Парохіяльний вісник, листопад 2013

Парафіяльний вісник, листопад № 11 (34) 2013, Флоренція – Прато

1

ЛИСТОПАД № 11 (34) 2013 — РІК ВІРИ ТА СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ

СВЯТО СВЯТОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДИМИТРІЯ МИРОТОЧЦЯ. 8 листопада

Читання на Службі Божій: Апостол – 2 Тим. 2, 1-10; Євангеліє – Ів. 15, 17-16, 2

„Прийдіть усі вірні, зійшовшися, похвалімо Христового борця і мужнього світоча Димитрія” (Стихира на малій вечірні свята)

На іконі, ліворуч: св. Димитрій благословляє св. Нестора на боротьбу.

Дорогі сестри і брати у Христі! Сьогодні Свята Цер-ква урочисто відзначає пам'ять святого великомученика Димитрія Мироточця і славить його, як мужнього Христо-вого воїна й ісповідника віри, як чудотворця, що лікує не-дуги душі і тіла та помагає людям в кожній їхній потребі.

Св. Димитрій жив у другій половині третього сторіччя у грецькому місті Солуні, де його батько був високим ці-сарським достойником. По смерті батька цісар Макси-міліян зробив Димитрія солунським проконсулом. Хоча Димитрій і займав високий уряд, то відкрито визнавав свою віру та був справжнім апостолом. За це цісар Ма-ксиміліян наказав вкинути його до в'язниці. Будучи у в'яз-ниці, він благословив св. Нестора на боротьбу з цісар-ським непереможним гладіатором Лієм. Св. Нестор ви-ступив проти Лія з хрестом у руках, і переміг його. Цісар довідавшись, що це Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх воїнів і вони прокололи Димитрія списами. Це сталося 306 року. Геройську віру св. Димитрія прославив Господь Бог не тільки різними чудами по його смерті, але також нетлінністю тіла та мирото-чивістю. Коли, по сто роках після його смерті, відчинено гріб – то його тіло знайдено нетлінним, а його кості вида-вали пахуче миро–олій, яке зціляло недужих. З цієї причи-ни св. Димитрія називають миро-точивим.

Світ зненавидів св. Димитрія, молоду людину, яка займала поважне місце у суспільстві того часу. Він був по-ставлений перед дилемою: визнати себе християнином чи, навіть не зрікаючись прилюдно своєї віри, приховати її, тримати десь для себе, для «хатнього» вжитку, назовні вдаючи із себе такого самого язичника, як і люди довкола нього. Св. Димитрій обрав перше: він сміливо проголошує свою належність до християнської віри, він називає себе учнем Христа. Але, чого він цим досяг? Адже він загинув, і, на перший погляд, ніяких плодів від його подвигу не зос-талося. А насправді його взірець рішучості у визнанні віри, назавжди залишився дорогоцінним скарбом Церкви.

Св. Димитрій був тим християнським щасливцем, що потерпів ганьбу, в’язницю і мученицьку смерть за Хри-ста, за те, що називався християнином і жив так, як нале-житься жити християнинові, а християнин – це той, хто го-товий повсякденно і повсюди мужньо і відважно відсто-ювати право бути собою, не йдучи на жодні компроміси зі своїм сумлінням. І приклад св. Димитрія відкриває нам до-рогу до цього геройського способу і життя християнина, який у своєму стремління до правди і справедливості, по-винен мужньо сповіщати Євангеліє Боже і цим самим ро-бити світ кращим – чого б це йому не коштувало. Живемо ми сьогодні у хворому на насильство світі, світі, в якому плекається культура смерті. Скільки-то сьогодні християн є переслідуваними на Близькому Сході, в Африці, Азії, Си-рії чи Нігерії тільки за те, що щоденно героїчно свідчать Христа у своєму житті! А скільки з них помирає мучени-цькою смертю, з любові до Бога і Його Святої Церкви! Так і ми, кожен у свій спосіб і час, маємо доказати, що ми є християнами. А коли доведеться нам потерпіти за те, що ми християни, то лякаймося того! Бо Христос буде тоді з нами. Були, є і будуть завжди ті часи, коли вірні визнавці Христа будуть терпіти за своє християнське ім’я. Будуть терпіти зневагу, наклепи, лихослів’я, переслідування, поз-бавлення праці та всякого роду незручності життя. І навіть смерть не одному заподіють за ім’я Христове. Передба-чаючи усі ці зневаги, Христос запевнив нам нагороду: «Радійте в той час і веселіться , бо велика нагорода жде на вас у небі!» (Лк. 6,22-23). Мужність, як чесноту, неможливо здобути суто вла-сними зусиллями: вона є даром Божим; про неї треба просити в молитві. Отож, благаймо про неї у Господа Бога, щоб Своєю ласкою злагіднював наші терпіння, щоб потішав нас у всякій скорботі. І щоб, за молитвами і прик-ладом життя св. Димитрія, вчинив нас мужніми христи-янами, які зможуть витримати у любові до Бога і ближ-нього аж до кінця і бути спасенними. Амінь.


2

«Один Господь, одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4,5)

Деякі вислови про Віру в Бога і про свідчення віри у житті християнина:

Віра як вираження наших взаємостосунків з Богом є динамічним явищем, процесом, що підлягає безперервним змінам. Цей процес відбувається з ініціативи Бога і внаслідок відповіді людини, в якій вона довіряє себе Йому. Бог часто руйнує стабільність нашого життя і ставлячи нас у важкі ситуації, змушує засумніватися в нашій довірі, щоб через випробування віри й позбавлення усього, зробити нашу віру динамічною. Важкі ситуації, як зовнішні, так і внутрішні, які вимагають нашого навернення, мають оживити наше припадання до Христа, бажання покластися на Нього, довірити себе Йому й чекати всього від Бога.

«Християнська спільнота може вважатися зрілою, «дорослою», тільки тоді, коли «визнає віру, з радістю її служить у літургії, живе милосердною любов’ю і невпинно звіщає Боже слово, виходячи на межі своєї огорожі, щоб нести віру у найвіддаленіші околиці, особливо, до тих, які ще не мали нагоди пізнати Христа. Віра є даром, який не можна затримувати для себе, ним слід ділитися. Коли ж ми хотітимемо затримати його лише для себе, то будемо ізольованими, безплідними, хворими християнами. Зрештою, саме здатність передавати віру іншим є підтвердженням її стійкості». Святійший Отець Франциск, Папа Римський.

СИМВОЛ ВІРИ: 8. І в Духа Святого, Господа животворного, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

«Нехай твій Символ віри стане для тебе наче дзеркалом: у ньому зможеш побачити, чи ти віриш в усе те, у що ти стверджуєш, що віриш, і кожного дня втішатися своєю вірою». Св. Августин.

У восьмому члені Символу віри говориться про третю особу Пресв. Трійці – Святого Духа. Отже, ми віримо у Святого Духа, Господа, Подателя життя. Перша істи-на, яку приймаємо в Символі віри, це те, що Святий Дух є Господь. А це означає, що Він є справді Богом, як і Отець та Син і, що Йому належиться таке саме по-клоніння і слава, як Отцеві і Синові. Святий є великим даром Воскреслого Христа, Який відкриває наші уми й серця на віру в Ісуса.

Св. Дух зветься животворним тому, що Він все собою оживотворяє і впорядковує від самого початку світу. Так Святий Дух ширяв над хаосом матерії і вселяв у неї життя (Бут. 1,2). «Словом Господнім створене не-бо, і подихом уст його – вся його оздоба» (Пс. 33, 6).

Господь своїм Духом також дарував життя людині, вдихнувши в неї душу розумну, вільну й безсмертну.

Своїм Духом Господь не перестає оновлювати приро-ду: «… як забираєш дух (життя) у них, вони гинуть і повертаються у свій порох. Зішлеш твій дух, - вони оживають, і ти відновлюєш лице землі» (Пс.104, 29-30). Св. Дух всюди вносить життя, і без благодаті Свя-того Духа є неможливе гармонійне життя.

Походження Святого Духа можна ще пояснити на при-кладі джерела, струмка і води: Отець – джерело, Син – струмок, Дух – вода. Одне лише Джерело і для струмка, і для води; один лише Отець і для Сина і для Духа, який – як вода, котра б’є з джерела й наповнює русло струмка.

Але ще Ким є Святий Дух для нас? Святий Дух є не-вичерпним джерелом Божого життя у нас. Людина

всіх часів прагне життя у повноті, справедливого й доброго життя, якому не загрожує смерть. Людина є немовби подорожнім, який, переходячи через пустелі життя, відчуває спрагу живої джерельної та свіжої во-ди, здатної погасити глибоке прагнення світла, любо-ві, краси і миру. Ми всі відчуваємо це прагнення! І Ісус дарує нам цю живу воду, що нею і є Святий Дух, який походить від Отця і Якого Ісус вливає у наші серця.

Як читаємо у Євангелії від Івана, зустрічаючись з жін-кою-самарянкою Ісус обіцяє їй «живу воду». Він прий-шов на те, щоб дарувати нам цю «живу воду» – Св. Духа, щоб Бог провадив нашим життям, його надихав, живив та оживотворяв. Коли говоримо, що християнин є духовною людиною, то маємо на увазі саме це: хри-стиянин – це особа, яка думає і діє по-Божому, згідно з Св. Духом. А ми, чи думаємо по-Божому? Діємо по-Божому? А може дозволяємо, щоб нами керували ба-гато інших речей, які не є Богом?

Що означає, що ця «вода може повністю погасити на-шу спрагу?». Вода є суттєвим елементом для життя, без неї приходить смерть. Вона гасить спрагу, вмиває, вчиняє землю плідною. «Святий Дух, “жива вода”, дар Воскреслого, Який оселяється у нас всередині, очи-щає нас, просвітлює, оновлює, перемінює і робить учасниками самого ж життя Бога, Який є Любов’ю.

Св. Дух, якщо ми відкриваємося до Нього, постійно діє, животворить у нашому житті, яке вкінці рясніє пло-дами Святого Духа, якими є любов, радість, мир, дов-готерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здер-жливість.

(продовження у наступному числі вісника)


3

У цій рубриці вісника пропонуємо нашому читачеві розважити над життєвими долями людей, які жили на землях України ще зовсім недавно – на зорі ХХ століття. Це 27 блаженних ново-мучеників, проголошених блаж. Папою Іваном Павлом ІІ у 2001 році у Львові. Вони дуже різні – за віком, характером, освіченістю, статусом. Поєднує їх одне – вони «матеріалізували» віру, яка в певні моменти життя навіть глибоко релігійній людині може здатись абстрактним поняттям. І коли хочеться промовити слова «Боже, чому Ти мене покинув?», перед очима постають саме вони – такі світлі, святі і в житті, і в смерті. Уважно вчитуймося в життєву долю цих світочів віри, які йшли на смерть із переконанням, що, урешті-решт, усе йде «на добро», головно на добро Христової справи, хоча часом задля цього потрібно було померти… Нехай же приклад стійкості наших блаженних буде нам заохотою до праці над пробудженням наших духовних сил для нової євангелізації українського суспільства, яке переживає наростаючу моральну кризу.

20 листопада наша Церква вша-новує пам'ять преподобної Йосафа-ти Гордашевської, співзасновникці Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. У неділю 17 листопада, з нагоди празника св. Арх. Михаїла, Покровителя україн-ської громади у Флоренції, до нас приїдуть з Риму сестри службниці і

привезуть частину мощей преп. Йосафати. Щоб гідно вшанувати ці мощі, віддаючи тим самим славу Господеві за життя і покликання першої сестри служебниці, мусимо більше дізнатися про її життєвий шлях, цій смиренній мо-нахині з Божого Провидіння судилося стати справжнім первістком зрощеного на наших рідних землях зерна Хри-стової науки, плід якого, виплеканий впродовж довгих ро-ків її славного життя, принесено в офіру Богові через що-денне свідчення торжества великої Божої Любові.

Народилася Михайлина (пізніше сестра Йосафата) 20 листопада 1869 року в багатодітній родині. І хоча її ба-тьки були звичайними незаможними міщанами, вони змогли прищепити дитині те найбільше знання, що його не придбаєш за ніякі статки, — невгасне й жагуче бажа-ння Бога. Ще в ранньому дитинстві запалилося ним діво-че серце, і той шляхетний душевний порив за допомогою Божої благодаті незабаром вилився у нестримний потік чеснот, якими, неначе вінком, прикрасила вона ціле своє життя. Та голос Господній кликав і кликав, і не було сил, щоби противитись цьому незримому покликові любові, який манив її все більше, віддаляючи від суєти світу та зносячи до висот Богопізнання. Саме в цей час у неве-личкому селі Жужелі з ініціативи ревного душпастиря о. Кирила Селецького для служіння українській спільноті че-рез католицьку освіту й виховання молодого покоління постає нове монаше згромадження, яке, підкорюючись духові власної харизми й всеціло віддаючись під покров Божої Матері, прибирає ймення Служебниць Пречистої Діви Марії. Михайлині після ретельного духовного вишколу в латинському монастирі сестер Феліціянок було доручено очолити цю новоутворену спільноту. "Яке щас-тя мати так багато сестер! Моїм обов'язком є молитися "за кожну з них", — ці слова Йосафата зробить своїм жит-тєвим кредо. Її гаряча молитва, мудрий провід мона-стирського життя та приклад особистого самозречення вже в короткому часі здобули для монастиря славу справжньої обителі Божих душ, які присвятили своє жит-

тя служінню Христові. Невдовзі по всій Україні, а потім і далеко за її межами постають все нові і нові монастирі згромадження, все більше і більше сестер включається у виконання своєї великої місії — катехизувати, просвічу-вати людей, привертати душі до Бога.

Як бачимо, життя преподобної Йосафати не було сповнене надзвичайними подіями, вона не пролила свою кров за Христа як мучениця, але, як сказав папа Іван Пав-ло ІІ у Львові, під час Божественної Літургії, - вона “...сво-єю щоденною і вірною самовідданістю йшла за Христом, посвячуючись дітям, хворим, убогим, неписьменним та знедоленим, у часто важких і непозбавлених страждань ситуаціях, у надзвичайний спосіб зуміла втілити Єван-геліє у своє щоденне життя”.

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати – Бла-говіщенням Марії - 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «За-бери мене з цього світу в тих літах, в яких буду най-більше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії.

До кінця своїх днів преп. Йосафата чувала над сво-їми співсестрами, та й після свого переставлення не по-кидає їх тепер, залишаючись вірною своїй обітниці..

У чому ж феномен її святості, у чому особливість її свідчення, у чому велич її душі? Таке питання ставимо собі ми, християни третього тисячоліття, перед очами яких — великі подвиги славних мужів віри, Христових свідків у мучеництві та ісповідництві власної крови. А від-повідь на це питання полягає, мабуть, у геройському ви-конанні блаж. Йосафатою тієї програми життя, яку вона намітила собі в тишині монастирської келії і про яку не за-бувала серед суєти і клопотів сповненого служінням ближньому дня: "Намагатимуся якнайкраще виконувати свої щоденні обов'язки, пам'ятаючи, що Бог дивиться на мене, і старатимуся віднайти ласку в Його очах". Це по-диву гідне сповнення нею своїх постанов і є тим най-кращим свідченням єдності її душі з Христом, яке ставить її в один ряд з іншими мучениками-свідками нашої Цер-кви XX століття. Помолімся до блаж. Йосафати: «О, блаженна Йосафато, що жертовно жила своєю посв’ятою як служебниця Непорочної Діви Марії, навчи нас, щоб за твоїм прикладом ми уповали тільки на Бога. Вислухай на-шу молитву й благай Пресв. Тройцю про ласку, яку ми так гаряче просимо, задля прослави Божої. Амінь.»


4

23 ЛИСТОПАДА – ВСЕНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ–ГЕНОЦИДУ 1932-1933 В УКРАЇНІ

Цього року Україна та світ вшановуватиме 80-ті роковини пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. Ця трагічна сторінка залишається незагоєною раною в історії нашого народу. Пам’ять про мільйони втрачених життів, біль сотень тисяч родин об’єднує більшість громадян України, які щороку в четверту суботу листопада запалюють свічку пам’яті та при-ходять до пам’ятних знаків у своїх містах і селах. Ця пам’ять активно сприяє суспільній злагоді й порозумінню між людьми, об’єднаними спільним болем за минулим і надією на майбутнє.

Україна в 1932–1933 роках пережила страшну трагедію – Голодний Мор, який забрав життя мільйонів наших зем-ляків. Жорстокість Голодомору полягає передусім у тому, що голод не був наслідком стихійного лиха, посухи або нев-рожаю, він став результатом навмисної політики більшо-вицького режиму. Шляхом насильницького вилучення про-довольства, блокади сіл та цілих районів, заборони виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської тор-гівлі, репресій супроти незгодних тоталітарна система ство-рила для українців умови, які були несумісні з життям. Така політика більшовицького режиму – злочин проти людяності, який відповідає Конвенції ООН про геноцид. Згідно зі стат-тею 2 Конвенції геноцидом визнаються дії, які вчиняються «з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь націо-нальну, етнічну, расову або релігійну групу як таку», зо-крема через «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення».

Тому Голодомор – штучно організований у 1932–1933 роках голод – був геноцидом української народу. Хоча полі-тика комуністичного керівництва призвела у 1932 році до го-лоду в багатьох регіонах СРСР, але ніде репресивні заходи і, як їх результат, жертви, не мали таких масштабів і такої зловмисності, як в Україні та на Кубані, заселеній переважно українцями. Саме тут діяла заборона на виїзд, яка прямо підтерджує злочинні наміри організаторів Голодомору. Ціл-лю людиноненависницької політики тоталітарного режиму було знищення незалежного українського селянства — ядра нації, носія споконвічних традицій і національних цінностей, які суперечили комуністичній ідеології та викликали непри-ховану ворожість більшовицьких лідерів. Недарма Й. Сталін ще в 1925 році зазначав: «...Селянство являє основну армію національного руху [...] Без селянської армії не буває і не може бути могутнього національного руху. Це саме і мають на увазі, коли говорять, що національне питання є по суті справи селянським питанням».

Голод розглядався керівництвом СРСР як інструмент придушення нац. опору. Особливо виразно це проявилося у постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області», прийнятій 14.12.1932 р., коли політика терору голодом уже набувала характеру геноциду. У цьому документі, попри назву, значна увага приділяється питанням «правильного проведення українізації», що означало, зокрема, ліквідацію укр. шкіл на Кубані і масове переслідування української інтелігенції.

Голод в Україні в 1932–1933 роках не був спричинений неврожаєм або посухою. Хліб в Україні був. Радянський уряд масово продавав зерно за кордон. В Україні на повну потужність працювали спиртові заводи, переробляючи доро-гоцінне зерно і картоплю на спирт і горілку, які також експо-ртувалися. У 1932 році з України за кордон експортували

1,72 млн. т зерна, у 1933 році – 1,68 млн. т. Така кількість зерна цілком могла урятувати людей, що голодували.

«Етнографічний матеріал” слід замінити, цинічно ска-зав один [...] великий начальник у місцевому ГПУ [...]. Яким би потворним і неймовірним не здавався подібний намір, все ж його варто розглядати як реальний і такий, що здій-снюється повним ходом. Адже шляхом безжальних конфіс-кацій [...] московський уряд влаштував не те що голод, а повний брак будь-яких засобів до існування на українському селі... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським насе-ленням. Це змінить її етнографічну природу». Із донесення італ. консула Сержіо Граденіго, Харків, 31 травня 1933 року.

«Постишев за неповний рік зміцнив владу радянської системи в Україні, ідучи на величезні жертви і мільйони по-мерлих від голоду [...] знищив загрозливий національний рух на непередбачуваний час. В Україні тим самим є вирішеним національне питання таким чином, як воно є тут зрозумі-лим». Із звіту Ген. Кон. Німеччини у Харкові, 26 січня 1934 р.

Ми згадуємо сьогодні мільйони смертей людей, які по-лягли не на полі бою. Вони стали жертвами страшної без-божницької системи, яка на довгі роки опанувала нашу зем-лю. Чи є їхня смерть посланням для нас? Чи містить вона в собі щось значущіше, ніж відчуття безнадії від перебування під тиском терору, серед якого вони гинули? Для кожного з нас ці смерті є пересторогою. Пересторогою від апатії і без-діяльности, пересторогою від порізнення, яке дозволяє чу-жинцям приходити і займати твою землю, пересторогою від довіри демагогам, які затьмарюють народові свідомість, аби зробити його своїм рабом. Смерть загиблих є для нас пере-сторогою і закликом. Закликом бути стійкими у випробуван-нях і не допускати знекровлення нашої держави окупацією чужими силами. Закликом боронити себе і своє майбутнє, протиставляючи насильству силу віри. Бо ми знаємо, що ко-ли ми капітулюємо перед небезпекою тоталітаризму, то зно-ву може настати трагедія, подібна до згадуваної сьогодні. Із вдячністю згадуємо сьогодні всіх жертв безбожницького те-рору. Ми молимося за спокій їхніх душ і водночас вчимося у них лишатися на своїй землі, коли виникає спокуса втекти деінде, вчимося любові до цієї землі, вчимося мудрості гос-поддарювання на ній у тих міцних хазяїв, яких большевики винищували найпершими, обзиваючи їх «куркулями». Ми молимося, щоб Господь дав нам почути послання від загиб-лих. Почути і захистити століття, що почалося, від повто-рення геноцидів і терору.

Хвилиною мовчання вшануймо всіх тих, Хто в рік голодний, страшний Скінчив зелений свій вік.

Тих років було кілька... Злилися всі в один Страшний, болючий, жахний. Вкраїнський геноцид.


5

Жіноча міграція – один з найцікавіших і найглибших феноменів нашого часу

Зовнішня трудова жіноча міграція – це одне з найхарактерніших соціальних явищ у незалежній Україні. Тисячі жінок виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку, але упродовж свого шляху вони змінюються, на різних рівнях свого буття. Що ми знаємо про ці зміни? Чи хочемо знати? Світлана Одинець, наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України та керівник проектів у Комісії УГКЦ у справах мігрантів, влітку 2012 року провела в Італії власне дослідження про міграцію українок. У статті подаємо кілька її тез на цю тему.

Коли говоримо про жіночу міграцію, то розуміємо, що це масштабне, складне і практично недосліджене соціальне явище. Адже йдеться про сотні тисяч українок, їхніх доль, світоглядів, які неможливо зрівняти під один шаблон.

Перші виїзди за кордон у країни Західної Європи роз-почалися приблизно після 1993 р. Ми мало знаємо про них, крім того, що вони відбувалися під високою загрозою життя. Майже для кожної жінки викликом було прийняти рі-шення про міграцію, часом досить спонтанне. Якщо жінка мала родину, то найчастіше її чоловік або був проти або взагалі демонстрував байдужість. Дітей залишали на своїх мтерів, сестер, подруг, значно рідше – на батька, хоча і та-кі випадки є теж. Психологічно виїжджали у стані депресії, або у відчутті безвиході. Українки купували за великі і по-зичені гроші документи, як правило, туристичні візи на 10 днів, і, в’їжджаючи в Європу як туристки, за кілька днів ста-вали особами з неврегульованим статусом. Часто їх пере-возили у важких умовах, де була пряма загроза життю і здоров’ю. А далі – вокзали, європейські площі й італійські «Карітаси», які буквально рятували наших людей від голо-ду. Про ці складні досвіди мені розповідали дуже багато жі-нок, яких я опитувала в Італії під час мого дослідження.

Масова міграція 2000-х рр. уже відбувалася трохи лег-ше, бо у декого вже було до кого їхати – до колежанки, ма-тері, сестри, але теж досить складно. Наших мігранток привозили спочатку на південь Італії, де була менша увага до нелегальних мігрантів з боку поліції, але також і нижчі заробітки, і ніякої гарантії безпеки. А далі – «робота на фі-сі», без офіційних документів, по 24 години на добу, часто на острові, у закритому приміщенні з хворою людиною.

Жінки дуже по-різному оцінюють свою міграцію – дехто дуже тужить за родиною і Україною, погано адаптується в Італії і навіть не прикладає до цього жодних зусиль. Інші – навпаки починають професійно і культурно реалізовував-тися, навіть здобувати нову освіту, плануючи своє подаль-ше життя в Італії. Але фактом є і те, що частка жінок, які повертаються в Україну, лишається досить малою.

Далеко не лише фінансовий і матеріальний фактор є основною причиною виїзду жінок закордон на працю. Мож-ливо, ця причина найбільш видима для інших, але не єди-на. Соціальні і передусім персональні, приватні, внутрішні фактори відігравали і відіграють дуже вагому роль. Жінки мігрують не лише для того, щоб купити дітям квартиру, але і для того, щоб знову віднайти саму себе, свою іден-тичність і гідність, яку вони тимчасово втратили. Причому ці внутрішні причини часто могли і не показуватися жінкою в час її виїзду, а стають видимими для неї лише згодом.

За моїми спостереженнями, сьогоднішня жіноча мігра-ція з України, особливо та, яка відбувається в останні роки,

коли від голоду уже ніхто не помирає, – це рух назовні, це велика життєствердна стратегія у найглибшому сенсі цього слова, і я говорю про це, водночас не ідеалізуючи ніяким чином саму реальність. Цей рух уперед видно навіть тоді, коли їдуть жінки пенсійного віку, проходячи дуже різні ви-пробовування, і навіть при тому, що їм загалом складно працювати в Італії. Але, зрештою, вони починають від-чувати себе людьми, а що може бути важливіше? Мало хто враховує, що невідомо яким чином ця ситуація розви-валася б далі, якби жінка не прийняла рішення про мігра-цію. Часто це було єдине рятівне коло, наважитися на яке могли тільки дуже відважні.

Хоча, звичайно, з іншого боку, не можна не згадати про серйозні виклики, через які проходять дуже багато мігран-тських родин – зокрема, психологічні проблеми із чоло-віком, дітьми, родиною. І однією з причиною цього, як на мене, на загал є дуже низький рівень психологічної освіти (що було характерно для радянського часу, а теперішні мі-грантки прожили у радянському часі понад половину свого життя): брак знань про те, у який спосіб можна зберегти емоційні зв’язки з дітьми і родиною на відстані, і як буду-вати свої стосунки з ними і загалом зі своїм оточенням. Ду-же багато жінок у міграції живуть з потужною психолог-гічною установкою на надмірну жертовність, «лише для ді-тей», пересилаючи їм свої досить великі, як на українські мірки, зарплати, що часто стає занадто великою спокусою для дитини. Нерідко жінки утримують своїх дітей навіть у тридцятилітньому віці. Причини таких установок і їх зміна – це ще один фронт робіт для дослідників і психологів.

Востаннє, коли я була у Флоренції, мені зустрілося кілька жінок, які приїхали рік-два тому. Вони вже одружили дітей, і у своїх 50 виїхали для того, щоб побачити світ, і пізнати інші середовища. Вони говорили про це уже прямо і відкрито. Звісно, вони працюють як доглядальниці, але намагаються не лише працювати, але і жити.

Є немало людей закордоном, які мріють повернутися в Україну, і користати тут зі свого життєвого, набутого в міг-рації, досвіду. Але для цього повинні діяти відповідні уря-дові програми. А також ці люди повинні мати хоча б міні-мальну гарантію захисту їхніх людських прав на Батьків-щині, і справа тут знову ж не тільки в економіці. Чи ми гото-ві їх прийняти? Чи ми як суспільство справді з радістю че-каємо на них? Бо поки що значно більше поваги до себе вони мають на чужині. І навіть ті жінки, яким близько 60-ти і які зараз втратили роботу в Італії, усілякими способами стараються залишитися в Італії з надією, що ще зможуть попрацювати. Це змушує нас замислитися над тим, чи справді ми щирі, коли відкриваємо двері перед тими, хто повертається з далекої дороги?


6

«Пам’ятай». Олександр Олесь

Коли Україна за право життя З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття, Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі Вся сходила кров'ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі Робила на пана і в ранах орала,

Коли ворушились і скелі німі, Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала.

«Червона мітла». Оповідання про голодомор.

“Тату, а хто оті чужі люди, що наїхали до нашого села? – ледь чутно шепотів Василько, смикаючи батька за руку. Ба-буня казали, що прилетіли вони на червоній мітлі й виміта-тимуть нею наш хліб”.

Батько мовчав. Навколо було тихо й моторошно. Хлоп-чик, пам'ятаючи батькове застереження, не наважувався спитати ще раз. І собі замовк. Так, обминаючи стежки, через чагарі й вибалки дісталися вони старого лісу. Проте й тут треба було пильнувати. Бо, як і в полі, можна натрапити на озброєного сторожа: береже від народу всенародну влас-ність. Василько бачив таких охоронців. Одразу за селом, де колись був і їхній наділ, починався колгоспний лан. Якраз бі-ля їхнього колишнього поля височів грубезний дуб. Та то пе-ред тим він був просто дубом, що давав перепочинок від спеки натомленим жниварям. Тепер він став строжовою ве-жею. Лихі дядьки, що наїхали бозна-звідки, влаштували в зеленому верховітті засідку, з якої спостерігали за полем: чи не йде часом хтось збирати недозбирані колоски. Коли ж з'явиться поблизу чи старий, чи малий - починають, регочу-чи, стріляти з рушниць.

Світало. Дерева, скинувши останнє листя, кістлявими ру-ками торкалися холодного неба. Оце вже й зима, - тихо та якось сумно промовив батько. - Як же ви без мене перези-муєте? А ви не їдьте, тату, - озвався Василько. Не можна, сину. Ти ж бачиш, що в селі коїться. Врожай забрали, та лю-ди кажуть, що буде ще гірше: вимітатимуть усе, аби вико-нати план. А що то за план? Бог його святий знає. Тільки чув, що говорять оті активісти: «Куркуль, давай план держа-ві!» А ми хіба куркулі? Зроду не були, а тепер стали. Де тим куркулям на нашому безземеллі взятися. Але ж викинули твого дядька Степана, маминого брата з хати. Й сказали – куркуль. А той куркуль має десятеро дітей і сам аж чорний од каторжної роботи. Ет! - батько з серцем вдарив палицею об землю. - Чи є десь правда на світі? Тату, а в школі ка-жуть, що в колгоспі не буде куркулів і не буде бідних. А хто ж буде? Старці? Цілий рік працювали люди на той колгосп, за-робляли трудодні, що на них обіцяли давати зерно. Де ж той хліб? І з чим зимувати не куркулям і небідним колгоспни-кам? Ще й сніг не випав, а колгоспниця тітка Одарка бігає позичати в сусідів борошно, бо нема чим дітей годувати. Ех, колгосп... Ну от і прийшли. Батько озирнувся. Підійшов до

дуплястого напівзгорілого дерева. Ось вона - лісова комора. Дивись, бережи її, Васильку. У ній - наш порятунок. Неба-гато тут харчів: мішечок пшона й пів мішка гречки. Та як бу-де сутужно - знадобиться й це. Більшого я не міг вигадати, щоб подбати про вас. Хіба ж думалося, що цими мозоляс-тими руками, - батько гірко всміхнувся, - доведеться ховати зароблене. Залишаєшся, сину, за старшого. Допомагай мамі й піклуйся про сестричок.

Василько пригорнувся до батька. По щоках в обох текли сльози. Чи побачаться ще? Раптом десь хруснула гілка. За мить знову шурхіт. А далі - загавкав собака, почулися голо-си: «Шукай-но тих куркульських злодіїв». Регіт. Постріл. За-лементував пес. Іще й іще постріли. І на галявині, захо-дячись гавкотом, опинився головний колгоспний сторож, чорний, мов тільки-но з пекла, вовкодав Полкан. Василькові здалося, що пес от-от вхопить його за горло й розірве на шматочки. Не пам'ятаючи себе зі страху, він голосно скрик-нув. Коли отямився, батько тримав його на руках, міцно при-тиснувши до себе. Просто перед ним стояв сільський акти-віст Федько, А з ним два широкоплечі зайди з рушницями. Всі троє реготали.

- Що це ти, Петре, так рано робиш у лісі? - хитро всміха-ючись поцікавився Федько й підійшов до дуплястого дерева. У руках активіст тримав довгу металеву палицю з загос-треним кінцем - щуп. Подейкували, що позичив того щупа Федькові сам дідько, бо не було в селі такої схованки, якої не викрило б його лиховісне знаряддя. Шрикав ним Федько наосліп під стріху, у копиці торішньої соломи, у купи гною - і скрізь знаходив прихований селянами харч. Тепер цей щуп порпав затрушене листям дупло.

- Є! - переможно гукав активіст до своїх помічників, що вже взяли під варту батька із сином. - Не втаїш від більшо-вицького ока! Опівдні заарештованих під прицілом гвинтівки привели до села. У дворі сільради хлопчик востаннє поці-лував батька. Наступного дня він прибігав туди із сестрич-ками, щоб і вони попрощалися з татусем, якого оті зайди на-звали ворогом народу. Але Федько-активіст прогнав дітей, пригрозивши спустити Полкана.

... Сипав перший сніг. Був грудень 1932 року. По селах мела червона мітла, за якою сунули голод і смерть.


7

Священик та вірні укр. громади м. Прато вітають своїх братів і сестер з сусідньої укр. громади м. Флоренція зі святом їхнього Небесного Заступника і Опікуна – св. Арх. Михаїла. У цей празничний день бажаємо вам кожному зокрема та всій вашій парафіяльній спільноті озброїтись силою Божої любові, відважністю і вірністю св. Михаїла, покорою і лагідністю ангела-хоронителя, щоб добром і терпеливістю перемагати у світі і душах ваших зло і гріх, щоб відтак по-ангельски служити своєму ближньому. Понад усе бажаємо вам словами ап. Павла: «Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, крі-піться. Нехай усе у вас діється в любові». Нехай Боже благословення, заступництво Пресв. Бого-родиці і опіка св. Михаїла, провадять вас дорогою добра, миру і любові, щоб змагаючись з силами зла, ви переможно могли здобути святість вашого життя на прославу Бога і спасіння вашої душі.

\

Флоренція, Неділя 3 листопада, 16:00 год. у церкві – Акафіст до Богородиці: з нагоди свята свв. апп. Симона Кана-

нея і Юди Тадея, покровителів укр. церкви у Флоренції, буде служитися італ. і укр. мовами Акафіст. Прохання до усіх вірних наших громад з Флоренції і Прато взяти участь у відправі та, по можливості, запросити також бажаючих італійців.

Флоренція, Неділя 17 листопада – Свято Покровителя укр. громади Флоренції – св. Арх. Михаїла: цьогорічне свято

громади організоване за такою програмою: з 10:00 год. розпочнеться св. Сповідь і буде продовжуватися у часі Служби Божої. Скористайте з нагоди, що будуть два священики з Риму, що приступити до сповіді. Службу Божу, яка роз-почнеться о 10:30 год., очолить о. Марко Семеген, координатор для укр. греко-кат. в Італії. Відразу після відправи буде відслужено Молебень до блаженної Йосафати Гордашевської, частину мощей якої привезуть Сестри служебниці з Ри-му. Відтак можна буде приступити до почитання мощей. Після Молебню усі збираємося на спільний обід у вел. залі, там де ми були мин.року. Трапеза буде сидячи за столом. По завершенні обіду потрібно буде розібрати столи, бо розпочи-натиметься Вистава за сюжетом п’єси-комедії Григорія Квітки Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», яку готують вірні укр.громади Флоренції. Будемо мати гостей з Риму, яким треба покрити витрати на дорогу, а також потрібні гроші на закупівлю і приготування обіду. Щоб сильно не вичерпувати заощадження нашої церковної каси, просимо усіх вірних укр. громади Флоренції підтримати своєю добровільною пожертвою приготування свята. Пожертву можна зложити у неділю 10 листопада на 1-шому тацовому зборі в часі Служби Божої (12:30), або, принісши її у інший день нашому касиру п. Ользі. У суботу 16.11 о 16:00 і у неділю 17.11 з 7:30 год., хто має можливість прийти, щоб допомогти у приготуванні залу і сервірування столів. Просимо усіх одягати вишиванки і національні строї. Усіх чекаємо на святі і заздалегідь усім дякуємо за допомогу і готовність послужити для добра цілої спільноти.

Субота 23 листопада – День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні: цього року виповнюється

80-ть років найбільшої трагедії людства ХХ віку – Голодомору-Геноциду 1932-1933 рр. в Україні, під час якого загинуло по-над 7 мільйонів українців. На знак вшанування пам’яті невинних жертв голодомору, у суботу 23 листопада 2013 р. з 16:00 год. відбудеться у цілому світі, де є українці, Всеукраїнська Акція «Запали свічку!». Приєднаймося і ми до цієї акції. Із настанням темряви засвітімо і поставмо свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору та помолімося за жертв голо-домору. Цей вогник і молитва символізуватиме нашу скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів наших спів віт-чизників. Хто не матиме свічки, зможе взяти у церкві.

Флоренція. Парафіяльна бібліотека: кожної неділі, після Служби Божої, у нашому храмі до Вашої ласкавої уваги і потре-

би відкрита парафіяльна бібліотека, в якій, за порадою нашого бібліотекаря п. Надії, Ви зможете вибрати собі цікаву кни-жку. Чекаємо Ваших побажань щодо подальшої закупівлі книжок. Прохання до усіх, хто вже давно взяв книжки і їх не читають або передали іншим незаписаним особам читати, якнайскоріше повідомити про це бібліотекаря і повернути книги.

21 – 31 березня 2014 р. – ПРОЩА до Святої Землі: на наступний рік, у часі великого посту, планується звершити Палом-

ництво до Святої землі, яке триватиме один тиждень, від понеділка до понеділка. Приблизна вартість поїздки, з усіма ви-тратами (крім особистих), прибл. 1100-1200 євро з особи. Бажаючим взяти участь у прощі необхідно вже від тепер зверта-тися до священика, щоб записатися. Оплату за прощу можна буде вносити по частинах. В кінці січня закривається запис.

Флоренція-Прато. Приготування Вертепу: з неділі 1 грудня розпочинаємо готувати новий сценарій різдвяного вертепу,

до участі в якому бажаємо запросити дітей, молодь і дорослих з наших громад Флоренції і Прато. Насамперед зверта-ємося до всіх охочих, щоб зголошувалися до священика, а батьків просимо подбати, щоб їхні діти взяли участь у вертепі.

Карточки з іменами та пожертви на Службу Божу: у нашому храмі (Прато і Флоренція) у неділю і свята відправляється

Служба Божа за всякі прохання, а у четвер (почергово Прато-Флоренція), за звичай – в наміренні за усопших (на цю від-праву можна переносити наші поминальні дні: 9, 40, роковини). Імена у карточках потрібно записувати розбірливо, подаючи їх, бажано, у називному відмінку (напр. Марія а не Марії) і у такій формі, яка прозвучала на хрещенні та записана у паспорті (напр. Василь а не Вася, Петро а не Петрусик). Італійські імена бажано писати італійською мовою. Кількість імен необмежена. Прізвищ осіб або родин не потрібно вказувати. Карточки потрібно подати священику перед початком Служби Божої, а не залишати деінде. Коли подаємо карточку на, страймося бути на відправі. Разом з карточкою подаємо свяще-нику, як вияв йому нашої вдячності, добровільну «пожертву», але пам’ятаймо, що це не «платня» чи «ціна» Служби Божої, яка є безцінною. Складаючи «пожертву», нехай кожен діє так, як йому підказує його серце і як дозволяють його можли-вості, пам’ятаючи, що священик завжди відправить Літургію навіть без «пожертви», бо молитва не є прив’язана до грошей.


8

РОЗПОРЯДОК БОГОСЛУЖІНЬ І ЗАХОДІВ НА ЛИСТОПАД 2013

28.11.13 – 6.01.14 – РІЗВ’ЯНИЙ ПІСТ - один з чотирьох найбільших постів року, що зветься «Пилипівкою», бо розпо-чинається від дня ап. Пилипа (28.11). Головним змістом цього посту є слова ап.Пилипа до свого брата Натанаїла. Коли Пилип сказав братові, що знайшли Месію, той відповів: «Що доброго може бути з Назарету?». Пилип на те відповів: «Прийди і поди-вись». Оцей прихід і є головною темою посту. «Прийди і подивись» — тобто прийди і стань ближче до Бога. Це є заклик до нашої байдужості. Піст запрошує нас у подорож, у даль, щоб ми побачили «більші речі», тобто знайшли Бога. Щоб зустріч з Новонарод-женим Спасителем була радісною і щасливою, нам потрібно до неї приготуватися – очистити нашу душу у св. Сповіді, зробити з неї чисті і прибрані ясла для Ісуса. Це буде найбільший дар, який ми принесемо Богові. Отож, не забуваймо про різдвяну сповідь, святе причастя, молитву особисту і спільну та діла милостиню.

01.11.13 П’ятниця

Свящмч. Теодора Ромжі і 69-ма річниця смерті слуги Божого Митр. Андрея Шептицького.

ПРАТО 9:30 – † Служба Божа за усопших. Панахида за Митр. Андрея Шептицького.

ФЛОРЕНЦІЯ 12:30 – † Служба Божа за усопших. Панахида за Митр. Андрея Шептицького.

03.11.13 Неділя

19-ТА НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА. (гл. 2)

ПРАТО 9:30 – Служба Божа.

ФЛОРЕНЦІЯ 12:30 – Служба Божа.

16:00 – Акафіст до Богородиці, з нагоди свята свв. апп. Симона і Юди Тадея.

07.11.13 – Четвер ФЛОРЕНЦІЯ 15:00 – † Служба Божа за усопших. Панахида.

08.11.13 П’ятниця

СВЯТОГО І СЛАВНОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДИМИТРІЯ МИРОТОЧЦЯ. ФЛОРЕНЦІЯ 14:30 – Служба Божа.


20-ТА НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА. (гл. 3)

ПРАТО 9:30 – Служба Божа. Панахида за жертвами Голодомору і політичних репресій.

ФЛОРЕНЦІЯ 12:30 – Служба Божа.

15:30 – 6-та Біблійна зустріч: «Роздуми над Євангелієм від св. Марка».

14.11.13 – Четвер ПРАТО 14:30 – † Служба Божа за усопших. Панахида.


21-ТА НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВ. ДУХА. (гл. 4)

ПРАЗНИК СВ. АРХ. МИХАЇЛА, ПОКРОВИТЕЛЯ УГКЦ м. ФЛОРЕНЦІЯ

ФЛОРЕНЦІЯ

з 10:00 год. і в часі Служби Божої можна буде приступити до св. Сповіді.

10:30 – Служба Божа і Молебень до блаж. Йосафати Гордашевської.

13:00 – Спільний обід у вел. залі і Вистава «Сватання на Гончарівці».

21.11.13 Четвер

СОБОР СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА Й ІНШИХ БЕЗТІЛЕСНИХ СИЛ. ФЛОРЕНЦІЯ 14:30 – Служба Божа.


22-ТА НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВ. ДУХА. (гл. 5)

ПРАТО 9:30 – Служба Божа. Панахида за жертвами Голодомору і політичних репресій.

16:00 – 6-та Біблійна зустріч: «Роздуми над Євангелієм від св. Марка».

ФЛОРЕНЦІЯ 12:30 – Служба Божа. Панахида за жертвами Голодомору і політичних репресій. 16:00 (у церкві) – Перегляд фільму про голодомор - «Живі».

28.11.13 Четвер

ПОЧАТОК РІЗДВ’ЯНОГО ПОСТУ. ПРАТО 14:30 – † Служба Божа за усопших. Панахида.

Documents

Парохіяльний вісник, листопад 2013