www.svichado.com№11 грудень 2014

тема номера:

“Кан

а” –

Ваш

жур

нал на

201

5 рік!

Пер

едпл

атіт

ь у по

штов

ому відд

ілен

ні ж

урна

л “К

ана”

на

2015

рік

(11 но

мер

ів),

над

ішліть

коп

ію кви

тан

ції п

ро річну

пер

едпл

а-ту на

пош

тов

у аб

о ел

ектро

нну ад

ресу

редак

ції т

а візьміт

ь уч

асть у ро

зігр

аші п

одар

унків

– кни

жок

від

вид

авни

цтва

“Свіча

до”.

У жер

ебку

ванн

і візьм

уть уч

асть ли

сти,

що на

дійд

уть до

31 січн

я 20

15 рок

у.17

19

8

грн

Лис

ти над

силайт

е на

адр

есу:

Жур

нал

“Кан

а”, а

/с 8

08, м

. Львів

, 790

08аб

о на

е-m

ail:

kana

@sv

icha

do.c

om

Вар

тість пе

редп

лати жур

налу

“Кан

а” на

2015

рік

вклю

чно з по

штовим

и ви

тра

там

и

1 міс

.

16,1

8 грн

11 міс

.

171,

98 грн

6 міс

.

94,2

3 грн

3 міс

.

47,9

4 грн

3ГРУДЕНЬ 2014 КАНА

g`opnxrJln dn j`mh

Від імені редакції

Я вже не один раз писала тут, що матеріали до чергово-го випуску журналу ми готуємо набагато швидше, ніж Ви їх, нарешті, читатимете. Такий виробничий процес :). Ось, віддаємо Вам у руки грудневе, останнє число 2014-го. Аж проситься зробити якісь підсумки, тради-

ційно, як належить наприкінці року. Але в календарі тільки початок листопада і... як, зрештою, робити підсумки ТАКОГО РОКУ? ЯК? Хіба хтось із нас думав, що перереживатиме те, що довелося пе-режити? Хіба в наших редакційних планах були теми про Майдан, про який довелося писати в лютому-березні, пізніше – про війну?.. Ми ж – сімейний журнал, трішки далекий від політики, але... Але як було не писати про те, що боліло чи не кожну українську родину? Тому, думаю, що тема номера, яку ми присвятили волонтерській діяльності, промовить більше, ніж будь-які підсумки. 5-го грудня у світі святкують День волонтера, і цього року в Україні це свято насправді повинно бути всенародним. Жаль тільки, що поштовхом до волонтерства були такі трагічні для нас події...

Психолог, Олег Романчук, у коментарі до нашої грудневої теми каже: “Думаю, що, з одного боку, українська ментальність є дуже волонтерська. Український народ має від природи дуже добре співчутливе серце. З іншого боку, радянські часи, жах голодоморів, репресій, зруйнував спільноту, бо метою режиму було посіяти в людях недовіру один до одного, страх, щоб люди перестали стоя-ти один за одного, щоб кожен собі тримався наодинці. (...) Але най-краща система виживання – це коли ми всі один за одного. Багато людей можуть оправдовуватися, що нічого не можна змінити. Але, мені здається, що в серці кожної людини є волонтер, у кожній лю-дині є бажання добра іншій”.

Нічого додати. Читайте історії волонтерів на сторінках “Кани” і шукайте волонера в собі. Він там є.

Це журнал для ВАС і про ВАС!Запрошуємо до «КАНИ»!

P.S. Не можу не згадати про передплату журналу на 2015-й рік. Станьте волонтером і для “Кани” – запропонуйте журнал іншому, запросіть до читання! Гарантовано зробите добру справу!

4 КАНА ГРУДЕНЬ 2014

6

Šel` mnlep` 12

28

dn pndhmh m` cnqŠhmr

fhŠh bPpn~

АДРІАН ТА МАРІЯ ГЕЛИТОВИЧІ

Наша сім’я – це продовження тих родинних тради-цій, на яких нас обох виховували. У ЛИПНІ МИ ВІД-СВЯТКУВАЛИ 30-ТУ РІЧНИЦЮ ШЛЮБУ. ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ ПРИТИРАННЯ ЯКІСЬ ОДНЕ ДО ОДНО-ГО БУЛИ, БУЛИ... Зараз майже не сваримося. Як сва-римося, то за якісь дрібниці.

ХОЧУ БУТИ ВОЛОНТЕРОМЩороку 5-го грудня відзначає-мо Міжнародний день волонтера. МОЖЛИВО, ДЕХТО З ВАС НІКОЛИ НЕ ЧУВ ПРО ТАКЕ СВЯТО, АЛЕ ЗА ОСТАННІЙ РІК НАПЕВНЕ КОЖЕН ХОЧА БИ ПОЧУВ ПРО ВОЛОН-ТЕРІВ, ЯКІ ЗБИРАЮТЬ КОШТИ ДЛЯ АРМІЇ, ШИЮТЬ ОДЯГ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ, ДОПОМАГАЮТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ... Але не тільки “воєнними” справами займаються волонтери. ОТОЖ, ЯК ЦЕ БУТИ ВОЛОНТЕРОМ І КИМ Є СЬОГОД-НІШНІ УКРАЇНСЬКІ ВОЛОНТЕРИ?

СИЛА МЕТИСила мети полягає в тому, що вона підминає під себе все життя люди-ни, з часом охоплює всі ділянки її діяльності. ЦІЛЬ НАДАЄ СЕНСУ КОЖНІЙ ДІЇ, КОЖНОМУ СЛОВУ І ПОМИСЛУ. А ЯКОЮ Є ТВОЯ ЦІЛЬ У ЖИТТІ? До якої мети хо-чеш добігти?

5ГРУДЕНЬ 2014 КАНА

r mnlepI

fhŠŠ“ 0epjbh

qPl’“32

40

38

50jrk|Šrp`

БОГОРОДИЦЯ БЛАГОСЛОВИЛА МЕНЕЗа освітою Богдан Жеплинський – хімік-технолог. ЗА ПРОФЕСІЄЮ... Професій у нашого співрозмовни-ка багато: науковець-винахідник, лялькар, бандурист, дослідник кобзарства. ВІН ЗНАЄ ТАЄМНУ КІЛЬКАСОТЛІТНЮ МОВУ, ЯКОЮ НІХТО, КРІМ КОБЗАРІВ, БІЛЬШЕ НЕ ПОСЛУГОВУЄТЬСЯ...

МЕНІ Б ТВОЇ ПРОБЛЕМИ…Ці слова так часто чують від нас наші діти-підлітки. ТРАПЛЯЄТЬ-СЯ, ЩО ТРУДНОЩІ, З ЯКИМИ ЗІШТОВХУЄТЬСЯ ХЛОПЕЦЬ ЧИ ДІВЧИНА, ДОРОСЛІ ОСОБИ, НАЙЧАСТІШЕ БАТЬКИ, ПРОСТО ВИСМІЮЮТЬ І ЗНЕЦІНЮЮТЬ. А відтак знецінюють і самого під-літка.

ЦЕРКВА – ЦЕ СІМЕЙНА СПРАВАХристияни живуть у різних краї-нах світу – це не таємниця. АЛЕ ЯК ВОНИ ЖИВУТЬ? ЯК ОРГАНІ-ЗОВАНІ ЇХНІ ПАРАФІЇ, ЯК ВІДБУ-ВАЄТЬСЯ ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИ-ХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’ЯХ? Про християн у Кенії розповідають нам Даяна Ачандо кенійка, яка нале-жить до племені луо, та українець брат Віталій, ТІ, який зараз живе та вчиться в Найробі.

СХОДИ Є“Сходи Якова” – це фільм про долі трьох непересічних українців: Юрія Шухевича, Бориса Білинсь-кого та Блаженнішого Любомира Гузара. ВОНИ ТРОЄ БУЛИ ОД-НОКЛАСНИКАМИ, ПОКИ ЇХ НЕ РОЗДІЛИЛА ВІЙНА. ПРО ФІЛЬМ – У РОЗМОВІ З РЕЖИСЕРОМ ЛЕ-СЕЮ ХАРЧЕНКО.

k~dhm`

Гори, як віск, тануть перед Господом, перед Гори, як віск, тануть перед Господом, перед Господом усієї землі. Небо звіщає його Господом усієї землі. Небо звіщає його

справедливість, і всі народи бачать його славу. справедливість, і всі народи бачать його славу. Пс. 97, 5-6Пс. 97, 5-6

12 КАНА ГРУДЕНЬ 2014

ÕÎ×Ó ÁÓÒÈ ÂÎËÎÍÒÅÐÎÌŠel` mnlep`

Сьогодні в Україні про волонтерів заговорили через інтернет, телебачення… та й взагалі заговорили. Події в Україні виявили серед великої кількості людей благородне вміння – допомагати один одному, а якщо конкретніше – допомагати тому, хто на війні. Волонтери “одягають” армію, забезпечують її касками, бронежилетами, берцями, спальниками, карематами, медикаментами та їжею, а ще – готують їжу, перевозять біженців, вивозять поранених і тіла з поля бою, що тільки, зрештою, не роблять… І найголовніше – роблять свою справу добровільно, жертвуючи власним часом, коштами і здоров’ям.

Вівторок. Щоб розпитати, хто такі волонтери, йду до місця, де у Львові тричі на тиждень по-особ-ливому людно, – до пам’ятника королю Дани-

лові Галицькому, поблизу центру міста. З п’ятої до сьомої години вечора сюди зносять гроші, теплі речі, взуття, засоби гігієни, чай, каву, цигарки та консерви, які потім передають бійцям, що на Сході.

Про сьогоднішню акцію “Одягни солдата” дізна-юся тоді, коли підходжу до місця події. Пізнього по-обіддя доволі прохолодної осені (надворі – кінець жовтня, вітряно, температура +8°С) з десяток хлопців та дівчат стоять перед пам’ятником, у руках трима-ють аркуші паперу з написом “Як думаєш, мені тепло? А солдатам у літній формі?” Замість курток волонтери одягнені у футболки. Стоять щільно. Довкола збира-ються люди, небагато, хтось кидає гроші до скриньки. Поруч – журналісти місцевого телеканалу з камерою. Поміж ними бігає дитина приблизно 2-річного віку. Хлопчика звати Юрчик, волонтери покликують до малого і пильнують, поки його мама Люба розповідає журналістам про суть акції.

Люди підходять потрохи, вчитуються у написи, ди-вуються, що волонтери так легко одягнені, хтось кидає гроші до скриньки, хтось проходить повз, опускаючи очі додолу, – таких більшість. Літня жінка несе доволі великий пакунок. Каже, що то ковдра, яку колись по-шила собі. Але їй вона велика і важка, просить пере-дати хлопчикам на передовій; сама не стримується і починає плакати.

Згодом до ще невеликої купи речей підходить хлопець, витягає зі свого рюкзака теплий светр, кла-

де. Хтось приносить у коробці ліки, хтось підносить кілька пачок вологих серветок, шкарпетки. Дівчина-волонтер у безрукавці “Допоможи фронту” сортує, записує. Решта волонтерів домовляються між собою, що треба стати півколом перед пам’ятником, аби більше людей бачили, що тут відбувається.

Підбігає молодий чоловік із рюкзаком, каже, що хоче бути волонтером, цікавиться, чим може допо-могти. Йому і мені дають розпізнавальні безрукавки “Допоможи фронту”, аркуші з написами… Так долу-чаємося до гурту, знімаємо куртки, правда, ми одяг-нені на довгий рукав, бувалі волонтери – на короткий. Мушу сказати, що холодно стояти на одному місці. Господи, а як же ж тим хлопцям?...

ЛЮБАЛюбу знаю на вигляд, вона – організатор і натхнен-

ниця збірки біля короля Данила у Львові. Майже щод-ня читаю її дописи у Фейсбуці – оголошення про збір певних речей, звіти про зібране, клич про допомогу на складі…

– Насправді для мене не займатися волонтерством є набагато важче, ніж займатися.., – каже Люба. – По-при те, що маю двох діток, яких треба вчасно погоду-вати, покласти спати... Доньці – 4 роки, вона ходить у дитячий садочок, а Юрчикові – 2, він постійно зі мною... Було настільки важко розуміти, що те, що відбувається, – реальність: спочатку – революція, тепер – війна. Моє волонтерство почалося з того, що хтось написав у ме-режі, що хлопцям, які там, бракує шкарпеток. Я подума-ла, що шкарпетки – це те, що може принести кожен.

Автор: Оксана Антонів

13ГРУДЕНЬ 2014 КАНА

ÕÎ×Ó ÁÓÒÈ ÂÎËÎÍÒÅÐÎÌ

Тож, написала у своєму Фейсбуці оголошення про те, що стоятиму тут, біля пам’ятника, о певній годині і збиратиму шкарпетки для бійців. Поширила текст оголошення у різних групах. Перший раз зі мною пі-шов мій чоловік і діти. І все. Це було влітку. Долучили-ся знайомі. Так почалася перша збірка. Тоді ж знайшли людей, які відвозять ті шкарпетки, куди слід.

Запитую, як таке волонтерство впливає на под-ружні стосунки, як рідні ставляться до того, що ось так Люба допомагає бійцям, адже інколи треба до ночі сортувати речі на складі, перепаковувати…

– Чоловік підтримав одразу. Та й загалом він роз-діляє зі мною абсолютно все, що роблю. Навіть як роблю щось неправильно, дозволяє мені помилити-ся. Якщо чоловік прийшов із роботи і хата закидана, а їсти не зварено, то береться до готування – закочує рукави і може хіба запитати: “А ЩО можна приготу-вати їсти?” Моя свекруха підтримує мене, гордиться дуже. Казала, що вже холодно, то забиратиме Юрчи-ка, аби він не йшов зі мною.

Спочатку до такої щотижневої збірки долучилося ще двоє людей, потім – троє, а потім почало прихо-дити все більше і долучатися. Сьогодні це така згур-тована команда, і я вже знаю, що вони всі тут будуть у вівторок, четвер та суботу, навіть якщо я когось осо-бисто не попередила, що треба прийти.

Ми вже давно збираємо кошти на теплу фор-му, от сьогодні проплатили 37 тис. грн. і відправили 100 комплектів бушлатів й утеплених штанів у Вол-новаху і Маріуполь. Продовжуємо збирати. Маємо постійний зв’язок із командирами і солдатами. У бригадах, з якими підтримуємо контакт, – по кілька батальйонів, тож одягати є кого.

Коли до нас приїздять люди, щоб передавати речі в конкретні місця, то беруть, окрім необхідної кількості, ще й про запас. Хлопці минають блокпости, на яких бій-цям теж щось треба… Цього тиж-ня ми мали трохи кумедний випадок – приїхав знайомий звідтіля і попросив дві пари берців: 37-го і 38-го розмірів. Питаю, що то за розмір такий, кому? Відповідає, що дві «мєнтовки», звідкись зі Стаханова, які не перейшли на бік ДНР-ЛНР, стоять у рожевих балет-

ках на блокпості. Ми з волонтерами збирали особ-ливу передачу: берці, тіні, помаду, мереживні труси, колготи, лак для нігтів, парфуми – те, що приємно. Щоб і вони на службі відчували себе жінками.

Люди насправді – дивовижні, хоча буває по-різно-му… Вже тричі мене просто спиняли на вулиці і давали гроші, бо не встигають прийти на збірку, або рятува-ли грошима в останній момент, коли нічого було дати з одягу хлопцям, які їхали в зону АТО.

Нашу розмову з Любою час до часу перериваємо: то хтось підійшов привітатися, то хтось із волонтерів щось запитати, то Юрчик на сходи виліз... Люба каже, що поки не взялася за волонтерство, була пасивним спостерігачем і загалом було дуже важко. Бо коли лише сидиш і читаєш новини – розумієш, що ніяк на це вплинути не можеш. Зараз – усе по-іншому.

ВІТАЛІЙНа сьогоднішній збірці Юрчик не одна дитина, яка

прийшла з кимсь із батьків. На волонтерських куртках біля збірки речей сидить ще один хлопчик і бавить-ся гаджетом. Його тато стоїть на сходах, як усі інші, у футболці, та час до часу поглядає на малого, підбі-гає поправити шапочку, закутати в ще одну куртку.

Тата звати Віталій, він у декретній відпустці. Коли дружина приходить із роботи, то чоловік береться за свій маленький бізнес – займається машинною ви-шивкою.

– Старший син у 3-му класі, від ранку до обіду я доглядаю молодшого, йому майже три. Вранці маю обов’язок приготувати дітям сніданок, зібрати до школи. Тоді меншого беру під паху – і бігаємо (усмі-хається). Поки дитина спить в обід, клею на балконі устілки для бійців, також долучився до волонтер-ської групи, де плетуть захисні сітки. Коли прихо-дить дружина з роботи, я трохи вільніший, то дов-ше можу “посидіти” на балконі. Пару устілок вда-ється склеїти ввечері.

МОЄ ВОЛОНТЕРСТВО ПОЧАЛОСЯ З ТОГО, ЩО ХТОСЬ НАПИСАВ У МЕРЕЖІ, ЩО ХЛОПЦЯМ, ЯКІ ТАМ, БРАКУЄ ШКАРПЕТОК. Я ПОДУМАЛА, ЩО ШКАРПЕТКИ – ЦЕ ТЕ, ЩО МОЖЕ ПРИНЕСТИ КОЖЕН

фо

то:

Іван

ка Р

удак

еви

ч

32 КАНА ГРУДЕНЬ 2014

k~dhm` IÍÒÅÐÂ’Þ

Розмовляла Ірина Березовська

За освітою Богдан Жеплинський – хімік-технолог. За професією... Професій у мого співрозмовника багато: науковець-винахідник, лялькар, бандурист, дослідник кобзарства. Він знає таємну кількасотлітню мову, якою ніхто, крім кобзарів, більше не послуговується. А щороку напередодні Різдва пан Богдан організовує справжній ляльковий вертеп – у своєму парафіяльному храмі і в одному з львівських навчальних закладів. До слова, всі ролі цього вертепу (а їх близько 40!) пан Богдан відтворює без заглядання у сценарій і без суфлера. “Кудень клевінь!” – каже ввічливо господар, коли я переступаю поріг його помешкання. Тобто “добридень” по-кобзарськи. Ого, інтригуючий початок!

Пане Богдане, якого Ви роду, з яких країв?

– Я народився в Дрого-бичі, у свідомій українській сім’ї. Мій тато був греко-католицьким священиком. Він мав парафії в різ-них місцях, тому ми часто переїж-джали. Моє дитинство пройшло на Лемківщині. Спочатку жили в селі Криниця, тепер це територія Поль-щі. Криниця відома як курорт і як батьківщина відомого художника-примітивіста Никифора Дровняка.

– Ви, може, його знали?– Так, чому ж ні?! Мій батько

його заохотив до нашої церковної громади. Мама допомагала Ники-форові з матеріалами для малю-вання, приймала його в нас на пле-банії, а Никифор обдаровував нас картинами.

Але ми були змушені переїхати з Криниці, бо помер мій маленький братик, і мамі було дуже тяжко, – все у Криниці нагадувало його. Тож ми перебралися у село За-

вадку Риманівську. Саме Завадка стала місцем моїх найяскравіших дитячих спогадів.

– Розкажіть трохи про Ваших батьків...

– Крім церкви у Завадці Ри-манівській, мій батько обслуго-вував також церкви у присілках

Кам’янка та Абрамів. Серед бать-кових заслуг – організація першої на Лемківщині української “Рідної школи” у Кам’янці й першого ди-тячого садочка в Абрамові. Батько

сам обробляв землю – орав, сіяв, косив, був для місцевих людей не тільки парохом, а й наставником, адвокатом. Завадчани у будь-якій справі йшли до моїх батьків.

При плебанії тато організу-вав бібліотеку, в якій можна було читати часописи або позичити книжку. На плебанії була велика кухня, тому лемки після вінчання у церкві приходили потанцюва-ти і заспівати “своєму єгомосцю”. Батько дуже любив народні пісні, все записував собі щось нове від лемків.

А коли хлопці із Завадки йшли відстоювати незалежність Закар-патської України, то батько на-віть подарував їм пістолет, який зберігав ще з часів, коли служив у Січових Стрільцях та УГА. Коли нам із братом настала пора йти до школи, тато попросив єписко-па перевести його ближче до міс-ця, де є українська гімназія. Так 1938-го ми опинилися в селі На-конечному на Яворівщині.

ТАТО ПІДВІВ МЕНЕ ДО КУТКА, В ЯКОМУ ВИСІЛА ІКОНА БОГОРОДИЦІ І ТАК СЕРЙОЗНО СКАЗАВ: “СТАНЬ ОТУТ, ПОМОЛИСЯ І ДОБРЕ ПОДУМАЙ, ЧИ ТИ АЖ ТАК ДУЖЕ ХОЧЕШ ГРАТИ НА БАНДУРІ”

33ГРУДЕНЬ 2014 КАНА

ÁÎÃÄÀÍ ÆÅÏËÈÍÑÜÊÈÉ

фо

то:

Тар

ас С

імчу

к

48 КАНА ГРУДЕНЬ 2014

jrk|Šrp` ÄÎÊÓÌÅÍÒÀËÜÍŠʲÍÎ

Розмовляла Іванка Рудакевич

“Сходи Якова” – це фільм про долі трьох непересічних українців: Юрія Шухевича, Бориса Білинського та Блаженнішого Любомира Гузара. Вони троє були однокласниками, поки їх не розділила війна. Минуло близько 70-ти років, поки вони повернулися в Україну і знову зустрілися. Про фільм – у розмові з режисером Лесею Харченко.

Чому Ви вирішили знімати такий фільм?– Ідея спочатку була знімати фільм про

Блаженнішого Любомира. Я та продюсер Пав-ло Казанцев, з яким ми разом узялися за втілення ідеї, почали спілкуватися з Гузаром. У розмові з’ясувалося, що однокласниками Блаженнішого є такі цікаві люди як Юрій Шухевич і Борис Білинський. Юрій Шухе-вич – син Романа Шухевича, багаторічний політв’я-зень радянських таборів, Борис Білинський – відомий онкохірург. Вони двоє та Блаженніший провчилися рік в одному класі Першої львівської гімназії. Але 1944-го їхні долі кардинально розійшлися. Гузар виї-хав з батьками до Австрії, потім потрапив до Амери-ки, звідси – до Рима і повернувся в Україну як єпис-коп УГКЦ. Борис Білинський теж поїхав з батьками до Австрії, але потрапив у радянську зону, тож, був зму-шений повертатися у Львів і згодом став онкохірур-гом. Юрій Шухевич за те, що був сином Романа Шу-хевича, потрапив до радянських таборів, де відбув понад 30 років, опісля повернувся до рідного Львова. Тобто півжиття провів у тюрмах. Коли я почула їхні історії, зіставила їх – зрозуміла, що про це треба зні-мати фільм.

– Що ж Вас так сильно зачепило?– Зачепила велич цих людей. Вони троє перебу-

вали у дуже різних життєвих умовах. І стали людь-ми, великими людьми. Мені було важливо показати спосіб мислення кожного з героїв, дізнатися про їхнє ставлення до тих самих питань. Відповіді, які я отри-мувала, були дуже характерні для кожного з них, ві-дображали їхній життєвий шлях. Та відмінність у їхніх поглядах, яку я побачила, була для мене важливою, власне її я хотіла показати.

– Про що Ви їх запитували?– З кожним із них я мала годинні розмови. Запи-

тання підбирала, виходячи з того, що цікавило мене. Здебільшого це були запитання, пов’язані з вірою.

Наприклад, запитувала, як вони уявляють собі пекло. З кожним говорили на тему батька. І це дуже цікаво, бо кожен із них розповідав щось своє. Для Шухевича батько був і зразком, і людиною, через яку він потра-пив за ґрати. У фільмі він пояснює, чому не засуджує свого тата. Блаженніший говорить про Бога, Який для нього є батьком. Каже, що він сприймає Бога, як ди-тина. А дитина не говорить “отче”, вона каже “тату”. Це дуже тонкі речі. Але в цій думці, мені здається, весь Блаженніший. А у доктора Білинського – теж своя історія. Його батька закатували червонармійці. Дев’ятирічний Борис бачив свого мертвого тата в ямі, з перев’язаними дротом руками, проколеними вуха-ми, очима, знівеченим тілом. Фактично він з усіх трьох

Леся Харченко – режисер фільму “Сходи Якова”

49ГРУДЕНЬ 2014 КАНА

ÄÎÊÓÌÅÍÒÀËÜÍŠʲÍÎ

фо

то:

з ар

хіву

Ле

сі Х

арче

нко

, Ір

ин

а С

ер

ед

а

на момент їхньої зустрічі у школі був найбільш потер-пілим, бо його батько вже був убитий. І символічно, що коли Білинського, вже онкохірурга, викликали в КДБ, йому щоразу перед допитами снився тато. І це допомагало морально приготуватися... Були також дуже цікаві запитання, відповіді на які не ввійшли до фільму через його часову обмеженість.

– Наприклад...?– Наприклад, питала, як вони сприйняли новину

про смерть Сталіна.

– І що вони відповідали?– Виявляється, всі троє дуже добре пам’ятають

цей момент. Доктор Борис Білинський був у цей час в університеті на лекції. Викладач сказав студентам, що Сталін у тяжкому стані, навряд він виживе. На той час сказати таке було дуже сміливо. Білинський зрадів новині і, щоб не розсміятися і не видати себе, спеціально сів біля хлопця, який, усі знали, був сту-качем. Юрій Шухевич дуже емоційно розповідав про цей момент. Він був у тюрмі, тільки вийшов з карцеру. Одразу потягнувся закурити папіросу. Це була тиха година, всі спали. І тут один із в’язнів покликав Юрія і показав у газеті портрет Сталіна у чорній рамочці. Шухевич із радості, як він сказав, “відбив чечотку”. А Блаженніший був у той час в Америці. У парафіяльній школі, до якої він ходив, стався скандал. Одна монахи-ня сказала дітям молитися за душу Сталіна, бо це дуже грішна людина. Батьки почули це від дітей і були дуже обурені – як так молитися за Сталіна? Гузар на той час був молодий, не дуже пережив ту подію, але тепер, під час розмови, сказав, що монахиня мала рацію.

Ця історія зі Сталіним добре показує відмінність у поглядах трьох героїв. Ці люди... всі троє – патріо-ти, українці. Вони мали однакову мрію, ця мрія була пов’язана з Україною. І, водночас, навіть така подія, як смерть Сталіна, викликала три різні реакції.

– Коли дивишся фільм, задумуєшся: в кого ж з них була важча доля...

– Власне, тут судити не можна. Бо важко сказати, чиє випробування було більш серйозним. Зрозуміло, дуже важкий шлях був у Шухевича. Пан Борис теж мав вижити в радянській системі і пройшов свою нелегку дорогу допитів. Блаженніший по-своєму постраждав. Він опинився на чужині. Це випробування, яке, мені здається, нам важко оцінити. Бо бути відірваним від коріння – зовсім не легко. Тому у фільмі червоною ниткою проходить думка Блаженнішого, що мало хто може зрозуміти, що означає – стояти на рідній землі. Для нього ця можливість має особливу цінність. Але всі троє вкінці фільму сказали: все це їм треба було пережити, щоб сьогодні була Україна. Оце мені було цікаво показати, що ці люди, пройшовши такі різні випробування, залишилися людьми. Я би хотіла, щоб українці побачили, що в нас є такі, як ці троє героїв.

Троє однокласників: Блаженіщий Любомир Гузар, Борис Білинський, Юрій Шухевич

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 11 (24) 2014Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Передплатний індекс 6 8 7 4 7Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верс-тка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

Обкладинка: Іванка Рудакевич (фото)

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

© Кана, 2014Надіслані матеріали не рецензу-ються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.При передруку матеріалів посилан-ня на журнал “Кана” обов’язкове.Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції:Видавництво “Свічадо”,журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22,м. Львів, 79008Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44е-mail: kana@svichado.comurl: www.svichado.comДля листів:“Кана”,а/с 808, м. Львів, 79008

www.facebook.com/zhurnal.Kana

www.vk.com/id189841608