РОЗДІЛ 1 - СНУ ім. В. Даля · 4 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Глобальні трансформації, що відбуваються

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

На правах рукопису

УДК 316.6+159.923 (043.3)

ГЕЙКО Є. В.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

19.00.05 – соціальна психологія; психологія соціальної роботи

Дисертація

на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Науковий консультант

дійсний член НАПН України,

доктор психологічних наук,

професор

Максименко Сергій Дмитрович

Сєвєродонецьк – 2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЦІЛІСНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ 16

1.1. Ґенеза поняття “цілісність” у гуманістичній традиції 16

1.2. Артикуляція цілісного підходу у загальнонауковій парадигмі 47

1.3. Системний підхід у вирішенні проблем цілісності особистості 77

1.4. Фокусування феноменології цілісності у наукових концепціях 85

Висновки до розділу 98

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ

ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ ЦІЛІСНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ 101

2.1. Інтегративно-особистісний підхід: цілісність особистості у контексті

соціального буття 101

2.2. Фокусування Я: структура цілісності особистості 107

2.3. Формування цілісності особистості в онтогенезі 116

2.4. Активуюча свідомість: психологічна природа та формування цілісності

особистості 120

Висновки за розділом 122

РОЗДІЛ 3. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ:

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ

І РОЗВИТКУ 124

3.1. Тематизація цілісності особистості у гуманістичній практичній

психології 124

3.2. Методологія моделювання антропологічної цілісності: вітчизняна

психотерапевтична школа 126

3.3. Методологічний потенціал формування цілісності особистості:

еріксонівський та неоеріксонівський підходи 129

3.4. Формування цілісності особистості засобами гіпнотерапії 163

3


РОЗДІЛ 4. ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ:

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ І ІНТЕГРАЦІЯ 240

4.1. Теоретико-методологічні принципи організації психологічного

експерименту 240

4.2. Концептуальна модель полісистемної цілісності особистості: емпірична

верифікація 257

4.3. Структура, динаміка полісистемної цілісності особистості 268

Висновки за розділом 307

РОЗДІЛ 5. ПОЛІСИСТЕМНА ЦІЛІСНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ:

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІЗ ІЗ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ

ВЛАСТИВОСТЯМИ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ

ХАРАКТЕРИСТИКАМИ 310

5.1. Психологічний аналіз результатів емпіричного дослідження особистісних

чинників у структурі полісистемної цілісності особистості 310

5.2. Психологічні особливості прояву патернів поведінки особистості в процесі

розвитку полісистемної цілісності особистості 312

5.3. Соціально-психологічні типи студентів із різними стратегіями розвитку

полісистемної цілісності особистості 327


ВИСНОВКИ 342

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 346

ДОДАТКИ 374

4

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Глобальні трансформації, що відбуваються в

суспільстві та розбудова держави зумовлюють підвищену увагу до особистості, її

цілісності. Зосередженість на феномені особистості визначається його специфічним

статусом як об’єкта наукового дослідження, вивчення якого відповідає тенденції

цілісного пізнання людини (Б. Ананьєв, Г. Балл, С. Максименко, В. Мерлін та ін.). У

таких умовах особливої актуальності набуває психологічний аналіз організації

самоусвідомлення індивіда й досягнення найвищого її рівня – утворення цілісності

особистості.

Численні наукові дослідження розкривають природу цілісності взагалі й

цілісності особистості як окремої категорії. Зазначені поняття зустрічаються у

працях класиків античності й середньовіччя (Анаксагор, Аристотель, Платон,

Сократ, Сенека й П. Абеляр, Ф. Аквінський, Р. Луллій, І. Скотт) до вчених ХІХ-ХХІ

століття, серед яких особливо вирізняється Ф. Брентано, з його новим баченням

цілісності, що сприяло подальшому вивченню проблеми у представників

феноменології (М. Ґайдеґґер, Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті, Д. Серль та ін.), які

створили передумови для оформлення і застосування цілого понятійного ряду.

Суттєвим кроком у дослідженні окресленої проблеми виявилися спроби

визначити підгрунтя цілісності особистості або її засадничих основ. Зокрема, увага

дослідників акцентується на нужді (С. Максименко), спрямованості (Л. Божович),

гармонійності (Г. Балл), ставленні (В. Мясищев), спілкуванні (О. Бодальов), ієрархії

діяльності і мотивів (О. Леонтьєв), емоційній спрямованості (Б. Додонов),

самоактуалізації (А. Маслоу), створенні власного “феноменального світу”

(К. Ясперс) тощо.

Стан розробки проблеми дослідження. Результати аналізу літератури з

питань, пов’язаних із проблематикою цілісності особистості, надають підстави

стверджувати, що ця проблема не нова. Досліджено загальні аспекти цілісності, як-

то: цілісне світоставлення, цілісність людини в теоцентричному вимірі (І. Беляєв);

цілісність і рефлективний рівень самосвідомості та запропоновано цілісно-

особистісний підхід (Н. Непомняща); аксіогенез особистості, збалансованість

5

розвитку усіх складових Я-концепції як основи цілісної особистості (З. Карпенко);

концепція цілісної людини у православ’ї (М. Дворецька); ідеї цілісності людини в

антропологічних учіннях (І. Євлампієв); цілісність людини з позиції діалектики

(К. Топоркова); цілісність як духовна зрілість (С. Бєлорусов); визрівання цілісної

особистості у єдності з природою (Ю. Іванов); психіка як цілісне системне

утворення (Т. Яценко); цілісність особистості через антропоцентровану терапію

(К. Роджерс).

Встановлено, що через аналіз феноменологічної традиції відстежується

динаміка осягнення цілісності від трансцендентального пізнання (Е. Гуссерль) до

онтологічного (М. Ґайдеґґер). Так, суттєвими складовими трансцендентного

постають “зусилля збирання себе” (М. Мамардашвілі) й “експансія тілесності”

(М. Мерло-Понті). Тобто проблема цілісності щільно пов'язана із визначенням умов

і меж антропологічного фокусу.

У загальнопсихологічному контексті проблематика цілісності особистості

розглядається у психосоціальному контексті як ідентичність особистості

(А. Борисюк, З. Ковальчук та ін.); у соціально-когнітивному й диспозиційному

ракурсах – як становлення цілісності особистості (І. Ващенко, Н. Завацька,

А. Коваленко, О. Кононенко, В. Турбан та ін.).

У працях Л. Виготського, О. Леонтьева, С. Рубінштейна висвітлюється

соціокультурний контекст, інтерсуб’єктивне підґрунтя цілісності особистості.

Проблематика цілісності особистості постає в психологічних теоріях

гуманістичного напряму. Зокрема, гештальт-психологія розкриває проблему границь

поля сприйняття й практичного руху до фокусу “Я”; гуманістична психологія

акцентує увагу на глибинній цілісності людини й розвитку її потенціалу;

екзистенційна психологія розглядає цілісність особистості як практичний рух

екстатики в напрямку “можливість-дійсність”. Саме спроба ствердження

унікальності й розуміння складності функціонування цілісної особи в реальному

світі є головним постулатом гуманістичних теорій особистості. Принцип холізму

артикулюється вченими щодо завершення гештальта (гештальт-психологія) і

самоактуалізації (гуманістична психологія), екстатичного руху (екзистенціальна

6

психологія) і руху до цілісності (трансперсональна психологія). Однак гуманістична

психологія, здійснюючи антропоцентричний наголос і застосовуючи принцип

холізму, не надає вичерпного визначення всієї повноти людського існування. Тому

з’ясування умов цілісності особистості й основних принципів її методологічної

тематизації в дослідженні пов'язано, в першу чергу, з системним підходом.

Водночас залишаються дискусійними питання однозначного тлумачення

поняття “цілісність”, єдиного розуміння структури цілісності особистості,

особливостей її генези, функціонування. Отже, неоднозначність й суперечливість

підходів стосовно явища цілісності особистості, складність та багатоплановість

означеного феномену потребують обґрунтованого висвітлення і поглибленого

вивчення.

У найбільш загальному вигляді задум даного дисертаційного дослідження й

полягає в тому, щоб, на підставі аналітичного осмислення й визначення умов

цілісності та основних принципів методологічної тематизації, виявити найбільш

об’єктивні способи інтерпретування цілісності, які було напрацьовано науковою

парадигмою. Соціальна і наукова значущість, а також недостатній ступінь

розробленості цієї актуальної для сучасного суспільства проблеми обумовили вибір

теми дисертаційного дослідження: “Соціально-психологічні основи цілісності

особистості”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне

дослідження виконано в рамках комплексної науково-дослідної теми кафедри

практичної психології та соціальної роботи Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля “Соціально-психологічні основи розвитку

адаптаційного потенціалу особистості засобами інноваційних психотехнологій в

умовах трансформаційних змін сучасного суспільства” та науково-дослідної теми

кафедри практичної психології Центральноукраїнського державного педагогічного

університету імені Володимира Винниченка “Психологічні умови становлення

особистості у сучасному суспільстві” (номер державної реєстрації 0116U005272).

Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля (протокол № 10 від 30.05.2014

7

р.) та узгоджено з бюро Міжвідомчої ради з координації наукових досліджень з

педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 5 від 23.06.2015 р.).

Об’єкт дослідження – полісистемна організація особистості.

Предмет дослідження – соціально-психологічні основи становлення та

розвитку цілісності особистості.

Мета дослідження – розробка й обґрунтування концептуальних засад вивчення

цілісності особистості як специфічної організації людини, її ґенези й функціональної

структури.

Гіпотези дослідження:

- теоретичні гіпотези: цілісність вирізняється ієрархічністю взаємопов’язаних

елементів, що виявляють власну структуру; цілісніть особистості розкривається

через узгоджені між собою структурні елементи (системи, модальності, диспозиції)

у загальній структурі за принципом полісистемності; генеза полісистемної цілісності

особистості визначається взаємопов’язаністю соціально-психологічних

характеристик, індивідуально-типологічних властивостей та складових цілісності

(субмодальності, полярні категорії, біполярні категорії); феноменологія цілісності

особистості має прояв у полісистемності й розкривається через біполярність;

- експериментальні гіпотези: у структурі полісистемної цілісності особистості,

в залежності від специфіки зв’язку з соціально-психологічними характеристиками та

індивідуально-типологічними властивостями, вирізняються соціально-психологічні

типи особистості з відповідними рівнями організації її цілісності; полісистемна

цілісність особистості може формуватися у малих групах (діадах (психотерапевт –

клієнт) за допомогою психотерапевтичних підходів: еріксонівського,

неоеріксонівського), застосування активних методів навчання (соціально-

психологічний тренінг, групова психотерапія).

Зазначена мета та гіпотези конкретизуються в таких завданнях дослідження:

Провести теоретико-методологічний аналіз і узагальнення наукових підходів до

проблеми вивчення цілісності особистості та з’ясувати стан її розробки.

Визначити соціально-психологічний зміст понять цілісності особистості та її

полісистемної цілісності.

8

Розробити концептуальну соціально-психологічну модель полісистемної

цілісності особистості.

З’ясувати соціально-психологічні особливості прояву полісистемної цілісності


Дослідити провідні соціально-психологічні чинники ґенези та функціональної

структури цілісності особистості.

Виокремити соціально-психологічні типи цілісної організації особистості та

визначити специфіку їх взаємозв’язку.

Запропонувати і впровадити систему формувальних заходів щодо організації та

розвитку полісистемної цілісності особистості.

Теоретико-методологічну основу дослідження становили: принципи

психологічної теорії діяльності (Б. Ананьєв, Г. Балл, Г. Костюк, О. Леонтьєв,

В. Семиченко та ін.); теоретико-методологічні положення генетичної психології

(С. Максименко); теоретичні положення раціогуманістичної орієнтації в методології

людинознавства (Г. Балл та ін.); концепції цілісності особистості (А. Анг’ял, Е.

Еріксон, Ф. Лерш, С. Максименко, Л. Сонді та ін.), поняття цілісності психіки

(О. Леонтьєв, М. Савчин, Е. Сайко, Т. Яценко та ін.); поняття цілісність

(М. Вертгаймер, В. Келер, Ф. Перлз, Ф. М. Смутс та ін.); теоретичні положення

цілісного підходу до вивчення особистості (К. Абульханова-Славська,

Л. Анциферова, І. Вітенко, Н. Завацька, З. Карпенко, А. Коваленко, В. Роменець,

С. Рубінштейн та ін.); критерії розвитку суб’єктності (О. Блинова, А. Борисюк,

Ю. Бохонкова, С. Нартова-Бочавер, О. Осницький, Н. Пророк, О. Саннікова,

Є. Сергієнко, Н. Чепелєва, Г. Цукерман та ін.); поняття розвитку (О. Асмолов,

В. Зінченко, Г. Костюк, Г. Ложкін, Н. Чупрікова та ін.); поняття організації і системи

у контексті розвитку (І. Блауберг, Л. Берталанфі, С. Гарькавець, М. Каган,

Л. Карамушка та ін.); системно-структурний підхід до процесів розвитку

(І. Ващенко, О. Кононенко, Л. Сердюк, М. Холодна, О. Шевяков та ін.);

особистісний аспект й цілісність буття (М. Ґайдеґґер, О. Єременко, М. Журба,

А. Камю, С. Кьеркегор, Ж.-П. Сартр, Т. Титаренко та ін.), концептуальні положення

самосвідомості особистості (М. Боришевський, Ж. Вірна, Л. Пілецька,

9

Н. Сарджвеладзе, П. Чамата та ін.); рефлективно-психологічні аспекти

самосвідомості (О. Бондаренко, В. Бочелюк, З. Ковальчук, І. Семенов,

В. Слободчиков, В. Турбан, Ю. Швалб та ін.).

Методи дослідження:

– теоретичні: аналіз, порівняння, узагальнення, абстрагування, систематизація,

підпорядковані завданню виявлення основних методологічних підходів та

теоретико-емпіричного вивчення цілісності особистості з метою концептуалізації

даного феномену;

– емпіричні методи: експеримент, спостереження, бесіда, тестування;

психодіагностичні методики: Пермський опитувальник Я (Л. Дорфман, М. Рябікова

та ін.), “Модифікований метод портретних виборів Л. Сонді” (модифікація

Л. Собчик), методика “Копінг-стратегії в кризових ситуаціях” (модифікація

С. Фролова), застосовані з метою діагностики цілісності особистості, її проявів та

структури; багатофакторний особистісний опитувальник (Р. Кеттелл) – для

встановлення індивідуальних особистісних диспозицій (форма С в адаптації

А. Капустіної); тест самоставлення (Р. Пантелєєв, В. Столін);

– методи формувального впливу: соціально-психологічний тренінг, діалогічне

спілкування, специфіка яких полягала в актуалізації, психокорекції та розвитку

полісистемної цілісності особистості; психотерапевтичні методи (гіпнотерапія

М. Еріксона, психодінамічна гіпнотерапія Ж. Беккіо);

– методи математично-статистичної обробки емпіричних даних: t-критерій

Стьюдента; дисперсійний, кореляційний, факторний та кластерний аналіз (метод

“Complete linkage”) для з’ясування основних типів, критерій кутового перетворення

Фішера, Н-критерій Крускала-Уолліса для оцінки варіювань між незалежними

вибірками (або контрастними групами) за рівнем забарвленості ознак, що вивчалися.

Організація і база дослідження. Дослідження здійснювалось упродовж 2003 –

2016 років на базі Центральноукраїнського державного педагогічного університету

імені Володимира Винниченка (м. Кропивницький), Хмельницького національного

університету та “Психологічного центру розвитку особистості” (м. Кропивницький).

Вибірку склали 481 досліджуваних різних вікових категорій (юнацького віку,

10

молоді, зрілого віку), соціального статусу (учнівська молодь, працівники різних

напрямків професійної діяльності).

Надійність і вірогідність результатів дослідження забезпечена

методологічним обґрунтованням вихідних теоретичних положень, відповідністю

методів дослідження його меті та завданням, репрезентативністю вибірки,

поєднанням якісних і кількісних математико-статистичних методів обробки даних.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

– вперше: розроблено концепцію соціально-психологічних основ

полісистемної цілісності особистості, що характеризуються багатовимірністю та

вирізняються розподілом за критерієм диференціації на полярні (системи,

модальності, диспозиції) та біполярні категорії (бісистеми, бімодальності,

бідиспозиції); виокремлено провідні соціально-психологічні чинники ґенези та

функціональної структури, які сприяють розвитку цілісності особистості

(“життєтворчість”, “самоздійснення”, “мотивація”, “пізнавальна потреба”,

“результативність”, “духовність” тощо); визначено соціально-психологічні типи

цілісної організації особистості (“активні, практичні, совісні” – “толерантні”;

“нерішучі, совісні, інтроективні” – “адаптивні”; “імпульсивні, залежні” –

“сенситивні”; “нестабільні, емоційні” – “саморуйнуючі”; “неемпатійні,

самовпевнені” – “схильні до накопичення”; “самодостатні, емоційно стабільні,

радікальні” – “домінуючі”; “сенситивні, консервативні, залежні” – “боязкі”;

“однозначні, конформні, ригідні, схильні до домінування” – “негативісти”;

“стримані, напружені, совісні” – “залежні”) та з’ясовано специфіку їх

співвідношення і взаємозв’язку; запропоновано й впроваджено систему

формувальних соціально-психологічних заходів щодо становлення та розвитку

полісистемної цілісності особистості (робота в діадах в межах психотерапевтичного

процесу; в тренінгових групах із застосуванням соціально-психологічних групових

методів впливу; еріксонівської та психодинамічної гіпнотерапії тощо);

- поглиблено уявлення: про соціально-психологічну сутність цілісності як однієї

з фундаментальних властивостей складних утворень (систем); місця та ролі

цілісності особистості в детермінації її соціальної активності, саморозвитку й

11

самореалізації; про особливості соціально-психологічного впливу в процесі

формування полісистемної цілісності особистості;

- набули подальшого розвитку: методичне забезпечення вивчення соціально-

психологічних основ цілісності особистості, що постає у динаміці, пов’язаній з

особливостями цілісності як внутрішньої єдності об’єкта, його

віддиференційованості від зовнішнього середовища, а також власне об’єктом, який

виявляє зазначену властивість; підходи до засобів і технологій системного

становлення та розвитку полісистемної цілісності особистості.

Теоретичне значення дослідження полягає в узагальненні соціально-

психологічних уявлень про особистість та її розвиток, що сприяє оформленню

якісно нового інтегративного утворення – цілісності особистості. Показано, що

феномен організації цілісності визначається суб’єктивною картиною світу

опосередкованою соціальним впливом, а вагомим її аспектом є контекстність

світорозуміння, яка розглядається як ситуативна зумовленість, уміння враховувати

контекст системи-цілого та контексти взаємодії “Інший-ціле” і “Я-ціле”. Визначено,

що цілісність особистості постає як внутрішня узгодженість й сув’язність,

взаємопідтримка всіх частин-систем суб’єкта, а цілісна особистість спрямована на

самозмінювання; приймає і цінує власний досвід як вагомий ресурс для такого

змінювання; звернена й схильна до утилізації іншого позитивного досвіду задля

власного самозмінювання.

Практичне значення дослідження полягає у розробці засобів впливу з метою

формування соціально-психологічних основ полісистемної цілісності особистості,

урахування яких у психокорекційній, психопрофілактичній і виховній роботі сприяє

актуалізації й адекватному розвитку всіх сфер особистості (пов’язаних із

самосвідомістю та світосприйняттям), життєвому й професійному самовизначенню,

а також оптимізує соціально-психологічну адаптацію особистості та міжособистісну

взаємодію.

Самостійну практичну цінність має авторська програма формування соціально-

психологічних основ полісистемної цілісності особистості представників різних

вікових груп та професійних спільнот. Теоретичні та емпіричні результати

12

дослідження з психології цілісності особистості включено до змісту лекційних і

практичних занять з диференційної психології (розділи “Психічна індивідуальність

та диференційна психологія”, “Індивідуальність як об’єкт наукового дослідження в

диференційній психології”, “Особистість і професія: застосування диференційного

підходу в допрофесійній та професійній підготовці фахівців”; соціальної психології

(розділи “Соціально-психологічний аспект дослідження особистості”, “Теорія

соціалізації особистості”,“Сучасні теоретичні підходи у вирішенні проблеми

соціалізації особистості”, “Загальні питання проблеми спілкування”; психологічного

консультування (розділи “Цілісність консультанта”, “Формування цілісності клієнта

у процесі консультування”, “Модель професійної діяльності психолога-

консультанта”, “Консультативна бесіда – основний метод психологічного

консультування”, “Гуманістичні концепції в психологічному консультуванні”);

психології управління (розділи “Соціально-психологічні механізми регуляції

міжособистісних стосунків”, “Стилі управління”) та ін.

Кандидатську дисертація на тему “Психологічні особливості прояву

егоцентризму особистості у мисленнєвій діяльності підлітків” захищено в 2002 році.

Положення та висновки з кандидатської дисертації в докторській дисертації не

використовуються.

Результати дослідження впроваджено в роботу науково-практичного Центру

медико-соціальних та психотехнологій (м. Сєвєродонецьк) (довідка № 37/42-01 від

19.01.2017 р.), проблемної науково-дослідної лабораторії з професійної орієнтації та

професійного навчання безробітних ІПК ДСЗУ (довідка № 98-н від 14.02.2017 р.); а

також впроваджено у навчально-науковий процес Запорізького національного

технічного університету (довідка № 103-10/112 від 25.01.2017 р.), Національної

академії статистики, обліку та аудиту (довідка № 581 від 28.05.2017 р.), Інститут

економіки, екології і права (довідка № 635 від 30.01.2017р.); Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля (довідка № 39/42-01 від

19.01.2017 р.), Миколаївського національного університету

імені В. О. Сухомлинського (довідка № 10/33 від 24.02.2017 р.), Мукачівського

державного університету (довідка № 155 від 14.02.2017 р.), Приватного

13

акціонерного товариства “Вищий навчальний заклад” “Міжнародна Академія

управління персоналом” (довідка № 228-ІНзз від 02.03.2017 р.), Хмельницького

національного університету (довідка № 146а від 01.03.2017 р.), Відкритого

міжнародного університету розвитку людини “Україна” (довідка № 17-14/2058 від

26.12.2016 р.), Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя (довідка

№ 05 від 25.01.2017 р.), Камянець-Подільського національного університет імені

Івана Огієнка (довідка № 98-н від 15.02.2017 р.).

Особистий внесок автора. Розроблені наукові положення та отримані

емпіричні дані є самостійним внеском автора в розробку проблеми визначення

соціально-психологічних основ цілісності особистості. В опублікованих зі

співавтором праці доробок автора становить 70%. Розробки та ідеї, що належать

співавторам, у дисертації не використовуються.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та практичні положення

дисертаційної роботи було представлено на науково-практичних конференціях,

конгресах, семінарах різного рівня, зокрема на міжнародних: науково-практичній

конференції “Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров’я” (Київ,

2005 р.), науковій конференції “Якість життя в Україні – 3000: реабілітаційні та

рекреаційні аспекти” (Миколаїв, 2007 р.), І-ІІІ науково-практичних конференціях

«Актуальні питання соціальної та практичної психології у координатах сучасних

парадигм» (Луганськ, 2012 р., 2014 р., Сєвєродонецьк, 2015 р.), ХV конференції

молодих науковців “Проблеми особистості в сучасній науці: результати та

перспективи дослідження” (Київ, 2013 р.), ІV-V науково-практичних конференціях

«Сучасні проблеми гуманітарної науки і практики: філософський, психологічний та

соціальний виміри» (Сєвєродонецьк, 2015-2016 рр.), ІІІ науково-практичній

конференції “Ґенеза буття особистості” (Київ, 2016 р.), науково-практичній

конференції “Тенденції розвитку соціального служіння в Україні: історія, практика,

стан і перспективи” (Кропивницький, 2017 р.); з міжнародною участю: науковій

конференції “Психология общения XXI век: 10 лет развития” (Москва, 2009 р.), ІІІ

Всеукраїнському психологічному конгресі з міжнародною участю (Київ, 2014 р.);

всеукраїнських: ІІ психологічному конгресі, присвяченому 110 річниці від дня

14

народження Г. С. Костюка (Київ, 2010 р.), науково-практичній конференції

“Провідні ідеї в українській психологічній думці: історія та перспективи” (Київ,

2011 р.), науково-практичній конференції “Провідні ідеї в українській психологічній

думці: історія та перспективи” (Київ, 2012 р.), науково-практичній конференції

“Формування конкурентноспроможності практичного психолога у процесі

професійної підготовки” (Київ, 2014 р.), науково-практичній конференції

“Формування конкурентноспроможності практичного психолога у процесі

професійної підготовки” (Київ, 2015 р.), науковій конференції “Історія психології в

Україні: єдність минулого і сучасного” (Київ, 2011 р.), Х науково-практичному

семінарі “Теоретичні та методологічні засади практичної психології: динаміка

розвитку” (Ялта, 2013 р.), науково-практичній конференції “Особистість в кризових

життєвих обставинах: історія та сучасність” (Київ, 2015 р.), науково-практичному

семінарі “Технології роботи організаційних психологів в умовах соціальної

напруженості в суспільстві” (Київ, 2015 р.); міжвузівських: науковій конференції

факультету філософії, психології та соціології Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля «Соціально-психологічний та філософський

підхід до проблем сучасного світу» (Сєвєродонецьк, 2016 р.), науковій конференції

факультету гуманітарних наук, психології та педагогіки Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля «Гуманітарні проблеми

сучасного розвитку суспільства» (Сєвєродонецьк, 2017 р.); на круглих столах:

“Творча спадщина В. А. Роменця: сучасний погляд” (Київ, 2011-2012 рр.), “Сучасні

проблеми психології у контексті історико-психологічного пізнання” (Київ, 2016 р.);

наукових читаннях, присвячених 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка та

150-ти річчю від дня його перепоховання “Психологічна, соціальна та художня

мотивація творчості Тараса Шевченка” (Київ, 2013 р.). Основні теоретичні

положення та висновки дисертації доповідалися, обговорювалися та отримали

схвалення на засіданнях кафедри практичної психології Кіровоградського

державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2006-2017

рр.), на засіданнях кафедри практичної психології та соціальної роботи

Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (2014-2017

15

рр.), на засіданнях проблемної науково-дослідної лабораторії з професійної

орієнтації та професійного навчання безробітних ІПК ДСЗУ.

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційної роботи представлено

у 59 публікаціях автора, з яких 1 монографія, 3 навчально-методичні та

енциклопедичні публікації, 32 статті у наукових фахових виданнях із психології та 6

статей – у міжнародних виданнях, 17 публікацій у збірниках матеріалів науково-

практичних конференцій та інших виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів,

загальних висновків, списку використаних джерел із 319 найменувань (з них 61 –

іноземними мовами). Загальний обсяг дисертації викладено на 385 сторінках, із них

345 сторінок основного тексту. Робота містить 2 додатки на 11 сторінках, 20 таблиць

на 13 сторінках, 5 рисунків на 4 сторінках.

16

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЦІЛІСНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ

1.1. Ґенеза поняття “цілісність” у гуманістичній традиції

Проблему цілісності доцільно розглядати у поєднанні з такими поняттями,

як “система” й власне “цілісність”. Адже, якщо проаналізувати трактування, що

найчастіше трапляються у психологічній науці, то можна помітити певну

схожість цих понять. Так, Л. Станкевич, покликаючись на вислів Л. Берталанфі,

зазначає: “загальну теорію систем можна визначити як науку про цілісність”

[223, с. 6]. Відтак, варто виокремити суттєві ознаки поняття “система” й

“цілісність”.

Звернемось до лексичного аналізу. Синонімами слова “цілісність” є:

“нероздільність”, “усеохопленість”, “єдність”, “завершеність”, “закінченість”,

“інтегрованість”, “монолітність”, “неподільність”, “неушкодженість”,

“нерозривність», “нерозчленованість», “спільність», “організм», “повнота”,

“синтез”, “злитість”, “унітарність”, “цілість”, “цільність”, “емерджентність” та

ін. Отже, основою є значення, пов’язане із суцільністю й навпаки, протилежне

йому - диференційованість, що виражено такими антонімами, як: “ділимість”,

“роздільність”, “розривність”, “розпорошеність”, “роз’єднання”.

У словнику російських синонімів цілісність вирізняється як єдність,

цільність, неділимість, нероздільна властивість виявляти внутрішню єдність

[214]. В іншому словнику подається такий ряд: усезагальність, єдність,

монолітність, неушкодженість, неділимість, незіпсованість, нероздільність,

нерозділимість, спільність, організм, повнота, синтез, унітарність, цілість,

цільність.

У сучасному тлумачному словнику цілісність постає як внутрішня єдність

об’єкта, його відносна автономність, незалежність від навколишнього

середовища [218]. Так, англ. integrity; нем. Ganzheit. узагальнена

характеристика об’єктів, які мають складну внутрішню структуру (суспільство,

особистість, популяція, клітина (біол.) й ін). Зазначене явище виявляє

17

інтегрованість, самодостатність, автономність таких об’єктів, їх

протиставленість оточенню, пов’язану з їх внутрішньою активністю;

характеризує їх якісну своєрідність, що зумовлюється специфічними

закономірностми функціонування й розвитку [221].

Також цілісність пов’язана з власне об’єктом, що має такі властивості. У

цьому випадку цілісність тлумачиться як синонім поняття “ціле”. Зазначені

характеристики варто розуміти не в прямому, а у переносному значенні.

Поняття виражає інтегрованість, самодостатність, автономність об’єктів, їх

протиставленість оточенню, що пов’язано з їх внутрішньою активністю;

характеризує їх якісну своєрідність, зумовлену наявними специфічними

закономірностями функціонування й розвитку. Іноді цілісністю називають й

власне об’єкт, котрий володіє такими якостями, тобто окреслене поняття є

синонімом “цілого”. Описані властивості варто розуміти в тому сенсі, що

об’єкт виявляє розмаїття зв’язків із середовищем, існує лише в єдності з

середовищем. Слід зауважити, що уявлення про цілісність постійно змінюються

в залежності від розвитку наукового пізнання власне об’єкта. Так, у біології

уявлення про цілісність окремого огранізму в деяких сенсах виявляється

недостатнім, задля чого уводиться таке поняття, як біоценоз. Тому необхідно

висвітлювати внутрішню детермінацію властивостей цілісного об’єкта [234].

Утім цілісність як завершеність, тотальність, цільність й власне

закономірність предмета – тлумачить Философский энциклопедический

словарь [250]. На перетині ХІХ й ХХ століть застосовують зазначене поняття

для того, щоб розкривати усі об’єкти у їх первинному цільному взаємозв’язку, у

системі. Таким чином, ураховуючи зазначене вище, можна зробити висновок,

що через властивості окремих складових не можна пояснити загальну дію

об’єкта. Тому що окреме, частина може бути осягнута лише поза цілим, а ціле,

за Аристотелем, більше суми своїх частин. Ціле не складається з частин. У

ньому лише розрізняються частини, у кожній з яких проявляється ціле.

Організм – динамічна цілісність.

У соціологічному вченні (універсологія, О. Шпанн) цілісність є провідним

поняттям, яке пов’язане із суспільством. Згідно з положеннями цього вчення,

18

цілісності утворюють не лише форму явищ, але й являють собою рухомі сили,

тобто є носіями каузальності.

У педагогіці розуміння цілісності спричинило зміну методів навчання

письма й читання: читання по складах відкидається, слово більше не

складається із окремих літер й звуків, а літери й склади розглядаються як

частини слова, котре запам’ятовується як цілісність. Таким чином, діти

навчаються читати набагато скоріше, ніж раніше.

Цілісний розгляд постає в Альберта Великого, а потім у класичному,

ідеалістичному напрямках філософії ХVIII, початку XIX століття.

Варто відзначити, що Л. Маркова вважає цілісність властивістю об’єктів,

що є сукупністю елементів, котрі утворюють її й організовані у відповідності за

певними принципами.

У давньогрецькій філософії цілісність уособлювалась у співвідношенні

одиничного й множинного (Платон, Аристотель). Елементи холізму

виявляються у античних філософів мілетців, неоплатоніків, у Новий час – у

філософії Б. Спінози, Г. Лейбніца. Новітній час – праці екзистенціалістів,

персоналістів, постмодерністів. Меризм – напрямок, в якому ціле є сумою

елементів (Т. Гоббс, Ж. Ламетрі, Ф. Бекон, К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро,

З. Фрейд, К. Лоренц, Ж. Піаже, М. Мерло-Понті). Провідним принципом

раціоналістичної діалектики є те, що частини не можуть існувати без цілого, а

ціле без частин. Згідно з антиномізмом, людина, як складний об’єкт,

діалектично суперечлива єдність родового (загального) й індивідуального,

сущого і необхідного, біологічного і соціального, детермінованості і свободи,

кінцевості і безкінечності (Г. Гегель, К. Маркс, Ф. В. Шеллінг, Ф. Енгельс та

ін.).

У античній філософії цілісність уособлюється як співвідношення

одиничного й множинного. Нескінченна множина окремих речей й

властивостей, що містяться в них, на думку Платона, неминуче створює твою

думку також нескінченною й безглуздою [188, с. 19]. Щоб уможливити

мислення, треба багато чого зрозуміти через приєднання до єдиного. Зокрема

філософ зазначає, що для будь-якої множини речей, що визначаються одним

ім’ям, частіше встановлюється лише один певний вид. Наприклад, ліжок і

19

столів багато у світі, але ідей цих предметів лише дві – для ліжка й для стола.

Майстер створює ту або іншу річ, уявляючи її ідею, але ніхто з майстрів не

створює власне ідею [188, с. 422]. Множинність речей у світі виявляє цілісність

лише в ідеї. Схожі погляди висловлює й Аристотель. Так, зокрема, він

підереслює, що “якщо ніщо не існує попри одиничних речей, а їх нескінченна

множина, то як можна досягнути знання про цю безкінечну множину ?” [12, с.

109].

Тобто цілісність – певна форма, усіляка річ, неділима стосовно самої себе,

а це означає бути цілісним, мати форму. Матерією є щось визначене лише

завдяки формі. Ідея у Платона й форма в Аристотеля – дещо цілісне,

приєднання до чого уможливлює знання речей. І ідея, і форма виходять за межі

чуттєвого сприйняття. У неоплатонізмі ієрархію буття очолює над суще єдине,

приєднання до нього надає цілісності сприйняття світу.

Світ ідей у Августина, неоплатоніків перетворюється й стає особистісним

Богом, у ньому витоки єдності й цілісності світу [1]. Фома Аквінський

спирається не стільки на Платона, неоплатоніків, скільки на Аристотеля [3]. Бог

– єдність, яка підпорядковує множину. Він не тільки об’єкт споглядання,

відсторонений від усілякої множинності світу. Здійснюється приєднання

множинного до єдиного, цілісного Бога.

У положеннях Миколи Кузанського з’являються риси, які свідчать про

трансформацію джерела цілісності у світ природи [78]. У мислення уводиться

поняття “ум”, додається присутність того, чого не було у відчутті, у розумі, а

саме первообразів речей, висхідних ідей. Отже, людський розум освоює у

кінцевому ідею нескінченності. Бог (утілює власне себе, причина самого себе)

концентрує у собі все розмаїття світу, при цьому всі речі (у всьому розмаїтті)

стають тотожними у позачасній й позапросторовій точці буття. Неінше

“висвітлюється” у пізнаваному іншому, саме так, як чуттєво невидимий світ

сонця по-різному у різних хмарах відображається явно у кольорах веселки.

Цілісність розпочинає виявлятися у конкретному предметі множинного світу.

Отже, цілісність починає виявлятися в конкретному предметі множинного

світу. У філософії Нового часу представлена логіка розуму, що ґрунтується (в

“Розмірковування про метод” Р. Декарта, у “Етиці” Спінози, “Критиці” І. Канта,

20

“Науки логіки” Г. В. Ф. Гегеля) й має прояв водночас у вигляді наукового

теоретичного знання й поряд з цим є обґрунтуванням цього знання. І. Кант

відзначав, що те, що ми називаємо наукою, виникає не технічно у вигляді

схожості розмаїтого й випадкового застосування знання in concreto до

ймовірних зовнішніх цілей, а архітектонічно, завважаючи на спорідненості й

походження з однієї вищої й внутрішньої цілі, яка єдина й уможливлює ціле.

Схема науки повинна мати в собі контур (monogramma) й розділення цілого на

частини (Glieder) відповідно до ідеї, тобто a priorі точно й згідно з принципами,

відрізняючи ціле від інших систем [131, с. 680 - 681].

Окреслений етап розвитку науки пов’язаний із розчленуванням природи

явища, що вивчається. Проте філософія Нового часу висвітлює природу як ціле

й нероздільне. І, власне, наука розуміється як цілісна структура знання, саме

тут фіксується історичне перетворення емпіричних, безсистемних, випадкових

знань. “Річ у собі” І. Канта визначається як предмет можливого досвіду,

предмет пізнання, що розглядається цілісним, неділимим, таким, котрий

виходить за межі досвіду. Отже, становлення наукового експерименту є

висхідним пунктом для розуміння розвитку науково-теоретичного мислення в

цілому. Експеримент “чистого розуму” І. Канта актуалізує радикальну

неможливість зведення предмета пізнання як цілісності до думки й утворює

схематизм перетворення предмета “у собі” в предмет “для нас”, предмета як

сили - у предмет як дію.

У Г. Гегеля поняття цілісність подано у розрізі ідеї про усезагальне. На

думку вченого усезагальне можна зрозуміти лише за умови, якщо водночас

уявити як розчленування спільне, як нескінченне розділення (через розгортання

абсолютного знання) та як цілісно усезагальне, що є спільним усім своїм

моментам. Буттям володіє будь-яка річ і окремий елемент цілого, й ціле, що

послідовно проявляється у своїх елементах. “Логіка утворена” (змістовно-

дедуктивний, розділений на елементи рух поняття) відтворює логіку

«творення» (логіку позачасового, цілісного Абсолютного духа). Схожий

логічний хід у визначенні усезагального стосовно самого себе (causa-sui). Але

реалізується він у системі Спінози за рахунок таких визначень – природа,

Natura naturans (природа, що творить, цілісна, довічна) й та ж сама природа

21

Natura Naturata (природа, котра утворена, розділена, така, що змінюється у

часі). Для логіки Нового часу характерний взаємний перехід між усезагальним

й індивідуальним, особливим. У Г. Гегеля формування логічної культури − це

перехід із безособової форми усезагальної цілісності до особової форми

культури індивіда [59]. У відповідності із логікою Нового часу цілісність

відображається людиною, використовується як знаряддя. Сила дії людини на

річ полягає не в її індивідуальності, а в її здатності застосовувати всезагальну

силу цілісного суспільного суб’єкта, у її здатності бути підґрунтям певного

всезагального цілісного об’єктивного руху. Успішна діяльність індивіда є

прямо пропорційною мінімізуванню власне особистого внеску в цю діяльність.

У ХХ столітті відбуваються радикальні зрушення у пізнанні природи,

передусім у квантовій механіці. На думку В. Ґейзенберга, є необхідність взагалі

відмовитися від об’єктивного, за Ньютоном, опису природи [60, с. 192]. Уже не

можна говорити про природу як таку, оскільки теорія повинна відповідати не

лише природі, а й іншим теоріям (принцип відповідності, принцип

додатковості), картезіанська відмінність res cogitans і res extensa вже не може

бути у розумінні сучасної науки (тут же, с. 303-304). Якщо природа перестає

протистояти людині як предмет пізнання, незалежний від людини, як певна “річ

у собі», то вона не є, як це було у Нові часи, основою цілісності. Ідея цілісності

у ХХ столітті ґрунтується на іншому розумінні предмета пізнання (як такого,

що має суб’єктивні характеристики), теоретичності знання (як системи, що

включають процеси отримання знання), індивіда (як особистості), факта (як

події), часу (не лінійного, а топологічного).

Таким чином, домінуючими є не процедури узагальнення й виведення

загальних законів, що не призводять до цілісності, хоча й переважають у

природнонауковому знанні й історії Нового часу, а через взаємодію між

окремими елементами плюралістичного світу, що забезпечує цілісність

культури певної історичної епохи, спільноти людей на основі спільної релігії,

загальної наукової парадигми або іншої сукупності інтересів, які поділяються

всіма членами спільноти цих інтересів. Зі сфери абстрактної всезагальності

цілісність трансформується в конкретну особливість події. Вагоме місце

22

проблемі цілісності відводиться у системних дослідженнях й системному

аналізі [30, 34, 57, 161, 216].

(Wholeness; Ganzheit) стан, у якому свідомість і несвідоме співдіють

разом у гармонійній узгодженості. Згідно з Г. Юнгом цілісність відповідає

здоров’ю, водночас являє собою потенціал та здібність. У зв’язку з цим

досягнення цілісності можна розглядати як мету або сенс життя. Взаємодія із

середовищем та іншими людьми може сприяти або, навпаки, перешкоджати

цьому процесу в залежності від обставин. Для Г. Юнга цілісність більше

означала “наповненість”, ніж “досконалість” [255].

Ідея цілісності тісно переплітається з поняттям “протилежність”. Якщо дві

протилежності, що конфліктують, перебувають поряд і синтезуються, то

результатом є більша цілісність. Іноді прагнення цілісності може зумовити

втечу від психологічного конфлікту.

Цілісність – це якість системи, процесу, предмета, що має прояв у їх

здатності мати структуру, бути стійким й самостійно існувати, функціонуючи у

власній специфічній якості. Цілісність – це ступінь сформованості, зібраності,

прояв гармонії співвідношення і взаємодії часток. При цьому кожна частина

зберігає власну специфіку, а їх сукупність у цілісній системі набуває

додаткових якостей. Так “будь-яке уявлення, що входить в душу, не повинно

перерватися іншим уявленням до тих пір, доки воно не увійшло, не закінчило

своєї взаємодії з нею. Лише тоді “заспокоєний розум”, незайнятий розум може

плідно почати сприймати нові серії уявлень. Цілісність, як властивість, повинна

бути притаманною особистості, світобаченню, педагогічному процесу або

системі. У цьому випадку вони стають здатними до саморозвитку” [22].

Структурні компоненти особистості можуть перебувати в різних

стосунках між собою, тобто у відповідному ступені узгодженості. Причому

неузгодженість може проявлятися як конфлікт усередині одного аспекту

особистості (наприклад, конфлікт між різними культурними цінностями) і як

конфлікт її аспектів між собою (наприклад, невідповідність між засвоєними

культурними цінностями й наявною соціальною практикою). Пошуки

глибинних, абсолютних основ особистісної цілісності були однією з основних

проблем релігійної філософії. Результат цих пошуків знайшов своє відбиття в

23

ідеалі цільної особистості, сформульованому в концепціях І. Киреєвського,

О. Хомякова, B. Соловйова, М. Бердяєва, М. Лоського й Л. Карсавіна.

Отже, кожна особистість абсолютна й значима, ціннісна сама по собі,

незалежно від її статусу у суспільстві. Ця абсолютна значимість передбачає

основою залучення окремої особистості до абсолютних цінностей, які

втілюються в божественній особистостію Тобто особистість стає особистістю

лише завдяки внутрішній роботі душі щодо приєднання до абсолютних

цінностей добра, істини, справедливості, краси. Усі ці цінності носять

абсолютний характер і не залежать від різних епох, культур, інтересів. Через ці

цінності люди з'єднуються один з одним, утворюючи абсолютну єдність

духовних устремлінь. Є. Романова виділяє такі основні риси ідеалу цільної

особистості:

1) цільна особистість має стійкий світогляд і систему цінностей;

2) цільна особистість являє собою гармонічну єдність усіх своїх

внутрішніх аспектів і зовнішньої діяльності;

3) для розвитку цільної особистості необхідне прилучення до якогось

надособистісного початку (наприклад, до Бога або Абсолюту);

4) цільна особистість не може бути замкненою в самій собі, для її

розвитку необхідне спілкування з іншими особистостями, у якому вона могла б

проявляти й розкривати себе;

5) справжня цілісність особистості реально ніколи не досягається, вона

існує як мета й ідеал, до якого слід прагнути [197].

Таким чином, у концепції цільної особистості знаходить втілення й

підтвердження та єдність психологічного, соціального й культурного аспекту

особистості, яку дослідниця відзначає у своїй роботі [197]. Єдність цих аспектів

забезпечується стійким світоглядом, який, у свою чергу, існує завдяки

прилученню до абсолютного надособистісного початку. Це приєднання

відбувається у ході опанування культури і її відображення в психічних

процесах, а проявляється й підкріплюється в соціальній практиці.

Варто підкреслити, що справжню цілісність особистості досягнути не

можливо. В емпіричному бутті можлива лише відносна цілісність або, у

термінології Л. Карсавіна, “стяженна всеєдність” особистості [ 130].

24

Цілісність особистості являє собою єдність світоглядних орієнтації, яке

бачиться авторкою у сукупності таких характеристик, як:

1) автономність (самозаконність) і відповідальність за свої дії;

2) рефлективність і здатність до самооцінки;

3) відкритість;

4) здатність до саморозвитку;

5) здатність до самореалізації.

Автономність особистості, її відносна незалежність від середовища не

означає повного розриву зв'язків особистості із зовнішнім світом, а лише

підкреслює певний ступінь самодетермінованості, котрий повинна мати цілісна

особистість. Автономність особистості проявляється в її самостійній діяльності,

у цілепокладанні й цілеспрямованості, здатності до планування своїх дій,

самоорганізації й самоконтролю. З автономністю особистості, тобто з її

здатністю бути свідомим суб'єктом своєї діяльності, тісно пов'язане й поняття

відповідальності, готовності особистості відповідати за себе й свої дії на

пред’явлені з боку суспільства, групи, інших індивідуумів вимоги.

Рефлективність передбачає наявність здатності особистості виходити за

межі власного “Я”, осмислювати, вивчати, аналізувати явища й події

навколишнього світу, а також власні внутрішні процеси. Це зіставлення

навколишньої дійсності й власних уявлень про неї й уможливлює формування

більш повної картини світу й уявлення про своє місце й роль у ньому.

Відкритість особистості вимагає формування в неї здатності до

спілкування, до зв'язку з іншими людьми, тобто вміння допустити у внутрішній

простір інших людей без шкоди для неї самої. Тільки за умови відкритості

можливе становлення цілісної особистості, замкнена ж особистість не здатна до

розвитку. Буття особистості це завжди співбуття, особистість завжди

перебуває в активній взаємодії з світом інших людей. Особистість це не

замкнена, самодостатня й ізольована “річ у собі”. Особистість живе

“зсередини”, але орієнтована “зовні”, відкрита світу й насамперед людям.

Міжособистісна взаємодія, спілкування має для особистості сутнісний зміст:

25

поза спілкуванням, поза напруженою “зустріччю” з іншим особистості не існує,

вона “комунальна” і за генезою, і за способом існування.

Автор доходить висновку, що автономність, рефлективность і відкритість є

фундаментальними характеристиками, що зумовлюють цілісність особистості.

Похідними від них є здатність до саморозвитку й самореалізації.

Рефлективність особистості, на думку дослідниці, не повинна бути

порожньою (безрезультатною), не повинна обмежуватися тільки міркуваннями

про навколишній світ, суспільство й своє “Я”. Не повинна вона бути й

негативною, тобто орієнтуватися на критику й неприйняття навколишнього

світу. Інформація, отримана в ході рефлексії, має використовуватися у першу

чергу для саморозвитку особистості, для коректування уявлень про власне “Я”,

про свою діяльність і про навколишній світ.

І нарешті, вагома риса цілісної особистості самореалізація забезпечує

втілення своїх ідеалів, цінностей і прагнень у реальній життєвій практиці. Без

цього зовнішнього прояву неможлива справжня цілісність особистості. Іншими

словами, як вважає авторка, рефлективність повинна поєднуватися з

відкритістю, з готовністю вступати в живу соціальну взаємодію й спілкування.

Комбінація цих двох характеристик і робить можливими саморозвиток і

самореалізацію особистості.

Таким чином, поняття “цілісність особистості”, представлене

філососфською наукою, тісно пов'язане з онтологією, а також описує ідеальне,

а не реальний стан особистості, тому варто розглянути зазначене поняття з

позиції соціально-психологічного аналізу.

Отже, цілісність особистості для автора це гармонічна єдність усіх

внутрішніх аспектів і зовнішньої діяльності особистості, яка реально не

досягається, однак існує у вигляді ідеалу, до якого слід прагнути.

Цілісність особистості це єдність світоглядних орієнтацій, що

проявляється в автономності особистості, її відповідальності за свої дії,

рефлективності, здатності до самооцінки, у відкритості, а також у здатності до

саморозвитку й самореалізації.

26

При цьому протилежним поняттю “цілісна особистість” є поняття

“фрагментарна особистість”, тобто особистість, елементи якої входять у

конфлікт один з одним і не являють собою цілісної картини світу.

Незважаючи на реальну недосяжність ідеалу цільної особистості в

емпіричному бутті, сам по собі він слугує орієнтиром, до якого цілісна

особистість прагне в ході саморозвитку й самореалізації. Відмова ж від

прагнення до цієї цілісності (тобто відмова від прагнення до Абсолюту й

екзистенціальна замкнутість) призводить до дисгармонії й руйнування

особистості. Характеристики цілісності й фрагментарності особистості

залежать від тих соціокультурних умов, у яких особистість самоорганізовується

й діє.

Г. Васильєв, В. Келасьєв, автори концепції самоорганізації цілісності,

доводять факт її існування й проявів. Отже, “Я” – представник цілісності та її

самопроявів (факту її активності). Саме в “Я” поєднуються цілісність та факт її

проявів (у вигляді рухів, дій). Тобто “Я” – інваріант для обох [49, с. 31]. Процес

становлення цілісності вчені визначають так: “спочатку тиск цілого формує

індивідуальні факти існування – потім неминучим стає вже їх суміщення – це

призводить до породження якостей рефлексії. Факти існування, таким чином,

можуть бути індивідуальними і сумісними” [49, с. 31 − 32]. Так, сумісне

існування є новою якістю – це усвідомлення цілісністю себе. Й далі, цілісність

усвідомлює себе в процесі зіткнення із розмаїттям власних самопроявів. Окрім

цього, автори концепції відзначають, що усвідомлення – це неминуча форма

синтезу її буття та самопроявів. “Цілісність мовби “перелопачуює” усі прояви

себе у контексті свого буття й починає звучати “надіндивідуальним “Я”. А

надіндивідуальне буття цілісності означає вихід за рамки буття окремих

індивідуальних складових цілісності” [49, с. 32]. Таким чином, “Я” стоїть над

усім, контролює все, що йому належить у цілісності.

Викладене вище дозволяє стверджувати, що саме рефлексія є ключовим

чинником цілісності. Власне самоорганізаційний її цикл: від простого

відображення особистого буття (у формі певного самовідчуття, «усвідомлення»

до розгорнутих самооцінок різних проявів й подальшого впливу таких оцінок

27

на можливості цілісності, її поведінку, що вносить певні зміни у її

функціонування, коректує активність й удосконалює цілісність. На рівні

індивіда автори концепції самоорганізації цілісності доводять дію процесу

самоорганізації цілісності на прикладі формування “Я-концепції” особистості.

Така “Я-концепція” генерує дії людини, коректує їх. Отже самозміни індивіда

відбуваються через смисл “Я-концепції” – “Процеси, що починаються з власної

поведінки й далі – її відображення, закінчуються власне поведінкою

(здійснюючи в ній зміни, удосконалюючи її) [48].

Безумовно, вирішення проблеми цілісності особистості уможливлює

визначення питань сенсу і цінності людського життя, упрозорення

універсальності і унікальності людської природи і сутності внутрішнього світу,

призначення людини і укріплення та збереження здоров’я: психічного,

психологічного, фізичного.

Утім цілісність як інтегроване утворення, що поєднує в собі усе розмаїття

природно-соціально-духовного змісту особистості й визначає особливості її

індивідуального відображення безперервних перетворень різноманітних

загальних і часткових властивостей у відповідності із суттєвими

трансформаціями світу, саме поняття потребує обґрунтованого висвітлення і

вивчення.

А. Мейнонг робить акцент на духовності: “сприйняття не є дзеркальним

відображенням фізичної реальності; сприйняття є результатом спеціальної

“цілісноутворювальної” духовної діяльності” [302, c. 329]

Гештальтпсихологи відстоювали думку про те, що не ціле після частин, а

частини після цілого, тобто навіть відчуття, якщо вважати їх елементами

цілого, визначаються законами цього цілого [234]. Також слід зазначити, що

цілісне уявлення іноді може виникати ніби й без “складових”, котрі утворюють

це відчуття.

Можна стверджувати, що власне з появою гештальтпсихології виник

кардинально новий підхід до тлумачення поняття “цілісність» - зокрема, і

новий етап розвитку у психологічній науці - у цілому, коли принцип

елементаризму замінюється принципом цілісності.

28

Цілісний підхід у психології визначає, на відміну констатації цілісної

природи окремих змістів свідомості, аналіз цілого. Якщо одиниця аналізу не

відображає властивостей цілого, то взагалі чи існують такі одиниці? Цілісні

одиниці, що уособлюють в собі зазначені властивості. Далі, суттєвим моментом

є той, що може забезпечити цілісність утворення у свідомості, чи існують

цілісноуторювальні чинники. Які механізми, котрі управляють цілісністю на

конкретному етапі її розвитку? За якими законами розвивається цілісність на

різних етапах? Це питання, що ставили перед собою дослідники. У відповідь –

свідомість. Австрійська наукова школа розглядала свідомість у такий спосіб:

існують елементи – відчуття, які з’єднуються між собою у якісно нове ціле за

допомогою особливих духовних сил, змінюючи при цьому властивості. Хоча

елементи свідомості можуть існувати й окремо від цілісних структур.

Однак визнавалися й органічні системи. Тут елементи не можуть існувати

окремо від певної системи, що може змінюватись за своїми властивостями, але

залишається цілісною за характером.

Зміст трансперсональної терапії пов’язаний із життєвим досвідом клієнта.

Унаслідок того, що до трансперсональних терапевтів звертаються найчастіше із

духовними проблемами, їх досвід може містити міфічні, архетипічні,

особистісні або трансперсональні компоненти. У тих випадках, коли зміст

дійсно трансперсональний, тобто коли пацієнт намагається осмислити

трансперсональні переживання, терапевтові необхідно підтвердити

зцілювальний потенціал такого досвіду, а не вважати його проявом патології й

не відкидати. Загальноприйняті підходи схильні нивеліювати такий досвід, а це

спричинює його придушення й згодом породжує почуття тривоги.

К. Юнг був одним із перших, хто зрозумів цінність трансперсонального

досвіду. Він, зокрема, писав у листі Б. Уїлсону, засновнику “Товариства

анонімних алкоголіків”: “Прагнення до алкоголю було еквівалентом духовної

спраги знаходження цілісності життя на низькому рівні”. Лікування від

наркотичної залежності проходить результативно, завдяки релігійному досвіду

або “вищій освіті розуму за межами обмежень простого раціоналізму”.

Відзначимо, що трансперсональні переживання виявляють цілющий ефект

самі по собі, проте їх дія іноді демонструє тимчасовий ефект, якщо не прагнути

29

зберегти віднайдені прозріння. Завдання психотерапії полягає не тільки в тому,

щоб спричинити такі переживання, але й у тому, щоб ефективно інтегрувати їх

у повсякденне життя. Коли поведінка, цінності й позиції починають

змінюватися, драматичний прорив може розвиватися в нове усвідомлення, що

трансформує якість суб'єктивного досвіду й особистих відносин.

З погляду трансперсонального підходу цілісність це гармонічне злиття

фізичних, емоційних, ментальних і духовних аспектів благополуччя, а також

соціальна відповідальність. На противагу цьому інші види терапії займаються

переважно фізичними, емоційними, ментальними й соціальними питаннями, а

духовна складова, як правило, перебуває поза увагою.

Отже, розглянемо найприйнятніші методи трансперсональної терапії, які

використовуються на різних рівнях розвитку, щоб допомогти пацієнтам

розкрити внутрішній досвід і застосувати внутрішні ресурси.

Трансперсональна психотерапія, враховуючи той факт, що на

психологічне здоров'я впливають звичайна дієта й вправи, може застосовувати

тілесно орієнтовані підходи, а саме біоенергетику, хатха-йогу, тань-чи-цюань,

айкідо, зворотний зв'язок, почуттєве усвідомлення й низку методів рухової

терапії. Такі техніки тренують усвідомлення, фокусують увагу на тонких

фізичних відчуттях і на деяких специфічних аспектах інтелектуально-тілесної

інтеграції й мистецтва саморегуляції. Деякі з них звільняють емоційні блоки й

звичні напруги, даючи можливість людині почувати себе більш розслабленою і

вільною.

Відтак звільняючи емоційні блоки, трансформуючи рани минулого,

з’являється можливість цілісного існування в сьогоденні. Трансперсональні

самодослідження за допомогою різних методів, зокрема таких, як робота з

диханням, а також спрямованою уявою, робота зі снами, можуть вплинути на

емоційний стан. Один з найбільш ефективних методів емоційного катарсису в

трансперсональному контексті розроблений Станіславом і Христиною Гроф і

має назву “ґолотропний подих”.

Навчаючись по-іншому осмислювати переживання й змінювати

сприйняття хворобливих подій, особистість здатна навчитися розглядати

30

труднощі як емпіричний досвід навчання, звільняючись від пов'язаного з

минулим почуття сорому, провини й гніву і знаходячи досвід більш вільного

існування в сьогоденні. Завдяки цьому душа здатна навчитися із співчуттям

дивитися на себе й на світ.

Критичні стани, що висувають екзистенційні питання цінності, змісту й

вибору на актуальний рівень, можуть призвести до трансперсонального

вивчення себе. Хоча деякі психотерапевти розглядають духовність як

ілюзорний паліатив хворобливої реальності людського існування, не викликає

сумніву той факт, що близькість смерті ставить духовні проблеми, котрі

виходять за межі звичайного клінічного навчання. Широко розповсюджене

заперечення смерті в західній культурі відображає настільки ж широко

розповсюджене заперечення дійсності трансперсонального.

Також слід зазначити, що деякі люди почувають себе зануреними в жах

темряви й скептично ставляться до світла. Завдання трансперсонального

терапевта полягає в тому, щоб допомогти пацієнтам зустрітися віч-на-віч із

їхніми острахами й відкрити внутрішні витоки мудрості.

До групи цих методів належить аналіз сновидінь, активна уява, гештальт-

діалог і гіпнотична індукція змінених станів свідомості. Вони можуть бути

використані як для посилення “его”, так і для дослідження трансперсональних

вимірів психіки. Трансперсональна діяльність залежить не від техніки як такої,

а від того, хто і як її застосовує. Наприклад, якщо терапевт не має

трансперсональної орієнтації, він може упустити специфічний

трансперсональний потенціал роботи зі снами. Традиційний психоаналітик

може не враховувати, що сни не тільки найбільш короткий шлях до

несвідомого, але й важливе джерело одкровення й натхнення у світових

релігійних традиціях, що забезпечує доступ до трансперсональних сфер.

Медитація підсилює сприйняття духовного виміру життя й успішно

доповнює терапію. Ті або інші типи медитації зумовлюють різний ефект, але всі

вони підсилюють самоусвідомлення й чутливість до роботи розуму. Практика

концентрації, яка фокусує й заспокоює розум, допомагає у станах тривоги.

Медитація прозріння може виявитися дуже корисною для з’ясування

витиснутих спогадів та іншого несвідомого матеріалу.

31

Виділяючи зі змісту свідомості почуття, думки й фантазії, медитація

дозволяє диференціювати свідомість і зміст, сприяючи центральному у

трансперсональній роботі процесу розототожнення. “Его” тяжіє до

ототожнення з емоціями, ролями й стосунками, і його трансценденція не

можлива без процесу розототожнення з особистістю й особистою історією.

Коли пацієнт підготовлений, вправи на розототожнення (“У мене є думки, але

я − не мої думки, у мене є емоції, але я не мої емоції, у мене є тіло, але я не

моє тіло”) формують ототожнення із чистим усвідомленням і здатність

спрямовувати й не використовувати психологічні процеси з жодним із них.

Терапевтичні взаємини є для багатьох людей, які відійшли від формальної

релігії, сучасною формою сповіді. Так, терапевт, котрий заслуговує на довіру,

може виконувати функції сповідника, забезпечуючи комфортне місце, де можна

досліджувати найбільш темні, таємні куточки душі й зцілитися, відновивши

цілісність.

Давно відоме використання музики, поста, барабанного бою, монотонного

співу, танців або психоделічних речовин для зміни стану свідомості. Багато

клініцистів використовують змінені стани свідомості під час гіпнотерапії й

глибокої релаксації. Можливість змінити стан свідомості без застосування

наркотиків уперше вивчили Станіслав і Христина Гроф (ґолотропний подих),

Елмер і Еліс Грін (біологічний зворотний зв'язок), Майкл Ґарнер (шаманський

ритм). Їхні дослідження свідчать, що деякі змінені стани свідомості ефективні з

погляду терапії, так що трансперсональні терапевти одержали можливість

практикувати ці методи.

Терапевти можуть використовувати декілька різних методів, залежно від

того, що необхідно конкретному пацієнтові. Оскільки багато пацієнтів, які

приходять до трансперсональних терапевтів, уже перебувають на духовному

шляху, то робота зазвичай спрямовується на специфічні духовні проблеми. При

цьому терапевтові необхідно відрізняти духовність від спроб за допомогою

духовної практики маскувати психологічні проблеми.

Деякі дослідники вважають, що трансперсональна психотерапія більше

підходить відносно здоровим, орієнтованим на розвиток пацієнтам. Проте

С. Бурстайн зазначає, що трансперсональні методи можуть бути корисними і

32

під час лікування деяких важких психічних розладів [48]. Це зумовлено тим, що

вони орієнтовані на духовну складову людської природи, а отже, забезпечують

джерело ресурсності. Однак він попереджає, що іноді люди приходять на

терапію, зловживаючи важливими практичними методами (наприклад,

медитацією), щоб уникнути людських взаємин або замаскувати патологію. У

таких випадках терапевт може порадити не використовувати ці методи.

Значну небезпеку являє собою тенденція терапевта свідомо або несвідомо

нав'язувати пацієнтам свої власні погляди. Тому терапевтові, що зайнявся

духовною практикою, дуже важливо передусім утвердитися у власній позиції.

Допомогти пацієнтам виявити власний шлях набагато важливіше, ніж

порекомендувати певну систему. Якщо метою психотерапевтичного процесу є

усвідомлення трансперсональних вимірів, то процес терапії не може

суперечити процесу духовного розвитку.

Варто наголосити, що цілісність особистості, особливості її діяльності,

специфіка мотивації визначаються й опосередковуються цінностями, за

І. Кантом, однією із найважливіших цінностей, що уможливлює становлення

цілісності особистості, є свобода.

На думку філософа, для внутрішньої свободи, котра є суттєвою

передумовою цілісного розвитку особистості, необхідні такі передумови: “…у

кожному випадку опановувати себе, тобто приборкувати власні афекти й

стримувати пристрасті” [131]. Коли людина потрапляє у залежність до

чуттєвості, то “поводиться мов хлоп’ятко навіть у зрілому віці, коли перебуває

у полоні чуттєвості”. Отже, оволодіння власними афектами, пристрастями,

розсудливість й самоконтроль складають частину внутрішньої цінності


Вчений вважає, що коли людина здійснює вчинки у відповідності з

власними уявленнями, то вона справді живе. А найкращим засобом

задоволення є праця, котра має передусім моральний смисл. Досягнення

мудрості відбувається через працю, скромність сприяє формуванню

особистості, а отже і є основними передумовами становлення цілісності

особистості: мислити самому, розміркувати про себе (у спілкуванні й взаємодії

з іншими) з позиції та уявлень іншого, завжди думати, узгоджуючись із собою.

33

Усі зазначені чинники стимулюють становлення внутрішньої цілісності та

цінностей особистості.

Також слід наголосити на естетиці, що уособлює цілісність цінностей,

тому й цілісність особистості. Саме мистецтво в період панування абстрактного

знання й технократії повертає людині її цілісність. Ключовий момент у

розумінні цілісності особистості пов’язаний із її моральними й естетичними

цінностями у їх співвідношенні. Естетичні цінності, за висловленнями

Л. Столович, виходять із певної свободи від матеріальної потреби й вимагають

безкорисливого до себе ставлення [241]. Тобто для утилітарної цінності не має

значення цілісність форми предмета, проте для естетичної цінності, що є

комплексом значень людини соціальної, носієм цього комплексу значень є

неповторно-цілісна форма предмета, котра існує на рівні чуттєвого сприйняття.

Тобто важливою є наявність цінностей у співвідношенні утилітарних й

естетичних, моральних цінностей

Згідно з історичним підходом, проблема цілісності як суттєва

характеристика людського буття і місця людини у світі трактується у певні

історичні епохи по-різному і постає у розмаїтті форм, зокрема, як своєрідний

мікрокосм, що є частиною макрокосму (Аристотель, Демокріт, Платон, Сократ,

Сенека та ін.); уподібненість Божественому (Аврелій Августін,

Філон Александрійський, Фома Аквінський та ін.); цілісність як уособлення

земного і небесного в індивіді, наділеного свободою волі (Н. Макіавеллі,

М. Монтень, Є. Ротердамський та ін.); цілісність людини у раціоналістичному

або натуралістичному вимірі (Г. Гегель, Р. Декарт, Г. Лейбніц, І. Кант та ін.).

Особистісний аспект й цілісність буття індивіда ґрунтовно розкрито в роботах

М. Бердяєва, М. Бубера, А. Камю, С. К’єркєгора, Ж. -П. Сартра, М. Ґайдеґґера,

Л. Шестова, К. Ясперса.

Окрім цього існують найрізноманітні підходи щодо тлумачення поняття

“цілісність”. Передусім, слід відзначити висвітлення цілісності в

антропологічних ученнях – у містичній антропології: концепція “істинної

людини” Г. Сковороди, пізнання вкоріненої у кожній особі такої істинної

людини відбувається за умов пізнання через віру й у містичному злитті з Богом

[227]. Поряд із цим серце постає як відображення цільної сутності людини. Ідея

34

вкоріненості людського духа у Бозі або єдність з іншими людьми у

Божественному бутті як стрижневе визначення цілісності відстежується в

роботах П. Чаадаєва. Для християнської антропології характерна ідея

органічної духовної єдності усіх людей, єдності просякнутої Духом Божим й

уособленням “духовного організму” є Церква. Життєво-практичні і духовні

прояви людини набувають істинності в момент духовної єдності людини із

Церквою (С. Хомяков, І. Кіреєвський, Ф. Достоєвський, Вл. Соловйов й ін.).

Людина у дослідженнях окремих учених постає як матеріально-ідеальна,

духовно-тілесна, раціонально-ірраціональна цілісність й вирізняється у Бозі як

тотожність і як кінцева мета (М. Бердяєв, І. Ільїн). Іраційна глибина або

цілісність, що поєднує людину з Богом і з іншими людьми, розкривається у

концепції С. Франка, Б. Вишеславцєва, Л. Карсавіна. Також концепція

цілісності людини відображається у святовітчизняній антропології

(співівдношення духовного і тілесного початків у метаонтологічній

антропології святих отців (Григорій Палама, Ігнатій Брянчанінов) [259].

Слід зауважити, що у площині висвітлення сутності особистості чітко

відстежується цілісно-особистісний підхід. Це, у свою чергу, увиразнює

психічне в межах категорії “особистість”. Підґрунтям цілісного підходу є

комплексні дослідження Б. Ананьєва, інтегральні дослідження індивідуальності

В. Мерліна. Теоретичні розробки цілісного підходу до особистості також

здійснювали С. Рубінштейн, Л. Анциферова, К. Абульханова-Славська. Спроба

реалізації цілісного підходу до особистості вбачається у концепціях

представників гуманістичної психології, особливо екзистенційної: впливи на

особистість методами психотренінгу задля самоактуалізації особистості

(А. Маслоу), становлення “добре функціонуючої особистості” (К. Роджерс),

пошуку людиною смислу власного життя (В. Франкл).

До суттєвих властивостей індивіда, котрі розкривають цілісність

особистості, належать, зокрема, такі: потенційна універсальність

(усезагальність), що забезпечує можливість засвоєння різного змісту, форм,

способів життя у розмаїтті цього змісту, що змінюється історично,

онтогенетично, етнографічно (П. Флоренський, А. Арсеньєв); потенційна

безкінечність людини (С. Рубінштейн), що дозволяє в процесі засвоєння і

35

функціонування виходити за межі засвоєного, у тому числі й межі власного “Я”

з метою створення нового, процесу творення; здатність до трансцендування як

основна властивість особистості (В. Петровський); особливий взаємозв’язок з

іншими людьми, що характеризує здатність до ототожнення з іншими і

відокремлення себе, власного “Я” уособлення з іншими і власне своїм

(К. Маркс); ідентифікація і уособлення як єдиний механізм, що визначає

розвиток, буття особистості (В. Мухіна); “ідеальне буття” або здатність до

ототожнення і уособлення, здатність бути собою й іншим (А. Петровський,

Є. Ільєнков).

Варто відзначити, що К. Топоркова підкреслює залежність концепцій

цілісності буття людини від загальнофілософської картини світу, виокремлює й

аналізує критерії абсолютної і відносної цілісності. Окрім цього, інтенційність

цілісного світоставлення постає у контексті інтенційності (загальна предметно-

смислова спрямованість) і інтенції (конкретний різновид актуальної

спрямованості на певні предмети і процеси) сфокусованої на споживанні,

цінностях й на благо індивіда в працях І. Бєляєва.

Разом з тим доцільно вказати, що визначення проблеми цілісності

особистості відбувається у контексті співвідношення цілого і частин у трьох

загальних підходах: холізмі, мерізмі, раціоналістичній діалектиці чи

антиномізмі. Відтак елементи холізму виявляються в античних філософів

мілетців, неоплатоніків, у Новий час у філософії Б. Спінози, Г. Лейбніца.

Новітній час представлений працями екзистенціалістів, персоналістів,

постмодерністів. Мерізм – напрямок, в якому ціле є сумою елементів, Т. Гоббс,

Ж. Ламетрі, Ф. Бекон, К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро, З. Фрейд, К. Лоренц,

Ж. Піаже, М. Мерло-Понті. Провідним принципом раціоналістичної діалектики

є те, що частини не можуть існувати без цілого, а ціле без частин. Згідно з

положеннями антиномізму, людина як складний об’єкт це діалектично

суперечлива єдність сутності й існування, родового (загального) й

індивідуального, сущого і необхідного, біологічного і соціального,

детермінованості і свободи, кінцевості і безкінечності (Г. Гегель, К. Маркс,

Ф. Шеллінг, Ф. Енгельс та ін).

36

Також слід зауважити, що поняття цілісності об’єктів розкривається саме у

асимптологічній парадигмі. Відтак М. Крускал (який увів термін асимптологія)

вбачає реалізацію асимптологічного підходу. Таким чином: від межі до

наближення, від буття до становлення, від повноти до цілісності. Отже,

гуманітарізація математики дозволяє вирішити проблему збереження цілісності

об’єктів. Утім, нова парадигма цілісності здійснюється через синергетику й

математику через асимптологію.

Варто відзначити, що природа співвідношення цілого і цілісності пов’язана

із тріалектикою. Однак спроби пізнати світ, відштовхуючись від тріади: “теза-

антитеза-синтез”, виявилися неефективними. Сучасні науки намагаються

пізнавати світ, ґрунтуючись власне на ідеях діалектичної логіки Г. Гегеля або

через уявлення єдиного цілого світу у вигляді суми його частин, що поєднані

кількісними відношеннями. Проте між дослідником і реальністю, що

сприймається, є його уявлення, у відповідності з якими розбудовується бачення

цілісної картини світу. Людина, яка базується на законах формальної логіки під

час сприймання завжди віднаходить або правильне рішення або не правильне,

добре чи погане й третього не має. Безперечно, важливим у сприйманні

реальної картини світу є математичне модулювання. Водночас, математичні

моделі не базуються на перших причинах онтологічних початків, а її власні

початки (натуральне число чи натуральний рядок чисел) не мають

аксіоматичних визначень. Проте сучасні природні науки використовують

математичне модулювання задля створення другої природи (ноосфери)

людського буття. Й початок штучної природи не стикається із початком власне

природи. Унаслідок цього руйнується цілісність природи та гармонія буття.

Тобто математичні моделі не можуть адекватно відобразити цілісність буття

природи і не є гармонійними. Однак, математика гармонії намагається

вирішити це завдання.

На думку В. Татура, “гармонія як засіб існування трансфінітного,

безкінечного у фінітному, кінцевому виявляється як принцип пропорційності

частин у цілому. Тільки в такий спосіб ціле реалізується, має прояв у нашому

світі. Виникає цілісність системи, така властивість, що не зводиться до простої

37

суми властивостей частин, а навпаки, є визначальним чинником руху і розвитку

цих частин”.

Водночас П. Сергієнко вважає за необхідне додати, що буттю простору,

котрий рухається (субстанція космосу) властива триєдність усезагальних

принципів: принцип виміру (розвитку) субстанції; принцип збереження

субстанції; принцип всезагального зв’язку виміру і збереження частин (явищ

субстанції) і цілого (субстанції). Результат дії принципу всезагального зв’язку в

реальності виявляється як четвертий принцип – гармонійного буття цілого та

його частин. Тобто четвертий принцип не є самостійним, таким, що керує

буттям. Він є наслідком кількісних відношень (зв’язку) принципів змінювання і

збереження, а також існує як певна абсолютно досконала якість буття. Отже,

проблема пізнання цілісності світу пов’язана із історією питання. Так,

піфагорійці вважали одиницю (монаду) і двійку (діаду) числами. Вони

сприймали їх як протилежні елементи єдиної субстанції. Теофраст, Евріт,

Аецій, Аристотель також зазначали, що монада – абсолютне і не ділиться; діада

– перехід у невизначене (безкінечне, протирічне, нестійке); тріада – первинна

рівновага, зняття протистояння діади і здійснення монади у діаді (симетризація,

“заспокоєння” діади); тетрада – ущільнення і розвиток тріади в тілесне,

відтворення ідеальної стійкої гармонійної тріади у світі природи, вторинне

існування монади. Будь-яке тілесне ціле виявляється новою монадою, що

відійшла від висхідної первинної шляхом подвійного парно-протилежного

здійснення. Так, на думку П. Сергієнка, ідея триєдиної монади одержала власне

онтологічне обгрунтування в розвитку релігійного вчення про Святу Трійцю:

“Відповідно до Святих Отців одиниця є числом неповним, двійка – число таке,

що розділяє, а три – число, котре перевершує розділення. Таким чином, у

Трійці втілені водночас і єдність, і множина”.

Серед шляхів пізнання цілісності особистості варто відмітити людино-

центровану терапію на підґрунті експресивних мистецтв (Н. Роджерс), вплив

природних чинників, єдність з природою як ключову передумову процесу

становлення цілісної особистості (Ю. Іванов), самоорганізацію самосвідомості

як закономірної від простого до складного, від індивідуального до

38

колективного, форму розвитку, що передує формуванню цілісності особистості

(Г. Васильєв, В. Келасьєв).

Окрім цього, визначаючи специфіку поняття “цілісність особистості»,

здійснено спробу відокремити зазначене поняття від понять, що передують –

самість, ідентичність, автентичність, суб’єктність, суверенність,

самоздійснення й ін. Визначається, що такі поняття є показниками і суттєвою

передумовою становлення і формування цілісності особистості.

З погляду Г. Васильєва, В. Келасьєва, які тривалий час займаються

визначенням феномена цілісності, слід її розглядати, як створену з Універсуму

у результаті самовиокремлення, це зрозумілі нашому сприйняттю явища, що

уявляються як єдині й існуючі у власному бутті. Самобуття цілісності

забезпечується за умов наявності у ній самій розмаїття якостей. Відтак,

цілісність існує в Універсумі, вбирає з нього потенційні можливості матерії, з

одного боку, з іншого, сама, власне, є результатом саморозвитку й

самореалізації Універсуму.

Цілісність особистості починається з автентичного контакту із самим

собою. За висловом Ж.-Ж.Руссо “le sentiment de l’existence” або почуття

існування, внутрішній контакт з самим собою є тим грунтом, що створює

автентичність особистості, закладає підвалини її цілісності. Ч. Тейлор разом із

цим виводить ідею “свободи самовизначення” [244]. Тобто людина є вільною,

коли вона сама для себе вирішує, що стосується саме її, а не орієнтується на

зовнішні впливи, звідти можна спостерігати початок цілісності особистості.

Й. Гердер висуває ідею, що кожен із нас має свій власний спосіб бути

людиною: “кожна особистість має свою власну міру” [65].

Так, цілісність особистості базується на відчуті власної автентичності. Є

певний спосіб буття, котрий людина визначає як власний, не уподібнений з

чиїмось іншим. Окрім того, цілісність вимагає чесності із самим собою, що

визначається як сенс життя і є передумовою самореалізації. Відчуття

автентичності, самобутності виходить із глибин єства індивіда, коли

відбувається відкриття самого себе, свого потенціалу, особистість ніби

усвідомлює власне народження.

39

Але процес набуття власної ідентичності потребує взаємодії, діалогу з

іншими. Індивід набуває ідентичності у взаємодії з іншими, більше того, не

тільки визначає себе, а й реалізовує, як стверджує Ч. Тейлор [244].

Відтак, ми упрозорюємо сутність самобутності індивіда, яка означає:

“просто бути собою”. Схоже не зовсім просто, бо це відкриття можна зробити,

звіряючись із зразками, що існували раніше, і, водночас, через співставлення з

новим артикулюванням.

Цікаво, що відчуття цілісності відбувається через увібрання в себе досвіду

спільноти і культурних традицій. Індивід відшуковує себе у бездонні

самоставлень саме через особистісне ставлення до світу, взаємодію з іншими.

Завдяки самореалізації знаходить свою модель самовизначення і набуває

власної цілісності.

Вагоме значення у висвітленні сутності цілісності належить також інтенції

ідентичності, пріоритетну роль тут відіграє саме особиста ідентичність.

Зокрема, П. Рікер вважає, що ідентичність виступає як тотожність, з одного

боку, а з іншого, як самість [193]. Досить спрощеним поглядом є поєднання

тотожності з тілесним критерієм, а самості із психологічним. Так, П. Рікер

зауважував, що тілесний критерій за своєю природою не є стороннім до

проблематики самості тою мірою, якою належність тіла індивідові й осягнення

цього постає свідоцтвом неможливості звести самість до тотожності. Тобто

саме по собі тіло не виявляє тотожності конституюючої для його самості,

навпаки, її належність тому, хто це розуміє, і є здатним репрезентувати самого

себе, як того, хто має власне тіло.

Цікаво, що згідно з поглядами Дж. Локка й Д. Юма ідентичність є ні чим

іншим як наслідком порівняння. Більше того, М. Ґайдеґґер уводить поняття

“самодотримання”, самість ним розкривається через екзистенціали, або

трансцендентальні основи існування [254].

У площині дослідження зазначена проблема тісно переплітається з

поняттям “характер”. “Характер означає сукупність стійких орієнтацій, за

якими можна впізнати особу” [193, с. 147]. Тобто характер, ймовірно, й може

поєднати тотожність із самістю та розкрити природу ідентичності. Й далі, “саме

40

через те, що друга натура, мій характер це Я, тотожний самому собі, я сам

ipse, але це ipse заявляє про себе як про idem” [193, с. 147−148].

Якщо звернутись до визначення самості з позиції іншого, про що

наголошував Ч. Тейлор, то випливатиме той факт, що ідентичність складається

із сукупності надбаних ідентифікацій. Тут мається на увазі, що наша

ідентичність складається із міріад ідентичностей чи то героїчних постатей або

певних осіб, а також і норм, ідей, моделей, які особа увібрала у себе як взірці.

Так, справді, тотожність і самість настільки пов’язані, що майже неможливо їх

роз’єднати. Отже, до рис характеру залучаються ціннісні для індивіда критерії

вибору, оцінок й суджень, що й відображаються у ціннісних орієнтаціях, тому

мірилові, за яким особа уподібнює себе до інших, й, навпаки, виокремлює себе

від інших.

Виходячи з цих позицій, доречним буде посилання на дослідження

О. Васильченко про виявлення певного особового центру, який є джерелом

рефлексивних установок і дій, являє собою себетотожність або “Я», чи, то

“самість”. Звертаючись до праць Б. Вишеславцева, О. Васильченко пропонує

таке тлумачення поняття “самість”. Із боку абстрактної субстанціональності, як

очужілу, і, з боку її дії у світі, як утілену. Тобто, по-перше, це ессенціалістське

поняття, й, по-друге, “серце”, як християнська самість. “Самість це не тіло і

не душа, не свідомість, не несвідоме, не особистість і навіть не дух. Але що ж

вона? Вона не є “щось”, не предмет чи об’єкт, не ідея, − вона є безкінечний

вихід за межі самої себе (трансцензус) і свобода”… і далі “як свідомість, так і

дія виходять із самості, вона носій цілісності і центр індивідуальної свободи”

(Васильченко А. А., 2002, с. 29).

Відтак, конструкт “ідентичність” розгортається у певній площині. Як

убачають послідовники конструктивістського підходу, становлення

ідентичності це дещо, що відтворюється у бутті індивіда, позаяк раніше не

існувало й не було присутнім навіть у зародковій формі. Але тут ідентичність

це соціальний феномен, який виявляє причетність індивіда до певного соціуму,

а також загальні критерії, соціальні групи, з якими людина себе ототожнює,

узагалі, ототожнення із соціальною групою, координація своєї поведінки,

41

думок у відповідності з еталоном, статусом й цілями групи. Тобто, людина, як

соціальний суб’єкт соціальної реальності, займає активну позицію і є частиною

соціальних стосунків і зв’язків. Звичайно, вплив і роль цього індивіда

визначається синтезом індивідуальних здібностей та соціальним статусом.

Відтак ідентичність виступає показником соціального інтелекту: сила, престиж,

здатність впливати на соціальне життя інших індивідів, його особисті ресурси,

які особистість використовує у певній системі стосунків.

Окрім цього, у залежності від ступеню активності суб’єкта можна

визначити особливості ідентичності, її усвідомленість або неусвідомленість, як

вважає Дж. Мід. Неусвідомлена ідентичність пов’язана з неусвідомленими

нормами, формами поведінки та мислення, які отримує людина від спільноти.

Тому й власна активність звужена до мінімальної. Навпаки, усвідомлена

ідентичність виникає на базі рефлексії, коли людина починає усвідомлювати

власну несхожість, унікальність, розмірковує про особистий шлях, мету

власного життя. Хоча не можна наполягати на відокремленості від соціальної

ситуації повністю, ні. Звісно ж, формування ідентичності відбувається під її

впливом, але активність індивіда є значно вищою, ніж у попередньому випадку.

Доречно буде звернутись з цього приводу до робіт Дж. Марсіа, у яких

відстежуються як найменше два шляхи досягнення ідентичності. Це, по-перше,

поступове усвідомлення деякої інформації про себе, чи привласнена

ідентичність. Й, по-друге, самостійне прийняття рішень про те, яким бути, або

досягнута ідентичність.

Як вважає Л. Шнейдер, найважливішими аспектами ідентичності є такі:

а) незадоволеність власним “Я – Образом”, втрата ідентичності призводить до

відчуження людини від контактів із спільнотою, соціальним життям, смислам,

зануренням в екзістенційну кризу; б) ідентичність визначають поведінка, одяг,

визначення себе, демонстрація модальності; в) найвища точка у становленні

ідентичності – реалізація емоційно-оцінкових й когнітивних аспектів

ідентичності через поведінкові патерни, тобто виявляється єдність дій,

поглядів, свідомості і поведінки; г) адаптація до нової ролі поза спілкуванням

унеможливлюється, бо становлення власного “Я” неможливе поза

“Дзеркальним Я” [250].

42

У сучасних дослідженнях проблема ідентичності розгортається як

тотожність та цілісність (О. Брудний, Л. Шнейдер). У межах цього підходу

ідентичність відбувається для певної людини як можливість установлювати

схожість між елементами навколишнього середовища (об’єктами, суб’єктами),

виявляючи тотожність, досягаючи ідентичності завдяки здатності до

розрізнення (І. Лоський), якщо наявні три необхідні умови: прецендентна

умова, наявність абсолютно схожих елементів тієї ж системи (власне

ідентичність); інтердиктивна умова, наявність інших елементів, що належать

іншій системі (саме відчуження); юстиційна умова, наявність транслятора

інформації про сутність цих систем (можливість відрізняти одне від іншого) (за

О. Брудним) [43].

Тобто у процесі розвитку ідентичності можна виокремити три основні

етапи. Первинна, ще не визначена й сполучена цілісність. Диференціація,

розділення первинної цілісності. Внутрішній вільний зв’язок, органічне

поєднання усіх елементів усередині цілого. Або індивід, здібний існувати, чітко

відмежовуючи власний внутрішній, психофізіологічний й особистісний простір

від зовнішнього, середовищного і соціального, при цьому припускаючи

можливість вільного й усвідомленого поєднання зі значущими іншими в

ситуації соціальної взаємодії.

Таким чином, у нормальному стані людина певною мірою й

ідентифікується й відчужується. “Я” наче зводить до єдиної точки всі ці

процеси. Рівна залученість, баланс процесів ідентифікації й відчуження

створює стійку ідентичність: Я = Я. Цей баланс ідентифікації й відчуження

обстоюється А. Бергсоном, який звернув увагу на дві форми пам’яті. Згідно з

його поглядами перша форма пам’яті – споглядальна – охоплює лише одиничне

у своєму баченні і виявляється у пригадуванні різниці, що відповідає

відчуженню, й друга форма пам’яті, активна, накладає печатку спільності на

власні дії і проявляється у сприйнятті схожості, що відповідає ідентифікації

[27].

З нашої точки зору структурування ідентичності означає певну цілісність і

підпорядкованість формування ідентичності як феномена функціонального й

екзістенційного буття. Самовизначення у різних ситуаціях, персоналізація через

43

стосунки з іншими, самоорганізація як набуття стійкої структури й форми

інтегрують ідентичність. Ідентичність характеризує якісну визначеність “Я” у

відчутті цілісності на певному етапі життєвого шляху.

У цілому ідентичність ми розглядаємо як переживання унікальності

власного буття й неповторності особистісних властивостей, уявлення про те,

хто “Я” є і що є “Моїм”, за умов наявності власної відповідності соціальній

реальності у формі конкретних життєвих ситуацій.

Водночас, відчувши власну ідентичність, особистість набуває цілісності

лише в контексті з іншими. Так, Г. Д’яконов, посилаючись на ідеї

П. Флоренського, стверджує, що повнота й цілісність набуваються у

товариських стосунках. Тобто не лише в “ідеально-метафізичних,

трансцендентно-духовних почуттях і переживаннях, але й у багатстві

конкретно-життєвих, просторово-фізичних відчуттів й сприйняттів, що

утворюються близькістю й взаємодією людей” появляється цілісність

особистості [189, с. 199]. Окрім того, з урахуванням думок П. Флоренського

Г. Д’яконов відмічає, що “дієслово цілуватися означає приведення друзів у стан

цілісності, єдності” (тут же, с. 200).

Отже, психологічна природа цілісності особистості є явищем складним й

багатогранним. Воно потребує усвідомлення власної самості і водночас єдності

з однодумцями, духовної близькості з іншими. Більше того, набуття цілісності

особистості вимагає подолання власного егоцентризму.

Таким чином, автентичність, самовизначення, ідентичність ми розглядаємо

як основні, найважливіші передумови становлення цілісності особистості та її

самоорганізації. Один із найефективніших напрямків розвитку цілісності та

стимулювання самоорганізаційних процесів ми вбачаємо у відкритті власної

автентичності, набутті ідентичності.

Особливої уваги набуває тема цілісності в окремих психологічних теоріях.

Так, у гештальт-теорії відбувається абсолютизування поняття “цілісність”,

уявлення про природу цілого (М. Вертгаймер, В. Келер, Ф. Перлз,

Ф. М. Смутс); у психоаналізі висвітлюється “відчуження” як процес і результат

відокремлення суб’єкта від первинної цілісності й уособлення – створення

власної автономії; у біхевіоризмі розглядається зв’язок “стимул-реакція” як

44

складне утворення, що має власну структуру (спроба вирішити проблему

взаємовідношення частини і цілого (Е. Толмен); у соціальній і культурній

антропології: еволюціонізм характеризує етнографічну спільноту як цілісність,

дифузіонізм надає об’єктивного значення дифузії окремих культурних рис або

елементарних структур, функціоналізм визначає цілісність як сукупність

окремих елементів, культуру як єдність усіх її елементів; у конструктивізмі

цілісність постає як інтегративна єдність; поняття “цілісність” у гуманістичній

психології розкривається як висхідна основа буття людини.

Аналіз літератури дозволяє виділити кілька підходів, що досліджують

цілісність особистості в різних аспектах наукового знання:

I. Системно-діяльнісний. У полі зору цього напрямку, представленого

роботами Г. Батищева, Л. Буєвої, О. Брушлинського, В. Давидова, М. Злобіна,

М. Кагана, В. Келле, А. Петровського, В. Сагатовського, перебувають

найважливіші проблеми формування особистості з погляду принципу

діяльності, що отримав назву “діяльнісного підходу”. Цей напрямок отримує

визнання значної кількості вчених, оскільки категорія “діяльність” має

евристичні можливості, допомагає усвідомити й теоретично експлікувати

багато проблем формування й розвитку особистості, становлення її цілісності.

Разом з тим в останні роки з'являються роботи, у яких вказується на

недосконалість діяльнісного підходу у висвітленні цілісності особистості через

неврахування ним категорій, таких як “ставлення”, “свідомість”, “здібності”,

“потреби”, “інтереси”, “цінності” тощо. Тобто категорій, за допомогою яких

можна найбільш повно досліджувати процес формування особистості і її

інтегральної якості − цілісності.

II. Структурно-функціональний. Цей напрямок у плані дослідження

цілісності особистості є на нинішньому етапі розвитку наукового знання

найбільш складним, тому що пов'язаний з виділенням і обґрунтуванням

структурних компонентів особистості. Найбільш результативно структурно-

функціональний підхід розробляється в працях Е. Ануфрієва, С. Батеніна,

М. Дьоміна, І. Кон, Л. Когана, С. Ковальова, Ф. Мінюшева, К. Платонова,

Г. Смирнова, В. Сержантова, О. Целікової та ін.

45

III. Соціально-психологічний. У рамках цього підходу особистість

розглядається з погляду неповторності її індивідуальних психологічних

якостей, у сукупності складових цілісної психологічної характеристики

особистості. Серед науковців, які досліджують проблему психологічної

цілісності особистості, варто відзначити Б. Ананьєва, О. Асмолова, Б. Ломова,

О. Ковальова та ін.

IV. Представники соціологічного підходу обґрунтовують думку про

необхідність вивчення цілісності особистості, виходячи з її статусних і

рольових характеристик. Мотивують вони це тим, що особистість входить до

складу певних соціальних груп і є виразником їхніх специфічних інтересів,

потреб, переваг тощо. Інакше кажучи, особистість у рамках цього підходу

досліджується не з погляду її індивідуальних особливостей, не як самоціннісна

істота, а з погляду її приналежності до певних соціальних груп.

V. В окрему групу досліджень, присвячених вивченню тих чи інших сторін

особистості і її цілісності, можна виділити такі синтезуючі концепції людини як

філолофсько-біологічну антропологію А. Гелена, культурно-філософську

антропологію М. Ландмана, Е. Ротхакера, філософсько-релігійну антропологію

Ф. Ґаммера, Г. Ґенгстенберга, а також різні напрямки суб'єктивістської

антропології − екзистенціалізму: М. Ґайдеґґера, А. Камю, М. Марселя, Ж.-П.

Сартра, К. Ясперса; персоналістичне вчення про людину Е. Муньє;

психоаналітичну антропологію А. Адлера, К. Ґорні, В. Райха, 3. Фрейда,

Е. Фромма, К.-Г. Юнга й інших. Також варто відзначити зростаючий інтерес до

розробки різних напрямків антропологічних досліджень у науковій і

філософській думці, представлених у роботах Б. Бим-Бада, Б. Григорьяна,

П. Гуревича, Б. Маркова, B. Стьопина, В. Шаронова й інших.

Цілісність особистості в системному й структурно-функціональному

аспекті являє собою гармонічну єдність складових її компонентів: тілесного,

соціального й духовно-морального. Аналіз кожного з них розширює уявлення

про особистість, але не утворює гносеологічного образу (конструкту) її

цілісності. Тому потрібна метасистемна характеристика цілісності як феномена,

що має власні закономірності розвитку.

46

Зокрема, В. Коляда особистість як цілісність тлумачить у вигляді

метасистеми, що заснована на її субстанціональній інтегральній якості

концепції особистісного “Я” людини, котра інтегрує воєдино всі її компоненти,

але не зводиться до жодного з них [136].

“Я” формує своє власне, особистісне буття, підґрунтям якого є сфера

ціннісних змістів, за допомогою яких особистість ідентифікує своє буття як

особистісне, реалізуючи себе в дійсності. Базовою цінністю особистості є життя

у конкретному індивідуальному прояві. На її основі формується ціннісне

ставлення особистості до навколишньої дійсності, що приймає форму

аксіологічних функцій: певної концепції справедливості й істини, волі й

відповідальності, ціннісного вибору й самореалізації.

Є. Романова на основі уявлень про ідеал цілісності особистості пропонує

трактувати поняття “цілісність особистості” як сукупність світоглядних

орієнтацій, що проявляється в автономності особистості, її відповідальності за

свої вчинки, рефлективності, здатності до самооцінки, у відкритості, а також у

здатності до саморозвитку й самореалізації [197].

У нинішньому суспільстві традиційні інститути соціалізації (родина,

освіта, релігія й ін.) або ж не виконують свої функції взагалі або

трансформували їх; а сучасні інститути соціалізації (ЗМІ й Інтернет і ін.)

здійснюють свої функції в технологічно опосередкованій формі, унаслідок чого

трансляція зразків поведінки набуває хаотичного, неконтрольованого

характеру, спричиняючи неузгодженість у свідомості й у поведінці особистості.

Відтак сучасне суспільство висуває специфічні вимоги до людської

особистості: відкритість до експериментів та інновацій; готовність до

плюралізму думок; уміння планувати свої дії й самостійно організовувати своє

життя.

Зважаючи на зазначене вище, цілісність є необхідною характеристикою

особистості для адаптації до умов сучасного суспільства, що трансформуються.

Однак у процесі свого соціального становлення особистість зустрічається з

низкою труднощів (деформація процесу соціалізації; криза самоідентичності;

47

інформаційна перенасиченість суспільства; дефіцит спілкування), що не

дозволяють сформувати цю цілісність.

На основі аналізу різних підходів до дослідження особистості автор

виділила у її структурі три аспекти: психологічний, соціальний і культурний.

Психологічний аспект особистості відображає її внутрішню структуру,

процеси, що відбуваються в ній. Соціальний аспект визначає статусно-рольові

характеристики особистості і спосіб її взаємодії із соціумом. Культурний аспект

складається зі значимих символів, цінностей, норм особистості і т. ін.

Необхідно відзначити, що всі три аспекти особистості перебувають у

тісному взаємозв’язку між собою. Так, особистість як психологічна система

визначається культурою і є підґрунтям для побудови взаємин з іншими людьми.

У соціальному плані особистість виступає як реалізація культурного змісту.

Культурні норми реалізуються в психологічних процесах і соціальних

взаємодіях. Усі три аспекти особистості являють собою єдине ціле, отже,

особистість є не сукупністю властивостей, а цілісним суб'єктом.

Таким чином, особистість у цьому дослідженні розуміється як система

соціально-духовних властивостей людини, яка, ґрунтуючись на природних

задатках, індивідуально формується й проявляється в різних видах діяльності й

суспільних відносинах; при цьому особистість містить у собі психологічний,

соціальний і культурний аспекти.

Проблема цілісності у контексті свідомості також є вагомим аспектом у

висвітленні психологічної природи цілісності особистості. Разом з тим

проблема свідомості продовжує залишатися однією із найскладніших і

невирішених у психології. Найбільш повно свідомість Ю. Швалб характеризує

як внутрішньо диференційовану, інтегральну складно структуровану цілісність,

що являє собою композиційну організованість структурних елементів [248].

1.2. Артикуляція цілісного підходу у загальнонауковій парадигмі

Дослідження цілісності найчастіше пов'язують з іменами Аристотеля,

Сократа, Платона, Гегеля. Ґрунтовна характеристика цього феномена

висвітлюється у роботах Л. Берталанфі, І. Бехтерєва, Б. Ананьєва. М. Каган

намагається визначити цілісність як завершеність, органічне поєднання частин

48

у ціле і цілісний підхід як розкриття цілісності об'єкта шляхом виявлення

різноманітних типів зв'язків у ньому й поєднання їх у єдиній теоретичній

картині на основі певних загальних принципів пізнавальної діяльності [104, 37-

40].

У науковому пізнанні відбувається реалізація ідей, котрі пов'язані з більш

повним і глибоким відображенням природи цілісності об'єкта, з виробленням

спеціальної дослідницької програми, що забезпечує цілісний розгляд об'єкта,

тобто із власне науковою рефлексією, з методологічною стратегією

дослідження. Саме ця думка, обґрунтована в роботі Л. Берталанфі, послужила

стимулом процесу розробки гносеологічного змісту поняття “цілісність” і

вибудовування на цій основі різних варіантів методології дослідження.

Також варто відзначити, що низка вчених суттєвим у теорії цілісності

називають поняття “тектологія”, уведене О. Богдановим (Р. Маттерлінх,

О. Малиновський і ін.). Зокрема, В. Садовський виділяє чотири створені

незалежно один від іншого основні джерела теорії цілісності особистості:

загальну організаційну науку О. Богданова (1913 − 1917 рр.); загальну теорію

цілісних систем Л. Берталанфі (1945 р.); Н. Вінера (1948 р.); праксеологію

Т. Котарбинського (30 − 40 рр. ХХ століття).

У другій половині 50-х років ХХ століття відбувається зміна парадигм,

методологічний переворот, народження нового стилю наукового мислення, у

результаті чого виникло близько 50-ти міждисциплінарних наук і теорій,

поєднуваних нині широкими поняттями «цілісність».

Збільшення наукових праць із проблематики цілісності у світовій науці

зумовили зміни й у вітчизняній науці. Уже з кінця 50-х років цілісний підхід

починає поширюватися й у Радянському Союзі, і зокрема в Україні. У

поширенні ідей цілісності відіграли свою роль як когнітивні, так і

соціокультурні чинники: у наукових дослідженнях обґрунтовувалась

можливість свободи наукової творчості, спосіб впливу на ідейну атмосферу

суспільного життя, засіб серйозної методологічної культури й виходу нашої

наукової думки зі стану ізоляції.

Наукові надбання Є. Ільєнкова, О. Зинов'єва, Б. Грушина 50-х - початку

60-х років, які сьогодні вважаються першими в рамках такої проблематики,

49

були спрямовані на вивчення методологічних методів Гегеля, Маркса, Леніна.

У цей же період з'явилося розмаїття філософських робіт, присвячених

розвитку марксистського принципу цілісності (Н. Абрамова, В. Афанасьєв,

І. Блауберг, М. Кедров, В. Свідерський і ін.), у яких висвітлювалося

співвідношення “частини” і “цілого”, “організації”, “структури” і “системи”,

чинники цілісності й ін. Ці роботи, по суті, характеризували цілісність, як таку

стадію розвитку, яка передує цілісному підходу. Згідно з концепцією

М. Кагана, визначався онтологічний зміст поняття “цілісність”, “система”. У

той же час ця група робіт являла собою базу для наступного розвитку цілісного

підходу, оскільки закладала деякі передумови для формування нової

пізнавальної орієнтації дослідників: поняттю “цілісність” став надаватися

деякий гносеологічний акцент, оскільки його стали використовувати для

уточнення поняття “ціле”; при характеристиці цілісності пропонувалося

наголошувати на характері й ступеню впорядкованості, організованості й

структурованості об'єкта, типі взаємозв'язку й взаємодії складових елементів,

на його динамічній і статичній структурі.

Г. Щедровицький у 60-і роки керував напівофіційним семінаром

(“Московський методологічний гурток”) у НДІ загальної і педагогічної

психології, у роботі якого брали участь у різний час І. Алексєєв, М. Алексєєв,

О. Генісаретський, В. Давидов, В. Зінченко, Ю. Левада, В. Лекторський,

М. Мамардашвілі, В. Розін, В. Садовський, В. Швирєв, Є. Юдін тощо. З 1962

року цей семінар займався проблемою цілісності у сучасній науці. На думку

Б. Юдіна, цей семінар, насправді міждисциплінарний, можна вважати

безпосереднім початком цілісного підходу у системних дослідженнях у країні.

Саме в рамках семінару було підготовлено перше видання із системної

проблематики, збірник тез “Проблеми дослідження систем і структур.

Матеріали конференції”, що набув широкої популярності, незважаючи на те,

що проведення самої конференції було заборонено, а тираж збірника

формально арештований. Семінар Г. Щедровицького в числі інших проблем

методології звертався безпосередньо до розробки цілісного підходу як

методологічної програми дослідження.

Таким чином, у 60-і роки в Радянському Союзі існувало кілька наукових

50

співтовариств, що інакше розробляли проблему цілісності, розповсюджували

цілісний підхід.

В одній з перших публікацій з проблематики цілісного підходу,

системних досліджень науки І. Блаубергом, В. Садовським і Є. Юдіним була

здійснена спроба розділити всю сферу наукових досліджень на низку галузей зі

специфічними завданнями:

формування специфічної системної картини світу й загальної цілісної

теорії – галузь на перетинанні загальнонаукових і гуманітарних розробок;

розробка логіки й методології цілісного підходу галузь метанаукової

дисципліни;

здійснення спеціально-наукових системних розробок галузь

конкретних наук;

побудова загальної теорії систем, зміст якої не в універсальності, а в

тому, що вона є “метатеорією”, певною узагальненою концепцією теорії

цілісності стосовно до певних класів завдань (абстрактно-математичних,

біологічних, технічних, соціальних, психологічних).

Поняття “метанауковий”, “метатеорія”, “специфічна цілісна картина

світу” послужили підставою для різкої критики цілісного підходу й

обвинувачення його “носіїв” у протиставленні цілісного підходу методології

діалектичного матеріалізму, у підміні діалектики цілісним методом, у відході

від діалектично-матеріалістичних методів дослідження, у відході від

ідеологічної боротьби проти буржуазної ідеології й ревізіонізму, помилковій

оцінці немарксистських авторів минулого й сьогодення, у переказі теорій

Л. Берталанфі й О. Богданова замість наукового пошуку.

У той же час, на думку Б. Юдіна, розрізнення філософського й

загальнонаукового (до якого й належав цілісний підхід) рівнів методологічного

аналізу відігравало захисну роль “методологи, які проголошували, що вони

займаються не філософією, а загальнонауковою методологією, знаходили тим

самим якесь укриття від філолофсько-ідеологічного нагляду” [254] .

Ця філософська дискусія зіграла роль наукового і соціокультурного

чинника цілісного підходу й сприяла його поширенню у конкретних науках,

передусім у психологічній.

До вирішення питання про співвідношення гуманітарної науки й

51

цілісного підходу дослідники верталися досить активно протягом 70-х років, у

результаті чого утвердились дві основні позиції:

1) цілісний підхід і психологія, філософія різні рівні методологічного

аналізу (Б. Ананьєв, В. Афанасьєв, І. Блауберг, В. Свідерський, Л. Станкевич і

ін.);

2) цілісний підхід один з елементів діалектики (В. Афанасьєв, М. Каган,

Г. Квасов, В. Сагатовський і ін.).

Обидві позиції зробили суттєвий внесок як у захист цілісного підходу від

політичної критики, так і в розвиток самого цілісного підходу і його поширення

в конкретних науках.

У рамках першої позиції цілісний підхід і психологія, філософія

виявилися розведені на різні рівні методологічного аналізу. Осмислення

сучасного стану наукового пізнання, у якому традиційно існувало два рівні –

філософський, психологічний і конкретних наук, дозволило вченим виявити

об'єктивну тенденцію виникнення загальнонаукових феноменів: понять

(алгоритм, імовірність, додатковість, знак, інваріант); методів (логіко-

математичний, ймовірносно-статистичний, системно-структурний,

кібернетичний, теоретико-інформаційний); проблем (науково-технічна

революція і її компонента, проблеми людини, навколишнього середовища й

ін.). З урахуванням зазначеного вище, виділялися чотири рівні сучасного

методологічного знання:

1) рівень наукової методології;

2)рівень загальнонаукових методологічних принципів і форм дослідження;

3) рівень конкретно-наукової методології;

4) рівень методики й техніки дослідження.

При цьому за цілісним підходом закріплювався статус загальнонаукової

методології. Цей статус аж ніяк не виводився зі “всюдності” (В. Вернадський)

його застосування. Загальнонауковість цілісного підходу виступає насамперед

як процес, що розгортається в “просторі й часі” наукового пізнання, науки як

системи знань і як діяльності [55; с. 356; с. 37]. Виділяються три аспекти

загально науковості цілісного підходу:

52

“потенційну загальнонауковість” – у векторі системного руху на

охоплення системними принципами й ідеями все більшої кількості галузей і

компонентів наукового знання;

“принципова загальнонауковість” – основні ідеї цілісного підходу на

сучасному етапі їх розвитку абстраговані від будь-якої конкретної предметної

галузі, що дозволяє їх використовувати в принципі у всіх наукових теоріях і

дисциплінах;

“гносеологічна загальнонауковість” – спільність логіко-

гносеологічних функцій цілісного підходу, які реалізуються у різних галузях

науки.

Таким чином, визначення статусу цілісного підходу як загальнонаукової

методології було не стільки політичним ходом, хоча й дозволило зняти з нього

обвинувачення в претензіях на місце діалектичного матеріалізму як

філософської теорії й наукового світогляду й вивести із зони ідеологічної

критики, скільки стало конструктивною підставою для подальшого розвитку

цілісного підходу як міждисциплінарного.

На ранніх етапах розвитку цілісного підходу предметом наукового

дослідження вчені визначали об'єкти, котрі являють собою цілісність.

Усвідомлення того факту, що предметом наукового дослідження є саме значні

складні системи, прийшло з появою уявлення про нерівновагу системи.

Однак І. Блауберг, В. Садовський наполягають на складній

організованості цілісності, коли за основу береться гносеологічний аспект, а не

онтологічний статус: якщо в дослідженнях мова йшла про опис об'єкта, то

цілісний підхід має на меті виявлення механізму “життя”, тобто

функціонування й розвитку об'єкта в його внутрішніх і зовнішніх

характеристиках [36].

Таким чином цілісний підхід мав інтегрувати окремі об'єкти світу,

створивши єдину дійсність для сучасної науки, техніки й практики, поєднати

частини, що розпалися, науки й техніки, виробити термінологічне мовлення,

узагальнені методи мислення для всіх галузей і сфер діяльності на основі

загальної теорії цілісних систем (В. Садовський); розробити й впровадити в

53

різні галузі науки, техніки й практичної діяльності специфічно цілісний

світогляд цілісної методології (І. Блауберг).

На теперішній час цілісний підхід розбудовується шляхом розширення

його додаткових спрямувань, а загальна теорія цілісності дотепер залишається

проектом.

Подальша конкретизація завдань цілісного підходу й розширення уявлень

про його функції відбувалися в тісному зв'язку з розробкою основних ідей

цілісного підходу за такими напрямками:

1. Методологічні аспекти цілісного підходу:

а) онтологія цілісності, цілісна картина світу (онтологічні визначення

поняття “цілісність”, класифікація цілісних об'єктів);

б) гносеологічна проблематика цілісного підходу (гносеологічні

визначення поняття “цілісність”, принципи її вивчення й опису, основні

категорії цілісного підходу – зв'язок, структура, ціле тощо.).

2. Цілісна логіка й методологія (специфічні методи цілісного підходу,

методика цілісного підходу).

3. Спеціально-наукові цілісні концепції (специфіка різних цілісних

об'єктів, типологія спеціально-наукових цілісних підходів).

4. Загальна теорія цілісності.

Якщо співставити схему напрямків розробки цілісного підходу й схему

методології науки, запропоновані І. Блаубергом і Є. Юдіним, стає очевидним,

що вібувалось комплексне відпрацювання цілісних ідей від рівня методології

до методики конкретного дослідження через усю вертикаль методології науки.

Це дозволяє стверджувати особливу роль цілісного підходу, доводить його

відмінність від інших. Якщо поняття “підхід” з моменту своєї появи в науці

означало парадигму об'єкта дослідження, то цілісний підхід співвідносився ще

й із розробкою особливої дослідницької програми на основі цієї парадигми й

подальшої конкретизації цієї програми в особливих методах.

Ключовим моментом у розробці гносеологічного й онтологічного

напрямків цілісності методології було визначення поняття “цілісність” таким

чином, щоб виразити принципову відмінність зазначеного етапу пізнання

54

об'єкта від доцілісного.

Онтологічні позиції стосовно поняття “цілісність” складалися задовго до

виникнення цілісного підходу. Витоки їх сягають синкретичного світогляду

давньогрецьких філософів щодо реальності та її ідеальних уявлень.

Формулювання поняття “цілісність”, що існувало, мабуть, ще в часи античної

Греції, відбувалось через усвідомлення цілісності й розчленованості об'єктів.

Звідси беруть початок тлумачення поняття “цілісність” як цілого, що

складається із частин, у яких у другій половині ХХ століття стали

відображатися не просто сукупність, але й взаємозв'язок, взаємодія, відносини

елементів:

відмежоване розмаїття взаємозалежних елементів;

комплекс взаємодіючих або іншим способом пов’язних компонентів;

не просто сукупність одиниць, а сукупність відносин між цими

одиницями й інші.

Інша галузь онтологічного напрямку розробки поняття “цілісність”

з'явилася вже саме у зв'язку з розробкою цілісного підходу в ХХ столітті й

здійснила акцент не на сукупності елементів, а на сукупності властивостей:

так чи інакше впорядковане розмаїття елементів, що утворюють

певне ціле, властивості якого не зводяться до властивостей складових його

елементів;

розмаїття елементів, об'єднаних динамічними й статичними

відносинами, яке з необхідністю й достатністю забезпечує наявність

цілеспрямованих властивостей, що дозволяють вирішувати протиріччя в певних

зовнішніх умовах;

розмаїття взаємозалежних елементів, котрі утворюють стійку єдність і

цілісність, що характеризується інтегральними властивостями й

закономірностями тощо.

Якщо в першому випадку акцент робився на цілісності як на взаємодії

елементів, то в другому – на породжених цією взаємодією цілісних

властивостей, не пов’язаних із властивостями елементів, тобто на явищі

емерджентності як основній характеристиці цілісності.

Крім того. терміном “цілісність” позначалися не тільки об'єкти, що

55

складаються із частин, але й самі ці частини як органічне ціле, цілісності

нижчого порядку стосовно цілісностей вищого порядку. У цьому змісті

цілісністю можна назвати будь-який фрагмент дійсності. На підставі

зазначеного вище можна зробити висновок, що будь-які сукупності є

цілісністю; матерія взагалі проявляється у формі цілісності; немає матерії поза

цілісністю, а цілісність є атрибутивною властивістю матерії (В. Афанас’єв,

М. Овчинніков, О. Фурман і ін.). І навіть поняття хаосу у ставленні до іншої

цілісності відображає або систему з непізнаною закономірністю, або систему з

нижчими формами зв'язку елементів, або систему, що є тлом щодо

досліджуваної цілісності.

Таким чином, увесь зміст поняття “цілісність” зводився до констатації

цілісної природи об'єкта. Евристична цінність такої позиції не висока, оскільки

вона не дозволяє розробити дослідницьку програму й здійснювати на її основі

дослідницькі процедури. Разом з тим не можна погодитися з оцінкою

онтологічного напрямку в розробці поняття “цілісність” як зовсім

непродуктивного.

Саме на основі онтологічного тлумачення цілісності створювались

класифікації цілісних об'єктів. Так, І. Блауберг, В. Садовський на підставі ідеї

інтеграції як ключової характеристики цілісності виділяють три групи цілісних

об'єктів:

неорганічні сукупності зв'язки носять зовнішній, випадковий,

несуттєвий характер, відсутні цілісні, інтегративні властивості;

неорганічні цілісності існують тільки структурні зв'язки, зв'язки

координації; основні властивості частин визначаються внутрішньою

структурою частин; залежність між цілісністю і її компонентами не сильна;

елементи зберігають здатність до самостійного існування, можуть бути

активнішими за ціле; стійкість цілісності обумовлена стабільністю елементів;

органічні системи поряд зі зв'язками структурного характеру існують

і генетичні; не тільки зв'язки координації, але й субординації; властивості

частин визначаються структурою цілого; залежність між цілісністю і її

компонентами настільки сильна, що елементи позбавлені здатності до

самостійного існування, а їхня активність передається цілому; частини якісно

перетворюються разом із цілим; стійкість цілісності обумовлена постійним

56

відновленням елементів; існують особливі керуючі механізми; усередині

органічного цілого існують не тільки елементи, але й підсистеми, гнучко

пристосовані до виконання команд керуючої системи на основі ймовірнісного

функціонування елементів підсистеми, наявності в них певної кількості

ступенів свободи, тобто тверда детермінованість зв'язків підсистем між собою й

із цілим реалізується через відсутність однозначної детермінації в поведінці

елементів підсистем.

Оскільки зміст цілісності надзвичайно різноманітний, то це спричинило

виникнення інших типів класифікації. Зокрема: за походженням – природні й

штучні; за змістом – матеріальні (предметні) і ідеальні (теоретичні); стосовно

причинно-наслідкового зв'язку – детерміновані й імовірнісні; стосовно впливів

навколишнього середовища – відкриті й замкнені; за характером розвитку –

динамічні й статичні; за механізмами управління – керовані й некеровані; за

характером організації – ті, що самоорганізуються, й ті, що неорганізовані; за

формою руху, в якому перебувають елементи – механічні, фізичні, хімічні,

біологічні, соціальні.

Онтологічні класифікації цілісностей є суттєвим доповненням ідеї

універсальності цілісного підходу: увесь світ складається із цілісностей, але всі

системи – різні, що встановлювало певні обмеження при формуванні

пізнавальної програми дослідження конкретного об'єкта. З розширенням

конкретно-наукових і практичних можливостей цілісного підходу виникали

нові класи систем: “людиноорієнтовані” (Г. Щедровицький), гуманітарні

(Л. Заді), рівноважні й нерівноважні (Г. Ґакен, І. Прігожин) і інші.

І ще один результат онтологічного напрямку цілісного підходу можна, на

наш погляд, вважати евристично значимим – висновок про ізоморфність

цілісності. Дійсно, визнання того, що увесь світ у цілому й будь-який його

фрагмент зокрема є цілісністю, передбачає існування тотожності, аналогії цих

нескінченно різноманітних об'єктів. У зв’язку з цим виокремлюють низку ознак

і властивостей, характерних для будь-якої системи: загальний характер,

цілісність і самість, емерджентність, склад (елементи й підсистеми), структура,

наявність системотворчих зв'язків, зв'язок із зовнішнім середовищем,

упорядкованість і організованість (В. Афанась’єв, І. Блауберг, В. Садовський і

57

ін.).

Уявлення про ізоморфізм реальних систем є основою для розробки ідеї

ізоморфності цілісних описів об'єктів, для висновків про можливість

екстраполяції знань про вже вивчену цілісність на будь-який інший об'єкт, який

ми збираємося розглядати як цілісність. Принцип ізоморфізму давав

можливість при дослідженні нової цілісності робити стрибок від нульового

рівня знань про об'єкт до деякої суми формальних знань про нього як про

цілісність, що дозволяло далі здійснювати вже змістовне дослідження.

Уявлення про тотальну цілісність світу, класифікації цілісних об'єктів і

принцип ізоморфізму вичерпували евристичний потенціал онтологічного

напрямку цілісного підходу.

Беручи до уваги ідею Є. Агошкової і Б. Ахлібінського про те, що

множинність і різноманітність визначень цілісності спричинюються

відмінністю етапів формування предмета наукового пізнання, можна

стверджувати: онтологічні уявлення про цілісність й системність

співвідносяться з першим актом пізнавальної діяльності виділенням об'єкта

пізнання, його уявленням як “органічного цілого”, але до виділення предмета

дослідження.

Гносеологічний напрямок у цілісному підході звертається до наступного

епістемологічного рівня, пов'язаного з актом виділення предмета пізнання і

його уявлення у вигляді цілісності.

Аналізуючи розвиток гносеологічного напрямку в розробці

методологічних аспектів цілісного підходу, ми змушені розійтися в думці з

дослідниками еволюції поняття “цілісність” Є. Агошковою і Б. Ахлібінським.

Справа в тому, що гносеологічна лінія в розробці розуміння цілісності

зазначеними вченими пов'язується з двома позиціями: з трактуванням

цілісності самого знання та з розробкою понять “закон” і “закономірність” як

ядра наукового знання. Розвиток окресленого напрямку було пов'язано, на

думку авторів, з інтуїтивним використанням поняття “цілісність”, розробкою

змістів цього поняття й низки його найважливіших ознак без розробки самого

поняття “цілісність”. Як інтуїтивістський, цей напрямок вичерпав себе у зв'язку

з розвитком саморефлексії цілісних концепцій науки до середини ХХ століття.

58

А далі в розробці поняття “цілісність”, як зазначають дослідники, виник

методологічний напрямок, який органічно містив у собі весь спектр

онтологічних, гносеологічних і методологічних аспектів.

Ми вважаємо, що поряд із проблемою цілісності знання й закону як ядра

наукового знання існувала ще й третя галузь гносеологічної лінії – розробка

ідей цілісного пізнання, джерела якої теж були в давньогрецькій філософії й

науці, але яка своїм предметом мала не цілісну систему знань як результат

пізнавального процесу, а цілісні позиції самого пізнання як процесу й

діяльності. Саме ця галузь розвивалась із середини ХХ століття в цілісному

підході найбільш активно.

Найбільш яскраво ці позиції представлені в роботі Л. Петрушенка, котрий

характеризував цілісність як гносеологічну модель деяких суттєвих

властивостей явищ дійсності [169]. Розкриваючи об'єктивний зміст поняття

“цілісність”, учений доходить висновку, що цілісностей як таких не існує:

цілісність, будучи ідеалізацією, відволіканням від дійсності, принципово не

може бути виокремлена або виділена з речі яким-небудь іншим шляхом, крім

уявного абстрагування [169, с. 17]. Автор підкреслює інструментальний

характер поняття “цілісність”, указуючи, що воно являє собою складний

рефлексивний сплав реального й умовного, відіграє роль “допоміжної

реальності” як інструмента пізнання основної реальності [169, с. 17].

У наш час представники гносеологічного напрямку не менш категоричні.

Так, В. Орлов переконаний, що саме по собі поняття “цілісність” є чисто

формальним і не має емпіричного змісту. Застосування цього концепту до

певного предмета означає його інтерпретацію. Питання тільки в тому, якою

повинна бути природа інтерпретації [164]. Таким чином, принципова

відмінність онтологічного й гносеологічного поглядів на цілісність полягає в

тому, що в першому випадку формальні особливості мислення прямо

переносяться на розглянутий об'єкт, а в другому акцент робиться на власній

дослідницькій орієнтації суб'єкта, на його “бажанні побачити” певну сукупність

стосунків у розглянутому об'єкті, на тому зусиллі, яке треба зробити, щоб

побачити об'єкт як цілісність.

Нам видається дуже важливою в евристичному сенсі роль гносеологічних

59

установок на визнання за поняттям “цілісність” лише теоретичного змісту.

Дотримання дослідником такої гносеологічної позиції при вивченні об'єкта як

системи було б гарантією того, що йому вдасться якщо не уникнути спрощення

процесу уявлення об'єкта як цілісності, то хоча б усвідомлювати те, що

отримане зображення об'єкта лише його принципова схема, яка значно

редукує його сутність; схема, котра відіграє роль першого пізнавального

інструмента.

Ще одним важливим висновком із гносеологічних установок цілісних

досліджень було уявлення про відносність цілісності (І. Блауберг,

В. Садовський, Л. Петрушенко й ін.). Справді, якщо “цілісність” – це

характеристика пізнавального ставлення до об'єкта, способу пізнавальної

інтерпретації об'єкта, то залежно від завдань дослідження один об'єкт може

бути досліджений і як цілісний і як нецілісний.

Слідом за відносністю цілісності визнається множинність цілісностей в

одному об'єкті, тобто поліцілісність. Як зазначав Л. Петрушенко, об’єкт являє

собою нескінченну, невичерпну безліч цілісностей, але він не складається із

цілісностей, так само як цілісність не втримуються в об’єкті. Саме ідея

поліцілісності повинна була лягти в основу інтеграційних процесів у науці. У

цьому зв'язку І. Блауберг відзначав, що на складний об'єкт не може бути

“накладене” будь-яке єдине уявлення про ціле, що виключає всі інші уявлення.

Досліджуючи такий об'єкт, ми маємо справу не з одним цілим або одним рівнем

цілісності, а з різними “зрізами” із цього об'єкта, кожний з яких являє певну

картину. Ступінь зв’язку всіх таких окремих зображень залежить від рівня

наукових знань і методологічної бази науки.

У рамках гносеологічного напрямку досліджень щодо природи цілісності

розроблялися й інші поняття цілісного підходу, що виражають загальні

пізнавальні установки цілісної орієнтації: зв'язок, структура, системотворчі

фактори й інші.

Однією з основних характеристик цілісності визнавалася її

інтегративність, що належить не стільки до самої системи, скільки до способу її

дослідження як внутрішньоактивного цілого, що не зводиться до своїх

елементів. При характеристиці цілісності акцент робився вже не на складі

60

цілісності, тому що різні цілісності могли складатися з однакових елементів, і

відмінності їх породжувалися іншими зв'язками й стосунками між складовими,

а на тому, якою своєю частиною й стороною елементи включалися у взаємодію.

Тому найбільш вагоме значення в дослідженнях надавалось поняттю “зв'язок” –

стан взаємозумовленості елементів і підсистем у цілісності. Виокремлювалися

різні види зв'язків у цілісності: взаємодії, генетичні, перетворення, будови,

функціонування, розвиток, управління.

При цьому дослідника, який перебуває на позиціях цілісного підходу,

цікавили не зв'язки як такі, а їх сукупність і внутрішня впорядкованість

структура. Зокрема, було з’ясовано, що характер функціонування цілісності

визначається безпосередньо її структурою. Це давало можливість описувати

цілісності і їх розвиток через характеристику взаємозв'язків структури й

функцій.

Вирішуючи проблему впорядкування зв'язків у структурі цілісності,

дослідники розкривали феномен поліструктурності цілісності: кожна група

зв'язків породжує свою структуру. Першим кроком у цьому напрямку було

твердження І. Блауберга, В. Садовського про те, що структура може

розглядатися, як “за горизонталлю”, так і “за вертикаллю”.

Феномен поліструктурності зумовлений тим, що один елемент, різними

своїми частинами й сторонами взаємодіючи з іншими елементами, може брати

участь у різних структурах однієї цілісності. Більше того, рівень

упорядкованості різних структур однієї й тієї ж цілісності може бути

неоднаковим. Це міркування відкриває нове розуміння у розвитку уявлення про

цілісність як її атрибутивної характеристики: тоді цілісність може бути “більш

цілісна” або “менш цілісна” з погляду різних своїх структур.

Слід акцентувати, що поняття “організація” тісно пов'язане з поняттям

упорядкованості. Як відзначають І. Блауберг, В. Садовський під структурою

вбачають інваріантний аспект цілісності, а поняття “організації” поряд з

кількісною характеристикою впорядкованості виражає також спрямованість

цієї впорядкованості.

Міркування про неоднорідність і нерівноцінності зв'язків у цілісності, про

поліструктурність цілісності, про співвідношення структури й організації

спричинили необхідність вирішення питання про системотворчі чинники

61

(зв'язки), які забезпечують властивість цілісності системи. При цьому, як

відзначав П. Анохін, пошук і формулювання системотворчого чинника є

обов'язковим положенням для напрямків цілісного підходу [10]. Додамо від

себе, що залежно від того, якого напрямку в цілісному підході дотримувався

дослідник, суттєво різнилося розуміння системотворчого чинника. Так,

представники онтологічного напрямку розуміють під ним усі явища, речі,

зв'язки й стосунки, які зумовлюють утворення цілісності; прихильники

гносеологічного чинник, щодо якого об'єкт описується як система

(І. Блауберг, Є. Орлова, В. Садовський); розроблювачі методологічного

чинник, що пояснює утворення цілісності, структуру й функції будь-якого

об'єкта, розглянутого як цілісність (П. Анохін, Л. Петрушенко, Ю. Черняк і ін.);

дослідники, що відстоюють праксеологічні позиції чинник, необхідний і

достатній для створення (виникнення) і існування цілісного об'єкта

(С. Ємельянов, Є. Наппельбаум, В. Сагатовський). Найчастіше як

системотворчий чинник дослідники виділяли мету, структуру управління,

основну функцію, головне протиріччя цілісності.

Таким чином, гносеологічний напрямок досліджень має значно більший

евристичний потенціал, оскільки дозволяє створювати досить продуктивну

пізнавальну програму. Гносеологічні установки не дозволяли зупинятися на

констатації цілісності об'єкта, а вимагали з'ясування природи його цілісності,

окреслюючи відповідні пізнавальні орієнтири для цілісної інтерпретації об'єкта:

зв'язки, структура, організація, функції, системотворчі чинники й ін.

Водночас і онтологічний, і гносеологічний напрямки розробки

методологічних аспектів цілісних досліджень пропонують лише найбільш

загальні підстави цілісної орієнтації: продовжуючи традиції цілісного

сприйняття світу (онтологічне) або підкреслюючи наявність спеціальної

дослідницької позиції як принципову відмінність нової пізнавальної орієнтації

(гносеологічна). Більш чіткі формальні норми й логіка цілісного дослідження

на основі конкретизації сутності цілісного підходу формулювалися вже у

рамках методологічного напрямку.

Якщо онтологічний напрямок співвідноситься з виділенням об'єкта

пізнання, гносеологічний – з актом виділення предмета пізнання і його

уявленням у вигляді цілісності, то методологічний напрямок цілісного підходу

62

звертається до чергового епістемологічного рівня, на якому відбувається

побудова програми дослідження цього предмета як цілісності, тобто певних

дослідницьких кроків щодо реалізації цілісного підходу до предмета пізнання.

Саме на цьому рівні у рамках методологічного напрямку цілісного підходу

чітко проявлялась відмінність цілісного підходу як від форм системних

інтуїцій, і від сучасних йому підходів.

Під час аналізу уявлень про цілісний підхід як методологічну програму

необхідно зауважити, що й у цьому питанні не існувало єдності. Нам удалося

виділити принаймні три позиції в характеристиках сутності цілісного підходу,

кожна з яких пропонувала власну програму цілісного дослідження.

Перша позиція пов'язана з вимогами опису об'єкта як цілісності

(В. Балханов, І. Блауберг, В. Садовський тощо). При цьому цілісний підхід

розуміють як усвідомлену методологічну позицію дослідника, засновану на

розгляді об'єктів вивчення у вигляді цілісностей, тобто сукупності елементів,

зв'язаних взаємодією, що являють собою єдине ціле стосовно навколишнього

середовища.

Друга позиція в тлумаченні сутності цілісного підходу ґрунтується на

уявленнях про полісистемність і поліструктурність об'єктів, в її основу було

покладено ідею про інтеграцію різних уявлень щодо об'єкта в цілісну картину

(М. Каган, В. Садовський, Г. Щедровицький тощо). Зокрема, варіант

дослідницької програми запропонував М. Каган, котрий зазначав, що адекватне

уявлення про складну динамічну цілісність вимагає сполучення трьох площин її

дослідження предметної, функціональної й історичної, оскільки вони є

необхідними й вичерпними характеристиками цілісного підходу [104]. При

цьому предметний аспект цілісного підходу, за М. Каганом, містить у собі

елементний і структурний аналіз, функціональний аспект орієнтований на

розкриття як механізмів внутрішнього функціонування цілісності (взаємодії її

елементів), так і зовнішнього функціонування (прямі й зворотні зв'язки із

середовищем); нарешті, історичний аспект дослідження має два вектори

генетичний і прогностичний. Комбінація трьох площин дослідження й двох

напрямків аналізу в кожній з них дозволяє, на думку вченого, подолати

63

відомість цілісного підходу до якогось одного аспекта дослідження.

Таку дослідницьку програму автор уважав програмою-максимумом і

відзначав, що певні гносеологічні ситуації можуть вимагати вирішення

конкретного завдання в межах якоїсь однієї аналітичної площини, що не буде

“відступом” від цілісного підходу, якщо дослідник усвідомлює те, що

вироблені їм аналітичні операції однобічні й дотримується “подумки” інших

площин дослідження [104].

Третя позиція в характеристиці сутності цілісного підходу саме й зводила

його до аналізу однієї зі сторін об'єкта: цілісний підхід таке бачення або

розгляд багатобічного об'єкта, завдяки якому відкривається його суттєва

сторона.

Такою стороною могла бути мета (при цілісному підході спочатку

визначається мета, а потім засіб її досягнення), частина (цілісний підхід є

методологією пізнання частин на основі цілого й цілісності), структура

(В. Балханов), функція (П. Анохін, В. Макаров, В. Сагатовський) і т.ін.

На підставі цих уявлень у рамках цілісного руху оформилися відповідно

цільовий, компонентний, структурний, функціональний, діяльнісний,

мисленнєво-діяльнісний та інші підходи. При цьому не завжди дослідники

усвідомлювали частковість цих підходів. Особливо часто таке траплялося при

використанні подібних підходів у конкретно-наукових дослідженнях, коли в

результаті поверхневого знайомства вчених з методологією цілісного підходу

відбувалося ототожнення певного етапу дослідження із цілісним підходом у

цілому.

Таким чином, три методологічні позиції в розумінні сутності цілісного

підходу сходяться в тому, що вони відштовхуються від синтезу онтологічного й

гносеологічного розуміння цілісності, у зв'язку із чим методологія цілісного

підходу базується на вирішенні двох взаємозалежних завдань: по-перше,

вивчення цілісних об'єктів як форми існування й динаміки реального світу, як

прояву його впорядкованості; по-друге, формування системи категорій, що

відображає цілісні зв'язки досліджуваних об'єктів, що й робить упорядкованим

саме пізнання. При цьому найбільш повно й послідовно методологічна

програма відображена в другій позиції, що подає цілісний підхід як

64

методологію інтеграції різних зрізів знання про об'єкт у системну картину.

У рамках методологічного напрямку розроблялися й специфічні методи

цілісного підходу. Слід зазначити, що всі методи, використання яких виявилося

можливим у рамках реалізації методологічної програми цілісного підходу,

можуть бути згруповані відповідно до тих етапів цієї програми, на яких вони

використовувалися. Причому, як з’ясовано, на вирішення завдань дослідження

можуть впливати не тільки спеціально створені системні методи, але й

незалежно від цілісного підходу існуючі й розроблювальні методи.

Зокрема, можна відстежити таке співвідношення цілісних методів і етапів

дослідницької програми.

1. Етап фіксації певного розмаїття елементів щодо відділення від іншого

світу. Методи: формалізація формалізоване визначення квантифікованого

об'єкта як елемента певної системи понять, що характеризує цей об'єкт як ціле,

тобто формальне уточнення понять, уживаних у цій сфері науки; квантифікація

способи кількісного вираження якісних ознак об'єкта (І. Блауберг, Ю. Левада,

В. Садовський і ін.); апарат композиції й декомпозиції систем (М. Тод,

Е. Шуфорд).

2. Етап виокремлення й класифікації зв'язків цього розмаїття. Методи:

логіко-методологічний аналіз поняття “зв'язки” (О. Зинов'єв, Г. Щедровицький і

ін.).

3. Етап визначення принципів взаємодії із середовищем. Методи: побудова

логіки цілісностей (Ж. Піаже, Г. Смирнов).

4. Етап визначення системотворчих зв'язків. Методи: вирішення проблем

індуктивного міркування й спрощення в рамках теоретико-множинної

концепції теорії систем (В. Костюк), метод з’ясування загальносистемних

закономірностей (О. Уємов).

5. Етап дослідження структури й організації системи. Методи: засоби

математизації, математична логіка (В. Тюхтін), логіка механізму (У. Росс

Ешбі), методи вирахування організації (Р. Маргалеф, Г. Кастер, К. Ґайлов).

6. Етап аналізу принципів поведінки системи. Методи: теорія катастроф,

теорія ігор.

7. Етап вивчення процесів керування системою. Методи: кібернетичні,

теорія прийняття рішень (Я. Рейковський).

65

8. Етап дослідження історії системи. Методи історичного дослідження,

прогностика.

9. Етап синтезу всіх “зрізів”. Побудова “конфігуратора” (І. Блауберг,

В. Садовський, Г. Щедровицький); цілісна мисленнєва діяльність – специфічна

техніка мислення, яка застосовується тільки в напрямку від розмаїття

розрізнених уявлень про об'єкт до єдиної й цілісної картини.

При всьому різноманітті методів, застосовуваних послідовно на кожному

етапі дослідження об'єкта, результат, отриманий на певному епістемологічному

рівні (у рамках методологічного напрямку цілісного підходу), не можна

вважати вичерпним відображенням цілісності. Методи, розроблювані в рамках

методологічного напрямку цілісного підходу, мають статус загальнонаукових,

їх застосування до об'єктів будь-якої природи обґрунтовувалося принципами

ізоморфізму, ізофункціоналізму й ізоеволюціонизму систем. На думку

М. Кагана ці принципи є настільки ж суттєвими, як і однобічними для пізнання

природи цілісного об'єкта, і тільки по'єднання їх з “принципом унікальності”

здатне забезпечити досить повну характеристику досліджуваних об'єктів . А

реалізація принципу унікальності можлива тільки за умов використання

змістовних методів конкретної науки. Саме в цьому зв'язку І. Блауберг,

В. Садовський наполягали на необхідності комбінації формальних методів з

емпірично-змістовними.

Ці методи розроблялися вже в рамках спеціально-наукових цілісних

концепцій, згідно зі схемою І. Блауберга, В. Садовського, і можуть бути

співставлені з наступним епістемологічним рівнем, на якому предмет

розглядається вже не як цілісність взагалі, а цілісність, котра належить до

особливого класу об'єктів, якому притаманні унікальні характеристики.

У рамках конкретно-наукової методології дослідження розроблялися такі

проблеми: визначення специфіки цілісних об'єктів різної природи; визначення

відповідної специфіки методів дослідження; розробка додаткових напрямків

цілісного підходу в конкретних галузях науки; визначення стратегії практико-

орієнтованого дослідження, що має на меті використання цілісних уявлень для

створення (удосконалювання) реальної системи й інші. Тобто, на цьому рівні

йшла розробка конкретних положень цілісного підходу в когнітивних й

66

праксеологічних програмах певної галузі науки й практики.

Осмислення специфіки цілісного підходу в соціально-психологічних

дослідженнях починалося з осмислення особливостей соціальних систем, що й

випливають із особливостей їх пізнання.

Варто згадати, що М. Каган, В. Кузьмін, Е. Маркарян причисляли

соціальні системи до надскладних, вважаючи, що фундаментальні поняття й

методологічні принципи, які не містять у своїй основі соціального знання, не

можуть бути побудовані належним чином.

Так, Л. Петрушенко, який вважає найперспективнішим напрямком

розвитку цілісного підходу соціально-економічний, указував на те, що

соціальна форма цілісності, розвитку й організованості докорінно відрізняється

від інших форм як найбільш конкретна, багата й розвинена.

Утім, С. Ємельянов і Є. Наппельбаум відводили соціальні системи до

класу “людиноспрямованих” штучних систем, відзначаючи, що вони

відрізняються наявністю явища самоусвідомлення поведінки цілості, і є

результатом усвідомленого або неусвідомленого конструювання як ззовні, так і

зсередини. І при цьому в реальності соціальні системи завжди “більше” того,

чим виявляють себе на стадії конструювання, тобто в їхній поведінці

виникають непередбачені явища, які не можна спрогнозувати ні на основі

вивчення поведінки окремих елементів системи, ні з урахуванням закладених у

цілість взаємозв'язків між цими елементами [86].

Аналіз значної кількості робіт з проблематики цілісності дозволяє

стверджувати, що в розглянутий період (до середини 80-х рр.) специфіка

соціальних систем в повній мірі не досліджена й ще мало враховувалася у

процесі використання цілісного підходу до соціальних об'єктів. Тільки

спеціальна робота з узагальнення розрізнених думок, яка не була ніким

розроблена в той час у Радянському Союзі ( та й за кордоном, оскільки такі

роботи з'явилися лише до середини 80-х рр.), дозволяє синтезувати

характеристики соціальних систем як специфічних об'єктів дослідження:

процесом, що визначає характер усіх структур соціальної системи, є

відтворення;

різноманітні й динамічні стосунки соціального явища з його

67

суспільними макросистемами, що детермінують;

нерозривна єдність об'єктивного й суб'єктивного;

складна внутрішня структура, у якій причинно-наслідковий зв'язок є

лише одним із видів взаємозалежностей;

здатність реагувати на процес пізнання, прогнозування й

проектування цілісності;

імовірнісність;

самоорганізація;

самоврядування;

рефлексія;

ціннісна орієнтованість;

цілеспрямованість;

унікальність;

різноманітність і ін.

Відповідно поступово формувалися специфічні вимоги до соціального

пізнання, інструментів дослідження соціальних об'єктів.

Оскільки сфера соціального пізнання була найбільш ідеологізованою в

Радянському Союзі, то його основною рисою була ідеологічна інтерпретація

всіх елементів процесу пізнання. Як писав зокрема О. Фреш, по-перше,

дослідження суспільства повинне базуватися на точному знанні про способи

виробництва, що лежить у його основі, і більш того – про всю сукупність

матеріалістичних і ідеологічних стосунків цього суспільства; по-друге,

дослідження обов'язкове повинне показати, який фактичний соціальний прояв

цих стосунків у всьому його різноманітті, у всій його конкретності, у єдності

загального й особливого [313].

Більш детально специфіку дослідження соціального об'єкта спробував

розкрити В. Афанасьєв, запропонувавши схему, що співвідноситься, на наш

погляд, із загальним алгоритмом цілісного підходу [14]. Він вважав, що

внутрішні властивості соціальної системи характеризуються специфікою

компонентного, структурного, функціонального й інтегративного підходів.

Так, розглядаючи компонентний аспект соціальної системи, ми виявляємо

в ній компоненти предметного, процесуального, ідейного й психологічного

68

порядків. Причому основним компонентом завжди є людина як соціальна

істота, а інші компоненти розглядаються з погляду сприйняття їх у людській

діяльності й свідомості.

Аналізуючи структурний аспект, необхідно, на думку В. Афанасьєва,

пам'ятати, що в застосуванні до суспільства структура являє собою окрему

внутрішню організацію суспільства, і її визначають стосунки людей,

насамперед виробничі .

Розгляд функціонального аспекту соціальної системи дозволяє встановити

форми й способи прояву активності самої цілісності і її компонентів; форми

поведінки, що сприяють збереженню компонентів і цілісності; способи

взаємозв'язків компонентів у цілому.

Інтегративний аспект дослідження соціальної системи дозволяє

вирішувати питання про чинники цілісності. Про ті механізми, які

забезпечують збереження якісної специфіки цілісності їх функціонування й

розвитку. При цьому одним з найважливіших чинників соціального об'єкта є

самоврядність, тобто наявність у самій цілісності як механізмів, так і чинників

керування, що забезпечують цілісність системи, її функціонування,

удосконалювання й розвиток.

Варто зауважити, що внесок В. Афанасьєва в розкриття специфіки

дослідження соціальних об'єктів полягав у спробі виявити специфіку на

кожному етапі дослідження згідно із загальноприйнятим алгоритмом цілісного

підходу. Важко вважати цю спробу зовсім вдалою, оскільки результати лише

зафіксували вже відомі вимоги ідеологічної інтерпретації соціального об'єкта,

висвітлення компонентів соціальної системи через людську діяльність, але

залишили без відповіді питання про характер функціонування й чинники

цілісності соціальних систем.

З переходом до аналізу динамічних і складних систем, тобто до більш

глибокого проникнення в цілісність досліджуваних об'єктів, пов'язують початок

другого етапу розвитку цілісного підходу (80 роки ХХ століття дотепер, за

В. Садовським): О. Колмогоров, Я. Синай, В. Арнольд (дослідження з

нестійких динамічних систем); Г. Смірнов (логіка цілісності, додаткова до

теорії множин); В. Тюхтін, Ю. Шрейдер, О. Яблонський (методологія аналізу

складних систем) і інші. Однак зазначені дослідження стосувалися складних

69

систем будь-якого типу: екосистем, текстів, надскладних машин і т. ін., у тому

числі й соціальних.

У зв’язку із зміною уявлень про складні цілісності складалися відповідні

нормативи цілісного опису складних і надскладних систем, а саме: виділення

діагностичних параметрів, опис через типологію, принципи гомеостазу,

рефлективного управління, стійкості до невідомого, протоколювання поведінки

цілісності, принципи необхідної (або достатньої) складності, “функція зі

структури” тощо. Уперше підкреслювалася необхідність аксіологічного

підходу: раціональний опис й функціонування складних систем не можливий

без внесення в нього етичних і естетичних оцінок.

З часом ускладнювались уявлення про характеристики розвитку складних

цілісностей. Так, наприклад, В. Тюхтін з’ясував протиріччя, що виникають у

процесі аналізу складної цілісності. Він визначав як об'єктивну умову самого

процесу пізнання, визнаючи за ним конструктивний зміст і в цьому аспекті

розглядати розвиток складної цілісності [232]. З урахуванням указаного процес

розвитку складної цілісності буде мати такі характеристики:

у співвідношенні зворотності (циклічності) і незворотності перевага

надається незворотності;

у співвідношенні заперечення й наступності особливе значення для

спрямованості розвитку має наступність;

у співвідношенні кількісних і якісних змін власне якісна відіграє

домінуючу роль;

спрямованість процесів функціонування має диференціальний у

просторі й часу характер, тобто його вектор можна виявити в будь-якій точці

існування об'єкта, а спрямованість розвитку має інтегральний і вибірковий

характер, тобто реалізується при певному діапазоні внутрішніх і зовнішніх

умов:

розвиватись можуть не цілісні об'єкти як такі, а їхні окремі

підсистеми, цілісно взаємодіючі із середовищем [232].

Вагомий внесок у розробку методології пізнання соціальних систем вніс

М. Каган. По-перше, він розширив норми дослідження соціальних явищ,

70

позначивши необхідність дослідження їх у динаміці, у розвитку у минулому,

сьогоденні й майбутньому. До цього всі дослідники, постулюючи необхідність

розгляду цілісності в розвитку, обмежувалися тільки методами, що дозволяють

робити статичні зрізи цілості.

По-друге, розбудовуючи герменевтичні ідеї В. Дильтея й М. Бахтіна,

О. Брудного, Б. Юдіна й інших про співвідношення розуміння й пояснення в

пізнанні, М. Каган одним з перших порушив питання про необхідність пізнання

соціокультурної (а не просто соціальної) реальності, про специфіку

гуманітарного (а не соціального) знання, відходячи від розподілу наук (про

природу, суспільство, мислення), але не ухвалюючи до кінця неокантіанське

(науки про природу й про “душу”).

Учений вважав, що своєрідність пізнання людини, суспільства, культури

полягає не в тому, що воно звернене до одиничних об'єктів, а не до загальних

законів (як стверджували неокантіанці), а в тому, що вивчення об'єктів не є

єдиною метою, але поєднується з пізнанням характеру й діяльності людей як

суб'єктів, з пізнанням подій як зроблених волею суб'єктів, з пізнанням творів

мистецтва як моделей суб'єктів.

А механізмом теоретичного пізнання всього суб'єктивного, духовного

повинне стати розуміння: якщо пояснення – це підведення одиничного під

загальне, яке передбачає розкриття цього загального як закону. Однак науки

гуманітарні не можуть обмежуватися тим рівнем пізнання соціокультурної

реальності, на якому перебувають закони, інваріанти, структури, а за

необхідності піднімаються на той рівень, на якому перебуває унікальне

перетворення (визначене автором) цих законів, інваріантів і структур як

результат волі суб'єкта, що досягається тільки через розуміння – як осмислену

раціональну обробку переживання, співпереживання, діалогу.

Причому “діалогічно-розуміючий” згідно з твердженням М. Кагана підхід

для гуманітарних наук не має на увазі дискредитації пояснення, розуміння.

Пояснення повинні трактуватися як пізнавальні дії, які перебувають у

стосунках супідрядності, що означає, що на певному етапі пізнання суб’єкт

(його дія або утворення) може виступати або як об'єкт, або як суб'єкт, однак

повнота його характеристики вимагає поєднання обох підходів.

71

Таким чином, уявлення щодо специфіки цілісного підходу до соціальних

явищ зумовлювалися не тільки ідеологічною, але й гуманітарною

інтерпретацією соціальної системи як складної, такої, що самоорганізовується,

самокерованої. Причому гуманітарних версій інтерпретації було небагато,

визнавалася їхня другорядність, можливість співіснування. Більш ґрунтовна,

покрокова деталізація методики цілісного підходу до пізнання соціальних явищ

розроблялася в конкретних галузях: психології, соціології, антропології, історії

і т. ін.

У рамках конкретно-наукової методології дослідження здійснював і

праксеологічний (або науково-прикладний) напрямок цілісного підходу,

заснований на використанні цілісних уявлень для розбудови або

вдосконалювання реальних систем. На цей напрямок особливо вплинув

розвиток цілісних уявлень в інженерній думці. В 50-і роки в інженерній

практиці поряд із класичним методами виникла “конструктивна методологія”

(О. Каценеленбойген), що забезпечує певну незалежність конструкторського

задуму від конкретних засобів його реалізації. У конструктивній методології

ціле логічно передує своїм частинам [111].

Цілісна інтерпретація й екстраполяція інженерної конструктивної

методології на інші галузі практики й визначила характер розвитку

праксеологічнго напрямку цілісного підходу.

В. Сагатовський запропонував цілісний підхід, застосовуваний крім

дослідницької, у проектувальній і виконавській діяльності, розглядати як

особливу діяльність. Підкреслюючи відмінність такої діяльності від

дослідження, вчений відзначає, що у свідомості суб'єкта діяльності

відбувається принципова переорієнтація: він прагне тепер не до того, щоб

описати або зробити що-небудь за принципом “чим більше, тим краще”, але

переходить під владу зовсім іншої парадигми: “зробити те й тільки те, що

необхідне й достатньо” [190 - 194].

У зв’язку з цим виникає необхідність у спеціальному, тепер уже

праксеологічному формулюванні поняття “цілісність”. Зокрема, цілісністю

називається специфічний спосіб організації знань про реальність, спеціально

розрахований на найбільш ефективне використання цих знань для здійснення

72

певної цілеспрямованої взаємодії з реальністю; при цьому декларативна,

процедурна й ціннісна складова цілісного уявлення про цю реальність

внутрішньо погоджені між собою.

А також цілісність – це кінцеве розмаїття елементів, об'єднаних

динамічними й статичними стосунками яке забезпечує наявність відповідних

властивостей.

Вочевидь, що ці визначення не суперечать одне одному, вони скоріше

взаємодоповнюють та співвідносяться як проект і конструкція.

Практична спрямованість цілісного підходу на різні класи цілісностей

породила багато методик “праксеологічного” цілісного підходу або діяльності.

У застосуванні систем з досить чіткою структурою ( у військовій і

технічної сферах) формувалася “тверда методологія” (“hard systems

methodology” – HSM) [262], у рамках якої розбудовувалися системотехніка (або

системний інжиніринг), дослідження операцій, системне (імітаційне

моделювання, теорія прийняття рішень. Однак невідповідність “твердої

методології” завданням дослідження людської діяльності вимагала її перегляду.

Так, Г. Щедровицький відзначав необхідність зміни кута зору під час

дослідження систем: “людина-техніка” від дослідження технічних систем і

спроб вписати туди людину (системотехніки) до дослідження цілісності або

систем людської діяльності. Якщо ж змішана система: “людина-техніка”

досліджується як звичайна, то сама людина розглядається як функціональний

елемент системи, як технічне обладнання, що призводить до парадоксального

висновку: найкращим способом використання людини в технічній системі є

той, коли людина нічого не робить. Учений підкреслював, що людину й

системи людської діяльності не можна включати в якості компонентів системи

технічного функціонування. Система людської діяльності в цьому плані

первинна й може розглядатися лише у стосунках і зв'язках з іншими системами

людської діяльності. Машини й системи їх функціонування можуть

розглядатися тільки як матеріал, на якому серед іншого можуть реалізовуватися

системи людської діяльності [252].

Подібні ідеї зустрічалися в роботах філософів, але, як уже в цей час

відзначають дослідники історії цілісного підходу, учені, котрі суттєво

просунули розробку теоретичних і логіко-методологічних проблем досліджень,

73

не мали великого практичного досвіду цілісного аналізу конкретних людино

орієнтованих систем, тому що змушені були витрачати значні зусилля на

«ідеологічну оборону». Тому концепція “м'якої системної методології” (SSM),

що узагальнює досвід аналізу, діагностики, моделювання, проектування й

конструювання людино орієнтованих систем, була сформульована на Заході

(зокрема, П. Чеклендом) і там же набула застосування.

Однак обмеженість і суперечливість існуючих схем цілісного підходу

осмислювалися й у філософії.

Так, наприкінці 60-х-70-х роках. а вже з кінця 70-х років активніше у

літературі з'являються заяви про те, що цілісний підхід не виправдав надій, які

покладали на нього, вказівки на наявність у ньому протиріч, обмежень, інших

вад.

Однією з найбільш вагомих претензій до цілісного підходу була вказівка

на відсутність у нього однозначно фіксованого формального апарату

дослідження, нечіткість методологічних процедур. Ця відома нечіткість, як

указував Б. Юдін, довільна й залежить від характеру цілісного підходу і його

вихідних установок. Уже сам термін “підхід” дозволяє говорити про те, що

цілісний підхід не забезпечує безпосереднього вирішення проблеми, а є

засобом нової постановки проблем, які вимагають розглядати об'єкти з погляду

їхньої цілісності, комплексності, складності, структури й функцій, організації,

управління тощо, тобто, вони є новим матеріалом, що підлягає дослідженню.

Отже, дослідники загальнонаукового статусу й методологічної природи

цілісного підходу стверджували, що він передбачає специфічну оптику

розгляду об'єктів вивчення, не стаючи конкретним інструментом, що діє за

певним алгоритмом. Можливо, ця “нетехнологічність” загальнонаукового

цілісного підходу пов'язана з тим, що питання про створення загальної теорії

цілісностей, котра об'єднала б у чітку систему всі варіанти досліджень,

залишається дотепер відкритим, та й сама можливість створення єдиної теорії

тепер уже піддається сумніву. І тому, у процесі розуміння певної специфічності

цілісного підходу, кібернетики, системно-структурного аналізу й інших проявів

системної орієнтації, не подолані труднощі їх диференціації, вони

розглядаються одночасно і як основоположні, і як взаємодоповнюючі.

Окрім того підсилювало відчуття нечіткості й невизначеності цілісного

підходу й існування розмаїття тлумачень його основних понять: “ціле”,

74

“цілість”, “структура”, “зв'язок” тощо.

На думку І. Блауберга, В. Садовського, враховуючи глибокі змістовні

відмінності між різними типами цілісностей, для сучасного етапу розвитку

досліджень навряд чи можна вважати ефективним шлях експлікації змісту

поняття “цілісність”, заснований на спробах виділення загальних характеристик

цього змісту в різних конкретних випадках. Більш перспективним, як вважають

зазначені вище дослідники, є змістовний розгляд різноманіття значень цього

поняття.

Тому вчені запропонували, взявши за основу визначення цілісності як

сукупності розмаїття елементів, здійснювати типологічний аналіз таких

різноманітностей, створюючи систему понять “цілісність”.

Фактично підкреслювалась необхідність розгляду поняття “цілісність” як

діалогічного, конвенційного, що цілком співвідноситься з нормами

постнекласичної науки й категорично суперечить класичним вимогам

однозначності понять.

Відсутність теоретичної упорядкованості цілісного підходу, на думку.

Б. Юдіна, сприяла популяризації ідей і уявлень про цілісність, забезпечуючи

задоволення широкого спектру різноспрямованих наукових інтересів [254].

Однак цей же факт відкритість і ненормативний характер цілісного підходу й

інших варіантів цілісної орієнтації призводив нерідко до недосить глибокого

й кваліфікованого теоретизування, нового обговорювання й переформулювання

вже наявних уявлень, які не є внеском у культуру й науку.

Іншими вадами недостатньої теоретичної розробки цілісного підходу є

“цілісний ідеалізм” розгляд цілісності як абстракції поза зв'язком з досвідом;

“фетишизація цілісності” спроба відірвати цілісність від явища, яке

розглядається в якості системи, надати самостійне реальне існування [169].

Однією з причин таких прорахунків Л. Петрушенко вважав вихід за межі

реальності в інфантильному захопленні можливостями, що відкриваються

цілісним підходом, нерозуміння специфіки цієї теорії й відносної істинності її

висновків [169].

Абсолютизація цілісного підходу, захопленість чіткістю його

концептуальної схеми спричиняли до того, що форма й засіб починали

75

переважати над змістом. Формально-логічне виконання процедур цілісного

підходу вимагало виокремлення й опису інваріантних характеристик будь-якої

системи, що в свою чергу призводило до формування далеких від сутності

явища уявлень про нього.

Таким чином, пріоритетна цінність цілісного світогляду можливість

виявлення найбільш загальних закономірностей існування й функціонування

систем різного роду могло обернутися хибою для дослідження через

відсутність евристичності, виявлення й переформулювання вже відомого науці

знання, за умов, якщо дослідники акцентують на перших, обов'язкових

процедурах цілісного підходу: виділення складу й структури, функцій, опис

зв'язку із середовищем, тобто фактично на доказах того, що досліджуваний

об'єкт є цілісністю.

Висновок про аналогію певної цілісності з іншими сам по собі не є

суттєвим. Справді, управлінська структура складної промисловості може бути

ідентична до структури в живому організмі, подібно тому, як геометрична

форма яблука й апельсина можуть бути ідентичні колам. Але до якого

змістовного висновку це може призвести? Важко всерйоз сприймати

твердження про універсальність будь-якого методу, якщо вони базуються на

такій хибній конструкції, як зовнішня аналогія.

Отримані в такий спосіб інваріантні характеристики цілісності

зумовлювали спрощене уявлення про неї, адже те, що можна одержати ціною

редукції, виглядає банальним, примітивним. Цей “огріх” цілісного підходу

також випливав з його природи, його принципових установок.

Слід зазначити, що редукція взагалі являє собою один з пріоритених

ідеалів наукового пізнання: по-перше, науковий підхід завжди пов'язаний зі

спрощенням реальної різноманітності явищ, добором тих з них, які

розглядаються в кожному конкретному випадку; по-друге, наукова редукція –

це пояснення складних явищ у термінах більш простих; по-третє, у науці

поширена аналітична редукція, зумовлена з розподілом складного об'єкта на

більш прості.

Використання ж цілісного підходу як загальнонаукового було спричинено

76

ще й із четвертим видом редукції: теоретичним поясненням однієї сфери

реальності за допомогою понять і законів іншої її сфери.

Цілісний підхід як штучно організоване пізнання пов'язаний з

необхідністю здійснення спеціального зусилля, спрямованого на те, щоб

побачити об'єкт як цілісність. При цьому створена в уявленні суб'єкта пізнання

система – абстракція, тимчасове спрощення, огрубіння і навіть омертвіння

реального об'єкта, який пізнають і тому цілісність завжди потребує компенсації

своєї гносеологічної умовності, фрагментарності, схематичності.

Саме тому усвідомлення редукційної сутності цілісного підходу

змушувало науковців розмірковувати над проблемою комбінації формальних і

змістовних методів дослідження, над проблемою наступності

загальнонаукового й конкретно-наукового цілісного підходу (І. Блауберг,

В. Кузьмін, В. Садовський і ін.). На думку Д. Гвішіані, «ставало усе більш

очевидним, що результати дослідження визначаються не формальними

методами, як такими, а змістовно-теоретичними, і в першу чергу філолофсько-

соціальними передумовами» [58].

У цьому зв'язку високі оцінки евристичного потенціалу цілісного підходу

могли бути слушними лише в контексті заперечення його самодостатнього

значення. На переконання Г. Щедровицького, цілісний підхід у соціокультурній

ситуації може бути розроблений і ефективним тільки в тому випадку, якщо він

буде включений у більш загальне й більш широке завдання створення й

розробки засобів методологічного мислення й методологічної роботи [252].

Отже, ми спробували різнопланово охарактеризувати методологію

цілісного підходу в тому вигляді, у якому вона склалася на першому етапі

становлення, згідно з періодизацією В. Садовського.

Якщо розглядати дослідження з погляду епістемології, то вони з'являються

не у вигляді різних напрямків цілісного підходу, як вважали І. Блауберг,

В. Садовський, Є. Юдін у свій час, а у вигляді цілісної методології цілісного

підходу, що включає в себе методологічні процедури різних епістемологічних

рівнів від виділення об'єкта пізнання до формування реальної цілісної

системи в конкретних умовах.

77

1.3. Системний підхід у вирішенні проблем цілісності особистості

В основу системного підходу (Б. Ананьєв, П. Анохін, Л. Берталанфі,

В. Ганзен, Б. Ломов, С. Максименко, В. Мерлін, Ґ. Моровітц, В. Семиченко,

Дж. Сінгер, В. Циба, Г. Щедровицький) покладено принцип визнання

активності особистості у взаємодії з навколишньою реальністю. Отже,

системність “пояснювальний принцип наукового пізнання, який вимагає

досліджувати явища з урахуванням їх залежності від внутрішньо пов'язаного

цілого, яке вони утворюють, набуваючи завдяки цьому властиві цілому нові

якості” [168]. Методологія системного підходу пов’язана із загальною теорією

систем. Пізнання реальної системи полягає в тому, що властивості абстрактної

інваріантної системи адаптуються до реальної системи певної природи. Існує

багато різних визначень поняття “система”, але найпринятнішим є: система

це сукупність елементів з певними зв'язками між ними, що утворюють певну

якісно своєрідну цілісність [28, 29]. На основі положень системного аналізу

визначаються етапи і послідовність дослідження системи:

- виокремлення її як цілісності;

- аналіз фіксованої проміжної системи в ієрархічній структурі з позиції

більш складної системи (макропідхід) і з позиції її внутрішніх підсистем

(мікропідхід);

- аналіз гомеостатичної і гетеростатичної підсистем;

- аналіз її структури (статики), а потім розгортання дії в часі (динаміки)

тощо. Системний підхід, на думку Г. Олпорта, інтерпретує систему поведінки

як відкриту (а не замкнену), інтегровану на «комп ’ютероподібну» поведінку із

спонтанною активністю особистості. У розробці принципу системності

передбачається перспектива вирішення конфронтації, котра перешкоджає

утворенню цілісності “картини людини” [162, 259, 260]. Ідеї цілісного підходу

до особистості обґрунтовані в концепції Л. Виготського, котра уособлюється у

вигляді проекту побудови психології не в термінах явищ свідомості або

тілесних реакцій, а в термінах “сценарію”. За одиницю аналізу бралася цілісна

подія життя особистості, її вчинок, який має вагоме значення в системі

78

рольових стосунків. За початковий об'єкт психології, на думку Л. Виготського,

слід приймати не функцію (або процес), а цілісну особистість. Оскільки

мислить не мислення, а людина [56]. Проте, намагаючись охарактеризувати

людину в цілому, А. Гехлен (в акті автодеконструкції) розумів, що він

одночасно нівелює ціле: “З погляду ідеалізму все наше знання, виходячи із

самого себе, прагне до системи, до цілого, хай навіть Фіхте або Гегелю не

вдалося представити це ціле, – що взагалі значною мірою неможливе, оскільки

будь-який досвід спрямований у відкрите майбутнє” [263, c. 60].

М. Савчин роглядає принцип системності серед провідних принципів

психологічної науки. Згідно з авторською концепцією у психології принцип

системного підходу передбачає розгляд психічних утворень як сукупності

елементів, кожен із яких залежить від інших, впливає на них, породжує разом з

ними відносно самостійне утворення вищого порядку. Суть цього підходу

полягає в дослідженні розвитку особистості у взаємозв’язку з її структурою,

діяльністю і системою соціальних, моральних та духовних норм. Він дає змогу

глибше аналізувати взаємодію структурних елементів особистості, виявити

основні закономірності цієї взаємодії, цілісно описати процес розвитку.

Системний підхід передбачає обов’язковий аналіз структури системи

(психіки, особистості). Водночас це особлива відкрита система зі зворотними

зв’язками. “На кожному рівні детермінації вона включена в регуляцію взаємодії

суб’єкта із ширшою біологічною системою (на рівні організму), соціальною

системою (на рівні індивіда), створюваними культурно-історичними

цінностями суспільства і предметного світу (на рівні особистості) та духовною

сферою (на рівні духовності)”[189].

Водночас принцип системності орієнтує на:

- дослідження психіки та особистості як системи, що має свої

закономірності функціонування та розвитку; як частини макроструктури,

закономірностям якої вона підпорядковується; як мікросистеми, котра є

компонентом системи; об’єкта зовнішніх впливів і умов;

- урахування багатовимірності, багаторівневості, ієрархічності психічних

явищ;

- урахування множинності, детермінованості психічних якостей людини;

79

- розгляд психічних явищ у їхньому розвитку. Застосування

методологічних принципів психології забезпечує пояснення вікового розвитку

психічних явищ у їх причинній зумовленості як внутрішнього плану організації

поведінки та діяльності індивіда, як особливої системи і водночас елемента

більш широких природної та суспільної систем [186].

О. Старовойтенко вважає, що подальшим етапом розвитку системного

підходу у психологічній науці слід вважати “нову персонологію” - інтегровану

галузь знання про особистість. Учений наполягає на необхідності поєднання

раціонального, інтуїтивного, понятійного, символічного, логічного, емоційного,

теоретичного, практичного підходів задля виявлення психологічної природи

особистості. Дослідниця вбачає таке поєднання у вимірі сутності – існування –

причетності – самовизначення, що й утворює персонологічний переворот у

психології [218, с. 60].

Одним з можливих засобів інтегрування знань про особистість є

застосування “парадигм синтезу” у просторі персонології. До таких парадигм

автор відносить категорії “культура”, “життя”, “Я”, “інші”, “індивідуальність”.

Як відзначає дослідниця, кожна з указаних категорій може задати окремий

фундаментальний напрям, більше того у поєднанні з іншими парадигмами

утворюють висхідне персонологічне поняття “особистість”.

Модус “персона”, на думку авторки, визначає зовнішнє, яке утворюють,

вимагають, навіть очікують від образу, поведінки інші люди. Тобто персона

орієнтована на зовнішнє життя, “виступає комплексом свідомих функцій,

зовнішньою особистістю, зовнішньою установкою, що слугує адаптуванням і

життєвим комфортом” [218, с. 60]. Протилежна її сторона індивідуальність,

“внутрішня суб’єктивна установка, яка значною мірою несвідома, інтимна,

унікальна” [218, с. 60].

З суб’єктивної точки зору, як вважає вчений, особистість виявляє

властивість бути лише в собі й через себе, бути власною сутністю, єдиною

причиною й перспективою себе. Тобто підкреслюється самодостатність

особистості, котра дана сама собі у власному самопізнанні, що позбавлене

впливу й присутності “іншого”.

80

О. Старовойтенко акцентує увагу на тому, що слова “персона”,

“особистість” можуть виражати синтез значень, не пов’язаних у часі й

представлених у різних культурних просторах. Смисловим ядром “особистості”

є індивідуальна душевно-духовна сутність людини у її життєвому здійсненні.

“Необхідними моментами, що визначають повноту і цілісність

персонологічного розуміння особистості, виступає її індивідуальне життя і

свідомість, самопричинність і саморозвиток, самопізнання і самовираження,

ставлення і творчість, діалог і буття в іншому, зміни, що відбулися у бутті, і

подолання чужості зовнішнього світу, автентичність і втіленість”. Власне ці

моменти повинні розкриватися через гармонізуючі взаємини один з одним,

утворюючи єдину модель “особистісного засобу існування” [218, с. 61]

Отже, персонологія розглядає особистість з різних боків, а саме:

гносеологічного, онтологічного, культурного, з різних позицій, в різних

іпостасях. Саме тут поєднуються об’єкт та суб’єкт пізнання, підкреслюється

взаємодія, взаємовплив, життєве здійснення.

Окрім цього, О. Старовойтенко акцентує увагу на тому, що підґрунтям

персонологічної інтеграції є виділення парадигм, що суттєво визначають

“особистість” з встановленням стосунків, що розвивають один одного, з

розкриттям парадигм засобами один одного та їх синтезом [218, с. 65].

Подальшим розвитком системного підходу вважається інтеграція вікового

й психологічного та суб’єктивного. Як відмічають М. Єрмолаєва,

Д. Лубовський спроби цілісного опису розвитку людини впродовж життєвого

шляху характеризуються парадигмальними зрушеннями, а саме: психологія

дитинства передусім представлена у теоретичних поглядах Л. Виготського,

О. Леонтьєва, Д. Ельконіна, утім юність найчастіше постає у вимірі історико-

соціологічного вивчення життєвого шляху, висвітленого у працях І. Кона, а

зрілість, старіння у вимірі суб’єктного підходу С. Рубінштейна, Б. Ананьєва.

Проте дослідники зазначають важливість саме суб’єктного підходу у

вирішенні вищеокреслених завдань й “внутрішньої позиції як модусу

особистості впродовж життєвого шляху” [87, с. 105]. У межах цього підходу

уможливлюється розгляд активності суб’єкта у плані власного розвитку. Це

дозволило увести у психологічну науку поняття “саморозвитку”,

81

“самореалізації”, “самодетермінації”, що спрямовані на виявлення витоків

психічного розвитку людини. Однак цей підхід реалізується у процесі вивчення

дорослої людини, тому що його неможливо інакше розуміти, ніж саморозвиток.

Як відзначають дослідники, лише доросла людина, котра має

самосвідомість, може реалізовувати власну суб’єктність. Проте утвердження

значущості суб’єктного підходу для вивчення особистісного розвитку

впродовж життєвого шляху особистості акцентує увагу власне на вагомості

вивчення особистісного розвитку особистості дитини. Отже, можна говорити

про зміщення акцентів у розумінні суб’єкта розвитку, якщо віковий

психологічний підхід робить акцент на зовнішньому джерелі розвитку, то

суб’єктний підхід уособлює внутрішню активність дитини, її саморозвиток.

Таким чином важливість поєднання двох підходів у межах системного

пов’язана з тим, що неможливо вповні розкрити розвиток дорослої людини у

всій її цілісності, специфіку її саморозвитку, не висвітливши рушійні сили,

механізми цього процесу, що сягають корінням у дитинство [87, с. 105].

За концепцією Л. Божович перша форма суб’єктності пов’язана із

виокремленням дитиною себе від світу об’єктів, тому її потреби уособлюються

не лише у зовнішніх предметах, що задовольняють її потреби, але й в образах,

уявленнях. Якщо у період кризи одного року дитина вперше стає суб’єктом

власних дій, то у три роки вона усвідомлює та визнає себе суб’єктом власних

дій [37, 38]. Новоутворенням тут стає система «Я». Л. Божович зазначає, що

усвідомлення себе суб’єктом власних дій відбувається як відкриття, причому

афективне виділення себе виникає раніше ніж раціональне [37].

Наступний етап розвитку суб’єктності збігається із кризою семи років.

Центральним новоутворенням тут варто вважати внутрішню позицію школяра.

Така позиція пов’язана із спрямованістю особистості утвердження у системі

суспільних взаємин, значущій діяльності. “Суб’єктність має прояв у розумінні і

переживанні себе як цілого, що перебуває у певному просторі людських

стосунків, а також у бажанні переміститися в інше місце соціального простору

(швидше стати школярем). Тут дитина і стикається з новою суперечністю –

протиріччям між його об’єктивним суспільним становищем і його ВП

(внутрішня позиція), у результаті чого дитина починає усвідомлювати себе не

82

лише як суб’єкт дії, але й як суб’єкт у системі людських стосунків, з’являється

усвідомлення свого соціального Я” [37, с.107].

На думку авторки подальше становлення суб’єктності дитини зумовлене з

її творчою активністю, що спрямовується на перебудову себе та навколишнього

середовища й пов’язано із підлітковим віком. Тут новоутворенням є власне

самовизначення.

На сьогодні, як відмічають М. Єрмолаєва, Д. Лубовський, значно

розширені уявлення щодо розвитку суб’єктності у ранньому й середньому

онтогенезі [87]. Становлення людини суб’єктом власної життєдіяльності

пов’язують із засвоєнням норм і способів людської діяльності, правил, смислів і

цінностей спільного життя у соціумі.

На необхідності висвітлення зв’язку онтологічних рівнів особистісного

розвитку через призму вікових та індивідуально-психологічних аспектів

психологічної організації особистості акцентує увагу М. Івков. Дослідник,

покликаючись на висловлення О. Асмолова, відмічає, що в межах

психологічної науки відбувається становлення розуміння особистості як

“смислової системи”. “Особистість являє собою динамічну систему, що

перебуває у стані безперервних змін і розвитку” [100, с. 113]. Власне смислова

система особистості є тим регулятором, що визначає форму реалізації планів,

постановку нових значущих цілей, прогнозування нових шляхів особистісного

розвитку.

Розглядаючи розвиток смислової системи особистості в онтогенезі, учений

зазначає, що на етапі раннього періоду розвитку відбувається зародження

уявлень про норми через “організмічну оцінку”, що дозволяє дитині на

підґрунті фізіологічних реакцій розділяти, що їй подобається, а що ні.

Засвоєння ціннісних норм здійснюється в процесі спостереження за реакціями

батьків, що виступають у якості моделі поведінки.

Покликаючись на думку К. Роджерса, автор зазначає, що усвідомлення

цінностей у дошкільному віці ще не має [100]. Найчастіше дитина некритично

копіює власні цінності значущих дорослих. На думку Г. Крайг, як відмічає

М. Івков, у дошкільному віці дитина відтворює словесні формулювання

дорослого. Пізніше засвоюються соціальні та етичні цінності через атрибуцію

83

властивостей, здійснюючи соціально прийнятні вчинки, тому що “він добрий”,

а не тому, що від нього потребують такої поведінки.

Проте М. Івков наголошує на тому, що саме в період молодшого шкільного

віку створюється фундамент для подальшого розвитку у майбутньому.

Виникнення й розвиток теоретичного мислення, що спирається на наукове

поняття, сприяє формуванню нової самосвідомості у молодшого школяра.

У такий спосіб у підлітковому віці з’являється можливість свідомого

ставлення до світу. У цей віковий період закладається основа для побудови

“істинної ієрархізованої системи особистісних цінностей (створення значущих

смислів)” [100, с. 115]. Створення власної системи цінностей супроводжується

формуванням ідеальних уявлень про моральність.

Однак передумови для реалізації системою особистісних цінностей

регулятивних функцій виникають лише в юнацькому віці. Передує системі

особистісних цінностей усвідомлення людиною особистісного смислу власного

життя. Автор відмічає, що власне у юнацькому віці ціннісно-смислова сфера

особистості досягає такого рівня, котрий дозволяє їй повноцінно

функціонувати. Утім у період дорослості спостерігається подальший розвиток

ціннісно-смислової сфери, структурування й переструктурування власного

розуміння світу. Отже, вчений робить висновок, що індивід, котрий

формується, перебуває у безперервному процесі диференціації із загальної

маси, і водночас інтеграції з більш широким світом [100, с. 117]. Цитуючи

Г. Крайга, автор акцентує увагу: у мірі дорослішання наші індивідуальні

смислові системи стають унікальними, зберігаючи спільність із смисловими

системами інших людей, які перебувають на такій же стадії вікового розвитку

[100, с. 117].

Найбільше значущих змін смислова сфера зазнає у період зрілості, це

пов’язано із періодом криз. Погоджуючись з думкою О. Асмолова, дослідник

зазначає, що результатом трансформації системи особистісних цінностей є

переосмислення життєвих цілей, зміна характеру діяльності та міжособистісних

взаємин.

Найважливішою проблемою розвитку у дорослості залишається пошук

ідентичності та віднайдення близьких стосунків, що забезпечують взаємне

84

задоволення й розуміння. Проте суттєвим аспектом завдань, які постають у

період зрілості, є той факт, що усі завдання переломлюються через

індивідуальний світ кожної людини зокрема. Тому індивідуально-

психологічний аспект розвитку особистості є найактуальнішим у цей віковий

період.

Учений відмічає, що ефективність вирішення завдань розвитку, які

постають перед людиною у певний віковий період, залежить від особливостей

зрілості її особистісних структур. Специфіка впливу суспільних норм на

особистість не є визначеною, утім особистість, яка розвивається, на ранніх

етапах власного життєвого шляху є активним суб’єктом формування своїх

індивідуально-особистісних еквівалентів цих норм.

Важливі аспекти застосування системного підходу у психології пов’язані

із проблемами діагностики. Тому реалізація системного підходу в діагностиці

особистості вимагає певних коментарів [116]:

- системно-стильовий метод у діагностиці особистості має важливу

відмінність від переважної тенденції в психодіагностиці. Ця тенденція полягає

в зборі ізольованої інформації з окремих показників з наступним її

інтегруванням за допомогою кореляційного, факторного й інших методів

системного аналізу. Однак системність, властива самій особистості, певною

мірою втрачається завдяки способу збору вихідної інформації з уривчастих

тестів. Цього недоліку не позбавлені й опитувальні методики типу 16-

факторного тесту Р. Кеттелла, оскільки в ході тестування увага досліджуваного

не спрямовується на зв'язок і співвідношення явищ у житті. Застосування

системно-стильового методу, дозволяє подолати цю обмеженість;

- системно-стильовий метод діагностики може бути використаний не

тільки для збору корисної інформації в різних сферах практики, але й для

розробки теорії розвитку особистості;

- важливою умовою пізнання особистості, особливо самопізнання й

саморозвитку, є різноманітність і повнота діагностичних засобів, у тому числі

не обов'язково системних і широких. Суттєве значення мають розробка й

удосконалювання всіх наявних перспективних тестів особистості, що дають

можливість широкого й вільного вибору для їх використання;

85

- наявні на сьогоднішній день варіанти системно-стильових методик

вимагають подальшої серйозної розробки в напрямку збільшення кількості

вимірів рівнів, вибору й систематизації особистісних властивостей і умов їх

прояву (видів занять), розширення їх комп'ютерного використання й широти їх

застосування до різних контингентів людей. Для дітей і підлітків можуть

знадобитися зовсім нові рішення, що, наприклад, включають експертні оцінки

старших замість самооцінок або поряд з ними і т. ін.

Практична корисність системно-стильового методу діагностики

особистості залежить від знаходження адекватних методів його математичного

моделювання й комп'ютеризації.

Таким чином, застосування принципу системності до висвітлення

психологічної природи цілісності особистості дозволяє розглядати всі

компоненти структури цілісності у взаємозв'язку й заємозалежності,

визначаючи специфіку об'єкта і предмета дослідження, які, у свою чергу,

впливають на зміст власне цілісності особистості. Цілісність особистості також

має системний вигляд: це сукупність складових, елементів, що характеризує

особливості процесу взаємодії особистості у соціальних стосунках з метою

вирішення соціально-психологічних завдань.

1.4. Фокусування феноменології цілісності у наукових концепціях

Передусім розглянемо природу цілісності в концепції Ф. Лерша. Згідно з

автором цілісність є вагомою ознакою істоти, власне все живе є цілісним. Окрім

того, дослідник вказує на необхідність порівняння цілісності і суми. На його

думку, сума – це єдність, частини якої “впорядковані таким чином, що кожна з

них залишається собою незалежно від того – в межах суми її сприймають як

елемент цієї суми чи як самостійну одиницю” [131, с. 20]. Як приклад

наводиться невпорядкована купа каміння або багаточлен у математиці. Частини

тут є взаємозамінними, а єдність суми з них складається і є простим “і –

зв’язком”.

86

Проте зовсім в іншому зв’язку перебувають частини єдиного цілого. Їх не

можна описати як просту суму, тому що кожна частина зберігає власну

своєрідність лише у зв’язку з цілим, до складу якого вона входить [131, с. 20].

Сума вирізняє власну незмінну позицію у цій цілісності. Прикладом такої

цілісності є мелодія. Сума звуків у їх довільній послідовності не є мелодією.

Лише гармонійне розташування звуків у відповідній послідовності

уможливлює існування мелодії, котру ми впізнаємо, відтворимо й будемо

насолоджуватися. Так, цілісність є дещо більшим, ніж сума складових одиниць.

Тобто це “реальність особливого характеру, якій підпорядковуються її частини,

і в межах якої кожна частина має свою позицію і особливу функцію” (тут же,

с. 20). Цілісність категорія більш високого порядку, ніж сума. Сума складається

з частин, цілісність розділяється на частини, проявляє себе в частинах.

Варто звернутись до структури, як диференціації, що постає у феномені

цілісності: “підпорядкування і підпорядкованість членів у функціональному

взаємозв’язку цілості”. У такий спосіб структура, як впорядкована система,

поєднує члени цілісного явища. Така структура спостерігається у рослини,

тварини, будь-якої живої істоти.

На думку Ф. Лерша, принцип цілісності надає можливість зрозуміти

сутність закону централізації як визначального задля розвитку [131, 132]. Суть

цього закону полягає у тому, що частини, котрі виокремлюються в процесі

розвитку й виконують специфічні функції, перебувають у взаємозв’язку між

собою й усім цілим.

Саме аналіз понять “цілісності” й “структури” уможливлює розкриття

феномену життя. Автор наголошує на тому, що існує суттєва різниця між

цілісністю і структурою живих істот і неживих конструкцій. Так, машина, як

механічний витвір, також є структурованою цілісністю. Тому що кожна окрема

її частина є складовою певного агрегату, котрий є значимим для існування

власне машини. Кристалічна форма, геометрична фігура є єдиним цілим з

особливою структурою. Вони є структурно цілісними. Ф. Лерш підкреслює, що

різниця відображається у взаємозв’язках між частинами цілого. Зокрема, у

живих істот зміна однієї зі складових частин здійснює вплив на інші. Якщо

певний механізм стає зіпсованим, то машина, як єдине ціле може не працювати,

87

але інші механізми зберігаються без змін. З метою пояснення природи

цілісності у живих істот Ф. Лерш уводить поняття “інтеграція”. Тобто

взаємозалежність членів та взаємопроникнення їхніх функцій. Так, зміна

одного члена цілісності спричинює вплив не тільки власне на нього, а й на

змінювання інших членів, це увиразнюється у зміні форми й навіть функцій.

Живі істоти є інтегральним цілим, що є суттєвою відміністю від неживих.

Також учений розглядає цілісність, структуру й інтеграцію душевного

життя. Структурована цілісність як інтегративне переплетіння окремих функцій

характерна для душевного життя особистості.

Так, дослідник зазначає, що душевне у всій його різноманітності варто

розуміти не як суму, що складається з найпростіших елементів та процесів, а як

цілість, котра розчленовується на окремі складові. Цитуючи Дільтея, він

відзначає: “Душевне життя не виростає з елементів…первинно і завжди воно є

єдиним цілим” [131, с. 40]. Й далі наводить приклад, що подібно до того, як

цілість дерева твориться корінням, стовбуром, сучками, гілками і листям, які

набувають свого значення лише завдяки цій цілості й розташовані у певному

порядку, надаючи цій цілості певної структури, так і значення окремих

елементів душевного життя, якими є сприйняття, уявлення й думки, настрої і

почуття, емоції і пристрасті, інстинкти і прагнення, рішення і вчинки,

неможливо збагнути відокремлено від цілісності переживань [132, с. 40].

Відтак, цілісність має свою структуру, де є певний порядок, у якому

розташовані психічні факти різного характеру, що внутрішньо пов’язані з

цілістю, якій вони підпорядковуються. Таким чином, автор доходить висновку,

що душевне життя, як фізичний організм, становить своєрідну структуровану

цілість. Окремі частини душевного цілого взаємопроникні, взаємопереплетені,

впливають одна на одну, і не можна мислити їх як суворо взаємовиключні.

У біосферній теорії особистості А. Анг’яла проблема цілісності є дещо

схожою з позицією Ф. Лерша, але є деякі характерні відмінності. Учений-холіст

розглядає Усесвіт цілісним. Й людина є невід’ємною складовою середовища.

Тому поняття цілісності поширюється на людину й біосферу в цілому. Власне

біосфера складається із соматичного, психічного й соціального. Психічне

складається із “символічних функцій організму” сприйняття, мислення,

88

уявлення, запам’ятовування та ін. Соціальне проявляється у взаємодії

особистості із спільнотою, соціумом. Процес життєдіяльності особистості

складається із постійної взаємодії її з соціумом на рівні полюсів біосфери,

тобто або організму, або середовища. Проте взаємодія це не стільки стосунки,

скільки системні зв’язки системи, що є холістичними одиницями біосфери. Такі

системи вирізняються наявністю необхідної кількості членів. Складові системи

пов’язані між собою через власне положення у системі. Проте елементи

системи не обов’язково повинні мати зв’язок між собою.

До суттєвих характеристик системи належать змінні, вони динамічні через

пластичність або ригідність. У пластичній системі її складові утворюють нові

зв’язки. У ригідній системі складові мають чітко зафіксовані позиції.

Розвиток особистості є невід’ємним від динаміки біосфери.

Усезагальнююча спрямованість біосфери впливає на саморозвиток.

Саморозвиток відбуваються за двома напрямками, а саме: автономія або

самодетермінація. Тут розвиток здійснюється через асиміляцію. Прагнення до

домінування, набуття, дослідження, досягнень. Протилежною є відмова від себе

або гомономія. Спрямованість щодо відповідності середовищу та намагання

вийти за межі власної індивідуальності має прояв у любові, міжособистісних

взаєминах, естетичних переживаннях, релігійних та патріотичних почуттях.

Призначенням особистості або “темпорального гештальту” й сенсом життя в

цілому є оформлення існування в усвідомлене, повністю розвинуте ціле.

Розвиток у здоровому напрямку є упевненість у можливості реалізувати

прагнення до автономії чи гомономії. У невротичному напрямку, котрий

виходить із ізоляції, сумнівів щодо здатності до адаптування до середовища.

Цілісність як усвідомлене ціле є, на наш погляд, вагомим теоретичним

положенням концепції А. Анг’яла [42].

Доповнюючи концепції попередніх авторів, С. Максименко розглядає

цілісність як змістовну (ключову) ознаку особистості. Характеризуючи

особистість як утворення, яке складається з окремих психічних явищ (процесів,

станів, властивостей), учений наполягає на тому, що особистість не є сумою

цих явищ, не є “додаванням розумінь” окремих її складових, водночас

цілісність особистості не визначається сумою її складових. Навіть кожна

89

складова не існує окремо, самостійно. “Вона є носієм усієї особистості, а також

її відбитком. Особистість живе, розвивається і формується лише вся разом, як

цілісність” [77, с. 143].

Відтак, дослідник акцентує увагу на “живому русі цілісності”, тобто

підкреслює постійний розвиток, динаміку, змінювання власне цілісності як

ознаки особистості. Таким чином, ми можемо спостерігати взаємозв’язки

складових цілісності, їх змінювання, а внаслідок цього й особистості в цілому.

Проте автор відмічає, що такі зміни є вторинними та навіть третинними у

порівнянні із цілим – особистістю. “Вони виникають після окремого живого

руху особистості і сприяють наступним цілісним рухам” [77, с. 143]. Така

здатність особистості як цілісності проявляється у віддзеркалюванні як на рівні

окремої риси (складової цілісності), так і на рівні особистості. Згідно з

положеннями концепції цілісності особистості С. Максименка в цілому

особистість має існувати як цілісність, власне цілісність є проявом і суттєвою

ознакою особистості. “Таким чином, цілісність особистості специфічно

охоплює всі структурні і динамічні вияви життя людини. Вона зумовлена не

сумою окремих складових, а інтегрованою єдністю трьох витоків існування

особистості біологічного, соціального та духовного” [77, с. 144]. При цьому

вчений зауважує, що розглядати цілісність як атрибутивну ознаку особистості

не можна. Тому що у кожній окремій особистості така цілісність своєрідна,

чимось схожа з іншими, але все ж таки, суттєво відмінна.

Концепція інтегральної суб’єктності , котру пропонує З. Карпенко, також є

розвитком холістичної теорії особистості й авторським поглядом на цілісність.

Інтегральна суб’єктність, на думку дослідниці, концепт, що “відображає

картографію суб’єктного буття людини в різних іпостасях її життездійснення:

індивіда (організму) носія інстинктивної активності, власне суб’єкта діяча,

ініціатора різнопланових діяльностей, особистості суб’єкта моральної за

змістом і сумісної за формою діяльності, індивідуальності суб’єкта творчої

діяльності, універсальності як суб’єкта норм і носія загальнолюдських

цінностей, що перебувають на різних рівнях трансцендування (відносний

90

суб’єкт, моносуб’єкт, полісуб’єкт, метасуб’єкт, абсолютний суб’єкт) і різних

секторах реалізації суб’єктних інтенцій…” [109, с.451].

Інтегральна суб’єктність розуміється як принцип “холархічного”

формування сущого, буття. Покликаючись на К. Вілбера, автор зазначає, що

холархія є балансом ієрархії (рівнів суб’єктності) і гетерархії

(життєздійснення). Власне людини це стосується у контексті утримання в

епістемологічному плані діяльнісної самореалізації й духовної (руху щодо

універсальних цінностей, до абсолютного суб’єкта). Як відзначає З. Карпенко,

між рівнем самореалізації і рівнем аксіогенезу особистості існують коґерентні

зв’язки. Тобто кожна наступна форма життєздійснення вбирає в себе

еволюційні здобутки попередньої задля “синтезу нових можливостей”.

Подальшим розвитком теорії цілісності є наукові дослідження Т. Яценко у

вимірі психодинамічного підходу. Науковець вважає за необхідне розглядати

цілісну психіку саме у її свідомих та несвідомих проявах. Власне

психодінамічна парадигма, як зазначає дослідниця, сприяє адекватному

розумінню співвіднесеності свідомого й несвідомого. “Психодинамічна

парадигма базується на тому, що цілісність психіки не може бути сприйнята як

аддітивна сума підструктур. Ми маємо справу з голографічною цілісністю, а це

істинна цілісність, котра не може виникнути шляхом “арифметики” її

складових й являє собою якісно та системно нове (інше) інтегративне

утворення” [257, с. 28]. Учена наполягає на тому, що несвідоме може бути

залученим лише у “динамічну цілісність”, що передбачає власне довільну

активність, яка притаманна кожному окремому акту поведінки [257, с. 28].

Варто відзначити, що суттєвим аспектом, поданим у дослідженні, є

динаміка інтеграції й дезінтеграції психічного. Тобто цілісність розглядається у

динаміці. Так, науковець відзначає, що власне психологічний захист здійснює

“узгодження” різноспрямованих тенденцій психіки. Тобто поєднує ірраційне

несвідоме і раціональне свідоме. Таке поєднання відбувається через активність

механізмів “суб’єктивної інтегрованості психіки” [257, с. 58]. Водночас

інтегративна здатність системи психологічних захистів, як відмічає дослідниця,

знецінюється через відступ від реальності й викривлення зворотнього зв’язку.

Тобто, з одного боку, захисти інтегрують психіку (на ілюзорному рівні), з

91

іншого, дезінтегрують (відхід від реальності), спричинюючи внутрішні

протиріччя. Науковець зауважує, що задля попередження таких станів

необхідна глибинна корекція. Завдяки цьому відбувається позитивна

дезінтеграція й вторинна інтеграція вже на більш високому рівні розвитку

психіки суб’єкта [ 257, с. 59].

Розроблена автором “модель внутрішньої динаміки психіки” являє собою

модель цілісності психічного в динамічних взаємозв’язках, що відображають

протирічну єдність свідомого й несвідомого [257, с. 110]. Модель поєднує

підструктури свідомого і несвідомого, що співіснують за законами ізоморфізму

і гомоморфізму, симетрії та асиметрії. Психологічні захисти представлені у

інтегративно-цілісній системі, що об’єднують як свідоме, так і несвідоме [257,

с. 111].

Проблема психологічної природи цілісності тісно пов’язана із духовністю

особистості. М. Савчин навіть уводить у психологічний обіг поняття «цілісної

життєдіяльності». Отже, “згідно з духовною парадигмою, особистість і психіку

людини слід розглядати в контексті цілісної життєдіяльності, основним змістом

якої є її (людини) самовдосконалення як Образу Божого, що спрямований до

Подоби Божої та вдосконалення світу (творення любові, добра) як Царства

Божого на землі” [189, c. 196].

Також учений наполягає на розгляді цілісності особистості у контексті

провідних принципів психологічної науки: “цілісність суб’єкта є основою

системних зв’язків усіх його психічних якостей, часто суперечливих, важ-

копоєднуваних, і означає передусім єдність, інтегральність його діяльності та

розвитку”. Розмірковуючи над природою особистості, науковець зазначає, що

“індивідуального суб’єкта визначають на підставі його неповторного внеску у

спільну, цілісну діяльність, участі в її проектуванні, побудові та розвитку”. Це і

є власне провідним критерієм саморозвитку індивідуального суб’єкта, людини,

яка перебуває на вищому рівні активності, цілісності (системності),

автономності. Окрім цього, автор відмічає, що окреслений рівень

індивідуалізований стосовно кожної конкретної людини чи групи людей з

урахуванням мотивації, здібностей, інтелекту, волі, реальних історичних умов.

Людина не народжується суб’єктом, а стає ним, виокремлюючи себе з оточення

92

і протиставляючи себе йому як об’єкту дії, пізнання, споглядання. У процесі

діяльності дійсність постає для суб’єкта не тільки як система подразників, із

якими він взаємодіє на рівні реакції, а і як об’єкт, а інші люди також як

суб’єкти [187, 189].

Звернемось до поняття “цілісності особистості” у концепції особистості,

яка запропонована Т. Титаренко. Науковець, зокрема, вважає, що уведення

категорії “життєвий світ”, забезпечує справжню цілісність людини і світу, дає

змогу вивчати саме психологічну реальність, у межах якої і розгортається

кожне людське життя [230].

У межах власної концепції особистості Т. Титаренко виокремлює

індивідуальні варіанти психологічного простору, а також поняття “цілісність

особистості”.

1. Зовнішній, або доморальний, тип соціалізації є водночас і

характеристикою егоцентричного психологічного простору. Дослідниця

відзначає, що критерієм самооціннювання та фокусом уваги такої особистості є

її власне “Я”.

Адаптація до навколишнього середовища відбувається лише заради

одержання власного задоволення. Пропагуються тимчасові взаємини з

спільнотою, які перериваються відразу ж, якщо вони стають перешкодою на

шляху задоволення власних домагань. Людина з егоцентричним життєвим

простором має доволі об’єктивні уявлення щодо необхідних норм і завжди

може віднайти для себе розмаїті виправдовування задля відстоювання своїх

смаків, уподобань, поглядів. Лише теперішній час, тільки події, що

відбуваються зараз, мають значення для істинного буття.

“Людина, котра перебуває у комфортному егоцентричному просторі,

сприймає власне “Я” за єдиний центр, який має абсолютну і безумовну владу

притягувати до себе, підкоряти, організовувати весь навколишній світ, надаючи

йому цільності та завершеності. Усі навколо – “не-Я”, і тому вони поза моїм

“Я”, не мають самобутності, нецікаві, зовнішні, відчужені і, нарешті, негативні”

[230].

93

2. Протилежний егоцентричному конформний психологічний простір. У

ньому навпаки переважають відцентрові тенденції; він сконцентрований не на

єдиному унікальному “Я”, а на численних і ситуативних “інших”.

Людина орієнтується переважно на зовнішні впливи, бажає й намагається

відповідати груповим очікуванням, бути серед більшості, не беручи на себе

відповідальність. Усталеного центру цей простір не має; залежно від зміни

референтних авторитетних оточуючих, на яких людина орієнтується, з якими

ідентифікується, від яких залежить, центрів може бути декілька, і їх кількість

буде коливатися. “Власне “Я” виявляється, набуває сутності лише

приєднуючись до одного з лідерів, ототожнюючись з ним. Центром може

виступати також значуща група, яку людина хотіла б бачити як референтну”

[230].

3. Нормативний тип життєвого простору характеризується тим, що в ньому

людина у тенетах позбавлена відповідальності і не має свободи. Цей простір

традиційної моралі, що ззовні приписує людині цілу систему санкцій,

“спираючись на презумпцію несвободи”. Цей простір відповідає етиці закону і

далекий від етики власної особистісної творчості. Такий простір не може бути

по-справжньому індивідуальним. У нормативному психологічному просторі

чітко розмежовані полюси добра і зла, постійно формуються оцінки “добрих” і

“поганих”, “правильних” і “неправильних” дій. Постійне перебування у такому

життєвому просторі, як вважає науковець, гальмує особистісну активність,

відповідальність, передбачає перетворення страху у провину, появу докорів

сумління, паростків моральної творчості.

4. Простір релятивний, у якому нормативні системи стають відносними,

викликають сумніви, потребують обґрунтування, випробування на доцільність.

Тут “Я” особистості стає центром простору, тягар відповідальності не

врівноважується досить неосяжною свободою, яку людина собі надає.

Релятивний психологічний простр є доволі відкритим, незамкненим. І його

межі, якщо вони є, сприймаються як нечіткі, умовні, плинні. Оскільки струнка

система суспільних обмежень і очікувань розхитується, з'являється

безвідповідальність, “почуття болісної несталості, крихкості того, що

відбувається”.

94

Усе вважається усталеним, стереотипним й звичним. Немає цінностей,

добро і зло можуть довільно мінятися місцями. Людина з таким життєвим

простором, залежить від особистих рішень щодо визначення власних норм,

проте не є вільною в ієрархізації значущих і другорядних форм прояву

волевиявлення. Прагнення бути несхожою ні на кого, нікого не наслідувати, ні

на які правила не реагувати, йти винятково новими шляхами, як й у випадку

конформного простору, обмежує індивідуальну свободу, хоча й має багато в

чому протилежну природу.

5. Суб'єктний тип морального простору. У своїй зрілій формі цей простір є

доволі відкритим, але це пов'язане із спрямованістю на інших, їхні інтереси,

очікування, потреби. У центрі перебуває активний суб'єкт, “який приймає

самостійні рішення, бере на себе відповідальність за все, що відбувається,

прагне перетворювати самого себе у відповідності зі значущими цінностями”.

Людина з таким життєвим простором здійснює моральний вибір через

власну моральну потребу, а не завдяки забов’язанням. Власна моральна потреба

і є глибинним регулятором поведінки. Людина виходить з власного почуття

внутрішньої гармонії, відчуває себе вільною, не звертається до внутрішніх

примусів. “Рішення приходить інтуїтивно, як інсайт, лише пізніше

оформлюючись у слова й судження”. Саме вчинок стає формою реалізації

накопиченого морального потенціалу.

Варто відзначити, що поняття “психологічний простір життєвого світу

особистості” характеризується такими властивостями:

- наявність полюсів добра і зла, позитивного і негативного. Між цими

полюсами постійно здійснюється взаємодія, яка створює в залежності від

просування особистості до полюсу особистісний потенціал, стимулюючи

особистісне зростання, або, навпаки невротичні захисти, агресивні прояви,

реакції, що розчаровують, викликають паніку, острах чи сором.

Позитивний особистісний потенціал співіснує з потенціалом негативним,

руйнівним, який, за термінологією К. Юнга, називають “тінню”. Людина

намагається проектувати свої вади на оточуючих, не приймає власної “Тіні”;

- цілісність особистості (нерозчленовану й зінтегровану цілісність); втім

дослідниця акцентує увагу на тому, що “формування особистісного простору

95

передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу

дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка

забарвлює всіх і все у чорно-білу гаму. У процесі подальшого особистісного

зростання ця бінарна структура ускладнюється, збагачуючись новими

нюансами, відтінками, напівтонами й нарешті, по досягненні особистісної

зрілості, необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору добра і зла,

грішного і праведного поступово зникає. Така зінтегрована, “постдовільна”

цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу” [230].

- полюсність психологічного простору передбачає постійну взаємодію

добра і зла, що виявляється і в співіснуванні симпатій та антипатій.

Амбівалентність психологічного простору проявляється в існуванні

симпатії й антипатії. Тут науковець посилається на цитату М. Фуко, що яскраво

підкреслює висловлене: “Саме постійна рівновага симпатії і відповідної їй

антипатії забезпечує тотожність речей, те, що вони можуть походити одна на

одну, зближуватися між собою, не поглинаючи одна одну й не втрачаючи при

цьому своєї неповторності” [237, с. 70];

- відповідальність, яка є смисловим центром життєвого психологічного

простору. “Площини добра-зла, відкритості-закритості, свободи-залежності

перетинаються, взаємодіють крізь призму відповідальності, що є морально-

аксіологічним еквівалентом суб'єктності”.

Дихотомія “відповідальність-безвідповідальність” визначає відповідну

міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних стосунків, думок

оточуючих. Під час набуття все більш зрілого психологічного простору

поступово виникає автономія від схвалень-засуджень, від бажання

підпорядковуватись чужій волі, бути слухняним, покірливим, конформним,

зручним. Відповідальність і передусім відповідальність за себе, за своє життя,

дає змогу вирватися з рамок умовностей, відчути справжню автономію. Зріла

особистість вміє, не зважаючи на обставини, йти проти течії, “тримати удар”.

Вона знає, що, хоч як би не склалися життєві обставини, у глибині свого єства

вона все одно може залишитися незалежною.

Навпаки, без особистісної автономії, без ніким не санкціонованої власної

ініціативи виникає групова безвідповідальність.

96

Психологічний простір життєвого світу будується завдяки

цілеспрямованості і волі, завдяки вчасним особистісним виборам, якщо ці

вибори робляться відповідально, з урахуванням морального контексту.

Проте здійснюючи такий вибір, самостійний і вільний, особистість

стикається із конфліктом (з власними намірами, що спрямовують її у

протилежні боки; з почуттями, які подавляє обов'язок; з бажаннями, якими

стають переконання; з віруваннями, що суперечать актуальним цінностям; з

думками оточуючих, оцінками ближніх, із власними звичками, уявленнями про

себе тощо).

Психологічний простір формується й змінюється, удосконалюється у

процесі переживання таких конфліктів й ставлення до себе стає нестійким,

амбівалентним. Прагнучи водночас різних протилежних цілей, особистість

навіть руйнує стабільні взаємини, набуває нових ступенів свободи і

відповідальності.

- “відкритість-закритість”. Відкрите ставлення до себе обумовлює й

відкрите ставлення до світу, наповнює життя власним авторським смислом,

“живить почуття повноти існування, його всеосяжності”. Формується ціннісне

ставлення до себе, інших, світу в цілому й життя.

“Ставлення до життя значною мірою визначається тим, як людина бачить

свої взаємини з іншими людьми і світом у цілому, чи перебуває вона зі світом у

злагоді або у конфронтації, приймає чи ні своїх близьких і саму себе”. Через

відкриття власного простору особистість сприяє особистісному зростанню.

- простір життєвого світу поляризується, концентруючись на теплому

полюсі друзів і коханих, рідних і близьких, а на протилежному – недругів,

недоброзичливців, людей неприємних і небезпечних. У залежності від

наближення до того чи іншого полюсу, відкритість-закритість психопогічного

простору суттєво змінюється.

Також необхідно зазначити, що межі психологічного простору можуть

бути визначеними, прозорими або неприступними, нездоланними. Творча,

здорова особистість відкрита для контактів, натомість особистість невротична

замикається в собі, заглиблюючись у власні проблеми й комплекси.

97

Психологічний простір має певну центрацію, “єдине й унікальне власне

“Я”, яка змінюється у процесі його структурування, розширення, здобуття

своєрідності, індивідуалізації. Та чи інша цінність набуває в межах цього

простору властивостей центру, тобто абсолютну й безумовну владу поєднувати,

завершувати формування структури значущих стосунків.

Моральний простір будується за непростими законами. У цьому процесі

помірний егоїзм відіграє фундаментальну роль, причому він є значимим, як у

житті особистості, так і в житті суспільства в цілому. Завдяки йому особистість

реалізується як така, не втрачаючи індивідуальної своєрідності. Альтруїзм

дозволяє редукувати індивідуальність та ідентичність особистості, сприяє

зниженню різнобічних поведінкових проявів [230, с. 40].

Отже творча цілісна особистість будує власний універсум. Цей світ у його

цілісній унікальній своєрідності створює умови для переживання індивідом

справжньої суб'єктності. Активність, відповідальність, самостійність є тими

провідними чинниками, що забезпечують індивідуальне світоутворення.

Створений за індивідуальним проектом усесвіт позначений і загальнолюдським

змістом, що відтворює історичний шлях етносу, концентруючи життєвий досвід

поколінь. Життєвий світ передбачає ціннісну ієрархізацію дійсності у

відповідності до часу власного життя і ставлення до людей у моральному

ракурсі. Структура життєвого світу і передусім його просторово-часові

параметри це той спосіб особистісної організації життя, що стимулює або

гальмує особистісне зростання. “Діалог між моїм світом та світами значущих

для мене людей, за яких я відчуваю відповідальність, без яких я не уявляю

свого особистого життя, постійно потребує трансцендування, виходу за власні

межі, долання своїх кордонів”.

Специфічна форма цілісності представлена в концепції особистісної

зрілості О. Штепи, подана як его-ідентичність особистості. Науковець, зокрема,

зазначає, що “его-ідентичність виявляється у здатності зберігати внутрішню

цілісність між власною цілісністю і тотожність, що дана іншими” [251, с. 9].

Окрім того, він стверджує, що надає завершеності его-ідентичності й цілісності

особистості прегнантність, яка означає насиченість, змістовність, завершеність

гештальтів, які набули рівноваги, стабільного стану. Так дослідниця

98

підкреслює: “Прегнантність забезпечує насиченість та завершеність его-

ідентичності, що формується, спонукаючи “недієву” ідентичність до

трансформації, що торкається несвідомого. Прегнантність слугує механізмом

зіставлення людиною “реального-Я” з “істинним-Я”. “Реальне-Я” те, що

являє собою людина у певний момент змін, “істинне-Я” це те “Я”, задля

відповідності до якого було розпочато процес самозмін” [251, с. 14 ]. Окрім

цього, учений наголошує, що саме прегнантність (як прагнення до змістовності)

сприяє об’єктивному сприйманню того чинника, що особистість “може лише

наблизитися до “істинного-Я”, але не стати ним. Коли “реальне-Я” набуває

властивостей, що дають змогу продовжити самореалізацію, людина відчуває

завершеність.

Висновки за розділом

Отже, цілісне пізнання людини є актуальною тенденцією сучасної

психологічної науки та науки в цілому. Найсуттєвіші аспекти цілісного

пізнання людини полягають у гетерогенності буття, безперервності психічного,

поліфункціональності та поліструктурності, системному характері свідомості та

її здатності до саморегуляції, активності людини як суб’єкта, її змінювання,

розвитку та саморозвитку.

Цілісність – відповідний взаємозв’язок елементів, внутрішня

співвіднесеність і відповідність, ієрархічність складових або елементів системи.

Цілісність пов’язана із наявністю ієрархізації структур. Більш того наявність

ієрархізації структур вважають загальною ознакою цілісності. Кожна складова

цілісності, у свою чергу, має власну структуру. Організація цілісності уявляє

собою узгодженість структурних утворень частин у загальній структурі.

Цілісність визначається сукупністю зв’язків внутрішніх елементів системи

й зовнішніх стосунків, зв’язків і взаємодій. Внутрішні й зовнішні зв'язки

цілісної системи певним чином відповідають один одному, гармонізовані.

Упродовж становлення і існування цілісності постійно виникає певне

неспівпадіння зовнішніх й внутрішніх зв’язків системи. Тому цілісність

99

системи є не стільки результатом її попереднього розвитку, скільки здатністю

зберегти такий стан у процесі постійного руху, змін і розвитку. Таким чином,

цілісність системи є водночас передумовою та результатом самої себе.

Окрім цього, вагомого значення набуває той факт, що цілісність системи

має не лише відповідність елементів, частин цілого один одному, але й зв’язок

кожного елементу з цілим. Взаємодія частини, елемента, цілого

характеризується взаємовпливом. Під час взаємодії частини й цілого, коли

частина може представляти ціле, а ціле проникати у частини, саме в такий

спосіб відбувається розвиток частини і цілого, удосконалення структури

системи в цілому та окремих її компонентів. Провідна дія у цьому складному

процесі належить власне структурі цілого, саме ціле через розвиток частин

детермінує власний розвиток.

Висвітлюючи поняття “цілісності” й “системи”, треба зазначити, що

обидва поняття є різними сторонами одного утворення. Ціле завжди є

системою, але не будь-яка система і не завжди являє собою цілісність.

Внутрішня різниця й схожість, збіг елементів цілісності відображається через

систему.

Найважливіший постулат принципу системності в психології стверджує

думку про те, що всі психічні процеси об’єднані в багаторівневу систему,

елементи якої набувають нових властивостей, що визначаються її цілісністю.

У науковій літературі співвідношення зазначених понять постає у логічній

послідовності: ціле (цілісність) – комплекс – система. Ціле розуміють як певне

складне утворення й часто розглядають як комплекс. Поєднання компонентів у

комплекс відбувається на підґрунті статичного або динамічного їх об’єднання.

Водночас комплекс компонентів з боку усталеності та стабільності визначають

як систему. Тобто цілісність (ціле) тут пов’язана із системою не прямо,

безпосередньо, а через комплекс, що уможливлює розуміння структури

цілісності. Так, рух і розвиток утворень здійснюється від цілісності до

комплексу й системи, спрямовуючись до структури. Ціле співвідноситься з

комплексом, а система розкривається через структуру. У такий спосіб цілісність

є передумовою відповідного етапу й розвитку системи, гармонійного поєднання

та сумісності елементів або частин системи. Високий рівень кожного із

100

елементів сприяє їх узгодженості й виводить на новий якісний рівень розвитку

систему. Цілісність формується в умовах власної інтеграції й диференціації.

Розвиток утворень може відбуватися й у зворотному напрямку, коли

суттєві зміни компонентів або елементів спричинюють зміну структури й

власне системи, зміни системи призводять до регресивних або прогресивних

змін цілісності. Таким чином, можна диференціювати поняття “цілісність”,

“система”, їх взаємозалежність, взаємодетермінованість, але рух починається

від цілого до системи й від системи до структури.

Отже, поняття “цілісність” найчастіше розглядається у відношенні:

частина – ціле. Ціле розглядалося як сума частин або ціле більше ніж сума

частин. Також цілісність визначали як віддиференційованість однієї частини від

іншої. Тобто лише на певній стадії розвитку предмета чи об’єкта виявляється

його цілісність (вона перебуває у становленні, визріванні, формуванні). Тільки

певний рівень накопичених знань про об’єкт, достатня їх повнота й всебічність

дозволяють відобразити, зробити предметом пізнання реальну цілісність.

Відтак, істинним є твердження, що цілісність як система відображається у

єдності власних частин. Елементи як частини цілого функціонують,

здійснюють взаємовплив один на одного, тобто, розвиваючи через функцію

власне себе, іншу частину або інший елемент й разом з тим цілісну систему та її

функції. Таким чином, за результатом психологічного аналізу наукових праць

можна зазначити, що цілісність є фундаментальною властивістю складних

утворень (систем), властивості й потреби цілого є важливими детермінантами

розвитку, а розвиток саме властивості цілісності - критерій розвитку.

101

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ

ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

2.1. Інтегративно-особистісний підхід: цілісність особистості у

контексті соціального бутя

Подальшим розвитком поняття “цілісність” у науковій парадигмі варто

вважати специфіку ґенези представленості людини як “особливої системної

цілісності особливої визначеності”, котра формується в процесі становлення й

уособлюється у соціальному русі в якості його підґрунтя та результату

впродовж антропогенезу й соціогенезу.

Системну цілісність людини у її представленості через поняття “індивід”,

“суб’єкт”, “особистість” Г. Балл розглядає у контексті культури [18]. Утім,

психологічне трактування особистості, що потребує поєднання чіткості й

інтегративності, учений вбачає у спрямуванні на раціогуманістичне

орієнтування [17].

У галузі методології людинознавства зазначена раціогуманістична

орієнтація потребує від представників різних підходів налагодження діалогу й

відшукування та застосовування медіаторів або засобів забезбечення їх

продуктивності. Окрім цього, дослідник наполягає на необхідності

максимального використання задля цього системного підходу. Таким чином,

системний підхід і є таким медіатором між конкуруючими підходами. Тобто

епістемологічні об’єкти або предмети дослідження у сучасному розумінні є

системами. Тобто розмаїття компонентів, які перебувають у деяких зв’язках

між собою.

Також Г. Балл акцентує увагу на важливості віддиференціювання понять,

котрі характеризують системи, їх компоненти й властивості, а також понять, які

мають нечіткий зміст (категорії). Саме категорії, на думку вченого, потребують

конкретизації через виведення чітких, логічно релевантних понять, що можуть

виступати повноцінними компонентами концепцій, гіпотез, теорій. Як приклад

автор наводить конкретизацію понять М. Ярошевським психологічної категорії

“дія” у межах теорії діяльності О. Леонтьєва завдяки поняттям, що

102

визначаються термінами “операція”, “дія”, “окрема (особлива) діяльність”. Й

важливим висновком цього положення є то, що саме теорії, укладені з логічно

релевантних понять, можуть бути покладені у підґрунтя стандартизованих

процедур − експериментальних, психодіагностичних тощо [18, с. 18]. Власне

це й є практичним виходом із кризи, з якою зіткнулися дослідники, які

пропагували ідеї цілісного підходу (до них висувалося звинувачення, що їх

дослідженням бракувало чіткості й об’єктивності).

Сформовані автором засади модельної концепції культури і особистості

дозволяють визначити суттєві складові зазначених понять у вигляді системи

або цілісності. Відтак, виходячи з теорії моделей, модельне ставлення є

тернарне ставлення (що пов’язує три системи), а саме: моделююча система,

модель, котра має інформацію про неї, й агент або активна система, що

використовує модель як джерело інформації про систему.

Далі, конкретизуючи психологічну категорію “особистість”, вчений

розкриває “систему характеристик (якостей і властивостей) особистого

психологічного модусу культури” [17, с. 26]. Це дійсно цілісний погляд як на

природу культури, так і особистість. Отже, культура (людська) “система

процесів і результатів функціонування людства, що розглядаються в якості

моделей” [17, с. 27]. А особистість “система характеристик особистого

психологічного модусу культури” [17, с. 27].

О. Сергієнко наголошує, що суттєвим аспектом розвитку системного

підходу варто вважати системно-суб’єктний підхід [206]. Розробка системно-

суб'єктного підходу в психології, зміст якого полягає у переході до цілісного

вивчення людини, пронизана ідеями Б. Ананьєва. Принцип цілісного вивчення

людини в її розвитку був основною методологічною стратегією вченого,

орієнтований на багатоаспектне, міждисциплінарне вивчення людини в

психології. Розвиток принципу цілісного аналізу людської психіки і її

динамічних змін в онтогенезі втілився в системному підході в психології

(Б. Ломов), уособився в невід'ємній складовій системно-еволюційного підходу

(В. Швирков; Ю. Александров) і слугує однією з підстав у розробці системно-

суб'єктного підходу [206].

103

Таким системним цілісним підходом до дослідження людини у психології

може стати психологія суб'єкта. Саме суб'єкт як єдина метасистема (психіка в

єдності її організації), саме в суб'єкті об'єднані й природно наукові і

гуманістичні парадигми дослідження людини, у суб'єкті постає єдність

універсального й унікального, розкривається індивідуальність людини.

Об'єднання двох парадигм системної й суб’єктно-діяльнісної дозволяє

помістити в центр концептуальної схеми психології людину суб'єкта як

стрижня психічної організації. На кожному етапі своєї реалізації суб'єкт

сприймається як носій певної системності, що розкривається у взаємодії зі

світом. Саме суб'єкт стає системотворчим чинником свого розвитку,

утворюючи свою складну багаторівневу систему психічної організації.

Вагомою ідеєю Б. Ананьєва системно-суб'єктного підходу є уявлення, що все

різноманіття феноменів людини може бути презентовано об'єднуючими

рівнями її організації: індивід-особа-суб'єкт-індивідуальність. Для дослідника

індивідуальність людини є інтегрувальною. “Загальним ефектом цього злиття,

інтеграції всіх властивостей людини як індивіда, особистості й суб'єкта

діяльності є індивідуальність із її цілісною організацією цих властивостей і їх

саморегуляцією” [8, с. 278]. У системно-суб'єктному підході інтегрувальним

чинником є суб'єкт, що поєднує всі індивідуальні ресурси й особливості

людини. Але сама ідея об'єднання різних рівнів в організації феноменів людини

залишається реалізацією ідей вченого.

Найважливішим і дискусійним питанням у системно-суб'єктному підході в

психології залишається співвідношення категорій особистості й суб'єкта:

“Зрозуміло, поділ людських властивостей на індивідні, особистісні й суб'єктні

відносний, тому що вони суть характеристики людини як цілого, котра є

водночас природною й суспільною істотою. Ядро цього цілого структура

особистості, у якій перетинаються (узагальнюються) найважливіші властивості

не тільки особистості, але також індивіда й суб’єкта” [8, с. 220]. Виділяючи в

якості ядра людської організації особистість, Б. Ананьєв указує, що “структура

особистості, яка склалася в процесі індивідуального розвитку людини, сама

104

детермінує напрямок, ступінь зміни й рівень розвитку всіх феноменів

психічного розвитку.

С. Рубінштейн саме в цій структурі особистості, комплексі особистісних

властивостей убачав ті внутрішні умови, через які діють ті або інші зовнішні

фактори” [8, с. 218]. Тут ми бачимо відмінності в розумінні суб'єкта

Б. Ананьєвим та авторами суб’єктно-діяльнісного підходу. Якщо для

Б. Ананьєва особистість є стрижневою структурою системи, то для суб’єктно-

діяльнісного підходу суб'єкт, який завжди є особистістю, але не зводиться до

неї. Для автора концепції людинознавства суб'єктом стає людина в процесі

своєї професійної діяльності й творчості як вищого рівня професійної

діяльності, тоді як у послідовників С. Рубінштейна суб'єкт якісно інший

спосіб самоорганізації, саморегуляції особистості [184].

На думку О. Сергієнко, особистість (персона) це стрижнева структура

суб'єкта, що зумовлює загальний напрямок самоорганізації й саморозвитку

[205, 207]. Особистість визначає напрямок руху, а суб'єкт його конкретну

реалізацію через координацію вибору цілей і ресурсів індивідуальності людини.

У зв’язку з цим носієм змісту внутрішнього світу людини є особистість, а

реалізацією в певних життєвих обставинах, умовах, завданнях - суб'єкт. У

цьому випадку людина буде застосовувати зрілі форми поведінки залежно від

ступеня узгодженості в розвитку континууму “суб'єкт – особистість”. Це

означає, що людина прагне зберегти свою цілісність як суб'єкта й особистості.

Отже, робити те, що відповідає її життєвим смислам і у відповідності із

власною суб'єктністю, тобто у відповідності зі своєю інтегративною

унікальністю. Показником синхронності й відповідності в континумі

“особистість-суб'єкт” може бути спонтанність поведінки людини.

Окреслене гіпотетичне співвідношення категорій особистості й суб'єкта

більшою мірою узгоджується з ідеями Б. Ананьєва про особистісне ядро

цілісної організації людини. Суб'єкт він розглядав як діяльнісну складову,

пов'язану з усіма підструктурами й рівнями людської організації. Як уважає

дослідниця, одним із найбільш ефективних методів вивчення закономірностей

психічної організації є реалізація принципу розвитку. Саме вивчення розвитку

105

системної організації суб'єкта, його еволюції в онтогенезі, детермінант його

розвитку дозволить перейти до ще більш інтегративного, цілісного аналізу

психіки людини. Реалізуючи цей принцип, були виділені рівні розвитку

суб'єктності людини (первинні рівні протосуб’єктності, рівень агента й

наївного суб'єкта в ранньому онтогенезі людини) [204]. Це поступовий процес,

де крок за кроком відбувається інтеграція унікальних і універсальних

здібностей і досягнень людини на шляху становлення все нових рівнів

суб'єктності. Застосування рівневого критерію до визначення суб'єктності

дозволяє об'єднати різні точки зору на природу суб'єктності. Імовірно різні

точки зору поєднуються в більші ракурси суб'єктності, які представлені

авторкою як суб'єкт розвитку суб'єкт діяльності суб'єкт життя. Людина

водночас є і суб'єктом розвитку, і суб'єктом діяльності, і суб'єктом життя. Але

різні ракурси суб'єктності мають різні рівневі описи, різні системні

конфігурації прояву суб'єктності. Усі іпостасі суб'єктності існують у різних

формах і співвідношеннях у ґенезі людини, але їх співвідношення суттєво

змінюється протягом її життя.

Автор виокремлює функції суб’єктності, а саме: когнітивна – розуміння;

регулятивна – контроль поведінки; комунікативна – специфічна взаємодія

суб’єкт – суб’єктних або суб’єкт – об’єктних стосунків, що дозволяють

висвітлити специфіку категорії суб’єкта в психології. Особистість постає як

суб’єкт: когнітивна функція – осмислення (утворення смислів); регулятивна –

переживання (ставлення до важливих життєвих подій, що сприяють змінам у

“Я-концепції”); комунікативна – спрямованість на суттєві аспекти реальності.

Тут функції суб’єкта і особистості перетинаються, нерозривно пов’язані між

собою. Таким чином, дослідниця робить висновок, що на різних рівнях

психічного розвитку людини зазначені функції реалізуються у відповідності з

рівнем розвитку особистості й суб’єкта [204, с. 46].

Отже, суб’єктивні особливості окремої людини, несхожість кожної

особистісної історії та передумов становлення сприяють організації цілісності

особистості та активного суб’єкта власної життєдіяльності. Таку особистість

Г. Олпорт уважає психологічно зрілою й виокремлює такі її характеристики:

106

- зріла людина має широкі границі “Я” (може подивитися на себе зі

сторони);

- зріла людина є здатною до теплих, сердечних соціальних стосунків;

- зріла людина демонструє емоційну нестурбованість й самоприйняття

(має позитивне уявлення про себе і здатна толерантно ставитись до

фрустрацій, власних недоліків);

- зрілій людині притаманне реалістичне сприйняття, досвід і домагання

(сприймає речі такими, якими вони насправді є, а не тільки так, як

хотілося б бачити);

- зріла людина володіє здатністю до самопізнання (самооб’єктивності);

- зріла людина має цільну життєву філософію, позицію (здатна бачити

цілісну картину завдяки ясному, систематичному й послідовному

виокремленню значущого у власному житті) [162, с. 118].

Цілісну людину К. Роджерс вбачав як “повноцінно функціонуючу”, яка

реалізує власний потенціал, спрямовується до пізнання себе та власних

переживань й володіє такими характеристиками:

- відкритість до переживань (здатність до усвідомлення власних

глибинних думок та почуттів);

- екзистенційний образ життя (гнучкість, адаптивність, терпимість,

безпосередність);

- організмична довіра (здатність приймати до уваги власні внутрішні

відчуття і розглядати їх як основу поведінки);

- емірична свобода (почуття особистої влади, здатність здійснювати

вибір й керувати собою);

- креативність (прагнення жити конструктивно й адаптивно у власній

культурі, задовольняти найглибокі власні потреби) [182, с. 118−119].

Таким чином, цілісність представляється як автономінсть й свідоме

функціонування на основі внутрішніх змінних (життєві значущості, прагнення

до самоактуалізації, “Я-концепція”) серед зазначених змінних провідну роль

відіграє система особистісних цінностей. Відповідно психологічна зрілість цієї

системи є необхідною характеристикою цілісності особистості.

107

Відтак можно зробити висновок щодо вагомості передусім

індивідуального рівня розвитку, ніж чітко визначених стадій формування

смислової системи особистості. Тому постає питання щодо виділення критеріїв

оцінки специфіки цілісності та рівню розвитку зрілості особистості, що не

співвідносяться із певним віковим періодом, а носять універсальний

“позавіковий” характер.

2.2. Фокусування Я: структура цілісності особистості

Особистість у вимірі цілісності є суб’єктом самоорганізації і водночас

об’єктом зазначеного процесу. Саме тому суттєвим є питання структури


На думку У. Джемса складовими структури цілісності особистості варто

визначати фізичну особистість, соціальну особистість, духовну особистість

[73]. У широкому розумінні цілісність особистості як об’єкт можно розглядати

як тілесно-душевно-духовну єдність. Проте суб’єктність цілісності особистості

відображається у вигляді самоорганізації “Я”, самоздійснення і саморозвитку.

У поняття “психологічні особливості цілісності особистості” слід

включати лише те, що людина ідентифікує як своє, що стосується і належить до

власного “Я”: “мої думки”, “мої переконання”, “мої цінності”, “мої почуття” і

тощо. Системотворчим поняттям тут є саме цілісність як системне явище і

ідентичність як психологічні особливості цілісності особистості.

Самоорганізація і саморозвиток це значущий засіб становлення і формування

зазначеного явища.

Самоорганізацію цілісності особистості доцільно розглядати у контексті

поняття «Я». Специфіку становлення цілісності особистості через “Я” окреслює

О. Вейнінгер у своїй праці: “Стать і характер” [54]. Визначаючи динамічний

характер становлення цілісності, філософ підкреслює певну стабільність “Я”:

“Якщо б я увесь час змінювався, а не залишався тотожним, якщо б моє Я

постійно змінювалось, як певна функція, то для мене не було б можливості

протиставити себе такому змінюванню і пізнати його. У духовному світі не

108

вистачало б абсолютної системи координат, стосовно якої тільки і може бути

встановлено тотожність і фіксовано як таку” [54, с. 227-228].

Характеризуючи специфіку переживань людиною власного “Я”, учений

доходить висновку про те, що варто говорити не про переживання, а про явище

“Я”. Він вважає, що “Я” є центральною точкою, єдністю аперцепції, синтезом

усього, що у людини розмаїтого [54, с. 242]. У “Я” і завдяки “Я” “поєднуються

між собою усі психологічні явища”, і зв’язок цей безпосередньо переживається

людиною, причому ціле у цій сфері передує частинам [54, с. 242].

Якщо розглядати психологічну природу структури цілісності особистості з

позиції соціальної обумовленості, то “Я” визначається єдністю і цілісністю

особистості, тобто її суб’єктивною, внутрішньою стороною. “Я” постає як один

з компонентів особистості, як ставлення індивіда до самого себе, що включає:

а) уявлення про власну індивідуальність; б) певну єдність інтересів,

схильностей, ціннісних орієнтувань; в) певну самооцінку і самоповагу [54].

Складові “Я” зумовлюються соціальним досвідом особистості і залежать від її

ідентифікування з певною групою. Єдність і стійкість “Я” є передумовою

послідовності, стійкості поведінки особистості і її цілісності, утім, водночас

розлади “Я” спричинюють (подвоєння особистості, деперсоналізація тощо)

дезорганізують її діяльність.

З позиції закономірності розвитку загальних складових структури

цілісності особистості, серед аспектів “Я” виділяють такі компоненти:

справжність “Я”, часова віднесеність, розмірність (широта, глибина), реальність

та ін. Виявлення і розкриття справжнього “Я” є одним із пріоритетних завдань

психотерапевтичної діяльності й особистісного саморозвитку.

Окрім цього, є спроби визначати цілісність особистості через “Я”, як

результат виокремлення себе із оточуючого середовища, що дозволяє відчувати

себе суб’єктом своїх фізичних, психічних станів, дій, процесів, переживати

власну цілісність і тотожність із самим собою – як у ставленні до минулого, так

і стосовно теперішнього і майбутнього [79, 80]. Змінюючи у предметній

діяльності навколишній світ і взаємодіючи з іншими людьми, суб’єкт

відокремлює своє “Я” від “не-Я”, безпосередньо переживаючи власну

109

неідентичність іншим об’єктам. Таким чином, “Я” є ядром людської

особистості і цілісності у цілому.

На думку А. Маслоу виявлення і розкриття справжнього “Я” у структурі

цілісності особистості є суттєвим аспектом психотерапевтичної діяльності і

самоорганізації особистості. Зокрема, він підкреслює: “психотерапевти, котрі

намагаються розкрити справжнє “Я” індивіда (наприклад, Карл Роджерс, Ерих

Фром, Карен Ґорні) відмічають, що їх методи посилюють любов, сміливість і

творчість і зменшують страх і ворожнечість” [ 64, с. 377]. Виявлення

справжнього “Я” вчений вбачає через “вслухання”: “Людина знаходить істинне

для себе, вслуховуючись, дозволяючи собі бути формованим, керованим,

спрямованим. Гарний психотерапевт допомагає своєму пацієнту таким же

чином – допомагає йому почути свої витіснені внутрішні голоси, слабкі

команди своєї власної природи” [147, с. 123 ].

На відміну від справжнього “Я”, “не-Я” складається із зовнішніх,

ідеальних цінностей, що не мають доступу до метафізичного “Я” - глибинного.

Спроби осягнення справжнього “Я” призвели до виокремлення його з

вертикального виміру. Глибинне “Я” привертає увагу дослідників передусім

власними специфічними можливостями і властивостями.

У надрах людської природи, на думку ученого, приховуються джерела

генерування по-справжньому нових ідей [147, с. 84]. Більшість людей не

знають про ці глибини, навіть побоюються про них дізнатись, тоді як “здорова

особистість, і особливо здорова творча особистість, якимось чином здійснює

злиття і синтез свідомого і несвідомого, глибинного “Я” і свідомого “Я” і

робить це витончено і ефективно” [ 147, с. 90]. А. Маслоу вважає за необхідне

довіряти своєму несвідомому, покладатись на нього. Цих поглядів

дотримувались і дотримуються всесвітньо відомі практики М. Еріксон,

С. Гілліген, Р. Ділтс, Д. Делозьє, Ж. Беккіо та багато інших.

Варто відзначити, що значення “повернення” до несвідомого в тому, що це

є частиною процесу інтеграції особистості. Свідомий інтелект (або

когнітивний) людини, як зауважує А. Маслоу, “наданалітичний, раціональний,

обчислювальний, атомістичний, концептуальний, і тому він упускає значні

шматки реальності, особливо реальності всередині нас” [ 147, с. 71].

110

Вище “Я” дослідник розглядає як “найбільш ціннісну” частину “Я”. Тому й

цілісність особистості представляє як процес, упродовж якого ідентифікування

вищого “Я” з вищими цінностями зовнішнього світу означає певною мірою

злиття “Я” людини “не-Я”, котре стосується не лише світу природи, але й

охоплює й інших людей. Найцінніша частина “Я” такої людини схожа на

найціннішу частину “Я” інших самоактуалізованих людей [147, с. 296]. Також і

О. Вейнінгер наполягає на тому, що “необхідно неодмінно донести до

свідомості кожної людини, що вона має вище “Я”, душу, також, як і інші люди,

і більша частина людства завжди потребує пастиря душ для розуміння цього”

[54, с. 256 ].

Представленість в “Я” інших має поряд із позитивними й негативні

сторони: “Існує самість (self), і прислухатись до голосу внутрішніх імпульсів –

ознчає дати їй проявитися”, разом з цим переважну частину часу більшість

людей “слухає не свій голос, а голос мами, або тата, або старших, або

істеблишменту, авторитету, традиції” [147, с. 52]. У стані творчості людина

набагато менше усвідомлює все інше, менше усвідомлює інших людей, свої

зв’язки з ними і співвіднесені з ними обов’язки, страхи, надії і тощо. Вона стає

набагато “вільнішою від інших людей”. Це означає, що вона стає сама собою,

власним реальним, аутентичним “Я” [147, с. 67]. Основну причину у відчуженні

людини від свого “Я” А. Маслоу вбачає у невротичному зв’язку з іншими

людьми, у пережитках дитинства, в іраційних переносах, коли минуле і

теперішнє змішуються, і дорослий діє мов дитина.

“Я” людини має не тільки просторові характеристики, але й часову

належність. Необхідно віддиференційювати поняття “Я у минулому”, “Я у

теперішньому”, “Я у майбутньому”, не ототожнювати особистість з її історією.

Навпаки, “Я-справжнє” може включати у себе і минуле, і майбутнє: “Минуле як

інертне “непереварене”, чужерідне тіло – це не сама особистість”…минуле

активне і живе лише тією мірою, в якій воно у чомусь заново створило

особистість і “переварило” у теперішній особистості. Воно не є і не повинно

бути чимось іншим, ніж особистість, чимось чужим для неї. Воно стало

особистістю (і тим самим втратило власну ідентичність як дещо відмінне від

неї) – саме так, як біфштекси, які я колись з’їв, є вже не біфштексами, а мною

111

[147, с. 66]. Стосовно майбутнього також варто бути обережними, тому що

часто теперішнє людина використовує як підготовку до майбутнього. Майбутнє

не повинно поглинати “Я”. Отже, мистецтво життя полягає у тому, щоб час не

розтягував, не розчиняв у собі “Я” людини, а навпаки, щоб “Я” поглинало у

себе минуле, теперішнє, майбутнє свого життя.

Ідеальне і реальне “Я” є також важливим вектором у структурі цілісності

особистості у системі координат її самоорганізації. Становлення “ідеального Я”

відбувається у підлітковому віці: “підліток вбирає у себе цінності різних

референтних груп і якось компонує їх всередині себе. Утворюється

внутрішньоособистісна інстанція референтних цінностей і еталонів – так зване

ідеальне “Я” [148, с. 33]. Між “Я-реальним” і “Я-ідеальним” відбувається

постійний діалог, котрий дозволяє краще усвідомити своє “реальне Я”

передусім через неспівпадіння з “ідеальним Я”. “Я-ідеальне” усвідомлюється

чіткіше й більш структуровано, тому що воно прийшло ззовні, це

інтеріоризовані зовнішні цінності: моделі поведінки, еталони зовнішнього

вигляду, прояву почуттів, властивості інтелекту, риси характеру, здібності. За

результатами рефлексії включається внутрішня і зовнішня діяльність стосовно

інтегрування “Я-ідеального” і “Я-реального”. Водночас цей діалог надає

можливість у відповідності із наявними ресурсами “Я-реального” скоректувати

і “Я-ідеальне”. Процес інтеграції “Я-ідеального” і “Я-реального” значною

мірою зумовлений життєвим досвідом людини, її вчинками, діяльністю [148, с.

41]. Відсутність інтеграції, серйозний розив між “Я-ідеальним” і “Я-реальним”

призводить до невротизації особистості. На думку А. Маслоу [ 147, с. 111]

успішна психотерапія різних спрямувань (К. Роджерс, К. Ґорні, З. Фрейд та ін.)

забезпечує наближення ідеального і реального “Я”, аж до їх злиття. Вчений

зауважує, що при наближенні ідеалу, що є в особистості, до актуального

сприйняття нею свого “Я” уможливлюється самоповага і любов до себе.

Дослідник відмічає про проблеми розщепленої, розмаїтої особистості, у складі

якої є “одна особистість, що присутня зазвичай, завжди у вищому ступеню

благочестива, надсуворо дотримується умовностей і тому відкидає підсвідомі

імпульси впритул до повного їх придушення. Задоволення може бути досягнене

лише тотальним проривом на поверхню психопатичних, дитячих,

112

імпульсивних, відшукуючих насолоди, неконтрольованих аспектів “Я”.

Розщеплення викривляє обидві “особистості”; їхнє злиття спричиняє реальні

зміни у обох” [147, с. 112].

Важливим параметром цілісності особистості є “сила Я”. Р. Мей розглядає

це питання з позицій “бунтарства”: “бунтар наполягає на повазі власної

індивідуальності, він бореться за збереження своєї інтелектуальної і духовної

цілісності проти вимог суспільства, що придушують індивідуальність. Він

повинен протистояти групі, яка на його думку, є втіленням конформізму,

пристосуванства, і загрожує загибеллю його власної оригінальності і його

власного голосу” [ 157, с. 273 ]. Упродовж усієї історії людства і протягом

життя кожної людини безперервно продовжується взаємодія між індивідом і

суспільством, особистістю і групою, людиною і спільнотою. Р. Мей зазначав,

що “зневага будь-яким полюсом цієї діади призводить до виродження

особистості” (тут же). Від здатності людини час від часу проявляти бунтарство

залежить підтримання її психічної життєздатності. “Не менш парадоксально і

те, що і сама спільнота навіть не зважаючи на те, що вона засуджує таку

зухвалість, саме завдяки цій зухвалості укріплює свої життєві сили, здоров’я і

черпає у ній імпульси подальшого розвитку” (тут же).

Л. Анциферова в системно-генетичній моделі виходить з того, що усталені

стани, риси, що склалися, узагальнене емоційно-ціннісне ставлення до світу у

процесі особистісного розвитку, становлення цілісності особистості постійно

змінюються. Особистість з погляду психологічного аспекту є “найдинамічним,

пластичним утворенням. Стабільність, усталеність поєднуються у

психологічній організації особистості із дивною гнучкістю, безперервним

збагаченням сфери її потенцій, з великими компенсаторними резервами, з

можливістю перебудови, взаємозамінності, взаємодоповнення її утворюючих. І

усталені стани особистості, і риси, що склалися, і узагальнені емоційно-ціннісні

ставлення до світу, навіть перебувають у латентному вигляді, мають

процесуальний, динамічний характер” [11, с. 4 ]. Зазначеним компонентам

особистості “властивий функціональний розвиток із своїми мікрофазами і

мікростадіями, що переходять на певному етапі у розвиток структурний” (тут

же).

113

На нашу думку представлене положення є доволі важливим у контексті

формування цілісності особистості. Тобто особистість, розвиваючись,

формується (оформлюється), а формуючись (оформлюючись, набуваючи нових

структур, форм) одержує нові можливості для розвитку. Також суттєвим є те,

що “у психології під формуванням зазвичай розуміється сукупність прийомів і

засобів соціального впливу на індивіда, що мають на меті створити у нього

систему певних соціальних цінностей, світогляду, концепцію життя, виховати

соціально-психологічні якості і певний склад мислення. Однак поняття

формування не вичерпується цим змістом, воно має на увазі також процес

утворення під впливом різних соціальних дій особливого типу системних

стосунків всередині цілісної психологічної організації особистості. Інакше

кажучи, особистість, розвиваючись, приймає певну форму – певний засіб

організації” [11, с. 5 ]. Психологічна організація особистості це “складна

ієрархічно-рівнева система, яка на кожному етапі життєвого шляху людини

являє собою перетворену форму історії свого розвитку” [11, с. 8].

Згідно зі структурно-системною концепцією Б. Коссова у структурній

моделі особистості більш високі рівні займають властивості, що мають більш

високий рівень узагальнення, тобто властивості, диференційовано охоплюючи

відносно широкі умови життєдіяльності людини [ 117, с. 5].

Виокремлювати загальні компоненти структури власної особистості,

відрізняти їх від власного “Я” людина може через рефлексію: ця здатність

дозволяє їй зробити себе “предметом спеціального розгляду (аналізу і оцінки)”

[ 214, с. 161]. Також рефлективний механізм формування цілісності особистості

особливо чітко проявляється у проблемно-конфліктних ситуаціях у вигляді

переосмислення як засобу ідеальної взаємодії людини зі світом, тобто

активного здійснення “Я” у проблемно-конфліктній ситуації, що визначає її

самозмінювання [ 198, с. 36 - 37].

У процесі формування цілісності особистості О. Колісник виокремлює

важливість ієрархізації смислів у духовному потоці психіки: “Саморозвиток

особистості на щаблях розвитку духовного потоку психіки ініціюється

смисловими полями, в яких особистість ототожнює себе з надособистісним

114

смислом, зливається з ним і спонтанно здійснює трансцеденцію у вигляді

виходу за межі власної ієрархії смислів чи існуючої парадигми

світовзаємодіяння. На кожному щаблі розвитку духовного потоку психіки

людина переживає себе у єдності з найзагальнішим провідним сенсом в ієрархії

смислів; вони разом становлять недиференційовану єдність” [112, с. 77].

Серед вагомих передумов формування цілісності особистості слід

виокремити свідомість. Проте Д. Леонтьєв зазначає, що сучасні уявлення про

свідомість не обмежуються сприйняттям її лише як регулятора буття. «Воно

осмислюється, по-перше, як така, що не зводиться до усвідомленя, як “рівень,

що включає у себе “механізми” багатьох рівнів різної “несвідомості” [129,

с. 184]. По-друге, як буттєдіяльнісна свідомість, що постійно виходить за межі

самої себе і не вкладається в жодне із визначення [144]. І, по-третє, як

спрямоване не лише ззовні, але й таке, що виконує суттєву функцію (точніше

систему функцій) співвіднесення, підпорядкування, трансформування ціннісно-

смислових структур, що визначають буття людини у світі [50, с. 139].

За М. Мамардашвілі набуття цілісності особистості можна пов’язати із

саморозвитком, але за умов “присутності свідомості свідомістю”. Присутність

свідомості означає усвідомлення як “Я”, як предмет без референту, логічна

особистість, трансцендентальна свідомість: “Постійно усвідомлювати себе у

актах мислення про предмети будь-які поза межами себе; “тримати” цю

свідомість, організовувати себе у якості існуючої істоти…яка є носієм певних

тверджень про світ, це і є те, що у філософії після Декарта (хоча саме цю

операцію здійснив Декарт) стало називатись трансцендентальною свідомістю”

[143, с. 129]. Зокрема, філософ зазначає, що “у випадку людської реальності ми

маємо справу із такими подіями і змінами у світі, які є можливими, лише

завдяки включенню у них свідомості” [144, с. 369 ]. При тому, що тут свідоме

більше розгортається у якості несвідомого (але у філософії, це свідомість; у

Платона – ідея, у Р. Декарта, І. Канта трансцендентальна свідомість) (тут же,

с. 369 −370). Тут же вчений підкреслює, що у нас є “рефлективна свідомість дії

певної незалежної сили, яка фіксується нами як те, що ми можемо мислити і

бажати у світі” [144, с. 370].

115

Акцентуючи увагу на ролі свідомості як чинника, що сприяє процесу

формування цілісності особистості, необхідно звернутись до поглядів

В. Зінченко. Автор, розділяючи погляди О. Ухтомскького, наголошує:

”достатньо прониклива пильність уваги і читання самого себе – це рідкісний

стан людини. Зазвичай панує “досвідоме”…Власне “свідома” і самокеруюча

особистість є рідкісним і важко досяжним станом” [ 96, с. 49].

Отже, розглядати питання структури цілісності особистості, висвітлити

закономірності й механізми функціонування цього утворення неможливо без

категорії свідомості.

Також визначення структури цілісності особистості потребує з’ясування

природи суб’єктності. Дж. Бьюдженталь акцентує на тому, що людина навіть не

може осягнути власну ідентичність, оскільки це є суттєво більшим, ніж те, що

підлягає усвідомленню, тому так важливе уважне ставлення до сфери

глибинного, суб’єктивного, що водночас є душевним і духовним. На думку

вченого, повне усвідомлення більш глибокої, більш фундаментальної ролі

суб’єктивного означає встановлення сутнісно нової парадигми – не лише у

психології, але й в науці в цілому. І не лише у науці, а й у людському бутті, і,

можливо, не лише у бутті людському, у бутті як такому.

Нове ставлення до суб’єктивного відстежується у наукових працях Р. Мея.

Він, зокрема, зазначає, що терапевт повинен стимулювати клієнта зануритись

усередину себе і спитати поради у власної мудрості й “інтуїції”, а основна мета

психотерапії – “пробуджувати творчі здібності людини, спрямовуючи її до

внутрішніх творчих витоків” [156, с. 97 − 98].

Цікавим є аспект формування суб’єктності, що пов’язаний із соціалізацією

особистості. Слід зауважити що внутрішній досвід людини, її суб’єктивне, на

жаль, рідко є об’єктом уваги освітянських органів. Занепокоєність цим

висловлює М. Кремптон, котрий наголошує, що “більшість з нас не одержали

від наших культурних інститутів практично ніякої допомоги у навчанні

“зчитуванню” інформації, що надходитьь від “Я”. Не зважаючи на те, що “Я”

“намагається з усіх сил”, значна частина його зусиль витрачається марно через

нашу кричущу неграмотність, незнання елементарних основ цієї надважливої із

людських мов” [123, с. 305]. Учений підкреслює, що вагомим завданням освіти

116

є, передусім, навчити людину цінувати власний внутрішній досвід, цікавитись ним,

приділяти увагу і ставитися до нього водночас серйозно і з почуттям гумору [123].

Таким чином, структура цілісності особистості складається з елементів, що

поєднують фізичну або тілесну особистість; соціальну (котра містить когнітивну,

ментальну структуру) й духовну (самість, “Я”, свідомість та самосвідомість;

трансцендентну) особистість. Через об’єктність ми визначаємо тілесно-душевну-

духовну спільність. Проте суб’єктність проявляється через ідентичність,

інтегрованість, силу “Я”, саморозвиток і саморганізацію. Вагомими чинниками

формування цілісності особистості є рефлективність особистості, емоційно-ціннісне

ставлення до себе, інших, світу, системність як процесуальна характеристика розвитку

особистості, ієрархізація смислів у духовному потоці психічного. Отже, основний

механізм самоорганізації цілісності особистості – опанування собою через

усвідомлення власного “Я”, своїх намірів, цілей, принипів, ціннісних орієнтувань

тощо. Інтеграція і становлення цілісності особистості здійснюється через зв’язок із

свідомістю, у такий спосіб цілісна особистість стає суб’єктом індивідуального і

суспільного розвитку. Проте органом самоорганізації цілісності особистості є

свідомість.

2.3. Формування цілісності особистості в онтогенезі

Отже, проблема становлення цілісності особистості тісно пов’язана із

самоорганізацією і саморозвитком складових, що, укладають цілісність особистості як

цілісного утворення.

Доволі тривалий період часу дитина є цілісністю як такою, при цьому вона не

усвідомлює власну суб’єктність чи об’єктність. Проте визначати себе з позиції

особистості, говорити від першої особи дитина починає вже ближче до трьох років

життя. До трьох років складається система “Я” як окрема цілісність, хоча доволі часто

дитина не знає свого “Я”. Усвідомлення себе, рефлексія формується ще до закінчення

дошкільного віку і розвивається впродовж молодшого шкільного віку, але не є

підґрунтям самоорганізації особистості як цілісності.

Звісно, що підлітковий вік виокремлюється як ключовий етап у саморозвитку

особистості, становленні її як окремої самостійної індивідуальності, яка відчуває

117

певний дисбаланс між власною самістю і водночас намаганням бути прийнятою у

спільноту, соціальним полюсом своєї ідентичності. Цілісність особистості постає у

вигляді дихотомії: баланс – дисбаланс. З одного боку, прагнення проявити власну

несхожість, унікальність власної природи, самодостатності, а з іншого боку, ухилення

від персональної цілісності до цілісності із спільнотою. Персональна цілісність

особистості проявляється у формуванні особистісних механізмів, що утворюють

власне ціле, а саме: самість або персональна ідентичність, баланс “Я-ідеальне” й “Я-

реальне”, ціннісне ставлення до себе, інших, світу, “сила-Я”, об’єктивна самооцінка,

сформованість ціннісних орієнтувань, наявність етичних цінностей та ін. Однак

соціальна цілісність передбачає наявність соціальної ідентичності, моральних

цінностей, дисбаланс між “Я-ідеальним” і “Я-реальним”, високм рівнем домагань із

неузгодженою самооцінкою тощо. Соціальна цілісність являє собою утворення,

завдяки якому особистість набуває власної цілісності із членами спільноти. Механізми

соціальної перцепції, децентрації сприяють становленню цього виду цілісності

особистості. Проте найпродуктивнішим є балансний механізм персональної –

соціальної цілісності, завдяки якому особистість формується справжня цілісніть.

Отже, пізнання своєї справжньої цілісності є кульмінаційною точкою

особистісного розвитку, оскільки означає самореалізацію особистості на всіх рівнях:

тілесному-душевному-духовному, характерного для цього вікового періоду або

індивідуального етапу самоорганізації. Процес формування цілісності особистості в

онтогенезі є динамічним і поступовим у своєму якісному складі. Відтак, самостійність,

відповідальність, ініціативність – усі ці властивості є суттєвою передумовою

формування цілісності особистості, і в тій або меншій мірі присутні навіть у дитини.

Але усталеності зазначені якості набувають у підлітковому віці.

В інтегральній періодизації В. Слободчикова, Г. Цукерман процес «відкриття

себе» охарактеризовано як такий, що відбувається протягом декількох років і точка

перетину ніби поділяє життя людини на два важливі періоди: перший, пов’язаний із

оволодінням уміннями, навичками, обставинами існування, а другий представляє

власну життєтворчість і життєбудівництво. Навіть 11-12-річні підлітки ставлять

завдання щодо самозмін і самоорганізації. Відтак, ми маємо визначити різні цілісності

за тими завданнями, умовами соціальної дійсності, у яких відбувається саморозвиток

особистості [243, с. 196]. У першій половині життя набуття цілісності-суверенності,

118

яка пов’язана із формуванням особистості і виокремленням її із світу батьків та інших

людей, встановленням власних особистих меж. А другий період, у контексті зміни

соціальної ситуації, оформленням відповідних умінь, навичок, знань щодо себе,

пов’язаний із формуванням цілісності-самотворенням, яка сприяє самоорганізації і

самореалізації авторства особистості.

Отже, у період підліткового віку перед особистістю постають складні завдання

щодо саморозвитку і самоздійснення. Саме психологічна природа цілісності сприяє

продуктивності вирішення зазначених завдань.

Таким чином, логічним є питання щодо динаміки цілісності як завершення

періоду індивідуального розвитку індивіду. Окрім характерних для кожного вікового

періоду розвитку особистості, ми можемо виділити стабільні етапи формування

цілісності особистості. Тобто кожний віковий етап представлений певними

цілісностями як завершенням однієї фази розвитку особистості і переходу її на інший

віковий і особистісний період певної фази розвитку. Проте динаміка формування

цілісності особистості має індивідуальні специфічні особливості [141]. Кожна

особистість має відповідні до її особистісного розвитку типи і специфіку формування

цілісності. Також не завжди перехід на новий етап вікової періодизації має

характеризуватись формуванням справжньої цілісності. Тобто ми можемо

констатувати формальне становлення складових, що утворюють цілісність. Оскільки

наявність складових ще не є власне цілісністю, що відмічається у працях класичної

філософії і психології. Тобто можна говорити про нескінченність процесу формування

цілісності особистості впродовж індивідуального її розвитку. І динаміка цього процесу

має власні закономірності, що зумовлюються віковими і психологічними

особливостями розвитку індивіда в онтогенезі, а також індивідуальними

особливостями, характерними саме для цієї особистості, її родової та особистої історії.

На думку Л. Анциферової розвиток є основним засобом існування особистості.

Соціальне і психологічне становлення особистості не обмежується віковими або

іншими особливостями, а здійснюється впродовж усього життєвого шляху індивіда.

Період зрілості не є кінцевим станом, що підводить підсумок розвитку особистості.

Навпаки, чим більш зрілим у соціальному і психологічному аспектах є суб’єкт, тим

більше ресурсів і здібностей щодо подальшого особистісного зростання. Так,

119

“постійна незавершеність – характерна риса психологічної організації особистості

одна з внутрішніх умов її здатності до безмежного розвитку” [ 11, с. 10].

Цілісність особистості також має тенденцію щодо формування протягом усього

життя індивіда. Однак на кожному етапі і у кожному утворенні оформлюється якісно

інший склад цілісності (первинна, дифузна, нерозчленована цілісність, зінтегрована,

“постдовільна” цілісність (Т. Титаренко); істинна цілісність, динамічна цілісність

(Т. Яценко) та ін.). Це зумовлено особистісними змінами особистості у цілому.

Не вказуючи саме на цілісність, К. Обуховський наполягає на розвитку

особистісної організації індивіда як адаптованості до нових і постійно змінних умов.

Усі параметри особистості мають розвиватися та удосконалюватися в процесі

життєдіяльності індивіда. [163, с. 52 53]. Цілісність особистості, що тісно пов’язана із

розвитком особистісної організації, також удосконалюється і формується доки існує

людина.

Значущою у цьому контексті є позиція М. Бахтіна. Учений, зокрема, відзначав:

“Людина ніколи не співпадає з собою. До неї не можна застосувати формулу

тотожності: А є А…Справжнє життя особистості здійснюється ніби у точці цього

неспівпадіння людини власне з собою, у точці виходу її за межі усього, що вона є як

предметне буття, котре можна простежити, визначити і передбачити мимо її волі,

“заочно” [20, с. 69]

Специфіку розвитку особистості відмічає С. Аверінцев: “Бахтін всіляко

підкреслює недосконалість, незавершеність усього, у чому є життя, і це були з його

боку пошуки шансу боротьби проти тих, хто бажає командувати життям і закрити

історію. Біда у тому, що тоталітаризм на свій лад дуже добре знає ціну незавершеному,

пластичному, має свій інтерес до того, щоб перебільшити ці аспекти сущого,

перебільшити їх, оточуючи їх властивим для них емоційним ореолом амбівалентного

сміху і ні з чим не стриманої бадьорості…Дійсність повинна бути пластичною, щоб її

можна було узяти і перекроїти. Люди повинні бути недосконалими, неповнолітніми у

становленні, щоб їх можна було виховувати і перевиховувати, “перековувати”; з ними

нема чого рахуватись, їх не треба приймати серйозно, але їм не слід сумувати, тому що

у них все попереду – як у дітей. На мові сталінської епохи просування за кар’єрними

120

ступенями називалось “зростанням” - людина зобов’язана “зростати” до сивого

волосся” [2, с. 480 − 482].

Отже, можна говорити про відносну незавершеність особистості і про динаміку

становлення самоорганізації цілісності особистості протягом онтогенезу. Тобто

розвиток і формування цілісності особистості є процесом у процесі. Незавершеність

розвитку є підґрунтям для формування цілісності. Не можна досягти цілісності раз і

назавжди. Цей процес супроводжує особистість протягом життя. Тобто

виокремлюються етапи розвитку особистості, для котрих характерний той або інший

тип цілісності. Утім слід говорити і про справжню цілісність, яка має схожі

властивості із зрілістю особистості, а саме єдність фізично-душевно-духовного

розвитку особистості. Особистість досягає певної єдності на тому або іншому етапі

вікового та психологічного розвитку, і це визначає справжню цілісність того або

іншого типу цілісності.

2.4. Активуюча свідомість: психологічна природа та формування цілісності

особистості

У квітні 2014 року Станіслас Дехайєн (Stanislas Dehaene) оприлюднив нову

концепцію свідомості – Conscionness and the Brain [264 - 267]. У своїй праці, яка одержала

титул найкращого дослідження 2014 року “Le Code de la conscience” доводиться, що

мозок є цілісним, будь-які розділення, зони у ньому умовні [268]. Найбільшої уваги

приділено коннектому (сonnectome) або так званої білої речовині. Будь-яке психічне

відхилення або захворювання (наприклад, депресія) пояснюється порушенням на рівні

волокон коннектома.

Один з послідовників цієї ідеї, що увійшла в арсенал клініцистів Франції, Ж. Беккіо,

французький клінічний психотерапевт, доктор наук. Вчений наполягає на понятті цілісна

свідомість, він використовує термін “mainfullness” [202]. Відкидаючи поняття

“несвідоме”, “підсвідоме”, що разом із їх засновником З. Фрейдом пішли в історію,

вчений вважає за необхідне звернутись до теперішнього розвитку нейронауки, яка

спростовує наявність зазначених феноменів на рівні мозкової діяльності.

Тому варто оперувати поняттям “глобальний простір свідомості” (“Global space”

work space), що є цілісним [202]. Й будь-який його поділ на півкулі є також умовним.

121

Відтак сфера розподіляється на сектори. Чотири сектори одержують інформацію. Один

(motricity) віддає. Це один з найважливіших у терапевтичному плані сектор. У середині

перебуває центральна зона (“central zone”). Під час сприйняття інформація передається

через нейрони у центральну зону. На рівні фізичному це зона коннектому. Ззовні

перебуває кортекс, що “вбирає” інформацію, котра поступає у коннектом й

розподіляється там за секторами. Після обробки передається у сферу прийняття рішення,

яка уособлюється між кортексом й коннектомом (motricity). Людина тоді реагує рухом.

Інформація, що поступає вже з чимось пов’язана, на щось схожа. Прокидається

сектор пам’яті. Звідси інформація передається у центральну зону. Й тоді блокується

сенсорний центр. Водночас працює лише один канал.

Представлені такі сектори: I сектор − сьогодення, II сектор минулого (пам’яті), III

сектор системи оцінки напрямку життя, IV сектор активної уваги (попередження

небезпеки, неочікуваності). IV сектор активізується під час небезпеки і перекриває усі

інші. V сектор − найближчого майбутнього (система рухової активності). Відзначені

сектори завжди присутні, границь між ними немає, вони умовні. У відповідні періоди

певні сектори домінують.

За сучасною концепцією свідомості визначається, що свідомість – це сфера.

Свідомість має математичні характеристики вектора. Вектор уваги може бути

спрямований у будь-якому напрямку. Він може бути великим і маленьким. Усі події

життя фіксуються у цій сфері. Усі образи також розташовані там. Тут чітка

структурована організація за категоріями.

Задля того, щоб віднайти певну категорію, вектор свідомості спрямовується у

візуальний чи аудіальний або інший напрямок. Направлення сектора спрямовується

куди необхідно. Промінь свідомості у людини, котра переживає депресію нерухомий, у

одному стані й напрямку. Тому людина не відчуває й не помічає красу природи, вона

концентрується повною мірою на болю. Щоб вивести людину з цього стану варто

активізувати свідомість, спрямуватись до «глобальної свідомості». Коли свідомості

починає рухатись, людина поступово виходить з цього стану.

Ми говоримо про нові карти мозку. Отже, мозок – це цілісність. Увесь мозок

водночас чутливий й рухливий. Усі його зони весь час працюють й перебувають у

постійному взаємозв’язку.

122

Рис. 1. Структура активуючої свідомості Ж. Беккіо

Висновки до розділу

Найсуттєвіші аспекти цілісного пізнання людини полягають у гетерогенності буття,

безперервності психічного, поліфункціональності та поліструктурності, системному

характері свідомості та її здатності до саморегуляції, активність людини як суб’єкта, її

змінювання, розвиток та саморозвиток.

Цілісність визначається сукупністю зв’язків внутрішніх елементів системи й зовнішніх

стосунків, зв’язків і взаємодій. Внутрішні й зовнішні зв'язки цілісної системи певним чином

відповідають один одному, гармонізовані. Упродовж становлення і існування цілісності

постійно виникає певне неспівпадіння зовнішніх й внутрішніх зв’язків системи. Тому

цілісність системи є результатом її попереднього розвитку, вона є результатом, що

забезпечується здатністю зберегти такий стан у процесі постійного руху, змін і розвитку.

На основі історичного підходу визначається, що проблема цілісності як суттєвої

характеристики людського буття і місця людини у світі постає в різні історичні епохи в

розмаїтті форм: як своєрідний мікрокосм розглядається частиною макрокосму;

уподібненість Божественому; цілісність як уособлення земного і небесного в індивідові,

123

наділеного свободою волі; цілісність людини в раціоналістичному або натуралістичному

вимірі, особистісний аспект й цілісність буття індивіда.

Окрім цього, визначаються найсуттєвіші підходи щодо поняття “цілісність”.

Передусім, слід відзначити розуміння цілісності в антропологічних ученнях – у містичній

антропології: концепція “істинної людини”, пізнання притаманної в кожній особистості

такої істинної людини відбувається за умов пізнання через віру й у містичному злитті з

Богом.

Також у межах висвітлення сутності особистості проявляється цілісно-особистісний

підхід, що увиразнює психічне в межах категорії особистість. Передумовою цілісного

підходу є комплексні дослідження Б. Ананьєва, інтегральні дослідження індивідуальності

В. Мерліна.

Таким чином, на основі результатів психологічного аналізу наукових студій можна

зазначити, що цілісність є фундаментальною властивістю складних утворень (систем),

властивості й потреби цілого виступають як важливі

Якщо з цієї позиції розглянути концепцію цілісності особистості, то особистість і світ є

водночас і складові, і самостійні системи. Складова особистості має біохімічні, фізіологічні,

соматичні властивості. Складова світу те саме наповнення, але коли з’являється інша

людина, то додаються ще й фізичні, механічні тощо властивості, якщо в якості світу

постають речі і предмети. Цілісність у такий спосіб є розділеною, а її складові дискретні.

124

РОЗДІЛ 3. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ:

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ І

РОЗВИТКУ

3.1. Тематизація цілісності особистості у гуманістичній практичній

психології

Розглядаючи проблему формування цілісності особистості у ході

психотерапевтичної практики, варто відмітити, що істина народжується у точці

поєднання двох різних свідомостей (терапевта і клієнта). Ситуація “між”

виникає під час взаємного розкриття “Я” і “Ти”, “Мого” і “Іншого” в процесі

взаємодії (А. Ахієзер, Р. Барт, М. Бубер, Л. Виготський, М. Ґайдеґґер та ін.).

Набуття цілісності потребує узгодженості позицій, стратегій, комунікації

суб’єктів взаємодії (Л. Вітгенштейн, Г. Зіммель, І. Ґейзінга та ін.). Відтак,

постає питання взаємозв’язку процесів прийняття себе, іншого, ситуації

взаємодії з ним (О. Брудний, Д. Берн, С. Валінс, Д. Сієрс та ін.). Такий

взаємозв’язок необхідно розглядати як принципову єдність взаємодії

“вкладених один в одного…просторів” (С. Братченко, О. Бодальов, У. Джеймс,

В. Зінченко, Д. Бем та ін.). Який із чинників є найбільш значущим у процесі

формування цілісності особистості, можна визначити в такий спосіб: по-перше,

ставлення та думка іншого, що слугує основою самосприйняття (Л. Ґалаш,

О. Ухтомський та ін.), по-друге, уявлення про себе, “Я” - ідентифікування себе

на рівні соціальної ідентичності – підґрутня для самореалізації себе через

взаємодію з іншими (Г. Балл, А. Борисюк, Дж. Мід, І. Гофман та ін.), по-третє,

ідентичність на рівні самості, фундаментальна різниця між «Я» та іншими

(А. Борисюк, Р. Валлаґер, Д. Вегнер, Ж. Вірна та ін.).

Багато дослідників відстоюють думку про принципову схожість

механізмів: підкреслюється роль “еталонів”, “еталоних стратегій”

самосприйняття й формування цілісності (Ф. Василюк, Ф. Ґайдер, Д. Бем,

Г. Келлі та ін.). Можна виокремити ще один напрям щодо їх взаємозв’язку, а

саме ситуаційний підхід (М. Аргайл, Л. Нісбет, Р. Росс та ін.). Вчені

125

підкреслюють, що акцент на будь-якому компоненті з “Я-ціле Інший-ціле

Світ-ціле” призводить до неузгодженості, викривленості і порушення цілісності

особистості (Б. Абраґамс, Р. Белл, В. Зінченко, Д. Сіерс та ін.).

У зв’язку із цим варто звернути увагу на взаємозалежність між

самоприйняттям і самореалізацією особистості й світорозумінням суб’єкта:

феномен самоорганізації індивіда визначається суб’єктивною картою світу,

підпорядкованої системі поглядів нас світ, прийнятої у суспільстві (У. Найсер,

П. Оукс, Д. Сіерс, Т. Шібутані, К. Ясперс та ін.). Під час аналізу цієї проблеми

дослідники стикаються із проблемою контекстності світорозуміння (М. Аргайл,

Е. Спрангер, К. Робсон та ін.). Контекстність світорозуміння у психологічних

дослідженнях виступає, передусім, як ситуативна обумовленість, уміння

враховувати контекст системи-цілого, уміння враховувати контекст взаємодії

“Інший-ціле” та “Я-ціле” (Р. Андерсон, Дж. Блек, М. Беллок, Е. Вебер,

К. Лайтфут, Р. Солсо та ін.).

У формуванні цілісності особистості важливим є взаєморозуміння

(С. Братченко, Є. Головаха, О. Хараш та ін.). Взаєморозуміння слід вважати

суттєвим компонентом процесу самоорганізації особистості, у тому числі й

цілісності. Так відбувається узгодження самосприйняття і світосприйняття –

наближення точок зору, дискурсів, способів осмислення дійсності (О. Брудний,

Е. Мелібруда, В. Панфьоров та ін.). Взаєморозуміння передбачає сформованість

уміння децентрації й виходу особистості в мета-позицію, що дозволяє бачити

ситуацію об’єктивно, із різних боків, і разом із тим забезпечує взаємодію двох

світів – дійсності (об’єктивного світу) і власної реальності (внутрішнього світу

особистості) (Н. Амяга, В. Знаков, С. Джурард, В. Каган, В. Сатір та ін.). Тому і

саморозуміння ґрунтується водночас на власне розумінні себе (Є. Ємельянов,

О. Хараш, Т. Шибутані та ін.) й міжособистісному розумінні (Ґ. Ґієбш,

М. Керез, А. Панфілова, Г. Почепцов, Б. Россман та ін.). Стосовно границь між

ними можна говорити за результатами досліджень про стратегії вироблення

загальних понять, встановлення взаєморозуміння, що базується на певних

поступках партнеру, але при збереженні власної позиції і визначають стратегію

саморозуміння. Вагоме значення у процесі організації себе і опанування

стосунками з іншими має зворотний зв’язок (Е. Ейдеміллер, С. Ротке,

126

В. Юстицкіс, І. Ялом та ін.). Проте аспект взаєморозуміння у процесі

самоорганізації і становлення цілісності особистості є майже невисвітленим.

У дослідженнях психотерапії також багато уваги приділяється питанню

співвідношення і взаємодії саморозуміння й об’єктивності терапевта та клієнта,

своїх проблем, уявлень і проблеми розвитку компетентності клієнта і

консультанта в самодопомозі та допомозі іншому (А. Блазер, Дж. Енрайт,

Р. Лейнг, О. Копьов, К. Мітчел та ін.). Розуміння суб’єктами консультативного

діалогу один одного спрямовано на осягнення інших, невідомих їм, можливих

засобів засвоєння явища в іншій свідомості, що потребує від консультанта і

клієнта відкритості до свого та іншого досвіду. Саме так відбувається процес

самоінтеграції особистості (А. Блазер, Ж. Годфруа, Ю. Джендлін, Л. Кроль,

Н. Пезешкіан та ін.).

Самоорганізацію клієнта розглядають як процес поступового подолання

психологічних захистів, вивільненя від наївних уявлень, “міфів”, перетворення

форми і змісту внутрішніх діалогів, розвиток і усвідомлення цінностей

(Б. Васильєв, Е. Ейдеміллер, П. Кейсмент, Г. Келасьєв, Ґ. Кехеле, В. Франкл,

В. Юстицкіс та ін.).

3.2. Методологія моделювання антропологічної цілісності: вітчизняна

психотерапевтична школа

Висвітлюючи розвиток вітчизняної психотерапевтичної школи, варто

зазначити, що сучасна практична психологія значною мірою зумовлена

західними психотерапевтичними підходами. Проте авторський підхід, що

розробив Є. Василюк, пов’язаний із класичними положеннями вітчизняної

науки і ґрунтується на теорії діяльності О. Леонтьєва, концепції нужди

С. Максименка, раціо-гуманістичному підході до вивчення особистості

Г. Балла, а також на понятті “установка” Д. Узнадзе та ін.

Відтак згідно із теоретичними положеннями Є. Василюка відзначимо, що

людська цілісність зберігається, насамперед, у контексті свідомості, що має на

увазі феноменологічний простір життєвого світу людини, і всі естетичні, етичні

й психологічні форми її вираження й розуміння.

127

Отже, цілісність зберігається в орієнтованих на людину соціальних

практиках у навчанні, вихованні, лікуванні та ін.

Цілісність особистості може втримуватися в різного роду символічних

полях культури, у поетичному рядку, мальовничому образі тощо.

Ці контексти взаємовідображуються один в одному, пронизують й існують

в одній зв'язці. Свідомість практика культура така потрійна формула

контексту, що задає дійсність цілісності особистості [48, 49].

Але мало визначити категоріальні умови, які забезпечують

нередукованість цілісності особистості, необхідно ще відповістити на

запитання: як цю цілісність досліджувати?

У теорії діяльності О. Леонтьєва класична схема зображує цілісну

“одиницю” життєвого світу людини в диференційованому вигляді. Звісно, що в

життєвому світі дитини всі її елементи злиті в одну нерозчленовану єдність.

Дитина, яка годується грудним молоком матері, не відрізняє себе від акту

ссання, від молока, від матері. Але й потім, у життєвому світі дорослого, хоча й

відбувається реальна диференціація всіх зазначених моментів, зберігається їхня

генетична й функціональна єдність. Тому розглядаючи певний фрагмент

цілісності, варто усвідомлювати, що при цьому укладається абстракція.

Візьмемо для прикладу найбільш “непсихологічний” пункт схеми полюс

речі. Річ, як вона з'являється перед психологічним поглядом на реальність,

повинна братися і як предмет, тобто у своєму ставленні до діяльності суб'єкта, і

як об'єкт, тобто щось зроблене або хоча б виділене зі світового зв'язку для

суб'єкта іншою людиною (людьми), словом, як об'єктивація діяльності іншого, і

як точка перетину спільної дії, і навіть як ставлення людини до людини [97].

“Предмет як буття для людини, як предметне буття людини є в той же час

наявне буття людини для іншої людини, її людське ставлення до іншої людини,

суспільні стосунки людини до людини” [146, т. 2, с. 47]. Ця філософська

формула має стосунок до повсякденної реальності. Так, погано зшитий костюм

це не просто якийсь речовий продукт роботи кравця, це “наявне буття” кравця

“для іншої людини”, у якому в предметній формі виражається його “людське

(або нелюдське) ставлення до іншого”.

128

Таким чином, будь-який фрагмент “життєвого світу”, стаючи предметом

психологічного дослідження, повинен розглядатися у всій складній системі

опосередкувань, у результаті якої він у дійсності виділяється як певна окремість

із цілісного “життєвого світу”. Будь-яке конкретне експериментальне

дослідження повинне визначати сукупність умов виокремлення свого предмета

від цієї цілісності. Тільки у цьому випадку воно може розраховувати на свідоме

й послідовне виявлення реальних закономірностей.

Одна з вершин трикутника символізує індивіда (І), друга річ (Р), третя

іншого індивіда (також І, щоб не позначати як “Ід”, щоб уникнути асоціацій).

Кожного індивіда й річ об'єднує діяльність (Д), у рамках якої індивід є

суб'єктом (С), а річ предметом (П) або об'єктом ( О). Вектор усередині тіла.

Необхідно зауважити, що мова йде не про те, що ці автори перші відкрили

проблему спілкування для психології, а про перетворення її із окремої в

загальнопсихологічну.

Окреслена вище концепція дозволила:

По-переше, асимілювати величезний пласт історичних і онтогенетичних

фактів, де річ виступає в дії та ставленні до неї людини як “іншої” (яку можна

любити й ненавидіти, прихилятися й нехтувати) [97, с. 24].

По-друге, теоретично освоїти в загальнопсихологічному контексті досить

докладно пророблені поза цим контекстом ( зокрема, у психоаналізі й

аналітичній психології, у трансакційному аналізі і теорії ролей, у філософії й

філології) уявлення про особистість як внутрішнє спілкування, як “поліфонію”,

а не “моноліт” або механічну структуру [185, с. 334; 241]. Діяльність,

спрямована від суб'єкта до предмета, символізує установку (У). Двох індивідів

пов'язує між собою спілкування (С), у рамках якого вони виступають один

стосовно одного як Ти і Я. Вектор усередині спілкування, спрямований від Я до

Ти, означає стосунок (“Від”).

Що є “одиницею” аналізу суб'єкта діяльності й відповідно центральним

предметом конкретних досліджень? Установка, яка розуміється як модифікація

цілісного суб'єкта” [233, 234], що відображає в собі конкретний стан

“життєвого світу, що виникає в результаті “зустрічі” потреби й ситуації. Усякий

129

психічний і поведінковий акт повинен бути пояснений згідно з теорією

установки, при перевазі суб'єкта, як реалізація певного його стану або “модусу”

установки, але сам цей стан розуміється не як усередині самого суб'єкта й

суб'єктивний стан, а як об'єктивний суб'єктний стан, детермінований єдністю

потреби й предмета, її задовольняючого” [233, с. 322].

Таким чином, онтологія, яку Д. Узнадзе протиставив онтології класичної

психології, може бути названа “онтологією життєвого світу” [50]. Предметом

психології є людська діяльність, а основним об'єктом вивчення в рамках цього

предмета суб'єкт діяльності. Одиниця аналізу суб'єкта діяльності й,

відповідно, центральний предмет конкретних досліджень це певна

“модифікація цілісного суб'єкта” або установка.

3.3. Методологічний потенціал формування цілісності особистості:

еріксонівський та неоеріксонівський підходи

Еріксонівська психотерапія дуже тісно переплітається із гіпнозом. Мета

такої терапії полягає в тому, щоб надати допомогу клієнтові задля вирішення

його психологічної проблеми, що не виходить за рамки закону, безпечним для

нього та оточуючих засобом. Акцент тут завжди робиться на майбутньому.

Людина в якомусь сенсі є продуктом свого минулого, минуле впливає на нас

по-різному – добре чи не завжди. Змінити можна лише сприйняття власного

минулого, але не минуле. Тому дуже важливо допомогти клієнтові цілком

прийняти дійсність й набути власної цілісності. Під час семінарів М. Еріксон

надавав значення саме прийняттю реальності, хоча вона менш приваблива, ніж

мрії й фантазії [269 282]. Усе, що утворює світ особистості, повинно бути

використано задля досягнення вагомої для неї мети. Справа лише в точці зору й

умінні бачити проблему із сприятливої для клієнта позиції. Так, наприклад, ми

можемо говорити про доволі значну мотивуючу силу гніву чи про

використання надмірного самоконтролю як про чудову тактику самоорганізації

особистості. Тобто завдання терапевта полягає в тому, щоб довести клієнтові:

130

проблема – це своєрідний «учитель», вона чомусь навчає й треба виявити

позитивні сторони цього учіння.

Іноді люди бувають паралізовані страхом, така природа панічних атак,

фобій. Б. Еріксон вважає, що страх найдорожче “задоволення” [199]. Коли він

охоплює людину, то його майже неможливо позбавитись. Але можна

спробувати прибрати з дороги, змістити в інше місце або поставити назад, щоб

він підштовхував або надавав хоробрості. Насправді є лише єдиний справжній

страх – перед голодним гострозубим тигром, який входить до Вашої кімнати.

Усі інші створені нашою уявою. Треба завжди пам'ятати, що страх нам “не по

кишені”.

Суттєвим принципом еріксонівської психотерапії є положення про

“везіння – невезіння”. Тобто все наше життя складається з удач або навпаки.

Якщо клієнт не може змиритися з чимось, то він буде нещасливий. Можна

змінити почуття з приводу того, що кинула матир, чи батьки б’ють дитину або

ж когось не всиновили. Такі почуття можна контролювати або змінювати.

Завдання терапевта в тому, щоб надати можливість клієнту змінити це й

дозволити собі змінити ставлення до цієї ситуації.

Звісно, що в терапії повинен бути гумор. Життя таке складне: ми

працюємо, збираємо гроші, прокидаємось рано вранці й робимо ранкові вправи.

Але навіщо? Через мільйон років Сонце згасне, Земля зникне. Коли Ви

усвідомите безглуздість життя, тоді дуже чітко зрозумієте, що у Вашій роботі

потрібний гумор.

Вагомим положенням еріксонівської терапії щодо цілісності особистості є

наявність зв’язку між свідомим й несвідомим. Несвідоме, на думку Б. Еріксон,

чітко відділено від свідомої частини розуму й конгруентно підтримує

діяльність у цілому. Коли несвідоме не вступає у конгруентні взаємоСтосунки

із свідомою частиною розуму, виникають проблеми [199]. Наше несвідоме

уособлює необхідні для нас уміння та функції, які ми найчастіше не

усвідомлюємо. Несвідоме надає доступ до свідомого, а зворотний процес

можливий лише за наявності трансу. Транс, таким чином, дозволяє свідомості

використовувати потенціал несвідомого.

131

Також варто відзначити, що доступ до несвідомого надає можливість

використовувати власні забуті або втрачені ресурси. Підґрунтям еріксонівської

терапії є те, що кожна людина має можливість працювати із власними

проблемами й вирішувати їх (окрім важких психопатів), і завдання терапевта –

добратися до цих ресурсів. Для того, щоб активувати внутрішні ресурси, треба

ввійти у світ клієнта, спостерігати, намагатися зрозуміти, бути уважним і

використовувати лексику клієнта.

Наше несвідоме турбується про нас і захищає на свій лад, але воно реагує

на навколишнє по-дитячому безпосередньо. Іноді несвідоме не зовсім успішно

намагається захистити нас. Так, Б. Еріксон наводить приклад. Чоловік однієї

жінки завів собі коханку і дружина піймала його на гарячому. Жінка сказала:

“Коли так, я його покараю: тепер ніколи не буду отримувати задоволення від

сексу!”. У такий спосіб жінка намагалася продемонструвати, що не бажає

більше бути уразливою перед чоловіком, особливо у сфері сексу. Якщо вона не

уразлива, то він більше не зможе зробити їй болісно. Але насправді дружина

покарала себе.

Важливим аспектом еріксонівської терапії є положення про

концептуалізацію. Концептуалізацію розглядають з різних боків, але позиції

дещо схожі. Така позиція свідчить про те, що після роботи з клієнтом необхідно

створити у його свідомості картинку, що описує ситуацію. Зображення можна

зменшити або збільшити, при цьому в середині його буде “Я” – “Те, чого я

бажаю”, як у дітей “Те місце, куди мені хочеться потрапити, але я не можу”, а

ближче до країв – “Усе це не має суттєвого значення, тому що Сонце прийде

час вибухне й усе загине”. Між такими позиціями розташоване місце, у якому

нам комфортно. Але ми не знаємо, як туди потрапити і як виходити звідти за

бажанням.

Донька великого психотерапевта згадує, що колись вона надіслала

М. Еріксону поштову листівку, яка їй здалася веселою, а він зберіг її і показував

студентам. На ній було зображено маленьку людину під зоряним небом. Підпис

такий: “Чи змушує тебе почуватись менш значущим знання про те, що у світі є

міріади зірок?”. Ви відкриваєте листівку і читаєте: “Мене ні!”. М. Еріксон

говорив студентам, що в цьому філософія життя [199].

132

Тобто варто створити у свідомості таку картинку, що надає можливість

переміщуватись у пошуках комфортного життя.

Стосунки між клієнтом і терапевтом ґрунтуються на довірі. Але це не

означає, що терапевт повинен подобатись клієнтові. Коли ми одержуємо освіту,

нам не завжди імпонують викладачі, але вони професіонали, знають набагато

більше, упевнені в собі, і ми довіряємо їм. В еріксонівській терапії це важливе

правило. Зовсім не обов’язково подобатись. Однак терапевт знає, що він

отримує кредит довіри від клієнта. Терапевт поважає клієнта й сподівається на

зворотню реакцію. Довіра є основою таких взаємин. Клієнти приносять

забагато ірраційних почуттів і бажань. Проте до них варто ставитись із

повагою, навіть тоді, коли їх не можна прийняти. У клієнта може бути точка

зору, що не збігається з дійсністю. Я сиджу на стільці й не можу літати – це

безумовна дійсність. Коли терапія є вдалою, клієнт і терапевт отримують

почуття свободи - найприємніше почуття у світі. Тепер з’являється свобода

розпоряджатись власною долею, можливо, неповна, але набагато більша, ніж

раніше.

Водночас клієнт може демонструвати й спротив. Тому що зміни, котрі

пропонує терапевт, потребують серйозної праці над собою. При цьому варто

зазначити, що тлумачення несвідомого в еріксоновському підході значно

відрізняється від фрейдівського. В еріксонівській психотерапії несвідоме

подано як певне сховище того, що людина бачила, переживала, над чим

міркувала. Окрім цього, несвідоме турбується про стан здоров’я. Несвідоме

сприймає інформацію конкретно (у чорно-білих кольорах) і не завжди реагує

адекватно, однак намагається зробити це якомога найкраще. Іноді його спроби

допомогти виявляються неприйнятними. Проте, якщо зрозуміти, що несвідоме

є союзником, то можна сподіватись на ефективну допомогу.

Несвідоме має доступ до того, що є в нашій свідомості, але свідоме не

може підключитися до того, що є в несвідомому, тільки через гіпноз. Тому

транси є вагомою частиною терапії і дозволяють одержати доступ до того, що

міститься в нас.

В еріксонівському підході терапія починається з найпростішої проблеми й

поступово терапевт разом із клієнтом занурюються все глибше й глибше, у

133

такий спосіб відкриваючи найприхованіші причини. М. Еріксон порівнював цей

процес із курчам, що вилуплюється. Спочатку він робить у шкаралупі маленьку

тріщинку власним дзьобиком, потім ще й ще, а потім шкаралупа відкривається і

курча виходить. Не можна наперед дізнатися, на якому клювку розпадеться

шкаралупа. Однак кожний фермер знає, що, якщо допомогти курчаті,

позбавляючи його від шкаралупини, воно може загинути. Тому терапевт

повинен дозволити клієнту максимально бути незалежним [199].

Поняття цілісності пов’язане із самооцінкою людини. Порушення

цілісності ґрунтується на необ’єктивному ставленні до себе. Тому варто

об’єктивувати самооцінку й підвищити самоцінність особистості. Треба

нагадувати клієнту про те, що дитина безцінна просто тому, що вона є. Для

того, щоб являти собою цінність, їй треба просто існувати. Тобто, коли дитині

три або чотири рочки, вона крихітка із ямочками на колінках, з пухленькими

щічками й кругленьким животиком, вона гідна безумовної і безмежної любові,

тому що є досконалістю. На противагу означеному вище більш старша дитина

здобуває любов завдяки добрим вчинкам. Тобто любов втрачає свою

безумовність. У зв’язку з цим є багато дорослих, котрі відшукують усе життя

таку безумовну любов, вони приречені шукати те, чого немає.

Завдання терапевта полягає в тому, щоб навчити клієнта отримувати таку

любов від самого себе, тому що він сам, єдиний, хто може й здатен любити себе

безумовно.

Клієнта варто навчити дарувати власне собі справжню повну, приймаючу

любов, що й сприяє формуванню цілісності особистості. Це може не така

досконала любов як у ранньому дитинстві, котрої позбавили колись, але це

найкраще, що можна одержати тепер. Найпростіше цього досягти у взаємодії з

власними дітьми за допомогою їхньої мудрості. Діти вміють зігрівати себе,

повідомляти про власну досконалість, коли представляють себе світові:

“Подивіться, які в мене суконька, а черевички, а бантик, який мені зробила

матуся!”.

Під час встановлення довіри між клієнтом і терапевтом утворюється

рольова модель – уміння насолоджуватися похвалою, відчувати, як це приємно.

134

М. Еріксон говорив: “Зупинись, щоб понюхати троянду”. Якщо не робити

навіть цього, то життя не буде вартим щербатої копійки.

На думку С. Гіллігена провідним положенням еріксонівської терапії є

принцип утилізації [61]. Інша ключова ідея пов’язана із глибинною мудрістю

несвідомого, особливо коли вона поєднується із людськими взаємостосунками,

що включають навички когнітивної співпраці. І третя ідея зумовлюється

творчими стосунками між терапевтом і клієнтом, що випереджають можливості

терапевта і клієнта окремо.

Варто відзначити специфічні особливості, які відрізняють еріксонівський

підхід від клінічного гіпнозу. Передусім, це природа гіпнотичних взаємин.

С. Гілліген виокремлює три підходи до гіпнотичних впливів: авторитарний,

стандартизований та утилізаційний підходи [61, 62].

Власне авторитарний підхід, який уведений у науковий обіг

Ф. А. Месмером та іншими фахівцями, ще й досі застосовується естрадними

гіпнотизерами й часто відображає стандартні уявлення пересічних громадян

про гіпноз. Навіть деякі клініцисти підтримують цю позицію. У своєму

крайньому вигляді такий підхід являє собою участь “могутнього та

харизматичного оператора” (переважно чоловічої статі), котрий здійснює

незвичайний вплив на слабкого суб’єкта (найчастіше жіночої статі). Тобто

оператор примушує людину робити щось таке, що вона не стала б робити у

звичайних життєвих обставинах (гавкати, мов собака, або кинути курити).

Такий підхід має на увазі, що несвідоме свого роду пасивний приймач, до якого

можна залучити установку. Проте, як свідчить практика, директивні навіювання

найчастіше не дуже добре працюють, оскільки люди не бажають одержувати

авторитарні вказівки. У зв’язку з цим указаний підхід має дуже обмежену

цінність.

Стандартизований підхід ґрунтується на припущенні, що можна визначити

гіпнотичну навіюваність людини, котра є уродженою і пов’язана із природними

властивостями особистості. Персона гіпнотизера не є важливою, тому що

людина або схильна до навіювання, або ні. Прихильники цього напрямку

наполягають на необхідності виявити здатність людини до трансу через 10-

хвилинне або 20-хвилинне навіювання, що повторюється, а потім залучити

135

стандартизовані тести – на підйом руки і пробудження відчуття важкості у ній.

Якщо людина проходить більшу кількість тестів, то вона вважається схильною

до навіювання, у противному випадку ні. Гіпнотизеру в цьому підході

відводиться незначна роль. Навіть під час роботи він може записати навіювання

на магнітофон і включати запис свого голосу, при цьому в нього є можливість

10-20 хвилин займатися власними справами, а потім провести тести.

Прихильники стандартизованого підходу вважають, що люди, котрі не

піддаються таким навіюванням, не здатні до трансових феноменів. Насправді,

стандартизовані наведення найчастіше мають невисокий рівень якості і 40 – 50

разів пропонують людині розслабитись. Стандартизована форма передбачає,

що людина спромоглась підігнати власний досвід під певну структуру. Проте

він не враховує, що людина може мати деякі ускладнення, наприклад постійний

внутрішній діалог, який унеможливлює трансові феномени.

Тобто стандартизований підхід не враховує суттєву властивість трансу –

це суб’єктивний внутрішній досвід, поведінкові прояви якого індивідуальні

[61, с. 15]. Проте ця позиція є однією із найважливіших в еріксонівському

підході (утилізаційний підхід). На противагу авторитарному і

стандартизованому підходам він підкреслює інтерактивну природу гіпнотичних

взаємостосунків. На перший план виходять не клієнт і не терапевт, а взаємодія

між ними. Гіпнотична діяльність – спільна діяльність, відповідальність за яку

розподіляється однаково.

Підхід, який ґрунтується на співпраці, виходить з того, що кожна людина

набуває власного досвіду через власні унікальні стратегії, а ефективність

терапевта залежить від його вміння адаптувати власні стратегії до клієнта.

Такий підхід засновується на тому, що процеси несвідомого можуть діяти

розумним, автономним і творчим чином. А в несвідомому приховані всі

ресурси, котрі є необхідними для трансформації досвіду людини.

У цьому полягає мета трансу. Для людини це можливість відкласти в бік

власну ідентифікацію з усіма обмеженнями, котрі зумовлюються свідомими

процесами і перейти в такий контекст, де вона може включити та застосувати

ресурси несвідомого в терапевтичних цілях.

136

Серед найважливіших принципів еріксонівського терапевтичного підходу

можна виокремити такі: приймати й утилізувати реальність клієнта;

пристосовуватись до поведінки клієнта та спрямовувати його; розуміти

«спротив» клієнта або недоліки підстроювання.

М. Еріксон у спільній праці із Россі “Гіпнотерапія” акцентував на тому, що

принцип приймати і утилізувати, є центральним [270]. Процес прийняття й

утилізації повинен донести до людини те, що вона робить, є неперевершеним і

також дозволить їй досягти чогось ще (наприклад відчути транс) Р. Бендлер,

Дж. Гриндер описували у термінах, що більш орієнтовані на процес

(підстроювання і ведення суб’єкта) [70]. Дія підстройки засновується на

минулому досвіді клієнта. Її основна мета зміцнити зв’язок між терапевтом і

клієнтом. Це підготовляє особу до більшої довіри і співпраці, а терапевта до

більшого розуміння. Коли рапорт досягнутий, терапевт може переходити до

ведення, навіюючи клієнту інше, але те, що природно поєднується з

теперішньою поведінкою, наближуючи до бажаного стану, трансу.

У відповідності із цим ефективний терапевт-комунікатор виходить з того,

що будь-який досвід є значущим і його можна застосувати, а потім

підстроюється і веде клієнта за собою до бажаного стану. Він щиро визнає, що

не знає точно, які методи будуть найкращими. Але достеменно знає, що може

“налаштуватись на хвилю” клієнта, утворюючи в такий спосіб ритмічну

повторювану петлю зворотного зв’язку, у середині якого можна спостерігати,

приймати і утилізувати реакцію людини, що виникає. Шлях до трансу тут

здійснюється не лінійно, а за спіраллю.

Підстроювання та ведення можна здійснювати і невербально. Наприклад,

якщо клієнт збуджений, то варто заспокоїти його віддзеркаленням.

Розмовляючи таким переривчастим голосом. А потім повести його за собою,

трохи сповільніши темп і ледь-ледь розслабившись, до досягнення необхідного

стану.

Інший спосіб невербального підстроювання і ведення полягає у

синхронізації одного з поведінкових параметрів терапевта (зміна тону голосу) з

іншим поведінковим параметром клієнта (частота дихання). Це застосовується

137

в такий спосіб: коли клієнт видихає, тон голосу терапевта знижується. Навіть

можна легко похитувати головою, коли клієнт моргає, а потім зрідка кивати,

коли він не моргнув. Це ведення можна поступово посилювати до того

моменту, коли з’явиться тремтіння повік у клієнта. Цю реакцію легко

утилізувати для розвитку трансу. Ця методика описана С. Гіллігеном і

називається “перехресно-поведінковим підстроюванням” вона є доволі

ефективною [61].

Терапевту варто взяти все, що дає клієнт, і використовувати це. Це і є

стратегія. Одним з вагомих результатів такого мислення є те, що в підході,

котрий ґрунтується на співпраці, не має такого поняття “як спротив”. Щоб

людина не зробила, це саме те, щоб бажав терапевт, щоб вона здійснила.

Завдання терапевта – генерувати послання, що на базуються реакціях клієнта,

які відбуваються в теперішній момент. Коли вони використовуються не

повністю, людина про це повідомляє (найчастіше побічно або невербально).

Провідні стратегії або принципи наведення трансу такі: забезпечення і

підтримка концентрації уваги клієнта; вихід на рівень несвідомих процесів і

розвиток їх (асоціативні стратегії); підстроювання і відволікання свідомих

процесів (дисоціативні стратегії).

Найважливішим для ведення є забезпечення концентрації уваги суб'єкта і

підтримка цього зосередження. Для цього використовують невербальні

процеси: терапевт залишається орієнтованим ззовні; зберігає гнучкість; передає

значущі послання; упевнений у собі.

Вимога “зорієнтованість ззовні” є ключовою, тому що необхідно

використовувати процеси клієнта, котрі безперервно відбуваються. Тому треба

постійно відстежувати, чим клієнт зайнятий саме в цей момент. Для цього варто

засвоїти “зовнішньо-орієнтований транс” (С. Гілліген). У такому стані терапевт

дихає в комфортному режимі і повністю зосереджений на клієнтові. Терапевт

входить у стан ритмічної петлі зворотного зв’язку і в такий спосіб відчуває

міцний контакт з клієнтом. Так, терапевт не керує власними свідомими

процесами, а скоріше занурюється у транс і слухає своє несвідоме. Змістом

свідомості терапевта є поведінка клієнта, а не внутрішні образи, що

переповнюють мисленнєвий процес. Його свідоме виходить за межі тіла і

138

залучає до себе клієнта. Це не стан повної емпатії, а парадоксальний стан, у

якому терапевт переживає абсолютний зв’язок з клієнтом і водночас

відсторонено спостерігає за взаємодією.

Інша суттєва вимога залишатися гнучким у стані

зовнішньоорієнтованого трансу. Якщо якийсь метод не працює, треба

спробувати інший. Якщо комунікація вважається такою, що не підходить, варто

переходити до іншої форми. Оскільки, як вважає С. Гілліген, у позитивно

спрямованій гіпнотичній комунікації немає помилок. Лише наслідки, а вони -

корисні. Терапевт пропонує поведінкові комунікації, а потім спостерігає й

утилізує їх. Для цього необхідно бути на одній хвилі з клієнтом, не підганяти

його під певний стандарт.

Також важливим є принцип гіпнотерапевтичної взаємодії з клієнтом.

Спілкуватись із людиною треба впевнено і багатозначно. М. Еріксон завжди

підкреслював це у своїх роботах [269, 282]. Невербальним завданням терапевта

є донести до клієнта: те, що говориться, є важливим і на це можна відповісти. У

багатьох випадках невербальна комунікація є більш ефективною, ніж слова.

Якщо те, що говорить терапевт, вважається суттєвим для клієнта, він відчує

себе зобов’язаним відповісти.

Заволодівши увагою клієнта, терапевт застосовує раппорт для розвитку

несвідомих процесів, спричинює гіпнотичний досвід у клієнта. Ефективною

методикою тут є цілеспрямовані питання, що знаходять у пам’яті клієнта схожі

із трансом переживання.

Третій принцип наведення полягає у підстроюванні і відволіканні від

свідомих процесів. Методики відволікання або спричинення замішання є

корисними для прояву несвідомих переживань. Методики замішання

ґрунтуються на таких положеннях: у процесах людини є багато автоматичних і

передбачуваних патернів; неочікуване переривання будь-якого з цих патернів

спричиняє стан невизначеності, в якому домінує недиференційоване збудження

(наприклад замішання); збудження буде збільшуватись, якщо людина не зможе

його до чогось свідомо приписати; більшість людей не приймають стан

невизначеності і намагаються його позбутись; тому багато з них готові

139

схопитися за перше, що ввійде у свідомість, якщо воно зменшить

невизначеність.

Таким чином, наведення – процес, де терапевт володіє власними

свідомими процесами і налаштовується на несвідомі процеси в єдності із

клієнтом, а також працює над тим, щоб заволодіти увагою клієнта, тим самим

забезпечуючи доступ до його несвідомих процесів з метою розвитку

гіпнотичного досвіду. Якщо свідомі процеси клієнта заважають цьому, терапевт

застосовує методики відволікання, замішання. Найефективніша стратегія

наведення максимально використовує поточні переживання людини як основу

розвитку трансу.

Ми вважаємо за необхідне розглянути питання цілісності терапевта, що є

вагомої умовою гіпнотерапії, за відсутності якої унеможливлюється

ефективність гіпнотичної й терапевтичної діяльності в цілому.

Усі принципи, стратегії і методики еріксонівської гіпнотерапії є доволі

ефективними та досить потужними інструментами. Проте їх здатність

укріплювати і створювати рівнозначна їхній потенційній можливості

пригнічувати і руйнувати [61, 62]. На думку Г. Бейтсона, Дж. Хейлі одна

людина не може не впливати на іншу [23, 24, 290]. З такої позиції будь-яка

поведінка є маніпуляцією. Еріксонівський підхід спрямовується до того, що усі

засоби, котрими ми впливаємо один на одного, стають очевидними. Засвоївши

ці патерни, терапевт зможе їх застосовувати, тобто змінювати власну поведінку

в залежносі від намірів, що сприяє становленню ефективного комунікатора.

Саме тут чистота наших намірів набуває критичної значущості.

Питання цілісності терапевта не є незначним або лише теоретичним. Якщо

під час навчання фахівців нехтують цим аспектом професійної діяльності

психотерапевта, спеціаліста із питань здоров’я людини, то це спричинює

неможливість застосування еріксонівського підходу на практиці. І навпаки,

студенти, котрі опановують такий інструмент, проте вирішують власні потреби

щодо самоствердження й застосовують авторитарний підхід, не досягають

належної чутливості у взаємодії з клієнтом. В обох випадках залежність від

маніпуляції: перші відсторонюються від неї, інші застосовують

безвідповідально. І істина сила, що спричинює переживання, придушується.

140

Наполягаючи на цілісності терапевта, варто відзначити, що гіпнотерапевт

здатний утримуватися від нав’язування та самоствердження за рахунок клієнта,

й навпаки, повністю підтримувати людину, котра перебуває в пошуку

особистісних змін.

Цілісність терапевта має і прикладний аспект. За умови відсутності

цілісності у клієнтів можуть виникати гіпнотерапевтичні феномени, але не

гіпнотерапевтичні зміни. Або клієнти будуть під враженням від його

здібностей, але не від власних чи вони намагаються прийняти його переконання

і спосіб життя, а не вироблюють свої власні. Отже, терапевт за відсутності

цілісності не може насправді допомогти людині.

За наявності цілісності легко встановлюється раппорт із клієнтом. Коли

людина довіряє терапевту, вона починає довіряти собі. Відповідно клієнт

починає досліджувати власні недоліки і з більшою готовністю опановує нові

стратегії та тактики життєдіяльності. Він з більшим бажанням (у трансі і

активному стані) підкоряється вказівкам (навіть дивним з його точки зору). Це

важливо для терапевта еріксонівського напрямку, котрий застосовує

неортодоксальні стратегії.

На думку С. Гіллігена та інших учнів М. Еріксона вагомим аспектом

комунікації їхнього вчителя була власне цілісність особистості. Під час

стажування його учні спостерігали настільки творчі засоби комунікації з

клієнтами, що їх можна було б вважати безумними, проте люди їх сприймали і

таким чином співпрацювали. Це зумовлено тим, що геніальний терапевт

намагався перш за все поважати і підтримувати своїх клієнтів і учнів. У нього

не було на меті маніпулювання заради особистих інтересів. Тому ті, хто

приходили до нього, справді починали розслаблятися і співпрацювати з ним.

Тобто терапевт для себе повинен вирішити питання, чого він бажає:

підтримувати чи пригнічувати інших. Більшість клієнтів перестають довіряти

терапевту, котрий не підтримує їх, і ухиляються від співпраці. Підтримувати

людину набагато легше, тому що спротив відсутній, коли терапевт повністю на

стороні іншої особистості. Власне така позиція надає особистого задоволення і

професійного успіху. Отже, цілісність особистості терапевта є запорукою його

успіху, задоволення і наповненості життя.

141

Окрім цього, звернемося до проблеми цілісності особистості, що була

розкрита у праці С. Гіллігена [62]. Не говорячи конкретно про цілісність, автор

виокремлює “глибини Я” і визначає рівні розмежувань: “Я-єдність” як

квінтесенція життя; “Я-автономія” як організаційна єдність; “Я”

взаємодоповнюючий корелятор; “Я” у вигляді різних взаємозв’язків

інтерактивного змісту.

Динаміка пов’язана із рухом від внутрішньо-зовнішньої або зовнішньо-

внутрішньої позиції в обох спрямуваннях: назовні (до більшого усвідомлення) і

всередину (до усвідомлення і більшого співвіднесення).

Рівень 1. “Я” як єдність” (“Я” як поле).

Цей рівень варто розглядати у вигляді джерела генеративності (на думку

М. Еріксона, “життєво важливе відчуття буття “Я”, котрим нехтують”).

Найчастіше воно нехтується через те, що не проявляється феноменологічно.

Фактично його неможливо виразити в іншій формі, ніж метафоричній. Це

глибинне “Я” - колективне несвідоме, як вважає вчений, посилаючись на вислів

Т. Еліота: “стан досконалої простоти, що коштує не менше, ніж усе” [62, с. 71 ].

“Глибинне Я” уявляється як чотирьохмірна гіперсфера, розгорнута у

топологічній формі тора (сфера Мьобіуса). Кожна точка сфери є центральною і

описується за допомогою математичного перетворення Фур’є, що

застосовується для створення голограм. Тобто ціле є у кожній точці (мов у

голограмі). Динамічно тора зображується у вигляді торнадо.

Рівень 2. “Я” як організаційна автономія» (“Я” як істота).

Цей рівень є сферичним доменом феноменологічного досвіду і системної

організації. Це царина “особистого несвідомого”, що розрізняє “Я” (як

особистість, родину, культуру і тощо).

На цьому рівні вагоме значення має поняття “автономність”

(“саморегуляція”). Автономія відображає феномен кожного індивідуального

життя (усередині єдності Життя), певну форму всередині (усесвіту форм)

Форми. Автономія не відокремлює, а розрізняє конкретну сутність як “частину,

проте окрему від” єдності. Такі стосунки, котрі взаємодоповнюють, покликані

зберігати коло організаційної ідентичності; регенерувати і поширювати

автономію (тобто зростати).

142

Концепція автономності є центральною для еріксонівської терапії. Так,

М. Еріксон виокремлював “ядро особистості” клієнта від особистих патернів,

які він проявляє, і вважав, що навіть якщо клієнт не підозрює про існування

цього “ядра”, саме на нього повинен рівнятися терапевт і стимулювати для

терапевтичних змін.

“Сфера автономії системи є організаційною ідентичністю, через яку вона

може взаємодіяти з цілісністю (“цілістю”) у єдності” [62, с. 73]. Сфера

автономії поширюється через цикли розвитку (“кіл”) перетворень, які

збільшують її межі. Цикл перетворень схожий на квантовий стрибок на

наступну хвильову орбіту. Знання, що були отримані впродовж попередніх

циклів, залишаються разом з фундаментальними взаєминами, але їх значення і

прояви змінюються під дією додаткових “можливостей – щодо – відповіді”,

ємкостей і завдань наступного автономного контексту.

Автор наводить приклад, що батьки залишаються такими назавжди,

успадковані від них біологічні і соціальні патерни не приймати неможливо, але

зростання автономності призводить до підвищення відповідальності за

індивідуальні модифікації цих патернів, таким чином, включаючи, але не

гарантуючи подальше зростання індивідуальності і єдності.

Рівень 3. “Я” як взаємодоповнюючий корелятор” (“Я” як розум).

З метою прояву автономності в межах єдності система потребує структури

стосунків (кореляційні структури). Отже, двохмірний вимір – царина

“свідомого розуму”, корелятор і навмисний діяч, символічне

(“представницьке”) “Я”. Його можна уявити у вигляді “півкуль”, трикутників і

т. ін. Це сукупність ролей, сенсорно-моторно кібернетичних петель, програм

досягнення цілі, аналізу, раціональності (“здійснення співвідношення”). На

цьому рівні розмежування може досягатись через триєдність.

Рівень 4. “Я” як кореляційний зміст” (“Я” як символ).

Зміст досвіду зумовлюється кореляцією взаємодоповнюючих структур.

Зміст є формою, що виникає завдяки інтерференції з поточних патернів

(кореляції).

Окрім цього, автор виокремлює важливі положення власної концепції

формування цілісності особистості.

143

1. Ми не можемо НЕ брати участь. Ми не можемо бути “ззовні” Усесвіту.

Ми беремо активну участь у конструюванні реальності. Спостереження (опис,

ставлення, сприйняття і т. ін) не відбувається незалежно від дій спостерігача.

Реальність “це не “там”, в “об’єктному” смислі; “реальність” це сузір’я

чуттєвих кореляцій, які виражають розмежування, що ми здійснюємо

(переважно несвідомо)” [ 62, с. 75]. Тобто ми несемо відповідальність за наш

досвід.

2. Принципи єдності, взаємодоповнюваності і множинності в

еріксонівський терапії найпродуктивніші. Організована єдність покладена в

основу усіх кореляцій і розмежувань. Єдність утворює контекст спільності, у

якій взаємодіють усі взаємодоповнюючі структури (“зовнішнє – внутрішнє”,

“спостерігач – спостережене”, “товариш – ворог”, “звук – тиша”, “я – інші”,

“мислитель – думка” та ін.). Найчастіше ця “єдність” не усвідомлюється. А

взаємодоповнюючі елементи сприймаються у протилежних сенсах “або/або”,

чи у стосунках дисоціації, провокуючи спроби розвивати лише один змістовний

елемент (або ідентифікуватися з ним) і контролювати інший (“одержати

перемогу”, “здолати”, “позбавитись” і т. ін.) Такі взаємодоповнюючі частини

невідділені, хоча й розмежовані, схожі стратегії керування найчастіше

утворюють “коло” (цикли) роз’єднаного функціонування. Власне вагома

терапевтична цінність транса складається з його властивостей “обидва/і”

(“частина, однак не окрема від” - “моя рука підіймається, але я її не підіймаю”),

що дозволяє інтегрувати такі взаємодоповнюючі частини “єдності”.

3. Розмежування умовні, але їхні наслідки – ні.

Цілісність наших розмежувань відображається у наслідках наших дій.

Будь-який прояв (образ, установка, інтерпретування) є упереджена установка

стосовно того, що необхідно спостерігати. Прояв – незмінний у часі,

зафіксований в одному положенні покажчик на патерн, котрим він сам є.

4. Ми є територією, але розуміємо лише карти.

Наш феноменологічний досвід обмежений тривимірними

трансформаціями, наше “Я” є частиною єдиною, чотиривимірним Усесвітом.

Ми можемо говорити про карти, пояснювати їх за допомогою понять, але

первинне знання (котре можна виявити у глибинному трансі) породжується

144

територією, з якої ці карти одержуються. Тобто ми можемо знати територію,

але ми можемо не знати, що ми її знаємо.

5. Існує багато засобів спричинити розмежування: команди, інструкції,

назви, описи, прояви тощо.

Еквівалентність різних назв розмежованого поняття може сприяти змінам

або заважати їм. Наприклад, клієнт, котрий багаторазово викликає в пам’яті

небажаний стан, який він помилково вважає таким, що спричинюється

зовнішніми обставинами, неконтрольованими зовнішніми впливами – тривожні

думки, “минуле”, члени родини або інші люди тощо. У таких випадках людина

не усвідомлює, що власне вона генерує проблемні стани.

Але підстроївшись до того, як клієнт викликає у пам’яті свій небажаний

стан, гіпнотерапевт може застосувати ключовий принцип утилізації, діючи

узгоджено із уявленнями людини, котра звернулась по допомогу. Ця

“синхронізація” дорівнює властивості “зовнішніх” відчуттів клієнта до його

“внутрішніх” відчуттів. Саме це і сприяє довірі та співпраці, включає розвиток

автономії процесів виникаючого трансу.

Один з учнів М. Еріксона Дж. Зейг зазначав, що з приводу сутності

психотерапії його вчитель надавав таку характеристику – “ре-асоціація

внутрішнього життя”. У такий спосіб було акцентовано увагу на суттєвій ідеї

цього напрямку збереження та укріплення психічного здоров’я людини. Тому є

необхідність окреслити терапевтичні стилі або позиції М. Еріксона у вигляді

терапевтичної моделі. Власне бачення такої моделі Дж. Зейг пропонує у своїй

роботі “Confluence: The Selected Papers of Jeffrey K. Zeig” [278].

Варто розглянути стиль, що еволюціонує, або екзістенційну позицію

клініциста. Учений виокремлює одинадцять позицій, які характеризують

еріксонівський стиль, котрий еволюціонує, тобто найсуттєвіші положення

зазначеної моделі.

1. Орієнтування в напрямку ідеї, а не безпосереднє її представлення. Це –

стиль “пакування” послання мов подарунка. Терапевт приймає рішення, що

передавати, але робить це не відкрито, а оформлює у вигляді “подарунка”

“пакує” у метафору, історію, алюзію, притчу або задачу.

145

Клієнт “дарує” власну психологічну проблему у вигляді “дарунка”, “пакує”

її у симптом. Терапевт повинен “розпакувати” синдром і виявити зміст

проблеми. У свою чергу клініцист “дарує” рішення, “запаковане” у певну

техніку, метафору і навіть гіпноз. Клієнт розгортає обкладинку (під технікою),

знаходить рішення (терапію), що пропонується. Процес зворотний

психоаналізу. Терапія здійснюється завдяки тому, що розкриваючи і

аналізуючи те, що видає клієнт, терапевт розгадує загадку і пропонує йому

метафору. Той, у свою чергу, повинен зрозуміти, що має на увазі клініцист. У

процесі тлумачення клієнт доходить до відкриттів й чуттєво та конструктивно

активізується. Отже, терапія – подвійний обмін “подарунками” між клієнтом та

терапевтом і навпаки.

2. Комунікація здійснюється не лінійно, а багаторівнево. Традиційно у

психотерапії комунікація здійснюється очевидно – об’єктивуються невиражені

рівні (перенос, афект, базові системи переконань). Терапевтична мова не

обов’язково повинна бути зрозумілою, конкретною і прямою. Терапевт не

повинен зводитись до лінійної логіки. Емоційні патерни діють, виходячи з

власної логіки. Якщо клієнт був би спроможним вирішити психологічну

проблему через лінійну логіку (а багато з них мають повноцінний доступ до

логіки), він би не звернувся по допомогу терапевта.

3. Головний акцент в еріксонівському підході здійснюється на виявленні

ресурсів. Завдання терапевта з’ясувати стратегії, які використовує клієнт, і

розвинути їх задля адаптації. Дж. Зейг відзначає, що “один з парадоксів

еріксонівського гіпнозу складається в тому, що гіпнотизер може навіювати

своєму пацієнту “занурюйтесь у глибокий сон”, хоча насправді він намагається

“пробудити” пацієнта до раніше не виявлених ресурсів” [94, с. 79]. І далі автор

наводить приклад, що він має на увазі, коли говорить про ресурси.

Так, хворий на шизофренію знає, як формулювати чітке судження, а кожен

клієнт з депресивним синдромом має достатньо досвіду щодо зміни свого

настрою. Кожен курець знає, як нормально почувати себе без цигарки. Тому

завдання терапевта – звернутись до конструктивної історії в самому клієнтові.

Це різні підходи і відрізняються від дидактичних повчань. М. Еріксон не

146

вживав психопедагогічних методів. Навпаки створював можливості, щоб

людина самостійно віднаходила в собі приховані здібності.

4. Коли терапевт застосовує позицію орієнтування в напрямку із

використанням багаторівневої комунікації, визначаючи ресурси, він легко

розвиває таку позицію. Тобто психотерапевти можуть використовувати у

своєму підході драматургію, завдяки чому вони трансформують терапію із

дискусії в емоційно захоплюючу подію. М. Еріксон замість того, щоб

обговорювати проблему, здійснював “сценічні постанови”, а клієнт неочікувано

для себе і дуже драматично виявляв деякі з нереалізованих джерел, що існують

у ньому.

5. Якщо я – “Х”, то він/вона – “У”.

Це рівняння стосується ідеї сприйнятливості до того, як люди реагують на

надслабкі, мінімальні сигнали.

Розвиток сприйнятливості добре поєднується з орієнтуванням у

спрямуванні. Орієнтування у спрямуванні – певний результат діяльності

терапевта, стимулюючий стосунки, що характеризуються сприйнятливістю до

мінімальних сигналів. У еріксонівському підході вивчається сприйнятливість

саме на мінімальні сигнали. (наприклад, людина починає кашляти у

громадському місці, порушуючи тишу, разом з нею це починають робити інші).

Проте інтерактивна сприйнятливість ще не досить вивчена як явище. Саме

еріксонівська терапія є технологія розвитку сприйнятливості до мінімальних

сигналів, завдяки чому клініцист отримує доступ до прихованих ресурсів.

Отже, Дж. Зейг зазначає, що, як тільки терапевт засвоює перші п’ять

позицій, він починає мислити в поняттях унікальності людей і надавати терапії

індивідуальний характер. Це “підгонка (адаптація до людини)”.

Великий гіпнотерапевт часто говорив, що “психотерапія для людини “А”

це зовсім не теж саме, що психотерапія для людини “Б”. Тобто гіпноз, що

проводиться з людиною, яка за своєю природою ентузіаст і авантюрист,

відрізняється від гіпнозу для людини боязкої, замисленої, обережної. Тут усе

повинно відрізнятись: наведення, психотерапія. Ресурси і сприйнятливість

також будуть індивідуальними. І підхід повинен бути індивідуалізованим.

147

7. Проникливість – ключове положення еріксонівської психотерапії.

Розвивати проникливість або включати “пильний погляд”, спостерігати за

людьми і відстежувати найдрібніші змінювання. Одним з важливих моментів є

розвиток зорової сприйнятливості. Коли терапевт застосовує гіпнотерапію, він

повинен помічати найнепомітніші нюанси, завдяки тому, що клієнт обмежений

у поведінці і комунікація відбувається “телеграфним засобом” (сигналінг).

8. Точність. У комунікації М. Еріксон був як хірург. Його слова були дуже

точними. Він завжди визначав, що приховується за його словами. Він

демонстрував не лише віртуозність у володінні словом, підтекстом, але й у

жестах, а також прихованому сенсі жестів. На думку Дж. Зейга, М. Еріксон

застосовував слова і жести та їх підтекст мов нейрохірург скальпель [94].

Тобто точність комунікації – це величезна сила, що ґрунтується на

здоровому глузді. Викривлена комунікація може спричинити шкоду і внаслідок

цього негативні наслідки для здоров’я людини.

9. Здатність утилізувати. “Щоб не існувало у широкій терапевтичній

ситуації, це може бути використано для досягнення мети терапії або цілей

гіпнозу” [94, с.82 ]. Ідея доволі зрозуміла, але щоб застосовувати її,

гіпнотерапевт повинен пройти величезний шлях саморозвитку.

10. Гуманізм. Дж. Зейг відмічав, що М. Еріксон був дуже турботливим,

співчутливим і зацікавленим клініцистом, котрий доводив це впродовж свого

життя. Він працював з багатьма своїми учнями безкоштовно, не зважаючи на

свій обмежений час і стан здоров’я. Йому було цікаво тренувати і навчати

учнів, студентів. Він щиро турбувався про своїх пацієнтів, з великою повагою

ставився до людської природи – такої неповторної, унікальної. Для нього

людина – велике творіння Господа.

11. Спрямовуючі асоціації. Це – центральна тема еріксонівської терапії.

Спрямовуючі асоціації скоріше методика, що дозволяє клініцисту “як пастуху,

вести пацієнта до усвідомлення тих асоціацій, котрі в подальшому будуть

“управляти” його поведінкою” [94, с. 83].

У цілому слід відзначити, що окреслені вище позиції не є техніками,

правильніше буде вважати їх певними спрямуваннями, що зумовлюються

“екзистенційними властивостями терапевта”.

148

Досить вважливим у контексті вивчення завдання формування цілісності

особистості засобами психотерапії саме в еріксонівському підході є мета

модель структурних комунікацій, запропонована Дж. Зейгом.

Модель набула назву “Еріксонівський алмаз”, була оприлюднена у 1992 р.

Провідними аспектами моделі, окрім принципу утилізації, є постановка мети;

“пакування подарунка”, підгонка (адаптування); спричинення динамічного

процесу.

Власне вже постановка мети включає багато деталей: трансформація

проблеми у процес і розділення рішення на керовані фрагменти. Отже,

трансформація проблеми у процес. Якщо в такий спосіб розглядати проблему,

то доволі очевидними стають можливості втручання. Тоді мета терапії полягає

в допомозі клієнту модифікувати послідовність поведінки, котра призводить до

проблеми. Терапевт може досягати цього через додавання послідовності

певного кроку. (Наприклад, у випадку з палінням клієнта можна попросити про

те, щоб він перед тим, як вдихнути дим погладжував свою руку, додаючи в

такий спосіб у свою звичну послідовність дій певний крок. Якщо такого

втручання достатньо, може відбутися системне змінювання). Основна

передумова така: коли звична послідовність буде змінена, клієнти будуть

тяжіти до здорових, ефективних патернів.

Розділення рішення на окремі фрагменти. Такий метод потребує

визначення того, як клієнт буде реалізовувати свою проблему. (Коли клієнт

занижує власну самооцінку, терапевт може поцікавитися, як він реалізує свою

проблему). Можливо, що він не довіряє собі, іншим, спрямовує увагу всередину

і знаходить недосконалості, котрі перебільшує. Усе це можна сприймати як

щось “відчутне”, що можна зробити задля досягнення мети. Тобто, якщо

ймовірним наслідком є низька самооцінка, то мудро не довіряти собі, іншим,

бути зануреним у себе і знаходити перебільшені недоліки. І рішення буде

протилежним проблемній стратегії: довіряти собі, іншим, усвідомлювати те, що

є навколо, а не поглинати у надра власного “Я”, знаходити внутрішні сили.

Кожний з компонентів цього рішення пропонується розглядати як окрему мету,

до якої варто звертатися і котру треба виявляти. Тоді самооцінка клієнта буде

149

підвищуватися. Коли терапевт виокремлює мету, то одразу знаходить спосіб, як

представити її клієнту, здійснюється “пакування подарунка”.

Компоненти рішення можуть бути упаковані через застосування гіпнозу,

символів, метафор, предписання симптому, історій, рефреймінга та ін.

Процес поєднання рішень із “пакуванням подарунка” розглядається як

психотерапія за допомогою взаємозв’язку. Техніка терапевта поєднує клієнта з

компонентом рішення, що викликається за допомогою ідеодинамічного ефекту.

Пакування – це вибір техніки, завдяки котрій пропонуються ідеї. Замало

“спакувати подарунок” треба індивідуалізувати терапію. Для цього існує

підгонка.

Підгонка або адаптація. Терапія обирається у відповідності із цінностями і

світоглядом клієнта. Терапія проходить через внутрішні “фільтри” або скрипти

людини. Іноді терапевтичні пропозиції не мають логічного смислу. Проте саме

для клієнта вони мають смисл у емоційному плані, тому що відповідають його

моделі світу.

Після виявлення стратегії адаптації техніки психотерапевту треба створити

методику, яка дозволяє йому уявити своє рішення, ідею впродовж певного часу.

Цю методику варто розглядати як процес.

Процес тривалий у часі (термінова послідовність психотерапії), він

спрямований на те, щоб оптимально пробудити й утилізувати внутрішню і

соціальну динаміку клієнта. Терапевт спричинює пробудження мотивації, яка

оформлюється у здатність до реагування, особливо на тонкі стимули. “Це свого

роду спосіб “обробки ґрунту”, щоб він став родючим”. Цей крок – здійснення

наведення.

Упродовж цього процесу терапевт створює індивіалізоване основне

втручання . Проте, замість прямого руху в напрямку мети, терапевт застосовує

приховування основного втручання, за допомогою створення непрямих натяків

на техніку, яка буде слідувати далі. “Метод передбачення”. Терапевт

просувається малими кроками в напрямку основного втручання й до

завершення. Така процедура має назву SIFT: терапевт просувається маленькими

кроками (Small steps), здійснює втручання (Intervens) і потім завершує справу

(Follow Through). Отже, процес утворює з терапії значущий емоційний досвід

150

(SEE – Significant Emotional Experience), упродовж якого розбудовуються

змінення.

Варто відзначити, що утилізація тут слугує містком між постановкою

мети, “пакуванням подарунка”, адаптуванням і процесом. Щоб поставити мету,

терапевт утилізує здатність клієнта розділяти проблему на окремі фрагменти,

щоб протилежність кожного з них ставала міні-метою. Задля “пакування

подарунка”, терапевт також повинен утилізувати чинник мотивації клієнта.

Щоб здійснити процес, терапевт утилізує послідовність, яку використовує

людина, щоб створити проблему.

“Утилізація – це повага до пацієнта, тому що вона визнає його

індивідуальність. Утилізація також пробуджує пацієнта до того, щоб бути

пильним, а в психотерапевта підтримує усвідомлення кожного моменту”

[94, с.134].

Терапевти, які застосовують утилізацію, апелюють до конструктивної

історії. Вони розглядають клієнтів як суб’єктів, котрі мають усе необхідне для

того, щоб вирішити проблему, ґрунтуючись на власному чуттєвому досвіді.

Такий терапевт усвідомлює те, що кожний клієнт має історії адекватного й

ефективного функціонування. Бути адекватним його вчити не треба. Завдання

терапевта полягає в тому, щоб пробудити конструктивну історію, яка в ньому

прихована. Тоді терапія стає процесом стимулювання прихованих ресурсів, їх

активізації.

Ідеї М. Еріксона продовжуються у роботах клініцистів сьогодення, але

набули нового забарвлення внаслідок розвитку нейронауки. Нові здобутки

віднайшли своє втілення у неоеріксонівському підході.

М. Еріксон застосовував гіпноз як цінний психотерапевтичний засіб для

розширення самосвідомості клієнта й співпраці терапевтичної комунікації та

набуття цілісності особистості, щоб переконати клієнта взяти на себе

відповідальність за власне зцілення й сформувати для цього необхідні навички.

Розглянемо ключові передумови корекції і формування цілісності

особистості у неоеріксонівському підході.

1. Передумова: Біль спонукає клієнта звернутись до терапії. Будь-яка

психологічна проблема зводиться до емоційного дискомфорту, несприятливого

151

відчуття або страждання. Різні скарги – тривожність, депресія, проблемні

стосунки, почуття власної неадекватності – найважливіша причина, за якої

звертається клієнт по допомогу, це біль та його наслідки.

Якщо психологічну проблему розглядати як джерело дискомфорту, то

психотерапевтам найпростіше забути про власні упередження й займатися

кожним окремим випадком більш неупереджено, а головне – із щирим

інтересом. Тоді психотерапевт буде більш зацікавленим у висвітленні природи

та локалізації унікальних відчуттів кожного індивіда, а не в тому, щоб підігнати

другорядні симптоми або скарги клієнта під певний діагноз.

Отже, існують дві основні причини, щоб звести проблему клієнта до

проблеми болю або несприятливих відчуттів. По-перше, як свідчить досвід,

“страждання” − це термін, який найкраще описує перевтому, напругу, травми,

що наповнюють життя клієнта. По-друге, метафора болю асоціюється з тими

методами й технологіями лікування, що найкорисніші у роботі з

психологічними і емоційними проблемами, котрі покладені в основу

неоеріксонівського підходу.

2. Пріоритетною метою терапії є створення комфорту, задоволення,

здоров’я, успіху, щастя, формування цілісності особистості, а не усунення болю

й несприятливих відчуттів.

Насправді проблема не в болю, а у відсутності комфорту, біль є корисним

сигналом й привертає увагу до природи й місцезнаходження думок та патернів

поведінки, що треба змінити. Біль висвітлює ту сферу, що не дозволяє людині

почуватись комфортно й спрямовує до психотерапевта. Тобто біль є союзником

терапевта, є корисним. Його треба використати в процесі самозмінювання

клієнта.

Тому терапевт, вислуховуючи скарги клієнта, повинен думати про те, що

треба зробити або, навпаки, перестати робити клієнту в майбутньому, щоб

почуватись комфортно, отримувати задоволення. Коли людина починає

розмірковувати й поводитись у такий спосіб, що відчуває комфорт і

задоволення, біль зникає сам по собі.

М. Еріксон зазначав: “Терапією займається пацієнт. Психотерапевт лише

створює правильний клімат, атмосферу. Тільки й всього” [269, с. 148]. Також

152

він визначав психотерапевта як “…потрібне людині джерело віри, підтримки,

надії і, що найголовніше, мотивації до фізичного і психологічного здоров’я і

благополуччя” [291, с. 145]. Отже, суттєве завдання – зрозуміти, як мотивувати

клієнта до використання власних внутрішніх ресурсів з метою досягнення

більш здорових і ефективних думок й способів поведінки. Тобто допомогти

клієнтові навчитись відчувати себе благополучним, щасливим, задоволеним і

сповненим надій. Не варто цікавитись травмами минулого, важливіше

мотивувати людей на думки і вчинки в майбутньому і теперішньому, які були б

корисні для них.

Кожен клієнт має потенційну здатність до переживання позитивного

досвіду. Проте це вміння найчастіше приховується на несвідомому рівні, за

межами усвідомленого сприйняття й досвіду, а відповідно – або ігнорується,

або не помічається клієнтом.

3. Люди мають свідоме і несвідоме. Термін “несвідоме” використовувався

багатьма класиками психотерапії і М. Еріксоном через відсутність іншого.

Варто зазначити, що несвідоме М. Еріксона – це не витіснені спогади З. Фрейда

і не містичне колективне несвідоме К. Юнга. Під несвідомим М. Еріксон має на

увазі процеси пізнання і сприйняття, а також емоції, що виникають

автоматично, за межами тієї сфери свідомого, яка є підконтрольною людині. На

думку вченого, цілісності особистість набуває саме тоді, коли відбувається

наближення свідомого до несвідомого. Термін “свідоме” використовується для

певної кількості інформації, що обмежується обсягом, який використовує

середньостатистична людина в повсякденному житті, спостереження за

відношенням: “свідоме – несвідоме” підштовхнули вченого до такого висновку:

люди намагаються керувати власним свідомим й цілковито покладаються на

його можливості, проте у несвідомого набагато більше можливостей і більш

об’єктивне відчуття дійсності.

Відтак дихотомія свідоме/несвідоме часто сприймається спрощено. Проте

в повсякденному бутті ми функціонуємо водночас на декількох рівнях

сприйняття, пізнання і реакції. Кожний цей рівень працює як самостійне

свідоме. Не завжди зазначені рівні узгоджено функціонують і утворюють

логічну обґрунтовану поведінку, що перебуває під контролем свідомості. Тут

153

постає питання про множинний інтелект, у якому існує багато розумів, що

функціонують незалежно і не як єдина структура у співвідношенні

свідоме/несвідоме.

Не зважаючи на те, що традиційно виокремлювалися свідомі і несвідомі

рівні психіки, учений розумів: причини, які підштовхують людину до певних

дій, набагато складніші, ніж має на увазі така дихотомія. Тому він писав:

“Людська особистість характеризується нескінченно складною множиною

рівнів розвитку і організації. Вона не має ніякого стосунку до єдиної структури

з чітко визначеними межами” [281, с. 262]. Утім науковець зазначав, що на цей

період (сучасний для нього) не існує наукових даних, що доводять множину

спонукальних причин людської поведінки. М. Еріксон у такий спосіб визнавав

вади власної теорії, що тлумачить психіку як дихотомію: свідоме/несвідоме.

Багато вчених намагались конкретизувати і локалізувати різні рівні сприйняття

і поведінки, що прийнято було вважати свідомим і несвідомим.

Так, А. Кестлер вважав, що людська поведінка може бути розподілена на

три окремі категорії, за які відповідає спеціальна частина кори головного

мозку: архікортекс (частина мозку, яка керує поведінкою рептилій),

мезокортекс (найрозвиненіша в нижчих ссавців) і неокортекс (найвища стадія

розвитку кори головного мозку, притаманна вищим ссавцям, приматам, людям)

[75]. М. Газзаніга за результатами власних спостережень та на підставі

наукових досліджень припустив, що самосприйняття, відчуття власного “Я” є

наслідком потреби домінуючої півкулі постійно пояснювати і аргументувати

дії, котрі створюються кожною “з ментальних систем, яких живе в нас велика

кількість” [287, с. 536].

Концепція множинних ментальних систем одержала розвиток і визнання

завдяки науковим працям Дж. Фодора, котрий розробив теорію модулярної

свідомості [285]. Дослідник виокремив множину модулів – “міні-свідомостей”,

що функціонують як незалежні когнітивні системи. Було розроблено їх

класифікацію: вертикально організовані модулі або системи (схожі за описом у

А. Кестлера) й горизонтальні (представлені М. Газзанігою). Окрім цього, було

відділено уроджені модулі від набутих, що мають чіткі функції. Учений

154

підкреслював, що деякі модулі автономні, а інші діють на основі тих самих

ресурсів.

Під час роботи із клієнтом, як зауважують Р. Ґейвенс, К. Уолтерс, слід

розуміти, що терапевт контактує із свідомістю особистості. У такому випадку

домінуючою “міні-свідомістю” є аналітичне вербальне мислення [291, 318].

Воно відповідає за розпізнання мовленнєвих одиниць, а також за

диференціацію і категоризацію вербалізованої інформації. Сприйняту і

опрацьовану в такий спосіб вербальну інформацію цей тип мислення

використовує для того, щоб оформити певні правила, з’ясувати цінності,

вірування й бажання. Завдяки цьому свідомість розбудовує певну схематичну

картину про навколишній світ. Зазначена схема або модель направляє людину й

визначає її сприйняття, розуміння ситуації та поведінку, вибудовуючи їх

“правильним” чином. Усе, що не увійшло до схеми, не приймається або

ігнорується. Так люди сприймають, пізнають, обговорюють навколишню

дійсність і реагують лише в межах власної “схеми”.

Одна з найбільших помилок свідомого полягає в тому, що воно впевнене у

відповідальності за всі думки, а також поведінку. Насправді, загальна функція

свідомого пов’язана із створенням “сюжетів” і пошуком раціональних пояснень

тим діям, які здійснює несвідоме. Усвідомлене мислення характеризується

обмеженою кількістю функцій і відповідає за певну низку дій і творчих осяянь.

Свідоме час від часу може привертати увагу до будь-якого подразника.

Проте вербальне мислення “щиро вірує” в те, що є єдиним джерелом наших дій,

рішень, емоцій та реакцій. Утім психотерапевти знають, що упевненість у

повному контролі є омана, крім того більшість пояснень, які клієнти надають

власним діям, є помилковими чи міфом. Саме структури несвідомого несуть

відповідальність за поведінку.

За результатами багаторічної роботи Дж. Барг, Т. Чартранд відзначають,

що здатності людини здійснювати усвідомлений контроль над власними

процесами досить обмежені, усвідомлена воля до створення тієї або іншої дії

“не більше, ніж фікція” [261]. Окрім цього, слід сказати, що Б. Лібет підрахував

і ми починаємо “навмисну дію” за 350-400 мілісекунд до того, як осягнемо

необхідність здійснити таку дію [300]. Тобто є наукові факти, що

155

підтверджують: наша упевненість у самостійності рішень і дій є ілюзією. Щоб

підтримати таку ілюзію, свідомість повинна розглядати події нашого життя і

несвідомі реакції як логічний результат власне свідомості діяльності.

Тому під час роботи з клієнтом терапевту варто пам’ятати, що існує багато

думок, дій, способів сприйняття, які перебувають поза межами свідомого

мислення і контролю за такими чинниками. Проте свідоме також має значення.

Воно певним чином здійснює вплив на сприйняття, реакції індивіда і активно

використовує цю здатність. Свідоме спрямовує увагу на цілі і події, що

узгоджуються із сприйняттям дійсності, і відволікає від тих, що не вписуються

у власну картину світу. Тобто свідоме впливає на сприйняття і діяльність

несвідомого, хоча й непрямо, а іноді й завдаючи шкоди.

Різні модулі несвідомого (“міні-свідомості”) постійно відтворюють образи,

відчуття, спогади й очікування. Будь-який із цих чинників може бути

прийнятий до уваги свідомістю й слугувати підґрунтям для подальших дій або,

навпаки, ігноруватися чи тлумачитись не правильно. Чинники, що вступають з

установками, цінностями, орієнтаціями у відкритий конфлікт, відкидаються.

Окрім цього, свідомість може не правильно тлумачити або не звернути

уваги на події внутрішнього або зовнішнього життя людини, тому що має

обмежений об’єм. Коли людина займається цікавою справою, то не помічає

подразники або забуває про заплановані події. Інші події залишаються поза

увагою, оскільки вони короткочасні або не мають прямого стосунку до цієї

людини. Проте все не залишається поза увагою несвідомого. Думки і відчуття

несвідомого не обмежуються усвідомленими установками й орієнтаціями.

Основна складність, з якою стикається свідоме, полягає в тому, що з

одного боку, постає завдання щодо збереження цінностей, «карт», ментальних

схем, які б були комфортні і корисні, а з іншого, є необхідність сприймати нові

уміння несвідомих модулів, нову інформацію, котру надають міні-свідомості.

Проте не все, що надають міні-свідомості, є прийнятним, достовірним і навіть

корисним. Деяка інформація ставить під загрозу існування всієї свідомої

картини світу. Важливим є питання: яку інформацію “пропустити” у свідоме, а

яку відкинути?

156

Тобто дуже непросто надати чітке визначення і характеристику інформації,

яку свідоме приймає до себе із несвідомого. Межі між двома складовими

внутрішнього світу людини проведені нечітко, а також вони є статичними.

Іноді певні частинки перекриваються, тоді свідоме перестає одержувати будь-

яку інформацію, що поступає із несвідомого. Ігноруючи сигнали несвідомого,

свідоме втрачає багато корисної інформації.

4. Порушення взаємодії спричинює біль. Тобто порушення або

неефективна взаємодія між свідомими і несвідомими модулями може

стимулювати болісні емоційні та поведінкові реакції, міжособистісні проблеми

та симптоми.

Найчастіше причини, через які клієнти звертаються за психологічною

допомогою, пов’язані зі зрушеннями в координації свідомої і несвідомої

діяльності. Коли всі системи працюють злагоджено, інформація вільно

переходить із несвідомого у свідоме й навпаки, тоді діяльність двох складових

(несвідоме і свідоме) психіки людини скоординована й утворює єдине ціле

[276]. Знання та вміння, реакції кожного несвідомого модуля в такій ідеальній

системі переглядаються й оцінюються з метою, щоб визначити ступінь їх

значущості для функціонування психіки в цілому. У випадку позитивної оцінки

ці елементи несвідомого залучаються у цілісну, логічно непротирічну систему

поведінкових патернів.

На противагу зазначеному вище, коли наявна складна взаємодія між

несвідомим і свідомим, клієнти не можуть налагодити ефективну роботу

власної внутрішньої системи, скоординувати діяльність несвідомого і

свідомого. Стосунки між несвідомим і свідомим модулями в такий спосіб

зруйновані, тому клієнти втрачають контроль над власним “Я” і не можуть

узяти відповідальність за власну долю. Отже, цілісність особистості, її

функціональність порушуються або підпадають під загрозу. Унаслідок цього

людська психіка втрачає здатність до ефективного функціонування,

розвиваються відповідні симптоми, а людина переживає біль і страждання.

Свідоме може втратити зв’язок із деякими частинами несвідомого

випадково, тому що не знає про їхнє існування або не може використовувати їх

як джерело інформації. Численні несвідомі спостереження (зміни розміру зіниці

157

або миттєва думка тощо в іншої людини) бувають настільки швидкими і

незначними, що повністю перекриваються іншими, більш значущими подіями.

Не зважаючи на причину (внутрішнього або зовнішнього характеру),

результат буде такий: небажання або нездатність індивіда ефективно

використовувати процеси, що відбуваються в несвідомому. Таким чином

людина може втратити зв’язок з потенційно корисними і необхідними

джерелами інформації; бути нездатною сприймати і враховувати сигнали, що

попереджають і йдуть із несвідомого; не правильно розуміти і тлумачити

процеси, що відбуваються у несвідомому; не зважати на безмежні можливості

несвідомого або використовувати їх у руйнівних цілях. Зазначені результати

стають хворобливим досвідом і причиною симптомів, котрі отруюють

існування людини так, що життя сприймається як таке, яке не має сенсу,

безглуздим і важким. Людина говорить, що “в ній щось зламалось”.

Так, тривога є результатом миттєвих ведінь, коли людина уявляє, що могло

б статися, або уявляти події майбутнього: серцеві напади, нещасливі випадки,

безумство, невдачу, смуток тощо. Такі люди постійно тренують несвідоме

задля “прогнозування” майбутнього, відшукуючи події або ситуації, в яких

щось може відбутися не так, як хотілося б. Загальний стан тривоги в таких

клієнтів логічний: вони постійно занурені в переживання з приводу

найнегативніших варіантів розвитку події, а несвідоме дуже слухняно такі

“сюжети” поставляє. Таким чином, панічні атаки, фобії ґрунтуються на

інтенсивних переживаннях з приводу внутрішнього образу або думки. Такий

образ, який спричинює фобію, найчастіше належить до певної події, котру

побоюється клієнт.

Неконтрольоване або несвідоме занурення в несвідомі образи також може

спровокувати депресію. Але в депресії справа інакша: людина постійно

пригадує і переглядає всі власні травми, невдачі, хворі та інші несприятливі

відчуття, з якими стикалася впродовж життя.

Багато людей виявляють несвідомі здібності, котрими не можуть

користуватися. Як наслідок виникає порушення взаємодії між свідомим і

несвідомим, що спричинює тривогу, паніку, депресію. Іноді виникає

мимовільний острах перед неконтрольованими силами власного несвідомого.

158

5. Порушення важко піддаються спостереженню. Найчастіше клієнти не

можуть визнати або розгледіти, відчути першопричину власного болю, часто

усвідомлено побоюються наслідків. Така поведінка ускладнює вивчення

проблеми і спроби впоратися з болем, а також може збільшити тривалість

лікування.

Клієнти досить часто не бажають знати, що з ними відбувається. Те ж саме

стосується негативних думок, відчуттів, спогадів, вірувань або страхів, які

свідоме не може прийняти, а тому не бажає розглядати. Тому тут треба

передусім локалізувати місце травми і вивчити його.

Майже завжди у клієнта, котрий звертається до терапевта, є болісна

емоційна реакція, яку він не усвідомлює. Важко звернути увагу на несвідомі

чинники, що викликають страх, плутають або вважаються незрозумілими.

Проте рішення ігнорувати такі факти і сподіватися, що усе вирішиться само

собою, спричинює серйозні негативні наслідки. Тривожність, депресія,

алкоголізм, психосоматичні розлади є наслідками безглуздого стоїцизму,

спробою впоратись з болем, ігноруючи його.

Тенденція не помічати або не приймати негативні думки і внутрішні

переживання, тому що вони неприємні для свідомості, зрозуміла. Насправді,

багато людей це роблять, і до певної міри це нормально. Але терапевт розуміє,

що страждання на фізичному або психологічному рівнях є важливим джерелом

інформації, як допомогти людині якомога краще. Біль – це сигнал, своєрідне

попередження про природу та місцезнаходження проблеми, а також вказівка на

ті дії, що треба вживати для її вирішення. Як зазначають Р. Фіш, Дж. Уїкланд,

Л. Сігал, якщо людина постійно відмовляється помічати думки, які

спричинюють страждання, помилково вважаючи, що від цього вони самі

пройдуть, це може привести до гірших страждань і викликати більш серйозні

симптоми [284]. Така стратегія не дозволяє людині об’єктивно зрозуміти, що

треба робити насправді, щоб позбавитись болю і почуватись комфортно.

6. Біль вказує на причину. Біль це найкращий показник і вказівник

місцезнаходження проблеми. Терапевт повинен сконцентруватися на відчуттях

болю і допомогти клієнту зробити те ж саме.

159

Біль привертає увагу щодо проблеми. Власне це його основна функція.

Якщо травма або інші ждерела болю доволі серйозні, біль переважить будь-які

подразники і потребує уваги. Біль, спричинений менш серйозними причинами,

якийсь час може залишатися неусвідомленим.

Першопричину психологічного дискомфорту можна виявити за

симптомами клієнта, через теми яких він намагається уникати, образи, котрі

випливають з глибин пам’яті, конкретні слова, що застосовуються з метою

представлення власної думки, значення, які надаються подвійним стимулам під

час виконання проективних тестів. Такі індикатори наявності болю та його

першопричини існують незалежно від того, чи знає про це свідоме, чи ні.

Свідоме може навмисно відволікати увагу від болю і страждання. Іноді

увага може відволікатись і автоматично спрямовуватись на інші подразники

більш інтенсивного характеру. Проте коли клієнт розслаблюється і занурюється

в себе, увага розподіляється саме на ту сферу внутрішнього світу, де людина

відчуває біль. Наприклад, фізичний біль посилюється серед ночі. Це пов’язано з

тим, що у спокої темної спальні він є єдиним подразником. Також і

психологічний дискомфорт або емоційні проблеми важче ігнорувати в тиші і

спокої, наприклад у момент, коли людина починає засинати. Думки постійно

повертаються до несприятливих переживань, спогадів, тривог, до всього того,

про що людина не хотіла б думати.

Навіть під час сну людина не може позбавитись від болю. Аналогом

неспокійного сну людини, що страждає від фізичного болю, є важка,

перевантажена неясними снами напівдрімота. Несвідоме постійно прикладає

зусиль, щоб привернути увагу людини до невирішених проблем і травм. Відтак,

не залежно від нашого бажання воно намагається попередити нас про те, на що

ми вперто закриваємо очі на наші дії або бездіяльність, котрі провокують

біль. Сконцентрувавшись на стражданнях клієнта, терапевт дозволяє

несвідомому вказати реальне місце проблеми.

7. Усвідомлення сприяє зціленню. Лише за умови ідентифікування

джерела болю клієнти будуть рефлексивно спрямовуватись на проблему, якщо

в змозі. За своєю природою люди здатні до самозмін і самозцілення.

160

На свідомому і несвідомому рівнях психіки існує спроба раціонального

захисту особистості і можливі дії, які забезпечують комфорт і виживання. За

наявності достовірної інформації на обох рівнях відбувається копітка і

грандіозна робота. Якщо інформація придушується або ігнорується, або ж стає

неможливою для контролю, людина не може розробити узгоджений

комплексний метод управління ситуацією.

Зосередивши увагу на сигналах, що виникають у сфері дискомфорту,

клієнти дозволяють собі застосувати всі власні свідомі і несвідомі ресурси для

більш комфортного здійснення дій. Замість того, щоб переборювати

дискомфорт або не брати до уваги цінні наслідки цього дискомфорту, вони

можуть навчитися використовувати його як джерело інформації про те, яким

чином можна будувати власне життя більш комфортно і відповідально. Це є

правильним для клієнтів, які проходять терапію або звертаються із хронічним

болем.

Коли клієнти, які проходять терапію, зосереджуються на дискомфорті і

виявляють, що джерелом їхніх проблем є, наприклад, пам’ять, образ, бажання,

вірування, поведінка або міжособистісні стосунки, вони, як правило завчасно

роблять щось у цьому плані, якщо знають, що робити, і якщо здатні зробити це.

Вони почнуть наближатися до комфорту за умови, якщо припинять ігнорувати

власний дискомфорт. Тобто вони можуть припинити несприятливі взаємини,

змінити спосіб життя, переконання або передивитись власні очікування. Іноді

люди це роблять свідомо і навмисно. В інших випадках зміни відбуваються на

несвідомому рівні, мов самі по собі.

Несвідоме здатне вирішити проблему у творчий спосіб. Також воно

демонструє важливу гіпнотерапевтичну максимуму: розвиток усвідомленості

стосовно характеру і місця джерела дискомфорту не є тим самим, що і

теоретичне пояснення причин існування цього джерела.

Пояснення причин виникнення проблеми не має суттєвого значення, а

інколи є і непотрібним, а то й шкідливим. Пояснення причин нещасливого

випадку, що стався, не полегшує роботу з ним і не сприяє тому, щоб людина

почувалась комфортно. Ключовим завданням є пошук відповіді на запитання:

161

де “рана”? що вона собою являє? що можна зробити для покращення

самопочуття людини? А не те, як вона виникла.

Варто зазначити, що певна частина клієнтів, які проходять терапію,

скоріше можуть страждати від наслідків недіагностованої біофізичної

проблеми, а не безпосередньо від самої психологічної травми неясного

походження. Так, К. Олнес та П. Ліббі з’ясували, що приблизно один з п’яти

клієнтів гіпнотерапевта виявив фізичну підставу для прояву проблеми [305].

Для таких людей дуже важливо диференціювати фізичне джерело страждань

від психологічного. Вочевидь спроба нав’язати психологічне пояснення або

лікування може бути шкідливою для їх благополуччя. Утім більшість таких

клієнтів усе ж таки певною мірою усвідомлюють природу власних симптомів.

Тоді їм пропонують зосередити увагу на біль або недугу і слідувати за ними до

їх центрального локусу. Досить часто вони в такий спосіб можуть виявити

точно фізичну підставу власних проблем.

Таким чином, основною метою і завданням терапії є вміння клієнтів

безпомилково знаходити і точно досліджувати джерело власного болю. Клієнти

з адекватним свідомим і несвідомим вирішенням проблем та продуктивними

копінг-стратегіями автоматично беруть участь у самовідновленні, самозмінах,

необхідних для зміни страждань на почуття задоволення і комфорту. Усе, що

потрібно клієнтам, це – об’єктивне уявлення про джерело проблеми, а також

можливість розглянути цілу низку способів мислення або дій, що є більш

приємними і комфортними. Терапевт не повинен не робити нічого, окрім того,

щоб надати можливість клієнтам брати участь у процесі самозцілення. При

цьому деяким з них може бути необхідною зовсім інша допомога.

8. Потреба у допомозі. Не всі клієнти здатні впоратись з проблемою

самостійно. Певній частині варто набути нових навичок або усвідомити

необхідність нових способів мислення чи поведінки. Іноді перед цим треба

відтворити у пам’яті забуті вміння та навички. Такі процеси найефективніші

саме у несвідомому рівні.

Лише вказівка на обставини, які відповідають за страждання клієнта, не

гарантує, що свідоме і несвідоме мають достатні ресурси, щоб такі обставини

змінити. Буває так, що терапевту доводиться запропонувати цілу низку підказок

162

і альтернативних рішень, перш ніж клієнт зорієнтується і зрозуміє, що саме

треба робити. А іноді клієнт чудово розуміє, що необхідно зробити, але в нього

немає доступу до знань і умінь, що є необхідними для вирішення такої

проблеми.

Отже, гіпнотерапія є доволі ефективним способом мотивувати тенденцію

щодо змін у людині, не надаючи точного спрямування таким змінам. Досвід,

що індукується під час трансу, може використовуватись з метою звернення

уваги людини на знання, що вона вже має, і надати їй можливість

реорганізувати їх у такий спосіб, щоб створити нову систему навичок і

стратегій, спрямованих на вирішення проблеми. Наприклад, клієнта можна

навчити розглядати події власного життя з різних боків – особисто не

зацікавленого журналіста, що інтерв'ює; дитини; мудреця. Клієнта можна

навчити довільно змінювати почуття і відчуття багатьма різними способами:

деякі посилюючи, інші – зменшуючи, а трет і – трансформуючи у протилежний

досвід. Можна показати, як інші впоралися з такими завданнями. Можна

нагадати про знання і досвід, отримані в дитинстві, але не задіяні внаслідок

відсутності необхідності. Тобто терапевт повинен “познайомити” один з одним

розмаїття модулів, продемонструвати їх здібності і вміння, водночас

розвиваючи нові навички і надаючи нові знання.

Одержавши мотивацію і можливість діяти, клієнт автоматично

використовує по-новому відкриті несвідомі ресурси, саме так, як вважає за

необхідне. Допомагаючи клієнтові створити нові запаси внутрішніх ресурсів,

терапевт надає йому можливість самостійно вирішувати свої проблеми

унікальним авторським способом. При цьому терапевт уникає як власних

упереджень, так і обмежень з боку клієнта. Важливим тут є те, що клієнт

навчається довіряти власному несвідомому, використовувати і розширювати

його можливості в майбутньому з метою самостійного досягнення задоволення

і комфорту та запобігання болю і страждань.

Таким чином, неоеріксонівський підхід у гіпнотерапії ґрунтується на

припущенні, що хронічні емоційні та фізичні болі являють собою досвід, який

можна співставити та ідентифікувати. Обидва види спричинені проблемою або

травмою. Обидва сигналізують про існування травми і спрямовують на неї

163

увагу. Залишені без контролю з боку суб’єкта можуть призвести до багатьох

додаткових проблем або симптомів. Є неприємними переживаннями, стосовно

яких люди проявляють високу мотивацію, що уникнути їх, якщо це можливо.

Найважливіше із всього, чим можна зменшити біль у такому підході, є шлях

творення і використання несвідомого самовідтворення, самокорекції, комфорту

і задоволення, пошук ресурсів кожного клієнта. Інші терапевтичні підходи

також можуть досягати такої мети, але неоеріксонівський підхід спеціально

призначений для вирішення саме таких завдань.

3.4. Формування цілісності особистості засобами гіпнотерапії

У площині контексту проблеми, яку ми висвітлюємо, формування

цілісності особистості є також суттєвим аспектом гіпнотерапевтичного підходу.

Цілісність особистості або внутрішня узгодженість передбачає взаємозв’язок

всіх частин-систем суб’єкта. Таким чином, цілісна особистість:

- спрямовується до суттєвих самозмінювань;

- приймає і цінує власний досвід як вагомий ресурс для таких

самозмінювань;

- звернена і здатна до утилізації іншого позитивного досвіду задля власних

самозмінювань.

Отже, терапевт, який здійснює процес формування цілісності особистості:

- приймає і підтримує будь-які спроби клієнта щодо самозмінювань;

- відсторонюється від власних оцінок, уподобань, неприйняттів і повністю

приймає й утилізує досвід клієнта як необхідні ресурси для його

самозмінювань;

- виходить у мета-позицію стосовно власних переконань, індивідуального

стилю життєдіяльності щодо нав’язування їх клієнтові.

Цілісність терапевта не лише умова, але й показник успішності

гіпнотерапії. За відсутністі такої властивості навіть технічно віртуозні майстри

гіпнотерапії відчувають брак терапевтичних змін. Щодо внутрішнього досвіду

клієнта, то тут також немає суттєвих самозмінювань.

164

У випадку наявності цілісності особистості гіпнотерапевт трансформує цю

цінну властивість і сприяє організації довіри та формуванню цілісності клієнта.

Як вважають Ж. Беккіо, С. Гілліген, Дж. Зейг, саме цілісність терапевта сприяє

бажанню людини, котра звернулась по допомогу, розібратися зі своїма

проблемами, реалізувати власний потенціал, віднайти унікальність і

ідентифікуватися із спільнотою, створити власний стиль життя і новий засіб

існування у життєтворенні. Цілісність особистості – це власна історія

становлення, інтегрування й диференціації і знов інтегрування на основі

усвідомлення цінності свого досвіду, ціннісного ставлення до «Я» свого, інших

й Усесвіту. Цілісність у вимірі міжособистісної взаємодії – це пристосування до

іншого, як системи і прагнення до творчої співпраці з розмаїтими системами:

людьми, організаціями, утвореннями. При тому, що форми прояву

розрізняються, наміри і мотиви завжди спрямовані на розвиток, саморозвиток.

Як вже зазначалося, С. Гілліген відмічав, що успішність терапії

М. Еріксона пов’язується з цілісністю вчителя. Проте багаторічні пошуки

відповіді на питання як вдається вченому досягати успішних терапевтичних

змін через неймовірні і навіть незвичні для пацієнтів стратегії не давали

позитивних результатів. Дж. Хейлі розмірковував над “прийняттям внутрішньої

реальності пацієнта та її утилізації” [290]. Лише знайомство і подальше

учнівство дозволило знайти відповідь, котра пов’язана із особистістю

терапевта, саме з його цілісністю. Отже, М. Еріксон попереджував, що суб’єкта

слід постійно оберігати як особистість, котра наділена певними правами,

привілеями та безпосередністю внутрішнього життя, і усвідомлювати, що в

ситуації гіпнозу вона виявляється в уразливому становищі. Незалежно від того,

наскільки суб’єкт інформований, у нього завжди існує усвідомлена або

неусвідомлена загальна невпевненість стосовно того, що відбудеться, що буде

або не буде сказано чи зроблено. Навіть ті суб’єкти, які вільно і розкуто

розкривали свою душу автору-психіатру, проявляли цю потребу зберігати своє

“Я” і створювати видимість того, ніби відверто не говорили про свої недоліки.

Такий захист повинен забезпечуватись суб’єкту як у трансі, так і в стані

неспання. Його краще надавати непрямим засобом у стані неспання і більш

прямим – у трансі. Позбавити суб’єкта цього – значить відмовитися оберігати

165

його як наділену чуттями істоту. Така відмова загрожує позбавити роботу

гіпнотерапевта будь-якого смислу, тому що в суб’єкта може скластися

враження, що його зусилля не одержують гідної оцінки, а це може призвести до

зниження рівня співпраці [278, p. 140-151].

Під час взаємодії з іншими людьми ми здійснюємо вплив. Особливо

важливим це є у вимірі терапевтичного контексту. Зважаючи на це, Дж. Хейлі

відзначав, що метою терапевтичного процесу є змінювання поведінки [290].

Тому вчений налаштовував, що варто завжди питати себе: “Які мої наміри під

час спілкування з цим клієнтом? Як я впливаю на його поведінку?”

Намагаючись чесно відповісти на ці запитання гіпнотерапевт розширює власні

можливості впливу на інших і зберігає цілісність [61].

Зазначене вище дає підстави стверджувати, що досить суттєвим є

усвідомлення власних намірів і специфіки впливу поведінки на інших, у

результаті чого відбувається самовираження і набування особистої значущості.

Серйозність питання щодо спрямованості впливу не варто недооцінювати.

Через призму ціннісного ставлення до себе, інших і світу ми говоримо про

цілісність особистості і відмічаємо позитивний її вплив на інших. І, навпаки,

деструктивне ставлення до світу спричинює лише руйнівний тиск на інших і в

кінцевому рахунку також на себе.

Співпраця є більш ефективною в аспекті результативності у взаєминах під

час терапевтичного процесу, ніж протидія. Як свідчить практика, “не

підтримуючий терапевт” втрачає довіру в клієнта і з ним припиняється співдія.

Окрім цього, необхідно зазначити, що навіть у стані трансу особистість здатна

до “спротиву” під час “неприйнятного навіювання” іноді сильніше, ніж у стані

активної свідомості). Стратегія взаємодії терапевта з клієнтом є суттєво іншою.

Вона сприяє більшому задоволенню і професійному ефекту. Отже, цілісність

варто розглядати не лише з боку етичного, але і прагматичного. С. Гілліген,

зокрема, стверджує, що “чим ціліснішими Ви будете, тим більше задоволення

отримаєте і тим більшого успіху досягнете” [61, с. 5].

Таким чином, під час терапії і терапевтичного процесу можна формувати

або сприяти цілісності особистості саме засобами гіпнотерапії.

166

Передусім треба провести ревізію особистих переживань і проаналізувати

їх, здійснити корекцію. Такий крок необхідний як для терапевта, так і для

клієнта. Тільки терапевт самостійно здійснює цю копітку роботу. У випадку з

клієнтом у цьому йому допомагає фахівець, до якого він звернувся по

допомогу. Терапевту особисті обмеження, страхи, невпевненість, гординя,

упертість та інші негативні прояви заважають бути об’єктивним у сприйнятті

клієнта та приймати правильні рішення щодо терапії. Гіпнотерапевт за умови

наявності власного спротиву не може приймати й утилізувати реальності

клієнтів, тому варто зрозуміти це і позбавитись такого обмеження. Це ж

стосується і неприйнятих переживань. Наприклад, за наявності іраційного

переконання якщо я стикаюсь із Х (неприйнятне переживання – велика

аудиторія, тріщина на асфальті, маленьке приміщення тощо), то водночас

відбудеться щось жахливе (тремтіння в руках, непритомність, задишка тощо).

Звісно, що людина буде намагатися запобігати створенню ситуації Х. А якщо в

терапевта такі самі неприйнятні переживання, то він не зможе допомогти. Так,

терапевту, якому огидне переїдання, важко допомогти людині, яка страждає на

цю недугу. Або терапевт, який пережив декілька історій розлучень на власному

досвіді, навряд чи завоює довіру людини, котра страждає від зради подружжя.

Проте є і особливі ситуації. Так, терапевт, як і будь-яка інша нормальна

людина, навряд чи прийме акти насилля, схильність до патологічної

жорстокості. Такі випадки з кола юриспруденції. Хоча клінічний досвід

необхідно розцінювати таким чином, щоб можна було б розширити його

поведінкові прояви і надати терапевтові більше можливостей вибору. Водночас

у процесі вирішення таких завдань, як зазначає С. Гілліген, “гіпнотерапевт

стикається із “гіпнотичним коаном”: він розуміє, що прояви, які знижують

почуття власної цінності, складають основу проявів, що підвищують його, і

різниця лише в контексті, у якому розгортаються ці прояви. Принцип утилізації

передбачає підстроювання під такі прояви з метою трансформувати їх контекст

і тим самим створити можливості для їх “перетворення”, у цьому сенсі має

фундаментальне значення” [61, с. 96].

У контексті висловленого необхідно провести межу між досвідом і

специфікою поведінкових актів. Наприклад, поведінка, спрямована на

167

реалізацію базових потреб особистості (матеріальні потреби, захищеність і

безпека, прийняття і любов та ін.). Переважно порушення поведінки пов’язано

із випробуванням подвійного відчуття стосовно бажаного переживання (через

наявність асоціативного зв’язку між такими переживаннями і певним

комплексом учинків та їх наслідків).

Варто зазначити, що наміри стосовно переживань особистості не є

проявами її “Я”. Не зважаючи на те, що людина відповідає за власні

переживання, проте вона не є їх відображенням. Тобто можна відчувати

неприйняття, навіть ненависть і гнів, та не дозволяти собі коїти зло. Визнання

реальності переживання необхідне для позбавлення від нав’язливого тяжіння до

нього. Саме завдяки цьому людина має можливість вибору між прагненням:

випробувати переживання чи відмовитись від нього як неприйнятного.

Тому будь-який терапевт, незалежно від спрямування і парадигми,

повинен виявити власні “неприйнятні переживання” і перебороти їх. Інакше

такі обмеження об’єктивуються під час терапевтичного процесу, особливо у

гіпнотерапії. С. Гілліген вважає, що вони можуть бути виявлені через

принижуючі ярлики, емоційні сплески, застосування у мовленні оцінкових

висловлювань [61, с. 97]. Окрім цього ретельний самоаналіз також є

ефективним засобом як діагностики, так і корекції цих проявів. А самогіпноз є

одним із найефективніших методів самокорекції, у тому числі і “неприйнятних

переживань”.

Власне тому еріксонівська гіпнотерапія є доволі ефективною щодо

формування цілісності як самого терапевта, так і клієнта. У результаті співпраці

упродовж гіпнотерапевтичного процесу терапевт має можливість стикатися із

проявами “неприйнятних переживань”. Емоційний дискомфорт як відповідь на

переживання або поведінкові акти клієнта свідчать про це. Так, якщо терапевт

відчуває схильність до того, про що говорить клієнт і усвідомлює це як

“неприйнятне переживання”, то до цього варто прислухатись, відчути і

опрацювати як свою проблему. Наприклад, коли клієнт відзначає гнівливість

або висловлює певні звинувачення, а терапевт приєднується до таких реакцій,

тут варто ретельно проаналізувати власні реакції. Також проявами

“неприйнятних переживань” є відсутність результативності у гіпнотерапії або

168

бажання терапевта звинуватити клієнта в тому, що він виявляє “спротив”. У

такому випадку необхідно працювати з такими обмеженнями, утилізуючи їх. У

науковій літературі пропонуються такі етапи вирішення цього завдання:

визнати активне “неприйнятне переживання”, утилізувати відповідні процеси,

щоб позбавити їх уваги до закінчення сеансу; дослідити і трансформувати їх у

роботі із собою після сеансу, у самогіпнозі [61]. Також ефективним є такий

засіб, коли терапевт застосовує “неприйнятне переживання” під час процесу,

розповідаючи історію, де описує власні переживання, де постійно ставиться

питання про те, як герой уможливлює опрацювання такого завдання через

примирення із переживанням, задовольняє потреби свого “Я”. Тобто в такий

спосіб відпустити себе. А для цього необхідно бути водночас у мета-позиції, у

підстроюванні до клієнта і в собі, у процесі самоспостереження. Отже,

центруватися і зберігати ритмічне дихання, рівновагу, розслабленість. Якщо так

не виходить, то цього не треба застосовувати.

Категорично забороняється оцінювання. Терапевт повинен сприймати

людину як унікальну істоту, творіння. Тому звернення лише до діагностичних

категорій сприяє помилковості в організації терапевтичного процесу. Якщо

терапевт визнає хворобливість клієнта, він відмовляється від можливості

досягти трансформаційних змін. Здатність відійти від оцінювання надає

можливість гіпнотерапевту сприймати людину як індивідуальність і

утилізувати переживання, що створюють проблеми для клієнта. Саме за таких

умов можна говорити про гіпнотерапевтичний процес і очікувати позитивних

терапевтичних змінювань у клієнта та особистісного зростання в терапевта.

Необхідно з повагою ставитись до суб’єктивних переживань клієнта та

надавати можливість їм розвиватися. Якщо гіпнотерапевт вважає, що він несе

відповідальність за переживання клієнта протягом гіпнотичного процесу, то

така позиція може призвести його до розчарувань і деструкцій. Тобто, якщо

терапевт під час гіпнотичного процесу почуває власну перевагу, то в нього

формується зверхнє ставлення до особи клієнта. І, навпаки, невпевненість, а

внаслідок цього звернення до стандартних методів і сценаріїв, стратегій,

призводять до того, що в клієнта формується думка щодо некомпетентності

терапевта. Клієнт в обох випадках починає демонструвати “спротив”

169

безпосередньо брати участь у процесі або опосередковано демонструє

гіпнотичні прояви, без терапевтичних змінювань.

З цього приводу М. Еріксон зокрема відзначав: “Гіпнотична психотерапія –

це для пацієнта процес засвоєння, процедура перенавчання. Ефективність

результатів залежить лише від дій пацієнта. Гіпнотерапевт лише спонукає його

до діяльності, часто не знає, у чому вона полягає, а потім управляє нею і

приймає клінічні рішення, визначаючи кількість роботи, яка необхідна для

досягнення бажаного результату. Як керувати, які рішення ухвалювати – ось у

чому завдання гіпнотерапевта, водночас як завдання пацієнта – навчатися

завдяки власним зусиллям, спрямованим на нове розуміння переживань. Таке

перенавчання повинно, звісно, відбуватися на мові життєвого досвіду пацієнта,

його розуміння, спогадів, установок і ідей, а не на мовленні ідей і думок

гіпнотерапевта” [281, p. 39].

Важко переоцінити необхідність співпраці між терапевтом і клієнтом. Це

ще одна вагома передумова формування цілісності особистості. Також

взаємною є і відповідальність за результат терапевтичних змінювань:

гіпнотерапевт за створення процесу на основі утилізації переживань і

самоаналізу, а клієнт за об’єктивне здійснення самозмінювань. Суттєвим є

положення про висхідну ресурсність клієнта – він має необхідні ресурси і може

навчитись ними управляти, реалізовувати задля трансового процесу і власних

терапевтичних змінювань. Водночас наявні стереотипи (острахи або, навпаки,

критичність, аналітичність під час гіпнотичного процесу, рухові акти та ін.)

обмежують доступ до ресурсів. Тому терапевту необхідно підключитися до

стереотипів клієнта, позбавити його від прив’язаності до них і дозволити

несвідомим процесам або, навпаки, “активуючій свідомості” (Ж. Беккіо)

здійснити трансформаційні змінювання. Так, М. Еріксон зазначав: “Ваше

свідоме є дуже розумним, але Ваше несвідоме більш розумне, тому я не прошу

Вас навчитися якимось новим умінням, я лише прошу Вас виявити бажання

використати ті навички, які у Вас вже є, але про які Ви повністю не знаєте”

[61].

170

Така установка сприяє зберігати власну цілісність і брати участь у

співпраці з клієнтом. Тобто тут не відбувається домінантне нав’язування

програм і процесів, а реалізується поважливе ставлення й утилізація життєвих

стереотипів клієнта, ціннісне ставлення до його потенційних можливостей, про

які досить часто він не знає. С. Гілліген з цього приводу зауважує: “Замість

того, щоб турбуватися про конкретне рішення, яке необхідно надати

неосвіченій або хворій людині, гіпнотерапевт розмірковує про те, як досягти

співпраці із унікальними і у вищому ступеню розумними несвідомими

процесами клієнта, щоб викликати бажаний внутрішній досвід” [61, с. 102 ].

Тобто, якщо працювати в контексті власної цілісності і спрямовуватись

щодо формування цілісності клієнта, то можна досягти вагомих результатів і

віднайти безмежні перспективи щодо саморозвитку і розвитку та реалізації

потенціалу людини, яка зверталася по допомогу.

Відтак, цілісність сприяє успішності терапевтичного процесу. Вона

утворює контекст, котрий терапевту необхідно утилізувати. Звісно, що процес

взаємодії є доволі важливим, навіть більш значущим, ніж його зміст. Залежно

від досвіду із поточних невербальних сигналів можна виявити прихований або

не висловлений прямо смисл висловленого. Тобто контекст та його невербальне

оформлення розкриває істинний смисл, особливо під час гіпнотерапевтичного

процесу. Особливості сприйняття клієнтом інформації дуже тісно пов’язані із

процесами впливу, що здійснює терапевт.

Стратегія становлення цілісності особистості віднайшла втілення у

розробленому С. Гіллігеном, Р. Ділтсом тренінгу “Подорож героя” [63]. Тут

цілісність особистості постає як “Я - породжувальне”. Тренінг сприяє

центруванню, гармонізації таких складових цілісності – тілесного,

когнітивного, польового розумів. Схема цього становлення подана в такий

спосіб:

1 Дух, що пробуджується…

- У духа є дар – щоб передати, і рана – яку треба зцілити.

- Дух – це глибинна ідентичність.

- Дух активізується кожного разу, коли звичайна ідентичність

дестабілізована (наприклад, у екстазі або в агонії).

171

2 У Людській свідомості

- Нервова система людини – це найбільш прогресивний інструмент

свідомості із колись створених.

- Якщо Ви не навчаєтесь користуватися цим інструментом, Ви – у біді.

- Ваші внутрішні переживання – це функція Вашого стану.

- “Налаштована” людська свідомість + дух = Я - породжувальне.

3 У Процесі подорожі героя

- Життя кожної людини – це арка, що з часом розгортається у світ.

- У подорожі багато циклів смерті і відродження.

- У серці подорожі героя – дух, що пробуджується.

- Страждання – це сигнал про неузгодженість із закликом / з подорожжю.

4 Використовуючи Три Види Розуму

- Тілесний, когнітивний і польовий.

- Інтеграція трьох видів розуму пробуджує “Я породжувальне”.

5 Діючи На Трьох Рівнях Свідомості

- Примітивному (неусвідомлена цілісність, поле без самосвідомості).

- Его (свідома відособленість, усвідомлення без поля).

- Породжувальне (свідома диференційована цілісність, частки і ціле

водночас).

Отже, ґрунтуючись на окресленій схемі, зазначимо, що передумовами

становлення цілісності особистості є перші три етапи, а саме: пробудження

духу, через нервову систему людини і в процесі подорожі. Завдяки цьому варто

знати складові цілісності – тілесний, когнітивний, польовий розуми. Кожний з

них може здійснювати діяльність на трьох різних рівнях свідомості –

примітивному (регресивному), основному (базисному), породжувальному

(найвищий рівень свідомості). Щоб творчість, зцілення і перетворення

уможливились, необхідно спрямовуватись до породжувального рівня

свідомості. Тому увагу потрібно концентрувати на розвиток і підйом тілесного,

когнітивного і польового розуму до їх вищих породжувальних рівнів. За такої

умови можна досягти успіху власне цілісності.

Тілесний розум – це розум ссавців, первинний розум маленьких дітей. У

тілі наявна система знань і мудрості, з якою людина може і не бути

172

співналаштованою. Тобто тіло не лише керується мозком, але, у свою чергу, є

розумним. Тілесний розум ще називають енергетичною нервовою системою.

Коли питання стосується внутрішніх переживань, то вони відчуваються на

тілесному рівні. Психосоматика є яскравим підтвердженням цього факту. З

урахуванням того, що тілесний розум є первинним розумом, він – основа для

усього іншого.

Тілесний розум або соматичний (Р. Ділтс, Д. Делозьє) ми усвідомлюємо

через “тілесні відчуття” (Ю. Гендлін) [75]. Це первинний розум, основа

ментальних функцій. Якість когнітивного розуму взаємопов’язана із якістю

тілесного розуму. На думку Ю. Гендліна, наша соматична свідомість стверджує

себе у формі суб’єктивного тілесного відчуття (felt sense). Воно відрізняється

від почуттів або емоцій. Тілесне відчуття – тілесне усвідомлення плинного,

безперервного процесу життя. Тілесні відчуття виникають у процесі активної

взаємодії зі світом, але не настільки дисоційовано й абстрактно, як когнітивні

концепції, і тому містять менше викривлень, генералізацій. Тобто вони більш

підпорядковані, ніж когнітивне мислення і виявляють власні особливості, що

відрізняються від процесів, які закладені в логічні умовисновки (схоже із

уявленнями М. Еріксона про мудре і розумне “несвідоме”).

Один із видів “мозку” в тілі називається емпіричним мозком або

ентеричною нервовою системою. Ця система містить 100 мільйонів нейронів –

більше ніж хребет. За даними сучасної неврології система нервів, що оточує

товстий кишечник та інші органи травлення у черевній порожнині, має

приблизно таку ж складність як мозок кішки. Тому її називають “другим

мозком” людського тіла [75].

Ентерична нервова система керує різними аспектами травлення, від

стравоходу до шлунку, потім до тонкого кишечника і товстого кишечника.

Неврогастроентерологи вважають, що існує складна взаємодія між ентеричною

нервовою системою й імунною системою.

Окрім розуму в животі, існує ще “розум серця”. Сьогодні розвивається

галузь неврокардіології, яка демонструє, що серце є складним, таким, що

виявляє самоорганізаційні якості, центром обробки інформації і також “має

власний функціональний мозок”, пов’язаний із мозком у голові і здійснюючий

173

вплив на нього за допомогою нервової системи, гормональної системи і т. ін.

Відтак, активність серця здійснює вагомий вплив на функції мозку і майже всі

життєво важливі органи тіла. Усе це впливає на наш внутрішній стан і якість

нашого життя у цілому.

Якщо звернуться до робіт, що підтверджують висловлене, то варто

акцентувати увагу на праці Е. Армора, Д. Арделла “Основи неврокардіології і

клінічна неврокардіологія” [75]. Учені доводять, що серце має власну

внутрішню нервову систему, що діє і опрацьовує інформацію незалежно від

мозку або центральної нервової системи. Так, трансплантоване серце може

функціонувати в новому тілі завдяки власній цілісній нервовій системі.

Зокрема, звіти багатьох пацієнтів із трансплантованим серцем свідчать про

те, що “мозок серця” здатний зберігати інформацію про “колишнього хазяїна” і

здійснювати вплив на звички і поведінку “нового володаря”. Наприклад, доктор

М. А. Пьюг, хірург загальної практики і абдомінальної хірургії, котрий понад

двадцять років є провідним хірургом медичної школи Гарвардського

університету повідомляє про незвичну поведінку пацієнта із

транспланотованим серцем. У пацієнта з’явилися незвичайні для нього

пристрасті і поведінка [75]. Зокрема, він надає перевагу стравам, які раніше

йому не подобались, став прихильником музики, яку раніше не любив, його

тягнуло у місця, де він раніше не був. З’ясувалося, що такі уподобання були

притаманні донору серця. Таких прикладів у наукових звітах багато. Так,

П. Пірсел у роботі “Код серця” приводить інші яскраві приклади схожої

поведінки у 73 випадках трансплантації серця, коли пацієнти стали

демонструвати риси характеру особистості, спогади і знання донорів.

У контексті зазначеного вище слід звернутись до поняття ”соматичний

інтелект” або гомункулус, репрезентацію того, як наш мозок сприймає тіло. Він

також здійснює вплив на наше соматичне усвідомлення. Кортикальний

гомункулус зображає порівняну кількість клітин кори мозку, пов’язаних з

органами почуттів або кількістю рухових нервів у різних частинах тіла. Тобто

демонструє певне співвідношення кількості клітин у мозку та інших частинах

тіла. Кортикальний гомункулус є своєрідною картою порівняльної площини

174

кори мозку, пов’язаної з різними частинами тіла, а також кінестетичну

пропріоцепцію – відчуття тіла в русі.

Кортикальний гомункулус є основою ментальної моделі нашого тіла і

сприйняття самих себе, тобто тіло у мозку. Він відображає когнітивне, свідоме

уявлення про власне тіле, а також відчуття, генералізації і викривлення, які

його супроводжують.

Якщо повернути цю репрезентацію у тіло, то ми отримаємо гротескно

деформовану фігуру з непропорційними великими руками, губами, обличчям у

порівнянні з іншими частинами тіла.

Рис. 1. Кортикальний гомункулус, ментальна модель нашого тіла і

сприйняття самих себе

Щоб встановити контакт із власним гомункулусом, Р. Ділтс і Д. Делозьє

пропонують таку техніку.

1. Згадайте ситуацію, коли Ви були у нересурсному стані (відчували себе

безпорадним, злились, виявляли тривогу іт.ін.) або не могли ефективно діяти.

2. Якомога яскравіше і повніше пригадайте цю ситуацію. При цьому

усвідомлюйте, які частини тіла Ви помічаєте найбільше. У яких ділянках тіла

Ви відчуваєте найсильніші відчуття? Які частини тіла усвідомлюєте в усіх

подробицях? Чи є якісь викривлення? Які частини тіла відходять на другий

план? Можливо, якісь частини тіла поєднуються, а якісь Вам важко відрізнити

одну від одної на рівні відчуттів? Які частини тіла Ви зовсім не усвідомлюєте?

3. Вийдіть із стану і поверніться у дійсність.

175

4. Згадайте ситуацію, коли Ви були у ресурсному стані (упевнені в собі,

розслаблені, центровані, креативні і т.ін.) або ефективно діяли.

5. Якомога яскравіше пригадайте цю ситуацію. Знов усвідомте, які частини

тіла Ви помічаєте найбільше. У яких ділянках тіла Ви відчуваєте найсильніші

відчуття або усвідомлюєте їх в усіх подробицях? Які частини тіла відходять на

другий план? Які частини тіла Ви взагалі не усвідомлюєте?

6. Вийдіть зі стану і подумайте про різницю, які Ви помітили. Згадайте

обидва стани і визначте різницю у сприйнятті свого тіла в ресурсному і

нересурсному стані, тобто коли Ви діяли ефективно і неефективно.

Викривлення образу тіла (як це відбувається у випадку хімічної

залежності) не дозволяють людині встановити повний контакт із тілом, що не

сприяє виходу із проблемного стану.

Когнітивний розум – логічний, аналітичний розум, розташований у голові,

котрий розбудовує схеми, уявлення, послідовності, символи, плани, значення та

дії.

Витоки когнітивного розуму відстежуються у роботах Аристотеля,

зокрема, у трактаті “Про душу” надається визначення сенсорного сприйняття і

ментальних репрезентацій як суттєвих характеристик “психе”. Висловлювання

Аристотеля про душу висвітлюють різні аспекти когнітивного розуму, від

визначення п’яти органів чуттів до сприйняття часу, пам’яті, мови, уяви,

рішення проблеми. “Неможливо узнати або зрозуміти щось за відсутності

почуттів, і коли розум активно щось усвідомлює, він завжди усвідомлює це за

допомогою образу. Для мислячої душі образи – те ж саме, що і зміст

сприйняття. Саме так, якщо вона їх побачила, вона розмірковує про них у

зв’язку з тим, що існує у теперішній момент; потім вона виносить судження, як

у випадку чуттєвих відчуттів, коли визнає об’єкт приємним або неприємним; у

цьому випадку вона його уникає або прагне до нього” [цит за 75, с. 32].

Отже, у трактаті “Про душу” Аристотель виокремлює п’ять загальних

категорій: зір, слух, дотик, нюх, смак. Ці органи чуттів відповідають

“репрезентативним системам”: візуальній, аудіальній, кінестетичній, нюховій і

смаковій. Властивості і характеристики оточуючого світу сприймаються через

зазначені органи чуттів. Водночас якості відповідають “субмодальностям”,

176

тому що є підкомпонентами кожної із репрезентативних систем. Отже,

субмодальності – певні якості сприйняття, що можна зареєструвати у кожній з

п’яті загальних сенсорних модальностей.

Стосовно когнітивних функцій розуму можна зазначити, що візуальна,

аудіальна, кінестетична модальності формують основні репрезентативні

системи, на підґрунті яких ми утворюємо ментальні моделі світу. Органи чуттів

є каналами сприйняття і передачі інформації. Органи чуттів залучають до себе

всю систему процесів, пов’язаних з певною сенсорною модальністю: прийом,

обробка, збереження, витягування, передача даних.

Типовими ключами доступу до системи є рухи очей, тональність, темп

мовлення, положення тіла, жести і патерни дихання. Деякі загальні ключі

доступу:

1. Візуальні: голова й очі рухаються вверх, жести спрямовані до очей,

поверхове швидке дихання, людина скошує очі, говорить швидко, високим

тоном голосу.

2. Аудіальні: голова і очі рухаються в бік, жести спрямовані до вух,

дихання діафрагмою, людина піднімає брови, тон голосу змінюється і темп

мовлення також.

3. Кінестетичні: голова і очі рухаються донизу, жести спрямовані до тіла,

глибоке дихання животом, низький тон голосу, повільне мовлення.

Звісно, що унікальною характеристикою людського мозку і суттєвим

компонентом когнітивного розуму є здатність створювати мову. І важливим

аспектом кодування й передачі сенсорного досвіду та різних ідей також є мова.

Твердження Аристотеля про те, що слова “символізують” наш “мисленнєвий

досвід», співзвучні ідеї про те, що письмове й усне мовлення – поверхові

структури, що являють собою трансформацію ментальних і лінгвістичних

глибинних структур. У результаті слова можуть відображати і формувати

ментальний досвід. Завдяки цьому вони є міцним інструментом мислення та

інших свідомих і несвідомих ментальних процесів.

Структура систем мовлення паралельна структурі наших органів почуттів.

Структура і принципи мови тим чи іншим засобом відображають структуру і

приципи сприйняття. Мовлення може “віддзеркалювати”, а іноді замінювати

177

реальний досвід і реальну активність інших репрезентативних систем. Отже,

“говорити” про щось означає не лише описувати те, що ми сприймаємо, а

навіть створювати або змінювати те, що ми сприймаємо.

Висвітлюючи поняття “когнітивний розум”, Р. Ділтс, Д. Делозьє

розглядають людський розум як продукт передусім нервової системи. “Наш

когнітивний розум проявляє і виражає себе за допомогою декількох нейронних

структур, розташованих у тілі, у тих, які пов’язані з сенсорними

репрезентативними системами” [75, с. 42]. Активність у цих структурах у формі

мови і різних рівнів внутрішніх програм є важливим джерелом людського

досвіду й інтелекту. Зазначені програми формують шлях трансформацій, за

допомогою яких ментальні глибинні структури пов’язані одна з одною, а також

поведінковимі лінгвістичними поверховими структурами.

Суттєвим компонентом наших відчуттів є сприйняття часу, що має вплив

на розбудову планів і вирішення проблем, визначає наше ставлення до

обмежень, у котрих ми маємо діяти.

Проте сприйняття часу також є і когнітивною конструкцією. Наше фізичне

тіло завжди перебуває в теперішньому. Здатність нашого когнітивного розуму

здійснювати подорожі у часі може бути як ресурсом, так і джерелом страждань.

Це залежить від наших стосунків із часом і від того, як ми усвідомлюємо такі

стосунки. Тому ми говоримо про суб’єктивний контекст часу, суб’єктивну

організацію і сприйняття цієї категорії, надаючи йому особистого смислу

(Б. Анан’єв, Є. Головаха, В. Ковальов, Є. і О. Кронік, С. Рубінштейн та ін.).

Слід зазначити, що стратегія і засоби репрезентування минулого, майбутнього,

підпорядкування подій у часі здійснює вагомий вплив на думки, емоції,

планування особистості.

Одним з найпоширеніших засобів структурування часу є «лінія часу», що

складається з «точок», які символізують минуле, теперішнє і майбутнє і

перебувають у причинно-наслідкових стосунках. Або застосовують “рамку

часу” (довготривала, середньотривала, короткотривала), яка являє собою

відстань, простір чи відносини між різними подіями, розташованими впродовж

лінії часу.

178

Об’єктивне існування часу не є безсумнівним, проте людина структурує

своє життя і розташовує події навколо часу та його сприйняття. Особливості

ставлення до цієї категорії з боку людини визначають і результати

життєдіяльності.

Про сприйняття часу У. Джеймс говорив у зв’язку із усвідомленням

“потоку свідомості”. Він порівнював “склад свідомості” з “веревицею

намистинок, що складається із відчуттів і образів, відділених одна від одно”.

Утім наше сприйняття часу є функцією позиції нашої свідомості на цій

“веревиці намистинок”: “Думать про щось як про “минуле” означає мислити

його серед об’єктів або у спрямувнні об’єктів, які у теперішній момент

пов’язані з його якістю” [73, с. 48].

Аналогією “веревиці намистинок” є суттєвий момент, пов’язаний із

маніпуляцією: її можна скласти, згорнути в такий спосіб, щоб улюблені

намистинки розташувалися поряд. Якщо їх скласти певним чином, то

намистинки з минулого можуть опинитися поруч із тими, що належать до

теперішнього. Отже, ключовим аспектом сприйняття часу є спрямування, яке

підкреслює нашу зануреність у власне сприйняття часу.

Застосування сприйняття часу в терапевтичних цілях віднайшло своє

втілення у практиці З. Фрейда. Учений з’ясував, що коли в людини виникають

симптоми психічного розладу, вони пов’язані із “регресом” у часі і належать до

більш раннього періоду життя клієнта. Якщо людина може змінити сприйняття

цих подій за допомогою терапії і усвідомлює їх “часові стосунки” з іншими

подіями, то симптоми можуть зникнути. Сприйняття часу впливає на те, який

смисл ми надаємо власному досвіду.

Сприймати події “у часі” означає зайняти позицію, асоційовану з подією,

у тому як вона розгортається: бачити, чути, відчувати те, що відбувається на

власні очі. З цієї позиції сприйняття “теперішнє” це наше поточне фізичне

положення. При цьому “майбутнє” відображене у вигляді лінії, котра

розташована перед нами, а “минуле” у вигляді лінії, котра пролягає позаду

нас. Проте можна змінити спрямування і відійти назад, у минуле. Щоб

179

відтворити подію або “регресувати” до нього, треба пережити її у часі саме в

такий спосіб.

Коли події сприймаються “крізь час”, то важливою є послідовність подій з

боку дисоційованого спостерігача. З цієї позиції сприймається, що “минуле” і

“майбутнє” містяться праворуч і ліворуч від нас, а “теперішнє” десь посередині.

Щоб описати подію та її значення, а потім увести у тимчасові стосунки з іншим

досвідом, необхідно сприймати їх саме так “крізь час”. Дисоційована позиція

є більш корисною для усвідомлення й аналізу, але більш пасивною.

Асоційована позиція більш активна, але уможливлює втрату цілого.

Розмаїття ментальних і емоційних симптомів є результатом регресу в часі

до минулого досвіду, при цьому втрачається можливість зайняти більш

дистанційовану позицію “крізь час”, з боку. Тому виникають несвідомі реакції

в теперішньому, такі ж як і в ранній період життя. Іраційний страх перед

публічними виступами насправді пояснюється наявністю травматичного

досвіду в дитинстві. (Коли, наприклад, у школі над дитиною посміялися або

принизили перед групою людей. Людина стала дорослою, а страх спонтанно

виникає перед аудиторією, як асоціація тієї ситуації).

Такі почуття можна з’ясувати, переміщаючись від регресу або

асоційованого стану “у часі” до більш дисоційованого стану “крізь час”. Це

дозволить людині зрозуміти, чому вона так реагує, і така реакція вже не буде

для неї іраційною і лякаючою. Така нова точка зору сприяє змінюванню реакції

людини і призводить до “асоціативної корекції” (З. Фрейд).

Польовий розум – свідомість не лише притаманна людині, вона є і

навколо. Усі люди живуть у розмаїтих, співіснуючих, динамічних просторах, а

саме: історія, родина, культура, середовище. “Ви можете працювати у полі

НЛП або жити у пригнічуючому полі остраху” [75, с. 44]. Але як взаємодіяти з

полями і що є за їх межами, невідомо. Р. Ділтс вважає, що у третьому поколінні

НЛП поняття “поле” характеризується четвертою позицією сприйняття або

позицією “ми”. Перша, друга і третя – “Я”, “інший” і “спостерігач”, пов’язані із

позиціями “значущих інших” у системі людських взаємодій – “простір

взаємодій”. Поле стосунків створюється патернами взаємин і взаємодій, що

180

відбуваються у цьому просторі. Четверта позиція водночас включає у себе і

перевершує три інші позиції сприйняття [63].

Прикладом такої взаємодії є поєднання двох атомів водню і одного атому

кисню, у результаті чого утворюється вода. Два гази утворюють воду. Якщо

прибрати будь-яку складову, вода зникне. Вода – третій об’єкт, що перевершує

попередні, котрі створили певні взаємини.

Як стверджує Г. Бейтсон, “Індивідуальний розум присутній іманентно, але

не лише у тілі. Він іманентно присутній у провідних шляхах і сполученнях поза

тілом; і існує великий Розум, для якого індивідуальний розум є лише

підсистемою. Цей великий Розум співвідноситься з Богом і, можливо, з тим, що

люди мають на увазі під “Богом”, але він як раніше іманентно присутній у всій

взаємопов’язаній соціальній системі і в планетарній економіці” [24; 63, с. 44].

Відтак, “Великий Розум” Р. Бейтсона і є прикладом “польового розуму”.

Отже, щоб набути цілісності, здійснити подорож, необхідно поєднати і

узгодити кожний з трьох видів розуму.

Цікаво, що кожний із розумів має породжуючі можливості. Кожний розум

може працювати на різних рівнях. Звичайний рівень існування розуму – “его”,

або “розум всередені коробки”. Якщо людина діє із свого базисного стану

свідомості стосовно тілесного розуму (займається буденними справами), то її

тіло функціонує як “его”. Тобто ставлення до тіла як до тварини, котру

постійно треба підштовхувати. Постійна зацикленість: пробудження вранці,

додавання якогось енергетику у вигляді кофеїну або теофілліну і таніну, потім

напруження під час виконання професійних обов’язків, повернення ввечері

додому, споживання їжі, а можливо, і алкоголю для “розслаблення”,

нетривалий сон і знову по колу.

На “его-рівні” тілесного розуму немає відчуття надзвичайності у власному

тілі. Людина не відчуває його таємниць створення. На жаль, не має відчуття

генетичної пам’яті і родової мудрості, інтуїтивного знання, статевої

ідентичності і чуттєвості. Тому набуття цілісності потребує усвідомлення

власного тіла на більш високому рівні – породжувальній свідомості.

Творчі особистості, котрі створюють власне себе як митців (ділові лідери,

атлети, цілителі та ін.), можуть і знають, як це здійснити – перейти на іншій

181

рівень стану свідомості тіла. Задля того, щоб створити щось у будь-якій сфері

людської діяльності, необхідно перевести власний тілесний розум на більш

високий рівень свідомості. Митці вищого рівня, професіонали постійно

тренуються, щоб досягати і витримувати стани породжуючого тілесного

розуму. Отже, успішності передує відповідний рівень свідомості.

Проте в деяких випадках відбувається перехід і на нижчий рівень

свідомості, тоді мова йде про регрес до більш примітивного стану свідомості.

Коли немає можливості реагувати інтелектуально, особистість переходить до

більш елементарного, первинного стану “перед-его”, який характеризується

більшою емоційністю, меншою послідовністю, більш інтенсивними

мисленнєвими образами. Це відбувається кожного разу, коли людина відходить

або втрачає персональну ідентичність. Унаслідок особистісного конфлікту або

кризи, що пов’язана із переживанням горя, невдачі, професійної або бізнес

кризи, коли людина втрачає опору, відбувається повернення до цього стану. Чи

закоханість, котра призводить до бажання злиття з Усесвітом, спричиняє

занурення у первинний розум.

Проте примітивна свідомість є необхідною для відтворення ідентичності і

утворення чогось нового – за межами чого особистість ще не була.

Перебування у первинному розумі, якщо це не застрягання, сприяє подальшому

виходу на інший рівень свідомості.

Виходу на рівень породжувальної свідомості сприяє фокусування на

породжувальних принципах кожного розуму. Загальним є принцип, про котрий

С. Гілліген говорить так: “Вирівнюйся і центруйся!” [63]. Задля просування на

породжувальний рівень когнітивного розуму варто “Прийняти і перетворити!».

Рух у напрямку породжувального рівня польового розуму відбувається через:

“Відкрийся за межі (проблеми), а потім відкрийся за межі того!” Р. Ділтс

вважає, що людина повинна вийти зсередини старої коробки у цілий світ нових

можливостей.

Отже, напочатку необхідно сфокусуватися на породжувальному тілесному

рівні і на тому, як центрування тіла-розуму може туди доставити. Центрування

є практикою, за допомогою якої особистість поєднується і вирівнюється із

власним тілесним станом. Тобто процес усвідомленого занурення у власне тіло,

182

а потім відкривання через тіло у світ. При цьому людина повністю зливається з

єдиним полем, з якого з’являється багато породжувальних властивостей.

У ситуації втрачання центру, децентрованості особистість стикається із

хаосом, замішанням і стає невпевненою, а тому й вразливою до зовнішніх

впливів. Навпаки, у ситуації центрованості, коли її канали відкриті і стабільні,

відчувається спокій, упевненість і ресурсність. Розум у стані центрованості

набуває спокою, а свідомість відкривається. С. Гілліген зауважує, що людина

демонструє ясність і здатність зберігати спокій навіть під час вирішення

складного завдання або прийняття відповідального рішення. А також вагомою

характеристикою центрування, як зазначає Р. Ділтс, є присутність. Тобто повна

присутність свідомості у протилежність хаосу.

Центрування – те, що дозволяє відпустити потребу его-інтелекту керувати

усім і намагатися все пояснювати. Воно сприяє відчуттю внутрішньої

стабільності, яка співзвучна з енергіями, об’єктивне розуміння і інтуїтивне

сприйняття. Таким чином, навіть у надскладних ситуаціях людина приймає

правильне рішення.

Завдяки центруванню відбувається трансформація когнітивного розуму.

Діючий принцип породжувального когнітивного розуму називають

“заступництвом”. Це “процес пробудження усвідомлення чеснот і дарувань

всередині кожної людини і всередині світу, а також зв’язків між ними”

[63, с.49].

Після центрування необхідно сфокусуватися на навичках заступництва.

Так, когнітивний розум стає утворювальним полем, а не лише позицією в полі.

Унаслідок цього він називається “розум розумів”. Тут свідомо утримуються

вітальність, енергія, творча цікавість через що виникають всередині цього поля

нові родові зв’язки (у Ж. Беккіо, це нові зв’язки, що утворює коннектомом).

Прикладом моделі заступництва автори вважають М. Еріксона, який

приймав усе, з чим стикався на шляху й утилізував, приймав із вдячністю як

можливість набуття нового досвіду. Принцип заступництва стосується

сприйняття того, що є, і утримання цього змісту всередині великої структури та

сприяння прояву іншим можливостям.

183

Таким чином, заступництво – процес “змінювань через відсутність змін”.

Ми відпускаємо всі спроби дещо змінити і замість цього сприймаємо це із

цікавістю, утримуємо в такий спосіб, щоб дозволити йому розгортатися далі,

перетворюючись на нові патерни поведінки [63]. Проте проявляти

заступництво талановитим людям доволі легко – надати простір і дозволити

зростати. Але набагато важче дарувати заступництво ранам, “демону” або

темній стороні особистості. Ми не бажаємо мати справу з темрявою, ми

бажаємо позбавитись її, перебороти й управляти нею. Однак істинне зцілення і

перетворення відбувається лише завдяки наданню заступництва саме травмі,

демону чи темній стороні особистості.

Отже, необхідно з’ясувати, в який спосіб здійснюється відкриття

породжувального поля свідомості, як позбавитися “гіпнотичної влади

фокальної уваги” до проблеми або людини і відкритись широкому полю

свідомості навколо цієї проблеми або людини, таким чином, щоб свідомість

розвивалась і доступ до ресурсів збільшувався.

Завдання ускладнюється тим, що в роботі із кожним із видів розуму –

тілесним, когнітивним, польовим – потрібно враховувати те, що людина є

настільки готовою (психологічно готовою до самоздійснення, становлення

цілісності), наскільки дозволяє рівень її свідомості. Якщо особистість перебуває

на низькому рівні тілесної свідомості, вона не зможе успішно вирішувати

завдання, пов’язані із становленням цілісності (“подорожі”). Якщо є жорсткі

когнітивні уявлення, які усім керують, то на суб’єкта очікує невдача в будь-

яких завданнях, пов’язаних із перетворенням. Якщо особистість не володіє

широкими полями можливостей, вона не зможе далеко просунутись.

Отже, стан визначає те, що людина переживає, смисл, який вкладає;

здатність на це знайти відповіді і загальну якість життя. Проте саме особистість

здатна управляти усім цим, власним станом, якщо має таку потребу і бажання.

Для настроювання різних аспектів власного стану і розуміння того, як

довести кожний стан до його надвищого рівня пропонується така програма, яка

складається з декількох етапів:

1. Необхідно центруватися – це необхідне вміння, що допомагає у процесі

перетворення.

184

2. Поєднання з центром з метою визначення свого заступництва. Так

відбувається перехід від его-інтелекту до чуттєвої свідомості.

Суттєвим аспектом центрування є балансування. Центруючись, людина

концентрується на точці рівноваги в кожному вимірі своєї свідомості. Важливо

не надто далеко ззовні і не досить глибоко всередині, але варто віднайти точку

рівноваги, яка водночас перебуває ззовні і всередині. Хоча центрування

включає розслабення, воно передбачає увагу (як це роблять митці і атлети,

розслаблення і усвідомлення водночас). Тобто центрованість вимагає і

усвідомленості дій.

Відчуйте, як свідомість рухається донизу, проходить у тіло і крізь нього.

Відчуйте ступні ніг. На них цілий Усесвіт відчуттів, він там завжди є, але не

завжди усвідомлюється. Ви все більш пробуджуєтесь, підключаєтесь.

Заспокоюєтесь.

Наступний крок – це дихання. Поступово у процесі центрування увага

зміщується від мислення до дихання. Дихання завжди в теперішньому. Коли Ви

встановлюєте зв’язок із диханням, Ви виявляєтеся в теперішньому. Поступово

Ви зливаєтесь із власним диханням і починаєте відчувати, як вирівнюється Ваш

хребет. Відчуйте свій хребет м’яким і таким, що світиться.

У центрованому стані Ви не сутулитеся вперед. Ви можете уявити, як

лагідні промені світла на тімені короною вінчають Вашу голову і м’яко

підтягують догори, піднімаючи верхівку вгору, до неба.

Щоб подовжити хребет, можна м’яко підняти і відкрити грудну клітину.

Просто деякий час дихайте вгору і вниз в середину свого хребта. Так свідомість

починає переходити від м’язового напруження до простих відчуттів тонкої

енергії у хребті. Важливо не виходити назовні, залишайтеся тут.

Утім Ви чуєте ці слова мов на задньому плані. А на передньому плані у

Вас просто приємні відчуття дихання: догори і вниз, і вниз через хребет.

Ніби Ваше дихання переносить енергію від землі до ступнів ніг, а потім –

догори через Ваш хребет до шиї. У процесі дихання догори і вниз через

внутрішню частину свого хребта Ви можете навіть благословити себе,

зробивши просте навіювання власне себе. Може, це будуть слова

потурбуватися про себе або люби себе, прийми себе. Дещо таке, що Ви можете

185

висловити: я благослоляю себе чи самостверджуюсь через свідомість власного

хребта. Це може бути звернення до себе з приводу відкриття себе або

пробудження. Ви дихаєте, відпускаєте всі думки, усі переконання і дихаєте. І з

цього центрованого, вирівняного за вертикаллю місця, без думок. Як це чудово

– узнати, що Ви можете сприймати події поза свого свідомого розуму і

відкриваючись більшому розуму. І одне з внутрішніх відчуттів, яке Ви можете

одержати від надсвідомості, - це внутрішнє почуття глибокого благополуччя і

центрованості, яке було колись у минулому. Коли Ви були у стані відчуття цієї

вітальності і відчували цю життєву силу, яка струмує через Ваше тіло, стан

досконалості без усіляких зусиль. І упродовж того, як Ви сприймаєте ці

відчуття, вдихніть їх у теперішній момент, сконцентруйте свою свідомість на

тому, щоб вдихнути їх у теперішній момент, вдихнути у своє тіло.

У процесі того, як Ви це робите, відмітьте, де сфокусована Ваша увага на

цих відчуттях у Вашому тілі? Де є центр у Вашому тілі, коли Ви в цих

переживаннях глибокого благополуччя?

Якщо б Ви пішли у світ із цим відчуттям благополуччя, де був би Ваш

центр? І доки Ви відчуваєте, де міститься Ваш центр, візьміть руки і покладіть

їх на тіло, туди, де Ви…найбільш концентровано і чітко відчуваєте присутність

свого центру. Якщо б Ви збіралися щось сказати із цього благополучного стану,

де був би центр Вашої мови? З’ясуйте, що центр міститься десь нижче шиї і

вище ніг у тілі. Знайдіть цей центр у тілі. Зверніть увагу, чи можете Ви

торкнутися до свого центру так, як Ви торкнулися б того, кого Ви сильно

кохаєте. Так, що якість Вашого дотику може пробудити центр, а також

пробудити Вас. Познайомтеся з цим засобом поєднання із своїм центром, він

дозволить Вашій свідомості, Вашому духу, Вашій глибинній свідомості стати з

ним спільним.

Ви також можете зустрітися із важкими періодами у Вашому житті, де Ви

змогли залишитися центрованими, залишитися глибоко пов’язаними із самим

собою, знаючи: щоб не відбувалося поза Вас, усередині Вас або навколо Вас,

Ви завжди залишитесь у поєднанні із своїм центром.

І доки Ви просто відчуваєте і досліджуєте цю якість простого глибинного

зв’язку із своїм центром це вагома річ, яку варто цінити, це Ваше підґрунтя,

186

Ваша опора. Ви можете кинути її, але вона ніколи не може Вас залишити. Вона

завжди присутня. І коли Ви відчуваєте з цієї основи, що у Вашому житті

відбувається щось добре. Тому Вам, можливо, просто варто взнати: чи є у Вас

якась обіцянка, яку Ви бажаєте дати або будь-яке просте забов’язання?

І що буде Вашим якорем, символом для цього стану, який допоможе Вам

повертатися у це місце все легше і легше у якості спрямування Вашого життя?

Знаючи, що кожного разу, коли забажаєте повернутися, Ви можете торкнутися

цього місця, відчути цей якір, щоб дати собі знати: тепер я повертаюсь у свій

центр. Я повертаюсь додому до самого себе. Я знов підключаюсь до свого

джерела.

(Голос поступово стає менш гіпнотичним). Тепер деякий час посидьте і

дихайте через свій центр, щоб оживити його, привнести туди більше життя, і

дозвольте собі повертатися у навколишній світ. І після того, як ваша увага буде

переорієнтовуватися зовні, хай Ваша свідомість залишається налаштованою на

Ваш центр.

Таким чином, центрованість – процес уваги (куди і як спрямований фокус

уваги). Центр – доступ до глибинного розуму (глибше когнітивного розуму). У

будь-якій складній ситуації важливо розслабитись, спуститися вниз,

центруватися, відкрити світ через свій центр. Так когнітивний розум

поєднується із тілесним розумом і як наслідок, людина стає мудрішою.

Те, що виникає із спільності тіла і розуму, із тілесно-когнітивної інтеграції,

є більш глибоким типом розуму. Задля висвітлення цього необхідно відчути

своє “покликання”.

З метою вирішення завдання центрування автори (С. Гілліген, Р. Ділтс)

пропонують використовувати вправу: “Говори і слухай зі свого центру”.

1. Поєднайтеся зі своїм власним центром, а потім поєднайтеся із центром

свого партнера. Це дозволить дослідити такий принцип: дистанція між мною і

власним внутрішнім “Я” визначає відстань між мною та іншим; отже, щоб

встановити зв’язок з іншим, треба встановити зв’язок із собою.

Першим кроком у цьому процесі є приділення уваги тому, щоб поєднатися

із своїм центром. Замість того, щоб усе робити для партнера (намагатися

виправити його, справити враження на нього, потурбуватися про нього або

187

навіть звабити), просто деякий час посидьте в тиші, щоб заспокоїтись і знайти

власний центр. Потім дуже м’яко дозвольте очам відкритися і встановити

зоровий контакт із партнером. Проте очі відкривайте і спрямовуйте до

периферії поля, у такий спосіб зберігаючи зв’язок із власним центром. Таким

чином, Ви дозволяєте розгорнути центровану польову свідомість, яка є

ключовим чинником уміння “Я - породжувального”.

Зверніть увагу, чи можете Ви пом’якшити і розширити своє поле так, щоб

могли бачити ввесь простір кімнати позаду себе. Знайдіть таку точку

настроювання, де можна усвідомлювати та бути у фокальній сфері, і водночас

бути відкритим до усвідомлення широкого поля. Використовуйте цей процес

під час встановлення зв’язку із партнером: центруйтеся, відкривайтеся до свого

партнера, відкривайте своє поле зору за межі партнера. Пам’ятайте, що

найбільш цінний дарунок, який можна піднести своєму партнеру – це якість

Вашої уваги. Даруйте свою увагу партнеру так, мов це дорогоцінна

коштовність.

Концентруйтеся на тому, щоб залишатися у невербальному зв’язку з собою

і партнером. Утім особа “А” просто каже: “Моє покликання це…” Далі може

йти слово, фраза, рух тіла, метафора, символічний образ, що спадає на думку,

коли Ви робите заяву. І щоб це не було – проявіть його. Потім таку заяву

робить особа “Б”. Заяву Ви робите, дозволяючи їй вийти із свого центру.

Це перший цикл. Потім процес повторюється до чотирьох або п’яти

циклів. Це необхідно для того, щоб освоїтись у центрі і почати слухати та

говорити саме з нього, а не з голови. Почніть процес із дихання і відчуття у

хребті, будьте присутніми у своєму тілі, установіть зв’язок із собою у своєму

центрі. Лише після того, як відчуєте зв’язок із своїм центром, можете м’яко

дозволити своїй увазі відкритися полю, що включає Вашого партнера.

Робота зі своєю цілісністю (“Я - породжувальним”) передбачає поєднання

трьох розумів – тілесного, когнітивного, польового. Саме в такий спосіб

досягається найвищий рівень свідомості. Для цього необхідно: відчути своє

покликання і утилізувати його як зрозумілий резонуючий намір у когнітивному

розуму; узгодити покликання з центром тілесного розуму; вивести своє

покликання у світ, розкривши свій центр у полі.

188

Для цього пропонується така вправа, як “Резонансне узгодження трьох

видів розуму для реалізації покликання”.

1. Запишіть своє покликання. Коротко і позитивно – не більше п’яти слів у

доповнення до фрази: “Моє покликання – це…”.

2. Промовте власне покликання три або чотири рази, кожного разу

відмічаючи своє почуття.

3. Налаштуйтеся на своє тіло, покладіть руку на свій центр і потім скажіть

свою мету ще раз таким чином, щоб ваш голос резонував із Вашим центром.

Уповільніть темп мовлення, щоб відчути зв’язок між голосом і центром.

Відмічайте будь-яку різницю.

4. Налаштуйтеся на своє тіло, покладіть руку на свій центр, а іншою рукою

вкажіть на “майбутнє”. Відчуйте свою енергію і ту, що пов’язує Вас із центром,

й ту, що проходить через Ваш палець і далі, виходячи за його межі. Водночас

Ви продовжуєте енергію у “майбутнє” і з таким самим резонансом утримуєте

свій центр, знов назвіть своє покликання. Відмічайте будь-які зміни.

5. Як тільки Ви знайдете резонансне узгодження центрів усіх трьох

розумів, зберігайте цей стан, медитуючи на тему свого зобов'язання щодо

реалізації покликання.

Задля збереження свого центру (“активне центрування”) пропонується

вправа “Активне центрування”. Під час реалізації свого покликання

особистість стикається із сильною протидією, що йде із середини власне

людини і від інших. Тому важливо зберегти віру у своє покликання і знайти

спосіб його втілити, навіть коли спротив досить серйозний. Ця властивість

суб’єкта стає доволі потужною. А коли ситуація стає усе більш жорстокою,

сила “героя” збільшується і він продовжує перебувати у центрі. Тобто завдяки

цій вправі відбувається більш глибоке розуміння покликання на рівні м’язів.

С. Гілліген, Р. Ділтс вважають, що існують два способи залишитися

центрованим – через заземлення і потік. Заземлення або “укорінення” свого

центру в одному місці, трансформуючи себе у моноліт, що зберігає свою

усталеність, не зважаючи на протидію. Коли людина піддається потоку, вона

зливається і поєднується разом із силою, що зустрічається на шляху.

Зберігаючи центрованість, суб’єкт сходить з лінії дії цієї сили і рухається колом

189

біля неї у такий спосіб, щоб завершити свій рух трохи позаду і поряд з нею.

Обидві стратегії є корисними в залежності від ситуації.

1. Застосовуючи пам’ять або уяву, знов відчуйте ситуацію, в якій Вам

важко залишатися центрованим і креативним.

2. Вийдіть із переживання і ввійдіть у такий внутрішній стан, в якому Ви

відчуваєте себе вирівняним, розслабленим і центрованим.

3. Коли Ви будете готові, попросіть свого партнера м’яко штовхати Вас і

тягнути в різні сторони під різними кутами (за плечі, за талію, уперед, назад, із

боку в бік тощо), водночас, як Ви тренуєтесь, залишайтеся центрованим, стійко

утримуючи рівновагу, “укорінюйтеся”, мов дерево, збалансованим і вирівняним

– і фізично, і подумки. Зустрічайте й енергетично віддзеркалюйте тиск, що

виходить від Вашого партнера, і спрямовуйте його донизу через свій центр,

через ноги і землю. Залишайтеся розслабленим, коліна м’які, дихайте животом.

Упродовж того, як Ви будете перебувати у цьому стані і почнете почувати себе

більш комфортно і упевнено, можете ускладнювати вправу та попросити

партнера штовхати і тягнути сильніше. Коли Ви навчаєтесь бути потоком, хай

Ваш партнер тягне і штовхає Вас так, що Ви більше не в змозі встояти на ногах

на тому самому місці, а рухаєтесь у просторі. Розкрутіться навколо партнера

таким чином, щоб зупинитися поряд з ним і трохи позаду нього. Під час руху

залишайтеся укоріненим, відчуваючи опору на землю і поєднання із своїм

центром.

4. Коли Ви відчуваєте, що готові, то, зберігаючи центрований стан,

повертайтеся в ту проблемну ситуацію і відмічайте: чи розрізняється Ваш

досвід поведінки в цій ситуації тоді і тепер? Ви відчуєте, що можете вести себе

в цій ситуації набагато креативніше.

Отже, мета цієї вправи полягає в тому, щоб бути гнучкимим і водночас

заземленим, мов дерево. Тобто центрування не здійснюється лише когнітивним

розумом. Якщо людина центрується і піднімається до себе в голову і залишає

тіло, то не можна говорити ні про зазмелення, ні укорінення. Це може бути

панічною атакою – тіло блокується і стає ригідним, а увага втрачається в мозку.

Центрування – профілактика та корекція таких станів. Тут такий принцип:

“Опускайтеся подумки вниз. Розслабляйтеся. Опускайтеся вниз”.

190

Щодо розвитку породжувального тілесного розуму, то варто вказати на

складові такої свідомості: розслаблення, концентрація, гнучкість, відкритість,

почуттєвий інтелект.

Коли когнітивне мислення поєднується з тілесною основою – це ще один

спосіб центрування. Необхідно навчитися думати без м’язового напруження.

Це ключова характеристика породжувальної свідомості і підґрунтя

генеративного трансу, вирішення завдань підвищеної складності (спорт,

мистецтво, музика, написання книг і т.ін.), інтимні стосунки або бізнес.

Якщо людина у непороджувальному тілесному стані, то відчуває боротьбу,

ступор, втечу, перебуває в консервативному стані, що відтворює те ж саме,

лише в більшій кількості. Так звані нейром’язові блоки спричинюють звуження

каналу. Тілесний розум втрачає цілісність і свій центр, тому зникає доступ до

внутрішніх знань. Звужується поле, тому не відчувається зв’язок із простором,

що є поза вузькими межами его-інтелекту. Втрачається доступ до більшого

розуму, ніж свідомий розум, яким можна творити нове і цікаве.

Отже, центрування тіла-розуму – це спосіб навчити основу залишатися у

спільності з глибинним полем свідомості, узгоджуючи “малий” розум з

“великим”. Якщо цього особистість досягає, здійснюються добрі вчинки і успіх,

якщо ні, може відбуватися щось погане.

Одним із найважливіших значень породжувального тілесного стану є те,

що забезпечується можливість перетворювати негативні переживання у

позитивні. Так, дозвольте собі “потонути” у стані ліні, відпустіть усі спроби

змінити його, просто спостерігайте. Коли воно з’явиться, знайдіть стан

центрування. Просто із цікавістю відмічайте тонкі зміни в положенні тіла,

диханні, в орієнтуванні, що дозволяють привносити центрування у саме серце

цього переживання ліні. Відпустіть назви, судження, просто удоскональте цей

стан, додайте до нього досвід породжувального тілесного центрування.

Спостерігайте, що починає відбуватися. Відмічайте те, як відчуваєте себе,

інших, внутрішні переживання. Зверніть увагу водночас, як називається цей

стан. Він усе ще називається “лінь” чи інакше. Сама природа цього стану

починає змінюватися. Так можна застосовувати центрування до будь-яких

проблем (паління, залежності тощо).

191

Центрування вагомий компонент породжувального стану. Коли

відбувається опрацювання негативної проблеми, варто не намагатися

позбавитись її, а необхідно ввійти у породжувальний стан свідомості, а потім

зайнятися проблемою.

У ситуації з палінням можна допомогти людині центруватися і зайняти

стосовно себе стан спостереження і цікавості. Потім треба звернутись до тіла

знов і знову виразити домінуючий тілесний патерн проблеми. Наприклад,

курець, сидячи із заплющеними очима, може повільно повторювати свій

паттерн поведінки, як він знов підносить цигарку до рота і затягується. І коли

людина неодноразово це повторює, дозволити з’явитися витонченому руху.

Уявити проблему з витонченістю – це реальне трансформаційне зрушення.

Коли людина повторює проблемний патерн як центрований, витончений

танець, його треба попросити подумки утримувати питання: “Моє підсвідоме

намагається мені щось передати. Що це?” за цей час, коли людина перебуває у

центрованому ритмічному стані, можуть виникати корисні усвідомлення. Коли

це відбувається, людина з радістю приймає позитивний намір і необхідність: це

дуже важливо приділити час собі і лише собі!

І якщо людина визнає, що звичка курити допомогає досягнути щось

позитивного – приділити час собі, тоді можна використати центрування, щоб

дізнатись про інші засоби, якими можна задовольнити цю потребу без паління.

Коли з’являється позитивний намір, можна розробити багато різних варіантів,

як допомогти собі задовольнити важливу потребу.

Отже, шлях до цілісності розпочинається через тіло. Саме тут

зосереджений перший розум, з яким необхідно поєднатися, щоб перетворити

своє життя. Проте вагомим аспектом цієї подорожі є те, що зворотний

напрямок до глибинного “Я” має багато міні-пасток. Тому найчастіше людина

зустрічається із розмаїттям особистісних переживань, що зосередились саме в

центрі. Також слід зазначити, що коли ми розглядаємо питання центрування, то

тут є два рівні. Перший рівень вільний від змісту, це відкритий простір, через

який протікає життя. Буддисти вважають, що простір пустий і просторий. А

192

нейропсихологи стверджують, що він передає патерни енергії або інформації з

однієї сфери в іншу.

Можна назвати його каналом. Центр – це відкритий канал, що дозволяє

жити вільно і творчо. Другий рівень – це зміст, що проходить через канал у

будь-який відрізок часу. Отже, є відкритий канал – центр і те, що через нього

проходить – це когнітивна свідомість. Важливим завданням породжувальної

свідомості є необхідність диференціювати рівні. Коли людина центрується,

вона тренується бути присутньою нереактивно, спостерігаючи, що відбувається

у поточний момент. Суб’єкт навчається бути разом із кимось, не будучи ним.

Тоді людина є вільною, щоб діяти творчо, позитивно і з любов’ю.

Проте, коли індивід не в такому стані, він може зав’язнути в тому, що

відбувається. І починає реагувати на життя, заплутавшись у трьох соснах:

“виборюй, біжи, замри”. Тоді з’являються негативні емоції – гнів, острах,

відчай – у них людина втрачається.

У децентрованому стані проблема вбирає “Я” особистості і людина також

втрачається у ній. Якщо центруватись, то “Я” може поглинути проблему

позитивним чином. Можна “домовитись з нею” або “запросити на чашку чаю”,

а потім відправити її, при цьому через поєднання буде надаватися всім

сторонам допомога. Отже, центруючись, розкривається вищий стан свідомості,

куди запрошуються будь-які переживання і в “комфортній обстановці” вони

перетворюються, упродовж цього трансформується власне свідомість.

Саме у цьому і полягає різниця між контекстними і контентними рівнями

центру. В. Сатир у процесі роботи з сім’ями часто задавала питання, якщо вони

починали або закінчували боротися один з одним. Спочатку вона питала: “Що

ви відчуваєте при цьому?”, а потім: “А що ви відчуваєте з приводу вашого

почуття?”. Перше питання контентне, за змістом, а друге визначає все, що далі

слідує. Не зміст має значення, а ставлення людини до цього змісту.

Друге почуття визначає ставлення до першого почуття. Якщо людина

почувається сердитою, побоюється гніву, тоді гнів стає проблемою. Тобто не

переживання з приводу чогось, а саме ставлення до цього стає проблемою чи

ресурсом. Однак, якщо людина перебуває у центрованому стані з таким

переживанням, то воно стає корисною інформацією.

193

Організаційний принцип другого рівня – заступництво або генеративна

здатність сприймати все, що є, яким би воно не було, створювати для нього

середовище, що вміщує, дозволяє йому там бути, а потім встановити з ним

зв’язок, що дозволить інтегруватися, перетворитися і творчо розвинути ввесь

глибинний потенціал.

Відтак, створення тілесної цілісності сприяє утворенню внутрішнього

комфорту, в якому будь-яке переживання використовується розумом не для

того, щоб не керувати, а розкривати позитивний намір, дарування чесноти, що є

всередині цього переживання.

Другий етап утворення цілісності особистості – породжувальна когнітивна

свідомість. Тілесний центр уособлює два рівні – зміст і простір. Те ж саме

можна спостерігати в когнітивному розумі. У породжувальному тілесному

розумі утворюється “тіло тіл”, а в породжувальному когнітивному розумі

відкривається “розум розумів”, додаючи контекстуальний рівень (у НЛП,

“мета-розум”).

У породжуальному розумі ідентичність перебуває на контекстуальному

рівні, котрий містить патерни. Породжувальний рівень метарозуму

відрізняється від его-інтелекту, де ідентичність присутня лише в одній позиції і

одній сфері поля. На цьому рівні ідентичності люди розрізняються. Кожен

намагається зберегти “власне Я” і стерти “іншого” або усунути загрозу своєму

“Я”.

На породжувальному рівні навпаки, ідентичність сприяє людині і замість

того, щоб бути протилежною, доповнює. На породжувальному польовому рівні

ідентичності утворюється третя сутність, яка містить усіх, проте може існувати

лише у взаємозв’язку. Вона є результатом взаємодії і гармонійно утримує усі

елементи попереднього рівня.

Усвідомленню тіла сприяє техніка “Передній план – задній план”,

запропонована Р. Ділтсом і Д. Делозьє [75].

1. Визначте автоматичну обмежувальну реакцію, що виникає в певному

контексті, яка при цьому піддається перевірці (тривога під час виступу перед

аудиторією)

194

2. Асоціюйтесь із конкретним прикладом обмежувальної реакції у

достатньому ступені, щоб виникли фізіологічні реакції, пов’язані з нею.

А. Інтроспективно відтворіть образ свого тіла (суб’єктивний гомункулус),

що виникає у цій ситуації. Визначте, що перебуває “на передньому плані”

Вашого усвідомлення, тобто які частини і відчуття тіла Ви сприймаєте краще

за все в ситуації, де виникає обмежувальна реакція (наприклад: Ви відчуваєте

серцебиття і напругу у щелепі).

Б. Визначте, що перебуває “на задньому плані” у цьому стані, зверніть

увагу на те, які частини тіла Ви не усвідомлюєте у цьому стані і які в ньому не

беруть участі (наприклад, ступні ніг, мочки вух, лівий лікоть і т.ін.).

2. Згадайте ситуацію, коли Ви були у ресурсному стані, протилежному

першому. Це ситуація, де у Вас мала виникнути обмежувальна реакція, але не

виникла. Якщо такого прикладу немає, згадайте ситуацію, найбільш схожу на

ту, де можлива обмежувальна реакція, але в ній ця реакція відсутня.

Асоціюйтеся з цією ситуацією (наприклад, Ви повідаєте цікаву історію групі

нових співробітників).

А. Знов уточніть, які частини тіла Ви усвідомлюєте найкраще за все

(“передній план”) (наприклад, відчуття енергії у хребті і спокій у животі).

Б. Визначте, що перебуває “на задньому плані”, чого Ви не усвідомлюєте

(наприклад, колінні чашечки, ступні ніг, мочки вух і т.ін.).

3. Порівняйте обидва приклади, знайдіть частини тіла, які містяться “на

задньому плані” і в проблемному, і в ресурсному стані (наприклад, мізинці,

лівий лікоть і т.ін).

4. Поверніться у ресурсну ситуацію і якомога повніше увійдіть у неї.

Розширюйте усвідомлення свого тіла, щоб добитися більш збалансованого

відчуття всього тіла, особливо тих ділянок, які визначили на попередньому

кроці (мізинці і лівий лікоть).

5. Поверніться до обмежувальної реакції. Повністю переживіть її, але на

цей раз сконцентруйте увагу на тих ділянках тіла, які раніше були “на задньому

плані” в обох станах (мізинці і лівий лікоть). Ви помітите миттєву й

автоматичну трансформацію проблемної реакції, і Ваш стан зміниться, він

стане більш позитивний і ресурсний.

195

С. Гілліген і Р. Ділтс наводять приклад, що стосується людей, які

перебувають у близьких стосунках. Так, на першій стадії близькості

(романтична фаза) з’являється потреба у спільності: “Ми зіллємось і будемо

жити довго і щасливо”. Цей етап ще можна назвати “трансом єдності”. У другій

фазі близькості різниця стає більш помітною, ніж єдність. Усе, що раніше в

партнері було приємним, тепер дратує. Проте така подвійність є потрібною

щодо усвідомлення, що коли – це любов, то і є суттєва різниця. Розрізнення є

необхідним і важливим.

Таке розрізнення дозволяє перейти від ототожнення з єдиною позицією до

ототожнення з полем, де є багато позицій. Це – третя фаза близькості. Щоб

насолоджуватися зрілим, творчим коханням, необхідно розвинути польову

свідомість, свідомість “МИ”, яке включає обох, проте виходить за межі “ТИ” і

“Я”. Різниця зникає (з одного боку вона стає більш чіткою), але з’являється

нова якість, що вміщує всю цю різницю. Така польова свідомість стає більш

високим рівнем у порівнянні з “его-позицією”.

Для утворення нової якості необхідне “заступництво”. Заступництво – це

породжувальний простір для того, щоб людина могла оволодіти всім, що там є.

Саме за допомогою утримання всього оточення уможливлюється перетворення.

Проблема полягає в тому, що, коли енергія не центрована, не інтегрована і до

якої ніхто не виявляє заступництво, автори називають її “тінь”, вона стає

відкинутою і відокремленою.

Коли людина переборює власні емоції, вона не є центрованою, не є

інтегрованою з іншими енергіями. Вони перебувають у примітивній формі.

“Заступництво”, навпаки, приймає емоції і сприяє тому, щоб людина

розібралася у них, допомагає центруватися, щоб оволодіти ними. У процесі

того, як особистість інтегрує емоцію з іншими емоційми та аспектами “Я”,

відбувається перетворення.

Одна з провідних ідей “заступництва” полягає в тому, що, якщо подумати

про щось, це не означає зробити. Тому можна дати місце думці або емоції без

того, щоб діяти. Це ключовий аспект породжувальної когнітивної свідомості.

Саме в такий спосіб можна трансформувати негативну енергію у позитивний

196

внутрішній досвід. Так відбувається заступництво енергії, а не вчинків.

Заступництво спонукання, а не конкретної поведінки.

Розглядаючи процеси центрування, заступництва, інтеграції, слід

зазначити, що якщо існує певна проблема, то якою б не була енергія, з нею

треба центруватися і зустрітися. Після чого стає зрозумілим, чим таке

поєднання допоможе.

Надання заступництва є центром майстерності, культури і всього процесу

становлення цілісності особистості. Так, на думку авторів, процес виховання і

становлення особистості є процесом заступництва. Відкритий шлях до

заступництва – відчуття позитивних людських цінностей, прихованих за

чимось іншим. Щоб змінити щось, немає необхідності це виправити.

Заступництво – це поєднання людини із властивою саме їй досконалістю і

вивільнення цієї досконалості.

Метою створення цілісності особистості є не подолання чи руйнування

важкої емоції або негативної енергії клієнта, а гуманізація її, утім спочатку

треба стати більш людяними. Розпочинаємо з центрування, відкриваючи

породжувальний тілесний рівень, потім додаємо породжувальний когнітивний

процес заступництва, де варто витримати все, що зустрічається на шляху, і тоді

з’являється позитивний досвід і нові позитивні результати.

Практика заступництва життя розглядається в цілому – власне життя або

іншої людини. Варто відчути кожну часточку минулого, теперішнього і планів

на майбутнє людини. Необхідно розгледіти, як людський дух намагається

повністю пробудитися у цьому світі.

С. Гілліген пропонує такі запитання:

1. Яке Ваше покликання?

2. Як би Ви дізнались, що виконали своє покликання? (Внутрішній /

зовнішній стан)

3. Коли Ви вперше почули це покликання? Які були наступні покликання?

(Події, що виходили за межі звичного досвіду, позитивні і негативні події.)

4. Як Ви відмовилися від покликання? Що стало наслідком цієї відмови?

5. Які люди є взірцями (попередниками / покровителями Вашого

покликання?

197

6. Які люди слугують негативним прикладом / попередженням?

7. Які перепони є на Вашому шляху? (Внутрішні стани / звички або

залежності / зовнішні асоціації.)

8. Які ресурси підтримують / живлять / мотивують Ваш шлях?

9. Що дозволяє Вам посилити прихильність до обраного шляху щодо

цілісності особистості?

Потрібно не лише задавати питання, а й формувати простір. Тобто

присутність є більш суттєвою, ніж запитання. Безособові і поверхові відповіді

на рівні “его-інтелекту” не мають сенсу. Слід створити простір, у якому людина

буде відповідати від душі.

Щоб вести з людиною духовну бесіду, коли особистість говорить із самих

глибин серця про мрії, істини, покликання і життєвий шлях, необхідно досягти

зануреності терапевта в розмову; що відкриває поле, яке присутнє і підтримує

такі глибокі істини. У роботі “Сміливість любити” С. Гілліген розкриває

навички заступництва. По-перше, внутрішня конгруентність і поєднання із

своїм “Я”. По-друге, поєднання з партнером або клієнтом. Необхідно не

втратитися в партнері і залишатися для нього присутнім. І спостерігати весь

час, щоб залишатися в поєднанні з собою і з партнером.

Третя і четверта навички доповнюють перші дві. Цікавість і

сприйнятливість: прояв себе, свого інтересу, але треба збалансувати із

сприйнятливістю партнера, так утворюється простір для дослідження того, що

буде відбуватися.

Також важливою є робота з відмовою і спротивом. Це справжня

можливість побачити і відчути найкраще в людині. Сприйняти, як усі

переживання – позитивні і негативні є частиною процесу становлення

цілісності особистості. Не треба ігнорувати утруднення, проблеми і внутрішні

переживання людини, варто їх розташувати у широкому контексті, у просторі

“Я”, який набагато масштабніший за проблему. Так можна відчути, як у центрі

кожного внутрішнього переживання людини її дух намагається пробудитися,

зцілитися і вирости.

Необхідно визначити специфіку відмови від покликання. Тут часто

проявляється сспротивпротив, що здійснюють перепони і “тінь” людини.

198

Дж. Кемпбел називає це місце відмовою від покликання. Ніхто не може пройти

шлях перетворення, уникнувши при цьому основних перепон – зовнішніх і

внутрішніх. Обов’язково людина стикається з місцями сумнівів. Вони і є

сигналом до того, що попереду поріг, далі те, де суб’єкт ще ніколи не бував

раніше. Треба готуватися до того, щоб впоратися із цим.

Перед виконанням наступної вправи варто зробити розминку з метою

інтеграції рамок часу і “якоріння” сприйняття часу (Р. Ділтс, Д. Делозьє).

1. Встаньте перед своїм партнером на відстані приблизно півметра.

2. Подивіться в обличчя партнеру і відмітьте свій стан у поточний момент

(повністю усвідомте те, що Ви бачите, чуєте, відчуваєте, які аромати, смаки

відчуваєте, увійдіть у стан “тут і тепер”).

3. Коли Ви повністю усвідомлюєте себе в поточному моменті, простягніть

праву руку і торкніться правої руки партнера, перед Вами.

4. Відпустіть руку, заплющіть очі, зробіть глибокий вдих і відверніться від

партнера.

5. Знов поверніться до партнера, розширте своє сприйняття часу до

поточного моменту в контексті Ваших дій до рамок часу дня, тижня, місяця і

року, від фази життя, у якій Ви зараз перебуваєте до усього життя, а потім до

рамки часу, яка більша за Ваше життя. Розширте її в минуле і в майбутнє до

відчуття вічності.

6. Коли Ви відчуєте відчуття вічності або “позачасу”, витягніть ліву руку і

торкніться лівої руки партнера, що перед Вами.

7. Відпустіть руку, заплющіть очі, зробіть глибокий вдих і відверніться.

8. Знов поверніться до партнера. Подивіться один одному в очі і водночас

зробіть глибокий вдих, потім одночасно разом торкніться обома руками обох

рук партнера.

Тут дотики слугують якорями: довготривалого і короткотривалого

сприйняття часу. Вони створюються, а потім водночас активуються, щоб

викликати неврологічний стан, у якому дві форми сприйняття можна відчути

інтегровано. У такий спосіб виникають глибокі переживання, які асоціюються

із зміненими станами свідомості (гіпнотичний транс або “духовний досвід”).

Такі якорі є необхідними в подальшій терапевтичній роботі.

199

Просування шляхом покликання потребує визначення “позиції

сприйняття” особистості. Така позиція висвітлює нашу точку зору щодо

ситуації або стосунків. Новий код НЛП пропонує три базові позиції, з яких

можна сприймати той або інший досвід: перша позиція, коли ми щось бачимо

на власні очі, з власної точки зору. Друга позиція, коли ми сприймаємо щось з

точки зору іншої людини. Третя позиція, коли ми відходимо крок назад і

сприймаємо стосунки між собою та іншою людиною “з боку”, з точки зору

спостерігача. Д. Делозьє вказує ще на четверту позицію на відчуття всієї

системи цілком або “поля стосунків” (переживання колективного “ми”), що

виникає в результаті синтезу трьох попередніх позицій. Здатність

усвідомлювати весь цикл комунікацій і потік подій, які виникають у ній, є

вагомим інструментом, що дозволяє підвищувати ефективність комунікації і

досягати у ній “екологічних” результатів. Саме такий смисл позицій

сприйняття, “потрійний опис” є показником зрілості особистості: у будь-який

момент комунікація має три позиції: власна (перша), іншої людини (друга) і

погляд з боку на стосунки цих людей (третя).

На думку Дж. Гріндера, Д. Делозьє, варто розвивати практичні навички,

що дозволяють увійти в кожну позицію, пережити певний досвід і зв’язати його

з певними патернами мови, фізіології, внутрішніх репрезентацій [75].

Перша позиція: я знахожусь у власному фізичному просторі, у звичному

положенні тіла. Повністю вхожу в першу позицію і застосовую слова: “я”,

“мені”, “моє”, описую власні почуття, сприйняття й ідеї. У першій позиції я

сприймаю стосунки і комунікацію з власної точки зору: бачу, чую, відчуваю –

переживаю все, що відбувається навколо і всередині мене. Коли я в першій

позиції, то я не бачу себе зі сторони, я є собою. Я повністю асоціююсь з

власним тілом і картиною світу.

Друга позиція: здатність сприймати взаємодію з боку іншої людини /

людей. Така позиція слугує для збору інформації. Тут я встаю на місце іншої

людини і сприймаю світ з її точки зору. Я дисоціююсь від себе і асоціююсь з

іншим / іншими. Це чудова можливість оцінити, наскільки ефективними є дії з

боку власної комунікації.

200

Третя позиція дозволяє вийти із циклу комунікації і стати спостерігачем.

Вона необхідна для збору інформації. Положення тіла є симетричним і

розслабленим. Ми відчуваємо цикл комунікації з позиції нейтрального

спостерігача. Ми дисоціюємось від взаємодії і перебуваємо у мета-позиції. Така

позиція дозволяє отримати цінну інформацію про баланс поведінки і

розташування сил у циклі комунікації. Інформацію, зібрану у цій позиції,

можна внести знов у першу разом з інформацією, зібрану у другій позиції,

застосувати для того, щоб змінити свій стан, збільшити ефективність взаємодії і

стосунків всередині циклу комунікацій.

Четверта позиція: синтез трьох попередніх точок зору, що утворює

відчуття “цілісної системи”. Вона забезпечує ідентифікацію із системою або

стосунками, формує відчуття “ми”, ставлення до колективного. Ми

асоціюємось з усією “системою” або “полем”, що зв’язується з певною

взаємодією, сприймаючи ситуацію з боку інтересів “системи”. Позиція “ми”

передбачає застосування множини: “ми”, “нас” тощо. Четверта позиція –

важливий компонент мудрості і екології.

Тому перед початком подорожі пропонується базова вправа позицій

сприйняття.

1. Згадайте стосунки з людиною, яку вважаєте наставником або прикладом

для наслідування.

2. Повністю ввійдіть у першу позицію. Уявіть собі, що інша людина поряд

з Вами і Ви на неї дивитесь. Опишіть іншу людину і свої почуття у зв’язку з

цією людиною. Говоріть від першої особи.

3. Увійдіть у другу позицію. Встаньте на місце іншої людини. Прийміть її

точку зору, переконання, припущення, ніби Ви є нею. З точки зору іншої

людини опишіть себе, котрий перебуває у першій позиції, і свої почуття до цієї

людини. Називайте себе “він” або “вона”.

4. Перейдіть у третю позицію. Спостерігайте за стосунками між собою й

іншою людиною так, мов дивитесь фільм про Ваші взаємодії (з третьої позиції).

Зверніть увагу, що нового Ви з’ясували про переконання, судження і почуття –

свої та іншої людини.

201

5. Перейдіть у четверту позицію. Вона може бути між трьома позиціями

або у віддаленні від них. Відчуйте “поле” цих стосунків, ніби вони є окремою

“сутністю”. Зверніть увагу, що кожна з позицій сприйняття дозволяє побачити і

відчути різні аспекти стосунків.

Також позиції сприйняття ефективно усвідомлються за допомогою мета-

картирування [75]. Мета-картирування застосовується з метою, щоб допомогти

людині ідентифікувати і змінити характеристики циклу комунікації, що

спричиняють проблемну взаємодію. Мета-картирування дозволяє прийняти

власну позицію, а також побачити взаємодію з інших точок зору.

У мета-картируванні виокремлюють такі загальні кроки: ідентифікація

складної або незрозумілої ситуації комунікації; картирування динаміки, що має

місце між власне мною й учасниками взаємодії, та також своїм “спостерігачем”;

позиція іншої людини і сприйняття ситуації з її точки зору; створення мета-

позиції, з якої можна досліджувати ментальні або фізичні патерни, що мають

місце у рамках взаємодії, саме вони, можливо, і утворюють проблему;

дослідження можливих змін у комунікації, установках, припущеннях, які

можуть зробити взаємодію більш комфортною і продуктивною.

1. Згадайте складну ситуацію, пов’язану з певною взаємодією, у котрій Ви

перебуваєте зараз або вона Вас очікує.

2. Повністю увійдіть у першу позицію. Уявіть собі, що інша людина

прямо перед Вами і Ви дивитесь на неї “своїми очима”.

3. Тепер уявіть себе на місці іншої людини і подивіться на себе її очима.

Прийміть точку зору, переконання і судження цієї людини, мов на мить

“перетворіться” на неї.

4. Спостерігайте за стосунками між собою й іншою людиною, наче

дивитесь відеозапис того, як хтось інший взаємодіє з Вашим співбесідником.

Звертайте увагу на те, які саме повідомлення і мета-повідомлення люди у цьому

“відео” спрямовують один одному (навмисно або ненавмисно).

5. Займіть позицію системи у цілому й усвідомте її інтереси.

6. Поверніться до власної позиції. Зверніть увагу на те, як різні позиції

сприйняття змінюють Ваше ставлення до цієї взаємодії. Що нового Ви

дізнались про себе, про іншу людину або ситуацію? З позиції лідерства, які дії і

202

якості найкраще Вам підходять у цій ситуації? Які внутрішні стани й установки

найкраще допоможуть Вам прийняти ці дії і виявити властивості?

Отже, тепер можна переходити власне до процесу становлення цілісності

особистості, саме подорожі (С. Гілліген, Р. Ділтс).

Вправа “Початок подорожі героя”

1. Зобразіть уявну вісь часу. Розташуйте на ній своє “покликання” і

“перепони” там, де вони перебувають зараз стосовно майбутнього.

2. Зробіть так, щоб клієнт/герой був у точці теперішнього і відчув смисл

порогу, який він має перетнути, щоб успішно впоратися із “перепонами” і

реалізувати своє покликання. Спитайте: “Що тебе утримує? Де твій спротив?”.

3. Супроводжуйте клієнта/героя, допомагаючи йому тілесно відчути цей

спротив – взаємодійте з клієнтом, щоб створити метафору для відчуття

спротиву (наприклад, стримуючи клієнта, штовхаючи назад, униз, стягуючи зі

шляху). Розігруйте будь-які можливості, доки знайдете варіант, який клієнт

інтуїтивно вважає правильним.

4. Потім терапевт і клієнт мінюються місцями таким чином, щоб клієнт

обрав роль власного спротиву. У цій позиції клієнт розмірковує над такими

питаннями: “У чому полягає позитивний намір мого спротиву?”, “Як мені

виконати цей позитивний намір, але іншим, більш сприятливим засобом?”, “Як

змінити фізичний прояв спротиву, щоб він перетворився з того, що мене

обмежує, у те, що зберігає позитивний намір?”.

5. Клієнт пересувається по лінії часу із теперішнього в минуле (при цьому

поводиться так, мов не здатний переступити поріг) і зупиняється в

майбутньому на тому місці, яке уособлює його покликання. Клієнт стоїть на

цьому місці і намагається одержати гарно відчуте те, що він успішний і

центрований.

6. Із місця свого покликання клієнт/герой розвертається у зворотному

напрямку і дивиться назад, на теперішню позицію, туди, де він переборював

перепони, поріг. З того місця в майбутньому клієнт стає власним охоронцем і

заступником, надаючи ресурси і спрямовуючи послання своєму “Я” в

теперішньому.

203

7. Клієнт повертається в теперішнє, тримаючи послання самому собі та

необхідні ресурси, і передає їх у теперішнє. Клієнт розмірковує над тим, як ці

ресурси можуть допомогти в подальшій трансформації попереднього спротиву

в охоронця.

8. Узявши ці ресурси, клієнт знов іде за віссю часу до місця свого

покликання в майбутньому.

Отже, необхідно створити лінію часу свого життя. Потім потрібно стати в

точку теперішнього і почати відчувати свій шлях, той на якому перебуваєте,

вічувати спротив і сумніви. Тут є щось, що стримує, намагається перешкодити

досягненню покликання. Відчуйте енергію в тілі. Це напруження,

підштовхування або скутість? Зверніть увагу на те, як спротив проявляється в

тілі. А потім партнер Вам допоможе фізично відчути цю енергію, коли він

стане цим спротивом.

Потім перехід у майбутнє за віссю часу, відчуття реалізованості

покликання і становлення заступником для самого себе. Спробуйте відчути,

який ресур і яке послання необхідно повернути назад у теперішнє, особливо

спротиву. Зверніть увагу, як змінюється спротив і ставлення до нього. Коли

відбувається повернення до свого “Я” в теперішньому, спочатку треба

привнести ресурс і нове послання, щоб замінити стару негативну формулу.

Після цього здійснюється повернення до свого теперішнього “Я”, а

партнер, який був спротивом, тепер стає охоронцем. Можна відчути всередині,

як глибинне внутрішнє ставлення до себе стає позитивним. Уся енергія, яка

була задіяна у боротьбі із собою і спротивом з обох сторін тепер інтегрується і

умовжливлює формування цілісності. Разом з партнером повертаєтесь за віссю

часу, набуваючи нового розуміння і нових можливостей у кожну частину свого

життя.

За результатами виконання цієї вправи стає зрозумілим, що одне з

ключових положень концепції породжувального когнітивного “Я” полягає в

тому, що протилежності і полярності – це завжди частини більш глибокої

спільності. Але коли людина стикається з ними вперше, вона сприймає їх як

такі, що перебувають у спротивних стосунках. І тому з’являється потреба

назвати їх “гарними” або “поганими”. Коли їх розглядаємо в опозиції,

204

втрачається можливість породжувального “Я”, тому що насилля не може

створити щось нове, а лише руйнує.

Коли “Я” людини роздроблюється на опозиційні частини, якість свідомості

від цього порушується. Людина втрачає багато енергії в боротьбі з собою.

Ярлик “поганий” змушує відчувати себе зайвою і не потрібною. Необхідно

відчути себе по-іншому, включити цікавість і позитивний намір, а потім

спуститися у центр свого тіла, центруватися і почати досліджувати: “Що ця

частина мене намагається врівноважити у мені?”, “Що вона мені дає?”, “Може

мені щось потрібно або я чогось не враховую?”.

Несвідоме намагається врівноважити свідоме і часто через додавання

протилежної енергії. Процес перетворення спротиву “тіні” є одним з

надскладних у ході набуття цілісності особистості і водночас найважливішою із

навичок для розвитку породжувального когнітивного “Я”. Саме він надає

можливість відчути ресурс усередині проблеми. І це є найціннішим даром, що

покладений у здатність перетворити горе у щастя і сформувати цілісність.

Відтак, необхідно центруватись. Перш ніж довіритися своєму

когнітивному розуму, треба впевнитись, що повністю поєдналися із своїм

тілесним розумом. Якщо втрачається центр, людина стає переможеною і

охопленою негативними енергіями. Поля негативної енергії стають дуже

сильними.

Центр – надійна противага полю. Якщо можна утримувати свій центр,

енергія поля гуманізується. Коли центр втрачається, легко втратити і

розтратити себе, виявляючи насилля і хаос неінтегрованого поля. Якщо

втримати центр, то можна зберегти власну людську присутність і позитивно

впливати на поле.

Тобто в ситуації центрування людина перестає хапатися за встановлені

межі, тому в переживаннях, у вчинках з’являється розуміння, гнучкість,

мудрість. Центр окрім цього, стабілізує свідомість, тому можна зберегти свою

відкритість і цікавість. Доки зберігається жорстка прив’язаність до

мовленнєвих меж, не можна пізнати і відчути глибинні позитивні енергії, які

ґрунтуються всередині проблемного патерна. Можна його помітити і

205

відреагувати як на проблему. Але варто дослідити ресурси усередині

неспокійної енергії і навчитися взаємодіяти з нею, щоб перетворити.

“Я-позитивне” це прояв “его-ідеалу” особистості, також є “Я-погане”, від

якого індивід бажає позбавитись. Проте обидві протилежності “Я” є

доповненнями і частинами глибинної єдності. Тому на шляху до цілісності

необхідно створити простір, де ці складові частини змогли б перейти від

взаємовиключного зіткнення до взаємодоповнюючого балансу. Для цього варто

вийти “з голови”, спуститися до центру і потім розкрити поле за межами цих

протилежностей, що дозволить енергетично відчути їх взаємодоповнюваність.

Модель, яку запропонували С. Гілліген, Р. Ділтс, має на меті поєднати “Я-

позитивне” і “Я-погане” для утворення “Я - породжувального”. Саме так

уможливлюється трансформування внутрішньої боротьби, яка виснажує

особистість, у внутрішню гармонію, котра реалізує глибинні знання і

відкритість до процесу становлення цілісності.

Вправа “Я-позитивне”/“Я-погане”

1. Партнери мовчки центруються, потім відкриваються в поле, щоб

встановити поєднання один з одним.

2. Партнер А говорить: “Я хочу, щоб ти (або світ) бачив, що Я (“Я-

позитивне”) це…”. “Але я не хочу, щоб ти (або світ) бачив, що я ще і (“Я-

погане”) …”

3. Партнер Б слухає, невербально проявляє заступництво цьому, потім

говорить:

- Я бачу, що ти – (“Я-позитивне”) …

- Я також бачу, що ти – (“Я-погане”)…

- Я бачу, що ти – і те, і інше.

- Я бачу, що ти ще набагато більше.

4. Тепер партнер Б робить дві заяви, а партнер А слухає і дає зворотний

зв’язок.

5. Партнери обмінюються ролями три – п’ять разів, приділяючи якийсь час

тому, щоб поговорити, “доторкнутися” один до одного, проявити і виразити

глибинну істину кожного.

206

У цій вправі досліджується аспект порушення цілісності, а саме: де це

відбулося і відбувається? Доки існує цей розкол, формування цілісності не

можливе, бо воно потребує спільності й інтегрованості.

У процесі виконання цієї вправи можна відчути глибинні частини свого

“Я” і що вони протидіють одна одній безглуздо. Щоб увійти в породжувальний

стан, необхідно відпустити свої уявлення про “позитивне” та “негативне” і,

навпаки, прийняти завдання заступництва всім аспектам власної душі,

гуманізуючи їх і поєднуючи як частини цілого. “Я - породжувальне” виникає із

спільності, цілого і цільності не можна досягти, якщо залишилися якісь частини

“Я-поганого”.

Утворення цілісності, трансформацію ставлення до світу і підвищення

ефективності взаємодії з ним відображено в моделі нейрологічних рівнів, що

ґрунтується на теорії Г. Бейтсона і розроблена Р. Ділтсом [75].

Неврологічні рівні формують наше ставлення до світу і взаємодіють із

ним:

Духовне Бачення і мета Для кого? Для чого?

А. Хто я? Ідентичність

Місія

Хто?

Б. Моя система

переконань

Цінності і смисл

Дозвіл і мотивація

Навіщо?

В. Мої здібності Стратегії і стани

Карти і плани

Як?

Г. Що я роблю? Специфічна поведінка

Дії і реакції

Що?

Д. Моє оточення Зовнішній контекст

Обмеження і можливості

Де? Коли?

Значний вплив на наше ставлення до світу і взаємодію з ним здійснює

наше оточення (коли і де відбуваються дії та ставлення в межах системи).

Чинники оточення визначають контекст і обмеження, у яких діють люди.

207

На наступному рівні можна дослідити поведінку і дії групи або

особистості (що робить людина або система): які конкретні патерни діяльності,

взаємодії або комунікації застосовуються?

Рівень процесу пов’язаний із стратегіями, навичками і здібностями, за

допомогою яких система або особистість обирає дії й управляє ними у цьому

оточенні (як вони породжують і спрямовують свою поведінку в певному

контексті). На рівні особистості здібності включають і когнітивні стратегії,

навички, особливості навчання і навченості, пам’ять, прийняття рішень і

творчість. Вони допомагають вирішити певне завдання і слідувати відповідним

патернам поведінки.

Зазначені рівні процесу зумовлюються цінностями і переконаннями, котрі

забезпечують мотивацію й управління, які покладені у підґрунтя стратегій і

здібностей, що дозволяють досягати певних поведінкових результатів (навіщо

люди роблять так, як вони це роблять у цей час і в цьому місці). Наші цінності і

переконання створюють підкріплення (мотивацію і дозвіл), що підтримують

або пригнічують певні здібності і поведінку. Саме від цінностей залежить

смисл подій (наше трактування їх). На їх основі формуються оцінки, судження,

культура.

Цінності і переконання утворюють ідентичність особистості (або групи і

навіть етносу), тобто хто визначає “навіщо”, “як”, “що”, “де”, “коли”? Процеси

рівня ідентичності залучають наше відчуття ролі і місії стосовно бачення і

більш широких систем, частиною яких ми є. Ідентичність, на думку Р. Ділтса,

Д. Делозьє, складається з двох взаємодоповнюючих аспектів: его і душі [75].

Его орієнтується на виживання, визнання, амбіції. Душа орієнтована на мету,

внесок, місію. Харизма, пристрасть і присутність виникають природно, коли ці

два аспекти діють узгоджено.

Духовний рівень зумовлений тим, як люди сприймають більш широкі

системи, до яких належать і в межах котрих діють. Цей рівень пов’язаний з

відчуттям того, для кого і для чого призначені наші дії. Тут виникає бачення,

смисл і мета наших дій, здібностей, переконань і рольової ідентичності.

Слід відзначити, що неврологічні рівні представлені ієрархією

неврологічних ланцюжків:

208

Духовний. Поле – нервові системи учасників у поєднанні формують більш

широку систему.

Ідентичність. Нервова система у цілому – глибинні функції підтримки

життя (імунна система, ендокринна система, ретикулярна формація).

Переконання і цінності. Лімбічна система і система автономного контролю

(серцебиття, скорочення зіниць тощо) – несвідомі реакції.

Здібності. Кортикальні системи – напівусвідомлені дії (рухи очей,

положення тіла тощо).

Поведінка. Моторна система (пірамідальна і мозочок) – усвідомлені дії.

Оточення. Периферійна нервова система – відчуття і рефлекторні реакції.

Неврологічні рівні Р. Ділтса:

1. Згадайте проблемну ситуацію або стосунки, в яких Ви продовжуєте

реалізовувати старі патерни поведінки, хоч вони й неефективні. Асоціюйтеся до

цієї ситуації і внутрішньо “оживіть” її. Продемонструйте або зіграйте власну

поведінку в цій ситуації і визначте структуру цього патерну чи звички

(наприклад, Ви звинувачуєте, поступаєтесь, стискаєтесь, застигаєте на місці,

намагаєтесь стати прозорим тощо) Усвідомте, як Ви це робите з позиції

поведінки. Приділіть особливу увагу власному положенню, жестам,

напруженням у тілі, диханню тощо.

2. Відступіть на крок далі і спостерігайте за цим патерном поведінки.

Зверніть увагу, як Ви реагуєте (ментально і фізично). Визначте, як Ви можете

змінити або адаптувати свою поведінку. Зіграйте декілька можливостей і

подивіться, як можна варіювати Вашу поточну поведінку (збільшити прояви

або послабити тощо).

3. Відійдіть ще на крок і перейдіть у позицію “спостерігача”, ніби

спостерігаєте за собою у проблемній ситуації.

А. Зверніть увагу, як Ви зараз описуєте або класифікуєте цю ситуацію

(небезпечна, серйозна, загрозлива і т. ін.). Яка Ваша думка про ситуацію?

Б. Згадайте інші випадки і ситуації, у яких Вам вдалося діяти або реагувати

зовсім інакше, більш ефективно (спокійно, відкрито, врівноважено тощо).

Асоціюйтеся з ситуацією, в котрій Ви змогли продемонструвати новий, інший

тип поведінки.

209

В. Створіть “переконання-міст” у проблемній ситуації: яке переконання

дозволить Вам діяти ресурсно в цій ситуації? Яке переконання Вам потрібно,

щоб підтримати новий тип поведінки у проблемній ситуації?

Г. Знов згадайте проблемну ситуацію і дійте в такий спосіб, “мов” слідуєте

цьому переконанню і демонструєте інший клас поведінки, пов’язаний з ним.

Що змінюється?

4. Знов відійдіть назад, щоб побачити себе з боку. Уявіть собі різні

варіанти поведінки, які доступні Вам у різних ситуаціях Вашого життя. Що

відбудеться, коли Ви створите зовсім нову систему з зовсім іншими патерна, які

Вам властиві?

А. Знайдіть людину, тварину або істоту, у котрої в цій ситуації була б

зовсім інша стратегія, ніж у Вас. Знайдіть приклад такої системи поведінки і

повністю “станьте на її місце” (увійдіть у другу позицію). Якщо треба, створіть

“переконання-міст” (яке переконання Вам необхідно, щоб вести себе так, як

вона/він).

Б. З позиції “прикладу”, яка Ваша метафора самого себе у ролі цього

прикладу? Яке Ваше проживання “покликання/місії” у ролі цього прикладу?

Який заступник, “спонсор” у Вашому житті зміг допомогти Вам розширити

своє сприйняття того, хто Ви, і уявіть себе, як Ви знов входите у проблемну

ситуацію і реагуєте так, “ніби” Ви – інша людина. Застосуйте при цьому

«покликання/місію” і метафору, які у Вас з’явилися.

5. Вийдіть з точки 4. Увійдіть у стан “незнання”, в якому Ви почуваєте

себе врівноваженою і відкритою до усіх можливостей людиною, не робіть

ніяких оцінок або інтерпретувань. Відкрийтеся “Великому розуму” (Г. Бейтсон)

або “Усесвіту” (А. Ейнштейн). Згадайте людину, яка допомогла Вам

“прокинутися” і розширити своє сприйняття нових можливостей. Створіть якір

або символ, щоб утримувати свідомість, відійдіть назад у кожен з попередніх

рівнів. Повертайтеся у проблемну ситуацію і дійте спонтанно. Чи можете Ви

знайти поведінку, яка не відповідає ніякій поточній системі типів Вашої

поведінки?

Теорію логічних типів Р. Бейтсона продовжив А. Кестлер, котрий описав

фундаментальні рівні інтеграції у рамках фізичних і соціальних систем. Такі

210

рівні вчений назвав “холархія”. У праці “Акт творення” автор зазначив: “Живий

організм або соціальний інститут – не набір елементарних часток або

елементарних процесів, це інтегрована ієрархія напівавтономних підсистем, що

складаються з підсистем і так далі. Тому функціональні одиниці на кожному

рівні ієрархії мають дві сторони: вони діють як ціле, коли звернені зверху

донизу, і як частки, коли звернені знизу уверх” [75, с. 91 ].

Отже, те, що інтегрує частини на більш низькому рівні у більш загальне

ціле, на більш високому рівні саме стає частиною. Той самий приклад з водою,

субстанцією, що виникає з інтеграції водню і кисню. Проте сама вода може

бути складовою частиною більш складних субстанцій (від апельсинового соку

до океанів і людського тіла). Тому вода водночас і ціле, і частина інших, більш

загальних цілих.

У своїй праці “Коротка історія усього” К. Уїлбер так описує ці

трансформації: “Щоб описати систему, яка сама є цілим і водночас часткою

іншого цілого, Артур Кестлер запропонував термін “холон”. І якщо уважно

розглядати речі і процеси, що існують у реальності, стає зрозумілим, що це не

просто системи, а також частки чогось більшого. Це ціле/частки, це холони.

Наприклад, ціле атома – частка цілого молекули, ціле молекули – частка

цілого клітини, ціле клітини – частка цілого організму і так далі. Кожна з цих

систем – ні ціле, ні частка, але ціле/частка, холон” [75, с. 91 ].

Тобто кожне нове ціле включає в себе і при цьому перевершує його

частини, що закладені на більш низькому рівні. Проте важливим є те, що у

холархії, якщо більш низький рівень такої системи не присутній на більш

високих рівнях, він не може бути повністю вираженим. Більш низькі рівні є

необхідними компонентами, складовими всіх більш високих рівнів.

Наприклад, людське тіло є підсистемою більш обширних систем, а саме

родини, спільноти, держави тощо. Підсистеми складаються з інших підсистем,

до самого “низу”, до рівня систем молекул, атомів і субатомних часток, що

формують основу світу. Отже, наш розум, тіло, суспільство і Всесвіт формують

екологічне ціле, що складається зі складних систем та підсистем і всі вони

взаємодіють з іншими та впливають одна на одну. Неможливо повністю

ізолювати будь-яку частину системи від інших її частин.

211

Отже, вагомим завданням заступництва є необхідність пробудити енергію

або поведінковий патерн у присутності повноцінної людської свідомості. У

процесі створення цілісності мають прояв дві частини внутрішнього

переживання – архетипове і особисте. Архетипові є сутністю спадкового

патерну, що сформувався впродовж життя всіх поколінь індивіда, і структурою

усіх людських істот з певною проблемою. Кожна людина в певний період

життя стикається з вирішенням питань любові, створення спільності з кимось за

межами себе. Власне архетип є спільним, однак може виражатися окремими

людьми у значній кількості варіювань. Тому завдання полягає у настроюванні

на архетипові патерни, котрі є активними, і потім гуманізація їх у такий спосіб,

що є найефективнішим саме для цієї особи. Якщо цього не зробити, то людина

позбавляє себе сил і знань колективного розуму чи втрачає власне

“індивідуальне Я” (К. Юнг “інфляція архетипу”). Тому суттєвим завданням

породжувального когнітивного розуму є надання заступництва архетиповим

патернам, трансформуючи їх в особистісно корисні і значущі форми.

Вправа: “Пересування за архетипами переходу”

Розроблена К. Пірсон, Д. Делозьє як засіб дослідження загальних етапів

розвитку особистості. Деякі загальні кризові ситуації (так звані “дракони”), що

мають вплив на життя людини: смерть, юність, старість, менопауза, зміни в

кар’єрі, вихід на пенсію, втрати, а також інші значущі життєві переходи. Інші

архетипи, залучені у вправу, символізують різні стадії стосунків з такими

“драконами”.

1. Визначте “дракона”. Ідентифікуйте проблему життєвого переходу, з

якою Ви зіткнулися. Тут можуть бути залучені загальні елементи контексту й

оточення, пов’язані із переходом – реакції значущих інших, особливі деталі, що

стосуються обставин переходу.

2. Створіть для “дракона” просторовий якір і розташуйте навколо нього

такі архетипи:

- невинний (не знає про існування “дракона”);

- сирота (переможений або з’їдений “драконом”);

- мученик (переслідується “драконом”);

- мандрівник (уникає “дракона”);

212

- воїн (б’ється з “драконом”);

- чарівник ( приймає “дракона”).

3. Відмітьте з положення об’єктивного спостерігача (з мета-позиції), на

якому архетипі переходу стосовно до “дракона” Ви перебуваєте зараз (сирота,

воїн і т. ін.), пам’ятаючи про те, що в деяких культурах “дракон” є символом

удачі.

4. Встаньте на місце в колі, яке займає цей архетип, і дослідіть позу і рухи

свого тіла, що асоціюються із цим місцем.

5. Розпочніть переміщуватися через кожну позицію, що залишилася у колі,

спрямовуючись до місця чаровника (прийняття). На кожному місці дослідіть

положення свого тіла і рухи, що асоціюються з його архетипом. Закінчіть

процес на тому ж місці, яке відчувається як найкомфортніше, щоб перебувати

тут стосовно “дракона”. Зверніть увагу, що Ви робите це, добре знаючи про

наступні кроки у циклі свого переходу.

6. Поверніться до мета-позиції і розмірковуйте над тим, що Ви відкрили та

дізнались.

Цю вправу потрібно відчути тілесно, а потім здійснити когнітивне

заступництво власних реакцій на значущі проблеми власного життя

(“дракони”). Необхідно виявити, як Ви реагуєте на ці проблеми зараз і як

інакше можете реагувати. У якості типових виділяються різні архетипові

патерни. Один з основних процесів, що відбувається впродовж виконання

вправи, – тілесний розум. У процесі виконання вправи учасники рухаються по

колу. У центрі – “дракон”, що являє собою проблему. Навколо “дракона”

розташовані шість позицій з різними архетипами переходу.

У цьому контексті варто запропонувати модель SCORE, яку розробили

Р. Ділтс і Т. Епштейн [75]. Зазначена модель (симптоми, причини, результати,

ресурси, ефекти) використовується для визначення проблеми і розробки

інтервенцій. Автори методики виявили, що для того, щоб визначити бажаний

стан і цілі, важливо визначити різницю між конкретним поведінковим

“результатом”, котрий являє собою бажаний стан, і більш довготривалими

“ефектами” цього результату (які часто перебувають на рівні поведінки). Потім

учені звернули увагу, що необхідно відділяти техніки від більш глибоких

213

“ресурсів”, які дозволяють мобілізувати та активізувати ці техніки як засіб для

того, щоб знайти рішення проблеми і досягти бажаної мети.

Варто визначити загальні положення цієї методики. Отже, якщо немає

результата, то і проблема відсутня. “Проблема” є різницею між наявним станом

і бажаним, а також питання, які треба вирішити, щоб досягти бажаного (У чому

конкретно полягає мета? Що Ви бажаєте одержати більше? Якщо б Ви змогли

отримате те, чого бажаєте, що це було?).

У процесі наближення щодо бажаного стану виникають симптоми у

вигляді обмежень, спротиву і перешкод у досягненні результату. Симптоми –

це досить помітний аспект проблеми. Фізичні симптоми мають прояв у вигляді

болю, слабкості або напруження, психологічні у формі внутрішніх конфліктів

і несприятливих емоцій. Такі запитання дозволяють виявити симптоми: У чому

проблема? Що відбувається не так або додає Вам неприємностей? Що Ви

бажаєте змінити? Що заважає Вам одержати те, що бажаєте, або бути таким,

яким Ви бажаєте бути?

Щоб ефективно вирішити проблему, необхідно знайти і усунути більш

глибокі причини тих або інших симптомів чи симптомокомплекс. Якщо

працювати лише із симптомом, то це надасть лише тимчасове полегшення.

Причини часто не очевидні, більш обширні і системні за своєю природою, ніж

конкретні симптоми, які мають прояв у теперішній момент. Несприятливі

емоції можуть бути результатом обмежених переконань, пригнічених спогадів

або викривлених ментальних карт і репрезентацій. На думку Аристотеля, існує

чотири типи причин: попередні (історичні) причини, пов’язані з ланцюжком

подій, корені яких сягають у минуле. Обмежувальні причини – наслідок

границь або можливостей, що виникають “тут і тепер”. Остаточні причини, які

пов’язані з наслідками, що прогнозуються у майбутньому, і цілями поточних

дій. Формальні причини зумовлені тим, як ми сприймаємо, організовуємо,

фільтруємо поточні події. У пошуках причини симптому потрібно перевірити

всі сфери, оскільки ретельний збір інформації є запорукою успіху.

У цілому причини можна з’ясувати через такі запитання: “Звідки прийшов

цей симптом?” “Що запускає або утворює цей симптом?” “Що відбувалося саме

перед тим або у той момент, коли виник симптом?” “Що утримує симптом на

214

місці?” “Що заважає Вам змінити симптом?” “Які позитивні наміри симптому –

яку мету вони переслідують?” “Чи є позитивні наслідки, котрі спричиняв або

спричиняє симптом?”

Бажані ефекти досягнення певної мети або результату також можуть бути

вагомими чинниками у визначенні простору проблеми. Конкретний результат у

цілому це крок на шляху до тривалих наслідків. Важливо, щоб рішення

проблеми сприяло тривалим бажаним ефектам. Іноді спосіб досягнення

результату може заважати досягненню тривалої мети. Запитання: “Що

станеться, якщо Ви досягнете результату?” “Що Ви отримуєте, коли досягнете

цієї мети?” “Що Ви зробите після того, як отримаєте бажаний результат, чи що

відбудеться потім?”

Відтак, простір проблеми визначається ставленням між метою і

результатом, симптомами, які перешкоджають досягненню результату,

причинами цих симптомів і довготоривалими бажаними ефектами досягнення

результату. Щоб знайти ресурси, котрі дозволяють ефективно усунути

симптом, необхідно знати причини симптому, результат і довготривалі бажані

наслідки його досягнення. Іноді ресурси, які необхідні для усунення

проблемного стану, відрізняються від ресурсів, які потрібні для досягнення

результату (аспірин для зняття болю, а постільний режим задля того, щоб

організм відновив енергію). Варто дослідити ресурси, які допоможуть: усунути

симптом і його причини; досягнути бажаного результату й ефектів. Які ресурси

є доступними (поведінка, стан, здібності, переконання, підтримка тощо) із тих,

що допоможуть досягти результату (вирішити проблему)? Раніше Вам

вдавалося досягти схожого результату? Що Ви для цього зробили? Чи знаєте

Ви когось, хто досягнув такого результату? Подивіться назад і проаналізуйте,

що Ви для цього зробили? Які інші можливості, котрі дозволили б Вам

підтримувати позитивний намір і при цьому досягти бажаного стану, у Вас є?

Тобто техніки або послідовність дій, які дозволяють віднайти певні

ресурси, отримати до них доступ та використати їх для усунення певних

симптомів і причин, а також для досягнення певних результатів. Техніка є

ефективною лише тоді, коли дозволяє отримати доступ до відповідного

ресурсу. Залежно від проблемної ситуації техніка і ресурси можуть призвести

215

до бажаного результату одразу або стати проміжковими кроками на шляху до

нього.

Базові запитання SCORE:

1. Який симптом проблеми?

2. У чому полягає причина симптому проблеми?

3. Який бажаний результат або мета?

4. Які будуть довготривалі ефекти досягнення мети?

5. Які ресурси допоможуть усунути причину?

6. Які ресурси допоможуть досягнути результату?

Вагомою складовою цілісності особистості є породжувальний польовий

розум, що виникає у результаті взаємостосунків декількох розумів. За

Г. Бейтсоном це індивідуальний розум як підсистема великого розуму.

С. Гілліген, Р. Ділтс вважають, що індивідуальний розум як самостійне поле і

підсистема більш великого поля, існує як знання, котре реалізується поза

індивідуальним розумом.

Подібно тілесному і когнітивному розуму у польового також існує

генеративна (породжувальна) і негенеративна (непороджувальна) версія і може

існувати дегенеративна версія.

Проте є суттєва різниця саме для породжувальної польової свідомості,

тому що існують два рівні поля. Передусім, існує багато динамічних змістових

полів, усередині яких ми функціонуємо, по-друге, існує мета рівень – простір,

вільний від змісту, у якому ми утримуємо динамічні поля й оперуємо з ними.

Перший рівень – змістовий, другий – контекстний. Стосовно першого рівня ми

працюємо всередині множини динамічних контекстів або полів. Простір

навколо тіла – поле. Простір між людьми також поле. Родина, особиста історія,

культура тощо усе це поле.

Поле може бути позитивним і негативним залежно від людської

присутності у цьому полі і поряд з ним. Породжувальне поле позитивно

наповнює будь-які діючі поля. Породжувальне передбачає, що людина може

відповісти на проблему, якщо розкриє свою свідомість за межі цієї проблеми.

Варто дозволити перцептивній свідомості розширятися, а не звужуватися.

216

Особистість відкривається простору, що є за межами проблеми, і перестає бути

з нею.

Смисл породжувального поля можна відчути й емпірично, його можна

сприймати, створювати, підтримувати і використовувати для того, щоб

спричинити трансформаційні зміни. Для цього необхідно опустити “его-

інтелект” і виявити інший, прихований, що може розкритися і спрямувати

особистість. Щоб відчути поле і працювати з ним, варто віддалитися від свого

свідомого мислення і “его”. Можна сприймати це як гру на музичному

інструменті або творчу діяльність – налаштуватись на більш глибокий процес і

дозволити йому стати провідною системою. Слід розвинути в себе відчуте

сприйняття своєї свідомості, тому що воно є чуттєвим підґрунтям для

сприйняття поля.

Тобто необхідно спостерігати і сприяти власному внутрішньому досвіду. У

всіх процесах людина водночас є учасником і спостерігачем. Тому важливо

досягти точки рівноваги між гарною концентрацією і повною релаксацією.

Якщо є концентрація, але немає розслабленості, то не може відкритися

сприйняття тонкого поля, оскільки напруга його блокує. Чи воно не може

відкритися, тому що людина надрозслаблена (коли дивиться телебачення або

сидить у кав’ярні). Як митець, перебуває в розслабленому стані особливого

поглинення і зацікавлено спостерігає, як це може відкрити його до глибинного

досвіду.

Відтак, рівновага – це присутність. Присутність у всіх частинках себе.

Заспокойтеся і сконцентруйтеся на своєму центрі. Дозвольте свідомості пройти

через тіло, потім розкрийте її зовні. Так можна відчути, як зручно спираєтесь на

землю, відчуваєте ступні своїх ніг, які стоять м’яко, але твердо, мов прив’язані

до землі. Усі звуки стають другорядними, основна увага глибоко занурюється у

центр.

Руки не з’єднані і вільно лежать на колінах. Вирівнюйте хребет. Дозвольте

дихати: вдих і видих, повільно вдих і видих – через хребет.

У полі, яке Ви відкрили, можна проекспериментувати із створенням

енергетичної кулі. Щоб її створити, витягніть руки перед собою, поверніть їх

долонями одна до одної, мов Ви тримаєте енергетичну кулю, яка пульсує,

217

створена із вібруючої енергії. У процесі того, як Ви відчуваєте свої руки,

протясгнуті уперед, уявіть собі, що Ви тримаєте цю енергетичну кулю не дуже

міцно, не дуже повільно дозвольте рукам розслабитися. Дозвольте плечам

розслабитися. Дозвольте розслабитися ліктям і просто відчувайте, що Ви

налаштовані на цю енергетичну кулю. Ви можете помітити, що коли Ви

здійснюєте вдих, куля трішки розширюється, а коли Ви робите видих, вона стає

ледь меншою.

І в цьому пульсуванні рук Ви можете відчути присутність кулі, відчути

присутність простору всередині енергії, відчути присутність простору навколо

енергетичної кулі і все водночас.

І виявити, що Ви можете дуже обережно та з задоволенням налаштуватися,

щоб стати ще більш співзвучним до енергії, до свого внутрішнього досвіду, до

того, щоб бути сприйнятливим, відкритим, бути простором, щоб узяти в себе

все, дослідити можливості тіла і розуму, експериментувати із свідомістю,

налаштовуючись на резонанс, ще більше поєднуючись, ще глибше вдихаючи і

видихаючи.

Відчуйте енергію між руками, наче вона виходить із Вашого центру.

Випромінює через Ваші долоні із Вашого центру, через Ваші долоні в простір

між ними.

Ще раз дозвольте своїм рукам і долоням рухатися так, як вони бажають.

Дайте їм можливість переміщуватися творчо, без Вашого свідомого управління.

Насолоджуйтеся цим унікальним відчуттям життєвої сили, відчувайте власну

життєздатність, свою енергію.

Можна проекспериментувати з тим, куди спрямована мисленнєва увага.

Що відбувається, коли Ви спрямовуєте свою увагу за межі кулі, і якщо куля

тепер на периферії Вашої свідомості? Це дивно відчувати, як може змінюватися

внутрішнє відчуття через те, куди спрямована увага. Дозвольте собі з’ясувати

деякі з можливостей.

Зверніть увагу, коли Ви починаєте занурюватися у свої думки, чи впливає

це на кулю? Чи починає вона зникати? Чи її важче відчувати? Коли Ви

повністю повернете свою присутність знов у тіло, відриваючись від свого тіла

за межі тіла, Ви зможете отримати від поля зовсім інше відчуття.

218

Тобто куля являє собою версію поля – це простір, який може утримувати в

собі розмаїття чуттєвого досвіду. Що відбувається з полем, коли Ви додаєте

певного чуттєвого досвіду – це те, що Вас цікавить. Проте до цього варто

ввести неінтегровану енергію. Через певний час голос перетвориться…в певний

дезінтегрований образ. Зверніть увагу, що буде відбуватися з енергетичною

кулею, коли Ви внутрішньо відчуєте цей дезінтегрований образ. Просто

спостерігайте.

Учасники відчувають агресивний тон ведучого і фрази у цьому напрямку.

Відмітьте, що відбувається з кулею, з вами. Це приклад того, що стається з

полем Вашого творчого несвідомого, якщо Ви сприймаєте дезінтегровані

патерни і з певних причин не можете надати їм свого заступництва.

А тепер поспостерігаємо, що відбувається, коли людина може надати їм

заступництво. Вдихніть, відпустіть напруження, дозвольте собі ще раз

поєднатися зі своїм центром. Центруйтеся повністю. Відчуйте цілком кулю.

Відчуйте, як енергія виходить із Вашого центру. Схопіть відчуття, що Ви

тримаєте енергетичну кулю, цей дивний простір, який може тримати в собі все,

що потребує його, все, що потребує заступництва.

Відчуйте кулю як пружний м’який притулок, котрий може увібрати в себе

все, що потребує зцілення, усе, що потребує перетворення. Дихайте в єдності

тіла-розуму, що дозволяє налаштуватися на енергетичне поле кулі. І через

певний проміжок часу ми повернемось до того дезінтегрованого патерну, але не

звертайте увагу на агресивний голос. Замість цього сфокусуйте увагу на

енергетичному полі, як його утримати, дати можливість посилитися. І відчуйте,

як негативна енергія вбирається у кулю, поцікавтесь, як увібрати її в такий

спосіб, котрий надасть їй безпечний простір, безпечний для Вас, безпечний для

негативної енергії. Хай Ваша увага залишається широкою, зверненою на на

периферійне поле кулі, за межі “проблеми” негативного голосу.

Так само, як в активному процесі центрування, коли Ви навчалися вбирати

дещо у свій центр, тут Ви вбираєте дещо в більш широке поле. Дослідіть, як

обернути поле навколо себе, використайте поле як притулок, щоб зробити його

більш безпечним для себе і для того, з ким Ви з’єднані. Підтримуйте поле

219

живим. Не займайте свій розум проблемою. Дозвольте своєму розуму

залишатися в породжувальному полі поза проблемою

Налаштуйтесь через вертикальну вісь на свій центр. Будьте присутніми у

своєму тілі, навіть коли відкриваєтесь у поле за межами проблеми.

Відчувайте все, що відбувається. Стає Ваша енергетична куля сильнішою?

Яскравішою? Більшою? Чи відчули Ви співчуття? Цікавість? Спокій? Усе це

може зробити для Вас породжувальне поле, що виникає, воно дозволить

відчути глибоку свідомість, яка оточує Вас, і деяку присутність, що більше за

проблему, яка кидає Вам виклик. Відкриваючи і підтримуючи поле,

набувається почуття безпеки і навичка бути разом з тим, що там присутнє, але

не стаючи ним.

Перш, ніж повернутися, відчуйте своє ставлення до свого внутрішнього

поля. Відмітьте, що Ви відчули або дізнались, бажаєте запам’ятати на

майбутнє. При необхідності дайте собі зобов'язання, можливо, про те, що Ви

бажаєте більш глибоко або кожен день поєднуватися з енергією поля свого “Я -

породжувального”.

Вправа “Розвиток другої шкіри”

1. Визначте контекст, у якому Ви були пригнічені, розгублені або

атаковані, що спричинено тривогою або “тіньовим” полем. Це не повинно бути

пов’язано з якимось особливим поведінковим змістом або проявом, це може

бути почуттям, що Ви “упіймали” в тому контексті.

2. Оберіть місце перед собою, ступайте і подумки занурюйтесь у цю

ситуацію, уявляючи, наче Ви у ній, відчуваючи те, що Ви відчували. Здійсніть

внутрішню інвентаризацію – на що це схоже? Як внутрішньо Ви відчуваєте

вплив цієї негативної енергії? Як Ви себе почуваєте? Що відбувається з

Вашими думками?

3. Поверніться назад, вийдіть із ситуації і струсіть цей стан. Центруйтеся і

заземліться, повністю будьте присутніми у своєму тілі. Розітріть руки, щоб

зробити їх теплими і чутливими.

4. Наблизьте руки таким чином, щоб вони майже торкалися одна одної.

Перенесіть свою присутність і свідомість у долоні і дозвольте їм стати

настільки чутливими, щоб Ви змогли відчути між ними життєву енергію тіла.

220

Уявіть собі, що Ваш заземлений центр – генератор енергії. Уявіть собі, як

енергія Вашого центру виходить через долоні Ваших рук. Відчуйте присутність

цієї енергії у просторі між долонями.

5. Трохи відсуньте долоні у сторони, на відстань 8–10 см одна від одної.

Зберігаючи свідомість у руках, продовжуйте відчувати на цій дистанції

енергетичне поле між ними. Невеличке коливання рук назустріч одна одній і у

зворотному напрямку допоможуть Вам відчути це поле. Увага: залишайтеся в

теперішньому часі і у своєму тілі. Якщо Ваш розум почне блукати і виходити за

теперішнє, Ви не зможете відчути поле.

6. Продовжуйте відчувати присутність поля, яке утворене Вашим центром,

дозвольте рукам і долоням повільно зайняти таке положення, мов Ви

намагаєтесь когось обійняти. Відмітьте, чи можете Ви відчути, що охоплюєте

поле енергії, яке виходить з Вашого центру і Вашого тіла. А також зверніть

увагу на будь-які енергетичні відчуття на тильній стороні долоні і на зовнішній

стороні рук.

7. Утримуючи це відчуття від енергетичного поля в руках і долонях,

оточіть ним себе того, хто був охоплений складною ситуацією,

ідентифікованою на 1-му і 2-му кроці вправи. Уявіть собі, що Ви зліплюєте і

створюєте в тому часі навколо себе другу шкіру. Метафора шкіри є дуже

важливою. Це не броня і не силове поле. Шкіра дозволяє вам водночас бути

з’єднаним з полем і бути вибірковим до впливів. Шкіра Вашого тіла захищає

Ваші ніжні внутрішні органи, а також дуже щільно поєднує Вас із Вашим

оточенням. Ця енергетична шкіра буде робити те ж саме стосовно поля. Не

поспішайте, упевніться, що ця друга шкіра присутня у тих ділянках Вашого

тіла, де Ви відчували себе надвразливо (серце, живіт, шия і т. ін.).

Увага: якщо це допомагає, можете додати ще й інші репрезентативні

системи (візуалізуючи шкіру як енергетичне поле або певний кольоровий

відтінок).

8. Ступайте в того себе, хто оточений цією другою шкірою, і

скористайтеся руками, щоб упевнитись, що Ви відчуваєте присутність

енергетичної шкіри навколо себе. Відчуйте це відчуття безпеки/вибірковості,

221

поєднуючи з тим, що Вас оточує. Упродовж відчуття проблемного контексту і

проблемної ситуації зверніть увагу на те, у чому полягає для Вас різниця.

9. Ступайте в майбутнє, уявіть собі, що наступного разу Ви опинитесь у

схожій ситуації, перебуваючи під захистом власної “другої шкіри”.

Якщо Ви проводите через цей процес іншого, центруйтеся і згенеруйте

руками поле, водночас керуйте своїм партнером. Доки Ви пояснюєте і

показуєте йому, що треба робити, можете зліпити і створити для свого партнера

додаткову “другу шкіру”.

Визначення смислу породжувального поля як простору без змісту

виявляються дещо символічними і метафоричними внаслідок того, що інакше

пояснити це неможливо, тому що мова йде про глибоке базисне розуміння.

Для того, щоб побачити проблему з інших боків, необхідно запропонувати

ще одну вправу. Тут спочатку привноситься в енергетичну кулю мета або

проблема, а потім повертається куля, щоб побачити проблему з іншого боку, з

різних боків і водночас наповнити її різними архетиповими ресурсами.

Вправа “Енергетична сфера і архетипові енергії – створення

перетвореного майбутнього”

1. Визначте мету перетворення (проблема, яка буде перетворена/майбутнє,

яке буде створене).

2. Центруйтеся і розверніть енергетичну сферу (енергетичну кулю).

3. Помістіть мету у сферу, спрямовуючи свою увагу на сферу і за її межі.

4. Перший оберт: повільно пересувайтеся навколо сфери, помістіть

ніжність до себе у сферу і зверніть увагу на нові можливості, що відкриваються

з різних кутів зору.

5. Другий оберт: повільно пересувайтеся навколо сфери, помістіть лють до

себе у сферу і зверніть увагу на нові можливості.

6. Третій оберт: повільно пересувайтеся навколо сфери, помістіть

грайливість до себе і відмітьте нові можливості.

7. Четвертий оберт: повільно рухайтесь навколо сфери, змішуючи три

архетипові ресурси, і відмітьте нові внутрішні відчуття.

8. Інтеграція: дозвольте усім внутрішнім відчуттям з’єднатися у нову

“мандалу ідентичності”.

222

9. Відчуйте присутність нових патернів і налаштуйтеся на їхній прояв у

майбутньому.

10. Самоповага, клятва, зобов’язання.

11. Переспрямування уваги і обговорення результатів.

Терапевт допомагає клієнту на першому етапі визначити мету. Найчастіше

обирається одна з двох. Перша мета – майбутнє, яке людина намагається

досягнути (мати близькі стосунки, заробляти більше грошей, здійснити мрію).

Необхідно налаштуватись на те, що Ви відчуваєте, і щоб це було головним

призначенням у житті саме зараз. Оберіть те, що вібрує у Вашому центрі.

Друга можлива мета − дещо компліментарна бажаному майбутньому, −

зміна існуючого небажаного стану (бажає зцілення, покращити стосунки з

коханою людиною, трансформувати емоційну травму тощо). Такі можливі

небажані стани теперішнього також можуть стати метою перетворень. Тобто

можна обрати, що необхідно створити в майбутньому або змінити в

теперішньому. Відчуйте, що з цього більше резонує з Вами.

Після визначення мети поверніться до енергетичної кулі. Терапевт буде

допомагати центруватись клієнтові і налаштуватись на енергетичну кулю. Як

тільки клієнт сигналізує, що це відбулося, терапевт просить його завантажити

мету перетворення всередину енергетичної кулі. Тобто привнести свій намір у

породжувальне поле. На основі цього виникнуть два рівні внутрішнього

досвіду: зміст, з яким Ви працюєте, і поле, у якому цей зміст утримується.

Ключовим завданням цієї вправи є збереження поля живим, це навіть

важливіше, ніж увага до змісту. Якщо породжувальне поле активне,

відбувається дещо добре, якщо застигає і стискається – дещо погане.

Коли мета потрапляє до енергетичної кулі, терапевт просить клієнта

розпочати низку повільних обертань навколо кулі. Таким чином Ви утримуєте

енергетичну кулю і повільно будете просуватися навколо неї. Дехто робить це

із заплющеними очами. Під час просування навколо кулі Ви будете відчувати

проблему з багатьох точок зору, іноді зупиняючись, щоб розгледіти її з певного

положення. У процесі обертання навколо кулі Ви будете привносити всередину

неї ресурси для себе (ніжність, лють, грайливість).

223

Такі ресурси є необхідними для завершення процесу становлення

цілісності особистості. Вони є “архетиповими енергіями” – патернами й

енергіями, які походять із тривалої історії розвитку свідомості, з багатьох

поколінь досвіду стосовно того, як стати людиною. Перший основний

архетиповий ресурс – ніжність.

Якщо Ви бажаєте набути цілісність особистості, бути заступником у

породжувальному полі, намагаєтесь вирішити глобальне життєве завдання,

необхідно бути ніжним. Ніжність – це те, що дозволяє зворушити душі інших і

водночас бути зворушеним, утішати, заспокоювати і бути спокійним,

співчувати і тощо. Тому при першому обертанні навколо кулі, виявляючи

цікавість, спостерігайте за тим, що в ній перебуває, створюючи для неї простір і

м’яко додаючи туди ніжність. Не поспішайте, хай це відбувається дуже-дуже

повільно. Зверніть увагу, як змінюються Ваші внутрішні переживання або Ваша

реакція на ситуацію, коли клієнт зробить перше обертання, терапевт може

запропонувати йому зробити глибокий інтегрувальний вдих. Потім Ви

починаєте друге обертання, цього разу привносячи в кулю силу позитивної

люті.

Як і в усіх енергіях, у кожного архетипового патерна існують дві сторони:

тіньова і ресурсна. Так, негативна лють або децентрована лють, має прояв у

вигляді агресії, насилля тощо. Позитивна або центрована лють - у вигляді

рішучості, чіткості, сили, хоробрості, почуття обов’язку, меж, захисту життя

тощо.

Щоб узяти на себе вирішення певного завдання, необхідно бути здатним і

виконувати певні зобов’язання – глибоко і сильно концентруватися. Слід

зібрати життєву енергію в одну точку – у свій центр, а потім провести її у світ і

продовжувати проводити через свій розслаблений, сфокусований центр. Так

привноситься через центр свій обов’язок і намір – це позитивна лють. Якщо б

була негативна лють, то людина почувала б себе напруженою, застиснутою,

можливо, сердитою, а потім зіткнулася б із значною кількістю подій, котрі так

або інакше зупинили б просування цієї особистості. Тобто людина спричинила

б проти себе агресію.

224

Коли клієнт здійснює друге обертання, терапевт пропонує йому зробити

вдих інтеграції і потім починає третє обертання. У третьому обертанні

привноситься архетипів ресурс грайливості в кулю. Щоб бути породжувальним,

необхідно мати почуття гумору, грати, не варто ставитись дуже серйозно навіть

і до дуже серйозного. Інакше поле стане нудним. Грайливість має стосунок до

нових перспектив, до виходу з “черепної коробки” і пошук нестандартних

рішень. Щоб бути мінливим, здатним до перетворення, чутливим до

навколишнього різними засобами, існує цілюща сила сміху. Окрім цього, сміх –

це засіб розкриття до породжувального поля.

З метою створення цілісності особистості необхідно встановити зв’язок із

усіма трьома архетиповими енергіями. Варто привнести у себе і до людей

ніжність, добро, спокій, м’якість. Але якщо було б лише це, то Ви б були

надм’якими і сентиментальними. А тіньова сторона ніжності – слабкість,

співзалежність. Тому до цього потрібно додати лють. Те, на що треба звертати

увагу – центр, місце, яке може поєднати протилежні енергії.

Отже, після третього обертання, де додається грайливість, зробіть

четверте, заключне обертання і додайте всі енергії разом - у поєднувальній і

центрованій комбінації.

У процесі просування клієнта у створенні цілісності особистості на

породжувальний рівень виникає інший рівень свідомості. Це відбувається за

рахунок формування “Я яке спостерігає”, котре дозволяє відокремитись від

“Я - виконуючого”. “Я – виконуюче”, те, що створює думки, почуття, виражає

поведінку – усі внутрішні і зовнішні дії, котрі утворюють дійсність. “Я – яке

спостерігає” здатне бути у стані “цілковитої усвідомленості”. Повна

усвідомленість – це стан нереактивного усвідомлення всього, що зараз є, це

доброта, що любить, яка торкається усього, що є, і здійснює заступництво.

Власне просування на породжувальний рівень дозволяє все це здійснити.

Тому потрібно розвивати у себе співчутливу цікавість до того, як розгортається

життя, помічати кожну мить пробудження і як можна найніжніше його

підтримувати цілим, у найбільш резонансній і узгодженій формі.

Коли існують два рівні “Я”, це означає, що можна думати про “Я –

виконуюче” від першої особи – з “Я – позиції” або від третьої – як про “нього”

225

або “неї”. І це надає можливість нового вибору. Коли людина переживає

депресію і каже: “Я пригнічений” (від першої особи), це ідентифікує її з

депресією. Проте, коли вона говорить: “Він пригнічений” або “всередині мене

присутнє дещо, сповнене депресії. Я зацікавлений у тому, щоб створити для

нього поле, яке забезпечить йому заступництво і підтримувати його”. Завдяки

цьому розрізняється і розділяється депресія та особистість. Отже, перехід на

породжувальний рівень умовжливлює більш високий ступінь свідомості.

Таким чином, породжувальний принцип тілесного розуму – центрування.

Породжувальний принцип когнітивного розуму – заступництво.

Породжувальний принцип польового розуму – це відкриття за межі змісту і за

межі фокальної свідомості.

З метою забезпечення усвідомлення цього принципу пропонується вправа,

що допомагає розширити і вийти за межі.

Вправа: “Спостереження поля”

1. Ідентифікуйте внутрішнє переживання, коли Ви почуваєтесь наче “у

тупику”, оберіть фізичне положення, яке буде з ним асоціюватися. Увійдіть у

це переживання наскільки це можливо і йдіть у те фізичне місце, котре обрали.

2. Вийдіть з цього фізичного місця і займіть позицію спостерігача.

Центруйтеся і відкрийтеся полю. Із заплющеними очами уявіть, що Ви

розглядаєте через свій центр динаміку поля або рух енергій, що впливають на

систему. Дозвольте з’явитись символічному образу.

3. Відрефлектуйте Ваш бажаний стан і оберіть інше фізичне місце, з яким

воно асоціюється. Залишаючись центрованим, ідіть у це місце і відчуйте свій

бажаний стан. Зверніть увагу на польову або енергетичну динаміку цього стану.

Дозвольте з’явитися символічному образу для цього стану.

4. Знов повертайтеся в позицію спостерігача. Центруйте себе і відкрийтеся

полю. Із заплющеними очами уявіть себе, що Ви дивитесь через свій центр.

Роздивіться, як можливо б було перетворити динаміку поля або енергії, що

впливає на систему, щоб досягнути бажаного стану. Дозвольте з’явитися

символічному образу для цього стану.

5. Разом із символічним образом, котрий з’явився на 4-му кроці, ідіть назад

у місце “тупика” і відчуйте, як він трансформується.

226

Тут окреслено вагомий принцип: розширення (не звертай уваги на зміст,

лише на форму – НЛП). Тому важливо налаштуватися на представлення полю

стосунків. Необхідно, щоб увага була звернена на периферійне поле. Потім

спустіться в центр, розслабтесь і подивіться на те, що оточує з цієї перспективи.

Відчуйте різницю.

Отже, завдяки всім вправам, Ви добре знаєте, що в одному центрі тіла Ви

відчуваєте одну частину себе, а в іншому центрі – іншу. А ще краще

усвідомлювати, що жоден із них – не є тим, ким є Ви насправді. Ви – дух,

котрий поєднує і проходить через всі частинки Вашого знання. І це саме те, що

набувається у процесі становлення цілісності особистості, буде поєднанням, яке

зцілює, перетворює, народжує нове.

Тому варто навчатися пробудженню, коли відчуваєте, що застрягаєте або

стикаєтесь з конфліктом. Оскільки це означає, що Ви опинилися на тому місці,

де дві важливі частини цілого намагаються інтегруватися. Такі полярності,

дуальності – вони є Вашими друзями. Вони засоби, за допомогою котрих

з’являється на світ “Я - породжувальне”.

Проте життя знов буде ставити завдання підвищеної складності. Однак,

ставлення до них вже буде зовсім іншим. Особистість навчилася не приймати їх

особисто. Тобто, якою б не була проблема, простір “Я” набагато більший. Це

розуміння приходить через породжувальне ставлення до себе.

Варто відзначити, що саме практика дозволяє здійснювати трансформацію

особистості, що має пробуджуватись. Практика суттєво відрізняється від

методів. Коли ми зосереджуємось на методах, то фокус уваги доволі вузький.

Саме практика дозволяє обрати істинний метод.

Слід підкреслити, що глибинне перетворення впродовж формування

цілісності особистості не є швидким процесом. Щоб дізнатись про своє

призначення, прожити його, перетворити власне “Я-негативне” в позитивне,

вирішити питання з кризовими ситуаціями (перемогти “драконів”), потрібна

практика – дії, які повторюються знов і знов. Саме так відбуваються досягнення

майстерності у будь-якому виді професійної діяльності, досягнення у спорті,

навчання музиці, розбудові близьких стосунків, бізнесу. Задля досягнення

227

тривалих успіхів застосовується багато методів кожного дня. Відтак

здобувається і цілісність особистості.

Внутрішні відчуття, що виникали у ході терапевтичної роботи можуть

слугувати орієнтирами, щоб практикуватись. Однак треба пам’ятати, що під час

практики важливою є саме увага для себе. У процесі практики Ви маєте

зобов’язання, які ставите лише перед собою і за себе. Тобто у Вас є

зобов’язання стосовно практики.

Якщо такої практики не буде, то увага до себе буде привертатись поза

Вашим бажанням, через розвиток якогось симптому. Залежність – це те, що

створюють у себе люди з децентрованою практикою. Тому що залежність

поєднує людину з чимось, що містяться у неї глибоко всередині, більш глибоко,

ніж рівень его-управління.

Вправа, що пропонується для такої практики, це метод самозаступництва

або поєднання зі своїм “Я”. У центрі практики перебуває самоприйняття як

створювальна стратегія. Необхідно не протидіяти енергії, що приходить, і не

стикатися з нею. Треба під час тренування гармонійно зливатися з нею і творчо

її використовувати. Прийняття означає резонуюче сприйняття у центрованому,

породжувальному полі, а потім – прояв цікавості, як все це можна позитивно

розгорнути.

Тренування відбувається в такій послідовності:

- центрування всередині себе;

- узгодження із своїми намірами;

- відкриття в поле;

- сприйняття того, що там перебуває, через свій центр;

- додавання власних ресурсів;

- узгодження із своїм наміром;

- випуск назад у світ із усіма змінами, які у Вас відбулися. Потім

дивитесь, що далі, і знов повторюєте цю послідовність дій.

Завдяки описаному вище алгоритму дій Ви зможете натренувати себе бути

тонко налаштованим каналом, центрованим полем намірів, яке вбирає в себе і

позитивно перетворює. Так людина стає перетворювачем енергії. Щоб не

відбувалося, щоб не приходило, вона приймає все у себе і повертає в такий

228

спосіб, щоб використовувати для реалізації свого призначення. Необхідно все

повертати на користь своєї місії.

Усе це стосується процесу розвитку самого себе, як налаштувати нервову

систему, тілесний розум на глибинне сприйняття і віддачу через цей

утворювальний цикл поєднання з породжувальним полем. Отримання,

перетворення, фільтрування і потім віддача. На жаль, мислення найчастіше все

це блокує. Воно блокує отримання нової поточної інформації поточного

моменту, перетворення і віддачу. Якщо закриті двері до одержання і

заблокований підхід до віддачі, то не можна здійснити щось творче і

перетворювальне. Для цього пропонується наступна вправа.

Вправа: “Самозаступництво для оздоровлення і зцілення з використанням

усвідомлення того, що відбувається”

1. Займіть зручне для сприйняття положення.

2. Визначте намір.

3. Наведення: повторюйте цикл тверджень, наповнюючи їх щоразу новим

змістом.

Тепер я усвідомлюю, що бачу…

Тепер я усвідомлюю, що чую…

Тепер я усвідомлюю, що відчуваю…

4. Наступний цикл тверджень:

Тепер я усвідомлюю, що бачу, і я дозволяю занурювати мене більш

глибоко всередину “Я” (дихаєте і розслабляєтесь).

Тепер я усвідомлюю, що чую, і я дозволяю занурювати мене більш

глибоко всередину “Я” (дихаєте і розслабляєтесь).

Тепер я усвідомлюю, що я відчуваю, і я дозволяю занурювати мене більш

глибоко всередину “Я” (дихаєте і розслабляєтесь)

5. Після того, як Ви увійдете у стан трансу, зверніть увагу на кожну

емпіричну форму, що сприймається, і прийміть її, дозвольте їй зробити свій

внесок у рішення:

Тепер я усвідомлюю, що відбувається, і я можу дозволити цьому

відкритися до породжувального рішення.

229

6. Коли Ви будете готові, дозвольте відбутися інтеграції і вийдіть за межі

проблеми:

І тепер я можу дозволити всьому поєднатися в породжувальному рішенні.

7. Відчуйте себе в майбутньому – у цій новій відповіді на ситуацію.

8. Подяка і клятви.

9. Коли будете готові – повертайтеся, як Вам буде зручно.

Отже, займіть зручне положення, заспокойтеся. Припиніть звертати увагу

на інших, щоб увесь процес усвідомлення з любов’ю присвятити собі.

Спрямуйте основну увагу на свій центр, своє тіло. Дозвольте перейти в режим

спостереження. Усвідомте своє дихання. Вирівняйте свій хребет, тілу нічого не

треба робити, розуму не має за що чіплятися.

Відчуйте своє тіло, починаючи зі стоп і доверху, через ноги і хребет.

Як тільки заспокоїтеся, відчуйте свій намір. Для проведення заняття

необхідно відчути своє покликання. Що Ви відчуваєте в якості свого

призначення на теперішній момент життя?

Дозвольте своєму диханню знов нагадати про Ваше глибинне призначення.

Не тримайте в себе в голові, подивіться, чи можете Ви втримувати його у

своєму центрі без будь-якої м’язової напруги. Ви не повинні за нього чіплятися,

невагомому тілу невагомий розум.

Передайте його диханню. Вдихніть своє призначення. І в якийсь момент у

Вас з’явиться відчуття наміру. Розвиток генеративного трансу – це процес

відкривання, сприйняття й утилізації всього, що є в кожний момент процесу

усвідомлення.

Перетворюючи все, що наявне, у дещо таке, що все більш просуває Вас

уперед до Вашого призначення.

Проста формула, за допомогою якої можна тримати спрямування,

використовує лише три твердження, що повторюються знов і знов. Перше

твердження: “тепер я усвідомлюю, що бачу…”. І зверніть увагу на те, які

образи присутні у Вашому мисленнєвому полі, а також у Вашому зоровому

полі, і просто дозвольте їм бути там. І потім продовжуйте: “Я пропускаю їх

униз, через свій хребет у свій центр, зовні із свого центру, щоб увійти в поле і

розслабитись”.

230

Друге твердження: “Тепер я усвідомлюю, що чую…” Зовнішні голоси,

внутрішній діалог…Внутрішні запитання, критичні зауваження, щоб там не

було. Наприклад, зараз я усвідомлюю, що чую голос своєї подруги. Потім Ви

продовжуєте: “Я пропускаю це вниз, у свій центр. Хай мій центр відкриється у

світ, щоб дозволити мені досягти своєї мети”, а потім розслабтеся і відпустіть,

усе відпустіть. Використовуйте своє дихання, щоб опустити це вниз і

відпустити.

Третє твердження: “Тепер я усвідомлюю, що відчуваю…” Наприклад:

“Тепер я відчуваю напруження в ногах”. І я пропускаю цю енергію через свій

хребет у свій центр, відкриваюсь із свого центра зовні у світ, дозволяючи

реалізуватися моїм цілям. Відпустіть і розслабтеся. Нічого не треба робити.

Потім повторіть перше твердження: “Тепер я усвідомлюю, що бачу…” Які б

зорові образи не з’явилися, запам’ятайте їх. Пропустіть їх униз, відкрийте свій

центр зовні, у поле випустіть енергію досягнення мети. Усе відпустіть, нічого

не треба робити, тільки розслаблятися.

“Тепер я усвідомлюю, що чую”. Пропустіть це вниз, у центр. Випустіть це

зовні в поле. Чудова енергія, яка входить у світ.

“Тепер я усвідомлюю, що відчуваю”. Впустіть свідомість, станьте

енергією. Відпустіть і розслабтеся. “Тепер я усвідомлюю, що бачу”. Образи,

простори, спогади? Пропускаю їх униз, через хребет, через центр, зовні в поле.

Як зірка відкриваюсь у простір, променева енергія, світло. Відпустіть усе,

нічого не треба робити. Насолоджуйтеся шляхом і розслабляйтеся.

“Тепер я усвідомлюю, що бачу”. Так багато ситуацій та подій відбувається

і спадає на думку, хай усі вони стануть річками, які течуть через Ваше єство.

Униз через центр, відкриваючись у світ, чудовий цикл трансформування.

Відпускаючи, сприймаючи, відкриваючи, вивільняючи. Ви можете відчути це.

Усе, що входить у Вашу свідомість, сприймайте, дихайте цим, дозвольте йому

спрямувати Вас ще глибше за Вашим шляхом.

“Тепер я усвідомлюю, що чую”. Музику, голоси вдихніть це вниз. Потік

енергії. Утримуйте його у своєму центрі (космічний канал), спрямовуючи його

на шлях. Усе це – коло всередині, ще один початок потоку. Глибоко

231

розслабтеся. Хай потік енергії проходить через кожний орган. Тече “крізь кров”

Вашої душі.

“Тепер я усвідомлюю, що відчуваю”. Хай тече у землю тепер. Насіння,

символи, відкриття, квіти, відпустіть у Вашому тілі, розслабтеся. Ваші органи

можуть зцілитися. Відбувається самозцілення. Поєднання із собою. Упродовж

цього просто налаштовуйтеся, усвідомлюйте кожний момент, те, що бачите; те,

що чуєте; те, що відчуваєте. Хай усе це проходить у Ваш центр. Перетворюйте

це через свою присутність. А потім, як сяюча зірка прекрасної темної ночі, хай

Ваш центр випромінює у цей світ те, що є Вашим призначенням. “Ось моє

призначення”. І розслабтеся.

Таким чином, у цьому процесі Ви можете відчути, що найбільш творча

частина Вашого “Я” перебуває глибше світу управління. Вона розташована

глибоко у Вашому центрі, випромінюючи звідти підтримку. Здатність до

створення і перетворення – це природна частина Вашої особистості. Приділіть

деякий час тому, щоб просто відчути свій канал. Тому дайте зобов’язання

цьому місцю про своє ставлення до нього. Може Ви будете завжди торкатися

його, будете поєднуватися з ним, саме там Ви знайдете любов і свободу.

У той час, як Ви повертаєтесь назад, в оточення теперішнього, Ви

встановлюєте зв’язок із зовнішнім світом. Що Ви спостерігаєте, коли

відкриваєте очі? Що чуєте, відчуваєте?

“Архетиповими енергіями” стають ритми, котрі через індивідуальні

центри/джерела стають більш визначеними, відкритими полю і поєднаними з

ним. Ми починаємо рух із потоку. Деякі особливості потоку виявилися через

вправу з “активним центруванням”, що починається із заземлення стоп. З цього

укорінення в землю і починається рух. Не треба нічого нав’язувати, рух

здійснюється по колу. Потік – це жіночий початок. Коли людина втрачає

зв’язок із землею або свій центр під час потоку, вона впадає в тінь або її затягує

інерція чи, навпаки, “носиться за вітром”.

Це одна з причин, яка зумовлює необхідність стаккато, що встановлює

межі. Це ритм мужності. Центрована форма стаккато – це фокус, концентрація,

зобов’язання, установлення чітких меж тощо. Нецентрована форма – це

жорстокість, агресія і насилля.

232

Хаос – це ритм. Хаос – енергія вивільнення, відпускання, особливо у

голові і шиї. Ви вивільняєте структури, відпускаючи всі зафіксовані позиції.

Нецентрована, тіньова сторона хаосу – замішання, розлад і відчуття себе

розбитим. Позитивна функція хаосу – у відпусканні.

Коли Ви відпускаєте старе, Ви вільно виражаєте нове, тонке. Так Ви

одержуєте ліричність і стаєте легким, творчим, грайливим. Але, якщо немає

опори на землю, Ви підпадаєте у тінь ліричності – у поверховість, обмеженість

і навіть у “відверту тупість”.

Після легкості і свободи приходить ритм спокою. Спокій – це не

відсутність енергії, а повна присутність енергії, що дозволяє нам поєднатися із

собою, і з тими, що поза нас. Це ритм, за допомогою якого людина відкриває

себе до мета-поля (Г. Рот). Тіньова сторона спокою – летаргія, дисоціація,

безтілесність і загубленість у поле. Центрований спокій – така форма

зникнення, де Ви повністю присутні, Ви – центр, поєднаний із полем.

Для набуття цілісності особистості необхідні енергія і дари всіх п’яти

ритмів. Ви розпочинаєте із центрування спокою, потім здійснюєте потік

досліджень і переходите до організації цілого та до підкреслення варіювань.

Після цього треба відпустити все і впустити в дещо більше – ця свобода

дозволяє творчо виражати тонкі енергії. Після цього повертаєтесь у

центрований спокій, знов поєднуєтеся із собою і з великим полем й реалізуєте

дари цілісності, які у цьому процесі були розвинуті.

Таким чином можна встановити зв’язок п’яти ритмів із фазами

становлення цілісності особистості. Потік – відкриття себе може бути пов’язане

із визначенням власного призначення. Стаккато (визначення себе) має на увазі

силу і зобов’язання стосовно призначення і перетину порогу. Хаос (розчинення

себе) дозволяє ввійти у внутрішній стан, необхідний для перетворення “тіні” і

“демонів”. Ліричність (виявлення себе) може бути зумовлена повним

поєднанням з унікальними людськими ресурсами і завершенням завдання.

Спокій (поєднання з полем за межами себе) – міцний ресурс для “повернення

додому” назад.

Зазначені ритми дозволяють відчути свій стан, коли людина намагається

щось досягнути або коли переборює проблему. Якщо особистість чимось

233

зайнята, навчаючи інших, або вивчає власний стан, то, можливо, що вона

пропускає один з цих ритмів. У разі, якщо особистість знаходиться в одному з

них, але не у центрованій формі, то вона застрягає в ньому. Наприклад, коли

індивід розмірковує про своє майбутнє, то втрачає міцність потоку.

Вправа “Дослідження п’яти ритмів”

1. Оберіть собі простір і разом з партнером перевірте, щоб місця

вистачало. Розійдіться у сторони, займіть стільки місця, щоб було достатньо, а

потім поверніться обличчям до свого партнера. Визначте, хто буде людина А, а

хто – Б.

Ця вправа може надати Вам внутрішній досвід, досліджуючи, як ці ритми

можуть допомогти перетворити завдання і реалізувати Ваші цілі, наміри.

2. Заплющіть очі і спустіться у свій центр. Коли Ви його почнете

відчувати, варто доторкнутися руками до тої ділянки свого тіла, яке Ви

відчуваєте як свій центр. Переконайтеся, що Ви відчуваєте свої стопи.

Перемістіть у них свій розум.

3. Тепер час відпустити з вашого “Я, котре виконує” ту частинку себе, яка

намагається весь час сподобатися іншим. Використайте час для самодопомоги,

самоспостереження, саморозкриття.

4. Переконайтеся, що відчуваєте себе у своєму центрі, з опорою на землю і

в поєднанні із собою. І потім впродовж певного часу спробуйте налаштуватися

на свій намір. Що це за мета, яку Ви бажаєте досягнути? Або проблема, яку Ви

бажаєте вирішити? Або травма, яку Ви бажаєте зцілити? Відчуйте це, яким би

не виявився покликання, відчуйте його, залишаючись при цьому центрованими.

І коли з’ясуєте мету, відкрийте очі, встановіть зв’язок із своїм партнером.

Зберігайте відчуття того, що Ви усвідомили, у своєму власному центрі і

розширте свою свідомість так, щоб залучити в неї і свого партнера. Коли будете

готові, протягніть руки вперед і спрямуйте їх долонями до свого партнера. Не

торкайтеся рук партнера, але віддзеркалюйте його енергію.

5. Встаньте таким чином, щоб відчути між руками магнітне поле, майже

фізично поєднуючись з партнером, але не зовсім. І відображайте енергію, проте

в такий спосіб, щоб ніхто не домінував над іншим. Дослідіть це почуття

234

поєднання, віддаючи і приймаючи енергію так, як Ви дозволяєте собі

збульшувати безпеку, довіру, раппорт.

6. Коли будете готові, людина А м’яко і плавно почне переміщувати руки і

тіло. Необхідно, щоб рух починався повільно. Залишайтеся в поєднанні зі своїм

центром і з партнером, відчуйте, як через це поєднання тече потік. У цей час

людина Б віддзеркалює А. Не треба намагатися бути досконалим, просто

дозвольте собі відчувати і слідувати за Вашим поєднанням. Хай Ваш погляд

буде м’яким, а очі – широко відкритими до периферії, так Ви дозволите своєму

тілесному розуму бути провідною системою.

7. Людино А, дозвольте цьому почуттю течії енергії приникати у плечі,

коліна. Досліджуйте діапазон, усередині якого Ви почуваєтесь комфортно,

настроюючись ще і на свій намір. Яку мету або намір Ви бажаєте привнести в

поле? І впродовж цього дозвольте собі струмувати навколо нього, текти разом з

наміром, текти через нього, хай воно тече через вас. Залишайтеся у поєднанні з

наміром і зі своїм партнером. Зверніть увагу, як ці два поєднання доповнюють

однен одного. Однак те, що Ви привносите в танок, може виявитися і травмою,

і “демоном”. Просто струмуєте разом з цим, залишаючись у поєднанні зі своїм

центром і зі своїм партнером.

8. А тепер, партнер Б буде вести В, а партнер А, буде спрямовуватись.

Уловіть це почуття поєднання між Вами. Продовжуйте залишатися

налаштованими на відчуття резонансу, яке Ви тримаєте. І відмічайте, як образ

резонансу дозволяє Вашому тілу розслабитися і завантажитись у потік ще

глибше і як Ваш рух у потоці дозволяє образу стати ще більш плинним, таким,

що відкривається до нових вимірювань потік творчості, що розгортається на

багатьох рівнях.

9. А тепер дозвольте ритму спокою спрямовувати Вас обох. Ніхто з Вас не

веде і не слідує. Відчуйте ритм самого потоку і хай він рухає Вами обома. Ритм

потоку дозволить Вашим намірам відкритися і текти новими шляхами

вираження. Відчуйте цей породжувальний простір між Вами. Енергія

накопичується в цьому просторі все більше і більше.

10. Людина А дозволить себе відчути, як в неї починає входити ритм

стаккато. Відчуйте биття ритму. Відчуйте його силу. Слідуйте за ним,

235

поступово він стане Вашим ритмом. І знов залишайтеся центрованим.

Зберігайте свій центр і намір у своєму центрі. Наскільки енергія стаккато буде

захоплювати Вас, настільки Ви по-іншому будете відчувати свій намір.

Стаккато належить до самовизначення. Дозвольте собі проявлятися в рухах, що

повторюються, – так, щоб партнер міг слідувати за чудовим тілесним

синтаксисом стаккато. Отже, тепер Б буде лідером, а А слідувати за ним.

Визначте себе. Пам’ятайте про свій намір. Залишайтеся у центрі.

11. Дозвольте полю направити Вас у хаос. Відчуйте себе ще глибше у

своєму центрі. А відправляється глибоко у самий центр хаосу. Відпустіть весь

порядок і усі форми Б приєднайтеся до цього. Відчуйте і слідуйте за

центрованим ритмом відпускання, за ритмом хаосу А слідує. Тепер обидва А і

Б, ніхто з Вас не веде. Знайдіть поєднане поле хаосу, що спрямовує Вас обох.

Яка б енергія, спрямовуючи Вас, не була б присутньою в полі, пам’ятайте про

намір. Залишайтеся центрованими. Відпустіть. Ця енергія направляє

дослідження Вашого наміру.

12. Після того, як відпустили все, партнер А знайдіть легкість ліричності і

відчуйте, як вона починає текти через Вас. Партнер Б слідуйте за ліричним

танцем А. Відчуйте легкість, грайливу експресію ліризму. Танцюючи, постійно

відчувайте свій намір і те, як грайливий танок допомагає відчути свій намір та

дозволяє йому виразитися різними засобами. Залишайтеся центрованими,

відчуйте себе легко. Партнер А виявляє намір так, що він є характерним лише

йому. Б веде у грайливому танці, сповненому м’якого ліризму, а А слідує за

ним. Потім обидві випускають свої наміри в поле, яке поведе Вас. Дозвольте

легкій енергії вести обох. Поле стає Вашою рідною домівкою, де лірично

виношуються зародки усіх Ваших унікальних експресій.

13. Дозвольте полю ліричної легкості чародійства, творчості, грати.

Дозвольте йому струмувати через і за межі Вашого наміру. Лірична енергія

вливається в намір і дозволяє Вам відчути його через ліричні форми. Зверніть

увагу: у процесі розгортання ліричного виявлення саме Вас природним чином

починає приваблювати спокій, центрований спокій. Відчуйте спокій у кожному

невеличкому русі, у кожному пальці, у кожному русі плеча, у стегнах, у

просторі зовні. Створіть рух спокою, який відкриє Вас більшому розуму.

236

Партнер Б, віддзеркалюйте ці рухи. Тепер Б, йдіть на місце спокою, а Ви А,

слідуйте за Б. Тиша і нерухомість усередині Вас і між Вами. Відчуйте це

почуття поєднання всередині і зовні. Тримайте Ваш досвід між Вами. Відчуйте

присутність партнера. Цю унікальну енергію, яка є Вашим партнером. І

відчуйте власну енергію.

Упродовж того, як Б сприяє баченню шляху свого життя, щось усередині

Вас саме зараз починає рухатися у світ, щоб народитися, дати дихання, дати

любов. Дозвольте Вашим рукам зустрітися, щоб Ви могли, не поспішаючи,

відчути присутність енергії партнера. Відчуйте свій центр і свою повну

присутність. Відчуйте, що разом з полем, яке між Вами і партнером, Ви

знаходитесь у ще більшому полі, розташованому навколо Вас.

Дозвольте рукам повернутись у ваш власний центр. Повністю поверніться

до себе. Заплющить очі, це допоможе Вам повністю повернутися до себе. Коли

відчуєте готовність, відкрийте очі, подивіться на свого партнера і якимось

жестом, без слів виявіть йому свою вдячність за танець.

- Заключна вправа стосується перебування охоронців, котрі будуть

підтримувати під час подорожі і повернення у світ, щоб Ви здолали всі

випробування і нещастя на своєму шляху. На думку К. Юнга, кожна людина

повинна створити свою “спільноту святих”, маючи на увазі, що необхідно в

душі створити своє коло заступників, які люблять і підтримують у житті. Тобто

людей, котрі розуміють і благословляють, вчать і тренують, пробуджують. Ця

вправа досліджує, як можна дізнатись на внутрішньому рівні, що у Вас є

підтримка багатьох охоронців, навіть якщо фізично вони не присутні.

Заступники і охоронці можуть бути тими, хто колись Вам допомагав і

підтримував на шляху, а також історичними діячами, духовними істотами і

навіть природними феноменами, предками і родичами.

- Вправа “Збери своїх охоронців”

- 1. Що за “демон” (проблема), з яким Ви стикнулися?

- 2. Що за ситуація, у якій Ви почуваєте себе скоріше жертвою, ніж

героєм?

237

- 3. Що є Вашим “порогом”? Що за невідома територія лежить поза

зоною Вашого комфорту, ступити на яку Вас примушує ця проблема або Ви

самі, щоб розібратися з нею?

- 4. Ураховуючи проблему (“демона”), з яким Ви зіткнулися, і поріг,

який Ви повинні перетнути, що є для Вас “закликом до дії” що Ви покликані

зробити або ким стати? (часто варто відповідати у метафоричній формі: “орлом,

воїном, фокусником, охоронцєм тощо”).

- 5. Які ресурси у Вас є і які Ви повинні розвинути в собі або

вдосконалити, щоб зустріти виклик, перетнути поріг і виконати своє

призначення?

- 6. Хто є (чи буде ) Вашими “охоронцями” для цих ресурсів? Якщо

Ви уже визначили їх, то уявіть собі, де вони повинні бути фізично розташовані

навколо Вас, щоб якнайкраще підтримувати. По черзі поставте себе на місце

кожного з охоронців і подивіться на себе їхніми очима. Яке послання або

пораду надає Вам кожний охоронець? Поверніться на свою улюблену точку

зору і прийміть ці послання.

- На деякий час заплющіть очі, декілька разів глибоко вдихніть, щоб

повернутись у свій центр, згадайте двоетапний процес опускання у центр і

відкриття в поле. Опустіться у центр і відкрийтеся в поле, упродовж цього

дозвольте свідомості налаштуватися на пошук відповіді, хто будуть Ваші

охоронці. Ви починаєте відчувати на багатьох рівнях, повертайтеся у звичайний

світ. Я починаю повертатися із нескінченного позачасового простору, де я

знайшов багато прекрасного, де я доторкнувся до великих таємниць буття, де

знов відчув любов. Тепер починається повернення, щоб принести дар назад у

цей звичайний світ.

- Ісус Христос сказав: “Будьте у світі, але не від світу цього”.

Чудовий спосіб відчувати, що глибинне “Я”, надглибинна реальність - це

власне світ.

- У цьому полі світу і любові дозвольте собі відчути присутність

своїх охоронців. Хто стоїть перед Вами, закликаючи Вас уперед? Можливо, і

пошепки нагадуючи Вам: “Ви тут заради великої мети. Ви тут не для того,

238

щоб страждати у хворобі. Ви тут не для того, щоб спійматись у пастку печалі.

Ви тут не для того, щоб перебувати у прикрості. Ви тут, щоб принести свій дар

у цей світ”.

- Зі всією щирістю відчуйте цих істот, які всередині Вас і навколо

Вас, вони там, щоб допомогти Вам продовжувати повернення у свій центр,

продовжувати повернення у вічний невагомий простір чистого світу.

- І водночас Ви повертаєтесь у конкретну дійсність, у теперішній

момент, всередину свого фізичного тіла і туди, де воно присутнє. Так, для того,

щоб ці істоти нагадали Вам ще раз: “Ви – тут для чогось більшого, ніж просто

страждання. Ви тут для того, щоб досягти своєї глибинної мети. Дозвольте

Вашому життю виникати із неї”.


Проблема формування цілісності особистості потребує узгодженості

позицій, стратегій, мовлення суб’єктів взаємодії. Відтак постає питання

взаємозв’язку процесів прийняття себе, іншого, ситуації взаємодії з ним. Такий

взаємозв’язок необхідно розглядати як принципову єдність взаємодії вкладених

один в одного просторів. Який із чинників є найбільш значущим у процесі

формування цілісності особистості, можна визначити в такий спосіб: по-перше,

ставлення та думка іншого, що слугує основою самосприйняття; по-друге,

уявлення про себе, “Я” ідентифікування себе на рівні соціальної ідентичності

підґрутня для самоздійснення себе через взаємодію з іншими; по-третє,

ідентичність на рівні самості, фундаментальна різниця між “Я” та іншими.

Багато дослідників одностайні в думці про принципову схожість

механізмів: підкреслюється роль “еталонів”, “еталоних стратегій”

самосприйняття й організації цілісності. Можна виокремити ще один напрям

щодо їх взаємозв’язку ситуаційний підхід. Окрім того, часто акцентується

увага, що фіксування на будь-якому компоненті з “Я-ціле Інший-ціле Світ-

ціле” призводить до неузгодженості, викривленості і порушення цілісності


239

Зважаючи на зазначене вище, варто звернути увагу на взаємозалежність

між самоприйняттям і самоздійсненням особистості й світорозумінням

суб’єкта: феномен самоорганізації індивіда визначається суб’єктивною

картиною світу, підпорядкованою системі поглядів нас світ, прийнятий у

спільноті. У процесі аналізу цієї проблеми дослідники стикаються із

проблемою контекстності світорозуміння. Контекстність світорозуміння у

психологічних дослідженнях розглядається, перш за все, як ситуативна

обумовленість, уміння враховувати контекст системи-цілого, уміння

враховувати контекст взаємодії “інший-ціле” та “Я-ціле”.

У процесі формування цілісності особистості важливу роль відіграє

взаєморозуміння. Так відбувається узгодження самосприйняття і

світосприйняття – наближення точок зору, дискурсів, способів осмислення

дійсності. Взаєморозуміння передбачає вміння децентрації й виходу

особистості в мета-позицію, що дозволяє бачити ситуацію об’єктивно, з різних

боків, і разом із тим взаємодію двох світів – дійсності (об’єктивного світу) і

власної реальності (внутрішнього світу особистості). Тому і саморозуміння

ґрунтується водночас на власне розумінні себе й міжособистісному розумінні.

Вагому роль у процесі організації себе та стосунками з іншими відіграє

зворотний зв’язок.

У дослідженнях психотерапії також багато уваги приділяється питанню

співвідношення і взаємодії саморозуміння й об’єктивності терапевта та клієнта,

проблемі розвитку компетентності клієнта і консультанта у самодопомозі і

допомозі іншому. Розуміння суб’єктами консультативного діалогу один одного

спрямовано на осягнення інших, невідомих їм можливих засобів засвоєння

явища в іншій свідомості, що потребує від консультанта і клієнта відкритості до

свого та іншого досвіду. Саме так відбувається процес самоінтеграції


240

РОЗДІЛ 4. ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ:

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ І ІНТЕГРАЦІЯ

4.1. Теоретико-методологічні принципи організації психологічного

експерименту

За результатами теоретичного аналізу психологічної природи, специфіки

прояву, становлення й формування цілісності особистості ми дійшли висновку

про відсутність загальноприйнятих визначень поняття “цілісність” та

“цілісність особистості”. Водночас існує низка різноманітних визначень, що

дозволяє нам виокремити серед них найбільш значущі.

Передусім цілісність особистості розглядають як людину в цілому.

Нормативне уявлення індивіда про себе пов’язано з його цілісністю й, навпаки,

викривлене призводить до певних психічних розладів або психологічних

проблем (Н. Нєпомняща). Окрім цього, цілісність особистості тлумачать як

інтегративну характеристику особистості в цілому. Інтегрований, відкритий,

усталений і стабільний, оптимально функціонуючий й схильний до розвитку

суб’єкт, власне особистість, яка здатна до самоактуалізації (за А. Маслоу).

Деякі дослідники трактують цілісність особистості як певну систему, яка

утворюється на підґрунті єдності самості і соціальної ідентичності (Г. Балл,

Ф. Лерш). Досить поширеним є визначення про цілісність, як таку, що

самоорганізовується через переживання власного досвіду буття як особистості

(К. Васильєв, В. Кєласьєв). Частина вчених обстоюють думку про цілісність

особистості, що базується на довірі людини до власної досконалої природи.

Ключовим поняттям є самодовіра, ціннісне ставлення до себе, інших, світу

(С. Гілліген, Д. Делозьє, Р. Ділтс, М. Еріксон). А також цілісність особистості

подають як діяльнісно-системну характеристику (С. Максименко,

Л. Станкевич).

Кожне із поданих значень має певну цінність. Проте для того, щоб

поєднати ці значення, необхідно віднайти критерій. Можливо, рефлективність

дозволить людині уявити себе водночас у якості об’єкта власного

спостереження, мислення і регуляції.

241

Виходячи з закономірних особливостей розвитку наукового знання від

диференціації до інтеграції (К. Нартова-Бочавер) на початку знання, що постає

у власній первинній цілісності, дещо первинне починає розподілятися,

диференціюватися на окремі цілісності й на етапі гуманітарної парадигми ми

спостерігаємо тенденцію щодо інтеграції окремих цілісностей у єдине цілісне

знання [159]. У такий саме спосіб відбувається і розвиток, становлення і

оформлення наукового знання щодо цілісності особистості, тому є необхідність

щодо концептуалізації феномену цілісності особистості в єдину організовану

систему. У фокус спрямовуються багато окремих, відособлених цілісностей-

систем, що поєднуються, інтегруються, самоорганізовуються в єдину систему.

Структурність, багатомірність, ієрархічність єдиної цілісності особистості

утворюють ключові положення аналізу цілісності особистості як системи, яку

можна досліджувати, формувати.

З урахуванням принципів системно-цілісного підходу, а також на засадах

концепції активуючої свідомості зазначимо, що цілісність особистості як

система складається з багатьох базових взаємопов’язаних, взаємозалежних

елементів. Проблема критеріїв щодо визначення базових елементів, їх

специфіки та особливостей прояву є найбільш складною і майже не

висвітленою у наукових розробках. Недостатньо розробленим залишається і

питання комплексації цілісності особистості із урахуванням її диференціації.

Власне теоретичним положенням й обґрунтуванню принципів організації

психологічного експерименту ми присвятили цей розділ.

Звернімось до інтегративних моделей, що тлумачать цілісність особистості

як систему. Учені В. Мішель, К. Морф запропонували пояснювальну модель

цілісності особистості як системи [304]. В основу моделі покладено ідею

функціонування системи-цілісності особистості та інших когнітивних процесів.

Однак слід відзначити, що такі моделі являють собою систему динамічної

обробки інформації. Дослідники спираються на коннекціоністські моделі, у

яких опрацювання інформації розглядається як паралельний (в опозиції до

серійного), одночасний (в опозиції до послідовного), розмаїтий (в опозиції до

одиничного) процес. Ментальну репрезентацію концепту забезпечує певна

кількість простих одиниць щодо обробки інформації. Вони розподіляються за

242

групами, які підтримують різні патерни активації. Проходження потоків

активації (які можуть носити характер як збудження, так і гальмування)

забезпечує зв’язок інформаційних одиниць і модифікацію репрезентаційної

системи. У такому режимі опрацювання інформації потреба в центральній

контролюючій інстанції зникає.

Тому коннекціоністська модель, як і цілісність, опрацьовує інформацію,

яка до неї стосується водночас і розмаїто. Суттєвим тут є питання не

центральної цілісності, а її одиничної сутності й деякої розмаїтості пов’язаних

одиниць. Саме вони забезпечують розмаїту й одночасну обробку інформації.

Підґрунтям цілісності стає фрагмент нейронної сітки, у якій інформація

опрацьовується розподілено, але разом. Цілісність повинна мати розмаїті і

множинні форми прояву. Загальні ознаки її організації – інтеграція,

фрагментація, категоризація.

Представлена модель визначає цілісність особистості як систему у вигляді

устрою щодо динамічної обробки інформації, у якій виокремлюють дві

підсистеми: 1) цілісність як динамічно організована когнітивно-афективно-

виконувальна підсистема; 2) цілісність як підсистема, в якій ментально

репрезентуються міжособистісні стосунки.

Перша підсистема утворюється з думок, почуттів і є джерелом мотивів та

дій. Вони взаємодіють як цілісна система, що складається з декількох рівнів.

Цілісність-система організовується за принципом зв’язності когнітивно-

афективних репрезентацій.

Друга підсистема представлена соціальним контекстом та

інтерперсональною поведінкою. Цілісність утворюється з соціальних

інтеракцій. Цілісність відповідає на вплив соціального світу активно і

ініціативно. Цілісність являє собою систему, яка мотивована, цілеспрямована і

саморегулюється, має виконавську функцію планування, інтерпретування,

контролю поведінки, переробки інформації про себе в соціальному світі.

Рефлексія є головним механізмом і здатністю особистості щодо виконання

зазначеної функції вербально і довільно, хоча цілісність може оперувати і

невербально, автоматично.

243

Таким чином, цілісність-система організована ієрархічно і

диференціюється на підсистеми, розподілені за різними рівнями. Підсистеми

опрацьовують інформацію у паралельному, додатковому й інтерактивному

режимах.

Окрім цього, вчені виділяють ще дві підсистеми: імпліцитну і експліцитну.

В основі імпліцитної системи перебувають емоції, автоматизми,

імпульсивність, реактивність. В основі експліцитної – логіка, розум, цілі і

цінності, очікування, плани, контроль уваги та ін. Обидві системи взаємодіють,

і поведінка, що стосується до цілісності особистості, є продуктом їхнього

спільного функціонування.

Представлена модель слугує полісистемним підґрунтям для розуміння

цілісності особистості. У межах мета-індивідуального підходу проблема

диференціації і інтеграції цілісності особистості набуває нового розгляду.

Якщо з цієї позиції розглянути концепцію цілісності особистості, то

особистість та світ є водночас складовими і самостійними системами. Складова

особистості має біохімічні, фізіологічні, соматичні властивості. Складова світу

теж саме наповнення, але коли з’являється інша людина, то додаються ще й

фізичні, механічні і інші властивості, якщо в якості світу постають речі і

предмети. Цілісність у такий спосіб є розділеною, а її складові дискретні.

Системи є дещо іншим, ніж складові, надскладові і позачуттєві утворення.

Цілісність особистості як система, це сфера функцій, що перекривають

складові особистості і світу. Особистість як система віддиференційовується від

особистості як складової, переходить її фізичні межі й асимілює світ. В

особистості, як системі, особистість виконує роль системоутворювальної

якості, а її світ – роль керованої підсистеми. У свою чергу світ, як система, – це

сфера функцій, що перекривають складові світу і особистості. Світ, як система,

уособлюється від світу як складової, переходить його фізичні межі і залучає у

діяльність особистість. У світі, як системі, виконується роль

системоутворювальної якості, а особистість – роль керованої системи.

Особистість, як система, і світ, як система віддиференційовуються, але

також і взаємодіють. Один з ефектів їхньої взаємодії – розширення. Особистість

244

входить у світ і система особистості розширюється; світ входить у особистість і

система світу розширюється. Світ, як підсистема особистості, і особистість, як

підсистема світу, – результати розширень і взаємодій особистості та світу.

Утім, взаємодія має багато різних значень. Так, М. Ґіланд виокремлює у

цього поняття шість значень [293]. У першому значенні взаємодія описує дві

незалежні змінні, кожна з яких здійснює ефекти на залежну змінну неадитивно.

У другому значенні взаємодія належить до поведінки як функція особистості та

її оточення. У третьому значенні взаємодія є взаємозалежністю між

особистістю і ситуацією: ситуація як тлумачиться особистістю, так і впливає на

особистість. У четвертому значенні взаємодія відображає взаємозалежність між

ситуацією і поведінкою. У п’ятому значенні сферою взаємодій є ситуація, у

шостому значенні сферою взаємодій є власне особистість.

У концепції цілісності особистості, як системи поняття взаємодії

поширюється на особистість, світ і активність. Згідно з вказаною концепцією,

цілісний світ постає у вигляді полісистеми і підкорюється принципу

подвійності якісної визначеності: особистість і світ взаємодіють як системи і

підсистеми одна одної. Важливим є те, що декілька форм активності надають

взаємодіям особистості і світу характер активнісної поліфонії.

Отже, цілісний світ організується в полісистему через взаємодію

особистості і її світу у двох позиціях: незалежних систем і підсистем одна

одної. Полісистемні взаємодії особистості і її світу розподіляються за різними

складовими. Взаємодії локалізуються в поле складової особистості і в поле

складової світу. Позиція (система чи підсистема), локалізація (у складовій

особистості і світу) і взаємодія (з урахуванням позиції і локалізації) – ключові

параметри цілісного світу. Вони надають йому розмаїтості, різнопорядковості,

релятивності.

У залежності від позицій, локалізації і взаємодій виокремлюють чотири

сфери цілісного світу. У першій сфері (у полі складової особистості)

локалізується системна якість особистості. Це сфера системи “Особистість”.

Тут “особистість”, як система, не взаємодіє зі світом, як системою. У другій

сфері (поліскладової світу) локалізується системна якість світу. Це – сфера

245

системи “Світ”. Тут “світ”, як система, взаємодіє з особистістю як із

підсистемою.

Саме системний підхід приділяє увагу сув’язності цілісності особистості.

У когнітивній моделі цілісності особистості, як устрою щодо динамічної

обробки інформації розглядаються суто системні питання: інтеграції,

фрагментації, багатомірності, ієрархії. Поряд з цим когнітивна парадигма

здійснює певний вплив на розуміння цілісності особистості. Проте розгляд

лише із позицій механізму щодо опрацювання інформації призводить до того,

що феномен цілісності особистості втрачає власну природу й специфіку.

Виокремлення підсистем у цілісності (когнітивно-афективно-виконувальної й

інтерперсональної, когнітивної, емоційної) є логічним для коннекціоністської

моделі.

Дослідження цілісності особистості в єдності її диференціації і інтеграції у

межах системного підходу набуває вагомого значення. Усі вищезазначені

моделі і підходи не дозволяють виявити їх. Проте саме концепція цілісності

особистості може слугувати такою підставою. Така концепція уможливлює

системно уявити цілісність особистості як полісистему, виявити модальності,

субмодальності і диспозиції в якості її різних аспектів.

З позиції системно-цілісного підходу цілісність особистості визначається в

такий спосіб: ментальна репрезентація цілісного світу людині. Ментальні

репрезентації є розмаїтими, інтерперсональними, позиційними; такими, що

змінюються.

Задля висвітлення саме системно-цілісного підходу варто використовувати

термін “полісистемна цілісність особистості”, який близький за змістом з

поняттям “полімодальність”, що уведено в науковий обіг Л. Дорфманом

[79, 80]. Полімодальність ґрунтується на положеннях про “Я-концепцію”

особистості, що розроблені Дж. Кіґлштромом, Л. Маршезе-Фостером,

С. Клейном й уточнені Л. Дорфманом у його концепції мета-індивідуального

світу. Так, “Я-концепція” постає у вигляді ментальної репрезентації людиною

особливостей її метаі-ндивідуального світу.

Проте полісистемність характеризується подвійністю якісної визначеності

і релятивністю. Подвійність має прояв: стабільність і варіативність,

246

узгодженість і неузгодженість, раціональність і іраційність, здатність до

планування й автоматизм, ініціативність і шаблонність.

У дослідженнях Л. Дорфмана визначено загальні властивості

полімодальності, акцентовано увагу саме на субмодальностях, поряд з якими

розглядалися системи, модальності і диспозиції [81, c. 96 157].

Утім, власне системно-цілісний підхід дозволяє відобразити специфіку

диференціації і інтеграції цілісності особистості; виокремлення спільного між

системами, модальностями, диспозиціями цілісності особистості й водночас

суттєву різницю між ними і субмодальностями; інтеграцію цілісності

особистості й виявлення чинників, що надають цієї цілісності і єдності, не

зважаючи на багатоплановість. Отже, предметом нашого дослідження є

виявлення багатоаспектності цілісності особистості. З позицій системно-

цілісного підходу варто здійснити теоретичний аналіз полісистемної цілісності

особистості та її загальних складових: субмодальностей, полярних категорій,

біполярних категорій. Такими поняттями визначаються ментальні репрезентації

цілісності особистості в різних сферах її цілісного світу.

У якості провідних чинників доцільно виділити системні поняття ізомерії,

багатомірності, ієрархії. Ізомерію розглядають як механізм зв’язку, переходів

від одних компонентів полімодальної цілісності особистості до інших.

Багатомірність слід розкривати як багатоаспектність полісистемної цілісності

особистості. Ієрархію необхідно відобразити через “вертикаль” і “горизонталь”

у структурі полімодальної цілісності особистості. Так, “вертикальна” структура

– це є холон, особлива форма співвідношення цілого і частин.

Для висвітлення специфіки прояву полісистемної цілісності особистості

ми провели емпіричне дослідження, що складається з таких етапів:

На першому етапі ми визначили специфіку проявів та висвітлили

структуру полісистемної цілісності особистості.

На другому етапі емпіричного дослідження нами було встановлено

психологічні особливості полісистемної цілісності особистості та з’ясовано її

прояв у динаміці.

На третьому етапі нами було задіяно формувальні заходи з метою

апробації концепції полісистемної цілісності особистості та можливості її

247

цілеспрямованого розвитку у межах психотерапії, а саме еріксонівської

гіпнотерапії (М. Еріксон), психодинамічної гіпнотерапії (Ж. Беккіо).

У дослідженні брали участь студенти Кіровоградського державного

педагогічного університету імені Володимира Винниченка (напрям підготовки:

Практична психологія, Філологія, Політологія) (267 осіб), а також студенти

гуманітарно-педагогічного факультету (напрям підготовки: Філологія

(українська мова і література), Практична психологія ) Хмельницького

національного університету (104 особи).

На першому етапі емпіричного дослідження ми застосовували

психодіагностичну методику “Пермський опитувальник Я” (Л. Дорфман,

М. Рябікова та ін.) та методи математичної статистики [Див. Додаток] .

На другому етапі емпіричного дослідження було використано такі

психодіагностичні методики; 1) “Модифікований метод портретних виборів

Л. Сонді” (модифікація Л. Собчик); 2) модифікована методика “Копінг-стратегії

в кризових ситуаціях” (модифікація С. Фролова) 3) багатофакторний тест

(Р. Кеттелл) для встановлення індивідуальних особистісних диспозицій

дорослий варіант: 17-факторний тест (форма С) у адаптації А. Капустіної; тест

самоставлення (Р. Пантелеєв, В. Столін); методи математичної обробки

емпіричних даних.

На третьому етапі було задіяно формувальні методи – соціально-

психологічний тренінг, діалогічне спілкування, специфіка яких полягала в

актуалізації, психокорекції та розвитку полісистемної цілісності особистості;

психотерапевтичні гіпнотерапія М. Еріксона, психодінамічна гіпнотерапія

Ж. Беккіо; контрольні заходи; методи математичної обробки емпіричних даних.

За результатами першого етапу емпіричного дослідження було виявлено,

що полісистемна цілісність особистості постає у чотирьох субмодальностях. У

кожній із них ментально репрезентується окрема сфера цілісного світу. Ми

виділили такі субмодальності – “самість”, “перетворена”, “втілена”,

“повторювальна”. “Цілісність-самість” ментально репрезентує особистість як

системну якість системи “Особистість”, у “Цілісності-перетвореній” – світ як

системна властивість системи “Інша особистість”. У “Цілісності-втіленій”

248

ментально репрезентується світ як підсистема системи “Особистість”, у

“Цілісності-перетвореній” – особистість як підсистема системи “Світ”.

У субмодальностях цілісності особистості репрезентується не інформація

про різні сфери цілісного світу, а позиції, які займає в них особистість. Позиція

функціонує у вигляді загальної внутрішньої готовності сприймати, фокусувати

увагу, рефлектувати, регулювати, відповідати на певні впливи і події таким

чином. Тобто субмодальності можуть здійснювати різний внесок у переробку

інформації. Або навпаки одна й та сама субмодальність може бути загальною

під час обробки різної інформації.

Рис. 4.1. Структурування полісистемної цілісності особистості за

системною основою

Примітка: І − система “Особистість”, ІІ – система “Світ”; 1

субмодальність “самість”, 2 субмодальність “перетворена”, 3

субмодальність “втілена”, 4 – субмодальність “повторювальна”.

Відтак, полімодальна цілісність особистості існує у чотирьох

субмодальностях. У кожній з них ментально репрезентується окрема сфера

цілісного світу. Ми виділили такі субмодальності, як “Самість”, “Перетворена”,

“Втілена”, “Повторювальна”. Цілісність-самість ментально репрезентує

особистість як системну якість системи “Особистість”, у цілісності-

перетвореній – світ як системна властивість системи “Світ”. У цілісності

втіленій ментально репрезентується світ як підсистема системи

I

II

1

2

3

4

249

“Особистість”, у цілісності-повторювальній – особистість як підсистема

системи “Світ”.

У субмодальностях цілісності особистості репрезентується не інформація

про різні сфери цілісного світу, а позиції, які займає в них особистість. Позиція

– стан, схожий на установку. Вона функціонує у вигляді загальної внутрішньої

готовності сприймати, фокусувати увагу, рефлектувати, регулювати,

відповідати на певні впливи і події певним чином. Тобто субмодальності

можуть здійснювати різний внесок у переробку однієї інформації. Або навпаки

одна й та сама субмодальність може бути загальною під час обробки різної

інформації.

Так, зазначені вище субмодальності виявляють такі особливості:

цілісність-самість – автентичність, суверенність, незалежність. Цілісність-

трансформована – толерантність, прийняття іншого. Цілісність-втілена –

володіння іншим; цілісність-повторювальна залежність від іншого. Отже,

суверенність, прийняття, володіння, залежність є суттєвими ознаками


Підґрунтям полісистемної цілісності особистості є субмодальності, що є

самостійними базовими елементами полімодальності цілісності особистості, що

характеризують її різні аспекти. Водночас з цим субмодальності є не лише

розмаїтими і незалежними базовими елементами. Так, якщо полісистемна

цілісність особистості справді організована як система, то її складові

субмодальності перебувають у тісному взаємозв’язку.

Зв’язок відображений у парному співвідношенні субмодальностей. Утім,

комбінації субмодальностей є ментальними репрезентаціями декількох сфер

цілісного світу. Слід зазначити, що цілісний світ є власне цілим або

результатом інтеграції його окремих галузей. Виокремлення окремих сфер у

цілісному світі – результат його фрагментації. Поєднання декількох сфер є

рухом у бік інтеграції, іноді часткової.

Системний підхід має на меті розгляд об’єкта через аналіз не лише як

продукт фрагментації і інтеграції, але і категоризації (узагальнення; частина

шляху у бік інтеграції). Отже, парні комбінації субмодальностей цілісності

особистості необхідно розглядати як категорії. Зважаючи на те, що

250

субмодальності мають опозиційний характер стосовно одна до одної, кожна

категорія є полярною. Парні комбінації субмодальностей цілісності особистості

є полярними категоріями.

У полісистемній цілісності особистості можна виділити декілька полярних

категорій, кожна з яких залучає пару субмодальностей. У залежності від складу

полярні категорії можуть приймати вигляд систем, модальностей, диспозицій.

Такі полярні категорії є системами: система “Цілісність” і система “Інша

цілісність”. Дві полярні категорії є модальностями: модальність “цілісність” і

модальність “інша цілісність”. Дві полярні категорії є диспозиціями: диспозиції

“відділення” і диспозиція “поєднання”.

Полярні категорії є системами, тому що в системі “Цілісність” ментально

репрезентується система “Особистість”. У системну категорію “Цілісність-

самість” залучаються субмодальності “самість” і “трансформована”. Вони

займають протилежні позиції: “Цілісність-самість” автентичність,

суверенність, “Цілісність-втілена” – володіння “іншою цілісністю”. У системі

“Інша цілісність” ментально репрезентується система “Світ”. У системну

категорію “Інша цілісність” залучаються субмодальності “трансформована” і

“повторювальна”. Вони також займають протилежні позиції: “Цілісність-

перетворена” – толерантність, прийняття іншого, “Цілісність-повторювальна” –

залежність від іншого.

Полярні категорії є модальностями, тому в модальності “Цілісність-

самість” ментально репрезентуються особистість як системоутворювальна

властивість і особистість як підсистема. У модальну категорію “Цілісність-

самість” залучаються субмодальності “самість” і “повторювальна”. Вони

займають протилежні позиції: “Цілісність-самість” – автентичність,

суверенність, “Цілісність-повторювальна” – залежність від іншого. У

модальності “Інша цілісність” ментально репрезентується світ як підсистема. У

модальну категорію “Інша цілісність” залучаються субмодальності

“Перетворена” і “втілена”. Вони займають протилежні позиції: “Цілісність-

перетворена” – толерантність, прийняття “іншої цілісності”, “Цілісність-

втілена” – володіння іншою цілісністю.

251

Полярні категорії або диспозиції, тому що в диспозиції “відділення”

ментально репрезентується особистість і світ як системоутворювальні

властивості. Вони спрямовані на управління власними підсистемами і тому

відділяються. У полярну категорію “відділення” залучаються субмодальності

“самість” і “перетворена”. Вони займають протилежні позиції: “Цілісність-

самість” автентичність, суверенність, “Цілісність-перетворена” –

толерантність, прийняття іншої цілісності. У диспозиції “інтеграція” ментально

репрезентуються світ як підсистема і особистість, як підсистема. Вони

спрямовані на обслуговування систем одна одної і тому інтегруються. У

полярну категорію “інтеграція” залучаються субмодальності “трансформована”

і “повторювальна”. Вони займають протилежні позиції: “Цілісність-відтворена”

– володіння іншою цілісністю, “Цілісність-повторювальна” - залежність від

“іншої цілісності”.

Таким чином, полярні категорії “полімодальної цілісності особистості”

диференціюються на системи, модальності, диспозиції. У полярних категоріях

має прояв фундаментальний принцип організації полісистемної цілісності

особистості: подвійність (розмаїтість) її якісної визначеності.

Рис. 4.2. Структурування полісистемної цілісності особистості за

категоріальною основою

Примітка: А − категорії; І − системи “Цілісність”, “Інша цілісність”; ІІ

– модальності “Цілісність”, “Інша цілісність”; 1 диспозиція “відділення”, 2

I

II

1

2

3

4

А

В

252

диспозиція “поєднання”, 3 модальність “Цілісність”, 4 – модальність

“Інша цілісність”; В – полярні категорії.

Рис.4.3. Структура полісистемної цілісності особистості

Слід зазначити, що процес категорізації субмодальностей сприяє

виділенню полярних категорій, а також біполярних категорій. Полярні категорії

є результатом парних комбінувань субмодальностей цілісності. Біполярні

категорії є результатом парних комбінацій полярних категорій.

У полісистемній цілісності особистості виокремлюється щонайменше три

біполярні категорії. Кожна з них має пару полярних категорій. Виходячи зі

складу, біполярні категорії можуть мати вигляд бісистеми, бімодальності,

бідиспозиції. Кожна категорія відображає полімодальну цілісність особистості

у цілому, проте в певному аспекті.

Так, у бісистемі репрезентується система “Особистість” і система “Світ”.

Бісистема – це полісистемна цілісність особистості інтегрована у вигляді

системи, але розглядається з певної позиції. Або як сукупність модальностей

“Цілісність-самість” чи “Інша цілісність”.

У бімодальності ментально репрезентуються позиції особистості, що

належать власне до категорії “Особистість”, і позиції світу, що належать до

категорії “Світ”. Бімодальність – це полісистемна цілісність особистості,

інтегрована у вигляді системи, що сприймається з відповідної позиції як

сукупність диспозицій “відділення” і “інтеграція”.

Кожна біполярна категорія взята окремо, тобто бісистема, бімодальність,

бідиспозиція, то окремо вони представляють полісистемну цілісність

особистості в цілому, але неповно, через відповідний аспект. У сукупності

Біполярні категорії

Полярні категорії

Субмодальності

253

біполярні категорії увиразнюють полісистемну цілісність особистості в цілому,

інтегровано і в повному обсязі. У біполярних категоріях полярні категорії

проявляються в опозиції. Це спричинює подвійність (розмаїтість) якісної

визначеності біполярних категорій.

Слід відзначити, що субмодальності, полярні і біполярні категорії

полімодальної цілісності особистості представляють її структуру й розмаїтість

такого утворення. Виходячи з основ системно-цілісного підходу кожна

цілісність має склададится з певних цілісностей. Тому кожна зі структурних

одиниць полісистемної цілісності в свою чергу також може розділятися на

певні цілісності. Субмодальності водночас слугують зв’язуючою ланкою між

полярними категоріями. Такими ланками можуть бути система “Особистість”,

модальність “Цілісність як система”, диспозиція “відділення”. Вони

складаються з “Цілісність-самість”. Поєднувальними або перехідними можуть

бути “Особистість”, модальність “інша цілісність”, диспозиція “поєднання”.

Складовими є “Цілісність-втілена”, система “Інша особистість”, модальність

“інша цілісність”, диспозиція “відділення” також можуть бути поєднувальними,

у їх склад увійшла “Цілісність-перетворена”. Поєднувальними можуть бути

“інша цілісність”, модальність “система як цілісність”, диспозиція “поєднання”,

до їх складу увійшла “Цілісність-повторювальна”. Отже, в такий спосіб

субмодальності можуть об’єднувати поєднувальні полярні категорії.

Протилежними можуть бути системи “Особистість” й “Інша особистість”,

до їх складу входять різні субмодальності. Протилежними можуть бути

модальності “цілісність як система” й модальність “інша цілісність”, до їх

складу увійшли також різні субмодальності. Диспозиція “відділення” і

диспозиція “поєднання” також можуть бути протилежними, до їх складу

увійшли різні диспозиції й різні субмодальності. Тобто субмодальності не

пов’язують протилежні полярні категорії.

Отже, система “Особистість”, модальність “цілісність як система”,

диспозиція “відділення” (поєднувальні полярні категорії) можуть по-різному

поєдуватись і структурувати модальності. Водночас у кожну з цих полярних

категорій увійшла “Самість-цілісність”. Така субмодальність може слугувати

поєднувальною ланкою між системою “Особистість”, модальністю “цілісність

254

як система”, диспозицією “відділення” й сприяти переходам одних

поєднувальних категорій в інші. Поєднувальні полярні категорії і

субмодальності можуть забезпечувати цілісність і зв’язок “полісистемної

цілісності особистості”.

Також необхідно зазначити, що полісистемна цілісність особистості

характеризується багатоаспектністю (розмаїтим складом цілісностей). Така

багатоаспектність вирізняється розподілом за критерієм диференціації на

системи, модальності, диспозиції (полярні категорії), бісистему, бімодальність,

бідиспозицію (біполярні категорії). Системи, модальності, бімодальність,

бідиспозиція являють собою різнопорядкові модуси полімодальної цілісності

особистості. Саме через них розгортається багатомірний характер організації

полісистемної цілісності особистості.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що кожна біполярна категорія

презентує полісистемну цілісність особистості цілому, проте не в повному

обсязі. Бісистема це полісистемна цілісність в цілому з позиції полісистемних

властивостей. Бімодальність полісистемна цілісність особистості у цілому з

погляду полідиспозиційних властивостей. Утім загальна структура

полісистемної цілісності особистості включає її полісистемні, полімодальні,

полідиспозиційні властивості.

Будь-яка субмодальність полісистемної цілісності особистості також є

багатомірною. Тобто й субмодальність може входити до складу системи

“Цілісність особистості” або “Інша цілісність” і виконувати функції системи

(або підсистеми). Таким чином, мова йде про системний вимір субмодальності.

Окрім цього, субмодальність входить до модальності “цілісність” або “інша

цілісність” й набуває властивостей визначеності. Це модальний вимір

субмодальності.

255

Рис. 4.4. Багатовимірність організації полісистемної цілісності особистості

Структуру полісистемної цілісності особистості можна уявити у вигляді

декількох сфер, що залучаються одна до одної, взаємопроникають одна в одну

й взаємопов’язані системними зв’язками: субмодальності у полярних

категоріях, полярні категорії у біполярних категоріях. Отже, системна

організація, що вирізняє такі рівні: субмодальності, полярні категорії, біполярні

категорії. У відповідності представлені рівневі структури й міжрівневі

структури. У такий спосіб інтегрована цілісність уособлює структуровані

цілісності, що взаємопов’язані між собою. Так, структури субмодальностей,

полярних і біполярних категорій являють собою рівневі структури.

Бісистема

полісистемні

властивості

Бімодальність

полімодальні


Бідиспозиція

полідиспозиційні


Системні, модальні,

диспозиційні категорії Особистість

Світ

Цілісність Інша

цілісність

Поєднання

Відділення

256

Більш складна структура представлена на міжрівневому зрізі. Її можна

відобразити у вигляді холону (Д. Дєлозьє, Л. Дорфман). Такий холон поєднує

ціле і систему в індивідуальному як у єдиному. Тобто, в єдиному ціле і частина

ніби не належать одне одному: ціле входить у єдине, але тримає власні частини

за межами цього єдиного; частини в тому ж єдиному належать до цілого, але

воно перебуває в іншому єдиному. Холономічно структурується мова. А також

людина є цілим і водночас частиною родини, родина є цілим і в свою чергу

частиною родини в декількох поколіннях (роду) тощо.

Структура холона має три рівні. Рівень “С” є частиною рівня “В”, рівень

“В” водночас ціле стосовно до рівня “С” і частина рівня “А”, рівень “А” є цілим

стосовно рівня “В” тощо. У воді рівень атомів водню й кисню є частиною

молекули води, молекула води є водночас цілим стосовно атомів водню та

кисню і частиною організму, організм - ціле стосовно молекули води тощо.

Полярні категорії і субмодальності можуть співставлятися як ціле і

частини. Полярна категорія і біполярна категорія також можуть

співвідноситися як частина і ціле. Полісистемна цілісність характеризується

багатовимірністю. Тому вона складається із декількох холонів: холон,

створений із субмодальностей, полярних категорій і бісистеми (системний

холон). Холон, утворений із субмодальностей, полярних категорій

модальностей і бімодальностей (модальний холон). Холон, що складається із

субмодальностей, полярних категорій диспозицій і бідиспозиції (диспозиційний

холон).

У межах системно-цілісного підходу вагоме значення надається зв’язку у

структурі цілісності особистості. Когнітивна модель цілісності особистості

розкриває її як механізм динамічної обробки інформації з позиції системності, а

саме: інтеграція, фрагментація, багатовимірність, ієрархічність. Проте така

позиція спричинює те, що цілісність особистості втрачає специфічні

властивості.

Тому ми запропонували в межах системно-цілісного підходу

концептуальну модель полісистемної цілісності особистості. Так, полісистемна

цілісність особистості являє собою ментальну репрезентацію картини світу

257

через власний мета-індивідуальний світ. Така репрезентація змінюється в

залежності від позиції у взаємодії зі своїм оточенням, самоорганізацією.

Загальні складові полісистемної цілісності особистості: субмодальності,

полярні категорії, біполярні категорії. Вони являють собою певні репрезентації

окремих сфер мета-індивідуального світу і характеризуються специфічними

ознаками. Виокремлюються такі субмодальності: “Цілісність-самість”

(аутетничність, суверенність), “Цілісність-втілена” (володіння іншою

цілісністю), “Цілісність-перетворена” (прийняття іншої цілісності,

толерантність), “Цілісність-повторна” (залежність від іншої цілісності).

Полярні категорії диференціюються на системи, модальності, диспозиції.

Біполярні категорії диференціюються на бісистему, бімодальність,

бідиспозицію. Також виділяються суттєві чинники організації полісистемної

цілісності особистості: багатовимірність, ієрархічність.

Отже, в одному складі субмодальностей може виникати розмаїття

полярних категорій: вони по-різному структурують субмодальності.

Багатовимірність полягає в тому, що вона здійснюється за принципом

диференціації полісистемності на системи, модальності, диспозиції (полярні

категорії) і бісистему, бімодальність, бідиспозицію (біполярні категорії). Будь-

яка субмодальність також може бути багатовимірною, тому що водночас

залучається у систему, модальність, диспозицію.

Окрім цього, у полісистемній цілісності особистості виокремлюється

структура і ієрархія. Структура набуває форми поєднувальних сфер: одна в

одній, що поєднуються і перетинаються багатьма зв’язками. Субмодальності у

полярних категоріях, полярні категорії у біполярних категоріях. Виділяється

такі три рівні: субмодальності, полярні категорії, біполярні категорії.

Відповідно виділяються рівневі структури і міжрівневі. Міжрівнева структура є

холоном.

4.2. Концептуальна модель полісистемної цілісності особистості:

емпірична верифікація

Предметом емпіричної верифікації є структурні складові полісистемної

цілісності особистості, зокрема, це: субмодальності, полярні категорії,

біполярні категорії. Тому ми вважаємо за необхідне з’ясувати відношення

258

субмодальностей полісистемної цілісності й полярних, біполярних категорій;

субмодальностей у полярних категоріях; полярних категорій у біполярних

категоріях.

Гіпотетичними припущеннями слід визнати такі:

1. Структурними складовими є чотири субмодальності (Цілісність-самість;

Цілісність-втілена, Цілісність-перетворена; Цілісність-повторна).

2. Структурними складовими є системи “Особистість” дві субмодальності

(Цілісність-самість; Цілісність-втілена), системи “Інша особистість” дві

субмодальності (Цілісність-перетворена; Цілісність-повторна). Водночас

структурними складовими модальності “цілісність” є дві субмодальності

(Цілісність-самість; Цілісність-повторна), структурними складовими “Інша

цілісність” є дві субмодальності (Цілісність-перетворена; Цілісність-втілена).

Структурними складовими диспозиції “відділення” є дві субмодальності

(Цілісність-самість; Цілісність-перетворена), структурними складовими

диспозиції “інтеграція” є дві субмодальності (Цілісність-втілена, Цілісність-

повторна).

3. Структурними складовими бісистеми є дві полярні категорії: система

“Особистість” і система “Інша особистість”. Структурними складовими

бідиспозиції є дві полярні категорії: диспозиція “відділення” і диспозиція

“інтеграція”.

З метою верифікації гіпотетичних припущень ми розробили план

дослідження. Базовими психодіагностичними методиками ми обрали

Пермський опитувальник [82] та субмодальності “цілісність (самість, втілена,

перетворена, повторна)” вимірювались за допомогою зазначеного

опитувальника. Кожна субмодальність уособлюється у 8 змінних.

Систему “Особистість” уособлювали також 8 змінних, бісистему

представляли 16 змінних.

У базову модель (субмодальностей) залучаються такі чинники:

субмодальності самість, втілена, перетворена, повторна. Кожен із чинників у

свою чергу поєднує 8 змінних. У базові полярні категорії увійшли 2 чинники.

кожний з них поєднує 7 змінних. У базові біполярні категорії залучаються 2

чинники, кожний із них має 16 змінних.

259

За результатами факторного аналізу (пакет Statistica, версія 5.5) зазначені

вище дані кореляції змінних надано в таблиці 4.1.

Таблиця. 4.1.

Індекси придатності моделей субмодальностей

Субмодальності Індекс придатності

Х² df Х²/df AGFI

Базова модель

Фактори корелюють

1023.56 447 2.24 1.00

Фактори не корелюють 1124.44 457 2.48 1.00

Примітка: у моделі 4 фактори, кожен має 8 змінних; Х² − статистика

для функції розходження методом узагальнених найменших квадратів;

р<0.001; df – кількість ступенів свободи; AGFI – відрегульований індекс

придатності.

Отже, базові моделі із корелюючими і некорелюючими факторами

характеризуються такими показниками придатності: Х² − значущий на рівні

р<0.001; відношеннях Х²/df є невисоким. Відрегульований індекс AGFI є > 0.95.

Тобто базові моделі з корелюючими і некорелюючими факторами мають доволі

високий ступінь придатності. Але придатність базової моделі з корелюючими

факторами є дещо вищою, ніж придатність базової моделі з некорелюючими

факторами.

У базовій моделі з корелюючими факторами виявлені такі кореляції.

Чинник “Цілісність – Самість” корелює позитивно з факторами “Цілісність –

втілена” (р<0.01), “Цілісність – перетворена” (р<0.001), негативно з чинником

“Цілісність – повторна” (р<0.001). Фактори “Цілісність – відтворена” і

“Цілісність – повторна” позитивно корелюють (р<0.001). Фактори “Цілісність –

повторна” і “Цілісність – перетворена” негативно корелюють (р<0.01). Фактори

“Цілісність – відтворена” і “Цілісність – перетворена” не корелюють (р <0.02).

Результати діагностики придатності базових моделей полярних категорій

системи “Особистість” і модальності “особистість” відображено у таблиці 4.2.

260


Індекси придатності моделей системи “Особистість” і модальності

“особистість”

Модель полярної категорії Індекси придатності


Система “Особистість”



413.87

102

4.02

1.00


Модальність “особистість”



268.82

102

2.62

1.00


Примітка: у кожній моделі 2 чинники, кожний має 8 змінних; Х²

статистика для функції розходження методом узагальнених найменших

квадратів; р<0.001; df – кількість ступенів свободи; AGFI – відрегульований

індекс придатності.

Базові моделі з корелюючими і некорелюючими чинниками мають такі

показники придатності: Х² є значущим на рівні р<0.01; показник стосунка Х²/df

є помірним. Відрегульований індекс придатності AGFI є > 0.95. Отже, базові

моделі з корелюючими і некорелюючими чинниками мають достатню ступінь

свободи. Так, субмодальності “самість” і “відтворена” можуть бути

корелюючими і некорлюючими чинниками системи “Цілісність”,

субмодальності “самість” і “повторна” некорелюючими і корелюючими

чинниками модальності “цілісність”.

Водночас з базовими моделями виявлено такі кореляції. У системі

“Особистість” чинники “Цілісність – самість” і “Цілісність – відтворена”

корелюють позитивно (р<0.001). У модальності “Особистість” чинники

“Цілісність – самість” і “Цілісність – повторна” корелюють негативно.

261

Базові моделі системи “Особистість” і модальності “особистість” мають

достатній ступінь свободи. Відтак базові моделі системи “Особистість” і

модальності “особистість” є невипадковими.

Результати діагностики базових моделей полярних категорій системи

“Інша особистість” (чинники субмодальності “перетворена”, “повторна”) і

модальності “Інша особистість” (чинники субмодальності “перетворена” і

“втілена”) надаються у таблиці 4.3.


Індекси придатності моделей системи “Інша особистість” і

модальності “інша особистість”



Система “Інша особистість”


Чинники корелюють

300.44

102

2.82

1.00

Чинники не корелюють 280.21 103 2.68 1.00

Модальність “інша особистість”



320.67

102

3.12

1.00


Примітка: у кожній моделі 2 чинники, кожен має 8 змінних; Х²




Базові моделі з корелюючими і некорелюючими чинниками мають такі

показники придатності: Х² є значущим на рівні р<0.01; показник відношення

Х²/df є помірним. Відрегульований індекс придатності AGFI є > 0.95. Тобто

базові моделі з корелюючими і некорелюючими чинниками мають достатній

ступінь придатності. Майже з рівним ступенем субмодальність “перетворена” і

“повторна” можуть бути корелюючими і некорелюючими чинниками системи

262

“Інша цілісність”, субмодальності “перетворена” і “втілена” − некорелюючими

і корелюючими чинниками модальності “інша особистість”.

У базових моделях з корелюючими чинниками виявлені такі кореляції. У

системі “Інша особистість” чинники “Цілісність – перетворена” і “Цілісність –

втілена” корелюють негативно (р<0.01). У модальності “інша особистість”

корелюють позитивно (р<0.001).

Таким чином, базові моделі системи “Інша особистість” і модальності

“інша особистість” мають достатній ступінь придатності. Тобто базові моделі

системи “Інша особистість” і модальності “інша особистість” є невипадковими.

Результати діагностики придатності базових моделей полярних категорій

диспозиції “відділення” (чинники субмодальності “самість” і “перетворена”) і

диспозиції “поєднання” (чинники субмодальності “втілена” і “повторна”)

надані в таблиці 4.4.


Індекси придатності моделей диспозиції «відділення» і диспозиції

“поєднання”



Диспозиція “відділення”



314.73

102

3.12

1.00


Диспозиція “поєднання”



356.44

103

3.17

1.00






263

Базові моделі з корелюючими і некорелюючими факторами мають такі



базові моделі з корелюючими і некорелюючими факторами мають достатній

ступінь придатності. Майже з рівним ступенем субмодальність “самість” і

“перетворена” можуть бути корелюючими і некорелюючими чинниками

диспозиції “відділення”, субмодальності “втілена” і “повторна”

некорелюючими і корелюючими чинниками диспозиціїі “поєднання”.

Таким чином, базові моделі диспозиції “відділення” і диспозиції

“поєднання” мають достатній ступінь придатності. Тобто базові моделі системи

“відділення” і диспозиції “поєднання” є невипадковими.

Результати діагностики придатності базових моделей біполярних категорій

бісистеми (фактори системи “Особистість” і системи “Інша особистість”),

бімодальності (фактори модальність “особистість” і модальність “інша

особистість”), бідиспозиції (фактори диспозиції “відділення” і диспозиція

“поєднання”) надані у таблиці 4.5.


Індекси придатності моделей біполярних категорій



Бісистема



1337.45

452

2.72

1.00


Бімодальність



1358.14

452

2.76

1.00


Бідиспозиція



1201.67

452

2.54

1.00

264






Базові моделі з некорелюючими і корелюючими факторами мають такі



базові моделі з корелюючими і некорелюючими факторами мають достатній

ступінь придатності. Майже з рівним ступенем система “Особистість” і “Інша

особистість” можуть бути корелюючими і некорелюючими факторами

бісистеми, модальність “особистість” і модальність “інша особистість”

некорелюючими і корелюючими факторами бімодальності, диспозиція

“відділення” і диспозиція “поєднання” некорелюючими і корелюючими

факторами бідиспозиції.

У базових моделях з корелюючими факторами мають місце такі кореляції.

У бісистемі фактори системи “Особистість” і системи “Інша особистість”

корелюють позитивно (р<0.001). У бімодальності фактори модальності

“особистість” і модальності “інша особистість” корелюють позитивно

(р<0.001). У бідиспозиції фактори диспозиції “відділення” і диспозиції

“поєднання” не корелюють ( р > 0.95).

Таким чином, залучення змінних у фактори базових моделей найчастіше

було повним і несуперечливим. Ці дані свідчать на користь базових моделей.

Базові моделі бісистеми, бімодальності, бідиспозиції є придатними і

невипадковими. Придатність базових моделей з некорелюючими факторами є

майже такою самою, як придатність базових моделей з корелюючими

факторами.

Відтак субмодальності – “самість”, “втілена”, “перетворена”, “повторна” є

факторами полісистемної цілісності особистості. Їх можна розглядати у якості

базових елементів полісистемної цілісності особистості. Фактори можуть

корелювати або некорелювати. Проте придатність базової моделі з

265

корелюючими факторами була дещо вище придатності базової моделі з

некорелюючими факторами.

Так, виходячи з базової моделі з корелюючими факторами, субмодальності

можуть складатися у певну структуру. “Особистість – самість” корелює

позитивно з “Особистість – втілена”, “Особистість – перетворена” і негативно –

з “Особистість – повторна”, а “Особистість – втілена” і “Особистість –

перетворена” не корелюють. Такі взаємозв’язки характеризують і

конкретизують рівневу структуру полісистемної цілісності особистості за

субмодальностями.

Специфічними ознаками “Особистість – самість” є суверенність,

незалежність особистості. “Особистість – втілена” виявляє володіння “іншою

особистістю”. “Особистість – перетворена” толерантність, прийняття “іншої

особистості”. “Особистість – повторна” виявляє залежність від іншої

особистості. Специфічні ознаки взаємозв’язку субмодальностей особистості

можна відобразити таким чином.

З одного боку, зростання суверенності або незалежності особистості

підвищує її спрямованість щодо володіння іншою особистістю, а з іншого боку

толерантність, прийняття іншої особистості зумовлює зменшення ступеня

залежності від іншої особистості. Спрямованість щодо володіння іншою

особистістю спричинює збільшення суверенності особистості й водночас

залежності від іншої особистості. Залежність від іншої особистості збільшує

спрямованість щодо володіння іншою особистістю і зменшує толерантність,

прийняття іншої особистості.

Саме так досягається баланс у взаємостосунках субмодальностей.

Взаємопов’язані субмодальності є протилежними і врівноважуюють одна одну

(незалежність і залежність, суверенність і володіння, суверенність і прийняття,

залежність і володіння, залежність і толерантність).

Базові моделі полярних категорій також слід прийняти як придатні і

невипадкові. “Особистість – самість” і “Особистість – втілена” утворюють

систему “Особистість”, є її факторами. “Особистість – самість” і “Особистість –

повторна” утворюють модальність “особистість” і є її факторами. “Особистість

– перетворена” і “Особистість – повторна” утворюють систему “Інша

266

особистість” і є її факторами. “Особистість – перетворена” і “Особистість –

втілена” утворюють модальність “інша особистість” і є її факторами.

“Особистість – самість” і “Особистість – перетворена” утворюють диспозицію

“відділення” і є її факторами. “Особистість – втілена” і “Особистість –

повторна” утворюють диспозицію “поєднання” і є її чинниками.

Фактори полярних категорій можуть корелювати і не корелювати майже з

однаковим ступенем імовірності. За результатами діагностування базових

моделей з корелюючими факторами у системі “Особистість” субмодальності

“самість” і “втілена” корелюють позитивно. У модальності “особистість”

субмодальності “самість” і “повторна” корелюють негативно. У системі “Інша

особистість” субмодальності “перетворена” і “повторна” корелюють негативно.

У модальності “інша особистість” субмодальності “втілена” і “перетворена”

корелюють позитивно. У диспозиції “відділення” субмодальності “самість” і

“перетворена” корелюють позитивно. У диспозиції “поєднання”

субмодальності “втілена” і “повторна” корелюють позитивно. Такі

взаємозв’язки конкретизують рівневу структуру полісистемної цілісності

особистості за полярними категоріями.

Власне балансні стосунки властиві і для субмодальностей у полярних

категоріях, саме як і у взаємозв’язку субмодальностей.

Отже, незалежність і володіння (система “Особистість”), незалежність

проти залежності (модальність “особистість”), толерантність, прийняття на

відміну від залежності (система “Інша особистість”), толерантність, прийняття і

володіння (модальність “інша особистість”), суверенність, незалежність і

толернтність, прийняття (диспозиція “відділення”), володіння і залежність

(диспозиція “поєднання”).

Базові моделі біполярних категорій варто прийняти у якості придатних і

невипадкових. Система “Особистість” і система “Інша особистість” утворюють

бісистему і є її факторами. Модальність “особистість” і модальність “інша

особистість” утворюють бімодальність і є її факторами. Диспозиція

“відділення” і диспозиція “поєднання” утворюють бідиспозицію і є її

чинниками. Чинники біполярних категорій можуть корелювати і не корелювати

майже з однаковим ступенем імовірності.

267

За результатами діагностування базових моделей з корелюючими

факторами у бісистемі чинники система “Особистість” і система “Інша

особистість” корелюють позитивно. У бімодальності фактори модальності

“особистість” і модальність “інша особистість” корелюють позитивно. У

бідиспозиції чинники “відділення” і “поєднання” не корелюють. Такі

взаємозв’язки більш точно відображають рівневу структуру полісистемної

цілісності особистості в аспекті її біполярних категорій.

Тобто балансність властива взаємозв’язку полярних категорій у бісистемі і

бімодальності. Балансність має прояв у тому, що у бісистему і бімодальність

однієї полярної категорії залучається інша полярна категорія. Проте в

бідиспозиції залучення диспозиції “відділення” і диспозиції “поєднання” є

перпендикулярними, тому що не корелюють. Отже, балансність не є властивою

бідиспозиції.

Так, біполярні категорії мають прояв: незалежність, володіння і

толерантність, залежність (бісистема); незалежність, залежність і толерантність,

володіння (бімодальність); незалежність, толерантність і володіння, залежність

(бідиспозиція).

Стосовно міжрівневої структури полісистемної цілісності особистості слід

зазначити таке. Вагомим є той факт, що полісистемна цілісність особистості

розподіляється на окремі субмодальності, полярні категорії і біполярні

категорії. Субмодальності залучаються у полярні категорії, а полярні категорії у

біполярні категорії.

Слід зазначити, що субмодальність може залучатися водночас у такі

суміжні полярні категорії: системи, модальності, диспозиції.

Втім важливим є те, що полісистемна цілісність особистості

розподіляється на такі біполярні категорії: бісистему, бімодальність,

бідиспозицію. У такий спосіб можна говорити про багатовимірність

полісистемної цілісності особистості. Також необхідно зауважити, що

субмодальності залучаються у полярні категорії, тому вони й пов’язуються

саме через субмодальності, які увійшли до таких категорій. І, у свою чергу,

субмодальність поєднує такі зв’язки полярних категорій власне через себе.

268

Таким чином, ми здійснили спробу щодо емпіричної перевірки

припущення про концептуальну модель полісистемної цілісності особистості.

Нам вдалося визначити емпіричним шляхом моделі субмодальностей –

“самість”, “втілена”, “перетворена”, “повторна” у самостійні базові елементи

полісистемної цілісності особистості. Окрім цього, ми виявили залучення

субмодальностей у полярні категорії, а полярні категорії у біполярні категорії.

Емпірично з’ясовано розподіл полісистемної цілісності особистості на

субмодальності, полярні і біполярні категорії. Виявлено, що саме

субмодальності є базовими елементами полісистемної цілісності особистості.

Субмодальності складаються у певну структуру. Так, “Особистість – самість”

позитивно корелює з “Особистість – втілена” і “Особистість – перетворена” й

негативно корелює з “Особистість – повторна”. Проте “Особистість – втілена”

позитивно корелює з “Особистість – повторна”, втім “Особистість – повторна”

негативно корелює з “Особистість – перетворена”. Не виявлено кореляції між

“Особистість – втілена” і “Особистість – перетворена”. Зазначені взаємозв’язки

відображають рівневу структуру полісистемної цілісності особистості за

полярними і біполярними категоріями. Стосовно міжрівневої структури

зазначимо, що не достатньо емпіричних даних, необхідні більш детальні

дослідження.

4.3. Структура, динаміка полісистемної цілісності особистості

На другому етапі експериментального дослідження нами виявлено

психологічні особливості полісистемної цілісності особистості та її прояв у

динаміці. До експериментальної групи ввійшли представники різних вікових

категорій: юнацький вік (17 – 18 років), молодь (19 – 21 рік), зрілість (21 – 35

років). Соціальний статус: школярі, студенти, працівники різних професійних

напрямків.

Другий етап складається з двох підетапів. На першому підетапі нами

з’ясовано особливості взаємозв’язку полісистемної цілісності особистості й

психологічних властивостей у студентів гуманітарних спеціальностей:

практичні психологи, політологи, філологи. У дослідженні брали участь

269

студенти КДПУ імені Володимира Винниченка (напрям підготовки:

“Практична психологія”, “Філологія”, “Політологія”) (267 осіб), а також

студенти гуманітарно-педагогічного факультету (напрям підготовки:

“Філологія (українська мова і література)”, “Практична психологія” )

Хмельницького національного університету (104 особи).

На першому підетапі ми проводили емпіричне дослідження з метою

вивчення взаємозв’язку факторів: “полісистемна цілісність особистості” і

“психологічні властивості”. У дослідженні брали участь студенти зазначених

навчальних закладів. Дослідження проводилось у період з вересня 2012 по

травень 2013 р.р.

На другому підетапі ми з’ясовували специфіку динаміки полісистемної

цілісності особистості майбутніх психологів. У дослідженні брали участь

студенти І – V курсів КДПУ імені Володимира Винниченка, спеціальність

“Практична психологія”, 110 осіб. Дослідження проводилось у вересні 2013 та

червні 2014 р.р.

Математична обробка даних здійснювалась за допомогою статистичних

програм SPSS.

У процесі ескперименту та аналізу одержаних емпіричних даних нами

було визначено достовірний значущий зв’язок між такими змінними:

“полісистемна цілісність особистості” та “психологічні властивості”

(статистично значущий зв’язок на 0,01 % рівні значення). Результати свідчать

про наявність статистично значущого зв’язку між представленими

властивостями особистості, полісистемною цілісністю особистості.

Статистичний аналіз уможливлюється завдяки застосуванню факторного

аналізу, методу головних компонент.

Визначення числа компонент здійснювалося на підставі заявлених

критерів, а саме: першому числу факторів відповідає число компонент,

значення котрих перевищує одиницю (повна пояснена дисперсія). Утім другий

критерій визначається за графіком власних значень (Scree plot). Звісно, що

кількість чинників виявляється за точкою перетину на графіку до його виходу

на похилу пряму після різкого спаду власних значень (об’єктивність вибірки

визначається через критерій адекватності вибірки Кайзера-Мейєра-Олкіна,

270

одержана величина характеризує ступінь застосування факторного аналізу за

такою вибіркою).

- Більше 0,9 – безумовна адекватність;

- Більше 0,8 – висока адекватність;

- Більше 0,7 – прийнятна адекватність;

- Більше 0,6 – задовільна адекватність;

- Більше 0,5 – низька адекватність;

- Менше 0,5 – факторний аналіз непридатний до вибірки.

Передусім варто представити загальну вибірку досліджуваних

(кореляційна матриця 63 змінних була піддана процедурі аналізу за методом

“головних компонент”).

За результатами факторного аналізу було виокремлено головних 17

факторів із власними значеннями більше одиниці, їх піддано обертанню за

методом варімакс (Varimax). Власне такі фактори і пояснюють 77,5 % сукупної

(загальної) дисперсії.

І фактор “самоздійснення”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- самодостатність – особистість застосовує внутрішні критерії, що

визначаються цінностями, а не зовнішніми оцінками;

- самоприйняття – прийняття особистістю власного “Я-образу”, гармонійне

співставлення “Я-ідеального” і “Я-реального”;

- флексибільність – лабільно-реалістичний стиль реагування на ситуацію,

суспільні зміни, схильність до продуктивних вирішень конфліктних, кризових

станів;

- емоційність – емоційна захопленість, схильність до спільної діяльності,

емоційна лабільність;

- самоповага – ціннісне ставлення до себе, інших, світу, почуття власної

гідності;

- комунікабельність – активність, потреба в самоствержденні, прагнення до

емоційної залученості, вразливість, прагнення до спільної діяльності;

- реалістичність – сприйняття життєвої ситуації тут і тепер, лабільно-

реалістичний стиль мислення, прагматичність, відповідність часу;

271

- стресостійкість – самоопанування, прийняття особистих реакцій

(роздратування, гнів і агресивність як природний прояв) і трансформація їх;

- ціннісні орієнтації – визнання й прагнення до чеснот, поважливе ставлення до

загальнолюдських цінностей (істина, добро, краса, цілісність, життєвість,

унікальність, досконалість, звершення, справедливість, порядок, простота,

легкість, грайливість, самодостатність).

ІІ фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- локус контролю – самодостатність, схильність до об’єктивного сприймання

себе та інших, цілеспрямованість, наповненість життя особистими смислами;

- життєві цілі – найближчі (актуальні) й подальші (перспективні), що

дозволяють розбудувати життєві і професійні сценарії;

- самоконтроль – самоволодіння, підвищення контролю у конфліктних

ситуаціях та кризових станах, самостійність та реалістичність у процесі

прийняття рішень;

- продуктивність життя – активність, наповненість подіями, що надають

задоволення від особистого й професійного життя;

- результативність – емоційно-ціннісне ставлення до результатів особистого

життя й професійної діяльності, особистісна та професійна зрілість.

ІІІ фактор “інтегративність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- єдність – позитивне ставлення до власного “Я”, самоорганізованість;

- аутосимпатія – прийняття власного “Я” та його складових – “Я – тілесне”, “Я

– душевне”, “Я – духовне”.

- самовпевненість – наявність родової опори, віра у свою сім’ю, власну життєву

мету, оптимізм;

- самоповага – переконаність у власних цінностях, чесність, принциповість;

- саморозуміння – розуміння мотивів власних дій, вчинків;

- очікуване ставлення інших – ціннісне ставлення до інших, світу спричинює

зворотнє очікуване ставлення й до себе;

- самоприйняття – цілісне прийняття свого “Я”, як “Я – ідеальне”, так і “Я –

реальне” та спрямованість об’єктивно сприймати власні помилкі й виправляти

їх;

272

- ставлення інших – образ інших як “відзеркалений образ себе”, приписування

іншим власної точки зору, позиції.

Ортогональною точкою цього фактора є “самозвинувачення”, високий

рівень цього фактора спричинює дезінтеграцію власного “Я”, підвищене

почуття провини, нестійкість власного “Я” через регресивні процеси або

емоційну незрілість.

IV фактор “мотивація”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- внутрішній мотив – високий рівень мотивації досягнення успіху, творча

активність, провідна потреба – самоствердження, стиль поведінки

незалежний, навіть при зовнішній конформності, стиль мислення

евристичний, що випереджує досвід;

- пізнавальний мотив – зацікавленість як процесом, так і результатом власної

діяльності.

Ортогональною точкою цього фактора є “значимість результатів

діяльності” та “мотив до зміни поточної діяльності”. Запобігання неуспіху

домінує над мотивацію досягнення, страх помилки стимулює успішність.

Переважає пасивно-стриманий стиль міжособистісної взаємодії.

V фактор “пізнавальна діяльність”. До зазначеного фактора ввійшли такі

змінні:

- естетична орієнтованість – синтетичний, художній стиль мислення,

сформоване почуття краси, естетичних почуттів;

- дослідницька діяльність – пошукова активність, допитливість, креативність.

Ортогональною точкою цього фактора є “прилипання до близьких

родичів” та “інфантильна прихильність”. Особистість демонструє залежну

позицію від близьких, від “значущих інших”, не відділяє себе від близьких

родичів, деформована ідентичність.

VI фактор “самореалізація”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- життєва самореалізація – наповненість життя, задоволеність досягнутим

життєвим успіхом, реалізованістю життєвих планів, здібностей;

- професійна самореалізація – задоволеність професійною діяльністю,

правильністю професійного вибору, просування кар’єрними сходинками.

273

Ортогональною точкою цього фактора є “надмірна захопленість

розвагами”, що проявляється як марнотратність, непомірність у всьому,

радикальний настрій, веселий запал, грайливість.

VII фактор “образ світу, образ людини”. До зазначеного фактора ввійшли

такі змінні:

- “образ людини” – гуманний склад особистості, співчуття до людей,

миротворчі тенденції, пріоритет культурних цінностей;

- “образ світу” – переповненість любов’ю до людей, ціннісне ставлення до

інших, себе, світу, гуманістична спрямованість, ставлення до Усесвіту як

доброзичливого середовища.

VIII фактор “допитливість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- самоінтерес – ціннісне, поважливе ставлення до себе, цікавість, схильність до

саморефлексії та самоаналізу, бажання пізнати самого себе;

- самозацікавленість – інтерес до власної особистості, самоствердження й

самовизнання.

IX фактор “асертивність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- конгруентність – внутрішня самовідповідність, гармонійність і балансність.

X фактор “успішність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- рівень домагань – тенденція до вирішення завдань різного рівня складності;

- мотивація досягнення – спрямованість до успіху, цілеспрямованість,

націленість на результат;

- конкурентноспроможність – результативність інших як стимул до досягнення

власного успіху.

XІ фактор “шанованість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- високий соціальний статус – соціальний статус, рольовий набір як символ

соціальної й особистої значущості, марнославство;

- високий матеріальний статус – матеріальне становище як символ соціальної й

особистої значущості, економічна незалежність, переважання цінностей

матеріального добробуту над іншими.

Ортогональною точкою вказаного фактора є “альтруїстичність”, що

проявляється як схильність до суспільних рухів, переважання інтересів

близьких над власними, самопожертва.

274

XІІ фактор “об’єктивна самооцінка”. До зазначеного фактора ввійшли такі

змінні:

- потенціал – об’єктивне оцінювання власних здібностей, здатностей,

можливостей, адекватне ставлення до помилок, перепон і невдач;

- прогностичність – прогнозування результатів та наслідків власної діяльності.

XІІІ фактор “здоров’я”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- здоров’я – ціннісне ставлення до здоров’я, схильність до здорового способу

життя.

XIV фактор “результативність”. До зазначеного фактора ввійшли такі

змінні:

- задоволеність результатом – оцінка власної результативності, толерантність

до фрустрацій.

XV фактор “освіченість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- ерудованість, компетентність – ціннісне ставлення до знань, наполегливість у

набутті знань, умінь, академічна успішність, інтелектуальність.

Ортогональною точкою цього фактора є “легковажність”, що передбачає

не відповідальне ставлення до обов’язків, острах перед відповідальністю,

прийняттям відповідальних рішень і дій, потяг до розваг.

XVІ фактор “довільність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- вольовий характер – стійкість, витривалість, терплячість, самоволадання,

стресостійкість.

XVІІ фактор “духовність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- релігійність – ціннісне ставлення до віри, дотримання канонів, доброчесність,

переважання гуманістичних цінностей.

За результатами факторного аналізу нами було виявлено провідні фактори,

що сприяють самоорганізації полісистемної цілісності особистості. Нами

(разом із студенткою-дипломницею М. Куроп’ятник) було проведено емпіричне

дослідження з метою виявлення психологічних особливостей самоорганізації

полісистемної цілісності особистості у студентів-майбутніх практичних

психологів. Ключовим фактором полісистемної цілісності особистості у

студентів-майбутніх психологів є “самоздійснення”. До зазначеного фактора

увійшли такі змінні: самодостатність; самоприйняття; флексибільність;

275

емоційність; самоповага; комунікабельність; реалістичність; стресостійкість;

ціннісні орієнтації.

Окрім цього, суттєвим фактором є “життєтворчість”. До зазначеного

фактора ввійшли такі змінні: локус контролю; життєві цілі; самоконтроль;

продуктивність життя; результативність. А також вагомим фактором є

“інтегративність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні: єдність;

аутосимпатія; самовпевненість; самоповага; саморозуміння; очікуване

ставлення інших; самоприйняття; ставлення інших.

У процесі дослідження нами виявлено динаміку самоорганізації

полісистемної цілісності особистості у судентів-майбутніх психологів у

відповідності із набуттям академічного і професійного досвіду. Результати

надано у таблицях 4.6, 4.7, 4.8, 4.9, 4.10.

Таблиця 4.6.

Психологічні властивості особистості, що сприяють самоорганізації

полісистемної цілісності особистості (студенти ІІ курсу; практичні

психологи)

Курс Фактор Показники фактора

1

курс

ІІ “Життєтворчість” 1) продуктивність життя; 2) результативнісь;

3) життєві цілі; 4) самоконтроль;

5) самоінтерес; 6) аутосимпатія; 7) єдність;

8) очікуване ставлення інших;

9) самоприйняття; 10) самозацікавленість;

11) локус-контролю.

І “Самоздійснення” 1) флексибільність; 2) самодостатність;

3) комунікабельність; 4) реалістичність;

5) самоприйняття.

ІV “Мотивація” 1) потенціал; 2) внутрішній мотив;

3) пізнавальний мотив; 4) прогностичність;

5) значимість результатів діяльності (із

знаком “ – ” );

6) мотив до зміни поточної діяльності “ - ”.

276

VІІ “Образ світу,

образ людини”

1) стресостійкість; 2) ціннісні орієнтації;

3) образ людини.

XVII “Довільність” 1) рівень домагань; 2) мотивація досягнення;

3) прогностичність; 4) вольовий характер.

VІІІ “Допитливість” 1) самозацікавленість.

ІX “Асертивність” 1) конгруентність.

ІІІ “Інтегративність” 1) самовпевненість; 2) саморозуміння;

3) очікуване ставлення інших; 4) єдність;

5) самоінтерес; 6) аутосимпатія;


ІІІ “Інтегративність”

(“-”)

Самозвинувачення

1) почуття провини. Самозвинувачення;

2) дезінтегрованість; 3) самоінтерес (“-”)

Примітка: за результатами факторного аналізу, значущий зв’язок на

0,01 % рівні значення. Статистично значущий зв’язок між змінними:

“полісистемна цілісність особистості” й “психологічна властивість”.

За результатами, поданими в таблиції 4.3.2, зрозуміло, що фактори

“життєтворчості”, “самоздійснення” й “мотивації” переважають у

самоорганізації полісистемної цілісності особистості у студентів першого

курсу, які навчаються за спеціальністю “Практична психологія”. Власне фактор

“інтегративність” проявляється дихотомічно: інтегрованість –

дезінтегрованість. У студентів першого курсу самоорганізаційні процеси

розбудовуються на рівні оформлення професійного образу (у ситуації

правильного професійного вибору) і сумнівів, розгубленості, занурення у

внутрішні конфлікти (у ситуації вимушеного професійного вибору).

277

Таблиця 4.7.


полісистемної цілісності особистості (студенти ІІ курсу; практичні

психологи)


ІІ І “Життєтворчість” 1) самоконтроль; 2) життєві цілі;

3) продуктивність життя; 4) процес

життя

ІІ “Самоздійснення” 2) флексибільність; 2) самоприйняття;

3) самоповага; 4) ціннісні орієнтації;

5) стресостійкість; 5) емоційність;

6) самоприйняття; 7) реалістичність

IV “Мотивація” 1) потенціал; 2) внутрішній мотив;

3) пізнавальний мотив;

4) прогностичність; 5) мотив до зміни

поточної діяльності

(“-”). 6) мотив самоповаги.

ІІІ “Інтегративність” 1) самозвинувачення (“-”).

Дезінтегрованість, почуття провини;

2) єдність; 3) самовпевненість;


VІІІ “Допитливість” 1) самоінтерес; 2) самозацікавленість.

XIII “Здоров’я” 1) здоров’я (“-”). Зневажання станом

здоров’я (фізичного, репродуктивного,

психологічного, психічного).

X “Успішність” 1) рівень домагань; 2) мотивація

досягнення;

3) конкурентноспроможність.

XVI “Довільність” 1) вольовий характер

278

XV “Освіченість” (“-”) 1) довільне ставлення до обов’язків,

острах перед відповідальністю,

прийняттям відповідальних рішень і

дій, потяг до розваг.

XV “Освіченість” 1) ерудованість, компетентність,

ціннісне ставлення до знань;

2) наполегливість у набутті знань,

умінь; 3) академічна успішність,

інтелектуальність.

V “Пізнавальна

діяльність”

1) естетична орієнтованість,

синтетичний, художній стиль

мислення, сформоване почуття краси,

естетичних почуттів; 2) досідницька

діяльність, пошукова активність,

допитливість, креативність.

XVІІ “Духовність” 1) релігійність, ціннісне ставлення до

віри, доброчесність, переважання

гуманістичних цінностей.

XІV “Результативність” 1) задоволеність результатом, оцінка

власної результативності,

толерантність до фрустрацій.

XІ “Шанованість” 1) високий соціальний статус;

2) високий матеріальний статус.

Примітка: за результатами факторного аналізу значущий зв’язок

на 0,01 % рівні значення. Статистично значущий зв’язок між змінними:


За результатами, які відображені у таблиці 4.8, зрозуміло, що фактори

“життєтворчості”, “самоздійснення” й “мотивації” також передують у

самоорганізації полісистемної цілісності особистості у студентів другого курсу,

які навчаються за спеціальністю “Практична психологія”. Проте фактор

“інтегрованість” пересувається до більш значущих, а також оформлюється

279

власне позитивний його полюс. Отже, на відміну від попередньої групи,

студенти другого курсу демонструють більш чітку спрямованість щодо

самоорганізації полісистемної цілісності особистості. Утім, цікавою є

полярність фактора “освіченість”: спрямованість щодо одержання знань, умінь,

навичок й навпаки, потяг до розваг, невідповідальне ставлення до обов’язків.

Отже, правильність професійного вибору також впливає як на самореалізацію

особистості, так і на самоорганізаційні процеси у напрямку полісистемної


Таблиця 4.8.


полісистемної цілісності особистості (студенти ІІІ курсу; практичні

психологи)


ІІІ І “Самоздійснення” 1) оцінка потенціалу; 2) ціннісні

орієнтації; 3) самоповага;

4) креативність; 5) емоційність;

6) комунікабельність.

VIII “Допитливість” 1) самоінтерес; 2) самозацікавленість.

XI “Шанованість” 1) високий соціальний статус

XIII “Здоров’я” 1) здоров’я (“ - ”): легковажне

ставлення до здоров’я.

XVI “Довільність” 1) вольовий характер.

ІІІ “Інтегративність” 1) самовпевненість.

ІІІ “Інтегративність”

(“-”)

1) самозвинувачення. Нестійкість

власного “Я”.

VI “Самореалізація” 1) життєва самореалізація;

2) професійна самореалізація.

VI “Самореалізація”(“-”) 1) надмірна захопленість розвагами;

280

2) марнотратність.



1) естетична орієнтованість;

2) дослідницька діяльність.


діяльність” (“-”)

1) інфантильна прихильність.

VIII “Допитливість” 1) самоінтерес; 2) самозацікавленість.

XII “Об’єктивна

самооцінка”

1) потенціал; 2) прогностичність.

Примітка: за результатами факторного аналізу значущий зв’язок на



За результатами, поданими у таблиці 4.8, зрозуміло, що у студентів

третього курсу, які навчаються за спеціальністю “Практична психологія”,

відбуваються суттєві зміни в самоорганізації полісистемної цілісності

особистості. Провідними факторами є “самоздійснення”, “допитливість”,

“шанованість”. Тобто прагнення щодо самопізнання й набуття відповідного

соціального статусу є визначальними мотивами щодо самоорганізації. Окрім

цього, прояв кризи професійної ідентичності характерний саме для студентів

третього курсу (Л. Шнейдер) відображається у дихотомічності таких факторів:

“інтегративність”, “самореалізація”, “пізнавальна діяльність”. Отже, варто

відмітити, що правильний професійний вибір сприяє не лише становленню

професійного мислення, професійної ідентичності майбутнього фахівця, а

також самоорганізації полісистемної цілісності особистості в цілому. Таким

чином, внутрішня інтегрованість, прагнення до самореалізації, пізнавально-

пошукова активність, цікавість й спрямованість до успіху сприяють

полісистемній цілісності особистості й, навпаки, дезінтегрованість,

марнотратність, інфантильна прихильність перешкоджають

самоорганізаційним процесам.

281

Таблиця 4.9.


полісистемної цілісності особистості (студенти ІV курсу; практичні

психологи)


IV І “Самоздійснення” 1) реалістичність;

2) комунікабельність;

3) флексибільність; 4) емоційність;

5) стресостійкість; 6) самоповага;

7) самоприйняття; 8) самодостатність.

IV “Мотивація” 1) внутрішній мотив; 2) пізнавальний

мотив; 3) значущість результатів

діяльності (“+”).

ІІ “Життєтворчість” 1) продуктивність життя; 2) життєві

цілі; 3) результативність; 4) локус-

контролю; 5) самоконтроль.

ІІІ “Інтегративність” 1) ставлення інших;

2) самовпевненість; 3) очікуване

ставлення інших;

4) самоповага; 5) саморозуміння;

6) єдність; 7) аутосимпатія.

XIV “Результативність” 1) задоволеність результатом.

X “Успішність” 1) мотивація досягнення;

2) конкурентноспроможність.

XVІІ “Духовність” 1) доброчесність; 2) переважання

гуманістичних ідей.

ІX “Асертивність” 1) конгруентність.

XV “Освіченість” 1) ерудованість; 2) компетентність.

282

XІ “Шанованість” 1) високий соціальний статус;

2) високий матеріальний статус.

VІІІ “Допитливість” 1) самоінтерес.

Примітка: за результатами факторного аналізу, значущий зв’язок на



За результатами, поданими в таблиції 4.9, можна зробити висновок, що

фактори “життєтворчості”, “мотивації” й “самоздійснення”, “інтегративності”

домінують у самоорганізації полісистемної цілісності особистості у студентів

четвертого курсу, які навчаються за спеціальністю “Практична психологія”.

Студенти, які демонструють наявність інтегративних процесів щодо

формування полісистемної цілісності особистості, виявляють спрямованість до

особистісного й професійного зростання. Окрім цього, майбутні психологи

пройшли курс виробничої практики й визначилися із майбутнім професійними

вибором. Тому спрямованість на результат, успіх, самопізнання й визнання,

виявляють перевагу гуманістичних цінностей і духовність.

Таблиця 4.10.


полісистемної цілісності особистості (студенти V курсу; практичні

психологи)


V І “Самоздійснення” 1) самоприйняття; 2) самоповага;

3) ціннісні орієнтації;

4) реалістичність; 5) стресостійкість;

6) емоційність; 7) самодостатність.

ІV “Мотивація” 1) внутрішній мотив; 2) пізнавальний

мотив; 3) значущість результатів

діяльності (“ - ”).



1) естетична орієнтованість;

2) дослідницька діяльність.

283

XІІ “Об’єктивна

самооцінка”

1) прогностичність; 2) потенціал.

ІІІ “Інтегративність” 1) єдність; 2) саморозуміння;

3) очікуване ставлення інших;

4) ціннісне ставлення до інших;

5) ставлення інших; 6) самоприйняття;

7) аутосимпатія; 8) самовпевненість.

XIV “Результативність” 1) задоволеність результатом; 2) оцінка

власної результативності;

3) толерантність до фрустрацій.

VІ “Самореалізація” 1) життєва самореалізація;

2) професійна самореалізація.

XV “Освіченість” 1) ерудованість, компетентність;

2) ціннісне ставлення до знань.

XІІІ “Здоров’я” 1) ціннісне ставлення до здоров’я.

XVІІ “Духовність” 1) релігійність; 2) переважання

гуманістичних цінностей.

Примітка: за результатами факторного аналізу значущий зв’язок на



Результати, відображені в таблиції 4.10, свідчать про те, що фактори

“самоздійснення”, “мотивації” й “пізнавальна діяльність” передують у

самоорганізації полісистемної цілісності особистості у студентів п’ятого курсу,

які навчаються за спеціальністю “Практична психологія”. Проте фактору

“інтегративність” передує “об’єктивна самооцінка”. Отже, спрямованість щодо

саморозвитку й пізнання уособлюють інтегративні процеси у студентів

майбутніх психологів. Прагнення щодо компетентності, духовності й цінування

здорового способу й стилю життя супроводжують самоорганізаційні процеси.

Зазначені процеси відбуваються через полісистемну цілісність особистості й на

підґрунті об’єктивного самоставлення.

284

Отже, за результатами факторного аналізу, кількісних і якісних змін

показників “полісистемна цілісність особистості” й “психологічні властивості

особистості” ми не лише встановлюємо зв’язок на значущому 0,01 % рівні

значення, але й виявляємо динаміку розвитку полісистемної цілісності

особистості, якостей, що її супроводжують, залежно від рівня освіченості

студентів-майбутніх психологів.

Окрім цього, ми з’ясували специфіку організації полісистемної цілісності

особистості й психологічних властивостей, які взаємопов’язані із цим явищем у

студентів, які навчаються у ВНЗ, галузь знань 0301: “Соціально-політичні

науки” за напрямком підготовки 6.030104 “Політологія”; 0203: “Гуманітарні

науки” за напрямком підготовки 6.020303 “Філологія”.

Загальна тенденція щодо поданої вибірки є такою. У студентів першого

курсу провідним є пізнавальний мотив, зацікавленість як процесом, так і

результатом власної діяльності. У студентів п’ятого курсу спостерігається

тенденція щодо об’єктивності самооцінки, усталеності ціннісних орієнтацій,

прагнення до самоконтролю, життєвого успіху.

Конкретизуємо зазначені вище дані у динаміці. Так, на кореляційній

матриці наявні 63 змінних, утім за засобом “головних компонент” було

вилучено 12 факторів із власними значеннями більше одиниці. Фактори,

отримані в результаті обертання за методом варімакс, пояснюють 87,3 %

сукупної (загальної) дисперсії.

І фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- процес життя – насиченість життєвими подіями, сприйняття процесу

життя як цікавого, насиченого і наповненого сенсом;

- результативність життя або задоволеність життєвими подіями –

осмисленість, усвідомленість; емоційно-ціннісне ставлення до результатів

особистого життя й професійної діяльності, особистісна та професійна зрілість;

- життєві цілі – наявність життєвих цілей, котрі надають сенс життю,

визначають прагнення і перспективу; найближчі (актуальні) й подальші

(перспективні), що дозволяють розбудувати життєві і професійні сценарії;

285

- локус-контролю життя – самодостатність, здатність до об’єктивного

сприймання себе та інших, цілеспрямованість, наповненість життя особистими

смислами;

- самоінтерес І – товариське ставлення до себе, зацікавленість у розкритті

власного потенціалу, розвитку здібностей, упевненість у своїй атракції,

особистій привабливості для інших;

- аутосимпатія – прийняття власного зовнішнього образу, позитивне

ставлення до власної зовнішності, об’єктивна самооцінка;

- інтегративність – позитивне самоставлення, інтегрованість “Я”;

- очікуваний рівень намічених результатів – здатність до передбачення

результату, прогнозування;

- самоінтерес ІІ – зацікавленість у власних особистісних ресурсах і

потенціалі;

- самоприйняття – прийняття людиною власного “Я-реального образу”;

- локус-контролю “Я” – переконаність у власних чеснотах, сформоване

почуття власної гідності, свобода вибору, відповідальність.

ІІ фактор “самоздійснення”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:



станів; здатність швидко й адекватно реагувати на ситуацію, що змінюється;

гнучкість суб’єкта у взаємодії з оточуючими людьми;

- підтримка – людина керується внутрішніми критеріями, а не зовнішніми;

- комунікабельність – активність, потреба в самоствержденні прагнення до





співвідношення “Я-ідеального” і “Я-реального”;

ІІІ фактор “мотивація”. Складові, які ввійшли до цього фактора, такі:

- мотив самоповаги – здатність до випереджального розвитку, підвищення

рівня досягнень, ціннісне ставлення до себе, інших;

286

- пізнавальний мотив – зацікавленість як процесом, так і результатом

власної діяльності;


активність, провідна потреба – самоствердження, стиль поведінки незалежний,

навіть при зовнішній конформності, стиль мислення евристичний, що

випереджує досвід;

- мобілізація зусиль, необхідних для досягнення цілей та розв’язання

відповідних завдань діяльності.

Ортогональною точкою окресленого фактора є «значимість результатів

діяльності», запобігання неуспіху домінує над мотивацію досягнення, страх

помилки стимулює успішність. Переважає пасивно-стриманий стиль

міжособистісної взаємодії.

IV фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- толерантність – нейтральне ставлення до проявів роздратування, агресії,

здатність до їх раціоналізації й трансформації;

- сенситивність – рефлективність, схильність відчувати емоційний стан

іншої людини, аналізувати власні прояви.

V фактор “довільність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- мотив уникнення – прагнення запобігти неуспіху, досягти високого

результату;

- рівень складності завдання;

- закономірність результату – розуміння суб’єктом власних можливостей

щодо досягнення поставлених цілей;

- вольовий характер – стійкість, витривалість, терплячість, самовладання,


VI фактор “образ світу, образ людини”. Складові, що ввійшли до цього

фактора, такі:



доброзичливого середовища;

- креативність – спрямованість до творчості;

287

- “образ людини” – переповненість любов’ю до людей, ціннісне ставлення

до інших, себе, світу, гуманістична спрямованість, ставлення до Усесвіту як


VII фактор “асертивність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- конгруентність – внутрішня самовідповідність, гармонійність і

балансність.

VІІІ фактор “пізнавальна діяльність”. Складові, що ввійшли до цього


- естетична орієнтованість – синтетичний, художній стиль мислення,

сформоване почуття краси, естетичних почуттів;

- дослідницька діяльність – пошукова активність, допитливість,

креативність.

VIII фактор “об’єктивна самооцінка”. Складові, що ввійшли до цього




- прогностичність – прогнозування результатів та наслідків власної


ІX фактор “допитливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- самоповага – ціннісне, поважливе ставлення до себе, цікавість, схильність

до саморефлексії та самоаналізу, бажання пізнати самого себе;



X фактор “самозвинувачення”, високий рівень зазначеного фактора

спричинює дезінтеграцію власного “Я”, підвищене почуття провини,

нестійкість власного “Я” через регресивні процеси або емоційну незрілість.

XІ фактор “успішність”. Складові, що увійшли до цього фактора, такі:

- конкурентноспроможність – результативність інших як стимул до

досягнення власного успіху.

XІІ чинник “асертивність”, складові, що увійшли до цього фактора такі:

- конгруентність – внутрішня самовідповідність, гармонійність і балансність.

288

Ортогональною точкою вказаного фактора є “мотив до зміни поточної

діяльності”, запобігання неуспіху домінує над мотивацією досягнення, страх


міжособистісних взаємин.

У студентів гуманітарного профілю навчання специфіка самоорганізації

полісистемної цілісності особистості пов’язана із представленими факторами,

проте домінуючими виступають: “життєтворчість”, “самоздійснення”,

“мотивація”. Прагнення до самоусвідомлення й саморозвитку домінують у

процесах розбудови полісистемної цілісності особистості. Однак негативні

прояви дезінтегрованості “Я” особистості, що впливають на самовизначення як

на особистісному рівні, так і професійному, заважають інтеграційним процесам.

За вибіркою студентів другого курсу (на кореляційній матриці)

пред’явлено 63 змінних, з котрих засобом “головних компонент” було вилучено

15 факторів із власними значеннями більше одиниці. Вказані фактори було

піддано обертанню за методом варімакс (Varimax). Фактори, отримані в

результаті обертання за методом варімакс, пояснюють 88,5 % сукупної


І фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- локус-контролю – “Я” − переконаність у власних чеснотах, сформоване

почуття власної гідності, свобода вибору, відповідальність;




- результативність життя або задоволеність життєвими подіями –

осмисленість, усвідомленість; емоційно-ціннісне ставлення до результатів

особистого життя й професійної діяльності, особистісна та професійна зрілість;

- процес життя – насиченість життєвими подіями, сприйняття процесу

життя як цікавого, насиченого і наповненого сенсом;




289


потенціалі;

- аутосимпатія – прийняття власного зовнішнього образу, позитивне

ставлення до власної зовнішності, об’єктивна самооцінка;

- локус-контролю життя – самодостатність, здатність до об’єктивного


смислами.

Ортогональною точкою зазначеного фактора є “цікава робота”,

схильність до роботоголізму, провідною цінністю стає праця, прагнення відійти

від екзистенційних проблем. Фундаментальне питання сенсу життя втілюється

у постійному зануренні у професійну діяльність. Відбувається професійна

деформація особистості, межа між особистістю й професійною роллю майже

зникає.

ІІ фактор “самоздійснення”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:



станів; здатність швидко й адекватно реагувати на ситуацію, що змінюється;




гідності;



- ціннісні орієнтації – визнання й прагнення до чеснот, поважливе

ставлення до загальнолюдських цінностей (істина, добро, краса, цілісність,

життєвість, унікальність, досконалість, звершення, справедливість, порядок,

простота, легкість, грайливість, самодостатність).





290


емоційна лабільність.

ІІІ фактор “мотивація”. Складові, що увійшли до цього фактора, такі:

- оцінка свого потенціалу – особистість об’єктивно оцінює власні

потенційні можливості, здібності;


активність, провідна потреба – самоствердження, стиль поведінки

незалежний, навіть при зовнішній конформності; стиль мислення




- результативність діяльності – зацікавленість у результативності

діяльності, спрямованість на результат;


відповідних завдань діяльності;


рівня досягнень, ціннісне ставлення до себе, інших.

Ортогональною точкою цього фактора є “значимість результатів

діяльності” та “мотив до зміни поточної діяльності”, запобігання неуспіху

домінує над мотивацією досягнення, страх помилки стимулює успішність.

Переважає пасивно-стриманий стиль міжособистісної взаємодії.

ІV фактор “інтегративність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:


- самовпевненість – наявність родової основи, віра у свою сім’ю, власну

життєву мету, оптимізм.

Ортогональною точкою цього фактора є “самозвинувачення”, високий

рівень цього фактора спричинює дезінтеграцію власного “Я”, підвищене

почуття провини, нестійкість власного “Я” через регресивні процеси або

емоційну незрілість. А також “здоров’я”, нехтуваня здоровим способом життя,

невідповідальне ставлення до стану власного фізичного, психічного,

психологічного здоров’я.

291

V фактор “довільність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- мотив уникнення – прагнення запобігти неуспіху, досягти високого

результату;

- рівень складності завдання;

- закономірність результату – розуміння суб’єктом власних можливостей

щодо досягнення поставлених цілей;



Ортогональною точкою окресленого фактора є “дослідницька діяльність” –

зосередженість на одних видах діяльності негативно впливає на реалізацію в

інших, однобічність й упередженість у поглядах, позиціях; “контактність” на

рівні мультилатеральних зв’язків, розчинення у комунікації призводить до

гіперсоціальності, проте запобігання рефлексії, самоаналізу.

VІ фактор “внутрішня свобода”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

незалежність – переконаність у власній гідності, ціннісне ставлення

до себе, інших, світу, ціннісність.

Ортогональною точкою вказаного фактора є “етноцентричні цінності”

(створення сім’ї) як можливість зануритись в утилітарні потреби й відійти від

потреби в саморозвитку, самореалізації та любові, що має прояв у хворобливій

залежності від партнера.

VІІ фактор “очікуване ставлення інших”. Складові, що ввійшли до цього


- очікуване ставлення інших – приписування іншим власного ставлення до

себе;

- оцінка власної результативності – об’єктивне ставлення до власних

результатів, успіху;

- ставлення інших – ставлення інших через призму власного “Я”.

Ортогональною точкою описаного фактора є “визнання інших” –

намагання утвердитись, добитись визнання інших, що є підставою для власного

визнання себе, у ситуації фрустрації оточення сприймається як вороже.

292

VIІІ фактор “самореалізація”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:





Ортогональною точкою окресленого фактору є “надмірна захопленість

розвагами”, марнотратність, непомірність у всьому, радикальний настрій,

веселий запал, грайливість.

ІX фактор “освіченість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- ерудованість, компетентність – ціннісне ставлення до знань,

наполегливість у набутті знань, умінь, академічна успішність,

інтелектуальність;

- рівень домагань – рівень академічної, життєвої успішності, що

намагається набути особистість.

Ортогональною точкою цього фактора є “високий соціальний статус”,

схильність до снобізму, статусність як показник цінності особистості.

X фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



- сенситивність – рефлективність, здатність відчувати емоційний стан


Ортогональною точкою зазначеного фактора є “почуття краси”, індивід

занурюється у світ прекрасного, естетичних задоволень, щоб позбавитись

реальних проблем, внутрішніх конфліктів.

XІ фактор “поважливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- самоповага – ціннісне ставлення до власної особистості, об’єктивне

визначення власних переваг й недоліків, прагнення подолання виявлених вад.

Ортогональною точкою зазначеного фактора є “релігійність” – ціннісне

ставлення до віри, дотримання канонів, доброчесність, проте зневажання

світським життям, зневага до соціальних та психологічних проблем

293

суспільства, відокремленість від потреб щодо саморозвитку й

самоудосконалення, як таких, що заперечують служінню справжнім істинам.

XІІ фактор “самоконтроль”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- самоконтроль – внутрішній контроль, схильність до самоопанування у

складних, кризових ситуаціях.

Ортогональною точкою цього фактора є “високий матеріальний статус” –

тенденція щодо оцінювання цінності людини за її матеріальним статусом,

фінансовим становищем; переважання матеріальних цінностей.

XІІІ фактор “пізнавальні інтереси”. Складові, що ввійшли до цього


- пізнавальні інтереси − схильність до саморозвитку, удосконалення

власних здібностей, широкий спектр інтересів.

XІV фактор “соціальна активність”. Складові, що ввійшли до цього


- “соціальна активність” - активна соціальна позиція, яка має прояв у

небайдужому ставленні до соціальних процесів у суспільстві.

XV фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- задоволеність результатом – оцінка власної результативності,


Таким чином, для студентів другого курсу гуманітарного напрямку

характерними факторами самоорганізації полісистемної цілісності є

“життєтворчість”, “самоздійснення”, “мотивація”, “інтегративність”. Зазначені

фактори є провідними, утім кожний з відзначених факторів здійснює свою дію

у процесі організації полісистемної цілісності особистості.

За вибіркою студентів третього курсу (на кореляційній матриці)


15 факторів з власними значеннями більше одиниці. Вказані фактори було





294





простота, легкість, грайливість, самодостатність);


гідності;







- комунікабельність – активність, потреба в самоствержденні, прагнення до




станів; здатність швидко і адекватно реагувати на ситуацію, що змінюється,


Ортогональною точкою охарактеризованого фактора є “конкурентність”,

за спрямованістю до досягнень, створення кар’єри, сприйняття інших як

конкурентів унеможливлює щирі взаємини з іншими; “етноцентричні цінності”

– превалювання утилітарних мотивів, тенденція щодо реалізації первинних

матеріальних потреб заважає особистісній та професійній самореалізації

особистості, негативно впливає на самоорганізацію полісистемної цілісності


ІІ фактор “поважливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:


визначення власних переваг й недоліків, прагнення щодо їх подолання.

ІІІ фактор “довільність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



295

ІV фактор “шанованість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



- високий матеріальний статус – матеріальне становище як символ

соціальної й особистої значущості, економічна незалежність, переважання

цінностей матеріального добробуту над іншими.

Ортогональною точкою вказаного фактора є “здоров’я”, нехтування

здоровим способом життя, безвідповідальне ставлення до фізичного,

репродуктивного, психологічного здоров’я; “ставлення до інших” негативне

ставлення до людської природи, дихотомічнічсть, полярність, крайність у

висновках, негативізм.

V фактор “інтегративність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:


- аутосимпатія – прийняття власного “Я” та його складових (“Я – тілесне”,

“Я – душевне”, “Я – духовне”).

- очікуване ставлення інших – ціннісне ставлення до інших, світу

спричинює зворотнє очікуване ставлення й до себе;

- ставлення інших – образ інших як “відзеркалений образ себе”,

приписування іншим власної точки зору, позиції.

Ортогональною точкою цього фактора є “самоінтерес” захоплення

самоаналізом, інтрапунітивні реакції, самокритичність; “самозвинувачення”.

Високий рівень окресленого фактора спричинює дезінтеграцію власного “Я”,

підвищене почуття провини, нестійкість власного “Я” через регресивні процеси

або емоційну незрілість.

VІ фактор “поважливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



- “інтегративність”, складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

Ортогональною точкою вказаного фактора є “свобода”, прагнення до

незалежності перетворюється на відсутність обов’язків, втрату душевної

близькості у міжособистісних взаєминах; “мотив уникнення” – намагання

296

позбавитись відповідальних рішень, уникання відповідальності й острах перед

життєвими труднощами.

VІІ фактор “мотивація”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- внутрішній мотив високий рівень мотивації досягнення успіху, творча

активність, провідна потреба – самоствердження; стиль поведінки

незалежний, навіть при зовнішній конформності; стиль мислення



власної діяльності.

Ортогональною точкою зазначеного фактора є “значимість результатів

діяльності”, сконцентрованість на результатах діяльності, нехтування

процесуальними й мотиваційними аспектами діяльності.

VІІІ фактор “допитливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- самоповага – ціннісне, поважливе ставлення до себе, цікавість, схильність

до саморефлексії та самоаналізу, бажання пізнати самого себе;



Ортогональною точкою цього фактора є “приємне дозвілля”.

Спрямованість на відпочинок, дозвілля, насолоду в різних формах призводить

до епікурейства, проте всупереч самореалізації й саморозвитку.

ІX фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:

- локус-контролю – “Я” − переконаність у власних чеснотах, сформоване

почуття власної гідності, свобода вибору, відповідальність.




X фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:





297

Ортогональною точкою цього фактора є “любов”, а любовна залежність,

яка характеризується схильністю до розчинення у партнері. Інтереси, звички,

потреби партнера домінують над усіма потребами індивіда, що призводить до

зникнення, втрати власного “Я”.

XІ фактор “успішність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- рівень домагань – тенденція до вирішення завдань різного рівню

складності;





Ортогональною точкою вказаного фактора є “пізнавальна активність” та

“відчуття прекрасного” – переважання пізнавальної та естетичної

спрямованості спричиняє втрату реалістичності й бажання зануритись у

власний внутрішній світ як альтернативу дійсності.

XІІ фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- задоволення результатом – оцінка власної результативності,


Ортогональною точкою охарактеризованого фактора є “результативність”

нездатність об’єктивно оцінити результати власної діяльності, зосередженість

на невдачах, розчарованість, незадоволеність, відчуття “омани” від

невідповідності очікувань, сподівань й результату діяльності.

XІІІ фактор “об’єктивна самооцінка”. Складові, що ввійшли до цього



можливостей, адекватне ставлення до помилок, перепонів й невдач;



XІV фактор “асертивність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- конгруентність – внутрішня самовідповідність, гармонійність і


298

Ортогональною точкою описаного фактора є “спілкування”, що

проявляється як гіперкомунікабельність, зосередження на комунікативному

аспекті взаємодії, бажання сховатись від власних екзистенційних питань за

призмою спілкування.

XV фактор “образ світу, образ людини”. Складові, що ввійшли до цього


- “образ людини” – гуманний склад особистості, співчуття до людей,

миротворчі тенденції, пріоритет культурних цінностей;




Отже, для студентів третього курсу гуманітарного напрямку характерними

факторами самоорганізації полісистемної цілісності є “самоздійснення”,

“поважливість”, “довільність”, “шанованість”. Зазначені фактори є провідними,

утім кожен із відзначених факторів здійснює свою дію у процесі організації


За вибіркою студентів четвертого курсу (на кореляційній матриці)








зумовлюються цінностями, а не зовнішніми оцінками;





станів;



299


гідності;

- комунікабельність – активність, потреба в самоствержденні прагнення до

емоційної залученості, вразливість, прагнення до спільної діяльності



- стресостійкість – уміння опанувати власним станом, прийняття особистих

реакцій (роздратування, гнів і агресивність як природний прояв) й

трансформація їх;

- ціннісні орієнтації – визнання й прагнення до чеснот, поважливе ставлення до

загальнолюдських цінностей (істина, добро, краса, цілісність, життєвість,

унікальність, досконалість, звершення, справедливість, порядок, простота,

легкість, грайливість, самодостатність).

Ортогональною точкою охарактеризованого фактора є “освіченість”.

Концентрація на академічності стимулює школярство, передування навчальних

мотивів й уникнення практичної реалізації, невміння на практиці застосовувати

власні знання, безпорадність на фоні академізму.

IІ фактор “мотивація”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:


активність, провідна потреба – самоствердження; стиль поведінки -

незалежний, навіть при зовнішній конформності; стиль мислення -



власної діяльності.

Ортогональною точкою окресленого фактора є “значимість результатів

діяльності”. Запобігання неуспіху домінує над мотивацією досягнення, страх



ІІІ фактор “інтегративність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:


- аутосимпатія – прийняття власного “Я” та його складових (“Я – тілесне”,

“Я – душевне”, “Я – духовне”);

300

- самовпевненість – віра у свою сім’ю, власну життєву мету, оптимізм;

- самоповага – переконаність у власних цінностях, чесність,

принциповість;

- саморозуміння – розуміння мотивів власних дій, учинків;



- самоприйняття – цілісне прийняття свого “Я”, як “Я – ідеальне”, так і “Я

– реальне” та здатність об’єктивно сприймати власні помилки й виправляти їх;



Ортогональною точкою цього фактора є “самозвинувачення”. Високий

рівень фактору спричинює дезінтеграцію власного “Я”, підвищене почуття

провини, нестійкість власного “Я” через регресивні процеси або емоційну

незрілість.

ІV фактор “внутрішня свобода”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- незалежність – переконаність у власній гідності, ціннісне ставлення до

себе, інших, світу, ціннісність.

Ортогональною точкою окресленого фактора є “етноцентричні цінності”

(створення сім’ї) як можливість зануритись в утилітарні потреби й відійти від

потреби в саморозвитку, самореалізації та “любов”, що має прояв у

хворобливій залежності від партнера.

V фактор “самореалізація”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:




правильністю професійного вибору, просування по кар’єрних сходинках.

Ортогональною точкою описаного фактора є “надмірна захопленість



VІ фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

301


схильність до їх раціоналізації й трансформації;



Ортогональною точкою цього фактора є “високий матеріальний статус” –

тенденція щодо оцінювання цінності людини за її матеріальним статусом,

фінансовим становищем; переважання матеріальних цінностей.

VІІ фактор “поважливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:


визначення власних переваг і недоліків, прагнення щодо їх подолання.

VІІІ фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- задоволеність результатом – оцінка власної результативності,


Ортогональною точкою цього фактора є “результативність” нездатність

об’єктивно оцінити результати власної діяльності, зосередженість на невдачах,

розчарованість, незадоволеність, відчуття “омани” від невідповідності

очікувань, сподівань й результату діяльності.

ІХ фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:





потенціалі.

X фактор “пізнавальні інтереси”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- пізнавальні інтереси – здатність до саморозвитку, удосконалення власних

здібностей, широкий спектр інтересів.

Ортогональною точкою вказаного фактора є “високий соціальний статус”,

що проявляється як схильність до снобізму, статусність як показник цінності


302

XІ фактор “об’єктивна самооцінка”. Складові, що ввійшли до цього






XІІ фактор “асертивність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- конгруентність – внутрішня самовідповідність, гармонійність й


Отже, для студентів четвертого курсу гуманітарного напрямку


“самоздійснення”, “мотивація”, “інтегративність”, “внутрішня свобода”.

Вказані фактори є провідними, утім кожен із відзначених факторів здійснює

свою дію у процесі організації полісистемної цілісності особистості.

За вибіркою студентів п’ятого курсу (на кореляційній матриці)








зумовлюються цінностями, а не зовнішніми оцінками;






гідності;

- стресостійкість – уміння опанувати власним станом, прийняття особистих

реакцій (роздратування, гнів і агресивність як природний прояв) й

трансформація їх;

303




простота, легкість, грайливість, самодостатність).

Ортогональною точкою охарактеризаного фактора є “самоінтерес” −

захоплення самоаналізом, інтрапунітивні реакції, самокритичність;

“самозвинувачення”. Високий рівень фактора спричинює дезінтеграцію

власного “Я”, підвищене почуття провини, нестійкість власного “Я” через

регресивні процеси або емоційну незрілість.

ІІ чинник “мотивація”, складові, що увійшли до цього фактору такі:


рівня досягнень, ціннісне ставлення до себе, інших;




активність, провідна потреба – самоствердження; стиль поведінки −

незалежний, навіть при зовнішній конформності; стиль мислення −



відповідних завдань діяльності.

Ортогональною точкою окресленого фактора є “значимість результатів

діяльності”. Запобігання неуспіху домінує над мотивацію досягнення, страх



ІІІ фактор “духовність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- релігійність – ціннісне ставлення до віри, дотримання канонів,

доброчесність, переважання гуманістичних цінностей.

ІV фактор “образ світу, образ людини”. Складові, що ввійшли до цього




доброзичливого середовища;

304

- креативність – спрямованість до творчості;

- “образ людини” – переповненість любов’ю до людей, ціннісне ставлення

до інших, себе, світу, гуманістична спрямованість, ставлення до Усесвіту як


V фактор “інтегративність”. До зазначеного фактора ввійшли такі змінні:


- самоповага – переконаність у власних цінностях, чесність,

принциповість;

- саморозуміння – розуміння мотивів власних дій, учинків;



- самоприйняття – цілісне прийняття свого “Я” як “Я – ідеального”, так і

“Я – реального” та спрямованість об’єктивно сприймати власні помилки і

виправляти їх;



VІ фактор “самореалізація”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:





Ортогональною точкою вказаного фактора є “освіченість”. Концентрація

на академічності стимулює школярство, характерне домінування навчальних

мотивів й уникнення практичної реалізації, невміння на практиці застосоувати

власні знання, безпорадність на фоні академізму.

VІІ фактор “успішність”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- рівень домагань – тенденція до вирішення завдань різного рівня

складності;





305

Ортогональною точкою цього фактора є “свобода”, прагнення до

незалежності перетворюється на відсутність обов’язків, втрату душевної

близькості у міжособистісних взаєминах.

VІІІ фактор “життєтворчість”. До зазначеного фактора увійшли такі змінні:

- локус контролю – самодостатність, схильність до об’єктивного


смислами;

- життєві цілі – найближчі (актуальні) й подальші (перспективні), що

дозволяють розбудувати життєві і професійні сценарії;

- самоконтроль – самовладання, підвищення контролю в конфліктних

ситуаціях та кризових станах, самостійність та реалістичність у процесі

прийняття рішень;

- продуктивність життя – активність, наповненість подіями, що надають

задоволення від особистого й професійного життя;

- результативність – емоційно-ціннісне ставлення до результатів

особистого життя й професійної діяльності, особистісна та професійна зрілість.

ІX фактор “здоров’я”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:

- здоров’я – ціннісне ставлення до здоров’я, схильність до здорового

способу життя.

Ортогональною точкою вказаного фактора є “надмірна захопленість



X фактор “шанованість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



- високий матеріальний статус – матеріальне становище як символ

соціальної й особистої значущості, економічна незалежність, переважання

цінностей матеріального добробуту над іншими.

Ортогональною точкою окресленого фактора є “високий соціальний

статус”, схильність до снобізму, статусність, як показник цінності особистості.

XІ фактор “результативність”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

306

- задоволеність результатом – оцінка власної результативності, толерантність

до фрустрацій.

Ортогональною точкою описаного фактора є “результативність”, що

проявляється як нездатність об’єктивно оцінити результати власної діяльності,

зосередженість на невдачах, розчарованість, незадоволеність, відчуття “омани”

від невідповідності очікувань, сподівань і результату діяльності.

XІІ фактор “пізнавальні інтереси”. Складові, що ввійшли до цього фактора,

такі:

- пізнавальні інтереси – здатність до саморозвитку, удосконалення

власних здібностей, широкий спектр інтересів.

XІІІ фактор “поважливість”. Складові, що ввійшли до цього фактора, такі:



Отже, для студентів четвертого курсу гуманітарного напрямку


“самоздійснення”, “мотивація”, “духовність”, “образ світу, образ людини”.

Вказані фактори є провідними, утім кожен з відзначених факторів здійснює

свою дію у процесі організації полісистемної цілісності особистості.

На основі одержаних експериментальних даних варто відзначити

домінуючі фактори, що сприяють самоорганізації полісистемної цілісності

особистості, а саме: “життєтворчість”, “самоздійснення”, “мотивація”,

“інтегративність”, “результативність”, “поважливість”, “духовність”,

“довільність”, “образ світу, образ людини”, “шанованість”. Утім виокремлено

ортогональні полюси факторів, які, навпаки, стримують або не сприяють

самоорганізації полісистемної цілісності особистості (негативні значення

факторів): “значимість результатів діяльності”, “мотив до зміни поточної

діяльності”, “самозвинувачення”, “етноцентричні цінності”, “самоінтерес”,

“освіченість”, “цікава робота”, “конкурентність”, “здоров’я”.

Результати дослідження виявили тенденцію зміни структурних

компонентів у майбутніх практичних психологів протягом навчання у ВНЗ.

Полісистемна цілісність особистості проявляється завдяки базовим

компонентам і рядом додаткових, які трансформуються протягом навчання.

307

Можна зазначити, що відбувається переключення уваги від самоінтересу до

професійного інтересу, побудови планів на майбутнє, бажання досягти

визнання та поваги. Однак є один фактор, який спостерігається у студентів усіх

курсів – “самоактуалізаційний компонент”. Він проявляється у побудові

внутрішніх критеріїв, творчому самовираженні, реалізації своїх можливостей,

здатності жити справжнім (тобто переживати справжній момент свого життя у

всій його повноті). Тому можна припустити, що саме цей фактор здійснює

самоорганізуючий вплив на становлення та формування цілісності особистості.

Висновки за розділом

Визначено достовірний значущий зв’язок між такими змінними:

“полісистемна цілісність особистості” та “психологічні властивості”

(статистично значущий зв’язок на 0,01 % рівні значення). Результати свідчать

про наявність статистично значущого зв’язку між представленими

властивостями особистості та полісистемною цілісністю особистості.

Провідними чинниками, що утворюють цілісність особистості, визначено

такі:

І фактор – “самоздійснення”. До зазначеного фактору ввійшли такі змінні:

самодостатність; самоприйняття; флексибільність; емоційність; самоповага;

комунікабельність; реалістичність; стресостійкість; ціннісні орієнтації.

ІІ фактор – “життєтворчість”. До цього фактору ввійшли змінні: локус

контролю; життєві цілі; самоконтроль; продуктивність життя; результативність.

ІІІ фактор – “інтегративність”. Він включає змінні: єдність; аутосимпатія;

самовпевненість; самоповага; саморозуміння; очікуване ставлення інших;

самоприйняття; ставлення інших. Ортогональною точкою цього фактору є

“самозвинувачення”, високий рівень цього фактору спричинює дезінтеграцію

власного “Я”, підвищене почуття провини, нестійкість власного “Я” через

регресивні процеси або емоційну незрілість.

IV фактор – “мотивація”. Складові, що увійшли до цього фактору:

внутрішній мотив; пізнавальний мотив. Ортогональною точкою цього фактору

є “значимість результатів діяльності” та “мотив до зміни поточної діяльност”,

308

запобігання неуспіху домінує над мотивацією досягнення, страх помилки

стимулює успішність. Переважає пасивно-стриманий стиль міжособистісної

поведінки.

V фактор – “пізнавальна діяльність”. Складові, що ввійшли до цього

фактору: естетична орієнтованість; дослідницька діяльність. Ортогональною

точкою названого фактору є “прив’язаність до близьких родичів” та

“інфантильна прихильність”. Особистість демонструє залежну позицію від

близьких, від “значущих інших”, не відділяє себе від близьких родичів,

деформована ідентичність.

VI фактор – “самореалізація”. Складові, що ввійшли до цього фактору:

життєва самореалізація; професійна самореалізація. Ортогональною точкою

цього фактору є “надмірна захопленість розвагами”, марнотратність,

непомірність у всьому, радикальний настрій, веселий запал, грайливість.

VII фактор – “образ світу, образ людини”. До його складових увійшли:

“образ людини”; “образ світу”.

VIII фактор – “допитливість”. Його складовими є: самоінтерес;

самозацікавленість.

IX фактор – “асертивність”. Складові, що ввійшли до цього фактору:

конгруентність.

X фактор – “успішність”. Складові, що увійшли до цього фактору: рівень

домагань; мотивація досягнення; конкурентноспроможність.

XІ фактор – “шанованість”. Складові, що ввійшли до цього фактору:

високий соціальний статус; високий матеріальний статус. Ортогональною

точкою цього фактору є “альтруїстичність”, схильність до суспільних рухів,

переважання інтересів близьких над власними, самопожертва.

XІІ фактор – “об’єктивна самооцінка”. До його складових увійшли:

потенціал; прогностичність.

XІІІ фактор – “здоров’я”. Складова цього фактору: здоров’я.

XIV фактор – “результативність”. Складові, що увійшли до цього фактора:

задоволеність результатом.

XV фактор – “освіченість”. Складові, що ввійшли до цього фактора:

ерудованість, компетентність. Ортогональною точкою цього фактора є

309

“легковажність”, невідповідальне ставлення до обов’язків, острах перед

відповідальністю, прийняттям відповідальних рішень і дій, потяг до розваг.

XVІ фактор – “довільність”. Складові, що ввійшли до цього фактора:

вольовий характер.

XVІІ фактор – “духовність”. Складові, що ввійшли до цього фактора:

релігійність.

З’ясовано, що загальними характерологічними передумовами становлення

цілісності та полісистемної цілісності особистості є: сприйняття нового,

наявність інтелектуальних інтересів; сенситивність, чутливість, повага до

цінностей, конформність; безпосередність і прямолінійність; серйозність,

розсудливість; упевненість у собі, відсутність депресивних тенденцій; висока

вимогливість до себе й оточуючих, цілеспрямованість; невисока “понятійна

диференційованість”.

Констатовано, що розвитку полісистемної цілісності особистості передує

вимогливість до себе та оточуючих, відсутність депресивних тенденцій, а також

упевненість у собі, власній компетентності, цілеспрямованість, наявність

інтелектуальних потреб. Визначено, що передумовою розвитку полісистемної

цілісності особистості студентів є гнучкість, логічність.

Показово, що специфіка зв’язку між факторами цілісності особистості,

структурними складовими полісистемної цілісності й особистісними

чинниками з означеним співвідношенням має точні якісні і кількісні показники.

За результатом факторного аналізу виявлено, що для обох груп досліджуваних

найсуттєвішими сферами, з якими пов’язана полісистемна цілісність

особистості, є переживання краси як етичної категорії, “любов”, “наявність

вірних друзів”, “упевненість у собі, свобода від внутрішніх суперечностей”,

“пізнання (підвищення освіти, розвиток культури, інтелекту)”, “свобода як

незалежність у вчинках та діях”, “щасливе сімейне життя”, “творчість”. Тобто

схильність щодо самореалізації і реалізації потреби в діяльності сприяє

розвитку полісистемної цілісності особистості.

310

РОЗДІЛ 5. ПОЛІСИСТЕМНА ЦІЛІСНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ:

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІЗ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ

ВЛАСТИВОСТЯМИ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ

ХАРАКТЕРИСТИКАМИ

5.1. Психологічний аналіз результатів емпіричного дослідження

особистісних чинників у структурі полісистемної цілісності особистості

Цілісне пізнання людини − найпоширеніша тенденція сучасної психологічної

науки. Запропонована концепція є одним із варіантів цілісного підходу до людини

з позиції принципів загальної теорії систем. Найважливішими аспектами цілісного

пізнання особистості є гетерогенність буття, безперервність психічного, його

поліфункціональність, поліструктурність, системний характер свідомості та її

здатність до саморегуляції, активність людини як суб’єкта, зміни, розвиток і

саморозвиток.

З метою встановлення зв’язку між теоретичними положеннями й

емпіричними поняттями ми запропонували емпіричне дослідження. Емпіричні

дані в подальшому уособлюють підґрунтя нашої концептуальної моделі, стають її

першоелементами. А кореляційний та факторний аналіз слугують реалізації

поставлених завдань.

Окрім цього, слід відмітити, що специфіка модифікації полісистемної

цілісності особистості з урахуванням індивідуально-психологічних властивостей

може бути визначена за допомогою дисперсійного аналізу. Розглянемо деякі

суттєві положення дисперсійного аналізу в контексті нашого дослідження. Власне

фактори, статистичні ефекти та взаємодії укладають тезаурус цього засобу.

Фактор або незалежна змінна (змінні) спричинює зміни залежної змінної

(змінних). Фактор складається з декількох рівнів. “Полісистемна цілісність”

вирізняє такі рівні: субмодальності, полярні категорії, біполярні категорії.

Статистичний ефект (статистичний вплив) фактора - це зміна залежної

кількісної змінної. Фактор спричинює ефект, що проявляється у різниці між

“рівнями” фактора за цією залежною змінною. Дисперсійний аналіз (ANOVA)

дозволяє здійснювати обчислювання з однією залежною змінною. Утім,

311

дисперсійний аналіз (МANOVA) уможливлює обчислювання з декількома

залежними змінними, навіть з їх взаємозв’язками.

Верифікації гіпотетичної моделі передує тестування міжгрупового і

внутрігрупового факторів. За умови, якщо ці фактори взаємодіють, можна

стверджувати про підтримку гіпотетичної моделі.

Так, нам важливо перевірити, що полісистемна цілісність особистості

взаємодіє з внутрігруповими факторами “індивідуально-психологічні властивості”

(темпераментально-характерологічні властивості) і “особистість” (особистісні

властивості, що утворюють цілісність особистості, за концепцією Л. Сонді).

Дисперсійний аналіз (Breakdown & one-way ANOVA) ми застосовували задля

визначення можливих нелінійних залежностей між характеристиками

полісистемної цілісності особистості та індивідуально-психологічними

властивостями особистості. Показник “полісистемна цілісність особистості”

виступає як незалежна змінна й критерій розподілу досліджуваних на три групи:

1) з низькими значеннями змінної (нижній квартиль); 2) із середніми значеннями;

3) з високими значеннями (верхній квартиль). Тобто 1 – виразна субмодальність

полісистемної цілісності особистості; 2 – середній рівень; 3 – виразна полярна

категорія полісистемної цілісності особистості, або 1 – низька субмодальність

полісистемної цілісності особистості; 2 – середній рівень; 3 – висока біполярна

категорія полісистемної цілісності особистості. Зокрема, нами було здійснено

аналіз варіації залежних змінних (особистісних методик і оптимальності

вирішення) для трьох груп “субмодальностей”, для трьох груп “полярних

категорій” і для трьох груп “біполярних категорій”.

Акцент у роботі здійснено власне на кластерний аналіз даних, завдяки чому

уможливлюється виокремлення однорідних за проявами полісистемної цілісності

особистості та індивідуально-психологічних характеристик субгрупи, а також

визначення найсуттєвіших ознак, що дозволяють виявити відмінності патернів

поведінки з різними психологічними поєднаннями. Полярні групи “цілісних” і

“нецілісних” стратегій виокремлювалися серед досліджуваних, позаяк розподіл

балів за деякими тестовими показниками значно відрізняється в одних та інших.

Окрім цього, особи, які увійшли до групи “цілісних”, за допомогою кластерного

аналізу (метод “Complete linkage”) були згруповані за їхніми психологічними

312

характеристиками. Програма кластеризації формувала групи осіб, схожих між

собою за низкою значущих психологічних властивостей, і таких, що суттєво

відрізняються від інших груп.

Групи індивідів, котрі мають схожі поєднання рис (патерни), варто

розглядати як певні психологічні типи, що зустрічаються серед осіб, які обирають

копінг-стратегії, котрі сприяють самоорганізації “полісистемної цілісності” і

“нецілісності”. Означені типи виокремлено емпірично як такі, що реально існують

у соціальному середовищі. Життєдіяльність і навчальна діяльність студентів

різних спеціальностей висуває, імовірно, різні вимоги до психологічних

характеристик суб’єктів.

Завдяки використанню кластерного аналізу ми задля подання результатів

дослідження надали назви групам досліджуваних: “полісистемна цілісність,

субмодальність – нецілісність”, “полісистемна цілісність, полярні категорії –

нецілісність”, “полісистемна цілісність, біполярні категорії – нецілісність”.

5.2. Психологічні особливості прояву патернів поведінки особистості в

процесі розвитку полісистемної цілісності особистості

У ході аналізу емпіричних даних зв’язку кожного із параметрів полісистемної

цілісності із властивостями особистості необхідно спочатку їх висвітлити окремо,

а потім віднайти інтегральні поєднання самоорганізаційних параметрів. Тому ми

розглянемо лінійні і нелінійні зв’язки особистісних рис із кожною структурною

одиницею полісистемної цілісності особистості, а саме з такими показниками, як

“субмодальність” та “полярні категорії”, “біполярні категорії”.

За методикою Л. Сонді (методика Л. Сонді “Методика портретних виборів”

МПВ, модифікація Л. Собчик), виокремлено, зокрема, такі показники: S – вектор

сексуальності, Р – вектор пароксизмального потягу, Sch – “Я” - потяг, С – вектор

контактного потягу. Варто зауважити, що кожний вектор має дихотомічну

природу, розподіляється на фактори. Утім, додаткові показники тесту (фактори)

мають власні зв’язки із властивостями. Необхідно зазначити, що важливим є

встановлення граничних значень показника вектор, який відрізняє суб’єктів із

полісистемною цілісністю від нецілісних. При цьому є суттєві відмінності у

313

розподілі показника на вибірці студентів-політологів, філологів і студентів-

психологів. Так, середній показник “полісистемної цілісності” студентів-

політологів, філологів становить 1,8; стандартне відхилення − 0,6. На вибірці

студентів-психологів середнє значення дорівнює 2,9; стандартне відхилення − 1,1.

Отже, до “полісистемних цілісних” студентів-психологів варто віднести осіб з

показником вектора більше 2,9 балів, а до “полісистемних цілісних” студентів -

політологів, філологів з показником вектора більше 1,8.

Тому при подальшому інтерпретуванні результатів ми розглянемо окремо

групи студентів-політологів, філологів і студентів-психологів, а також сукупну

вибірку.

Варто підкреслити, що слабко виражені лінійні зв’язки “полісистемної

цілісності-нецілісності” із характерологічними рисами (коефіцієнти кореляції

низькі, проте статистично достовірні).

У процесі аналізу співвідношення характеристик полісистемної цілісності із

характерологічними властивостями особистості, як уже зазначалося, виявлені

відмінності на вибірці студентів-політологів, філологів і студентів-психологів.

За допомогою кореляційного аналізу ми з’ясували статистично значущі

зв’язки параметра “полісистемна цілісність-нецілісність” (показник вектора) із

такими особистісними чинниками.

На вибірці студентів-психологів:

– О (“схильність до почуття провини – самовпевненість”) – 0, 64 (р<0,001);

на вибірці студентів-політологів, філологів:

– І (“м’якосердечність – реалістичність”) – 0,68 (р<0,001).

На сукупній вибірці політологів, філологів та студентів-психологів:

– О (“схильність до почуття провини – самовпевненість”) – 0,79 (р<0,001);

– І (“м’якосердечність – реалістичність”) – 0,67 (р<0,001);

– Q² (“самостійність – залежність від групи”) – 0,60 (р<0,001);

– Т (“ригідність – гнучкість”) – 0,61 (р<0,001).

Одержані результати свідчать, що “полісистемним цілісним” студентам-

психологам більш притаманна “впевненість у собі” (“О”), а “полісистемним

цілісним” студентам-політологам, філологам – “реалістичність” і “практичність”

(“І”). За сукупною вибіркою ми виявили, що “полісистемна цілісність

314

особистості” субмодальність статистично достовірно пов’язана з “упевненістю в

собі”, “соціальною сміливістю”, “реалістичністю”, “ригідністю” й водночас

“соціальною залежністю”.

За результатами кореляційного аналізу зв’язку “цілісність особистості” з

рисами особистості (методика Л. Сонді “Методика портретних виборів” МПВ,

модифікація Л. Собчик) показники: S-вектор – вектор сексуальності; P-вектор –

пароксизмальні потяги або вектор демонстративності; Sch-вектор − Я-потяг, Я-

стимули (“мати або бути”); C-вектор – соціальний потяг (потяг до контактів).

На вибірці студентів-психологів:

– Q³ (“високий – низький самоконтроль поведінки”) - 0,76 (р<0,001);

На вибірці студентів-політологів, філологів:

– В (“високий інтелект – низький інтелект”) 0,69 (р<0,005);

– шкала “інтроверсія” 0,57 (р<0,005).

На сукупній вибірці:

– Q¹ (“гнучкість – ригідність”) – 0,65 (р<0,005);

– Сенситивність – 0,55 (р<0,005).

Одержані результати свідчать, що “емоційним” студентам-психологам

властивий низький рівень самоконтролю поведінки (“Q³”), а “емоційним”

студентам-політологам, філологам – інтровертованість та високий рівень

інтелектуального розвитку. Сукупна вибірка демонструє, що висока “емоційність”

у структурі цілісності особистості пов’язана із ригідністю і сенситивністю.

Також слід зазначити, що виявлений зв’язок між “емоційністю” та

“самоконтролем поведінки” є досить важливим положенням. Воно дозволяє

зробити суттєві висновки стосовно психологічної природи полісистемної

цілісності студентів-психологів, а саме: особливості самоконтролю

взаємопов’язані із аналітичним та синтетичним стилями мислення студентів.

Тобто особам із переважанням аналітичного стилю менше властивий

самоконтроль, у порівнянні з особами, у яких домінує синтетичний стиль

мислення.

Окрім цього, значущою є відзначена кореляція між “фактором h” потяг до

життя (любов, ніжність, відчуття наповненості життя) й “залежністю від групи”.

315

Імовірно, тут варто враховувати професійне середовище, що визначає

необхідність поєднання конформності із потягом до життя студентів-психологів.

На основі одержаних даних можна здійснити певний психологічний аналіз

співвідношення “фактора h” й особистісних рис із урахуванням специфіки вибірки

– студентів-політологів, філологів та студентів-психологів. На підставі

статистично значущих лінійних кореляцій можна виокремити декілька

особистісних лінійних кореляцій, пов’язаних із полюсами “фактора h”.

Отже, “фактор h”, представлений у полісистемній цілісності особистості

студентів проявляється як: упевненість у собі, у власних успіхах і можливостях,

життєрадісність; практичність і реалізм, більша довіра раціональним аргументам,

відповідальність, незалежність, проте думка групи є досить важливою й визначає

його поведінку. Тобто “фактор h” у структурі полісистемної цілісності

особистості має прояв у студентів-психологів у сміливості, активності у поєднанні

із ригідністю та соціальною залежністю. Означена категорія досліджуваних

більше поважає прийняті ідеї, власні думки, способи реалізації, дії демонструють

терпіння до традиційних труднощів. Для студентів-психологів із “фактором h”

характерним є високий рівень інтелекту і незалежності.

Зауважимо, що “фактор h”, як структурна складова полісистемної цілісності,

особистості демонструє на сукупній вибірці студентів-політологів, філологів і

студентів-психологів статистично значущі, але слабкі кореляції із ригідністю та

сенситивністю. Тобто студенти-психологи із “фактором h” виявляють

напруженість, а студенти-політологи, філологи – інтровертованість, високий

рівень інтелекту, відповідальність.

Таким чином, “фактор h” невипадково поєднується із певними

характерологічними рисами, однак характер та щільність зв’язків можуть

варіювати в різних групах за професійним або індивідуально-типологічним

критеріями.

За результатами кластерного аналізу ми припустили, що характеристики

факторів можуть бути пов’язані із характерологічними рисами особистості і з

особливостями стратегії самоорганізації полісистемної цілісності особистості

нелінійно. Задля виявлення можливих зв’язків такого роду ми застосовували

однофакторний дисперсійний аналіз, реалізований у програмі для статистичної

316

обробки даних Statistica 5.5A (Breakdown & one-way ANOVA). Тобто показник

фактора виступає як незалежна змінна і є підґрунтям для розподілу досліджуваних

кожної категорії (студентів-політологів, філологів та студентів-психологів) на три

групи: 1 – з низькими значеннями змінної (нижній квартиль); 2 – із середніми

значеннями; 3 – із високими значеннями (верхній квартиль). Також було

проведено аналіз варіації усіх змінних (тобто особистісних методик) для трьох

груп “фактор h+” та для трьох груп “фактор h”.

Відтак, “фактор h” на вибірці студентів-політологів, філологів виявляє

значущі зв’язки із:

– інтроверсією;

– соціальною сміливістю;

– недовірою;

– соціабельністю;

– соціальною бажаністю.

Так, студенти-політологи, філологи із “фактором h+” й “фактором h-“ є більш

інтровертованими, ніж досліджувані із амбівалентним значенням “фактору h”.

Проте середні показники демонструють більш виражену “залежність від групи” у

порівнянні із “граничними” типами.

Утім, студенти, яким властивий “фактор h+”, більш довірливі, орієнтуються

на взаємини в групі, ніж на себе. Для них характерною є соціальна бажаність під

час відповіді на запитання. Така тенденція також має прояв у студентів-

політологів, філологів із “фактором h+”.

Студенти-гуманітарії із “фактором h-“ відрізняються самодостатністю й

меншою залежністю від групових норм, а із “фактором h+” більш терплячі,

довірливі й соціабельні.

На вибірці студентів-психологів “фактор h” виявляє суттєві нелінійні зв’язки

із:

– самовпевненістю;

– соціальною сміливістю;

– рівнем інтелекту;

− домінантністю;

− схильністю до соціально бажаних відповідей.

317

Студентам-психологам із “фактором е” притаманний високий рівень

інтелекту, упевненість у собі, соціальна сміливість, домінантність. Студенти-

психологи із “фактором е +” більш схильні до проявів почуття провини,

соціальної скутості, разом з тим їм властива самодостатність.

Отже, схожість двох вибірок (студентів-політологів, філологів та студентів-

психологів) виявилася в тому, що “фактор е +” на відміну від “середніх” і “фактор

е –”, демонструють соціальну скутість і високу соціальну бажаність відповідей.

“Фактор hy” на вибірці студентів-політологів, філологів за показником

“фактор hy -” виявляє суттєві зв’язки з:

– сенситивністю;

– мрійливістю;

За показником “фактор hy +” з:

– рівнем інтелекту;

– м’якосердечністю.

Отже, студенти із “фактором hy” є більш сенситивними, ніж

“диференційовані”, які відрізняються найменшою сенситивністю. Студенти із

“фактором hy +” виявляють високий рівень інтелекту, меншу вразливість, вони

більш раціональні, реалістичні, а у студентів із “фактором hy -” краще розвинена

уява.

На вибірці студентів-психологів “фактор k” за показником “фактор k +”

пов’язаний із:

– активністю;

– самодостатністю;

– самоконтролем;

– ригідністю;

– інтелектом.

Таким чином, студенти-психологи із “фактором k -” виявляють менший

рівень самоконтролю в поведінці у порівнянні із студентами із “фактором k +”,

характерною є раціональність, переважання логіки над почуттями.

Досліджувані із середнім рівнем “фактора k” відрізняються активністю,

життєрадісністю, залежністю від групових норм. Граничні типи – “фактор k +” і

“фактор k -” – серйозні, більш напружені й самодостатні.

318

Для з’ясування того, які індивідуально-психологічні характеристики є

взаємопов’язаними з факторами цілісності і структурними складовими

полісистемної цілісності, було проведено кореляційний аналіз та порівняння

психологічних рис груп – “фактори цілісності” і “структурні одиниці

полісистемної цілісності” особистості. За результатами кореляцій психологічних

показників за зазначеними показниками було встановлено статистично значущі

зв’язки.

Таблиця 5.1.

Кореляції факторів цілісності й структурних складових полісистемної

цілісності особистості (р < 0,05)

Фактори

цілісності

Фактори полісистемної цілісності


Коефіцієнт

кореляції

“фактор h” “полісистемна цілісність, субмодальність –

нецілісність”

- 0,58

“фактор р” “полісистемна цілісність, полярні категорії

– нецілісність”

- 0,46

“фактор e” “полісистемна цілісність, біполярні

категорії – нецілісність”

- 0,49

“фактор hy” “полісистемна цілісність, субмодальність –

нецілісність”

0,62

“фактор k” “полісистемна цілісність, біполярні

категорії – нецілісність”

0,56

“фактор m” “полісистемна цілісність, полярні категорії

– нецілісність”

- 0,45

Керуючись отриманими кореляціями, можна зробити висновок, що

загальними характерологічними передумовами становлення цілісності та

полісистемної цілісності особистості є:

– сприйняття нового, наявність інтелектуальних інтересів;

– сенситивність, чутливість, повага до цінностей, конформність;

– безпосередність і прямолінійність;

– серйозність, розсудливість;

319

– упевненість у собі, відсутність депресивних тенденцій;

– висока вимогливість до себе й оточуючих, цілеспрямованість;

– невисока “понятійна диференційованість”.

У таблиці 5.2. відображено дані кореляцій особистісних характеристик із

факторами цілісності особистості студентів-політологів, філологів та студентів-

психологів, що сприяють самоорганізації полісистемної цілісності особистості.

Таблиця 5.2.

Особистісні характеристики студентів: політологів, філологів, психологів,

що корелюють із факторами цілісності й структурними складовими

полісистемної цілісності особистості (р<0,05)

Категорія вибіркової

сукупності

Особистісні показники Коефіцієнт

кореляції

Студенти

політологи,

філологи,

психологи

Гнучкість Q¹ (16PF) 0,56

Інтуїція S (16PF) - 0,61

Фактор h (Л. Сонді) - 0,57

Логічність Т (16PF) 0,69

Фактор е (Л. Сонді) 0,72

За нашими спостереженнями, самоорганізації полісистемної цілісності

особистості передує: вимогливість до себе та оточуючих, відсутність депресивних

тенденцій, а також упевненість у собі, власній компетентності; цілеспрямованість,

наявність інтелектуальних потреб.

Окрім цього, слід відзначити, що передумовою самоорганізації полісистемної

цілісності особистості студентів-психологів є гнучкість, логічність.

Розглянемо більш докладно означені показники в різних вибіркових

сукупностях. Передусім, варто відзначити, що ми виокремили форми реагування,

які найчастіше використовуються в таких сферах життєдіяльності, як: родина;

взаємини з однолітками; взаємостосунки зі значущими за статусом (викладачі;

адміністрація); навчальна діяльність; здоров’я.

Також ми з’ясували особливості стратегій поведінки: адаптивні (активне

здолання, альтруїзм); частково адаптивні (пошук соціальної підтримки,

відволікання); неадаптивні (ізоляція, компенсація із використанням допінгових

засобів, утеча від реальності).

320

Когнітивні стратегії: адаптивні (пошук рішення проблеми, надання смислу);

частково адаптивні (орієнтація на значущих інших, збереження апломбу,

неприйняття); неадаптивні (уникання проблеми, розгубленість).

Афективні стратегії: адаптивні (емоційна сконцентрованість); частково

адаптивні (пошук емоційної підтримки, емоційна розрядка); неадаптивні

(придушення почуттів, почуття провини, агресивність, покірність).

Представленість адаптивних та неадаптивних стратегій у студентів-

політологів, філологів відображено у таблиці 5.3.

Таблиця 5.3.

Представленість адаптивних і неадаптивних стратегій у студентів-

політологів, філологів (у відсотках) (за методикою Л. Сонді)

Стратегії

студентів-

політологів,

філологів

Родина Взаємини

з одно-

літками

Взаємо-

стосунки із

викладачами

Навчальна

діяльність

Здоров’я

Адаптивні 33,1 28,8 26,4 19,7 17,5

Частково

адаптивні

37,8 39,4 40,5 40,2 37,5

Неадаптивні 29 31,8 33 40,1 45

Разом 99,9 100 99,9 100 100

Отже, найоптимальніші стратегії поведінки застосовуються студентами-

політологами, філологами у сферах сімейних стосунків та взаємин з однолітками.

Проте надпроблемними і неефективними виявляються стратегії у навчальній

діяльності та у сфері здоров’я.

Розглянемо іншу вибірку – студентів-психологів. За результатами,

представленими в таблиці 5.4., зрозуміло, що в досліджуваній вибірці

“адаптивність” як ефективна стратегія поведінки виявляється в родині й найменш

характерна вона для навчальної діяльності.

321

Таблиця 5.4.

Представленість адаптивних і неадаптивних стратегій у студентів-

психологів (у відсотках) (за методикою Л. Сонді)

Стратегії

студентів-

психологів

Родина Взаємо-

стосунки

із однолітками

Взаємо-

стосунки із

викладачами

Навчальна

діяльність

Здоров’я

Адаптивні 38 27 24 17 17

Частково

адаптивні

35 41 45 41 32

Неадаптивн

і

27 32 31 42 51

Разом 100 100 100 100 100

Часткова адаптивність виявляється в усіх сферах, суттєво важливих для

життєдіяльності. Водночас тривожним моментом є той, що неадаптивність, як

найменш оптимальна стратегія поведінки студентів-психологів, співвідноситься

саме із такими сферами, як навчальна діяльність та здоров’я.

Отже, дані, що висвітлюються в таблиці 5.4, є досить значущими стосовно

завдань нашого експерименту. Так, у порівнянні із студентами-гуманітаріями,

студенти-психологи виявляють неконструктивні стратегії поведінки, що

зачіпають передусім сферу самореалізації особистості і відображаються на стані

здоров’я.

Проаналізуємо більш докладно одержані нами емпіричні дані. У студентів-

політологів, філологів та у студентів-психологів найадаптивніші стратегії мають

прояв у сфері сімейних стосунків. Таким чином, більш адаптивними студенти (як

політологи, філологи, так і психологи) є саме до складних родинних ситуацій, що

виникають у сімейних взаєминах. Однак, якщо для студентів-політологів,

філологів характерними стратегіями подолання життєвих труднощів, кризових

ситуацій у родині є “альтруїзм”, то у студентів-психологів найчастіше виявляється

стратегія “збереження апломбу”. Тобто студенти-психологи, за умови виникнення

322

складної життєвої ситуації в сім’ї, намагаються робити вигляд і вести себе так,

щоб інші вважали, що в них усе гаразд.

Проте, як уже зазначалося, найменша представленість адаптивних стратегій

подолання кризових станів спостерігається в обох вибірках у сфері здоров’я. Це

зумовлено особистісним та професійним становленням у студентів-політологів,

філологів і студентів-психологів. Студенти-політологи, філологи в ситуації

фізичної травми або соматичного захворювання сприймають усе це як те, що

потребує значних психологічних зусиль. Тому часто застосовуються такі стратегії,

як “втеча від реальності” або “заміщення”. У студентів-психологів неефективне

подолання кризового стану спричинене особливостями навчальної діяльності, яка

відбувається в умовах переважання теоретичного аспекту над практичним.

Нехтування власним здоров’ям віддзеркалюється у стратегіях – “неприйняття” та

“інтелектуалізація”.

Неадаптивність у сфері взаємостосунків з однолітками у студентів-

політологів, філологів та студентів-психологів майже однакова (31,8 % та 32 %

відповідно). Однак гуманітарії обирають найчастіше стратегію “ізоляція”, а

психологи – “проекція”.

У взаємостосунках з викладачами та керівництвом досліджувані

демонструють переважно часткову адаптованість, проте 33 % студентів-

політологів, філологів “неадаптовані” до кризових ситуацій у цій сфері. Варто

відзначити, що студенти найчастіше обирають стратегії неприйняття та “ухилення

від проблеми”, а деякі – “агресивність”. Стосовно студентів-психологів (31 %)

слід підкреслити, що типова неадаптивна стратегія – “збереження апломбу”.

Важливими для обох груп є навчальна діяльність та професійна діяльність.

Так, у студентів-політологів, філологів 40,1 % демонструють неадаптованість –

“збереження апломбу” та “ухилення від проблеми”. У студентів-психологів

виявляють 42 % неадаптивні стратегії у навчальній діяльності, вони найчастіше

застосовують такі стратегії, як “збереження апломбу” та “неприйняття”.

Отже, аналіз використання різних стратегій у поведінці студентів-

політологів, філологів та студентів-психологів дозволяє зазначити, що в цілому

обидві групи намагаються використовувати адаптивні чи частково адаптивні

стратегії вирішення складних життєвих ситуацій. Однак наявна суттєва частка

323

досліджуваних, у поведінці яких найменше представлені такі стратегії, як

“співпраця”, “альтруїзм”, “надання смислу тому, що відбувається”, “пошук

підтримки та емоційної розрядки”. Усе це, безсумнівно, відображається на

соціально-психологічних взаємостосунках за умов кризових ситуацій, особливо це

стосується гуманітаріїв.

За результатами методики Л. Сонді ми намагалися виявити особливості

взаємозв’язку між факторами цілісності (Л. Сонді) й структурними складовими

полісистемної цілісності особистості у студентів-політологів, філологів та

студентів-психологів.

У цьому випадку суттєвою детермінантою мотиваційної сфери особистості є

динамічне співставлення бажаних життєвих цілей та того, що є безпосередньо

доступним, пов’язаним зі здійсненням конкретних цілей. Зазначене

співвідношення може поступово змінюватись у процесі діяльності і в залежності

від життєвих обставин.

Розглянемо детальніше взаємозв’язок полісистемної цілісності особистості із

факторами, які уособлюють цілісність особистості у концепції Л. Сонді. Зокрема,

“фактор h” (потяг до життя), “фактор р” (поширення влади над оточенням,

підґрунтя щодо потреби трансформувати у свідомі (+) чи несвідомі (-) акції

потягу), “фактор е” (совісність – відсутність совісті; терпимість – нетерплячість;

доброта – злобність; готовність допомагати – злорадство), “фактор hy” (механізми

психологічного захисту за типом блокування чи мімікрії перед небезпекою,

амбітендентністю у співставленні двох потреб: ніжне кохання або розбещеність),

“фактор k” (позиція, що приймає чи не приймає. Функція, пов’язана із

протилежними тенденціями “Я”: залучення до себе – інтроєкція (+) або

негативізм, зречення (-), “фактор m” (прагнення чіплятися за життя й буття;

залежність від батьків або, навпаки, бажання бути вільним). Відзначені фактори

виявили суттєвий кореляційний зв’язок із особистісними чинниками, що увійшли

до структури цілісності особистості (за методикою Л. Сонді).

Тобто специфіка зв’язку між структурними складовими полісистемної

цілісності й особистісними чинниками з означеним співвідношенням має точні

якісні і кількісні показники. За результатами факторного аналізу ми представили

співставлення зазначених чинників, що знайшло відображення у таблиці 5.5.

324

Таблиця 5.5.

Співставленняння “факторів полісистемної цілісності” та “особистісних

чинників” у різних життєвих сферах у студентів-політологів, філологів та

студентів-психологів (методика Л. Сонді)

Фактор Назва цінності р<0,05

F1 Активна життєдіяльність 0,19

F2 Здоров’я 0,14

F3 Цікава робота 0,11

F4 Краса природи, мистецтва, переживання прекрасного 0,53

F5 Любов 0,50

F6 Матеріально забезпечене життя - 0,03

F7 Наявність вірних друзів 0,63

F8 Упевненість у собі, свобода від внутрішніх

суперечностей

0,54

F9 Пізнання (підвищення освіти, розвиток культури,

інтелекту)

0,79

F10 Свобода як незалежність у вчинках та діях 0,57

F11 Щасливе сімейне життя 0,70

F12 Творчість 0,52

За результатами факторного аналізу виявлено, що для обох груп

досліджуваних найсуттєвішими сферами, з якими пов’язана полісистемна

цілісність особистості, є переживання краси як етичної категорії, «любов»,

“наявність вірних друзів”, “упевненість у собі, свобода від внутрішніх

суперечностей”, “пізнання (підвищення освіти, розвиток культури, інтелекту)”,

“свобода як незалежність у вчинках та діях”, “щасливе сімейне життя”,

“творчість”. Тобто схильність щодо самореалізації і реалізації потреби в

діяльності та академічній діяльності студентів-політологів, філологів, студентів-

психологів сприяє самоорганізації полісистемної цілісності особистості.

325

Порівняння показників психологічних властивостей у полярних групах

“адаптивних” і “неадаптивних” студентів-політологів, філологів та студентів-

психологів представлено в таблиці 5.6.

Таблиця 5.6.

Показники психологічних властивостей у полярних групах адаптивних і

неадаптивних стратегій студентів-політологів, філологів

Показник

психологічних

властивостей

Адаптивні стратегії

студентів-політологів,

філологів

Неадаптивні стратегії

студентів-політологів,

філологів

Достовір-

ність

різниці

Фактор С

16 PF

емоційна стабільність емоційна

нестабільність

0,1

Фактор Q²

16 PF

Самодостатність конформність 0,1

Фактор М

16 PF

Мрійливість практичність 0,1

Статистично значущі відмінності виявлені за шкалою “висока емоційна

стабільність”, сила “Я” (шкала “С”, Кеттелл), “самодостатність” (шкала “Q²”) і

“мрійливість”, “розвинена уява” (шкала “М”). При цьому “самодостатність” і

“мрійливість” у “адаптивних” студентів-гуманітаріїв не виходять за рамки

середніх значень. Імовірно, що надвисока “незалежність від групових норм”

також не є сприятливим чинником для вибору оптимальних адаптивних стратегій,

що сприяють самоорганізації полісистемної цілісності особистості.

Водночас і “надвисока відірваність від реальності”, “непрактичність” не є

позитивними факторами у виборі успішних стратегій, що сприяють

самоорганізації полісистемної цілісності особистості. На заваді успішній

саморганізації у “неадаптивних” студентів-гуманітаріїв постає “недостатність

уяви”, “надвисока практичність”, “залежність від групової думки”, “соціального

схвалення”.

Суттєві відмінності, які виявлені між адаптивними і неадаптивними

стратегіями, котрі використовують студенти-психологи у процесі самоорганізації

полісистемної цілісності особистості, представлено в таблиці 5.7.

326

Таблиця 5.7.

Показники психологічних властивостей у полярних групах адаптивних і

неадаптивних стратегій студентів-психологів

Показнк

психологічної


Адаптивні стратегії

студентів-


Неадаптивні

стратегії

студентів-


Достовірніcть

різниці

Фактор Q4 16 PF Розслабленість фрустрованість 0,001

Фактор O 16 PF самовпевненість стурбованість 0,01

Фактор F 16 PF Серйозність безпечність 0,01

Фактор h фактор h+ фактор h+ 0,01

Фактор е фактор е+ фактор е- 0,01

Означені відмінності дозволяють зробити висновок, що “адаптивні” у процесі

самоорганізації полісистемної цілісності особистості студенти-психологи: більш

спираються на логіку, ніж на почуття (“Т”); переважання “фактора h” (потяг до

життя за Л. Сонді); менш фрустровані (“Q4”); менше піддаються почуттю

провини й депресивним станам (“О”); не такі активні та імпульсивні (“F”), як

“неадаптивні”, тобто більш серйозні і розсудливі; мають тенденцію до прояву

совісності (за Л. Сонді).

Таким чином, “адаптивного” студента-психолога від “неадаптивного”

відрізняє керування логікою, схильність до наповненості життя. Водночас різниця

між “адаптивним” студентом-гуманітарієм та “неадаптивним” полягає в меншій

екстравертованості, розвиненій уяві.

Отже, як уже зазначалося, “адаптивність” стратегій поведінки й

самоорганізація полісистемної цілісності особистості може забезпечуватися

різними поєднаннями факторів (Л. Сонді) та характерологічних властивостей

особистості, тому пошук лише лінійних кореляцій індивідуальних характеристик

із “адаптивних” стратегій є недостатнім для вирішення поставлених завдань. У

зв’язку з вищезазначеним для подальшого вирішення завдань необхідно задіяти

дисперсійний та кластерний аналіз.

327

За результатами дисперсійного аналізу ми з’ясували, що існують нелінійні

залежності факторів (за Л. Сонді) на вибірці студентів-політологів, філологів з:

“фактором е+” − совісність; деякими критеріями “адаптивності” стратегій

поведінки.

На вибірці студентів-психологів параметра “фактору m” з: деякими

складовими полісистемної цілісності особистості; деякими критеріями

“адаптивності” стратегій поведінки.

Як свідчить здійснений аналіз, “полісистемна цілісність” пов’язана з

успішністю стратегій як у студентів-психологів, так і в студентів-політологів,

філологів (хоча тут означений зв’язок виражений менше), але нелінійного

характеру. Фактором, що сприяє самоорганізації полісистемної цілісності

особистості, є яскраво виражений “фактор h”.

У студентів-психологів, за нашими спостереженнями, неуспішність

саморганізації полісистемної цілісності особистості поєднується із показниками

(нижче середнього рівня): “активність”, “уміння налагоджувати стосунки”,

“конкурентність”, “самостійність”, “сумлінність”, що є яскравою

характеристикою полісистемної цілісності особистості. Тобто відсутність

достатнього рівня розвитку означених властивостей є характерною саме для

яскраво виражених “полісистемної цілісності особистості” студентів-психологів і

може слугувати чинником неуспішності самоорганізації полісистемної цілісності

особистості. У “неадаптивних” студентів-політологів, філологів неуспішності

становлення полісистемної цілісності особистості сприяє такий показник, як

“конкурентність”.

Між параметром “полісистемна цілісність особистості” та адаптивністю

стратегій у студентів-політологів, філологів нелінійних залежностей не виявлено.

Тобто успішність самоорганізації полісистемної цілісності особистості більше

пов’язана із “фактором h”, “фактором e”, ніж з “фактором p”, “фактором m”.

5.3. Соціально-психологічні типи студентів із різними стратегіями

розвитку полісистемної цілісності особистості

Із представленої вибірки: 110 осіб (студенти-психологи) нами було

виокремлено 28 досліджуваних, котрі демонструють “адаптивні” стратегії

328

самоорганізації полісистемної цілісності особистості; 102 особи (студенти-

політологи, філологи) нами було виокремлено 20 досліджуваних, котрі також

виявляють “адаптивні” стратегії самоорганізації полісистемної цілісності


Патерни рис адаптивні і неадаптивні стратегії самоорганізації полісистемної

цілісності особистості студентів-гуманітаріїв (результати кластерного аналізу)

Полярні групи адаптивних і неадаптивних стратегій поведінки

виокремлювалися серед студентів-психологів та студентів-політологів, філологів

окремо. Суб’єкти, котрі увійшли до групи адаптивних стратегій, за допомогою

кластерного аналізу були згруповані за їхніми психологічними характеристиками.

Програма кластеризації формувала групи суб’єктів, котрі схожі між собою за

суттєвими психологічними особливостями, що відрізняють їх від інших груп.

Проаналізуємо результати кластерного аналізу полярних за успішністю

стратегій самоорганізації полісистемної цілісності особистості й утворені

відповідно до одержаних кластерів патерни психологічних рис.

Групи осіб, котрі мають схоже поєднання рис (патернів), утворюють певні

психологічні типи, що мають місце як серед адаптивних, так і неадаптивних

стратегій, які обирають студенти-політологи, філологи, студенти-психологи.

Зазначимо, що типи виокремлено емпірично як такі, котрі існують в певному

середовищі (вищі навчальні заклади). Однак зрозуміло, що навчальна діяльність

студентів-гуманітаріїв та студентів-психологів має власну специфіку й висуває

вимоги, які відрізняються за своїм змістом. Оскільки самоорганізація

полісистемної цілісності особистості у студентів-політологів, філологів та

студентів-психологів може відрізнятися, тому й поєднання характерологічних і

факторів цілісності особистості може бути різним. У зв’язку з вищезазначеним

окремо представлені результати студентів-політологів, філологів та студентів-

психологів.

Група адаптивних стратегій поведінки студентів-психологів за результатами

кластерного аналізу утворюється з двох типів – перший відрізняється від другого

більш вираженою емоційною стабільністю (“С”) (17 із 28 осіб), соціальною

сміливістю (“Н”), енергійністю і життєрадісністю (“F”), практичністю (“М”), а

також більшою соціабельністю, орієнтуванням на групову думку (“Q²”). У осіб

329

зазначеного типу не так чітко представлений “фактор h”, але більш вираженим є

“фактор е”. Назва типу: “Активні, практичні, совісні – “толерантні”.

Представники другого емпірично виокремленого типу адаптивних стратегій

поведінки студентів-психологів (11 із 28 осіб) виявляють меншу соціальну

сміливість та силу “Я”, вони менш практичні й більш тривожні. Також менш

вираженою у них є залежність від групи, однак вони більше спираються на логіку,

ніж на почуття, виявляють високу совісність і “фактор k+”. Цей тип одержав

назву: “Нерішучі, совісні, інтроективні”. Отже, обидва патерни рис (типу

адаптивних) виявляють загальні особливості, найсуттєвіші з яких – відсутність

мімікрії та залежність.

Студенти-психологи, котрі використовують неадаптивні стратегії у процесі

становлення цілісності особистості, розподілилися на три типи. Перший тип (5 із

28 осіб) характеризується життєрадісністю, енергійністю, низькою тривожністю.

Окрім цього, їм притаманний знижений самоконтроль, імпульсивність, опора на

почуття, безпосередність. При цьому спостерігається більш виражена, ніж у інших

неадаптивних, м’якість та чутливість (“І”), висока залежність від думки групи

(“Q²”), у меншій мірі проявляється ригідність, схильність відкладати рішення і

висновки. Зазначений тип вирізняється високим показником “фактора m”, а також

вони більш виявляють потяг до життя. Назва типу: “Імпульсивні залежні –

“сенситивні”. Імовірно, складність під час становлення цілісності особистості

пов’язана із труднощами у соціальній адаптації, особливо у взаємодії із

однолітками, викладачами.

Другий тип неадаптивних стратегій у процесі самоорганізації цілісності

особистості студентів-психологів демонструє більш високу тривожність (9 осіб),

стурбованість (“F”), меншу емоційну стабільність (“С”). Їм властива соціальна

боязкість (“Н”), депресивні тенденції (“О”), фрустрованість (“Q4”), обачна, але

“штучна” поведінка (“N”). За результатами методики ІТО Л. Собчик вони

виявляють одночасно високі показники екстраверсії та інтроверсії. Згідно із

автором методики, це є передумовою дезадаптації, а також її проявом. У

порівнянні з іншими неадаптивними стратегіями поведінки, у представників цього

типу дуже чітко представлений “фактор k”, а також – “фактор m”. Назва типу:

“Нестабільні емоційні – саморуйнуючі”.

330

Третій тип – єдиний серед неадаптивних у процесі самоорганізації цілісності

особистості студентів-психологів, котрий характеризується чітко вираженим

“фактором p” (14 із 28 осіб). Тобто сама по собі схильність до матеріальних

цінностей не є чинником успішної самоорганізації цілісності особистості. Цікаво,

що, при високому рівні потреби у спілкуванні у досліджуваних спостерігається

знижений рівень міжособистісної чутливості, самовпевненість. Імовірно, усе це

зумовлює труднощі у взаємодії з одногрупниками, а також створює перепони у

процесі самоорганізації. Назва типу: “Неемпатійні, самовпевнені схильні до

накопичення”.

Серед студентів-політологів, філологів, котрі обирають адаптивні стратегії

самоорганізації цілісності особистості, за результатами кластерного аналізу

виокремлюються два типи. Перший демонструє “фактор р” (13 із 20 осіб),

емоційну стійкість та водночас енергійність, соціальну сміливість. У них високий

показник “радикалізму” (“Q1”), тобто домінують інтелектуальні інтереси,

сприйняття нового. Окрім цього, їм притаманні розвинена уява, здатність до

абстрагування, поширення влади над оточенням. Назва типу: “Самодостатні,

емоційно стабільні радикальні – “владні”.

Другий тип адаптивних студентів-політологів, філологів (7 осіб) з високим

рівнем особистісної тривожності, більш низьким рівнем “сили “Я” (але не за

межею середнього значення) (“С”). Вони більш боязкі (“Н”), стримані, серйозні та

розсудливі (“F”). Означений тип демонструє чутливість, підвищене почуття

провини (“О”) та фрустрованість (“Q4”). А також вони характеризуються

схильністю спиратися більш на факти, ніж на почуття; їм властиво

підпорядковувати власну картину світу соціальній реальності та життєдіяльності,

швидко приймати однозначні рішення. Представники цього типу консервативні,

уважають за необхідне дотримуватися чітких правил й цінностей. Показник

“фактору m” – середній. Назва типу: “Сенситивні консервативні залежні –

“боязкі”.

Студенти-політологи, філологи, які використовують неадаптивні стратегії у

процесі самоорганізації цілісності особистості, – також розподіляються на два

типи. Перший тип представляють (12 із 20 осіб), енергійні, сміливі, проте

орієнтовані на підтримку групи, конформні, ригідні. Характерним для

331

представників цього типу є те, що вони менше керуються логікою, ніж почуттями,

виявляють схильність до однозначних оцінювань та визначеної, несуперечної

картини світу (“фактор p-”, “фактор k-”). Назва типу: “Однозначні, конформні,

ригідні, схильні до домінування – “негативісти”.

Другий тип студентів-політологів, філологів, котрі використовують

“неадаптивні” стратегії у процесі самоорганізації цілісності особистості, –

стримані, серйозні, напружені. Слід зазначити, що вони більш самодостатні

(“Q2”), ніж перші, але майже в однаковій мірі керуються як логікою, так і

почуттями. Ще більш яскравою є схильність до однозначних суджень, оцінок, до

підтримки простої, чіткої та несуперечливої картини світу. У порівнянні із

попереднім типом вони в більшій мірі виявляють “фактор е”, тенденцію до

“фактору m”. Назва типу: “Стримані, напружені совісні – залежні від батьків”.

За результатами аналізу одержаних кластерних груп варто відзначити, що

самі по собі характеристики цілісності особистості не є передумовами

“адаптивності” чи “неадаптивності” стратегій для самоорганізації полісистемної

цілісності особистості. Вони є лише елементи особистісних патернів, які

вміщують риси характеру, особистісні властивості студентів-політологів,

філологів та студентів-психологів. Інформація щодо означених комплексних

індивідуально-психологічних патернів є більш надійним підґрунтям для

пояснення та прогнозу успішності самоорганізації полісистемної цілісності

особистості, ніж знання про окремі характеристики цілісності чи характеру

студентів-гуманітаріїв, студентів-психологів.

Слід зазначити, що “фактори е, k, р, m” властиві як адаптивним, так і

неадаптивним стратегіям студентів-політологів, філологів. Схожа ситуація із

“фактором h, hy, p”. Тому варто проаналізувати, чим відрізняються патерни рис,

що визначає адекватність та успішність їх стратегій у процесі самоорганізації

полісистемної цілісності. Задля цього важливо порівняти студентів, які

використовують адаптивні та неадаптивні стратегії поведінки: зокрема

“самодостатні, емоційно стабільні радикальні – “владні” та “однозначні,

конформні, ригідні, схильні до домінування – “негативісти”. Обидві групи –

активні, енергійні, соціально сміливі, у прийнятті рішення однаково керуються як

логікою, так і почуттями, схожими є і прояви “фактору р”. Однак “адаптивні”

332

виявляють більш високу самодостатність та “силу “Я”, мають нижчий за

“неадаптивних” рівень ригідності.

Здійснимо порівняльний аналіз студентів-політологів, філологів, які

задіюють адаптивні та неадаптивні стратегії у процесі самоорганізації

полісистемної цілісності особистості – це “сенситивні консервативні залежні –

“боязкі” та “стримані, напружені совісні – “залежні від батьків” характерною є

саме яскрава сенситивність в адаптивних. Окрім цього, вище за середній рівень –

тривожність, а також високий рівень сором’язливості, соціальної боязкості,

стриманості, серйозності, керування логікою, ригідність. Відзначені якості, з

одного боку, сприяють необхідній розсудливості та схильності до розмірковувань,

цілеспрямованості, а з іншого, благочесності, а також сенситивності в оцінюванні

власних зусиль. Однак при цьому в них наднизький рівень “фактоау k-” (потреба у

деструкції).

Слід зазначити, що, “фактор k-” (потреба у деструкції) є характерним саме

для неадаптивних, а “фактор h” - для адаптивних (потяг до життя). Можливо, у

студентів-політологів, філологів вплив на “адаптивність” стратегій

самоорганізації полісистемної цілісності особистості здійснює з одного боку,

“фактор h”, а з іншого, “фактор е”, тобто діє принцип взаємодоповнюваності.

Отже, означені властивості є сприятливим підґрунтям двох стратегій

“адаптивного” процесу самоорганізації полісистемної цілісності особистості:

1) “фактор h” (потяг до життя); 2) “фактор е” (совісність). Тобто особистості, яка

менш сконцентрована і цілеспрямована, у порівнянні із особистістю, зануреною у

внутрішній світ, допомагає вирішувати кризові ситуації потяг до життя. Він

дозволяє розрізнювати більш тонкі деталі, аспекти внутрішнього “Я”,

відтворювати власні цінності й співставляти їх із реальністю. Індивід із високою

совісністю сильніше, ніж індивід із низьким рівнем совісності, прагне бути

зрозумілим оточуючими, що дозволяє йому бути прийнятим. Діяльність у сфері:

“Людина – Людина” передбачає, що особистість має поєднувати у власній

свідомості різні, не завжди співвідносні моделі реальності, точки зору, позиції.

Саме “фактор h” дозволяє все це осягнути. Утім, потяг до життя надає змогу бути

гнучким, “не зациклюватися” на певних картинах світу, динамічно сприймати

живу людську реальність.

333

Інший патерн – “фактор k” у поєднанні із прийняттям - неприйняттям.

Адаптивні стратегії у самоорганізації полісистемної цілісності особистості, що

використовують студенти-політологи, філологи, у порівнянні із неадаптивними

виявили стабільність внутрішнього світу, не зважаючи на будь-які впливи

зовнішньої реальності. Некомунікабельні, розсудливі, ригідні, послідовні і

водночас з яскраво вираженим “фактором p” (поширення влади), вони створюють

власні когнітивні конструкти, що уможливлюють рівновагу системи і є

стабільною передумовою самозбереження в процесі саморганізації полісистемної

цілісності особистості. Означені конструкти можуть уважатися іншими

спрощеними, але вони задовольняють потребу суб’єкта у стабільності

внутрішнього світу. Усе це дозволяє означеній групі студентів бути традиційними

носіями класичних знань і стратегій у самоорганізації полісистемної цілісності

особистості, поведінці.

Стосовно “неадаптивних” у процесі самоорганізації полісистемної цілісності

особистості студентів-політологів, філологів варто вказати, що серед них

виокремлюються два патерни, які заважають успішному процесу самоорганізації

цілісності особистості: – 1) “фактор k” у поєднанні із залежністю від групи та

інтроекцією (+) або негативізмом (-); 2) “фактор р” у поєднанні із недостатньою

тривожністю та чутливістю, схильністю до категоричності суджень і рішень,

потребою у трансформуванні у свідомі (+) чи несвідомі (-) акції потягу. На

відміну від адаптивних студентів-політологів, філологів, для обох груп також

характерними є недостатність уяви, здатність до абстрагувань, конкретне

мислення. Слід зауважити, що в першій групі труднощі пов’язані із

особливостями мислення, а в другій – із спілкуванням. Обидва системно-

характерологічні патерни, що не сприяють адаптивності процесу самоорганізації

полісистемної цілісності особистості, можна охарактеризувати як: 1)

комунікабельні, відкриті, але такі, які не можуть мислити абстрактно і самостійно,

задіюють крупні, недиференційовані категорії; 2) розмірковують достатньо

диференційованими категоріями, але в категоричній формі, виявляють низький

рівень комунікативних умінь.

У студентів-психологів факторні типи представлені як серед адаптивних, так

і неадаптивних. Успішність самоорганізації полісистемної цілісності особистості

334

студентами-психологами (“активні, практичні, совісні – “толерантні”), на відміну

від неадаптивних (“імпульсивні залежні – “сенситивні” та “неемпатійні,

самовпевнені, схильні до накопичення”), пов’язана із сміливістю, емоційною

стабільністю. Так, “імпульсивні залежні – “сенситивні” сміливі і активні, але

рішення приймають хаотично, не керуючись фактами, логікою, стабільними

принципами (адаптивні – навпаки). Означені індивіди не відповідають

специфічним вимогам галузі, а саме – чіткості, підпорядкованості картини світу

особистості професійній реальності, а також стабільності і прогнозованості.

“Фактор m”, що має вияв у вигляді хаотичності понять, складність та мозаїчність

суб’єктивних категорій, спричинюють певні труднощі у пізнанні та спілкуванні,

взаємодії з оточуючими.

Причини “неадаптивності” використання стратегій самоорганізації

полісистемної цілісності особистості “неемпатійних, самовпевнених, схильних до

накопичення” полягають у їх нечутливості до оцінок, залежності від групових

норм. Рівень тривоги є нижчим за “адаптивність”, а також нижчим є почуття

провини, проте надвисока самовпевненість. Негативну роль відіграють небажані

риси характеру.

Наступний психологічний тип неадаптивних стратегій студентів-психологів –

“нестабільні емоційні – саморуйнуючі”. Імовірно, неадаптивність самоорганізації

полісистемної цілісності особистості пов’язана у них із вираженими

невротичними, депресивними тенденціями. Саме у представників цього типу

зустрічається поєднання “фактору k” та “фактору р”. Очевидно, це також є

чинником неадаптивності процесу самоорганізації полісистемної цілісності


Отже, підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що серед студентів

виокремлюються три основні характерологічні патерни, які заважають успішності

самоорганізації полісистемної цілісності особистості студентами-психологами: 1)

самовпевнена нечутливість до оцінок; 2) виражена тривожність, напруженість,

депресивність; 3) динамічні, життєрадісні із зниженим самоконтролем і

нелогічним для такого середовища стилем поведінки і мислення. За фактором

полісистемної цілісності представники першого типу переважно виявляють

“фактор m”, другого – “фактор p”, а третього – “фактор k”.

335

На заключному етапі емпіричного дослідження було задіяно комплекс

заходів: соціально-психологічний тренінг, індивідуальна психотерапія,

діагностичне обстеженння учасників дослідження й математико-статистичний

аналіз емпіричних даних та їх психологічний аналіз.

З метою формування цілісності особистості ми розробили й апробували

формувальні заходи, що представлені комплексною системою

психотерапевтичних прийомів, а саме: індивідуальне консультування впродовж

гіпнотерапевтичної практики за напрямом еріксонівський гіпноз,

психодинамічний гіпноз (Ж. Беккіо); а також групова терапія із застосуванням

тренінгових форм (тренінг умінь, терапевтична група, соціально-психологічний

тренінг). Програма формувальних заходів апробована впродовж 2010 – 2015 р.р.

на базі спеціально розробленого з цією метою “Психологічного центру розвитку

особистості” (м. Кропивницький). Результати формувальних заходів надано в

таблиці 5.8

Таблиця 5.8

Розподіл результатів сформованості полісистемної цілісності особистості у

групах індивідуальної і групової психотерапії (гіпнотерапія)

Показники

полісистемної

цілісності


Формувальні заходи

Індивідуальна психотерапія Групова терапія

До

заходів

Після

заходів

До

заходів

Після заходів

Цілісність-

самість

(аутентичність,

суверенність)

1.714 2.85 1.67 2.33


відтворена

(володіння

Іншою

цілісністю)

1.409 3.04 1.167 1.83


перетворена

(прийняття

Іншої

цілісності,

толерантність)

1.714 3.14 1.66 2.16

336


повторювальна

(залежність від

Іншої

цілісності)

1.714 2.00 2.16 2.50

Примітка: показники полісистемної цілісності особистості представлені

на рівні субмодальностей, що найбільш підтверджені емпіричними даними

(р<0,001).

Таким чином на основі емпіричних даних, одержаних за результатами

контрольних зрізів під час психотерапевтичної практики, варто відзначити, що

найбільш ефективною є індивідуальна терапевтична робота щодо формування

цілісності особистості. Проте групові форми терапевтичних заходів також є

результативними.

Окрім цього, ми виявили особливості розподілу чинників, що сприяють

розвитку полісистемної цілісності особистості до формувальних заходів й після.

Результати надані у таблиці 5.9.

Таблиця 5.9.

Розподіл результатів сформованості полісистемної цілісності особистості за

показником “фактор розвитку полісистемної цілісності особистості” за

сукупною вибіркою у групах індивідуальної психотерапії (гіпнотерапія) і

групової терапії (тренінг)

Фактори розвитку

полісистемної

цілісності особистості

Індивідуальна

психотерапія

Групова

психотерапія

До заходів Після

заходів

До заходів Після

заходів

Життєтворчість 2.33 3.00 1.66 2.33

Самоздійснення 2.00 3.71 1.16 1.83

Мотивація 2.66 3.42 1.66 2.66

Інтегративність 2.00 3.00 1.50 2.00

Результативність 1.66 1.71 1.67 2.66

Поважливість 1.16 1.42 1.16 2.33

337

Духовність 1.66 1.71 1.67 2.33

Довільність 2.16 3.14 2.33 3.00

Фактор “h” 2.50 3.42 2.67 3.41

Фактор “е” 1.50 1.71 1.66 2.33

Таким чином, представлені результати дозволяють стверджувати, що

індивідуальні форми психотерапії найчастіше є більш успішними, ніж групові

заходи. А також слід відзначити, що впродовж психотерапевтичного процесу із

задіянням гіпнотерапії, а саме еріксонівського гіпнозу та психодинамічного

гіпнозу уможливлюється розвиток полісистемної цілісності особистості, що

підтверджується емпіричними даними. Отже, нам вдалося довести ефективність

запропонованих формувальних заходів, істинність гіпотез.


1. На підставі емпіричних даних нашого дослідження (констатувальна частина)

нам удалося виокремити типи патернів поведінки студентів-політологів, філологів та

студентів-психологів у процесі самоорганізації полісистемної цілісності особистості. За

результатами кластерного аналізу даних досить чітко було виділено групи адаптивних

та неадаптивних стратегій, що задіюються у процесі самоорганізації полісистемної


2. Група адаптивних патернів поведінки студентів-психологів за результатами

здійсненого нами кластерного аналізу, складається із двох типів. Обидва патерни рис

виявляють загальні особливості, найсуттєвіші з яких – відсутність потреби в

саморуйнуванні та прагнення хапатися за життя й буття:

– перший тип відрізняється вираженою емоційною стабільністю, соціальною

сміливістю, енергійністю і життєрадісністю, практичністю, а також більшою

соціабельністю, орієнтуванням на колективну думку. В осіб зазначеного типу не так

чітко представлений “фактор е”, але водночас більш вираженим є “фактор h”: “активні,

практичні, совісні “толерантні”;

– другий тип вирізняється меншою екстравертованістю та соціальною сміливістю,

силою “Я”, вони менш практичні й більш тривожні. Характерною їх ознакою є

338

керівництво логікою, а не почуттями. для них властиве переважання “фактору k+”:

“нерішучі, совісні – “інтроективні”.

3. У ході нашого дослідження визначено три типи студентів-психологів, які

характеризуються неадаптивними патернами самоорганізації полісистемної цілісності

особистості. Першому типу притамані надвисока екстравертованість, життєрадісність,

енергійність, низька тривожність. Також їм властивий знижений самоконтроль,

імпульсивність, опора на почуття, безпосередність. Поряд із цим більш виражена, ніж у

інших, неадаптивність м’якість та чутливість, висока залежність від думки групи,

менша ригідність, схильність відкладати рішення і висновки. Зазначений тип

вирізняється переважанням “фактору k”: “імпульсивні “сенситивні”. Складність у

процесі самоорганізації цілісності особистості в основному зумовлена у них із

труднощами у соціальної адаптації, особливо у взаємодії з одногрупниками,

викладачами.

Другий патерн неадаптивних стратегій у процесі самоорганізації полісистемної

цілісності особистості у студентів-психологів пов’язаний із високим рівнем

тривожності, стурбованості. Водночас у цього типу є менш вираженою емоційна

стабільність. Характерною є соціальна боязкість, достатньо виражені депресивні

тенденції, фрустрованість, надмірна обачність. У порівнянні з іншими неадаптивними

патернами поведінки представників цього типу дуже чітко виражений “фактор k” й

“фактор p”: “нестабільні емоційні – “саморуйнуючі”.

Третій патерн вирізняється чітко вираженими “фактором е” і “фактором m”. Слід

зауважити, що самі по собі зазначені фактори не є чинником успішної самоорганізації

полісистемної цілісності особистості. Високий рівень схильності до спілкування у

представників цього типу поєднується із зниженим рівнем міжособистісної чутливості,

самовпевненістю, що спричинює труднощі у взаємодії з пацієнтами та колегами, а

також конфлікти: “неемпатійні, самовпевнені схильні до накопичення”.

4. Адаптивні патерни студентів-політологів, філологів, котрі здійснюють вплив на

самоорганізацію полісистемної цілісності особистості, представлені двома типами.

Перший визначається екстраверсію, емоційною стійкістю, енергійністю та соціальною

сміливістю. Важливо відмітити переважання “радикалізму”, інтелектуальних інтересів,

сприйняття нового. Водночас характерним для цієї групи є розвинена уява, здатність до

339

абстрагування. Суттєвими особливостями патерна є яскраво представлений “фактор р”:

“самодостатні, емоційно стабільні радикальні – “владні”.

Другий тип адаптивних патернів поведінки, котрий проявляється у процесі

самоорганізації полісистемної цілісності особистості студентів-політологів, філологів

пов’язаний із інтроверсією, високим рівнем особистісної тривожності, дещо низьким

рівнем “Сили “Я” (але не за межею середнього значення). Характерним є прояв

боязкості, стриманість, серйозність та розсудливість. Означений тип відрізняється

чутливістю, підвищеним почуттям провини та фрустрованістю. Утім, схильність більше

спиратися на факти, ніж на почуття, підпорядковувати власну картину світу соціальній

реальності та життєдіяльності, швидко приймати однозначні рішення також є

суттєвими ознаками типу. Представники цього типу більш консервативні, уважають за

необхідне дотримуватися чітких правил й цінностей. Показник “фактору m”:

“сенситивні консервативні залежні – “боязкі”.

5. Неадаптивні патерни, що мають прояв у процесі самоорганізації полісистемної

цілісності особистості, у студентів-політологів, філологів також вирізняється у двох

типах. Перший тип – яскраво виражені екстраверти, надто енергійні та сміливі, хоча

орієнтовані на підтримку групи, конформні, ригідні. Представники цього типу менше

спираються на логіку, ніж на почуття. Виявляють схильність до однозначних оцінювань

та несуперечної картини світу. Переважають “фактор р-”, “фактор k-”: “однозначні,

конформні, ригідні схильні до домінування – “негативісти”.

Другий тип – інтроверти, стримані, серйозні, напружені. Проте необхідно

зауважити, що вони більш самодостатні, ніж представники першого типу. Яскраво

вираженою є схильність до однозначних суджень, оцінок, до підтримки простої, чіткої

та несуперечливої картини світу. У порівнянні із попереднім типом більш яскраво

виявляють “фактор е” й “фактор m”: “стримані, напружені совісні – залежні від

батьків”.

6. Отже, на основі емпіричних даних та результатів статистико-математичного

аналізу чітко вирізняються дві стратегії “адаптивного” процесу становлення

полісистемної цілісності особистості: 1) “фактор h” й “фактор е” (потяг до життя й

совісність); 2) “фактор k” (інтроекція).

7. Адаптивні патерни, які реалізуються у процесі самоорганізації полісистемної

цілісності особистості студентами-політологами, філологами, відрізняються від

340

неадаптивних стабільністю внутрішнього світу. Слід зазначити, що

некомунікабельність, розсудливість, ригідність, послідовність, а також яскраво

виражений “фактор р” урівноважує систему в цілому і є передумовою стабільності та

самозбереження.

Неадаптивність стратегій, що задіюються в процесі самоорганізації полісистемної

цілісності особистості студентами-політологами, філологами, пов’язана із: 1)

“фактором k” у поєднанні із залежністю від групи та інтроекцією (+) або негативізмом

(-); 2) “фактором р” у поєднанні із недостатньою тривожністю та чутливістю,

схильністю до категоричності суджень та рішень й потебою у трансформуванні у

свідомі (+) чи несвідомі (-) акції потягу. Суттєвою ознакою окреслених патернів є

недостатність уяви, здатності до абстрагування й переважання конкретного мислення.

Обидва характерологічні патерни, які не сприяють самоорганізації полісистемної

цілісності особистості, можна охарактеризувати як: 1) комунікабельні, відкриті, але

такі, які не можуть мислити абстрактно і самостійно, задіюють крупні,

недиференційовані категорії; 2) розмірковують достатньо диференційованими

категоріями, проте в категоричній формі виявляють низький рівень комунікативних

умінь.

8. Успішність процесу самоорганізації полісистемної цілісності особистості

студентами-психологами пов’язана із сміливістю, емоційною стабільністю. Водночас

слід зауважити, що “Імпульсивні залежні – “сенситивні” сміливі і активні рішення

приймають хаотично, без опирання на факти, логіку, стабільні принципи. Тому вони не

відповідають специфічним вимогам галузі через слабку представленість таких

властивостей, як чіткість, підпорядкованість картини світу особистості професійній

реальності, а також стабільність і прогнозованість. Отже, “фактор m”, що проявляється

у вигляді хаотичності понять, складність та мозаїчність суб’єктивних категорій

спричинюють певні труднощі у самоорганізаційних процесах, пізнанні та спілкуванні,

взаємодії з оточуючими.

Причини неадаптивності стратегій самоорганізації полісистемної цілісності

особистості полягають у нечутливості до оцінок, залежності від групових норм

студентів-психологів. Рівень тривоги є нижчим за “адаптивних” екстравертів, а також

нижчим є почуття провини, проте надвисока самовпевненість. Негативну роль

відіграють небажані риси характеру.

341

9. Отже, серед основних характерологічних патернів, які заважають успішності

процесу самоорганізації полісистемної цілісності особистості студентами-психологами,

слід виокремити три, зокрема такі: 1) самовпевнена нечутливість до оцінок; 2) виражена

тривожність, напруженість, депресивність; 3) динамічність, життєрадісність із

зниженим самоконтролем і нелогічним для такого середовища стилем поведінки і

мислення. За фактором полісистемної цілісності представники першого типу –

переважно із “фактором m”, другого – “фактором p”, а третього – “фактором k”.

10. Індивідуальні форми психотерапії найчастіше є більш успішними, ніж групові

заходи. Упродовж психотерапевтичного процесу із задіянням гіпнотерапії, а саме

еріксонівського гіпнозу та психодинамічного гіпнозу уможливлюється розвиток

полісистемної цілісності особистості, що підтверджується емпіричними даними.

342

ВИСНОВКИ

Дослідження розвитку цілісності особистості, спрямоване на виявлення

психологічних закономірностей цього процесу уможливлює констатацію таких висновків.

1. Теоретико-методологічний аналіз і узагальнення наукових підходів до проблеми

дослідження показав, що цілісність особистості – це єдність світоглядних орієнтацій, яка

проявляється в автономності особистості, її відповідальності за свої дії, рефлексивності,

відкритості, здатності до саморозвитку й самореалізації. Протилежним поняттю “цілісна

особистість” є “фрагментарна особистість” – особистість, структурні компоненти якої

входять у конфлікт один із одним і не являють собою цілісної картини світу. Показано, що

незважаючи на реальну недосяжність ідеалу цільної особистості в емпіричному бутті, він

слугує орієнтиром, до якого прагне цілісна особистість в ході свого саморозвитку й

самореалізації. Відмова від прагнення до цієї цілісності, екзистенціальна замкнутість

призводять до дисгармонії особистості та її руйнування. Встановлено, що характеристики

цілісності й фрагментарності особистості залежать від тих соціокультурних умов, в яких

особистість самоорганізується і діє.

2. Визначено соціально-психологічний зміст понять цілісності особистості та її

полісистемної цілісності. Показано, що цілісність вирізняється ієрархічністю

взаємопов’язаних елементів, які виявляють власну структуру. Цілісніть особистості

розкривається через узгоджені між собою структурні елементи (системи, модальності,

диспозиції) у загальній структурі за принципом полісистемності. Полісистемна цілісність

особистості – відповідна взаємопов’язаність елементів, внутрішня співвіднесеність та

ієрархічність складових або елементів системи. Ґенеза полісистемної цілісності

особистості визначається взаємопов’язаністю соціально-психологічних характеристик,

індивідуально-типологічних властивостей і складових цілісності.

3. Запропоновано концептуальну соціально-психологічну модель полісистемної

цілісності особистості. Показано, що полісистемна цілісність особистості являє собою

ментальну репрезентацію картини світу через власний мета-індивідуальний світ. Системна

організація полісистемної цілісності особистості вирізняється такими рівнями:

субмодальності, полярні категорії, біполярні категорії. Модель представлена у вигляді

декількох сфер, що імплікуються одна одною й взаємопов’язані системними зв’язками

(субмодальності у полярних категоріях, полярні категорії у біполярних категоріях).

Інтегрована цілісність уособлює структуровані цілісності, що взаємопов’язані між собою.

343

Полярні категорії диференціюються на системи, модальності, диспозиції. Біполярні

категорії розподіляються на бісистему, бімодальність, бідиспозицію. Показано, що в

одному складі субмодальностей може виникати розмаїття полярних категорій: вони по-

різному структурують субмодальності. Багатовимірність полягає в тому, що вона

здійснюється за принципом диференціації полісистемності на системи, модальності,

диспозиції (полярні категорії) і бісистему, бімодальність, бідиспозицію (біполярні

категорії). Будь-яка субмодальність також може бути багатовимірною, тому що водночас

залучається в систему, модальність, диспозицію. Отже йдеться про багатовимірність

соціально-психологічних основ полісистемної цілісності особистості.

4. Визначено соціально-психологічні особливості прояву полісистемної цілісності

особистості. Показано, що базовими елементами полісистемної цілісності особистості є

субмодальності. Виокремлено такі субмодальності: Цілісність-самість (аутетничність,

суверенність), Цілісність-втілена (володіння Іншою цілісністю), Цілісність-перетворена

(прийняття Іншої цілісності, толерантність), Цілісність-повторювальна (залежність від

Іншої цілісності).

Феноменологія цілісності особистості має прояв у полісистемності й розкривається

через біполярність. Субмодальності складають структуру з наявністю певних зв’язків. Так,

Особистість – Самість позитивно корелює з Особистість – втілена і Особистість –

перетворена й негативно корелює з Особистість – повторювальна. Проте, Особистість –

втілена позитивно корелює з Особистість – повторювальна, втім Особистість –

повторювальна негативно корелює з Особистість – перетворена. Не виявлено

кореляційних зв’язків між Особистість – втілена і Особистість – перетворена. Зазначені

взаємозв’язки представляють рівневу структуру полісистемної цілісності особистості за

полярними і біполярними категоріями. Відповідно виділяються рівневі структури і

міжрівневі. Міжрівнева структура є холоном.

5. На підставі одержаних емпіричних даних виявлено провідні соціально-

психологічні чинники, що сприяють розвитку полісистемної цілісності особистості, а саме:

“життєтворчість”, “самоздійснення”, “мотивація”, “інтегративність”, “результативність”,

“поважливість”, “духовність”, “довільність”, “образ світу, образ людини”, “шанованість”.

Поряд із цим виокремлено ортогональні полюси чинників, які стримують або заважають

самоорганізації полісистемної цілісності особистості (негативні значення факторів):

“значимість результатів діяльності”, “мотив до зміни поточної діяльності”,

344

“самозвинувачення”, “етноцентричні цінності”, “самоінтерес”, “освіченість”, “цікава

робота”, “конкурентність”, “здоров’я”.

Визначено тенденцію до зміни структурних компонентів полісистемної цілісності

особистості протягом навчання. Відбувається переключення уваги від самоінтересу до

професійного інтересу, побудови планів на майбутнє, бажання досягти визнання та поваги.

Визначено фактор, який спостерігається у досліджуваних на всіх курсах навчання у ВНЗ –

“самоактуалізаційний компонент”, що проявляється у побудові внутрішніх критеріїв,

творчому самовираженні, реалізації своїх можливостей, здатності переживати теперішній

момент свого життя у всій його повноті. Тому зроблено припущення, що саме цей фактор

здійснює самоорганізуючий вплив на становлення та формування цілісності особистості.

Встановлено, що для досліджуваних найсуттєвішими сферами, з якими пов’язана

полісистемна цілісність особистості, є переживання краси як етичної категорії, “любов”,

“наявність вірних друзів”, “упевненість у собі, свобода від внутрішніх суперечностей”,

“пізнання (підвищення освіти, розвиток культури, інтелекту)”, “свобода як незалежність у

вчинках та діях”, “щасливе сімейне життя”, “творчість”. Тобто схильність щодо

самореалізації і реалізації потреби в діяльності і академічній діяльності сприяє розвитку


6. Виокремлено соціально-психологічні типи цілісної організації особистості

(“активні, практичні, совісні” – “толерантні”; “нерішучі, совісні, інтроективні” –

“адаптивні”; “імпульсивні, залежні” – “сенситивні”; “нестабільні, емоційні” –

“саморуйнуючі”; “неемпатійні, самовпевнені” – “схильні до накопичення”; “самодостатні,

емоційно стабільні, радікальні” – “домінуючі”; “сенситивні, консервативні, залежні” –

“боязкі”; “однозначні, конформні, ригідні, схильні до домінування” – “негативісти”;

“стримані, напружені, совісні” – “залежні”) та визначено специфіку їх взаємозв’язку.

Встановлено, що полісистемна цілісність особистості взаємопов’язана з факторами, які

уособлюють цілісність особистості в концепції Л. Сонді. Так, стимулюючий вплив

здійснюють соціально-психологічні фактори: “Фактор h” (потяг до життя), ), “фактор е”+

(совісність, терпимість, доброта, готовність допомагати), “фактор k” (прийняття себе та

світу – залучення до себе – інтроєкція (+). Негативно впливають на розвиток цілісності

особистості такі фактори: “фактор р” (поширення влади над оточенням, підґрунтя щодо

потреби трансформувати у свідомі (+) чи несвідомі (-) акції потягу), “фактор е” (відсутність

совісті; нетерплячість; злобність; злорадство), “фактор hy” (механізми психологічного

345

захисту за типом блокування чи мімікрії перед небезпекою, амбітендентністю у

співставленні двох потреб: ніжне кохання або розбещеність), “фактор k” (позиція, що

приймає чи не приймає). Функція пов’язана із протилежними тенденціями “Я”: залучення

до себе – інтроєкція (+) або негативізм, зречення (-), “фактор m” (прагнення чіплятися за

життя й буття; залежність від батьків або, навпаки, бажання бути вільним. Визначені

фактори виявили суттєвий кореляційний зв’язок із особистісними чинниками, що увійшли

до структури цілісності особистості. Тобто зв’язок між факторами цілісності особистості,

структурними складовими полісистемної цілісності й особистісними чинниками з

означеним співвідношенням виявляє якісні і кількісні показники.

7. Запропоновано і впроваджено систему формувальних заходів щодо організації та

розвитку полісистемної цілісності особистості. Встановлено, що полісистемна цілісність

особистості може формуватися у малих групах (діадах (психотерапевт – клієнт) за

допомогою психотерапевтичних підходів: еріксонівського, неоеріксонівського,

застосування активних методів навчання (соціально-психологічний тренінг, групова

психотерапія). Задіяні формувальні заходи виявилися ефективними. Застосування засобів

психотерапії (індивідуальна й групова форма) підтверджують результативність

формування тенденції до становлення соціально-психологічних основ цілісності


Перспективи подальшого дослідження. Результати теоретико-емпіричного

дослідження підтверджують правильність висунутих припущень та орієнтують на

подальші розвідки інших аспектів проблеми розвитку полісистемної цілісності особистості

в онтогенезі. У перспективі дослідження – вивчення особливостей становлення

полісистемної цілісності особистості на етапах дошкільного віку, зрілості, пізньої зрілості,

а також у людей похилого віку. Не менш нагальною є проблема залучення та підготовки

педагогів, психологів і батьків до участі у безпосередньому впливі на становлення

полісистемної цілісності особистості в навчально-виховних закладах.

346

ЛІТЕРАТУРА:

1. Августин Творения / Пер. Киевской духовной академии (1879 – 1908, в 11 ч.) переиздание в 4-х

т.: Сост. С. И. Еремеева. – СПб: Алетейя – Киев: Уцимм-пресс, 1998.

2. Аверинцев С. С. Славянское слово и традиция эллинизма / С. С. Аверинцев // Вопросы

литературы. - 1976. – № 11. – C. 19 – 44.

3. Аквинский Фома. Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и

бессмертии. Древний мир эпоха Просвещения / Фома Аквинский. – М.: Политиздат, 1991 – 463 с.

4. Александров Ю. И. Введение в системную психофизиологию // Психология XXI века /

Ю. И. Александров / Под ред. Дружинина В. Н. – М.: Пер Се, 2004. – С. 39 – 85.

5. Ананьев Б. Г. Человек как предмет воспитания / Борис Герасимович Ананьев // Советская

педагогика. - 1965. – № 1. – С. 24 – 36.

6. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Борис Герасимович Ананьев. –

М.: Наука, 1977. – 380 с.

7. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды / Борис Герасимович Ананьев: В 2-х т.

Т. I. – М.: Педагогика, 1980. – 232 с., ил. – (Труды д. чл. и чл.-кор. АПН СССР).

8. Ананьев Б. Г. Психология и проблемы человекознания : избр. психол. тр. / Под ред.

А. А. Бодалева; Акад. пед. и соц. наук, Моск. психол.-соц. ин-т. – М. : Изд-во “Ин-т практ. психологии” ;

Воронеж : НПО “МОДЭК”, 1996. – 382

9. Aндрианов И. В. Асимптотическая математика и синергетика: путь к целостной простоте.

/ И. В. Андрианов, Р. Г. Баранцев, Л. И. Маневич. – М.: Еditorial УРСС, 2004. – 304 с. (Синергетика от

простого к будущему).

10. Анохин П. К. Философские аспекты теории функциональной системы: избр. тр. / Отв. ред.

Ф. В. Константинов, Б. Ф. Ломов, В. Б. Швырков; АН СССР, Ин-т психологии. – М.: Наука, 1978. – 399 c.

11. Анциферова Л. И. К психологии личности как развивающейся системы /

Л. И. Анциферова // Психология формирования и развития личности. – М.: Наука, 1981. – С. 3 – 19.

12. Аристотель Метафизика / Аристотель. Соч. в 4-х т. Т. 1. – М.: Мысль, 1976. – 550 с.

13. Асмолов А. Г. Психология личности / А. Г. Асмолов. – М.: Изд-во: МГУ, 1990. – 360 с.

14. Афанасьев В. Г. Общество: системность, познание и управление / В. Г. Афанасьев. – М.:

Политиздат, 1981 . – 432 с.

http://elibrary.ru/author_items.asp?auth=%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%B5%D0%B2,%D0%91.%D0%93.

http://elibrary.ru/issues.asp?id=26041

http://elibrary.ru/issues.asp?id=26041

http://elibrary.ru/author_items.asp?auth=%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%B5%D0%B2,%D0%91.%D0%93.

347

15. Балл Г. А. Психологическое содержание личностной свободы: сущность и составляющие

/ Г. А. Балл // Психологический журнал. - 1997. – Т. 18. – № 5. – С. 7 – 19.

16. Балл Г. О. Проблема обґрунтування суспільної ідеології у світлі гуманістичного підходу /

Г. О. Балл // Психолого-педагогічна наука і суспільна ідеологія: Матеріали методологічного семінару

Академії педагогічних наук України, 12 листопада 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – С. 28 – 32.

17. Балл Г. Система принципів раціогуманізму / Г. Балл // Психологія і суспільство. – 2011. –

№ 4. – С. 16 – 32.

18. Балл Г. А. Понятие “личность” в контексте модельной трактовки культуры / Г. А. Балл,

В. А. Мединцев // Мир психологии. - 2012. – № 3 (71). – С. 17 – 30.

19. Балханов В. А. Мировоззренческие и концептуальные основы фундаментализации

образования. / В. А. Балханов, Л. С. Елгина. – Улан-Удэ: Изд-во БГУ, 2000. – 86 с.

20. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. / М. М. Бахтин. – М.: Искусство, 1979. – 424

с.

21. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. / М. Бахтин. – Изд. третье – М.:

Художественная литература, 1972 – 470 с.

22. Безрукова В. С. Основы духовной культуры. Энциклопедический словарь педагога. /

В. С. Безрукова. – Екатеринбург: ГОУ ВПО УГТУ-УПИ, 2000. – 937 с.

23. Бейтсон Г. Экология разума: Избранные статьи по антропологии, психиатрии и

эпистемологии / Г. Бейтсон / Пер. Д. Я. Федотова, М. П. Папуша; вступ. ст. А. М. Эткинда. – 1-е изд. – М.:

Смысл, 2000. – 476 с. (Золотой фонд мировой психологии).

24. Бейтсон Г. Разум и природа: неизбежное единство / Г. Бейтсон / Пер. с англ. и предисл.

Д. Я. Федотова. – М.: URSS: КомКнига, 2007. – 244 с

25. Беккио Ж. Гипноз XXI века. / Ж. Беккио, Э. Росси. – М.: Независимая фирма “Класс”,

2007. – 254 с.

26. Бердяев Н. А / Н. А. Бердяев Философия свободного духа. Проблематика и апология

христианства.Философия свободного духа. – М.: Республика, 1994.

27. Бергсон А Творческая эволюция. Материя и память / А. Бергсон. Пер. с фр. - Мн.: Хрвест,

1999. – 1408 с. (Классическая философская мысль).

28. Берталанфи Л. Общая теория систем / Л. фон Берталанфи. – [2-е д.]. – М.: Мир, 1960. – 328

с.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D1%82%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D0%B4,_%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%9A%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0

348

29. Берталанфи Л. Общая теория систем – обзор проблем и результатов / Л. фон Берталанфи //

Системные исследования. – М., 1969. – С. 3.

30. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры (Два философских введения в двадцать

первый век) / В. С. Библер. – М.: Изд-во Политической литературы, 1991. – 414 с.

31. Бинсвангер Л. Экзистенциально-аналитическая школа мысли / Экзистенциальная

психология. Экзистенция / Л. Бинсвангер / Пер. с англ. М. Занадворова, Ю. Овчинниковой. – М.: Апрель

Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 624 с.

32. Блауберг И. В. Целостность и системность / И. В. Блауберг // Системные исследования.

Ежегодник 1977. – М.: Наука, 1977. – 271 с.

33. Блауберг И. В. Понятие целостности и его роль в научном познании. / И. В. Блауберг,

Э. Г. Юдин. – М.: Знание, 1972. – 270 с.

34. Блинова О. Є. Роль соціальних стереотипів у регуляції поведінки особистості /

О. Є. Блинова // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. –

Сер.: Психологічні науки. – 2013. – Т. 2, Вип. 10. – С. 37 – 41.

35. Борисюк А.С. Дослідження взаємозв’язку цілісності та професійної ідентифікації молоді /

А. С. Борисюк // Теоретичні і прикладні проблеми психології : зб. наук. праць. – Сєвєродонецьк : Вид-во

СНУ ім. В. Даля, 2014. – С. 60–68.

36. Борисюк А.С. Психологічні передумови й чинники розвитку цілісної особистості

студентів / Психологічні передумови й чинники особистісного та професійного розвитку студентів-

медиків : колективна монографія / кол. авт. ; відп. ред. А. С. Борисюк. – Чернівці : Технодрук, 2016. – 264 с.

37. Борисюк А.С. Особливості криз професійного становлення особистості / А. С. Борисюк //

Особистість як суб’єкт подолання кризових ситуацій: психологічна теорія і практика: монографія / за ред.

С. Д. Максименка, С. Б. Кузікової, В. Л. Зливкова. – Суми : Вид-во СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2017.–

С. 357 – 377.

38. Боришевський М. Й. Духовність особистості у процесі соціалізації / М. Й. Боришевський //

Актуальні проблеми психології: Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія: [зб.

паук. праць / за ред. С. Д. Максименка, М. В. Папучі]. – Київ-Ніжин, 2008. – Том 10. – Вип.6. – С. 12 – 16.

39. Бохонкова Ю. О. Психологія випереджальної стратегії поведінки особистості в ситуації

життєвих змін: автореф. дис. ... д-ра психол. наук: 19.00.05 / Юлія Олександрівна Бохонкова; НАПН

України, Ін-т психології ім. Г. С. Костюка. – К., 2013. – 40 c.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B4%D0%B8%D0%BD,_%D0%AD%D1%80%D0%B8%D0%BA_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%8C%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9672496:%D0%9F%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9672496:%D0%9F%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB.

349

40. Бохонкова Ю. О. Психологічні основи випереджальної стратегії поведінки особистості:

монографія / Ю. О. Бохонкова; Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля. – Луганськ: Ноулідж, 2012. – 251 c.

41. Братусь Б. С. Образ человека в гуманитарной, нравственной и христианской психологии

/ Б. С. Братусь // Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской

психологии / Под ред. Д. А. Леонтьева, В. Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С. 67 – 91.

42. Бреусенко-Кузнецов А. А. Теории личности: зарубежный опыт теоретизации /

А. А. Бреусенко-Кузнецов . Курс лекций. – К.: Миллениум, 2008. – 442 с.

43. Брудный А. А. Психологическая герменевтика. / А. А. Брудный. Учебное пособие. – М.:

Лабиринт, 1998. – 336 с.

44. Бубер М. Два образа веры. / М. Бубер. – М.: ООО Фирма “Изд-во АСТ”, 1999. – 592 с.

45. Булах І. С. Психологічні основи особистісного зростання підлітків : дис. на здобуття наук.

ступеня д-ра психол. наук : спец. 19.00.07 “Педагогічна та вікова психологія” / І. С. Булах ; Нац. пед. ун-т

ім. М. П. Драгоманова. – К., 2004. – 581 с.

46. Бурлачук Л. Ф. Основы психотерапии: Учеб. пособие для вузов, спец. Психология и

Социальная педагогика / Л. Ф. Бурлачук, И. А. Грабская, А. С. Кочарян. – Киев: Ника-Центр; – М.:

Алетейа, 1999. – 317 с.: ил.

47. Бурлачук Л. Ф. Психология жизненных ситуаций. Учебное пособие. / Л. Ф. Бурлачук,

Е. Ю. Коржова – М.: Российское педагогическое агентство, 1998. – 263 с.

48. Бурстайн С. Десять Совершенств современного буддизма. / С. Бурстайн. / Перевод

А. Шманевский. – М.: АСТ, 2004. – 224 с. (Библиотека практической психологии).

49. Васильев Г. Н. Самоорганизация целостности: психо- и социогенез. / Г. Н. Васильев,

В. Н. Келасьев. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2003. – 204 с.

50. Василюк Ф. Е. Психология переживания [Текст] / Ф. Е. Василюк. – М.: МГУ, 1984. – 240 с.

51. Василюк Ф. Е. Методологический анализ в психологии. / Ф. Е. Василюк. – М.: МГППУ;

Смысл, 2003. – 240 с.

52. Ващенко І. В. Генеза дослідження цілісності як феномену суб'єктно-об'єктних відносин

/ І. В. Ващенко / Психологічні основи професіоналізації особистості в умовах освітньої взаємодії :

монографія / В.Й. Бочелюк, Н.Є. Завацька та ін.; за ред. В.Й. Бочелюка. – Сєвєродонецьк : СНУ ім. В.

Даля, 2014. – С. 157 – 345.

350

53. Ващенко І. В. Досвід міждисциплінарного дослідження розвитку цілісної особистості в

контексті соціальних змін / І. В. Ващенко та ін. // Психологія і особистість. – 2016. – № 2 (10). – Ч. 1. –

С. 116 – 127.

54. Ващенко І. В. Психологічні технології конструктивного самозбереження особистості в

епоху суспільних трансформацій / І. В. Ващенко // Розвиток особистості в різних умовах соціалізації

монографія / за наук. ред. Л. Калмикової, Г. Хомич. – К. : Слово, 2016. – С. 405 – 421.

55. Вернадский В. И. Избранные труды по истории науки / В. И. Вернадский; [сост.

С. Бастракова и др.]. – М.: Наука, 1981. – 359 с.

56. Выготский Л. С. Психология развития человека / Л. С. Выготский. – М.: Смысл; Эксмо,

2005. – 1136 с.

57. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки: Становление и развитие первых научных

программ / П. П. Гайденко; Отв. ред. И. Д. Рожанский. – М.: Наука, 1980. – 568 с. ( Библиотека всемирной

истории естествознания ).

58. Гвишиани Д. М. Избранные труды по философии, социологии и системному анализу /

Д. М. Гвишиани / Под ред. Ю. С. Попкова, В. Н. Садовского, А. А. Соитова. – М .: “Канон +” РООИ

“Реабилитация”, 2007. – 672 с.

59. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. / Г. В. Ф. Гегель. – СПБ.: Наука, 1997. – 800 с. – С. 17 – 348.

60. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. / В. Гейзенберг. – М.: Прогресс, 1987. – 368 с.

61. Гиллиген С. Терапевтические трансы: Руководство по эриксоновсой гипнотерапии /

С. Гиллиген. / Пер. с англ. А. Д. Иорданского. – М.: Психотерапия, 2011. – 445 с.

62. Гиллиген С. Наследие Милтона Эриксона. / С. Гиллиген. – М.: Психотерапия, 2012. –

416 с.

63. Гиллиген С., Дилтс Р. Путешествие героя: Путь открытия себя. / С. Гиллиген, Р. Дилтс. –

М.: Психотерапия, 2012. – 320 с.

64. Гейко Є. В. Психологія цілісності особистості : монографія / Є. В. Гейко. – Кропивницький

: Центрально-Українське видавництво, 2016. – 384 с.

65. Гейко Є. В. Вступ до спеціальності: Практична психологія Навчально-методичний

комплекс та методичні рекомендації за вимогами кредитно-модульної системи / Є. В. Гейко. – Кіровоград:

РВВ КДПУ імені В. Винниченка. – 2007. – 92 с.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,_%D0%9F%D0%B8%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0

351

66. Гейко Е. В. Целостность личности / Е. В. Гейко / Психология общения.

Энциклопедический словарь / Под общ.ред. А. А. Бодалева. – М.: Изд-во “Когито-центр”, 2011. – С. 144 –

145.

67. Гейко Е. В. Целостность личности / Е. В. Гейко / Психология общения.

Энциклопедический словарь / Под общ. ред. А. А. Бодалева. – [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : Изд-во

“Когито-центр”, 2015. – С. 161.

68. Гейко Є. В. Психологічні аспекти самоорганізації цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Наукові записки Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Вип.

34. – К. : Міленіум, 2007. – С. 125 – 132.

69. Гейко Є. В. Проблема цілісності особистості в контексті особистісного зростання

/ Є. В. Гейко / Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т

соціальної та політичної психології ; Редкол.: С. Д. Максименко, М. М. Слюсаревський та ін. – Вип. 16

(19). – К. : Міленіум, 2007. – С. 30 – 38.

70. Гейко Є. В. Автентичність, суб’єктність як провідні чинники цілісності особистості в

умовах системних змін / Є. В. Гейко / Проблеми загальної та педагогічної психології : зб.наук.праць

Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. ІХ., Ч. 2. – К. :

ГНОЗІС, 2007. – С. 77 – 84.

71. Гейко Є. В. Проблема цілісності особистості в контексті особистісного зростання

/ Є. В. Гейко / Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / НАПН України, Ін-

т соціальної та політичної психології. – Вип. 16 (19). – К., 2007. – С. 30 – 38.

72. Гейко Є. В. Психологічні аспекти самоорганізації цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Наукові записки Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Вип.

34. – К. : Міленіум, 2007. – С. 125 – 133.

73. Гейко Є. В. Цілісність особистості як суттєва передумова ефективності процесу

соціалізації / Є. В. Гейко / Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені

Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Ч. 2. – К., 2008. – С. 98 – 105.

74. Гейко Є. В. Психологічна природа цілісності особистості / Є. В. Гейко / Актуальні

проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред.

352

С. Д. Максименка, М. В. Папучі. – Т. Х, Вип. 6. – К. ; Ніжин : Вид-во НДУ ДС “Міланік”, 2008. – С. 172 –

177.

75. Гейко Є. В. Цілісність особистості як суттєва передумова ефективності процесу

соціалізації / Є. В. Гейко / Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології ім.

Г.С.Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Ч. 2. – К., 2008. – С. 98 – 105.

76. Гейко Є. В. Егоцентризм як форма псевдоцілісності особистості підліткового віку

/ Є. В. Гейко / Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка

АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. 7., Вип. 16. – Житомир : Вид-во ЖДУ імені І. Франка, 2008.

– С. 32 – 36.

77. Гейко Є. В. Психологічні особливості самоорганізації цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За

ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Ч. 2. – К., 2009. – С. 98 – 105.

78. Гейко Є. В. Психологічна природа цілісності особистості як суттєва методологічна

проблема дослідження соціалізації особистості / Є. В. Гейко / Проблеми загальної та педагогічної

психології: зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред.

С. Д. Максименка. – Т. ХІ, Ч. 1. – К. : ГНОЗІС, 2009. – С. 77 – 85.

79. Гейко Є. В. Самоорганізація цілісності особистості: соціалізаційний аспект / Є. В. Гейко /

Проблеми сучасної психології: зб. наук. праць Кам’янець-Подільського національного університету імені

Івана Огієнка / За ред. Л. П. Мельник, В. І. Співака. – Вип. 11. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. –

С. 25 – 31.

80. Гейко Є. В. Цілісність особистості як передумова здоров’я сучасної студентської молоді

/ Є. В. Гейко // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. – Серія № 12. Психологічні науки :

зб.наук.праць. – № 26 (50). – Ч. І. – К. : НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009.– С. 218 – 224.

81. Гейко Є. В. Екологічний підхід до формування цілісності особистості / Є. В. Гейко //

Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За

ред. С. Д. Максименка. – Т.7, Вип. 20. – Ч.1. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – С. 92 – 95.

82. Гейко Є. В. Психологія цілісності особистості. / Є. В. Гейко // Актуальні проблеми

психології зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка.

– Т. Х, Вип. 13. – К. ; Кіровоград : ДП «Інформаційно-аналітичне агенство», 2009. – С. 234 – 244.

353

83. Гейко Є. В. Психологія цілісності особистості: сучасний погляд / Є. В. Гейко // Актуальні

проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України / За ред.

С. Д. Максименка, М. В. Папучі. – Т. Х, Вип. 20. – К. ; Ніжин : Вид-во НДУ ДС “Міланік”, 2011. – С. 45 –

49.

84. Гейко Є. В. Фасилітація самоорганізації цілісності особистості у підлітковому віці

/ Є. В. Гейко, О. М. Близнюкова / Вісник післядипломної освіти : зб. наук. праць / Ун-т менеджменту

освіти НАПН України ; редкол.: О. Л. Ануфрієва та ін. / Гол. ред. В. В. Олійник. – Вип. 3 (16). – К., 2011. –

С. 238 – 244.

85. Гейко Є. В. Цілісність особистості: феноменологія / Є. В. Гейко / Актуальні проблеми

психології: зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України. – Т. Х. Психологія

навчання. Генетична психологія. Медична психологія. – Вип. 20. – Ніжин : Вид-во НДУ імені М. Гоголя,

2011. – С. 121 – 134.

86. Гейко Є.В. Психологічна природа цілісності особистості / Є. В. Гейко / Психологія діалогу і

світ людини : зб. наук. праць Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира

Виннченка / За ред. С. Д. Максименка, Г. В. Дьяконова. – Т. 2. – Кіровоград : ФОП Александрова М. В.,

2012. – С. 27 – 37.

87. Гейко Є. В. Психологічні проблеми становлення цілісності особистості / Є. В. Гейко //

Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України /

За ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Вип. 23. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2012. – С. 867 –

877.

88. Гейко Є. В. Психологічна природа цілісності особистості у вимірі сучасних наукових

поглядів / Є. В. Гейко // Навчання і виховання обдарованої дитини: теорія та практика : зб. наук. праць /

І. С. Волощук (гол. ред.) та ін. – Вип. 9. – К. : Інститут обдарованої дитини, 2013. – С. 130 – 139.

89. Гейко Є. В. Психологічні особливості становлення цілісності та псевдоцілісності

особистості у підлітковому віці / Є. В. Гейко // Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту

психології імені Г. С. Костюка НАПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Вип. 25. – К.: ДП

«Інформаційно-аналітичне агентство», 2013. – С. 627 – 636.

90. Гейко Є. В. Психологічні аспекти цілісності у структурі особистості практичного

психолога / Є. В. Гейко / Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології імені

354

Г. С. Костюка НАПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. Х, Вип. 26. – К.: ДП «Інформаційно-

аналітичне агентство», 2014.– С. 173 – 182.

91. Гейко Є. В. Психологические аспекты целостности личности / Є. В. Гейко / Науковий

часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. – Серія № 12. Психологічні науки: зб.наук.праць. – № 45 (69). – К.:

НПУ імені М. П. Драгоманова, 2014. – С. 199 – 206.

92. Гейко Є. В. Функціональна структура полісистемної цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України /

За ред. С. Д. Максименка. – Т. ІХ, Вип. 7. – К. ; Ніжин : ПП Лисенко, 2015. – С. 85 – 92.

93. Гейко Є. В. Специфіка самоорганізації полісистемної цілісності особистості: результати

емпіричного дослідження / Є. В. Гейко // Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту

психології імені Г. С. Костюка НАПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Т. VI : Психологія

обдарованості. – Вип. 11. – К. ; Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. – С. 48 – 58.

94. Гейко Є. В. Психологічні особливості прояву патернів поведінки особистості у процесі

самоорганізації полісистемної цілісності особистості / Є. В. Гейко // Освіта та розвиток обдарованої

особистості. – № 12. – К. : Інститут обдарованої дитини НАПН України, 2015. – С. 39 – 44.

95. Гейко Є. В. Формування цілісності особистості: психотерапевтичний аспект / Є. В. Гейко //

Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України /

За ред. С. Д. Максименка. – Т. ІХ, Вип. 8. – К., 2015. – С. 120 – 131.

96. Гейко Є. В. Психологічні особливості самоорганізації полісистемної цілісності особистості

/ Є. В. Гейко // Молодий вчений. – № 1(28). – Ч.2. – 2016. – С. 137 – 140.

97. Гейко Є. В. Структурна самоорганізація полісистемної цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Психологія діалогу і світ людини: зб. наук. праць / За ред. Г. В. Дьяконова, Г. О. Горської. – Т. 6. –

Кіровоград: ФОП Александрова М. В., 2016. – С. 62 – 75.

98. Гейко Є. В. Соціально-психологічні особливості полісистемної цілісності особистості /

Є. В. Гейко // Теоретичні і прикладні проблеми психології : зб. наук. праць Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля. – Сєвєродонецьк : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2016. –

№ 3 (41). – С. 6 – 15.

99. Гейко Є. В. Структура полісистемної цілісності особистості / Є. В. Гейко // Теоретичні і

прикладні проблеми психології : зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету імені

Володимира Даля. – Сєвєродонецьк : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2017. – № 3 (44). – С. 6 – 14.

355

100. Гейко Є. В. Самоорганізація цілісності та репродуктивне здоров’я особистості як актуальна

проблема сучасного суспільства / Є. В. Гейко / Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. “Психологічні

проблеми збереження репродуктивного здоров’я”, 1-2 груд. 2005 р., м. Київ. – К. : Міленіум, 2005. – С. 243

– 245.

101. Гейко Є. В. Фасилітація прийняття рішень в процесі самоорганізації цілісності особистості

підліткового віку / Є. В. Гейко, О. М. Близнюкова / Стратегія психологічного, біомедичного та соціального

розвитку особистості. Матеріали Міжнар. наук. конф. “Якість життя в Україні – 3000: реабілітаційні та

рекреаційні аспекти”. – Миколаїв, 2007. – С. 87 – 98.

102. Гейко Е. В. Становление целостности личности в процессе общения / Е. В. Гейко //

Материалы Междунар. конф. “Психология общения XXI век: 10 лет развития”, 8-10 окт. 2009 г. – Т. 1. –

М. : Издательская группа “Социальные науки”, 2009. – С. 67 – 69.

103. Гейко Є. В. Психологічні особливості цілісності особистості / Є. В. Гейко / Матеріали ІІ

Всеукраїнського психологічного конгресу, присвяченого 110 річниці від дня народження Г. С. Костюка,

19-20 квіт. 2010 р., м Київ. – Т. І. – К. : ДП “Інформаційно-аналітичне агенство”, 2010. – С. 235 – 239.

104. Гейко Є. В. Самоорганізація цілісності особистості: психологічні передумови / Є. В. Гейко

// Теорія і практика державного управління : зб. наук.-прак. статей за 2009-2010 роки. – Кіровоград : ДНЗ

“Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів

місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій Кіровоградської обласної

державної адміністрації”, 2010. – C. 132 – 138.

105. Гейко Є. В. Вчинок як увиразнення цілісності особистості. / Є. В. Гейко // Матеріали

круглого столу “Творча спадщина В. А. Роменця: сучасний погляд”, 18 трав. 2011 р. – Ніжин, 2011. – С. 17

– 18.

106. Гейко Є. В. Психологія цілісності особистості: соціально-психологічний аспект

/ Є. В. Гейко / Матеріали наук. конф. “Історія психології в Україні: єдність минулого і сучасного”, 25 жовт.

2011 р., м. Київ. – Ніжин, 2011. – С. 11 – 12.

107. Гейко Є. В. Соціально-психологічні аспекти цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. “Провідні ідеї в українській психологічній думці: історія та

перспективи”, 25 лист. 2011 р., м. Київ. – Ніжин : ПП Лисенко, 2011. – С. 28 – 29.

356

108. Гейко Є. В. Вчинок як увиразнення цілісності особистості. / Є. В. Гейко / Матеріали

круглого столу “Творча спадщина В. А. Роменця: сучасний погляд”, 18 трав. 2012 р., м. Київ. – Ніжин,

2012. – С. 18 – 23.

109. Гейко Є. В. Особливості становлення процесу цілісності особистості / Є. В. Гейко //

Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. “Провідні ідеї в українській психологічній думці: історія та

перспективи”, 21 лист. 2012 р., м. Київ. – Ніжин : ПП Лисенко, 2012. – С. 36 – 38.

110. Гейко Є. В. Увиразнення народності у цілісності особистості / Є. В. Гейко // Матеріали

наук. читань присвячених 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка та 150-ти річчю від дня його

перепоховання “Психологічна, соціальна та художня мотивація творчості Тараса Шевченка”, 26 квіт.

2013 р., м. Київ. – Ніжин : Вид-во НДУ імені М. Гоголя, 2013. – С. 20 – 22.

111. Гейко Є. В. Особливості становлення процесу цілісності особистості / Є. В. Гейко /

Матеріали ХV міжнар. конф. молодих науковців “Проблеми особистості в сучасній науці: результати та

перспективи дослідження”, 18-19 квіт. 2013 р., м. Київ / за ред. І. В. Данилюка, І. В. Ващенко. – К. : ОВС,

2013. – С. 110 – 112.

112. Гейко Є. В. Цілісність психіки у вимірі психодинамічного підходу / Є. В. Гейко / Матеріали

Х наук.-практ. семінару “Теоретичні та методологічні засади практичної психології: динаміка розвитку”,

5-7 жовт. 2013 р. – Ялта, 2013. – С. 13 – 15.

113. Гейко Є. В. Психологія цілісності особистості: психотерапевтичний аспект / Є. В. Гейко /

Матеріали наук.-практ. конф. “Особистість в кризових життєвих обставинах: історія та сучасність”, 15

жовт. 2015 р., м. Київ. – К. : ДП “Інформаційно-аналітичне агенство”, 2015. – С. 15.

114. Гейко Є. В. Концептуальна модель полісистемної цілісності особистості: результати

теоретико-емпіричного дослідження / Є. В. Гейко // Матеріали круглого столу “Сучасні проблеми

психології у контексті історико-психологічного пізнання”, 15 квіт. 2016 р., м. Київ. – К. : ДП

“Інформаційно-аналітичне агенство”, 2016. – С. 21 – 22.

115. Гейко Є. В. Цілісність особистості у вимірі ґенези буття / Є. В. Гейко // Матеріали ІІІ

Міжнар. наук.-практ. конф. “Ґенеза буття особистості”, 20 груд. 2016 р., м. Київ. – К.: ДП “Інформаційно-

аналітичне агенство”, 2017. – С. 52 – 55.

357

116. Гейко Є. В. Тематизація цілісності особистості у гуманістичній психології / Є. В. Гейко //

Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. “Тенденції розвитку соціального служіння в Україні: історія,

практика, стан і перспективи”, 16 трав. 2017 р. – Кропивницький : “КОД”, 2017. – С. 63 – 65.

117. Гейко Є.В. Психологічні особливості самоорганізації полісистемної цілісності особистості

/ Young Scientist. – 1 (28), 2016. – 137 – 141 / Журнал до міжнародних каталогів наукових видань і

наукометричних баз: РИНЦ, Scholar-Google, Index Copernicus.

118. Гобл Ф. Третья сила: Психология Абрахама Маслоу – новый взгляд на человека / Ф. Гобл /

Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – С. 334 – 394.

119. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. / И. Г. Гердер – М.: Наука, 1977. –

С. 703.

120. Годен Ж. Новый гипноз: глоссарий, принципы и метод. Введение в эриксоновскую

терапию. / Ж. Годен. / Пер. с франц. С. К. Чернетского. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2003. – 298

с.

121. Гордеев М. Н. Фундаментальное руководство по эриксоновскому гипнозу /

М. Н. Городеев. – М.: Психотерапия, 2015. – 357 с.

122. Гриндер Д. Структура магии. / Д. Гриндер, Р. Бендлер. – СПб.: Изд-во “Белый кролик”,

1996. – 496 с.

123. Дилтс Р., НЛП-2 поколение Next / Р. Дилтс, Дж. Делозье / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2012.

– 320 с.

124. Дорфман Л. Я. Экзистенциальное Я: теоретико-эмпирическая модель для решения

экзистенциальных проблем / Л. Я. Дорфман. // Психологическое обозрение, 1998. – № 2. – С. 6 – 19.

125. Дорфман Л. Я. Дивергенция и конструкт Я. / Л. Я. Дорфман. / Личность, креативность,

искусство / Отв. ред. Е. А. Малянов, Н. Н. Захаров, Е. М. Березина, Л. Я. Дорфман, В. М. Петров,

К. Мартиндейл. – Пермь: Пермский гос.инст-т искусства и культуры; Прикам.социальн.инст-т, 2002. – С.

141 – 184.

126. Дорфман Л. Я. Я-концепция: дифференциация и интеграция / Л. Я. Дорфман. /

Интегральная индивидуальность, Я-концепция, личность / Под ред. Л. Я. Дорфмана. – М.: Смысл, 2004. –

С. 96 – 123.

358

127. Дорфман Л. Я. Психометрическая характеристика Пермского вопросника Я /

Л. Я. Дорфман. // Современная психодиагностика в изменяющейся России / Отв. ред. Н. А. Батурин. –

Челябинск: Изд-во ЮурГУ, 2008. – С. 48 – 50.

128. Завацька Н. Є. Теоретичні підходи та основні методи психотерапії узалежненої поведінки:

соціально-психологічний аспект: монографія / Н. Є. Завацька. – К.: Укр. вид. консорціум, 2008. – 260 c.

129. Завацька Н. Є. Системний підхід у вирішенні проблеми реадаптації особистості. /

Н. Є. Завацька // Теорія і практика управління соціальними системами, 2010. – № 4. – C. 30 – 38.

130. Каган М. С. Системность и целостность // Вопросы философии, 1996. – № 12. – С. 13 – 18.

131. Карпенко З. С. Аксіологічна психологія особистості. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. –

512 с.

132. Каценелинбойген А. И. Методологические проблемы управления сложными системами. /

А. И. Каценелинбойген. – Серия “Проблемы методологии системного исследования”. – М.: Мысль, 1970.

– 456 с.

133. Кононенко О. І Самопрезентація як важливий регулятор цілісності та соціальної поведінки

/ О.І. Кононенко та ін. // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». – Острог :

Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2017. – Вип. 1. – С. 104 – 109.

134. Кононенко О. І. Перфекціонізм особистості: [монографія] / О. І. Кононенко. – Одеса :

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2016. – 357 с.

135. Кононенко О. І. Диверсифікація перфекціонізму: психологічний контекст цілісної

особистості / О. І. Кононенко // Науковий вісник Херсонського державного університету. – Серія

«Психологічні науки». – Вип. 2. – Т. 1. – Херсон : Гельветика, 2015. – С. 37 – 41.

136. Коляда В. И. Целостность личности: Социально-аксиологический аспект: дис…канд. фил.

наук: 09.00.11 / Виктор Иванович Коляда.. - Саратов, 2003. – 148 с.

137. Костюк Г. С. Принцип развития в психологии / Г. С. Костюк // Методологические и

теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1969. – С. 118 –152.

138. Краткий психологический словарь / Сост. Л. А. Карпенко, под общ. ред.

А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985. – 430 c.

139. Кроль Л. М. Образы и метафоры в интегративной гипнотерапии. / Л. М. Кроль. – СПб:

Класс, 1999. – 144 с.

359

140. Кроль Л. М. Между живой водой и мертвой: Практика интегративной психотерапии /

Л. М. Кроль. – М.: Независимая фирма “Класс”, 1998. – 400 с.

141. Культуротвірна функція психологічної науки: монографія [ Г. О. Балл, Н. А. Бастун,

О. В. Губенко, В. В. Депутат, О. В. Завгородня, Ю. М. Крилова-Грек, В. Ф. Литовський, В. О. Мєдінцев,

С. О. Мусатов, І. Є. Раздеоенко ]; за ред. Г. О. Балла. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2014. – 264 с.

142. Лейбниц Г. В. Опыты теодицеи о благости Божией, свободе человека и начале зла /

Г. В. Лейбниц. Сочинения в четырех томах. – Т.4. – М : Мысль, 1989. – 540 с.

143. Леонтьев Д. А. Тест смысложизненных ориентации: (СЖО). / Д. А. Леонтьев. – М.:

Смысл, 1992. – 16 с.

144. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, структура и динамика смысловой

реальности [Текст] / Д. А. Леонтьев. – М.: Смысл, 1999. – 486 с.

145. Леонтьев Д. А. Философия жизни М. Мамардашвили и ее значение для психологии /

Д. А. Леонтьев // Культурно-историческая психология,. -2011. – № 1. – C. 2 – 12

146. Лерш Ф. Пролегомени до психології як людинознавчої науки / Ф. Лерш; пер. з нім.

О. Семотюка; наук.ред Р. Трача і В. Андрієвської; передслово Р. Трача. – К.: Унів.вид-во ПУЛЬСАРИ,

2008. – 108 с.

147. Лерш Ф. Розуміння особи у психології / Ф. Лерш / Гуманістична психологія: Антологія:

Навч. посіб.для студ.вищ.навч.закладів: У 3-х т. / Упорядники і наукові редактори Р. Трач (США) і Г. Балл

(Україна). – К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2001. – С. 93 – 109.

148. Линн С. Дж., Кирш И. Основы клинического гипноза: Доказательно-обоснованный

подход / Стивен Дж. Линн, Ирвинг Кирш / Перев. с англ. Г. Бутенко. – М.: Психотерапия, 2011. – 352 с.

149. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. / Б. Ф. Ломов. –

М.: Наука, 1984. – 444 с.

150. Максименко С. Д. Генетична психологія як теоретична основа психологічних досліджень

// Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. праць / АПН України. Ін-т психології

ім. Г. С. Костюка. – К., 2001. – Т. 3, ч. 2. – С. 6 – 12.

151. Максименко С. Д. Психологічні проблеми та детермінанти життєвого самоздійснення

людини // Всебічний розвиток особистості студента: Матеріали наук.-практ. конф. – Ірпінь, 2001. – С. 152

– 155.

360

152. Максименко С. Д. Експериментальна психологія: (Дидакт. тезаурус): Навч. посіб.

/ С. Д. Максименко, Е. Л. Носенко; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – К.: МАУП, 2002. – 127 с. –

Бібліогр.: 25 назв.

153. Максименко С. Д. Витоки особистості: генетико-моделюючий аспект дослідження

// Актуальні проблеми психології: Зб. наук. ст. – К., 2004. – Т. 4, вип. 2: Психологія розвитку

дошкільника. – С. 3 – 21. – Бібліогр.: 5 назв.

154. Максименко С. Д. Теоретичні засади психології особистості: генеза нужди /

С. Д. Максименко - Hayкoвi записки Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / За ред.

академіка С. Д. Максименка. – К.: Главник, 2005. – Вип. 26, в 4-х т. – Т. 1. – С. 3 – 19.

155. Максименко С. Д. Генезис существования личности / С. Д. Максименко. - Киев: КММ,

2006. – 240 с.

156. Максименко С. Д. Структура особистості // Практ. психологія та соц. робота. – 2007. –

№ 1. – С. 1 – 13. – Бібліогр.: 24 назви.

157. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию / М. К. Мамардашвили. – М.: Прогресс,

1990. – 368 с.

158. Мамардашвили М. К. Мой опыт нетипичен / М. К. Мамардашвили / Предисл.

Ю. Сенокосова. – Санкт-Петербург: Азбука, 2000. – 397 с.

159. Мамардашвили М. К. Эстетика мышления. / М. К. Мамардашвили. – М.: Московская

школа политических исследований, 2000. – С. 5 – 205.

160. Маркова Л. А. Конструирование научного знания как социальный прогресс /

Л. А. Маркова / Философия науки. – Вып. 3.: Проблемы анализа знания. – М.: ИФРАН, 1997. – С. 110 –

128.

161. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т.2 / Подгот. И. А. Бах, В. К. Брушлинский; ред. Я. Б. Турчинс

– М.: Гос.изд-во полит.лит-ры, 1955. – 652 с.

162. Маслоу. А. Новые рубежи человеческой природы. / Абрахам Харольд Маслоу. / Перев. с

англ. Г. Балл, А. Погребский. 2-е изд., испр. – М.: Смысл: Альпина нон-фикшн, 2011. – 496 с.

163. Мастеров Б. М. Психология саморазвития: психотехника риска и правила безопасности /

Б. М. Мастеров. – Рига : Эксперимент, 1997. – 190 с. – На обороте титульного листа указан год издания

1996.

http://lib.mgppu.ru/OpacUnicode/index.php?url=/auteurs/view/3422/source:default

361

164. Модифицированная методика Сонди. Тест восьми влечений. / Л. Н. Собчик. – СПб: Речь,

2003. – 128 с.

165. Мерлин В. С. Очерк интегрального исследования индивидуальности. / В. С. Мерлин. – М.:

Педагогика, 1986. – 256 с.

166. Моляко В. А. Творческая конструктология (пролегомены) / В. А. Моляко – К.: “Освіта

України”, 2007. – 388 с.

167. Москаленко В. В. Психологія соціального впливу / В. В. Москаленко. – К.: Центр учбової

літератури, 2007. – 448 с.

168. Москаленко В. В. Соціальна психологія / В. В. Москаленко. – К.: Центр навчальної

літератури, 2005. – 624 с.

169. Московский методологический кружок: развитие идей и подходов / Из архива

Г. П. Щедровицкого. – Т. 8. – Вып. 1. – М., 2004. – 352 с.

170. Мухина В. С. Детская психология / В. С. Мухина. – М.: Просвещение, 1985. – 272 с.

171. Мэй Р. Мужество творить: Очерк психологии творчества / Р. Мэй / Пер. с англ – Львов:

Инициатива; – М.: Институт общегуманитарных исследований, 2001. – 128 с.

172. Мэй Р. Сила и невинность: в поисках истоков насилия / Р. Мэй. – М: Смысл, 2001. – 319 с.

173. Надирашвили Ш. А. Методы исследования характера личности / Ш. А. Надирашвили //

Вопросы психологии. - 1978. – № 1. – С. 167.

174. Нартова-Бочавер С. К. Дифференциальная психология: учеб.пособие / С. К. Нартова-

Бочавер / 3-е изд., испр. – М: Флинта, 2008. – 280 с.

175. Непомнящая Н. И. Целостность или диссоциация личности и рефлексивные уровни

самосознания / Н. И. Непомнящая // Мир психологии. - 2003. – № 2. – С. 145 - 155.

176. Новая философская энциклопедия: в 4 т. / Ин-т философии РАН; Нац. обществ.-науч.

фонд; Предс. научно-ред. совета В. С. Степин. – 2-е изд., испр. и допол. – М.: Мысль, 2010. – 744 с.

177. Олпорт Г. Становление личности: Избранные труды / Г. Олпорт / [Пер. с англ.

Л. В. Трубицыной и Д. А. Леонтьева]; под общ. ред. Д. А. Леонтьева. – М.: Смысл, 2002. – 462 с.

178. Обуховский К. Психологическая теория строения и развития личности / К. Обуховский. /

Психология формирования и развития личности. – М.: Наука, 1981. - С. 45 – 67.

179. Орлов В. В. Человек, мир, мировоззрение. / В. В. Орлов. – М.: Молодая гвардия, 1985. –.

220 с.

http://lib.mgppu.ru/opacunicode/index.php?url=/auteurs/view/5166/source:default

362

180. Осадько О. Технології психологічного консультування. / О. Осадько – Київ: Ред.

загальнопед. газ., 2005. – С. 128. (Б-ка „Шк. світу”). – Бібліогр.: С. 127.

181. Павелків Р. В. Дитяча психологія [Текст]: навч. посіб. / Р. В. Павелків, О. П. Цигипало. – К.:

Академвидав, 2008.– 432 с.

182. Павелків Р. В. Загальна психологія [Текст]: підруч. для студ. вищ. навч. закл. /

Р. В. Павелків. – К.: КОНДОР, 2009. – 576 с.

183. Петровский А. В. Основы теоретической психологии / А. В. Петровський,

М. Г. Ярошевский. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 528 с.

184. Петрушенко Л. А. Единство системности, организованности и самодвижения (О влиянии

философии на формирование понятий теории систем) / Л. А. Петрушенко. – М.: “Мысль”, 1975. – 286 с.

185. Піроженко Т. О. Спілкування дитини з оточенням як презентація особистісних досягнень

// Актуальні проблеми психології. – Т 4: Психолого-педагогічні основи розвитку особистісного потенціалу

дитини в сучасному суспільстві. Зб. наукових статей / Заг. ред. С. Д. Максименка, С. О. Ладивір. – К., 2006.

– С. 15 – 26.

186. Піроженко Т. О. Особистість дошкільника: перспективи розвитку /Т. О. Піроженко.

Науково-методичний посібник. Серія “Дитина замовляє розвиток” – Тернопіль: Мандрівець, 2010. – 140 с.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, лист № 1/11– 877 від 15.02.2010 р.)

187. Платон. Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии.

Древний мир эпоха Просвещения. / Платон. – М.: Политиздат, 1991 – 463 с.

188. Платон. Собр. соч. в 4-х томах. / Платон. - Т. 3. / Общая ред. А. Ф. Лосева, В. А. Асмуса,

А. А. Тахо-Годи; Автор вступительной статьи в примеч. А. Ф. Лосев. Примеч. А. А. Тахо-Годи. – М.:

Мысль, 1994. – 654 с.

189. Психология диалога: теоретико-методологическое исследование: Моногр. /

Г. В. Дьяконов. – Кировоград: РВЦ КГПУ им. В. Винниченко, 2006. – 694 c.

190. Психологическая целостность человека и некоторые типологии // Целостность человека и

культура труда. – Саратов, 1996. – С. 69 – 75.

191. Психологические основы целостности человека // Всероссийская научная конференция

“Культура и цивилизация”. – Саратов, 27 – 28 июня 1994. – С. 25.

192. Пуляев В. Т. Целостный человек и детерминанты его общественного развития. //

Социально–гуманитарные знания, 1999. – № 6. – 304 с.

363

193. Рікер П. Сам як інший / П. Рікер / Пер із фр. – К.: Дух і літера, 2002. – 458 с.

194. Рыбалко Е. Ф. Становление личности / Е. Ф. Рыбалко / Социальная психология личности.

– Л., 1974. – С. 20 – 31.

195. Роджерс К. Клиентоцентрированная терапия: пер. с англ. / К. Роджерс. – М.: Рефл-бук; –

Киев: Ваклер, 1997. – 320 с.

196. Роджерс Н. Путь к целостности: человеко-центрированная терапия на основе

экспрессивных искусств: // trialog.ru.

197. Романова Е. А. Целостность личности в современном обществе: социально-философский

анализ: автореферат дис. ... кандидата философских наук: 09.00.11 / Екатерина Александровна Романова. –

Уфа, 2011. – 20 с.

198. Роменець В. А. Історія психології XIX – початку XX століття: [навчальний посібник] /

В. А. Роменець. – К.: Вища школа, 1995. – 614 с.

199. Рубинштейн С. Л. Теоретические вопросы психологии и проблема личности. /

С. Л. Рубинштейн // Психология личности. Тексты. - М., 1982. - С. 28 - 35.

200. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологи. / С. Л. Рубинштейн. – СПб.: Питер, 2005. –

713 с.: ил. – (Серия “Мастера психологии”).

201. Савчин М. Методологічні та практичні проблеми психотерапії у контексті духовної

парадигми психології / М. Савчин // Психологія і суспільство: Український теоретико-методологічний

соціогуманітарний часопис. – №4. – 2009. – С. 229 – 241.

202. Савчин М. Духовний потенціал людини / М. В. Савчин. – Вид. 2-ге, пер., доп. – Івано-

Франківськ: Місток НВ, 2010. – 508 с.

203. Савчин М. Вікова психологія / М. В. Савчин, Л. В. Василенко. – К.: Академвидав. (Альма-

матер), 2005. – 360 с.

204. Савчин М. Дослідження особистості в контексті духовної парадигми психології //

Психологія особистості, 2011. – No 1 (2). – С. 191 – 199.

205. Сагатовский В. Н. Философия антропокосмизма в кратком изложении /

В. Н. Сагатовский. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского Университета, 2004. – 113 с.

206. Сагатовский В. Н. Философия Антропокосмизма: авторский словарь. / В. Н. Сагатовский.

– СПб.: Издательский дом “Петрополис”, 2013. – 86 с.

364

207. Сагатовский В. Н. Философия развивающейся гармонии: Философия и жизнь. /


208. Сагатовский В. Н. Философия развивающейся гармонии: Онтология. / В. Н. Сагатовский.

– СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского Университета, 1999. – 361 с.

209. Сагатовский В. Н. Философия развивающейся гармонии: Антропология. /


210. Сайко Э. В. Развитие как определенность бытия и специфика его в осуществлении

человека / Э. В. Сайко // Мир психологии. - 2007. – № 2. – С. 3 – 10.

211. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: опыт феноменологической онтологии. / Ж. П. Сартр. – М.:

Терра-Книжный клуб; Республика, 2002. – 639 с.

212. Селезнева Е. В. Самоосуществление как акмеологическая категория / Е. В. Селезнева //

Мир психологии, 2007. – №2. – С. 192 – 203.

213. Семенов И. Н. Рефлексия в организации творческого мышления и саморазвития личности

/ И. Н. Семенов, С. Ю. Степанов // Вопросы психологии. - 1983. – № 2. – С. 35 – 50.

214. Семинар с Бетти Элис Эриксон: новые уроки гипноза. – М.: Независимая фирма “Класс”,

2011. – 208 с.

215. Семинар с Жаном Беккио / Hypnose Cliniqe, 27.06. – 01.07. 2012 a Miglos, France.

216. Семинар с Жаном Беккио / Hypnose Cliniqe, 26.06. - 30.07. 2013 a Siguer, France.

217. Семинар с Жаном Беккио / d'Hypno-practicienne et Praticienne en Activation de Conscience,

22.06. – 27.06 2015, a Siguer, France.

218. Сергиенко П. Я. Триалектика о началах метагеометрии и математики гармонии. О целом

и целостности (продолжение) / П. Я. Сергиенко // “Академия Тринитаризма”. – М., Эл № 77-6567,

публ.11556, 06.10.2004

219. Сергиенко Е. А. Модель психического в онтогенезе человека / Е. А. Сергиенко,

Е. И. Лебедева, О. А. Прусакова. – М.: Ин-т психологии РАН, 2009. – 431 с.

220. Сергиенко Е. А. Соотношение категорий субъекта и личности / Е. А. Сергиенко //

Личность в изменяющихся социальных условиях: сб. научн. ст. / отв. ред.Е. В. Гордиенко. – Красноярск,

2010. – С.7 – 11.

221. Сергиенко Е. А. Системно-субъектный подход: обоснование и перспектива /

Е. А. Сергиенко // Психологический журнал, 2011. – Т.32, № 1. – С. 120 – 132.

365

222. Сергиенко Е. А. Субъект и личность: поиск единства и специфики / Е. А. Сергиенко // Мир

психологии, 2012.–- № 3 (71). – С. 30 – 49.

223. Сердюк Л. 3. Методологія системного підходу у дослідженні мотивації учіння: основні

напрями досліджень, принципи і закономірності / Л. 3. Сердюк // Актуальні проблеми навчання та

виховання людей з особливими потребами, 2011. – № 8. – С. 123 – 134.

224. Сердюк Л. З. Психологія мотивації учіння майбутніх фахівців: системно-синергетичний

підхід: [монографія] / Л. З. Сердюк. – К.: Університет “Україна”, 2012. – 323 с.

225. Сердюк Л. З. Особистісний модус самореалізації майбутніх фахівців / Л. З. Сердюк //

Вісник післядипломної освіти: зб. наук. пр./ Ун-т. менедж. освіти НАПН України; редкол.:

О. Л. Ануфрієва [та ін.]. – Вип. 10(23) / голов. ред. В. В. Олійник. – К.: АТОПОЛ, 2014. – С. 239 – 248.

226. Системная организация и детерминация психики / Под ред. В. А. Барабанщикова. – М.:

Изд-во “Институт психологии РАН”, 2008. – 448 с. (Труды Института психологии РАН).

227. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / Г. Сковорода / За редакцією проф. Леоніда

Ушкалова. – Харків-Едмонтон-Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських

Студій, 2011. – 1400 с.

228. Слободчиков В. И. Реальность субъективного духа [Текст] / В. И. Слободчиков / Начала

христианской психологии / Под. ред. Б. С. Братуся и Я. Воробьева. – М.: Наука, 1995. – С. 122 – 138.

229. Слободчиков В. И. Основы психологической антропологии [Text]: учеб. пособие для

вузов / В. И. Слободчиков, Е. И. Исаев. / Психология развития человека: Развитие субъективной

реальности в онтогенезе. – М.: Школьная пресса, 2000. – 416 с.

230. Словарь русских синонимов и сходных по смыслу выражений. / Н. Абрамов. – М.:

Русские словари, 1999. – 431с.

231. Смирнов Г. А. Основы формальной теории целостности (ч. 1) / Г. А. Смирнов //

Системные исследования. Ежегодник 1979. – М.: Наука, 1980. – С. 91 – 127.

232. Смирнов Г. А. Основы формальной теории целостности (ч. 2) / Г. А. Смирнов //

Системные исследования. Ежегодник 1980. – М.: Наука, 1981. – С. 255 – 283.

233. Современная психология: формы интеллектуальной жизни [Текст]: учебник /

Е. Б. Старовойтенко. – М.: Академический Проект, 2001. – 544 с.

234. Современный толковый словарь. 75465 словарных статей. – М.:Изд. “Большая Советская

Энциклопедия”, 1997. – OCR Палек, 1998.

http://lib.iitta.gov.ua/5126/

366

235. Соколова Е. Е. Тринадцать диалогов о психологии. Хрестоматия с комментариями по

курсу “Ведение в психологию” / Е. Е.Соколова. – М.: Смысл, 1997. – 653 с.

236. Сомкин А. А. Актуальные концепции "целостной личности" в современной социальной

философии / Александр Алексеевич Сомкин: Дис. ... канд. филос. наук : 09.00.11 – Саранск, 2004. – 175 с.

(РГБ ОД, 61:04-9/395).

237. Социология: Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин,

Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко. – Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2003. – 1312 с. – (Сер. Мир

энциклопедий).

238. Спасибенко С. Г. Целостность человека как принцип структурирования его качеств /

С. Г. Спасибенко // Социально-гуманитарные знания. - 2001. – N 2. – С. 91 – 105

239. Спиноза Б. Этика, доказанная в геометрическом порядке и разделенная на пять частей. /

Б. Спиноза. / Пер. с латинского Н. А. Иванцова. – Серия: Философские технологии. – М.: Академический

Проект, 2008. – 431 с

240. Станкевич Л. П. Проблемы целостности личности (гносеологический аспект) /

Л. П. Станкевич. – Моногр. – М.: Высш.шк., 1987. – 137 с.

241. Столович Л. Н. Природа эстетической ценности / Л. Н. Столович. – М.: Издательcтво

политической литературы, 1972. – 271 с.

242. Татенко В. О. Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / В. О. Татенко. –

К.: Либідь, 2006. – 326 с.

243. Татенко В. О. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології / Людина. Суб'єкт.

Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – С. 316 – 358.

244. Тейлор Ч. Етика автентичності / Пер с англ. – К.: Дух і літера, 2002. – 128 с.

245. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності /

Т. М. Титаренко. – К.: ДП Спеціалізоване видавництво “Либідь”, 2003. – 376 с

246. Топоркова К. А. Целостность бытия человека как диалектика сущего и должного:

дисс…кандидата философских наук: 09.00.01 / Ксения Андреевна Топоркова. – Магнитогорск, 2007. –

131 с.

http://irbis.sstu.ru/cgi-bin/irbis64r_91/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=MARS_PRINT&P21DBN=MARS&S21STN=1&S21REF=&S21FMT=fullw_print&C21COM=S&S21CNR=&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,%20%D0%A1.%20%D0%93.

367

247. Тюхтин В. С. Отражение, системы, кибернетика. Теория отражения в свете кибернетики и

системного подхода [Текст]: монография / В. С. Тюхтин. – М. : Наука, 1972. – 256 с. – Библиогр.: С. 242 –

250.

248. Турбан В. В. Становлення етичної свідомості в онтогенезі [Текст]: автореф. дис. ... д-ра

психол. наук: 19.00.07 / В. В. Турбан; Нац. акад. пед. наук України, Ін-т психології ім. Г. С. Костюка. – К.,

2013. – 38 с.

249. Узнадзе Д.Н. Теория установки: Избранные психологические труды: В 70 т. /

Д. Н. Узнадзе. – М.: ИПП; Воронеж: НПО МОДЭК, 1997. – 448 с.

250. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев,

С. М. Ковалев, В. Г. Панов. – М.: Советская Энциклопедия, 1983. – 840 с.

251. Фромм Э. Сущность человека, его способность к добру и злу. Это человек: Антология. /

Э. Фромм / Сост., вступ. Ст. П. С. Гуревич. – М.: Высшая школа, 1995. – 320 с.

252. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. / М. Фуко. – Серия: Для научных

библиотек. – М.: Прогресс, 1977. – 488 с.

253. Хайвенс Р. А. Гипнотические сценарии: Неоэриксоновский подход к исцелению

убеждением / Рональд А. Хайвенс, КэтринУолтерс / Перев. с англ. – М.: Психотерапия, 2013. – 304 с.

254. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. / М. Хайдеггер / Пер. с нем. – М.:

Республика, 1993. – 447 с. (Мыслители ХХ в.)

255. Хейли Дж. Необычайная психотерапия. Психотерапевтические техники Милтона

Эриксона / Дж.Хейли. – М.: “Белый кролик”, 1995. – 384 с.

256. Цапкин В. Н. Личность как группа - группа как личность / В. Н. Цапкин // Московский

психотерапевтический журнал, 1994. – № 4. – С. 11 – 28

257. Циба В. Т. Контури системної соціальної психології / В. Т. Циба // Cоціальна психологія,

2003. – No 1. – С. 27 – 39.

258. Цукерман Г. А. Психология саморазвития: задача для подростков и их педагогов. /

Г. А. Цукерман. – Рига: Педагогический центр “Эксперимент”, 1997. – 278 с.

259. Человеческая целостность и встреча культур / Сост. К. Б. Сигов. – К.: Дух і Літера, 2007. –

408 с.

260. Чуприкова Н. И. Всеобщий закон в эволюции жизни, психического развития и в

историческом развитии человечества / Н. И. Чуприкова // Мир психологии. - 2007. – №2. – С. 11 – 18.

368

261. Шадриков В. Д. Индивидуальность как проявление внутреннего мира / В. Д. Шадриков /

Психология индивидуальности: новые модели и концепции / Под ред. Е. Б. Старовойтенко,

В. Д. Шадрикова. – М., 2009. – С. 72 – 109.

262. Швалб Ю. М. Целеполагающее сознание (психологические модели и исследования) /

Ю. М. Швалб. – К.: Милленниум, 2003. – 152 с.

248. Швалб Ю. М. Психологические формы фиксации жизненного опыта / Ю. М. Швалб //

Актуальні проблеми психології / [за ред. Н. В. Чепелевої] /. – К.: Міленіум., 2005: – Том 2.: Психологічна

герменевтика. – Вип. 3. – С. 14 – 21.

249. Швырков В. Б. Системно-эволюционный подход к изучению мозга, психики и сознания /

В. Б. Швырков // Психологический журнал, 1988. – Т. 9. – № 4. – С. 132 –148.

250. Шнейдер Л. Б. Экспериментальное изучение профессиональной идентичности. / Л. Б. Шнейдер.

– М.: Принт, 2001. – 128 с.

251. Штепа О. С. Особистісна зрілість: Модель. Опитувальник. Тренінг. / О. С. Штепа. Монографія. –

Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – 210 с.

252. Щедровицкий Г. П. Проблемы методологии системного исследования / Г. П. Щедровицкий /

Избранные труды / Г. П. Щедровицкий ; ред.-сост. А. А. Пископпель, Л. П. Щедровицкий. – М., 1995. – С.

155 – 196.

253. Эриксон М. Гипнотические реальности: Наведение клинического гипноза и формы косвенного

внушения / М. Эриксон, Э. Росси, Ш. Росси / Пер. с англ. М. А. Якушиной. – М: Независимая фирма

“Класс”, 2010. – 352 с. – (Библиотека психологии и психотерапии).

254. Юдин Б. Г. Понятие целостности в структуре научного знания Текст. / Б. Г. Юдин // Вопросы

философии. - 1970. – № 12. – С. 81 – 92.

255. Юнг К. Г. Ответ Иову. / К. Г. Юнг. – М.: Канон, 1995. – 352 с.

256. Яценко Т. С. Теорія і практика групової психокорекції. Активне соціально-психологічне

навчання / Т. С. Яценко: Навч.посібн. – К.: Вища школа, 2004. – 679 с.

257. Яценко Т. С. Методология глубинно-коррекционной подготовки психолога / Т. С. Яценко,

А. В. Глузман. – Днепропетровск.: Изд-во “Инновация”, 2015. – 396 с.

258. Aging-related magnification of genetic effects on cognitive and brain integrity / Goran Papenberg, Ulman

Lindenberger, Lars Bäckman // Publication stage: In Press Corrected Proof DOI: / http: // dx.doi.org / 10.1016 / j.tics.

2015.06.008

369

259. Allport G. W. Pattern and growth personality / G. W. Allport. – N. Y.: Holt, Rinehart and Winston, 1961.

260. Аllport G. W. Readings in attitude theory and measurement / G. W. Аllport. – N. Y.: Wiley, 1967. – 462 р.

261. Bargh J. A. The unbearable automaticity of being / J. A. Bargh, T. L. Chartrand. // American Psychologist,

1999. – 54 (7). – P. 462 – 479.

262. Burge S. An overview of the Hard Systems Methodology / S. Burge / System Thinking: Approaches and

Methodologies. - Burge Hughes Walsh, 2015. – P. 1 – 3.

263. Gehlen A. Der Mensch. Seine Natur und seine Stellung in der Welt. 13. Auflage. – Gesamtausgabe, 1986.

– Bd. 3. – S. 60 – 63.

264. Dehaene S. Imaging unconscious semantic priming / S. Dehaene, L. Naccache, G. Le Clec'h, E. Koechlin,

M. Mueller, G. Dehaene-Lambertz, P. F. Van De Moortele, D. Le Bihan // Nature, 395 (1998). – P. 597 – 600.

265. Dehaene S. Cerebral mechanisms of word masking and unconscious repetition priming / S. Dehaene ,

L. Naccache , L. Cohen, D. Le Bihan, J. F. Mangin, J. B. Poline, D. Riviere. // Nature Neuroscience, 4 (2001). – P.

752 – 758.

266. Dehaene-Lambertz G. Functional neuroimaging of speech perception in infants / G. Dehaene-Lambertz ,

S. Dehaene, L. Hertz-Pannier. // Science, 298 (2002). – P. 2013 – 2015.

267. Dehaene S. How learning to read changes the cortical networks for vision and language / S. Dehaene,

F. Pegado, L. W. Braga, P. Ventura, G. Nunes Filho, A. Jobert, G. Dehaene-Lambertz , R. Kolinsky, J. Morais,

L. Cohen. // Science, 6009 (2010). – P. 1359 – 1364.

268. Dehaene S. Le code de la conscience. / Stanislas Dehaene. – Paris: Odile Jacob, 2014. – 432 p.

269. Erickson M. N. Hypnotic investigation of psychosomatic phenomena: Psychosomatic interrelations

studied by experimental hypnosis. / M. N. Erickson // Psychosomatic Medicine, 1943. - 5, 51 – 58. Reprinted in

Ericson. – 1980.

270. Erickson M.N. Hypnotic psychoterapy / M. N. Erickson // The Medical Clinics of North America, 1948.

P. 571 – 584. – New York W. D. Sounders Co. Reprinted in Ericson. – 1980.

271. Erickson M.N. Deep hypnosis and its induction. / M. N. Erickson. In L. M. Lecron (Ed). // Experimental

hypnosis, 1952. Reprinted in Ericson. – 1980.

272. Erickson M. N. Pseudo-orientation in time as a hypnoterapeutic procedure / M. N. Erickson // The Journal

of Clinical and Experimental Hypnosis, 1954. – 2. – P. 261 – 283.

273. Erickson M. N. Special techniques of brief hypnoterapy / M. N. Erickson // The Journal of Clinical and

Experimental Hypnosis, 1954. – 2. – P. 109 – 129.

370

274. Erickson M. N. The “Surprise” and “My-Friend-John” tecniques of hypnosis: Minimal cues and natural

field experimentation / M.N.Erickson // American Journal, 1964. – 6. – P. 293 – 307. Reprinted in Ericson. – 1980.

275. Erickson M. N. The burden of responsibility in effective psychotherapy. / M. N. Erickson // The American

Journal of Clinical Hypnosis, 1966. – 6. – P. 269 – 271.

276. Erickson M. N. Autohypnotic experiences of Milton H. Erickson / M. N. Erickson, E. Rossi // American

Journal of Clinical Hypnosis, 1977. – 20 (7) – P. 36 – 54.

277. Erickson M. N. Hypnotic integration of psychodinamic processes: The collected papers of Million Ericson

on hypnosis, Volume 3. / M. N. Erickson (Edited by E. L. Rossi). – New York: Irvington, 1980. – 483 p.

278. Erickson M.H. & Zeig, J. K. Symptom prescription for expanding the psychotic’s world view. In

E. L. Rossi (Ed.), The collected papers of Milton H. Erickson onhypnosis: Vol. 4. – New York: Irvington, 1980. – Р.

335 – 337.

279. Erickson M. The Collected Papers of Milton H. Erickson (E. Rossi, Ed.). Somerset, N. J.: John Wiley &

Sons, 1980; – Vol. I, The Nature of Hypnosis and Suggestion. – New York: Irvington Publishers, Inc. 1980. – 584 р.


Sons, 1980. – Vol. 11, Hypnotic Alteration of Sensory, Perceptual and Psychophysiological Processes. – New York:

Irvington Publishers, Inc. 1980. – 384 р.


Sons, 1980. – Vol. 111, The Hypnotic Investigation of Psychodynamic Processes. – New York: Irvington

Publishers, Inc. 1980. – 384 р.


Sons, 1980. – Vol. IV, Innovative Hypnotherapy. – New York: Irvington Publishers, Inc. 1980. – 586 p.

283. Faymonville M. E. Hypnosedation: A valuable alternative to traditional anestethetic techniques./

M. E. Faymonville, M. Meurisse, J. Fissette // Ada Chirurgica Belgica, 1999. – 99. – P. 141 – 146.

284. Fisch R., Weakland J. H., & Segal L. The tactics of change: Doing therapy briefly. / R. Fisch,

J. H. Weakland, L. Segal. – San Francisco: Jossey-Bass, 1982. – 328 p.

285. Fodor Jerry A. The modularity of mind: An essay on faculty psychology. – Cambridge, MA: MIT Press,

1983. – P. 158

286. Fromm E. Self hypnosis: A new area of research. / E. Fromm // Psychotherapy: Research, Theory, and

Practice, 1975. – 12. – P. 295 – 301.

http://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/00029157.1982.10403321?src=recsys










371

287. Gazzaniga M. S. Right hemisohere language following brain bisection: A 20-year perspective. /

M. S. Gazzaniga // American Psychologist, 1983. – 35 (5). – P. 525 – 537.

288. Gazzaniga M. S. Dyspraxia following division of the cerebral commissures. / M. S. Gazzaniga,

J. E. Bogen, R. W. Sperry // Archives of Neurology, 1967. – 16. – P. 606 – 612.

289. Gilligan S. G. Ericksonian approaches to clinical hypnosis. In J. K. Zeig (Ed.), Ericksonian approaches to

hypnosis and psychotherapy. – New York: Brunner/Mazel. – 1982. – Р. 87 – 103.

290. Geiko E. Psychological aspects of personal integrity / Е. Geyko / Innovativeness at the beginning of XXI

century. Studies – Researches – Egzemplifications. – First Edition. – ISBN: 978-1-4276-5321-5. – USA : ECKO

House Publishing, 2013. – P. 42 – 55.Geyko I. Character psychologiczny integralnosci w wymiarze wspolchesnych

pogladow naukowych / Ievgenia Geyko / Integralnosc I dezintegralnosc w XXI wieku. Kontekst psychologiczno-

spoleczny, ekonomiczny I prawny, 2013. – P. 7 – 15.

291. Geiko E. Psychological features of self-organisation of poly-sistemic integrity of a personality / Е. Geyko //

Central European Journal for Science and Research / Sefredaktor prof. Zdenek Ondrejek DrSc. – Praha : Publishing

house Education and Science, 2015. – P. 48 – 53.

292. Geyko E. Genesis of a poly-systemic integrity of the personality / Е. Geyko // Fundamental and applied

researches in practice of leading scientific schools. Issue: 2 (20) – cо-publ.: Publishing office: Accent graphics

communications – Hamilton, ON, 2017. – Р. 71 – 76.

293. Geyko E. Psychological features of the manifestation of the poly-systemic integrity of the personality /

Е. Geyko // Fundamental and applied researches in practice of leading scientific schools. – 21 (3). – 2017. – Р. 32 –

38.

294. Havens R. A. Posthypnotic predetermination of therapeytic progress. / R. A. Havens // American Journal

of Clinical Hypnosis, 1986. – 28. – P. 258 – 262.

295. Kirsch I. Hypnotic involuntariness and the automaticity of everyday life. / I. Kirsch , S. J. Lynn. // American

Journal of Clinical Hypnosis, 1997. – 40 (1). – P. 329 – 348.

296. Kirsch I. Automaticity in clinical psychology / I. Kirsch , S. J. Lynn. // American Psychologist, 1999. – 54.

– P. 504 – 515.

297. Koestler A. The ghost in the machine. / A. Koestler. – Chicago: Henry Regnery Company, 1967.

298. Kruskal D. M. Asymptotology // Proceedings of Conference on Mathematical Models on Physical

Sciences. / D. M. Kruskal. – Englewood Cliffs, HJ: Prentice-Hall, 1963. – P. 17 – 48.

372

299. Lamb H. On the determination of an elastic shells / H. Lamb. // Proc. London Math. Soc, 1890. – V. 21. –

P. 119 – 146.

300. Libet B. Unconscious cerebral initiative and the role of conscious will in voluntary action. / B. Libet //

Behavioral and Brain Sciences, 1985. – 44 (1). – P. 3 – 11.

301. Martinez-Tendro J. Rapid self-hypnosis: A new self-hypnosis method and its comparison with the

Hypnotic Induction Profile (HIP) / J. Martinez-Tendro // American Journal of Clinical Hypnosis, 2001. – 44 (1). –

P. 3 – 11.

302. Meinong A.‘Über Gegenstände höherer Ordnung und deren Verhältniszur inneren Wahrnehmung’,

Zeitschrift für Psychologie und hysiologie derSinnesorgane, 21, pp. 182-272; in GAII. – Р. 377 – 471 [English

translation:Meinong 1978].

303. Metacognition. Cognitive and social dimensions / Ed. By V. Y. Yzrebyt, G. Lories, B. Dardenn. – L.: Sage

Publications, 1998. – 304 p.

304. Mischel W. & Morf, C. C. The self as a psycho-social dynamic processing system: A meta-perspective on

a century of the self in psychology. / In: M. R. Leary and Tangney (Eds.), Handbook of self and identity. – New

York, London: The Guilford Press, 2003. – Р. 15 – 43.

305. Olness K. Unrecognized biologic bases of behavioral symptoms in patients referred for hypnotherapy. /

K. Olness, P. Libbey. // American Journal of Clinical Hypnosis, 1987. – 30 (1). – P. 1 – 8.

306. Program integrity and effectiveness of a cognitive behavioral intervention for incarcerated youth on

cognitive distortions, social skills, and moral development / Petra Helmond, Geertjan Overbeek, Daniel Brugman //

Children and Youth Services Review / Volume 34, Issue 9, September 2012. – P. 1720 – 1728.

307. Rogers C. R. A theory of therapy, personality, and interpersonal relationships, as developed in the client-

centered framework. Ir S. Koch (Ed.) / C. R. Rogers // Psychology, the study of a science. – Vol. 3:Formulations of

the person and the social context. – New York.: McGraw-Hill, 1959. – P. 184 – 225.

308. Rogers C. R. On becoming a person: A therapist’s view of psychoterapy / C. R. Rogers. – Boston:

Hougton Mifflin, 1961. – 420 р.

309. Seligman M. P. Positive psychology: An introduction. / M. P. Seligman, M. Csikszentmilhalyi, 2000. – 55

(1). – P. 5 – 14.

310. Sergent C. Timing of the brain events underlying access to consciousness during the attentional blink /

C. Sergent, S. Baillet, S. Dehaene // Nature Neuroscience, 8 (2005). – Р. 1391 – 1400.

http://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0190740912001879





http://www.sciencedirect.com/science/journal/01907409

http://www.sciencedirect.com/science/journal/01907409/34/9

373

311. Stanton H. E. Diagnostic trance: Its value in the school environment. / H. E. Stanton // Journal of the

Society for Accelerative Learning and Teaching, 1991. – 16 (3). – P. 267 – 285.

312. St. Gregory Palamas and the Tradition of the Fathers // The Greek Orthodox Theological Review. – Vol.

2., 1959 – 1960, Winter. – Р. 119 – 131.

313. Social cognition / Susan T. Fiske, Shelley E. Taylor. – 1st ed. – New York: Random House, 1984. – 508 p.

– Bibliography: – Р. 419 – 484.

314. The relation of structural integrity and task-related functional connectivity in the aging brain / Hana

Burianová, Lars Marstaller, Jeiran Choupan, Farshid Sepehrband, Maryam Ziaei, David Reutens // Neurobiology of

Aging / Available online 10 July 2015.

315. Tolman E. C. Behavior and psychological man: essays in motivation and learning. / E. C. Tolman. –

Berkeley; Los Angeles: University of California press, 1958. – 269 p.

316. Wegner D. M. Apparent mental causation: Sources of the experience of will. / D. M. Wegner,

T. Wheatley. // American Psychologist, 1999. – 54 (7). – P. 480 – 492.

317. Zeig Jeffrey K. Confluence: The Selected Papers of Jeffrey K. Zeig. – Vol. 1 – Published by Zeig, Tucker

& Theisen, Inc., 2006. – 262 p.

318. Walter W. G. The living brain. / W. Grey Walter. – London: Published by Gerald Duckworth, 1953. –

216 р.

319. The Wisdom of Milton H. Erickson. Ronald A. Havens, PhD. Crown House Publishing Ltd Crown

Buildings, Bancyfelin, Carmarthen, Wales, SA33 5ND, UК and Crown House Publishing Company LLC 6

Trowbridge Drive, Suite 5, Bethel, CT 06801-2858, USA was originally published by Irvington Publishers,

Published by Inc. in 1985. – 377 р.











https://www.abebooks.com/servlet/SearchResults?an=Jeffrey+K.+Zeig&cm_sp=det-_-bdp-_-author

374

Додаток А

ПЕРМСКИЙ ВОПРОСНИК ЭТНИЧЕСКОГО Я

Инструкция:

Укажите, пожалуйста, в бланке ответов Вашу фамилию и имя, год рождения, пол,

национальность, факультет, курс, на котором Вы учитесь, и группу. Затем впишите, какое

сегодня число, месяц, год.

Вам предлагается серия суждений. «Примеряйте» каждое суждение на себя:

насколько Вы сами могли бы ответить так же. Все мы отвечаем различным образом на

разные ситуации и, скорее всего, все ответы будут в какой-то степени для Вас возможны.

Поэтому каждый Ваш ответ будет лишь в какой-то степени соответствовать Вам.

Пожалуйста, обратитесь к ключу, который приведен ниже.

Обведите кружком цифру – 3

Обведите кружком цифру – 2

Обведите кружком цифру –1

Обведите кружком цифру + 1



Если Вы совершенно не согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как это

выражено в суждении

Если Вы не согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как это выражено в

суждении

Если Вы скорее не согласны, чем согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как

это выражено в суждении

Если Вы скорее согласны, чем не согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как

это выражено в суждении

Если Вы согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как это выражено в суждении

Если Вы полностью согласны с тем, что Вы могли бы ответить так, как это выражено

в суждении

Например, рассмотрим суждение № 2:

«Я готова отвечать на каждый вопрос так искренне, как только возможно».

В какой степени Вы сами могли бы ответить сходным образом?

375

Если Вы согласны с тем, что Вы могли бы ответить так же, Вам нужно обвести

кружком цифру + 2 на бланке для ответов:

–3 –2 –1 +1 +2 +3

Нет правильных или ошибочных ответов, и нет хитрых или шуточных суждений.

Работайте быстро и не думайте долго о точном значении суждений.

Когда закончите работу, проверьте, пожалуйста, ответили ли Вы на все вопросы.

Вариант для представителей этноса

1. Я уверена, что я более гостеприимна в общении с соотечественниками, чем с

людьми других национальностей.

2. Мое знание своих обрядов может производить впечатление на моих друзей в

большей степени, чем на моих друзей других национальностей.

3. Я уверена, что для работы я возьму в помощники скорее соотечественника, чем

человека другой национальности.

4. Я могу доверять друзьям больше, чем друзьям других национальностей.

5. Мое знание песен может заинтересовать скорее моих друзей, чем моих друзей

других национальностей.

6. Я уверена, что я понимаю соотечественников лучше, чем людей других

национальностей.

7. Отечественная история вызывает у меня больший интерес, чем история других

народов.

8. Можно понять соотечественника, которому родные обряды ближе, чем обряды

других народов.

9. Можно понять соотечественника, у которого стремление познать историю своего

народа преобладает над стремлением познать историю других народов.

10. Мое знание традиций может произвести большее впечатление на моих знакомых,

чем на моих знакомых других национальностей.

11. Мое участие в национальных праздниках может служить примером скорее для

моих знакомых, чем для знакомых других национальностей.

12. Народные сказки вызывают у меня больший интерес, чем сказки других народов.

13. Я способна убедить соотечественника быстрее, чем человека другой

национальности.

376

14. Можно понять соотечественника, для которого родная культура более значима,

чем другие культуры.

15. Мои представления об истории могут произвести большее впечатление на моих

друзей, чем на моих друзей других национальностей.

16. Можно понять соотечественника, который предпочитает песни песням,

исполняемым на другом языке.

17. Блюда национальной кухни кажутся мне более вкусными, чем блюда какой-либо

другой национальной кухни.

18. Отечественные песни вызывают у меня больший интерес, чем песни,

исполняемые на другом языке.

19. Можно понять соотечественника, который участвует скорее в национальных

праздниках, чем в национальных праздниках других народов.

20. Отечественная национальная культура интересует меня в большей степени, чем

другие национальные культуры.

Бланк ответов

Фамилия, имя

Национальность

Год рождения

Факультет

Пол (М/Ж)

Курс

Группа

Дата (число, месяц, год)

377

ПО КАЖДОМУ СУЖДЕНИЮ ОБВЕДИТЕ КРУЖКОМ

ТОЛЬКО ОДНУ ЦИФРУ

Пожалуйста, убедитесь, что Вы обвели кружком ответ по каждому суждению

Перевод ответов участников исследования в сырые баллы

Ответы участников исследования

Первоначально Их значения В сырых баллах

–3 Совершенно не согласен 1

–2 Не согласен 2

–1 Скорее не согласен, чем согласен 3

+1 Скорее согласен, чем не согласен 4

+2 Согласен 5

+3 Полностью согласен 6

Ключ

1. Я–Авторское 1 3 4 6 13

2. Я–Воплощенное 2 5 10 11 15

3. Я–Превращенное 8 9 14 16 19

4. Я–Вторящее 7 12 17 18 20

Конструктная валидность

Итоги факторного анализа пунктов вопросника приведены ниже.

Факторное отображение пунктов Пермского вопросника этнического Я

Субмодальности Я и их пункты Компоненты после ротации:

I II III IV

Я - Авторское

1. Я уверена, что я более гостеприимна в общении с соотечественниками, чем с

людьми других национальностей.

378

3. Я уверена, что для работы я возьму в помощники скорее соотечественника, чем

человека другой национальности.

4. Я могу доверять друзьям больше, чем друзьям других национальностей.

6. Я уверена, что я понимаю соотечественников лучше, чем людей других

национальностей.

13. Я способна убедить соотечественника быстрее, чем человека другой

национальности.

Я - Воплощенное

2. Мое знание обрядов может производить впечатление на моих друзей в большей

степени, чем на моих друзей других национальностей.

5. Мое знание песен может заинтересовать скорее моих друзей, чем моих друзей

других национальностей.

10. Мое знание традиций может произвести большее впечатление на моих знакомых,

чем на моих знакомых других национальностей.

11. Мое участие в национальных праздниках может служить примером скорее для

моих знакомых, чем для знакомых других национальностей.

15. Мои представления об отечественной истории могут произвести большее

впечатление на моих друзей, чем на моих друзей других национальностей.

Субмодальности Я и их пункты Компоненты после ротации

I II III IV

Я - Превращенное

8. Можно понять соотечественника, которому обряды ближе, чем обряды других

народов.

9. Можно понять соотечественника, у которого стремление познать историю своего

народа преобладает над стремлением познать историю других народов

379

14. Можно понять соотечественника, для которого своя культура более значима, чем

другие культуры.

16. Можно понять соотечественника, который предпочитает песни песням,

исполняемым на другом языке.

19. Можно понять соотечественника, который участвует скорее в национальных

праздниках, чем в национальных праздниках других народов.

Я – Вторящее

7. Отечественная история вызывает у меня больший интерес, чем история других

народов.

12. Отечественные народные сказки вызывают у меня больший интерес, чем сказки

других народов.

17. Блюда отечественной национальной кухни кажутся мне более вкусными, чем

блюда какой-либо другой национальной кухни.

18. Отечественные песни вызывают у меня больший интерес, чем песни,

исполняемые на другом языке.

20. Отечественная национальная культура интересует меня в большей степени, чем

другие национальные культуры.

Собственные значения 6.38 2.13 1.49 1.34

Доля объяснимой дисперсии, % 31.91 10.63 7.46 6.71

Примечание. N = 248, незначимые факторные нагрузки опущены.

В результате факторного анализа пунктов Пермского вопросника этнического Я были

выделены 4 компоненты, имеющие собственные значения > 1 и с общей долей

объяснимой дисперсии 56.71%. В первую компоненту (31.91%) вошли пункты,

относящиеся к субмодальности Я – Авторское (.59 ÷ .77). Поэтому данная компонента

была названа «Я – Авторское». Во вторую компоненту (10.63%) вошли пункты,

380

относящиеся к субмодальности Я – Превращенное (.64 ÷ .79). Поэтому данная компонента

была названа «Я – Превращенное». В третью компоненту (7.46%) вошли пункты,

относящиеся к субмодальности Я – Воплощенное (.58 ÷ .77). Поэтому данная компонента

была названа «Я – Воплощенное». В четвертую компоненту (6.71%) вошли пункты,

относящиеся к субмодальности Я – Вторящее (.52 ÷ .79). Поэтому данная компонента была

названа «Я– Вторящее».

Таким образом, пункты, соответствующие разным субмодальностям этнического Я,

распались на 4 самостоятельные компоненты. Это значит, что Пермский вопросник

этнического Я имеет конструктную валидность.

Надежность По шкале «Я – Авторское» средняя величина коэффициентов

корреляций между ее пунктами была равна .40, коэффициент альфа Кронбаха .76,

стандартизированный коэффициент альфа .77. Следовательно, пункты шкалы «Я –

Авторское» обладали приемлемой надежностью.

По шкале «Я – Воплощенное» средняя величина коэффициентов корреляций между

ее пунктами была равна .37, коэффициент альфа Кронбаха – .74, стандартизированный

коэффициент альфа .75. Следовательно, пункты шкалы «Я –Воплощенное» обладали

приемлемой надежностью.

По шкале «Я – Превращенное» средняя величина коэффициентов корреляций между

ее пунктами была равна .51, коэффициент альфа Кронбаха – .83, стандартизированный

коэффициент альфа .84. Следовательно, пункты шкалы «Я –Превращенное» обладали


По шкале «Я – Вторящее» средняя величина коэффициентов корреляций между ее

пунктами была равна .48, коэффициент альфа Кронбаха .82, Стандартизированный

коэффициент альфа .82. Следовательно, пункты шкалы «Я – Вторящее» обладали


381

Пермский вопросник Я – представляет собой 38-пунктный вопросник: по 8 пунктов –

на каждую субмодальность, 4 пункта – маскировочные, 2 пункта

относятся к шкале лжи. Методика прошла процедуру верификации, результаты которой

свидетельствовали в пользу ее валидности и надежности.

Кроме стандартизированных опросников для исследования динамических аспектов

изменения субмодальностей, в культурной среде использовался Анализ выраженности

субмодальностей Я в текстах поэтов, где о Я-Авторском судили по наличию личного

местоимения "Я" и возвратного местоимения "сам"/"сама", также учитывались глаголы

первого лица единственного числа в тех случаях, когда отсутствовали местоимения. О Я-

Воплощенном судили по притяжательному местоимению "мой" в разных родах и числах.

О Я-Превращенном судили по местоимениям второго и третьего лица в разных родах и

числах. О Я-Вторящем судили по личному местоимению "я" в косвенных падежах –

"меня". "мне", "мною".

Предлагаемый метод контекстного реконструирования полимодального Я

предназначен для исследования отображения в метаиндивидуальном мире широкого

спектра явлений через различные субмодальности Я («Авторство», «Обладание»,

«Принятие» и «Зависимость»). Методика построена по принципу вербального

конструктора предложений, часть слов в котором задаются исследователем в зависимости

от поставленной задачи при том, что местоимение является обязательным атрибутом

предложения.

В отличие от традиционных тестовых методик, при выполнении которых

испытуемый высказывает степень согласия с каждым пунктом опросника, данная

методика предусматривает самостоятельное составление предложений, что, в

значительной степени, делает ее похожей на метод неоконченных предложений и,

соответственно, позволяет отнести ее к проективным методикам. В существующих

382

системах класификаций данная методика попадает в класс методов контекстного

конструирования, направленых на изучение субъективных связей значений стимула.

Согласно В. Серкину, по технологии проведения данный метод относится к методам

контекстного конструирования. Соответственно, названием методики могло бы быть

«Метод контекстного конструирования для реконструкции полимодального Я». Учитывая

то, что методика направлена на построение (реконструирование) полимодального Я,

составляющие которого известны и восстановимы, исходя из типов применяемых

местоимений, то это метод контекстного реконструирования (в нашем случае –

полимодального Я).

Методика относится к разряду бланковых и может проводиться как индивидуально,

так и в групповом варианте. В бланке дается перечень местоимений и слова-стимулы,

представленность которых изучается.

Бланк методики может выглядеть так:-----------------------------------------------------------------

--------------------------------------------------------------------------------------

Инструкция: Придумайте и запишите предложения, в которых было бы по одному

слову из каждого столбца таблицы. Порядок слов произвольный.

Он (она, оно, они)

Меня (мне, мною)

Мы

Мой (моя, мое)

Я

Сам (сама)

Паника

Подъем

Поток *

Контроль

…

Эти слова могут повторяться По одному предложению на кождое из эти

слов

383

* Поток – в психологии обозначает полное погружение в процесс, психическое

состояние, в котором человек ….-------------------------------------------------------------------------------

-------------------------------------------------------------------

Перечень местоимений в столбце слева постоянный набор слов во второй колонке

выбирается в соответствии с задачей исследования. В качестве примера представлен бланк

проведенных под нашим руководством серии исследований переживаний состояния

потока и влюблености.

Обработка проводится в следующем порядке. О Я-Авторском судим по наличию в

предложении личного местоимению "я", а также возвратного местоимения "сам"/"сама". О

Я-Воплощенном судим по притяжательному местоимению "мой" в разных родах и числах.

О Я-Превращенном судим по местоимениям второго и третьего лица в разных родах и

числах. О Я-Вторящем судим по личному местоимению "я" в косвенных падежах – "меня",

"мне", "мною". Далее первичные сырые показатели по каждой субмодальности Я по

отдельности представляют собой накопленные частоты по анализируемым предложениям,

которые затем усредняются в пересчете на количество заполненных протоколов.

Если конструктная валидность методики не вызывает сомнений, то вопрос

эмпирической валидизации требут своей проработки, что может быть реализовано с

использованием «Пермского вопросника Я».

Методика имеет множество возможных прикладных аспектов. Так, в зависимости от

целей исследования в составляемые предложения как обязательные слова могут

включаться явления (понятия), представленность которых в структуре полимодального Я

планируется изучать.

384

Додаток Б

Total Variance Explained

Compo

nent

Initial Eigenvalues Extraction Sums of Squared Loadings

Total % of Variance Cumulative % Total % of Variance Cumulative %

1 9,720 15,428 15,428 9,720 15,428 15,428

2 6,223 9,878 25,306 6,223 9,878 25,306

3 5,807 9,218 34,524 5,807 9,218 34,524

4 3,178 5,044 39,568 3,178 5,044 39,568

5 2,998 4,758 44,326 2,998 4,758 44,326

6 2,672 4,241 48,567 2,672 4,241 48,567

7 2,365 3,753 52,320 2,365 3,753 52,320

8 2,292 3,639 55,959 2,292 3,639 55,959

9 2,199 3,491 59,450 2,199 3,491 59,450

10 2,066 3,279 62,729 2,066 3,279 62,729

11 1,854 2,942 65,671 1,854 2,942 65,671

12 1,543 2,449 68,120 1,543 2,449 68,120

13 1,448 2,298 70,418 1,448 2,298 70,418

14 1,221 1,939 72,357 1,221 1,939 72,357

15 1,192 1,892 74,249 1,192 1,892 74,249

16 1,063 1,687 75,936 1,063 1,687 75,936

17 1,038 1,647 77,583 1,038 1,647 77,583

18 ,976 1,549 79,132

19 ,912 1,447 80,580

20 ,874 1,388 81,967

21 ,867 1,376 83,343

22 ,831 1,319 84,662

23 ,719 1,142 85,804

24 ,703 1,115 86,919

25 ,689 1,094 88,013

26 ,604 ,959 88,972

27 ,538 ,854 89,826

28 ,530 ,841 90,667

29 ,453 ,719 91,386

30 ,419 ,665 92,051

31 ,407 ,646 92,697

385

32 ,398 ,633 93,329

33 ,338 ,537 93,866

34 ,332 ,527 94,394

35 ,314 ,498 94,891

36 ,281 ,447 95,338

37 ,266 ,423 95,761

38 ,255 ,404 96,165

39 ,246 ,391 96,556

40 ,231 ,366 96,922

41 ,194 ,309 97,231

42 ,187 ,298 97,528

43 ,164 ,260 97,789

44 ,157 ,250 98,038

45 ,144 ,229 98,268

46 ,134 ,213 98,481

47 ,118 ,187 98,668

48 ,108 ,172 98,840

49 ,100 ,158 98,998

50 ,094 ,148 99,146

51 ,084 ,133 99,279

52 ,075 ,120 99,399

53 ,067 ,106 99,505

54 ,054 ,086 99,592

55 ,050 ,080 99,672

56 ,041 ,066 99,737

57 ,038 ,061 99,798

58 ,029 ,047 99,844

59 ,028 ,044 99,888

60 ,024 ,037 99,926

61 ,017 ,028 99,953

62 ,017 ,027 99,980

63 ,013 ,020 100,000

Extraction Method: Principal Component Analysis.

Documents

РОЗДІЛ 1 - СНУ ім. В. Даля · 4 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Глобальні трансформації, що відбуваються