1. Предмет ЕТ та еволюція підходів до його визначення.Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний, оскільки ЕТ вивчає реальні

економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється. Формування предмета економічної теорії представники традиційних шкіл пов'язували з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні західні економісти – з проблемами "рідкісності", "обмеженості ресурсів та ефективності використання їх", "альтернативності вибору". Еволюція підходів: Вчення про закони домашнього господарства, домоводства. Давньогрецькі та давньоримські мислителі. Наука про створення, примноження розподіл багатства нації. Традиційна школа. Наука про виробничі відносини та закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства. Марксисти. Сучасні зах. економісти А. Маршалл, Е. Долан: 1.Сфера індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту. 2.Діяльність людей за умов рідкісності ресурсів.Визначання предмету економічної теорії: Економічна теорія – це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: основи економічної теорії (політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка. ЕТ залежно від функціональної мети поділяється на позитивну (досліджує фактичний стан економіки) та нормативну економічну теорію (розробляє рекомендації щодо вдосконалення економічної системи).

2. Підходи до періодизації та основні етапи розвитку ЕТ.Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів: Арістотеля, Платона, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.Як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися ляше в 16-17ст. – поява глобального ринку. Основні етапи:1)Розвиток екон.науки: Меркантилізм (16-17 ст). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Представники: А. Монкретьєн, Т.Манн. Д.Юм. Фізіократи (17-18 ст). Джерелом багатства вважали тільки працю в с\г виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля – безплідні сфери. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго. Класична політична економія (18-19 ст). Зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції, започатковують трудову теорію вартості, ривок розглядала як саморегулюючу систему. Представники: У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Марксизм (19-20 ст) Досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти, заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму. Представники: К. Маркс і Ф. Енгельс. Маржиналізм (19 ст) – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати". Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники: К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевовс, Л. Вальрас.2)Сучасні західні економічні основні напрями: Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Послідовники: А. Маршалл і А. Пігу. Кейнсіанство - обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновник Дж.М. Кейнс. Інституціоналізм – розглядає економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін. Представники: Т. Веблен, Дж. Коммонс. Неокласичний синтез – обґрунтовує принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії. Представники: Д. Хікс, Дж. Б'юкенен.

3. Методи пізнання.Метод науки - шлях до якої-небудь мети. Метод економічної теорії – це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем. Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних явищ і процесів.Діалектика – сутність методу полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є внутрішні суперечності явищ, єдність і боротьба протилежностей. Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Аналіз – об'єкт дослідження розумово або фактично розкладається на складові, кожна з яких вивчається окремо. Синтез – відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. Історичний метод – вивчає економічні процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним. Логічний метод – досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного. Економічне моделювання – це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відображає реальну картину економічного життя. Економічний експеримент – штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Метод якісного і кількісного аналізу. Він передбачає чітке виявлення якісної визначеності економічного явища і підкреслення тих складових, елементів, які піддаються кількісному виміру, вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на його зв'язки в системі. Метод порівняння. Розробка наукової гіпотези теоретичне припущення.

4. Функції ЕТ.Основні функції: Пізнавальна (евристична) функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закови, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, примножує інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей, сприяє науковому передбаченню економічного розвитку суспільства. Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності. Практична функція ЕТ зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання. Прогностична функція ЕТ виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-економічного розвитку країни в майбутньому. По суті, вона зводиться до розробки прогнозів довгострокових програм розвитку суспільного виробництва з урахуванням майбутніх ресурсів, витрат і можливих кінцевих результатів. Виховна функція – полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення (типи: буденне і наукове), аналітичних здібностей.

5. Економічні категорії та закони. Економічна теорія, пізнаючи об'єктивну економічну реальність, відкриває і формулює економічні категорії, закони і принципи.Економічні категорії — абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узагальненому вигляді виражають родові ознаки певних економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, капітал, прибуток, ринок, попит, заробітна плата, робоча сила та ін.Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони виражають сутність економічних відносин.Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів, яка включає всезагальні, загальні і специфічні закони. Всезагальні— функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб, закон нагромадження, закон відтворення)Загальні — функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (наприклад, закони ринкової економіки: попиту і пропозиції, конкуренції, грошового обігу)Специфічні — функціонують лише у межах однієї економічної системи. Специфічні економічні закони, з одного боку, розкривають сутність соціально-економічних відносин у певній економічній системі в процесі її розвитку, з другого, — окремі її сфери.

6. Особливості меркантилізму. Цей напрямок відноситься до періоду розвитку економічної наука (16-кін.19 ст), в цей період проходить глобалізація економіки. Меркантилізм (16-17 ст). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн, Т.Манн. Д.Юм.

7. Економічні ідеї фізіократів.Цей напрямок відноситься до періоду розвитку економічної наука (16-кін.19 ст), в цей період проходить глобалізація економіки. Фізіократи (17-18 ст). Вперше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва Вважали джерелом багатства тільки працю в с/г виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля – безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго.

8. Особливості методології та основні теоретичні концепції класичної політичної економії.Цей напрямок відноситься до періоду розвитку економічної наука (16-кін.19 ст), в цей період проходить глобалізація економіки. Класична політична економія (18-19 ст). Зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції, започатковують трудову теорію вартості, ривок розглядала як саморегулюючу систему. Представники: У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.

9. Економічна теорія К.Маркса.Цей напрямок відноситься до періоду розвитку економічної наука (16-кін.19 ст), в цей період проходить глобалізація економіки. Марксизм (19-20 ст) Досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти, заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму. Оцінюючи місце марксизму потрібно зауважити, що заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, та єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Нині вони переглядаються і піддаються науковій критиці. Представники: К. Маркс і Ф. Енгельс. Вартість=C+V=m. Постійний капітал+змінний капітал+додаткова вартість.

10. Неокласичний напрямок економічної теорії.Неокласицизм – відноситься до сучасних західних економічних основних напрямків. Досліджує та розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засновники: А. Маршалл і А. Пігу. Представники: Ф.Хайєк, Дж.Гілдер. Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетарнім (теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку), теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очікувань та ін.

11. Кейнсіанство як загальна теорія. Кейнсіанство – відноситься до сучасних західних економічних основних напрямків, теорія що створена на противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929-1933 рр.). яка поставила економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені у його головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги. Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансея, Н. Калдор) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

12. Інституціоналізм: умови виникнення, особливості.Інституціоналізм – відноситься до сучасних західних економічних основних напрямків, що розглядає економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін. Представники: Т. Веблен, Дж. Коммонс.

13. Особливості методології та основні теоретичні концепції монетаризму.Монетаризм це один з неокласичних напрямків. Монетаризм – теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей. Засновник: американський економіст Мілтон Фрідмен. Послідовники: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

14. Класична ситуація в економічній теорії. Концепція класичних ситуацій відноситься до спеціалізованих концепцій. Автором даної концепції був австро-амер. економіст Йозеф Щумпетер (праця: Історія економ. аналізу (1953р.)). Схожа на концепцію парадигм Томаса Куна (Концепція наукових революцій, розвиток концепцій: 1. парадигма, 2. нормальна наука, 3. криза науки, 4. наукова революція). Класична ситуація – це період в економ. науці коли серед її представників досягається значний ступінь згоди, що до основної моделі постановки дослідження і вирішення наукових проблем (парадигма). Виділив три класичні ситуації.

15. Власність як центральна категорія ЕТ.Власність – займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці. Вона розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Тому власність існує лише у площинні "людина – людина" а не "людина – річ". Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта та суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспіль-ний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Головним об'єктом привласнення в економічній системі є привласнення засобів виробництва і його результатів. Отже власність – це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує категорію "відчуження". Відчуження – це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи інтим об'єктом власності. Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефективнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

17. вертикально-історичний визначає історичні форми власності, які зароджуються в процесі тривалої еволюції сус-ва і зміни однієї форми власності іншою. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім – общинної власності. Тому що люди могли тільки колективно добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Згодом формується приватна власність.Історичні форми власності: первіснообщинна (однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності – землю, а також на засоби праці і результати вир-ва). Рабовласницька (абсолютна концентрація прав власності рабовласника на засоби вир-ва, результати праці та працівника-раба). Феодальна (абсолютні права власності феодала на землю і обмежені права на працівника-кріпака). Капіталістична (зосередження прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

18. Горизонтально-структурний підхід. Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи. Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм роз-поділу доходу тощо.Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності. Сучасні форми приватної власності:Індивідуально-трудова: 1. Одноосібна, 2.сімейна.З найманою працею: 1. Індивідуальна з використанням найманої праці, 2. Партнерська, 3. Корпоративна.Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.Сучасні форми суспільної власності:Державна:1. Загальнодержавна, 2. Муніципальна (комунальна).Колективна: 1. Власність колективу підприємства, 2. Кооперативна, 3. Власність громадянських організацій, 4. Власність релігійних і культових організацій.Існують також інші типи власності:Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів.Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

19. Корпоративна власність. Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності. Важливе місце в економічних системах країн із ринковою економікою посідають кооперативні форми господарювання. У світі налічується близько 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, які діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. осіб (якщо врахувати, що сім'я складається у середньому з чотирьох осіб, то з діяльністю кооперативних організацій пов'язано більше ніж 40 % населення Землі). В Європейському економічному співтоваристві близько 46 % населення є членами різних видів кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50 %, у США та Японії - близько 30 %. Така популярність кооперативних організацій серед широких верств населення зумовлена їх соціально-економічною природою та специфікою кооперативу як форми господарювання. суспільну

20. Інтелектуальна власність: сутність, об'єкті та особливості реалізації.Інтелектуальна власність – у найширшому розумінні означає закріплені законом права на

результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях. Законодавство, яке визначає права на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.У 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності за ініціативи ООН, якою було визначено, що до ІВ належать права на: літературні, художні та наукові твори; виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі; винаходи у сферах людської діяльності; наукові відкриття; промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення; захист від недобросовісного суперництва; усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях. Види об'єктів інтелектуальної власності:

Об'єкти авторського права: Літературний твір, Музичний твір, Твір зображувального мистецтва, Твір декоративно-прикладного мистецтва, Твір архітектури, Твір картографії, Фотографічний твір, Складений твір, База даних, Комп'ютерна програма, Аудіо-візуальний твір, Сценічний твір, Твір у сфері науки, Твір у перекладі, Твір у переробці, Об'єкти суміжних прав: Виконання твору, Фонограма, відеограма, Передача організації мовлення, Об'єкти права промислової власності: Результати винахідницької та раціоналізаторської роботи, Винахід, Корисна модель, Промисловий зразок, Раціоналізаторська пропозиція, Топографія інтегральної мікросхеми, Засоби індивідуалізації товарів та учасників господарського обігу, Доменне ім'я, Знак для товарів та послуг, Зазначення походження товару, Комерційне найменування, Промисловий зразок, Особливі об'єкти ІВ: Наукове відкриття, Сорт рослин, Порода тварин, Комерційна таємниця, Фольклор та Традиційні знання.Одним з найбільш відомих опонентів ІВ є Річард Столмен, автор GNU.

16. Особл. Юридичного аспекту.Право вл. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях. Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом і в своїх інтересах.Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28)У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи. Право власності на території України можуть набувати також і спільні підприємства, створенні за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення особистих потреб, але і для здійснення господарської діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей.Об’єктом права власності може бути майно, але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.Відповідно до ст.1 Закону України “Про власність” власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, в тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи.Відповідно до ст.9 Закону України “Про власність” земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України. Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повинні забезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб’єктивне право. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.1) Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі

у власника. 2) Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.3) Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

21. новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.

Результатом цих процесів є:1) подальше розширення плюралізму форм власності — приватної (великої, середньої, дрібної,

сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою "нішу" продуктивного функціонування і макси-мальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;

2) значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам;

3) посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо;

4) прогресивна зміна структури об'єктів власності: пріоритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

5) розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами.

22. Потреба — це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Економічні потреби — це потреби в економічних благах.Сутність: виконують роль посередника між суспільним виробництвом з одного боку і групою не

економічних потреб людини(фізіологічні, соціальні, духовні) з іншого.Класифікація за такими критеріями:I. За характером виникнення:— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне

житло, інформація та ін.II. За засобами задоволення:— матеріальні (потреби в матеріальних благах); — нематеріальні( духовні потреби).III. За нагальністю задоволення:— першочергові (предмети першої необхідності);— другорядні (предмети розкоші).IV. За можливостями задоволення:— насичені, вгамовані— ненасичені, V. За участю у відтворювальному процесі:— виробничі (потреби у засобах виробництва);— невиробничі (потреби у споживчих благах).VI. За суб'єктами вияву:— особисті— колективні, групові— суспільні VII. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:— абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром

економічного розвитку);— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для

певного періоду);— платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);— фактичні ( задовольняються наявними товарами та послугами).Моделі ієрархії потреб Ф. Герцберга, А. Маслоу, К. Альдерфера."Піраміда потреб" А. Маслоу ілюструє стійку ієрархію переваг, відповідно до якої кожна наступна

група потреб виявляється та задовольняється після задоволення потреб попереднього рівняІ. Фізіологічні потреби (Їжа, житло, одяг, відтворення).II. Екзистенційні потреби (Безпека, стабільність, гарантії зайнятості).III. Соціальні потреби (Спілкування, прив'язаність, турбота, увага).IV. Престижні потреби (Статус, визнання, повага).V. Духовні потреби (Творчість, самореалізація, саморозвиток). Незважаючи на певні відмінності, всі три моделі виокремлюють потреби нижчого порядку

(первинні) та вищого порядку (вторинні). Згідно з цим підходом вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.

Водночас критики "ієрархічної" класифікації потреб звертають увагу на такі риси:— зазначений підхід не враховує індивідуальні інтереси та потреби людей;— концепція послідовного задоволення потреб не знаходить підтвердження на практиці;— автори не визначають той мінімальний рівень потреб, який можна вважати достатнім для

переходу до задоволення потреб наступного, вищого рівня.

23. Інтерес — форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення

економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності..Взаємозв'язок потреб та інтересів:- Є формою вияву економічних потреб- Відображають певний рівень і динаміку задоволення економічних потреб- Спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів

господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація тощо). Класифікація за різними критеріями:За суб'єктами: особисті; колективні, суспільні.За об'єктами: майнові, фінансові; інтелектуальні За нагальністю: головні, другорядні.За часовою ознакою: поточні; перспективні. За ступенем усвідомлення: дійсні; уявні.За можливостями реалізації: реальні; утопічні.За територіальною ознакою: муніципальні; регіональні; національні; об'єднання держав;

загальнолюдські (глобальні). Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці:- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з

урахуванням існуючих цін і доходів;

- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому. Шляхи поєднання економічних інтересів:— субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;— координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів. Проблема співвідношення та пріоритетності інтересів економічних суб'єктів залишається до

цього часу дискусійною. Механізм їхнього узгодження визначається сутністю економічної системи.

24. Механізм взаємодії потреб та інтересів:Економічна потреба - економічний інтерес - економічний мотив (внутрішнє спонукання до

конкретної дії, яка спрямована на конкретний об’єкт) – придбання економічного блага – споживання економічного блага – виникнення нової економічної потреби.

Закон зростання потреб Передбачає:- Наявність економічних потреб стимулює розвиток суспільного виробництва, в наслідок чого

створюються відповідні економічні блага, які задовольняють існуючі потреби і стимулюють виникнення нових.

- потреби є постійні та змінюють одна одну- потреби є джерелом економічного розвиткуОсобливості дії:1. Передбачає об’єктивне використання ресурсів.2. Відбувається перехід від домінування матеріальних потреб до переважання нематеріальних.3. Відбувається перехід від масового до індивідуального споживання.4. Поступово відбувається переважання потреби у вільному часі над потребою у матеріальних

благах.

25. Теорії походження грошейРаціоналістична - пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про

введення спеціального інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів. Раціоналістична концепція панувала до кінця XVIII ст. Вона має прихильників і серед деяких

сучасних економістів. Так, П. Самуельсон визначає гроші як "штучну соціальну умовність", а Дж-К. Гелбрейт вважає, що закріплення грошових функцій за благородними металами та іншими предметами — "продукт угоди між людьми".

Еволюційна стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну.

Сформульована А. Смітом, Д. Рікардо, а потім була розвинута К. Марксом. Вони аргументовано довели, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва, обміну та послідовної зміни форм вартості.

Історія еволюції грошей:Перші гроші – виникають у первісному суспільстві – гроші символи, які не мали вартості (різні

камінці). Пізніше гроші набувають більш повноцінної форми і проявляються у вигляді натурального товарообміну, при якому один товар мав мати рівну вартість іншого товару. Зі збільшенням ринку, та різновидності товарів, обмін ставав дедалі важчим, бо важко знайти рівний товар. Таким чином з’являється товар-посередник, який для обох сторін був загальним еквівалентом. Так виникають товарні гроші, які мали не лише мінову, а й споживчу вартість (худоба, хутро, сіль, риба, зерно, чай, рис, дорогоцінні раковини, залізо, мідь, бронза та ін). З подальшим розвитком товарних відносин роль товару-посередника, який виконував функцію загального еквівалента, закріпилась за дорогоцінними металами - сріблом та золотом, а згодом - тільки за золотом (повноцінні гроші). Золото стало краще інших товарів виконувати роль загального еквівалента і називатися грошима завдяки своїм природним властивостям {рідкісність, висока вартість, однорідність, подільність без втрати вартості, портативність, тривалість зберігання, здатність до приймання скрізь, де розвинута торгівля тощо).

Із розвитком людства з’являються неповноцінні гроші, які не мають абсолютної та споживчої вартості, їхня вартість забезпечена законом та угодою між людьми. Це сучасні паперові гроші, кредитні гроші, електронні гроші.

26. Функції грошей це дії, які вони здійснюють у ринковій економіціФункція засобу платежу полягає в обслуговуванні грошима погашення різноманітних боргових

зобов'язань між суб'єктами економічних відносин.Функція засобу обігу— гроші виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують їхній

обіг.Функцію утворення скарбу виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово переривають свій

рух, нагромаджуються і перетворюються на скарб у своїй золотій або срібній "плоті".Функція світових грошей полягає в обслуговуванні грошима міждержавних економічних відносин,

пов'язаних з розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими угодами.Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати

вартість усіх інших товарів, надаючи їй форму ціниЕволюція грошей. З розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі функції

грошей еволюціонували. Еволюція функції міри вартості. Позаяк золото вийшло з обігу і перестало бути грошима, то

воно й припинило виконувати функцію міри вартості. Однак слід враховувати, що в процесі обміну виникає потреба не так у вимірі вартості обмінюваних товарів, як у тому, щоб з'ясувати, у скільки разів вартість конкретного товару більша чи менша від вартості товару, що пропонується для обміну. В цих умовах функція грошей як міри вартості ніби модифікується у функцію зіставлення вартості обмінюваних товарів. Це можуть здійснювати і гроші, що не мають власної вартості. Мета товарного обміну, в якому беруть участь і гроші, обміняти товар на товар, а не на гроші. Отже, сучасні гроші виконують функцію порівняння вартості обмінюваних товарів, виступають як рахункові одиниці, за допомогою яких визначаються ціни, ведеться грошовий облік національного продукту.

Еволюція функції грошей утворення скарбів. Оскільки золоті гроші замінені паперово-кредитними, то збереження їх не може утворювати скарб. Але паперові та кредитні гроші здатні виконувати функцію нагромадження, бо, маючи представницьку вартість, є ліквіднішими порівняно

з іншими активами. Гроші у функції нагромадження обслуговують потреби відтворення (капітальне будівництво, придбання машин, обладнання тощо) і потреби населення у придбанні житла, дорогих товарів тривалого користування, а також потреби у відпочинку та ін.

Еволюція функції грошей як засобу платежу . У процесі розвитку товарно-грошових відносин функції грошей як засобу обігу поступово звужуються і водночас розширюються функції грошей як засобу платежу. У кінцевому підсумку кредитні гроші, які виникають із функції платежу, стають найпоширенішими і найрозвинутішими грошовими формами.

Еволюція світових грошей. У сучасних умовах золото безпосередньо не використовується як світові гроші. Функцію світових грошей виконують вільно конвертовані національні валюти розвинених країн і міжнародні грошові одиниці (ЕКЮ, ЄВРО). Однак золото виконує функцію централізованого резерву країни, зосередженого в центральних банках, і може використовуватися у міжнародних розра-хунках опосередковано шляхом попереднього продажу на світових ринках золота й подальшого його обміну на національні валюти інших країн.

Одночасно з еволюцією функцій грошей відбувається і процес еволюції видів грошей Процес еволюції функцій грошей та їхніх форм триває й дотепер, породжуючи нові форми і якісні

особливості їхнього прояву.

27. Сутність грошей виявляється в єдності трьох їхніх властивостей: гроші виконують роль загального еквівалента, своєрідного "економічного метра", за допомогою якого решта товарів вимірюють свою вартість.

Гроші набувають загальної споживної вартість, яка полягає у їхній здатності обмінюватися на всі інші товари, тобто вони мають абсолютну ліквідність.

Гроші виражають певні економічні відносини, які виникають між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок

Отже, гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Сучасні західні економісти визначають сутність грошей, виходячи з їхніх функцій. Вони стверджують, що грошима може бути все визначене людьми за гроші, що виконує їхні функції. Так, К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю вважають, що "гроші — це те, що вважають грошима" або "все, що виконує функції грошей, і є грошима". Дж. Хікс розуміє гроші як "те, що використовується як гроші " й т. ін.

Функцію засобу обігу гроші виконують у формі монет і паперових грошей.Монета — зливок грошового металу певної ваги, форми, проби та номіналу, узаконений

державою як засіб обігу.Оскільки гроші виконують функцію засобу обігу миттєво, як тимчасовий посередник в обміні

товарів, то в цій функції їх можна замінити грошима, які не мають вартості, тобто паперовими.

Паперові гроші — це знаки, символи, представники повноцінних (золотих) грошей в обігу, що наділені державною владою примусовим курсом обігу. Паперові гроші не мають власної вартості, оскільки затрати на виготовлення їх незначні.

Кредитні гроші — це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.

Вексель — це письмове боргове зобов'язання суворо встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку.

Банкнота — це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Чек — це письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей

Кредитна картка — це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

Електронні гроші — це банківська система переказу грошових засобів за допомогою ЕОМ.

29 Теорїі грошей.Витоки деяких сучасних концепцій грошей (особливо монетаристських напрямів) починаються в теоріях, які зародилися ще у XVII—XVIII ст. — металевій, номіналістичній, кількісній

МеталеваПредставники — Т. Ман, У. Стаффорд, Д. Норс — визнавали лише металеві гроші з благородних

металів. Стверджували, що золото й срібло є грошима завдяки своїм природним властивостям, а не розвитку відносин обміну.

НоміналістичнаПрихильники — Дж. Берклі, Дж. Стюарт — вважали гроші суто умовними знаками, номінальними

розрахунковими одиницями, встановленими державною владою.КількіснаОсновоположники — Дж. Локк, Д. Юм, Ш. Монтеск'є, Д. Рікардо — стверджували, що вартість

грошей та рівень товарних цін визначаються кількістю грошей в обігу.У сучасній світовій економічній теорії існує кілька принципово різних підходів до визначення суті

грошей. Прихильники першого підходу (М. Фрідман, А. Шварц та ін.) фактично розглядають гроші лише як зручний спосіб організації статистичних спостережень і визначають їх як "тимчасове вмістилище купівельної сили". При цьому увага концентрується на конструюванні різних грошових агрегатів, виявленні елементного складу пропозиції грошей тощо.

В основу другого підходу — найбільш поширеного серед західних економістів — покладено попередній теоретичний аналіз функцій грошей, на підставі якого визначаються суті і форми грошей. Так, автори популярного підручника "Економікс" американські професори К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю вважають, що гроші — це те, що гроші роблять. Все, що виконує функції грошей, і є гроші. Л. Харріс також визначає суть грошей через їх функції, стверджуючи, що гроші — це будь-який товар, який функціонує як засіб обігу, розрахункова одиниця і засіб збереження вартості. Найчастіше в роботах сучасних західних учених виділяється три функції грошей; засіб обігу, одиниця розрахунку, збереження вартості. Перевага при цьому віддається функції засобу обігу. Тому положення про гроші як товар, що виконує різні функції, трансформується у визначення: гроші — це все, що загальноприйняте як засіб обміну, а останній — це все, що приймається в обмін на товари й послуги. Поширеним є ототожнювання грошей як засобу обігу чи засобу платежу і об'єднання двох останніх в одну функцію. Отже, питан ня про функції грошей підмінюється питанням про суть грошей.

Найбільш обгрунтовано історичну суть і функції грошей розкривають концепції, які розглядають їх через розвиток форм вартості

28. Винекнення та еволюція українських грошей.В Київській Русі існували так звані кунні гроші. Після прийняття християнства за князювання Володимира Святославовича карбувалися золоті й срібні монети.

Як правило, вони карбувалися на знак приходу до влади князя й слугували засобом відображення урочистості події. Головним же в карбуванні монет з економічної точки зору є те, що вони надходили в канали товарного обміну, виконували функції грошей і становили основу їх кунної системи. До того ж князі брали данину грошима, що свідчило про достатній рівень товарно-грошових відносин.

Кунна система включала гривні - срібні й золоті зливки та вевериці, векші - ймовірно, хутра або шкіри тварин (куниці й білки).

Відомо, що з другої половини XI ст. до початку XIV ст. всі кунні номінали були грошима-хутрами або шкірами, тому що ніяких металевих грошей, окрім важких срібних зливків (гривень), у тогочасний період в Україні в обігу не було. Тим часом для великих торговельних операцій потрібна була стабільніша, твердіша за кунні гроші валюта. Тому й виникають в обігу срібні гроші у вигляді гривні. Гривня була основною лічильною одиницею кунної системи грошей. Про це переконливо свідчать неодноразові згадки в такому важливому документі, як "Руська правда".

Гроші козацької республікиЦікавою сторінкою нашої історії є розвиток товарно-грошових відносин у період козацької

республіки. Військові досягнення козацтва, розвиток ремісництва й торгівлі, митниці активно сприяли зростанню авторитету Війська Запорізького і створенню незалежної української держави. Цьому найбільше сприяла розумна фінансова політика Богдана Хмельницького. Так, за часів його гетьманування було, по-перше, організовано "Скарб" (державну скарбницю) з відповідною структурою

його поповнення та використання; по-друге, розроблено й запроваджено необтяжливу для народу податкову систему, яка давала змогу нагромаджувати ресурси у населення, а не розоряти його.

Головним джерелом прибутків і поповнення скарбу козацької держави стала митна служба та податки з іноземного купецтва, якому водночас гарантувалися прибуткові операції. Внаслідок такої фінансової політики щорічно до Скарбниці надходило понад 100 тис. "червоних золотих". Цих коштів цілком вистачало для функціонування державного механізму, а надалі - й для карбування власної української монети в Чигирині.

Вона мала такий вигляд:народному боці зображено лич - символ військової могутності Війська Запорізького, а на другому -

викарбовано ім'я гетьмана.Українські гроші карбувалися також за гетьмана П. Дорошенка, І. Самойловича та І. Мазепи.

Тогочасним фінансам України були властиві високий рівень розвитку, повна самостійність і незалежність організації.

28. Продолжение 1Гроші УНР 1917-1920рр.Після ліквідації українських грошей козацької доби справжніх українських грошей на території

України не випускалося. Лише утворення Української Народної Республіки (УНР), започаткувавши відродження української державності й суверенності народу, дало можливість швидко віддрукувати й оперативно доставити з Берліна українські гроші - гривні - і ввести їх в обіг. Ще й зараз висока якість паперу, технічного й художнього виконання, широке використання символіки Київської Русі роблять тогочасну гривню добре захищеною від фальшування. Зважаючи на труднощі 1917-1920 рр., монет не карбували, в обігу перебували лише паперові гроші, на яких були зображені емблема держави та українські написи. Стверджуючи інтернаціоналізм і демократизм, перші банкноти в УНР друкувалися з надписами українською мовою - на лицевій стороні і російською, польською та єврейською мовами - на звороті.

Основою грошової системи УНР стала власна грошова одиниця - гривня, яка у вартісному відношенні прив'язувалася до повноцінного довоєнного рубля царської Росії вартістю 0,7742 г чистого золота. Тоді 1 руб. = 2 гривням, а 1 гривня = 100 шагам. Крім цього, в грошовому обігу Української Народної Республіки перебували: банківські білети вартістю 10, 25, 50, 100, 250 і 1000 гривень, державні кредитні білети вартістю 2, 10, 100,500, 1000 і 2000 гривень, а також розмінний знак державної скарбниці, вартістю 5 гривень та дрібні розмінні "монети", вірніше їхню роль виконували паперові гроші - шаги - вартістю номіналу 10, 20, ЗО, 40 і 50 шагів.

28. Продолжение 2Російський рубльТермін "рубль" виник ще в XI ст. в Новгороді, але панівне становище зайняв лише в XV ст., коли

остаточно витіснив гривню. На початку свого існування рубль як грошова одиниця являв собою зливок срібла вагою приблизно 204 г. Але з часом російська держава вагу срібла в ньому зменшувала. Наприклад, у 1654 р. його вага вже становила 28 г, в 1764 р. - 18 г, а в 1769 р. уряд Катерини II вперше випустив в обіг паперовий рубль у вигляді паперових асигнацій. Спочатку вони були розмінними, тобто обмінювалися на срібло. Однак внаслідок покриття військових витрат паперовий рубль швидко знецінився, тому його обмін на срібло припинився. Лише проведення грошової реформи 1839-1843 рр. закріпило основною грошовою одиницею срібний рубль, а з переходом до золотого монометалізму в 1897 р. в обіг було введено золотий рубль, що містив 0,7742 г чистого золота. Його карбування було доручено тій самій фірмі "Кенедіен Бенк Нот Компані", яка 1992 р. надрукувала українські гривні.

З початку першої світової війни 1914-1918 рр. розмін банкнот на золото припинився, в обіг стали випускатися лише паперові гроші. Внаслідок зростаючих витрат на війну знецінення російської валюти досягло такого розміру, що рубль у лютому 1917 р. коштував 18 коп., а на літо 1917 р. - лише 6-7 коп. Цим самим тимчасовий уряд підписав собі вирок.

Після жовтня 1917 р. розпочалася реалізація однієї з найтрагічніших утопій марксизму - демонетаризація економіки. Заміна повноцінних грошей радянськими "грошовими знаками" означала скасування повноцінних конвертованих грошей, на місце яких в обіг запущено було квитки для обліку й контролю. На відміну від грошей їх можна друкувати в будь-якій кількості з власного розсуду уряду. Думалося також, що невпинною емісією можна покривати будь-який бюджетний дефіцит. Досить швидко з'ясувалося, що впровадження таких квитків збанкрутувало, а для підтримання відносин платежу та обміну потрібні нормальні грошові знаки.

Перші радянські гроші було введено в обіг 1919 р. у вигляді державних кредитних квитків ("денежных знаков", або "совзнаков"), що й стало одним з важливих кроків на шляху до декларованої відміни грошей взагалі і становлення прямого розподілу матеріальних благ. Одночасно з цим робилися масові спроби щодо впровадження прямого продуктообміну й безгрошових відносин. Лише загроза ліквідації радянської влади й небачена інфляція змусили більшовиків відійти від свого експерименту й започаткувати карбування срібного Рубля. В 1922 р. розпочато емісію повноцінного паперового червінця, а з 1923 р. - і золотого червінця ваговим вмістом 8,6г золота.

Внаслідок грошової реформи періоду непу знецінені "совзнаки" були витіснені (1 золотий рубль обмінювався на 5,457 млн. "грошових знаків"), а в обігу залишилися: по-перше, червінець, що дорівнював 10 рублям і вище; по-друге, білети державної скарбниці номіналом 1, 3, 5 рублів; по-третє, дрібна розмінна срібна та мідна монета.

Щоб якось упорядкувати грошовий обіг, у 1937 р. курс рубля було прирівняно до долара за курсом 1 дол. =5,3 рубля. У 1950 р. декларовано було нічим не аргументований золотий вміст рубля 0,222168 г золота, що означало переведення його курсу з доларової на золоту базу. В 1961 р. золотий вміст рубля визначено "розрахунковим способом", який важко зрозуміти, в 0,987412 г чистого золота. Надуманість такого курсу була настільки очевидною, що ніколи не використовувалася в розрахунках з країнами, в яких обертається вільноконвертована валюта.

Низька ефективність економіки і хворобливий стан союзного рубля протягом усіх років його існування привели до того, що рубль так і не став повноцінною валютою. Не маючи незалежної купівельної сили (а це найголовніше для дієздатності будь-якої грошової одиниці), він ніколи не був навіть грошима, тому що за нормальні гроші завжди можна було придбати засоби виробництва, землю, а за нього - ні. Тож навіть український карбованець стояв ближче до статусу справжніх грошей, ніж радянський рубль. Ніколи радянський рубль не зміг набути також властивості вільного обертання на вільному ринку. У обігу він знаходився лише на території Союзу. Найхарактернішою ознакою його було постійне знецінення, хоч і приховуване офіційною пропагандою

28. Продолжение 3.Українські купониРозвал унітарної держави СРСР створив таку ситуацію, що його грошова одиниця ні національне, ні

територіальне не стала ідентифікованою. Намагання зберегти її означало одне - зберегти певні переваги для тих, хто прагне володіти механізмом перерозподілу доходів і надалі. Водночас єдиний рубль прирікав інших на постійні втрати від інфляції та нееквівалентного обміну. Оскільки процес впровадження національної валюти довготривалий, вимагає глибоких структурних змін і радикальних економічних реформ, то наша держава змушена була вдатися до впровадження купоно-карбованця як паралельної, тимчасової валюти.

В класичному розумінні купони - частина аркуша цінного паперу (наприклад, акції), яка відрізується від нього і передається замість розписки при отриманні відсотків або дивідендів. Українські ж купони безпосередньо наближалися до національної валюти. Вони спочатку мали відповідний курс по відношенню до рубля, вільно продавалися за конвертовану валюту, успішно виконували такі грошові функції, як засіб обігу й засіб платежу. Купони, випущені державою, мали обов'язкове обертання на всій території нашої країни. Лише після введення в обіг купонів багаторазового користування уряд України одержав можливість реально контролювати територію, товарний та грошовий обіг. Дуже важливо, що в процесі емісії й підтримання обігу купонів відпрацьовувався механізм інкасації, формувалася вся інфраструктура для успішного функціонування українських грошей.

Отже, впровадження купонів багаторазового користування для тимчасового обігу як проміжної національної валюти було необхідним кроком на шляху до формування ефективної грошової системи. За умови відсутності стабільної грошової одиниці вони найкраще могли захистити внутрішній ринок і своєчасно вирішити проблему хронічної нестачі готівки.

Звичайно, купон ще не був національною валютою, але за його допомогою вдалося дещо ослабити контроль з боку колишнього Центру. Наприкінці 1992 р. він уже став обертатися в готівковому й безготівковому обороті і фактично витіснив з каналів обігу України російський рубль.

швидке знецінення купона викликане насамперед помилковими діями уряду, спрямованими на уповільнення, а то й блокування виходу з "рублевого простору". Не вжито було необхідних заходів для скорочення дефіциту державного бюджету і переходу у взаємостосунках з партнерами із СНД на світові ціни. Пасивне наслідування дій уряду Росії і вживання лише вимушених заходів зумовили небачене підвищення цін і бурхливий сплеск інфляції. При цьому сумарна інфляція в Україні склалася з двох чинників - імпортованої інфляції та помилкової політики уряду, тому вона стала ще більш руйнівною, ніж у країнах, що експортували її. Друга причина знецінення купона полягає в тому, що купон охоплював лише готівковий обіг. Але ж весь цикл формування цін на продукцію України здійснювався в рублевому просторі, і лише в завершальній стадії - на споживчому ринку - з'являвся купон. За таких обставин він не міг не втягнутися в інфляційний рублевий обіг.

На черзі невідкладних заходів постала проблема запровадження національної валюти, проведення грошової реформи й формування української грошової системи. Основу сучасної української національної валюти складає гривня.

30. Мультиплікатор – це величина, яка показує на скільки зросте грошова маса в наслідок зростання грошової бази на одну одиницю.

Мультиплікативний ефект від банківських депозитів – в наслідок зростання грошової бази на 1 грошову одиницю, грошова маса зросте більш ніж на одну одиницю.

M=m*MБMБ – грошова базаM – грошова масаm – мультиплікаторГрошова маса – це увесь обсяг офіційних платіжних засобів, які перебувають в обігу економіки

країни.Грошова база – це увесь обсяг національної грошової одиниці, який був випущений урядом країни

в економіці.Про ефект:Грошова маса більша за грошову базу . Наслідком мультиплікативного ефекту є неконтрольоване

зростання грошової маси, яке обумовлене діяльністю фінансово – кредитних установ.Формула банківського мультиплікатора Проста m=1/rСкладна – враховує той факт, що частина готівки не повертається до банківської системи, а

лишається у руках громадян M=(1+k*(1-r-B))/(r+B(1-k)+k(1-r))B – коефіцієнт касових залишків комерційних банків.д.Норма банківського резервування (r) – це частка залучена банком у вигляді депозитів коштів, яку

банк зобов'язаний передати на тимчасове зберігання до національного банку України.

31. Підходи Маршала та Вальраса до аналізу ринкової рівноваги.Відштовхуючись від розвинутої теорії цінності як мінового відношення виробника та споживача

через механізм взаємозв'язку вартості та корисності, А. Маршалл підійшов до створення власної теорії ціни як результату зіткнення на ринку ціни пропозиції з боку продавців (з їхньою орієнтацією на витрати виробництва) та ціни попиту з боку споживачів (з їх орієнтацією на граничну корисність). Звідси ринкова ціна визначалась як рівноважна функціональних залежностей попиту та пропозиції.

Отже, А. Маршалл відділив проблему цінності (вартості) від проблеми ціноутворення, відмовився від моністичного пояснення цінності (як це робилось до нього класиками та маржиналістами). Він пояснював ціни цінами, тобто ринкову ціну цінами попиту та пропозиції. При такому підході до проблеми зникли причинно-наслід-кові зв'язки, і на перше місце висунулись зв'язки функціонального характеру.

Доробок А. Маршалла в розвитку методів економічного аналізу полягає в тому, що саме йому вдалося остаточно поєднати дослідження в галузі економічної теорії з математичним апаратом, дати "зелене світло" подальшому бурхливому і плідному розвитку математичної економіки, що дістала назву економетрики, та пов'язаних з нею дисциплін та напрямів.

Л. Вальрас оволодів проблемою, передбаченою його попередниками, і продемонстрував, що ця проблема вирішується, принаймні в принципі.

Модель загальної рівноваги Вальраса відзначається насамперед широтою охоплювання економічних процесів. Він використовуй і

систему моделей. Переходячи від простого до складного, Вальрас поступово включав у систему загальної рівноваги все нові компоненти: теорію обміну, теорію виробництва, теорію капіталізації.

Математична інтерпретація системи загальної економічної рівноваги Вальраса показує, що всі змінні величини системи пов'язані відносинами функціональної залежності, тому їх значення повинні бути встановлені одночасно, тобто одномоментно повинні бути встановлені всі ціни рівноваги і відповідні їм урівноважені кількості виробничих послуг і готових продуктів.

Більшість економістів вважають, що теорія економічної рівноваги Л. Вальраса, досконала за своєю математичною формою, є досить обмеженою за змістом. Вальрас не здійснив широкого статистичного дослідження, необхідного для забезпечення конкретних рішень кожного з рівнянь системи. В дійсності тут існують великі проблеми в специфікації відповідних рівнянь точними термінами та в зборі даних такого великого об'єму.

Можна зазначити й те, що система Вальраса має яскраво виражений статичний характер: стан рівноваги на всіх ринках, обумовлений даними перевагами споживачів, даною кількістю виробничих ресурсів і фіксованими виробничими коефіцієнтами, встановлюється на певний момент.

Дж. Хікс, лауреат Нобелівської премії, відмічає, що Вальрас "не підійшов до законів формування змін його системи загальної рівноваги. Він міг сформулювати умови, які торкаються цін, встановлених з урахуванням даних ресурсів і даних переваг, але він не пояснив, що станеться, коли смаки чи ресурси зміняться".

Однак наявність цих проблем не означає приниження важливості внеску Л. Вальраса у розвиток економічної теорії. На відміну від А. Маршалла Л. Вальрас все ж продемонстрував здатність аналі зувати складну економічну проблему саме з допомогою математичного інструментарію. Більше того, він зумів показати, що рівновага домогосподарств і ринків споживчих товарів узгоджується з рівновагою фірм і ринків факторів виробництва. Подальші пошуки економічно змістовного вирішення цієї проблеми призвели до серйозних позитивних нововведень в методах економічного аналізу.

32. ПопитТермін^ "попит" в економічній науці означає платоспроможну потребу, тобто потребу, яку

суб'єкт здатний оплатити. Із такого визначення випливає, що попит на той чи інший товар (послугу) залежить від ціни.

Зв'язок між ціною і величиною попиту є сталим. Причиною зміни попиту є зміна ціни. Цей зворотний причин-но-наслідковий зв'язок між ціною товару і величиною

_попиту є законом попиту./ Закон попиту виявляється через економічну поведінку споживача. Чим пояснити те, що

споживач готовий купити більше товару за нижчою ціною?По-перше, дохід споживача завжди обмежений, тому об'єктивно за меншу ціну він може купити

більше товару.По-друге, в економіці діє закон спадної граничної корисності, зміст якого полягає в тому, що кожна

наступна одиниця товару приносить менше задоволення, ніж попередня, і тому споживач готовий придбати кожну наступну одиницю товару за меншу ціну.

По-третє, така поведінка пояснюється ефектом доходу, зміст якого полягає в тому, що зниження ціни на споживчі товари рівнозначне зростанню доходу. Тому за нижчу ціну споживач може придбати більше певного товару, не обмежуючи себе у споживанні інших благ.

І, зрештою, поведінку споживача визначає також ефект заміщення, адже споживач зацікавлений у тому, щоб замінити споживання дорожчих товарів дешевшими (за інших однакових умов, тобто якщо вони якісні, відповідають стандартам і т. ін.). Наприклад, якщо ціна на кефір знизиться, а на йогурт залишатиметься високою, споживач може замінити споживання йогуртів кефіром.

Розрізняють індивідуальний і ринковий попит. Індивідуальний попит — це попит окремого споживача. Ринковий попит — це сума індивідуальних попитів, які пред'являються кожним споживачем при різних цінах.

Ціна — найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту. Але існують і інші чинники, що впливають на нього. Що ж відбувається з кривою попиту, якщо змінюватимуться нецінові чинники?

Нецінові чинники попиту: 1. кількість покупців (збільшення кількості покупців підвищує ринковий попит і навпаки); 2. доходи споживачів (пряма залежність між доходами і попитом); 3. очікування споживачів (очікування зростання цін у майбутньому збільшує поточний попит і навпаки); 4. ціни на супутні товари. Якщо зростає ціна на то-вар-субститут (взаємозамінний товар), то попит на нього зни-жується, а на його замінник — підвищується. Наприклад, подорожчання олії зумовлює скорочення попиту на неї і зростання попиту на маргарин. Якщо зростає ціна на то-вар-комплемент (доповнюючий), то зменшується попит і на цей товар, і на доповнюючий. Наприклад, зростання ціни на бензин змушує власника автомобіля менше користуватися ним, а відтак зменшується попит як на бензин, так і на мастила, гальмівну рідину тощо; 5. місткість ринку. Чим розвиненіший ринок, тим більше він спонукає економічних суб'єктів до пошуку нових джерел доходу задля збільшення свого платоспроможного попиту; 6. кліматичні умови (у курортній зоні пізньої весни, влітку та ранньої осені зростає попит на купальні костюми, екскурсійні послуги тощо).

Слід розрізняти поняття "зміна обсягу (величини) попиту" і "зміни у попиті". Зміни обсягу попиту відбуваються через зміну ціни і графічно характеризуються рухом точки по кривій попиту.

33. Пропозиція — це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Сталий иричинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.

Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Пропозиція, як і попит, набуває форми не тільки індивідуальної, а й ринкової пропозиції. Ринкова пропозиція визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива ринкової пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма виробниками цього товару за певною ціною.

Крива ринкової пропозиції будується аналогічно ринкова крива попиту.Нецінові фактори впливу на пропозиціюТехнологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає

змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак крива зсувається праворуч.

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива зрушиться ліворуч.

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива 88 (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива зсунеться праворуч.

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої 88 праворуч, а песимістичні зумовлять її зміщення ліворуч.

На зсув кривої можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, скорочується споживання м'яса та м'ясних продуктів) тощо.

34. Еластичність – це міра реагування однієї величини на одновідсоткову зміну іншої.Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності (Е).Коефіцієнт еластичності — міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення

процентних змін.Еластичність попиту: за ціною (ЕDp ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо

ціна зміниться на один відсоток.ЕDp= Відсоткова зміна попиту / Відсоткова зміна ціни = (ΔQD/QD)/(ΔP/P) де ЕDp - коефіцієнт еластичності попиту за ціною; ΔQD — зміна обсягу попиту; ΔP — первинний

обсяг попиту; ΔP — приріст ціни; Р — первинна ціна.Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про

наявність еластичного попиту (ЕDp > 1).Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний попит

{ ЕDp < 1).Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність

попиту (ЕDp = 1).Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має місце абсолютно нееластичний попит (ЕDp

= 0).Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує

абсолютно еластичний попит (ЕDp -> ∞).Перехресна еластичність попиту — це чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що

відбулися в ціні супутнього товару В.Коефіцієнт перехресної еластичності попиту — це відношення відсоткової зміни попиту на товар А

до відсоткової зміни ціни товару В.ЕDA/B= Відсоткова зміна QDA / Відсоткова зміна РВ = (ΔQDA / ΔPВ)/( QDA/PВ) де ЕDA/B — перехресна еластичність попиту; ΔQDA - зміна обсягу попиту на товар А;

ΔQDA/QDA*100 % — відсоткова зміна обсягу попиту на товар А; ΔPВ — зміна ціни на товар В; ΔPВ/PВ*100% — відсоткова зміна ціни на товар В.

Еластичність попиту за доходом, показує ступінь зміни попиту на товар, зумовлений зміною доходу споживача.

Коефіцієнт еластичності попиту за доходом визначається як відношення відсоткової зміни обсягу попиту на товар до відсоткової зміни обсягу доходу споживача.

ЕDІ= Відсоткова зміна обсягу попиту/ Відсоткова зміна доходу = (ΔQD/QD)/(ΔІ/І) де ΔQD — зміна обсягу попиту; ΔІ — зміна обсягу доходу; І — обсяг доходу до його зміни.Еластичність пропозиції — це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який

підприємець готовий поставити на ринок. Цінова еластичність пропозиції визначається як відношення відсоткової зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни товару: ЕSp=(ΔQS/QS)/(ΔP/P)

Як видно з формул, цінова еластичність попиту має точно такий самий вигляд, як і цінова еластичність пропозиції, за винятком того, що в першому випадку чисельник вміщує показник зміни попиту, а в другому — пропозиції. Оскільки крива попиту має від'ємний нахил (зворотна залежність обсягу попиту від ціни), а крива пропозиції — додатний (пряма залежність), то й коефіцієнти еластичності попиту і пропозиції матимуть різні знаки. ЕDp — від'ємний, ЕSp — додатний.

35. Взаємодія попиту і пропозиції.Виходячи на ринок, продавці й покупці планують свою діяльність, спираючись на власний досвід

та інформацію, яку їм надає ринок насамперед через ціни. Таке планування кожний суб'єкт здійснює відособлено. Іноді ринок виявляє, що споживачі помилилися у своїх споживацьких очікуваннях, оскільки підприємці запропонували менше товарів, ніж покупці готові були купити за встановленою ціною. Можлива й інша ситуація, коли підприємці пропонують більший обсяг товарів, ніж споживачі готові купити за встановлену ними ціну.

Ситуація на ринку, коли підприємці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають ринковою рівновагою.

Ціна рівноваги — не просто ціна, в якій урівноважуються ^закупівлі й продажі. Ця рівність має місце завжди, адже не можна купити більше, ніж можуть продати, і навпаки, про дати більше, ніж можуть купити. ціна рівноваги означає, що покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються продовжувати постачати їх на ринок.

Розрізняють часткову рівновагу на окремому ринку і загальну рівновагу ринку. Як уже зазначалося, ціни на товари перебувають у постійному русі: зміна ціни на один товар

впливає на обсяг попиту і пропозиції на інший, а це, у свою чергу, впливає на рівноважну ціну. Якщо вся система цін виявляється у стані рівноваги, тоді настає загальна рівновага ринку.

Умови рівноваги не спонукають економічних суб'єктів до того, аби змінювати свою економічну поведінку. Для того щоб виникли мотиви до такої зміни, необхідно, щоб змінилися зовнішні умови: технології, очікування, рівні цін тощо.

Отже, стан і часткової, і загальної рівноваги є теоретичною абстракцією. У реальному житті така економічна ситуація виникає лише подекуди і дуже швидко порушується. Однак розуміння механізму встановлення і порушення рівноваги має надзвичайно важливе значення для розуміння за-кономірностей функціонування економічної системи, впливу на неї економічної політики та коригування останньої.

36. Теорія вартості К. Маркса плавно переходить у Теорію КапіталуТенденції :- у процесі розвитку капіталізму, зростає організаційна будова капіталу, що відбиває процес.- зменшується норма прибутку на капітал.Наслідки тенденцій: - робітники замінюються машинами і втрачають роботу.- зростає рівень механізації виробництва, внаслідок чого виробляється більше товару.- капіталізм поступово переходить до перманентної кризи.Прорахунки:- Матеріалізм- не вірні висновки – не враховано чинник переходу робітника до сфери послуг.- не враховані підприємницькі здібності, якими володіють робітники.

37. Капітал. Структура.Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої

відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. В економічній теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу.

1. Предметно-функціональний підхід, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу й одержання доходу.

У рамках цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, опосередковуючою роллю та похідним характером формування.

Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно збагачується за рахунок розширення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можли-254

вості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.

2. Соціально-економічний підхід, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія — специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.

Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість (що в процесі свого руху приносить додаткову вартість), прихильники цього підходу ототожнюють капітал з капіталістичними виробничими відносинами експлуатації найманої праці.

Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.

Водночас необхідно враховувати, що розвиток соціально орієнтованої ринкової економіки завдяки поширенню колективних форм приватної власності, акціонуванню, демократизації управління капіталом тощо змінює соціально-економічну природу капіталу. Зростає взаємозумовленість мотиваційних пріоритетів найманих робітників та підприємців на основі "соціалізації" капіталу та "капіталізації" праці. Зближенню інтересів суб'єктів сучасної ринкової економіки сприяє також подальший розвиток співробітництва праці та капіталу, що ґрунтується на якісному вдосконаленні трудового законодавства та системи колективних договорів.

3. Грошовий підхід, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента.

4. Ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, що визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.

5. Трактування капіталу як певного вкладення, завдяки чому забезпечується одержання доходу.У рамках цього підходу виокремлюється категорія "людського капіталу" як міри втіленої у людині

здатності приносити дохід. Освіта, професіоналізм, здоров'я, природніздібності та творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє

збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й су-спільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а й як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які прибутковіші, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва.

Інвестиціями у людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку робітників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику.

Соціально-економічне багатство інтелекту відображає категорія "інтелектуальний капітал", який функціонує у "чистому" вигляді в таких сферах, як наука, освіта, охорона здоров'я, управління тощо. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення та всебічний розвиток людського багатства набувають першо-вартості у контексті наявних джерел сучасного економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу до аналізу капіталу як економічної категорії.

Не відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

Капітал () — самозростаю-ча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.Матеріально-речовий зміст капіталу формують речові та особисті, фінансові та інтелектуальні

фактори товарного виробництва, його продукти (товари і послуги), які обслуговують процес створення економічних благ та їх просування у сфері виробництва, обміну, споживання.

Аналіз за аспектамиЗа сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітал, або капітал сфери

виробництва, та капітал сфери обігу).За напрямами інвестування (речовий, людський капітал).За масштабами функціонування (національний, міжнародний капітал).За роллю у створенні додаткової вартості (постійний,змінний капітал).Постійний капітал — частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби

виробництва

38. Витрати виробництва.Витрати виробництва — вартісна оцінка затрат економічних ресурсів, здійснених

підприємцями задля виробництва продукції.Поняття витрат- в економічній науці базується на загальній ідеї обм'еж'еності ресурсів можливості

альтерна тивного використання їх, оскільки вибір певного варіанта виробництва зумовлює втрату вигод використання відповідних ресурсів найкращим із можливих способів.

У зв'язку з цим дійсні витрати поділяються на зовнішні та внутрішні

Зовнішні (явні, або експліцитні) витрати — витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових та транспортних послуг тощо).

Внутрішні (неявні, або імпліцитні) витрати — витрати фірми на використання власних (неоплачуваних) ресурсів.

Неявні витрати включають недоотримані підприємцем доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні власних ресурсів. Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу.

Виокремлення явних та неявних витрат відображає два підходи до розуміння природи затрат фірми.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи і.акладттої. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами.

Економічний підхід* до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів.

Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей, пропущена вигода) — вартість найкращої (найвище оплачуваної) альтернативної можливості виробництва чи поведінки фірми при порівняльному ступені ризику.

38. Продолжение. Таким чином, економічні (вмінені) витрати — це витрати, які належить здійснити підприємцю, щоб відволікти ресурси від альтернативного використання. Це дійсні витра ти на виробництво товару, які відображають вартість ресурсів при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування.

Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до виробництва певного виду продукції, розрізняють:

витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх зайнятих ресурсів); короткостроковому періоді.

У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані і характеризують:

— втрачені можливості, пов'язані з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, які відшкодовуються за рахунок прибутку);

— втрати, які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі припинення діяльності фірми (витрати на рекламу та ін.).

39. Прибуток на капітал — складна економічна категорія, багатогранна за своєю сутністю та Конкретними формами вияву. Еволюція наукових уявлень про природу та джерела прибутку відображає розвиток теоретичних досліджень сутності та динаміки руху капіталу.

Досліджуючи торговельний капітал, меркантилісти вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, а його безпосереднім джерелом є зовнішня торгівля. А. Сміт трактував прибуток як дохід на капітал, Д. Рікардо визначав його як частину вартості, що залишається після вирахування заробітної плати. Базуючись на теорії трьох факторів виробництва, Ж.-Б. Сей поділяв прибуток на процент (дохід на капітал) та підприємницький дохід (винагороду за "талант, діяльність, дух порядку й керівництва"). Дж.С. Мілль аналізував прибуток як винагороду підприємця за утримання від споживання. К. Маркс досліджував прибуток як головну мету й мотив діяльності капіталіста, результат неопла-ченої праці найманих робітників, похідну та перетворену форму додаткової вартості, що виступає як породження всього авансованого капіталу. Заперечуючи експлуататорське походження прибутку, ^сучасні західні дослідники виводять його сутність із природи підприємницької діяльності, трактуючи прибуток як: плату за послуги підприємця, ініціативу поєднання економічних ресурсів;

- винагороду за новаторство, нововведення, управлінський талант підприємця;— плату за ризик та невизначеність підприємницької діяльності;— форму доходу підприємця, який здійснив капіталовкладення з метою досягнення комерційного

успіху, тощо.У сучасній економічній теорії значна увага приділяється аналізу прибутку фірми, яка діє в умовах

різних типів ринкових структур. Економічний прибуток:Валовий дохід(виручка від реалізації)Зовнішні витрати (явні)Внутрішні витрати(неявні, альтернативні, в тому числі нормальний прибуток)Економічний та бухгалтерський прибуток фірмиБухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від

реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та економічними

(зовнішніми і внутрішніми, включаючи нормальний прибуток) витратами вироб-ництва.Нормальний прибуток — звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний

дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу.Оскільки нормальний прибуток є винагородою за виконання підприємницьких функцій, він

входить до складу внутрішніх витрат фірми.Економічний прибуток — це надлишок над нормальним прибутком, породжений ініціативою

підприємця, його вмін-ням знайти найкраще застосування та комбінацію економіч них ресурсів, здійснювати нововведення, ризикувати тощо.

Виникнення надлишкового прибутку спонукає підприємців спрямовувати свої капітали в певну сферу суспільного виробництва, що сприяє розширенню кола виробників та зниженню ринкових цін. Результатом останнього є зменшення економічного прибутку, його зникнення відтак відплив капіталів в інші сфери бізнесової діяльності. Однак зменшення кількості виробників підвищує ринкові ціни та спричиняє зростання економічного прибутку і т. ін.

Коливання економічного прибутку у близькій перспективі є надійним механізмом виявлення суспільних потреб та ефективного задоволення їх на основі підвищення продуктивності праці, запровадження нововведень у техніку, технологію та організацію виробництва.

Тривале існування надлишкового прибутку на довшому відрізку часу свідчить про наявність перешкод для ефективної конкуренції виробників на певному ринку.

Монопольний прибуток — прибуток фірми, яка займає монопольне (виключне) становище на ринку.

Засобами виміру прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник).

Маса прибутку — це абсолютний розмір прибутку в грошовому вираженні"""Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове

відношення маси прибутку до всього авансованого капіталуВеличина норми прибутку свідчить про ефективність функціонування авансованого капіталу і

залежить від багатьох факторів, що діють у сферах виробництва, обігу та розподілу, у тому числі від швидкості обороту капіталу, маси

прибутку, ринкових цін, структури витрат, масштабу виробництва тощо.Соціально-економічна сутність прибутку найповніше виявляється у його функціях. Функції

прибутку: облікова, індикативна, що характеризує прибуток / як найважливіший показник, критерій ефективності господарської діяльності фірми;

— розподільча — характеризує прибуток як основне фінансове джерело розвитку фірм та суспільства в цілому;

— стимулююча — визначає прибуток як потужний ге- нератор економічного розвитку, здійснення інвестицій та нововведень.

Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в тому, що він:— є рушійною силою функціонування та розвитку еко-/ номіки, основним спонукальним мотивом

підприємниць-/ кої діяльності;— сприяє найефективнішому розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень

науково-технічного

прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції і та її споживчих властивостей;— є джерелом розширення суспільного виробництва, ) примноження національного багатства та

задоволення со- ціальних потреб суспільства.

40. Кругооборот промислового капіталу — безперервний рух капіталу по трьох стадіях із послідовною зміною форм та поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, розмірі.

Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу, в результаті якого

авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.У процесі обороту різні частини промислового капіталу одночасно функціонують у грошовій,

продуктивній і товарній формах.Оборот капіталу — конкретніша категорія, ніж кругооборот. Його конкретизують пов'язані між

собою кількісно-вартісне вираження авансованого капіталу і швидкість руху цього капіталу за часом.Перший вимір швидкості обороту капіталу — відрізок часу, протягом якого до підприємця у

вигляді виручки повертається вся грошова сума авансованого капіталу, що зросла на величину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот.

Другий вимір швидкості обороту капіталу — кількість обертів авансованого капіталу за рік. .Оборот капіталу характеризується безперервною циклічністю. У процесі його руху генерується

дохід та відбувається зростання авансованої вартості.Окремі частини промислового капіталу, представлені його особливими матеріально-речовими

елементами, обертаються з різною швидкістю.Засоби праці (будови, споруди, верстати, машини, обладнання) функціонують від кількох років до

кількох десятків років. Вони становлять матеріально-технічну основу підприємств і послідовно беруть участь у багатьох виробничо-технологічних циклах.

Основний капітал — складова промислового капіталу, яка функціонує у натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.

Предмети праці (визначені конкретні партії сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів) беруть участь і повністю споживаються протягом одного виробничо-технологічного циклу. їхня вартість швидко обертається, повністю переносячись живою конкретною працею на створювану в тому самому виробничо-технологічному циклі товарну продукцію. Далі вона вивільняється у грошовій формі внаслідок реалізації продукції і знову спрямовується на закупівлю нових і нових партій предметів праці. Швидко обертаються також кошти у товарній та грошовій формах.

Оборотний капітал — частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів (у тому числі заробітної плати), обертаючись і переносячи свою вартість на новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу.

Функціонуючий основний і оборотний капітал підприємства становить його активи.Пасивами підприємства є власний і позичений капітал.Раціональне господарювання передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу, бо це

збільшує масу і підвищує норму прибутку.Оборот основного капіталу завдяки багаторічному функціонуванню його матеріально-речових

елементів відбувається у формі амортизації.Амортизація (лат. атогИваЫо — погашення) основного капіталу — процес поступового

перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування.Амортизацію розраховують:— на капітальний ремонт основних засобів;— на реновацію (повне оновлення) основних засобів.Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.Фізичне зношування основного капіталу відбувається в процесі виробничого споживання його

елементів, а також під фізико-хімічним впливом навколишнього природного середовища. Можливість подальшої експлуатації засобів праці у зв'язку з втратою їхніх техніко-експлуатацій-них властивостей поступово втрачається

Матеріально-речові елементи основного капіталу можуть зазнавати також морального зношування, зумовленого науково-технічним прогресом.

Моральне зношування основного капіталу — це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через по яву дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів.

Моральне зношування першого виду зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці.

Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу.

Засобом компенсації зношування основного капіталу є амортизаційні відрахування.Амортизаційні відрахування — щорічне списання частини вартості основного капіталу.

Амортизаційні відрахування є частиною валових витрат підприємства. Водночас вони виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови інве-стування. Саме тому система амортизаційних відрахувань є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

Амортизаційний фонд — грошовий фонд, призначений для відновлення вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають із виробничого процесу в міру свого фізичного та морального зношування.

Норма амортизації — виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу.

Норма амортизації є найважливішим економічним важелем амортизаційної політики держави. Через рівень норм та диференціацію їх релюгується швидкість обороту основного капіталу, інтенсифікується процес його відтворення та стимулюється впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Основні методи амортизаціїЛінійний метод — метод рівномірного списання вартості основного капіталу впродовж усього

періоду його використання відповідно до встановлених строків функціонування засобів праці. Цей метод побудований на визначенні прямої залежності між зношуванням і строком служби засобів праці.

Метод прискореної амортизації, пов'язаний із завищенням норм амортизації та штучним скороченням нормативного строку функціонування засобів праці або застосуванням підвищених розмірів амортизаційних відрахувань з наступним відповідним зниженням їх з метою запобігання втратам, зумовленим можливим моральним зносом основного капіталу.

У цьому випадку застосовуються:а) незмінна річна норма амортизації відносно залишкової вартості засобів праці, яка поступово

зменшується;б) поступове скорочення річних норм амортизації відносно початкової вартості основного капіталу

в міру подовження строків його функціонування.

Прискорена амортизація активізує виведення з експлуатації фізично зношеного і морального застарілого устаткування і дає змогу динамічно підходити до відтворення основних засобів з урахуванням фактора часу та тенденцій розвитку науково-технічного прогресу.

41. Формаційний підхід. Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілі-заційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;— рабовласницький;— феодальний;— капіталістичний;— комуністичний.Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить

процесу виробництва, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.

По-перше, п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріант-ності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокуль-турного та інших неекономічних факторів у розвитку су спільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

42. На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства, економічна теорія сформулювала, окрім формаційного, цивілізаційний підхід.

Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів; 5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого

Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять стадій економічного розвитку:

— традиційне суспільство;— перехідне суспільство;— стадія зрушення;— стадія зрілості;— стадія високого рівня масового споживання. Основою цієї теорії є технократичний підхід до

періодизації історії людства, визнання пріоритетності розвитку техніки.Інший американський вчений Л. Г. Морган виділяв три етапи в розвитку людської історії:— епоха дикості (мисливське господарство);— епоха варварства (скотарство);— епоха цивілізації.Епоха цивілізації, у свою чергу, класифікується поетапно у горизонтальному і вертикальному

аспектах .Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом

локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди часу.Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну

еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.

Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій:1. Неолітична — 7—4 тисячоліття до н. е.2. Східнорабовласницька — 3—1 тисячоліття до н. е.3. Антична — VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.4. Ранньофеодальна — VII—XIII ст.5. Передіндустріальна — XIV—XVIII ст.6. Індустріальна — 60-ті роки XVII ст. — 50-ті роки XX ст.7. Постіндустріальна — починаючи з 60-х років XX ст.Перехід від одного ступеня зрілості цивілізації до іншого здійснюється завдяки глибинним якісним

змінам у продуктивних силах суспільства, зростанню продуктивності праці, культури людини.У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове

виробництво.У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій,

посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.

Сучасна зарубіжна економічна наука (Дж. Гелбрейт, Р. Арон та інші) на основі використання критерію "ступеня індустріального розвитку суспільства" виділяє три стадії індустріальної цивілізації:

— індустріальне суспільство;— постіндустріальне суспільство;— неоіндустріальне (інформаційне) суспільство.— Визначаючи переваги цивілізаційного підходу, слід, проте, зазначити, що надмірне

акцентування ним уваги на формуванні "єдиної світової цивілізації" є потенційно небезпечним у

плані розмивання та ігнорування специфічності економічного розвитку різних країн і народів, втрати ними своєї самобутності й унікальності.

43. Економічна система: сутність та основні структурні елементи.Економічна система – це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.Відомий американський економіст П.Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносинТехніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва. Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва. Соціально-економічні відносини – насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі – спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади. Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію. Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму – забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.

44. Основні типи ек. систем.Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:-за формою власності на засоби виробництва;-за способом управління господарською діяльністю.На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану.Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:-різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівно правним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);-високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;-оптимальним поєднанням ринкового механізму з держав ними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;-орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування.Командно-адміністративна система – це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НаукТехнПрогр, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит особливо товарів народного споживання. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.

45. Сутність та характерні риси адміністративно командної ек.Командно-адміністративна система – це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НаукТехнПрогр, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит особливо товарів народного споживання. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.

46.Сутність та характерні риси ринкової та соц. орієнтованої ек.Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризуєтьсяірануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроеко-номічні процеси

(розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки.

Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.

Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

47. Сутність та характерні риси перехідної економіки.Перехідні економічні системи — це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів. Аспект цивілізаційного процесу: від неоліту до бронзового віку; від бронзового до залізного віку; від залізного до передіндустріального віку;

49. Сутність, структура та характерні риси суспільного виробництва Виробництво життєвих благ завжди носить суспільний характер. Важливою невід’ємною рисою суспільної природи виробництва є те, що його продуктом є не лише життєві блага, але і також суспільна людина, член суспільства, який постійно взаємодіє з іншими людьми. Суспільне виробництво виступає як функціонування його виробничих сил. Виробничими силами суспільства є вся сукупність факторів суспільного виробництва, що забезпечуюють створення необхідних людям матеріальних та духовних благ. Суспільне виробництво має ячейкову структуру. Сировинні, трудові ресурси та споживачі природньо розташовані по території країни. У зв’єзку з такою структурою розрізняють два рівня: 1) виробництво як техніко-технологічний процес, який протікає безпосередньо в первинних виробничих ячейках; 2) виробництво як суспільно-економічний, виробничо-господарський процес даної країни, нації в цілому. На другому рівні функціонування суспільного виробництва між людьми складаються виробничо-господарські або економічні відносини. На першому рівні люди виступають як безпосередні робітники, як особистий фактор виробництва, що функціонує в конкретних виробничо-технічних процесах. Суспільне виробництво викликається до життя та функціонує для задоволення потреб людей. Суспільні потреби досить багатоманітні. В залежності від рівня розвитку суспільних потреб та широко набору відповідних їм життєвих благ та послуг суспільне виробництво поділяється на: матеріальне та нематеріальне. Вже стародавні люди жили і працювали не поодинці, а групами, суспільствами. Люди у всій своїй історії живуть більш або менш великими суспільствами, які утворюють таким чином світове суспільство з світогосподарчими економічними, а також науковими, культурними та іншими цивілізаційними зв’язками.

50. Основні фактори суспільного виробництва та їхвзаємодія. Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).

Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі Створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами

Засоби виробництва Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага.Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

предмети, дані природою;сировина (створені людьми предмети праці);вторинні ресурси;штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали).Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи.

Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.

Взаємодій факторів виробництва. У продуктивних силах завжди існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва. З технічного боку, характер їхньої взаємодії виражається через технічну будову виробництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника.

З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення трудових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту.

З економічного боку, характер поєднання факторів виробництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В історії мало місце і пряме, відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва: в рабовласницькому та феодальному суспільствах.

У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістичного капіталізму. За сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добровільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці. Тривалий час у вітчизняній економічній літературі панувала догма, що за соціалізму відбувається пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва. Доводилося це, виходячи з панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці ж одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересованості безпосередніх виробників у її результатах.Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту.

52. Сутність та характерні риси натурального виробництваНайпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці

призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання. Для натурального господарства характерні нерозвинутість

суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", неуречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть. На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.

Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

51. Ефективність суспільного виробництва: сутність та основні показникиСутність: Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально ефективним.

Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою:Е=П/З де П- вартість продукту, З - матеріально-грошові затрати.

В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва.

Показники:Виділимо серед них такі.Продуктивність праці (Пп) - виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці

(ЗПЖ): Пп=П/ЗПЖ Продуктивність праці розраховується двояко: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину. При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Наприклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис. пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год.

Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином:Так, у 1994 р. середньорічна чисельність робітників і службовців, зайнятих у приватному секторі економіки України, становила 20,4 тис. Чоловік. Тоді ж було вироблено тут валової продукції на суму 91 861 млрд. крб. (у фактичних цінах). Отже, продуктивність праці дорівнювала 4,5 крб. (за рік на одного працівника).

Матеріаловіддача - це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує, скільки виробляється продукції на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці.Наприклад:вироблено 100 пар взуття - на суму 10 000 крб., витрачено сировини, матеріалів, палива - на 4000крб.,матеріаловіддача = 10000/4000= 2,5крб.

Це означає, що на карбованець матеріальних затрат припадає 2,5 крб. готового продукту. Фондовіддача - це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає

ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів. Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн. крб., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. крб. Тоді фондовіддача становитиме: 1,2 млн. крб./1 млн. крб. = 1,2 крб. Це - важливий показник інтенсивності використання фондів. Якщо обладнання не простоює, а використовується в дві-три зміни, то відповідно виробляється і більше продукції, а отже, і вища фондовіддача. Це - також важливий показник технічного стану фондів. Якщо досконаліше й продуктивніше застосовується обладнання, то відповідно має бути вищою іфондовіддача.

53. Сутність та характерні риси таварного виробництва Природа не надає людям готових до споживання життєвих благ - їх потрібно виробляти. Виробництво виступає як видозміна та пристосування предметів та сил природи до задоволення людських потреб. Тобто виступає як товарне виробництво. Товарне виробництво – вічна природня умова життя людей. Організація виробництва - сукупність виробничих структур суспільства, різних галузей народного господарства, а також способів, прийомів, форм їх взємодії, механізму їх виробничо-господарських зв’язків.Товарне виробництво утворюють різні галузі промисловості, будівництва, с/г. До нього також відносяться транспорт, торгівля, комунальне господарство и побутове обслуговування.

54. Економічні та неекономічні блага. Товар та його властивості.Благо вообще – это способность предметов удовлетворять потребностям человека.

Неоклассическая школа уделяет особое внимание разграничению экономических благ и неэкономических благ. Это разграничение связано с понятием редкости. Благо неэкономическое имеется в неограниченном количестве. Экономическое благо является редким благом. Именно соотношение между потребностью (или в терминологии К. Менгера, видного представителя австрийской школы, надобностью), и доступным для распоряжения количеством благ, делает их экономическими или неэкономическими. Так, если вы живете в тайге, стволы деревьев для постройки жилища не являются для вас экономическими благами. Ведь их количество в огромное число превышает вашу потребность в этом стройматериале. И вода для питья, если вы живете на берегу чистейшего озера, не является экономическим благом. Таковым она станет для вас лишь в пустыне, где потребность человека в питье оказывается выше, чем доступное для удовлетворения этой потребности количество воды.Неоклассическая школа подчеркивает, что товар – это экономическое благо, предназначенное для обмена, но в этом определении отсутствует указание на то, что товар должен обязательно быть продуктом труда – недаром на это обстоятельство обращает внимание К. Менгер, давая научное объяснение категории товара.Интересно, что такая черта товара, как способность перемещаться в пространстве от одного лица к другому, натолкнула этого ученого на мысль о необходимости разграничения понятия товар в обыденном и научном смысле слова. Те продукты, которые торговец или производитель держит наготове для обмена и которые относятся к движущимся вещам, легко переместимы в пространстве, называются товаром в обыденном понимании. Товары в научном понимании, подчеркивает К. Менгер, это – экономические блага, независимо от их способности к передвижению, независимо от лиц, предлагающих их для продажи, от их материальности, независимо от характера их как продукта труда, предназначенные для обмена. (К. Менгер. Основания политической экономии).

Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

У товарного продукта 2 начала: 1) природнє \ з речовин природи\; 2) суспільне у зв’єязку з призначеністю товару для обміну.

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість.1/ споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людсбкі потреби. Не є

товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання

іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару.

55. Закон вартості: сутність та основні функції.Закон стоимости - это объективный закон, регулирующий связи между товаропроизводителями, распределение и стимулирование общественного труда в условиях товарного производства. Согласно данному закону, производство и обмен товаров осуществляются на основе их стоимости, величина которой измеряется общественно необходимыми затратами труда. Способность товара обмениваться на другой товар выражает наличие у каждого из них стоимости. Способность товара к обмену в определенных количественных пропорциях есть меновая стоимость. Способность товара удовлетворить ту или иную потребность человека составляет его потребительскую стоимость.

Это свойство присуще всем товарам. Характер потребностей может быть при этом самым различным (физические, духовные). Разным может быть и способ их удовлетворения.

Потребительская стоимость имеет три формы проявления: а) количество; б) натуральная форма; в) качество. Последнее - это степень полезности данной потребительской стоимости, степень её соответствия потребности, её пригодности удовлетворять потребность в конкретных условиях потребления.

Закон стоимости несёт в себе следующие функции:1. Стимулирует тех производителей, у которых индивидуальные затраты труда

ниже общественно необходимых.2. Обуславливает дифференциацию товаропроизводителей в зависимости от

соотношения их индивидуальных трудовых затрат с общественно необходимыми.3. Стимулирует снижение затрат.4. Регулирует распределение труда по сферам производства. 5. Проявляется как закон цен - в основе цен лежит стоимость. Его функции

осуществляются как при равенстве цены со стоимостью, так и при их расхождении.6. Создаёт основы стоимостного или рыночного механизма регулирования

пропорций производства.

56 Основні теорії вартості.Трудова теорія вартості. Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.Теорія граничної корисності. Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У.Джевонс, А.Маршал, К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк, Д.Кларк. Головна ідея даного підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятною, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.Наприклад, у наявності є певний обсяг матеріальних благ. Перша одиниця цього блага задовольнятиме найбільш постійну потребу, друга - вже задовольняє менш настійну потребу, третя - ще меншу потребу і т.д., аж поки потреба не буде задоволена повністю. Остання одиниця блага, яка задовольнила найменшу потребу людини, становитиме граничну корисність. Наприклад, людину мучить спрага. Перша склянка води задовольняє її найсильнішу потребу, друга - меншу, а третя - повністю задовольняє потребу у воді. Третя склянка води становить граничну корисність, бо більше потреби у воді людина вже не має. Теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму в економічній науці вважають, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів (послуг). Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, в якому протистоять інтереси господарюючих суб'єктів - покупців і продавців. Способом розв'язання цієї суперечності є формування ринкових цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а отже, і до відтворення стимулів економічних суб'єктів виробляти і купувати товари. Ця ситуація можлива і досягається при таких цінах і обсягах товарів, коли обсяг попиту відповідає обсягу пропозиції. Саме за таких умов утворюється ціна рівноваги. Розвиток сучасної технологічної революції, соціалізація виробничих процесів, перетворення інформації в домінуючий об'єкт власності, основний ресурс виробництва, що втілює в собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили, привів до появи і поширення серед західних дослідників інформаційної теорії вартості.Згідно інформаційної теорії вартості домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у своїй системній формі, - пише один із засновників цієї концепції Д.Белл, - застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів, то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають джерелом вартості".Розглянуті теорії не слід протиставляти, адже кожна з них відбиває різні сторони економічного життя, і всі вони справляють вплив на цінність.

57. Зміст та особливості трудової теорії вартості та теорії 3-х факторів виробництва. Трудова теорія вартості. Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.Крім трудової вартості, до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Р.Торренс, Н.Сеніор, Дж.Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.Французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу, землі. Всі вони беруть рівноправну

участь у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту.

Jean-Baptiste Say 1767-1832 Жан Батист Сэй родился в 1767 г. в Лионе. Теория факторов производства Сэя была попыткой ответить на основной вопрос, разрешения

которого мучительно искали и Смит и Рикардо. С развитием капитализма производство материальных благ все больше ведется с применением средств производства, принадлежащих особому общественному классу. Следовательно, стоимость товаров должна каким-то образом содержать в себе элемент, приходящийся на долю класса капиталистов. Как возникает эта доля и чем она определяется? Для Смита и Рикардо это была одновременно проблема стоимости и распределения. У Сэя дело обстоит гораздо проще. По существу, теория распределения у него отделена от теории стоимости, причем последняя его вообще мало интересует. От процесса производства остается в результате лишь одна сторона - создание полезностей, потребительных стоимостей. При такой постановке вопроса действительно очевидно, что для всякого производства необходимо соединение природных ресурсов, средств и орудий труда, рабочей силы, или, иначе говоря, земли, капитала и труда. В теории Сэя прибыль предстает как естественное порождение капитала, а рента - как естественное порождение земли. И то и другое совершенно независимо от общественного строя, от классовой структуры, от формы собственности. Эта концепция представляет экономический процесс как гармоническое сотрудничество равноправных факторов производства. В своих сочинениях Сэй рассматривал в отдельности каждый вид дохода, но интерес представляет лишь его трактовка прибыли. Как мы уже знаем, прибыль распадается на ссудный процент и предпринимательский доход. Первый присваивается капиталистом как собственником капитала, второй - капиталистом как руководителем предприятия. Для Сэя предпринимательский доход не просто род заработной платы, которую мог бы получать и наемный управляющий. Это - вознаграждение за особую и очень важную общественную функцию, суть которой - рациональное соединение трех факторов производства. Доходы предпринимателя, писал Сэй, - это вознаграждение за его промышленные способности, за его таланты, деятельность, дух порядка и руководительство. Объяснение предпринимательского дохода организующей ролью предпринимателя было подхвачено впоследствии кембриджским экономистом А. Маршаллом.

58 Зміст та особливості теорії граничної корисності та синтетичної теорії вартостіТе рия пред льной пол зностио́ е́ е́ — концепция в политэкономии, возникшая в последней трети XIX

века, является противовесом теории трудовой стоимости К. Маркса. Согласно теории предельной полезности, ценность товаров определяется их предельной полезностью на базе субъективных оценок человеческих потребностей. Предельная полезность какого-либо блага обозначает ту пользу, которую приносит последняя единица этого блага, причём последнее благо должно удовлетворять самые маловажные нужды. При этом редкость товара объявляется фактором стоимости. Субъективная стоимость — это личная оценка товара потребителем и продавцом; объективная же ценность — это меновые пропорции, цены, которые формируются в ходе конкуренции на рынке. По мере постепенного насыщения потребностей субъекта полезность вещи падает. Теория предельной полезности пытается дать совет, как наилучшим образом распределить средства для удовлетворения потребностей при ограниченности ресурсов. Современные экономисты используют теорию предельной полезности, акцентируя внимание на изучении закономерностей потребительского спроса, анализе предложения, исследовании рынков и ценообразования на микроэкономическом уровне.

Теорія синтетичної вартості. Засновником та главою Кембриджської школи був А.Маршалл (1842 – 1924рр.). Основною його працею є: “Принципи економікс”1890р.У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорії на основі об’єднання різних концепцій. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.Маршалл переосмилив та переробив теорію трудової вартості (об’єктивна сторона, дія об’єктивного факторів) та теорії граничної корисності (дія суб’єктивних факторів) в теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А.Маршалла полягає в переключенні зусиль з теорії дискусій навколо вартості, “цінності” на вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, які відбуваються на ринку.Він грунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і взаємодіють попиті пропозиція, ввів поняття еластичності попиту, запропонував свою компромісну теорію ціни.Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.До речі Маршалл ввів у науковий обіг поняття “економікс” замість “політичної економії” і дав власне визначення цієї науки (див. підручник).Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлені ціни.В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи факторів, що впливають на ринкову ціну.Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів, що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар; він визначається корисністю продукту. Ця група факторів – ринкового походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту.Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть рівні.Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його еластичність.

59 Конкуренція як основоположний атрибут ринкової економіки.Конкуренция- это самый эффективный и дешёвый метод экономического контроля, он стоит обществу минимальных затрат. Такого рода контроль является важной и динамичной силой, ибо постоянно толкает производителя на сокращение издержек производства и цен, на увеличение объёма сбыта, на борьбу за заказы и потребителя, на улучшение качества. Конкуренция выполняет функцию стимулирования хозяйственной деятельности и научно-технического прогресса. Соперничество за большую прибыль, деньги покупателя создаёт такую ситуацию, когда экономика производит то, что требуют потребители, заказчики путём применения самой эффективной технологии. Это побуждает предпринимателей следовать в ногу с темпами научно-технического прогресса, совершенствовать и развивать производство, проявлять инновационную активность. На этой основе возможен выигрыш того предпринимателя, который снижает затраты на производство благодаря использованию достижений научно-технического прогресса, освоению новой продукции с высоким качеством.

Важнейшей функцией конкуренции является саморегулирование хозяйственной деятельности. В рыночной экономике сопряжение интересов конкурирующих продавцов и покупателей определяет цены на ресурсы и готовую продукцию в любой данный период времени. Производится только то, что приносит прибыль. Продукцию, изготовление которой не приносит прибыли, производить не станут. Конкурирующая рыночная система в состоянии доводить до сведения поставщиков ресурсов и предпринимателей изменения в потребительских вкусах и тем самым способствовать осуществлению надлежащих коррекций в перераспределении ресурсов экономики, переливу средств, рабочей силы от менее прибыльных к более прибыльным производителям. Конкуренция выявляет и мобилизирует резервы экономического роста и нет смысла их скрывать. Конкурентный режим хозяйствования- это антипод бесхозяйственности, расточительности. Конкуренция способна ’’санировать’’ производство, выталкивая из него нерентабельные, отсталые в техническом отношении предприятия.

Конкуренция выполняет функцию дифференциации доходов товаропроизводителей на основе обеспечения разной эффективности производства. Выигрывает в конкуренции тот, кто минимизирует затраты на выпуск аналогичной продукции, оперативнее учитывает изменения в потребительских вкусах и предпочтениях покупателей и способен перестраиваться ’’на ходу’’, обеспечивает дифференциацию продуктов по

потребительским свойствам, ценам, реагирует на изменяющийся спрос и визвестном смысле формирует его для разных групп потребителей, возрастов,различных территорий, городского и сельского населения, покупателей сразным уровнем доходов.

60. Недосконала конкуренція та її основні типи і видиНесовершенная конкуренция определяется следующим образом: рынок, на котором не соблюдается хотя бы один из признаков совершенной конкуренции; характеристика рынка, где два или более продавцов, обладая некоторым (ограниченным) контролем над ценой, конкурируют между собой за продажи; рынки, на которых либо покупатели, либо продавцы принимают в расчет свою способность воздействовать на рыночную цену. Так как модель совершенной конкуренции является теоретической абстракцией, то все реально существующие рынки в той или иной степени несовершенны. Монополистическая, несовершенная конкуренция существовала всегда, но особенно обострилась в конце XIX - начале XX в. в связи с образованием монополий. Монополистическая конкуренция пришла на смену свободной конкуренции. В этот период происходит концентрация капитала, возникают акционерный общества, устанавливается контроль за природными, материальными и финансовыми ресурсами. С помощью рекламы монополии влияют на формирование спроса, через каналы финансовых связей - на заказчика, на контрагентов.

Формами монополизации могут быть картельные соглашения, синдицирование, слияния и поглощения, «джентльменские» соглашения и возникновение на этой основе различных видов монополистической конкуренции.

Основные виды:

61. Теорії олігополістичної поведінки та основні види монополістичних об’єднаннь олигополия, подразумевающая наличие нескольких продавцов. Олигополистический рынок, на котором большая часть выпускаемой продукции производится горсткой круных фирм, каждая из которых достаточно велика, чтобы оказывать влияние на весь рынок своими собственными действиями. Автомобильная, сталилитейная промышленность, грузовой и пассажирский воздушный транспорт являются олигополиями. Отдельные олигополисты могут сами влиять

на цену, как и при монополии, но цена определяется действиями, предпринимаемыми всеми продавцами, как и при совершенной конкуренции. Это обусловливает большую сложность решения проблем олигополистов по сравнению с решениями фирм при других типах конкуренции. Каждая фирма должна балансировать свои экономическиедействия между спросом покупателей и ответной реакцией

конкурентов на данное действие, так как она в наиболее важной степени будет влиять на прибыль фирмы. Например, если корпорация "Дженерал Моторз" преднамерена повысить цену на свои автомобили, она должна предвидеть ответные шаги Форда, Крайслера и прочих соперников, с те, чтобы рассчитать итоговые изменения в объеме своих продаж.При олигополистической конкуренции продукция может быть дифференцированной (например, автомобильная отрасль)и почти идентичной, как в случаях со сталью и алюминием. Если дифферециация продукции возможна, то фирмы должны позаботиться о рекламе, дизайне своего товара (здесь, большую роль играют маркетинговые исследования, проводимые фирмами). Чтобы просчитать последствия изменения этих переменных, как и последствия изменения цены, олигополист должен предвидеть реакцию, которая последует со стороны соперников. Олигополистический рынок занимает промежуточное положение между монополистическим рынком и совершенно конкурентным рынком. В условиях совершенно конкурентного рынка барьеры вхождения в него отсутствуют, а монополистический рынок не оставляет никакой возможности для проникновения других фирм. На олигополистических рынках обычно существуют барьеры вхождения, но в то же время они

не стали они не столь непреодолимы, как в условияхмонополистического рынка, что предоставляет возможностьпроникновения других фирм на данный рынок. Причем, чем слабее барьеры вхождения, тем

выше вероятность, что в отрасли (рынке), где олигополист получает большие прибыли, будет пытаться прорваться множество других фирм. Это в свою очередь может привести к снижению прибыли в долгосрочном периоде. В условиях несовершенной конкуренции существуют еще и редко встречающияся рынки, рынки с крупными покупателями, где основные условия экономического поведения, на которые должны равняться предприятия создает крупный покупатель. В данном случае понятиям монополиии и олигополии, представляющим сторону продавцов на рынке, соответствуют понятия монопсонии и олигопсонии, которые представляют сторону покупателей. Естественная монополия - состояние товарного рынка, при котором удовлетворение спроса на этом рынке эффективнее в отсутствие конкуренции в силу технологических особенностей производства (в связи с существенным понижением издержек производства на единицу товара по мере увеличения объема производства), а товары, производимые субъектами естественной монополии, не могут быть заменены в потреблении другими товарами, в связи с чем спрос на данном товарном рынке на товары, производимые субъектами естественных монополий, в меньшей степени зависит от изменения цены на этот товар, чем спрос на другие виды товаров. Чаще всего, естественные монополии - это сети,

Покупатели ПродавцыМного Несколько Один

Много Полиполия(полная

конкуренция)

Олигополия (несколько продавцов, много покупателей)

Монополия(один продавец,

много покупателей)Несколько Олигопсония

(олигопсония спроса)

Билатеральная олигополия

(несколько продавцов и покупателей)

Ограниченная монополия (один продавец, несколько покупателей)

Один Монопсония (монопсония спроса)

Ограниченная монопсония (несколько продавцов, один покупатель)

Билатеральная монопсония(один продавец и одни покупатель)

создание конкурентов для которых экономически неоправдано или технически невозможно (напр. водопровод, передача электричества, железнодорожные пути). Монопсония - единственный или доминирующий на рынке определенного товара покупатель (напр. в России на нескольких рынках - ОАО "Газпром", ОАО "РЖД") Конгломерат ( Концерн ) (в юридической практике - группа лиц) - несколько разнородных, но финансово взаимно интегрированных субъектов (напр. в России ЗАО "Газметалл").

62. Сутність, витоки та головні види монополії. Моноп лияо́ (от греч. μονο (mono) — один и πωλέω (poleo) — продаю) — исключительное (монопольное) право в какой-либо сфере деятельности государства, организации, фирмы и т. д. В экономике монополия появилась, когда монархи жаловали определённому купцу (ремесленнику, цеху) привилегию (монополию) на производство или торговлю определённым товаром. В неоклассическом подходе экономической теории, монополия - один из видов рыночных структур, характеризующих следующие условия конкурентной борьбы между фирмами отрасли в условиях рынка: существует один продавец уникального товара, то есть товар не имеет близких заменителей, и его продажей занимается только одна фирма; существуют непреодолимые или труднопреодолимые входные барьеры в данную отрасль (на рынок данного товара), такие как эффект масштаба (необходимость огромных капиталовложений для ведения хозяйственной деятельности в данной отрасли), превосходство монополиста (исключительная собственность на патенты или контроль над сырьём), недобросовестная конкуренция и др. Фирма, работающая на рынке в условиях монополии, контролирует рынок (отрасль) полностью или в значительной степени. Антимонопольное законодательство многих стран рассматривает занятие одной фирмой 30-70 % рынка как монопольное положение на рынке и вводит различные санкции — регулирование цен, принудительный раздел фирмы и т. д. Виды монополий Естественная монополия - состояние товарного рынка, при котором удовлетворение спроса на этом рынке эффективнее в отсутствие конкуренции в силу технологических особенностей производства (в связи с существенным понижением издержек производства на единицу товара по мере увеличения объема производства), а товары, производимые субъектами естественной монополии, не могут быть заменены в потреблении другими товарами, в связи с чем спрос на данном товарном рынке на товары, производимые субъектами естественных монополий, в меньшей степени зависит от изменения цены на этот товар, чем спрос на другие виды товаров. Чаще всего, естественные монополии - это сети, создание конкурентов для которых экономически неоправдано или технически невозможно (напр. водопровод, передача электричества, железнодорожные пути). Монопсония - единственный или доминирующий на рынке определенного товара покупатель (напр. в России на нескольких рынках - ОАО "Газпром", ОАО "РЖД") Конгломерат (Концерн) (в юридической практике - группа лиц) - несколько разнородных, но финансово взаимно интегрированных субъектов (напр. в России ЗАО "Газметалл")

63.Специфічні риси та обєктивні передумови виникнення природної монополії.Выделяется также понятие «естественных монополий», то есть монополий, существование которых связано с некими «естественными» природными и технологическими факторами. Функционирование всех естественных монополий связано с созданием и поддержанием в работоспособном состоянии больших инфраструктурных объектов. При этом эффект масштаба создает существенные ограничения для входа на такого рода рынки новых участников. Возникновение естественных монополий связано с индустриальным освоением пространства и высокой эффективностью специфических способов масштабного перемещения в пространстве определенных товаров. Электроэнергию невозможно в промышленных масштабах передавать иначе чем через электрические сети; газ, несмотря на постепенное распространение технологий сжижения, по-прежнему эффективнее транспортировать по газопроводам; железная дорога в большинстве случаев не имеет конкурентов в перевозках массовых и высокотоннажных грузов на большие расстояния. В этой связи необходимо различать технологический и хозяйственный аспекты функционирования естественных монополий. В технологическом плане магистральные электрические сети, магистральные нефте- и газопроводы, железные дороги и аэропорты представляют собой естественно-монопольные сетевые и инфраструктурные системы. Огромного масштаба, сформированные в течение десятилетий они, как правило, не имеют себе альтернативы. Именно эти масштабные технологические системы, в силу своей уникальности, являются объективным источником монополии. В то же время естественно-монопольные сетевые и инфраструктурные системы сами по себе являются источником монопольных воздействий не по отношению к потребителям электроэнергии, газа и транспортных услуг, а по отношении к их производителям. Действительно, производитель электроэнергии, газа или транспортных услуг не в состоянии удовлетворить спрос потребителя без использования соответствующих инфраструктурных объектов. Таким образом, в случае гипотетической автономности (взаимной независимости), производители перечисленных выше товаров и услуг являются потенциальными объектами монопольного поведения естественно-монопольных сетевых и инфраструктурных систем.Проблемы, а также разнообразные негативные последствия, связанные с функционированием хозяйственных монополий хорошо известны. Тем не менее монополии продолжают существовать, и не только потому, что их существование выгодно самим этим монополиям. История и логика возникновения естественных монополий служит обоснованием целого ряда позитивных свойств хозяйственных монополий, существующих в виде вертикально интегрированных корпораций. Эти позитивные свойства состоят в следующем:

1. Оказание уникальных (специфических) услуг для экономики и населения. 2. Большая экономическая эффективность интегрированных сетевых систем.3. Большая технологическая надежность и гибкость интегрированных систем.4. Возможность концентрации и перераспределения финансовых ресурсов для реализации

крупных инвестиционных проектов.5. В условиях трансформационных процессов в России и вакуума исполнительной власти

естественные монополии в значительной степени выполняли функции государственных органов, в особенности в части гарантирования и обеспечения доступности услуг для населения.

64. Сутність та структура ринку.Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукупність економічних відносин між різними типами фірм (промисловими, торговельними, індивідуальними, корпораціями, державними фірмами тощо) та індивідами з приводу купівлі-продажу това¬рів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутності ринку, необхідно з’ясувати його основні функції. Ними є:1) здійснення остаточного визначення вартості товарів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту праці на товар;2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтво¬рення, формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі сві¬тового ринку;3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати інди¬відуальні витрати порівняно з суспільно необхідними, підви¬щення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та спо¬живних

властивостей;4) регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагро¬мадження і споживання та інших пропорцій;5) сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і пос¬луг у межах як окремих країн, так і світового господарства. Виходячи з цього, ринок слід розглядати як певну сукуп¬ність економічних відносин між різними типами фірм та інди¬відами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбу¬вається остаточне визнання їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної корис¬ності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народно¬го господарства, забезпечується безперервність суспільного від¬творення і формування цілісної економічної системи, а також здійснюється опосередкований контроль споживачів за вироб¬ництвом. Для ефективного функціонування такого ринку необхідні певні умови.

1) реальний плюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існу¬вати індивідуальна приватна власність, колективна власність, державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як результат різної комбінації назва¬них форм.2) ефективність функціонування ринку залежить від здатності різних суб'єктів підприємницької діяльності вплива¬ти на рівень цін. 3) розвинуте антимонопольне законодавство та на¬явність достатніх механізмів його реалізації значно послаблю¬ють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефек¬тивному функціонуванню сучасного ринку.4) добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання економіки державою створює передумови для існу¬вання регульованого ринку.5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.6) конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності.7) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу. Ринок як складне, полісистемне утворення має надзвичайно багату структуру. Його складовими є ринки: товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний, трудових ресурсів, інформації, так званий тіньовий, а також ринкова інфраструктура. Кожний з пе¬релічених елементів здатний функціонувати в так званому авто¬номному режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов'язані між собою в становленні та розвитку. Порушення цього взаємозв'яз¬ку стає серйозною перешкодою існування повноцінного ринково¬го середовища.

65 Основні функції ринку та підходи до їх визначенняРинок виконує ряд функцій:Організаційні. 1.Встановлення зв'язків між виробниками споживачами продукції (послуг), не

опосередкованих іншими системами розподілу. 2. Забезпечення вільного вибору партнерів по господарських зв'язках. 3. Забезпечення конкуренції між суб'єктами ринку.

Економічні. 1.Механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит. 2. Ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг. 3. Сприяє вирішенню центральних проблем економіки. Таких, як підвищення рівня життя, зміна структури економіки, підвищення ефективності суспільного виробництва тощо. 4. Механізм ринку в цілому звільняє економіку від дефіциту товарів і послуг.

Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, стимулююча, розподільча та інтегруюча.

Будучи за своєю природою інтернаціональним, ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами здійснюється за світовими цінами, які будуються на інтернаціональній вартості. Якщо ж на світовий ринок потрапляють товари, витрати на виготовлення якого перевищують суспільно необхідні інтернаціональні витрати праці, то їхній власник стає неконкурентоспроможним.

Структура ринку — це сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, світового господарства та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

66. Інфраструктура ринку та її головні функції.Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є риноква інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії тощо.Аукціони – форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують певні види товарів, які, як правило, користуються підвищеним попитом. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість пропонованих товарів.Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торгівельних зв’язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Вони надають цільові інформаційні послуги.Торгові доми – це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників та оптовиків своєї країни та перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном та перепродують місцевим оптовим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.Ярмарки – надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві. Це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці.Маркетинг – це динамічна система ринкової орієнтації. Він є відповідною філософією виробництва, в основу якої покладено принципи та закони товарного виробництва. Складовими маркетингу є: виробництво продукції на основі знання потреб споживачів, ринкової ситуації та реальних можливостей відповідного виробництва; найбільш повне задоволення потреб покупця з використанням методів цінової та нецінової конкуренції; ефективна реалізація продукції та послуг на конкретних ринках на основі всебічного врахування попиту і пропозиції та виробничо-збутових можливостей постачальників тощо.Біржа – це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування риноквих цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції.Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Це посередник між продавцями та покупцями цінних паперів на біржі.Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси.Холдингова компанія – акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. Виконує, як правило, лише фінансові операції.Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезппечення.Роль ринкової інфраструктури в регулювання економічних процесів.Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, біржі, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, брокерські, страхові, аудиторські фірми тощо. За допомогою цих основних елементів і розвиваються економічні відносини. Кожний елемент інфраструктури ринку має свої специфічні риси та функції та свій напрям роботи, але в той же час вони в тій чи іншій мірі взаємопов”язані та забезпечують повноцінне функціонування ринкового механізму. В будь-якому суспільстві необхідна координація всіх суб”єктів економіки. Всі елементи інфраструктури мають регулюючу функцію на ринку, наприклад, фондові біржі здійснюють перерозподіл капіталу мід галузями, компаніями, сферами виробництва та обслуговування. На товарних біржах відбувається купівля-продаж товарів з різними якісними характеристиками. Треба сказати, що саме через свої функції та завдання всі елементи інфрасруктури ринку і регулюють економічні відносини.

68. Біржа як один із важливих елементів організації ринкуТермін "біржа" в перекладі з латинської мови означає "шкіряний гаманець". Біржі виникли як

місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531 р., друга — у Лондоні в 1566 р.

У Росії перша біржа з'явилася у 1705 р. в Санкт-Петербурзі, а на території України — 1796 р. в Одесі. Пожвавлення біржової торгівлі відбулося у період непу. Кількість бірж у цей період перевищила 100. Проіснували вони до 1930 р.

З переходом постсоціалістичних країн до ринку біржова торгівля відроджується.Біржа — організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та

зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа).

Види бірж:ТоварнаФондоваВалютнаПраціФрахтоваУніверсальнаТоварна біржа — це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:— торгівля товарами за стандартами та зразками» що дає можливість реалізувати не сам товар, а

контракт на його поставку;— регулярність торгів на основі певних правил;— формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);— свобода вибору контрагента за угодою:— стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок. Фондова біржа — організований

ринок цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державшої програм.

69. Держава, як важливий суб’єкт ринкового господарстваРеальна модель економічного устрою передбачав використання як ринкового механізму, що

забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулюваня для вирішення низки проблем, від яких відмовляється ринок, або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге.

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем:— правове забезпечення функціонування ринкового механізму;— організація грошового обігу;— захист і сприяння розвитку конкуренції;— виробництво суспільних благ;— мінімізація трансакційних витрат;компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);стабілізація макроекономічних коливань;Держава:предявляє попит на економічні ресурси для здійснення економічної діяльності в державному

секторі економікипред'являє попит на засоби виробництва для виробництва суспільних та інших благпропонує гроші та пред'являє попит на грошіпропонує суспільні блага без безпосередньої оплати їх, що поліпшує продуктивність

підприємницького сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарствздійснює урядове регулювання ринкової економіки

70. Еволюція економічних поглядів на роль держави в економіціЕкономіка як система суспільних відносин розвивається разом з появою держави. Держава є

найвищою формою організації люд-ського співжиття. Вона створила умови для того, щоб діяльність людей щодо задоволення своїх потреб в їжі, одязі, житлі та інших матеріальних благах здійснювалась згідно з схваленими суспільст-вом нормами, правилами та звичаями. Перша спроба самоусвідом-лення людьми характеру цієї діяльності як уміння ведення домашньо-го господарства, бережливості зроблена вже в Стародавній Греції.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжувалися розвитком численних її функцій, включаючи економічні. Отже, історія розвитку економічних функцій держа-ви -- невід'ємна частина еволюції суспільства в його організованих формах.

Ще в Стародавній Іудеї (II тис. до н. е.) провідник єврейських племен Мойсей - історичний прообраз пророка християнської релігії - своїми законами регламентував порядок проведення сі-возмін, відпочинку землі, жертвування, встановлював норми .май-нових відносин. Рабовласницька держава на Сході була головним організатором проведення широкомасштабних зрошувальних ро-біт. Надалі, чим складнішою ставала господарська діяльність лю-дей, тим більше в неї втручалася держава.

Виникнення економічних функцій держави є результатом роз-витку продуктивних сил, об'єктивних його потреб. Поглиблювалося усуспільнення виробництва, долалась подрібненість його складових, окремі товаровиробники об'єднувалися через ринок у колективно-му процесі праці. Виникало багато загальних проблем, вирішення яких кожному окремому виробникові було не під силу. Серед та-ких проблем - забезпечення неподільності території держави як середовища для господарської діяльності, зовнішньої та внутрішньої безпеки, розвиток шляхів сполучення, управління, суд, армія, гро-шовий обіг, формування державної скарбниці. Це були суспільні, загальні проблеми. Вирішенням цих та інших спільних проблем міг займатись тільки такий інститут, який був відносно незалежним від кожного з виробників і від суспільства в цілому. Отже, держава стала апаратом організації, об'єднання господарського життя, реа-лізації економічних інтересів суспільства в цілому. Так виникає гос-подарство, яке знаходиться в управлінні державної влади.

Починаючи з раннього Середньовіччя процес становлення еко-номічних функцій держави пройшов кілька етапів. У ранній Середньовічній державі державне господарство збіга-ється з особистим господарством глави держави. Державна скарб-ниця у цей період - це одночасно і особиста скарбниця короля. Основна частина суспільних потреб у цей період задовольняється натуральними повинностями. Це утримання короля під час його подорожей по країні, військові та транспортні повинності, постав-ки продовольства для армії та ін. Суд у цей період є не обов'язком державної влади, а її правом. Вона стягує плату за правосуддя.

Становлення централізованих абсолютистських монархій знач-но змінює економічні функції держави (XV-XVII ст.). Державна скарбниця відокремлюється від особистої скарбниці монарха. Дер-жавні фінанси набувають суспільно-правового характеру. У сере-дині XV ст, з'являються постійні податки як обов'язкові платежі до державної скарбниці для забезпечення державою суспільних функ-цій. Основний податковий тягар покладається на низові верстви суспільства. Вищі верстви суспільства зберігають за собою свободу від оподаткування завдяки своєму політичному становищу. Вста-новлюється правило, що будь-який борг, який утворюється главою держави, стає боргом держави. Це значно розширило кредито-спроможність держави. З'являються постійні внутрішні та зовнішні позики. Запроваджуються паперові гроші.

Черговий етап - розширення економічних функцій держави- - збігається із становленням конституційної держави (XVIII-XIX ст.). У цей період визнається принцип, згідно з яким державне госпо-дарство повинно слугувати виключно суспільним інтересам. Вста-новлюється порядок, відповідно до якого податки мають встанов-люватись виключно представницькими органами влади (парламент, місцеві представницькі зібрання), створюються єдині загальнодер-жавні системи податків, ліквідуються внутрішні мита, встанов-люється єдина система зовнішнього мита. Визнається тісний вза-ємозв'язок між центральною державною владою і органами місце-вого самоврядування, здійснюється розподіл між ними діяльності щодо задоволення суспільних потреб. Визнається і закріплюється у законодавстві

вимога загальності та рівномірності оподаткування. Оголошується, що всі верстви населення рівноправні перед подат-ковим законом.

У XX ст. подальше вдосконалюються і змінюються економічні функції держави. Найсуттєвішими проявами цих змін у другій поло-вині століття стали інтеграційні процеси у світовій економіці, фор-мування наднаціональних міждержавних економічних функцій. У цей період у Західній Європі, Північній Америці, Південно-Схід-ній Азії та інших субрегіонах уніфікується господарське законо-давство різних країн, формується узгоджена митна, валютна, про-мислова, сільськогосподарська, екологічна, соціальна політика. Створюються наднаціональні інститути економічного регулювання, здій-снюються заходи переходу до колективних систем грошового обігу.

У цей самий період в інших субрегіонах, а саме в Азії, Африці, в Центральній Америці та в районі Карибського басейну, а згодом на території колишнього Радянського Союзу бурхливо розвиваються процеси становлення національних держав та формування їх влас-них економічних функцій. Утвердження політичного і економічно-го суверенітету молодих держав закономірно веде до становлення регіональних економічних об'єднань держав.

Отже, економічні функції держави знаходяться в постійній ди-наміці. Спостерігається їх зростання та ускладнення в тісному взаємозв'язку з розвитком суспільного прогресу.

71. Економічні функції держави1 Держава як суб'єкт макроекономічного регулювання держави виконує багато функцій, їх можна

поєднати за такими п'ятьма напрямками.1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і

протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.

2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.

Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства, яке дає правову оцінку таких явищ, як-от: зловживання монопольним становищем на ринку;

неправомірність деяких угод між підприємцями; дискримінація підприємців органами влади й управління; недобросовісна конкуренція. Нормативно-правовими актами також регламентуються засоби державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, відповідальність за його порушення і т. д.

Іншим є ставлення держави до природних монополій. Природна монополія існує, коли ефект масштабу є настільки великим, що одна фірма здатна забезпечити весь ринок товарами, маючи нижчі витрати на одиницю продукції, ніж мали б конкуруючі фірми. За таких умов конкуренція стає нерентабельною. Якщо б ринок був поділений між багатьма виробниками, ефект масштабу не можна було б реалізувати, відтак витрати на одиницю продукції стали б занадто високими. Відповідно зростали б і ціни.

Можливим засобом забезпечення суспільне прийнятної поведінки природних монополій є альтернатива: державна власність — державне регулювання.

Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежувати суспільні, змішані та приватні товари — складне завдання, розв'язання якого залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних, демографічних, ідеологічних і т. п. Однак таке розмежування є необхідним з двох причин. По-перше, сфера чистих суспільних благ приблизно відповідає мінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге, сфера змішаних суспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансування виробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництво суспільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.

У сучасному світі держава як суб'єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін. Основним парадоксом регулюючої діяльності держави в соціально-економічній сфері є те, що вона сама є яскравим прикладом чистого суспільного товару.

Держава реагує на можливість виникнення негативних екстерналій різними способами. У деяких випадках вона намагається регламентувати права і обов'язки суб'єктів ринку. На практиці це досягається за допомогою законотворчої і контролюючої активності держави. Так, держава встановлює норми вмісту шкідливих речовин у вихлопних газах, а також обмеження щодо забруднення повітря, води тощо. Крім того, держава може використовувати систему цін, якою передбачено стягнення штрафів з підприємств, які створюють негативні екстерналії, і винагороду тих підприємців, які створюють позитивні екстерналії. Держава не може залишатись індиферентною до негативних зовнішніх ефектів, але вибір оптимальної форми втручання також не може бути шаблонним — він визначається специфікою конкретної ситуації та практичною доцільністю.

Держава бере активну участь у розв'язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми.

Звичною практикою для індустріальне розвинутих країн є участь держави у формуванні інформаційної інфраструктури ринку. Інформація здебільшого є суспільним товаром. Надання інформації будь-якій особі не зменшує її кількості для інших. Ефективність потребує безкоштовного поширення інформації або, точніше, плата за інформацію має покривати витрати на її надання. Якщо через інформаційну асиметрію споживач неспроможний захистити свої інтереси за допомогою ринкових механізмів як покупець, він може спробувати це зробити через механізм управління суспільним сектором як виборець.

Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабілізаційної функції держави покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути або недостатніми для досягнення повної зайнятості, або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому — інфляційне зростання. У першому випадку держава може

застосувати стимулюючу політику, у другому — стримуючу. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4. Перерозподіл доходів. Економіка оптимальна за Парето, констатує стан, що в ньому ресурси суспільства розподілено найбільш ефективно. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів.

72. Сутність, цілі, форми і методи державного регулювання економікиДержавне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу методів.Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі

законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: 1.Методи прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти,

централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого,(посередкованого)впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку(податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку.

Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні.

З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки.Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і

законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання.

Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження' монополістичної діяльності", "Про демонополізацію та конкуренцію.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — залежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.

(пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності).

Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування(як метод державного регулювання)-означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота).

В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встановлених умов діяльності.(Сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету).

Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Система норм і стандартів(як адміністративний метод ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма — науково обгрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва.

Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях н\г, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

Економічні методи державного регулюванняУ країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання

ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються усі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

73.Сутність, основні принципи, види та ознаки підприємництваБудь-яка людська діяльність є суб'єктивною, оскільки вона здійснюється суб'єктом (людиною).

Підприємницька діяльність — не виняток із правил. Залежно від виконуваних функцій у найзагальнішому вигляді розрізняють такі види підприємництва за суб'єктами діяльності:

ВиробничаФінансоваТорговельнаІнноваційнаПосередницькаСтраховаЧинне законодавство України певною мірою обмежує можливість займатися підприємницькою

діяльністю деяким категоріям громадян:— військовослужбовцям;— службовим особам органів прокуратури, державної безпеки, МВС, суду, державного арбітражу,

державного нотаріату;— представникам органів державної влади та управління;— громадянам, що мають судимість за економічні злочини тощо.Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою підприємницької діяльності є

максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об'єкт.Об'єкт підприємництва — сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом

комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.Підприємництву характерні певні риси і засади (принципи).Принципи підприємницької діяльності:— орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;— прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері економіки, застосувати

найновіше першим;— максимальне використання конкурентних переваг;— дотримання принципів ділової етики;— постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування демократичних традицій.Ознаки підприємництва як економічної діяльності:— самостійність;— новаторство;— ініціатива;творчість; ризиковість;— економічна та соціальна відповідальність;— масштабність мислення; -діловитість.

74. Основні теорії та моделі підприємництваТеоретичне осмислення явища "підприємництво" пройшло довгий шлях. Вважають, що вперше цей термін був введений у науковий обіг французьким банкіром Р. Кантільйоном у X VIII ст. Він називав підприємцями людей з зафіксованими доходами, оскільки вони займаються ризиковою діяльністю: ремісників, торговців, селян» лихварів, розбійників і злидарів.

Класик англійської політичної економії А. Сміт визначав підприємця як власника, що ризикує заради комерційного успіху. Він сам організує економічну діяльність, сам управляє, сам розпоряджається її результатом.

Французький економіст Ж.-В. Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва.

Німецький економіст та соціолог В. Зомбарт визначав підприємця таким чином;а) як завойовника, оскільки він духовно розкріпачений, багатий на ідеї, готовий ризикувати,

настирливий та має сильну волю;б) як організатора, який уміє об'єднувати навколо себе людей заради реалізації своїх ідей;в) як творця, що вміє переконати покупців купити саме його товар, привернути інтерес до себе та

своєї справи, завоюватиТипи підприємців у сучасній економіціПідприємець-власник підприємства (капіталу) або співвласникПідприємець-орендарю який купує на певний час право користування землею, приміщенням тощоПідприємець менеджер, що володіє часткою власності не до початку економічної діяльності, а зго-

дом. Це стимулює його до ефективного управління не своїм капіталомБізнесмен — людина, що має свою справу. Часто таких людей називають підприємцями (рис.

10*4). Але в наукових виданнях дедалі частіше підкреслюють, шо бізнесмен може виконувати просто репродуктивну функцію, тобто з року в рік виробляти одні й ті самі товари та надавати послуги. Підприємці ж є новаторами, яких вирізняє з-поміж інших людей творчий по шук, відкриття, бажання освоювати нові ринки збуту, запроваджувати нові форми організації виробництва та збуту, віднаходити нові ресурси та їхні комбінації, свідомий ризик тощо.

75. Організаційно-правові форми підприємстваПідприємництво здійснюється у певних організаційно-правових формах, які підприємець обирає вільно, але не довільно. Це зумовлено такими об'єктивними обставинами:

— Вимоги відповідності форми організації підприємництва-діючому законодавству;- Змістом обраної підприємницької діяльності;-наявністю чи відсутністю достатньої кількості капіталу для реалізації підприємницького проекту.Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури — підприємства.Підприємство — господарська ланка, якій властиві такі риси:— наявність єдиного май на, необхідного для здійснення певного економічного процесу, що

відособлює його економічно;— технологічна зумовленість факторів виробництва (для виробництва хліба потрібні інші засоби

виробництва і працівники, аніж для виробництва швейних виробів);— певне місце у системі суспільного поділу праці (спеціалізація, кооперація, комбінування,

інтеграція);— певне місце в соціумі.За формою організації підприємств розрізняють:— індивідуальне (одноосібне володіння); —товариство (партнерство);— корпорація.Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий

ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Переваги індивідуальних підприємств:— економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва, напрямів використання

доходу тощо;— оперативність;— безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному розподілі та використанні

доходу;~ низькі організаційні витратив Недоліки індивідуальних підприємств:— обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП, новітніх форм організації праці;— обмежена можливість організації відпочинку тощо.Товариства (партнерства) — форма організації підприємництва, що грунтується на спільному

(пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно під частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством.

Юридична особа — це ділове підприємство, щомає власний статут, рахунок у банку і занесене у державний реєстр, тобто пройшло процедуру офіційного заснування.

Повне товариство — об'єднання громадян та (або) юридич них осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але

несуть повну солідарну відповідальність за зобов’язаннями не тільки майном підприємства, а І своїм власним майном

75. Продолжение. Ця форма застосовується там, да переважає частка інтелектуал ьної праці (брокерські аудиторські,

адвокатські фірми)Товариство з обмеженою відповідальністю грунтується на відповідальності, яка обмежується

тільки капіталом підприємства і підприємець не відповідає своїм майном. ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена

Змішане товариство (командитне) обєднання кількох фізичних і (або) юридичитх осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із двйсних членів, які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобовязаннями товариства, та членів вкладників які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми вкладами.

Переваги товариств:- зростання фінансових можливостей- більша довіра з боку кредитних установ;— зниження ризику банкрутства;— зростання ефективності внаслідок обміну досвідом та розподілу функціональних обов'язків.Недоліки товариств:— загострення суперечностей між інтересами учасників товариства;— розбіжності щодо вироблення єдиної стратегії;— розбіжності у прийнятті управлінських рішень. Корпорація (акціонерне товариство) — форма

об'єднаннякапіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і

дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціо нерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купують та продають. Переваги акціонерних товариств:

— значно кращі умови залучення фінансових ресурсів;— менший ризик банкрутства (за обмеженої відповідальності);—порівняно більша стійкість;—ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування. Недоліки акціонерних товариств:— організація та ліквідація АТ вимагає значних витрат;— розбіжності в інтересах учасників АТ утруднюють досягнення ефективного управління;— складна організаційна структура управління породжує бюрократизацію.У сучасній ринковій економіці активізується роль об'єднання підприємств Картель — угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами щодо проведення

єдиної цінової політики, розподілу ринків збуту, узгодження умов обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича діяльність картельною угодою не регламентується.

Синдикат — форма об'єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію, що передбачає збереження виробничої самостійності при втраті права на самостійний збут продукції. Створена спільна структура займається реалізацією товарів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприєм^ ства у реалізованій продукції.

Трест — форма об'єднання, яка передбачає втрату юридичної та економічної самостійності як у виробництві, так і в реалізації. Трест несе повну відповідальність усім своїм майном за результати господарської діяльності всіх підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства визначається пакетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.

Концерн — об'єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, котра несе відповідальність за господарську діяльність об'єднаних підприємств у межах пакетів акцій кожного з них.

Конгломерат — багатогалузеве об'єднання, яке виникає на основі інтенсивної експансії головної фірми у чисельні, мало пов'язані між собою галузі економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств. Риси конгломерату: —відсутність галузевого ядра;

— зміна власника підприємства за незмінних виробничихпрограм;Диверсифікати — багатогалузеві корпорації, об'єднані системою участі, виробничою кооперацією,

патентно-ліцензійними угодами, спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування. Риси д иверсифікату:

— наявність галузевого ядра; —об'єднання суміжних галузей;— впровадження принципово нових видів діяльності та їхніх ^ результатів — товарів і послуг;—допоміжна роль банків та інших фінансово-кредитних установ.Фінансово-промислові групи (ФПГ) — організаційна форма об'єднання великих промислових фірм

із банківськими структурами, в якій кожний член-учасник самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промисло-юіпдприемство.

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень. Форми державних підприємств:

— із неподільним майном і повною приналежністю його до державної власності (унітарні підприємства);

— контрольовані державою через контрольний пакет акцій (корпорації з правом прийняття рішення державою);

—з часткою державної власності у статутному капіталі, меншою ніж 50 %, де представники державних органів представляють інтереси держави.

78. Сукупний попит (AD) та сукупна пропозиція CAS), їх структура та взаємодіяНаціональний обсяг виробництва і рівень цін визначаються взаємодією сукупного попиту (AD) та

сукупної пропозиції (AS). Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно- грошових відносин. Сукупний попит (AD)- це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін (Р) макроекономічні суб’єкти. AD- це заплановані витрати всіх макроекономічних суб’єктів. Сукупний попит можна визначити за формулою, що виведена з моделі кругообігу для відкритої економіки (розрахунок ВНП методом витрат):

AD = C + I + G + NE.За даною формулою можна визначити структуру сукупного попиту. Він складається з: C - споживчий попит: платоспроможний попит домогосподарств на споживчі товари;I - інвестиційний попит: попит підприємців на засоби виробництва для:-відновлення зношеного капіталу (амортизація);-збільшення реального капіталу.G - попит держави на товари та послуги для:-виробництва спільних благ;-державних інвестицій.Xn - попит закордону.Графічно сукупний попит зображається кривою AD, яка має від’ємний нахил.

Графік. Крива сукупного попиту.Р - рівень цінQ - реальний обсяг виробництва.Основною причиною від’ємного нахилу кривої AD є ефект пропозиції грошей: зростання ціни за

сталої номінальної пропозиції грошей робить гроші "дорогими" і відповідно низькими сукупні витрати.Крива AD показує величину реальних витрат для кожного рівня цін, коли інші умови не

змінюються.Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.До цінових факторів відносяться:1)зміна процентної ставки;2)ефект багатства, або касових залишків;3)ефект імпортних закупівель.Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростанням згального рівня цін зростає і процентна

ставка, що веде до скорочення споживчих витрат та інвестицій. У свою чергу, це спричиняє зменшення сукупного попиту. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей (касових залишків) проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств (банківських строкових рахунків та облігацій) при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортних закупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо ціни на них будуть вищі, ніж на зарубіжні.

78. Продолжение 1. Під дією цінових факторів сукупний попит змінюється по кривій AD.Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит

може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять: 1)зміну в споживчих витратах:добробут населення, очікування споживача, заборгованість споживача, податки;2)зміну в інвестиційних витратах:процентні ставки, зміна яких викликана, наприклад, змінами грошової маси в країні, а не зміною

цін,очікувані прибутки від інвестицій,податки з підприємств,технологія,надлишкові потужності; 3)зміну в державних витратах; 4) зміну у витратах на чистий експорт:національний доход у закордрнних країнах,валютні курси.Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту AD переміщується:-вправо вгору, коли попит зростає (AD ® AD1);-вліво вниз, коли попит змешшується (AD ® AD2).

Графік. Вплив нецінових факторів на криву сукупного попиту AD.3. Сукупна пропозиція та фактори, що її визначають. Крива сукупної пропозиції.Сукупна пропозиція (AS)- це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати

протягом року за кожного рівня цін (за інших сталих умов).Крива сукупної пропозиції показує обсяг реального національного виробництва за кожного

можливого рівня цін.

На кривій АS можна виділити три відрізки:-горизонтальний, або кейнсіанський (аb);-проміжний (bc);-вертикальний, або класичний(cd).

78. Продолжение 2Горизонтальний (кейнсіанський) відрізок кривої сукупної пропозиції свідчить про те, що економіка

знаходиться у стані глибокого спаду, або депресії. При цьому не використовується велика кількість засобів праці і робочої сили; ці ресурси можна привести у дію, не впливаючи на рівень цін. Виробничі витрати не зростають, а тому нема грунту для зростання цін.

Вертикальний (класичний) відрізок відображає стан економіки, коли вона досягла піку своїх виробничих можливостей, задіявши усі можливі ресурси, і за короткий період не можна збільшити обсяг виробництва. Будь-яке збільшення рівня цін не приведе до зростання реального обсягу пропозиції, адже економіка уже працює на повну потужність.

Проміжний відрізок кривої відображає розширення обсягу сукупної пропозиції під впливом зростання рівня цін до максимально можливого рівня (саме цей відрізок репрезентує дію закону пропозиції). Він показує стан економіки, що виходить з кризи і депресії, нарощує виробництво, збільшуючи при цьому витрати на одиницю продукту, що веде до зростання цін.

До цінових факторів, які впливають на сукупну пропозицію відносять:-зміна процентної ставки;-зміна рівня цін.Існує також ряд нецінових факторів, що впливають на обсяг сукупної пропозиції. Йдеться про:-зміну цін на ресурси (наявність власних ресурсів, ціни на імпортні ресурси, співвідношення на

ринку національних та імпортних ресурсів);-зміну ефективності виробництва (продуктивності праці);-зміну економічних та правових норм (податки з підприємств та субсидії, державне регулювання).При зростанні цін на виробничі ресурси, зниженні продуктивності праці, обмеженні правовими

нормами виробничої діяльності сукупна пропозиція буде зменшуватись. Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції AS переміщується:-вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується в результаті зростання витрат виробництва (AS

® AS1);-вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає (AS ® AS2).

Графік. Вплив на сукупну пропозицію нецінових факторів.1. Сукупний попит- сукупна пропозиція як базова модель економічної рівноваги.Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією здійснюється через

систему цін.

Графік. Рівновага сукупного попиту і сукупної пропозиції. Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції- це точка рівноваги, яка визначає рівноважний рівень цін (Ре) та рівноважний реальний обсяг національного виробництва (Qе).Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка кривої сукупної пропозиції, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах

76. Система національних рахунків. Показники ВВП, ВНП та методи їх розрахункуСистему, що об'єднує масиви статистичних даних у масштабах всієї економіки на основі

балансового методу, називають системою національних рахунків (СНР).Система національних рахунків найстрімкіше розвивалась в умовах екстремальних подій, що виникали в житті суспільства. Перша світова війна, Велика депресія 1929—1933 рр., Друга світова війна ставили перед урядами держав завдання, вирішення яких вимагало знання інформації про агреговані показники, які б відображали пропорції національної економіки.Виділяють два етапи розвитку СНР:

перший (до Другої світової війни) пов'язаний з вирішенням низки питань концептуального характеру щодо методології та методики обрахування національного доходу та інших мак-роекономічних показників: корекція у статистиці обсягів національного виробництва з урахуванням інфляції; розробка методики вартісної оцінки послуг, що надаються органами державної влади; визначення частки витрат на оборону в національному продукті тощо;

другий етап (після Другої світової війни) пов'язаний із розробкою та запровадженням єдиної методології та методики національного рахівництва з метою запровадження єдиної статистичної ділової мови в умовах глобального економічного простору.

Необхідність СНР зумовлена:— потребами органів державної влади в інформації, яку надає СНР для розробки та реалізації

економічної політики, прийняття управлінських рішень, розробки прогнозів та програм соціально-економічного розвитку;

потребами міжнародних економічних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ГАТТ, СОТ та ін.) для прийняття управлінських рішень щодо вступу в ці організації країн, надання членам-організаціям кредитів, допомоги, пільг тощо;

потребами наукових установ та вищих навчальних закладів в агрегованих інформаційних показниках для здійснення досліджень макроекономічних процесів і явищ, розробки про гнозів, планів, теоретичних і прикладних моделей тощо;

потребами підприємницьких і бізнесових структур, менеджерів різних рангів, які отримують із СНР інформацію про економічне середовище, в якому вони працюють.

76. Продолжение 1СНР — це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, яка відображає структуру

взаємозв'язків між секторами, галузями економіки, між національною економікою та іншим світом. Вона містить інформацію про всіх економічних суб'єктів; про всі економічні операції, які ці суб'єкти здійснюють у процесі виробництва, розподілу, обміну, нагромадження та кінцевого споживання.

Нині переважна більшість країн світу при розробці своїх національних рахунків використовують Систему національних рахунків, ухвалену Статистичною комісією ООН у 1993 р.

Головне завдання СНР — інформаційне забезпечення комплексного та всебічного аналізу процесу створення та використання національного продукту та національного доходу.

Окрім того, СНР покликана полегшити зіставлення економічних показників різних країн з метою усунення труднощів та перепон, зумовлених суттєвими відмінностями в методології та методах національного рахівництва в різних країнах. Запровадження єдиної статистичної ділової мови завдяки СНР-93 є надійною основою для прийняття виважених науково обґрунтованих рішень та формування адекватної поведінки економічних суб'єктів.

Побудова СНР ґрунтується на двох основних теоретичних концепціях: розширеного трактування виробництва та первинних доходів.

Концепція отримала назву розширеного трактування виробництва у зв'язку з тим, що панівна на теренах СРСР марксистська концепція суспільного виробництва, заснована на теорії БНГ, ґрунтувалась на вузькому розумінні виробництва. Зміст її полягає в тому, що тільки матеріальне виробництво створює НД, який у процесі перерозподілу споживається невиробничим сектором економіки, що створює нематеріальний продукт у формі послуг.

Зміст концепції розширеного трактування виробництва полягає в тому, що СНР охоплює всі галузі й сфери економічної діяльності: виробництво матеріальних продуктів, послуг (наукових, освітянських, з охорони здоров'я, мистецтва, культури, страхування, фінансових, транспортних, житлово-комунальних, державного управління) та економічну діяльність до-могосподарств із певними обмеженнями. Ці обмеження полягають у тому, що якщо домогосподарства для догляду за дітьми, приготування їжі, прибиранням дому (квартири) та ін. використовують найману працю, ця діяльність враховується СНР, якщо ж роботу виконують самі члени домогосподарств — вона не враховується при підрахунку ВВП та НД.

У зв'язку із зазначеним вище СНР виділяє такі види економічної діяльності (ВЕД):виробництво речових товарів для власного споживання, для продажу та нагромадження;виробництво нефінансових послуг для продажу;виробництво фінансових послуг для продажу;виробництво послуг, що надаються органами державного управління;діяльність некомерційних організацій (партії, профспілкові та громадські організації);

діяльність домашньої найманої прислуги;житлові послуги, що надаються домовласниками для власного споживання (оцінюються за

ставками квартирної (орендної) плати за аналогічні будинки і квартири). Такий підхід нівелює вплив орендованого житла на загальний обсяг національного доходу.

До обсягу виробництва за рік не включають:результати природного приросту рослин і тварин, якщо цей приріст здійснюється без участі

людини;зміну вартості активів, зумовлену інфляційними чинниками.

76. Продолжение 2Концепція первинних доходів ґрунтується, по-перше, на розширеному трактуванні доходу, який

визначається як будь-яка сума грошових надходжень; по-друге, на тому, що ознакою первинних доходів є включення їх у ціну товару. Первинні доходи представлені структурними агрегованими складовими валового внутрішнього продукту: амортизація, заробітна плата, прибуток підприємства, орендний (рентний) дохід, позичковий процент, дивіденди, непрямі чисті податки на виробництво та імпорт.

До вторинних доходів відносять: прямі податки на дохід і майно, соціальні допомоги та виплати із соціального страхування, інші поточні трансферти.

Принципи побудови СНР:Відображення господарського кругообігу в трьох аспектах — виробництво, розподіл та кінцеве

використання.Групування господарських одиниць у сектори: підприємницький, загальнодержавного управління,

домогосподарств та некомерційного сектору, що обслуговує домогосподарства.Розмежування руху продуктів і ресурсів та руху доходів.Розмежування проміжної і кінцевої продукції. (Кінцева продукція — продукція, призначена для

кінцевого споживання, інвестицій або експорту. Проміжна продукція — та, що використовується для виробничого споживання.)

Розмежування доходів та витрат на поточні (які здійснюються постійно), та капітальні (одноразового характеру).

Розмежування податків на продукти та податків на виробництво. (Податки на продукти — це непрямі податки, які визначають пропорційно до вартості або обсягу виробленої і реалізованої продукції (ПДВ, мито, акциз, податок з обороту, з продажу і т. ін.). Податки на виробництво визначають пронорту йш до факторів виробництва (земельний податок» податок на будівлі, основний капітал» фонд оплати праці тощо).

СНР розглядає субсидії як від'ємні податки* їх теж класифікують на субсидії на виробництво і на продукти за тією самою ознакою. У вартісну оцінку ВВП включають чисті непрямі податки, які визначають як різницю між податками і субсидіями.

Система національних рахунків включає такі основні показники.Валовий випуск—це сумарна вартість всіх товарів та послуг, вироблених економікою за певний

проміжок часу. Він охоплює всі товари та послуги, включаючи і ті, що використовуються для виробництва інших товарів і послуг, тобто проміжне споживання.

Недоліком названого показника є те, що, включаючи проміжне споживання, він спотворює річний обсяг виробництва в бік його зростання на величину повторного рахунку (проміжного споживання). Але цей показник є необхідним для вимірювання сукупного суспільного обігу.

Якщо від валового випуску відняти проміжне споживання, отримаємо валову додану вартість.Показниками, що усувають недолік показника "валовий випуск", є також валовий внутрішній (ВВП,

чи GIP) та валовий національний продукт (ВНП, чи GNP).76. Продолжение 3Ці два показники близькі за змістом і за кількісною визначеністю. Вони відрізняються тим, що ВНП

- - це показник річного обсягу національної економіки» а ВВП — внутрішньої* Іншими словами, ВНП (валовий національний продукт) — вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених національними ресурсами як у межах своєї країни, так і за її межами аа певний проміжок часу, як правило, за рік. ВВП — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах території країни за певний період (за рік) як за участі національних, так і іноземних ресурсів (резидентами та нерезидентами).

Резиденти — юридичні та фізичні особи, що постійно зареєстровані або постійно проживають у країні, незалежно від громадянства.

Нерезиденти — фізичні та юридичні особи, що знаходяться поза територіальними межами країни, тобто працюють за кордоном. До них відносять іноземні дипломатичні, консульські, зовнішньоторговельні представництва тощо.

Якщо від ВВП (GIP) відняти первинні доходи, отримані іноземцями в межах національної економіки (М), та додати первинні доходи, отримані національними власниками ресурсів за кордоном (L), також отримаємо ВНП.

Інакше кажучи, різниця між ВВП та ВНП визначається різницею між первинними доходами, отриманими іноземними ресурсами на території національної держави, та первинними доходами, отриманими національними ресурсами за кордоном. Якщо доходи іноземців у межах національної держави дорівнюють доходам громадян національної держави за кордоном, то ВНП = ВВП.

Якщо доходи, отримані національними ресурсами за кордоном, перевищують доходи іноземців, отримані в національній державі, то ВНП > ВВП, і, навпаки, якщо доходи від іноземних ресурсів перевищують доходи від національних ресурсів за кордоном, то ВВП > ВНП.

Якщо від ВВП відняти суми доданих вартостей, створених на території країни іноземними ресурсами, і додати суму доданих вартостей, створених національними ресурсами за кордоном, то отримаємо ВНП.

СНР-93 допускає використання обох показників (ВВП і ВНП), але пріоритет віддає показнику внутрішнього валового продукту (ВВП), хоча жодна країна не може нехтувати обсягом ВНП, оскільки іноземці можуть вивозити свої доходи з країни, в якій вони створені, і, таким чином, зростання ВВП може не супроводжуватися зростанням національного доходу.

76. Продолжение 4Використовують три способи визначення величини ВВП (ВНП).1. Виробничий метод визначає ВВП як суму доданих вартостей. Оскільки участь у створенні ВВП

бере сектор державногоуправління, то ВВП дорівнює сумі валових доданих вартостей (ВДВ) плюс непрямі чисті податки

(Тнч).Чисті непрямі податки визначають як різницю між податками і субсидіями на продукти та імпорт.Отже, за цим методом: ВВП = Σ ДВ + Тнч,де Σ ДВ — сума доданих вартостей (VА); Тнч — чисті непрямі податки.2. Розподільчий метод визначення ВВП ґрунтується на тому, що величина ВВП визначається як

сума первинних доходів макроекономічних суб'єктів.Первинні доходи секторів фінансових та нефінансових корпорацій включають прибуток та

прирівняні до нього доходи. Первинні доходи сектору домогосподарств — це:— заробітна плата;— прибуток і прирівняні до нього доходи від підсобного осо* бясгого господарства тощо.Первинні доходи сектору загальнодержавного управління—це: —чистий податок на виробництво

та імпорт;— прибуток та прирівняні до нього доходи від власне державних та корпоративних з участю

держави підприємств.Первинний дохід некомерційних організацій, що обслугову-ють сектор домогосподарств,

визначають у формі валового при» бутку.у спрощеному вигляді за розподільчим методом формула, за допомогою якої обчислюють ВВП,

має вигляд:ВВП = W + Р + іч +R + Tнч + А,де W заробітна плата; Р—прибуток підприємств і корпорацій; іч— чистий процент, який дорівнює

різниці між отриманими і сплаченими процентами; R — рента; Тич — непрямий чистий податок на бізнес; А — амортизація основного капіталу.

З, Метод визначення ВВП за потоком витрат (метод кінцевого використання) ґрунтується на передумові, що вартість виробленого суспільного продукту дорівнює вартості реалізованого продукту. І те, що для одних економічних суб'єктів е витратою, для інших е доходом. Наприклад, для фінансового сектору як кредитора позичковий відсоток — дохід, а для позичальника витрата. Для підприємницького сектору заробітна плата — витрата, а для домогосподарств — форма доходу і т. ін. СНР-93 виходить із

того, що весь кінцевий річний продукт купується домо-господарствами, підприємницьким сектором, державою та закордонними споживачами. Тому

ВВП = С + Iq + G + NE,

де С — споживчі витрати домогосподарств; iq — валові приватні інвестиційні витрати; G — витрати держави; NE — чисті витрати закордону (чистий експорт).

77. Показники ЧНП, НД, ОД, ОДКВ та методи їх розрахункуПохідними показниками від ВНП та ВВП є показники, обчислені не на валовій, а на чистій (за

вилученням амортизації) основі.Це насамперед чистий національний продукт (ЧНП, чи NNP) та чистий внутрішній продукт (ЧВП, чи

NIP). Найчастіше в статистиці та макроекономічних дослідженнях використовують показник ЧНП, який визначається шляхом віднімання від вартісної оцінки ВНП вартості зношеного капіталу (амортизації). Таким чином, ЧНП = ВНП - А. Цей показник має суттєвий недолік стосовно кількісного виміру. У зв'язку з тим, що держава встановлює непрямі податки на бізнес, відбувається штучне за вищення вартості виробленого ЧНП (на величину ПДВ, акцизного збору, мита тощо). Надаючи субсидії бізнес-структурам, держава зумовлює зниження вартості ЧНП. Для того, щоб усунути вплив різниці між цінами, за якими реалізують речові товари і послуги фірми, та цінами, за якими товари і послуги реа лізуються безпосереднім споживачам, використовують показник національного доходу (НД чи NJ).

Національний дохід визначається шляхом вилучення із вартості ЧНП чистих непрямих податків на бізнес.

Це означає, що національний дохід визначається у факторних цінах і дорівнює чистому національному продукту мінус непрямі податки плюс субсидії: НД — ЧНП – Tнч

Тнч=Тн-СбДе Tнч чисті непрямі податки; Тн — непрямі податки на бізнес; С6 — субсидії бізнесу.Окрім того, обсяг національного доходу можна підрахувати за формулою НД = W + P + iч +R.Рівень національного доходу» Вироблений в умовах повної зайнятості, пааимют потенційним,

інонаціональним доходомповної' зайнятості,За своїм змістом національний дохід це сумарний дохід усіх жителів країни. Трансферти — це

економічні операції, через які одні інституційні одиниці безоплатно І безповоротно передають іншим товари, послуги, активи або права власності»

Трансферти можуть набувати натуральної або грошової форми. Прикладом натуральної форми трансфертних виплат е продовольчі талони, безоплатний громадський транспорт, безоплатна медична допомога тощо. Прикладом грошової форми трансфертів є виплати пенсій, стипендій, надання субсидій тощо.

Окрім того, трансферти поділяють на поточні та капітальні.Поточні трансферти включають:поточні податки на доходи та власність;відрахування на соціальне страхування;соціальні виплати;страхове відшкодування;інші платежі (штраф, пеня тощо).Капітальні трансферти — це витрати на безоплатній та безповоротній ОСНОВІна капітальні вкладення та капітальний ремонт;запобігання надзвичайним ситуаціям та їх ліквідацію; т геологорозвідувальні роботи;— інші безповоротні одноразові витрати. Кожний сектор внутрішньої економіки є платником

і отримувачем трансфертів.У результаті пере розподільчих відносин формуються такі форми доході в:—особистий дохід;— особистий дохід кінцевого використання.Особистий дохід (ОД, чи РJ) — це дохід, отриманий приватними особами. Цей показник

отримують шляхом вилучення із вартості національного доходу внесків на соціальне страхування, податків на прибутки підприємств і корпорацій, чистих заощаджень підприємств та корпорацій (нерозподілений прибуток), чистий відсоток (різниця між виплатою відсотків за боргом і отриманням відсотків за кредитами, в т. ч. і за державним боргом) та додавання суми урядових трансфертів (до-помога у випадку безробіття, виплати у випадку тимчасової непрацездатності, допомога багатодітним та малозабезпеченим сім'ям тощо)

Обрахунок ОДОД=НД- Нарахування на соціальне страхування- Податки на прибутки підприємств і корпорацій-

Нерозподілений прибуток підприємств і корпорацій- Чистий відсоток за боргом+ Урядові трансферти і виплати

Або: ОД= Трансферти уряду+ Трудові доходи+ Розподілені прибутки (дивіденди)Варто нагадати, шо таке нерозподілений та розподілений прибуток підприємств і корпорацій.

Додана вартість, створена підприємством (корпорацією), розподіляється так:— виплата заробітної плати та інші форми винагороди найманим працівникам;

— виплата нарахувань на соцстрах органам соціального страхування;— сплата відсотків банкам та власникам облігацій (якщо такі випущені корпорацією);— сплата податків на прибуток підприємств чи корпорацій. Здійснивши перераховані вище

виплати, підприємству залишається прибуток, який є його власністю, або власністю акціонерів. Частина цих прибутків розподіляється як дивіденди, а частина набуває форми нерозподілених прибутків, які ще називають чистими заощадженнями корпорацій.

Особистий дохід кінцевого використання (ОДКВ, чи DJ) — це частина особистого доходу, яка залишається після сплати індивідуальних прибуткових податків громадян.

ОДКВ = ОД-ТІнд

79. Безробіття: основні причини, види та соціально-економічні наслідкиБезробіття як економічний феномен пов'язане з перевищенням пропозиції ресурсу праці над

попитом на цей ресурс.Безробіття як соціально-економічний феномен пов'язане з інституціональними чинниками. За

концепцією МОП, працездатними вважаються люди віком від 15 до 70 років. Саме ці вікові межі визначають чисельність робочої сили (ЧРС).

Чисельність робочої сили — це чисельність населення віком від 15 до 70 років, яке прагне реалізувати свою здатність працювати за наймом з метою отримання доходу в грошовій чи натуральній формі. Іншими словами ЧРС називають трудовими ресурсами, або економічно активним населенням.

З огляду на це, все населення країни поділяють на дві великі групи:• інституціональне — особи, що не досягли працездатного віку, та ті, які вже вибули зі складу

робочої сили у зв'язку з постійною втратою працездатності (інваліди), виходом на пенсію, перебуванням у тривалій ізоляції тощо;

• неінституціональне, яке становлять працездатні особи, що, в свою чергу, поділяються на дві підгрупи:

— економічно активне населення, до складу якого входять особи, що працюють за наймом, тобто зайняті, та безробітні;

— економічно неактивне населення, до складу якого входять особи, що добровільно не працюють за наймом (домогосподарки, студенти, люди вільних професій, підприємці та ін.

Безробітні — це непрацюючі особи, що входять до складу робочої сили, які активно шукають роботу за наймом (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент.

Такими, що вибули зі складу робочої сили, вважають осіб, які не мають роботи за наймом і активно її не шукають. Вони входять до складу економічно неактивного населення. Крім пе рерахованих вище категорій до вибулих зі складу робочої сили відносять і тих, хто втратив надію знайти роботу та припинив її пошук.

Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.Добровільне безробіття пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу

робочої сили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для неї умов.Вимушене безробіття не пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу

робочої сили, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором.Форми безробіттяІснує досить багато форм безробіття, але найважливішими з них є три: фрикційне, структурне і

циклічне, — саме ці форми важливі для визначення природного рівня безробіття. Кожна з форм безробіття має свої причини. Тому визначення форм по-Д в'язують з причинами, що їх породжують, тривалістю та типом безробіття.

Фрикційне безробіття виникає у зв'язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць — з іншого, потребує певного часу.

79. Продолжение.Ця форма, таким чином, пов'язана з пошуком та очікуванням роботи, що відповідає певній

кваліфікації, уподобанням і рівню винагороди.Фрикційно безробітні вже мають кваліфікацію, навички, досвід, які можна продати на ринку праці.

Якщо людина хоче змінити місце роботи (територіально), змінити кваліфікацію чи перейти на аналогічну роботу з вищою заробітною платою, вона вирішує цю проблему добровільно. Тому фрикційне безробіття, як правило, добровільне і короткострокове.

Структурне безробіття зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв'язку зі змінами структури економіки. Ця форма безробіття виникає у зв'язку з тим, що певні професії "старі ють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає. Разом з тим виникають галузі та види виробництв, які потребують нових навичок, кваліфікацій, знань, професій. Далеко не завжди колишній шахтар може стати кваліфікованим перукарем, продавцем чи програмістом. Це означає, що структурне безробіття є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне.

Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття.Природним вважають таке безробіття, за якого: — спостерігається повна зайнятість, тобто така

зайнятість, за якої зберігається конкуренція на ринку праці та забезпечується ефективне використання найманої праці;

— досягається потенційний обсяг національного виробництва (спостерігається за повного та раціонального використання всіх видів ресурсів);

— немає інфляції.Повна зайнятість — це зайнятість за природного рівня безробіття, величина якого становить 5—6

%.Віднесення фрикційного безробіття до природного не викликає сумніву, оскільки воно є вільно

обраним (добровільним), а економічна свобода — основа ринкової поведінки суб'єктів. Щодо структурного безробіття, яке є вимушеним, дехто з учених не визнає його природним. І все ж вагомим аргументом на користь зарахування структурного безробіття до природного є те, що зміна структури виробництва зумовлюється зміною суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі економічної людини.

Циклічне безробіття — це відхилення фактичного безробіття від природного в той чи інший бік. У період рецесії відбувається падіння обсягів національного виробництва нижче потенційного рівня, фактичне безробіття перевищує природний рівень. У період буму, коли має місце інфляційне зростання економіки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а фактичний рівень безробіття буде нижчим від природного рівня.

Існують й інші форми безробіття, які не чинять визначального впливу на економіку, але знати про які важливо, оскільки вони зачіпають інтереси певних груп працездатних.

Сезонне безробіття — вимушена форма безробіття, зумовлена специфічними умовами виробництва в певних галузях (сільське господарство (рослинницькі галузі), цукроваріння, лісництво, риболовецькі галузі тощо). Часто в період міжсезоння люди вдаються до самозайнятості або виїздять на роботу в регіони, оскільки недостатньо працезабезпечені. Ця форма безробіття тяжіє до фрикційного, хоча має також власну специфіку.

Технологічне безробіття — вимушена форма безробіття, пов'язана з вивільненням працівників у зв'язку з запровадженням нової високопродуктивної техніки та технології. Ця форма безробіття тяжіє до структурного.

Молодіжне безробіття стосується молоді, яка вперше виходить на ринок праці й не може отримати роботу. Ринок виявляється байдужим до пропозиції праці з боку молодих людей, оскільки вони ще не мають досвіду, а подекуди й належної кваліфікації, але потребують, згідно з законодавством, пільгових умов (нешкідливе виробництво, неповний робочий день, більша відпустка тощо).

Окрім розглянутих форм, важливо також виділити два типи безробіття: відкрите і приховане.Відкрите безробіття — така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений

роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості.Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши

надію її знайти.Позитивний вплив безробіття:Стимулювання ефективної зайнятості та конкуренції на ринку праці.Пристосування найманих працівників до вимог ринку праці. Забезпечення мобільності ресурсів у

часі та просторі. Резервування частини трудових ресурсів у різні періоди економічної кон'юнктури в одних сегментах для можливості використання їх в інших. Вільне волевиявлення найманого працівника щодо перерви в економічній діяльності з метою зміни роботи та ін. Стихійне регулювання попиту і пропозиції праці в територіальному, галузевому, професійному та кваліфікаційному аспектах

Негативний: Кожний процент перевищення фактичного рівня безробіття Над природним зменшує обсяг ВВП на

2,5%. Зменшення рівня доходів та добробуту в суспільстві. Посилення тиску на державний бюджет.Посилення негативних психологічних тенденцій у суспільстві.Порушення суспільного спокою тощо

80. Закон Оукена. Сутність та механізм державного регулювання зайнятостіВплив безробіття на обсяг річного національного виробництва дослідив американський учений

Артур Оукен (Окунь). Він виявив математично зв'язок між перевищенням фактичного рівня безробіття над природним і втратами ВВП:

β(U-U*)=Y*-Y 100%Y

де β — коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття; U—фактичний рівень безробіття; U* — природний рівень безробіття; Y* — потенційний обсяг ВВП; Y — фактичний обсяг ВВП.

Із сказаного вище можемо зробити висновок, що економіка, яка працює в умовах природного рівня безробіття, зазнає переважно конструктивного впливу, а рівень безробіття, що перевищує природний, чинить переважно згубний вплив на економіку.

81.Інфляція: основні причини, види та соціально-економічні наслідкиПроблема інфляції е складовою частиною теорії грошей. Інфляція —~ це одна а найбільш гострих

проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу»що негативно впливає на всі сторони життя суспільства.

Є різні погляди на природу і причини інфляції але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий — як макроекономічие явище спричинене порушенням пропорцій суспільного відтворення і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів

Тим часом Інфляція є складним, багатостороннім явищем, причини якого у взаємодії факторів и сфери виробництва і сфери грошового обігу

Інфляція зовні виглядає як знецінення грошей внаслідок їхньої надмірної емісії, яка супроводжується вростанням цін на товари та послуги

Проте це лише форма прояву а не глибинна сутність і причина Інфляції. Звичайно Інфляція мас свій зовнішній прояв у підвищенні цін. Але не кожне підвищення цін служить показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися і в інших умовах.

Насправді ж інфляція є результатом порушення економічної рівноваги, яка зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин:

Порушення пропорцій суспільного виробництваНадмірна емісія паперових грошейДефіцит державного бюджетуМілітаризація економікиЗначне зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргуНедосконалість податкової системиКризові явища у фінансово-кредитній системіМонополізація виробництваЗовнішньоекономічні факториНайважливішими з внутрішніх причин інфляції є:— порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і

споживанням, попитомі пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;— значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених

непродуктивними державними витратами— надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони и грошового обігу;— мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість,

призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит— збільшення податкового тягаря на товаровиробників;— випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання

продуктивності праці.Зовнішні фактори інфляції пов'язані з посиленням націоналізації господарських зв'язків між

державамиf що супроводжуються загостренням конкуренції на світових рийках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загострення міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).

Інфляція — це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція може набувати різноманітних форм:Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не контролюєтьсяПрихована інфляція — це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє

утримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення з іншогоПовзуча інфляція — інфляція, що розвивається коли ціни зростають незначною швидкість (не

перевищує 10% на рік)Помірна інфляція (2—5 % на рік) Галопуюча інфляція — інфляція, коли ціни ростуть швидко — на

10—100 % щорічно. Тоді відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги.

Гіперінфляція — інфляція, коли ціни зростають астрономічно — на 1—2 % щодня або сягають 1000 % і більше на рік.

Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні.

Збалансована інфляція — інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг.

Незбалансована інфляція — інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

Очікувана Інфляція — зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду.

Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, «умовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників — на сировину та засоби виробництва.

Інфляція попиту — це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.Спричинити її може в основному збільшення державних замовлень (наприклад, військових),

попиту підприємців на засоби виробництва в умовах повної зайнятості й майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання купівельної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) в результаті, наприклад, узгоджених дій профспілок. Усе це спричиняє утворення надлишку грошей порівняно з кількістю товарів, призводить до підвищення цін. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть адекватно реагувати на зростання попиту.

Інфляція пропозиції (витрат) — це зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції.

Причинами збільшення витрат можуть бути зростання цін на сировину, енергоносії, підвищення заробітної плати, політика ціноутворення» економічна ї фінансова політика держави і т. ін. Збільшення витрат виробництва на

одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції, який підприємці готові запропонувати за наявного рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, у свою чергу, підвищує ррівень цін

Стагфляція — це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін

Соціально-економічні наслідки інфляціїІнфляція — це тяжка хвороба економіки а глибокими соці' ально-економічними наслідками. У світі

немає країни яка б тією чи іншою мірою не зазнала втрат від інфляції.

82. Продолжение.Економічні наслідки інфляціїПо-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в

економіці» дезорганізуєіинести ційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута без зростання цін робннцтва.

По-друге» капітали переливаються зі сфери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція.

По-третє, порушується нормальне функціонування кредитної грошової системи. Знецінення грошей підриває стимул нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладенню грошових заощаджень у товари і нерухомість та інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди бо тоді невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у знецінених грошах.

Почетверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима економічних функцій. І відносини обміну повертаються назад.

По пяте: інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне становище країни.Соціальні наслідки інфляціїЕкономічна наука вважає що інфляція є своєрідним податком» яким держава шляхом емісії нічим

не забезпечених грошей додатково обкладає доходи населення, що веде до негативних соціальних наслідків. Ще Дж.М. Кейнс писав» що "тривалим процесом інфляції уряди можуть конфіскувати таємно і непомітно значну частину багатства своїх громадян*'.

По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід» оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.

По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.

По-третє* інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності» посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

82.Крива Філіпса. Сутність та інструменти антиінфляційної політики державиБезработица и инфляция находятся в определенной количественной зависимости. Профессор

Лондонской экономической школы А. Филипс в конце 50-х годов установил такую закономерность: чем ниже уровень инфляции, тем выше уровень безработицы, и наоборот. И это объяснимо. С повышением уровня безработицы уменьшается покупательная способность населения. Безработица отрицательно сказывается на уровне оплаты труда. В итоге уровень инфляции снижается. Этот процесс наглядно представлен в виде кривой Филипса (рис. 15.1).

Рис. 15.1. Кривая Филипса

Исходя из данной кривой, возникают два варианта для разного практического сочетания взаимозависимых величин: или низкая безработица и высокая инфляция (точка А на графике); или низкая инфляция и высокая безработица (точка Б на графике).

Между тем кривая Филипса отражает взаимосвязь инфляции и безработицы только в краткосрочном периоде. Если взять длительные периоды (5–10 лет), то при высоком уровне безработицы цены продолжают повышаться.

То, что кривая Филипса не «срабатывает» в долгосрочном периоде, объясняется следующими обстоятельствами. Как правило, предприниматели и работники заключают долгосрочные договоры о величине заработной платы. Более того, из-за инфляционных ожиданий предприниматели увеличивают оплату труда в порядке компенсации будущего роста цен.

В итоге возникает такое явление, как инфляция издержек. Инфляция издержек- рост цен, который вызван повышением производственных расходов (увеличением оплаты труда и удорожанием сырья, энергоносителей и др.). Стало быть, при инфляции издержек цены повышаются вместе с увеличением безработицы.

В таком случае цена борьбы с инфляцией путем увеличения уровня безработицы становится очень высокой. По расчетам зарубежных экономистов, чтобы инфляция могла снизиться на 1%, безработица должна превысить свой «естественный уровень» на 2%. Но от этого реальный валовой национальный продукт уменьшится на 4% по сравнению с потенциальной его величиной.

В условиях нынешней рыночной экономики государство применяет следующие важнейшие регуляторы инфляции.

А. Государство проводит политику доходов. Имеется в виду сдерживание инфляции издержек. В развитой рыночной экономике правительство избегает прямого регулирования уровня заработной платы. Оно использует косвенные методы в виде «социального партнерства» — поиска соглашения работодателей с профессиональными союзами наемных работников путем взаимных уступок.

Б. Государство ограничивает монополистическую деятельность в области ценообразования. В этом случае правительство берет под контроль монополистическое «вздувание» цен.

В. Твердо проводимая антиинфляционная политика правительства способствует существенному уменьшению инфляции спроса. Успех в этом деле может прийти только к сильному правительству, которое пользуется доверием большинства населения, правильно прогнозирует ход инфляции, четко ставит антиинфляционные задачи и заблаговременно информирует об этом граждан. Причем основой программы авторитетного правительства являются не компенсации роста цен (что усиливает инфляцию), а меры, на практике противодействующие стихийному повышению цен.

Г. Регулирование ценовой динамики становится эффективным благодаря умелой денежной политике центрального банка. Поучителен в этом отношении опыт Федеральной резервной системы (центрального банка) США (ФРС).

83.Сутність та механізм суспільного відтворення. Національне багатствоПроцес виробництва на окремих підприємствах може припинятись чи продовжуватися (з

перервами чи безперервно), у масштабах же національної економіки виробництво має постійно повторюватись і відновлюватись, оскільки виробництво є основою забезпечення існування людини. Оскільки людство не може існувати, не споживаючи продуктів виробництва, воно не може перестати виробляти.

Виробництво — це процес суспільного відтворення, якщо його розглядати не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється.

Суспільне відтворення — це економічний процес, в якому власне виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва — продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлюваними, та залучення нових невідновлюваних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці.

Розрізняють такі види суспільного відтворення: просте (Відновлення національного (суспільного) продукту і споживання в незмінних обсягах та якості), звужене (Зменшення обсягів виробництва і споживання) та розширене (Кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання)

Просте відтворення — це відновлення виробництва і споживання на кількісно та якісно незмінному рівні.

Звужене відтворення — це відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо. Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим. Звужене відтворення спостерігалося в 90-х роках XX ст. в перехідній економіці України.

Розширене відтворення — це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.У зв'язку з тим, що економіка, як і інші форми матерії та духу, розвивається хвилеподібно,

протягом тривалих періодів можна спостерігати просте, звужене і розширене відтворення.Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій:— між виробництвом і споживанням;— між підрозділами національного виробництва;— між витратами на виробництво та доходами від реалізації продукту виробництва;— між відшкодуванням спожитого капіталу та нагромадженням;— між споживанням і нагромадженням (заощадженням);— між заощадженнями та інвестиціями та ін.Стисло охарактеризуємо кожну з цих пропорцій.Звісно, люди виробляють для того, щоб споживати. Споживання може бути виробничим і

невиробничим (кінцевим споживанням домогосподарств). Виробниче споживання є моментом безпосереднього процесу виробництва, оскільки виробити новий продукт означає спожити ті ресурси, з яких виготовляється (народжується в процесі виробництва) цей продукт. Наприклад, виробництво вершкового масла передбачає виробниче споживання молока, устаткування та праці людей, які займаються виробництвом масла.

Невиробниче (безпосереднє) споживання за своїм змістом є знищенням виробленого продукту. Люди, споживаючи їжу, одяг, послуги, знищують продукт. Але це знищення є процесом відтворення життя людини, її здібностей до найманої праці та інших здібностей. Споживаючи, люди створюють сім'ї, наро джують дітей, виховують їх, навчають, готують їх до здійснення господарської діяльності після досягнення працездатного віку. Відтворення найманого працівника, таким чином, відбувається за межами підприємства.

Отже, споживання за межами виробництва забезпечує відтворення ресурсу "праця".Але для здійснення процесу виробництва на національному рівні необхідно відтворити спожитий

фізичний (реальний) капітал.

84. Економічне зростання: сутність, типи та факториДовгострокове економічне зростання є однією з цілей мак-роекономічної політики держави.Економічне зростання визначається з двох позицій:

1) як поступальний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;

2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу. Розрізняють три типи економічного зростання:

— екстенсивний який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;

— інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;

— змішаний який поєднує інтенсивні й екстенсивні типи. Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм

майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Для вимірювання економічного зростання використовують показники:абсолютного приросту реального обсягу виробництва, який визначається за формулоюΔY=Yt-Yt-1де ΔY — приріст ВВП, ВНП чи НД; Yt — обсяг ВВП, ВНП чи НД у період t; Yt-1 — обсяг ВВП, ВНП чи

НД у період, що передує періодові t2) темпу приросту, який визначається за формулою Yt-Yt-1ΔYΔT= Yt-1 = Yt-1Умовно всі чинники економічного зростання поділяють на три групи:1) чинники попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів

виробництва і доходу;2) чинники пропозиції, що є визначальними в більшості моделей і мають складну структуру, яка

включає: природні ресурси у їх якісному та кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники; інформаційне забезпечення; орга-нізаційні чинники тощо;

3) чинники розподілу 9 які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Джерелами економічного зростання є:— економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;— зростання продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

85. Сутність види та теорії економічного циклу. Необхідність та інструменти антициклічного регулювання

Будь-якій формі руху матерії, включаючи економічну, властива нестабільність, яка проявляється в тому, що зміни в будь-якому системному об'єкті нагромаджуються поступово і систе ма їх сприймає спокійно, оскільки коливання, спричинені цими змінами, за своєю силою не перевищують потужність стабілізуючих механізмів системи. Як тільки домінування стабілізуючих чинників порушується, зв'язки, що утримували систему в спокійному стані, руйнуються, система збурюється, коливання її стають відчутними. Такий стан характеризує систему як нестабільну. Періодичність таких коливань, які порушують стабільність системи, залежить від самої системи та сили тих причин, що впливають на її коливання.

Економіка, як і будь-яка інша система, розвивається нерівномірно, хвилеподібно. Така форма руху значною мірою пояснюється законом спадної граничної продуктивності усіх факторів виробництва. Для того, приміром, щоб земля давала кращі результати з кожного гектара, необхідні докорінні зміни в тех -нічному (технологічному) базисі. Тільки тоді буде мати сенс здійснення нових капіталовкладень. У межах наявної технології зростання ефективності інвестицій завжди має певну межу, подолання якої обумовлюється НТП та вищою кваліфікацією робітників. Застосування новинок НТП потребує нагромадження капіталу. Запровадження їх у виробництво зумовлює спочаткушвидке зростання граничної корисності факторів виробництва, потім це зростання повільнішеє і з певного моменту починає спадати. Так відбуваються підйоми і спади в економіці. Якщо зміни в технологічному базисі галузей інфраструктури відбуваються через великі проміжки часу (споруди, мости, дороги тощо мають тривалий строк експлуатації), то йдеться про довгі хвилі. Якщо ж йдеться про верстати, машини, устаткування, строк їх функціонування значно менший (до 10 років), оновлення їх відбувається швидше. Це спричиняє середні цикли. Таким чином, стає очевидним, що в самому технологічному базисі вироб-ництва закладені підвалини хвилеподібного (циклічного) розвитку. Але й цим чинником не вичерпуються причини економічних коливань.

85. Продлжение 1Проблема виявлення періодичності коливань в економіці та причин, що її обумовлюють, не

залишала байдужим жодного із провідних економістів XIX—XX ст. Розглянемо деякі з теорій циклів.Теорії циклічних коливаньНезважаючи на те, що циклічність — природна властивість руху економіки, її (циклічності)

теоретичне осмислення починається тільки в XX ст. До цього об'єктом дослідження були кризи, а не цикли. Український вчений М.І. Туган-Баранов-ський об'єднав теорії циклів у три групи, залежно від того, якими процесами вчені намагались пояснити причини циклічних коливань. Це теорії суспільного виробництва, обміну та розподілу (табл. 16.1).

Ми розглянули в найзагальнішому вигляді існуючі теорії циклічних коливань. З другої половини XX ст. пожвавлюється науковий інтерес до моделей циклічних коливань. XXI ст. активізувало цей інтерес. Досліджуються найрізноманітніші чинники, що змушують економічну систему циклічно коливатися: різна реакція в часі сукупного попиту та сукупної пропозиції на зміну рівня цін; різна схильність до заощаджень підприємців та найманих працівників; зміни величини автономного попиту тощо. Ці моделі є об'єктом вивчення курсу "Макроекономіка".

Класифікація економічних циклів за тривалістю та їх характеристика. Середні цикли та їх фазиЗа тривалістю економічні цикли поділяють на короткі, середні та довгі.Короткі цикли називають циклами Кітчина, на честь англійського економіста, статистика Джозефа

Кітчина. Він пов'язував малі цикли з коливанням запасів золота і визначав їх повто рюваність з періодичністю три роки і чотири місяці. Основоположник економетрики Веслі Мітчелл вбачав причину малих циклів у сфері грошового обігу і визначив їх тривалість для США у 40 місяців, тобто теж три роки і чотири місяці.

Малі (короткі) цикли пов'язані із порушенням та встановленням рівноваги на споживчому ринку.Причиною коротких циклів є зміни, що відбуваються у сфері кредиту. Тому вони і проявляються як

кризи кредитної сфери.Середні цикли ще називають циклами Клемента Жугляра (за ім'ям французького вченого-

економіста, який досліджував середні цикли у другій половині XIX ст.). Він вважав, що причина середніх циклів — теж у сфері кредиту, і виявив їх періо дичність (8—10 років). Ця періодичність збігається з періодичністю середніх циклів, причину яких вчені вбачали в періодичності оновлення основного капіталу.

До середніх хвиль відносять так звані будівельні цикли Сай-мона Кузнеця (за ім'ям американського вченого, лауреата Нобелівської премії). Він вважав, що циклічні коливання пов'язані з періодичним оновленням житла та деяких типів виробничих споруд, і визначив їх тривалість (періодичність) в 15—20 років.

Існування довгих хвиль (великих циклів) пов'язане зі зміною базових технологій, джерел енергії та об'єктів інфраструктури, їх ще називають циклами Кондратьєва на честь російського вче ного Миколи Кондратьєва. Його дослідження ґрунтувались на статистичних даних щодо динаміки виробництва чавуну, свинцю, вугілля, а також середнього рівня цін, заробітної плати та ставки відсотка, зовнішньоторговельного обороту та інших показників в Англії, Франції, Німеччині і СІЛА за період із 80-х рр. XVIII ст. до 20-х рр. XX ст. На основі економетричного аналізу він визначив дві з половиною довгих хвилі тривалістю 54—55 років з висхідною та низхідною фазами.

Низхідна фаза великого циклу — це період зміни базових технологій та технологічних структур, котрий триває 20—25 років. Упродовж цієї фази відбуваються малі та середні цикли, що створює підґрунтя для найвагоміших внесків у технічне переоснащення .

Висхідна фаза великого циклу — це період піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства, що триває 25—ЗО років, протягом яких можливі також циклічні коливання, пов'язані з оновленням основного капіталу, масовим поширенням нових технологій, зародженням і розвитком нових галузей економіки.

85. Продолжение 2.

Розглянемо детальніше середні цикли, які ще називають промисловими.Промисловий (економічний) цикл є найгострішою формою прояву властивих ринковій

(капіталістичній) економіці суперечностей і водночас досить жорстким, але дієвим способом вирішення їх.

фази ділового циклу.Ознаки економічної кризи:— перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них;— значне скорочення обсягів виробництва;— падіння цін;—дефіцит вільних грошових засобів, необхідних для платежів;— біржовий крах та банкрутство підприємств;— зростання безробіття;— падіння рівня заробітної плати;— падіння рівня прибутку;— масове знищення товарів, устаткування тощо;— дезорганізація кредитної системи* Риси депресії:— "застій" виробництва;— низький рівень цін;— "в'яла" торгівля;— невисока ставка позичкового відсотка;— ліквідація товарного надлишку. Риси пожвавлення:— розширення виробництва до відновлення докризового рівня;— зростання цін;— підвищення норми прибутку;— зростання зайнятості;— пожвавлення торгівлі;— посилення оптимістичних очікувань. Риси піднесення:— перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;— швидке зростання зайнятості;— зростання заробітної плати та інших видів доходів;— кредитна експансія;— штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговцями зростання цін та їх

бажанням купити більше товарів за нижчими цінами;— зростання пропозиції, яка з часом перевищує попит і створює умови для нової кризи.З прискоренням НТП та посиленням втручання держави в економічне життя суспільства

економічний цикл модифікується (рис. 16.2).

85. Продолжение 3Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного (промислового) циклу:—рецесія, яка включає в себе кризу та депресію;— піднесення, що включає в себе пожвавлення та бум.Рецесія — це фаза економічного циклу, якій властиві падіння виробництва, що знаходиться між

найвищою (бум) та найнижчою його точками (дном), і спад виробництва.Піднесення (розширення) виробництва — фаза, що знаходиться між найнижчою та найвищою

точками циклу.За визначенням Національного бюро економічних досліджень США (NBER), рецесія — це період

зниження рівня сукупного випуску, доходу, зайнятості, торгівлі, який триває від шести місяців до одного року і характеризується значним падінням у багатьох секторах економіки.

Американські вчені Артур Берне та Веслі Клер Мітчелл, досліджуючи циклічні коливання сучасної економіки, дійшли висновку, що динаміка рядів випуску і зайнятості зумовлює економічне зростання, яке називається зростаючим трендом, а коливання ділової активності навколо тренда утворюють економічні цикли.

Таким чином, тренд можна розглядати як результат дії факторів, що зумовлюють довгострокове економічне зростання (рівень заощаджень, приріст трудових ресурсів, технічні зрушення тощо), а цикл — як тимчасове відхилення від цієї тенденції.

Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) — це регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу), за яких після зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням.

85. Продолжение 4.Сучасні економічні цикли, як видно з рис. 16.2, істотно відрізняються від циклів кінця XIX — першої

половини XX ст.1. У них відсутня фаза депресії як обов'язкова, але якщо падін ня дуже глибоке і тривале, то фазу

рецесії називають депресією.2. Немає чіткого розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об'єднуються в одну,

яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум) та нижня (дно) точки ділового циклу.

3. Визначається рівнодіюча тривалого економічного зростання — тренду коливання навколо якого утворюють цикл.

4. Змінилися й економічні показники у фазах циклу.Особливості сучасних економічних циклів1. Швидкоплинний розвиток НТП спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення

основного капіталу, внаслідок чого повторюваність криз стає частішою.2. Інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація

економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу.

3. Державне антициклічне регулювання спрямовується на недопущення перегріву економіки, що робить, як правило, економічні кризи не такими глибокими, а для циклу не є обов'яз ковим проходження усіх фаз.

4. Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й зростанням цін та інфляції, що породжує нове явище в економіці — стагфляцію. Ця особливість пояснюється монополістичним ціноутворенням і надмірними державними затратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг, спричиняючи інфляцію. Такі кризи супроводжуються нерівномірним зростанням цін у різних галузях економіки, внаслідок чого інвестиції спрямовуються туди, де вищий рівень цін, а отже, і темп інфляції. Подібні процеси продовжуються доти, доки не складеться нове співвідношення між галузями, властиве новому стану економічної рівноваги. За цих умов кризи мають затяжний характер і спричиняють стагнацію, оскільки порушуються природні економічні причинно-наслідкові зв'язки між рівнем цін, процентної ставки та інтенсивністю інвестиційного процесу.

Із сказаного вище можна зробити такі висновки'.1. Типова криза, яка спонтанно виникає і вирішується за рахунок саморегуляції ринкового

механізму, характеризується тим, що падіння цін в умовах кризи перевиробництва супрово джується здешевленням кредиту. Кредит стає доступнішим, що, у свою чергу, пожвавлює інвестиційний процес, виводячи економіку з "застою".

2. Криза, яка супроводжується інфляцією, деформує причин-но-наслідкові зв'язки в економіці, що є свідченням занадто великого втручання держави в циклічний розвиток економіки. Таке втручання оцінюється як позитивне в короткостроковому періоді, але спричиняє негативні наслідки в довгостроковому періоді, що потребує значного часу для їх вирішення.

Значення циклічного розвитку для економіки Цикли означають:по-перше, порушення рівноваги і перерву в розвитку по висхідній, внаслідок чого скорочується

обсяг національного виробництва;по-друге, позбавлення багатьох з тих, хто бажає працювати, можливості знайти роботу і

забезпечити собі нормальний рівень доходу;по-третє, доведення до банкрутства багатьох підприємців змушуванням їх подекуди суттєво

погіршувати свій економічний та соціальний стан;по-четверте, одночасне існування інфляції та безробіття ще більше посилює невизначеність та

знедоленість широких верств населення, спричиняючи перерозподіл багатства на користь незначної частини населення.

Аспектів згубного впливу циклічного розвитку дуже багато.

86. Процедура створення і ліквідації підприємстваПідприємства кооперативного і корпоративного типу утворюються їх засновниками на принципах

добровільності членства фізичних і юридичних осіб, безперешкодному виході з них, обов'язковій трудовій участі членів у господарській Діяльності виробничих кооперативів, демократичному характері управління, розподілу прибутків між членами кооперативу відповідно до їх участі в діяльності підприємства.

Підприємства кооперативного типу вважаються створеними і набувають прав юридичної особи з дня державної реєстрації, вони мають самостійний баланс, рахунки в банківських установах, печатку з 'їх найменуванням, діють на основі статуту, який приймається на загальних зборах членів підприємства.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» в основі порядку створення та дії підприємств кооперативного типу, крім статуту, лежить установчий договір. Цим вони відрізняються від підприємств корпоративного типу.

Державні підприємства створюються відповідно до ст. 5 Закону «Про підприємства в Україні» за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу.

Всі підприємства припиняють свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації. Реорганізація або ліквідація підприємства проводяться за рішенням власника із дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

Реорганізація підприємства відбувається шляхом злиття з іншим підприємством, приєднання одного підприємства до іншого, поділу підприємства, у разі виокремлення з підприємства одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства на інше.

При реорганізації підприємства всі його права та обов'язки переходять до його правонаступників.Підприємство ліквідується у разі:1) закінчення терміну, на який воно створювалось, або досягнення мети, що ставилася при його

створенні;2) за рішенням власника або вищого органу управління підприємства;3) на підставі рішення суду або господарського суду;4) на інших підставах, передбачених законодавством України. Ліквідація підприємства

здійснюється ліквідаційною комісією.Ця комісія вміщує в офіційній пресі публікацію про його ліквідацію, оцінює наявне майно,

розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс.Якщо ліквідується недержавне підприємство, то його грошові кошти розподіляються між членами

цього підприємства після розрахунків з найманими працівниками, бюджетом, банківськими установами, власниками облігацій.

87. Малий бізнес та нові види підприємницької діяльностіМалі підприємства законодавчо найчастіше визначаються чисельністю зайнятих на них

працівників з урахуванням специфіки сфер, галузей та видів економічної діяльності. В Україні чинне законодавство до малих відносить підприємства, чисельність зайнятих на яких не перевищує:

— у промисловості та будівництві — 200 осіб;— в інших галузях виробничої сфери — 50;— у науці та науковому обслуговуванні — 100;— у галузях невиробничої сфери — 25;— у роздрібній торгівлі — 15 осіб.У країнах з розвиненою ринковою економікою частка зайнятих у середньому та дрібному

підприємництві становить 50— 70 %, а частка у ВВП — 50—60 %. Малих підприємств там дуже багато. Саме на основі малих підприємств виникали середні та великі.

В Україні, яка здійснює перехід до ринку від економічної системи державного (адміністративно-командного) соціалізму, мале підприємництво не набуло того значення, яке властиве рин ковим системам, що формувалися еволюційним шляхом. Розвиток його в Україні потребує державного сприяння і підтримки.

Риси дрібних підприємств:— велика кількість;— гнучкість (здатність швидко реагувати на кон'юнктурні зміни в економіці);— нестійкість (у США щороку банкрутують три з п'яти заново створених малих фірм).Функції дрібних підприємств:— оперативно реагують на кон'юнктурні коливання економіки;— коригують структуру економіки відповідно до змін у структурі смаків, потреб, уподобань тощо;— розширюють межі економічної свободи, керуючись у своїй діяльності економічною

доцільністю, а не рішеннями управлінських кооперативних чи державних органів;— забезпечують розвиток конкуренції;— сприяють послабленню монополізму;— створюють додаткові робочі місця;— насичують ринок товарами та послугами за відсутності великих стартових капіталів;— швидко відшкодовують витрати і відновлюють здатність заново інвестувати;— є основою для формування середнього класу;— активні щодо інноваційної діяльності.

88. Державний сектор економіки як спосіб реалізації функцій державиПоняття “державний сектор” означає сектор економіки, яким керують органи державного

управління і який забезпечує досягнення цілей держави щодо надання неринкових послуг і здійснення перерозподілу доходу, фінансованого податками, на інші сектори економіки. Фінансові інститути, що контролюються державою, не входять до органів державного управління, але розглядаються як державні фінансові інститути. Нефінансові державні підприємства, що виробляють та продають товари і послуги (націоналізовані або засновані урядом підприємства), входять до визначення “державний сектор”. В адміністративній економіці ці підприємства є основною складовою продуктивного сектора економіки, і бюджет відіграє роль основного мобілізуючого і розподільного фінансового інструменту. Це призводило до значного перерозподілу ресурсів через державний бюджет (на 20—25% вище, ніж у країнах з ринковою економікою), а також визначало структуру державних доходів і видатків. Більша частина доходів держави забезпечувалася за рахунок податкових надходжень корпоративного сектора економіки. Надходження від індивідуальних доходів громадян залишалися низькими порівняно з міжнародними стандартами. Оподаткування особистих доходів громадян обмежувалося низьким

рівнем заробітної плати соціалізованого сектора і установкою, що первинний розподіл трудових доходів є достатнім і не погребує додаткової корекції.

В умовах ринкової економіки, коли основну роль у забезпеченні економічного зростання відіграє приватний сектор економіки, а державний сектор відіграє роль підтримуючого середовища, бюджетна політика концентрується на досягненні макроекономічної стабільності та ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси виконують контролюючу і стимулюючу роль: вони спрямовуються на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження та підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших фінансових інструментів і відіграє роль їхнього координатора на макроекономічному (загальнодержавному) рівні.