нашої дійсності, бо

немає тієї хвилини, коли не вчинялася б боротьба смислу з безглуздям, коли б світ

не розпинав Бога, і коли б Бог не розпинався за світ» [1117, с. 63]. Страждання як

обов’язковий момент життєвого шляху може бути виправдане не тим, що воно

забудеться в момент інтенсивних радощів, «а лише постільки, поскільки між ним і

благим смислом життя є не зовнішній тільки, а внутрішній зв’язок, тобто оскільки

найвидатніше страждання життя просвітлюється і осяюється до дна повнотою

світового смислу» [1117, с. 61]. Зв’язок тут той, що якщо блаженство є володіння

повнотою життя, то страждання – її відсутність. «Немає світлого Христова

Воскресіння без Страсної седмиці. І зо всіх забобонів релігійного шукання одне з

самих небезпечних і разом – одне з самих розповсюджених – те, що вірить у

можливість досягнути блаженства мимо хреста» [1117, с. 62]. Житейське

благополуччя, комфорт і ситість утворюють перешкоду духовному зростанню,

313

тобто дають людині лише ілюзію надбання смислу; ця ілюзія і руйнується

стражданням, у тому є необхідна умова духовного підйому.

В.І. Нєсмєловим розвиток особистості мислиться в категоріях

нескінченності; він посилається і на авторитет св. Писання; «людська особистість

має в християнстві особливу цінність: весь світ є досконале ніщо в порівнянні з

людиною, тому що ні за які скарби світу не можна купити живу людську душу…

Але для розвитку цієї нескінченної цінності потрібне і нескінченне життя, і

християнство запевняє людину в дійсному існуванні цього життя: людина живе не

для смерті, а для вічного життя, так що смерть є тільки зміною умови життя, –

простим переходом людини в нове життя» [833, с. 76]. Щоб, однак, не залишитися

«недоношеною» для нового життя, людина повинна розвинути в собі

спроможність жити в новому світі. Для цього вона повинна «не визнати, а саме

засвоїти собі все діло Христа, тобто не тільки вірувати в Божество Особи Його, і в

істину одкровення Його, і в дійсність відкритого Ним світу, але і жити цією вірою

і в собі самій пережити її» [833, с. 76] – тобто важливим є релігійний досвід не в

пізнавальному тільки, а в екзистенціальному втіленні. Мета людського життя в

тутешньому світі – саме перехід у світ новий, тому доброчесність як така є не

метою, а засобом до її досягнення, а задоволення – тільки наслідком.

У М.М. Тарєєва розвиток особистості припускає рух її до мети життя

(кінцевого результату, визначального для всіх несвідомих явищ життя і свідомих

дій людини). «Свідомість кінцевого результату є ідея мети (ідея щастя, ідея

довершеності, ідея слави Божієй). Ця свідомість може бути направлена або на

самий кінцевий результат, як щось завершене і очікуване в кінці процесу життя,

або на закони і шляхи реалізації ідеалу в процесі життя, що дає поняття мети.

Поняття мети є смисл життя)» [1077, с. 131]. Життєвий шлях людини не може в

якості адекватної мети мати щастя: «Щастя недосяжне за психологічною

природою прагнення до щастя <…> Цікаво, що щастя утікає від людини в міру її

свідомих зусиль бути щасливою» [1077, с. 136-137]. Ніцшеанська ідея природної

довершеності, що лежить поза площиною добра і зла, також не може бути

керівником життя, бо «людина, уявляючи собі довершеність досяжною, необхідно

314

обмежує її в своєму розумінні, <…> вміщує її в якому-небудь певному пункті

свого розвитку і тому останнє вже не може вчинятися вільно, але затримується

наміченим пунктом, помилково прийнятим за довершеність» [1077, с. 148].

Метою людського і світового життя є придбання Богу слави в нікчемності.

Слава Божія дана разом з самим людським життям (жити – перше покликання

людини); вона ж є принцип і предмет вільної діяльності людини. Ця слава Божія

досягається в непрестанному богоспілкуванні, у слідуванні шляхом

самоуниження, відкритим Христом.

В.Ф. Ерн в останній праці «Верховне осягнення Платона» запропонував

стадіальну модель особистого розвитку в зв’язку з проходженням духовної кризи.

Ця модель постає в тлумаченні платонівського «міфу про печеру». У образах цієї

метафори Платон «у небагатьох словах фіксує все ним осягнуте і різноманітні

сфери осягнення в тій духовній перспективі, що зумовлювалася точкою життєво

пройденого ним шляху» [1304, с. 465], а В.Ф. Ерн вбачає чотири духовні стани (до

яких пізніше додає п’ятий):

– перебування в’язнів на дні печери і почитання за істину тіней. Тут домінує

мрак; перебуванню во мраці і узах властива самовтіха. В’язні в своїй «рабській

свідомості» люблять свою в’язницю і не бажають перемін до кращого, активно

противляться тим, хто хотів би розв’язати їхні узи, сміються над ними (бо кріпкі

в світогляді), а дуже ревних визволителів готові убити. Даний стан трактується як

«печерний колектив»;

– звільнення від узів і мучительно тяжке сходження по крутим схилам до

виходу з печери, що викликає біль від блиску, неспроможність взірати на світло і

досаду на провідника – як гострі стани. Даний стан уявляється «як еротична

боротьба двох духів: духу-визволителя і духу звільнюваного» [1304, с. 474].

Визволитель з жорстокістю Еросу насильницьки навчає, на що душа має дивитися

спочатку, на що потім;

– поступовий, поволі завойовуваний зір на істинні предмети, що

знаходяться поза печерою і освітлюються сонцем. Супутницею цього стану стає

скорбота: біль затихає, очі звикають до освітлених предметів, але душа людини

315

ще не повна. Для цієї стадії характерна «відсутність духу-визволителя». Душа

самотня, залишена духом, примушена сама розбиратися в новому світі істинних

предметів;

– перехід від освітлених предметів до самого сонця. «Саме Сонце – це Саме

Добро, <…> Всі види благ, випробуваних нашим визволеним в’язнем у всьому

його попередньому життєвому шляху, меркнуть і цілком пропадають у порівнянні

з безмірністю істотного прилучення до джерела благості і Краси» [1304, с. 475]. У

цьому стані світло, що зростало від першого до четвертого стану, нарешті дає

людині безумовні радощі, захват душі в спогляданні горнєго;

– додаткова стадія, що пояснює, чого зазнає людина, яка досягла сонячного

осягнення і повернулася знов у печеру (вказівка на адаптацію до темряви); вона –

свідоцтво ретроспективного викладу Платоном свого досвіду в «міфі про печеру».

У С.М. Булгакова розвиток особистості, як і історія людства, основним

змістом має творчість, а основою – свободу. Свобода розповсюджується на хід

історичного процесу, але не на його висхід (вищу над-історичну закономірність

складає Промисел Божий). Зате конкретні шляхи історії – у віданні вільного

людського духу, духу історії. Історія не підпорядковується «мертвому

детермінізму, що виходить з припущення про обмежене число причинних

елементів і їхніх комбінацій» [306, с. 230-231]. Тому не може бути теорії історії a

priori (окрім досвіду реальних подій). Свобода і Промисел мають те ж значення і в

індивідуальній долі. «Кожна людина є, у відомому сенсі, митець власного життя,

що черпає силу і натхнення в собі самому» [306, с. 230] – стверджує філософ,

припускаючи, проте, що творчість особистості є відтворенням, метафізичним

пригадуванням (як знання за Платоном), а не створенням чогось метафізично

нового (останнє доступно Творцю, а не тварній істоті). Людина як тварь

метафізично не оригінальна, вона оригінальна в міру своєї свободи спрямовувати

свої сили, у способі використання своєї природи. Її оригінальність – у межах

божественних первообразів: «Людська творчість створює не «образ», що даний,

але «подібність», що задана, відтворює у вільному, трудовому, історичному

процесі те, що предвічно є як ідеальний первообраз» [306, с. 159]. Оскільки світ

316

первообразів і є Софія, С.М. Булгаков пише також: «Людська творчість – у

знанні, у господарстві, у культурі, у мистецтві – софійна. Вона метафізично

обґрунтовується реальною причетністю людини до Божественної Софії, що

проводить у світ божественні сили Логосу і щодо природи як продукту має

значення natura naturans» [306, с. 158]. Історія індивіда і людства включає:

– народження – в ньому людина одержує образ Божий;

– самостворення – в ньому людина творить подібність Божію.

Одиничне людське життя є приватний еон, подібний історичному еону.

Оскільки людина – істота вільна і богоподібна, її історичне народження припускає

не тільки власне народження (як акт божественної всемогутності), але і

самостворення (бо стає собою через вільне проізвоління): «Людина створена за

образом і подобою Божими. Образ Божий даний людині, він вкладений у неї як

неусувана основа її буття, подоба ж є те, що здійснюється людиною на основі

цього образу, як завдання її життя» [305, с. 268]. Починається історія з моменту

дарування людині життєвої і сутнісної основи: «Кожний індивід вростає в

людство в певному «материнському місці», займаючи в ньому ієрархічно певну

точку, оскільки він є син і батько, або мати і дочка, належить до своєї епохи,

народу і т.ін. Всім цим зв’язкам притаманне не тільки емпіричне буття,

виникнення в часі, але і надчасова сутність» [305, с. 301] – ними утворюється

умоосяжна духовна структура людства. «Індивіди – суть копії або примірники,

вид – їхня ідея, предвічно існуюча в Божественній Софії, ідеальна модель для

відтворення» [306, с. 149] – пише С.М. Булгаков. Але цю модель не відтворити без

моменту вільної творчості власного життєвого шляху: «Людина є вільний

виконавець своєї теми, і це здійснення себе, виявлення своєї даності – заданості,

розкриття своєї суті, здійснення в собі своєї власної подібності і є творчість,

людині доступна … творчість, і разом самотворчість, самонародження, визначає

самий загальний вміст людського життя» [305, с. 303]. Бачити в людській і

особистій історії поступовість прогресу було б оптимістичним засліпленням:

історія істотно кризова і трагічна. Гріхопадіння внесло в людську історію

трагічний і антиномічний момент. Людина зберегла в собі образ Божий і

317

притаманну йому софійність, але втратила спроможність здійснення в собі

подоби Божої; тому область богоуподібнення, рівновага в якій порушена, стає

роковою: сама обдарованість у ній тягне людину до гріху. Древо пізнання добра і

зла, спокусивши перволюдину магізмом – владою над світом окрім Бога – дало

основу і всьому наступному господарству, софійному в своєму корінні і

антисофійному в бутті. Звідси виникає протиріччя: а) людина повинна бути

збереженою в своїй суті; б) вона не може бути врятована «як є». Людина повинна

померти, але і воскреснути – в Христі. Спасіння, доступне особистості – в

релігійному подвигу: «Жертвуючи своєї іпостассю, виходячи з себе в любові, за

образом триіпостасного Бога, людина знаходить у собі свою суть. Законом життя

для неї стає мудрість цільності і цільність мудрості – ціломудріє, що є водночас і

умова, і наслідок любові» [305, с. 271].

За М.О. Лоським, розвиток особистості в житті визначається вільним

вибором і здійсненням поставлених цілей. Життя – «для себе сутня

цілестрімительна активність субстанціального діяча» [712, с. 288]. У

цілестрімительній активності особистість творить події, у які втілюються цінності.

Цінність подіям надає тільки особистість – через включення їх у більш широкий

життєвий контекст, що сполучається із загальносвітовим. Звертаючись до

аксіологічної проблематики, М.О. Лоський констатує, що склався різнобій

підходів. Своє завдання філософ бачить у створенні повної теорії, у якій ці

фрагментарні знайшли б своє місце. Створюючи її, він намагається охопити всі

види розгляду цінностей, усуваючи обмеження; і усуває релятивістський підхід до

цінностей, стверджуючи, що «існують не тільки відносні, але і абсолютні цінності.

Абсолютні цінності <…> не можуть бути доведені шляхом висновку з будь-яких

інших начал; вони можуть бути тільки безпосередньо побачені й розпізнані» [716,

с. 24]. Саме з абсолютних цінностей М.О. Лоський виводить всі інші їхні види. У

онтологічній теорії цінності буття – не тільки носій цінності, але і саме, взяте в

його значуості, є цінність. Основний підрозділ цінностей:

– первинна надсвітова позитивна цінність – «Бог або саме Добро,

абсолютна повнота буття, що сама в собі є смисл, виправдовуючий її, роблячий її

318

предметом схвалення, даючій їй безумовне право на існування і перевагу над усім

іншим» [712, с. 286];

– похідні цінності – «буття в його значенні для здійснення абсолютної

повноти буття або вилучення від неї» [712, с. 286]. Взяті ж у відношенні до

життя суб’єкта, вони «є буття в його самопереживаємому <…> значенні для

здійснення абсолютної повноти життя або вилучення від неї» [712, с. 287].

Визначаючи цінності, М.О. Лоський знаходить у них як психічний аспект

(симптоматичні, хоча і самі по собі цінні переживання приємного – неприємного,

чудового – мерзотного, піднесеного – пошлого), так і ідеальний: «Значення і смисл

є ідеальний аспект цінності. Таким Чином, всяка цінність або сповна ідеальна, або,

принаймні містить у собі ідеальний аспект. Якщо саме цінне буття є буття

ідеальне, то цінність сповна ідеальна: так, наприклад, субстанціальний діяч як

надчасове і надпросторове джерело діянь є сповна ідеальна цінність. Якщо цінне

буття є буття реальне, то відповідна цінність ідеально-реальна: така, наприклад,

виконувана співаком арія» [712, с. 286]. Похідні від ідеальних ідеально-реальні

цінності можуть мати два полюси: добра і зла – тобто виступати цінностями

відносними. Отже, для людської особистості дорогі цінності: 1) абсолютні

(істина, добро, краса) – неподільні і незнищенні, користування якими не умаляє їх;

2) відносні – що у відношенні до одних істот є добром, до інших – злом, а інколи є

злом і добром в різних відношеннях для тієї ж самої істоти. М.О. Лоський,

стверджуючи не-детерміністський характер впливу цінностей на діячів, що

зберігають вільну волю, у відносних цінностях бачить основу варіативності

шляхів розвитку особистості: «Говорячи про еволюцію, я підкреслюю, що вона

вся складається з вільних дій потенційних і актуальних особистостей; вона може

бути і зростанням в добрі, і зростанням у злі, і блуканням по бічним лініям,

ведучим у кути, з яких нелегко вибратися; і відродження падших істот вчиняється

не з детерміністською необхідністю, а як ряд вільних актів розкаяння в гріху і

вільного зростання любові до добра» [712, с. 389]. Розвиток субстанціальних

діячів протікає у вічності; орієнтири цього розвитку – абсолютні цінності –

кличуть потенційних і дійсних особистостей з психо-матеріального царства буття

319

до єднання в Царстві Божіїм. Цінності не владні змусити наділених вільною волею

діячів, але попереду в них – вічність, щоб одуматися. І Царство Боже їх терпляче

чекає, бо для нього важливий кожний діяч (адже вони унікальні). Ідеальна мета

їхнього розвитку – Абсолютне добро – припускає повну актуалізацію особистого

потенціалу діячів; «творчість всіх істот, проживаючих у Бозі, повинна бути

повністю одностайною, соборною. Кожний член царства Божієго повинен внести

свій індивідуальний, тобто особливий, неповторний і незмінний внесок у загальну

творчість: тільки в цьому випадку діяльність членів буде взаємно доповнюючою,

що створить єдине, винятково прекрасне ціле замість повторення тих самих дій»

[715, с. 331]. Абстрактне єдиносущіє субстанціальних діячів, що осягається

людським умоглядом, – можливість здійснення ними конкретного єдиносущія

(Царства Божія). «Творча активність субстанціального діяча, що здійснюється на

основі знайденої будови буття, має осмислений цілестрімительний характер:

будучи надчасовим, діяч здатний передбачати цінне майбутнє як можливість

проникатися до нього почуттям або свідомим хотінням, <…> вчиняти дії в

нинішньому заради майбутнього на основі минулого досвіду» [712, с. 273]. На

шляху до конкретного єдиносущія особистості згуртовуються.

Розвиток особистості в С.Л. Франка припускає її актуалізацію як духовної

суті. Для цього необхідно трансцендування до духовної основи, вихід за межі

буденного існування в предметному світі: «Що спроба осмислити світ і життя

здійсненна лише через відмову від світу в сенсі переборювання його домагання

мати самодовліюче і абсолютне значення – це є просто самоочевидна істина, що

має в області духовного знання значення елементарної аксіоми» [1163, с. 200].

Про те, що предметний світ, на який направлена предметна свідомість нашого «я»

– не весь світ, що людині є куди трансцендувати, свідчать самоочевидні факти

нашого психічного життя; «простий і непримітний факт нашого знання – хоча б

лише знання про пітьму і безпросвітність нашого життя – засвідчує нас не тільки в

нашому власному, внутрішньому надемпіричному бутті, але і в бутті

божественного, вічного і всеосяжного, надсвітового начала Істини хоча б лише як

світла чистого знання» [1163, с. 181]. Істота, цілковито занурена в світову

320

безглуздість, не могла б її знати; до того ж, вона не могла би страждати від неї,

обурюватися нею і шукати смислу життя. Проте, з важливої ролі світового

безглуздя в мотивації особистості до пошуку смислу не слідує, що вона –

фіктивна. Тільки справжня перешкода дозволяє людському трансцендуванню до

духовної основи виступити справжнім подвигом. Мирське життя людини є

нерозділиме поєднання прагнення до добра з мимовільним утіканням у гріх. У

ньому «відбивається і безосновна, суб’єктивна, гріховна воля людини, і неустанне

прагнення автономної, богоданої волі обуздати, подавити, усунути хаотичну гру

грішних спонук і її згубні для життя наслідки» [1165, с. 324]. Чисто людською,

навмисною активністю подолати гріх по суті неможливо, бо і сама ця активність

містить нескасовний елемент гріховних спонук. Боротьба з гріхом відбиває на собі

ж самій начало гріховності в двоякому відношенні:

– «автономна воля – прагнення до добра і правди – практично невіддільна в

душевному житті від волі самочинно-гріховної; конкретно до неї завжди

примішується елемент суб’єктивності, довільності, корисливості, гордині і

пристрасті. Праведне моральне обурення нерозрізнимо злите зі злобою,

ненавистю і помстою і легко в них вироджується, безкорислива боротьба проти

проявів зла <…> непомітно переливається в гріховне владолюбство, у згубний

деспотизм і т.ін.» [1165, с. 328];

– «спроба ззовні, людською активністю – навіть оскільки вона залишається

суб’єктивно-праведною – подолати гріх і зло людського життя не враховує того,

що гріх і зло мають певну внутрішню, духовну сутність, що не піддається взагалі

зовнішньому впливу. У силу незнищенності цієї внутрішньої, витікаючої з

свободи людини, сутності зла, зовнішня боротьба зі злом необхідно носить

момент примушення <…> Але примушення як таке саме є суб’єктивно гріховна

дія, хоча б воно виходило з суб’єктивно-праведного мотиву, бо воно є

порушенням богоданої свободи людської особистості, що виражає його

богоспоріднену суть» [1165, с. 329-330].

Розвиток особистості в плині життя пов’язаний з надбанням смислу життя,

що має характер духовного перевиховання людини і включає дві сторони:

321

– теоретичне осмислення життя – пізнавальне самозаглиблення, зречення

світу і проникнення в глибинний пласт буття, що дає опору існуванню;

– практичне ствердження смислу в житті (і знищення її безглуздості).

Обидві сторони важливі і необхідні. Смисл мало «пізнати». Смисл життя

«повинен бути смислом нашого життя, він повинен бути в ньому, належати до

нього, він самий повинен бути живим. Життя ж є дієвість, творчість, самодовільне

зацвітання і визрівання зсередини, з власних глибин» [949, с. 559]. Разом з тим,

питання про смисл життя не повинне підмінятися питанням «що робити?», бо

жодний мирський вчинок, навіть що немовби «рятує світ», сам по собі не владний

осмислити життя. Оманою і кумиротворенням є очікування певної події в

майбутньому, яка придасть сенс існуванню. Якщо життя має смисл, те смисл

повинне мати все життя, кожний його момент; відкладаючи осмислення життя на

потім, людина попросту тікає від питання. Бо й ті повсякденні події, у яких

людина бере участь, очікуючи великих життєвих тем у майбутньому, у сутнісній

глибині своїй прикосновенні до вічності. І «не через якесь особливе людське діло

переборюється безглуздість життя і вноситься в неї смисл, а єдине людське діло

тільки в тому і полягає, щоб поза всякими приватними, земними ділами шукати і

знайти смисл життя» [949, с. 512]. Від пізнання і здійснення смислу життя –

основного людського діла – людина, проте, має тенденцію тікати, замикатись у

побутовому благополуччі від бентежачих її вічних тем. Повернутися до них їй

допомагають соціальні катастрофи і катаклізми. Необхідною умовою

осмисленості життя для С.Л. Франка виступає його вічність; життя повинне не

просто служити якомусь вічному началу, воно повинне ним володіти:

«Нескінченно перевищуючи мою обмежену емпіричну особистість і стислу

тимчасову течію її життя, будучи вічним, всеосяжним і всеозаряючим началом,

воно повинне разом з тим належати мені; і я повинен володіти ним, а не тільки

до нього прагнути або торкатися. Отже, у іншому сенсі, воно повинне бути <…>

тотожним з моїм життям, – не з емпіричною, тимчасовою і обмеженою його

природою, а з його останньою глибиною і сутністю» [949, с. 519]. Іншою

важливою умовою осмисленості життя є його суперечливість, що дає основу

322

пошуковій активності: «Шукання смислу життя є <…> власне «осмислення»

життя, розкриття і внесення до неї смислу, що поза нашою духовною дієвістю не

тільки не міг би бути знайдений, але в емпіричному житті і не існував би» [949, с.

561]. Тільки через трансцендування до духовної основи свого життя людина

приходить до відкриття внутрішньої зв’язності свого життя, поверхневе

сприйняття якої малювало картину ігралища сліпих і лютих нерозумних сил. Але і

ці сили в осмисленні життя грають свою необхідну роль. За С.Л. Франком, «зло і

недовершеність нашої емпіричної природи якимось незбагненним чином потрібне

для здійснення смислу життя, бо без нього неможлива б була свобода подвигу, а

без останньої смисл життя не був би справжнім смислом» [949, с. 560]. Теорія

особистості С.Л. Франка фундує особистість у трансцендентній духовній глибині,

а тому – напряму зв’язана з вирішенням питань про справжність релігійного

досвіду, про буття Бога і ін. проблем психології релігії і релігійної метафізики.

Набуваємий людиною метафізичний досвід Бога «є, у кінці кінців, не що інше, як

сприйняття абсолютної глибинної основи самого людського духу – основи, що по

своїй абсолютності трансцендентна емпіричній суті людини» [1165, с. 195].

Розвиток особистості для П.О. Флоренського – передусім її духовний

шлях, ведучий до осягнення Істини, до Бога. Духовний шлях особистості, що

розвивається, передбачає орієнтацію на цілісність, у якій вбачається і спасіння:

«Духовне життя – це і є спасіння, дароване Іісусом Христом; подвижництво ж –

шлях до нього» [1158, с. 292]. Причому «завдання подвижницького життя, –

ціломудря, – визначається як чистота серця» [1158, с. 268]. Ціло-мудріє– повнота

цілісності. Гріх – її руйнування і збочення. Серце о. Павел розуміє як «осередок

духовного життя нашого». «Очищення серця дає спілкування з Богом, а

спілкування з Богом випрямляє і устрояє всю особистість подвижника» [1158,

с. 271]. Снискання Духу Святого постає для о. Павла в термінах красоти: «Духо-

носна особистість прекрасна, – і прекрасна двічі. Вона прекрасна об’єктивно, як

предмет споглядання для навколишніх; вона прекрасна і суб’єктивно, як осереддя

нового, очищеного споглядання навколишнього» [1158, с. 321]. Шлях розвитку

особистості суто індивідуальний. Являючи внутрішню єдність, особистість має

323

ідеал всередині себе і не має потреби в зовнішніх запозиченнях; «висока

особистість, – герой, мудрець, навіть святий, – якщо візьмемо його людську

довершеність, – висока особистість – ідеал тільки самої себе, та й то не повний, не

цілком. Для інших він байдужий, бо інакше довелося б сліпо наслідувати чужу

особистість» [1158, с. 232]. Духовний шлях самого о. Павла, ретроспективно ним

наведений, включав три стадії: логістика (аналіз поняття Істини логічними

засобами в надії надбання безумовно вірогідних устоїв) – пробабілізм (гіпотетичне

міркування, опис необхідних властивостей Істини – не вирішуючи питання про її

існування) – зусилля віри (перехід від розумових конструкцій у сферу живого

досвіду). Проте, цей шлях пізнання Істини не універсальний, хоча типовий для

європейця. У своєму розвитку особистість вільна, але не абсолютно; чимось вона і

передвизначена, передусім – ім’ям: «Ім’я передвизначає особистість і намічає

ідеальні межі її життя. Але це не означає, що, ім’ям визначена, особистість не

вільна в своєму імені – в його межах. І передусім: кожне дане ім’я є цілий спектр

моральних самовизначень і пучок різноманітних життєвих шляхів. Верхній полюс

імені – чистий індивідуальний промінь божественного світла, первообраз

довершеності, що мерехтить у святому даного імені. Нижній полюс того ж імені

уходить в геєну, як повне збочення божественної істини даного імені» [1157,

с. 67]. Людині дана свобода стати святим, обивателем, лиходієм – але засобом,

відповідним імені. У ході розвитку особистість поділяється: «Особистість,

сотворена Богом, – значить, свята і безумовно-цінна своєю серцевиною, –

особистість має вільну творчу волю, що розкривається як система дій, тобто як

емпіричний характер. Особистість, у цьому сенсі слова, є характер. Але тварь

Божія – особистість, і вона повинна бути врятована; злий характер є саме те, що

заважає особистості бути спасенною. Тому, ясно звідси, що спасінням

постулюється розподіл особистості і характеру, обособлення того і іншого» [1158,

с. 212]. До символіки цього розподілу належить очисний вогонь.

Л.П. Карсавіним розвиток особистості розглядається не в фізичному часі,

а в деякій логічно виводимій стадіальності ставлень триєдиної особистості до

себе: «Протиставляючи себе певній первоєдності, друга єдність вже прагне до неї

324

назад, возз’єднується з нею. І вона в цьому своєму прагненні вже розкривається не

як друга, тобто від’єднана від першої і роз’єднувана, але як возз’єднувана або

третя. Кажучи точніше, певній первоєдності протистоять вже дві єдності: друга і

третя. Спостерігаючи, як «я» в якості третьої єдності прагне до первоєдності, як до

того ж «я» і «справжнього» я, як до «себе самого» <…> ми бачимо, що друга

єдність віддаляється від першої і третьої, з «я» робиться «моїм», з живого

напівмертвим. І тим не менше вміст його (все «моє») предноситься «я» як третій

єдності, у якості підлягаючого відновленню до повноти особистого буття. До

відомого ступеня цей вміст і оживає, спочатку в якості нової, третьої єдності, але

через неї – і в своїй власній якості: як єдність друга. І достатньо самого малого

возз’єднання третьої і першої єдності для того, щоб з їхньої тотожності, що є вже

знов певна первоєдність, народилася, визначаючи його, воскресла друга єдність»

[569, с. 67]. Життєвий шлях особистості для Л.П. Карсавіна циклічний, і нітрохи

не співвідноситься з онтогенезом особистості. «Життя особистості – її воскресіння

через умирання, хоча в якості певної первоєдності вона незмінно перебуває» [569,

с. 68]. Умирання – важливий момент розвитку особистості. Але не людське буття-

до-смерті, а саме божественне саморозділення є справжньо розвиваючим

контактом зі смертю - «…емпірична смерть, будучи актом недосконалої

особистості, сама не може бути досконалою, тобто повним припиненням

особистого існування. Емпірична смерть не перерва особистого існування, а

тільки глибокий його надрив, недосконала межа, поставлена всередині дурної

нескінченності умирання, між емпіричним і метаемпіричним буттям, «врата

пекельні» [569, с. 69]. «Недосконала особистість роз’єднана і роз’єднується, але не

може, бо не хоче, роз’єднатися до кінця, а безглуздо крутиться в колі, як білка в

колесі. Тому вона не може подолати свою роз’єднаність і возз’єднатися. Така

роз’єднаність, або межовість, особистості і є незрозумілим чином живуча смерть,

смерть, що «ввійшла» в род людський і «жалить» [569, с. 69-70]. Перемогти

недосконалу смерть (як тяжіючу над особистістю необхідність) можливо лише

якщо умирання особистості досягне кінця. Повний кінець і визначеність

325

особистості обертаються тоді повним її воскресінням. «Смерть перемагається

лише смертю, хибна – істинною» [569, с. 70].

5.1.4. Період інтеграції в нові споріднені традиції

Згідно Вяч. Іванову, розвиток особистості невіддільний від релігійно-

екстатичного досвіду і має передумовою «розклад єдності особистої свідомості»,

що відкриває шлях «проникненню в таємниці мікрокосму. Найважливішим актом

релігійного розвитку особистості поет визнає екстаз, пов’язаний з активністю

периферійної Психеї, жіночої несвідомої фігури, аналогічної «анімі» К.Ґ. Юнґа:

«Переживання екстатичного порядку суть переживання жіночої частини я, коли

Психея в нас вивільнюється з-під влади і опіки нашого свідомого мужеского

начала, немов би заглиблюючись у самозабуття або помираючи, і блукає в

пошуках нового Еросу, подібно до Менади, що закликає Діоніса» [530, с. 92].

Переображуюча особистість екстатична криза, дана в ампліфікуючому описі

Вяч. Іванова, стадіальна:

– вивільнення Психеї – «уві сні», поза свідомим контролем. При згасанні

«внутрішнього осередку» чоловічих енергій в «я» жіноче начало здатне до

обособленого життя;

– пошук Психеєю Отця: «Блукаючи по периферії свідомості, Психея шукає

променів духу, що виходять з нашого божественного центру, з тієї Абсолютної й

найглибшої святині нашої духовної суті, ім’я якій у вченні брахманів – Атман і

«Самий», у християнській містиці – Небо і Отець у Небі» [530, с. 92].

– зустріч Психеї з Женихом: хоча Психея шукає Отця, його «духовні

промені реалізуються для Психеї в образі богосиновства: ніхто не приходить до

Батька інакше, як через Сина. Ерос, за яким тужить Психея-дружина, якого

закликає Менада-мати, – чиї розсіяні члени збирає Ізіда-вдова, – є Син. І на зови

Психеї-менади чоловіче я немов би скресає зі смертного сну і облікається в світле

бачення Сина» [530, с. 92]. У Сині «Психея пізнає свого Жениха, так з глибини

особистої свідомості, наближається до неї в образі воскреслого я» [530, с. 92-93].

326

– містичне народження Сина: «Менада <…> приймає в свою колиску-

кошницю новонароджену дитинку Діоніса, – що відповідає <…> містичному

моменту народження Христа в я» [530, с. 93]. «Так промінь Духу, бризжучий з

божественного осереддя суті людського, пресуществляє психічну субстанцію

заглибленого в сон мужеского я, і, відтворюючи, відтворює його в ликі

богосиновства» [530, с. 93].

– злиття Психеї з Сином: «У злитті Психеї з переображеним я,

розоблаченим в епіфанії Вакха, сина Дієва, з завершенням циклу правого

вакхічного безумства, відновлюється свідомість особистості; але відновлена

особистість висвітлена, «очищена» і «освячена», за виразом давніх. Це освячення

полягає в тому, що мужеське я в людині усвідомило себе, – хоча б тускло і на мить

<…> в іпостасі синівській» [530, с. 93].

А. Білий розглядав розвиток особистості в горизонтах розвитку

символічного світорозуміння – бо і саме світорозуміння символізму приурочено

до особистості. Особистість відповідальна за слідування шляху, що слід минути

індивідуалізму як направленню в культурі: 1) «від Бодлера – до Ібсена» (від

символізма як літературної школи до символізму як світоспоглядання); 2) «від

Ібсена – до Ніцше» (від символізма як світоспоглядання до символізму як

світовідчуття, до реальної індивідуальної символіки); 3) «від Ніцше – до

Апокаліпсису» (від індивідуальної символіки до колективної).

Життєвий шлях особистості в А. Білого менш за все зав’язаний на подієво-

біографічну конкретику: «Не подіями захоплена вся суть людини, а символами

іншого» [115, с. 246]. У творчості і пізнанні культурних емблем, кожна з яких, не

маючи вичерпного смислу всередині себе, відсилає до сусідніх, особистість

покроково сходить до точки єдності. «Символічна єдність є єдність ряду пізнань в

лаві творчостей» [115, с. 52], – пише поет. За ідеї А. Білого, «єдність вінчає сходи

творчостей, являючись нам в образі і подобі людини; ось чому сходи людської

творчості закінчуються уподібненням нас цій єдності; говорячи мовою релігій,

творчість веде нас до богоявлення» [115, с. 52]. Оскільки кожна з областей

пізнання і творчості в збудованій А. Білим піраміді виявляє свій смисл поза себе,

327

особистість у своєму розвитку охоплює все нові сфери пізнання і творчості;

зневіряється і йде далі. Її шлях включає: 1) пізнавальне сходження, «стояння на

гребні», перший іспит (зустріч з хаосом життя і низходження в нього); 2)

творче сходження; «стояння на гребні» й другий іспит (вибір ставлення до

минулого); 3) оживотворююче низходження, третій іспит.

Б.П. Вишеславцев розуміє розвиток особистості в світлі ідеї сублімації, у

світлі перетворюючої цю особистість уяви. Філософ намагається виділити і

психологічний механізм такого перетворення. Цим механізмом виступає

навіювання. Шляхом навіювання «ідея-образ» кидається в підсвідомість і там, у

цьому підґрунті душевного життя, невидимо живе і росте під порогом свідомості,

питаючись афектами і перетворюючи їх, і після цього зростає і підіймається над

порогом свідомості, перетворюючись в акти, у творчі прояви» [378, с. 74-75]. При

цьому всяке навівання є самонавіюванням, бо саме Самість впускає щось у свою

підсвідомість.

У О.Ф. Лосєва розвиток особистості розуміється в світлі історичного руху

міфу. До сфер буття особистого філософ відносить не тільки міф, але й релігію. На

відміну від характерного для міфу енергійно-феноменального самоствердження

особистості, під релігією розуміється субстанціальне самоствердження

особистості у вічному бутті; вона «є переважно буття особисте, синтетичне, а не

ізольовано-абстрактне самостверждення особистості. Вона в самому своєму

принципі вже містить щось міфічне. Вона не може не зацвісти міфом» [705, с.

104]. У буржуазній за соціальною основою матеріалістичній картині світу –

матерія наділена особистими рисами – і тим перетворюється в смерть (бо дане

вчення стверджує, що немає нічого, окрім матерії): «Мертве і сліпе всесвітнє

чудище – от вся особистість, от все живе і от вся історія живої особистості, на яку

тільки і здатний матеріалізм» [705, с. 125]. На відміну від «діалектичного»

матеріалізму, що обертається догматізованою буржуазною абстрактною

метафізикою, діалектична міфологія О.Ф. Лосєва відмовляється від будь-яких

догматично визнаних вищих категорій що і дозволяє їй бути справжньо

історичною. Саме відрізнення міфу від догмату дозволяє покласти міф в основу

328

історичного розвитку особистості. Важливо, що «міф не є догмат, але – історія.

Енергійний, смисловий або феноменальний прояв і становлення буття особистого

в міфі є становлення історичне. Коротше: міф є особисте буття, дане

історично» [705, с .144]. Для міфу історична не тільки історія в звичайному сенсі,

але і – всяка особистість, всяке спілкування, всяка подія. Проте, міф не є

історична подія як така, він є слово. Особистість береться в міфі історично, а з її

історії береться вся словесна стихія, що і є роз’ясненням того, як особистість

виявляє себе в міфі. Для розуміння ж місця слова в історичному процесі філософ

структурує самий процес, виокремлюючи три пласти:

– природно-речовинний пласт (ряд якихось фактів, що причинно впливають

одне на одного, викликають одне одного, знаходяться у всебічному просторово-

часовому спілкуванні), що для історії є лише сукупність сирих матеріалів;

– пласт свідомості і розуміння «доставляє міфу його фактичний матеріал і

служить немов би ареною, де розігрується міфічна історія … в міфічній історії ми

тут починаємо бачити живих особистостей і живі факти; картина історії стає

обозримим і відчутним цілим» [705, с. 147];

– пласт самосвідомості, або слова, на якому історія «є творчість свідомо-

виразних фактів, де окремі речі входять у загальний процес саме вираженням своєї

самосвідомості і свідомого існування. Але що таке творчо дана і активно

висловлена самосвідомість? Це є слово» [705, с. 150].

Міф у розвиненому, зрілому виді постає тільки на третьому пласті

історичного процесу. «Міфічна свідомість повинна дати слова про історичні

факти, повествування про життя особистостей, а не просто їхню німу картину»

[705, с. 150-151]. Вважаючи, що «міф є в словах дана особиста історія» [705,

с. 151], О.Ф. Лосєв поспішає відрізнити міф від біографії особистості, вводячи при

цьому останню важливу для розуміння міфу і особистості категорію – «диво». Не

слід зводити міф до біографічної повсякденності. Міф є диво. Диво ж не є просто

проявом вищих сил, не є порушенням «законів природи», не є продуктом

первісного анімізму і перенесенням власних вольових переживань на об’єкти

природи і релігії. Розвиваючи поняття «дива», О.Ф. Лосєв передусім виявляє в

329

ньому взаємостосунки деяких особистісних планів, прояв у меті будь-якої (будь-

яких) особистостей, що припускає оцінку особистості і для особистості. Ці

особистісні плани, взаємостосовні в історії реальної особистості, такі:

– зовнішньо-історичний – в якому особистість «вічно міняється і стає»;

– внутрішньо-замислений, – план заданості, довільності і мети, де

особистість є вхідна незмінна єдність, «немовби піднесена в процесі всієї

модифікації, що сама по собі існуює поза всякою модифікацією і історією» [705,

с. 162].

В даних планах особистості реалізується основне правило діалектики, за

яким становлення можливе, коли є те, що саме стає, і те, що залишається

незмінним. У якості діалектичного синтезу між цими двома планами і

народжується диво, зрозуміле як особистий синтез, як міфічна доцільність, як

збіг випадкового плину історії емпіричної особистості з її ідеальним завданням.

Диво є нескінченно більший ступінь повноти втілення особистості. Як посередник

між ідеєю абстрактної особистості (смислом) і абстрактним становленням

особистості, воно перетворює і самі ці полюси – в здійснену ідею (значення), і в

осмислене становлення. Так становлення особистості опосередковується дивом

(як знаменням, сповіщенням, свідоцтвом вічної ідеї особистості), і має п’ять

діалектично зв’язаних моментів: 1) ідея абстрактної особистості поза її історією;

2) плинний меонально-історичний потік життя; 3) ідеальний стан цього потоку,

коли він висловлює абстрактну ідею – «справжній первообраз, чисту парадигму,

ідеальну виповненість абстрактної ідеї» [705, с. 165]; 4) додаток до абстрактної

ідеї, отримане від ідеалу (перший момент у світлі третього); 5) додаток від ідеалу

до порожньої тривалості меонального потоку, що перетворює його в реально-

життєвий «лик» особистості (другий момент у світлі третього)13

. Диво – результат

міфічної, або особистої доцільності, полягає в абсолютному самоствердженні

особистості в її свободі. У світлі дива стає зрозумілою специфічна істинність

міфу, і це розуміння О.Ф. Лосєв втілює в остаточні формули діалектики міфу: міф

є в словах дана чудесна особиста історія.

13

Чим повніше збіг третього моменту з п'ятим, тим більше підстав говорити про здійсненне диво.

330

Ґ.Ґ. Шпета в плані розвитку особистості цікавить радше проблема

індивідуалізації соціального суб’єкта, ніж соціалізації індивіду. Примат

соціальності в його світогляді має інше джерело – з ідеї «соборності» кн.

С.М. Трубецького.

Розвиток особистості в М.М. Бахтіна визначається вчинками. Саме

життя людське складається з сукупності вчинків, виступає як суцільне

«вчинення». М.М. Бахтін пише: «Кожна думка моя з її вмістом є мій

індивідуально-відповідальний вчинок, один з вчинків, з яких складається все моє

єдине життя як суцільне вчинення, бо все моє життя може бути розглянуте як

деякий складний вчинок: я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і

переживання є момент мого життя – вчинення» [108, с. 12]. Дійсно бути в житті –

значить вчиняти, бути не індиферентним до єдиного цілого. Не-алібі в бутті, що

розуміється як живий факт первісного вчинку, що вперше створює

відповідальний вчинок, його «дійсну тяжкість, примусовість», складає основу

життя як вчинку, бо перетворює порожню можливість у відповідальний дійсний

вчинок (через емоційно-вольове ставлення до себе як активного). Відповідальний

вчинок затверджує не-алібі в бутті і – на основі визнання повинної

єдинственості, постає основою даності-заданості життя. Людина не владна

дійсно піти від відповідальності за вчинкову участь у події, але вона може і від цієї

відповідальності уявно відволікатися, знецінювати її – і користуватися

«лазівками», тікаючи від негативних самоузагальнень у несправжнє буття.

Важливий аспект людського розвитку – карнавальність. Стихія карнавалу

належить до загальнолюдського ресурсу подолання культурно-історичних криз (а

в їх межах – індивідуальних).

5.2. Вітчизняні метафізичні теорії про відхилення особистості і

психотерапію

5.2.1. Період становлення традиції: прото-теорії особистості

Г.С. Сковорода суть відхилення розвитку людини вбачає в тому, що вона

обманюється «зовнішнім». Психотерапія, лікування душі людської, бачиться

331

філософом у релігійному ключі: «Бідняче! Доселе не знаєш, що царський

лікарський дім є святіша Біблія» [1043, с. 180].

Слов’янофіли вбачають суть відхилень у володарюванні гріху. У них, як і в

К.М. Леонтьєва, психотерапію орієнтовано на «спасіння душі».

В О.М. Афанасьєва патологія особистості міфотворця – закономірна,

супутня інфантильним і справді невільним динаміці і розвитку. Період розвитку

форм мовного організму необхідно змінюється періодом занепаду, при якому (як і

в старечій інволюції, коли в людини страждає пам’ять) настає забуття.

5.2.2. Період розквіту: персоналістичні теорії особистості

Предметом уваги П.С. Авсеньова відхилення особистості стали в контексті

лекцій про хвороби, сон і лунатизм. Не будучи лікарем душі в клінічному сенсі,

вчений отримав статус його пастиря в сенсі духовному, звідси спрямування його

поглядів на патологію. «За його поняттям, та жорстока хвороба/божевілля/ є в

руках промислу Божія страшна, але рятівна міра до лікарювання душі від виразки

гріху. Більшою частиною сильні пристрасті, особливо пристрасть гордості,

повергають людину в божевілля. Але траплялося від божевілля багатьом

одужувати. І що помічали в них? Помічали людей, що змінилися цілком до

кращого в духовному відношенні, людей, що зробилися глибоко благочестивими і

моральними <…> При відході від цього життя в божевільних вертається ясна

теоретична і практична свідомість, і тоді вони так добре пригадують все своє

життя, так глибоко усвідомлюють свої помилки і гріхи, так щиро в них каються,

що справді треба дивуватися, як з видимого, страшного для людини нещастя

відбувається найвище його добро – вічне спасіння душі», – писав у споминах його

колишній студент, священик Н.Флоринський (цит. за [597, с. 181]). Дані сміливі

припущення відносно суті психозів, не здадуться настільки безпідставними, якщо

відрізняти від психотичної патології явища духовної кризи, що можуть мати схожу

симптоматику. Духовна криза цілком може бути підведена під модель

«лікарювання душі від виразки гріху».

332

За Л.М. Лопатіним, відхилення особистості не скасовують творчої свободи,

іманентної людському духу. Що як не свобода самовиявлення рухає

божевільними в їхніх ексцентричних витівках?

Для В.В. Розанова типологія особистості і сексуальні відхилення

особистості утворюють єдине поле дослідження, що має вихід і в релігійну

проблематику. Особистість індивідуальна в усьому, у тому числі і в способах

статевого життя, тому до підходу Р. Крафта-Еббінга філософ відноситься як до

упередженого: страждань самих психопатів у наведених медичних випадках, куди

менше, ніж шляхетного обурення людей «нормальних». Використовуючи для

виділення типів особистості свою зразкову «шкалу статі», В.В. Розанов говорить

про такі типи статі: 1) істинні самці (самиці), що володіють підвищеною

пристрастю до протилежної статі, часто не здатною задовольнятися в сучасних

формах моногамного шлюбу; 2) люди, у яких стать говорить з помірністю; 3) лінія

байдужості в статі, на якій ні чоловіче, ні жіноче начало не одержує переваги –

«муже-діви», що характеризуються аскетизмом, байдужістю, або навіть відразою

до статевого акту; 4) урнінги – «люди місячного світла», содоміти, схильні до

самозаперечення статі в функції розмноження; вони часто борються зі своїми

потягами, не зізнаючись у гомосексуальних схильностях. Особливий інтерес у

філософа викликає проблема релігійних сект, аскетизму сектантських практик,

посвячення сектантів. У сектах той протиприродний аскетизм, що В.В. Розанову

не близький у християнстві, набуває гротескних рис. На основі документів він дає

психологічний портрет скопців, що ідуть заради спасіння на калічення своєї

природи14

. З того ж коріння виводять і практики масових самогубств на

релігійному грунті (самоспалень, погребінь заживо), він підкреслює релігійну

основу даних феноменів, а не «психопатологічну», яку переважно вбачали

14

«Темне село, Селіванов піднявся на гріх, як на ведмедя з рогатиною, зо всією її силою, але і зо всією безоглядністю. Він забув про гріх спомину, про гріх уявлень – цей істинний гріх, проти якого не дав засобів, обрізавши тільки виконання. І далі – припустимо, … що «чистота» його визволяє і дух, – що користі перемогти мертвий гріх? Де заслуга перед Богом? Потрібно сходити, посилюватися, перемагати живий гріх, от цей, що кусає, палить, манить, а не той, що був і його немає більше…» [971, с.68]. І далі: «Численні, чисто народні, отже, без всякої придуманості, скопські вірші – всі у грубо-мажорному тоні: восторг, перемога – легка перемога, скажемо ми, – чується в усіх. Вони тепер, після забутих мук хвилинної операції, – Чисті, непорочні, Гріхом тяжким недоточні (недосяжні) – вознесені над нашим язвимим світом, над гріхом і прокляттям, у своєму роді по-ту-сторонні люди… Страшний тільки поріг у це по-ту-стороннє життя, тільки акт рішення» [971, с.69-70].

333

представники церкви. У цьому твердженні він приєднується до експертного

висновку проф. І.О. Сікорського, з терновської трагедії – масового поховання

заживо учасників секти.

За П.І. Новгородцевим, відхилення розвитку – особистості, суспільства, –

так або інакше, пов’язане з утопічною свідомістю, керуючись якою, зайдеш у

тупик, повернутися з якого на стежку розвитку можна зі зламом утопії. У

зачарованості утопією людина веде себе морально хибно, не усвідомлюючи тієї

логіки самознищення, якій вона слідує; в революційній діяльності ця деструктивна

звуженість утопічної свідомості особливо очевидна: «Система щирого

непротивлення злу, застосована кн. Львовим у якості системи управління

державою, у Керенського обернулася в систему потворства злу, прикритого

фразами про «казку революції» і про добро держави, а в Леніна – в систему

відкритого служіння злу, втілену в форму нещадної класової боротьби і знищення

всіх, не угодних властям» [844, с. 564]. Серед утопічних побудов, які «мрію про

досконалий земний устрій людей <…> ставлять на чолі, роблять з неї свого роду

релігію; і проводять <…> до останньої межі» [844, с. 207] перше місце займають

соціалізм і анархізм. При всьому антагонізмі, розглянуті нижче начала мають

схожу (утопічну) логіку руху:

– суть соціалізму – радикально-колективістичний устрій особистості: «У

соціалізмі вхідним началом є поняття громадськості, і щастя особистості

вбачається в злитті з суспільством» [844, с. 620]. «Весь сенс життя людського – в

практиці суспільних ставлень» [844, с. 214].

– суть анархізму – радикально-індивідуалістичне звеличення особистості у

всій повноті її запитів; «анархізм бере начало особистої свободи в усьому його

абсолютному значенні <…> Всі зв’язки, що стоять над особистістю, тут

відкинуто. І цей анархічний бунт не обмежується самими людськими

встановленнями: особистість, <…> з логічною послідовністю приходить і до

бунту проти закону Божого, проти ідеї Бога» [844, с. 621].

У розумінні І.О. Ільїна, психотерапія суть зцілення душевних ран

особистості на шляху прилучення до духовного досвіду і очищення оного від

чужорідних домішок. Психотерапевтичне значення може мати не тільки власне

334

релігійний досвід, але і похідні від нього форми досвіду культурної творчості.

Показання до зцілення душі утворює, зокрема, ситуація протистояння злу силою.

Міри з духовної реабілітації особистості, що вступила в фізичне протистояння

агентам злої сили, виходять з такого базового міркування: «Той, хто опирається

лиходіям силою і мечем, – той повинен бути чистіше і вище за свою боротьбу:

інакше не він поведе її і не він завершить її перемогою, а вона спокусить його,

викривить його обличчя і покине його, зломленого, приниженого і порочного»

[535, с. 130]. Роль цілителя при раненій душі воїна належить його духовнику,

людині духовного звання. Релігійно-моральне очищення, пов’язане з боротьбою зі

злом, необхідне в ряді моментів цієї боротьби: 1) перед початком боротьби – щоб

затвердитися в духовній любові як головному джерелі опору злу; 2) в період

боротьби – щоб вірно розрізняти справжнє зло від фіктивного, вірно бачити його

мету і засоби і визначати міри опору; 3) після виходу з боротьби – щоб

знешкодити і погасити в собі сліди зарази (ненависті, злобажання, коварства); 4) в

наступний після боротьби період – щоб позбавити душу від черствіння,

зв’язаного зі сприйняттям зла і всіма видами знешкодження.

5.2.3. Період розквіту: теорії всеєдності

У В.С. Соловйова відхилення особистості відповідають «проклятим»

шляхам виходу з кризи, і відпадінню людини в своїй реальності від всеєдності, від

божественної субстанціальної й ідеальної основ. Зло і страждання як

симптоматика цієї патології, «мають внутрішнє, суб’єктивне значення, вони

існують у нас і для нас, тобто в кожній істоті і для неї. Вони суть стани

індивідуальної істоти: а саме, зло є напружений стан її волі, що стверджує

винятково себе і заперечує все інше, а страждання є необхідна реакція іншого

проти такої волі, реакція, якої самостверджена істота підпадає мимоволі і

неминучо, і яку воно відчуває як страждання. Таким чином, страждання, що

складає одну з характерних ознак природного буття, є лише як необхідний

наслідок морального зла» [1062, с. 182]. Психотерапія, якщо б нею В.С. Соловйов

зайнявся, складалася б у зверненні особистості до самозаперечення, возз’єднання

335

зі всеєдиною основою, до позитивної свободи людини в енергетичні моменти

кризового духовного самовизначення.

У М.О. Лоського відхиленням розвитку субстанціальних діячів, їхнім

головним гріхом, стає егоїзм: «Егоїзм відділяє нас від Бога, оскільки ми ставимо

перед собою мету, несумісну з Божієй волею, – що світ повинен бути досконалим.

Точно таким чином егоїзм відділяє діяча в більшому або меншому ступені від

інших діячів: його мета і дії не можуть бути погоджені з діями інших істот і часто

ведуть до ворожості і взаємної протилежності». [715, с. 334]. Призводячи до

матеріалізації подій, створюваних діячем, егоїзм негативно впливає і на саму його

творчу силу: «Творча сила егоїстично налаштованого субстанціального діяча

зменшена, бо вона не сполучається гармонійно з силою Бога і силою інших істот.

Діяч втрачає в більшій або меншій ступені свою позитивну свободу (тобто

віддаляється від необмеженої міці творчості), хоча і зберігає формальну свободу,

тобто спроможність змінити свою поведінку. Зі сказаного ясно, що егоїзм веде до

зубожіння буття як самого діяча, так і тих істот, з якими діяч зтикається. Отже,

егоїзм є зло, і при цьому зло основне, що породжує різноманітні види довільного

зла» [716, с. 61]. З егоїзму народжується гордість як «себелюбство, що не

допускає першості інших істот над собою, жодного підпорядкування чужій волі

або навіть будь-якій неособистій цінності. На нижчих східцях вона супутня

марнославству, чванству, – пороками, що придають людині смішний вигляд. При

більших силі і спроможності ці дрібні пристрасті відпадають і замінюються

честолюбністю високого стилю. Істота, досягла крайнього ступеня гордості,

звільнюється також від честолюбності, потреби в чужій похвалі й чужому

визнанні: вона задовольняється самовизнанням. Домагання гордої істоти можуть

дійти до такого ступеня, що воно не припускає переваги над собою навіть і Бога»

[716, с. 171-172]. Найглибшим викривленням гординею ставлення людини до Бога

є відкрите суперництво з Ним і боротьба з Ним, супутня з ненавистю.

Психотерапевтичну функцію шодо особистості можуть виконати згуртовані

творчі об’єднання на основі релігійних інтересів.

336

П.О. Флоренський співвідносить відхилення особистості зі втратою імені

як головним моментом: «Розлад особистості нерідко супроводжується втратою

ім’ям його зосередженого місця. Елементи особистого життя послаблюють свої

зв’язки з ім’ям, прагнучи кожний до самостійності. Особистість розпадається і

розкладається, причому ім’я перестає бути ясно збагнуте докорінним присудком

Я, перестає бути ідеальною формою всього вмісту особистого життя. Я починає

предикуватися випадковими окремими станами, що змагаються між собою і

борються за привласнення собі основної функції імені. Тепер вже ім’я не покриває

сповна свого підлягаючого – Я, але це останнє предикується і тим, і іншим, і

третім, але нічим певним і тривким. Багатьма хибними іменами намагається

назвати себе розщеплене між ними Я, а нинішнє ім’я робиться одним серед

багатьох, випадковим і зовнішнім придатком. Нинішнє ім’я збагнеться як щось

зовнішнє особистості, ззовні впроваджене в її життя, що може бути, як починає

здаватися особистості, довільно заміненим і навіть зовсім знятим. Нарешті, при

подальшому розладі особистості, воно зовсім втрачається, але разом з ним

втрачається і безперервність самосвідомості. Якщо Я предикується, при цьому

очевидно під якимось новим кутом або з якоїсь окремої сторони, новим ім’ям, то в

зв’язку з ним утворюється і нова, самостійна від минулої, смуга плину

самосвідомості; але це – інша особистість, може бути, деякий разючий психічний

комплекс, що заволодів даним організмом і проголосив себе особистістю, може

бути стороння істота, що захопила даний організм, але у всякому випадку це не є

та, забута самосвідомість. Вона прийшла разом з ім’ям. Мислимий, нарешті,

розпад ще більш глибокий: коли взагалі втрачається яке би не було тривке ім’я, і Я

виявляє себе постійно змінюваними і вкрай нестійкими сурогатами імен. Це –

згасаюча самосвідомість <…> А далі повний мрак самозабуття і самовтрати, коли

немає і миттєвих словесних згустків, наповнюючих ім’я» [1157, с. 49].

Л.П. Карсавіним відхилення особистості розглядається в термінах

недовершеності, гріху, вини і кари. «Недовершеність особистості полягає <…> в

домінуванні роз’єдинення над єдністю і в недостатності самого роз’єднання» [569,

с. 64]. Тобто індивідуальна особистість переважно є другою єдністю, причетною

337

головним чином Логосу (іпостась Сина). Недовершеність особистості пов’язана з

її тварністю, але не тотожна тварності. Недовершеність тварі є не тварність сама

по собі, але її гріх – тобто «вільне обрання нею своєї недовершеності й вільне

керування нею <…> Суть гріху зумовлена лише свобідною твар’ю і, являючись,

як сама недовершеність, деяким парадоксом, може бути розпізнана і пояснена

тільки з допомогою релігійних міфів» [569, с. 16]. Відповідно цім міфам, «тварь

могла по зову Божієму самовиникнути з небуття, через самовіддачу їй Бога стати

на Його місце, щоб через її самовіддачу Йому і її пакінебуття Він знову був і вона

була причетна до Його самовоскресіння. Але вона могла і не відповісти на Божий

заклик, тобто не виникати і зовсім не бути, бо Бог до буття її не змушував, не

творив її без її згоди, але створював вільною» [569, с. 203]. Твар міркувала, мол,

«гарна <…> свобода: зовсім не бути або бути через самовіддачу, тобто бути, щоб

не бути! Хіба не заперечується вже свобода тварі тим, що вона не може бути в

собі і для себе?» [569, с. 203] – і цим міркуванням вже робила себе недовершеною.

Гріх тварі полягає в тому, що вона «хоче бути в собі і для себе,

самостверджуватись без самовіддачі, вона так хоче бути Богом, щоб Богом не

бути. Це внутрішньо суперечливо, <…> навіть неможливо. Це рівно нехотінню

буття і небуттю, повній відмові відповісти на заклик Божий» [569, с. 204]. І от,

«твар <…> захотіла бути в собі і для себе так, як якщо б Бога зовсім не було,

бачити же, що всі в ній і вона сама – Божія, не хотіла <…> Замість істинного

ствердження через самовіддачу вона захотіла самодовліти і самостверджуватися,

тобто смирення підмінила гординею. Боже життя через смерть стало в ній дурною

нескінченністю умирання, роковою необхідністю тління» [569, с. 204]. Іншими

словами, «твар захотіла не буття, а якусь частину буття <…> Вона хотіла не

«бути» і не «не бути», а – «трошки бути». Але буття не ділиме <…> і хотіти

частину буття все рівно що хотіти небуття, тобто зовсім не хотіти бути» [569, с.

204-205]. «Бог <…> точно виконав хотіння тварі: дав їй рівно стільки буття,

скільки вона хтіла» [569, с. 205]. Так виник найвидатніший парадокс, що

виявляється недосконалою особистістю: «Ми настільки недосконалі, що вважаємо

все дійсне розумним. Ми визнаємо наше буття і наш світ несуперечливими, а

338

намагаємось викривати суперечливість всього досконалого і Божественного. Але

ясні і прозорі Божественні таємниці, що насичують більш всякої пізнаності і,

завжди залишаючись таємницями, завжди все більш і більш осягаються. А от

недосконале буття так дійсно загадкове, суперечливе і неліпе» [569, с. 205].

Слідом за католичним богослов’ям Л.П. Карсавін розрізняє гріх-вину і гріх-кару.

Гріхом-виною стає недостатнє хотіння твар’ю Богобуття, буття і довершеності;

гріхом-карою – «здійснюваність цього хотіння, тобто непереборна недовершеність

і нездоланність недовершеності» [569, с. 205-206]. Онтично кара передує вині, але

вина стає основою кари; вина і кара співвідносятся як хотіння і його здійснення,

але в якості дійсності – співпадають (як одне і те ж гріховне недосконале буття).

Гріхи припускають «часткову єдність» і ведуть до конфлікту в особистості: «Всі

ці гріхи несуть смерть одне одному і, єдині в суті своїй, великими зусиллями

убивають свою єдність» [567, с. 49]. Гріховність як патологічна недовершеність

буття людини веде її не до смерті, а до нав’язливого вмирання, до дурної

нескінченності вмирання. Якщо досконала особистість «є» і «не є» – в своєму

житті через смерть, то недосконала і не «є», і не «не є» (вона – «ні те ні се»,

напівживе-напівмертве); вона не воскресає, оскільки не помирає повністю, не

приходить до повного небуття, її смерть – лише «надрив». Емпірична смерть –

найбільше наближення людської особистості до небуття, «будучи актом

недосконалої особистості, сама не може бути довершеною, досконалою, тобто

повним припиненням особистого існування. Емпірична смерть не перерва

особистого існування, а тільки глибокий його надрив, недосконала межа,

поставлена всередині дурної нескінченності умирання, між емпіричним і

метаемпіричним буттям» [569, с. 69]. «У недосконалій тварі як такій акт переходу

межі <…> не здійснений, бо не досконалий. І він, звичайно, не в часово-

просторовому кінці тварі: він у кожному її моменті <…> Твар не хоче і лише тому

не може померти, а отже – істинно жити, тобто жити, смертію смерть попираючі.

Твар хтить і одержує дурну нескінченність, дурна ж нескінченність не може ні

закінчитися, ні перестати бути дурною інакше, як в зовсім іншому плані, собі

трансцендентно» [569, с. 215]. У патології своєї гріховності людина розпадається

339

– на недосконалу людину, ангела і біса. Недовершеність людьми переборюється,

але не до кінця; в подоланні вона, принаймні, розпізнається як недовершеність.

Але для можливості порівняння людина має деякий образ довершеності –

«ідеальне буття» – ангельський світ. Ангели – посередники між Богом і людиною

в якості образу належного, образу мети, образу досконалого буття. Але слід

визнати існування і бісівського світу, бо недовершеність як така постає у виді

об’єктивної сили. Біс безіменний і безособовий; не маючи особи, він користується

людиною як личиною; він по своїй суті глузливий лицедій. Аналогом критерію

психічного здоров’я в карсавінській філософській психології особистості виступає

всеєдність і довершеність (справжня – в Отці, а також ідеальна – в ангельскім

світі), аналогом психопатології – роз’єднання (з боку особистого буття – в Логосі-

сині, з боку безособового – в бісівському світі), аналогом психотерапії –

возз’єднання особистості (у Дусі). Прилучення індивідуальної особистості до

всеєдності відбувається через самозречення, відмову від своїх емпіричних меж,

що заважають возз’єднанню; рухаючись до «довершення», недосконала

особистість набуває властивості іпостасності.

5.2.4. Період інтеграції в нові споріднені традиції

За Вяч. Івановим, відхилення розвитку особистості в містичному досвіді є

наслідком невірного ставлення «я» до духовних трансформацій, що відбуваються

в особистості. Варіанти цього ставлення такі: 1) «бажання зберегти душу свою»,

яке душу і губить, бо закріпаченя Психеї свідомим чоловічим началом особистості

«убиває її натхненний почин»; 2) перевага нашим «я» (нашою волею)

богопротивління богосинівству, особистого від’єднання надособистому

ізволінню, від цього «демонічного самовизначення» залежить «одержання»

Психеї силою, чужею єству Діонісову, згубна шаленість; 3) відраза від

надособистого начала, яка «ухиляє волю мужеского я до його периферії, де

визволена Психея зустрічає його в образі ворожого гнобиттеля або підступного

спокусителя» [530, с. 93]. У патологічному розвитку Психея конфліктує з «я»;

вона «може бігти і усунутися від нього, або повстати і напасти на нього <…>

340

такий розкол не може не виявитися в тому або іншому виді душевної хвороби, у

божевіллі або відчаї. Спокушена і покинута, Психея повторює в своєму

переживанні міф про Єву і Змія і стає знаряддям тьмяного самостверждення

особистості, замкненої в своїх межах і усунутої від начала всесвітнього» [530,

с. 93].

С.О. Левицьким відхилення особистості розкрито щодо окремих проблем

особистої динаміки, і як світоглядну «патологію свободи». Патологічним в житті

людини є знов-таки відхилення: віддання себе нижчому, відмова від сублімації на

кожному з трьох рівнів («воно», «я», «над-я»). У сфері «воно» патологічної форми

одержимості гординею часто набуває прагнення до ствердження свого «я».

Форми самоствердження можуть носити агресивний або дефенсивний характер

(захисна самоізоляція), висловлюватися в самозвеличуванні або самоуниженні;

прагнення до самоствердження складає одну з головних причин атеїзму. У

області свідомості «ми» до патології «відносяться ті фактично надто численні

випадки, коли «ми» витісняє «я» (абсорбція особистості колективом) і коли

особистість відривається від суспільства (гордий індивідуалізм)» [653, с. 183]. І

соціалізм і лібералізм, експлуатуючи ці крайнощі, вихолощують свободу

особистості, сприяють її однобічності. «Однобічно розвиненій особистості грозить

небезпека від’єднання, мимоволі сприйнятої як «гріх». «Інтелектуали» завжди

носять у собі це напівмістичне почуття вини за відрив від «духу землі». І

недаремно деякі з них, прагнучи налагодити контакт з «колективним

підсвідомим», схиляються до тоталітаризму» [653, с. 183]. Патологія

надсвідомості – прояви в житті особистості «аріманівського» і

«люциферівського» начал; цей вид патології і складає основу світоглядної

«патології свободи», яку Левицький описує в двох головних напрямах:

1) викривлення свободи страхом – емоцією, що супроводжує свідомість

імовірності втрати цінності, з якою особистість призвичаїлася ототожнювати

саму себе; 2) ідололатрія свободи (її обоження).

У М.М. Бахтіна відхилення особистості постають у спробах уникнути

відповідальності, висунути «алібі» в бутті, існувати не в світі «буття-події», а в

341

абстрактних «теоретичному» і «естетичному» світах. Естетичний світ такий, що

в ньому «можна жити», але живуть у ньому «інші, а не я», «я» може лише грати

роль у цій естетичній грі, до того ж «у дійсному житті залишено естетичну

відповідальність актора і цілої людини за доцільність гри, бо вся гра в цілому є

відповідальний вчинок його – гравця, а не зображеної особи – героя; весь

естетичний світ у цілому лише момент буття події…» [108, с. 24]. Посилання на

натхнення для виправдання безвідповідальності, не виправдують митця, адже,

«натхнення, що ігнорує життя і саме ігнорується життям, не натхнення, а

одержимість» [108, с. 4].

Розгляд вітчизняних метафізичних концептуалізацій відхилень особистості

набуває додаткового значення в контексті можливостей практичного

використання даних підходів у консультативній та психотерапевтичній практиці,

адже саме шлях клінічного використання сприяв отриманню наукового статусу

західними теоріями, спорідненими з метафізикою. У розробці технологій

консультативної та психотерапевтичної допомоги особистості на метафізичних

досвідних засадах слід орієнтуватись на визнання засадничого значення свободи

волі та особистої відповідальності клієнта, на роботу із символами вищого буття

та подолання спокус, на ідеал здорової особистості як носія образа Божого,

здатного втілювати цей образ у власному житті.

Висновки до розділу 5.

1. У вітчизняній метафізичній традиції теоретизації особистості розвиток

особистості розглядається не в координатах онтогенезу (з прив’язкою до

біологічного віку), а щодо життєвого шляху (з акцентом на події, вчинки). Якщо в

західницькому і філологічних варіантах метафізичних прото-теорій особистості

розвиток особистості розглядається з точки зору його культурної детермиінації:

способом життя (К.М. Кавелін), формами традиційної культури (Ф.І. Буслаєв), і

опосередкованості: мовою (О.О. Потебня), історичними епохами

(О.М. Веселовський), то більшість інших метафізичних теорій має виражений

індетерміністський характер, визнаючи хіба що «божественну детермінацію» не

342

людської свободи (П.Д. Юркевич); розвиток особистості є шляхом інтеграції з

Богом, світом і собою», що спирається на духовні сили (волю, розум, почуття);

стратегія її досягнення повинна спиратися на «принцип свободи» (В.С. Соловйов).

2. Розвиток особистості у вітчизняній метафізичній традиції мислиться: 1)

як процес цілеспрямований, причому мета його трансцендентна буденній

життєдіяльності (перехід у світ новий, інтеграція з Богом, світом і собою, все-

відання, добро, свобода) а засіб організує земне життя (доброчесність, страх

Божий); 2) як процес відповідальний – на основі вільної самодетермінації,

свідомого вибору та здійснення поставлених цілей (що передбачає орієнтацію на

самодіяльне начало особистості та роль «творчої свободи» у виборі між тяжінням

світів «добра і зла»); 3) як процес індивідуальної творчості (в якій особистість

набуває і організує духовний досвід); 4) як процес реалізації первісної природи

людини, як актуалізація її духовної сутності (що вимагає гармонії совісті з

релігійними ідеалами); 5) як процес трансцендування до духовної основи, вихід за

межі буденного існування в предметному світі (С.Л. Франк); 6) як процес

осмисленого структурування життя, адже воно складається із сукупності

індивідуально відповідальних вчинків і виступає як суцільне «вчинення»

(М.М. Бахтін); 7) як процес лінійного прогресу, удосконалення (О.М. Радищев,

О.О. Потебня), або подолання кризи (що асоціюється з гріхопадінням: людина

зберегла в собі образ Божий, але втратила спроможність здійснення в собі Його

подоби; вона прагне добра, але тікає в гріх – С.М. Булгаков, І.О. Ільїн, С.Л. Франк

та ін.), 8) як процес, що веде до підсумкової гармонізації, надбання цільності й

єдності (І.В. Киреєвський, В.С. Соловйов та ін.); 9) як процес індивідуалізації та

універсалізації (кн. С.М. Трубецький).

3. Процес розвитку особистості протягом життєвого шляху у вітчизняних

метафізичних теоріях різноманітно структурировано в стадіальних і рівневих

моделях, які розробили Ф.І. Буслаев, В.В. Розанов, К.М. Леонтьев, В.С. Соловйов,

В.Ф. Ерн, М.О. Бердяєв, П.О. Флоренський, Вяч. Іванов, А. Білий. Розвиток

особистості протягом життя теоретики-метафізики бачать варіативним, у межі він

здійснюється відповідно індивідуальним шляхам, фактам одиничного досвіду

343

(Л.І. Шестов); але підлягає й типізації. Г.С. Сковородою виокремлено: десний

(правий); та шуїй (лівий) шляхи; В.С. Соловйовим – п’ять шляхів в еротичній

кризі: «пекельний»; «тваринний»; «людський шлях шлюбу»; «аскетизму»; «шлях

істинно перероджуючої і обожуючої любові»; у М.О. Лоського «основу

варіативності шляхів розвитку особистості» складають «відносні цінності».

4. Життєвий шлях особистості постає в «хрестовидній» моделі І.О. Ільїна

(поєднує духовну вертикаль з емпіричною горизонталлю) та «циклічній»

Л.П. Карсавіна (життя особистості – її воскресіння через умирання) і передбачає

надбання смислу життя через «духовне перевиховання людини» (С.Л. Франк).

Серед смислотворчих цінностей переважають моральний (М.Я. Грот,

В.В. Зеньковський), політико-правовий (П.І. Новгородцев) та релігійний

(містичний) (В.В. Розанов, І.О. Ільїн, Вяч. Іванов та ін.) аспекти особистого

розвитку.

5. Умовою осмисленості життя деякими теоретиками визнається

нескінченність, «вічність» життя (О.М. Радищевим, О.І. Введенським,

В.І. Нєсмєловим, С.Л. Франком), іншими – навпаки, конечність (М.О. Бердяєвим).

Важливий момент розвитку особистості – вмирання (що розуміється теологічно):

перемогти недосконалу смерть (необхідність, що тяжіє над особистістю) можливо

лише якщо вмирання особистості досягне кінця; повний кінець особистості

обертаються тоді повним її воскресенням (Л.П. Карсавін).

6. Сутність порушень розвитку особистості метафізична традиція вбачає в її

ухиленні від свого призначення, від справжнього буття заради онтологічно не

виправданих форм життєдіяльності. У конкретних тлумаченнях акцентовано

обман «зовнішнім», відпадіння від божественної субстанціальної основи, логіку

«недовершеності», «гріху», «вини» і «кари», що від’єднують від Божественного

буття, метафізичний «егоїзм» субстанціальних діячів, «втрату імені»,

протиприродні формами аскетизму, світоглядну «патологію свободи», відмову від

сублімації, невірне ставлення «Я» до духовних трансформацій» особистості в

містичному досвіді, «утопічну свідомість», «алібі» в бутті, спроби існувати поза

світом «буття-події».

344

7. Реконструкція психотерапевтичного процесу на засадах вітчизняної

метафізичної традиції передбачає центрованість не на зовнішній симптоматиці, а

на метафізичному рівні досвіду людини, у якому відкривається її зв’язок з вищим

буттям, з Богом, і уможливлює його застосування у контексті власне-метафізичної

моделі, а також як допоміжний метод у екзистенціально-гуманістичній та

феноменологічній терапевтичних модальностях.

Основні положення п’ятого розділу дисертації відображені в одноосібних

публікаціях автора, серед яких статті в наукових фахових виданнях, включених у

список, затверджений МОН України [259; 261; 262; 263; 272; 281; 283], в

українських наукометричних виданнях [237; 250].

345

ВИСНОВКИ

У дисертації представлено теоретичне узагальнення та нове вирішення

проблеми включення змісту метафізичної традиції в систему засад психології

особистості. Досягнення даної мети вимагало конкретизації сутності та змісту

системи засад психології особистості та власне метафізичної традиції як її

складової, що було здійснено шляхом поєднання реконструкції та побудови

системи моделей: структурних, стадіальних та типологічних.

1. Сучасна ситуація розвитку світової психології особистості

характеризується змаганням двох логік побудови системи її засад:

1) загальнопсихологічної, що асоціюється з «наукою», тяжіє до монізму

теоретико-методологічних засад природничонаукового типу, є вимушено

еклектичною; 2) персонологічної, що асоціюється з «практикою», тяжіє до

плюралізму підходів, характерного для гуманітарного типу знання, до вільного

діалогу партикулярних логік окремих теорій. Цей дуалізм є проявом

суперечності вимог до науковості психологічних знань, висунутих

експериментально- та клінічно-орієнтованою мета-традиціями в психології, яка

в свою чергу є похідною від конфлікту позитивістського і метафізичного

світоглядів. Систематизацію наукових способів розуміння особистості

здійснено шляхом побудови типології визначень особистості на метафізично-

значущих засадах, згідно з якими виокремлено їх переважні орієнтації на певні

персонологічні поняття. Так, природничонауково-орієнтований підхід

(позитивістський і вульгарно-матеріалістичний) – бере за основу «видимість» –

вираження зовнішнього вигляду особистості, видиме сполучення справжнього і

несправжнього в ній. Суб’єктно-діяльнісний, феноменологічний і рольовий

підходи вивчають «аспект» – стійкіший вияв, ніж «видимість», й істотно

особистий. У екзистенціальному, онтологічному і персоналістичній версії

метафізичного підходу вивчається «лице» – унікальне субстанціальне особисте

начало, що лежить в основі «видимості». Психодинамічний підхід у

психоаналітичній версії має справу здебільшого з «моментами» – проявами

особистого начала («лиця»), у аналітико-психологічній і психосинтетичній –

346

сходить від «личини» (несправжнього в особистості) до «аспекту» і в межі

сягає до «лику» – особистості як єдності множини («симфонії»), справжньому в

ній. Диспозиційний підхід у факторній версії намагається сходити від

«видимості» до «аспекту», але переважно вивчає «личини». Соціоцентричний

підхід у знаковій і діяльнісній версіях також значною мірою орієнтований на

пізнання «личин» (інтеріоризованих оболонок соціального діяння).

Метафізичний підхід у версії філософії всеєдності пізнає «лик» і наближається

до розуміння «іпостасі» – Божественного лику особистості.

2. Загальна структурна модель побудови теорії особистості передбачає

наявність двох полюсів досвідної верифікації теорії особистості – емпіричного

й умоглядно-досвідного, у зв’язку з чим вибудовується її внутрішня логічна

структура – три пласти компонентів: 1) близькі до метафізичних основ, що

становлять прообраз, проект, мету, призначення, «канон» особистого буття

(світоглядна спрямованість теорії, загальне теоретичне та окремі практичні

уявлення про особистість); 2) теоретично-конкретні, розгорнуті в ході

психічної життєдіяльності особистості (її структура, динаміка, розвиток,

типологія, здоров’я та патологія); 3) близькі до емпіричних основ (концепти

дослідницького, розвивального і психотерапевтичного контакту психолога з

реальною особистістю). Цю модель застосовано як логічний фундамент

реконструкції та типізації історично конкретних теорій особистості. Зокрема, на

неї спирається типологія вітчизняних теорій особистості, згідно з якою

виокремлено такі типи: прото-теорії, метафізичні, антропологічні,

природничонаукові, глибинно-психологічні, соціоцентричні, феноменологічні,

рольові, суб’єктно- та онтологічно-орієнтовані.

3. До системи вітчизняних традицій теоретизації особистості належать:

1) «природничонаукова», в руслі якої розроблено фізіологічно-редукціоністські

теорії на вульгарно-матеріалістичних засадах; 2) «емпірична», представниками

якої запропоновано теорії антропологічного типу на позитивістських засадах;

3) «метафізична», в межах якої розроблено прото-теорії та власне метафізичні

теорії на спіритуалістських засадах; 4) «марксистська», представники якої

347

розробляли теорії переважно «соціоцентричного» типу на засадах

діалектичного матеріалізму; більшість інших традицій являють інокультурні

запозичення різного часу. «Соціальність» як нову «невідчужувану» властивість

особистості в радянських теоріях можна вважати історичною заміною її

«духовності» і «богоподібності». Якщо в метафізичних теоріях акцентувалася

теологічна версія створення людини «за образом і подобою» Божими, то в

марксистських соціоцентричних – особистість формується «за образом і

подобою» соціальних відносин, передусім діяльнісних, виробничих – що

заміщають Божественну творчість. Співіснування метафізичної (ідеалістичної),

емпіричної і природничо-наукової, а згодом і марксистської традицій мало

характер суперництва на світоглядному рівні – як суперечка діалектичного й

вульгарного матеріалізму і позитивізму зі спіритуалізмом.

Згідно з моделлю періодизації розвитку вітчизняної метафізичної традиції

в психології особистості виділено періоди: становлення – у філософії

Просвітництва (XVIII ст.), слов’янофілів (XIX ст.), у філологічних теоріях міфу

(XIX ст.), розквіту – у філософії персоналізму і всеєдності (рубіж XIX-ХХ ст.),

інтеграції в інші традиції ХХ ст. У період становлення особистість ще не

заявлена як предмет розгорнутої психологічної теоретизації; часто відсутнє

визначення особистості, або розгляд обмежується малим числом аспектів, тому

ми говоримо про прото-теорії особистості. У період розквіту особистість стає

предметом розгорнутого багатокомпонентного теоретико-психологічного

розгляду, причому явно розрізнюються дві тенденції теоретизації:

1) персоналістична, що акцентує індивідуальність особистості і 2) всеєдності,

що акцентує соборність, сумісні і в межах єдиної теорії. Період інтеграції в інші

традиції ХХ ст. – глибинно-психологічну, феноменологічну, суб’єктно-

орієнтовану пов’язаний з штучним припиненням вітчизняної метафізичної

традиції в СРСР і підсиленням впливу традицій зарубіжних в умовах еміграції.

Відповідно до моделі простору методологічних проблем історії

вітчизняної психології особистості, науковий статус вітчизняних метафізичних

теорій особистості досі вважався уразливим за такими довільними підставами:

348

1) сама метафізична психологія оголошувалася поза межами розгляду історії

психології як науки; 2) зміст поняття особистості метафізичної психології

опинявся поза сферою розгляду психології особистості, бо далеко відстояв від

визначень особистості, даних у емпірико-позитивістських традиціях;

3) конкретно для України характерна тенденція звужувати межі вітчизняної

науки як системного цілого, що зумовлене незбігом внутрішньої логіки руху

наукової думки і зовнішніх їй політико-ідеологічних процесів.

4. Визначальними особливостями світогляду теоретиків особистості

періоду розквіту вітчизняної метафізичної традиції є 1) систематична критика

«абстрагованих начал» європейського раціоналізму, панлогізму в німецькому

ідеалізмі, об’єктивізму, інтелектуалізму і наукоподібності, абстрактного

теоретизму, а також різноманітних версій позитивістського і матеріалістичного

редукціонізму щодо психічної реальності: фізіологізму, номіналізму,

актуалізму; логізму, психологізму, соціологізму, феноменалізму, натуралізму,

ілюзіонізму і гіпотетизму в науці; 2) базування метафізики на досвідних

підставах – релігійно-містичного, символічного, інтуїтивного або

раціонального характеру. Особистість у вітчизняній метафізичній традиції

визначають як субстанціально (духовно) заглибленого носія емпіричного «я» та

свідомості, якому властиві «безперервність», «само-тотожність»,

«непохідність», «невичерпність», «принципова незавершеність», «свобода

волі», «очевидність духовного досвіду». Тотожність особистості набувається

через «діяльність самопобудови»; основу даної тотожності складає духовна

субстанція, яка є засадничою для психологічної причинності й виключає

людину з природного порядку явищ. Субстанція мислиться діяльною – як

«субстанціальний діяч» – носій особистості, що творить події; оскільки ж вона

задає основу особистих актів, то особистість і виступає відповідальним

суб’єктом свідомості і життєвого шляху. Важливими є теологічні засади у

визначенні особистості (особистість як образ і подоба Божа). Аналіз текстів

представників вітчизняної метафізичної традиції з наступною реконструкцією

їх загальних уявлень про особистість дозволив підтвердити гіпотезу про те, що

349

теоретики персоналістичного спрямування схилялися до розуміння особистості

як «лиця» (акцентували субстанціальну основу особистості), а теоретики

метафізики всеєдності – до розуміння особистості як симфонічного «лику» і

Божественної «іпостасі».

5. Вітчизняні метафізичні теорії мають тенденцію виокремлювати в

структурі особистості: 1) інстанції, що відрізняються за шкалою «глибина –

поверхня» (духовне, сутнісне, субстанціальне, суб’єктне – зовнішнє, явлене,

акцидентальне, об’єктне); взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього мислиться

як символічний; 2) інстанції, що виявляють дуалізм природного і духовного

начал (душевно-тілесна природа, егоїстична «тваринна особистість», відносний

суб’єкт – духовна природа, дух, індивідуальність, загальний, світовий суб’єкт,

що в істині й добрі реалізує Божественність всесвітнього духу); 3) інстанції, що

виявляють полюси «соціального – індивідуального» (у персоналістичних теоріях

особистості духовність і суб’єктність, як правило, належить до полюсу

«індивідуального», тоді як у теоріях всеєдності духовність належить до

соціальності, що тлумачиться саме як «соборність», інтерсуб’єктивність);

4) інстанції, співвідносні з поділом душі за Платоном: сфери домінування

«волі», «уявлення», «почуття»; 5) інстанції, що відповідають триіпостасній

єдності Божества в християнстві, або з доповненням до четвериці: «Отець»,

«Син», «Св. Дух» і «Софія»; 6) у пізніх персоналістичних теоріях – інстанції,

сформовані під впливом глибинної психології.

Динамічну сторону особистості вітчизняні теоретики-метафізики

пов’язують з доцільною поведінкою, що реалізує свободу волі – у відсутності

або всупереч зовнішнім і внутрішнім конкуруючим силам. Основний

динамічний конфлікт особистості мислиться як конфлікт «вищих» і «нижчих» її

начал. У деяких персоналістичних теоріях конфліктність особистості окреслено

в системі відношень суперечностей: «особистого й соціального», «форми і

змісту», «кінцевого і нескінченного», «свободи і долі», «свідомості й почуття»,

«споглядання і волі», «особистості й суспільства», «науки і релігії», «моральності

й краси». Важливою стороною духовного рівня особистісної динаміки у

350

вітчизняних метафізичних теоріях виступає трансцендування (подолання своїх

меж): у «творчості», або «самопожертві»; здійснюване в напрямах «назовні» та

«всередину»; «висхідним» або «низхідним» шляхом; «знаменням» переходу за

межі виступає символ. Дуалізм протилежних начал у людині досягає

особливого трагізму в теоріях персоналізму екзистенціалістського типу; інші

теорії тяжіють до монізму прагнень особистості.

6. Розвиток особистості у вітчизняній метафізичній традиції мислиться:

1) як процес цілеспрямований, причому мета його трансцендентна буденній

життєдіяльності (перехід у світ новий, інтеграція з Богом, світом і собою, все-

відання, добро, свобода), а засіб організує земне життя (доброчесність, страх

Божий); 2) як процес відповідальний – на основі вільної самодетермінації,

свідомого вибору та здійснення поставлених цілей (що передбачає орієнтацію

на самодіяльне начало особистості та роль «творчої свободи» у виборі між

тяжінням світів «добра і зла»); 3) як процес індивідуальної творчості (в якій

особистість набуває і організує духовний досвід); 4) як процес реалізації

первісної природи людини, як актуалізація її духовної сутності (що вимагає

гармонії совісті з релігійними ідеалами); 5) як процес трансцендування до

духовної основи, вихід за межі буденного існування в предметному світі; 6) як

процес осмисленого структурування життя (адже воно складається із

сукупності індивідуально відповідальних вчинків і виступає як суцільне

«вчинення»); 7) як процес лінійного прогресу (удосконалення), або подолання

кризи (що асоціюється з гріхопадінням: людина зберегла в собі образ Божий,

але втратила спроможність здійснення в собі Його подоби; вона прагне добра,

але тікає в гріх), 8) як процес, що веде до гармонізації, надбання цільності й

єдності; 9) як процес індивідуалізації та універсалізації.

Життєвий шлях особистості постає в «хрестовидній» моделі (поєднує

духовну вертикаль з емпіричною горизонталлю) та «циклічній» (життя

особистості – її воскресіння через умирання) і передбачає надбання смислу

життя через духовне перевиховання людини. Серед смислотворчих цінностей

переважають моральний, політико-правовий та релігійний (містичний) аспекти

особистісного розвитку. Сутність порушень розвитку особистості метафізична

351

традиція вбачає в її ухиленні від свого призначення, від справжнього буття

заради онтологічно не виправданих форм життєдіяльності. У конкретних

тлумаченнях акцентовано обман «зовнішнім», відхилення від Божественної

субстанціальної основи, логіку «недовершеності», «гріху», «вини» і «кари», що

від’єднують від Божественного буття, метафізичний «егоїзм» субстанціальних

діячів, «втрату імені», протиприродні формами аскетизму, світоглядну

«патологію свободи», відмову від сублімації, невірне ставлення «я» до

духовних трансформацій» особистості в містичному досвіді, «утопічну

свідомість», «алібі» в бутті, спроби існувати поза світом «буття-співбуття».

Реконструкція психотерапевтичного процесу на засадах вітчизняної

метафізичної традиції передбачає центрованість не на зовнішній симптоматиці,

а на метафізичному рівні досвіду людини, у якому відкривається її зв’язок з

вищим буттям, з Богом, і уможливлює його застосування у контексті власне-

метафізичної моделі, а також як допоміжний метод у екзистенціально-

гуманістичній та феноменологічній терапевтичних модальностях.

Перспективи подальшого дослідження внеску метафізичної традиції в

систему засад психології особистості в теоретичній сфері ми пов’язуємо з

більш повною експлікацією застосованих тим або іншим теоретиком

особистості дослідницьких методів та індивідуально-специфічних форм

метафізичного досвіду (які вважаємо за доцільне реконструювати через

співставлення логік виявлення ключових персонологічних концептів у теоріях

та в подіях життєвих і творчих шляхів їх авторів); у прикладній сфері – із

розробкою технології консультативної та психотерапевтичної допомоги

особистості на метафізичних досвідних засадах. Ці технології мають бути

телеологічно орієнтованими, тобто спиратися на визнання засадничого

значення свободи волі та особистої відповідальності клієнта, також охоплювати

пізнавальну сферу (робота із символами вищого буття) та емоційну (подолання

хибного кола спокус); керівним їх ідеалом буде здорова особистість – носій

образа Божого, яка має вільну здатність утілювати цей образ у власному житті,

у таких проявах як творчість, пізнання, любов.

352

ЛИТЕРАТУРА

1. Аббаньяно Н. Введение в экзистенциализм / Н. Аббаньяно : пер. с

итал. – СПб. : Алетейя, 1998. – 506 с.

2. Абишев К. Человек. Индивид. Личность / К. Абишев. – Алма-Ата :

Казахстан, 1978. – 168 с.

3. Абрамов В. І. Проблеми формування і еволюції системи цінностей

особистості : Автореф. дис... канд. филос. наук : 09.00.11 / В. І. Абрамов. – К.,

1993. – 17 с.

4. Абрамова Т. В. Космизм в русской религиозной философии:

(B. C. Соловьев, П. А. Флоренский, С. Н. Булгаков). Дис. канд. филос. наук. :

09.00.03. /Т. В. Абрамова : Российская академия управления. – М., 1994. – 146 с.

5. Абульханова К. А. О субъекте психической деятельностит/

К. А. Абульханова. – М. : Наука, 1973. – 288 с.

6. Абулъханова К. А. Принцип субъекта в отечественной психологии /

К. А. Абульханова // Психология. Журнал Высшей школы экономики. – 2005. –

Т.2. – №4. – с. 3–21.

7. Абульханова К. А. Российская проблема свободы, одиночества,

смирения / К. А. Абульханова // Психологический журнал. – 1999. – Т.20. – №3. –

С. 5–14.

8. Абульханова К. А. Сознание как жизненная способность личности /

К. А. Абульханова-Славская // Психологический журнал. – 2009. – том 30. – № 1. –

С. 32–43.

9. Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности /

К. А. Абульханова-Славская. – М. : Наука, 1980. – 334 с.

10. Абульханова-Славская К. А. Диалектика человеческой жизни /

К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1977. – 224 с.

11. Абульханова-Славская К. А. Жизненная перспектива личности /

К. А. Абульханова-Славская // Психология личности и образ жизни. – М. : Наука,

1987. – С. 137–145.

353

12. Абульханова-Славская К. А. Категория субъекта в современной

психологии / К. А. Абульханова-Славская // Сучасна психологія у ціннісному

вимірі: Матеріали Третіх Костюковських читань (20-22 грудня 1994 р.) : в 2-х т. –

Т. 1. – К., 1994. – С. 4–10.

13. Абульханова-Славская К. А. О путях построения типологии личности

/ К. А. Абульханова-Славская // Психол. журнал. – 1983. – Т. 4. – № 1. – С. 14–29.

14. Абульханова-Славская К. А. Принцип субъекта в философско-

психологической концепции С. Л. Рубинштейна / К. А. Абульханова-Славская //

Сергей Леонидович Рубинштейн. Очерки, воспоминания, материалы. К 100-летию

со дня рождения. – М. : Наука, 1989. – С. 10–61.

15. Абульханова-Славская К. А. Психология активности личности / К. А.

Абульханова-Славская // Психологический журнал. 1985. – Т. 6. – №5. – С. 3–19.

16. Абульханова-Славская К. А. Психология и сознание личности:

избранные психологические труды / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Изд. НПО

«МОДЕК», 1999. – 224 с

17. Абульханова-Славская К. А. Типология активности личности /

К. А. Абульханова-Славская // Психол. журнал. 1985. – Т.5. – №5. – С. 3–17.

18. Абульханова-Славская К. А. Развитие личности в процессе жизне-

деятельности / К. А. Абульханова-Славская // Психология формирования и

развития личности / Под ред. Л. И. Анцыферовой. – М. : Наука, 1981. – С. 19–45.

19. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-

Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.

20. Абульханова-Славская К. А., Брушлинский А. В. Послесловие.

Исторический контекст и современное звучание фундаментального труда

С. Л. Рубинштейна / К. А. Абульханова-Славская, А. В. Брушлинский //

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – СПб. : Питер Ком, 1998. – С. 645–

669.

21. Абульханова-Славская К. А., Брушлинский А. В. Философско-

психологическая концепция С. Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения / К.

А. Абульханова-Славская, А. В. Брушлинский. – М. : Наука, 1989. – 248 с.

354

22. Августин А. Творения. О граде божием / А. Августин : пер. с лат. –

Спб. : Алетейя, К. : УЦИММ-Пресс, 1998. – Т. 3. – 595 с., Т. 4. – 586 с.

23. Агафонов А. Ю. Человек как смысловая модель мира. Пролегомены к

психологической теории смысла / А. Ю. Агафонов. – Самара : Изд. дом «Бахрах–

М», 2000. – 336 с.

24. Адлер А. Наука жить / А. Адлер : пер. с англ. – К. : Port–Royal, 1997. –

288 с.

25. Адлер А. Понять природу человека / А. Адлер : пер. с нем. – СПб. :

Академический проект, 1997. – 256 с.

26. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии / А. Адлер :

Пер. – М. : НПО Прагма, 1993. – 175 с.

27. Айзенк Г. Ю. Структура личности / Г. Ю. Айзенк : пер. с англ. – СПб.

: Ювента; М. : КСП+, 1999. – 464 с.

28. Алексеенко, И. С. Роль психологического наследия Е. А. Будиловой в

развитии отечественной истории психологии : Диссертация ... кандидата

психологических наук : 19.00.01 / И. С. Алексеенко / Московский гуманитарный

университет. – М., 2006. – 236 с.

29. Алексеенко И. С. Из истории историографии психологии /

И. С. Алексеенко // Научные труды Московского гуманитарного университета.

Вып. 69. – М. : Изд-во МосГУ, 2006. – С. 131–141.

30. Аналитическая психология : Прошлое и настоящее / К. Г. Юнг,

Э. Сэмюэлс, В. Одайник и др. – М. : Мартис, 1995. – 320 с.

31. Ананьев Б. Г. Задачи психологии искусства / Б. Г. Ананьев //

Художественное творчество. Сборник. – Л., 1982. – С. 236–242.

32. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания /

Б. Г. Ананьев. – М. : Наука, 1977. – 381 с.

33. Ананьев Б. Г. Очерки истории русской психологии XVIII и XIX вв. /

Б. Г. Ананьев – М. : Госполитиздат, 1947. – 168 с.

355

34. Ананьев Б. Г. «Педагогическая антропология» К. Д. Ушинского и ее

современное значение / Б. Г. Ананьев // Вопросы психологии. – 1969. – №2. – С. 3–

15.

35. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Б. Г. Ананьев. – Л. :

Изд. ЛГУ, 1968. – 399 с.

36. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Б. Г. Ананьев. – СПб. :

Питер, 2001. – 288 с.

37. Андреев Д. Роза Мира / Д. Андреев. – М. : Тов. Клышников, Комаров

и К, 1993. – 304 с.

38. Анисимов С. Ф. Духовные ценности: производство и потребление /

С. Ф. Анисимов. – М. : Мысль, 1988. – 255 с.

39. Анисимов С. Ф. Теория ценностей в отечественной философии XX

века / С. Ф. Анисимов // Вестник МГУ. – Сер. 7. Философия. – 1994. – № 4. – С.

34–42.

40. Аничков Е. В. Историческая поэтика А. Н. Веселовского /

Е. В. Аничков // Вопросы теории и психологии творчества. – вып. I. – 2–е изд. –

СПб., 1911. – С. 84–139.

41. Анцыферова Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла

Густава Юнга / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – №

3. – С. 10–19.

42. Анцыферова Л. И. К психологии личности как развивающейся

системы / Л. И. Анцыферова // Психология формирования и развития личности /

Под ред. Л. И. Анцыферовой. – М. : Изд. МГУ, 1981. – С. 3–18.

43. Анцыферова Л. И. Личность в динамике, некоторые итоги

исследования / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1992. – N 5. – С.

12–25.

44. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях:

переосмысление, преобразование ситуаций и психологическая защита /

Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1994. – Т. 15. – № 1. – С. 3–18.

356

45. Анцыферова Л. И. Личность с позиций динамического подхода /

Л. И. Анцыферова // Психология личности в социалистическом обществе:

личность и её жизненный путь. – М. : Наука, 1990. – С. 7–17.

46. Анцыферова Л. И. Материалистические идеи в зарубежной

психологии / Л. И. Анцыферова. – М. : Наука, 1974. – 359 с.

47. Анцыферова Л. И. Новые стадии поздней жизни / Л. И. Анцыферова //

Психологический журнал. – 1994. – N 3. – С. 99–105.

48. Анцыферова Л. И. О динамическом подходе к психологическому

изучению

личности / Л. И. Анцыферова // Психол. журнал. – 1981. – Т. 2. – № 2. – С. 8–18.

49. Анцыферова Л. И. Психологическое учение о человеке: теория

Б. Г. Ананьева, зарубежные концепции, актуальные проблемы / Л. И. Анцыферова

// Психологический журнал. – 1998. – Т. 19. – № 1. – С. 3–15.

50. Анцыферова Л. И. Психология формирования и развития личности /

Л. И. Анцыферова // Человек в системе наук. – М., 1989. – С. 426–433.

51. Анцыферова Л. И. Системный подход в психологии личности /

Л. И. Анцыферова // Принцип системности в психологических исследованиях. –

М. : Наука, 1990. – С. 61–78.

52. Анцыферова Л. И. Способность личности к преодолению деформаций

своего развития / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1999. – Т. 20. –

№ 1. – С. 6–20.

53. Аншакова В. В. Проблема личности в экспериментальном,

эмпирическом и духовно-нравственном направлениях отечественной

психологической мысли в конце XIX – начале XX столетий. : дисс. докт. психол.

н. : 19.00.01 / В. В. Аншакова. Астраханский государственный университет. –

Астрахань, 2005. – 365 с.

54. Аристотель. Соч. в четырех томах / Аристотель : пер. с древнегр. –

Т.1. – М. : Мысль, 1976. – 550 с.

55. Арсеньев A. C. Размышления о работе С. Л. Рубинштейна «Человек и

Мир» / А. С. Арсеньев // Вопросы философии. – 1993. – №5. – С. 130–143.

357

56. Арсеньев А. С. Философские основания психологии личности:

Диссертация ... доктора психологических наук : 19.00.01 в форме науч. докл. /

А. С. Арсеньев. – М., 2001. – 38 с.

57. Артемьева Т. И. Категория возможности и действительности в

психологии личности // Категории материалистической диалектики в психологии /

Т. И. Артемьева. – М. : Наука, 1988. – С. 89–119.

58. Асеев В. Г. Мотивация поведения и формирование личности /

В. Г. Асеев. М. : Мысль, 1976. – 158 с.

59. Асеев В. Г. Теоретические аспекты проблемы адаптации / В. Г. Асеев

// Адаптация учащихся и молодежи к трудовой и учебной деятельности. –

Иркутск, 1986. – С. 3–17.

60. Асмолов А. Г. Деятельность и установка / А. Г. Асмолов. – М. : Изд-

во Моск. ун-та, 1979. – 152 с.

61. Асмолов А. Г. Деятельность и установка / А. Г. Асмолов // По ту

сторону сознания: методологические проблемы неклассической психологии. – М.

: «Смысл», 2002.– С. 16–166.

62. Асмолов А. Г. Культурно-историческая психология и конструи-

рование миров / А. Г. Асмолов. – М. – Воронеж : Модэк, 1996. – 768 с.

63. Асмолов А. Г. Личность как предмет психологического исследования

/ А. Г. Асмолов. – М. : МГУ, 1984. – 104 с.

64. Асмолов А. Г. О предмете психологии личности / А. Г. Асмолов //

Вопр. Психологии. – 1983. – №3. – С. 118–124.

65. Асмолов А. Г. По ту сторону сознания: методологические проблемы

неклассической психологии / А. Г. Асмолов. – М. : «Смысл», 2002. – 480 с.

66. Асмолов А. Г. Психология индивидуальности / А. Г. Асмолов. – М. :

Изд-во МГУ, 1986. – 86 с.

67. Асмолов А. Г. Психология личности / А. Г. Асмолов. – М. : Изд-во

МГУ, 1990. – 367 с.

68. Асмолов А. Г. Психология личности / А. Г. Асмолов. – М. : Смысл,

2002. – 414 с.

358

69. Асмолов А. Г., Братусь Б. С., Зейгарник Б. В. и др. О некоторых

перспективах исследования смысловых образований личности / А. Г. Асмолов,

Б. С. Братусь, Б. В. Зейгарник, В. А. Петровский, Е. В. Субботский, А. У. Хараш и

Л. С. Цветкова // Вопросы психологии. – 1979. – № 4. – С. 35–46.

70. Ассаджоли Р. Психосинтез / Р. Ассаджиоли : пер. с англ. – М. : Рефл-

бук, К. : Ваклер, 1997. – 320 с.

71. Ассаджоли Р. Психосинтез: теория и практика / Р. Ассаджиоли: пер. с

англ. – М. : Рефл-бук, 1994. – 314 с.

72. Афанасьев А. Н. Мифы, поверья и суеверия славян, т. 1. /

А. Н. Афанасьев. – М. : Эксмо, СПб. : Terra Fantastica, 2002. – 800 с.

73. Афанасьев А. Н. Мифы, поверья и суеверия славян, т. 2. /

А. Н. Афанасьев. – М. : Эксмо, СПб. : Terra Fantastica, 2002. – 768 с.

74. Афанасьев А. Н. Мифы, поверья и суеверия славян, т. 3. /

А. Н Афанасьев. – М. : Эксмо, СПб. : Terra Fantastica, 2002. – 768 с.

75. Афанасьев А. Н. Народ-художник: Миф. Фольклор. Литература /

А. Н. Афанасьев. – М. : Советская Россия, 1986. – 368 с.

76. Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу. Опыт

сравнительного изучения славянских преданий и верований в связи с

мифическими сказаниями других родственных народов / А. Н. Афанасьев. – М.,

1865–1869. – Т. 1–3.

77. Бакунин М. А. Философия. Социология. Политика / М. А. Бакунин. –

М. : Правда, 1989. – 622 с.

78. Баландин А. И. Мифологическая школа // Академические школы в

русском литературоведении / А. И. Баландин. – М. : Наука, 1975. – С. 61–77.

79. Баланев Д. Ю. Кибернетический редукционизм в психологии в

контексте историко-системного подхода: Автореф. дис. . канд. псих, наук:

19.00.01, / Д. Ю. Баланев. – Барнаул, 1999. – 19с.

80. Балей С. Зібрання праць у 5 т. і 2 кн. – Т. 1. / С. Балей. – Львів–Одеса :

ІФЛІС ЛФС «Cogito», 2002. – 487 с.

359

81. Балинт М. Базисный дефект: Терапевтические аспекты регрессии /

М. Балинт : пер. с англ. – М. : Когито–Центр, 2004. – 256 с.

82. Балл Г. А. Костюк и его методологические уроки / Г. А. Балл //

Психол. журнал. – 2000. – Т. 21. – № 3. – С. 112–116.

83. Балл Г. А. К проблеме взаимосвязи добра и зла в социальном

поведении (рациогуманистический подход) / Г. А. Балл // Журнал практикующего

психолога. – 2009. − Вып. 15. – С. 141–156.

84. Балл Г. А., Мединцев В. А. Личность как модус культуры и как

интегративное качество лица / Г. А. Балл, В. А. Мединцев // Мир психологии. –

2010. – № 4. – С. 167–178.

85. Балл Г. А. Психологическое содержание личностной свободы: сущ-

ность и составляющие / Г. А. Балл // Психологический журнал. – 1997. – Т. 18. –

№ 5. – С. 7–19.

86. Балл Г. А. Психология в рациогуманистической перспективе :

Избранные работы / Г. А. Балл. – К. : Основа, 2006. – 408 с.

87. Балл Г. А. У истоков современного гуманизма. К 100–летию книги

Моисея Рубинштейна «Идея личности как основа мировоззрения» / Г. А. Балл //

Практична психологія та соціальна робота. – 2009. – №8. – С. 1–6.

88. Балл Г. А. Уровневые модели категориально-понятийного аппарата

как методологические инструменты в персонологии // Личность и ее жизненный

мир : мат. Всероссийской научно-практической конференции с международным

участием, посвященной 20-летию факультета психологии ОмГУ им.

Ф. М. Достоевского (Омск, 3–4 октября 2013 г.) / под ред. Л. И. Дементий. – Омск

: Изд-во Ом. Гос. ун-та, 2013. – С. 9–14.

89. Балл Г. О. Наукова спадщина академіка Григорія Костюка і актуальні

проблеми психологічної епістемології / Г. О. Балл // Освіта і управління. – 2003. –

№3. – С. 49–56.

90. Балл Г. О. Інтегративно-особистісний підхід у психології:

опрацювання концептуальних засад / Г. О. Балл // Наукові записки Інституту

360

психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К. : ВД

«ТРОЯ», 2008. – Вип. 36. – С. 51–66.

91. Балл Г. О. Сучасний гуманізм і освіта. Соціально-філософські і

психолого-педагогічні аспекти / Г. О. Балл. – Рівне : Ліста–М, 2003. – 128 с.

92. Бандуровский К. В. Личность / К. В. Бандуровский. // Новая

философская энциклопедия в 4–х т. – Т. 2. – М. : Мысль, 2001, с. 400–401.

93. Баранникова Д. А. Этапы становления европейской экзистенциальной

психологии : Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 /

Д. А. Баранникова. – М., 2006. – 151 с.

94. Барт Р. Мифологии / Р. Барт : пер. с фр. – М. : Изд. им.

Сабашниковых, 2000. – 320 с.

95. Басов М. Я. Избранные психологические произведения / М. Я. Басов.

– М. : Педагогика, 1975. – 432 с.

96. Басов М. Я. О самобытности и сравнительном значении волевого

элемента в душевной жизни человека / М. Я. Басов. // Вестник психологии,

криминальной антропологии и педологии. – 1917 – №1–2. – С. 1–38; № 3–5. – С.

17–34.

97. Бассин Ф. В. Проблема бессознательного / Ф. В. Бассин. – М. :

Медицина, 1968. – 486 с.

98. Бассин Ф. В. О развитии взглядов на предмет психологии /

Ф. В. Бассин. – Вопр. психологии. – 1971. – № 4. – С. 101-113.

99. Бассин Ф. В., Прангишвили А. С., Шерозия А. Е. О перспективах

дальнейшего развития научных исследований в психологии (к проблеме

бессознательного и собственно психологической закономерности) / Ф. В. Бассин,

А. С. Прангишвили, А. Е. Шерозия. – Вопр. психологии. – 1979. – № 5. – С. 82-96.

100. Бассин Ф. В. Ещё раз о законах психики / Ф. В. Бассин.– Психол.

журнал. – 1982. – т.3. – № 6. – С. 145-151.

101. Батай Ж. Внутренний опыт / Ж. Батай : пер. с фр. – СПб. : Аксиома,

Мифрил, 1997. – 336 с.

361

102. Батищев Г. С. Философская концепция человека и креативности в

наследии С. Л. Рубинштейна / Г. С. Батищев // Вопросы философии. – № 4. – 1989.

– С. 96-109.

103. Батищев Г. С. Философское наследие С. Л. Рубинштейна и

проблематика креативности / Г. С. Батищев // Сергей Леонидович Рубинштейн.

Очерки, воспоминания, материалы. К 100-летию со дня рождения. – М. : Наука,

1989. – С. 245-277.

104. Баткин Л. M. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности

/ Л. М. Баткин. – М. : Наука, 1989. – 272 с.

105. Бауэр И. Принцип человечности: Почему мы по своей природе

склонны к кооперации / И. Бауэр : пер. с нем. – СПб. : Издательство Вернера

Регена, 2009. – 152 с.

106. Бахтин М. М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика

словесного творчества. – М. : Искусство, 1979. – С. 361- 373.

107. Бахтин М. М. Проблемы творчества Достоевского / М. М. Бахтин. –

К. : Next, 1994. – 267с.

108. Бахтин М. М. Работы 1920-х годов / М. М. Бахтин. – К. : Next, 1994. –

384 с.

109. Бахтин М. М. Собрание сочинений. – Т.2. «Проблемы творчества

Достоевского». Статьи о Толстом. Записи курса лекций по истории русской

литературы / М. М. Бахтин. – М. : Русские словари. – 800 с.

110. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура

средневековья и Ренессанса / М. М. Бахтин. – М. : Худ. лит., 1990. – 541 с

111. Бахтин М. М. Эпос и роман / М. М. Бахтин. – СПб. : Азбука, 2000. –

304 с.

112. Бахтин под маской. Вып.1. Волошинов В. Н. (М. М. Бахтин).

Фрейдизм / М. М. Бахтин.. – М. : Лабиринт, 1993. – 120 с.

113. Бахтин под маской. Вып.2. Медведев П. Н. (М. М. Бахтин).

Формальный метод в литературоведении / М. М. Бахтин. – М. : Лабиринт, 1993. –

207 с.

362

114. Бахтин под маской. Вып. 3. Волошинов В. Н. (М. М. Бахтин).

Марксизм и философия языка: основные проблемы социологического метода в

науке о языке / М. М. Бахтин. – М. : Лабиринт, 1993. – 190 с

115. Белый А. Символизм как миропонимание / А. Белый. – М. :

Республика, 1994. – 528 с.

116. Белявский И. Г. Развитие психолого-исторических представлений /

И. Г. Белявский. – Киев, 1988. – 268 с.

117. Белявский И. Г., Шкуратов В. А. Проблемы исторической психологии

/ И. Г. Белявский, В. А. Шкуратов. – Ростов-на-Дону : Изд–во рост. Ун–та, 1982. –

224 с.

118. Бергсон А. Два источника морали и религии / А. Бергсон : пер. с фр. –

М. : Канон, 1994. – 384 с.

119. Бергсон А. Собрание сочинений в 4-х т. – Т. 1 : Опыт о

непосредственных данных сознания. Материя и память / А. Бергсон: пер. с фр. –

М. : Московский клуб, 1992. – 336 с.

120. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н. А. Бердяев. –

М. : Наука, 1990. – 222 с.

121. Бердяев Н. А. Новое религиозное сознание и общественность /

Н. А. Бердяев. – М. : Канон+, 1999. – 464 с.

122. Бердяев Н. А. О назначении человека / Н. А. Бердяев. – М. :

Республика, 1993. – 383 с.

123. Бердяев Н. А. О рабстве и свободе человека. Опыт

персоналистической философии. // Бердяев Н. А. Опыт парадоксальной этики /

Н. А. Бердяев. - М. : ООО «Издательство ACT», 2003, с. 423-696.

124. Бердяев Н. А. Русская идея / Н. А. Бердяев. – Х. : Фолио, М. : Изд.

«АСТ», 2000. – 400 с.

125. Бердяев Н. А. Самопознание (Опыт философской автобиографии) /

Н. А. Бердяев. – М. : Книга, 1991 – 446 с.

126. Бердяев Н. А. Смысл истории. Новое средневековье / Н. А. Бердяев. –

М. : Канон+, 2002. – 448 с.

363

127. Бердяев Н. А. Философия свободного духа / Н. А. Бердяев. – М. :

Республика, 1994. – 480 с.

128. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества / Н. А. Бердяев.

– М. : Правда, 1989. – 607 с.

129. Бердяев Н. А. Царство Духа и царство Кесаря / Н. А. Бердяев. – М. :

Республика, 1995. – 383 с.

130. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих

взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой

судьбы / Э. Берн : пер. с англ. – СПб. : Лениздат, 1992. – 400 с.

131. Берн Э. Транзакционный анализ и психотерапия / Э. Берн : Пер. с

англ. – СПб. : Братство, 1992. – 224 с.

132. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание / Р. Бернс : Пер. с англ. –

М. : Прогресс, 1986. – 422 с.

133. Бех И. Д. Нравственность личности: стратегия становления /

И. Д. Бех. – Ровно : РИО управления по печати, 1991. – 146с.

134. Бех И. Д. Психологические основы нравственного развития личности

: дис ... д–ра психол. наук: 19.00.07 / И. Д. Бех, НИИ психологии Украины. – К.,

1992. – 320 с.

135. Бех І. Д. Виховання особистості: Сходження до духовності / І. Д. Бех.

– К. : Либідь, 2006. – 272 с.

136. Бех І. Д. Від волі до особистості / І. Д. Бех : – К. : «Україна-Віта» –

1995. – 220 с.

137. Бех І. Д. Особистісно зорієнтоване виховання / І. Д. Бех. – К. :

ІСДО,1998. – 204 с.

138. Бех І. Д. Проблема особистісних цінностей: стан і орієнтири

дослідження / І. Д. Бех // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали

Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – К. : Вид. ДОК-К, 1996. –

Т. 1. – С. 57–67.

139. Бех І. Д. Цінності як ядро особистості / І. Д. Бех // Цінності освіти і

виховання / Заг. ред. О. В. Сухомлинська. – К., 1997. – С. 8–11.

364

140. Бех І. Д. Ядро особистості у фокусі виховання / І. Д. Бех // Психологія

на перетині тисячоліть. Матеріали П’ятих Костюківських читань (25 вересня 1996

р.). – К. : Гнозис, 1998. – Т. 1. – С. 135–144.

141. Бех І. Д., Павелків Р. В. Ціннісна система як критерій особистісного

виміру / І. Д. Бех, Р. В. Павелків // Українська психологя: сучасний потенціал.

Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – К. : Вид. ДОК–

К, 1996. Т. 1. – С. 68–76.

142. Бехтерев В. М. Бессмертие человеческой личности как научная

проблема // Бехтерев В. М. Психика и жизнь. Избранные труды по психологии

личности. – СПб. : Алетейя, 1999.

143. Бехтерев В. М. Избранные труды по психологии личности: в 2 т. / В.

М. Бехтерев. – СПб. : Алетейя, 1999. – Т.1. – 256 с.; Т.2. – 283 с.

144. Бехтерев В. М. Коллективная рефлексология / В. М. Бехтерев. – Пг. :

Колос, 1921.

145. Бехтерев В. М. Личность и условия её развития и здоровья /

В. М. Бехтерев. – СПб. : Изд-во К. Л. Риккера, 1905. – 43 c.

146. Бехтерев В. М. Объективная психология / В. М. Бехтерев. – М. :

Наука, 1991. – 480 с.

147. Бехтерев В. М. Объективное изучение личности. Избранные труды по

психологии личности в двух томах / В. М. Бехтерев. – Т. 2– СПб. : Алетейя, 1999.

– 284 с.

148. Бехтерев В. М. Об объективных признаках внушений, испытываемых

в гипнозе // Вестник психологии, криминалистики антропологии и гипнотизма /

В. М. Бехтерев. – СПб., 1905. – Вып. 4. – С. 275-280.

149. Бехтерев В. М. Общие основы рефлексологии человека. Руководство

к объективному изучению личности. 3-е изд., испр. и значит, доп. / В. М. Бехтерев.

– Л. : Гос. изд., 1926. – 423 с.

150. Бехтерев В. М. Общие основы рефлексологии человека /

В. М. Бехтерев. – 4-е изд. – М. : ГИЗ, 1926.

365

151. Бехтерев В. М. Объективное изучение личности / В. М. Бехтерев. –

Петербург–Берлин–М. : Изд–во З. И. Гржебина, 1923. – 63 с.

152. Бехтерев В. М. Проблемы развития и воспитания человека /

В. М. Бехтерев : под ред. A. B. Брушлинского и В. А. Кольцовой. – М. : Моск.

Псих.–соц. Ин–т., Воронеж : изд. НПО «МОДЭК», – 1997. – 416 с.

153. Бехтерев В. М. Психика и жизнь. Избранные труды по психологии

личности в двух томах. Том первый / В. М. Бехтерев – СПб. : Алетейя, 1999. –

256 с.

154. Бехтерев В. М. Психологическое определение личности / В. М.

Бехтерев // Психология личности. Хрестоматия. – СПб. : Питер, 2000. – С. 15-17.

155. Бёме Я. Аврора, или Утренняя заря в восхождении / Я. Беме : Пер. с

нем. – Репринтное издание 1914 г. – М. : Политиздат, 1990. – 415 с.

156. Библер В. С. Мышление как творчество / B. C. Библер. – М. :

Политиздат, 1975. – 399 с.

157. Библер, В. С. От наукоучения к логике культуры: Два филос. введения

в двадцать первый век / В. С. Библер. – М. : Политиздат, 1990. - 413 с.

158. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового завета. – М. :

Изд. Московской патриархии, 1983. – 1372 с.

159. Бинсвангер Л. Бытие-в-мире. Избранные статьи. Нидлмен Я.

Критическое введение в экзистенциальный психоанализ / Л. Бинсвангер,

Я. Нидлмен : пер. с англ. – М. : Рефл-Бук, К. : Ваклер, 1999. – 336 с.

160. Биографический словарь профессоров и преподавателей

Императорского Университета Св. Владимира (1834-1884). Составлен и издан под

ред. В. С. Иконникова. – К., 1884. – 780 с.

161. Блонский П. П. Возрастная педология / П. П. Блонский. – M.–Л. :

«Работник просвещения», 1930. – 212 с.

162. Блонский П. П. Избранные педагогические и психологические

сочинения: В 2-х т. т. / П. П. Блонский, под ред. A. B. Петровского. – М. :

Педагогика, 1979. Т. 1. – 304 с.

366

163. Блонский П. П. Очерк научной психологии / П. П. Блонский. – М. :

Гос. изд., 1921. – 94 с.

164. Блонский П. П. Очерк научной психологии // Блонский П. П. Избр.

психол. произв. – М. : Просвещение, 1964. – С. 33–131.

165. Блонский П. П. Реформа науки / П. П. Блонский. – М. : Отд. нар.

проев. MCP и КД, 1919. – 50 с.

166. Бобров Е. А. Бытие индивидуальное и бытие координальное /

Е. А. Бобров. – Юрьев: тип. Германа, 1900. – 181 с.

167. Бобров Е. А. Из истории критического индивидуализма / Е. А. Бобров.

– Казань : Типо–лит. Императорского ун-та, 1898. – 51 с.

168. Боброва Е. Ю. Развитие историко–психологического направления в

отечественной и зарубежной психологи : дисс... канд. психол. наук /

Е. Ю. Боброва. – С-Петербургский гос ун-т. – СПб., 1994. – 220 с.

169. Богдановская И. М. Смысловая организация современного

религиозного опыта личности : автореф. дисс. … канд. психол. н, : 19.00.01. /

И. М. Богдановская. : Российский государственный педагогический университет

им. А. И. Герцена. – СПб., 2002. – 19 с.

170. Богданчиков С. А. История проблемы «Психология и марксизм» :

(дискуссия между К. Н. Корниловым и Г. И. Челпановым в отечественной

психологии 20-х гг.) : дисс. . канд. психол. наук / С. А. Богданчиков. – МГУ им.

М. В. Ломоносова. – М., 1993. – 199 с.

171. Богданчиков С. А. История советской психологии: 1920-1930-е годы /

С. А. Богданчиков. – Саратов : Саратовский государственный социально-

экономический университет, 2011. – 252 с.

172. Богданчиков С. А. Научно-организационная деятельность

Г. И. Челпанова / С. А. Богданчиков // Вопросы психологии. – 1998. – No 2. –

С. 126–135.

173. Богданчиков С. А. Неизвестный Г. И. Челпанов / С. А. Богданчиков //

Вопросы психологии. – 1994. – No 1. – С. 27–35.

367

174. Богданчиков С. А. Отечественная идеалистическая психология 1920-

х гг. / С. А. Богданчиков // Вопросы психологии. – 2007. – No 2. – С. 152–160.

175. Богданчиков С. А. Почему был уволен Г. И. Челпанов? (История

одного факта) / С. А. Богданчиков // Вопросы психологии. – 1996. – № 1. – С. 85–

96.

176. Богданчиков С. А. Происхождение марксистской психологии.

Дискуссия между К. Н. Корниловым и Г. И. Челпановым в отечественной

психологии 1920-х годов / С. А. Богданчиков. – Саратов : СЮИ МВД России,

2000. – 232 с.

177. Богданчиков С. А. Сквозь время: школа Г. И. Челпанова в ее

развитии, основных чертах и историческом значении // Методология и история

психологии / С. А. Богданчиков. – 2008. – Том 3. – Выпуск 2. – с. 33–48.

178. Бодалев А. А. Восприятие человека человеком / А. А. Бодалев. – Л. :

Изд-во ЛГУ, 1965. – 123 с.

179. Бодалев А. А. Личность и общение/ А. А. Бодалев. – М. : Педагогика,

1983. – 272 с.

180. Бодалев А. А. Психология о личности/ А. А. Бодалев. – М. : Изд-во

МГУ, 1988. –188 с.

181. Бодалев А. А. Смысл жизни и акме человека / А. А. Бодалев //

Психологические и философские аспекты проблемы смысла жизни. – М., 1997. –

С. 29-33.

182. Божович Л. И. Личность и её формирование в детском возрасте /

Л. И. Божович. – СПб. : Питер, 2008. – 400 с.

183. Божович Л. И. Проблемы формирования личности. Избранные

психологические труды. / Л. И. Божович. Под ред. Д. И. Фельдштейна. Москва-

Воронеж, 1995. - 349с.

184. Болотнікова І. В. Витоки гуманістичного підходу до цілісного

дослідження дитини в українській педології / І. В. Болотнікова // Практична

психологія. – 2002. – № 9–10. –С. 104–107.

368

185. Болотнікова І. В. Ідея вдосконалення духовного розвитку дитини у

творчості І. О. Сікорського / І. В. Болотнікова //Актуальні проблеми психології.

Т.VI: Обдарована особистість: пошук, розвиток, допомога / За ред. Максименка

С. Д. – К. : «BONA MENTE», 2002. – Вип.3 (1 частина). – С. 51–56.

186. Болотнікова І. В. Проблема дослідження мислення в роботах

видатних педологів / І. В. Болотнікова // Проблеми загальної та педагогічної

психології: зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України /

За ред. Максименка С. Д. – К. : ГНОЗІС, 2002. – т. ІV, ч.5. – С. 27–31.

187. Болотнікова І. В. Проблема цілісного підходу до особистості дитини

в сучасній вітчизняній психології // Проблеми загальної та педагогічної

психології: зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України /

За ред. Максименка С. Д. – К. : ГНОЗІС, 2003. – т.V,ч.2. – С. 24–30.

188. Болотнікова І. В. Розвиток Г. С. Костюком теорії та практики

педологічної науки / І. В. Болотнікова // Творча спадщина Г. С. Костюка та

сучасна психологія. Тези доп. на ІІІ з’їзді Товариства психологів України. – К.,

2000. – С. 24-25.

189. Болотнікова І. В. Розвиток ідеї цілісного дослідження дитини в

українській педології 20 – 30-х років XX століття. Автореф. дис... канд. психол.

наук: 19.00.01 / І. В. Болотнікова; Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України.

– К., 2004. – 16 с.

190. Большакова В. В. Очерки истории русской психологии (XIX начало

XX вв.). Часть I. Проблема формирования личности / В. В. Большакова. – Нижний

Новгород : Изд-во ВВКЦ, 1994. – 160 с.

191. Большакова, В. В. Вопросы психологии личности в трудах

Н. В. Шелгунова / В. В. Большакова // Вопросы психологии / Ред. А. А. Смирнов,

О. А. Конопкин. – 1977. – №2. – 1977. – с. 156–161.

192. Большакова В. В. Проблемы формирования личности в русской

психологической мысли XIX – начала XX вв. : дисс. докт. психол. н. : 19.00.01 /

В. В. Большакова / Ленинградский государственный педагогический институт им.

М. Горького. – Л, 1987. – 365 с.

369

193. Бондаренко А. Ф. Понятийный тезаурус этического персонализма как

русской традиции в психотерапии // Журнал практикующего психолога /

А. Ф. Бондаренко. – 2005. – Вып. 11. – С. 39–48.

194. Бондаренко А. Ф. Этический персонализм А. Ф. Бондаренко : русская

традиция в консультировании и психотерапии // Рыбалка В. В. Теории личности в

отечественной философии, психологии и педагогике : пособие / В. В. Рыбалка. –

Житомир : Изд-во ЖГУ им. И. Франко, 2015. – с. 618–638.

195. Бондаренко И. А. Феноменология бытийственного сознания (опыт

метафизики человеческого существования) / И. А. Бондаренко. – М. : Изд-во

МГУК, 1999. – 102 с.

196. Бондаренко И. А. Феноменология бытийственного сознания (опыт

метафизики человеческого существования): Монография / И. А. Бондаренко. – М.

: Изд-во МГУК, 2000. – 384 с.

197. Борисова Н. В. Психологические идеи в творческом наследии

И. А. Ильина : Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 /

Н. В. Борисова / Институт психологии РАН. – М., 2009. – 202 с.

198. Боришевський М. Й. Духовні цінності в становленні особистості-

громадянина / М. Й. Боришевський // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1 (14).

– С. 144–150.

199. Боришевський М. Й. Духовні цінності як детермінанта

громадянського виховання особистості / М. Й. Боришевський // Цінності освіти і

виховання / Заг. ред. О. В. Сухомлинська. – К., 1997. – С. 21–25.

200. Боуэн М. Духовность и личностно-центрированный подход / М. Боуэн

: пер. с англ. // Вопросы психологии. – 1992. – № 3–4. – С. 24–33.

201. Братусь Б. С. Аномалии личности / Б. С. Братусь. – М. : Мысль, 1988.

– 304 с.

202. Братусь Б. С. Двойное бытие души и возможность христианской

психологии / Б. С. Братусь // Вопросы психол. – 1998. – № 4. – С. 71–79.

203. Братусь Б. С. К изучению смысловой сферы личности / Б. С. Братусь //

Вестник Московского ун-та.. – Сер.14. – Психология. – 1981. – № 2. – С. 46–56.

370

204. Братусь Б. С. К проблеме смысловых образований личности / Б. С.

Братусь // Очерки по психологии аномального развития личности. – М. : Изд-во

Моск. ун-та, 1980. – С. 111–126.

205. Братусь Б. С. К проблеме человека в психологии / Б. С. Братусь //

Вопросы психологии. – 1997. – № 5. – С. 3–19.

206. Братусь Б. С. Начала христианской психологии / Б. С. Братусь. – М. :

Наука, 1995. – 235 с.

207. Братусь Б. С. Несмотря ни на что сказать жизни «да» (уроки Виктора

Франкла) / Б. С. Братусь // Вопросы психологии 2005. №5. С. 112-121.

208. Братусь Б. С. Нравственное сознание личности: психологическое

исследование / Б. С. Братусь. – М. : Знание, 1985. – 64 с.

209. Братусь Б. С. Образ человека в психологии России XX века

[Электронный ресурс] / Б. С. Братусь // Развитие личности. – 2005. – №3. – С. 121–

136. – Режим доступа : http://www.rl-online.ru/articles/Rl03_05/353.html.

210. Братусь Б. С. Общепсихологическая теория деятельности и проблема

единиц анализа личности / Б. С. Братусь // А. Н. Леонтьев и современная психоло-

гия. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1983. – С. 212-220.

211. Братусь Б. С. Опыт обоснования гуманитарной психологии / Б. С.

Братусь // Вопросы психологии. – 1990. – № 6. – С. 9-17.

212. Братусь Б. С. Понятие нормы – психологический и нравственный

смысл / Б. С. Братусь // Психолого-педагогические и философские проблемы

смысла жизни. – М. : ПИРАО, 1997. – С. 145–157.

213. Братусь Б. С. Психологический анализ изменений личности при

алкоголизме / Б. С. Братусь. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1974. – 95 с.

214. Братусь Б. С. Психология. Нравственность. Культура / Б. С. Братусь. –

М. : Менеджер, 1994. – 60 с.

215. Братусь Б. С. Психология. Нравственность. Культура / Б. С. Братусь. –

М. : Наука, 1994. – 217 с.

216. Братусь Б. C. Русская, советская, российская психология:

Конспективное рассмотрение / Б. С. Братусь. – М. : Флинта, 2000. – 85 с.

371

217. Братусь Б. С. Смысловая вертикаль сознания личности / Б. С. Братусь

// Вопросы философии. – 1999. – № 11. – С. 81–89.

218. Братусь Б. С., Павленко В. Н. Соотношение структуры самооценки и

целевой регуляции деятельности в норме и при аномалии развития / Б. С. Братусь,

В. Н. Павленко // Вопросы психологии. – 1986. – № 4. – С. 146–154.

219. Братусь Б. С. Психологические проблемы изучения коррекции

аномалий личности: Учебно-методическое пособие / Б. С. Братусь,

И. Я. Розовский, В. Н. Цапкин. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1988. – 86 с.

220. Браун Дж. Психология Фрейда и постфрейдисты / Дж. Браун : пер. с

англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 304 с.

221. Брентано Ф. Психология с эмпирической точки зрения / Ф. Брентано :

пер. с нем. // Вопросы философии. – 1995. – № 2. – С. 148–171.

222. Бреусенко А. А. Развитие поступкового принципа в «Истории

психологии» В. А. Роменца / А. А. Бреусенко // Ars vetus – ars nova :

В. А. Роменець. – К. : Гнозис, 2001. – С. 64–79.

223. Бреусенко А. А. Субстанциальность души в воззрениях

Г. И. Челпанова: синтез эмпирической и метафизической психологии /

А. А. Бреусенко // Г. И. Челпанов и современность: проблемы развития

современной психологической науки : сборник научных трудов. – М. :

Московский городской психолого-педагогический інститут, 2000. – С. 14–26.

224. Бреусенко-Кузнецов А. А. Анализ общей структуры русских

народных заговоров / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного

технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2003. – № 3 (9). – С. 71–84.

225. Бреусенко-Кузнецов А. А. В. Вундт и У. Джемс : полемика о

психологии религии / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Психологічні науки : проблеми

і здобутки. – 2012. – Додаток 1 до № 1, т. IV. – Тематичний випуск «Проблеми

емпіричних досліджень у психології». – Вип. 6. – С. 70–80.

226. Бреусенко-Кузнецов А. А. Герои сопротивления на кушетке

Прокруста / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного технічного

372

університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2011. – № 3. – С. 93–105.

227. Бреусенко-Кузнецов А. А. Г. И. Челпанов как методолог психологии и

теоретик личности / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Психологічні науки: проблеми і

здобутки. – 2012. – Додаток 1 до № 1. – Т.2. – Тематичний випуск «Міжнародні

Челпанівські психолого-педагогічні читання». – С. 7–12.

228. Бреусенко-Кузнецов А. А. Динамика личности в понимании

отечественных метафизических теорий позднего периода (1920–е гг. и далее) /

А. А. Бреусенко-Кузнецов // Новый университет. Сер. «Актуальные проблемы

гуманитарных и общественных наук». – 2015. – № 8–9 (53–54). – С. 56–60.

229. Бреусенко-Кузнецов А. А. Динамика личности в понимании

персоналистических теорий периода расцвета отечественной метафизической

традиции в персонологии / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Гуманітарний вісник

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені

Григорія Сковороди» – Додаток 2 до Вип. 35, Том І (13) : Тематичний випуск

«Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання». – К. : Gnosis, 2015. –

С. 16–32.

230. Бреусенко-Кузнецов А. А. Духовность или демократия: проблема

приоритета в религиозном воспитании личности / А. А. Бреусенко-Кузнецов //

Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. Серія:

психологічні науки. – 2008. – вип. 59. – Том 1. – С. 40–43.

231. Бреусенко-Кузнецов А. А. Искусственный и естественный мифы в

художественной литературе: экзистенциальный критерий различения /

А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного технічного університету

України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка.

– 2004. – № 2 (11). – С. 79–94.

232. Бреусенко-Кузнецов А. А. Значение эмпирических исследований в

области психологии личности / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Проблеми

емпіричних досліджень у психології. – Випуск 2. – К. : Гнозис, 2009. – С. 24–31.

373

233. Бреусенко-Кузнецов А. А. «Казни Египетские». К экзистенциально-

психологическим истокам современного мифотворчества : монография /

А. А. Бреусенко-Кузнецов. – К. : В-во «КИТ», 2004. – 150 с.

234. Бреусенко-Кузнецов А. А. К Марсу через форточку: углублённый

анализ совместной сказки / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного

технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка: зб. наукових праць. – 2009. – № 1 (25). – С. 61–69.

235. Бреусенко-Кузнецов А. А. Концепции «греха» и «дурака» в

реннессансных воззрениях на психотерапевтический процесс / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Вища освіта України. Теоретичний та науково-методичний часопис. –

2007. – Додаток 3 (т. 7). – С. 376–383.

236. Бреусенко-Кузнецов А. А. Космогонический миф как контекст

семейной терапии / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Журнал практического

психолога. – 2006. – № 1. – С. 57–66.

237. Бреусенко-Кузнецов А. А. Метафизическая психология личности:

проблема исследовательских и исцеляющих методов / А. А. Бреусенко-Кузнецов //

Вісник НТУУ«КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка : збірник наукових праць.

– 2016. – № 1 (46). – С. 26–30.

238. Бреусенко-Кузнецов А. А. Метафизические теории личности : право

на прописку в психологической науке / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник

НТУУ«КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка : збірник наукових праць. – 2012.

– № 2 (35). – С. 79–86.

239. Бреусенко-Кузнецов А. А. Методологические взгляды

С. Л. Рубинштейна в контексте отечественных психологических традиций /

А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного технічного університету

України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка:

Зб. Наукових праць. – 2008. – № 3 (24). – С. 109–124.

240. Бреусенко-Кузнецов А. А. Мировоззрение и общее представление о

личности отечественных персонологических теорий, принадлежащих к

метафизической традиции / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Гуманітарний вісник

374

ДНВЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені

Григорія Сковороди». – Додаток 4 до Вип. 31, Том 1 (9): Тематичний випуск

«Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання». – К. : Гнозис, 2014. –

С. 100–113.

241. Бреусенко-Кузнецов А. А. Миф средневековья в его психологической

специфике // Вісник Національного технічного університету України «Київський

політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2006. – № 3 (18). –

С. 96–105.

242. Бреусенко-Кузнецов А. А. Мифы естественные и мифы

искусственные в философско-психологическом рассмотрении / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Вісник Національного технічного університету України «Київський

політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2004. – № 1 (10). –

С. 81–94.

243. Бреусенко-Кузнецов А. А. Обзор мировоззренческих оснований

отечественной метафизической персонологии периода интеграции в новые

сродственные традиции / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Гуманітарний вісник ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія

Сковороди» – Додаток 2 до вип. 36. Тематичний випуск «Проблеми емпіричних

досліджень у психології», вип. 12. – К. : Gnosis, 2015. – С. 54-62.

244. Бреусенко-Кузнецов А. А. Онтологическая проекция

экзистенциального кризиса / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного

технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2003. – № 1 (7). – С. 115–128.

245. Бреусенко-Кузнецов А. А. Опыт применения рефлексивной техники

«Хронологизация творческого процесса» к философско-психологической

эссеистике / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного технічного

університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка : зб. наукових праць. – 2011. – № 1 (31). – С. 84–96.

246. Бреусенко-Кузнецов А. А. Опыт применения техники «Совместное

сочинение сказки» в терапии супружеских пар // Наукові студії із соціальної та

375

політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2006. – Вип. 14 (17). – С. 184–

202.

247. Бреусенко-Кузнецов А. А. Опыт сказочничества. Динамика

ценностно-смысловой сферы личности в условиях экзистенциального кризисна :

монография / А. А. Бреусенко-Кузнецов. – К. : КВИЦ, 2005. – 386 с.

248. Бреусенко-Кузнецов А. А. Основные направления творчества в

области психологии личности: рефлексия с опорой на учение Л. П. Карсавина / А.

А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Національного технічного університету України

«Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка: Зб.

Наукових праць. – 2011. – № 2 (32). – С. 46–52.

249. Бреусенко-Кузнецов А. А. О праве на существование метафизических

теорий личности / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Психологічні науки: проблеми і

здобутки. – 2011. – Додаток 2 до № 2. – Тематичний випуск «Проблеми

емпіричних досліджень у психології», вип. 5. – С. 69–75.

250. Бреусенко-Кузнецов А. А. Патология личности в теоретических

построениях представителей отечественной метафизической традиции в

психологии / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Психологія особистості. – 2016. – № 1

(7). – С. 208-215.

251. Бреусенко-Кузнецов А. А. Позиция С. Л. Рубинштейна на перекрёстке

методологических традиций / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Проблеми емпіричних

досліджень у психології. – Випуск 4. – К. : Гнозис, 2010. – С. 20–30.

252. Бреусенко-Кузнецов А. А. Понимание личности представителями

младшего поколения теоретиков «метафизики всеединства»: С. Н. Булгаковым, С.

Л. Франком, П. А. Флоренским, Л. П. Карсавиным и др. // Гуманітарний вісник

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені

Григорія Сковороди». – К. : Gnosis, 2016. – Додаток 3 до вип. 36, т. 1 (17).

Тематичний випуск «Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання». –

Вип. 12.– С. 65–79.

376

253. Бреусенко-Кузнецов А. А. Проблема психоаналитической

идентичности в свете интереса к психоанализу / А. А. Бреусенко-Кузнецов //

Психоаналіз: часопис. – 2007. – № 2 (10). – С. 90–103.

254. Бреусенко-Кузнецов А. А Проблема развития личности в

рассмотрении отечественных персонологических теорий, принадлежащих к

метафизической традиции / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Scientific Journal «Science

Rise». – 2014. – № 1 (1). – С. 81–86.

255. Бреусенко-Кузнецов А. А. Пространство методологической

проблематики истории отечественной психологии личности / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2015. – №

3 (45). – С. 52–56.

256. Бреусенко-Кузнецов А. А. Психологическое дополнение к

понимающей социологии религии: опыт психологического прочтения

«Протестантской этики» М. Вебера / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Гуманітарний

вісник ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет

імені Григорія Сковороди». – Додаток 2 до Вип. 35: Тематичний випуск

«Проблеми емпіричних досліджень у психології». – В.11. – К. : Гнозис, 2014. – С.

15-31.

257. Бреусенко-Кузнецов А. А. Психологическая школа Г. И. Челпанова и

её духовная специфика в общей картине отечественных школ / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Гуманітарний вісник ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний

педагогічний університет» – К. : Gnosis, 2013. – Додаток 1 до вип. 29, т. 1 :

Тематичний випуск «Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання». –

C. 19–32.

258. Бреусенко-Кузнецов А. А. Развитие личности в персонологических

построениях старшего поколения теоретиков «метафизики всеединства»:

В. С. Соловьёв, С. Н. и Е. Н. Трубецкие и др. // Гуманітарний вісник ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія

Сковороди» – К. : Gnosis, 2015. – Додаток 1 до вип. 36, т. V (65). – Тематичний

377

випуск «Вища освіта України у контексті інтеграції до Європейського освітнього

простору». – Вип. 12. –С. 89–103.

259. Бреусенко-Кузнецов А. А. Символика экзистенциально-значимых

состояний в психологически-содержательных текстах // Вісник Національного

технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2002. – № 3 (6). – С. 73–90.

260. Бреусенко-Кузнецов А. А. Славянская мифология: историческое

обнаружение славянского мифа как коллективной формы сознания // Вісник

Національного технічного університету України «Київський політехнічний

інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2005. – № 1 (13). – С. 87–99.

261. Бреусенко-Кузнецов А. А. «Совместное сочинение сказки» : опыт

группового сказкотерапевтического действования / А. А. Бреусенко-Кузнецов //

Психодрама та сучасна психотерапія. – 2005. – № 1. – С. 34–50.

262. Бреусенко-Кузнецов А. А. Создание симулированных семей в

контексте применения методов «Совместное сочинение сказки» и «Совместное

картографирование мира фэнтези» // Наукові студії із соціальної та політичної

психології : зб. статей. – Вип. 21 (24). – К. : Міленіум, 2008. – C. 208-225.

263. Бреусенко-Кузнецов А. А. «Сократический диалог» как методика

ведення интеллектуального спора / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник

Національного технічного університету України «Київський політехнічний

інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2003. – № 2 (8). – С. 55–60.

264. Бреусенко-Кузнецов А. А. Социальная ответственность и проблема

естественнонаучных её предпосылок / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник

Національного технічного університету України «Київський політехнічний

інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2013. – № 2 (38), спец. випуск. –

С. 27–29.

265. Бреусенко-Кузнецов А. А. Структурный анализ античного мифа в

контексте историко-конфликтологической проблематики / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Вісник Національного технічного університету України «Київський

378

політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2005. – № 3 (15), ч.

1. – С. 80–87.

266. Бреусенко-Кузнецов А. А. Структурный и динамический аспекты

теорий личности : отечественная метафизическая традиция / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Психологический институт в современном научно-психологическом

пространстве : Международные Челпановские чтения 2014 : Московская научно-

практическая конференция к 100-летию Торжественного открытия

Психологического института им. Л. Г. Щукиной (1914–2014). Москва, 22–23

апреля 2014 г. // Альманах Научного архива Психологического института / Сост.,

научн. ред. О. Е. Серова, Е. П. Гусева / Под общ. ред. В. В. Рубцова. – Вып. 7

юбилейный. – М. : Алькор Паблишер, 2014. – С. 55–63.

267. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теоретическое моделирование славянского

мифа в русском народоведении ХІХ века / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник

Національного технічного університету України «Київський політехнічний

інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка : зб. наук. праць. – 2007. – № 1 (19).

– С. 51–63.

268. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теории личности : зарубежный опыт

теоретизации. Курс лекций / А. А. Бреусенко-Кузнецов. – К. : Миллениум, 2008. –

442 с.

269. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теории личности мифотворца в русской

филологии ХХ века (Ф. И. Буслаев, А. Н. Афанасьев) / А. А. Бреусенко-Кузнецов

// Простір арт-терапії: Зб. наук. ст. / УМО НАПН України, ГО «Арт-терапевтична

асоціація». – К. : Золоті Ворота, 2012. – Вип. 2 (12). – С. 4–23.

270. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теории личности мифотворца в русской

филологии ХХ века (А. А. Потебня, А. Н. Веселовский) / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Простір арт-терапії: зб. наук. ст. / УМО НАПН України, ГО «Арт-

терапевтична асоціація». – К. : Золоті Ворота, 2013. – Вип. 1 (13). – С. 4–25.

271. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теория личности С. А. Кьеркегора и её

влияние на экзистен-циальную традицию в отечественной персонологии (Л.

Шестов, М. М. Бахтин) / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Гуманітарний вісник ДВНЗ

379

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет» – К. : Gnosis,

2013. – Додаток 1 до Вип. 29. – Том 1 : Тематичний випуск «Проблеми

емпіричних досліджень у психології».– С. 62–79.

272. Бреусенко-Кузнецов А. А. Феноменология семейного космоса

(космогонический миф как контекст семейной терапии) / А. А. Бреусенко-

Кузнецов // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. :

Міленіум, 2005. – Вип. 11 (14). – С. 189–200.

273. Бреусенко-Кузнецов А. А. Ценностно-смысловая сфера личности как

психологическая реальность / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Вісник Чернігівського

педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. – Випуск 21. – Серія: психологічні

науки : зб. наукових праць у 3-х т. – Чернігів: ЧДПУ, 2005. – № 31. – Т.1. – С. 52–

58.

274. Бреусенко-Кузнецов А. А. Экзистенциальный аспект творчества

Г. И. Челпанова: метафизическое истолкование категории опыта / А. А.

Бреусенко-Кузнецов // Психологічні науки: проблеми і здобутки. – 2012. –

Додаток 1 до №1, т. 1. Тематичний випуск «Челпанівські психолого-педагогічні

читання». – С. 13–22.

275. Бреусенко-Кузнецов А. А. Эмпирико-метафизическая теория

личности: Г. И. Челпанов / А. А. Бреусенко-Кузнецов // Психологічні науки:

проблеми і здобутки. – Додаток 1 до № 1, т. 3. – 2012 р. – Тематичний випуск

«Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання». – С. 14–24.

276. Бреусенко О. А. Застосування образу Нарциса у пояснювальних

моделях вчення Г. С. Сковороди та класичного психоаналізу / О. А. Бреусенко. //

Г. С. Сковорода – видатний український філософ і просвітитель. Матеріали

науково-практичної конференції (29–30 листопада 1994 р.) – К., 1994. – С. 89-91.

277. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Арт–простір казкотерапії / О. А. Бреусенко-

Кузнєцов. // Наукові записки Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України.

– К. : Главник, 2005. – Вип. 26, в 4–х т. – Т.1. – С. 154–157.

278. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Гуманізація технічної освіти та її

культуролого-психологічні підстави / О. А. Бреусенко-Кузнєцов. // Збірник

380

наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України «Проблеми

загальної та педагогічної психології». – К. : Гнозис, 2003. – Т.5, ч.5. – С. 46–50.

279. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Досвід вивчення особистості

психологічними школами ХХ ст. у рефлексіях сцієнтистської «наукової

міфології» / О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Вісник Національного технічного

університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2006. – № 1 (16). – С. 57–66.

280. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Екзистенціальний аспект творчості

Г. І. Челпанова: метафізичне тлумачення категорії досвіду / О. А. Бреусенко-

Кузнєцов // Вісник Національного технічного університету України «Київський

політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2001. – № 2. – С.

69–80.

281. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Екзистенціальний аспект виховного впливу

чарівної казки / О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Вісник Національного технічного

університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка. – 2002. – № 2 (5). – С. 61–74.

282. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Етичні проблеми історії психологічної

думки на теренах України / О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Етичні та духовні засади

розвитку людини та суспільства. Тези Х Міжнародної наук-практ конф. (Київ, 14–

15 травня 2010). – С. 27–28.

283. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Казкотерапія : теоретичні основи та

застосування у освіті та соціальній роботі / О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Наукові

студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – Вип. 20 (23). – К. :

Міленіум, 2008. – C. 3–12.

284. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Міфологічні витоки конфліктології /

О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Вісник Національного технічного університету

України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка.

– 2001. – № 3, кн. 1. – С. 51–55.

285. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Особливості простору методологічних

проблем історії психологічної думки на теренах України / О. А. Бреусенко-

381

Кузнєцов // Матеріали ІІ Всеукраїнського психологічного конгресу, присвяченого

110 річниці від дня народження Г. С. Костюка (19–20 квітня 2010 р.). – Т. ІІ. – К. :

ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2010. – С. 21–25.

286. Бреусенко-Кузнецов О. А. Символічне картографування досвіду

духовної кризи особистості в культурі раннього Відродження / О. А. Бреусенко-

Кузнєцов. // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка /

відп. ред. Л. Ф. Бурлачук. – К. : КНУ, 2011 – Вип.1 : Психологія. Педагогіка.

Соціальна робота. – 2011. – С. 46–49.

287. Бреусенко-Кузнєцов О. А. Феноменологія творчості у конкурсах КВН

/ О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова.

Серія № 12. Психологічні науки : зб. наукових праць. – К. : НПУ ім.

М. П. Драгоманова, 2005. – № 6 (30). – Ч.1. – С. 3–10.

288. Бреусенко-Кузнецов О. А. Філософсько-психологічна теорія

особистості Л. П. Карсавіна / О. А. Бреусенко-Кузнєцов // Вісник Київського

національного університету ім. Т. Шевченка / відп. ред. Л. Ф. Бурлачук. – К. :

КНУ, 2010 – Вип.2 : Психологія. Педагогіка. Соціальна робота. – 2011. – С. 36–39.

289. Брудный А. А. Психологическая герменевтика / А. А. Брудный. – М. :

Лабиринт, 1998. – 335 с.

290. Бруно Дж. О героическом энтузиазме / Дж. Бруно : пер. с итал. – К. :

Новый Акрополь, 1996. – 288с.

291. Брушлинский А. В. Мышление и прогнозирование / А. В.

Брушлинский. – М. : Мысль, 1979. – 230 с.

292. Брушлинский А. В. Проблема субъекта в психологической науке / А.

В. Брушлинский // Психол. журн. – 1991. – № 6. – С. 6-10.

293. Брушлинский А. В. Проблемы психологии субъекта / А. В.

Брушлинский. – М. : Институт психологии РАН, 1994. – 109 с.

294. Брушлинский А. В. С. Л. Рубинштейн – основоположник

деятельностного подхода в психологической науке / А. В. Брушлинский // Сергей

Леонидович Рубинштейн. Очерки, воспоминания, материалы. К 100-летию со дня

рождения. – М. : Наука, 1989. – С. 61–102.

382

295. Бубер М. Два образа веры / М. Бубер : пер. с нем. – М. : Республика,

1995. – 464 с.

296. Бубнова С. С. Ценностные ориентации личности как многомерная

нелинейная система / С. С. Бубнова // Психол. журн. – 1999. – № 5. – С. 38–44.

297. Будинайте Г. Л., Корнилова Т. В. Личностные ценности и личностные

предпосылки субъекта / Г. Л. Будинайте, Т. В. Корнилова // Вопр. психол. – 1993.

– Т. 14. – № 5. – С. 99–105.

298. Будилова Е. А Борьба материализма и идеализма в русской

педагогической науке (вторая половина XIX начало XX века) / Е. А. Будилова. –

М. : АПН РСФСР, 1960. –348 с.

299. Будилова Е. А. Категории исторического и логического в

методологии истории психологии / Е. А. Будилова // Категории

материалистической диалектики в психологии. М. : Наука, 1988. – С. 231–241.

300. Будилова Е. А. Труды по истории психологии Текст. / Е. А. Будилова.

– М. : Наука, 2009. – 504 с.

301. Будилова Е. А. Социально-психологические проблемы в русской

науке / Е. А. Будилова. – М. : Наука, 1983. – 231 с.

302. Будилова Е. А. Философские проблемы в советской психологии / Е.

А. Будилова. – М. : Наука, 1972. – 336 с.

303. Будилова Е. А., Славская К. А. Проблема личности в трудах C. J1.

Рубинштейна / Е. А. Будилова, К. А. Славская // Вопросы психологии, – 1969. –

№ 5. – С. 111–120.

304. Булах, К. В. Развитие психологической мысли в диссертационных

исследованиях Российской империи XIX – начала XX вв. : Диссертация ...

кандидата психологических наук : 19.00.01 / К. В. Булах. – Карачаевск, 2003. – 188

с.

305. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения / С. Н.

Булгаков. – М. : Республика, 1994. – 415 с.

306. Булгаков С. Н. Сочинения в 2-х т. – Т.1. Философия хозяйства.

Трагедия философии / С. Н. Булгаков. – М. : 1993. – 604 с.

383

307. Булгаков С. Н. Сочинения в 2-х т. – Т.2. Избранные статьи / С. Н.

Булгаков. – М. : 1993. – 752 с.

308. Бультман Р. Новый Завет и мифология. Проблема демифологизации

новозаветного провозвестия / Р. Бультман : Пер. с нем. // Вопросы философии. –

1992. – № 11. – С. 86–114.

309. Бурлачук Л. Ф., Грабская И. А., Кочарян А. С. Основы психотерапии /

Л. Ф. Бурлачук, И. А. Грабская, А. С. Кочарян. – К. : Ника-Центр ; М. : Алетейа,

1999. – 320 с.

310. Буслаев Ф. И. Народный эпос и мифология / Ф. И. Буслаев : коммент.

С. П. Азбелева. – М. : Высш. шк., 2003. – 400 с.

311. Буякас Т. М. Инициальный путь развития личности: возможности

психологической работы / Т. М. Буякас // Вопросы психологии. – 2003. – №5. – С.

68–79.

312. Вагин Ю. Р. Влечение к смерти (Диалог со Шмидт-Хеллерау) / Ю. Р.

Вагин. – Пермь : Изд-во ПОНИЦАА, 2004. – 150 с.

313. Вагин Ю. Р. Психодинамические аспекты посттравматического

стрессового расстройства / Ю. Р. Вагин // Травматический и поствоенный стресс:

Материалы VI Всероссийской открытой научно-практической конференции. –

Пермь, 2001. – С. 81–83.

314. Вагин Ю. Р. Тифоанализ (теория влечения к смерти) / Ю. Р. Вагин. –

Пермь : Изд-во ПОНИЦАА, 2003. – 246 с.

315. Вагнер Г. К. Проблемы личности в трудах А. Ф. Лосева / Г. К. Вагнер

// Лосев и культура XX века. – М., 1991. – С. 3–24.

316. Вайзер Г. А. Смысл жизни и двойной кризис в жизни человека / Г. А.

Вайзер // Психологический журнал. – 1998. – Т. 19. – № 5. – С. 3–14.

317. Василец Т. Б. Загадка проститутки / Т. Б. Василец // Психодрама и

современная психотерапия. – 2007. – № 2. – С. 17–25.

318. Василец Т. Б. Мужское и женское в структуре личности и в

психотерапевтической практике / Т. Б. Василец // Психодрама и современная

психотерапия. – 2006. – № 1. – С. 18–30.

384

319. Василец Т. Б. Мужчина и женщина – тайна сакрального брака. Очерки

по инициационной терапии [Электронный ресурс] / Т. Б. Василец. – 150 с. −

Режим доступа : http://www.inits-terapiya.narod.ru.

320. Василец Т. Б. Мужчина и женщина – тайна сакрального брака. Очерки

по инициационной терапии / Т. Б. Василец. – СПб. : Речь, 2010. – 496 с.

321. Василец Т. Б., Романова Н. В. Мужское и женское в структуре

личности и психотерапии [Электронный ресурс] / Т. Б. Василец, Н. В. Романова. –

72 с. − Режим доступа : http://www.inits-terapiya.narod.ru.

322. Васильева Ю. А. Особенности смысловой сферы личности при

нарушении социальной регуляции поведения / Ю. А. Васильева //

Психологический журнал. – 1997. – Т. 18. – № 2. – С. 58–78.

323. Василюк Ф. Е. Жизненный мир и кризис: типологический анализ

критических ситуаций / Ф. Е. Василюк // Психологический журнал. – 1995. – Т.16.

– № 3. – С. 90–101.

324. Василюк, Ф. Е. Методологический анализ в психологии / Ф. Е.

Василюк. – М. : Смысл, МГППУ, 2003. – 240 с.

325. Василюк Ф. Е. Переживание и молитва. Опыт общепсихологического

иссле-дования / Ф. Е. Василюк. – М. : Смысл, 2005. – 191 с.

326. Василюк Ф. Е. Психология переживания (анализ преодоления

критических ситуаций) / Ф. Е. Василюк. – М. : Изд. Московского ун-та, 1984. –

200 с.

327. Василюк Ф. Е. Психотехника выбора / Ф. Е. Василюк // Психология с

человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии /

Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М. : Смысл, 1997. – С. 284–314.

328. Василюк Ф. Е. Типология переживания различных критических

ситуаций / Ф. Е. Василюк // Психологический журнал. – 1995. – Т.16. – № 5. – С.

104–114.

329. Вачков И. В. Сказкотерапия. Развитие самосознания через

психологическую сказку / И. В. Вачков. – М. : Ось-89, 2003. – 144 с.

385

330. Введение в психологию / Под общ. ред. проф. А. В. Петровского. – М.

: Издательский центр «Академия», 1996. – 496 с.

331. Введенский А. И. Вера в Бога: ее происхождение и основания / А. И.

Введенский. – М. : Университетская типография, 1891. – 465с.

332. Введенский А. И. Лекции по психологии А. И. Введенского. 1890–91

ак. г. / А. И. Введенский. – СПб., изд. студентов Имп. и.-ф. инст-та, 1891. – С. 204.

333. Введенский А. И. Психология без всякой метафизики. Изд. 2-е,испр. и

дополн. / А. И. Введенский. – Пг. : тип. М. М. Стасюлевича, 1915. – 352 с.

334. Введенский А. И. Психология без всякой метафизики : изд. 3-е, вновь

исп. и доп. с 30 рис. / А. И. Введенский. – Пг., скл. изд. в кн. скл. М. М.

Стасюлевича, 1917. – 539 с.

335. Введенский А. И. Религиозное сознание язычества: опыт

философской истории естественных религий. Т. 1. / А. И. Введенский. – М. :

Университетская типография, 1902. – 752 с.

336. Введенский А. И. Условие допустимости веры в смысл жизни / А. И.

Введенский // Журнал Министерства народного просвещения. 1896. – Часть 307. –

Сентябрь. – С. 45–75.

337. Введенский А. И. Условия допустимости веры в смысл жизни / А. И.

Введенский // Смысл жизни: Антология. – М. : Прогресс-Культура, 1994. – С. 93–

122.

338. Введенский А. И. Условия допустимости веры в смысл жизни / А. И.

Введенский. – М. : Грааль, 2001. – 39 с.

339. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шпет Г. Г. Очерки

истории русской философии / А. И. Введенский, А. Ф. Лосев, Э. Л. Радлов, Г. Г.

Шпет. – Свердловск : Изд-во Урал. Ун-та, 1991. – 592 с.

340. Веселовский А. Н. Из истории развития личности. Женщина и

старинные теории любви / А. Н. Веселовский. – СПб, 1912. – 96 с.

341. Веселовский А. Н. Историческая поэтика/ А. Н. Веселовский. – Л. :

Худож. лит., 1940. – 648 с.

386

342. Веселовский А. Н. Историческая поэтика/ А. Н. Веселовский. – М. :

Едиториал УРСС, 2004. – 684 с.

343. Веселовский А. Н. Мерлин и Соломон/ А. Н. Веселовский. – М. :

ЭКСМО-Пресс; СПб. : Terra Fantastica, 2001. – 864 с.

344. Веселовский А. Н. Народные представления славян / А. Н.

Веселовский. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2006. – 667 с.

345. Весна Е. Б. Понятия «личность» и «индивидуальность» в понятийном

пространстве, описывающем человека / Е. Б. Весна // Мир психологии. – 2000. –

№1. – с. 279–295.

346. Вехи; Интеллигенция в России: Сб. ст. 1909-1910 гг. – М. : Молодая

гвардия, 1991. – 462 с.

347. Вехи: Сборник статей о русской интеллигенции. Из глубины:

Сборник статей о русской революции. – М. : Правда, 1991. – 608 с.

348. Византизм и славянство. Великий спор. – М. : ЭКСМО-Пресс, 2001. –

736 с.

349. Вилюнас В. К. Психология эмоциональных явлений / В. К. Вилюнас.

– М. : Изд-во Моск. ун-та, 1976. – 142 с.

350. Виховання духовності особистості / М. Й. Боришевський, О.

І. Пенькова, Н. Д. Володарська, та ін. За загальною редакцією

М. Й. Боришевського. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 104 с.

351. Вознесенская Е. Л. Инициационная арт-терапия как отклик на

потребности современного клиента // Простір арт-терапії: разом з вами / Е. Л.

Вознесенская : За наук. ред. А. П. Чуприкова, О. А. Бреусенка-Кузнєцова, О. Л.

Вознесенської. – К. : Міленіум, 2006. – С. 12–22.

352. Вознесенская Е. Л. Пленница дракона глазами драматерапевта / Е. Л.

Вознесенская // Психодрама и современная психотерапия. – 2007. – № 3. – С. 27–

41.

353. Вознесенская Е. Л. Психотерапевтическое воздействие сказочного

мотива «Битва с драконом» / Е. Л. Вознесенская // Простір арт-терапії: Зб. наук.

387

ст. / ЦІППО АПН України, ГО «Арт-терапевтична асоціація». – К. : Міленіум,

2007. – Вип. 2. – С. 124–132.

354. Волков, В. Н. Онтология личности: Дисс…. доктора философских

наук по специальности 09.00.01 – Онтология и теория познания / В. Н. Волков. –

Иваново, 2001. – 485 с.

355. Волков Ю. Г. Личность и гуманизм. (Социологический аспект) / Ю. Г.

Волков. – Челябинск, 1995. – 226 с.

356. Вольтер. Философские сочинения / Вольтер : Пер. с фр. – М. : Наука,

1988. – 751 с.

357. Володарская Е. А. Социально-психологические факторы

идентификации ученого с научной школой: Дисс. канд. психол. наук. / Е. А.

Володарская. – МГУ. – М., 1994. – 192 с.

358. Вопросы теории и психологии творчества. – Т.1. – Харьков, 1907. –

455с.

359. Вопросы теории и психологии творчества. – Т.2. – СПб.,1910. – 226с.

360. Вопросы теории и психологии творчества. – Т.3. – СПб.,1911. – 237 с.

361. Вопросы теории и психологии творчества. – Т.4. – Харьков, 1913. –

559 с.

362. Воробьева Л. И. Гуманитарная психология: предмет и задачи / Л. И.

Воробьёва // Вопросы психологии. – 1995. – № 2. – С. 19–30.

363. Воробьева Л. И., Снегирева Т. В. Психологический опыт личности: к

обоснованию подхода / Л. И. Воробьёва, Т. В. Снегирёва // Вопросы психологии. –

1990. – № 2. – С. 5–13.

364. Воронков В. В. Проблема сознания в философии В. С. Соловьева,

С. Л. Франка и Г. Г. Шпета (Сравнительный историко-философский анализ) : дис.

... канд. филос. наук : 09.00.03 / В. В. Воронков : М., 2003. – 134 c.

365. Воронова Е. Ю. Личность и индивидуальность в трудах B.C. Мерлина

: дисс. … канд. психол. наук. / Е. Ю. Воронова. – Пермь, 1994. – 199 с.

366. Воропаева Т. С. Значение идей Г. С. Костюка для психологического

обоснование проблемы формирования гражданской позиции личности / Т. С.

388

Воропаева // Психологическая наука: проблемы и перспективы: тезисы Всесоюзн.

конф. посвящ. 90–летию со дн. рожд. действ. чл. АПН СССР Г. С. Костюка. – К.,

1990. – С. 38–39.

367. Воропаева Т. С. Етнопсихологічні проблеми в творчості Дмитра

Овсянико-Куликовського (до 150-річчя від дня народження) / Т. С. Воропаева //

Календар-щорічник «Українознав-ство-2003». – К., 2002. – С 187–189.

368. Вундт В. Миф и религия / В. Вундт : Пер. с нем. – СПб. : Брокгауз и

Ефрон, 1912. – 416 с.

369. Вундт В. Очерк психологии / В. Вундт. – М. : Тип. Кушнерев и К,

1897. – 349+49 с.

370. Вундт В. Психология народов / В. Вундт. – М. : Эксмо; СПб. : Terra

Fantastica, 2002. – 864 с

371. Выготский Л. С. Мышление и речь: Сборник / Л. С. Выготский. – М. :

АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2008. – 668 с.

372. Выготский Л. С. Педагогическая психология/ Л. С. Выготский. – М. :

АСТ : Астрель: Люкс, 2005. – 671 с.

373. Выготский Л. С. Педология подростка/ Л. С. Выготский. – М. ; Л. :

Изд-во БЗО при педфаке 2-го МГУ, 1931. – 504 с.

374. Выготский Л. С. Психология / Л. С. Выготский. – М. : Эксмо-пресс,

2000. – 1008 с.

375. Выготский Л. С. Психология искусства / Л. С. Выготский. – М. :

Искусство, 1965. – 379 с.

376. Выготский Л. С. Психология развития как феномен культуры. – М. :

изд «Институт практической психологии» / Л. С. Выготский. – Воронеж: НПО

«МОДЭК», 1996. – 512 с.

377. Выготский Л. С., Лурия А. Р. Этюды по истории поведения: Обезьяна.

Примитив. Ребенок / Л. С. Выготский, А. Р. Лурия. – М. : Педагогика–Пресс, 1993.

– 224 с.

378. Вышеславцев Б. П. Этика преображённого Эроса / Б. П. Вышеславцев.

– М. : Республика, 1994. – 368 с.

389

379. Гаген-Торн Н. И. Вольфила: вольно-философская ассоциация в

Ленинграде в 1920-22 гг. / Н. И. Гаген-Торн // Воспоминания об Андрее Белом. –

М. : Республика. 1995. – С. 208–214.

380. Гадамер Г.–Г. Актуальность прекрасного / Г.–Г. Гадамер : пер с нем. –

М. : Искусство, 1991. – 367 с.

381. Гадамер Х.–Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики /

Г.-Г. Гадамер: пер. с нем. – М. : Прогресс, 1988. – 704 с.

382. Гальперин П. Я. Введение в психологию / П. Я. Гальперин. – М. : Изд-

во МГУ, 1976. – 150 с.

383. Гальперин П. Я. Психология мышления и учение о поэтапном

формировании умственных действий / П. Я. Гальперин // Исследование мышления

в советской психологии. – М. : Наука, 1966. – С. 236–277.

384. Ганнушкин П. Б. Клиника психопатий: их статика, динамика,

систематика / П. Б. Ганнушкин. – Н. Новгород : Изд-во НГМА, 1998. – 128 с.

385. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии / Г. В. Ф. Гегель : пер. с

нем. – Книга 1. – СПБ. : Наука, 1993. – 349 с.

386. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии / Г. В. Ф. Гегель: пер. с

нем. – Книга 2. – СПБ. : Наука, 1994. – 423 с.

387. Гегель Г. В. Ф. Система наук: Ч. 1. Феноменология духа / Г. В. Ф.

Гегель : пер. с нем. Г. Шпета. Репринтное воспроизведение издания 1959 г. – СПб.

: Наука, 1992. – 443+46 с.

388. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Том 3. Философия

духа / Г. В. Ф. Гегель. – М. : Мысль, 1977. – 471с.

389. Гершензон М. О. Учение о личности (И. В. Киреевский) / М. О.

Гершензон // Исторические записки (О русском обществе). – М., 1910. – С. 3–40.

390. Гете Й. В. К учению о цвете (хроматика) / Й. В. Гёте : пер. с нем. //

Психология цвета. Сб. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1996. – С. 281–349.

391. Гинзбург М. Р. Психологическое содержание личностного само-

определения / М. Р. Гинзбург // Вопросы психологии. – 1994. – № 3. – С. 43–52.

390

392. Гиппенрейтер Ю. Б. Понятие личности в трудах А. Н. Леонтьева и

проблема исследования характера / Ю. Б. Гиппенрейтер // Вестник Моск. ун-та. –

Сер. 14. – Психология. – 1983. – №4. – С. 7–23.

393. Гиршман М. М. Литературное произведение: теория художественной

целостности / М. М. Гиршман. – М. : Языки славянских культур, 2007. – 560 с.

394. Головаха Е. И. Жизненная перспектива и профессиональное са-

моопределение молодежи / Е. И. Головаха. – К. : Наукова думка, 1988. – 143 с.

395. Головаха Е. И. Жизненная перспектива и ценностные ориентации

личности // Психология личности в трудах отечественных психологов/ Е. И.

Головаха. – СПб. : Питер, 2000. – С. 256-269.

396. Головаха Е. И., Кроник А. А. Психологическое время личности / Е. И.

Головаха, А. А. Кроник. – К. : Наукова думка, 1984. – 208 с.

397. Голосовкер Я. Э. Логика мифа / Я. Э. Голосовкер. – М. : Гл. редакция

восточной литературы изд-ва «Наука», 1987. – 218 с.

398. Гордон Г. О. Из воспоминаний о Г. И. Челпанове / Г. О. Гордон //

Вопр. Психологии. – 1995. – № 1. – С. 84–96.

399. Горностай П. П. Личность и роль: Ролевой подход в социальной

психологии личности / П. П. Горностай. – К. : Интерпресс ЛТД, 2007. – 312 с.

400. Горностай П. П. Проблема саморазвития личности в трудах

Г. С. Костюка / П. П. Горностай // Психологическая наука: проблемы и

перспективы : тезисы Всесоюзн. конф. посвящ. 90-летию со дн. рожд. действ. чл.

АПН СССР Г. С. Костюка. – К., 1990. – С. 49–50.

401. Горностай П. П. Психодіагностична методика «Локус рольового

конфлікту» / П. П. Горностай // Практична психологія та соціальна робота. – 2004.

– N 6. – С. 36–38.

402. Горский И. К. Об исторической поэтике Александра Веселовского. –

[Электронный ресурс] / И. К. Горский. – Режим доступа :

http://az.lib.ru/w/weselowskij_a_n/text_0020.shtml

403. Горський В. С. Філософія в українській культурі / В. С. Горський. – К.

: Центр практичної філософії, 2001. – 236 с.

391

404. Гриндер Дж., Бэндлер Р. Структура магии: пер. с англ. – М. : Каас,

1995. – 520 с.

405. Гринсон Р. Техника и практика психоанализа / Р. Гринсон : Пер. с

англ. – Воронеж : МОДЄК, 1994. – 491 с.

406. Грот Н. Я. Критика понятия свободы воли в связи с понятием

причинности / Н. Я. Грот // Труды Московского психологического общества. – М.,

1889. – С. 1–96.

407. Грот Н. Я. К вопросу о реформе логики: опыт новой теории

умственных процессов: Дисс. докт. философ. / Н. Я. Грот. – Нежин, 1882. – 350 с.

408. Грот Н. Я. К вопросу о свободе воли / Н. Я. Грот. – Одесса, 1884. – 21

с.

409. Грот Н. Я. Основания экспериментальной психологии / Н. Я. Грот //

Вундт В. Очерк психологии. – М. : Тип. Тов-ва Кушнерев и К., 1897. – С. I–XLIX.

410. Грот Н. Я. Понятие души и психической энергии в психологии / Н. Я.

Грот // Вопросы философии и психологии. – 1897. – кн. 2(37), кн. 4(39). – С. 801–

811.

411. Грот Н. Я. Психология чувствований и её истории и главных основах:

Дисс. маг. философ. / Н. Я. Грот. – СПб., 1879–1880. – 569 с.

412. Грот Н. Я. Сновидения как объект научного анализа / Н. Я. Грот. – Х. :

Изд-во Гуманитарный Центр, 2007. – 128 с.

413. Грот Н. Я. Что такое метафизика? / Н. Я. Грот // Вопросы философии

и психологии. – 1890. – № 2. – С. 107–128.

414. Гроф С. Духовный кризис / С. Гроф : пер. с англ. – М. : МТМ, 1995. –

256 с.

415. Гроф С. За пределами мозга / С. Гроф: пер. с англ. – М. : Изд-во

Трансперсонального института, 1993. – 504 с.

416. Гроф С. Области человеческого бессознательного / С. Гроф : пер. с

англ. – М. : Изд-во Трансперсонального ин-та, 1994. – 278 с.

417. Гроф С. Путешествие в поисках себя / С. Гроф : пер. с англ. – М. :

Изд-во Трансперсонального института, 1994. – 342 с.

392

418. Грэхэм Л. Г. Естествознание, философия и науки о человеческом

поведении в Советском Союзе / Л. Г. Грэхэм. – М. : Политиздат, 1991. – 476 с.

419. Губин В. Д. Метафизика / В. Д. Губин // Философия:

Энциклопедический словарь. – М. : Гардарики. Под редакцией А. А. Ивина. 2004.

– 1072 с.

420. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине /

А. Гуггенбюль-Крейг : Пер. с англ. – СПб. : Б. С. К., 1997. – 117с.

421. Гуманістична психологія : Антологія, навч. посібник для студ. ВНЗ : у

3-х т. / Упоряд. Р. Трач і Г. Балл. – К. : Університетське видавництво «Пульсари»,

2001. – Т. 1. Гуманістичні підходи в західній психології ХХ ст. – 252 с.

422. Гуманістична психологія: Антологія. Навч. посібник для студ. ВНЗ :

у 3-х т. / Упоряд. Р. Трач і Г. Балл. – К. : Університетське видавництво

«Пульсари», 2005. – Т. 2. Психологія і духовність. – 279 с.

423. Гундертайло Ю. Д., Скнар О. Н. Использование ассамбляжа в арт-

терапевтической работе с образом «ведьма» / Ю. Д. Гундертайло, О. Н. Скнар //

Простір арт-терапії: Зб. наук. ст. / ЦІППО АПН України, ГО «Арт-терапевтична

асоціація». – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 1 (3). – С. 124–132.

424. Гуссерль Э. Картезианские размышления / Э. Гуссерль : пер. с нем. –

СПб. : Наука, Ювента, 1998. – 315 с.

425. Гуссерль Э. Логические исследования: Пролегомены к чистой логике /

Э. Гуссерль : пер. с нем. – К. : Вентури, 1995. – 256 с.

426. Гуссерль Э. Собрание сочинений. – Т. 1: Феноменология внутреннего

сознания времени / Э. Гуссерль : пер. с нем. – М. : Гнозис, 1994. – 192 с.

427. Гуцол С. Ю. «Сюжет перехода» как мифологическая форма

воплощения личностного проекта студенческой молодежи / С. Ю. Гуцол //

Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені

Г С. Костюка НАПН України. − Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. − Т.

ІІ. Психологічна герменевтика. − Вип. 8. − С. 73−82.

428. Гуцол С. Ю. Теоретические предпосылки актуализации личностного

проекта как сюжета возможной истории / С. Ю. Гуцол // Вісник Національного

393

технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія.

Психологія. Педагогіка : зб. наук. праць. – К. : ВПК «Політехніка», 2014. − № 1

(40). − С. 72−78.

429. Гуцол С. Ю. Трансформація особистісного міфу як засіб розвитку

особистості: Автореф. дисс... канд. психол. наук. – 19.00.01. / С. Ю. Гуцол. – К.,

2004. – 22 с.

430. Давыдов В. В. О понятии личности в современной психологии / В. В.

Давыдов //Психол. журнал. 1986. – Т.9. – № 4. – С. 23–28.

431. Давыдова М. И. Иван Дмитриевич Ермаков / М. И. Давыдова // Псих.

журнал. – 1989. – Т.10. – № 2. – С. 156-159.

432. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: в 4-х тт / В.

Даль. – Т.2. – И-О. – СПб. : ТОО «Диамант», 1996. – 784 с. ; Т.4. – P-V. – СПб. :

ТОО «Диамант», 1996. – 688 с.

433. Данилюк І. В. Історія психології в Україні: Західні регіони (остання

чверть XIX-перша половина XX століття) / І. В. Данилюк. – К. : Либідь, 2002. –

152 с.

434. Данилюк І. В.. Історія психології в Україні: Західні регіони України

(кінець ХІХ - початок ХХ століття). Проблеми періодизації та основні напрямки:

Дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / І. В. Данилюк : Київський ун-т ім.

Т. Шевченка. – К., 1998. – 195 с.

435. Дворецкая М. Я. Интегративная антропология / М. Я. Дворецкая. –

СПб., 2003. – 611 с.

436. Дворецкая, М. Я. Развитие и становление психологического учения о

человеке восточных христиан средневековья: Диссертация ... доктора

психологических наук : 19.00.01 / М. Я. Дворецкая. – М., 2006. – 439 с.

437. Дворецкая М. Я. Святоотеческая психология / М. Я. Дворецкая. –

СПб., 2000. – 110 с.

438. Дворецкая М. Я. Учение о личности в русской религиозно-

философской антропологии [Электронный ресурс] / М. Я. Дворецкая //

Покровские чтения. 2001-2003 гг. – Текст на сайте Межвузовской ассоциации

394

«Покров». – Режим доступа : http://pokrov-

forum.ru/action/scien_pract_conf/pokrov_reading/sbornik_2001-

2003/hristian_psychology/txt/dvorecky_russian_antrop.php

439. Дебольский Н. Г. В защиту метафизики / Н. Г. Дебольский // Журнал

Министерства Народного Просвещения. –1915, июнь. – с. 331–348.

440. Декарт Р. Рассуждения о методе с приложениями: Диоптрика,

Метеоры, Геометрия / Р. Декарт : пер. с лат. – М. : Издательство АН СССР, 1953. –

656 с.

441. Декарт Р. Сочинения в 2 т. / Р. Декарт : пер. с лат. – Т. 1. – М. : Мысль,

1989. – 654 с.

442. Делёз Ж. Логика смысла: пер. с фр. – М. : Академия, 1995. – 298 с.

443. Демоз Л. Психоистория / Л. Демоз : пер. с англ. – Ростов-на-Дону :

Феникс, 2000. – 512 с.

444. Демченко Н. Ю. Научная психологическая мысль в Киевском

университете / Н. Ю. Демченко // Сборник научных трудов «Развивающаяся

личность системы высшего образования России». Материалы Всероссийской

научно-практической конференции. – Ростов н/Д., 2002. – С. 160–164.

445. Демченко Н. Ю. История становления научной психологической

мысли в императорском университете св. Владимира / Н. Ю. Демченко // Сборник

научных трудов Северо-Кавказского государственного технического

университета. Серия «Гуманитарные науки». – 2006, – № 2 (4). – Ставрополь :

СевКавГТУ, 2006. – С. 96–102.

446. Демченко, Н. Ю. Развитие научной психологической мысли в

Киевском университете в конце XIX – начале XX вв. : Диссертация ... кандидата

психологических наук : 19.00.01 / Н. Ю. Демченко. – Карачаевск, 2006. – 247 с.

447. Демченко Н. Ю. Челпанов Г. И. и его роль в развитии научной

психологии в императорском университете св. Владимира / Н. Ю. Демченко //

Вузовская наука и приоритеты высшего профессионального образования:

Материалы V итоговой научной сессии 19-22 апреля 2005 года. 4.1. –

Невинномысск: НГГТИ, 2005. – С. 117-121.

395

448. Денн М. Место «тела» и критика классической психологии в

произведении Густава Шпета «Введение в этническую психологию» / М. Денн //

Логос. – 1999. – № 2. – С. 122–129.

449. Денн М. Наследие В. Соловьёва и русской религиозной мысли в

работах Г. Шпета / М. Денн // Соловьёвский сборник. Материалы

международной конференции «B. C. Соловьёв и его философское наследие» / под

ред. И. Борисовой и А. Козырева. – М., 2001. – С. 135–143.

450. Денн М. От науки о логосе к топологии двух видов познания / М.

Денн // Вестник Московского университета. – 2003. – Серия 7. Философия. – №1.

– С. 21-30.

451. Денн М. Творчество Н. Лескова с позиции концепции внутренней

формы слова Г. Шпета и А. Потебни [Электронный ресурс] / М. Денн //

Психологические исследования: электрон. науч. журн. – 2009. – N 2(4). – URL:

http://psystudy.ru. (дата обращения: 10.03.2010).

452. Джеймс У. Воля к вере / У. Джемс : пер. с англ. – М. : Республика,

1997. – 431 с.

453. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. Репринтное издание

1910 г. / У. Джемс : пер. с англ. – СПб. : Андреев и сыновья, 1992. – 418 с.

454. Джемс У. Психология / У. Джемс : пер. с англ. – М. : Педагогика,

1991. – 368 с.

455. Джонсон Р. А. Он. Глубинные аспекты мужской психологии /

Р. А. Джонсон : пер. с англ. – Харьков: Фолио, М. : Институт общегуманитарных

исследований, 1996. – 186 с.

456. Джонсон Р. А. Она. Глубинные аспекты женской психологии/ Р. А.

Джонсон : пер. с англ. – Харьков: Фолио, М. : Институт общегуманитарных

исследований, 1996. – 124 с.

457. Джонсон Р. А. Сновидения и фантазии / Р. А. Джонсон: пер. с англ. –

М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1996. – 288 с.

458. Дильтей В. Описательная психология / В. Дильтей : пер. с нем. – СПб.

: Алетейя, 1996. – 160 с.

396

459. Дмитриев В. Ю. Ценностно-смысловое пространство личности.

Концептуальные основания и новые методологические подходы его изучения / В.

Ю. Дмитриев // Психологія на перетині тисячоліть: Збірник наукових праць

учасників 5-х Костюківських читань. – К. : Гнозис, 1998. – Т.1. – С. 404–412.

460. Добжиньская С. Метафора в сказке / С. Добжиньская : пер. с польск. //

Теория метафоры : сборник. – М. : Прогресс, 1990. – С. 476–492.

461. Доброхотов А. Л. Метафизика / А. Л. Доброхотов // Философский

энциклопедический словарь. Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв, П. Н. Федосеев, С. М.

Ковалёв, В. Г. Панов. – М. : Советская энциклопедия, 1983. – С. 361–362.

462. Додонов Б. И. Потребность, отношение и направленность личности /

Б. И. Додонов // Вопросы психологии. – 1980 – № 5. – С. 18–29.

463. Додонов Б. И. Эмоция как ценность / Б. И. Додонов. – М. :

Политиздат, 1978. – 272 с.

464. Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гармония / Е.

А. Донченко, Т. М. Титаренко. – 2-е изд., доп. – К. : Политиздат Украины, 1989. –

175 с.

465. Дорцен Э. ван. Практическое экзистенциальное консультирование и

психотерапия / Э. ван Дорцен. – Ростов-на-Дону, Ассоциация экзистенциального

консультирования, 2007. – 216 с.

466. Достоевский Ф. М. Бесы: Роман / Ф. М. Достоевский. – М. : Худож.

Лит., 1990. – 672 с.

467. Достоевский Ф. М. Собрание сочинений в 15 т. – Т. 9 : Братья

Карамазовы. Ч. 1-3. – Л. : Наука, 1991. – 697 с. ; Т. 10 : Братья Карамазовы. Ч. 4.

Эпилог / Ф. М. Достоевский. – Л. : Наука, 1991. – 448 с.

468. Дригус М. Т. Проблема детермінації особистісного розвитку в творчій

спадщині Г. С. Костюка / М. Т. Дригус // Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних

психологіч-них дослідженнях: наук. записки Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН

України. – К., 2000. – Вип. 20. – Ч.1. – С. 145–153.

397

469. Дубровина JI. A. Челпанов и его вклад в психологию: Автореф. дисс. .

канд. психол. наук: 19.00.01 / Л. А. Дубровина. Моск. пед. государственный

университет им. В. И. Ленина. – М., 1995. – 16 с.

470. Дубровина Л. А. Г. И. Челпанов и его вклад в психологическую науку:

Дисс. канд. психол. наук: 19.00.01. / Л. А. Дубровина. Моск. пед. государственный

университет им. В. И. Ленина. – М., 1995. – 122 с.

471. Дусавицкий А. К. Развитие личности в учебной деятельности / А. К.

Дусавицкий. – М. : Дом педагогики, 1996. – 208 с.

472. Дюркгейм Э. Социология. Её предмет, метод, предназначение / Э.

Дюркгейм : пер. с фр. – М. : Канон, 1995. – 352 с.

473. Евангелие Толстого. – Избранные религиозно-филос. произведения Л.

Н. Толстого / Л. Н. Толстой. – М. : Новости, 1992. – 448 с.

474. Елисеев О. П. Практикум по психологии личности / О. П. Елисеев. –

СПб. : Питер, 2001. – 560 с.

475. Еремеев, Я. М. Нарративное Я в русской автобиографии XVII - начала

XX веков : Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / Я. М.

Еремеев. - Ростов-на-Дону, 2003. – 232 с.

476. Ермаков И. Д. Очерки по анализу творчества Н. В. Гоголя / И. Д.

Ермаков. – М. ; Пг. : ГИЗ, 1924. – 253 с.

477. Ермаков И. Д. Психоанализ литературы. Пушкин. Гоголь.

Достоевский / И. Д. Ермаков. – М. : Новое литературное обозрение, 1999. – 512 с.

478. Ермаков И. Д. Психоанализ у Достоевского / И. Д. Ермаков //

Российский психоаналитический вестник. – 1993–1994. – № 3-4. – С. 145–154.

479. Ермаков И. Д. Этюды по психологии творчества А. С. Пушкина / И.

Д. Ермаков. – М. ; Пг. : ГИЗ, 1923. – 193 с.

480. Еротич В. Психологическое и религиозное бытие человека / В.

Еротич. – М. : Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2008. – 206

с.

398

481. Ефимова И. Н. Психодрама + экзистенциальный анализ: о пользе

перекрёстного опыления / И. Н. Ефимова // Психодрама и современная

психотерапия. – 2004. – № 1–2. – С. 64–73.

482. Ждан А. Н. Георгий Иванович Челпанов / А. Н. Ждан // Вестник

Московского университета. – Серия 14. – Психология. – № 2. – 1994. – С. 67–72.

483. Ждан А. Н. История психологии как становление ее предмета: Дисс. .

докт. психол. н. : 19.00.01 в форме научного доклада / А. Н. Ждан : МГУ им. М. В.

Ломоносова. – М., 1994. – 68 с.

484. Ждан А. Н. Развитие взглядов на предмет психологии / А. Н. Ждан //

Методология и история психологии. – 2006. – Том 1. – Выпуск 1. – С. 8–22.

485. Ждан А. Н., Марцинковская Т. Д. Московская психологическая школа

: традиции и современность / А. Н. Ждан, Т. Д. Марцинковская // Вопросы

психологии. 2000. – № 3. – С. 117–127.

486. Ждан А. Н., Умрихин В. В. Состояние и тенденции развития истории

психологии / А. Н. Ждан, В. В. Умрихин // Психологический журнал. – 1988. – Т.1.

– № 1. – С. 21–33.

487. Жизненный путь личности / Под ред. Л. B. Сохань. – Киев, 1987. – 277

с.

488. Жирмунский В. М. Поэтика русской поэзии / В. М. Жирмунский. –

СПб. : Азбука-классика, 2001. – 496 с.

489. Жирмунский В. М. Фольклор Запада и Востока: Сравнительно-

исторические очерки / В. М. Жирмунский. – М. : ОГИ, 2004. – 464 с.

490. Життєві кризи особистості : наук.-метод. посібник : у 2 ч. / В. М.

Доній, Г. М. Несен, Л. В. Сохань та ін. Ч.1. : Психологія життєвих криз

особистості. – К. : ІЗМН, 1998. – 359 с.

491. Життєві кризи особистості: Наук.–метод. Посібник: у 2 ч./ В. М.

Доній, Г. М. Несен, Л. В. Сохань та ін. Ч.2. : Діти і молодь у кризовому суспільстві

: технології допомоги і підтримки. – К. : ІЗМН, 1998. – 568 с.

399

492. Журавлёв И. В. О философии Челпанова / И. В. Журавлёв // Челпанов

Г. И. Введение в философию : С приложением вопросника и конспективного

обзора истории философии : изд. стереотип. – М. : URSS, 2013. – 584 с.

493. Завгородня О. В. Особистість : екзистенційно-інтегративне

трактування / О. В. Завгородня // Психологія і особистість. – 2012. – № 1. – С. 39–

53.

494. Завгородняя Е. В. Личность : варианты становления / Е. В.

Завгородняя // Личность и ее жизненный мир : мат. Всероссийской научно-

практической конференции с международным участием, посвященной 20-летию

факультета психологии ОмГУ им. Ф. М. Достоевского (Омск, 3–4 октября 2013 г.)

/ под ред. Л. И. Дементий. – Омск : Изд-во Ом. Гос. ун-та, 2013. – С. 421–426.

495. Завгородняя Е. В. Личность : интегративно-экзистенциальный поход /

Е. В. Завгородняя. – Saarbruken : LAP Lambert Academic Publishing, 2014. – 109 с.

496. Заикин С. П. Становление идеи Софии в творчестве Владимира

Соловьёва / С. П. Заикин // Соловьёв В. С. Чтения о Богочеловечестве. – СПб. :

Изд. группа «Азбука-классика», 2010. – С. 5–34.

497. Заіка В. М. Ритуал як чинник забезпечення ініціювання особистісних

трансформацій людини / В. М. Заіка // Проблеми особистості в сучасній науці:

результати та перспективи досліджень. – Вісник Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. – Серія «Соціологія. Психологія.

Педагогіка». – Тематичний випуск № 1. / Відп. Ред.. І. П. Маноха. – К. : Гнозис,

2009. – С. 29–33.

498. Заіка В. М. Теорія ініціальних типів особистості в психологічному

забезпеченні діяльності в особливих умовах / В. М. Заіка // Актуальні проблеми

психології. – Том 5, вип. 7 : Психофізіологія. Експериментальна психологія.

Психологія праці : зб. зтатей. – К. : АПН України, Ін-т психології ім..

Г. С. Костюка, 2007. – С. 100-109.

499. Зайцева С. А. Психолого-педагогическое наследие П. Д. Юркевича:

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / С. А. Зайцева. Место

защиты диссертации: Санкт-Петербург, 2001. – 164 с.

400

500. Залкинд А. Двенадцать половых заповедей революционного

пролетариата // А. Залкинд Половой вопрос в условиях советской

общественности. – Л., 1926.

501. Залкинд, А. Б. Дифференцировка на педологическом фронте / А.

Залкинд // Педология. – 1931. – №3. – С. 11.

502. Залкинд А. Б. К вопросу о факторах, сущности и терапии

психоневрозов / А. Залкинд // Психотерапия. – 1913. – № 1. – С. 8–25.

503. Залкинд А. Б. Основные вопросы педологии / А. Б. Залкинд. – М. :

Работник просвещения, 1930. – 263 с.

504. Залкинд А. Б. Очерки культуры революционного времени / А. Б.

Залкинд. -М., 1924. – 196с.

505. Залкинд А. Б. Педология в СССР / А. Б. Залкинд. – М., 1929. – 82с.

506. Залкинд А. Б. Половое воспитание / А. Б. Залкинд. – М.,1930. – 338с.

507. Залкинд А. Б. Психоневрологические науки и социалистическое

строительство. – Педология. – 1930. – № 3. – С. 309–322.

508. Залкинд А. Фрейдизм и марксизм // Красная новь. – 1924. – № 4. – С.

151–175.

509. Залужный А. К вопросу о влиянии среды на школьную успешность и

общее развитие ребенка / А. Залужный // Педагогика. – 1929. – №1–2. – С. 42–49.

510. Зверева, Т. В. Система психологических взглядов К. К. Платонова:

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / Т. В. Зверева. – М.,

2012. – 325 с.

511. Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности / А. Г.

Здравомыслов. – М. : Политиздат, 1986. – 221 с.

512. Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии / Б. В.

Зейгарник. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – 128 с.

513. Зейгарник Б. В., Братусь Б. С. Очерки по психологии аномального

развития личности / Б. В. Зейгарник, Б. С. Братусь. – М. : Изд-во Моск. ун-та,

1980. – 157 с.

401

514. Зеленин Д. К. Избранные труды. Очерки русской мифологии :

Умершие неестественной смертью и русалки / Д. К. Зеленин. – М. : Индрик, 1995.

– 432 с.

515. Зенько Ю. М. Основы христианской антропологии и психологии / Ю.

М. Зенько. – СПб. : Речь, 2007. – 912 с.

516. Зенько Ю. М. Психология религии / Ю. М. Зенько. – СПб. : Речь,

2009. – 544 с.

517. Зеньковский В. В. История русской философии / В. В. Зеньковский. Т.

1, ч. 1. – Л. : Эго, 1991. – 222 с.

518. Зеньковский В. В. История русской философии / В. В. Зеньковский. Т.

1, ч. 2. – Л. : Эго, 1991. – 280 с.

519. Зеньковский В. В. История русской философии / В. В. Зеньковский. Т.

2, ч. 1. – Л. : Эго, 1991. – 255 с.

520. Зеньковский В. В. История русской философии / В. В. Зеньковский. Т.

2, ч. 2. – Л. : Эго, 1991. – 270 с.

521. Зеньковский В. В. Педагогика / В. В. Зеньковский. – М. :

Православный Свято-Тихоновский богословский институт, 1996. – 154с.

522. Зеньковский В. В. Принцип индивидуальности в психологии и

педагогике / В. В. Зеньковский // Вопросы философии и психологии. – Кн. 108. –

1911. – С. 173–226.

523. Зеньковский В. В. Проблемы воспитания в свете христианской

антропологии / В. В. Зеньковский. – М. : Изд-во Свято-Владимирского братства,

1993. – 224с.

524. Зеньковский В. В. Психология детства / В. В. Зеньковский. – М. :

Школа-Пресс, 1996. – 336 с.

525. Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа / В. В. Зеньковский. –

М. : Республика, 1997. – 368 с.

526. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д. Она и Он: тайный шифр сказки

отношений / Т. Д. Зинкевич-Евстигнеева. – СПб. : Речь, 2007. – 296 с.

402

527. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д. Практикум по сказкотерапии / Т. Д.

Зинкевич-Евстигнеева. – СПб. : Речь, 2000. – 310 с.

528. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д. Путь к волшебству. Теория и практика

сказкотерапии / Т. Д. Зинкевич-Евстигнеева. – СПб. : «Златоуст», 1998. – 352 с.

529. Знаков В. В. Духовность человека в зеркале науки и религии / В. В.

Знаков // Вопросы психологии. – 1998. – № 3. – С. 104–115.

530. Иванов В. И. Родное и вселенское / В. И. Иванов. – М. : Республика,

1994. – 428 с.

531. Иванов Д. В. М. М. Рубинштейн: штрихи к портрету и основным

психологическим идеям / Д. В. Иванов // История отечественной и мировой

психологической мысли: Постигая прошлое, понимать настоящее, предвидеть

будущее: Мат. международной конф. по истории психологии «IV московские

встречи», 26-29 июня 2006 г. / Отв. ред. А. Л. Журавлёв, В. А. Кольцова, Ю. Н.

Олейник. – М. : Изд-во «Институт психологии РАН», 2006. – C. 399–404.

532. Ильенков Э. В. Философия и культура / Э. В. Ильенков. – М. :

Политиздат, 1991. – 464 с.

533. Ильин И. А. Аксиомы религиозного опыта / И. А. Ильин. – М. : ООО

«Издательство АСТ», 2002. – 586 с.

534. Ильин И. А. Одинокий художник / И. А. Ильин. – М. : Искусство, 1993.

– 348 с.

535. Ильин И. А. Путь к очевидности / И. А. Ильин. – М. : Республика, 1993.

– 431 с.

536. Ильин И. А. Сочинения в 2-х т. – Т. 1 : Философия права.

Нравственная философия / И. А. Ильин. – М. : Медиум, 1993. – 510 с.

537. Ильин И. А. Сочинения в 2-х т. – Т. 2 : Религиозная философия / И. А.

Ильин. – М. : Медиум, 1994. – 575 с.

538. Ильин И. А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и

человека / И. А. Ильин. – СПб. : Наука, 1994. – 542 с.

403

539. Ильичева И. М. Психология духовности: Диссертация ... доктора

психологических наук : 19.00.01 / И. М. Ильичева. – Санкт-Петербург, 2003. – 450

с.

540. Имедадзе И. В. Научное творчество Узнадзе и проблемы общей

психологии / И. В. Имедадзе // Узнадзе Д. Н. Общая психология: пер. с груз. – М. :

Смысл, СПб. : Питер, 2004. – С. 3–24.

541. Исаев А. А. Онтология мысли: введение в философию М. К.

Мамардашвили / А. А. Исаев. – Сургут : Сургутский гос. Университет, 1999. – 102

с.

542. Исаева Э. Г. Психологические воззрения М. Я. Басова : автореф. дисс.

... канд. психол. наук. : 19.00.01 / Э. Г. Исаева. – М., 1973. – 13 с.

543. Истомин К. Психология и метафизика / К. Истомин // Вера и разум. –

1887. – № 1. Отд. филос. – С. 27–45.

544. Історико-психологічна реконструкція психологічної думки в

етнокультурному просторі України : колективна монографія / за заг. ред. В. В.

Турбан. – Кіровоград : Імекс–ЛТД, 2012. – 257 с.

545. К. Г. Юнг о современных мифах / К. Г. Юнг. – М. : Практика, 1994. –

252 с.

546. Кавелин К. Д. Задачи психологии / К. Д. Кавелин // Вестник Европы. –

1872. – Кн. I. – С. 130–169. – Кн. II. – С. 480–560. – Кн. III. – С. 3–62. – Кн. IV. – С.

471–534 ; Кавелин К. Д. Собр. соч. : в 4 т. – Т. 3. – Спб., 1899. – С. 375–648.

547. Кавелин К. Д. Задачи психологии / К. Д. Кавелин. – СПб. : тип. Ф.

Сушинского, 1872. – 239 с.

548. Кавелин К. Д. Наш умственный строй. Статьи по философии русской

истории и культуры / К. Д. Кавелин. – М. : Правда, 1989. – 654 с.

549. Кавелин К. Д. Психологическая критика. Замечания Ю. Ф. Самарина

на книгу: «Задачи психологии» // Кавелин К. Д. Собр. соч. : В 4 т. – Т. 3. – СПб.,

1899. – С. 802-874 ; Вестник Европы. – 1875. – Кн. 5, 6, 7.

550. Калиниченко В. Густав Шпет: От феноменологии к герменевтике / В.

Калиниченко. – Логос. – 1992. – № 3. – С. 37–61.

404

551. Калшед Д. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты

личностного духа / Д. Калшед. – М. : Академический Проект. 2001. – 365 с.

552. Камю А. Бунтующий человек / А. Камю : пер с фр. – М. : Политиздат,

1990. – 415 с.

553. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения / И. Кант : Пер.

с нем. – СПб. : Наука, 1999. – 471 с.

554. Кант И. Критика способности суждения / И. Кант : пер. с нем. – М. :

Искусство, 1994. – 367 с.

555. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант : пер. с нем. – М. : Мысль,

1994. – 592 с.

556. Карпенко З. С. Аксіопсихологічні підстави герменевтики / З. С.

Карпенко // Зб. наук. праць: філософія, соціологія, психологія. Вип. 5. – ч.1. –

Івано-Франківськ : Вид. «Ілай» Прикарп. ун-ту, 2000. – С. 207–214.

557. Карпенко З. С. Аксіологічна психологія особистості: монографія / З.

С. Карпенко. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2009. – 512 с..

558. Карпенко З. С. Дослідження ціннісно-смислової сфери особистості з

позицій культурно-історичного підходу / З. С. Карпенко // Зб. наук. праць:

філософія, соціологія, психологія. Вип. 2. – ч.2. – Ів-Фр. : Вид. «Ілай» Прикарп. ун-

ту, 1998. – С. 3-10.

559. Карпенко З. С. Онтологічне обґрунтування аксіологічної персонології

/ З. С. Карпенко // Психологія особистості. – 2011. – №1(2). – С. 182-190.

560. Карпенко З. С. Медіаторно-евристичний потенціал аксіопсихології

особистості в сучасному методологічному дискурсі / З. С. Карпенко // Психологія

особистості. – 2013. – № 1(4). – С. 68–77.

561. Карпенко З. С. Психодинамічний аспект досліджень аксіопсихіки / З.

С. Карпенко // Зб. наук. праць: філософія, соціологія, психологія. – Вип. 2, ч.1. –

Івано-Франківськ : Вид. «Ілай» Прикарп. ун-ту, 1998. – С. 50–57.

562. Карпенко З. С. Сучасний стан аксіопсихологічних досліджень в

Україні / З. С. Карпенко // Психологія і особистість. – 2013. – № 1(3). – С. 21–31.

405

563. Карпенко З. С. Ціннісні виміри індивідуальної свідомості / З. С.

Карпенко // Зб. наук. праць: філософія, соціологія, психологія. – Вип. 2, ч.1. –

Івано-Франківськ : Вид. «Ілай» Прикарп. ун-ту, 1998. – С. 42–48.

564. Карпинский К. В. Человек как субъект жизни / К. В. Карпинский. –

Гродно : ГрГУ, 2002. – 280 с.

565. Карпова Н. Л. Психологические грани смысла жизни / Н. Л. Карпова //

Вопросы психологии. – 1996. – № 4. – С. 151–155.

566. Карпова Н. Л., Александрова Ю. А. III Симпозиум «Психологические

аспекты смысла жизни» / Н. Л. Карпова, Ю. А. Александрова // Психологический

журнал. – 1998. – Т. 19, № 1. – с. 173–178.

567. Карсавин Л. П. Малые сочинения / Л. П. Карсавин. – СПб. : Алетейя,

1994. – 532 с.

568. Карсавин Л. П. О личности / Л. П. Карсавин. – Каунас, 1929. – 147с.

569. Карсавин Л. П. О личности // Карсавин Л. П. Религиозно-

философские сочинения: В 2 т. – М. : Ренессанс, 1992. – Т. 1. – С. 3–234.

570. Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения / Л. П. Карсавин.

– Т.1. – М. : Ренессанс, 1992. – 325 с.

571. Карсавин Л. П. Философия истории / Л. П. Карсавин. – СПб. :

Комплект, 1993. – 351 с.

572. Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке / Э. Кассирер : пер. с нем.,

англ. – М. : Гардарика, 1998. – 784 с.

573. Кассирер Э. Сила метафоры / Э. Кассирер : пер. с нем. // Теория

метафоры: Сборник. – М. : Прогресс, 1990. – С. 33-43.

574. Келли Дж. Психология личности. Теория личных конструктов / Дж.

Келли : пер. с англ. – СПб. : Речь, 2000. – 249 с.

575. Кемпбелл Дж. Мифический образ / Дж. Кемпбелл : пер. с англ. – М. :

ООО «Издательство АСТ», 2002. – 683 с.

576. Кемпбелл Дж. Мифы, в которых нам жить / Дж. Кемпбелл : пер. с

англ. – К. : София; М. : ИД «Гелиос», 2002. – 256 с.

406

577. Кемпбелл Дж. Тысячеликий герой / Дж. Кемпбелл: пер. с англ. – М. :

Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 384 с.

578. Киреева Р. А. Проблема личности в исторической концепции

К. Д. Кавелина и Б. Н. Чичерина / Р. А. Киреева // Россия и мировая цивилизация:

К 70-летию чл.-кор. РАН А. Н. Сахарова. – М., 2000. – C. 496–503.

579. Киреевский И. В. О характере просвещения Европы и о его

отношении к просвещению России (письмо к графу Е. Е. Комаровскому) //

Киреевский И. В. Разум на пути к истине. – М. : «Правило веры», 2002. – с. 151–

213.

580. Киреевский И. В. Разум на пути к истине / И. В. Киреевский. – М. :

Правило веры, 2002. – 463 с.

581. Клочко А. В. Проблема личности в психологии в контексте

понимания человека как открытой системы / А. В. Клочко. – Барнаул, 2001. – 167

с.

582. Кляйн М., Айзекс С., Райвери Дж., Хайманн П. Развитие в

психоанализе / М. Кляйн, С. Айзекс, Дж. Райвери, П. Хайманн : пер. с англ. – М. :

Академический проект, 2001. – 512 с.

583. Князев Н. А. Сущность и существование науки : Проектный анализ :

Дисс… доктора философских наук, специальность : 09.00.01 – Онтология и

теория познания / Н. А. Князев. – Красноярск, 2004. – 351 с.

584. Ковалёв А. Г. Психология личности / А. Г. Ковалёв. – М. :

Просвещение, 1965. – 288 с.

585. Ковалёв А. Г., Мясищев В. Н. Психические особенности человека / А.

Г. Ковалёв, В. Н. Мясищев. – Л. : Изд-во ЛГУ. – Т. 1. Характер. – 1957. – 264 с.

586. Ковалёв Вл. И. Категория времени в психологии (личностный аспект)

// Категории материалистической диалектики в психологии. – М. : Наука, 1988. –

С. 216–230.

587. Коваль О. И. Психологическое наследие А. А. Богданова :

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / О. И. Коваль. –

Нижний Новгород, 2010. – 230 с.

407

588. Колышко A. M. Психология самоотношения : учеб. пособие / А. М.

Колышко. – Гродно: ГрГУ, 2004. – 102 с.

589. Кольцова В. А. О целостном подходе в историко-психологическом

исследовании / В. А. Кольцова // Принцип системности в психологических

исследованиях. – М., 1990. – С. 131–137.

590. Кольцова В. А. Теоретико-методологические основы истории

психологии / В. А. Кольцова. – М. : Изд-во «ИП РАН, 2004. – 416 с.

591. Кольцова В. А. Системный подход и разработка проблем истории

отечественной психологической науки / В. А. Кольцова // Психологический

журнал. – 2002. – Т. 23. – №2. – С. 6–19.

592. Кольцова В. А., Медведев А. М. Об изучении истории психологии в

системе культуры / В. А. Кольцова, А. М. Медведев // Психологический журнал. –

1992. – Т. 13. – № 5. – С. 3–12.

593. Кольцова В. А., Олейник Ю. Н. Исторический путь психологии:

прошлое, настоящее, будущее / В. А. Кольцова, Ю. Н. Олейник //

Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 1. – С. 176–179.

594. Кольцова В. А., Олейник Ю. Н. История психологии: теоретические и

методологические проблемы исследований / В. А. Кольцова, Ю. Н. Олейник //

Современная психология. – М., 1999. – С. 578–590.

595. Коржова Е. Ю. Психологическое познание судьбы человека / Е. Ю.

Коржова. – СПб. : Изд-во РГПУ им. А. И. Герцена, изд-во «Союз», 2002. – 332 с.

596. Коржова Е. Ю. Психология личности: Типология теоретических

моделей / Е. Ю. Коржова. – СПб. : Институт практической психологии СЗО РАО,

2004. – 542 с.

597. Коржова Е. Ю. Развитие личности в контексте жизненной ситуации /

Е. Ю. Коржова // Психологические проблемы самореализации личности. – СПб.,

2000. – Вып. 4. – С. 155–160.

598. Корнилов К. Н. Принципы изучения личности советского человека /

К. Н. Корнилов // Вопросы психологии. – 1957. – № 5.

408

599. Корнилов К. Н. Психология и марксизм / К. Н. Корнилов. – Л. : ГИЗ,

1925. – 246 с.

600. Корнилов К. Н. Учение о реакциях у человека. (Реактология) / К. Н.

Корнилов. – М.; Л. : Госуд. изд., тип. Печатный двор в Лгр., 1927. – 196 с.

601. Костюк Г. С. Избранные психологические труды / Г. С. Костюк. – М. :

Педагогика, 1988. – 304 с.

602. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток

особистості / Г. С. Костюк. – К. : Рад. шк., 1989. – 608 с.

603. Костюк Г. С. Некоторые вопросы взаимосвязи воспитания и развития

личности / Г. С. Костюк // Вопр. психологии. – 1956. – № 5. – С. 3–14.

604. Костюк Г. С. О взаимоотношении воспитания и развития / Г. С.

Костюк // Советская педагогика. – 1956. – № 12. – С. 71.

605. Костюк Г. С. Принцип развития в психологии / Г. С. Костюк //

Методологические и теоретические проблемы психологии. – М. : Наука, 1969. – С.

118–152.

606. Костюк Г. С. Прогрессивные педагогические идеи педагогической

антропологии К. Д. Ушинского / Г. С. Костюк // Советская педагогика. – 1974. – №

2. – С. 18–28.

607. Костюк Г. С. Проблема развития ребенка в советской психологии / Г.

С. Костюк // Вопросы психологии. – 1967. – № 6. – С. 23–46.

608. Костюк Г. С. Психологические основы педагогической антропологии

К. Д. Ушинского / Г. С. Костюк // Вопросы психологии. – 1974. – №2. – С. 19–31.

609. Котова И. Б. Идея личности в российской психологии: дисс. . докт.

психол. наук: 19.00.01. / И. Б. Котова : Ин-т развития личности РАО. – Ростов-н/Д.

1994. – 375 с.

610. Котова И. Б. Идея личности в российской психологии : автореф. дис.

... д-ра психол. наук : 19.00.11 / И. Б. Котова ; Ин-т развития личности Рос. акад.

образования. – М., 1994. – 42 с. – Библиогр. : 40–42 с.

409

611. Котова И. Б. Психология личности в России. Столетие развития

[Текст] / И. Б. Котова; Рос. акад. образования, Юж. отд-ние, Рост. гос. пед. ун-т. –

Ростов н/Д : Изд-во Рост. пед. ун-та, 1994. – 290, [1] с. – Библиогр. : 269-290с.

612. Коул М. Культурные механизмы развития / М. Коул : пер. с англ. //

Вопросы психологии. – 1995. – № 2. – С. 5-20.

613. Кохут Х. Анализ самости: Систематический подход к лечению

нарциссических нарушений личности / Х. Кохут : пер. с англ. – М. : Когито–

Центр, 2003. – 368 с.

614. Кохут Х. Восстановление самости / Х. Кохут: пер. с англ. – М. :

Когито-Центр, 2002. – 316 с.

615. Крамарчук С. В. Личность как общественный идеал: к анализу

философско-правовой концепции П. И. Новгородцева / С. В. Крамарчук // Человек

в историко-философском измерении. – Екатеринбург, 2003. – С. 184–186.

616. Крашенинников Е. Е.. Психологические взгляды Фомы Аквинского :

Дисс. ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / Е. Е. Крашенинников. – М.,

2002. – 145 с.

617. Кречмер Э. Строение тела и характер / Э. Кречмер. – М. : Педагогика-

Пресс, 1995. – 608 с.

618. Кроник А. А. Субъективная картина жизненного пути как предмет

психологического исследования, диагностики и коррекции: Дис. ... докт. психол.

наук в виде научного доклада / А. А. Кроник. – М. : ИП РАН, 1994. – 71 с.

619. Кроник А. А., Кроник Е. А. В главных ролях : Вы, Мы, Он, Ты, Я:

Психология значимых отношений / А. А. Кроник, Е. А. Кроник. – М. : Мысль,

1989. – 204 с.

620. Кропоткин П. А. Хлеб и воля. Современная наука и анархия / П. А.

Кропоткин. – М. : Правда, 1990. – 638 с.

621. Кулагина И. Ю. Личность школьника от задержки психологического

развития до одаренности. Уч. пособие для студ. и препод. / И. Ю. Кулагина. – М. :

ТЦ «Сфера», 1999. – 192 с.

410

622. Кулешова, Л. Н. История отечественной психологии воспитания, 60-е

годы XIX – 60-е годы ХХ вв. : Диссертация ... доктора психологических наук :

19.00.01 / Л. Н. Кулешова. – Ставрополь, 1999. – 379 с.

623. Кульчицький О. Введення у філософічну антропологію /на правах

рукопису. – Мюнхен : Український вільний ун-т, 1973. – 198 с.

624. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук / О.

Кульчицький. – Мюнхен–Львів, 1995.

625. Кульчицький О. Риси характерології українського народу / О.

Кульчицький // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К. : Генеза,

1995. – С. 708-718.

626. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун : пер с англ. / Т. Кун;

Сост. В. Ю. Кузнецов. – М. : ООО «Издательство АСТ», 2003. – 605 с.

627. Куницина В. Н., Панферов В. И. Проблема отношений личности в

трудах В. Н. Мясищева / В. Н. Куницина, В. И. Панферов // Психологический

журнал. – 1992. – № 3. – С. 140–147.

628. Курносова, М. Г. Становление патопсихологии в России в конце XIX -

начале XX вв. : Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / М.

Г. Курносова. – М., 2011. – 223 с.

629. Кьеркегор С. Наслаждение и долг / С. Кьеркегор : пер. с дат. – К. :

AirLand, 1994. – 504 с.

630. Кьеркегор С. Страх и трепет / С. Кьеркегор : пер. с дат. – М. :

Республика, 1993. – 383 с.

631. Лазурский А. Ф. Избранные труды по психологии / А. Ф. Лазурский. –

М. : Наука, 1997. – 446 с.

632. Лазурский А. Ф. Классификация личностей / А. Ф. Лазурский. – М. ;

Пг. : Госиздат, 1923.

633. Лазурский А. Ф. Классификация личностей / А. Ф. Лазурский : изд. 3–

е. – Л. : Госизд., 1924. – 290 с.

634. Лазурский А. Ф. Классификация личностей / А. Ф. Лазурский //

Лазурский А. Ф. Избранные труды по психологии. – М. : Наука, 1997. – С. 5–222.

411

635. Лазурский А. Ф. Очерк науки о характерах / А. Ф. Лазурский. – СПб.,

1917. – 386 с.

636. Лазурский А. Ф. Очерк науки о характерах / А. Ф. Лазурский. – М. :

Наука, 1995. – 271 с.

637. Лазурский А. Ф., Франк С. Л. Программа исследования личности в ее

отношении к среде / А. Ф. Лазурский, С. Л. Франк // Русская школа. – 1912. – № 1.

– С. 1–24; № 2. – С. 117.

638. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном, или судьба разума

после Фрейда / Ж. Лакан : пер. с фр. – М. : Русское феноменологическое

общество, Логос, 1997. – 186 с.

639. Лакан Ж. Семинары. Кн. 1. Работы Фрейда по технике психоанализа

(1953-1954) / Ж. Лакан: пер. с фр. – М. : Гнозис; Лого, 1998. – 432 с.

640. Лакан Ж. Семинары. Кн. 2. «Я» в теории Фрейда и в технике

психоанализа (1954-1955) / Ж. Лакан : пер. с фр. – М. : Гнозис; Лого, 1999. – 520 с.

641. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских

программ // Кун Т. Структура научных революций: Пер с англ. / Т. Кун; Сост. В.

Ю. Кузнецов. – М. : ООО «Издательство АСТ», 2003. – С. 269–454.

642. Лактіонов О. М. Структурно-динамічна організація індивідуального

досвіду. Автореф. дис. ... доктора психол. наук, 19.00.01. / О. М. Лактіонов. – К.,

2000. – 36 с.

643. Лапланш Ж., Понталис Ж. Б. Словарь по психоанализу / Ж. Лапланш,

Ж. Б. Понталис: пер. с франц. – М. : Высш. Шк., 1996. – 623 с.

644. Лапшин И. И. Философия изобретения и изобретение в философии /

И. И. Лапшин. – М. : Республика, 1999. – 399 с.

645. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении / Л.

Леви-Брюль : пер. с фр. – М. : Педагогика-Пресс, 1994. – 608 с.

646. Леви-Строс К. Мифологики. В 4-х тт. Т.1. Сырое и приготовленное /

К. Леви-Строс : пер. с фр. – М. ; СПб. : Университетская книга, 1999. – 406 с.

647. Леви-Строс К. Мифологики. В 4-х тт. Т.2. От мёда к пеплу / К. Леви-

Строс : Пер. с фр. – М. ; СПб. : Университетская книга, 2000. – 442 с.

412

648. Леви-Строс К. Мифологики. В 4-х тт. Т.3. Происхождение застольных

обычаев / К. Леви-Строс : пер. с фр. – М.; СПб. : Университетская книга, 2000. –

461 с.

649. Леви-Строс К. Первобытное мышление / К. Леви-Строс: пер. с фр. –

М. : Республика, 1994. – 384 с.

650. Леви-Строс К. Путь масок / К. Леви-Строс: пер. с фр. – М. :

Республика, 2000. – 399 с.

651. Левин К. Теория поля в социальных науках / К. Левин : пер. с англ. –

СПб. : Ювента, 2000. – 406 с.

652. Левицкий С. А. Очерки по истории русской философии / С. Левицкий.

– М. : Канон, 1996. – 496 с.

653. Левицкий С. А. Трагедия свободы / С. Левицкий. – М. : Канон, 1995. –

512 с.

654. Левчук Л. Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття / Л. Т.

Леквчук. – К. : Либідь, 1997. – 224 с.

655. Левчук Л. Т. Психоанализ: от бессознательного к «усталости от

сознания» / Л. Т. Леквчук. – К. : Вища шк., Изд. КГУ, 1989. – 181 с.

656. Лейбин В. Постклассический психоанализ. Энциклопедия / В.

Лейбин. – Т. 1. – М. : Изд. Дом «Территория будущего», 2006. – 472 с.

657. Лейбин В. Постклассический психоанализ. Энциклопедия / В.

Лейбин. – Т. 2. – М. : Изд. Дом «Территория будущего», 2006. – 568 с.

658. Лейбин В. Сабина Шпильрейн : между молотом и наковальней / В.

Лейбин. – М. : Изд. «Когито-Центр», 2008. – 318 с.

659. Лейбниц Г. В. Сочинения в 4-х т. / Г. В. Лейбниц : пер. с лат., фр.,

нем. – Т. 1. – М. : Мысль, 1982. – 636 с.

660. Лейбниц Г. В. Сочинения в 4-х т. / Г. В. Лейбниц : пер. с лат., фр., нем.

– Т. 2. – М. : Мысль, 1983. – 686 с.

661. Лейнг Р. Разделенное Я / Р. Лейнг : пер. с англ. – К. : Государственная

библ. Украины для юнош., 1995. – 320 с.

413

662. Лэйнг Р. Д. Феноменология переживания; Райская птичка; О важном /

Р. Д. Лейнг : пер. с англ. – Львов : Инициатива, 2005. – 352 с.

663. Лэйнг Р. Я и другие / Р. Лэйнг : пер. с англ. – М. : Изд-во ЭКСМО-

Пресс, 2002. – 304 с.

664. Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама

Я. Л. Морено / Г. Лейтц. – М. : Прогресс, Универс, 1994. – 352 с.

665. Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм. Критические заметки

об одной реакционной философии / В. И. Ленин. – М. : Политиздат, 1986. – 478 с.

666. Леонгард К. Акцентуированные личности / К. Леонгард : Пер. с нем

(ГДР, Народ и здоровье, 1976 г.). – К. : Вища школа, Головное изд-во, 1981. – 392

с.

667. Леонтьев А. А. Жизненный и творческий путь А. Н. Леонтьева. Текст

вечерней лекции // [Электронный ресурс] / А. А. Леонтьев : факультет психологии

МГУ. – Режим доступа : http://psy.msu.ru/people/leontiev/

668. Леонтьев А. А. Как стать личностью? / А. А. Леонтьев // Вопросы

психологии. – 1996. – № 2. – С. 137–138.

669. Леонтьев А. Н. Деятельность и сознание / А. Н. Леонтьев // Вопросы

философии. – 1972. – № 12. – С. 129–140.

670. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / А. Н. Леонтьев. –

М. : Политиздат, 1975. – 303 с.

671. Леонтьев А. Н. Лекции по общей психологии / А. Н. Леонтьев. – М. :

Смысл, 2000. – 511 с.

672. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики / А. Н. Леонтьев. – М. :

Изд. Московского ун-та, 1972. – 575 с.

673. Леонтьев А. Н. Философия психологии: Из научного наследия / А. Н.

Леонтьев : под ред. А. А. Леонтьева, Д. А. Леонтьева. – М. : Изд. Московского ун-

та, 1994. – 228 с.

674. Леонтьев Д. А. Динамика смысловых процессов / Д. А. Леонтьев //

Психологический журнал. – 1997. – Т. 18, №6. – С. 13–27.

414

675. Леонтьев Д. А. От социальных ценностей к личностным: социогенез и

феноменология ценностной регуляции деятельности / Д. А. Леонтьев // Вестник

Московского ун-та, Серия 14, Психология. – 1996. – № 4. – С. 35–44.

676. Леонтьев Д. А. Очерк психологии личности / Д. А. Леонтьев. – 2 изд. –

М. : Смысл, 1997. – 64 с.

677. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, структура и динамика

смысловой реальности / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 487 с.

678. Леонтьев Д. А. Структурная организация смысловой сферы личности:

Автореф. дисс... канд. психол. наук: 19.00.01 / Д. А. Леонтьев : Моск. гос. ун-т. –

М., 1988. – 24 с.

679. Леонтьев Д. А. Тест осмысленности жизни / Д. А. Леонтьев //

Практикум по психодиагностике. Прикладная психодиагностика / под ред. И. М.

Карлинской и др. – М., 1992. – С. 9-20.

680. Леонтьев Д. А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт

многомерной реконструкции / Д. А. Леонтьев // Вопросы философии. – 1996. – №

4. – С. 15-26.

681. Леонтьев Д. А., Пилипко И. В. Выбор как деятельность / Д. А.

Леонтьев, И. В. Пилипко // Вопросы психологии. – 1995. – № 1. – С. 97-110.

682. Леонтьев К. Н. Восток, Россия и Славянство / К. Н. Леонтьев. – М. :

Эксмо, 2007. – 896 с.

683. Леонтьев К. Н. Храм и Церковь / К. Н. Леонтьев. – М. : ООО

«Издательство АСТ», 2003. – 636 с.

684. Летцев В. М. К уяснению основной проблематики философской

психологии / В. М. Летцев // Вопросы философии. – 2012. – № 5. – С. 114–123.

685. Летцев В. М. Личность и её концептуализации в российской

психологии второй половины ХIХ века / В. М. Летцев // Актуальные проблемы

истории психологии на рубеже тысячелетий: Сб. научн. трудов: в 2-х ч. – Ч.1. – М.

: Изд. МГСА, 2002. – С. 94–105.

686. Летцев В. М. «Он как родился быть профессором...» / В. М. Летцев //

Практична психологія та соціальна робота. – 2003. – N 1. – С. 72–73.

415

687. Летцев В. М. Проблема особистості у психологічний спадщині

В. В. Зеньковського : автореф. дисс... канд. психол. наук: 19.00.01. / В. М. Летцев :

Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2004. – 19 с.

688. Летцев В. М. Проблема особистості у творчості В. В. Зеньковського /

В. М. Летцев // Міжнародний семінар з гуманістичної психології та педагогіки

(Рівне, 1998 р.): Тези доповідей та повідомлень. – Рівне, 1998. – С. 56–57.

689. Летцев В. М. Українська романтична «філософія серця» та

проблематика особистості / В. М. Летцев // П’яті Костюківські читання

«Психологія на перетині тисячоліть» (Київ, 1999). – К., 1999. – Ч.11. – С. 304–311.

690. Летцев В. М. «Філософія серця» П. Д. Юркевича та поглиблене

розуміння особистості / В. М. Летцев // Практична психологія та соціальна робота.

– 1999. – №6. – С. 38–40.

691. Летцев В. М. Філософсько-психологічні проблеми особистості у

працях В. В. Зеньковського / В. М. Летцев // Психологія: Збірка наукових праць

національного пед. ун-ту ім. М. П. Драгоманова. – К., 1999. – Вип. 1 (4). – С. 5–10.

692. Летуновский В. В. Экзистенциальный анализ в психологии /

В. В. Летуновский. – Б. м., Б. г., 2003. – 222 с.

693. Лихачев Д. С. Историческая поэтика русской литературы. Смех как

мировоззрение / Д. С. Лихачёв. – СПб. : Алетейя, 1997. – 508+80 с.

694. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков /

А. Е. Личко // Психология индивидуальных различий. Тексты / Под ред.

Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романова. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – С. 288–318.

695. Личность: определение и описание // Вопросы психологии. – 1992. –

№3–4. – С. 34–42.

696. Лобода С. В. Психологія у Київському університеті: історія

передісторії / С. В. Лобода // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб.

наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д.

Максименка. – К. : Любіть Україну, 2000. – Т. І, ч. 2. – С. 14–18.

697. Лобода (Пухно) С. В. Ідеалістична традиція в розумінні психічного

Київської школи університетської психології першої половини ХІХ ст. (на

416

матеріалі вивчення наукової спадщини С. С. Гогоцького) / С. В. Лобода //

Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. праць Інституту

психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К. :

Любіть Україну, 2000. – Т. ІІ. – Ч.4. – С. 15–21.

698. Лобок А. М. Антропология мифа / А. М. Лобок. – Екатеринбург : Банк

культурной информации, 1997. – 688 с.

699. Ломов Б. Ф. Личность как продукт и субъект общественных

отношений / Б. Ф. Ломов // Психология личности в социалистическом обществе:

Активность и развитие личности: сб. статей / Отв. ред. Б. Ф. Ломов, К. А.

Абульханова. – М. : Наука, 1989. – С. 6–24.

700. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы

психологии / Б. Ф. Ломов. – М. : Наука, 1984. – 443 с.

701. Лопатин Л. М. Аксиомы философии. Избранные статьи / Л. М.

Лопатин. – М. : Российская политическая энциклопедия, 1996. – 560 с.

702. Лопатин Л. М. Философские характеристики и речи / Л. М. Лопатин. –

Мн. : Харвест; М. : АСТ, 2000. – 496 с.

703. Лосев А. Ф. Бытие. Имя. Космос / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1993. –

958 с.

704. Лосев А. Ф. Жизненный и творческий путь Платона / А. Ф. Лосев //

Платон. Собрание сочинений в 4-х т. – Т. 1. – М. : Мысль, 1990. – С. 3–63.

705. Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1994.

– 919 с.

706. Лосев А. Ф. Мифология греков и римлян / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль,

1996. – 975 с.

707. Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии /

А. Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1993. – 959 с.

708. Лосев А. Ф. Форма. Стиль. Выражение / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль,

1995. – 944 с.

709. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения / А. Ф. Лосев. – М. : Мысль, 1982.

– 624 с.

417

710. Лосский В. Н. Боговидение / В. Н. Лосский. – М. : АСТ, 2006. – 759 с.

711. Лосский В. Н. Богословие и Боговидение / В. Н. Лосский. М. :

Издательство Свято-Владимирского Братства, 2000. – 631 с.

712. Лосский Н. О. Бог и мировое зло / Н. О. Лосский. – М. : Республика,

1994. – 432 с.

713. Лосский Н. О. Избранное / Н. О. Лосский. – М. : Правда, 1991. – 622 с.

714. Лосский Н. О. История русской философии / Н. О. Лосский. – М. :

Высшая школа, 1991. – 559 с.

715. Лосский Н. О. Основные учения психологии с точки зрения

волюнтаризма / Н. О. Лосский. – СПб. : типограф М. М. Стасюлевича, 1903. – 300

с.

716. Лосский Н. О. Условия абсолютного добра / Н. О. Лосский. – М. :

Политиздат, 1991. – 368 с.

717. Лосский, Н. О. Учение о перевоплощении. Интуитивизм / Н. О.

Лосский. – М. : Прогресс, 1992. – 208 с.

718. Лосский Н. О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая

интуиция / Н. О. Лосский. – М. : Республика, 1995. – 400 с.

719. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст –

семиосфера – история / Ю. М. Лотман. – М. : Языки русской культуры, 1999. – 464

с.

720. Лотман Ю. М. История и типология русской культуры / Ю. М.

Лотман. – СПб : Искусство СПБ, 2002. – 768 с.

721. Лотман Ю. М. «Человек, каких много» и «исключительная личность»

(к типологии русского реализма первой половины 19 в.) / Ю. М. Лотман // Из

истории русской культуры : сб. статей. – Т5. 19 век. – М. : Языки русской

культуры, 1996. – С. 445–454.

722. Лысенко В. П. Развитие Г. С. Костюком основ педагогической

психологи : (На материале работ 20-40-х г.г.) : дисс. . канд. психол. наук: 19.00.01.

/ В. П. Лысенко. – НИИ психологии УССР. – К., 1991. – 209 с.

418

723. Лысенко В. П. Развитие Г. С. Костюком основ педагогической

психологии : (На материале работ 20-40-х годов) : автореферат дис. ... кандидата

психологических наук : 19.00.01 / В. П. Лысенко. – НИИ психологии УССР. –

Киев, 1991. – 20 с.

724. Любченко О. О. Вплив методів православної автотрансформації на

особистісне зростання Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / О. О.

Любченко; Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2004. – 20 с.

725. Любченко О. О. «Я-концепція» в православній аскетиці. Специфіка,

генезис, форми рефлексування / О. О. Любченко // Психолого-педагогічна наука і

суспільна ідеологія. Матеріали методичного семінару Академії Педагогічних Наук

України. – К., Гнозіс, 1998. – C. 386–393.

726. Любченко О. О. Символізм православної свідомості: психологічний

аспект / О. О. Любченко // Психологічні перспективи. Випуск 1. – Луцьк, 2001. –

С. 97–102.

727. Мадди С. Теории личности: сравнительный анализ / С. Мадди. – СПб.

: Изд-во «Речь», 2002.

728. Мазин В. А. Стадия зеркала Жака Лакана / В. А. Мазин. – СПб. :

Алетейя, 2005. – 160 с.

729. Макаров А. Киевская старина в лицах. ХІХ век / А. Макаров. – К. :

Довіра, 2004. – 878 с.

730. Максименко С. Д. Генезис существования личности / С. Д.

Максименко. – К. : Изд-во ООО «КММ», 2006. – 240 с.

731. Максименко С. Д. Г. С. Костюк і проблеми генетичної психології / С.

Д. Максименко // Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних психологічних

дослідженнях: наук. записки Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України. – К.,

2000. – Вип. 20. – Ч.1. – С. 7-23.

732. Максименко С. Д. О движущих силах нравственного развития

личности / С. Д. Максименко // Психология. – 1985. – Вып. 25. – С. 20–28.

733. Максименко С. Д. Основи генетичної психології : навч. посіб. / С. Д.

Максименко. − К. : Перспектива, 1998. − 220 с.

419

734. Максименко С. Д. Развитие личности школьника в процессе обучения

/ С. Д. Максименко // К. : Знание, 1987. – 16 с.

735. Максименко С. Д. Теоретический анализ методов исследования в

возрастной и педагогической психологии / С. Д. Максименко // Психология. -

Вып.23. - 1984. -С. 3-16.

736. Максименко С. Д. Экспериментальный метод в советской возрастной

и педагогической психологи : дисс. . докт. психол. наук: 19.00.01. / С. Д.

Максименко : НИИ психологии УССР. – Киев, 1989. – 374 с.

737. Маланов С. В. Методологические и теоретические основы психологии

/ С. В. Маланов. – МПСИ, НПО «МОДЭК», 2005. – 336 с.

738. Малявина С. С. Проблема индивидуальности в отечественной

психологии конца ХIХ – середины 30-х годов ХХ века / С. С. Малявина :

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01. – М, 2003. – 209 с.

739. Мамардашвили М. К. Кантианские вариации / М. К. Мамардашвили. –

М. : «Аграф», 1997. – 312 с.

740. Мамардашвили М. К. Картезианские размышления (январь 1981) / М.

К. Мамардашвили. – М. : «Прогресс-Культура», 1993. – 352 с.

741. Мамардашвили М. К. Мой опыт нетипичен / М. К. Мамардашвили. –

СПб. : Азбука, 2000. – 400 с.

742. Мамардашвили М. К. Психологическая топология пути. М. Пруст. «В

поисках утраченного времени» / М. К. Мамардашвили. – СПб. : Русский

Христианский гуманитарный институт, 1997. – 572 с.

743. Мамардашвили М. К. Сознание как философская проблема / М. К.

Мамардашвили // Вопросы философии. – 1990. – № 10. – С. 3–18.

744. Мамардашвили М. К. Философия и личность. Выступление на

методологическом семинаре сектора философских проблем психологии института

психологии РАН 3 марта 1977 года / М. К. Мамардашвили // Человек. – М., 1994. –

№ 5. – С. 5-19.

745. Мамардашвили М. К., Пятигорский А. М. Символ и сознание.

Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке / М. К.

420

Мамардашвили, А. М. Пятигорский. – М. : «Языки русской культуры», 1997. – 218

с.

746. Маноха І. П. Онтологія долі: потенціал подолання людиною

критичних станів буття / І. П. Маноха // Психологія на перетині тисячоліть: Зб.

наукових праць учасників 5-х Костюківських читань. Т. 2. – К. : Гнозис, 1998. – С.

423–433.

747. Маноха І. П. Професійний потенціал особистості: досвід

онтологічного дослідження: Автореф. дис... канд. психологічних наук.19.00.01 / І.

П. Маноха : КДУ – К., 1993. – 22 с.

748. Маноха І. П. Психологія потаємного «я» / І. П. Маноха. – К. :

Поліграф книга, 2001. – 448 с.

749. Маноха І. П. Психологія потенціалу індивідуального буття людини:

онтологічно орієнтований підхід : Дис... д-ра психол. наук: 19.00.01 / І. П. Маноха

: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. – 462 арк.

750. Маноха І. П., Клименко І. В. Онтологічна природа міфу та її проекції в

сучасному світі / І. П. Маноха, І. В. Клименко // Вісник Київського національного

університету. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2002. – Вип. 12–13. – С. 101–

107.

751. Маноха И. П. Карусель: движение по кругу (К вопросу о

потенциальной одарённости человека к любви и отчаянию) / І. П. Маноха // Ars

vetus – Ars nova : М. М. Бахтін. – К. : Гнозис, 1999. – 216 с.

752. Маноха И. П. «Творческая самодеятельность», профессиональный

потенциал, призвание и назначение человека (к вопросу о подлинных открытиях

С. Л. Рубинштейна в психологии / И. П. Маноха // Проблеми емпіричних

досліджень у психології. – Випуск 4. – К. : Гнозис, 2010. – С. 44–59.

753. Маноха И. П. Человек и потенциал его бытия / И. П. Маноха. – К. :

«Стимул» К, 1995. – 256 с.

754. Марисова Л. И. Проблема характера в трудах Н. Г. Чернышевского и

Н. А. Добролюбова: Дисс. канд. пед. наук (по психол.). : 19.00.01 / Л. И. Марисова.

– К., 1954. – 462 с.

421

755. Мартинюк В. М. Особливості розвитку української психології у ХVІІІ

столітті (Феноменологія психічного у науковій, науково-прикладній, філософській

та художній творчості в епоху Просвітництва): Дис... канд. психол. наук: 19.00.01 /

В. М. Мартинюк : Київський ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1997. – 166с.

756. Мартынюк И. О. Жизненные цели личности: понятие, структура,

механизмы формирования / И. О. Мартынюк. – К. : Наукова думка, 1990. – 116 с.

757. Марцинковская Т. Д. История детской психологии: учебник для студ.

пед. Вузов / Т. Д. Марцинковская. – М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. –

272 с.

758. Марцинковская Т. Д. История психологии / Т. Д. Марцинковская. – М.

: Изд-во «Академия», 2001. – 544 с.

759. Марцинковская Т. Д. Московская психологическая школа: традиции и

современность / Т. Д. Марцинковская // Вопросы психологии. – 2000. – N 3. – С.

117–127.

760. Марцинковская Т. Д. Национальное самосознание и его отражение в

российской психологической науке, середина XIX – начало XX века. Дисс. …

докт. психол. наук / Т. Д. Марцинковская. – М., 1994. – 382 с.

761. Марцинковская Т. Д., Ярошевский М. Г. Неизвестные страницы

творчества Г. И. Челпанова / Т. Д. Марцинковская, М. Г. Ярошевский // Вопросы

психологии. – 1999. – No 3. – С. 99–106.

762. Масієнко Ю. О. Структурно-динамічні ознаки «Я-тексту»

особистості: / Автореф. дисс... канд. психол. наук. – 19.00.01. / Ю. О. Масієнко –

К., 2006. – 21 с.

763. Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики / А. Маслоу : пер.

с англ. – СПб. : Евразия, 1997. – 430 с.

764. Маслоу А. Психология бытия / А. Маслоу: пер. с англ. – М. : Рефл-

бук, К. : Ваклер, 1997. – 304 с.

765. Махов А. Веселовский – Курциус. Историческая поэтика –

историческая риторика [Электронный ресурс] / А. Махов. – Режим доступа :

http://magazines.russ.ru/voplit/2010/3/ma7.html

422

766. Мелетинский Е. М. Аналитическая психология и проблема

происхождения архетипических сюжетов / Е. М. Мелетинский // Вопросы

философии. – 1991. – № 10. – С. 41–47.

767. Мелетинский Е. М. Миф и сказка / Е. М. Мелетинский // Фольклор и

этнография. Л., 1970. – С. 139–148.

768. Мелетинский Е. М. Поэтика мифа / Е. М. Мелетинский. 3-е изд. – М. :

Восточная литература РАН, 2000. – 407 с.

769. Мелетинский Е. М. Сказки и мифы/ Е. М. Мелетинский // Мифы

народов мира. Энциклопедия в 2 т. – М. : Сов. Энциклопедия, 1992. – Т. 2. – С.

441-444.

770. Мелетинский Е. М. Структурно-типологическое изучение народной

сказки / Е. М. Мелетинский // Пропп В. Я. Морфология сказки. 2-е изд. – М. :

Наука, 1969. – С. 134–162.

771. Менегетти А. Введение в онтопсихологию / А. Менегетти : пер. с

итал. – Пермь : Хортон Лимитед, 1993. – 64 с.

772. Менегетти А. Мудрец и искусство жизни / А. Менегетти : пер. с итал.

– Пермь : Хортон Лимитед, 1993. – 46 с.

773. Менегетти А. Онтопсихологическая педагогика / А. Менегетти : пер. с

итал. – Пермь : Хортон Лимитед, 1993. – 76 с.

774. Менегетти А. Система и личность / А. Менегетти: пер. с итал. – М. :

Серебряные нити, 1996. – 128 с.

775. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

– Т. 1: Истоки религии / Предисл. С. С. Аверинцева. – М. : Слово, 1991. – 287 с.

776. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

– Т. 2: Магизм и Единобожие: Религиозный путь человечества до эпохи великих

Учителей. – М. : Слово, 1991. – 462 с.

777. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

– Т. 3: У врат Молчания : Духовная жизнь Китая и Индии в середине первого

тысячелетия до н.э. – М. : Слово, 1992. – 238 с.

423

778. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни: в 7. т. –

Т. 4: Дионис, Логос, Судьба : Греческая религия и философия от эпохи

колонизации до Александра. – М. : Слово,1992. – 271 с.

779. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

– Т. 5 : Вестники Царства Божия: Библейские пророки от Амоса до Реставрации

(VIII-IV вв. до н.э.). – 1992. – 431 с.

780. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

– Т. 6 : На пороге Нового Завета : От эпохи Александра Македонского до

проповеди Иоанна Крестителя. – М. : Слово, 1992 [1993]. – 622 с.

781. Мень А. История религии : В поисках Пути, Истины и Жизни : в 7. т.

–Т. 7 : Сын Человеческий. – М. : Слово, 1992. – 381 с.

782. Мень Александр прот. Человек – это личность / А. Мень // Истина и

Жизнь. – 2002. – № 9. – С. 2–4.

783. Мережковский Д. С. Акрополь : Избр. лит.-критич. Статьи / Д. С.

Мережковский. – М. : Кн. палата, 1991. – 352 с.

784. Мерлин В. С. Очерк интегрального исследования индивидуальности /

В. С. Мерлин. – М. : Педагогика, 1986. – 256 с.

785. Мерлин В. С. Структура личности: характер, способности, само-

сознание / В. С. Мерлин. – Пермь : ПГПИ, 1990. – 110 с.

786. Мершавка В. Иван-Дурак и Король-Рыбак // Джонсон Р. А. Он.

Глубинные аспекты мужской психологии. – Харьков : Фолио, М. : Институт

общегуманитарных исследований, 1996. – С. 119-185.

787. Мершавка В. Кто же «она» такая: Психея или Василиса Прекрасная? //

Джонсон Р. А. Она. Глубинные аспекты женской психологии. – Харьков : Фолио,

М. : Институт общегуманитарных исследований, 1996. – С. 75–122.

788. Методологічні конструкти сучасної психології. – Робоча навчальна

програма. Навчально-методична розробка / Укл. : І. П. Маноха. – К. : Гнозис, 2009.

– 35 с.

789. Мид М. Культура и мир детства. Избранные произведения / М. Мид :

пер. с англ. – М. : Наука, 1988. – 429 с.

424

790. Мироненко В. В. Вопросы психологии личности в трудах В. Г.

Белинского: Автореф. дис. ... канд. пед. наук / В. В. Мироненко; Акад. пед. наук

РСФСР, НИИ психологии. – М., 1954. – 12,[1] с.

791. Мироненко В. В. Вопросы психологии личности в трудах В. Г.

Белинского: Дисс. . канд. пед. наук. : 19.00.01. / В. В. Мироненко. –

Симферополь.1953. – 191 с.

792. Миронов В. В. Метафизическая сущность и двойственная природа

философии / В. В. Миронов // Вестник МГТУ. – 2008. – том 11, № 4. – С. 657–675.

793. Михалева А. Б. Проблема личности в концепции Н. Я. Грота: Дисс...

канд. психол. наук: 19.00.01. / А. Б. Михалева. – М., 1999. – 167 с.

794. Мокиевский П. В. Ценность жизни. Исследование П. В. Мокиевского.

– СПб., 1884. – 260 с.

795. Моляко В. А. Психология творческой деятельности / В. А. Моляко. –

К. : Знание, 1978. – 46с.

796. Моляко В. А. Творческая одаренность и воспитание творческой

личности / В. А. Моляко. – К. : Знание, 1991. – 20 с.

797. Моргун В. Ф. Концепція багатовимірного розвитку особистості та її

застосування / В. Ф. Моргун // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 2. –

С. 27–40.

798. Моргун В. Ф. Психодіагностичне дослідження мотивації кохання //

Постметодика. – 2007. – № 1 (72). – С. 50–56.

799. Моргун В. Ф., Ткачёва Н. Ю. Проблема периодизации развития

личности в психологии: учеб. пособие / В. Ф. Моргун, Н. Ю. Ткачёва. – М. : Изд-

во Моск. ун-та, 1981. – 84 с.

800. Морено Я. Психодрама / Я. Морено : пер. с англ. – М. : Апрель-Пресс,

Эксмо-Пресс, 2001. – 528 с.

801. Морено Я. Театр спонтанности / Я. Морено: пер. с англ. – Красноярск

: Фонд ментального здоровья, 1993. – 125 с.

425

802. Морогин В. Г., Залевский Г. В. Ценностно-потребностная сфера

личности осужденных, переживших смертный приговор / В. Г. Морогин, Г. В.

Залевский // Психологический журнал. – 1999. – Т.20, № 2. – С. 73–80.

803. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Личность как предмет

философского познания: Философская теория личности и её психологические и

биологические основания / А. Т. Москаленко, В. Ф. Сержантов. – Новосибирск :

Наука, 1984. – 319 с.

804. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Смысл жизни и личность / А. Т.

Москаленко, В. Ф. Сержантов. – Новосибирск : Наука, 1989. – 202 с.

805. Москаленко В. В., Романова В. Г. Процес та форми соціалізації

індивіда / В. В. Москаленко, В. Г. Романова // Українська психологія: сучасний

потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – К. :

Вид. ДОК–К, 1996. Т. 2. – С. 193–197.

806. Московская психологическая школа : история и современность : в 3 т.

/ Под ред. действ. чл. РАО, проф. В. В. Рубцова. – Т.I. – Кн.2. – М. : ПИ РАО,

МГППУ, 2004. – 464 с.

807. Мошкова Г. Ю. Биографический метод и проблема психологии

личности ученого / Г. Ю. Мошкова // Вопросы психологии. – 1994. – №2. – С.

131–141.

808. Музика О. Л. Суб’єктно-ціннісний аналіз становлення творчо

обдарованої особистості (на матеріалі технічної творчості): Автореф. дис... канд.

психол. наук. 19.00.07 / О. Л. Музика : Ін-т ім Г. С. Костюка. – К., 1997. – 16 с.

809. Музика О. Л. Цінності в структурі свідомості творчо обдарованої

особистості / О. Л. Музика // Українська психологія: сучасний потенціал.

Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – К. : ДОК–К,

1996. Т. 2. – С. 244–251.

810. Музика О. Л. Ціннісна свідомість обдарованої особистості на тлі

ціннісної кризи суспільства / О. Л. Музика // Психолого-пед. наука і суспільна

ідеологія: Мат. методол. сем. АПН Укр. 12 листопада 1998 р. – К., 1998. – С. 397–

401.

426

811. Мурзина Е. Б. Психологические воззрения в творческом наследии

И. А. Сикорского : Дисс. ... кандидата психологических наук : 19.00.01 /

Е. Б. Мурзина. – Рос. гос. социал. ун-т. – М., 2011. – 212 с.

812. Мусатов С. О. Особистість: комунікативно-психологічна концепція :

методологічні проблеми персонології : монографія / С. О. Мусатов. – К. ; Борислав

; Дрогобич : Трек–ЛТД, 2015. – 170 с.

813. Мэй Р. Любовь и воля / Р. Мэй : пер. с англ. – М. : Рефл-бук, К. :

Ваклер, 1997. – 384 с.

814. Мяло К. Между Западом и Востоком. Опыт геополитического и

исторического анализа / К. Мяло. – М. : Изд. А. Соловьёв, 2003. – 224 с.

815. Мясищев В. Н. Личность и отношения человека / В. Н. Мясищев //

Психология личности в трудах отечественных психологов. СПб. : Питер; 2000. С.

95–104.

816. Мясищев В. Н. Научно-характерологический анализ литературных

типов / В. Н. Мясищев // Вестник психологии, криминальной антропологии и

педологии. – 1914. – № 3. – С. 45–66 ; № 4–5. – С. 43–53.

817. Мясищев В. Н. Основные проблемы и современное состояние

психологии отношений человека / В. Н. Мясищев // Психол. наука в СССР. – М.,

1969. – Т. 2. – С. 110–125.

818. Мясищев В. Н. Понятие личности в аспектах нормы и патологии / В.

Н. Мясищев // Психология личности в трудах отечественных психологов. – СПб. :

Питер, 2000. – С. 34–39.

819. Мясищев В. Н. Психология отношений: Избранные психологические

труды / / В. Н. Мясищев : Под ред. А. А. Бодалева – М. : «Институт практической

психологии» ; Воронеж : НПО «МОДЭК», 1995. – 356 с.

820. Мясищев В. Н. Структура личности и отношение человека к действи-

тельности / В. Н. Мясищев // Психология личности: Тексты / Под ред. Ю. Б.

Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – С. 35–38.

821. Н. А. Бердяев о русской философии / Н. А. Бердяев. – Ч.1. –

Свердловск, изд. Урал ун-та, 1991. – 288 с.

427

822. Н. А. Бердяев о русской философии / Н. А. Бердяев. – Ч.2. –

Свердловск, изд. Урал ун-та, 1991. – 240 с.

823. Надирашвили Ш. А. Установка и деятельность / Ш. А. Надирашвили.

– Тбилиси, 1987. – 361 с.

824. Наранхо К. Песни Просвещения. Эволюция сказания о герое в

западной поэзии / К. Наранхо : пер. с англ. – СПб. : Б. С. К., 1997. – 266 с.

825. Наранхо К. Энеа-типологические структуры личности: Самоанализ

для ищущего / К. Наранхо : пер. с англ. – Воронеж: МОДЭК, 1995. – 224 с.

826. Нариси з історії вітчизняної психології кінця XIX і початку XX ст. :

зб. стат. / за ред. проф. Г. С. Костюка. – К. : Рад. шк., 1959. – 291с.

827. Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории / Н. А.

Нарочницкая. – М. : Международные отношения, 2003. – 536 с.

828. Нартова-Бочавер С. К. «Coping behavior» в системе понятий

психологии личности / С. К. Нартова-Бочавер // Психологический журнал. – 1997.

– Т. 18, № 5. – С. 20–30.

829. Насиновская Е. Е. Методы изучения мотивации личности : Опыт

исследования личностно-смыслового аспекта мотивации / Е. Е. Насиновская. – М.

: МГУ, 1988. – 80 с.

830. Наумова Д. В. Проблема личности и её развития в отечественной

психологии: Вторая половина XIX первая треть XX вв. / Дис. . канд. психолог,

наук: 19.00.01 / Д. В. Наумова. – М., 2001. – 171 с.

831. Немиринский О. В. Личностный рост в терапевтической группе / О. В.

Немиринский. – М. : Смысл, 1999. – 112 с.

832. Непомнящая Н. И. Становление личности ребенка 6–7 лет / Н. И.

Непомнящая : НИИ общей и педагогической психологии АПН СССР. – М. :

Педагогика, 1992. – 160 с.

833. Несмелов В. И. Вопрос о смысле жизни в учении новозаветного

откровения / В. И. Несмелов // Смысл жизни: Антология. – М. : Прогресс-

Культура, 1994. – С. 65–92.

428

834. Нестеров М. В. Письма / В. М. Нестеров. – Л. : Искусство, 1988. – 536

с.

835. Никольская A. A. Возрастная и педагогическая психология

дореволюционной России / А. А. Никольская. – Дубна : Феникс, 1995. – 336 с.

836. Никольская A. A. Обсуждение методологических проблем историко-

психологических исследований / А. А. Никольская // Вопросы психологии. – 1973.

– № 4. – С. 185–188.

837. Никольская A. A. Основные этапы развития педагогической

психологии в дореволюционной России / А. А. Никольская // Вопросы

психологии. – 1987. – № 4. – С. 109–118.

838. Никольская А. А. Психологические взгляды и научная деятельность

П. П. Блонского : дисс. канд. психол. наук: 19.00.01 / А. А. Никольская. – М., 1971.

– 403 с.

839. Никольская A. A. Психолого-педагогические взгляды Г. И. Челпанова

/ А. А. Никольская // Вопросы психологии. – 1994. – № 1. – С. 36–42.

840. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей / Ф. Ницше

: Пер. с нем. – М. : REFL-book, 1994. – 352 с.

841. Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / Ф. Ницше : пер. с нем. – Т. 1. – М. :

Мысль, 1990. – 829 с.

842. Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / Ф. Ницше : пер. с нем. – Т. 2. – М. :

Мысль, 1990. – 829 с.

843. Ницше Ф. Странник и его тень / Ф. Ницше : пер. с нем. – М. : REFL-

book, 1994. – 400 с.

844. Новгородцев П. И. Об общественном идеале / П. И. Новгородцев. – М.

: Пресса, 1991. – 640 с.

845. Новгородцев П. И. О путях и задачах русской интеллигенции / П. И.

Новгородцев // Вехи: Сборник статей о русской интеллигенции. Из глубины:

Сборник статей о русской революции. – М. : Правда, 1991. – 424-442.

429

846. Нойманн Э. Глубинная психология и новая этика. Человек

мистический / Э. Нойманн: пер. с англ. – СПб. : Академический проект, 1999. –

206 с.

847. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания / Э. Нойманн: пер. с

англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1998. – 464 с.

848. Обговорення доповіді Г. С. Костюка «Про роль спадковості,

середовища та виховання у психічному розвитку дитини» // Працi

Республiканськоi науковоi конференцii з педагогiки i психологii (29 ciчня – 4

лютого 1940 року). – Т. II. – Психологiя. – К. : Радянська школа, 1941. – С. 35–45.

849. Обухов Я. Л. Символдрама и современный психоанализ. Сборник

статей / Я. Л. Обухов. – Харьков : Регион-инф., 1999. – 252 с.

850. Обуховский К. Психология влечений человека / К. Обуховский : пер.

с польск. – М. : Прогресс, 1972. – 247 с.

851. О Великом Инквизиторе : Достоевский и последующие. – М. :

Молодая гвардия, 1992. – 270 с.

852. Овсянико-Куликовский Д. Н. Вопросы психологии творчества:

Пушкин. Гейне. Гёте. Чехов. К психологии мысли и творчества / Д. Н. Овсянико-

Куликовский. – М. : Изд-во ЛКИ, 2008. – 304 с.

853. Овчаренко В. И. Критический анализ теории личности

психоаналитической системы 3. Фрейда : дисс. . канд. философ, наук. : 19.00.01. /

В. И. Овчаренко. – БГУ. – Минск, 1973. – 236 с.

854. Овчаренко В. И. Российские психоаналитики / В. И. Овчаренко. – М. :

Академический проект, 2000. – 432 с.

855. Овчаренко В. И. Сабина Шпильрейн: Под знаком деструкции // Логос,

1994, № 5, С. 239–256.

856. Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в

Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. / І. В. Огородник, В. В. Огородник. – К. : Вища

шк.., Т-во «Знання», КОО, 1999. – 543 с.

430

857. Олейник Ю. Н. История становления и развития отечественной

психологии индивидуальных различий : дисс. канд. психол. н. : 19.00.01 / Ю. Н.

Олейник. – М., 1990. – 237 с.

858. Оллпорт Г. В. Личность в психологии / Г. Оллпорт : пер. с англ. –

«КСП+», М. : Ювента, СПб. : Ленато, 1998. – 345 с.

859. Ольшанский В. Б. Личность и социальные ценности / В. Б.

Ольшанский // Социология в СССР. – М., 1965. – Т. 1. – С. 471–511.

860. Орлов А. Б. Личность и сущность: внешнее и внутреннее Я человека /

А. Б. Орлов // Вопросы психологии. – 1995. – № 2. – С. 5–19.

861. Орлов А. Б. Очерк развития схизиса [Электронный ресурс] / А. Б.

Орлов. – Режим доступа : http://www.trialog.ru/library/scipubl/leontiev.html

862. Орлов А. Б. Психология личности и сущности человека: парадигмы,

проекции, практики / А. Б. Орлов. – М. : Логос, 1995. – 182 с.

863. Осипов Н. Е. Психотерапия в литературных произведениях Л. Н.

Толстого (Отрывок из работы «Толстой и медицина») / Н. Е. Осипов //

Психотерапия. – 1911. – № 1. – С. 1–21.

864. Осипов Н. Е. Революция и сон / Н. Е. Осипов // Русский народный

университет в Праге. Научные труды. – Т.4. – Прага, 1931. – С. 175–203.

865. Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука, В. А.

Роменця. – К. : Либідь, 1995. – 632 с.

866. Павлов И. П. Лекции о работе больших полушарий головного мозга /

И. П. Павлов. – М. : Изд. АМН СССР, 1952. – 285 с.

867. Перевозкина Ю. М. Структурные трансформации

психосемантических мифологических пространств личности: на примере

славянской культуры: дисс. ... канд. психол. наук: 19.00.01. / Ю. М. Перевозкина. –

Новосибирск, 2009. – 222 c.

868. Перечень диссертаций, выполненных в СССР и России за период

1939–2001 г. по проблематике истории психологии [Электронный ресурс] / Сост.

О. Г. Носкова. – Режим доступа : : http://www.humanities.edu.ru

431

869. Перлз Ф. Внутри и вне помойного ведра / Ф. Перлз : пер. с англ. –

СПб. : Петербург-ХХІ век, 1995. – 448 с.

870. Перлз Ф. Гештальт-подход и свидетель терапии / Ф. Перлз: пер. с

англ. – М. : Либрис, 1996. – 235 с.

871. Перлз Ф., Хефферлин Р., Гудмэн П. Опыты психологии самопознания

(практикум по гештальттерапии) / Ф. Перлз, Р. Хефферлин, П. Гудман: пер. с англ.

– М. : Гиль-Эстель, 1993. – 240 с.

872. Петровский A. B. История советской психологии. Формирование

основ психологической науки / А. В. Петровский. – М. : «Просвещение», 1967. –

367 с.

873. Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив / А. В.

Петровский. – М. : Педагогика, 1982. – 255 с.

874. Петровский A. B. Об основных направлениях в русской психологии

начала XX века. / А. В. Петровский : Из истории русской психологии / под ред. М.

В. Соколова. – М. : изд Акад пед наук РСФСР, 1961. – 439 с.

875. Петровский А. В. Проблема развития личности с позиций социальной

психологии / А. В. Петровский. – 1984. – №4. – С. 15–29

876. Петровский А. В. Психология и время / А. В. Петровский. – СПб. :

Изд-во ПИТЕР, 2007. – 448 с.

877. Петровский А. В. Психология развивающейся личности / А. В.

Петровский. – М. : Педагогика, 1987.

878. Петровский A. B. Пути формирования основ советской психологи :

дисс. докт. пед. наук (по психол.). : 19.00.01. / A. B. Петровский. – М., 1965. – 747

с., 2 т.

879. Петровский А. В. Теория личности с позиций категориального

анализа психологии // Психология личности в трудах отечественных психологов /

А. В. Петровский . – СПб. : Питер, 2000. – С. 75–83.

880. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии /

А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. – Ростов-на-Дону : Изд-во «Феникс», 1996. –

416 с.

432

881. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. Основы теоретической

психологии / А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. – М. : ИНФРА-М, 1998. – 528

с.

882. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. Психология : учебник для студ

высш. пед. учеб, заведений / А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. – 2-е изд.,

стереотип. – М. : Издательский центр «Академия» ; Высшая школа, 2001. – 512 с.

883. Петровский В. А. Деятельностное опосредствование межличностных

отношений: феномены, сущность / В. А. Петровский // Социальная психология и

общество. – 2011. – № 1. – С. 5–16.

884. Петровский В. А. К психологии активности личности / В. А.

Петровский // Вопр. психологии. – 1975. – №3. – С. 26–38.

885. Петровский В. А. Личность в психологии. Парадигма субъектности /

В. А. Петровский. – Ростов-на-Дону: Феникс,1996. – 512 с.

886. Петровский В. А. Общая персонология: наука личности / В. А.

Петровский // Известия самарского научного центра Российской академии наук. –

Специальный выпуск «Актуальные проблемы психологии». Самарский регион,

2003. – С. 20–29.

887. Петровский В. А. Психология неадаптивной активности / В. А.

Петровский. – М. : ТОО «Горбунок», 1992. – 224 с.

888. Петровский В. А. Феномен субъектности в психологии личности :

дисс. в виде научного доклада на соиск. уч. степени д-ра пситхол. наук/ В. А.

Петровский. – М., 1993. – 70 с.

889. Петровский В. А., Старовойтенко Е. Б. Наука личности: четыре

проекта общей персонологии / В. А. Петровский, Е. Б. Старовойтенко //

Психология. Журнал Высшей школы экономики. – 2012. – Т. 9. – № 1. – C. 21–39.

890. Пешков И. В. М. М. Бахтин: от философии поступка к риторике

поступка / И. В. Пешков. – М. : Изд. «Лабиринт», 1996. – 176 с.

891. Пивоварчик І. М. Історія становлення психологічних наукових шкіл

на півдні України (XIX–XX ст.) : дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / І. М.

433

Пивоварчик : Південноукраїнський держ. педагогічний ун-т ім. К. Д. Ушинського.

– О., 2006. – 296 арк.

892. Пивоварчик І. М. Розвиток психологічних знань в Україні (кінець ХІХ

– початок ХХ ст.) / І. М. Пивоварчик //Актуальні проблеми психологічної

підготовки в системі вищої освіти: Матеріали міжнародної науково-практичної

конференції. – Одеса : ПДПУ ім. К. Д. Ушинського, 2005. – С. 72–79.

893. Пинчук В. Ю. Метафизическая психология в русском духовно-

академическом теизме XIX века. Дисс… кандидата философских наук по

специальности 09.00.03 – история философии / В. Ю. Пинчук. – Уссурийск, 2003.

– 169 с.

894. Пископель A. A., Щедровицкий Л. П. Мифическое и реальное в

судьбе русской педологии / А. А. Пископель, Л. П. Щедровичуий //

Психологический журнал. – 1991. – № 6. – С. 123–136.

895. Пискорская С. Ю. Стили научного познания и их стандарты: Дисс…

доктора философских наук по специальности 09.00.01, – Онтология и теория

познания / С. Ю. Пискорская. – Красноярск, 2007. – 336 с.

896. Платон. Собрание сочинений в 4 т. / Платон : пер. с древнегр. – Т. 2. –

М. : Мысль, 1993. – 528 с.

897. Платонов К. К. Система психологии и теория отражения / К. К.

Платонов. – М. : Наука, 1982. – 310 с.

898. Платонов К. К. Структура и развитие личности / К. К. Платонов. – М. :

Наука, 1986. – 255 с.

899. Платонов К. К. Социальное и биологическое в структуре личности / К.

К. Платонов // Вопросы философии. – 1970. – № 9. – С. 141–147.

900. Поварнин С. И. Спор: О теории и практике спора / С. И. Поварнин //

Вопросы философии. – 1990. – № 8. – С. 57–133.

901. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической

философии / М. Полани : пер. с англ. – М. : Прогресс, 1985. – 344 с.

902. Помогайбин В. Н. История психологии / В. Н. Помогайбин. М. : Изд-

во Современного Гуманитарного Университета, 1999. – 197 с.

434

903. Пономарев Я. А. Психология творчества / Я. А. Пономарёв. – М. :

Наука, 1976. – 304 с.

904. Поппер К. Нормальная наука и опасности, связанные с ней // Кун Т.

Структура научных революций: пер с англ. / Т. Кун; Сост. В. Ю. Кузнецов. – М. :

ООО «Издательство АСТ», 2003. – С. 525–538.

905. Порус В. Н. Львовско-варшавская школа / В. Н. Порус // Современная

западная философия: Словарь. – М. : Политиздат, 1991. – С. 165–166.

906. Потебня А. А. Слово и миф / А. А. Потебня. – М. : Правда, 1989. – 283

с.

907. Почепцов Г. Г. История русской семиотики до и после 1917 года.

Учебно-справочное издание / Г. Г. Почепцов. – М. : Издательство «Лабиринт»,

1998. – 336 с.

908. Прангишвили А. С. Проблема установки на современном уровне

разработки грузинской психологической школы / А. С. Прангишвили //

Психологические исследования. – Тбилиси, 1973. – С. 10–26.

909. Принцип развития в психологии / Под ред. Л. И. Анцыферовой, Г. С.

Костюка. – М. : Наука, 1978. – 358 с.

910. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / В. Я. Пропп. –

СПб. : Изд. Санкт-Петербургского ун-та, 1996. – 365 с.

911. Пропп В. Я. Морфология сказки / В. Я. Пропп : репринтное издание

1928 г. – Рига, 1997. – 152 с.

912. Пропп В. Я. Поэтика фольклора (Собрание трудов В. Я. Проппа) /

В. Я. Пропп. – М. : Лабиринт, 1998. – 352 с.

913. Пропп В. Я. Проблемы комизма и смеха / В. Я. Пропп. – М. :

Лабиринт, 1999. – 288 с.

914. Пропп В. Я. Русская сказка / В. Я. Пропп. – М. : Лабиринт, 2000. – 416

с.

915. Пропп В. Я. Русский героический эпос / В. Я. Пропп. – М. : Лабиринт,

1999. – 640 с.

435

916. Пропп В. Я. Фольклор и действительность: избранные статьи / В. Я.

Пропп. – М. : Наука, 1976. – 325 с.

917. Прохазка Дж., Норкросс Дж. Системы психотерапии. Пособие для

специалистов в области психотерапии и психологии / Дж. Прохазка, Дж.

Норкросс: пер. с англ. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2005. – 384 с.

918. Психологический словарь / под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца,

Б. Ф. Ломова. – М. : Педагогика, 1983. – 448 с.

919. Психология индивидуальности: новые идеи и концепции / под ред.

Е. Б. Старовойтенко, В. Д. Шадрикова. – М. : МПСИ, 2009.

920. Психология личности в трудах отечественных психологов. – СПб. :

Изд-во «Питер», 2000. – 480 с.

921. Психология личности: словарь-справочник / под ред. П. П. Горностая,

Т. М. Титаренко. – К. : Рута, 2001. – 293 с.

922. Психология личности : тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер и

А. А. Пузырея. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – 287 с.

923. Психология личности: тесты, опросники, методики / Н. В. Киршева,

Н. В. Рябчикова. – М. : Геликон, 1995. – 220 с.

924. Психология личности. Учебное пособие / под ред. проф. П. Н.

Ермакова, проф. В. А. Лабунской. – М. : Эксмо, 2007. – 653[3] с. –

(Образовательный стандарт).

925. Психология. Словарь / Под ред. А. В. Петровского, М. Г.

Ярошевского. – 2–е изд. – М. : Политиздат, 1990. – 494 с.

926. Психологія життєвої кризи /відп. ред. Т. М. Титаренко. – К. :

Агропромвидав, 1998. – 348 с.

927. Психология современного подростка / Под ред. Д. К. Фельдштейна. –

М. : Педагогика, 1987. – 240 с.

928. Психология формирования и развития личности / Ред. Л.

И. Анцыферова. – М. : Наука, 1981. – 365 с.

929. Психолого-педагогические и философские проблемы смысла жизни

(Материалы 1-2 симп.). – М. : Психологический институт РАО, 1997. – 232 с.

436

930. Психологическая наука в России XX столетия: проблемы теории и

истории / Под ред. А. В. Брушлинского. – М. : Издательство «Институт

психологии РАН», 1997. – 576 с.

931. Путь: Орган русской религиозной мысли. – Кн. 1. (I-VI) – М. :

Информ-Прогресс, 1992. – 752 с.

932. Пухно С. В. До питань теоретичних побудов системи психологічного

знання вітчизняними університетськими психологами І пол. ХІХ ст. / С. В. Пухно

// Проблеми загальної та педагогічної психології. – Том VІ: Зб. наук. праць

Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. –

К. : Міленіум, 2004. – Вип. 5. – С. 298–303.

933. Пухно С. В. Проблематика питань механізмів творчості особистості в

працях представників університетської вітчизняної психологічної думки І пол.

ХІХ ст. / С. В. Пухно // Творчий потенціал особистості: проблеми розвитку та

реалізації: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К. : Екмо,

2005. – С. 204–206.

934. Пухно С. В. Психологічні ідеї І. М. Скворцова (1795–1863) / С. В.

Пухно // Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наук. праць Інституту

психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К. :

Гнозис, 2003. – Т.V. – Ч. 2. – С. 200–204.

935. Пухно С. В. Університетська психологія в Україні в першій половині

XIX століття : дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / С. В. Пухно. Інститут психології

ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2007. – 218 арк. – Бібліогр. : арк. 197–218.

936. Пушкин, В. Г. Сущность метафизики: от Фомы Аквинского через

Гегеля и Ницше к Мартину Хайдеггеру. / В. Г. Пушкин. – СПб. : Лань, 2003. – 480

с.

937. Пушкин, В. Г. Философия Гегеля: абсолютное в человеке. / В. Г.

Пушкин. СПб. : Лань, 2000. – 448 с.

938. Пыпин А. Н. Русские народные легенды (По поводу издания г-на

Афанасьева в Москве 1860 г.) / А. Н. Пыпин // Народные русские легенды

А. Н. Афанасьева. – Новосибирск : Наука, Сиб. отд-ние, 1990. – С. 180–202.

437

939. Радзиховский Л. А. Основные этапы научного творчества Л.C.

Выготского: Дисс. канд. психол. наук. : 19.00.01. / Л. А. Радзиховский. – М., 1979.

– 226 с.

940. Радлов Э. Л. Очерк истории русской философии // Введенский А. И.,

Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шпет Г. Г. Очерки истории русской философии. –

Свердловск : Изд–во Урал. Ун–та, 1991. – С. 96–216.

941. Радлов Э. Л. Челпанов // Энциклопедический словарь. Издатели Ф. А.

Брокгауз (Лейпциг), И. А. Ефрон (Санкт-Петербург). – Том 38. – СПб. :

Типография Акционерного общества Брокгауз–Ефрон, 1903. – С. 488–489.

942. Райкрофт Ч. К. Критический словарь психоанализа / Ч. Райкрофт :

пер. с англ. – СПб. : ВЕИП, 1995. – 288 с.

943. Райх В. Функция оргазма / В. Райх: пер. с нем. – СПб., М. :

Университетская книга, АСТ, 1997. – 303 с.

944. Райх В. Психология масс и фашизм / В. Райх: пер. с нем. – СПб., М. :

Университетская книга, АСТ, 1997. – 380 с.

945. Ранк О. Миф о рождении героя / О. Ранк : пер. с англ. – М. : Рефл-бук,

К. : Ваклер, 1997. – 252 с.

946. Рассел Б. Человеческое познание / Б. Рассел : Его сфера и границы:

пер. с англ. – К. : Ника-Центр, 1997. – 560 с.

947. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней

/ Дж. Реале, Д. Антисери. – Т. 1: Античность: пер. с итал. – СПб. : ТОО ТК

«Петрополис», 1997. – 336 с.

948. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней

/ Дж. Реале, Д. Антисери. – Т. 2: Средневековье: пер. с итал. – СПб. : ТОО ТК

«Петрополис», 1995. – 368 с.

949. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней/

Дж. Реале, Д. Антисери. – Т. 3: Новое время: пер. с итал. – СПб. : ТОО ТК

«Петрополис», 1996. – 736 с.

438

950. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней

/ Дж. Реале, Д. Антисери. – Т. 4: От романтизма до наших дней: пер. с итал. – СПб.

: ТОО ТК «Петрополис», 1997. – 880 с.

951. Резник, М. И. Смирение и послушание в контексте учений о личности

XX века : Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 /

М. И. Резник. – М., 2005. – 160 с.

952. Рейнвальд Н. И. Принцип деятельности в психологическом

исследовании личности: Авт. дисс. докт. психол. наук. : 19.00.01. / Н. И.

Рейнвальд. – М., 1978. – 32 с.

953. Рерих Н. К. О вечном... / Р. К. Рерих. – М. : Республика, 1994. – 462 с.

954. Рибалка В. В. Методологічні питання наукової психології (Досвід

особистісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату):

Навчальний посібник / В. В. Рибалка. – К. : Ніка-Центр, 2003. – 204 с.

955. Рибалка В. В. Психологія розвитку творчої особистості: Навчальний

посібник / В. В. Рибалка. – К. : ІЗМН, 1996. – 236 с.

956. Рибалка В. В. Теорії особистості у вітчизняній психології :

навчальний посібник / В. В. Рибалка. – К. : ІПППО АПН України, 2006. – 400 с.

957. Рибалка В. В. Теорії особистості у вітчизняній психології та педагогіці

/ В. В. Рибалка. – Одеса : Вид-во Букаєв Вадим Вікторович, 2009 . – 575 с.

958. Рибалка В. В. Честь і гідність особистості як предмет діяльності

практичного психолога / В. В. Рибалка.– К. : Шк. світ, 2010. – 128 с.

959. Рыбалка В. В. Теории личности в отечественной философии,

психологии и педагогике : пособие / В. В. Рыбалка. – Житомир : Изд-во ЖГУ им.

И. Франко, 2015. – 872 с.

960. Рибо Т. Болезни личности / Т. Рибо. – М. : Изд-во Собашникова, 1887.

– 185с.

961. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / П. Рикёр

: пер. с фр. – М. : Медиум, 1995. – 415 с.

962. Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре / Г. Риккерт : пер. с

нем. – М. : Республика, 1998. – 413 с.

439

963. Родригес Г. Х. Л. Проблема личности в советской психологии: Дисс. .

канд. психол. наук. : 19.00.01. / Г. Х. Л. Родригес. – М., 1981. – 107 с.

964. Роговин М. С. Введение в психологию / М. С. Роговин. – М. : Высшая

школа, 1969. – 381с.

965. Роговин М. С. Элементы общей и патологической психологии в

построении психологической теории: Дисс. докт. пед. наук. / М. С. Роговин. – М.,

1968. – 557 с.

966. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К.

Роджерс : Пер. с англ. – М. : Прогресс, Универс, 1994. – 480 с.

967. Роджерс К. Клиенто-центрированная терапия / К. Роджерс : Пер. с

англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 320 с.

968. Родионова Е. А. Методологический анализ теорий личности в

зарубежной психологии: Дисс. канд. психол. наук. : 19.00.01. / Е. А. Родионова. –

М., 1977. – 148 с.

969. Рождественский Д. С. Специфика развития психоанализа в России :

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / Д. С. Рождественский.

– Дальневост. гос. ун-т путей сообщ. – Хабаровск, 2002. – 201 с.

970. Рождественский Ю. Т. Киевская школа академической психологии

первой половины ХIХ века / Ю. Т. Рождественский. – К. : Гнозис, 1999. – 216 с.

971. Розанов В. В. Т.1. Религия и культура / В. В. Розанов. – М. : Правда,

1990. – 636 с.

972. Розанов В. В. Т.2. Уединённое / В. В. Розанов. – М. : Правда, 1990. –

712 с.

973. Розанов В. В. О понимании / В. В. Розанов. – СПб. : Наука, 1994. – 540

с.

974. Розанов В. В. Религия. Философия. Культура / В. В. Розанов. – М. :

Республика, 1992. – 399 с.

975. Розанов В. В. Опавшие листья: Лирико-философские записки / В. В.

Розанов. – М. : Современник, 1992. – 543 с.

440

976. Розанов В. В. Цель человеческой жизни / В. В. Розанов // Смысл

жизни: Антология. – М. : Прогресс-Культура, 1994. – С. 19–64.

977. Розин В. М. Возможно ли целостное изучение личности? / В. М. Розин

// Мир психологии : Научно-методический журнал . – 12/2004 . – N 4. – С. 86–98 .

978. Розин В. М. Культурно-историческая теория: от взглядов Льва

Выготского к современным представлениям. [Электронный ресурс] / Вадим Розин

: Центр гуманитарных технологий. – Режим доступа

: http://gtmarket.ru/laboratory/expertize/3385

979. Розин В. М. Личность и её изучение / В. М. Розин. – М. : Либроком,

2012. – 232 с.

980. Розин В. М. Наука: происхождение, развитие, типология, новая

концептуализация [Электронный ресурс] / В. М. Розин. – : Центр гуманитарных

технологий. – Режим доступа : URL: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/6429

981. Роменец В. А. Жизнь и смерть в научном и религиозном

истолковании / В. А. Роменец. – К. : Здоровье, 1989. – 191 с.

982. Роменец В. А. Предмет и принципы историко-психологического

исследования: Автореф. дисс... д-ра психол. наук. 19.00.01 / В. А. Роменец. - КГУ.

– К., 1989. – 42 с.

983. Роменец В. А. Предмет и принципы историко-психологического

исследования: Дисс... докт. психол. наук. : 19.00.01. / В. А. Роменец : КГУ. – Киев,

1989. - 60 с.

984. Роменец В. А., Маноха И. П., Бреусенко А. А. Г. И. Челпанов: период

профессорства в Университете Св. Владимира (г. Киев, 1892–1907 г.г.) /

В. А. Роменец, И. П. Маноха, А. А. Бреусенко. – К. : Гнозис, 2000. – 270 с.

985. Роменець В. А. Виховання творчих здібностей у студентів /

В. А. Роменець. – К. : Вища шк., 1973. – 96 с.

986. Роменець В. А. Iсторія психології / В. А. Роменець. – К. : Вища школа.

Головне вид-во, 1978. – 440 с.

987. Роменець В. А. Iсторія психології Стародавнього світу та середніх

віків / В. А. Роменець. – К. : Вища школа. Головне вид-во, 1983. – 416 с.

441

988. Роменець В. А. Iсторія психології епохи Відродження /

В. А. Роменець. – К. : Вища школа. Головне вид-во, 1988. – 408 с.

989. Роменець В. А. Iсторія психології ХVІІ століття / В. А. Роменець. – К.

: Вища школа, 1990. – 365 с.

990. Роменець В. А. Iсторія психології епохи Просвітництва: Навч.

посібник / В. А. Роменець. – К. : Вища школа, 1993. – 568 с.

991. Роменець В. А. Iсторія психології ХІХ – початку ХХ століття: Навч.

посібник / В. А. Роменець. – К. : Вища школа, 1995. – 614с.

992. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття: Навч.

посібник / В. А. Роменець. – К. : Либідь, 1998. – 922 с.

993. Роменець В. А. Психологія творчості / В. А. Роменець. – К. : Либідь,

2001. – 288 с.

994. Рубинштейн М. М. Воспитание читательских интересов у школьников

/ М. М. Рубинштейн. – М. : Учпедгиз, 1950. – 214 с.

995. Рубинштейн М. М. Идея личности как основа мировоззрения /

М. М. Рубинштейн. – М. : Тип. С. А. Кинеловского, 1909. – 124 с.

996. Рубинштейн М. М. О смысле жизни Ч.1. Историко-критические

очерки / М. М. Рубинштейн. – Л. : Изд. автора, 1927. – 199 с.

997. Рубинштейн М. М. О смысле жизни Ч.2. Философия человека /

М. М. Рубинштейн. – М. : Изд. автора, 1927. – 269 с.

998. Рубинштейн М. М. О смысле жизни. Труды по философии ценности,

теории образования и университетскому вопросу: [В 2 т.] / М. М. Рубинштейн :

Под ред. Н. С. Плотникова и К. В. Фараджева. – М. : Издат. дом «Территория

будущего», 2008. – Т. 1. – 574 с.

999. Рубинштейн М. М. О смысле жизни. Труды по философии ценности,

теории образования и университетскому вопросу / М. М. Рубинштейн : Под ред.

Н. С. Плотникова и К. В. Фараджева. Вст. ст. К. В. Фараджева. – Т. 2. – М. : Издат.

дом «Территория будущего», 2008. – 373 с.

442

1000. Рубинштейн М. М. Очерк педагогической психологии в связи с общей

педагогикой / М. М. Рубинштейн. – М. : Книгоиздательство К. И. Тихомирова,

1913. – 594 с.

1001. Рубинштейн М. М. Очерк педагогической психологии в связи с общей

педагогикой / М. М. Рубинштейн. – М. : Задруга, 1920. – 540 с.

1002. Рубинштейн М. М. Проблема учителя / М. М. Рубинштейн. – М.-Л. :

Московское акционерное издательское общество, 1927. – 176 с.

1003. Рубинштейн М. М. Проблемы смысла жизни в философии Канта / М.

М. Рубинштейн // Вопросы философии и психологии. Кн. 134-4. – М.-Пб. : Типо-

литогр. Кушнерев и К., 1916. – С. 252-270.

1004. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание / С. Л. Рубинштейн. – М. : Изд-во

АН СССР, 1957. – 328 с.

1005. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир /

С. Л. Рубинштейн. – СПб. : Питер, 2003. – 512 с.

1006. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. –

СПб. : Питер Ком, 1998. – 688 с.

1007. Рубинштейн С. Л. Принцип творческой самодеятельности /

С. Л. Рубинштейн // Вопросы философии. – № 4. – 1989. – С. 88-95.

1008. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. –

М. : Педагогика, 1973. – 420 с.

1009. Рудестам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы:

теория и практика / К. Рудестам. – М. : Прогресс, 1993. – 368 с.

1010. Руднев В. П. Характеры и расстройства личности. Патография и

метапсихология / В. П. Руднев. – М. : Независимая фирма «Класс», 2002. – 272 с.

1011. Русская философия второй половины ХVIII века: Хрестоматия. –

Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 400 с.

1012. Русский мир : Сборник. – М. : Изд. ЭКСМО ; СПб. : Terra Fantastica,

2003. – 864 с.

443

1013. Руткевич А. М. От Фрейда к Хайдеггеру : Критический очерк

экзистенциального психоанализа / А. М. Руткевич. – М. : Политиздат, 1985. –

175 с.

1014. Сабун А. Я. Материалистический характер истолкования

К. Д. Ушинским роли мышления в процессе познания : дисс. … канд. филос. наук

/ А. Я. Сабун. – 1953. – 213 с.

1015. Садчикова П. И. Психологическое наследие А. Ф. Лазурского : дисс. .

канд. пед. наук (по психол.). / П. И. Садчикова. – К., 1955. – 312 с.

1016. Саидов Н. Д. Проблема способностей в истории философии: (На

материалах западно-европейской философии): Дисс. . канд. философ, наук. /

Н. Д. Саидов. – Душанбе. 1993. – 178 с.

1017. Самарин Ю. Ф. Избранные произведения / Ю. Ф. Самарин. – М. :

Российская политическая энциклопедия, 1996. – 608 с.

1018. Самуэлс Э. Юнг и постъюнгианцы. Курс юнгианского психоанализа /

Э. Самуэлс : пер. с англ. – М. : ЧеРо, 1997. – 416 с.

1019. Санкевич Е. Ю. Духовно-педагогические основы возрождения семьи

и личности в философском наследии В. В. Розанова: Дисс. . канд. пед. наук. /

Санкевич Е. Ю. – Липецк, 1999. – 202 с.

1020. Саннікова О. П. Макроструктура особистості: психологічний опис /

О. П. Саннікова // Наука і освіта. Тематичний спецвипуск: «Психологія

особистості: теорія, досвід, практика», 7’2013/СХVІІ – Одеса, 2013, с. 7–12.

1021. Саннікова О. П. Особистісне зростання з позицій континуально-

ієрархічного підходу / О. П. Саннікова // Наука і освіта, 2014. – № 11/CXXVIII. –

С. 5–11.

1022. Сарджвеладзе Н. И. Динамическая структура личности и социогенные

потребности / Н. И. Сарджвеладзе // Проблемы формирования социогенных

потребностей. – Тб., 1981.– С. 191–201.

1023. Сарджвеладзе Н. И. Личность и её взаимодействие с социальной

средой / Н. И. Сарджвеладзе. – Тб. : Мецниереба, 1989.

444

1024. Саркисова И. М. Вклад Б. Г. Ананьева в развитие психологической

теории личности : дисс. … канд. психол. наук. / И. М. Саркисова – Ереван, 1976. –

153 с.

1025. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии /

Ж. П. Сартр : пер с фр. – М. : Республика, 2000. – 639 с.

1026. Сартр Ж.-П. Воображаемое: феноменологическая психология

воображения / Ж. П. Сартр: пер. с фр. – СПб. : Наука, 2001. – 319 с.

1027. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж. П. Сартр : пер. с

фр. // Сумерки богов. – М. : Политиздат, 1989. – С. 319-344.

1028. Семёнов И. Н. Этапы развития творческой индивидуальности

С. Л. Рубин-штейна и уровни его научно-исследовательской деятельности / И. Н.

Семёнов // Проблеми емпіричних досліджень у психології. – Випуск 4. – К. :

Гнозис, 2010. – С. 60–74.

1029. Сердюк Л. З. Розвиток в українській психології провідних ідей Г. С.

Костюка / Л. З. Сердюк // Теоретичні і прикладні проблеми психології : зб. наук.

праць. – Луганськ : СНУ ім. В. Даля, 2014. – No 2 (34). – С. 294–301.

1030. Сердюк Л. З. Особистісний модус самореалізації майбутніх фахівців /

Л. З. Сердюк // Вісник післядипломної освіти: зб. наук. пр. / Ун-т. менедж. освіти

НАПН України ; редкол. : О. Л. Ануфрієва [та ін.]. – Вип. 10 (23) / голов. ред.

В. В. Олійник. – К. : АТОПОЛ, 2014. – С. 239–248.

1031. Сержантов В. Ф. Философские проблемы биологии человека / В. Ф.

Сержантов. – М. : Наука, 1974. – 158 с.

1032. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия / В. Ф.

Сержантов. – Л. : Изд. ЛГУ, 1990. – 360 с.

1033. Серова О. Е. Психологические аспекты духовно-нравственного

учения о личности и народе И. В. Киреевского : историко-психологическое

исследование : Дисс. ... кандидата психол. наук : 19.00.01 / О. Е. Серова,

Психологический институт РАО. – М., 2007. – 185 с.

445

1034. Серова О. Е. Результаты научной реконструкции психологических

аспектов учения классического славянофильства / О. Е. Серова // Журнал

прикладной психологии. – 2006. – №2. – С. 90–96.

1035. Серяков М. Л. «Голубиная книга» – священное сказание русского

народа / М. Л. Серяков. – М. : Алетейя. 2001. – 663 с.

1036. Сеченов И. М. Избранные произведения / И. М. Сеченов. – М. : Изд-

во АН СССР, 1952. – Т.1. – 771 с.

1037. Сеченов И. М. Элементы мысли / И. М. Сеченов. – СПб., 2001. – 416 с.

1038. Сидоренко Е. В. Методы математической обработки в психологии / Е.

В. Сидоренко. – СПб. : Социально-психологический центр, 1996. – 350 с.

1039. Сикорский И. А. Всеобщая психология с физиогномикой / И. А.

Сикорский. – Киев : тип. С. В. Кульженко, 1904. – 576 с.

1040. Сикорский И. А. Душа ребёнка / И. А. Сикорский. – М. : АСТ :

Астрель ; Владимир : ВКТ, 2009. – 153 с.

1041. Силичева О. В. Личность и миф: Дис. ... канд. филос. наук : 09.00.13. /

О. В. Силичева. – Волгоград, 2001. – 181 с.

1042. Скнар О. Н. Коллаж в арт-терапевтической работе с темой «Мужчина

и Женщина» / О. Н. Скнар // Простір арт-терапії : зб. наук. ст. / УМО АПН

України, ГО «Арт-терапевтична асоціація». – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 2 (4). – С.

119–128.

1043. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові

переклади. Листи / Г. Сковорода. – К. : Наукова думка, 1983. – 542 с.

1044. Славская А. Н. Соотношение эгоцентризма и альтруизма личности /

А. Н. Славская // Психологический журнал. – 1999. – Т.20, №6. – С. 18–25.

1045. Слободчиков В. И. Выявление и категориальный анализ нормативной

структуры индивидуальной деятельности / В. И. Слободчиков // Вопросы

психологии. – 2000. – №2. – С. 42–52.

1046. Слободчиков В. И. Психологические проблемы становления внут-

реннего мира человека / В. И. Слободчиков // Вопросы психологии. – 1986. – № 6.

– С. 14–22.

446

1047. Слободчиков В. И. Развитие субъективной реальности в онтогенезе:

Автореф. дисс. ... д-ра психол. наук. / В. И. Слободчиков – М., 1994. – 77 с.

1048. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Основы психологической

антропологии. Психология человека : Введение в психологию субъективности.

Учебное пособие для вузов / В. И. Слободчиков, Е. И. Исаев. – М. : Школа-Пресс,

1995. – 384 с.

1049. Смирнов В. А. Психологические воззрения Александра Федоровича

Лазурского: Дисс… канд. психол. наук. : 19.00.01 : / В. А. Смирнов. – М., 1998. –

147 с.

1050. Смирнов М. Ю. Мифология и религия в российском сознании:

Методологические вопросы исследования / М. Ю. Смирнов. – СПб. : Летний сад,

2000. – 130 с.

1051. Смульсон М. Л. Місце самопроектування в проектній парадигмі /

М. Л. Смульсон //Актуальні проблеми психології: збірник наукових праць

Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України. – Житомир : Вид-во

ЖДУ ім. І. Франка, 2014. – Том ІІ. Психологічна герменевтика. – Вип. 8. – С. 16–

29.

1052. Снегирев В. А. Самосознание и личность / В. А. Снегирёв // Вера и

разум. – 1891. – т. 2, ч. 1. – С. 335–359.

1053. Собчик Л. Н. Психология индивидуальности. Теория и практика

психодиагностики / Л. Н. Собчик. – СПб. : Речь, 2003. – 624 с.

1054. Соколов Д. Ю. Сказки и сказкотерапия / Д. Ю. Соколов : 2-е изд. – М.

: Независимая фирма «Класс», 2000. – 160 с.

1055. Соловьев В. С. Литературная критика / В. С. Соловьёв. – М. :

Современник, 1990. – 422 с.

1056. Соловьёв В. С. Личность // Статьи для энциклопедии Брокгауза и

Ефрона. Дата написания: с 1891 ; автора : 1853-1900 ; файла : 01.10.2007 / В. С.

Соловьёв [Электронный ресурс]. – Размещение в сети :

http://www.rodon.org/svs/sdebie.htm

447

1057. Соловьёв В. С. Метафизика // Статьи для энциклопедии Брокгауза и

Ефрона. Дата написания : с 1891 ; автора : 1853-1900 ; файла : 01.10.2007 / В. С.

Соловьёв [Электронный ресурс] – Режим доступа :

http://www.rodon.org/svs/sdebie.htm

1058. Соловьев В. С. Сочинения в 2-х т. / В. С. Соловьёв – Т. 1. – М. :

Мысль, 1990. – 892 с.

1059. Соловьев В. С. Сочинения в 2-х т. / В. С. Соловьёв – Т. 2. – М. :

Мысль, 1990. – 822 с.

1060. Соловьев В. С. Сочинения в 2-х томах. – Т. 1 : Философская

публицистика / В. С. Соловьёв. – М. : Правда, 1989. – 688 с.

1061. Соловьев В. С. Сочинения в 2-х томах. – Т. 2 : Чтения о

Богочеловечестве. Философская публицистика / В. С. Соловьёв. – М. : Правда,

1989. – 735 с.

1062. Соловьев В. С. Чтения о Богочеловечестве / В. С. Соловьёв. – СПб. :

Узд. Группа «Азбука-классика», 2010. – 384 с.

1063. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество : пер. с англ. – М. :

Политиздат, 1992. – 543 с.

1064. Становлення психологічної думки в Україні: провідні ідеї та історія

розвитку : колективна монографія / В. В. Турбан, Л. З. Сердюк, Ю. Т.

Рождественський [та ін.] ; за ред. В. В. Турбан. – К.–Кіровоград : Імекс–ЛТД,

2014. – 306 с.

1065. Старовойтенко Е. Б. Жизненные отношения личности: модели

психологического развития / Е. Б. Старовойтенко. – К. : Лыбидь, 1992. – 216 с.

1066. Старовойтенко Е. Б. Модель персонологии в парадигме «жизни» / Е.

Б. Старовойтенко // Мир Психологии. – 2010. – № 1. – С. 157-175.

1067. Старовойтенко Е. Б. Определение теоретически обоснованных путей

эмпирического изучения личности в психологии: (Опыт разработки конкретно-

психологического исследования личности ученого) : дисс. ... канд. психол. наук. :

19.00.01. / Е. Б. Старовойтенко. – ИПАН. – М., Ярославль. – 1981. – 223 с.

448

1068. Столин В. В. Самосознание личности / В. В. Столин. – М. : Изд. Моск.

ун-та, 1983. – 284 с.

1069. Страхов Н. Н. Мир как целое / Н. Н. Страхов. – М. : Айрис-пресс;

Айрис-Дидактика, 2007. – 576 с.

1070. Стрельцова В. П. «Психология отношений» В. Н. Мясищева значимое

направление отечественной персонологии : автореф. дисс. . канд. психол. наук. :

19.00.01. / В. П. Стрельцова. – Межотраслевой центр экономич. иссл. – Тверь,

1998. – 26 с.

1071. Структура волшебной сказки. – М. : Российский гос. гуманит. ун-т,

2001. – 234 с.

1072. Субботский Е. В. Изучение у ребенка смысловых образований / Е. В.

Субботский // Вестник МГУ. – Серия 16. Психология. – 1977. – № 1. – С. 62–72.

1073. Сумцов Н. Ф. Символика славянских обрядов / Н. Ф. Сумцов. – М. :

Изд. фирма «Восточная литература» РАН, 1996. – 296 с.

1074. Сугиура Сюити. Роль личности в теории «родового быта» у

К. Д. Кавелина / Сюити Сугиура // Acta slavica iaponica. – Sapporo, 1994. – T. 12. –

P. 150–160.

1075. Таланкин А. А. О «марксистской психологии» проф. Корнилова /

А. А. Таланкин // Психология. – 1931. – Т.4, вып. 1. – С. 24–43.

1076. Тараканова Л. И. Вклад Н. О. Лосского в развитие религиозно-

философского направления психологии начала XX века : Диссертация ...

кандидата психологических наук : 19.00.01 / Л. И. Тараканова. – М., 2008. – 180 с.

1077. Тареев М. М. Цель и смысл жизни / М. М. Тареев // Смысл жизни:

Антология. – М. : Прогресс-Культура, 1994. – С. 123–242.

1078. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении: Монография / В.

А. Татенко. – К. : Просвита, 1996. – 404 с.

1079. Тейхмюллер Г. Бессмертие души. Философское исследование Текст. /

Г. Тейхмюллер. – Юрьев : Печ. А. Гренцштейна, 1895. – 200 с.

1080. Тейхмюллер Г. Дарвинизм и философия Текст. / Г. Тейхмюллер. –

Юрьев : Печ. К. А. Германа, 1894. – 100 с.

449

1081. Тейхмюллер Г. Действительный и кажущийся мир. Новое основание

метафизики Текст. / Г. Тейхмюллер. – Казань : Типо-литография Имп. ун-та, 1913.

– 389 с.

1082. Тельнова Н. А. Феномен целостности человека: метафизический

статус и методология исследования / Н. А. Тельнова. – Волгоград : «Офсет», 2000.

– 296 с.

1083. Тельнова Н. А. Целостность человека : онтологический поход : дисс…

доктора философских наук по специальности 09.00.01 / Н. А. Тельнова – Саратов,

2002. – 348 с.

1084. Теоретические проблемы психологии личности / Под ред. Е. В.

Шороховой. – М. : Наука, 1974. – 319 с.

1085. Теорії особистості у вітчизняній психології: Навчальний посібник /

В. В. Рибалка. – К. : ІПППО АПН України, 2006. – 530 с.

1086. Тимофеев Д. С. Психологические воззрения И. А. Сикорского : дисс...

канд. психол. наук. : 19.00.01. / Д. С. Тимофеев. – Моск. пед. университет. – М.,

1995. – 170 с.

1087. Титаренко Т. М. Буденний досвід як матеріал особистісного само-

осмислювання / Т. М. Титаренко // Психологія : зб. наук. праць. – К., 2000. – вип.

1(8). – С. 26–34.

1088. Титаренко Т. М. Жизнеконструирование в психотерапии. Кто

конструктор? / Т. М. Титаренко // Журнал практического психолога (специальный

выпуск: Восточно-Европейский Гештальт Институт). – М., 2011. – № 3. – С. 74–

83.

1089. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: структурно-генетичний

підхід : Автореф. дис... д-ра психол. наук. 19.00.01. / Т. М. Титаренко. – К., 1994. –

48 с.

1090. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості та детермінанти його

побудови / Т. М. Титаренко // Мистецтво життєтворчості особистості: у 2 ч. – К.,

1997. – Ч.1. – С. 206-227.

450

1091. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами

буденності / Т. М. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 376 с.

1092. Титаренко Т. М. Конструювання життєвого шляху: практики

автобіографування / Т. М. Титаренко // Українська наукова школа психології та

педагогіки життєтворчості: досягнення, проблеми та перспективи розвитку:

ювілейний науково-методичний збірник / за ред. Л. В. Сохань, І. Г. Єрмакова та ін.

– Запоріжжя : Хортицький нац. навч.–реабілітаційний багатопрофільний центр,

2013. – 648 с. – С. 278–288.

1093. Титаренко Т. М. Контури особистості в постнекласичній парадигмі /

Т. М. Титаренко // Людина в сучасному світі : в 3-х кн., кн. 2. Психолого-

антропологічний контекст : колект. моногр. / [А. О. Вовк, О. В. Волошок,

І. І. Галецька та ін.] ; за заг. ред. д-ра філос. наук, проф. В. П. Мельника. – Львів :

ЛНУ ім. І. Франка, 2012. – 602 с. – С. 11–27.

1094. Титаренко Т. М. Кризове психологічне консультування / Т. М.

Титаренко. – К. : Главник, 2004. – 96 с.

1095. Титаренко Т. М. Личностное здоровье в условиях травматизации:

поиск путей восстановления / Т. М. Титаренко // Теория и практика психотерапии

: Исследования. Теория. Практика. – 2016. – № 3 (5). – С. 7–13.

1096. Титаренко Т. М. Нужна ли психологическая помощь в кризисных

жизненных ситуациях? / Т. М. Титаренко // Журнал практического психолога. –

1999. – № 1. – С. 103-112.

1097. Титаренко Т. М. Особистісні практики конструювання життя /

Т. М. Титаренко // Психологічні науки: проблеми і здобутки : зб. наук. статей /

Київський міжнародний університет, Ін-т соц. та політ психол. НАПН України.

Серія : “Психологічні науки: проблеми і здобутки”; вип. 4. – К. : КиМУ, 2013. –

262 с. – С. 226–238.

1098. Титаренко Т. М. Практики особистісного життєтворення:

множинність як шанс / Т. М. Титаренко // Психологія особистості. – 2015. – № 1

(6). – С. 12-20.

451

1099. Титаренко Т. М. Роль установки в осуществлении практик

жизнеконструирования / Т. М. Титаренко, З. К. Ваханиа // Georgian Psychological

Journal. – 2013. – С. 122–131.

1100. Тихонова, Э. В. Психологическое наследие А. И. Введенского : Дисс.

... кандидата психологических наук : 19.00.01 / Э. В. Тихонова. – Н/ Новгород,

2002. – 221 с.

1101. Тихонравов Ю. В. Экзистенциальная психология. Учебно-справочное

пособие / Ю. В. Тихонравов. – М. : ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998. –

238 с.

1102. Ткаченко А. Н. Развитие категориального строя психологической

науки: (Принципы и методологические предпосылки построения современной

системы психологических знаний): Дисс. … докт. психол. наук / Ткаченко А. Н. –

М., 1982. – 439 с.

1103. Ткаченко О. М. Принципи і категорії психології / О. М. Ткаченко. – К.

: Вища школа, 1979. – 198 с.

1104. Ткачёв П. Н. Кладези мудрости российских философов / П. Н. Ткачёв.

– М. : Правда, 1990. – 638 с.

1105. Ткачук М. Л. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров / М. Л.

Ткачук. – К. : Центр духовної культури, 1997. – 184 с.

1106. Токарев С. А., Мелетинский Е. М. Мифология // Мифы народов мира.

Энциклопедия: в 2-х т./ Гл. ред. С. А. Токарев. – М. : Сов. Энциклопедия, 1991. –

Т. 1. – С. 11–20.

1107. Толочко П. П. Древний Киев / П. П. Толочко. – К. : Наукова думка,

1976. – 208 с.

1108. Толочко П. П. Древняя Русь / П. П. Толочко. – К. : Наукова думка,

1987. – 247 с.

1109. Толстой Л. Н. Собрание произведений в 22 т. Т. 16.

Публицистические произведения 1855-1886 / Л. Н. Толстой. – М. :

Художественная литература, 1983. – 447 с.

452

1110. Толстой Н. И. Язык и народная культура. Очерки по славянской

мифологии и этнолингвистике / Н. И. Толстой. – М. : Индрик, 1995. – 512 с.

1111. Топорков А. Л. Теория мифа в русской филологической науке ХIХ

века / А. Л. Топорков. – М. : Индрик, 1997. – 456 с.

1112. Топоров В. Н. Из истории петербургского аполлинизма: его золотые

дни и его крушение / В. Н. Топоров. – М. : ОГИ, 2004. – 264 с.

1113. Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: исследования в области

мифопоэтического / В. Н. Топоров. – М. : Прогресс–Культура, 1995. – 624 с.

1114. Трубецкой Е. Н. Иное царство и его искатели в русской народной

сказке // Е. Н. Трубецкой. Избранное. – М. : Канон, 1997. – С. 386–425.

1115. Трубецкой Е. Н. Миросозерцание Вл. С. Соловьева / Е. Н. Трубецкой.

– Т. 1. – М. : Московский философ. фонд, Медиум, 1995. – 604 с.

1116. Трубецкой Е. Н. Миросозерцание Вл. С. Соловьева / Е. Н. Трубецкой.

– Т. 2. – М. : Московский философ. фонд, Медиум, 1995. – 622 с.

1117. Трубецкой Е. Н. Смысл жизни / Е. Н. Трубецкой. – М. : Республика,

1994. – 432 с.

1118. Трубецкой С. Н. Сочинения / С. Н. Трубецкой. – М. : Мысль, 1994. –

816 с.

1119. Турбан В. В. Онтогенез етичного становлення особистості /

В. В. Турбан // Навчання та виховання обдарованої дитини : теорія та практика :

зб. наукових праць. Випуск 13 / І. С. Волощук (головний редактор) та інші. – К. :

Інститут обдарованої дитинти, 2014. – С. 146–155.

1120. Узнадзе Д. Н. Общая психология / Д. Н. Узнадзе: пер. с груз. – М. :

Смысл, СПб. : Питер, 2004. – 413 с.

1121. Узнадзе Д. Н. Психология установки / Д. Н. Узнадзе. – СПб. : Питер,

2001. – 416 с.

1122. Узнадзе Д. Н. Установка у человека. Проблема объективации / Д. Н.

Узнадзе // Психология личности в трудах отечественных психологов. – СПб. :

Питер, 2000. – С. 87–91.

453

1123. Узнадзе Д. Н. Экспериментальные основы психологии установки / Д.

Н. Узнадзе. – Тбилиси, 1961.

1124. Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.

– М. : Москва, 1998. – 430 с.

1125. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – 2-е вид. – К. :

Либідь, 1991. – 640 с.

1126. Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма / Н. И.

Ульянов. – М. : Индрик, 1996. – 290+12 с.

1127. Умозрение // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. –

[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bibliotekar.ru/brokgauz-efron-

u/18.htm

1128. Умрихин В. В. «Идеогенез» и «социогенез» науки в творчестве

Г. И. Челпанова / В. В. Умрихин // Вопросы психологии. – 1994. – No 1. – С. 17–

26.

1129. Умрихин В. В. Историко-методологические проблемы анализа

научных школ в психологии / В. В. Умрихин // Методология и история

психологии. – 2007. – Т. 2, вып. 4. – С. 5–14.

1130. Умрихин В. В. Научные школы в истории советской психологии:

методологические проблемы анализа / В. В. Умрихин // Изучение традиций и

научных школ в истории советской психологии / Под ред. А. Н. Ждан. – М. :

МГУ, 1988. – С. 80–85.

1131. Урсано Р., Зонненберг С., Лазар С. Психодинамическая психотерапия

/ Р. Урсано, С. Зонненберг, С. Лазар : пер. с англ. – М., 1992. – 158 с.

1132. Успенский Б. А. Поэтика композиции / Б. Успенский. – СПб. : Азбука,

2000. – 352 с.

1133. Ушинский К. Д. Пед. сочинения: В 6-ти т. / К. Д. Ушинский. – М. :

Педагогика, 1990. – Т. 5. – 528 с.

1134. Ушинский К. Д. Педагогические сочинения: В 6 т. / К. Д. Ушинский. –

Т.6. – М. : Педагогика, 1990. – 528 с.

454

1135. Ушинский К. Д. Труд в его психическом и воспитательном значении //

Педагогические сочинения : В 6 т. / К. Д. Ушинский. – Т.2. – М. : Педагогика,

1988. – С. 8–26.

1136. Фанти С. Микропсихоанализ / С. Фанти : пер. с итал. – М., 1995. – 351

с.

1137. Федотов Г. Святые Древней Руси. Серия «Исторические силуэты» / Г.

Федотов. – Ростовна-Дону: Феникс, 1999. – 384 с.

1138. Федотов Г. Святые Древней Руси / Г. Федотов. – М. : ООО

«Издательство АСТ», 2003. – 700 с.

1139. Федотов Г. Стихи духовные (Русская народная вера по духовным

стихам) / Г. Федотов. – М. : Прогресс, Гнозис, 1991. – 192 с.

1140. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / П.

Фейерабенд : пер. с англ. и нем. / Общ. ред. и авт. вступ. ст. И. С. Нарский. – М. :

Прогресс, 1986. – 542 с.

1141. Фельдштейн Д. И. Психологические основы формирования

нравственных качеств личности в подростковом обществе: Дис. … докт. психол.

н. / Д. И. Фельдштейн. - Душанбе, 1969. – 886с.

1142. Фельдштейн Д. И. Психология воспитания подростка / Д. И.

Фельдштейн.. – М. : Знание, 1978. – 47с.

1143. Фельдштейн Д. И. Психология развития личности в онтогенезе/ Д. И.

Фельдштейн. – М. : Педагогика, 1989. – 208с.

1144. Фельдштейн Д. И. Проблемы возрастной и педагогической

психологии. / Д. И. Фельдштейн. – М. : Международная педагогическая академия,

1995. – 368 с.

1145. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса / Л. Фестингер : пер. с

англ. – СПб. : Речь, 2000. – 318 с.

1146. Фёдоров В. В. Мир как слово / В. В. Фёдоров. – Донецк : Норд–Пресс,

2008. – 121 с.

1147. Фёдоров В. В. Проблемы поэтического бытия / В. В. Фёдоров. –

Горловка : Изд. ГГИПИЯ, 2009. – 490 с.

455

1148. Фёдоров Н. Ф. Сочинения / Н. Ф. Фёдоров. – М. : Мысль, 1982. – 711

с.

1149. Фёдорова, Е. Л. Множественная личность в истории западного

психологического знания, XVIII-XX вв. : дисс. ... канд.. психол. н. : 19.00.01 / Е. Л.

Федорова. – Ростов-на-Дону, 2001. – 173 с.

1150. Филиппенко Н. Г. Киевское религиозно-философское общество (1908-

1919). Очерк истории. Монография / Н. Г. Филиппенко. – К. : Изд ПАРАПАН,

2009. – 140 с.

1151. Филькин А. Н. Метафизика пола в русской философии конца XIX –

начала XX в. : дисс. канд. философ, наук. 09.00.03 / А. Н. Филькин. – Ярославль,

1999. – 120 с.

1152. Фихте Й. Г. Факты сознания // Фихте Й. Г. Сочинения в 2-х т. – Т. 2. –

СПб. : Мифрил, 1993. – С. 619–770.

1153. Флоренская Т. А. Диалог как метод психологии консультирования

(духовно-ориентированный подход) / Т. А. Флоренская // Психологический

журнал. – 1994. – Т. 15. – №5. – С. 44–55.

1154. Флоренская Т. А. Диалогическое общение как путь духовного

преображения личности / Т. А. Флоренская // Гуманистические проблемы

психологической теории. – М. : Наука, 1995. – С. 136–162.

1155. Флоренская Т. А. Мир дома твоего. Психология в жизни / Т. А.

Флоренская. – М. : «Радонеж», 1998. – 285 с.

1156. Флоренская Т. А. Социологизация фрейдизма в теориях развития

личности К. Хорни и Г. С. Салливена : дисс. … канд. психол. наук : 19.00.01 / Т. А.

Флоренская. – М., 1975. – 145 с.

1157. Флоренский П. А. Имена / П. А. Флоренский. – Х. : Фолио; М. : АСТ,

2000. – 442 с.

1158. Флоренский П. А. Столп и утверждение истины / П. А. Флоренский. –

Т. 1. (1). – М. : Правда, 1990. – 490 с.

1159. Флоренский П. А. Столп и утверждение истины / П. А. Флоренский. –

Т. 1. (2). – М. : Правда, 1990. – С. 491–840.

456

1160. Флоренский П. А. Том 2. У водоразделов мысли / П. А. Флоренский. –

М. : Правда, 1990. – 447 с.

1161. Флоренский П. А. Христианство и культура / П. А. Флоренский. – И. :

ООО «АСТ», Харьков : Фолио, 2001. – 672 с.

1162. Флоровский Георгий, прот. Пути русского богословия / Г.

Флоровский. – К. : Христианско-благотворительная ассоциация «Путь к Истине»,

1991. – 600 с.

1163. Франк С. Л. Духовные основы общества / С. Л. Франк. – М. :

Республика, 1992. – 511с.

1164. Франк С. Л. Предмет знания. Душа человека/ С. Л. Франк. – СПб. :

Наука, 1995. – 655 с.

1165. Франк С. Л. Реальность и человек / С. Л. Франк. – СПб. : РХГИ, 1997.

– 448 с.

1166. Франк С. Л. Смысл жизни / С. Л. Франк // Смысл жизни: Антология. –

М. ; Изд. гр. «Прогресс-Культура», 1994. – С. 489–583.

1167. Франк С. Л. Сочинения / С. Л. Франк. – М. : Правда, 1990. – 607 с.

1168. Франкл В. Доктор и душа / В. Франкл: пер. с англ. – СПб. : Ювента,

1997. – 287 с.

1169. Франкл В. Психотерапия на практике / В. Франкл: пер. с нем. – СПб. :

Ювента, 1999. – 256 с.

1170. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл : пер. с англ., нем. –

М. : Прогресс, 1990. – 368 с.

1171. Франселла Ф., Баннистер Д. Новый метод исследования личности :

Руководство по репертуарным личностным методикам / Ф. Франселла, Д.

Баннистер : пер. с англ. – М. : Прогресс, 1987. – 236 с.

1172. Фрейд А. Теория и практика детского психоанализа : в 2-х т. / А.

Фрейд : пер. с англ., нем. – М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 1999. – Т.1. – 384 с.

1173. Фрейд А. Теория и практика детского психоанализа : в 2-х т. / А.

Фрейд : пер. с англ., нем. – М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 1999. – Т.2. – 400 с.

457

1174. Фрейд З. Бессознательное / З. Фрейд // Психоаналiз: часопис. – 2003. –

№ 1. – С. 41–62.

1175. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции / З. Фрейд: Пер. с нем. –

М. : Наука, 1991. – 456 с.

1176. Фрейд З. Влечения и судьбы влечений / З. Фрейд // Психоаналiз :

часопис. – 2003. – № 1. – С. 33-40.

1177. Фрейд З. Вытеснение / З. Фрейд // Психоаналiз : часопис. – 2003. – №

1. – С. 20–32.

1178. Фрейд З. Основные принципы психоанализа / З. Фрейд : пер. с нем.,

англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1998. – 288 с.

1179. Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному / З. Фрейд.

– СПб. : Университетская книга ; М. : АСТ, 1997. – 318 с.

1180. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура / З. Фрейд : пер. с нем. – М.

: Ренессанс, 1991. – 296 с.

1181. Фрейд З. Психоаналитические заметки об автобиографическом

описании случая паранойи (dementia paranoides) / З. Фрейд // Психоаналiз :

часопис. – 2003. – № 2. – С. 42–92.

1182. Фрейд З. Психология бессознательного: сб. произведений / З. Фрейд.

– М. : Просвещение, 1990. – 448 с.

1183. Фрейд З. Сложность психоанализа / З. Фрейд // Психоаналiз: часопис.

– 2005. – № 1 (6). – С. 21–27.

1184. Фрейд З. Толкование сновидений / З. Фрейд : пер. с нем. – К. :

Здоровья, 1991. – 384 с.

1185. Фрейд З. Художник и фантазирование / З. Фрейд. – М. : Республика,

1995. – 400 с.

1186. Фрейд З. «Я» и «Оно». Труды разных лет / З. Фрейд : пер. с нем.

Книга 1. – Тбилиси : Мерани, 1991. – 398 с.

1187. Фрейд З. «Я» и «Оно». Труды разных лет / З. Фрейд : пер. с нем.

Книга 2. – Тбилиси : Мерани, 1991. – 427 с.

458

1188. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности / О. М. Фрейденберг.

– М. : Изд. фирма «Восточная литература» РАН, 1998. – 800 с.

1189. Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра / О. М. Фрейденберг. –

М. : Лабиринт, 1997. – 447 с.

1190. Фрейденберг О. М. Утопия / О. М. Фрейденберг // Вопросы

философии. – 1990. – № 5. – С. 148–167.

1191. Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения,

эксперименты / Р. Фрейджер, Дж. Фейдимен : пер. с англ. – СПб. : Прайм-

ЕВРОЗНАК, 2006. – 704 с.

1192. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм : пер.

с нем., англ. – М. : Республика, 1994. – 447 с.

1193. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм: пер. с англ. – М. : МНП

“ЭСИ”, 1993. – 272 с.

1194. Фромм Э. Душа человека / Э. Фромм: пер. с нем., англ. – М. :

Республика, 1992. – 430 с.

1195. Фромм Э. Иметь или быть? / Э. Фромм : пер. с англ. – М. : Прогресс,

1990. – 336 с.

1196. Фромм Э. Психоанализ и этика / Э. Фромм : пер. с нем. – М. :

Республика, 1993. – 415 с.

1197. Хабермас Ю. Понятие индивидуальности / Ю. Хабермас // Вопр.

филос. - 1989. - № 2. – С. 35–40.

1198. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер : пер. с нем. – М. : Ad

Marginem, 1997. – 451 с.

1199. Хайдеггер М. Время и бытие : Статьи и выступления / М. Хайдеггер. –

М. : Республика, 1993. – 447 с.

1200. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики / М. Хайдеггер //

Вопросы философии. – 1989. – № 9. – С. 116–163.

1201. Хайдеггер, М. Слова Ницше «Бог мертв» / М. Хайдеггер // Вопросы

философии. – 1990. – № 7. – С. 143–176.

459

1202. Хайдеггер, М. Метафизика Ницше (1 часть) // Журнальный клуб

Интелрос «VOX». – 2006. – № 1. [Электронный ресурс] / М. Хайдеггер – Режим

доступа : http://www.intelros.ru/readroom/vox/vox-1-2006/15495-metafizika-nicshe-1-

chast.html

1203. Хайдеггер М. Феноменология и трансцендентальная философия

ценности / М. Хайдеггер : пер. с нем. – К. : Cartel, 1996. – 116 с.

1204. Халецкий A. M. Психоанализ личности и творчества Шевченко / А.

М. Халецкий // Современная неврология. – 1926. – № 3. – C. 346–354.

1205. Хамитов Н. В. Философия и психология пола / Н. В. Хамитов. – К. :

Ника-Центр, 2001. – 224 с.

1206. Хамитов Н. В. Философия человека: поиск пределов. Пределы

мужского и женского : введение в метаантропологию / Н. В. Хамитов. – К. :

Наукова думка, 1997. – 172 с.

1207. Хиллман Дж. Архетипическая психология / Дж. Хиллман : пер. с англ.

– СПб. : Б. С. К., 1996. – 157 с.

1208. Хиллман Дж. Миф анализа. Три очерка по архетипической

психологии / Дж. Хиллман : пер. с нем. – М. : Когито–Центр., 2005. – 352 с.

1209. Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности / К. С. Холл, Г. Линдсей :

пер. с англ. – М. : ЭКСМО–Пресс, 1999. – 592 с.

1210. Хомяков А. С. Сочинения в 2–х т. – Т.1. Работы по историософии / А.

С. Хомяков. – М. : Московский философский фонд, изд-во «Медиум», 1994. – 590

с.

1211. Хомяков А. С. Сочинения в 2–х т. – Т.2. Работы по богословию / А. С.

Хомяков. – М. : Московский философский фонд, изд-во «Медиум», 1994. – 479 с.

1212. Хорни К. Женская психология / К. Хорни. – СПб. : Восточно-

Европейский институт психоанализа, 1993. – 222 с.

1213. Хорни К. Наши внутренние конфликты. Колнструктивная теория

неврозов / К. Хорни. – СПб. : Лань, 1997. – 240 с.

1214. Хорни К. Невротическая личность нашего времени; Самоанализ / К.

Хорни : пер. с англ. – М. : Прогресс, Универс, 1993. – 480 с.

460

1215. Хорни К. Невроз и личностный рост. Борьба за самореализацию / К.

Хорни: пер. с англ. – СПб. : Восточно-Европейский институт психоанализа ; Б. С.

К., 1997. – 316 с.

1216. Хрестоматия по возрастной психологии: учебное пособие для

студентов /сост. Л. М. Семенюк / Под ред. Д. И. Фельдштейна : изд. 2-е, доп. – М. :

Институт практической психологии, 1996. – 304 с.

1217. Хулапова А. А. Историко-психологические особенности теории

критического индивидуализма Е. А. Боброва : Дисс. ... канд. психол. наук :

19.00.01 / А. А. Хулапова. – Ростов-на-Дону, 2011. – 206 с.

1218. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности / Л. Хьелл, Д. Зиглер : пер. с

англ. – СПб. : Питер Пресс, 1997. – 608 с.

1219. Хюбнер К. Рефлексия и саморефлексия метафизики / К. Хюбнер //

Вопросы философии. – 1993. – №7. – С. 165–172.

1220. Цыпленкова JI. M. Психологические воззрения и научная

деятельность К. Н. Корнилова: Дисс… канд. психол. наук. / JI. M. Цыпленкова:

19.00.01. – М., 1970. – 234 с.

1221. Цуканов Б. И. Время в психике человека / Б. И. Цуканов. – Одесса :

Астропринт, 2000. – 217 с.

1222. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма / П. Я.

Чаадаев. – Т.1. – М. : Наука, 1991. – 800 с.

1223. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма / П. Я.

Чаадаев. – Т.2. – М. : Наука, 1991. – 672 с.

1224. Чамата П. Р. К вопросу о генезисе самосознания личности / П. Р.

Чамата // Проблемы сознания. – М., 1968.

1225. Чамата П. Р. Вопросы самосознания личности в советской психологии

/ П. Р. Чамата // Психологическая наука в СССР. – М. : Акад. пед. наук РСФСР,

1960. – Т.2. – С. 91–109.

1226. Человек-волк и Зигмунд Фрейд (Сб) : пер. с англ. – К. : Port-Royal,

1996. – 352 с.

461

1227. Челпанов Г. И. Введение в философию / Г. И. Челпанов : изд. 6-е. –

М., 1916. – 543 с.

1228. Челпанов Г. И. Мозг и душа. Критика материализма и очерк

современных учений о душе. Публичные лекции, читанные в Киеве в 1898-1899

гг. / Г. И. Челпанов. – СПб. : «Мир Божий», 1900. – 366 с.

1229. Челпанов Г. И. Мозг и душа. Критика материализма и очерк

современных учений о душе / Г. И. Челпанов : 6-е изд. – М.–Пб. : Думнов-насл.

Салаевых, 1918. – 319 с.

1230. Челпанов Г. И. Мозг и душа / Г. И. Челпанов. – М. : Психологический

институт РАО ; Изд. «Круг», 1994. – 349 с.

1231. Челпанов Г. И. О задачах Московского Психологического института /

Г. И. Челпанов // Вопросы психологии. – 1992. – № 3–4. – С. 41–43.

1232. Челпанов Г. И. О ценности жизни. Изложение и критика

пессимистической философии / Г. И. Челпанов // Мир Божий. – 1897. – № 11 за

ноябрь. – С. 88–108; № 12 за декабрь. – С. 62–82.

1233. Челпанов Г. И. Проблема восприятия пространства в связи с учением

об априорности и врожденности. Ч.1. Представление пространства с точки зрения

психологии / Г. И. Челпанов. – К. : лит. Кушнерова, 1896. – 429 с.

1234. Челпанов Г. И. Учебник психологии / Г. И. Челпанов. 4-е изд. – К.–

Одесса : Розов, 1907. – 205 с.

1235. Чепа М.-Л. А., Рождественський Ю. Т. Історико-психологічні уроки

В. А. Роменця: реконструкція особистості Бояна / М.-Л. А. Чепа, Ю. Т.

Рождественьський // Ars vetus – ars nova: В. А. Роменець. – К. : Гнозис, 2001. – С.

102–121.

1236. Чепелєва Н. В. Життєва ситуація особистості / Н. В. Чепелева //

Основи практичної психології. – К. : Либідь, 1999. – С. 112–135.

1237. Чепелєва Н. В. Дискурсивні засоби самопроектування особистості /

Н. В. Чепелєва // Наукові записки. Серія «Психологія і педагогіка». Тематичний

випуск «Актуальні проблеми когнітивної психології». – Острог: Вид-во

Національного університету «Острозька академія», 2013. – Вип. 24. – С. 7–11.

462

1238. Чепелева Н. В. Методологические основы исследования личности в

контексте постнеклассической психологии / Н. В. Чепелева // Актуальні проблеми

психології: Психологічна герменевтика / За ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : ДП

«Інформаційно-аналітічне агенство», 2010. – Т. 2. – Вип. 6. – С. 15-24.

1239. Чепелева Н. В. Методологические основы исследования личности в

контексте психологической герменевтики / Н. В. Чепелева // Личность и ее

жизненный мир : материалы Всероссийской научно-практической конференции с

международным участием, посвященной 20-летию факультета психологии ОмГУ

им. Ф. М. Достоевского (Омск, 3–4 октября 2013 г.) / под ред. Л. И. Дементий. –

Омск : Изд-во Ом. Гос. ун-та, 2013. – С. 34–39.

1240. Чепелєва Н. В. Понимание и интерпретация письменного сообщения /

Н. В. Чепелева // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали

Четвертих Костюків-ських читань (25 вересня 1996 р.). – К. : Вид. ДОК–К, 1996. –

Т. 1. – С. 290–297.

1241. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський.

– Мюнхен : Український вільний університет, 1983. – 170 с.

1242. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський.

– К. : Вид-во «Орій», 1992. – 230 с.

1243. Чудновский В. Э. К проблеме адекватности смысла жизни // Мир

психологи, 1999. –№ 2. – С. 74–80.

1244. Чудновский В. Э. К проблеме соотношения «внешнего» и «внут-

реннего» в психологии / В. Э. Чудновский // Психологический журнал. – 1993. – Т.

14. – № 5. – С. 3–12.

1245. Чудновский В. Э. Нравственная устойчивость личности. Психо-

логическое исследование / В. Э. Чудновский. – М. : Педагогика, 1981. – 208 с.

1246. Чудновский В. Э. О некоторых прикладных аспектах проблемы

смысла жизни / В. Э. Чудновский // Мир психологии. – 2001. – № 2. – С. 82–89.

1247. Чудновский В. Э. Психологические проблемы смысла жизни / В. Э.

Чудновский // Вопросы психологии. – 1995. – № 4. – С. 147–150.

463

1248. Чудновский В. Э. Психологические составляющие оптимального

смысла жизни / В. Э. Чудновский // Вопросы психологии. – №3. – 2003. – С. 3–15.

1249. Чудновский В. Э. Смысл жизни и судьба / В. Э. Чудновский. – М. :

Ось-89, 1998. – 236 с.

1250. Чудновский В. Э. Смысл жизни и судьба человека / В. Э. Чудновский

// Психолого-педагогические и философские проблемы смысла жизни. – М. : ПИ

РАО, 1997. – С. 57–72.

1251. Чудновский В. Э. Смысл жизни и судьба человека / В. Э. Чудновский

// Общественные науки и современность. – 1998. – № 1. – С. 175-183.

1252. Чудновский В. Э. Смысл жизни как психологическая реальность / В.

Э. Чудновский // Психолого-педагогические и философские проблемы смысла

жизни. – М. : ПИ РАО, 1997. – С. 14-22.

1253. Чудновский В. Э. Смысл жизни: проблема относительной

эмансипирован-ности от «внешнего» и «внутреннего» / В. Э. Чудновский //

Психологический журнал. – 1995. – Т. 16. – № 2. – с. 15–26.

1254. Чудновский В. Э. Устойчивость личности как проблема психологии

воспитания / В. Э. Чудновский // Вопр. психологии. – 1974. – №2. – С. 43–58.

1255. Чуканова А. Сабина Шпильрейн. Личностные взгляды на

деструктивность / А. Чуканова // Психоанализ : часопис. – 2004. – № 1 (4). – С.

148–165.

1256. Шамне А. В. Дихотомія як спосіб наукового мислення і метод

дослідження психосоціального розвитку особистості / А. В. Шамне // Актуальні

проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка

НАПН України / за ред. С. Д. Максименка – Т. ІХ, вип. 9.– Київ, 2016. – С. 554–

561.

1257. Шамне А. В. Континуум особистісно-суб’єктних властивостей як

чинник індивідуалізації психосоціального розвитку / А. В. Шамне // Актуальні

проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка

НАПН України / за ред. С. Д. Максименка – Т. Х, вип. 27. – Київ, 2015. – С. 633–

645.

464

1258. Шарп Д. Незримый ворон: Конфликт и трансформация в жизни

Франца Кафки / Д. Шарп : пер. с англ. – Воронеж : МОДЭК, 1994. – 128 с.

1259. Швалб Ю. М. Личность : самосознание, самоопределение / Ю. М.

Швалб // Особистість в психологічних дослідженнях : Тексти. – Ніжин, 2005. – С.

184–191.

1260. Швалб Ю. М. Логіко-психологічний аналіз розвитку категорії

діяльності / Ю. М. Швалб // Науковий вісник Миколаївського національного ун-ту

ім. В. О. Сухомлинського. Психологічні науки : зб. наукових праць / за ред. С. Д.

Максименка, Н. О. Євдокимової. – Вип. 2. 13 (109). – Миколаїв : МНУ ім. В. О.

Сухомлинського, 2014. – С. 246–251.

1261. Швалб Ю. М. Методологічні підходи до побудови теорії свідомості /

Ю. М. Швалб // Наукові записки : научное издание / Київський нац. ун-т ім.

Т. Шевченка. – К., 2004. – Т. 5 : Факультет соціології та психології. Інститут

журналістики. – С. 93–99.

1262. Швалб Ю. Ресоциализация личности как задача социально-

психологической практики / Ю. Швалб // Вісник Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. Психологія. Педагогіка. Соціальна робота. –

2012. – Вип. 6. – С. 78–81.

1263. Шевандрин Н. И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности /

Н. И. Шевандрин. – М. : Гуманит. изд. центр. ВЛАДОС, 1998. – 512 с.

1264. Шевцов А. А. Самопознание и субъективная психология / А. А.

Шевцов. – М, 2003. – 424 с.

1265. Шелер М. Избранные произведения / М. Шелер : пер. с нем. – М. :

Гнозис, 1994. – 490 с.

1266. Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения в 2 т. Т. 1 / Ф. В.Й. Шеллинг : пер. с нем.

– М. : Мысль, 1989. – 639 с.

1267. Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения в 2 т. Т. 2 / Ф. В. Й. Шеллинг : пер. с

нем. – М. : Мысль, 1989. – 636 с.

1268. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности: Опыт адогматического

мышления / Л. Шестов. – Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1991. – 214 с.

465

1269. Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия (Глас

вопиющего в пустыне) / Л. Шестов. – М. : Прогресс-Гнозис, 1992. – 304 с.

1270. Шестов Л. Сочинения в 2-х т. – Т. 1: Власть ключей / Л. Шестов. – М.

: Наука, 1993. – 667 с.

1271. Шестов Л. Сочинения в 2-х т. – Т. 2: На весах Иова (Странствование

по душам) / Л. Шестов. – М. : Наука, 1993. – 559 с.

1272. Шеховцова Л. Ф. Богословские представления о личности и

современная психология / Л. Ф. Шеховцова // Христианское чтение. – 2006. – №

26. – с. 130-138.

1273. Шеховцова Л. Ф. Интеграция научного и религиозного знания в

концепцию целостного человека / Л. Ф. Шеховцова. – СПб. : Изд-во СПбГУПМ,

2003. – 83 с.

1274. Шеховцова Л. Ф. Сравнительный анализ концепции человека в

современной психологии и христианской антропологии / Л. Ф. Шеховцова. – СПб.

: Изд-во СПбГУПМ, 2000. – 268 с.

1275. Шеховцова Л. Ф., Зенько Ю. М. Элементы православной психологии /

Л. Ф. Шеховцова, Ю. М. Зенько. – СПб., 2005. – 252с.

1276. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгауэр : пер.

с нем. // Собрание сочинений в пяти томах. – Т.1. – М. : Московский клуб, 1992. –

395 с.

1277. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность / А. Шопенгауэр: пер.

с нем. – М. : Республика, 1992. – 448 с.

1278. Шорохова Е. В. Тенденции исследования личности в советской

психологии / Е. В. Шорохова // Проблемы психологии личности. – М. : Наука,

1982. – С. 11–24.

1279. Шорохова Е. В. Тенденции исследования личности в современной

психологии. / Е. В. Шорохова // Психол. журнал. – 1980. – т. 1. – № 1. – С. 45–57.

1280. Шостром Э. Анти-Карнеги, или Человек-манипулятор / Э. Шостром. –

Мн. : Полифакт, 1992. – 128 с.

466

1281. Шоттер Дж. М. М. Бахтин и Л. С. Выготский: интериоризация как

«феномен границы» / Дж. Шоттер // Вопр. психологии. – 1996. – №6. – С. 107–117.

1282. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии / Г. Г. Шпет //

Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шпет Г. Г. : Очерки истории русской

философии. – Свердловск : Изд-во Урал. Ун-та, 1991. – С. 217–578.

1283. Шпет Г. Г. Психология социального бытия / Г. Г. Шпет. – М. :

Институт практической психологии, Воронеж : НПО МОДЭК, 1996. – 492 с.

1284. Шпет Г. Г. Сознание и его собственник // Шпет Г. Г. Философские

этюды. М. : Издательская группа «Прогресс», 1994. – C. 20–116.

1285. Шпет Г. Г. Сочинения / Г. Г. Шпет. – М. : Правда, 1989. – 602 с.

1286. Шпет Г. Г. Философские этюды/ Г. Г. Шпет. – М. : Издательская

группа «Прогресс», 1994. – 376 с.

1287. Шпет Г. Г. Явление и смысл / Г. Г. Шпет. – Томск : Водолей, 1996. –

192 с.

1288. Шпет Г. Г. Philosophia Nаtalis. Избранные психолого-педагогические

труды / Г. Г. Шпет. – М. : Росспэн, 2006. – 624 с.

1289. Шпильрейн С. Деструкция как причина становления / С. Шпильрейн :

пер. М. И. Шпильрейн, под ред. О. В. Никифорова // Логос. – 1994. – № 5. – С.

207–238.

1290. Штерн В. Дифференциальная психология и её методические основы /

В. Штерн : пер. с нем. – М. : Наука, 1998. – 336 с.

1291. Шумилина Т. А. Методологические принципы критики

персоналистской психологии: (Философский анализ теории личности в работах Г.

Олпорта): Дисс. . канд. философ. Наук / Т. А. Шумилина. – Ростов на/Д., 1976. –

178 с.

1292. Шумский, В. Б. Онтологическое и персоналистическое направления в

экзистенциальной психологии: сравнительный анализ : дисс. ... кандидата психол.

наук : 19.00.01 / В. Б. Шумский. – М., 2008. – 173 с.

467

1293. Щедровицкий Г. П. «Я всегда был идеалистом» (Беседы с Колей

Щукиным) [Электронный ресурс] / Г. П. Щедровицкий // Журнал «Самиздат». –

Режим доступа : http://consultlib.nm.ru/gp_jvbi.htm

1294. Щербаков М. А. Модели сознания личности (история возникновения

и новые подходы) : дисс... канд. психол. наук: 19.00.01. в форме научн. доклада. /

М. А. Щербаков. – Ярославль. – 1999. – 63 с.

1295. Экземплярский В. М. Георгий Иванович Челпанов / В. М.

Экземплярский // Вопросы психологии. – 1992. – № 3–4. – С. 49–50.

1296. Экзистенциальная психология. Экзистенция / под ред. Р. Мэя: пер. с

англ. – М. : Апрель-Пресс, Изд-во ЭКСМО–Пресс, 2001. – 624 с.

1297. Экзистенциальный психоанализ Сартра // Психотерапевтическая

энциклопедия / под ред. Б. Д. Карвасарского. – СПб. : Питер Ком, 1998. – С. 691–

692.

1298. Экхарт М. Духовные проповеди и рассуждения / М. Экхарт : пер. с

нем. – Репринтное изд. 1912 г. – М. : Политизд., 1991. – 192 с.

1299. Элиаде М. Аспекты мифа / М. Элиаде : пер. с фр. – М. : Инвест-ППП,

1996. – 240 с.

1300. Эльконин Д. Б. Избранные психологические труды / Д. Б. Эльконин. –

М. : Педагогика, 1989. – 560 с.

1301. Эльконин Д. Б. К проблеме периодизации психического развития в

детском возрасте / Д. Б. Эльконин // Хрестоматия по возрастной психологии /

Сост. Л. М. Семенюк ; под ред. Д. И. Фельдштейна. – М., 1994. – С. 169–175.

1302. Эриксон Э. Г. Детство и общество / Э. Г. Эриксон : пер. с англ. – СПб.

: Ленато, 1996. – 592 с.

1303. Эриксон Э. Г. Идентичность: юность и кризис / Э. Г. Эриксон : пер. с

англ. – М. : Прогресс, 1996. – 344 с.

1304. Эрн В. Ф. Сочинения / В. Ф. Эрн. – М. : Правда, 1991. – 576 с.

1305. Эткинд A. M. Еще о Л. С. Выготском: забытые тексты и ненайденные

контексты // Вопросы психологии / А. М. Эткинд. – 1993. – N 4. – С. 37–55.

468

1306. Эткинд А. М. Психология практическая и академическая:

расхождение когнитивных структур внутри профессионального сознания / А. М.

Эткинд // Вопросы психологии. – 1987. – № 6. – С. 20–30.

1307. Эткинд А. Эрос невозможного: История психоанализа в России / А.

М. Эткинд. – СПб. : Медуза, 1993. – 464 с.

1308. Ю. М. Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М. :

Гнозис, 1994. – 560 с.

1309. Юдин Э. Г. Методологический анализ как направление изучения

науки / Э. Г. Юдин. – М. : Наука, 1978. – 260 с.

1310. Юдин Э. Г. Системный подход и принцип деятельности / Э. Г. Юдин.

– М. : Наука, 1978. – 392 с.

1311. Юлова А. В. Психологические воззрения К. Д. Кавелина :

Диссертация ... кандидата психологических наук : 19.00.01 / А. В. Юлова. –

Ярославский гос. пед. ун-т. – Нижний Новгород, 2003. – 195 с.

1312. Юнг К. Г. Aion. Исследование феноменологии самости / К. Г. Юнг :

пер. с англ., лат. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 336 с.

1313. Юнг К. Г. Архетип и символ / К. Г. Юнг : пер. с нем. – М. : Ренессанс,

1991. – 304 с.

1314. Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления / К. Г. Юнг : пер.

с нем. – К. : AirLand, 1994. – 405 с.

1315. Юнг К. Г. Душа и миф: шесть архетипов / К. Г. Юнг : пер. с нем. – К. :

Гос. библиотека Украины для юношества, 1996. – 384 с.

1316. Юнг К. Г. Критика психоанализа / К. Г. Юнг. – СПб. : Академический

проект, 2000. – 304 с.

1317. Юнг К. Г. Либидо, его метаморфозы и символы / К. Г. Юнг : пер. с

нем. – Спб. : Восточно-Европейский Институт Психоанализа, 1994. – 416 с.

1318. Юнг К. Г. Mysterium Conjunctionis / К. Г. Юнг : пер. с англ., лат. – М. :

Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997 – 688 с.

1319. Юнг К. Г. О природе психе. Сборник / К. Г. Юнг : пер. с англ. – М. :

Рефл-бук, К. : Ваклер, 2002. – 414 с.

469

1320. Юнг К. Г. Проблемы души нашего времени / К. Г. Юнг : пер. с нем.. –

М. : Прогресс, Универс, 1993. – 336 с.

1321. Юнг К. Г. Психологические типы / К. Г. Юнг : пер. с нем. – СПб. :

Ювента, М. : Прогресс-Универс, 1995. – 716 с.

1322. Юнг К. Г. Психология и алхимия / К. Г. Юнг : пер. с англ., лат. – М. :

Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 587 с.

1323. Юнг К. Г. Психология переноса. Статьи. Сборник / К. Г. Юнг : пер. с

англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 304 с.

1324. Юнг К. Г. Синхронистичность. Сборник / К. Г. Юнг : пер. с англ. –

М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1997. – 320 с.

1325. Юнг К. Г. Собрание сочинений. Дух Меркурий / К. Г. Юнг : пер. с

нем.. – М. : Канон, 1996. – 384 с.

1326. Юнг К. Г. Собрание сочинений. Конфликты детской души / К. Г. Юнг

: пер. с нем. – М. : Канон, 1994. – 336 с.

1327. Юнг К. Г. Собрание сочинений. Ответ Иову / К. Г. Юнг : пер. с нем. –

М. : Канон, 1995. – 352 с.

1328. Юнг К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного / К. Г.

Юнг : пер. с нем. – М. : Канон, 1994. – 319 с.

1329. Юнг К. Г. Тэвистокские лекции. Аналитическая психология: её теория

и практика / К. Г. Юнг : пер. с англ. – К. : СИНТО, 1995. – 236 с.

1330. Юнг К. Г. Символы трансформации / К. Г. Юнг. – М. : АСТ : АСТ

МОСКВА, 2008. – 731 с.

1331. Юнг К. Г. Собрание сочинений в 19 т. Т.15. Феномен духа в искусстве

и науке / К. Г. Юнг : Пер. с нем. – М. : Ренессанс, 1992. – 320 с.

1332. Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство / К. Г. Юнг, Э.

Нойманн: пер с англ. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 1996. – 304 с.

1333. Юнг К. Г., фон Франц М.-Л., Хендерсон Дж. Л. и др. Человек и его

символы / К. Г. Юнг, М.-Л. фон Франц, Дж. Л. Хендерсон. – М. : Серебряные

нити, 1997. – 368 с.

470

1334. Юревич А. В. «Методологический либерализм» и парадигмальный

статус психологии / А. В. Юревич // Труды Ярославского методологического

семинара. Методология истории. – Т. 1. – Ярослвль, 2003. – С. 349-356.

1335. Юревич А. В. Психология и методология / А. В. Юревич //

Психологический журнал. – 2000. – Т. 21, № 5. – с. 35-47.

1336. Юркевич П. Д. Философские произведения / П. Д. Юркевич. – М. :

Правда, 1990. – 670 с.

1337. Ядов В. А. Социальная идентификация в кризисном обществе / В. А.

Ядов // Социол. журн. – 1994. – № 1. – С. 35-52.

1338. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа,

методы / В. А. Ядов. – М. : Наука, 1987. – 245 с.

1339. Якоби М. Встреча с аналитиком. Феномен переноса и человеческие

отношения / М. Якоби : пер. с англ. – М. : Инст-т общегум. иссл., 1996. – 177 с.

1340. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия / И. Ялом : пер. с англ. – М. :

Независимая фирма «Класс», 1999. – 576 с.

1341. Якобсон П. М. Психологические компоненты и критерии ста-

новления зрелой личности / П. М. Якобсон // Психологический журнал. – 1981. –

№ 4. – С. 141–149.

1342. Яковлева, А. А. Психологическая концепция личности в трудах

А. Ф. Лазурского и В. Н. Мясищева : диссертация ... кандид. психологических

наук : 19.00.01 / А. А. Яковлева. – М., 2003. – 235 с.

1343. Якунин В. А. История психологии. Учебное пособие / В. А. Якунин :

Фонд «Междунар.–прав. экспертизы», Европ. ин–т экспертов. – СПб. : Изд-во

Михайлова В. А., 1998. – 376 с.

1344. Якунин В. А. О принципах и тенденциях изложения истории

психологии / В. А. Якунин // Психологич. журнал. – 1982. – Т. 3. – №2. – С. 18–26.

1345. Якунин В. А. Первые психологические лаборатории / В. А. Якунин //

Психологич. журнал, 1980. – Т.1, № 2. – С. 113–121.

1346. Ярошевский М. Г. Введение в историю психологии : учеб. пособие /

М. Г. Ярошевский. – М. : Изд–во РОУ, 1994. – 168 с.

471

1347. Ярошевский М. Г. Две научные школы в отчем доме психологов

России / М. Г. Ярошевский // Вопросы психологии. – 1999. – No 3. – С. 8–12.

1348. Ярошевский М. Г. История психологии / М. Г. Ярошевский : 3–е изд.,

дораб. – М. : Мысль, 1985. – 575 с.

1349. Ярошевский М. Г. Психология в ХХ столетии. Теоретические

проблемы развития психологической науки / М. Г. Ярошевский : изд. 2-е, доп. –

М. : Политиздат, 1974. – 447 с.

1350. Ясницкий А. Очерк истории Харьковской школы психологии: период

1931-1936 гг. / А. Ясницкий // Культурно-историческая психология. – 2008. – №3.

– C. 92–102.

1351. Ясперс К. Общая психопатология / К. Ясперс : пер с нем. – М. :

Практика, 1997. – 1053 с.

1352. Ясперс К. Психологія світоглядів / К. Ясперс : пер. з нім. – К. :

Юніверс, 2009. – 464 с.

1353. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс : пер. с нем. – М. :

Политиздат, 1991. – 527 с.

1354. «Ars vetus – ars nova» : В. А. Роменець. – К. : Гнозис, 2001. – 256 с.

1355. «Ars vetus – ars nova» : М. М. Бахтин. – К. : Гнозис, 1999. – 216 с.

1356. Csikszentmihalyi M. Flow: The Psichology of Optimal Experience / M.

Csikszentmihalyi. – N.Y. : Harper Perennial,1990. – 305 p.

1357. Federn P. Review of: Spielrein. Die Destruction als Ursache des Werdens /

P. Federn. – Zeitschrift. – 1913. – № 1. – S. 89–93.

1358. Maddi S. R. Personality theories: a comparative analysis / S. R. Maddi –

Homewood, Ill. : The Dorsey Press, 1970. – 519 p.

1359. Murray H. A. Explorations in Personality / H. A. Murray. – New York:

Oxford University Press, 1938. – 762 р.

1360. Osipov N. E. Zivot a smrt / N. E. Osipov // Русский народный

университет в Праге. Научные труды. – Т. 1. – Прага, 1928. – С. 138–146.

1361. Rogers B. Human Personality. Towards a Unified Theory / B. Rogers. –

N.Y., Washington, Hollywood : Vantage Press, 1972. – 233 p.

472

1362. Sannikova O. P. Continuality principle in the structure of personality

characteristics / O. P. Sannikova // Science and Education a New Dimension. Pedagogy

and Psychology. – IІI (21). – Issue : 43, 2015. – Budapest, 2015. – P. 62–66.

1363. Spielrein Sabina. Die Destruktion als Ursache des Werdens / S. Spielrein //

Jahrbuch für psychoanalytische und psychopatologische Forschungen. – 1912. – N4. –

S. 465–503.

1364. Winnicott D. W. Playing and reality / D. W. Winnicott. – N.Y. : Penguin,

1971. – 233 p.