МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ

КАЛЕНДАР

ЧЕРВЕНЬ 2016

Київ-2016

2

УДК 355.4 (477)“2016”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У4

5

Український військово-історичний календар. Червень 2016 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2016. – 40 с.

УДК 355.4 (477)“2016”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії

України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2016.

3

Ч Е Р В Е Н Ь

1 ЧЕРВНЯ

Всесвітній день цивільної оборони

150 років тому, 1 червня 1866 року, народився Костянтин

Олександрович Чивадзе — генеральний хорунжий Армії Української

Держави у 1918 році.

К.О. Чивадзе закінчив Тифліський кадетський корпус, 3-є військове

Олександрівське училище і Олександрівську військово-юридичну академію за

І розрядом у Санкт-Петербурзі. Обіймав посади помічника військового

прокурора Варшавського і Віленського військово-окружних судів, військового

слідчого Варшавського військового округу, військового судді Двінського

військово-окружного суду, військового прокурора Кавказького військово-

окружного суду. 1908 року отримав чин генерал-майора.

1918 року К.О. Чивадзе вступив на службу до Армії Української Держави

Гетьмана Павла Скоропадського. 10 липня 1918 року очолив Головне військово-

юридичне управління Української Держави. Подальша доля невідома.

100 років тому, 1 червня 1916 року, у селі Микуличин (нині Яремчанської

міськради Івано-Франківської області) народився Іван Белейлович —

командир 5-ї воєнної округи “Маківка” Української Повстанської Армії.

І. Белейлович навчався у Станіславській (Івано-Франківській) гімназії, але

був виключений звідти за членство в Організації українських націоналістів.

Закінчив навчання в гімназії у Тлумачі.

Від 1938 року І. Белейлович перебував у Карпатській Україні (Закарпатті),

став комендантом охорони штабу Карпатської Січі. Після окупації Закарпаття

угорцями перебрався до Румунії, звідти через Сербію і Хорватію до Австрії.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз повернувся до рідного села,

служив військовим референтом окружного і обласного проводів ОУН. У січні

1944 року очолив воєнну округу УПА “Маківка” (територія Стрийщини,

Дрогобиччини, Самбірщини і Турківщини). Був відповідальний за охорону

першого Великого збору Української головної визвольної ради у липні 1944

року.

У 1945 — 1947 роках І. Белейлович служив у мережі ОУН. Як керівник

групи кур’єрів потрапив у полон у Чехо-Словаччині, був переданий радянській

владі і засуджений до 25 років тюрми суворого режиму. Звільнений за амністією

1956 року, повернувся до рідного села, де і помер 19 липня 1999 року.

4

3 ЧЕРВНЯ

140 років тому, 3 червня 1876 року, у

селі Каменка (нині Пензенської області

Російської Федерації) народився Микола

Нилович Бурденко — один з

основоположників нейрохірургії,

генерал-полковник медичної служби,

Герой Соціалістичної Праці.

М.Н. Бурденко народився в

українській родині сільського писаря.

Закінчив духовне училище, Пензенську

духовну семінарію, медичний факультет

Юр’ївського (Тартуського) університету.

Брав участь у російсько-японській війні

1904 — 1905 років у якості помічника

лікаря передового санітарного загону

Червоного Хреста. Після того став

ординарним професором хірургічної

клініки Юр’ївського університету. Під час

Першої світової війни 1914 — 1918 років — хірург-вчений різних фронтів

діючої армії.

1923 року М.Н. Бурденко очолив кафедру топографічної анатомії і

оперативної хірургії Московського державного університету, 1924 року —

факультетську хірургічну клініку. 1934 року заснував у Москві

нейрохірургічний науково-дослідний інститут, який очолював до кінця війни.

Під час Другої світової війни М.Н. Бурденко був головним хірургом-

консультантом Червоної Армії. Указом Президії Верховної Ради СРСР від

8 травня 1943 року йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці із

врученням ордена Леніна і золотої медалі “Серп і Молот”. 1944 року за планом,

розробленим М.Н. Бурденком, уряд СРСР заснував Академію медичних наук

СРСР, першим президентом якої і став М.Н. Бурденко.

М.Н. Бурденко — автор понад 300 наукових робіт, присвячених

переважно військово-польовій хірургії і нейрохірургії. Його роботи в області

нейрохірургії широко використовувалися під час Другої світової війни при

організації спеціального лікування поранених.

М.Н. Бурденко пішов з життя 11 листопада 1946 року у Москві.

Похований на Новодівочому кладовищі.

1 рік тому, 3 — 4 червня 2015 року, Збройні Сили України та

підрозділи МВС України відбили наступ бойовиків на місто Мар’їнка

Донецької області.

Вдосвіта 3 червня 2015 року близько 1 тисячі бойовиків за підтримки 10

танків і САУ “Гвоздика” увійшли до Мар’їнки і просунулися до центру міста.

5

Українські військові висунули резерви з боку міста Курахове Мар’їнського

району. Після бою Мар’їнка була очищена від бойовиків. Втрати українських

військових становили 4 загиблих, 1 полонений і 39 поранених. Бойовики

визнали зі свого боку загибель 35 осіб і поранення 186. Нині Мар’їнка

перебуває під контролем Збройних Сил України, однак бойовики продовжують

артилерійські обстріли міста.

4 ЧЕРВНЯ

Міжнародний день безневинних дітей — жертв агресії. Заснований

Генеральною Асамблеєю ООН 19 серпня 1982 року.

100 років тому, 4 червня 1916 року, під час Першої світової війни

1914 — 1918 років, розпочався Брусиловський (Луцький) прорив —

наступальна операція Південно-Західного фронту російської армії проти

австро-угорських і німецьких військ на фронті від Прип’ятських боліт до

Північної Буковини і Карпатських гір.

Наступ російської армії був частиною загального стратегічного плану

Антанти на 1916 рік, який передбачав взаємодію союзних армій на різних

театрах війни. Відповідно до рішення конференції держав Антанти в Шантійї

(березень 1916 року) початок наступу на французькому фронті було призначено

на 1 липня, а російському фронті — на 15 червня 1916 року.

На кінець березня 1916

року Південно-Західний фронт

російської армії мав чисельну

перевагу — 512 тисяч проти 441

тисячі австро-угорців і німців.

Ставка головного командування

бажала перехопити ініціативу і

розпочати наступ раніше

визначеного терміну. При

підготовці операції командувач

Південно-Західним фронтом

генерал від кавалерії

О.О. Брусилов вирішив зробити

по одному прориву на фронті

кожної з чотирьох своїх армій.

Хоча це розпорошувало сили

росіян, противник також

позбавлявся можливості

своєчасно перекинути резерви на

напрям головного удару.

Головний удар Південно-

6

західного фронту на Луцьк і далі на Ковель завдавала сильна правофлангова 8-а

армія (командувач генерал від кавалерії О.М. Каледін), допоміжні удари

завдавалися 11-ю армією (генерал від кавалерії В.В. Сахаров) на Броди, 7-ю

(генерал від інфантерії Д.Г. Щербачов) — на Галич, 9-ю (генерал від інфантерії

П.О. Лечицький) — на Чернівці і Коломию. Командувачам арміями була надана

свобода вибору ділянок прориву. До початку наступу чотири армії Південно-

західного фронту налічувавали 534 тис. багнетів і 60 тис. шабель, 1770 легких і

168 важких гармат. Проти них були чотири австро-угорські армії і одна

німецька загальною чисельністю 448 тис. багнетів і 38 тис. шабель, 1301 легких

і 545 важких гармат.

Артилерійська підготовка тривала з 3 годин ночі 4 червня 1916 року до 9

години ранку 6 червня і призвела до сильного руйнування першої смуги

оборони і часткової нейтралізації артилерії противника. Потім російські армії

перейшли у наступ і прорвали добре укріплену оборону противника. Прорив

був здійснений відразу на 13 ділянках з подальшим розвитком у бік флангів і в

глибину.

Наступ Південно-Західного фронту тривав до 20 вересня 1916 року.

Австро-угорські й німецькі війська зазнали тяжкої поразки, фронт посунувся

від 80 до 120 км вглиб території противника. Російські війська зайняли майже

всю Волинь, Північну Буковину і частину Східної Галичини, зокрема міста

Луцьк, Броди, Галич, Станіслав (Івано-Франківськ), Коломия, Чернівці. Наступ

припинився через посилення опору противника, зростання втрат і втоми

особового складу російських армій.

Австро-Угорщина і Німеччина втратили понад 1,5 мільйони солдатів і

офіцерів загиблими, пораненими, полоненими і зниклими безвісти, росіяни

захопили 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Російський

Південно-Західний фронт втратив близько 500 тисяч солдатів і офіцерів (за

німецькими даними — близько 800 тисяч).

Для відбиття російського наступу Центральні держави перекинули із

Західного, Італійського й Салонікського фронтів 31 піхотну й 3 кавалерійські

дивізії (більше 400 тисяч багнетів і шабель), що полегшило становище Франції і

Великої Британії, а також врятувало італійську армію від розгрому. Під впливом

російської перемоги Румунія 27 серпня 1916 року вступила у війну на боці

Антанти. Наприкінці 1916 року у Першій світовій війні відбувся остаточний

перехід стратегічної ініціативи від Центральних держав до Антанти.

Союзникам вдалося домогтися такої взаємодії, коли протягом двох місяців

(липень-серпень 1916 року) Німеччині доводилося направляти свої обмежені

стратегічні резерви і на Західний, і на Східний фронти.

З погляду військового мистецтва, наступ Південно-Західного фронту

ознаменував собою появу нової форми прориву фронту (одночасно на декількох

ділянках), висунутої О.О. Брусиловим, яка отримала розвиток в останні роки

Першої світової війни, особливо в кампанії 1918 року на Західноєвропейському

театрі військових дій. Брусиловський прорив став найбільшим успіхом

російської армії у Першій світовій війні, а також єдиною операцією цього

7

глобального конфлікту, названою не за місцем подій, а за прізвищем

полководця.

З іншого боку, Брусиловський прорив мав і свої негативні наслідки для

Російської імперії. Російським військам не вдалося знову, як у 1914 році,

зайняти Львів і всю Східну Галичину, не вдалося змусити капітулювати Австро-

Угорщину. Північний і Західний фронти не підтримали належним чином наступ

Південно-Західного фронту і не розвинули успіх. В країні посилювався

загальний песимізм щодо перспектив Росії у війні і щодо компетенції її

військового і політичного керівництва. Вступ у війну Румунії не покращив

ситуацію, а лише погіршив: румунська армія була розгромлена вже протягом

кількох тижнів і Росії довелося створити новий, Румунський фронт, який

простягнувся від Північної Буковини до Чорного моря — інакше німецькі і

австро-угорські війська могли прорватися у Бессарабію і Південну Україну.

Зростання революційних настроїв призвело вже у березні 1917 року до

повалення царизму і краху Російської імперії.

40 років тому, 4 червня 1976 року, у

селищі Томаровка Яковлевського району

Бєлгородської області РРФСР (нині

Російської Федерації) народився

Володимир Володимирович Буркавцов —

учасник війни на сході України, гвардії

старший лейтенант.

В.В. Буркавцов закінчив школу № 20

міста Мелітополь Запорізької області і

Васильківське військове авіаційно-технічне

училище. Служив бортовим авіаційним

техніком у 25-й гвардійській бригаді

транспортної авіації Повітряних сил

Збройних Сил України у Мелітополі.

14 червня 2014 року проросійські

терористи поблизу Луганського аеропорту

збили український літак Іл-76МД зі складу

25-ї бригади, який перевозив особовий

склад для ротації, техніку і продовольство. У складі екіпажу загинув і бортовий

технік літака В.В. Буркавцов. Похований на Новому кладовищі у Мелітополі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня

2014 року В.В. Буркавцов посмертно був нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

8

5 ЧЕРВНЯ

100 років тому, 5 червня 1916 року, у селі

Кобринове (нині Тальнівського району Черкаської

області) народився Федір Прокопович Палій —

учасник Другої світової війни, генерал-майор,

Герой Радянського Союзу.

Ф.П. Палій закінчив 7 класів школи і

агротехнікум. 1935 року призваний до Червоної

Армії, пройшов Качинську військову авіаційну

школу льотчиків. Під час Другої світової війни брав

участь у бойових діях на Південно-Західному,

Сталінградському, Південному, 4-му Українському і

3-му Білоруському фронтах.

Станом на квітень 1945 року гвардії майор

Ф.П. Палій командував 135-м гвардійським

бомбардувальним авіаполком 6-ї гвардійської

бомбардувальної авіадивізії 1-ї повітряної армії 3-го

Білоруського фронту. До того часу виконав 168

бойових вильотів на бомбардування і штурмування скупчень бойової техніки і

живої сили противника, його важливих об’єктів, завдавши йому тяжких втрат.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року Ф.П. Палій був

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Після війни Ф.П. Палій продовжив військову службу. 1961 року у званні

генерал-майора був звільнений у запас. Мешкав у Черкасах, помер 15 вересня

1996 року, похований на черкаському кладовищі № 1.

30 років тому, 5 червня 1986 року, у місті

Старокостянтинів Хмельницької області

народився Сергій Дмитрович Саліпа — учасник

миротворчої місії ООН у Ліберії та війни на

сході України, капітан.

С.Д. Саліпа закінчив 9 класів школи,

Кам’янець-Подільський військовий ліцей і

Кам’янець-Подільський військовий інститут.

Служив у військовій частині А 0563 в Охтирці

Сумської області. Від грудня 2009 до червня 2010

року служив у миротворчій місії ООН в Ліберії на

посаді перекладача групи планування застосування

авіації 56-го окремого вертолітного загону.

Нагороджений медаллю ООН за бездоганну службу

і пам’ятним нагрудним знаком Міністерства Оборони України “Воїн-

миротворець”.

9

У зоні проведення антитерористичної операції капітан С.Д. Саліпа

перебував із 25 травня 2014 року на посаді командира роти інженерного

забезпечення руху 91-го окремого полку оперативного забезпечення. Загинув

14 липня 2014 року поблизу села Дмитрівка Шахтарського району Донецької

області: виконуючи функції керівника групи вирушив на пошуки останків

сапера 72-ї механізованої бригади і підірвався на радіокерованому фугасі.

Похований у Старокостянтинові.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 651/2014 від 14 серпня

2014 року С.Д. Саліпа посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

6 ЧЕРВНЯ

105 років тому, 6 червня 1911 року, у

селі Дубове (нині Красноокнянського району

Одеської області) народився Всеволод

Єлисейович Канський — учасник Другої

світової війни, старший лейтенант, Герой

Радянського Союзу.

В.Є. Канський закінчив Харківський

залізничний інститут. 1943 року призваний до

Червоної Армії, пройшов курси

удосконалення командного складу. Воював на

Південно-Західному, 3-му і 4-му Українських і

1-му Білоруському фронтах.

19 квітня 1945 року у боях за Берлін

командир роти 1006-го стрілецького полку

266-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії 1-го

Білоруського фронту старший лейтенант

В.Є. Канський відбив ворожу контратаку і сам

повів бійців у наступ. У вуличних боях за

столицю Німеччини 28 квітня 1945 року його рота першою увірвалася до

укріпленого пункту оборони противника — берлінської в’язниці, при цьому

було знищено до 80 і взято в полон до 40 солдатів ворога. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року В.Є. Канському було присвоєно

звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота

Зірка”.

Після війни В.Є. Канський демобілізувався, закінчив Харківський

державний університет. Працював старшим геологом у комплексній

геологорозвідувальній експедиції “Харківнафтогазрозвідка”. Помер

20 листопада 1993 року, похований на харківському цвинтарі № 2.

10

100 років тому, 6 червня 1916 року, у селі

Ковтунівка (нині Дубовий Гай Прилуцького району

Чернігівської області) народився Іван Аркадійович

Лозенко — учасник Другої світової війни, капітан,

Герой Радянського Союзу.

І.А. Лозенко закінчив неповну середню школу і

один курс ветеринарного технікуму. 1936 року призваний

до Червоної Армії, пройшов Чугуївську військову

авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни

брав участь у бойових діях на Південному, Південно-

Західному, Сталінградському, Центральному і

Білоруському фронтах.

Станом на грудень 1943 року командир ескадрильї 431-го штурмового

авіаполку 299-ї штурмової авіадивізії 16-ї повітряної армії Білоруського фронту

капітан І.А. Лозенко виконав 154 бойових вильоти на штурмування скупчень

бойової техніки і живої сили противника, завдавши йому великих втрат.

15 грудня 1943 року загинув у бою. Похований у братській могилі у селі Скепня

Жлобінського району Гомельської області Білорусі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 року

І.А. Лозенку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

30 років тому, 6 червня 1986 року, у Чернівцях народився Владислав

Віталійович Трепко — учасник війни на сході України, лейтенант медичної

служби.

В.В. Трепко закінчив чернівецьку

школу № 28, Чернівецький державний

медичний коледж і Буковинський державний

медичний університет. Вступив до

інтернатури хірургічного відділення

Чернівецької обласної лікарні, звідки навесні

2014 року був мобілізований і відправлений

на схід. Служив ординатором операційно-

перев’язочного відділення у 30-й окремій

гвардійській механізованій бригаді.

В.В. Трепко виконував складні хірургічні

операції у польових умовах, чим врятував

сотні життів українських воїнів. У травні

2014 року отримав військове звання

лейтенант. Закінчив інтернатуру за

спеціальністю “хірургія”. 12 лютого 2015

року героїчно загинув під час артилерійського

обстрілу, виконуючи бойове завдання із

11

надання медичної допомоги і евакуації поранених з поля бою під Дебальцевим.

Похований на Алеї Слави Годилівського кладовища Чернівців.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 108/2015 від 26 лютого

2015 року В.В. Трепко посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня. Указом № 1 від 4 червня 2015 року посмертно

нагороджений недержавним орденом “Народний Герой України”. Рішенням

Чернівецької міської ради В.В. Трепко посмертно був удостоєний медалі “На

славу Чернівців”.

7 ЧЕРВНЯ

100 років тому, 7 червня 1916 року, у місті

Богоявленськ (нині у межах Миколаєва)

народився Петро Олексійович Козленко —

учасник Другої світової війни, підполковник

(полковник запасу), Герой Радянського

Союзу.

П.О. Козленко закінчив Ленінградський

рибопромисловий технікум. 1938 року

призваний до Червоної Армії, пройшов

Краснодарське військове авіаційне училище

штурманів. Під час Другої світової війни брав

участь у бойових діях на Західному, Брянському,

Воронезькому, Центральному, Білоруському і 1-

му Білоруському фронтах.

Всього за роки війни штурман авіаційної

ескадрильї 24-го бомбардувального авіаційного

полку 241-ї бомбардувальної авіаційної дивізії 3-го бомбардувального

авіаційного корпусу 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту капітан

П.О. Козленко здійснив 165 бойових вильотів на розвідку і бомбардування

ворожих військ і комунікацій. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15

травня 1946 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни П.О. Козленко продовжив військову службу. 1960 року у

званні підполковника вийшов у запас, 1975 року отримав звання полковника

запасу. Помер 15 березня 1989 року у Москві, похований на Бабушкинському

цвинтарі.

12

8 ЧЕРВНЯ

90 років тому, 8 червня 1926 року, у місті

Прилуки (нині Чернігівської області) народився

Олег Васильович Кошовий — учасник Другої

світової війни, один з керівників підпільної

організації “Молода гвардія”, Герой

Радянського Союзу.

О.В. Кошовий навчався у школі міста Канів,

потім у школі № 1 міста Краснодон (нині Сорокине

Луганської області). Під час нацистської окупації

став наймолодшим членом підпільної організації

“Молода гвардія”. Брав участь у бойових операціях,

поширенні агітаційних листівок, збиранні зброї,

підпалі скирт хліба, призначеного для відправлення

до Німеччини. Здійснював зв’язок з іншими

підпільними групами в районі Краснодону. На

початку 1943 року був схоплений німцями поблизу міста Ровеньки, після тортур

9 лютого 1943 року розстріляний.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1943 року

О.В. Кошовому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Олег Кошовий — один з наймолодших Героїв Радянського Союзу (загинув,

маючи лише 16 років).

10 ЧЕРВНЯ

285 років тому, 10 червня 1731 року, у селі Новий Кодак Кодацької

паланки Запорозької Січі (нині у межах міста Дніпра) народився Микита

Леонтійович Корж — запорозький козак, автор усних спогадів про

запорозьке козацтво XVIII століття та автобіографії.

М.Л. Корж походив з давнього козацького запорозького роду, в якому було

багато довгожителів. Понад 20 років провів на Січі. Його усні оповідання про

історію, побут, релігійні звичаї запорожців записали архієпископ

Катеринославський, Херсонський і Таврійський Гавриїл (Василь Розанов) та

єпископ Саратовський і Царицинський Яків (Йосип Вечерков). Український

письменник Олекса Стороженко (1806 — 1874) був особисто знайомий з

М.Л. Коржем і написав спогади про нього. 1842 року в Одесі зусиллями

історика і архівіста Аполлона Скальковського побачило світ окреме видання під

назвою “Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской

губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа”. Воно

стало важливим джерелом для вивчення історії Запорозької Січі. Сам

М.Л. Корж помер 13 листопада 1835 року у селі Сурсько-Михайлівка (нині

Солонянського району Дніпропетровської області), маючи 104 роки.

13

11 ЧЕРВНЯ

1075 років тому, 11 червня 941 року, відбувся морський бій між

руським і візантійським флотом поблизу Константинополя (нині Стамбул).

У 941 році київський князь Ігор Рюрикович здійснив морський і

сухопутний похід на Візантію. Точні сили русів, як і візантійців, у цьому

конфлікті невідомі. 11 червня 941 року руський флот підійшов до стін

Константинополя, але візантійці розбили його біля входу у протоку Босфор за

допомогою 15 старих кораблів, оснащених сифонами для метання грецького

вогню (горючої суміші, точний склад якої невідомий і яка продовжувала горіти

навіть на поверхні води). Зрештою русів похід завершився невдало, князь Ігор

восени 941 року був змушений повертатися до Києва.

12 ЧЕРВНЯ

100 років тому, 12 червня 1916 року, у селищі

Черняхів (нині Житомирської області) народився Арсеній

Петрович Крисюк — учасник Другої світової війни,

майор, Герой Радянського Союзу.

А.П. Крисюк закінчив 7-річну школу і курси

трактористів. 1937 року був призваний до Червоної Армії.

Взяв участь у радянсько-фінській (“Зимовій”) війні 1939 —

1940 років, був механіком-водієм танка 108-го танкового

батальйону 35-ї легкої танкової бригади 7-ї армії Північно-

Західного фронту.

А.П. Крисюк брав участь у боях за прорив фінської

Використання грецького вогню у морському бою (мадридський список хроніки Іоанна Скілиці)

14

оборонної лінії Маннергейма. 20 лютого 1940 року його танк отримав серйозні

ушкодження. Екіпаж залишив танк і, лежачи в снігу, протягом 12 годин тримав

оборону. 7 березня 1940 року танк А.П. Крисюка знову підбили, екіпаж зняв

кулемети і протягом 11 годин тримав оборону, поки не підійшли на допомогу

радянські війська. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940

року А.П. Крисюк (а також інші члени його екіпажу — українці Володимир

Кашуба, Данило Діденко і Євген Кривий) були удостоєні звань Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1941 році А.П. Крисюк закінчив Київське танково-технічне училище.

Під час війни проти нацистської Німеччини та її союзників брав участь у

бойових діях на Західному фронті, згодом служив у танково-ремонтних

частинах. Після війни пройшов Ленінградську вищу бронетанкову школу. 1963

року у званні майора вийшов у запас. Працював директором Народного музею

К.Є. Ворошилова. Помер у Москві 2 лютого 1995 року, похований на

Троєкуровському кладовищі.

95 років тому, 12 червня 1921 року, у селі

Охрімівка (нині Якимівського району Сумської

області) народилася Віра Лук’янівна Білик —

учасниця Другої світової війни, гвардії

лейтенант, Герой Радянського Союзу.

В.Л. Білик після школи закінчила 2 курси

фізико-математичного факультету Московського

державного педагогічного інституту. У 1941 році

добровольцем пішла на фронт, була зарахована

стрільцем-бомбардиром до 588-го нічного

бомбардувального авіаполку (згодом — 46-й

гвардійський нічний бомбардувальний авіаполк

325-ї нічної бомбардувальної авіадивізії 4-ї

повітряної армії 2-го Білоруського фронту). Це був

жіночий авіаполк, оснащений легкими біпланами У-2 (По-2), відомий серед

німців як “нічні відьми”.

В.Л. Білик як штурман авіаційної ланки брала участь у битві за Кавказ, у

визволенні Кубані, Криму і Білорусі, в боях у Східній Пруссії. Виконала 813

нічних вильотів, завдала противнику значних втрат у живій сили і техніці.

Загинула 25 серпня 1944 року під час бойового вильоту в районі польського

міста Замбрув. Похована у польському місті Остроленка.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року В.Л. Білик

було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

13 ЧЕРВНЯ

15

95 років тому, 13 червня 1921 року, у селі Нижня

Сироватка (нині Сумського району Сумської області)

народився Максим Омелянович Гриненко —

учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой

Радянського Союзу.

М.О. Гриненко закінчив 7 класів школи, працював

у колгоспі. 1940 року був призваний до Червоної Армії.

Під час Другої світової війни брав участь у бойових

діях на Степовому і 2-му Українському фронтах, був

двічі поранений.

Телефоніст 107-ї гвардійської окремої роти

зв’язку 78-ї гвардійської стрілецької дивізії 7-ї

гвардійської армії Степового фронту, гвардії червоноармієць М.О. Гриненко в

ніч на 25 вересня 1943 року одним із перших у дивізії подолав Дніпро в районі

села Домоткань Верхньодніпровського району Дніпропетровської області,

проклав кабель і встановив зв’язок між командним пунктом полку і дивізії.

Протягом двох діб боїв він усунув 12 пошкоджень кабелю у воді. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року удостоєний звання

Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни М.О. Гриненко закінчив Мурманське військове училище

зв’язку і Військову академію зв’язку у Ленінграді. Служив на офіцерських

посадах, викладав у Київському вищому інженерному училищі зв’язку. 1975

року у званні полковника вийшов у запас. Указом Президента України

В.А. Ющенка № 417/2008 від 5 травня 2008 року йому було присвоєно звання

генерал-майора. Нині М.О. Гриненко мешкає у Києві, є одним з останніх Героїв

Радянського Союзу, яким це звання було присвоєно у 1943 році.

14 ЧЕРВНЯ

125 років тому, 14 червня 1891 року, у селі

Зашків (нині Жовківського району Львівської

області) народився Євген Михайлович

Коновалець — полковник Армії Української

Народної Республіки, командант Української

військової організації, творець і перший

голова Організації українських націоналістів,

один з ідеологів українського націоналізму.

Є.М. Коновалець закінчив народну школу

у рідному селі, Львівську академічну гімназію і

юридичний факультет Львівського університету.

Став членом Української національно-

16

демократичної партії — провідної української політичної сили в Австро-

Угорщині.

На початку Першої світової війни у серпні 1914 року Є.М. Коновальця

мобілізували до австрійської армії. У червні 1915 року він потрапив у

російський полон, перебував у таборі військовополонених у Царицині (нині

Волгоград). Після Лютневої революції 1917 року Є.М. Коновалець разом з

іншими полоненими галицькими старшинами приїхав до Києва, сформував

Галицько-Буковинський курінь січових стрільців — одну з найбільш боєздатних

частин у складі Армії УНР. У січні 1918 року став її командиром. Брав активну

участь у боях проти більшовиків, розгромі січневого повстання у Києві,

визволяв столицю України у березні 1918 року. Після приходу до влади

Гетьмана Павла Скоропадського січові стрільці як військова сила, що

підтримувала повалену Центральну Раду, були роззброєні. Є.М. Коновалець

залишився у Києві і отримав у Гетьмана дозвіл на формування Окремого загону

січових стрільців у Білій Церкві. Однак у листопада 1918 року, коли

гетьманський уряд схилився до укладення федеративного союзу із

небільшовицькою Росією, січовики підтримали антигетьманське повстання

Директорії, взяли активну участь у битві під Мотовилівкою, сприяли поваленню

Гетьманату і відновленню УНР.

У 1918 — 1919 роках Є.М. Коновалець командував дивізією, корпусом і

групою січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і

білогвардійських військ. Був одним із близьких соратників і довірених осіб

Симона Петлюри. Наприкінці 1919 року разом із більшістю військових частин

Армії УНР перейшов на зайняту поляками територію Західної України і

потрапив до табору полонених у Луцьку. Звільнився навесні 1920 року і

перебрався до Чехо-Словаччини, де створив Українську військову організацію

— нелегальну військово-політичну формацію для продовження збройної

боротьби за незалежність і соборність України.

У 1920-х роках полковник Є.М. Коновалець був змушений жити на

еміграції в Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії. Отримав литовське

громадянство. 28 січня — 3 лютого 1929 року на конгресі у Відні (Австрія) було

створено Організацію українських націоналістів, головою проводу якої обрали

Є.М. Коновальця. У 1930-х роках він встановив контакти із політичними колами

Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії, організував українські

політично-інформаційні служби у багатьох столицях Європи, залучив до

співпраці з ОУН широкі кола української політичної еміграції. Сприяв

заснуванню осередків ОУН або споріднених організацій на теренах Франції,

Бельгії, Маньчжурії, Канади, США. Налагоджував націоналістичне підпілля в

Радянській Україні, намагався винести українське питання на розгляд Ліги

Націй. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність

України за дорученням Є.М. Коновальця було сформовано військовий штаб та

укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії

в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.

17

Активна діяльність Є.М. Коновальця, особливо напередодні Другої

світової війни, становила серйозну небезпеку для більшовицького режиму в

цілому і для радянської влади в Україні зокрема. На найвищому рівні у Москві

було вирішено організувати вбивство Є.М. Коновальця. Перебіг спецоперації

особисто контролювали Йосип Сталін, нарком внутрішніх справ СРСР Микола

Єжов і голова ЦВК УРСР Григорій Петровський. Для агента НКВС СРСР Павла

Судоплатова розробили “легенду” про діяча українського націоналістичного

підпілля в УРСР на ім’я Павлусь Валюх. “Валюх” увійшов у довіру до

Є.М. Коновальця і 23 травня 1938 року у Роттердамі (Нідерланди) передав йому

вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом як

подарунок “від друзів”. Внаслідок вибуху Є.М. Коновалець загинув. Похований

у Роттердамі на цвинтарі “Кросвейк”.

Євген Коновалець був одним з найбільш послідовних і рішучих борців за

незалежність і соборність України. Його загибель призвела до загострення

протиріч і розколу в середовищі ОУН на дві фракції — бандерівську і

мельниківську.

У незалежній Україні пам’ятники Євгену Коновальцю встановлено у

Зашкові, Моршині, Івано-Франківську, Калуші, його іменем названо вулиці у

багатьох містах, зокрема Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку,

Рівному, Житомирі, Дніпрі. Особисті речі зберігаються в Музеї Української

революції 1917 — 1921 років у Києві.

100 років тому, 14 червня 1916 року, у Харкові

народився Володимир Микитович Білоус —

учасник Другої світової війни, майор, Герой

Радянського Союзу.

В.М. Білоус закінчив 7 класів середньої

школи і Хорольський технікум механізації. 1937

року був призваний до Червоної Армії, пройшов

Дніпропетровське артилерійське училище. Під час

Другої світової війни брав участь у бойових діях на

1-му Українському і 1-му Білоруському фронтах,

був чотири рази поранений.

15 січня 1945 року командир батареї 142-ї

гарматної артилерійської бригади 33-ї армії 1-го

Білоруського фронту лейтенант В.М. Білоус під час

відбиття контратаки противника неподалік міста Радом (Польща) викликав по

радіо вогонь на себе. Дивом залишився живий, переніс тяжку контузію, але вже

наступного місяця повернувся у стрій. Указом Президії Верховної Ради СРСР

від 24 березня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни В.М. Білоус продовжив службу в армії, 1961 року у званні

майора вийшов у запас. Помер 20 лютого 1977 року в Одесі, похований на 2-му

християнському кладовищі Одеси.

18

15 ЧЕРВНЯ

95 років тому, 15 червня 1921 року, у селі

Миколаївка (нині Троїцьке Глобинського району

Полтавської області) народився Іван Гнатович

Чорноволенко — учасник Другої світової війни,

гвардії лейтенант, Герой Радянського Союзу.

І.Г. Чорноволенко закінчив неповну середню

школу, працював у колгоспі. 1939 року призваний до

Червоної Армії, пройшов Краснодарське військове

піхотне училище. Восени 1941 року був поранений у

боях в потрапив у полон, але втік, перейшов лінію

фронту і повернувся до військової служби. Невдовзі став

командиром 178-го гвардійського стрілецького полку 60-ї гвардійської

стрілецької дивізії 6-ї армії 3-го Українського фронту.

26 листопада 1943 року рота І.Г. Чорноволенка форсувала Дніпро в районі

острова Хортиця і відбила 8 ворожих контратак. Потім звільнила село Розумівка

Запорізького району Запорізької області і продовжила успішний наступ до села

Нижня Хортиця того ж району. Там І.Г. Чорноволенко загинув у бою.

Похований у братській могилі в селі Нижня Хортиця.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року

І.Г. Чорноволенку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

16 ЧЕРВНЯ

115 років тому, 16 червня 1901 року, у

селі Кацмазів (нині Жмеринського району

Вінницької області) народився Тихон

Порфирович Абрамов — учасник Другої

світової війни, генерал-майор, Герой

Радянського Союзу.

Т.П. Абрамов закінчив 5 класів церковно-

приходської школи, працював секретарем

сільради, помічником машиніста паровозу. 1922

року вступив добровольцем до Червоної Армії,

пройшов кавалерійську школу імені

С.М. Будьонного. Під час Другої світової війни

брав участь у бойових діях на Південно-

Західному, Калінінському, Західному, Північно-

Кавказькому, Центральному, 1-му і 2-му

Українських, 1-му Білоруському фронтах.

15 січня 1945 року 49-а гвардійська танкова бригада 12-го гвардійського

танкового корпусу 2-ї гвардійської танкової армії 1-го Білоруського фронту під

19

командуванням гвардії полковника Т.П. Абрамова форсувала річку Піліца і

зайняла місто Сохачев у Польщі. 17 січня форсувала річку Бзура і забезпечила

переправу інших з’єднань, успішно діяла в боях за Любень та Іновроцлав.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945 року Т.П. Абрамов був

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Після війни Т.П. Абрамов пройшов курси при Академії Генерального

штабу. Вийшов у відставку у 1955 році у званні генерал-майора танкових

військ. Помер 17 жовтня 1991 року у Москві на 91-му році життя, похований на

Мітінському кладовищі.

17 ЧЕРВНЯ

160 років тому, 17 червня 1856 року, в Одесі

народився Франц Олексійович Рубо — видатний

художник-баталіст, автор панорам “Оборона

Севастополя”, “Бородінська битва”.

Ф.О. Рубо походив з родини французького

комерсанта, що переселився до Російської імперії.

Навчався в Одеській рисувальній школі і

Мюнхенській академії мистецтв. Спеціалізувався у

батальному живописі, звернувшись до мистецтва

широкоохопних панорам, що дають, завдяки

поєднанню картини з тривимірним макетом, ілюзію

історичної події, яка відбувається на очах у глядача.

Фрагмент панорами Ф.О. Рубо “Оборона Севастополя 1854 — 1855 років”

20

До 50-ї річниці подій Кримської війни, у 1902 — 1904 роках під

керівництвом Ф.О. Рубо у передмісті Мюнхена група німецьких художників

створила панораму “Оборона Севастополя”, відкриту 1905 року у зведеній для

неї будівлі у Севастополі. До 100-річчя російсько-французької війни, у 1912

році, Ф.О. Рубо на замовлення російського імператора Миколи ІІ написав

панораму “Бородінська битва”, відкриту у спеціально побудованому павільйоні

у Москві. Загалом Ф.О. Рубо написав близько 200 монументальних полотен,

керував батальною майстернею Петербурзької академії мистецтв.

1912 року Ф.О. Рубо остаточно переїхав до Мюнхена, де й помер

13 березня 1928 року.

105 років тому, 17 червня 1911 року, у

Києві народився Віктор Платонович

Некрасов — видатний письменник,

учасник Другої світової війни, дисидент.

В.П. Некрасов закінчив архітектурний

факультет Київського будівельного інституту і

театральну студію при театрі російської

драми. Працював актором і театральним

художником у театрах Києва, Владивостока,

Кірова, Ростова-на-Дону. 1941 року

добровольцем вступив до Червоної Армії,

брав участь у бойових діях на Харківському,

Сталінградському, Південно-Західному і 3-му

Українському фронтах. Служив полковим

інженером, потім заступником командира зі

Ф.О. Рубо “Запорозькі козаки атакують”

21

стройової підготовки 88-го гвардійського окремого саперного батальйону 8-ї

гвардійської армії, дослужився до звання гвардії капітана. Нагороджений

орденом Червоної Зірки, медалями “За оборону Сталінграда”, “За відвагу”.

Після поранення у Польщі на початку 1945 року демобілізований.

У 1946 року В.П. Некрасов опублікував свій найвідоміший твір — повість

“В окопах Сталінграда”, удостоєну Сталінської премії. На той момент це був

один з найбільш правдивих художніх творів про війну. 1959 року виступив на

шпальтах “Літературної газети” із низкою статей про трагедію Бабиного Яру у

Києві. У 1966 році В.П. Некрасов підписав лист 25 діячів науки і культури до

генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва із протестом проти

реабілітації Сталіна, а також підписав колективний лист до Верховної Ради

РРФСР із протестом проти нових статей кримінального кодексу, введених для

боротьби з інакодумством. У подальшому публічно виступав на захист відомих

дисидентів (наприклад, В’ячеслава Чорновола і Олександра Солженіцина),

переховував вдома заборонену літературу (самвидав). 1973 року був

виключений з комуністичної партії. Наступного року В.П. Некрасов отримав

дозвіл на виїзд закордон. Мешкав у Швейцарії, потім у Франції, працював на

радіо “Свобода”. Помер 3 вересня 1987 року у Парижі, похований на

православному кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа.

18 ЧЕРВНЯ

110 років тому, 18 червня 1906 року, у селі Івашків

(нині Кодимського району Одеської області) народився

Франц Пилипович Карпинський — учасник Другої

світової війни, старший лейтенант, Герой

Радянського Союзу.

Ф.П. Карпинський закінчив початкову школу,

працював на механічному заводі у місті Ашгабад

(Туркменська РСР). 1941 року призваний до Червоної

Армії, пройшов курси молодших лейтенантів. Воював на

Південно-Західному, 3-му і 4-му Українських і 1-му

Білоруському фронтах.

Під час вуличних боїв у Берліні 29 квітня 1945 року взвод 442-го окремого

саперного батальйону 248-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії 1-го

Білоруського фронту під командуванням старшого лейтенанта

Ф.П. Карпинського отримав наказ зробити проходи в барикадах і стінах

будівель для наступу радянської піхоти. Після вибухів вдало закладених зарядів,

Ф.П. Карпинський повів своїх саперів в атаку разом зі стрілецькими

підрозділами. Під час цієї атаки був смертельно поранений. Помер у шпиталі

вже після Перемоги, 16 травня 1945 року. Похований на військовому кладовищі

у Берліні.

22

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року

Ф.П. Карпинському було посмертно присвоєно звання Героя Радянського

Союзу.

19 ЧЕРВНЯ

День Святої Трійці (П’ятидесятниця)

920 років тому, 19 червня 1096 року, між русичами і кочівниками-

половцями відбулася битва на річці Трубіж (неподалік Переяслава).

Навесні 1096 року половецькі орди розпочали черговий набіг на землі

Київської Русі. Вони спустошили околиці Києва, пограбували у Берестові

княжий двір, а 31 травня половецьке військо хага Тугоркана взяло в облогу

Переяслав. Дізнавшись про це, київський князь Святополк Ізяславич об’єднав

своє військо із силами переяславського князя Володимира Всеволодовича

Мономаха і раптово напав на половців. Внаслідок битви кочівники були вщент

рогромлені, загинув хан Тугоркан і його сини, багато половців потрапили у

полон.

21 ЧЕРВНЯ

95 років тому, 21 червня 1921 року, у селі

Олесине (нині Козівського району Тернопільської

області) народився Осип Васильович Дяків —

крайовий провідник Організації українських

націоналістів Львівщини, теоретик і організатор

боротьби Української повстанської армії,

заступник голови генерального секретаріату

Української головної визвольної ради.

О.В. Дяків закінчив середню школу у місті

Бережани і 1940 року вступив на філологічний

факультет Львівського університету. Заарештований

радянською владою за приналежність до ОУН, майже рік провів у в’язниці і

втік з нею після нападу Німеччини на СРСР. Вів підпільну діяльність, 1944 року

став членом крайового проводу ОУН. Займався пропагандою, редагував

підпільні журнали, видання, листівки, звернення. Автор відомого гасла,

поширеного в українському визвольному русі після 1943 року: “Свобода

народам! Свобода людині!”. Написав публіцистичні праці “На большевицькому

ідеологічному фронті”, “СССР — країна найжорстокішого гноблення народів і

визиску”, “Наше становище до російського народу”, “Шовіністичне

запаморочення та русифікаційна гарячка большевицьких імперіалістів”, “Чому

ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу” та інші.

23

О.В. Дяків відстоював ідею ліквідації СРСР і створення на його уламках

незалежних держав у їхніх етнічних кордонах. У 1948 році став крайовим

провідником ОУН Львівщини, у другій половині 1950 року — членом

Української головної визвольної ради і заступником голови генерального

секретаріату УГВР. 28 листопада 1950 року загинув у бою з військами МДБ

УРСР поблизу села Великополе Яворівського району Львівської області.

Посмертно нагороджений Золотим Хрестом заслуги УПА, відзначений

військовим ступенем підполковника-політвиховника УПА.

95 років тому, 21 червня 1921 року, у селі Мала

Снітинка (нині Фастівського району Київської області)

народився Григорій Платонович Собковський —

учасник Другої світової війни, полковник, Герой

Радянського Союзу.

Г.П. Собковський закінчив середню школу у Фастові.

1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов

Краснодарське військове авіаційне училище льотчиків,

брав участь у бойових діях на 1-му Білоруському фронті.

До кінця війни старший лейтенант Г.П. Собковський

був льотчиком-спостерігачем 16-го окремого

далекорозвідувального авіаполку 16-ї повітряної армії 1-го

Білоруського фронту. Виконав 102 бойових вильоти, під час яких отримав

велику кількість надважливих розвідувальних даних. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року йому було присвоєно звання

Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.П. Собковський продовжував службу в армії. 1975 року у

званні полковника звільнився у запас. Помер 12 січня 1977 року у Москві,

похований на Кунцевському кладовищі.

22 ЧЕРВНЯ

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Цього дня

75 років тому, 22 червня 1941 року, війська нацистської Німеччини та її

союзників розпочали напад на Радянський Союз згідно з планом “Барбаросса”.

Понад 5,5 мільйонів солдатів і офіцерів за підтримки близько 4 тисяч танків, до

50 тисяч польових гармат і мінометів, до 5 тисячі бойових літаків вдерлися на

територію СРСР від Балтійського до Чорного моря. Протягом 22 червня і

подальших днів на боці Німеччини проти СРСР виступили Румунія, Італія,

Словаччина, Угорщина, Фінляндія, Хорватія.

Радянський Союз на західних кордонах мав понад 3 мільйони солдатів і

офіцерів, понад 57 тисяч гармат і мінометів, близько 14 тисяч танків і САУ, до

9 тисяч бойових літаків. Тільки до кінця 1941 року до Червоної Армії було

мобілізовано ще понад 14 мільйонів осіб.

24

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у світовій

воєнній історії. Війна супроводжувалася нечуваною жорстокістю, масштабними

руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення,

депортаціями тощо. Перебіг війни зумовив поразку Німеччини та її союзників у

Другій світовій віні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли

створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів.

Війна стала страшною трагедією і для українського народу. Бойові дії на

території України тривали з 22 червня 1941 року до кінця листопада 1944 року

(остаточне визволення Закарпаття). Із 22 липня по 18 грудня 1942 року

територія України була повністю окупована військами Німеччини та її

союзників, однак при цьому не припинялися підпільні і партизанські рухи. У

лавах Червоної Армії загинули 3,5 - 4 мільйонів українців, у партизанських

формуваннях — від 40 до 60 тисяч, у загонах ОУН і УПА— понад 100 тисяч.

Прямі людські втрати України становили 8 - 10 мільйонів, демографічні — 10 -

13 мільйонів осіб. В цілому у війні загинув кожен п’ятий українець. Було

зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл. Оцінка матеріальних

збитків становила 285 мільярдів карбованців (у цінах 1941 року) — понад 40 %

усього збитку СРСР.

100 років тому, 22 червня 1916 року, у

Луганську народився Григорій Денисович

Онуфрієнко — учасник Другої світової

війни, полковник, Герой Радянського

Союзу.

Г.Д. Онуфрієнко закінчив 7 класів

школи, працював слюсарем на

Ворошиловградському паровозобудівному

заводі. 1936 року призваний до Червоної

Армії, пройшов Ворошиловградську

військову авіаційну школу пілотів. Брав

участь у приєднанні Західної України і

Західної Білорусі до СРСР у вересні 1939

року, радянсько-фінській війні 1939 — 1940

років, війні проти нацистської Німеччини та

її союзників у 1941 — 1945 роках.

Командував 31-м винищувальним авіаполком,

виконав 505 бойових вильотів, особисто збив, за різними даними, від 10 до 21

літака противника. Був двічі поранений. Указом Президії Верховної Ради СРСР

від 12 квітня 1942 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.Д. Онуфрієнко служив на Далекому Сході на реактивних

винищувачах. 1971 року у званні полковника вийшов у запас. Помер 28 січня

1998 року у місті Пушкіно Московської області, похований там само на Ново-

Деревенському кладовищі.

25

40 років тому, 22 червня 1976 року, у міс-

ті Краматорськ Донецької області народився

Михайло Геннадійович Горяйнов — учасник

війни на сході України, капітан-лейтенант.

М.Г. Горяйнов закінчив факультет

розвідки Київського інституту сухопутних

військ. Служив у 7-й окремій бригаді

спеціальних операцій ВМС України на

штучному острові Первомайський

(Очаківський район Миколаївської області).

1998 року звільнився зі Збройних Сил у званні

старшого лейтенанта. Зробив кар’єру на дер-

жавній службі. Став директором департаменту

міждержавних майнових відносин, інвестицій-

ної, видавничої та адміністративно-

господарської діяльності Фонду державного майна України, державним

службовцем 3-го рангу.

Після початку війни на сході України М.Г. Горяйнов активно займався

волонтерською справою, поселив до свого будинку три родини біженців із

Донбасу. На початку 2015 року підготував документи на зняття з себе “броні” і

добровольцем пішов на фронт у складі 73-го морського центру спеціального

призначення ВМС Збройних Сил України. Виконав низку успішних

розвідувальних виходів. Героїчно загинув 2 червня 2015 року поблизу села

Чермалик Волноваського району Донецької області, прикриваючи відхід своїх

товаришів після успішно виконаного завдання — знищення ворожого міномета і

його розрахунку. Похований у селі Гнідин Бориспільського району Київської

області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 473/2015 від 13 серпня

2015 року М.Г. Горяйнов посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня. Указом № 2 від 23 червня 2015 року посмертно

нагороджений недержавним орденом “Народний Герой України”.

Розпорядженням Краматорського міського голови А.В. Панкова від 19 лютого

2016 року у Краматорську названо вулицю ім’ям Михайла Горяйнова (колишня

вулиця Калініна).

23 ЧЕРВНЯ

75 років тому, 23 — 29 червня 1941 року, під час Другої світової війни

відбулася Волинська танкова битва (відома також як битва за Дубно —

Луцьк — Броди, битва за Броди або контрудар мехкорпусів Півенно-

Західного фронту) — найбільша танкова битва в історії.

Наприкінці першого дня війни, 22 червня 1941 року, не маючи достовірної

інформації про хід воєнних дій, радянське головне командування прийняло

26

рішення про контрнаступ: директивою № 3 механізованим корпусам Південно-

Західного фронту ставилося завдання контратакувати угруповання противника

на рубежі Володимир-Волинський — Кристинопіль (нині Червоноград

Львівської області) в загальному напрямку на Люблін, оточити і знищити його і

до 26 червня оволодіти Любліном.

Однак німці вже 23 червня захопили Володимир-Волинський і розвивали

наступ на Луцьк — Рівне. На цій ділянці фронту утворився

п’ятидесятикілометровий розрив, куди спрямувалися сили 1-ї танкової групи і

6-ї армії німців. Представник Ставки Г.К. Жуков віддав безглуздий наказ

“відкинути ворога за державний кордон”, хоча більш правильно було б навпаки

відвести війська назад, привести їх у порядок і згодом контратакувати.

Щоб ліквідувати німецький прорив, командувач Південно-Західним

фронтом генерал-полковник М.П. Кирпонос прийняв рішення завдати

противникові удару силами 4-го, 15-го та 22-го механізованих корпусів першого

ешелону, а згодом 9-го, 19-го та 8-го корпусів, яких мали підтримувати 131-а

моторизована дивізія, 1-а протитанкова артилерійська бригада та інші частини.

В реальності зазначені частини знаходилися в процесі висування до лінії

фронту і вступали в бій по мірі прибуття, без взаємної координації, а деякі

частини в контрударі участі так і не взяли.

Підбиті під Луцьком радянські легкі танки Т-26 зі складу 22-го механізованого корпусу

(червень 1941 року)

27

Загалом у битві взяли участь 5 механізованих корпусів Південно-

Західного фронту проти 4 німецьких танкових дивізій групи армій “Південь”,

об’єднаних у Першу танкову групу. Згодом у бій вступили ще одна радянська і

одна німецька танкові дивізії. Таким чином, у зустрічному бою зійшлися 3128

радянських танків проти 728 німецьких танків і 71 штурмової гармати

(броньовані САУ).

До 29 червня радянські танкові Південно-Західного фронту з’єднання

зазнали катастрофічної поразки. На один підбитий німецький танк припадало

приблизно 20 підбитих радянських. Причинами невдалої спроби контрнаступу і

великих втрат радянських військ вважаються відсутність прикриття авіацією

(майже всі літаки були знищені у перші ж години війни на аеродромах першої

лінії), відсутність організації взаємодії танкових сил з іншими родами військ,

брак досвіду командирів. Південно-Західний фронт втратив 2648 танків (85 %),

німці — лише 260, причому багато підбитих німецьких танків виявилися

ремонтопридатними, до того ж німці захопили чимало радянських танків і

використовували їх у боях або для підготовки екіпажів. Не витримавши ганьби

поразки, 28 червня застрелився член військової ради Південно-Західного

фронту корпусний комісар М.М. Вашугін.

Наслідком поразки у Волинській танкові битві став провал плану відсічі

німцям біля кордону і програш прикордонної битви. Водночас, радянський

контрудар затримав на тиждень наступ німецької Першої танкової групи, не

дозволив ворогові одразу прорватися до Києва і оточити 6-у, 12-у і 26-у армії

Південно-Західного фронту на Львівському виступі.

24 ЧЕРВНЯ

155 років тому, 24 червня 1861 року, у місті Тельшяй (нині Литва)

народився Петро Олександрович Брандт — генерал-хорунжий Армії

Української Народної Республіки і Української Держави.

П.О. Брандт закінчив класичну гімназію, Миколаївське інженерне

училище і Миколаївську інженерну академію у Санкт-Петербурзі. Служив у

Виборзькій і Свеаборзькій фортецях. 1913 року отримав чин генерал-майора.

Брав участь у Першій світовій війні 1914 — 1918 років на посаді корпусного

інтенданта 9-го армійського корпусу і військового інженера резерву чинів при

окружному інтендантському управлінні Київського військового округу. 1918

року вступив до Армії УНР, очолював технічний відділ головного

інтендантського управління. 3 листопада 1919 року у Козятині потрапив у

полон до більшовиків і невдовзі був призначений начальником Київських

військово-учбових курсів. Коли у травні 1920 року польські і українські війська

зайняли Київ, знову вступив до Армії УНР, однак після її відступу залишився у

більшовицькому Києві. Подальша доля невідома.

28

50 років тому, 24 червня 1966 року, у

Донецьку народився Валерій Вікторович

Арсьонов — учасник Афганської війни 1979 —

1989 років, рядовий, Герой Радянського Союзу.

В.В. Арсьонов закінчив школу-інтернат і

Донецьке будівельне професійно-технічне

училище. Працював слюсарем-збірником

металоконструкцій на одному із заводів Донецька.

1985 року був призваний до Радянської Армії і у

жовтні того ж року направлений до складу

обмеженого контингенту радянських військ у

Афганістані. Служив старшим розвідником-

гранатометником 173-го окремого загону

спеціального призначення 40-ї армії на території

провінції Кандагар. Виконав 15 бойових походів.

28 лютого 1986 року в бою з моджахедами В.В. Арсьонов дістав тяжке

поранення, але продовжував вести вогонь. У критичний момент бою ціною

власного життя закрив від куль ворожого снайпера командира роти старшого

лейтенанта А.В. Кравченка. Похований у Донецьку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1986 року

В.В. Арсьонову посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

25 ЧЕРВНЯ

130 років тому, 25 червня 1886 року, у Львові народився Іван Петрович

Крип’якевич — видатний український історик, дослідник епохи козаччини

.І.П. Крип’якевич закінчив гімназію з польською мовою викладання і

філософський факультет Львівського

університету. Брав активну участь у боротьбі за

створення українського університету у Львові,

проводив акцію голодування, деякий час був

ув’язнений австрійською владою. 1905 року

І.П. Крип’якевич почав видавати свої наукові

статті у періодичному виданні Наукового

товариства імені Тараса Швеченка у Львові —

“Записках НТШ”. Належав до наукової школи

Михайла Грушевського, який на той час

очолював НТШ. Педагогічну діяльність розпочав

у 1909 році у приватній Рогатинській гімназії

імені Володимира Великого. 1911 року захистив

докторську дисертацію на тему “Козаччина і Баторієві вольності”. Обраний

дійсним членом НТШ, викладав історію в Академічній гімназії у Львові,

29

гімназіях Рогатина і Жовкви. Написав вагомі наукові праці “Матеріали до історії

української козаччини”, “Студії над державою Б. Хмельницького”, “Богдан

Хмельницький”, “Історія українського війська”, “Запорозьке Військо” та інші.

І.П. Крип’якевич закінчив гімназію з польською мовою викладання і

філософський факультет Львівського університету. Брав активну участь у

боротьбі за створення українського університету у Львові, проводив акцію

голодування, деякий час був ув’язнений австрійською владою. 1905 року

І.П. Крип’якевич почав видавати свої наукові статті у періодичному виданні

Наукового товариства імені Тараса Швеченка у Львові — “Записках НТШ”.

Належав до наукової школи Михайла Грушевського, який на той час очолював

НТШ. Педагогічну діяльність розпочав у 1909 році у приватній Рогатинській

гімназії імені Володимира Великого. 1911 року захистив докторську дисертацію

на тему “Козаччина і Баторієві вольності”. Обраний дійсним членом НТШ,

викладав історію в Академічній гімназії у Львові, гімназіях Рогатина і Жовкви.

Написав вагомі наукові праці “Матеріали до історії української козаччини”,

“Студії над державою Б. Хмельницького”, “Богдан Хмельницький”, “Історія

українського війська”, “Запорозьке Військо” та інші.

У 1918 — 1919 роках І.П. Крип’якевич — приват-доцент щойно

заснованого Кам’янець-Подільського державного українського університету.

У 1921 — 1924 роках — професор Львівського (таємного) українського

університету, у 1934 — 1939 роках викладав історію України у Богословській

академії Львова (нині Український католицький університет). Редагував

“Записки НТШ”. Після приєднання Західної України до Радянського Союзу

очолив кафедру історії України у Львівському університеті, став професором.

У роки німецької окупації І.П. Крип’якевич працював редактором

наукових видань “Українського видавництва” у Львові. У повоєнний час був

звинувачений в “українському буржуазному націоналізмі” і зазнав

переслідувань, був депортований до Києва. У 1946 — 1948 роках — старший

науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР. 1948 року

повернувся до Львова, згодом очолив Інститут суспільних наук АН УРСР.

18 листопада 1958 року був обраний дійсним членом АН УРСР, а у жовтні 1961

року удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР. Помер

21 квітня 1967 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

У незалежній Україні ім’ям Івана Крип’якевича було названо Інститут

українознавства НАН України у Львові (колишній Інститут суспільних наук

АН УРСР).

50 років тому, 25 червня 1966 року, у

Черкасах народився Ярослав Михайлович

Чалий — учасник війни на сході України,

старший лейтенант.

Я.М. Чалий був офіцером запасу, мав

власний бізнес у Черкасах. Після початку війни

на сході України пішов добровольцем на фронт.

30

Служив на посаді командира взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону

57-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

18 серпня 2015 року помер від поранень отриманих внаслідок мінометного

обстрілу поблизу міста Горлівка Донецької області чотирма днями раніше.

Похований у Черкасах.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 663/2015 від 25 листопада

2015 року Я.М. Чалий посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

50 років тому, 25 червня 1966 року, у смт. Глибока Чернівецької області

народився Іван Миколайович Іліка — учасник війни на сході України,

старший лейтенант.

І.М. Іліка був призваний під час четвертої хвилі мобілізації на початку

2015 року. Більше року провів у зоні АТО. Командував інженерно-саперним

взводом 11-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” 59-ї окремої

мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. За кілька днів

до демобілізації, 20 травня 2016 року, потрапив у ДТП в районі смт. Коротич

Харківського району Харківської області. 24 травня 2016 року помер у

Харківському військовому шпиталі. Похований у рідному смт. Глибока. Наразі

подано документи на посмертне присвоєння І.М. Іліці військового звання

капітан.

26 ЧЕРВНЯ

Міжнародний день на підтримку жертв тортур. Встановлений

Генеральною Асамблеєю ООН у 1997 році.

245 років тому, 26 червня 1771 року, під

час російсько-турецької війни 1768 — 1774

років російські і козацькі війська взяли

Перекоп і увійшли до Криму.

Навесні 1771 року російська 2-а армія під

командуванням генерал-аншефа князя

В.М. Долгорукова (близько 30 тисяч регулярних

військ і 7 тисяч козаків) вирушила з Полтави на

Крим. Після тривалого обстрілу, 26 червня 1771

року капітулював кримськотатарський гарнізон

фортеці Перекоп. Російські війська захопили

178 гармат. Головні сили татар відійшли до

Феодосії, а кримський хан Селім-Герай втік у

Константинополь. Протягом наступних 16 днів

російські війська повністю зайняли Крим.

Долгоруковський обеліск у Сімферополі

31

12 листопада 1772 року у Карасубазарі (нині Білогірськ) було підписано трактат,

за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії ханством під

зверхністю Російської імперії. У 1774 році за Кючук-Кайнарджийським мирним

договором, який завершив російсько-турецьку війну, Османська імперія визнала

ці положення. На честь В.М. Долгорукова у 1842 році у Сімферополі

було встановлено Долгоруковський обеліск.

25 років тому, 26 червня 1991 року, на

Кіровоградщині (за іншими даними — у

Калінінграді) народився Андрій Вікторович

Гурічев — учасник війни на сході України,

лейтенант.

А.В. Гурічев закінчив із золотою

медаллю Златопільську гімназію у місті

Новомиргород Кіровоградської області та

Севастопольський національний університет

ядерної енергії та промисловості. Вступив на

факультет фізичного виховання

Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира

Винниченка. У 2012 році став чемпіоном світу з пауерліфтингу. Працював

тренером у фітнес-клубі “Зірка”.

Після початку війни на сході України А.В. Гурічев добровольцем пішов на

фронт. Служив командиром взводу спостереження і технічних засобів

спостереження 57-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних

Сил України. Загинув 5 серпня 2015 року в результаті мінометного обстрілу

спостережного пункту на териконі шахти “Южна” поблизу смт. Ленінське

Дзержинської міської ради Донецької області. Похований на центральному

цвинтарі міста Новомиргород Кіровоградської області. 13 листопада 2015 року

рішенням сесії Новомиргородської міської ради іменем Андрія Гурічева було

названо вулицю (колишня вулиця Кірова).

27 ЧЕРВНЯ

140 років тому, 27 червня 1876 року, у місті Прилуки (нині Чернігівської

області) народився Василь Якович Совачів — генерал-хорунжий Армії

Української Народної Республіки, військовий

лікар.

В.Я. Совачів закінчив Прилуцьку гімназію,

військове училище, медичний факультет Київського

університету. Учасник російсько-японської війни

1904 — 1905 років. Згодом працював у військових

академіях Санкт-Петербурга, під час Першої

світової війни — полковник медичної служби. 1917

32

року у Чернівцях, перебуваючи на посаді полкового лікаря, заснував

український клуб. Залишив кілька наукових праць з області медицини.Від 1917

року В.Я. Совачів — в Армії УНР. Начальник військово-санітарної управи,

інспектор санітарної управи Дієвої Армії УНР, генерал-хорунжий медичної

служби. Емігрував до Польщі, працював лікарем, отримав ступінь доктора

медицини. Помер 3 травня 1924 року у селі Сливки (нині Рожнятівського

району Івано-Франківської області), заразившись плямистим тифом при

лікуванні селян.

Від 1917 року В.Я. Совачів — в Армії УНР. Начальник військово-

санітарної управи, інспектор санітарної управи Дієвої Армії УНР, генерал-

хорунжий медичної служби. Емігрував до Польщі, працював лікарем, отримав

ступінь доктора медицини. Помер 3 травня 1924 року у селі Сливки (нині

Рожнятівського району Івано-Франківської області), заразившись плямистим

тифом при лікуванні селян.

30 років тому, 27 червня 1986 року, в Одесі

народився Євген Валерійович Макарян — учасник

війни на сході України, старший лейтенант.

Є.В. Макарян закінчив військове училище, став

офіцером. Під час війни на сході України служив

командиром взводу у 17-й окремій гвардійській

танковій Криворізькій бригаді. Забезпечував евакуацію

та ремонт бойової техніки під обстрілами, не

допускаючи втрат у живій силі. Загинув 30 липня 2014

року під час штурму міста Первомайськ Луганської

області від мінометного обстрілу. Похований на

центральному кладовищі Миколаєва.

Указом Президента України П.О. Порошенка

№ 311/2015 від 4 червня 2015 року Є.В. Макарян

посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

28 ЧЕРВНЯ

День Конституції України. 20 років тому, 28 червня 1996 року, Верховна

Рада України (5-а сесія 2-го скликання) 315 голосами ухвалила основний закон

України — Конституцію України. Прийняття Конституції закріпило правові

основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало

важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло

подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

День Конституції України — єдине державне свято, закріплене в самій

Конституції (стаття 161).

33

365 років тому, 28 червня — 10 липня 1651 року, під час національно-

визвольної війни українського народу 1648 — 1657 років під проводом

Богдана Хмельницького, відбулася битва під Берестечком.

1651 року Річ Посполита після Зборівського миру відновила воєнні дії

проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-Гірея ІІІ, котрий не

хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Богдан Хмельницький змушений

був відмовитися від активних наступальних дій, що дозволило королю Яну ІІ

Казимиру провести військо до Берестечка (нині місто Горохівського району

Волинської області), де й відбулася найбільш грандіозна битва доби

Хмельниччини.

Козацько-татарське військо нараховувало близько 100 тисяч козаків і

25 тисяч кримських татар. Польсько-литовська армія, яка включала також

німецьку найману піхоту і найманців з Молдови і Румунії, за різними даними

нараховувала від 57 до 240 тисяч воїнів і слуг (челяді). У битві брали участь

король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир Ваза, кримський хан Іслам-Гірей ІІІ,

Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, козацькі полковники Іван

Богун, Филон Джалалій, Матвій Гладкий, Антін Жданович, Мартин Пушкар,

Федір Лобода, польські магнати, полководці і державні діячі Миколай

Потоцький, Ярема Вишневецький, Мартин Калиновський, Анджей

Лещинський, Станіслав Лянцкоронський та інші визначні постаті того часу.

Протягом 28 — 30 червня перебіг битви складався в цілому на користь

козацько-татарського війська. Козаки захопили 28 ворожих хоругов (прапорів),

зокрема і прапор Миколая Потоцького. Вдень 30 червня, відбивши козацьку

атаку, поляки розпочали масований артилерійський обстріл татарських позицій,

які розташувалися на пагорбі. Дні боїв збіглися з мусульманським святом

Курбан-Байрам, коли військові дії були заборонені. Незабаром одне з ядер

розірвалося біля ніг хана, вбило його коня. За однією з версій військо сприйняло

це за поганий знак. Почалася паніка. Воїни тікали, залишаючи загиблих, що

нехарактерно для мусульманських звичаїв. Лівий фланг козацько-селянського

війська залишився оголеним.

34

За однією із версій, щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький із

генеральним писарем І. Виговським подалися до ханського табору і наздогнали

хана аж поблизу містечка Ямпіль (нині Білогірського району Хмельницької

області), до якого від поля битви майже 90 км. При цьому хан затримав і забрав

Б. Хмельницького із собою.

Козаки залишилися в таборі без проводу і застосували традиційну

військову тактику — уночі пересунули табір ближче до болота, обгородили його

возами і насипали земляний вал. Командування прийняв кропивенський

полковник Ф. Джалалій, потім — миргородський полковник М. Гладкий і

зрештою вінницький полковник І. Богун. Оборона табору тривала 10 днів. У ніч

на 10 липня І. Богун почав відступ з табору через заболочену місцевість. Під

час відступу поляки атакували козаків і завдали їм значних втрат. Та все ж

більша частина козацького війська змогла відступити.

35

Битва під Берестечком, одна з найбільших в історії Європи XVII століття,

стала і найбільшою поразкою козаків за Хмельниччини. 28 вересня 1651 року

Б. Хмельницький був змушений підписати Білоцерківський мирний договір, за

яким чисельність козацького реєстру скорочувалася з 40 до 20 тисяч чоловік, а

територія Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством

(Чернігівське і Брацлавське повністю поверталися полякам). Проте

Б. Хмельницький дуже швидко зумів зібрати нову велику армію і вже

наступного року розгромити польське військо у битві під Батогом, взявши

таким чином реванш за поразку під Берестечком.

36

45 років тому, 28 червня 1971 року, у місті Потсдам у Німеччині

народився Олег Анатолійович Павленко — учасник війни на сході

України, гвардії старший лейтенант.

О.А. Павленко закінчив Калінінградське військове авіаційно-технічне

училище. Служив техніком із обслуговування радіоелектронного обладнання

авіаційної ескадрильї 25-ї гвардійської бригади

транспортної авіації Повітряних сил Збройних

Сил України у місті Мелітополь Запорізької

області.

14 червня 2014 року проросійські терористи

поблизу Луганського аеропорту збили український

літак Іл-76МД зі складу 25-ї бригади, який

перевозив особовий склад для ротації, техніку і

продовольство. У складі екіпажу загинув і

старший технік літака О.А. Павленко. Похований

на Новому кладовищі міста Мелітополь.

Указом Президента України П.О. Порошенка

№ 543/2014 від 20 червня 2014 року

О.А. Павленко посмертно був нагороджений

орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Артур Орльонов “Битва під Берестечком”

37

29 ЧЕРВНЯ

110 років тому, 29 червня 1906 року, у

селі Оксанина (нині Уманського району

Черкаської області) народився Іван

Данилович Черняховський — радянський

полководець часів Другої світової війни,

генерал армії, двічі Герой Радянського

Союзу.

І.Д. Черняховський закінчив Вапнярську

початкову залізничну школу, вечірню середню

школу, Одеську піхотну школу, Київську

артилерійську школу, Військово-технічну

академію імені Ф.Е. Дзержинського і

командний факультет Військової академії

механізації і моторизації РСЧА. Володів

французькою мовою.

У березні 1941 року І.Д. Черняховський

став командиром 28-ї танкової дивізії 12-го

механізованого корпусу Прибалтійського

Особливого військового округу (з червня 1941

року — Північно-Західного фронту), з якою і

вступив у війну після нападу нацистської Німеччини. У серпні 1941 року в

складі Новгородської оперативної групи військ дивізія під командуванням

І.Д. Черняховського брала участь в обороні Новгорода. У грудні 1941 року 28-а

танкова дивізія була переформована в 241-у стрілецьку дивізію. Із 7 січня по

20 травня 1942 року брала участь у Дем’янській наступальній операції військ

Північно-Західного фронту. 5 травня 1942 року І.Д. Черняховський отримав

звання генерал-майора.

У червні — липні 1942 року І.Д. Черняховський командував 18-м

танковим корпусом Воронезького фронту. Із липня 1942 до квітня 1944 року

командував 60-ю армією Воронезького (Курського, Центрального, 1-го

Українського) фронту. Війська під командуванням І.Д. Черняховського брали

участь у Воронезько-Касторненській, Харківській наступальній операціях, битві

на Курській дузі, у Чернігово-Прип’ятській, Київській, Житомирсько-

Бердичівській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій наступальних

операціях. 14 лютого 1943 року І.Д. Черняховський отримав звання генерал-

лейтенанта, 5 березня 1944 року — генерал-полковника. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року “за високі організаторські

здібності при форсуванні Дніпра і виявлений особистий героїзм” йому було

присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі

“Золота Зірка”.

У квітні 1944 року І.Д. Черняховський прийняв командування військами

Західного (згодом 3-го Білоруського) фронту. Беручи участь у Білоруській

38

наступальній стратегічній операції (23 червня — 29 серпня 1944 року), фронт

провів Вітебсько-Оршанську, Мінську, Вільнюську, Каунаську операції. В

результаті були визволені Вітебськ, Орша, Борисов, Мінськ, Молодечно,

Вільнюс, Каунас і війська фронту вийшли до кордону зі Східною Пруссією.

28 червня 1944 року І.Д. Черняховський став наймолодшим генералом армії у

лавах РСЧА (37 років), а 29 липня 1944 року Указом Верховної Ради СРСР

удостоєний другої медалі “Золота Зірка”.

У жовтні 1944 — лютому 1945 року війська 3-го Білоруського фронту під

командуванням генерала армії І.Д. Черняховського спільно з військами 1-го

Прибалтійського і 2-го Білоруського фронтів провели Мемельську, Гумбінен-

Гольдапську і Східно-Прусську наступальну операції. Вони ізолювали

Курляндське угруповання німецьких військ, вийшли на підступи до

Кьонігсбергу та блокували східнопрусське угруповання противника.

18 лютого 1945 року І.Д. Черняховський був смертельно поранений

осколками артилерійського снаряду на околиці міста Мельзак у Східній Пруссії

(нині Пененжно у Польщі) і помер того ж дня. Спочатку був похований на одній

з центральних площ Вільнюса, але 1992 року перепохований на Новодівочому

кладовищі Москви. У 1946 році місто Інстербург у Калінінградській області

перейменували на Черняховськ. Пам’ятники І.Д. Черняховському встановлено у

Воронежі, Одесі, Черкасах, Умані, Вапнярці, його іменем названо вулиці і

площі у багатьох містах пострадянських країн. Указом Президента України

В.Ф. Януковича № 85/2013 від 22 лютого 2013 року Національному

університету оборони України у Києві присвоєно ім’я Івана Черняховського.

100 років тому, 29 червня 1916 року, у селі Липняжка (нині

Добровеличківського району Кіровоградської області) народився Петро

Семенович Шемендюк — учасник Другої світової війни, майор, Герой

Радянського Союзу.

П.С. Шемендюк закінчив 7 класів школи і

Одеську школу фабрично-заводського

учнівства. Працював теслею, арматурником,

навчався в аероклубі. 1938 року призваний до

Червоної Армії, пройшов Читинську і Батайську

військові авіаційні школи льотчиків.До серпня

1943 року командир ескадрильї 157-го

винищувального авіаполку 273-ї винищувальної

авіадивізії 5-го винищувального авіакорпусу 16-

ї повітряної армії Центрального фронту

старший лейтенант П.С. Шемендюк виконав

близько 270 бойових вильотів, провів понад 40

повітряних боїв, особисто збив 13 во-рожих

літаків і ще від 6 до 8 у складі групи. 1 серпня

1943 року отримав тяжке поранення у

39

повітряному бою поблизу міста Орел, внаслідок чого втратив руку і бойових

вильотів більше не виконував. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24

серпня 1943 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

До серпня 1943 року командир ескадрильї 157-го винищувального

авіаполку 273-ї винищувальної авіадивізії 5-го винищувального авіакорпусу 16-ї

повітряної армії Центрального фронту старший лейтенант П.С. Шемендюк

виконав близько 270 бойових вильотів, провів понад 40 повітряних боїв,

особисто збив 13 во-рожих літаків і ще від 6 до 8 у складі групи. 1 серпня 1943

року отримав тяжке поранення у повітряному бою поблизу міста Орел,

внаслідок чого втратив руку і бойових вильотів більше не виконував. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 року йому було присвоєно

звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота

Зірка”.

У 1946 році майор П.С. Шемендюк вийшов у відставку. Помер 19 липня

2001 року у Херсоні, похований на херсонському міському кладовищі.

30 ЧЕРВНЯ

75 років тому, 30 червня 1941 року, у Львові було проголошено Акт

відновлення Української Держави.

Уранці 28 червня 1941 року до Львова, щойно залишеного радянськими

військами, увійшла похідна група ОУН(б) очолювана заступником Степана

Бандери, Ярославом Стецьком. 30 червня до Львова вступив український

батальйон вермахту “Нахтігаль” під командуванням Романа Шухевича.

Українські націоналісти планували проголосити незалежну Українську Державу

до вступу до міста німецьких частин, щоб таким чином поставити військове і

політичне керівництво нацистської Німеччини перед доконаним фактом і

змусити його визнати незалежність України. Однак уже 30 червня до Львова

почали вступати і німецькі війська.

Протягом дня українські

націоналісти провели переговори із

чільними представниками

українського політичного руху і

запросили лідерів української

спільноти на національні збори до

будинку товариства “Просвіта”. Там

увечері 30 червня 1941 року і було

оголошено документ під назвою

Акт проголошення Української

Держави (пізніше став називатися

Актом відновлення, враховуючи

Печатка Українського Державного Правління

(1941 рік)

40

факт проголошення незалежності України IV Універсалом Центральної Ради ще

22 січня 1918 року). Національні збори створили уряд — Українське Державне

Правління — на чолі з Ярославом Стецьком. На башті Князівської гори у Львові

було піднято український національний прапор, а Львівська радіостанція

повідомила про Акт населення України і передала благословення Галицького

митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

Однак уже 30 червня до Львова почали вступати і німецькі війська.

Протягом дня українські націоналісти провели переговори із чільними

представниками українського політичного руху і запросили лідерів української

спільноти на національні збори до будинку товариства “Просвіта”. Там увечері

30 червня 1941 року і було оголошено документ під назвою Акт проголошення

Української Держави (пізніше став називатися Актом відновлення, враховуючи

факт проголошення незалежності України IV Універсалом Центральної Ради ще

22 січня 1918 року). Національні збори створили уряд — Українське Державне

Правління — на чолі з Ярославом Стецьком. На башті Князівської гори у Львові

було піднято український національний прапор, а Львівська радіостанція

повідомила про Акт населення України і передала благословення Галицького

митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

Керівництво нацистської Німеччини вкрай негативно відреагувало на

проголошення Акту, який суперечив їхній політиці. Вже 5 липня 1941 року у

Кракові було затримано Степана Бандеру, а згодом ув’язнено у концтаборі

Заксенхаузен. 9 липня у Львові заарештували Ярослава Стецька і його

помічника Романа Ільницького. Протягом липня — серпня розпочався

німецький терор проти діячів ОУН, внаслідок чого українські націоналісти

перейшли у підпілля і почали боротьбу проти нацистського режиму.

БЕЗ ДАТИ

360 років тому, у червні 1656 року, відбувся похід козацьких військ

Богдана Хмельницького на Суми.

Цей похід був каральною акцією козацької держави проти переселенців на

територію Слобожанщини, яка тоді перебувала у складі Московського царства.

В умовах затяжної війни проти Речі Посполитої уряд Богдана Хмельницького

вважав козаків-переселенців дезертирами, прагнув повернути їх назад і

знищити українські поселення у Слобожанщині, які в перспективі могли

перетворитися на Слобідський Гетьманат під контролем Москви.

У середині червня 1656 року козацькі війська, зосереджені в Гадячі,

перетнули кордон Московського царства у напрямку фортеці Суми. Протягом

кількох тижнів було спалено десятки слобід утікачів з Гетьманату, а місцеве

ополчення повністю розбито на сумському шляху. Втім, повністю ліквідувати

поселення у Слобожанщині не вдалося.

Сумський похід вплинув на московський уряд і змусив його відмовитися

від ідеї створення “альтернативного Гетьманату” на своїй території. Водночас,

41

він засвідчив погіршення українсько-московських відносин при формальному

збереженні союзу 1654 року. В останні роки життя (1656 — 1657) Богдан

Хмельницький розчарувався у політичній орієнтації на Росію і активізував

переговори зі Швецією, Трансильванією, Англією.

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ЧЕРВЕНЬ 2016