Zasady virovcennya

Відділ освіти ЦХВЄУ

ЗАСАДИ ВІРОВЧЕННЯ

Церкви Християн

Віри Євангельської України

Навчальний посібник

Київ

2011

УДК 000.00 (000.00) ББК 000 З 00

Варениця В.М., Вознюк В.В., Капустін І.С., Ксензов Д.В., Кучер О.В., Лисюк В.Ф., Малик В.Г., Манелюк С.В., Мокієнко М.М., Попудник В.В.

Засади віровчення Церкви Християн Віри Євангельської України:

Навч. посібник. – К.: Відділ освіти ЦХВЄУ, 2011. − 200 с.

ISВN 000-0000-00-0

У навчальному посібнику розглянуто основні біблійні засади, на яких будує своє віровчення Церква Християн Віри Євангельської України (ЦХВЄУ). Без знан-ня і розуміння цих істин неможливо бути успішним християнином і повною мірою виконати Божу волю.

Посібник подає вчення про Триєдність Бога, про Христа, про особу і дари Святого Духа, Боже призначення людини і наслідки гріхопадіння, про Церкву як Ті-ло Христа, роз’яснює необхідність водного хрещення і хрещення Святим Духом, дає відповіді на питання про матеріальне служіння, необхідність освячення тощо. Особливу увагу приділено питанням про молитву, участь віруючого в духовній війні, загробне життя і прийдешнє людства. Коротко подана також історія ЦХВЄУ.

Для широкого кола віруючих – християн віри євангельської, а також всіх, хто прагне глибше пізнати основи Христової науки.

Засади віровчення ЦХВЄУ

Навчальний посібник 3

ЗЗММІІССТТ

Передмова....................................................................................... 4

1. Біблія – найбільший скарб ........................................................ 5

2. Триєдність Бога........................................................................ 15

3. Вчення про Христа .................................................................. 27

4. Особа Святого Духа................................................................. 37

5. Призначення людини............................................................... 43

6. Гріхопадіння людини .............................................................. 51

7. Віра і покаяння ......................................................................... 59

8. Народження згори, або відродження ..................................... 67

9. Необхідність водного хрещення............................................. 73

10. Хрещення Святим Духом...................................................... 83

11. Освячення: одноразова дія чи процес? ................................ 89

12. Духовний світ і духовна боротьба віруючого..................... 97

13. Молитва ................................................................................ 105

14. Дари Духа Святого............................................................... 114

15. Матеріальне служіння та добрі діла................................... 123

16. Церква – Тіло Христа .......................................................... 133

17. Сім’я у світлі Божого Слова ............................................... 139

18. Євангелізація – вибір чи обов’язок? .................................. 147

19. Таємниця загробного життя................................................ 156

20. Що буде з цим світом .......................................................... 166

21. Історія Церкви Християн Віри Євангельської .................. 182

Література................................................................................... 197

Передмова

Відділ освіти ЦХВЄУ 4

ППЕЕРРЕЕДДММООВВАА

Потреба такого підручника доказана життєвою практикою. Братство Церкви Християн Віри Євангельської України із задово-ленням хоче бачити таку важливу книгу в кожній місцевій церкві. Сам Господь і Учитель Ісус Христос багато часу Свого земного життя присвячував навчанню людей. Він навчав по домах, у сина-гогах, біля моря, на пагорбах. Навчав при багатолюдді й індивіду-ально. Бо Він знав, що навіть вибраний Божий народ, якщо його не вчити, не настановити, рано чи пізно зійде з прямих доріг Господ-ніх: «Будь навчений, Єрусалиме, щоб душа Моя не відвернулась від тебе» (Єр. 6:8).

Церкві Христовій завжди потрібні хліб і вода – навчання Божо-го Слова і сила Святого Духа. Тому Правління і Комітет ЦХВЄУ з радістю пропонують вам цей посібник, підготовлений з ініціативи відділу освіти нашого братства для збудування, для єдності, для духовного зросту у Христі, щоб збулися слова апостола Павла: «… доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум!» (Фил. 2:2).

Старший єпископ ЦХВЄУ Михайло ПАНОЧКО.



11.. ББІІББЛЛІІЯЯ –– ННААЙЙББІІЛЛЬЬШШИИЙЙ ССККААРРББ

Небагато книг люди називають священними, по-особливому вшановуючи їх. Ставлення до таких книг різне: одні називають їх скарбом людської цивілізації, інші – вмістилищем людської муд-рості, ще інші – книгами, які вказують на різні шляхи до Бога, і ко-жен може вибирати власний шлях.

Саме слово «біблія» походить від грецького слова, яке означає «книги», оскільки Святе Письмо складається з багатьох книг. З ХІІІ століття їх стали називати «Біблією».

Чому ж християни вважають, що Біблія – унікальна, єдина свя-щенна книга, відмінна від інших?

Унікальність Біблії

Біблія справді унікальна, тобто єдина у своєму роді книга, від-мінна від усіх інших, неповторна.

1. Унікальне саме написання Біблії Біблія – найстаріша книга у світі. П’ятикнижжя Мойсея було

написане приблизно у XV ст. до Р.Х. Релігійні книги східних релі-гій з’явилися пізніше.

Біблію писали протягом 1600 років більш ніж 40 авторів різних суспільних прошарків і професій. Серед них – лікар (Лука), пастух (Амос), воїн (Ісус Навин), митник (Матвій), політики (Мойсей, Дани-їл, Неемія), рибалка (Петро), рабин (Савл), царі (Давид, Соломон).

Автори писали: ● у різних місцях, на різних територіях трьох континентів – Євро-

пи, Африки та Азії; ● за різних обставин – у пустелі (Мойсей), у в’язниці (Єремія,

Павло), у палаці (Даниїл), на засланні (Іван), під час бойових дій, подорожей тощо;

● у різних настроях: одні були сповнені радості, інші перебували в горі та відчаї;

● на трьох мовах: івриті (більшість книг Старого Завіту), арамейсь-кій (частини Старого Завіту) та грецькій мовах (Новий Завіт);

● у різних літературних жанрах та стилях; у Біблії містяться істо-ричні літописи, закони (громадянські, кримінальні, етичні, ри-

1. Біблія – найбільший скарб


туальні, гігієнічні), поезія, трактати, лірика, притчі, загадки та алегорії, біографії, особисті листи, спогади і щоденники, а та-кож пророцтва й відкриття. Більшість з авторів ніколи не бачилися й навіть не здогадува-

лися про існування один одного. Багато з них не читали творів один одного, оскільки були розділені між собою часом та просто-ром. Здавалося б, така обставина обов’язково мала породити безліч протиріч та неточностей між окремими книгами Біблії. Незважа-ючи на те, що автори не планували написати одну спільну книгу, вражає повна єдність 66 книг, кожна з яких органічно пов’язана зі всіма іншими.

Дивлячись на це, ми переконуємось в істині, написаній у 2 Петр. 1:21: «Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а зві-щали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим».

2. Унікальна точність тексту Біблії, що дійшов до нас Як сказано в Біблії, саме Бог спонукав людей записати Його

Слово, натхненне і бездоганне (2 Тим. 3:16-17; Ів. 17:17). Книги Старого Завіту були написані приблизно між 1400 і 400 рр. до Р.Х., книги Нового Завіту – від 40 до 95 рр. по Р.Х.

Отже, Біблія писалася в проміжку від 3400 до 1900 років. За цей час оригінальні тексти були втрачені, частини Біблії копіюва-лись знову й знову, переписувалися копії з копій. У світлі цього чи можемо ми все ще довіряти Біблії?

До нашого часу збереглося понад 24 600 рукописних копій різ-них фрагментів Нового Завіту. Копії настільки скрупульозні і точні, що до них часто зверталися як до оригіналів. Жоден інший доку-мент давнини не переписувався так часто і не користувався таким визнанням.

Євреї глибоко поважали Слово Бога й подбали про те, щоб ні-чого не додавалося, виправлялося чи пропускалося. Ледь-ледь зіп-сований рукопис Біблії відразу ж знищувався. Боже Слово вони оберігали старанніше, ніж будь-хто будь-які інші рукописи в істо-рії. В юдейському суспільстві існували цілі класи людей, єдиним завданням яких був потрійний старанний контроль за збереженням і розмноженням священних текстів, – це клас писарів, законників і масоретів. Вони стежили за кожною буквою, кожним складом, сло-вом та абзацом Біблії, перевіряючи й перераховуючи їх. Цього ніх-то не робив для жодних інших стародавніх текстів.



У 1947 році бедуїнський хлопчик після довгих пошуків кози, що заблукала, випадково знайшов у скелі вхід в печеру. Проник-нувши всередину, він знайшов старі глиняні посудини зі шкіряни-ми сувоями. Так були знайдені знамениті на весь світ рукописи Кумрану, або рукописи Мертвого моря, яке міститься поблизу.

У ході подальших розкопок було знайдено поселення, в якому з IV ст. до Р. Х. по ІІ ст. по Р. Х. жили представники однієї з єврейських духовних шкіл єссеїв. У цієї спільноти була величезна бібліотека, більшу частину якої і знайшли під час розкопок. Сувої містили, насамперед, старозавітні книги.

Дослідники були вражені тим, наскільки схожими вони були з примірниками Старого Завіту, знайденими на тисячу років пізніше. Навіть багато запеклих скептиків і критиків Біблії визнають, що вона була передана крізь віки набагато точніше, ніж будь-який ін-ший стародавній документ.

Бог подбав про те, щоб текст Біблії дійшов до наших днів без спотворень. Він сказав через пророка Єремію: «Я пильную Свого слова» (Єр. 1:12).

Отже, чи можемо ми довіряти Біблії? Абсолютно! Бог зберіг Своє Слово, незважаючи на неусвідомлені помилки та свідомі ата-ки людей. Ми можемо бути цілком певні, що Біблія, яку ми маємо сьогодні, – це та сама Біблія, що була написана спочатку. Біблія – це Боже Слово, і ми можемо довіряти їй.

«Усе Писання Богом натхнене і корисне до навчання, до доко-ру, до направи, до виховання в праведності» (2 Тим. 3:16).

«Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» (Мт. 5:18).

3. Унікальний сам уміст Біблії ● Біблія говорить про Бога, розкриваючи Його сутність. Це єдина

книга у світі, в якій Бог говорить про Себе, Сам відкриваючи Себе і пропонуючи шлях спасіння. Він звертається до людей че-рез Біблію, закликаючи: «Зупиніться і пізнайте, що Я – Бог…» (Пс. 45:11).

● Біблія відповідає на безліч питань нашого життя: як звільнити-ся від провини гріха; чи є життя після смерті; як побудувати міцну сім’ю; як ставитися до ворогів; чим небезпечний окуль-тизм; яким чином можна вистояти у випробуваннях та ін. Біблія



не залишає людину в безвиході, сам на сам з її проблемою. Во-на пропонує вирішення, вихід, дорогу до перемоги. Як сказав Давид: «Для моєї ноги Твоє Слово світильник, то світло для стежки моєї» (Пс. 118:105).

● У Біблії ми знаходимо велику кількість пророцтв. Частина цих пророцтв уже виконалася з величезною точністю. Біблійні про-роцтва – наочний доказ усезнання та всемогутності Бога і бого-натхненності Біблії. Бог говорить про Себе через пророка: «Зві-щаю кінець від початку і наперед, що не сталося ще» (Iс. 46:10). Зокрема, 29 пророцтв про страждання Христа виконалися впро-довж однієї доби.

4. Унікальне поширення Біблії Біблію прочитала велика кількість людей; вона перекладена на

більшу кількість мов, ніж будь-яка інша книга. Це стосується тира-жів усієї Біблії, а також окремих її частин. Не знайдеться книги, яка могла б навіть близько змагатися з Біблією за тиражем. Більше того, першою в історії друкованою книгою була саме Біблія: її ла-тинський переклад надрукував Гутенберг на своєму друкарському верстаті.

Лише за 2006 рік Біблійні товариства у світі видали і розпов-сюдили 39,5 млн. примірників Біблій і Нових Завітів, а окремих книг і частин Біблій – понад 353 млн.

Всього з 1996-го по 2006 рік Об’єднане Біблійне Товариство у світі видало і поширило 441,5 млн. Біблій та Нових Завітів, а окре-мих книг та частин Біблії – понад 5 млрд. примірників.

Ісус Христос сказав: «І проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кі-нець!» (Мт. 24:14). Ніхто не в змозі відмінити рішення Христа по-ширювати Євангеліє.

5. Унікальна кількість перекладів Біблії Біблія – одна з перших великих книг, перекладених на інозем-

ну мову (Септуагінта, грецький переклад давньоєврейського тексту Старого Завіту, з’явилась приблизно у 250 році до Р.Х.). Її перекла-ли 72 єврейські вчені в Олександрії, тому вона й отримала назву «Септуагінта», тобто «сімдесят» у перекладі з грецької. З 366 по 384 р. від Р.Х. уся Біблія була перекладена на латину під назвою «Вульґата», що означає «популярна».



За числом перекладів, повторних перекладів і переказів Біблії немає рівних серед усіх книг світу. На кінець 2007 року повністю або частково Біблія була перекладена на 2454 мови, у тому числі повністю на 438 мов, а Новий Завіт – на 1168 мов.

6. Унікальна життєздатність Біблії Біблія пережила століття. Вона писалася на неміцному мате-

ріалі. Через це до винаходу друкарського верстату її доводилось багаторазово переписувати. Але це не зашкодило її тексту й не зни-щило її. Порівняно з пам’ятками античної літератури, до нас дійшло більше рукописних копій Біблії, ніж будь-яких 10 творів класичної літератури, разом узятих.

Біблія пройшла через жорстокі переслідування. Якби Біблія не була Словом Божим, вона давно б перестала існувати. Вороги Біб-лії переслідували її, як ніяку іншу книгу. Імператори і папи, королі і священики, князі й правителі намагалися знищити її: спалювали, забороняли, оголошували поза законом. Але вони помирають, а Книга продовжує жити.

Біблія пережила безліч критики. Жодна філософська, релігійна чи психологічна книга не піддавалася таким масовим нападкам, як Біблія. Упродовж понад 1600 років невіруючі намагалися заперечи-ти цю книгу, але вона продовжує стояти твердо, як скеля. Біблію піддавали жорсткій, несправедливій критиці, її висміювали, писа-ли «наукові» праці з єдиною метою – дискредитувати її. Але мар-но, бо «Слова Божого не ув’язнити!» (2 Тим. 2:9).

Виникає запитання: чому Біблію так ненавидять? Бо вона доступно розкриває реальну небезпеку гріха, який веде до вічної загибелі, і водночас вказує на єдиного, Хто може допомогти, – Гос-пода Ісуса Христа. Ось чому демонічні сили, використовуючи не-вір’я та невігластво людей, так сильно повстають на Святу Книгу, щоб позбавити людей світла, істини і спасіння.

Популярність Біблії зростає, і сьогодні її читають, люблять і цінують.

7. Унікальна тема Біблії Учення Біблії також унікальне. Ісус Христос покорив на

мільйони людей більше, ніж Олександр Македонський, Юлій Це-зар і Магомет, разом узяті, без зброї і без науки. Він пролив більше світла на людські та божественні речі, ніж усі філософи. Він гово-



рив слова життя, які ніколи не говорились до того і не були сказані потім.

Тематика Біблії включає сотні тем, які часто викликають супе-речки й розбіжності. Проте автори Біблії трактують їх, притриму-ючись гармонії та єдності від Буття до Об’явлення. Усі вони розпо-відають про одну й ту саму історію: Боже відкуплення людини.

Усе це робить Біблію єдиним цілим. Причому жодна людина не підбирала ці книги так, щоб вони підходили одна одній. Однак вони поступово розкривають Божий план спасіння людства. У Бут-ті ми бачимо втрачений рай, в Об’явленні – повернений рай. Якщо у Бутті шлях до дерева життя закривається, то в Об’явленні він на-завжди стає відкритим.

Як сказав Ф.Ф. Брюс, «зрозуміти призначення частин тіла можна лише розглядаючи їх у зв’язку з усім тілом. Будь-яку части-ну Біблії можна пояснити лише в контексті всієї Біблії».

При цьому Біблія – це не книга лише для вибраних, написана незрозумілою для простих людей мовою. Біблія – це Боже відкрит-тя, написане в формі простої людської мови, зрозумілої для кожно-го протягом століть. Вона не пристосовується до смаків і звичок певних людей і для певного проміжку часу, а придатна для всіх лю-дей і всіх періодів. Це – Божа воля для всього людства.

Богонатхненність

Богонатхненність означає «натхнення від Бога». Походить це слово від грецького «теопнеустос», що дослівно означає «Бог вдих-нув». У 2 Тимофія 3:16-17 вжито саме це слово: «Усе Писання Бо-гом натхненне (теопнеустос) і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була дос-конала, до всякого доброго діла готова».

Богонатхненність – це сильний свідомий вплив Бога на люди-ну з ціллю спонукати її виразити істину.

Ось яке визначення богонатхненності дав дослідник Біблії Фа-усет: «Богонатхненність – це надприродна дія Духа Святого на ро-зум святих письменників Біблії, яка, внаслідок цього, стала не тіль-ки їх словом, але словом Самого Бога. Священне Писання не тіль-ки містить в собі Слово Боже, воно саме є Словом Божим. Писання в повному розумінні цього слова божественне, але також у повно-му розумінні людське. Божественне воно тому, що непогрішне й



цілком авторитетне, а людське – тому, що цілком доступне розумін-ню і написане людською мовою. Якби воно не було людським, ми б не зрозуміли його; якби воно не було божественним, воно не могло б стати для нас правильним керівництвом».

Біблія містить багато уривків, в яких автори посилаються на божественне натхнення їхнього Писання або говорять про наслідки такого натхнення інших людей. Окрім розповідей про письмове об’явлення – таких, як отримання Мойсеєм 10 Заповідей, пророки Старого Завіту часто твердили, що їхнє послання було божествен-ною формулою: «Так говорить Господь» (наприклад, у 1 Царів 12:24; 1 Хронік 17:3-4; Єремії 35:13; Єзекіїля 2:4; Захарії 7:9 тощо). Друге послання апостола Петра твердить, «що жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить. Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, провадже-ні Духом Святим» (2 Петр. 1:20-21).

Окрім того, підтвердження богонатхнення Біблії можна знайти, розглядаючи її унікальні моральні вчення або біблійні пророцтва про майбутнє та їхнє виконання.

Канон

Канонічні книги Слово «канон» походить від кореня, що означає «тростина».

Оскільки тростина використовувалась в ролі мірила, це слово ста-ло означати «стандарт». Стосовно Біблії слово «канон» означає «офіційно прийнятий перелік книг».

Необхідність створення канону виникла через те, що, крім бо-гонатхненних книг, серед віруючих євреїв, а згодом і християн по-явилось багато інших релігійних книг, які претендували на таку са-му цінність.

Церква не створювала канону, а лише визнала натхнені Богом книги. При цьому при перевірці книг на канонічність використову-вались такі принципи:

1. Чи була книга написана Божим пророком, апостолом або тим, хто мав тісні взаємини з такою людиною?

2. Чи підтверджував Бог повноваження автора Своїми діями? 3. Чи передає книга істину про Бога? 4. Чи несе вона в собі Божу перетворюючу силу? 5. Чи визнали її ті, хто вірував у Бога?



У 393 році було остаточно визначено, які книги Нового Завіту вважати канонічними. Загалом до канонічних книг Біблії увійшли 39 книг Старого Завіту і 27 – Нового Завіту.

Апокрифічні книги Слово «апокрифічний» походить від грецького слова, яке озна-

чає «прихований». Книги, що не пройшли перевірки на каноніч-ність, були віднесені до апокрифів. Це робилося через наступні причини:

1. Вони містять історичні та географічні неточності. 2. Вони навчають фальшивим ученням і підтримують обряди,

що суперечать богонатхненим Писанням. 3. У них використовуються штучні сюжети і стилі, яких немає

у Писанні (наприклад, легенди). 4. Їм не вистачає характерних для Писання божественних

рис – пророчої сили, поетичного та релігійного почуттів. Варто зауважити, що ні Ісус Христос, ні автори Нового Завіту

ніколи не цитували апокрифи. Отці ранньої Церкви відкидали їх. Їх також не тільки не визнавали, але й заперечували єврейські мисли-телі та історики часів Ісуса Христа.

Апокрифи не вважаються богонатхненними книгами. Деякі з апокрифів Старого Завіту мають певну цінність як історичні або повчальні книги (1 Маккавеїв, Приповісті Ісуса, сина Сираха та Премудрість Соломона (насправді цю книгу написав не Соломон), проте більшість із них несуть фальшиве вчення або є просто вигад-ками, легендами і казками.

Лише після того, як розпочалася Реформація, Римсько-Като-лицька Церква вирішила у 1546 р. визнати апокрифічні книги кано-нічними.

Існує також багато апокрифів Нового Завіту.

Структура Біблії

Отож повна Біблія поділяється на дві основні частини: Старий та Новий Завіти.

Склад Старого Завіту Старий Завіт є збірником 39 богонатхненних книг. За змістом

ці книги можна поділити на п’ять груп: а) Книги Закону (П’ятикнижжя);



б) історичні (Єг., Суд., Рут, 1-2 Сам., 1-2 Цар., 1-2 Хр., Езд., Неем.);

в) повчальні (Ест., Йов, Пс., Прип., Екл., Пісн.); г) великі пророки (Іс., Єр., Єз., Дан.); д) малі пророки (всі інші). Великими чи малими пророки називаються не через більшу

або меншу свою важливість, а через обсяг написаних книг. Суть Старого Завіту: «Месія прийде!».

Склад Нового Завіту Новий Завіт складається з 27книг, які, як і книги Старого Заві-

ту, дослідники поділяють на п’ять груп: а) Євангелія, в яких розповідається про життя, діяльність,

страждання, смерть та воскресіння Господа і в яких сфор-мульовані основи віри;

б) Дії апостолів (історична книга) – розповідь про заснування Церкви Христової та поширення Євангелія;

в) послання апостола Павла, серед яких розрізняють особли-ві – так звані пасторські послання (до Тимофія і до Тита);

г) соборні послання апостолів. У посланнях роз’яснюється суть учення Христа й розвінчуються фальшиві вчення;

д) пророча книга Об’явлення. Новий Завіт написаний на діалекті грецької мови, який був па-

нівним за часів Ісуса Христа. У результаті завойовницьких походів Олександра Македонського грецькою мовою почали говорити та писати у всьому цивілізованому світі.

Суть Нового Завіту: «Месія прийшов, і Він повернеться знову!».

Висновок

Значення Біблії для нашого життя можна описати словами Христа:

1. «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мт. 4:4).

2. «Дослідіть-но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене (Христа)!» (Ів. 5:39).

3. «Хто цурається Мене (Христа) і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його!» (Ів. 12:48).



Кожному, хто щиро шукає істину, варто уважно дослідити цю унікальну книгу – Біблію. Кожен може прочитати її для того, щоб бути мудрим; вірити їй, щоб отримати спасіння; застосовувати її на практиці, щоб бути святим; наповнювати свій розум, щоб правиль-но скеровувати своє серце.

Скільки б не читала Біблію людина, молитовно та благоговійно досліджуючи її, ця книга завжди буде новою й повною життя та сили.

Нехай Господь допоможе нам усвідомлювати величезне зна-чення Біблії в нашому житті, читати Слово Боже, вірити йому і ви-конувати написане.

Питання до теми:

1. У чому полягає унікальність Біблії? 2. Що таке богонатхненність? 3. Що таке канон? 4. Що таке апокрифи? 5. Скільки книг міститься Старому й Новому Завітах?



22.. ТТРРИИЄЄДДННІІССТТЬЬ ББООГГАА

Існування Бога для кожного християнина – незаперечний факт. Але Хто Він? Який Він? Чи можемо ми пізнати Його таким, Яким Він є у Своїй божественній природі? Чи може хтось на землі дати вичерпні відповіді на ці запитання?

Знання про Бога ми можемо отримати трьома шляхами: через розгляд природи як Його творіння; через Священне Писання як єдине правдиве й повне відкриття про Бога; через особисте від-криття Бога.

Однак, досліджуючи ці шляхи, ми неминуче прийдемо до єди-ної правильної відповіді: ми не можемо пізнати Бога у всій, наші знання будуть тільки частковими.

Річ не в тому, що Бог не хоче відкритися людині, а в тому, що людина через свою обмежену природу не здатна пізнати неосяжно-го Бога. Тому знання, яке ми можемо отримати про Бога, залишати-меться неповним. Усе існуюче – це лише творіння. Попри всю свою велич і красу воно не може зрівнятися з Тим, Хто його ство-рив. І хоча Священне Писання дає нам відкриття про Бога, ми не можемо до кінця сприйняти його, оскільки в природі немає власти-востей, якими, згідно з Біблією, володіє Бог. Навіть святим проро-кам Він відкривався далеко не повністю – людина не в змозі витри-мати повноту Божої слави.

Найскладнішим у вченні про Бога залишається питання про Його Триєдність. Зі всього, що Біблія говорить про Бога, істина про Триєдність найменш зрозуміла і найбільше підпадає критиці з боку небіблійних вчень. Однак, все-таки, попри всю незрозумілість цього вчення воно цілком відповідає Священному Писанню, тому відкидати й заперечувати його – однаково, що порушувати істину Божого Слова.

Надприродність Святої Трійці

Перш за все, потрібно визнати, що вчення про Триєдність Бога не відповідає логічному мисленню людини. Нашому розумінню не піддається факт, що Бог – це три Особи, але при цьому Він – не три Боги, а один. Однак не все те, що не відповідає логіці, треба запе-

2. Триєдність Бога


речувати. Ми маємо справу з надприродними речами, котрі наука пояснити не в змозі, тому заперечувати це вчення тільки через не-можливість розуміння – неправильно.

Так само не можна пояснити, як один Бог чує тисячі й міль-йони людей, котрі перебувають в різних куточках землі і зверта-ються до Нього в один і той самий момент. І з кожним Він спіл-кується індивідуально, особисто, кожного може вислухати, зрозу-міти і дати відповідь на такі різні прохання і потреби.

А як один Святий Дух може перебувати в серцях сотень тисяч людей, і не просто якась Його частинка, а Він Сам як Особистість. Як Бог може бути всюдиприсутнім (Пс. 138:5-10)?

Зрозуміло, логічного пояснення тут немає, тому що ми виходи-мо за рамки природного і входимо в сферу надприродного, де пот-рібна віра, де необхідно керуватися Словом Божим, а не логікою.

У читачів Біблії може виникнути запитання: чому Біблія не дає вичерпну відповідь щодо Триєдності Бога? Адже тоді не виникало б стільки різних поглядів і думок.

Термін «Трійця» має біблійне підґрунтя

Насправді Біблія, все-таки, говорить про Триєдність, бо інакше звідки би взялася ця доктрина? А чому немає вичерпної відповіді? Мабуть, тому, що людською мовою неможливо описати природу Бога. Ми не здатні своїм обмеженим розумом збагнути її, тому Пи-сання не дає пояснення, а лише відкриває сам факт, не вдається в деталі, а виявляє саму суть.

Однак те, що Писання відкриває про триєдину природу Бога, ми, попри наше нерозуміння, повинні визнавати. Заперечувати Триєдність Бога, всупереч Писанню, дуже небезпечно, адже так ми відкидаємо божественне відкриття.

Вчення про Триєдність – одна з головних доктрин християн-ства; якщо зруйнувати цю основу, за нею зруйнуються й інші фун-даментальні істини спасіння. Часто аргументом щодо заперечення вчення про Триєдність Бога є слово «Трійця», котрого немає у Свя-щенному Писанні. Справді, у Біблії ми цього слова не знаходимо. Але там описується ідея, відображена цим словом.

Можливо, людей, котрим не подобається слово «Трійця», лякає не саме слово, а ідея, котра за ним стоїть. А тих, хто визнає цю доктрину, це слово не бентежить.



Слова «Трійця», «Триєдиний» походять від двох латинських слів «трі», котре означає «три», і «унус» – «єдиний». Вважається, що грецьке поняття «тріас» вперше вжив Теофіл Антіохійський (181 р. після Р. Х), а латинське «трінітас» – Тертуліан (бл. 220 р. після Р.Х.). Остаточно догмат про Трійцю був затверджений на Нікейському со-борі в 325 р. та уточнений на Константинопольському соборі в 381 р. Але найбільший аргумент – не це, а те, що нам відкриває Свя-щенне Писання. А цього цілком достатньо для віри і визнання.

Єдність, спільність та особливості

трьох Осіб Святої Трійці

Хоча вчення про Триєдність – таємниця, яку неможливо пов-ністю осягнути, частково зрозуміти цю істину можна, сформулю-вавши вчення Писання наступними трьома пунктами: Бог – це три Особи; кожна Особа – це повною мірою Бог; Бог єдиний, Він один, а не три боги.

Бог існує в трьох Особах: Отець, Син і Святий Дух. Отець – це не Син, як і Син – не Отець. Дух Святий – не Отець і не Син, а Отець і Син – не Дух Святий.

Те, що Отець, Син і Святий Дух – це Особи, підтверджують багато текстів зі Священного Писання. Доктрини Біблії потрібно розглядати у світлі всього Писання, а не виривати деякі місця, не узгодивши з іншими, і будувати на них вчення. Роблячи так, легко вигадати якусь нову або підтвердити вже існуючу єресь.

Ісус у Своїй молитві до Отця сказав: «… Щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені, бо Ти полюбив Мене перше закладин світу» (Ів. 17:2). Апостол Іван стверджує: «А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного» (1 Ів. 2:1). Ісус після Свого воскресіння під час першого з’явлення учням сказав: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20:21). Цих текстів Писання достатньо, щоб побачити, що Отець і Син – не одна Особа.

Любов можлива тільки між особами. Зі слів Христа бачимо, що між Отцем і Сином була спільність, заснована на любові ще пе-ред створенням світу, і Отець передав Сину славу. Передати можна комусь, а не самому собі. Ісус названий Заступником, а заступатися можна перед кимось, і Син заступається за наші гріхи перед От-цем. Ісус на землі молився до Отця, а якщо Отець і Син – це одна і та ж Особа, як можна заступатися перед Самим Собою.



Отець послав Сина – послати можна когось, а не самого себе. Ісус так само посилав учнів, а Ісус і учні – це різні особи. Так само й Отець, Котрий послав Сина, і Син – це різні особи.

Стосовно Отця і Сина в людей менше сумнівів, тому що в Пи-санні ця лінія чітко простежується. А ось щодо Святого Духа ситу-ація складніша, тому що в Писанні Він не описується як Особа в нашому розумінні. Про Нього не сказано настільки чітко й кон-кретно, як про Отця і Сина, а говориться образно, як про Духа. Він уподібнений до голуба, вітру, вогню, оливи тощо. Тому деякі виз-нають Його як якусь «божественну силу», а не як подібну до Отця і Сина Особу.

Однак при уважному дослідженні Писання можна побачити, що багато текстів говорять про Святого Духа як про Особу. «Та Я правду кажу вам: Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Уті-шитель не прийде до вас. А коли Я піду, то пошлю вам Його» (Ів. 16:7); «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього і пригадає вам усе, що Я вам го-ворив» (Ів. 14:26); «… Сам Дух заступається за нас…» (Рим. 8:26).

І це далеко не всі біблійні тексти, які підтверджують, що Свя-тий Дух – Особа. Якби Святий Дух не був Особою, Ісус не міг би сказати учням, що буде краще, коли Він піде.

Святий Дух названий Тим, Хто потішає, а безособова річ не може потішати. Святого Духа посилає Отець від Імені Христа, а якщо Отець – це Особа, Син – Особа, то й Святий Дух, подібно до Сина, Якого послав Отець, – це Особа. Як Ісус є Заступником, так і Святий Дух також заступається. Заступатися може тільки Особа. Додамо, що грецьке слово «дух» – середнього роду, але коли воно стосується Святого Духа, то вживається термін чоловічого роду, що вказує на Особу.

Про багато дій Святого Духа говориться як про дії Особи: Він говорить, навчає, свідкує, заступається, досліджує, знає, розділяє, має бажання, забороняє, Його можна засмутити тощо. Усе це ха-рактерне тільки для Особи і в жодному разі не може стосуватися неживих предметів.

Кожна Особа – це повною мірою Бог. Писання говорить про Отця, Сина і Святого Духа як про Особи, але водночас і Отця, і Си-на, і Духа Святого воно називає Богом.



Наведемо деякі тексти Писання, котрі підтверджують цю док-трину: «Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!.» (Фил. 1:1); «… Від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний навіки, амінь» (Рим. 9:5); «А про Сина: Престол Твій, о Боже, навік віку…» (Євр. 1:8); «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово… І Слово сталося ті-лом» (Ів. 1:1,14); «… Навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мт. 28:19); «Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав…Ти не лю-дям неправду сказав, але Богові!» (Дії 5:4-5); «Коли хто не родить-ся з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» (Ів. 3:5); «Кожен, хто родився від Бога…» (1 Ів. 3:9).

Щодо божественності Отця заперечень не виникає. Починаючи з першого вірша Біблії і упродовж всього Писання Отець показа-ний як Бог, що послав Свого Сина, Який виконав Його волю.

Деякі люди заперечують божественність Христа і Духа Святого. Так було чи не від зародження християнства, і так, на жаль, триває і досі. Однак деякі з наведених текстів указують на божественність і Христа, і Святого Духа. Якщо говорити, що Христос – не Бог, що тоді робити з місцями Писання, котрі говорять про Нього як про Бо-га? Дехто, правда, зважився на те, щоб при перекладі змінити ясну суть оригіналу, але хибність такого перекладу незаперечна.

Як можна інакше сприймати тексти, котрі чітко проголошують божественність Христа: Христос над усіма Бог, і саме перед Ним схилиться кожне коліно небесних, земних і підземних (Фил. 2:10-11); престол Сина – як престол Бога, Слово, Котре було Бог, стало ті-лом… Хто став тілом, тобто людиною? Христос. А Хто Такий Хрис-тос? Слово, а Слово – Бог.

Як ще ясніше можна написати, що Христос – Бог? Не кажучи вже про те, що Ісус Сам називав Себе Ягве, за що юдеї Його й ро-зіп’яли. Люди називали Його Богом і віддавали Йому божественні почесті. Діла, котрі Він звершував, були підтвердженням Його бо-жественності. Якщо читати Писання неупереджено, то не можна не побачити, що у вченні Біблії Христос показаний як Бог.

Так само і стосовно Святого Духа. Якщо Він – не Особа, не Бог, то чому саме Він, а не хтось інший з яких-небудь духовних, небес-них істот згаданий нарівні з Отцем і Сином. І якщо Він – просто «сила», а не Особа, то логічніше було б написати: «Христячи в Ім’я



Отця, і Сина, і архангела Михаїла», адже Михаїл – це могутня не-бесна істота.

Зрозуміло, що таке формулювання не можна сприйняти інак-ше, як богозневагу. Хрестять в Боже Ім’я, і заповіт складають тіль-ки з Богом, Котрому і служать.

Петро говорить про Святого Духа, називаючи Його Богом. На-родження згори від Святого Духа назване народженням від Бога. Тіло віруючого назване Божим храмом через присутність у ньому Бога, а, згідно з Писанням, там присутній саме Святий Дух.

Згадаймо також про властивості, притаманні Святому Духу. Він названий Творцем (Йов. 33:4), всезнаючим (1 Кор. 2:10), всю-диприсутнім (Пс. 139:7-10), вічним (Євр. 9:14). Його слова і діла вважаються словами і ділами Бога (2 Петр. 1:21; Ів. 12:39-41; Дії 28:25-27; Євр. 3:7-9).

Якби Біблія навчала тільки цим фактам, не виникало б ніяких логічних труднощів, оскільки напрошується висновок про трьох богів. Таку релігійну систему можна було б назвати політеїзмом, а ще точніше – тритеїзмом, вірою в трьох богів. Однак такий висно-вок суперечить Біблії.

Бог єдиний, Він один, це не три боги. Писання однозначно за-являє, що існує тільки один Бог. «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один!» (Повт. Зак. 6:4); «Я Господь, і нема вже нікого, нема іншого Бога, крім Мене» (Іс. 45:5); «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш!» (Як. 2:19).

Єретичні погляди щодо вчення про Святу Трійцю

Існують інші погляди стосовно природи Бога. Пояснення де-яких так званих «християнських» вчень не є чимось новим – ті чи інші теорії в історії вже виникали. Тому краще сказати, що це по-вернення до давніх єресей, які Церква засудила як такі, що не від-повідають вченню Священного Писання.

Наступні хибні погляди відкидають один або декілька із трьох пунктів щодо Триєдності Бога.

Модалізм – це вчення стверджує, що існує тільки одна Особа, котра проявляється в трьох різних формах (модусах). Бог – це одна Особа, котра в період Старого Завіту була проявлена як Отець, у Но-вому Завіті – як Син, а потім, після П’ятидесятниці, у період Церкви



та Сама Особа проявилася як Святий Дух. Це подібно до того, як одна особа водночас може бути сином, батьком і чоловіком.

Цю теорію ще називають: савеліанством – за іменем Савелія, котрий жив у Римі на початку ІІІ ст. і говорив про Отця, Сина і Святого Духа як про три моделі існування трьох проявів Бога; а та-кож модалізькою монархією – вона стверджує, що Бог не просто явив Себе в різних проявах, що це одна Особа, найвищий Володар (Монарх) у всьому всесвіті.

Це вчення легко прийняти – у ньому немає жодних логічних труднощів, воно добре підкреслює позицію існування єдиного Бо-га. Але воно хибне, тому що суперечить текстам Писання, у котрих чітко показані всі Три Особи. Наприклад, хрещення Христа: Ісус у воді, Отець говорить, а Дух Святий сходить. Напрошується висно-вок: або це ілюзія, або якась головоломка, в якій немає логіки: як Син, якщо Він – та Сама Особа, що й Отець, може молитися до Са-мого Себе і послати Самого Себе.

Проблемою також стає питання щодо Ісуса. Коли Ісус був на землі, то Хто був на небі? Якщо Ісус помер, то Чий гнів Він прийняв за наші гріхи? Таким чином, взагалі порушується доктри-на спасіння людства.

Модалізм відкидає також незалежність Бога. Мовляв, Бог ство-рив світ через необхідність, тому що був самотнім і мав потребу в спілкуванні з кимось. А це неправильно з позиції досконалості бо-жественної природи.

Наступне вчення – аріанство. Назва його походить від імені олександрійського єпископа Арія, який учив, що Бога-Сина у певний момент створив Бог-Отець, а до того не існували ані Син, ані Дух Святий, а був тільки Бог-Отець. Син «подібний до Отця», але не «та-кий самий за природою», як Отець, не рівний Йому. А Дух Святий – це не Особа, тому за Його божественність взагалі питань не виникає. (Ці переконання були засуджені на Нікейському соборі в 325 р.).

Погляди Арія базувалися на місцях Писання, де Син названий «Однородженим» (Ів. 1:14; 3:16.18; 1 Ів. 4:9). Мовляв, якщо Хрис-тос був «роджений», то Бог-Отець був причиною Його виникнен-ня, а це означає, що Христос існував не завжди.

Слово «роджений» послідовники Арія ототожнювали зі словом «створений». Але цей висновок суперечить Святому Писанню: «Він є образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива»



(Кол. 1:15). Син перебував в лоні Отця, і так було всю вічність: «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів. 1:18); «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів. 1:1-3).

Тому «роджений» не означає, що Сина раніше не було. У лоні Отця Він був завжди і мав ту саму божественну природу. А от тво-рива ще не було, навіть часу не було, бо час – це частина творива. Були тільки вічність і – Бог.

Із лжевчення Арія чітко випливає: якщо Христос – творіння, то Він не Бог, тому що творіння – чи то небесне, чи земне – ніколи не може бути Богом, це тільки ідол, «лжебог». І якщо ця доктрина правильна, виникає проблема з тлумаченням текстів Писання, в котрих Ісус названий Богом.

З аріанством пов’язані наступні напрямки: субординаціонізм – його прихильники стверджували, що Син не створений, Він вічний і божественний, але не рівний Отцю в усіх атрибутах і підкорений Отцю. Одну з форм субординаціонізму відстоював ще Ориген (185-254 рр.); адопціанство – послідовники цього руху стверджу-вали, що Ісус жив як звичайна людина до Свого хрещення, а потім Бог «усиновив» Його, наділивши надприродною силою. Вони вва-жали, що до Свого народження на землі Христос не існував, і не визнавали Його ні вічною, ні надприродною Істотою, а тільки ве-ликою людиною, котру Бог назвав Своїм «Сином».

Ще одне лжевчення – тритеїзм. Воно відкидає той факт, що існує лише один Бог. Бог – це три Особи, де кожна повною мірою є Богом, отже, є три боги.

Богослови ранньої Церкви Іван Аскунагес та Іван Філопонос навчали, що були три Боги у взаєминах, як, наприклад, учні – Пет-ро, Яків та Іван.

Ці погляди не стали популярними. І, звичайно, вони неприпус-тимі з християнської точки зору, оскільки пов’язані з язичництвом, котре визнавало багато богів. Така позиція призвела б до хаосу: котрому з цих трьох богів залишатися вірним перш за все? Котро-му поклонятися, хто з них більший? Ця теорія руйнує уявлення про найвищу єдність всесвіту в її різноманітності.



Якщо Бог – один в трьох Особах, і якщо Отець, Син і Святий Дух – не одне і те ж, то в чому між Ними різниця?

Отець, Син і Святий Дух – це повною мірою Бог, але в жодному разі ми не можемо сказати, що Отець має більше влади, сили чи мудрості, ніж Син, або що Отець існував раніше, ніж Син і Святий Дух, або Дух Святий – це щось унікальніше, ніж Отець і Син, бо хто Його зневажить, тому цей гріх не проститься. Такі заяви непри-пустимі, вони відкидають повну божественність кожної з Осіб Бога.

Тому коли ми говоримо про відмінності, ми не маємо на увазі природу, сутність тощо – ми говоримо про функції, тобто види ді-яльності.

Щоб краще це зрозуміти, уявімо двох людей, дуже подібних за зростом, вагою, зовнішністю, віком, знаннями, от тільки один пра-цює начальником на величезному підприємстві, а другий – його підлеглий. Хто з них більший, і в чому це виражається? Більший той, хто керує, а не той, хто виконує вказівки. Але ця більшість має тільки функціональне значення. Ці люди відрізняються ролями, ви-дами діяльності, але не своєю природою.

Коли ми говоримо про відмінності між Отцем, Сином і Духом Святим, ми так само говоримо про відмінності функціональні, а не суттєві, бо як Отець, так і Син, і Святий Дух – повною мірою Бог, тільки Їхні функції різні. Через ці функціональні відмінності дехто починає робити різницю на природному рівні, кажучи, що Отець більший за Сина, Син – хоч і Бог, але менший від Отця, а Дух Свя-тий – взагалі не Особа…

Ми знаємо, що світ створив Бог, однак функції кожної з Осіб Бога були різні. Бог-Отець сказав слово, котре викликало світ до буття. «На початку Бог створив небо та землю. І сказав Бог…» (Бут. 1:1.3). «Чи Отець нам усім не один? Хіба Бог не один нас створив?» (Мал. 2:10).

Бог-Син, вічне Боже Слово, втілив це повеління. «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів. 1:3). «Бо то Ним створено все на небі й на землі…» (Кол. 1:16).

Святий Дух також діяв у творенні, але іншим чином. Він «ши-ряв» над поверхнею води (Бут. 1:2), можливо, підтримуючи або яв-ляючи безпосередню присутність Божу в Його творінні. «Дух Бо-жий мене учинив, й оживляє мене Всемогутнього подих» (Йов. 33:4). «Словом Господнім учинене небо, а подихом уст Його



все його військо» (Пс. 32:6). Тому як Отця, так Сина і Святого Духа ми можемо назвати Творцем.

Так само і стосовно спасіння. Бог-Отець запланував спасіння і послав Сина у світ (Ів. 3:16; Гал. 4:4; Еф. 1:9-10). Син покорився Отцю і звершив відкуплення (Ів. 6:38; Євр. 10:5-7). Не Отець по-мер за наші гріхи, і не Святий Дух – це була праця Сина. Після воз-несіння Отець і Син послали Святого Духа (Ів. 14:26; 15:26). І нині саме Святий Дух звершує місію спасіння через відродження та ос-вячення людей (Ів. 3:5-8; Рим. 8:13; 15:16; 1 Петр. 1:2).

Хоча Отець, Син і Святий Дух рівні за Своїми атрибутами, Син кориться Отцю, Дух Святий – Отцю і Сину. І, згідно з Писан-ням, можна сказати, що так буде вічно. «А коли Йому все Він (Отець) упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому, Хто все впо-корив Йому, щоб Бог був у всьому все» (1 Кор. 15:2). І це підпоряд-кування відбувається на функціональному рівні – рівні стосунків і волі, а не через те, що хтось більший за своєю природою.

Особи Триєдності вічно існували як Отець, Син і Святий Дух. Ще до того, як був створений світ, у вічності Отець був Отцем, Син – Сином, а Святий Дух – Святим Духом. Ці взаємини вічні, во-ни не виникли в якийсь період часу, що і випливає з Божої незмін-ності. Бог від вічності Отець, Син і Святий Дух. Тому не міг Отець прийти замість Сина або Дух Святий послати Отця, щоб Він помер за наші гріхи, а потім Сина, Який відкривав би нам спасіння. Отець ніколи не переставав бути Отцем, Син – Сином, а роль Свя-того Духа характеризує Його взаємини з Отцем і Сином ще до створення світу.

«Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа… так як вибрав у Ньому Він нас перше закладин світу…» (Еф. 1:3-4). Бог-Отець вибрав нас у Сині ще до нашого існування, до створен-ня світу. Передбачення і вибрання Отця – особлива функція Його залежності від Сина і Святого Духа. «І тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав» (Ів. 17:5). «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засу-див, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:17).

Син мав славу в Отця ще у вічності, що вказує на стосунки між Сином і Отцем. І Син не став Сином тільки в той момент, коли був посланий у світ, стосунки між Ними як між Отцем і Сином існува-ли ще до послання.



Ми повинні визнати, що кожна Особа має всю повноту Божого буття в Самій Собі. Син – це не частина Бога, це цілком і повністю Бог, як і Отець, і Святий Дух.

Звичайно, такий вид існування абсолютно відрізняється від будь-якого існування, відомого нам, і стоїть недосяжно вище за будь-який людський досвід.

Деякі природні аналоги Святої Трійці

Чи існують якісь аналоги в природі, які можуть допомогти нам зрозуміти Триєдність Бога? Божественна сутність – це щось уні-кальне й неповторне, тому ніщо у творінні не може ідентично ві-добразити Творця, хоча деякі порівняння можуть бути корисними на елементарному рівні розуміння.

Наприклад, вода може перебувати в трьох станах – як пара, лід або рідина, але ніяка кількість води не може бути відразу в трьох станах. І хоча існує визначений стан атмосфери, котрий хіміки на-зивають трійною точкою, бо в ній пара, рідка вода і лід існують од-ночасно, але навіть тоді та кількість води, котра є парою, не є льодом, а та, котра є рідиною, не є парою.

Природа людини – дух, душа і тіло – теж може бути аналогією Трійці.

Найближчу аналогію знаходимо в принципі сім’ї, де відобра-жена множина в єдності, хоча мова тут іде не про триєдність, а про єднання двох особистостей, котрі залишаються чоловіком та жін-кою. Людина була створена за образом і подобою Бога, тому найкращим порівнянням якраз і будуть чоловік і жінка – «і стануть обоє вони одним тілом, тим-то немає вже двох, але одне тіло» (Мр. 10:8; Бут. 1:27; 5:1-2). Але й сім’я не може цілком відобразити Божу природу. Найрозумніше буде сказати, що жодна аналогія не здатна відобразити божественну природу.

Висновок

Якби природу Бога можна було пояснити до кінця, Він не був би неосяжним Богом. І хоча ми спостерігаємо в Його творінні від-биток Його природи, ми розуміємо, що жодне творіння не може зрівнятися з Творцем. Отож нам залишається констатувати факт Триєдності Бога, сприймаючи його вірою.




1. Якими шляхами Бог відкривається людству? 2. Чому не можна до кінця збагнути істину про Триєдність Бога? 3. Сформулюйте основні пункти доктрини Триєдності Бога. 4. Що означає слово «Трійця»? 5. Наведіть аргументи щодо підтвердження божественності

Кожної з Осіб Бога. 6. У чому відмінність між Отцем, Сином і Святим Духом? 7. Які аналоги у творінні найкраще відображають триєдину

природу Бога?



33.. ВВЧЧЕЕННННЯЯ ППРРОО ХХРРИИССТТАА

Ніхто не заперечить, що Ім’я Ісус Христос найбільш відоме у світі. Але Хто Він? Що Він зробив? Яким повинно бути наше став-лення до Нього?

Зазвичай на ці запитання люди дають різні відповіді. Не всі визнавали і визнають Його Тим, Ким Він є насправді. Не всі вважа-ють Його діла істинними, не всі розуміють суть Його смерті. Не всі ставляться до Нього так, як потрібно ставитися.

Єдино правильні відповіді на ці запитання дає Священне Пи-сання, тому коли ми дослідимо його вчення, ми пізнаємо істину про нашого Господа, про Його вчинки і про те, яким повинно бути наше ставлення до Нього.

Істинна теза щодо Особи Ісуса Христа, яка відповідає біб-лійному вченню, полягає в наступному: Ісус Христос був повністю Богом, володіючи досконалою божественною природою, і повніс-тю Людиною, маючи всю повноту людської природи, котрі поєдна-лися в єдиній Особі Спасителя.

Людська природа Христа

Людська природа Христа рідко піддавалася сумніву. В історії виникали єресі, котрі або заперечували реальність Його людського тіла, або ж вважали його божественним, але Церква їх засудила – вона визнавала як людську, так і божественну природу Христа.

У чому ж полягає людський аспект Христа? Найперше, в Його народженні від Діви. Ісус був зачатий в утробі Марії дивовижним чином дією Святого Духа без участі земного батька (Мт. 1:18-25; Лк. 1:35). Ісус повністю людина – бо народжений від жінки, і Він Бог – бо зачатий від Святого Духа.

Якби Ісус прийшов з неба тільки як небесна Істота, Він не був би частиною людського роду, котрий походить від Адама. Коли б Він народився від двох земних батьків, ми б не змогли прийняти Його божественність, бо Він був би тільки людиною. Народження від Діви – найпрекрасніший, наймудріший Божий варіант, який з’єднав людське і божественне.

3. Вчення про Христа


Фізичне народження Спасителя також вказує на те, що спасіння через «насіння» жінки – це діяння Бога, а не наслідок людських зу-силь: «І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насін-ням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут. 3:15); «Як настало ж виповнення часу, Бог пос-лав Свого Сина, що родився від жони та став під Законом, щоб ви-купити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли» (Гал. 4:4-5).

Народження від Діви дало Ісусу можливість бути повністю Лю-диною, але без успадкованої гріховної природи Адама: «І Ангол промовив у відповідь їй: Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе, через те то й Святе, що народиться, буде Син Бо-жий!» (Лк. 1:35). Христос не успадкував гріховну природу від Марії не через те, що Марія була без гріха (вчення Католицької Церкви), – дія Святого Духа дивовижним чином зупинила передачу гріха.

Ісус був наділений людським тілом, як усі люди, народився, як земне немовля, і зростав, як дитина (Лк. 2:40-45). Він володів людським розумом. Він учився всьому, чому вчаться діти, – ходити, говорити, коритися батькам (Лк. 2:52). Він був обмежений у знанні (Мр. 13:32). Мав усі притаманні людині слабкості й обмеження. Він втомлювався (Ів. 4:6), хотів їсти (Лк. 4:2) і пити (Ів. 19:28), Він спав (Мр. 4:38) і помер (Ів. 19:33-34).

Він був наділений людською душею та емоціями: тривожився (Ів. 12:27; 13:21), сумував (Мт. 26:38), дивувався (Мт. 8:10), плакав (Ів. 11:35), ревно молився (Євр. 5:7), був спокушуваний (Євр. 4:15).

Люди, котрі були поруч з Ним, вважали Його звичайною люди-ною (Мт. 13:53-58), через це навіть Його рідні не вірили в Нього (Ів. 7:5).

Попри те, що Ісус був повністю людиною, Він був абсолютно без гріха. Якщо Він не грішив, це не означає, що Він не був людиною (адже всі люди грішні). На початку Бог створив людину безгрішною, а теперішній гріховний стан людства – вибір самої людини.

В Ісуса не було гріховної природи Адама, тому Він виростав без гріха і в Нього не проявлялися гріховні якості, притаманні всім дітям (Лк. 2:40; Рим. 8:3). Диявол не зміг ввести Його в гріх (Лк. 4:13), Його ніхто не міг звинуватити в гріху: «Хто з вас може Мені докорити за гріх? Коли ж правду кажу, чом Мені ви не віри-те?» (Ів. 8:46). У різних спокусах Христос корився Богу, тим самим досягаючи успіху там, де інші люди зазнавали невдачі.



Якщо Ісус був Людиною, то чи міг Він протягом Свого перебу-вання на землі в тілі вчинити гріх?

Найперше наголосимо, що абсолютно неправильно вважати, що Ісус був безгрішним тому, що Він не міг згрішити. Якби Він не міг згрішити, то Його спокуси не були справжніми.

Правильна відповідь, знову ж таки, криється в питанні людсь-кої та божественної природи Христа. Якби Його людська природа існувала сама по собі, незалежно від божественної, то Він мав би таку саму природу, як Адам – вільну від гріха, але здатну згрішити. Однак Його людська природа ніколи не існувала окремо від боже-ственної. Від самого зачаття до смерті дві природи були з’єднані в одній Особистості.

Грішний вчинок торкнувся би всієї природи Христа – як людської, так і божественної. Якби Ісус згрішив, то згрішив би Сам Бог, що неможливо через безкінечну святість божественної приро-ди. Ісус не міг згрішити, тому що поєднання божественної і людсь-кої природи це унеможливлювало.

Однак, володіючи божественною силою, Він не вдавався до неї за допомогою, щоб зробити спокуси легшими, але переносив їх, як переносила б людина, на людському рівні. Усі спокуси були реаль-ними, тільки Ісус протистояв їм до кінця і переміг, вживаючи саме людські, а не божественні зусилля.

Чому Ісус повинен був володіти повнотою людської природи? Він був нашим Представником і проявив послух у тому, у чому не встояв Адам: «Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного прийшло виправдан-ня для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними» (Рим. 5:18-19); «Так і написано: Перша люди-на Адам став душею живою, а останній Адам то дух оживляючий. Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне. Перша людина з землі, земна, друга Людина із неба Господь» (1 Кор. 15:45-47).

Через людську природу Ісус став заступницькою жертвою. Як-би Він не був Людиною, Він не зміг би померти за нас і зазнати по-карання за наші гріхи: «Бо приймає Він не анголів, але Авраамове насіння. Тому мусив бути Він у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей» (Євр. 2:16-17).



Завдяки тому, що Ісус був Людиною, Він став єдиним Посеред-ником між Богом і людством. Щоб звести грішну людину зі святим Богом, потрібен був Посередник-Боголюдина, Який міг би пред-ставляти обидві сторони.

Оскільки Він був Людиною, Він виконав першопочатковий Бо-жий план. Адам був поставлений над усім творінням як Божий представник, але через непослух втратив цей статус. Ісус через послух Богові повернув його (Євр. 2:9; Мт. 28:18; Еф. 1:22).

Будучи, як ми, Він став прикладом для нас: «А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитись так, як поводився Він» (1 Ів. 2:6).

Ми повинні перемінюватися в Його образ: «Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і змі-няємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господньо-го» (2 Кор. 3:18); «Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами» (Рим. 8:29).

Його воскресіння із мертвих послужило прообразом нашого воскреслого тіла (1 Кор. 15:23, 42-44,49).

Він може співчувати нам як Первосвященик (Євр. 2:18; 4:15-16), оскільки представляє нас перед Отцем, знаючи всю нашу сутність, бо Сам проходив через те, що проходимо ми.

Нині у вічності Ісус також має людську природу. Він перебуває в небі не тільки як Дух. Святе Писання говорить: Він воскрес у тілі (Лк. 24:39-42; Ів. 20:25-27); у цьому ж тілі був піднятий на небо (Дії 1:11); у цьому тілі, як Людського Сина, Його бачили Степан (Дії 7:56), Павло (Дії 9:5) та Іван (Об. 1:13-17); і в цьому тілі Він знову повернеться на землю під час Свого другого приходу (Дії 1:11; Об. 19:11-16).

У часи написання послань апостола Івана поширювалася не-безпечна єресь, котра стверджувала, що Ісус не був Людиною. Іван категорично засудив цю єресь – заперечення людської природи в Христа перекреслило б усю суть християнства: «Духа Божого цим пізнавайте: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов був у тілі, той від Бога. А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але він антихристів, про якого ви чули, що йде, а тепер уже він у світі» (1 Ів. 4:2-3).



Божественність Христа

Попри те, що Ісус був Людиною, Він також був і Богом. Докази Його божественності ми знаходимо на сторінках Божого Слова.

Слово «Бог» («Теос») стосується безпосередньо Самого Хрис-та (Ів. 1:1; 1:18; 20:28; Рим. 9:5; Тит. 2:13; Євр. 1:8; Пс. 45:6; 2 Петр. 1:1). У цих текстах слово «Бог» вживається у значенні Бога як Творця неба і землі, Який править всесвітом. У Старому Завіті слово «Бог» вжите у месіанському пророцтві щодо Христа (Іс. 9:6).

Слово «Господь» («Куріос») також вживається щодо Христа. Інколи грецьке «куріос» означає шанобливе ставлення до старшо-го – як українське «пан» (Мт. 13:27; 21:30; 27:63; Ів. 4:11). Інколи це «господар» слуги або раба (Мт. 6:24; 21:40).

Це саме слово використовується в Септуагінті як переклад єврейського «Ягве» або «Єгова» – «Господь». У перекладі грець-кою мовою в Старому Завіті слово «Куріос» вживається 6814 разів. «Господь» – це Ім’я Того, Хто є Творцем і Правителем неба і землі, тобто Всемогутнього Бога.

У Новому Завіті старозавітне слово «Господь» у значенні «Яг-ве», «Єгова», тобто Імені Самого Бога, часто вживали щодо Христа: ангели (Лк. 2:11), Єлизавета (Лк. 1:43), Іван Хреститель (Мт. 3:3), Павло (1 Кор. 8:6; 12:3; Євр. 1:10-12), Іван Богослов (Об. 19:16); так називав Себе Сам Ісус (Мт. 22:44).

Знаходимо в Євангелії й інші чіткі вказівки на божественність Христа. Христос сказав про Себе: «Я є», вживши те саме Ім’я, яким відкрив Себе Бог Мойсеєві і яке означає «Сущий», Той, Хто вічний і незмінний, Котрий не має початку і кінця (Ів. 8:57; Вих. 3:14). Ісус названий «Альфа і Омега» – як і Бог-Отець, що вказує на Нього як Творця всього буття (Об. 1:8; 22:13).

Ісус називав Себе Сином Людським – 86 разів в Євангеліях цей вислів звучить з уст Ісуса. Так Його називає Степан (Дії 7:56). Так Ісус названий в Книзі пророка Даниїла (Дан. 7:13-14), що вказує на Його повну людську природу, у котру була втілена Його божественність.

Ісус названий Сином Божим. Сином Божим були названі також Ізраїль (Мт. 2:15), створена Богом людина (Лк. 2:38), а також відро-джений християнин (Рим. 8:14, 19, 23). Однак слова «Син Божий», вжиті щодо Христа, вказують на Нього як на вічного, Однородже-ного Сина, рівного Отцю за Своєю природою і властивостями



(Мт. 11:25-30; 17:5; 1 Кор. 15:28, Євр. 1:2-8). Ніхто ні з небесних, ні з земних істот не названий «Однородженим», – вони лише творін-ня і не можуть бути божеством.

Ісус володіє властивостями Бога. Він всемогутній: згадаймо примноження хлібів і риб (Мт. 14:19), заспокоєння бурі (Мт. 8:26-27), перетворення води на вино (Ів. 2:1-11). Тоді були явлені Його слава і сила (Ів. 5:58; Об. 22:13). Він всезнаючий – знав думки людей (Мр. 2:8; Ів. 1:48; 2:25; 6:64; 16:30; 21:17). Він всюдиприсутній (Мт. 18:20; 28:20), суверенний – Він говорив не так, як пророк: «Так говорить Господь», але: «Я говорю вам» (Мт. 5:22, 28, 32, 34, 39, 44).

Він мав владу прощати гріхи: «А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі! Там же сиді-ли дехто з книжників, і в серцях своїх думали: Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога… Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?» (Мр. 2:5-7).

Від віри в Нього залежить вічність людини: «Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить а гнів Божий на нім перебуває» (Ів. 3:36).

Він достойний поклоніння, котре належить тільки Богові: «То-му й Бог повищив Його та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!» (Фил. 2:9-11; див. також Об. 19:10, Євр. 1:6; 5:12-13).

Про Ісуса сказано, що Він має життя від Отця і що Він має життя в Собі, а це знову підтверджує Його божественність. Тільки Бог може мати життя в Собі, а життя творіння залежить від Творця (Ів. 2:19-22; 10:17-18, Євр. 7:16, 1 Тим. 6:16).

Виникає запитання: якщо Ісус як Людина відмовився від де-яких божественних якостей – всезнання, всюдиприсутності, всемо-гутності тощо, то Він не був повною мірою Богом. Але на підставі тексту з Фил. 2:5-7: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд ра-ба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина» можна стверджувати, що Ісус відмовився тільки від статусу і тих привілеїв, котрі мав на небесах (2 Кор. 8:9), а не від природних рис божества. Ісус і на землі був повною мірою Богом: «Ось діва в ут-



робі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є: З нами Бог» (Мт. 1:23; див. також Кол. 1:19; 2:9).

Чому божественність Христа була необхідна? Тільки Бог зміг би понести повне покарання за всі гріхи, тому що тільки Він, Свя-тий і Праведний, має силу спасти творіння. Тільки Той, Хто має божественні властивості, може бути посередником між Святим Бо-гом і грішною людиною: «Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим. 2:5).

Єретичні погляди щодо природи Христа

Аполінаризм – така назва походить від імені лаодикійського єпископа Аполінарія (біля 361 р.). Він навчав, що Христос володів людським тілом, але Його розум і дух мали божественну природу Божого Сина. Цей погляд був відкинутий, оскільки відкуплення потребували не тільки людське тіло, але й дух, душа і розум.

Несторіанство – від імені константинопольського єпископа Несторія (428 р.), хоча, можливо, сам Несторій і не навчав єретич-ному погляду. Єресь, яка носить його ім’я, зводилася до того, що в тілі Христа перебували дві особистості. Проте ніде в Писанні не говориться, що людська природа Христа була незалежною і могла самостійно приймати рішення всупереч природі божественній. Про Ісуса говориться в однині, але коли мова йде про множину, то мається на увазі Отець і Син (Ів. 14:23).

Монофізицтво (євтихіанство) – від імені Євтихія, настоятеля одного з монастирів у Константинополі (біля 378-454 рр.). Він нав-чав, що людська природа Христа була поглинута Його божествен-ною природою, і в результаті обидві природи змінилися й утворив-ся третій різновид природи (приклад змішаного з водою чорнила).

Відповідно до цієї доктрини Христос не був цілковито ні Бо-гом, ні Людиною. Різновидом євтихіанства було твердження, що людська сторона просто загубилася в божественній.

На соборі в Халкидоні (8 жовтня – 1 листопада 451 р.) аполіна-ризм, несторіанство і євтихіанство були визнані єретичними вчення-ми. Собор прийняв визначення, суть якого зводиться до наступного: Христос має дві природи – божественну і людську. Божественна природа така сама, як у Отця, людська – така, як у нас, лише що без гріха. В Особі Христа поєднані як людські, так і божественні харак-теристики, які в жодному разі не зникають при поєднанні.



Біблійне вчення про природу Христа

Багато біблійних текстів говорять про божественну і людську природи Христа.

На 40-й день після Свого воскресіння Ісус вознісся на небо, де перебуває і тепер. Його немає на землі (Ів. 16:28; 17:11; Дії 1:9-11), але як Бог Він присутній всюди (Мт. 18:20; 28:20; Ів. 14:23). Він піднявся на небо, і Він присутній серед нас.

В Ісусі були поєднані всемогутність і слабкість. Як Людина, Ісус був слабкий і втомлювався (Мт. 4:2; 8:24; Мр. 15:21; Ів. 4:6), але у Своїй божественній природі Він всемогутній (Мт. 8:26-27; Кол. 1:17; Євр. 1:3).

Як Людина Він мав 30 років, коли розпочав служіння (Лк. 3:23), як Бог Він існував вічно (Ів. 1:1-2; 8:58).

Через Свою людську природу Ісус пережив смерть (Лк. 23:46, 1 Кор. 15:3), однак у Своїй божественній природі Він не помер, то-му що Бог не може померти. Безперечно, важко зрозуміти, яку участь брала Його божественна природа в смерті і прийнятті пока-рання за гріхи, оскільки Писання нам це не відкриває. Але як Бог Він міг воскреснути із мертвих (Ів. 2:19; 10:17-18; Євр. 7:16).

У 681 р. на Константинопольському соборі було засуджене й відкинене як єретичне вчення монофелітів, котрі твердили, що Христос мав тільки одну волю.

Христос мав дві волі: божественну і людську. Якщо Ісус не мав людської волі, це заперечує наявність людської природи і відкидає можливість спокуси Ісуса. І в результаті віддаляє Його від людей, бо тоді Він не може співчувати їм в їхніх спокусах.

Дві волі, наявність подвійної природи вказують на існування двох типів мислення, двох центрів свідомості, що допомагає нам зрозуміти поєднання в Особі Христа незнання і всезнання, все-сильності і слабкості.

Наявність двох центрів свідомості у Христа не означає, що в Ісусі жили дві особи. Це просто підтверджує, що ми не здатні до кінця усвідомити цю істину, так само, як не можемо зрозуміти сут-ність Триєдності Бога.

Дещо схоже протиріччя (що не хочу, те роблю, а що хочу, не роблю – див. Рим. 7:15-25) наявне і в нашому єстві, хоча ми – єдині як особистість.



Висновок

Ісус, залишаючись Тим, Ким Він був, – Богом, став Тим, Ким Він не був, –Людиною, прийнявши людську природу, котрої раніше не мав.

Від божественної природи людській були передані право приймати поклоніння і нездатність грішити. Від людської природи божественній – здатність переживати страждання і смерть.

Втілення Христа можна назвати більшим чудом, ніж створення світу чи воскресіння з мертвих. Це найбільша таємниця всесвіту.

У період Старого Завіту в Ізраїлі були три основні види слу-жіння: пророка, священика і царя. Христос виконував усі три.

Як Пророк Він звіщав народові Боже Слово і відкрив людям Бога (Повт. Зак. 18:15-18).

Як Священик звершував жертвоприношення і підносив до Бо-га молитви від імені народу, приніс Себе в жертву за гріхи людей і став їхнім Заступником перед Отцем (Євр. 7:25; 9:26; Ів. 2:1-2).

Як прямий спадкоємець дому Давида Він мав законне право царювати над народом. Однак під час Свого першого приходу Ісус приніс не земне, а духовне Царство. Він царює в серцях усіх віру-ючих – Своєї Церкви і має владу над всесвітом. А під час Свого другого пришестя Ісус зацарює на землі як Цар царів і Пан над па-нами (Мт. 28:18; Об. 19:16).

Ісус Христос прожив на землі трохи більше 33 років. Його життя було унікальне і наповнене дивними подіями – від незви-чайного народження у Віфлеємі до вознесіння на небо з Оливної гори поблизу Єрусалиму. Його особисте святе життя, Його неймо-вірні чудеса, Його дивовижна наука, а найбільше – Його величний подвиг страждань, смерті та воскресіння залишили незабутній слід в історії всього людства і змінили долю мільйонів людей.

Це сталося не тому, що Він був геніальною Людиною, а тому, що Він був Богом, Котрий настільки наблизився до Свого творіння, що став Його частиною, і з любові до нього віддав Самого Себе за-ради його спасіння.




1. Назвіть головні аспекти людської природи Христа. 2. Назвіть докази Його божественності. 3. Охарактеризуйте неправильні погляди щодо Особи Ісуса

Христа. 4. Сформулюйте християнське віросповідання щодо Особи

Христа. 5. Що міг, а чого не міг робити Ісус через те, що одночасно

мав божественну і людську природи? 6. Які три старозавітні служіння звершилися в Ісусі Христі?



44.. ООССООББАА ССВВЯЯТТООГГОО ДДУУХХАА

Істина про Святого Духа – одна з найважливіших для христи-янина. Саме через Святого Духа віруючий встановлює особистий зв’язок з Трійцею.

Дух Святий бере активну участь в житті віруючих, тому що Він – всередині нас (1 Кор. 6:19).

Ми живемо в період, коли праця Святого Духа найбільш поміт-на. Період Церкви – це період праці Святого Духа.

Святий Дух як Особа

Хто такий Святий Дух? Біблія чітко й недвозначно говорить, що це Бог. Один із найяскравіших прикладів – текст із п’ятого роз-ділу Дій святих апостолів. Ананій і Сапфіра продали свою влас-ність. Частину коштів вони принесли до апостолів, видаючи її за всю суму, отриману від продажу. Апостол Петро різко засудив їх за обман: «Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю?.. Ти не людям неправду сказав, але Богові!» (Дії 5:3-4).

Як бачимо, для Петра сказати неправду Духу Святому і сказати неправду Богові – одне і те ж.

Тексти з 1 Кор. 3:16-17 і 1 Кор. 6:19-20 теж засвідчують, що Дух Святий – Бог. З точки зору Павла присутність в людині Святого Ду-ха рівнозначна присутності в ній Бога. Говорячи «храм Божий» і «храм Святого Духа», Павло чітко показує, що Святий Дух – це Бог.

Дух Святий має властивості Бога, зокрема, Він всезнаючий: «А нам Бог відкрив це Своїм Духом, усе бо досліджує Дух, навіть Бо-жі глибини. Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського ду-ха, що в нім проживає? Так само не знає ніхто й речей Божих, ок-рім Духа Божого» (1 Кор. 2:10-11; див. також Ів. 16:13).

Всемогутність Бога – ще один з Його божественних атрибутів. У Лк. 1:35 Дух Святий і сила Всевишнього поєднані єдиною синоні-мічною конструкцією, що вказує на божественність Святого Духа.

Про силу Святого Духа сказано в Рим. 15:13,19. Крім того, Дух Святий має здатність змінювати людські серця, що є великим чу-дом. Він докоряє (Ів. 16:8-11) і відроджує людей (Ів. 3:5-8), зміню-

4. Особа Святого Духа


ючи їх із грішників на праведників (пор. Мт. 19:26). Хоча ці тексти прямо не говорять про всемогутність Духа Святого, вони вказують на наявність у Нього сили, яка належить тільки Богу.

Дух Святий вічний (Євр. 9:14). (Тут варто зауважити, що не всі переклади однаково подають цю думку. Наприклад, в І. Огієнка і в Російському синодальному перекладі мова йде просто про Духа Святого, але в більшості інших перекладів, у тому числі в перекла-дах Куліша, Хоменка, Турконяка, російському «Радостная весть» і сучасному російському перекладі, а також в англійських KJV, NIV говориться, що Дух Святий – вічний). Але вічний тільки Бог (Євр. 1:10-12). Отже, і ця властивість Бога характерна для Святого Духа.

Всюдиприсутність Духа Святого описана у Пс. 138:7-10. Крім божественних характеристик Духа Святого, варто розгля-

нути Його особистісні характеристики. Ми маємо справу не з яко-юсь безособовою силою. Під впливом східних релігій у християн-ство проникають різні пантеїстичні віяння. Але Біблія однозначно заявляє, що Дух Святий – це Особа.

Ознаки особи: інтелект, емоції, воля. Інтелект і знання – нероз-дільні. На наявність їх у Духа Святого вказують тексти: Ів. 14:26; 16:13; 1 Кор. 2:10-11.

Про волю Святого Духа написано в 1 Кор. 12:11, а про емоції – в Еф. 4:30; Рим. 15:30. Інші тексти, які говорять про Духа Святого як про Особу – Гал. 4:6; 5:18; Рим. 8:26; Дії 15:28; 1 Сол. 5:19. І це далеко не повний перелік текстів, які вказують на Його діяльність.

Окрім того, у давньогрецькій мові (мові оригіналу Святого Письма) слова на позначення безособових сил завжди вживалися в середньому роді. Натомість «Дух Святий» завжди стоїть у чолові-чому роді, що є граматичним підтвердженням ставлення до Нього біблійних авторів.

Отже, Святий Дух – Особа, а не якась розпливчаста, незрозумі-ла сила. З Ним можна налагодити особисті стосунки. Він Бог, тому до Нього потрібно ставитися з таким самим благоговінням і поша-ною, як до Отця і Сина, Йому треба поклонятися як Богу. Він єди-ний з Отцем і Сином. Між трьома Особами Трійці і Їхніми справа-ми немає ніякого протиріччя. В Особі Святого Духа Триєдиний Бог близький до кожного з нас. Духом Святим Він присутній, коли ми збираємося в Ім’я Ісуса (Мт. 18:20), а також живе в нашому серці (1 Кор. 6:19-20).



Символи Святого Духа

Природу Святого Духа описують певні символи. 1. Вогонь (Іс. 4:4; Мт. 3:11; Лк. 3:16; Дії 2:3-4). Вогонь символі-

зує очищення, суд, сміливість, старанність, запал, завзяття, запо-падливість. Він дає тепло, світло, руйнує і очищає. Грішник, що кається, повинен бачити гріх осудженим і зруйнованим всередині себе. Дух Святий його перероджує і просвітлює. Той, хто опи-рається очищенню Святого Духа, буде вкинений у вічний вогонь.

2. Вітер (Єз. 37:7-10, 14; Йов 33:4; Ів. 3:8; 20:22; Дії 2:2). Вітер символізує свободу, таємничість, незалежність, проникливість, си-лу і непередбачуваність праці Святого Духа. Завдяки цьому прояв-ляються життя і творча сила.

3. Вода (Єз. 36:25-27; 46:1-12; Ів. 3:5; 4:14; 7:38-39). Вода сим-волізує життя. Вона очищає, освіжає, вгамовує спрагу, зберігає життя, несе по течії. Дух Святий – це ріки живої води, про що го-ворив Христос із самарянкою, а також у храмі на свято.

4. Олива (Лк. 4:18; Дії 10:38; Євр. 1:9; 2 Кор. 1:21-22; 1 Ів. 2:20, 27; Як. 5:14). Олива символізує благословення, силу, корисність, плодючість, красу, зміни на краще. Оливу використовують для їжі, освітлення, пом`якшення, лікування. Усе це робить Дух Святий для душі. У Старому Завіті помазували оливою на служіння царів, свя-щеників, пророків. У Новому Завіті помазання Духа Святого – не-обхідне приготування для служіння.

5. Голуб (Мт. 3:16; Мр. 1:10; Лк. 3:22). Голуб символізує мир, ніжність, любов, вірність, невинність, м’якість, чистоту, терпіння.

6. Печать (Еф. 1:13; 4:30; 2 Кор. 1:22; Об. 9:4). Печать – сим-вол завдатку і певності. Вона надає право власності і завершує за-конні угоди чи операції. Святий Дух, як печать, показує, що ми – Божа власність. Це дає нам впевненість і почуття захищеності.

Служіння Святого Духа

Праця для покаяння Ключовий текст, який показує працю Святого Духа серед лю-

дей задля їх покаяння, – Ів. 16:8-11. У тексті читаємо, що Дух Свя-тий осуджує світ. Осуджувати – означає доказати вину противника. Цей процес закінчується тим, що противник визнає свою поразку, визнає істину і правдивість обвинувачення.



Осуджувати означає також переконувати. Дух Святий діє, як Адвокат Христа. Він працює, щоб навернути до Христа тих, хто Його відкидає, і тим самим звільнити їх від Божого осудження, яке прирікає цих людей до вічної смерті. Дух Святий осуджує цих лю-дей або через Біблію як Слово Боже, або через совість (сумління) цих людей.

Осудлива дія Святого Духа спрямована на три речі: 1) гріх не-вір’я; 2) праведність; 3) суд.

Без такої праці Святого Духа людина знаходить собі масу оп-равдань, кажучи, що нікого не вбила, нічого не вкрала. П’яниця ні-коли не визнає, що він п’яниця. Без благотворної праці Святого Ду-ха людина не визнає своєї провини.

Гріх невірства – матір усіх гріхів. Сумління людини може осу-джувати її в різних неправильних вчинках, гріхах, але воно ніколи не осудить за невірство. Осуджує за невірство тільки Святий Дух.

В Івана 16:8-9 слово «гріх» вживається в однині, тобто мова йде не про всі гріхи, а про конкретний гріх невірства. Те саме гово-риться і в Івана 3:18. Апостол Петро в день П’ятидесятниці доко-ряв людям не за гріхи морального розбещення, але за гріх невір-ства, який призвів до відкинення Ісуса як Месії і в кінцевому ре-зультаті – до Його розп’яття.

Коли проаналізувати проповіді Христа, Його полеміку з фари-сеями, а також листи апостолів, особливо Павла, Петра та Івана, можна побачити, що всі вони виступали, у першу чергу, проти не-вірства. Невірство – це богозневага Святого Духа. Згрішити проти Закону було серйозним злочином. Згрішити проти Ісуса було ще серйознішим злочином. Проте відмовлятися приймати чіткий і зро-зумілий осуд Святого Духа – це навмисний акт відмови від Божої благодаті (див. Мт. 12:30-32).

Коли людина в цьому не покається, її чекає вічна розлука з Тим, Кого ця людина відкинула. Вічна розлука з Творцем супрово-джуватиметься вічними муками. Отже, невір’я – це найбільший гріх в очах Бога. Цей гріх передбачає добровільну відмову від прийняття прощення. Тому Дух Святий працює над тим, щоб при-вести людину до віри.

Коли людина стає християнином, Дух Святий поселяється в її єстві й супроводить її Своїм керівництвом як внутрішній Свідок.



Служіння перебування Святого Духа Дух Святий, поселившись в людині, живе в її серці для того,

щоб відобразити в її житті характер Христа. Христос говорив учням: «І вблагаю Отця Я, і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не ба-чить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він» (Ів. 14:16-17). Це також звіщали пророки Старого Заві-ту, зокрема Єзекіїль – Єз. 36:25-27, а також Єремія – Єр. 31:33-34.

У єстві кожного істинного християнина живе Дух Святий. Ось чому тіла названі храмом Святого Духа. (1 Кор. 6:19). Наші тіла – це фізичні житла, куди вселився Святий Дух. І Він живе в нас, щоб відобразити у нас і через нас характер Христа, тобто Його любов, терпіння, співчуття, доброту і всі інші риси, притаманні Ісусу.

Дух Святий починає Свою працю перебування в людині в мо-мент її увірування, момент щиросердечного каяття. У цей момент людина отримує спасіння через прощення гріхів. Здебільшого це служіння Святого Духа не супроводжується почуттями або емоціями.

Ціль цього служіння Духа Святого у спасенних – удосконалити, надати можливість зростання в Господі, зробити більш духовно зрі-лими. Результатом такої діяльності Духа Святого серед віруючих лю-дей є плід духа (Гал. 5:22-23), а також дари мотивації (Рим. 12:3-8).

Відповідно до духовного зросту християн можна поділити на дві основні групи – духовні й тілесні (плотські). Духовний християнин – той, хто настільки віддав своє життя в розпорядження Господу, що Дух Святий, Який проживає в ньому, буквально панує в кожному ас-пекті його життя. Така людина здатна сприймати і засвоювати духов-ні істини. Спостерігаючи за нею, ви не сумніваєтеся, що саме таким був Ісус. Бути духовним – ціль або завдання кожного християнина.

Християни, які не зростають духовно, – незрілі, вперті, амбітні; вони не дають можливості Духу Святому змінювати їхнє життя. Це тілесні християни, Дух Святий пригашений в їхньому житті, самі вони керуються, радше, бажаннями тілесної природи, аніж бажан-нями підпорядкувати себе, своє життя керівництву Святого Духа.

Тому наше завдання полягає в тому, щоб не заважати Духу Святому працювати в нас для нашого ж блага.

Наділення силою згори Мета цього служіння Духа Святого – забезпечити нас необхід-

ною силою і дарами, зробити здатними звершувати справу Божу.



Наділення силою називається хрещенням Святим Духом з подаль-шим наповненням (сповненням) Святим Духом. Хрещення Святим Духом не відбувається автоматично – до цього потрібно прагнути. Це переживання проходить через наші відчуття і це щось інше, ніж покаяння чи водне хрещення. Про досвід такого переживання чи-таємо у цілому ряді текстів з Дій святих апостолів.

Для апостолів сповнення силою Святого Духа було відчутним переживанням, яке бачили інші люди (Дії 2:2-7, 12-13). Через про-повідь Пилипа самаряни почули євангельську звістку, багато з них її прийняли і навіть охрестилися. Але коли прийшли апостоли Пет-ро та Іван, Бог хрестив цих людей Духом Святим. І це було явним видимим знаком, який бачили інші (Дії 8:16-18).

У Діях 10:44-48 також читаємо про працю Святого Духа в домі Корнилія. У Діях 19:1-7 говориться про хрещення Святим Духом деяких учнів в Ефесі.

Хрещення Святим Духом відбувається зі сповненням Святим Духом і супроводжується ознакою інших мов. Хрещення Святим Духом, як і народження згори, – це одноразова дія. А сповнюватися Святим Духом потрібно постійно: «Тоді Петро, переповнений Ду-хом Святим, промовив до них…» (Дії 4:8).

Результати сповнення силою Святого Духа: ● бажання тіснішого спілкування з Богом через молитву, прослав-

лення й поклоніння; ● нові здібності для ефективного служіння (Дії 1:8); ● надприродні прояви через дари Святого Духа; ● духовна чутливість і проникливість, розуміння того, що відбу-

вається в духовних сферах; ● новий рівень духовної боротьби (Еф. 6).

Отже, Дух Святий наділяє нас силою, щоб приготувати на слу-жіння, наділити здатністю змінювати життя людей і проповідувати Євангеліє в силі Святого Духа.


1. Хто такий Дух Святий? 2. У чому, згідно з Писанням, полягає служіння перебування

Святого Духа? 3. У чому суть служіння наділення силою згори?



55.. ППРРИИЗЗННААЧЧЕЕННННЯЯ ЛЛЮЮДДИИННИИ

Головною ціллю життя кожної людини має бути виконання власного призначення на землі. Відомий учений Карл Генрі писав: «Що таке людина? Це чудове створіння, яке дивовижним чином підкорило простір та час і наповнило тисячі словників позначення-ми та визначеннями всього, що її оточує, але ніяк не може дати визначення самому собі».

Дійсно, лише Біблія здатна пояснити, хто така людина і яке її призначення. Ще цар Давид задавався питанням: «Що є людина?» (Пс. 8:5). І він же дав богонатхнену відповідь: «Учинив Ти його (сина людського) мало меншим від Бога, і славою й величчю Ти ко-ронуєш його! Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив» (Пс. 8:6-7).

Створення людини

Як і увесь всесвіт, людину створив Бог. Але з самого початку, ще від моменту створення, людина була особливою.

1. Людина була створена в результаті наради Триєдиного Бо-га: Отця, Сина і Духа Святого: «І сказав Бог: Створімо лю-дину за образом Нашим, за подобою Нашою» (Бут. 1:26). Слова «створімо», «образом Нашим», подобою Нашою» го-ворять про спілкування всередині Божественної Трійці.

2. Людина була створена за образом та подобою Бога: «Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він ство-рив» (Бут. 1:27).

3. Сам Бог поставив людину вище за всяке творіння: «І сказав Бог: … хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім пла-зуючим, що плазує по землі» (Бут. 1:26).

4. На відміну від усього іншого творіння, яке почало існувати від простого Божого наказу, першу людину Бог сформував із пороху земного, а потім Сам вдихнув у неї життя: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7).

5. Призначення людини


Тобто Творець дав людині щось від Самого Себе, показуючи, що людина – це особливе створіння, яке стоїть вище за всі земні істоти.

Так у результаті об’єднання земного і божественного людина стала живою істотою.

Природа людини: дух, душа і тіло

При створенні людина отримала матеріальну (тіло) та немате-ріальну (дух і душа) складові. Тому людина – неповторна індивіду-альність, адже через тіло вона пов’язана із земним, матеріальним світом, а через дух – із небесним, духовним.

На відміну від тіла, дух і душа вічні: «І вернеться порох у зем-лю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екл. 12:7).

Про те, що дух та душа людини – не одне й те саме, говорять такі тексти Біблії:

1. «Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непору-шений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені бу-дуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» (1 Сол. 5:23).

2. «Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа» (Євр. 4:12).

3. Апостол Павло говорить про духовний стан людини, що без-посередньо пов’язаний з духом людини (1 Кор. 2:14-15; 3:1).

4. «Дух він у людині» (Йов. 32:8). Дух – найвища складова людини. Він дає змогу людині увійти

у сферу духовного й спілкуватися з Богом. Дух – це вмістилище духовних якостей людини. Саме завдяки духу людина може розумі-ти духовні речі: «А людина тілесна не приймає речей, що від Божо-го Духа, бо їй це глупота і вона зрозуміти їх не може, бо вони розу-міються тільки духовно» (1 Кор. 2:14).

Душа – це: 1. Місце розташування життя і саме життя людини: «Хто хоче

душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мр. 8:35).

2. Особистість людини – її «я», її характер. 3. Розум, емоції та воля людини. Душа отримує, опрацьовує та зберігає інформацію, отриману

від духа й тіла. Після цього вона роздумує і вирішує, що робити з



цією інформацією: «Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання» (Рим. 1:20).

Хоча можна провести чітку межу між духом та душею, вони – нероздільні й тісно переплетені в єдину нематеріальну частину людської істоти.

Призначення людини

Як і кожне творіння Боже, людина має своє призначення. Біб-лія говорить, що Бог створив людину «на славу Свою» (Iс. 43:7). Отже, Божий задум для людини – щоб вона приносила Йому славу.

Павло пише, що «вибрав у Ньому Він нас перше закладин сві-ту, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1:4).

1. Призначення духа людини ● Мати спільність із Богом через Духа Святого. Дух людини, яка

народилася від Духа Святого, розпізнає, що дароване від Бога; навчається від Його Духа; роздумує про духовне; розуміє духов-ні речі і судить духовно, тому що має розум Христів: «А ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога, щоб знати про речі, від Бога даровані нам, що й говоримо не вивченими словами людської мудрости, але вивченими від Духа Святого, порівню-ючи духовне до духовного» (1 Кор. 2:12-13).

● Спонукати душу людини (розум, волю) жити відповідно до ду-ховних істин, щоб догоджати Богу, а не тілесним бажанням: «А ви не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас… А коли Христос у вас, то хоч тіло мертве через гріх, але дух живий че-рез праведність» (Рим. 8:9-10); «Коли духом умертвляєте тілес-ні вчинки, то будете жити» (Рим. 8:13).

2. Призначення душі людини ● Робити правильний вибір між духовним та тілесним: «Немає

тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом, бо закон духа життя в Христі Ісусі визволив мене від закону гріха й смерти… щоб виконалось виправдання Закону на нас, що ходимо не за тілом, а за духом. Бо ті, хто ходить за ті-лом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне. Бо дум-ка тілесна то смерть, а думка духовна – життя та мир» (Рим. 8:1-2, 4-6).

● Робити правильний вибір щодо вічної долі людини: «Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім



світі, збереже її в вічне життя» (Iв. 12:25); «Досягаєте мети віри вашої – спасіння душам» (1 Петр. 1:9).

● Пізнавати і виконувати волю Божу: «Перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість» (Рим. 12:2).

3. Призначення тіла людини ● Бути храмом Духа Святого: «Ваше тіло – то храм Духа Свято-

го, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої. Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!» (1 Кор. 6:19-20).

● Належати Богу для служіння Йому: «Ваші тіла – то члени Христові» (1 Кор. 6:15); «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1).

● Бути чистим від гріха: «Щоб решту часу в тілі жити вже не для пожадливостей людських, а для Божої волі» (1 Петр. 4:2); «Тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла» (1 Кор. 6:13); «Тому то, браття, ми не боржники тіла, щоб жити за ті-лом; бо коли живете за тілом, то маєте вмерти» (Рим. 8:12-13).

Розпізнання свого призначення та його реалізація

1. Існує єдиний Божий план Перш за все потрібно усвідомлювати, що існує єдиний для всіх

людей Божий план – вічна спільність з Богом. Перші люди – Адам та Єва насолоджувалися постійною спільністю із Богом, поки не вчинили гріх, який зруйнував цю спільність.

Жертва Христа дала можливість відновити цю втрачену близь-кість людей з Богом. Ті, хто прийме Його жертву, будуть вічно на-солоджуватися спільністю з Ним у Новому Єрусалимі: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (Об. 21:3).

У цьому суть Доброї Новини – Євангелія. Бог дав Своїй Церкві Велике Доручення – проголошувати цю Добру Новину по всьому світу: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангеліє про-повідуйте!» (Мр. 16:15); «Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19); «Бо ми співро-бітники Божі, а ви Боже поле, Божа будівля» (1 Кор. 3:9).

Отже, покликання кожного окремого християнина – виконати свою частину праці у виконанні Великого Доручення.



2. Пізнати Божий план Щоб дізнатися, що ми маємо зробити протягом земного життя,

потрібно постійно пізнавати Бога, Його плани та шляхи, якими ці плани здійснюються.

«Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правди-вого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його» (Iв. 17:3).

Треба просити Бога відкрити Його цілі. Він знає, для чого ми створені і що маємо здійснити за свого земного життя. Тому наші власні плани щось зробити для Нього не мають ніякого значення, бо вони не принесуть позитивного результату.

«Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29:11).

«Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» (Iс. 55:9).

«У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній» (Пр. 19:21).

Бог відкриває Свою волю різними шляхами. Дух Святий, Який живе у нас, знає волю Небесного Отця і промовляє до нашого духа:

1. Через Своє записане Слово – Біблію, Автором якої є Дух Святий: «А нам Бог відкрив це Своїм Духом, усе бо дослі-джує Дух, навіть Божі глибини» (1 Кор. 2:10).

2. Через молитву, коли Дух Святий може безпосередньо від-кривати істину нашому духові: «А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди, бо не буде казати Сам від Себе, а що тільки почує, казатиме, і що має настати, звістить вам» (Iв. 16:13).

3. Через Церкву, тобто інших членів Тіла Христового. Адже всі віруючі становлять разом одне Тіло Христове, разом ви-конують спільну працю для Бога. Успіх виконання Велико-го Доручення залежить від успішної праці всіх, бо «кожно-му дається виявлення Духа на користь» (1 Кор. 12:7). Дух Святий може відкрити нам волю Божу через проповідь, слу-хання християнських пісень, читання християнських книг або просто під час спілкування з іншими віруючими. Тому ми, християни, потребуємо один одного. «Бо тіло не є один член, а багато. Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не ру-ка, то хіба через це не від тіла вона? І коли скаже вухо, що я



не від тіла, бо я не око, то хіба через це не від тіла воно? Ко-ли б оком було ціле тіло, то де був би слух? А коли б усе слух, то де був би нюх? Та нині Бог розклав члени в тілі кожного з них, як хотів. Якби всі одним членом були, то де тіло було б? Отож тепер членів багато, та тіло одне. Бо око не може сказати руці: Ти мені непотрібна; або голова знов ногам: Ви мені непотрібні. Але члени тіла, що здаються сла-біші, значно більше потрібні» (1 Кор. 12:14-22). «А з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю» (Еф. 4:16).

4. Через обставини нашого життя. Тобто Бог навчає нас че-рез труднощі або показує через різні ситуації, де Він Сам працює і де ми маємо працювати разом із Ним: «Син нічого робити не може Сам від Себе, тільки те, що Він бачить, що робить Отець; бо що робить Він, те так само й Син робить. Бо Отець любить Сина і показує все, що Сам робить, Йому» (Iв. 5:19-20).

Отже, Бог відкриває Свої плани щодо нас різними способами – якимсь одним чи кількома одночасно.

Треба пам’ятати, що все, що Бог нам говорить, ніколи не буде суперечити Його записаному Слову – Біблії. Тому правильність на-шого розуміння Божих планів та відкриттів треба перевіряти Сло-вом Божим.

3. Виконати Божий план Щоб виконати Божий план, потрібно взяти за взірець земне

життя Ісуса Христа. Він прибув на землю, маючи конкретний план Свого Небесного Отця, і повністю виконав його.

Що потрібно для виконання свого призначення? 1. Мати постійні близькі стосунки з Богом. Лише завдяки

цьому можна перебувати в центрі Божої волі і виконати її. Прикладом для нас є Ісус: «Він же відходив на місце са-мотнє й молився» (Лк. 5:16); «Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете» (Iв. 15:4).

2. Бути покірним Богу. Перше, що зробив Ісус, виконуючи Свій поклик, – покорився Небесному Отцеві: «Цілопалення



й жертви покутної Ти не жадав. Тоді Я сказав: Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:6-7).

3. Жити згідно зі Словом Божим. Ісус був безгрішний і зав-жди жив праведно. Тому нам, людям, треба завжди переві-ряти і виправляти своє життя відповідно до Слова Божого, інакше виконати Боже призначення буде неможливо. «Вип-робуй, Боже, мене і пізнай моє серце, досліди Ти мене і піз-най мої задуми, і побач, чи не йду я дорогою злою, і на віч-ну дорогу мене попровадь!» (Пс. 138:23-24).

4. Мати постійну спільність із Тілом Христовим. Прикладом є рання Церква: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дiї 2:42); «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той» (Євр. 10:25).

5. Постійно усвідомлювати свою залежність від Бога. Божі плани треба звершувати Його методами. Ми не маємо здійс-нювати покликання, як самі забажаємо. Лише завдяки нашій щоденній залежності від Бога Він зможе через нас виконати Свої плани. «Син нічого робити не може Сам від Себе» (Iв. 5:19). «На Господа здай дорогу свою і на Нього надію клади, і Він зробить» (Пс. 36:5).

6. Невтомно і вірно виконувати Божу волю. «Ісус відповів їм: Отець Мій працює аж досі, працюю і Я» (Iв. 5:17); «Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» (Об. 2:10).

У результаті цього Божа праця буде звершена в нашому житті й ми отримаємо нагороду у вічності.

Висновок

Людина – унікальне Боже творіння. Вона складається з духа, душі і тіла. Як і кожне творіння, людина має своє призначення. Суть цього призначення – перебувати в близьких стосунках з Бо-гом. Євангеліє – Добра Новина проголошує, що через жертву Христа ці стосунки можливі для кожної людини. Для кожного християнина Бог дає частину праці у виконанні Великого Доручен-ня – поширенні Доброї Новини.

Бог може відкривати нам Свою волю через Біблію, молитву, ін-ших членів Тіла Христового, обставини та інші способи. Важливий



не спосіб – важливе те, що саме Бог хоче нам сказати. Божа воля ніколи не буде суперечити записаному Слову Божому.

Християнину потрібно пізнавати і виконувати Божу волю про-тягом всього свого життя, і таким чином він виконає своє покли-кання й отримає нагороду у вічності.


1. Чим людина відрізняється від інших Божих творінь? 2. Назвіть складові людини. 3. У чому суть Божого плану для людини? 4. Яким чином Бог відкриває Свою волю? 5. Що потрібно для того, щоб виконати Божий план для свого

життя?



66.. ГГРРІІХХООППААДДІІННННЯЯ ЛЛЮЮДДИИННИИ

Вчення про гріх в богослов’ї називають давньогрецьким сло-вом «хамартологія», яке складається з двох слів: «хамартія» – дос-лівно «гріх» і «логос» – «слово» або «наука». Розуміння цієї док-трини допоможе нам краще усвідомити природу самої людини, а також повною мірою оцінити суть Божого відкуплення.

Окрім того, знання природи гріха і його сутності допоможе навчитися протистояти гріховним захопленням. Розуміння причин і наслідків гріхопадіння дає змогу відповісти на запитання, що сто-суються громадської поведінки, природних катаклізмів, стихій і найрізноманітніших лих у житті суспільства.

Визначення і природа гріха

Гріх – це непокора Божій волі. Мабуть, це найпростіше визна-чення, яке можна дати цьому поняттю. Бог – абсолютна доскона-лість. Ця досконалість всередині Самого Бога і Його оточення нази-вається біблійним словом «святість». У Ньому немає протиріччя, Його воля названа як «добро, приємність та досконалість» (Рим. 12:2). Тому запитання: «Чи може згрішити Бог?» суперечливе за своєю суттю, оскільки Божій природі чуже поняття гріха і недоско-налості. Біблія говорить, що в Його присутності не може перебувати «ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду» (Об. 21:27).

Однак варто зауважити, що після гріхопадіння Адама і Єви гріх став невід’ємною частиною природи людини, яка підштовхує її до злих думок і вчинків. Апостол Павло описав гріховну природу людини наступним чином: «Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим. 7:19-20).

Терміни, пов’язані з поняттям гріха

Зіпсованість. «Людське серце найлукавіше над все та неви-гойне, – хто пізнає його?» (Єр. 17:9).

Беззаконня. Цим поняттям характеризується невиконання з боку людини Божих законів і настанов. «Він ноги святих Своїх стереже,

6. Гріхопадіння людини


нечестиві ж погинуть у темряві, бо сильним не з сили стає чоло-вік» (1 Сам. 2:9).

Нечистість. Найчастіше цей термін використовується в Книзі Левит і має фізичне, обрядове, моральне і духовне значення. «А чо-ловік, що стане нечистим і не очиститься, то буде знищена душа та з-посеред збору, бо він занечистив Господню святиню…» (4 М. 19:20).

Гидота. «Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто во-рожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чор-нокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто пи-тає померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою» (5 М. 18:10-12).

Осквернення, занечищення. Ці поняття – синоніми до слова «ги-дота» і використовуються в значенні чогось мерзенного, грішного. «Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечистилися і розум їхній, і сумління» (Тит. 1:15).

Вада, порочність. Вада в Біблії має значення якогось дефекту, браку. «… Христос полюбив Церкву і віддав за неї Себе, щоб її ос-вятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (Еф. 5:25-27).

Першопричина гріха

Кажучи про першоджерело гріха у всесвіті, варто зауважити, що в Біблії Бог не ставить за мету дати людині відповідь на це за-питання. Можливо, це одне із запитань, на яке ми одержимо відпо-відь у вічності, але дещо про причину гріха на землі Писання все ж повідомляє.

Володіючи природою творчого потенціалу, Бог створив всесвіт, сонячну систему, планету Земля, її флору і фауну. Піком Божого творіння на землі стала людина. Усе створене мало оцінку «вельми добре воно!» (1 М. 1:31), що дорівнює поняттю «досконале». Лю-дина, створена за образом і подобою Божими, також володіла дос-коналою природою, тобто святістю.

На основі Послання Якова ми можемо судити, що Бог аж ніяк не є джерелом гріха: «Випробовуваний, хай не каже ніхто: «Я від Бога спокушуваний». Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує» (Як. 1:13).



Далі, продовжуючи тему спокуси, Яків вказує на основне дже-рело гріха: «Але кожен спокушується, як надиться й зводиться по-жадливістю власною. Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть» (Як. 1:14-15).

Із Книги Буття ми дізнаємося, що єдиним спокусником люди-ни, який спонукав її до гріха в Едемському саду, був змій (1 М. 3:1-5). В Євангелії від Матвія (4:1-11) йдеться про те, що диявол спокушував Ісуса Христа в пустині. На основі цих текстів бачимо, що спонукує людину до гріха диявол, але згрішити чи ні – вибір самої людини.

На основі Об. 12:9, 1 Ів. 3:8 ми робимо висновок, що в Едемсь-кому саду диявол вже мав грішну природу, але він не є причиною зла на землі, сатана лише схиляв людину до гріха, але не «заразив» її гріховною природою. Першопричиною гріха на землі є сама лю-дина, а точніше, Адам і Єва. Апостол Павло в Посланні до римлян однозначно заявляє, що «через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть…» (Рим. 5:12).

Історія гріхопадіння

Дехто вважає, що людина не була досконалим Божим творін-ням, оскільки мала схильність до гріха. Але така теорія неправди-ва. Як вже говорилося вище, усе творіння мало статус досконалості й одержало Божу оцінку «вельми добре воно». Створена за обра-зом і подобою Божими людина – це не кібернетична машина з ал-горитмом «ніколи не грішити», вона мала свободу вибору, яка виз-начала її подальшу долю. Заборона Божа: «Не їжте із нього» (див. 1 М. 2:16-17) була заповіддю для людей, але не позбавляла людину можливості зробити власний вибір.

Спокусницька тактика змія була вельми простою: 1. Він посіяв сумнів у Боже повеління: «Чи Бог наказав: Не їж-

те з усякого дерева раю?» (1 М. 3:1). 2. Обманом він подав плід як бажаний, такий, без котрого жит-

тя позбавлене сенсу: «І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання» (1 М. 3:6).

Обмануті люди з власної волі з’їли плоди із забороненого дере-ва. Цей вчинок – характерний вияв людської волі, спрямований супроти Божого повеління. Рішення, яке Адам і Єва прийняли в



Едемському саду, класифікувало їх як противників Божих і позба-вило досконалої природи: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (Рим. 5:12).

Наслідки гріхопадіння

Сумніви в Божому повелінні і бажання Єви бути, «немов Боги, знаючі добро й зло» (1 М. 3:5), мотивували фатальний для всього людства вчинок і потягли за собою цілий ряд небажаних наслідків.

Гріховна залежність і перворідний гріх Солідарність Адама з дружиною і порушення Божого волеви-

явлення призвели до того, що все творіння було втягнене в гріхопа-діння. Зло, як отрута, отруїло все їх буття і життя майбутніх поко-лінь. Непослух характеризував їх і народжуване ними потомство як противників Божих законів і зробив грішними перед лицем Доско-налого.

«Немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила» (Екл. 7:20). Цей та інші подібні тексти Писання (Рим. 3:10, 5:12; 1 Кор. 15:21-22) свідчать про масштаби гріховної катастрофи. Усі наступні покоління людей народжувались грішни-ми, тому що «… через переступ одного на всіх людей прийшов осуд» (Рим. 5:18).

Священне Писання говорить про людство як про «мертвих за провинами і гріхами», які живуть «за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних», які «проживали колись у пожадливостях… тіла, як чинили волю ті-ла й думок» і за природою були «дітьми гніву» (Еф. 2:1-3).

Таким чином, ми бачимо, що масштаб гріховності всеохоплю-ючий для людства незалежно від етносу, соціального статусу, раси і статевої ознаки. Кожна народжена на землі людина уже грішна, «… бо різниці немає, бо всі згрішили і позбавлені Божої слави» (Рим. 3:22-23).

Фізична смерть і страждання Духовний світ влаштований таким чином, що фізична людина

не може увійти в Царство Боже. «І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде» (1 Кор. 15:50).



Часто люди задаються питанням: чи повинна була створена людина жити на землі вічно? Дотримуючись здорового глузду, ми повинні погодитися, що Бог створив землю, заклавши в її основу ряд фізичних законів. Так, наприклад, земля має чіткі просторові обмеження, і ми можемо виміряти її широту і довготу.

Враховуючи той факт, що Бог звелів людині розмножуватися і наповнювати землю (1 М. 1:28), рано чи пізно людство зіткнулось би з демографічною кризою, коли вся територія суходолу була б за-селена і на землі не залишалося б місця. Але в Біблії є кілька зга-док про те, що Бог переселяв людей з землі в Царство Небесне (Енох – 1 М. 5:24, Ілля – 2 Цар. 2:11, Мт. 17:3), не піддавши їх тіла фізичній смерті. Таким чином, можемо припустити, що в Божім пе-редбаченні земля не була призначена як єдине місце для життя лю-дей, а спочатку була відправним пунктом у вічність.

Та одне можна сказати з певністю: люди не повинні були поми-рати. «Але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (1 М. 2:17).

У цьому вірші йдеться про те, що смерть не була від початку приготовлена для людей, а стала результатом їх непослуху і гріхо-падіння, що підтверджується Божим судом над грішниками: «У по-ті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох – і до пороху вернешся» (1 М. 3:19).

Отже, фізична смерть – це людське надбання в результаті грі-хопадіння. А оскільки кожна людина народжується вже грішною, то фізична смерть для кожної людини неминуча.

Страждання і хвороби – ще один набуток людини в результаті непослуху Богові. Природа людини перестала бути досконалою. На зміну нетлінному прийшла «неволя тління» (Рим. 8:18-21). Біль, страждання і смерть стали життєвими реаліями людського існуван-ня на землі.

Вічна духовна смерть Оскільки людина – істота духовна, важливо зазначити, як нас-

лідки гріхопадіння вплинули на її духовну природу. Тіло, як вже сказано вище, було приречене на вмирання, але душа людини про-довжує жити вічно. «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28).



Бог – єдиний Володар душ людських. «І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд» (Євр. 9:27).

Гріх, що став частиною людської природи, нівечить душу лю-дини, робить її винною перед святим Богом. Гріх призвів до розді-лення людини з Богом, ставши серйозною перешкодою для стосун-ків людей з Творцем, «Бо заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23).

У Священному Писанні багато місць, які говорять про те, що нечестиві і грішники будуть покарані, а їх душі очікують муки піс-ля смерті (Пс. 9:18, Мт. 25:41-46, Об. 20:13-15). Окрім того, страж-данням для душ осуджених буде усвідомлення, що нічого вже не можна виправити і всю вічність випадає провести у відлученні від Бога і спасенних праведників (Лк. 16:25-26).

Прокляте творіння Оскільки людині була дана влада над всім творінням, що робило

її представником створеного світу перед Богом (1 М. 1:28), то гріхо-падіння мало негативний вплив і на те, над чим людина владарюва-ла. Присуд Адамові звучить з уст Божих так: «Проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Терни-ну й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох – і до пороху вернешся» (1 М. 3:17-19).

Земля, яка мала статус «досконалої», внаслідок злочину люди-ни перестає бути такою. У Новому Завіті говориться, що «все ство-ріння разом зітхає й разом мучиться аж досі» (Рим. 8:22) і що «створіння покорилось марноті не добровільно, а через того, хто скорив його, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8:20-21). У результаті грі-ха людина втратила своє панування над творінням Божим, природа стала «дикою», породивши стихії і катаклізми. Апостол Павло за-являє, що колись настане день – і все творіння звільниться від «не-волі тління» (Рим. 8:18-23).

Звільнення від гріха

Вчення про визволення людства від гріха розглядається лише із вченням про Ісуса Христа і Його відкупну жертву. «Бо під небом не-ма іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12). Набувши гріховну природу, людина не здатна була само-



стійно її позбутися. Для цього потрібна була допомога, і допомогти міг лише люблячий Бог: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Отже, спасіння – це прерогатива Божа.

Пролиття крові – умова відкуплення Повертаючись до моменту гріхопадіння в Едемському саду,

варто нагадати, що Бог приготував для людей одяг: «І зробив Гос-подь Бог Адамові та жінці його одежу шкуряну – і зодягнув їх» (1 М. 3:21).

Щоб людина могла прикрити свою наготу і сором, була проли-та кров тварини. Фактично, принесена перша жертва за людський гріх з ініціативи Бога.

Новий Завіт вказує на значення крові в процесі відкуплення від гріха: «… без пролиття крови не має відпущення» (Євр. 9:22). Ста-розавітна церемонія богослужінь була основана на принесенні ре-гулярних жертв і пролитті крові невинних тварин як нагадування і знак того, що за провину гріха має бути пролита кров. Але, як на-писано в Євр. 9:9, ці жертви не могли зробити сумління того, хто приносив їх, досконалим, тобто очистити гріховну природу людини.

«Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз та й набув вічне відкуплення. Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освя-чує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе не-порочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!» (Євр. 9:11-14).

Примирення людства з Богом на основі жертви Ісуса Христа Як згадувалося вище, вчинений гріх зробив людей противника-

ми Бога. Завдяки жертві Ісуса Христа людство примирилося з Бо-гом. «Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров’ю Його ми виправдані. Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившись, спа-семося життям Його» (Рим. 5:9-10).

Той факт, що Ісус воскрес з мертвих і сидить праворуч Бога і Отця, дає нам право думати, що людство може перебувати в при-сутності Бога вічно: «Бо вгодно було, щоб у Нім перебувала вся



повнота і щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1:19-20).

Масштаб відкуплення від гріха Незважаючи на те, що жертва Ісуса Христа була досконала,

людство не стало автоматично кращим, досконалішим і добрішим. Зло, як і раніше, опановує людьми, будучи їх вродженою приро-дою. Тому доречно згадати про масштаби відкуплення від гріха.

Євангеліст Іван згадує про те, що ціль приходу Христа – спа-сіння світу. «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ за-судив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:17). Але разом з тим спасіння людини від влади гріха зумовлене наверненням самої лю-дини до Бога, що є її позитивною реакцією на сукупність впливу Духа Святого і Слова Божого і включає в себе покаяння і віру в Ісу-са Христа як особистого Спасителя (Дії 26:18, 3:19; Мр. 1:15). І ли-ше тим, «що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його» (Ів. 1:12).


1. Дайте визначення гріха. 2. Хто або що є першопричиною гріха? 3. Перелічіть і коротко поясніть наслідки гріхопадіння людини. 4. Чи всі люди автоматично спасаються в результаті жертви

Христа й чому?



77.. ВВІІРРАА ІІ ППООККААЯЯННННЯЯ

«Збулися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і ві-руйте в Євангелію!» (Мар. 1:15).

Віра і покаяння – це найголовніші теми в Євангелії відносно спасіння людини. Існує пряма залежність між тим, де буде перебу-вати людина у вічності, і тим, наскільки вона розбирається в цих питаннях.

Ми розглянемо ці дві теми на основі Святого Письма, покаже-мо підробки, що існують в думках деяких людей, і перенесемо віру та покаяння в практичну площину.

Покаяння

У новозавітний час першим про покаяння проповідував Іван Хреститель: «Виступив був так Іван, що в пустині христив та про-повідував хрещення на покаяння для прощення гріхів» (Мр. 1:4).

Покаяння стало початком проповіді Ісуса Христа: «Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо набли-зилось Царство Небесне»! (Мт. 4:17).

Тема покаяння була центральною в апостолів, коли їх посилав на працю Ісус Христос: «І вийшли вони, і проповідували, щоб ка-ялися» (Мр. 6:12).

Після вознесіння Христа апостоли продовжували проповідува-ти про покаяння: «А Петро до них каже: «Покайтеся, і нехай же ох-реститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете» (Дії 2:38).

«Але мешканцям перше Дамаску, потім Єрусалиму й усякого краю юдейського та поганам я проповідував, щоб покаялися й на-вернулись до Бога, і чинили діла, гідні покаяння» (Дії 26:20).

З цих текстів видно, що тема покаяння у вченні апостолів – од-на з пріоритетних. Це також видно з тексту, в якому перерахову-ються найголовніші питання вчення Христа, де покаяння стоїть на першому місці: «Тому полишімо початки науки Христа та й зверні-мося до досконалості, і не кладімо знову засади покаяння від мер-твих учинків та про віру в Бога» (Євр. 6:1).

7. Віра і покаяння


Уважно досліджуючи ці та інші тексти Святого Письма, можна зрозуміти саму суть покаяння.

Справжнє покаяння передбачає: ● зміну мислення у всьому, що стосується Бога і всього Божого,

особливо в питаннях щодо святості Бога і гріховності людини. Людина, котра кається, бачить себе вкрай недосконалою і усві-домлює свою вину перед Богом за скоєні гріхи;

● зміну поведінки. Людина гостро відчуває необхідність змінити своє життя. Вона не бажає жити по-старому, прагне до карди-нальних змін у всіх сферах життя: чи то вдома, чи на роботі, чи деінде. Усе повинно змінитися. До речі, це повністю відповідає заклику апостола Петра біля храму в Єрусалимі: «Покайтеся ж та наверніться, щоб Він змилувався над вашими гріхами»;

● зміну самого життя. Після проповіді в домі Корнилія апостол Петро, звітуючись перед іншими апостолами про свою діяль-ність в ці дні, використав у своїй промові вислів «покаяння в життя» (Дії 11:18). Коли ми говоримо про життя, то маємо на увазі те, що є частиною самої людини. Людина щось змінює не тільки тому, що так треба, а тому, що інакше просто неможливо. У житті існує елемент добровільного волевиявлення. Життя торкається розуму, почуттів і волі людини. Якщо ми говоримо, що покаялися в життя, то цим ми надалі і живемо;

● розуміння виконання заповіді Божої з Його волі. Вдумаймося в наступний текст Святого Письма: «Не зважаючи ж Бог на часи невідомості, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каяли-ся». Людина в покаянні не сперечається з Богом про виконанні Його волі;

● розуміння, що покаяння – це шанс уникнути загибелі: «Не ба-риться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:9). Розберемося з деякими підробками справжнього покаяння.

Дехто вважає ознаками покаяння речі, які, згідно з Євангелієм, ні-чого спільного з ним не мають. Отож:

● покаяння не означає згоду з якоюсь думкою чи навіть цілою доктриною. Безперечно, людина повинна мати свою думку, як і дотримуватися євангельських доктрин, однак саме по собі це не означає, що людина покаялась;

● покаяння – це не релігійність. Історія Церкви давно довела той факт, що людина може бути вкрай релігійною і водночас дуже далекою від Бога і Його волі;



● покаяння – це не проста перебудова життя. Звісно, при справж-ньому покаянні в життя людини приходять зміни. Однак бува-ють випадки, коли людина щось змінює у своєму житті, маючи неправильну мотивацію. Людина вирішує, що далі так жити не можна. Гріх стає для неї ненависним. Однак якщо вона не зап-росила у своє життя Ісуса Христа, то зміни в житті неможливі, бо без благодатної сили від Бога нічого не зміниться. Людина може підтягнути себе до якогось рівня земного нормального життя, однак, не маючи справи з Самим Богом, навіть коли іноді й згадує про Нього, Божого Царства досягти не здатна. Дивля-чись на певні зміни в житті такої людини і чуючи Ім’я Боже на її устах, дехто може подумати, що вона покаялася;

● покаяння – це не відчуття провини за погані вчинки, особливо коли тебе спіймано на гарячому. Зрозуміло, що такі відчуття пе-редують покаянню, однак самі по собі вони можуть просто ми-нути, так і не довівши до справжнього покаяння. І саме це ста-ється в житті багатьох людей. Покаяння завжди означає навернення до Бога, осудження себе –

а не когось іншого – за свої гріхи. При повному, глибокому покаянні мова йде навіть про суд на смерть за свої гріхи. Саме так покаявся розбійник, котрий висів праворуч від Христа на Голгофі. Вдумайте-ся в його слова: «Обізвався ж той другий і докоряв йому, кажучи: Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? Але ми спра-ведливо засуджені і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жодного зла не вчинив. І сказав до Ісуса: Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє! І промовив до нього Ісус: Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23:40-43).

Той розбійник повністю скорився римському правосуддю і зго-дився зі смертним вироком щодо себе. І його вчинок засвідчив про повну глибину покаяння.

Покаяння повинно передувати всьому духовному досвіду лю-дини. Для цього є певні причини:

● за своєю духовною природою покаяння – це підготовка для прийняття Бога і Його Слова. Ґрунт нашого серця повинен по-м’якшитися для сприйняття євангельської істини. Це й робить покаяння. Саме в цьому полягала сутність служіння Івана Хрес-тителя;

● справжнє покаяння виключає будь-яку нещирість у відносинах з Богом. Людина, по своїй суті, хоче піти на компроміс із Богом. Покаяння виключає всі компроміси;



● до тих пір, поки покаяння не завершить свою роботу, ми не мо-жемо бути повністю відкриті перед Богом зі своїми потребами. Ми просто повинні мати здатність чесно прийти до Бога з усіма своїми гріхами – не більше і не менше;

● покаяння очищає серце від всіх гріховних коренів. Бувають ви-падки, коли видно якісь зовнішні прояви змін, однак якщо коре-ні залишилися, то гріх може знов проявити свою злу силу. Ми розуміємо, що покаяння – це прояв Божої благодаті. Що ж

приводить людину до цього досвіду? Ось деякі тексти Святого Письма:

«Або погорджуєш багатством Його добрості, лагідності та дов-готерпіння, не знаючи, що Божа добрість провадить тебе до пока-яння» (Рим. 2:4). Добрість Божа веде до покаяння;

«Ідіть же й навчіться, що то є: Милості хочу, а не жертви. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння». Про-

повідь Євангелія веде до покаяння (Мт. 9:13); «Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не

жалуємо, а смуток світський чинить смерть» (2 Кор. 7:10). Смуток для Бога приводить до покаяння;

«Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому» (Лк. 17:3). Прояв любові веде до покаяння;

«І, почувши таке, замовкли вони і Бога хвалили, говорячи: Отож і поганам Бог дав покаяння в життя!» (Дії 11,18). Саме Бог дає покаяння.

Справжнє Покаяння завжди проявить себе в практичній пло-щині. Наступні тексти Святого Письма показують, як саме відбу-вається покаяння:

«Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї і з великого ми-лосердя Свого загладь беззаконня мої! Обмий мене зовсім з мого беззаконня й очисти мене від мого гріха, бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх переді мною постійно» (Пс. 50:1-5). При покаянні повніс-

тю визнаються всі гріхи; «Я відкрив Тобі гріх свій і не сховав був провини своєї. Я ска-

зав був: Признаюся в проступках своїх перед Господом! І провину мого гріха Ти простив» (Пс. 31:5). Коли гріх відкритий, його мож-

на сповідати. Це ще один практичний прояв покаяння;



«Коли праведні кличуть, то їх чує Господь, і з усіх утисків їх-ніх визволяє їх. Господь зламаносердим близький і впокорених ду-хом спасає» (Пс. 33:18-19). Справжня покора досягається прак-

тичним покаянням; «Хто ховає провини свої, тому не ведеться, а хто признається

та кидає їх, той буде помилуваний» (Пр. 28:13). Відкидання гріха – теж практичний прояв покаяння.

Справжнє покаяння завжди приносить гідний плід. Цей плід стосується як внутрішніх, так і зовнішніх моментів життя людини. Справжнє покаяння ніде не сховаєш, його видно іншим людям. Усі зміни в житті такої людини повністю пов’язані тільки з Богом і Його милістю. Людина не припише собі жодних заслуг в жодній сфері життя. Вона тільки буде славити Бога за Його великий дару-нок – покаяння.

Можна підсумувати: покаяння – це заповідь Божа (Дії 17:30). Це одна з головних причин приходу Ісуса Христа на землю (Лк. 5:32). Покаяння необхідне для того, щоб уникнути загибелі в віч-ності (Лк. 13:5); для праведного життя (1 Ів. 1:9); для вічного жит-тя (Дії 11:18).

У Великому Доручення Церкві Христовій заповідано пропові-дувати й закликати до покаяння (Лк. 24:47).

Віра

Наш головний текст Святого Письма говорить наступне: «Збу-лися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мр. 1:15). Для того, щоб стати учасником Божого Цар-ства, треба виконати дві дії: покаятися і повірити. Ці дві дії конче необхідні для отримання спасіння. Неможливо роз’єднати ці пи-тання. Покаяння, власне, і готує людину до віри. Без нього єван-гельська віра неможлива.

Саме по вірі ми отримуємо спасіння: «Бо спасенні ви благодат-тю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9). Саме по вірі ми стаємо учасниками Божої благодаті. Саме по вірі набувається духовний досвід кожного хрис-тиянина.

Біблійне визначення віри знаходимо в 11-му розділі Листа до євреїв: «А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого». Як ба-чимо, віру не можна назвати чимсь дуже простим. Додаймо до цього



той факт, що віра згадана в переліку плода духа (Гал. 5:22), а також у списку дарів Духа Святого (1 Кор. 12:9).

Багато євангельських виразів пов’язані з вірою, наприклад: «От-римали Духа через проповідь віри» (Гал. 3:2); «Чиняться чуда че-рез проповідь віри» (Гал. 3:5); «Віруй і спасешся» (Дії 16:31); «Не бійся, тільки віруй» (Мр. 5:36) тощо.

Дуже часто людина задається питанням: чи справжня в мене віра? Чи не заблукала я, навіть несвідомо, в її лабіринтах? Чи точ-но я маю віру, котра доведе мене до небес? Це чесні і щирі перед Богом питання. І доки не будуть знайдені відповіді на ці питання, людина не матиме спокою в Бозі.

Серед усіх вірувань треба виокремити євангельську Божу віру. На основі Святого Письма ми можемо встановити три риси спра-вжньої, євангельської віри:

● євангельська віра навчає людину бути повністю залежною від Ісуса Христа;

● євангельська віра налаштовує людину приймати абсолютно все, що приходить від Бога;

● євангельська віра ніколи не сперечається з Богом і повністю виправдовує Його навіть тоді, коли в Його діях багато незрозу-мілого. Якщо людина володіє цими рисами, то можна впевнено гово-

рити, що в її серці живе справжня, євангельська віра, джерело якої – Сам Бог через Свою благодать.

Бувають підробки віри. Деякі люди просто згодні з деякими фактами Євангелія. Але проста згода навіть з багатьма фактами Святого Писання – це ще не віра. Згоджуючись, людина може ніко-ли не скоритися Богові, ніколи не покаятися перед Ним. Вона вва-жає себе такою розумною, що навіть готова визнати дещо з Єванге-лія. Але в неї немає навіть натяку на бажання змінити життя. «А навіщо, – думає така людина. – Зі мною все гаразд».

Згода з очевидним – це ще не віра. Практика показує, що на-віть найрозумніша людина, обізнана з багатьма сферами науки і життя, не може усвідомити себе грішником в євангельському сенсі цього слова. З цим фактом Євангелія вона не погоджується, бо це робить лише євангельська віра. Тільки завдяки її дії людина усві-домлює себе як загиблого грішника, що має велику потребу в спа-сінні через кров Ісуса Христа.



Для більш повного вивчення поняття віри треба розглянути та-кі питання, як: джерело віри; об’єкти віри; плоди віри.

Джерело віри – Сам Бог. Фактично, уся Свята Трійця бере участь в благодатній справі, подаючи віру людині, що покаялася.

Ось кілька текстів зі Святого Письма: ● Бог-Отець – джерело віри: «Через дану мені благодать кажу

кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив» (Рим. 12:3);

● Бог-Син – джерело віри: «Дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радості, яка була перед Ним, пере-терпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого» (Євр. 12:2);

● Бог-Дух Святий – джерело віри: «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра…» (Гал. 5:22). Євангельська віра – це не віра в щось не зрозуміле. Існують

два об’єкти євангельської віри – Слово Боже і Особа Ісуса Христа. За своєю природою віра спрямовує людину на повну довіру всьо-му, що написано у Святому Письмі. Тільки по вірі плоди праці Ісу-са Христа стають власним надбанням. За допомогою віри давні по-дії в далекому Ізраїлі стають дуже близькими для віруючої людини. Усе, що відбулося в духовній сфері через працю Спасителя Ісуса Христа, стає для віруючої людини цілковитою реальністю.

Плодів євангельської віри дуже багато, і вони мають значення як для земного життя, так і для вічності. Ось деякі з фундаменталь-них плодів віри, відповідно до Святого Письма:

● ми спасаємося вірою: «І ввірував Аврам Господеві, а Він залі-чив йому те в праведність» (Бут. 15:6);

● ми приймаємо Христа вірою: «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його» (Ів. 1:12);

● ми виправдовуємося вірою: «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1);

● ми стаємо дітьми Божими через віру: «Бо ви всі сини Божі че-рез віру в Христа Ісуса» (Гал. 3:26);

● ми освячуємося вірою: «Відкрити їм очі, щоб вони навернулись від темряви в світло та від сатанинської влади до Бога, щоб ві-рою в Мене отримати їм дарування гріхів і долю з освяченими» (Дії 26:18);



● ми збережені вірою: «Що ви бережені силою Божою через віру на спасіння, яке готове з’явитися останнього часу» (1 Петр.1:5);

● віра дає спокій: «Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввіру-вали, як Він провістив: Я присяг був у гніві Своїм, що до місця Мого відпочинку не ввійдуть вони, хоч діла Його були вчинені від закладин світу» (Євр. 4:3);

● віра дає можливість подовжити список людей, згаданих в Листі до євреїв в 11-му розділі. Фактично, наша доля визначається вірою чи її відсутністю.

Людина спасається вірою. І чим швидше людина досягає віри, тим більші зміни отримує в житті і тим більше винагород може отрима-ти в вічності разом із спасінням.


1. Чому служіння Івана Хрестителя передує служінню Ісуса Христа?

2. Яка сутність покаяння? 3. Де у Святому Письмі дається визначення віри? 4. Які риси має справжня, євангельська віра? 5. Які плоди приносить справжня віра?



88.. ННААРРООДДЖЖЕЕННННЯЯ ЗЗГГООРРИИ,, ААББОО ВВІІДДРРООДДЖЖЕЕННННЯЯ

Навернення й відродження – нероздільні. Навернення – це акт переходу від гріха до Христа, а відродження – це становлення но-вої людини силою Духа.

Відродження, або народження згори, – це те, що вводить нас у Божу сім’ю, у Царство Божого Сина.

Єдиний спосіб стати християнином – народитися згори, наро-дитися силою Святого Духа.

Народження згори – це двері до спасіння, а отже, до небес.

Загальне поняття

Народження згори – це єдина умова для отримання спасіння. Щоб жити, треба спочатку народитися. Це найголовніша подія в житті християнина. «Коли хто не народиться згори, то не може по-бачити Божого Царства» (Ів. 3:3). Ісус пояснює трохи нижче, що це народження від води й Духа. Через гріх людина духовно мертва. Але завдяки Слову й Духу Святому дух людини оживає для Бога і людина стає новим творінням в Христі Ісусі.

Існує неправильна думка, що народження від води – це фізичне народження людини, а від Духа – це хрещення Святим Духом. Та коли ми досліджуємо Писання, то знаходимо, що вода – це символ Божого Слова. «Бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлін-ного – Словом Божим живим та тривалим» (1 Петр. 1:23). Слово Боже, як вода, робить свою очищувальну дію при взаємодії Духа Святого. «Він нас спас не з діл праведності, що ми їх учинили були, а з Своєї милості через купіль відродження й обновлення Духом Святим» (Тит. 3:5).

Народження згори включає в себе дві обов’язкові дії – віру й покаяння. Як це відбувається?

Коли людина читає або слухає Боже Слово, до неї приходить віра – віра в Сина Божого. Далі у світлі Слова Божого людина по-чинає бачити свої темні сторони, свою нечистоту і чорноту. Але при цьому працює Дух Святий, Який приводить людину до покаян-ня. Без Духа Святого не може покаятись жодна людина. Функція Духа Святого – спочатку показати людині, що вона грішна, спону-

8. Народження згори, або відродження


кати її визнати це і покаятися. Справжнє покаяння відбувається на трьох рівнях:

● на інтелектуальному – «знаю»; ● на емоційному – «реагую»; ● на вольовому – «роблю».

Покаяння – це не почуття провини або сорому. Це не почуття жалю через скоєне, яке приходить до людини, коли її впіймали на гарячому. Це не перебудова нашого життя. Це не релігійність. По-каяння – це завжди навернення, відвернення від гріха, це дія, коли Дух Святий докоряє людину в гріху, і вона відкриває своє серце. Він заходить туди, поселяється там і проводить повну переміну в серці й у розумі (на інтелектуальному рівні), що веде до зовнішніх перемін (вольовий рівень).

Отже, Дух Святий відкриває очі грішника, докоряє в гріху, веде до покаяння й народжує в нову сім’ю. Результати відродження – внутрішній мир і радість, а зовні проявляється характер Христа. «Коли хто в Христі, той створіння нове» (2 Кор. 5:17). Починає дозрівати плід нашого духа, воскреслого від Духа Святого (Гал. 5:22-23).

Крім того, у переродженій людині починає діяти сила нового життя: любов до Бога (1 Ів. 4:8,16), любов до церкви (Ів. 4:7), мо-литва (Ів. 4:24), жива надія (Рим. 5:1-2) і обов’язково ненависть до гріха (1 Ів. 5:18).

Народжена згори людина – це спасенна людина, дитя Боже. Ні-які інші умови не гарантують належності до Божої сім’ї.

Що таке відродження

Відродження – це нове народження, народження вдруге, ство-рення наново. Це створення Святим Духом нового людського жит-тя, яке називається «новим створінням» або новою, оновленою лю-диною.

Подібно до першого народження, це подія, а не процес, хоча від першого викриття в гріху до відродження може минути багато днів, тижнів, місяців і навіть років.

Справжнє народження людини – це друге її народження, наро-дження згори, коли вона переходить від пітьми до світла. Цей день стає її новим днем народження, з цієї миті людина починає нове життя.



Необхідність відродження

Хто потребує народження згори? Тільки такі хороші люди, як Никодим? Тільки такі погані, як переслідувач християн Савл із Тарсу? Це справа думки чи вибору?

Писання вчить, що народження згори потребують УСІ. Спаси-тель говорить про це однозначно: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Цар-ства» (Ів. 3:3); «Вам необхідно родитись згори» (Ів. 3:7).

У цього правила немає винятків. Воно діє для будь-якої статі, віку, становища або стану.

Народженню згори немає заміни, його відсутність – це відсут-ність спасіння.

«Бо сили немає ані обрізання, ані необрізання, а створіння но-ве» (Гал. 6:15). Стати новим створінням – означає народитися згори.

«Чи мурин відмінить коли свою шкіру, а пантера ті плями свої? Тоді зможете й ви чинити добре, навчені чинити лихе!» (Єр. 13:23). Це неможливо без народження згори.

«Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?» (Єр. 17:9). Тільки Бог може дати нове, чисте серце – це і є народженням згори.

Єство людини, наскрізь просякнуте гріхом, повинне зазнати зміни – народження згори для спасіння.

Святість Бога вимагає, щоб людина народилася згори. «Пиль-нуйте про мир зо всіма і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Святість – це чужа для невідродженої люди-ни властивість. Вона появляється тільки після народження згори. Жити життям по Богу можна тільки маючи Його невід’ємну влас-тивість – святість.

Природа відродження

1. Відродження – це не хрещення. Хрещення – це заповідь Бо-жа, ознака того, що людина стала християнином, що вона розп’ята з Христом, померла, була похована, воскресла і тепер живе з Хрис-том у серці щодня.

Це не реформування. Реформування – це перебудова, відмова старої натури від деяких вад і поганих звичок; відродження – це надприродний, божественний акт.



2. Відродження – це духовне оживлення, нове народження, но-ве творіння. Усе в природі народжує потомство за «родом своїм». Грішники народжують грішників. Ми не можемо змінити свою ста-ру природу, реформуючи її, підфарбовуючи або поліпшуючи. Нам потрібне народження згори, прищеплення іншого «роду» – божест-венного, святого єства.

«Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!» (2 Кор. 5:17).

«І нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Хрис-том, спасенні ви благодаттю» (Еф. 2:5).

Це зміна на все життя, це не перебудова, це духовне воскресіння. Ми одного разу народилися фізично, але повинні пережити друге народження – духовне.

Джерела народження згори

1. Слово Боже «Захотівши, Він нас породив словом правди» (Як. 1:18). «Бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного, Сло-

вом Божим живим та тривалим» (1 Петр. 1:23). Одна з причин народження згори сьогодні такої малої кількості

людей полягає в тому, що сучасній проповіді бракує Слова Божого. «Це одне хочу знати від вас: чи ви прийняли Духа ділами Зако-

ну, чи із проповіді про віру?» (Гал. 3:2). Відродження віри від слухання Слова Божого рятує душу.

2. Дух Божий – Святий Дух «Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в

Царство Боже» (Ів. 3:5). «Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа, є дух» (Ів. 3:6). Духовне життя зобов’язане своїм початком Святому Духу. «… Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ів. 3:8). Служіння Святого Духа – це, передусім, викриття грішника в

гріху, а потім його навернення – необхідні операції, без яких не-можливо увійти до Царства Божого.

Звершення відродження

1. З боку Бога «… Що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливос-

ти мужа, але народились від Бога» (Ів. 1:13).



Ми були народжені від Бога (Як. 1:18). Відродження – це творчий акт Бога, а не перебудова чи перег-

ляд людиною своїх життєвих принципів.

2. З боку людини «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими ста-

ти, тим, що вірять у Ймення Його»(Ів. 1:12). З боку людини вимагається повірити і особисто прийняти Ісу-

са Христа як Спасителя. «… Я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію…» (1 Кор. 4:15). Євангеліє – це сила Божа (Рим. 1:16), здатна перетворити

людське життя. Потрібно повірити, прийняти Євангеліє, Слово Бо-же. «… А Слово Господнє повік пробуває! А це те Слово, яке зві-щене вам в Євангелії» (1 Петр. 1:25).

Автор відродження – Бог, провідник відродження – Христос; виконавець відродження – Святий Дух; відродження відбувається через прийняття Христа внаслідок увірування в Слово Боже.

Свідоцтво відродження

1. Народжений згори живе праведним життям « Коли знаєте, що Він праведний, то знайте, що всякий, хто чи-

нить справедливість, народився від Нього» (Ів. 2:29).

2. Народжений згори не живе в гріху «Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробу-

ває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він» (1 Ів. 3:9).

Нове божественне єство в нас не може грішити. «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить» (1 Ів. 5:18).

3. Народжений згори виконує заповідь любові «… І кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» (Лк.

10:27, 1 Ів. 4:7).

4. Народжений згори живе переможним життям «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ» (1 Ів. 5:4).

5. Народжений згори вірить, що Ісус є Христос «Кожен, хто вірує, що Ісус то Христос, той родився від Бога»

(1 Ів. 5:1).



Плоди відродження

У результаті відродження змінюється серце, у ньому появля-ються ненависть і відраза до гріха і любов до Христа, взагалі, усе життя змінюється.

Як струмені живої води, з людини починають бити нові, святі бажання (Ів. 4:14).

Нове життя переповнене любов’ю і добрими справами. «Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води поте-

чуть із утроби його» (Ів. 7:38).

Висновок

Народження згори – це велична робота, властива тільки Свято-му Духу. Це те, що може статися непомітно для людини (Ів. 3:8), але наслідки його обов’язково проявляться пізніше. Треба молити-ся, щоб у кожному з нас проявлялися ці наслідки щодня в усі дні нашого життя.


1. Що таке відродження? 2. Чому відродження необхідне для кожної людини? 3. Як довідатися, чи особисто ти відроджений?



99.. ННЕЕООББХХІІДДННІІССТТЬЬ ВВООДДННООГГОО ХХРРЕЕЩЩЕЕННННЯЯ

З часів Івана Хрестителя і до наших днів тема водного хрещен-ня хвилювала людей. Протягом століть тривали суперечки і диску-сії через різні погляди й розуміння стосовно духовного значення і самого процесу проведення водного хрещення.

І в наш час ставлення до хрещення неоднозначне: одні вважа-ють його обов’язковим, інші – ні. У зв’язку з розбіжністю поглядів на святе водне хрещення виникає багато запитань. Наприклад, що таке водне хрещення? Хто може хреститися? У якому віці? Скільки разів можна хреститися? Чи обов’язкове хрещення для членства в церкві? Коли отримується благодать: до чи під час хрещення?

До суперечок, здебільшого, призводять три важливі запитання: 1. У чому суть християнського водного хрещення? 2. Хто може приймати хрещення? 3. Як потрібно звершувати хрещення? Розглянемо ці питання.

Водне хрещення: поняття і призначення

У грецькому оригіналі Нового Завіту українському слову «хрес-тити» відповідає слово «баптізо», яке означає «бути причиною зану-рення чогось у рідину і витягання з неї» (Лк. 16:24; Ів. 13:26; Об. 19:13). Корінь цього слова – грецьке слово «бапто» – «умокну-ти», яке ми зустрічаємо в наступних трьох місцях Євангелія: Мт. 26:23; Мр. 14:20; Ів. 13:26. Воно означає «занурити щось у рідину і знову витягнути з цієї рідини».

Як у прямому, так і в переносному значеннях слово «баптізо» почало вживатися з V ст. до Р.Х. по ІІ ст. після Р.Х. (протягом усьо-го періоду написання Нового Завіту). Починаючи від класичної грецької мови і до мови Нового Завіту воно мало одне чітке і нез-мінне значення: «бути причиною занурення чогось», «занурити щось у воду або якусь іншу рідину повністю і витягнути з неї».

Хрещення показує дві характерні риси грецького оригіналу: ● воно тотальне, тобто стосується всієї особистості людини, яка

приймає хрещення;

9. Необхідність водного хрещення


● воно означає перехід людини від одного стану до іншого, ново-го, в якому вона ще не була (від старого життя до нового). Отже, сам вираз «водне хрещення» означає «повне занурення у

воду і витягнення з неї». Яке ж призначення водного хрещення? Передісторія виникнен-

ня обряду пов’язана з вимогами юдеїв до язичників, що бажали прийняти юдаїзм. Ці вимоги включали в себе обрізання і омиття через занурення, яке, у свою чергу, було, ймовірно, запозичене з практики юдейського ритуального омиття.

Новонавернених в юдаїзм називали прозелітами. Дата похо-дження хрещення прозелітів невідома. Різні юдейські омиття сфор-мували, врешті-решт, звичай хрестити прозелітів, і це вже було не черговим омиттям, а церемонією введення в суспільство, яка від-різнялася від іншого омиття тим, що останнє здійснювалося в уса-мітненні, у той час, як хрещення передбачало наявність свідків і супроводжувалося переконливою настановою.

Хрещення прозелітів могло бути перейняте і від інших церемо-ніальних ритуалів. Яким би не було його походження, воно набуло важливої ролі в юдаїзмі. Хрещення було одним із трьох першочер-гових ритуалів, які вимагалися від язичника, що бажав прийняти юдаїзм; двома іншими були обрізання й жертвоприношення.

Після зруйнування храму в 70 р. від Р.Х. необхідність жертвоп-риношення відпала. З тієї причини, що багато прозелітів були жін-ками, хрещення стало головним ритуалом, що означав навернення язичника в юдаїзм.

Це було, швидше всього, актом самохрещення у присутності свідків через повне занурення у воду, що служило знаком очищен-ня, знаком відмови від старого життя і прийняття нового. Перед хрещенням проводилося екзаменування й давалися настанови. Піс-ля хрещення прозеліт вважався ізраїльтянином у всіх відношеннях. Отже, хрещення як обряд з самого початку служило символом внутрішньої переміни в людині.

У Новому Завіті знаходимо чотири види хрещення, які пода-ються в наступному хронологічному порядку.

Перше хрещення у воді проповідував і звершував Іван Хрести-тель – хрещення на покаяння для прощення гріхів (Мр. 1:4-5; Лк. 3:3).

Іванове хрещення мало дві цілі: приготувати серця людей до приходу Месії (Іс. 40:3-5; Мал. 3:1; Ів. 1:31), а також стати сполуч-



ною ланкою між періодом Закону, який завершився Івановим слу-жінням, і періодом благодаті, який розпочався після смерті і вос-кресіння Ісуса Христа (Мт. 3:11; Мр. 1:3-5; Ів. 3:30). Головними умовами Іванового хрещення були визнання гріхів і покаяння, яке проявлялося в достойному плоді покаяння (Мт. 3:7-10).

Друге хрещення – християнське водне хрещення (Мт. 28:19). Хоча хрещення Ісуса Христа – найкращий приклад святого водного хрещення (Мт. 3:13-17), і самі учні хрестили ще до Його смерті та воскресіння (Ів. 3:22; 4:1-2), основою християнського водного хре-щення є Його Велике Доручення (Мт. 28:19-20).

Якщо Іванове хрещення було хрещенням на покаяння й спові-дання гріхів, то Ісусове хрещення – це виконання «всієї правди». Сам Іван Хреститель засвідчив про це, показуючи на Нього: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Iв. 1:29).

Своїм хрещенням Ісус Христос засвідчив, що Він повинен бу-де померти за гріхи людей, буде похований і воскресне для їх вип-равдання (Рим. 6:1-7).

Християнське хрещення – це наше хрещення в Ісуса Христа (в Його смерть, поховання і воскресіння), в якому ми стаємо подібни-ми до Нього, тобто хрещення – видимий знак покаяння, очищення, смерті й воскресіння.

Головна відмінність християнського хрещення від Іванового полягає в тому, що воно звершується в ім’я всієї Трійці – Отця, Си-на і Святого Духа.

Третє хрещення – це хрещення в Духа Святого (Дії 1:5). Євангеліст Лука у Діях 1:8 описує, як Ісус Христос розкриває

основну мету хрещення Духом Святим «… ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете…». Таким чином, хрещення Духом Святим, у першу чергу, наділяє надпри-родною силою для свідчення про Ісуса Христа.

На сторінках Євангелія згадується ще одне хрещення – «хре-щення у страждання», або, як його ще називають, «вогняне хре-щення» (Лк. 12:50; Мр. 10:38).

Про це хрещення згадує Сам Ісус: «Я ж маю хреститися хре-щенням, – і як Я мучуся, поки те сповниться» (Лк. 12:50). На про-хання синів Зеведеєвих сісти ліворуч та праворуч Нього у Його славі Христос відповідає: «Не знаєте, чого просите. Чи ж можете



ви пити чашу, що Я її п’ю, і хреститися хрещенням, що Я ним хре-щуся?» (Мр. 10:38).

Специфіка християнського водного хрещення

На важливість та цінність водного хрещення нам вказують яс-краві приклади Нового Завіту:

● Сам Ісус Христос був охрещений (Мт. 3:16-17); ● хрестили Ісусові учні (Ів. 4:1-2); ● хреститися заповідав Ісус Христос (Мт. 28:19-20); ● хрещення звершували в ранньоапостольській Церкві (Дії 2:38;

2:41; 8:12-13, 36-38; 9:18; 10:47-48; 16:15, 33; 18:8; 19:5). Головний аргумент важливості християнського водного хре-

щення – заповідь Ісуса Христа як Божа постанова для Церкви. Во-на виражена у словах нашого Спасителя і Господа Ісуса Христа: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:18-20).

Слова, які Ісус Христос сказав на Оливній горі перед Своїм Вознесінням, – основа християнського водного хрещення, яке прак-тично звершується як обряд у всіх християнських церквах.

Це не було звичайне прохання чи просте повеління Ісуса Хрис-та, це пряме доручення апостолам, яке Він дав їм після свого Вос-кресіння.

Зокрема, Ісус дав три завдання: 1. Навчати всі народи, роблячи їх Його учнями. 2. Тих, що увірують, хрестити в Ім’я Отця, і Сина, і Святого

Духа. 3. Навчати зберігати все те, що Він їм заповів. Наступне підтвердження цінності християнського водного хре-

щення – той факт, що рання Церква дотримувалася і практикувала його. Причому особливий наголос робився на покаянні і вірі.

Суть християнського водного хрещення

Дуже важливо підкреслити, що водне хрещення – це не док-трина, яку придумали люди, – його заповідав Сам Ісус. Воно відоб-ражає деякі духовні символи, які мають важливе значення для кож-ної віруючої людини.



1. Хрещення – символ нашої єдності з Ісусом Христом (Рим. 6:3-4; Кол. 2:12; Гал. 3:27):

● у Його смерті; ● у Його похованні; ● у Його воскресінні.

2. Хрещення – символ віри. Цей символ демонструє реальність того, що з людиною «щось

сталося». Віра в Ісуса Христа як в особистого Спасителя включає в себе повну покору і послух Йому та Його Слову.

При хрещенні людина привселюдно проголошує віру в боже-ственну Трійцю, в Ісуса Христа як особистого Спасителя і в Його Святе Слово, а також дає обітницю служити Богу добрим сумлін-ням (Рим. 1:16; 2 Тим. 1:1-2; 1 Петр. 3:21).

Яскраве визначення суті християнського водного хрещення дає апостол Павло. Такі слова, як: «хрестився у Христа» (Рим. 6:3), «… в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися!» (Гал. 3:27), «охре-щені в тіло Його» (1 Кор. 12:13) і «у смерть Його хрестилися» (Рим. 6:3) підкреслюють духовне значення водного хрещення.

Апостол Павло говорить про «хрещення в Мойсея» (1 Кор. 10:2), але не каже, що ізраїльтяни хрестилися в Червоному морі, – вони прийняли радикальне рішення ще до води, на березі моря. Вони ще могли повернутися до Єгипту, в неволю, а могли до-вірити себе керівництву Мойсея.

Павло розглядає довірені ізраїльтянами в руки Мойсея долі як хрещення у нього. Перехід Червоного моря був зовнішнім вира-женням їх внутрішнього рішення; це була зовнішня форма внут-рішнього посвячення.

Так само апостол Павло розглядає водне хрещення як зовніш-ню форму внутрішнього посвячення Христу, через яке людина єднається з Ним. Словами «ми хрестились у Христа» він засвідчує, що занурення в воду – зовнішня форма нашого занурення (зодяг-нення) в Христа.

Апостол Павло навчав також, що «хрещення у Христа» було і хрещенням в Його смерть і воскресіння, тобто єднанням з Ним – з Ним розп’яті, з Ним померли, з Ним поховані, з Ним воскресли і з Ним будемо жити вічно (Рим. 6:3-8).



Отже, мета християнського водного хрещення: 1. Засвідчення того, що ми отримали прощення гріхів і виправ-

дання через віру. 2. Засвідчення того, що ми народилися згори і тепер є новим

творінням в Ісусі Христі. 3. Публічне засвідчення про нашу віру в Ісуса Христа як Гос-

пода і Спасителя. 4. Обітниця служити Йому добрим сумлінням. 5. Підтвердження праведності Ісуса Христа в нас.

Звершення водного хрещення

Для отримання Божого благословення в кожній Божій справі потрібно виконати певні умови. Слово Боже звертає увагу на чоти-ри конкретні умови хрещення і порядок їх виконання (Євр. 6:1-2):

1. Покаяння. 2. Увірування. 3. Добре сумління. 4. Учнівство. Про першу умову – покаяння читаємо в Діях 2:37-38 в пропові-

ді апостола Петра в день П’ятидесятниці. На запитання: «Що ж ми маємо робити, мужі-браття?» він сказав: «Покайтеся, і нехай же ох-реститься кожен із вас…» Апостол Петро звертає увагу на переду-мову хрещення – покаяння (спочатку треба покаятися, а потім ох-реститися).

Отже, покаяння – перша реакція (дія), якої Бог чекає від кож-ного грішника, що хоче спастися. Християнське водне хрещення – це зовнішня печатка, або підтвердження тих внутрішніх змін, які сталися в людині внаслідок покаяння.

Друга умова – увірування. Її проголосив Ісус Христос: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охреститься – буде спасенний, а хто не ввірує – засу-джений буде».

Отже, спочатку потрібно увірувати, а потім – охреститися. На запитання ефіопського скопця: «Ось вода. Що мені заважає

хреститись?» Пилип відказав: «Якщо віруєш із повного серця сво-го, то можна» (Дії 8:37).

Коли в’язничний сторож у Филипах звернувся до Павла і Сили зі словами: «Добродії! Що треба робити мені, щоб спастися?»,



Павло відповів: «Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасенний ти сам та дім твій» (Дії 16:30-32).

Біблія ясно твердить, що людина мусить найперше вірити, що Ісус Христос – єдиний Спаситель. Лише Він може спасти душу: «І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ви мали» (Дії 4:12).

Третя умова – обітниця Богові доброго сумління (1 Петр. 3:21). Наводячи приклад про Ноя та його сім’ю, які спаслися від гніву Божого, апостол Петро звертає увагу на саму суть водного хрещен-ня, головною умовою якого є «… не тілесної нечистоти позбуття, але обітниця Богові доброго сумління».

В основі обітниці Богові доброго сумління лежать: ● смиренне визнання своїх гріхів; ● сповідання віри у смерть і воскресіння Ісуса Христа; ● виконання Божого повеління через слухняність і прийняття хре-

щення, щоб мати біблійне засвідчення спасіння. Виконавши всі Божі вимоги для спасіння, віруюча людина те-

пер може обіцяти Богові добре сумління. Четверта умова християнського водного хрещення – стати на

шлях учнівства (Мт. 28:19-20). Ісус Христос звертає увагу на те, що перед хрещенням потрібно навчити людей розумінню їх осо-бистого спасіння. Під час християнського водного хрещення ново-навернений публічно посвячує себе учнівству.

Отже, підсумуємо: християнське водне хрещення – це зовніш-ній акт послуху, яким віруюча людина виконує або завершує ту внутрішню праведність, яка вже є у її серці завдяки вірі в спокутну смерть і воскресіння Христа. Щоб охреститися, людина повинна виконати чотири умови: покаятися, увірувати, обіцяти добре сум-ління і стати на шлях учнівства як послідовник Ісуса Христа.

Способи звершення хрещення

Практика хрещення у Новому Завіті звершувалася єдиним спо-собом: людину, яка приймала водне хрещення, занурювали в воду, після чого піднімали. Тобто хрещення звершувалося через зану-рення.

Грецьке слово «баптізо» означає «занурювати щось у воду». Це підтверджують новозавітні приклади (Мр. 1:5 – «в річці Йордані», Мр. 1:10 – Христос «виходив з води», Ів. 3:23 – «там було багато



води», Дії 8:36 – «ось вода»). Занурення найкраще відображає наше єднання з Христом – у Його смерті, похованні і воскресінні (Рим. 6:3-4; Кол. 2:12).

Історично використовувалися три способи хрещення: занурен-ня, обливання і кроплення. У рамках цих форм є деякі варіанти – такі, як триєдине хрещення, хрещення обличчям вниз або облич-чям вгору.

Обливанням або кропленням почали хрестити пізніше. Як пи-салося в ранніх християнських документах «Дідахе», обливання практикували при браку води: «Якщо для повного занурення не-достатньо води, тоді вода повинна поливатися на голову людини тричі – в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Кроплення стали ви-користовувати ще пізніше – починаючи з ІІІ ст., хрестячи важкох-ворих людей в лікарнях (особливо при смерті).

Але найточніше поняттю «хрестити» відповідає занурення. Ко-ли людина, яка приймає водне хрещення, входить у воду, це симво-лізує її сходження в могилу і поховання. Вихід з води – це символ воскресіння з Христом для нового життя в Ньому. Таким чином, хрещення явно символізує смерть людини для старого життя і вос-кресіння для нового життя в Ісусі Христі. Натомість хрещення об-ливанням чи кропленням не відображає цієї символіки.

У хрещенні віруючий засвідчує про свою віру, своє визнання і сповідування Ісуса Христа Господом і Спасителем, а також дає обітницю Богові доброго сумління. Наприклад:

– Чи віруєш в Бога Отця, і Сина, і Святого Духа? – Так, вірую! – Чи визнаєш (або сповідуєш) Ісуса Христа своїм Господом і

Спасителем? – Так, визнаю (або сповідую)! – Чи обіцяєш служити Богові добрим сумлінням (совістю)? – Так, обіцяю! Після цього служитель урочисто проголошує: «На підставі (ос-

нові) твоєї віри, твого свідчення (визнання або сповідування) і твоєї обітниці хрещу в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь».



Результат хрещення

Християнське водне хрещення приносить велику радість: ● самому охрещеному (Дії 9:39); ● Церкві; ● Господу (Лк. 15:7).

Віруюча людина після хрещення отримує відвагу і божествен-ну втіху, тому що вона виконала повеління Ісуса Христа. Вона не соромиться Його Імені і Слова перед іншими людьми і готова всім свідчити про ту переміну, яку Він зробив в її житті.

Це дійсно велика радість – як для самого охрещуваного, так і для церкви, яка приймає нового члена Тіла Христового. Небо та-кож радіє.

Охрещений отримує право: ● бути повноцінним членом місцевої церкви; ● брати участь у Вечері Господній; ● присвятити себе для повноцінного служіння в Тілі Христовім.

Безумовно, Господь дав водне хрещення для того, щоб зміцни-ти віру – як того, хто приймає водне хрещення, так і всіх присутніх на цій події.

Водне хрещення – це заповідь Ісуса Христа, правда Божа, обіт-ниця служити Богові, подоба смерті і воскресіння (Мт. 3; 13-16; 28:19; Мр. 16:16; 1 Петр. 3:21; Рим. 6:2-5).

Висновок

Починаючи від Івана Хрестителя і до наших днів тема водного хрещення, попри різне сприйняття, не втрачала своєї цінності. Сам Ісус Христос залишив нам Велике Доручення як заповідь – «зроби-ти всі народи за учнів Його, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Свя-того Духа». Це Божа постанова для Церкви.

Ціль християнського водного хрещення – засвідчити, що ми отримали прощення гріхів і виправдання через віру, народилися згори і є новим творінням в Ісусі Христі. Це також публічне засвід-чення про віру в Ісуса Христа як нашого Господа і Спасителя, під-твердження нашої праведності в Ісусі Христі і обітниця служити Йому добрим сумлінням.

Саме водне хрещення не спасає, тому що ми спасаємося «бла-годаттю через віру» (Еф. 2:8). Христос сказав: «Хто буде вірувати й



охреститься – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде» (Мр. 16:16). Тобто головну роль у спасінні відіграє віра.

Хрещення – символ нашої єдності з Ісусом Христом (Рим. 6:3-4; Кол. 2:12; Гал. 3:27). Це також символ віри, який демонструє реальність того, що з людиною «щось сталося».

Для того, щоб вступити в заповіт з Господом через святе водне хрещення, потрібно покаятися у своїх гріхах, увірувати в Ісуса Христа як Спасителя світу, обіцяти Богові добре сумління і присвя-тити себе учнівству.


1. Назвіть чотири види хрещення. 2. Що таке християнське водне хрещення? 3. Чи спасає водне хрещення? Чому? 4. Які умови необхідні для прийняття водного хрещення? 5. Який спосіб водного хрещення має біблійну основу?



1100.. ХХРРЕЕЩЩЕЕННННЯЯ ССВВЯЯТТИИММ ДДУУХХООММ

Ми часто запитуємо один в одного, як справи. Зазвичай, відпо-відаючи на таке запитання, людина розповідає про свої турботи і переживання, пов’язані з повсякденним життям. Однак бувають переживання унікальні. Їхня унікальність у тім, що відбуваються вони раз у житті. Це можуть бути якась поїздка, подія, що безпово-ротно вплинула на світогляд людини і змінила все життя. Дуже часто людина розповідає про таку подію з захопленням, знов зга-дує і неначе наново переживає її.

Так і з нашими духовними переживаннями. У духовному житті кожного християнина є події, що відбуваються лише раз і назавжди змінюють усе життя, а є події, що повторюються знов і знов, коре-гуючи життєві обставини.

Зі спасінням пов’язані особливі події, що відбуваються лиш раз, але повністю змінюють нашу духовну сутність. Скажімо, наше навернення до Бога, яке проявляється в покаянні (визнанні Ісуса своїм Господом і Спасителем).

Наступне переживання, пов’язане зі спасінням, – святе водне хрещення. Воно також відбувається раз у житті і робить нас при-часними до Божого єства.

Ще одне таке унікальне переживання, яке хоча і не стосується безпосередньо нашого спасіння, але надзвичайно важливе для плідного християнського життя, – це хрещення Святим Духом.

Є й інші дуже важливі духовні переживання, які можуть відбу-ватися багато разів – тому ми будемо називати їх багаторазовими. До них належить, скажімо, таке духовне явище, як покаяння (коли християнин визнає вчинений гріх і відділяється від нього – це від-бувається в процесі освячення християнина).

Ще одне таке переживання – сповнення Святим Духом (Еф. 5:18). Це покора натхненню, яке дає Святий Дух, усвідомлен-ня і виконання того, що Він бажає, аби християнин робив у цей час. Приклад сповнення Святим Духом показують апостоли, котрі отримали велику Божу обітницю й почали говорити незнайомими мовами, як їм Дух промовляти давав (Дії 2:4).

10. Хрещення Святим Духом


Отож ми бачимо, що одноразові переживання (ті, котрі стають-ся раз у житті) докорінно змінюють нашу сутність (природу), а ба-гаторазові допомагають цій новій природі проявлятися надприрод-но і плідно діяти.

Визначення терміну «хрещення Святим Духом»

Унікальне переживання християнина, яке змінює наше життя, наділяючи силою згори, подія, що відбувається раз у житті, – це хрещення Святим Духом.

Що ж таке хрещення Святим Духом? Слово «хрещення» із давньогрецької мови, якою був написаний Новий Завіт, означає «занурення».

Уперше згадку про хрещення Духом Святим ми зустрічаємо в Євангелії, коли читаємо про служіння Івана Хрестителя. Цей най-величніший із пророків відкриває майбутній Божий намір, Авто-ром і Виконавцем якого буде Месія – Господь Ісус Христос. Цей Божий намір звучить як велика обітниця (Мр. 1:8): «Я хрестив вас водою, а Той хреститиме Духом Святим».

Іван занурював людей у воду, яка була символом покаяння, а Ісус Христос буде занурювати (хрестити) людей у Святого Духа.

Отже, хрещення Святим Духом – це велика обітниця Бога спа-сенним людям (Дії 1:4-5). Це момент занурення спасенної віруючої людини в Особу Духа Святого, Його силу і реальність. При цьому віруючий наділяється особливою надприродною силою і сміливіс-тю для свідчення про спасіння через жертву Господа Ісуса Христа.

Звершувати святе водне хрещення по вірі Бог довірив Своїм служителям, а хрещення Святим Божим Духом звершує Сам Гос-подь Ісус (Мт. 3:11).

Хто може бути хрещений Святим Духом

Не слід ототожнювати те, що звершує Господь Ісус Христос, з роботою Святого Духа при спасінні людини. У 1 Кор. 12:13 напи-сано: «Бо ми всі одним Духом охрещені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним». Мо-ва йде про участь і роботу Святого Духа в спасінні людини.

Людина не може пізнавати Бога самостійно, тому що наша людська природа зіпсута гріхом, а наш життєвий досвід пов’язаний лише з матеріальним світом, із тим, що ми можемо побачити, почути,



до чого можемо доторкнутися. Ось чому Бог послав Духа Святого – щоб Він привів нас до Спасителя Ісуса Христа: «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його, і то-го воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:44).

Усю роботу з «притягування» людини до Христа звершує Дух Святий з волі Небесного Отця. Дух Святий веде грішника до пошу-ків Бога, впливає на серце і почуття людини, створює обставини для того, щоб грішник почув проповідь Євангелія, допомагає зро-зуміти істину про Боже спасіння, а в момент покаяння (увіруван-ня) – занурює (хрестить) грішника, що кається, в Тіло Христа Ісу-са: «У Ньому й ви, як почули були слово істини, Євангелію спасін-ня свого, та в Нього й увірували, запечатані стали Святим Духом обітниці» (Еф. 1:13).

Отож спочатку Дух Святий приводить людину до спасіння і хрестить у Христа, а згодом Господь Ісус Христос хрестить вже спасенну людину в Святого Духа. Таким чином, хрещення Святим Духом може пережити тільки спасенна людина. У Писанні хрещен-ня Святим Духом завжди йде після народження згори (Дії 8:12-17; 10:44-46; 11:14-16; 15:7-9).

Для чого потрібне хрещення Святим Духом

Християнин, будучи спасенним, може не бути джерелом духов-ної сили, котра так потрібна для служіння людям. Як дзеркалу для того, щоб відбивати світло, потрібне джерело цього світла, так і нам потрібна реальна присутність джерела Божого – Духа Святого.

Ось чому для того, аби краще прославити Бога (Ів. 16:14), для надприродного прояву дарів Святого Духа (1 Кор. 12:7), для управ-ління життям християнина (Рим. 8: 14), для святого життя і освячен-ня (1 Кор. 6:11), для радісного життя у Святому Дусі (Рим. 14:17), для життя в дусі (Рим. 8:9) нам потрібне хрещення Духом Святим.

Це робить християнина плідним у духовному житті і свідченні про Царство Боже і Господа Ісуса людям, котрі гинуть, котрі мо-жуть не тільки слухати і приймати наше слово, але й запекло супе-речити йому (Дії. 1:8). Отже, хрещення Святим Духом дається спа-сенним людям для того, щоб вчинити їх плідними і сміливими свідками Ісуса Христа.

Бажаючи отримати хрещення Святим Духом, ми повинні розу-міти, що це потрібно не для отримання інших мов, для спасіння



або щоб стати «справжніми п’ятидесятниками», – це нам потрібно, щоб бути свідками Ісуса Христа.

Що необхідно для хрещення Духом Святим

Для того, щоб отримати хрещення Духом Святим, перш за все, потрібна віра (Гал. 3: 2). Цебто треба, щоб людина була настанов-лена і знала, що з нею відбувається і для чого це потрібно.

Наступною важливою умовою для духовного хрещення має бу-ти духовна спрага (Ів. 7: 37-39). Господь втамовує спрагу тих, хто прагне виконувати Його волю, але не робить це, ламаючи волю лю-дини. Людина сама повинна прагнути жити згідно зі своїм боже-ственним призначенням. Спрага заохочує шукати джерело, виво-дить зі стану пасивності і спонукує до дій, народжуючи покору Бо-жим словам.

Необхідною умовою для духовного хрещення є послух Богові (Дії 5:32). Бог потребує слухняних і вірних людей. Саме слухняність зодягається в особливі повноваження і силу, бо виконує волю Божу.

Хрещення Святим Духом відбувається під час молитви, яка та-кож є необхідною умовою для цього (Лк. 11:13; Євр. 11:6). Учні Ісуса у день П’ятидесятниці і до цієї події перебували в ревній молитві.

Інші мови як ознака хрещення Духом Святим

Скрізь у Слові Божому випадки хрещення Святим Духом суп-роводжуються надприродним проявом – говорінням іншими мова-ми. Люди, сповняючись Духом Святим, починали говорити мова-ми, яких вони не вчили і тому не могли знати і розуміти. Такий ду-ховний прояв ми називаємо знаменням, що підтверджує факт хре-щення Духом Святим. Це засвідчують наступні тексти з Біблії – Дії 10:44-46; 11:15-18; 19:1-6.

При розборі проблеми, що виникла під час служіння апостола Петра поганам у домі сотника Корнилія (Дії 10:44-46), саме прояв знамення інших мов переконав братів у тім, що язичникам Бог та-кож дав покаяння і спасіння (Дії 11:15-18).

Для чого дані інші мови Знамення інших мов – це:

● виконання біблійного пророцтва (Іс. 28:11- 12); ● один із доказів хрещення Святим Духом (Дії 2:4; 10:46; 19:6);



● отримання нашим духом здатності молитися (1 Кор. 14:15); ● З’єднуючись з Духом Божим, наш дух отримує від Нього нат-

хнення в молитві (Юд. 20); ● досягнення духовної молитовної єдності з волею Божою (Рим.

8:26-27); ● звільнення в молитві від тиранії розуму, який не знає, як моли-

тися (Рим. 8:26); ● досягнення особистого духовного спілкування з Богом, в яке

ніхто не може проникнути (1 Кор. 14:2); ● особисте духовне збудування (1 Кор. 14:4); ● ознака для невіруючих (1 Кор. 14: 22).

Отже, інші мови – це знамення, яке підтверджує хрещення Свя-тим Духом, і надприродна здатність духа людини спілкуватися з Духом Божим без посередництва розуму.

Як правильно використовувати інші мови Неправильне використання молитви іншими мовами може

спричинити проблеми з порядком у служінні і навіть стати споку-сою. Тому молитву іншими мовами потрібно застосовувати згідно з біблійними принципами. Про це навчає апостол Павло у 14-му розділі Першого послання до коринтян.

Перш за все, євангельське служіння спрямоване на те, щоб ми служили один одному на збудування. А молитва іншими мовами спрямована на наше особисте збудування (1 Кор. 14:2- 4).

Звернімо увагу на характер застосування інших мов. Ніде мова не йде про надмірно емоційне застосування цього духовного про-яву – апостол, навчаючи про це, використовує слово «говорить». То-му, молячись на інших мовах у зібранні, ми не повинні кричати – ви-яв наших почуттів може вплинути на когось негативно (1 Кор. 14:23).

При особливому натхненні, коли проявляється дар інших мов як один із дев’яти дарів Святого Духа – надприродний божествен-ний дар, спрямований на збудування церкви, має проявитися і дар вияснення мов, щоб церква отримала розуміння сказаного. Якщо ж сказаного ніхто не розуміє і дар вияснення мов не проявляється, то той, хто говорив іншими мовами, має зупинитися, тому що церква не отримує збудування (1 Кор. 14:12-13).

При загальній молитві церкви ми можемо практикувати молит-ву іншими мовами, але так, щоб наш голос не виділявся з-поміж інших голосів і не заважав молитися іншим.



У нашому особистому молитовному житті молитва іншими мовами – чи не найбільше благословення, через яке Божий Дух вводить нас у плідне духовне життя, життя віри й перемоги. Коли ми молимося іншими мовами, наш дух збудовується. Відкриття, отримані на духовному рівні, приходять у наш розум і допомага-ють розуміти духовні речі. А знання духовних речей, які підтвер-джує в нашому дусі Дух Святий, роблять нас непохитними у вірі і виконанні Божої волі (Юд. 1: 20).


1. Дайте визначення поняття «хрещення Святим Духом». 2. Хто може бути хрещений Святим Духом? 3. Для чого потрібне хрещення Святим Духом? 4. Що потрібно робити, щоби прийняти це хрещення? 5. Для чого потрібні інші мови?



1111.. ООССВВЯЯЧЧЕЕННННЯЯ:: ООДДННООРРААЗЗООВВАА ДДІІЯЯ ЧЧИИ ППРРООЦЦЕЕСС??

Процес спасіння починається з покаяння, проходить через наро-дження згори, але не може бути завершеним без освячення. У ран-ній Церкві часто повторювали: «Без освячення немає спасіння!».

Спасіння – це вже здійснена Божа справа: «Бо спасенні ви бла-годаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9); але це також співпраця, яку діти Бо-жі виконують спільно з Богом: «Зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння» (Фил. 2:12; 1 Кор. 15:2). У Рим. 5:9-10 Павло гово-рить про спасіння в майбутньому часі як про те, що ще має здійснитися.

Подивімося на ці три часові реальності спасіння саме під ку-том зору освячення. Без покаяння й відродження освячення немож-ливе. Але при освяченні відродження й саме спасіння утверджу-ються й стають об’єктивною реальністю.

Відмінності між оправданням і освяченням

Отож, що таке освячення – одноразова дія чи процес? Яким чином воно набувається – миттєво чи за якийсь тривалий час?

Слово «освячення» часто зустрічається у Святому Письмі. У деяких випадках воно говорить про тривалий час, наприклад, у Рим. 6:19:22; 1 Сол. 4:3-7; 1 Тим. 2:15 (слово «посвята» – те саме, що й «освячення»); Євр. 12:14.

В інших текстах, наприклад, у 1 Кор. 1:30; 2 Сол. 2:13; 1 Петр. 1:2 – важко визначити часові ознаки, швидше, це нагадує миттєву дію, те, що Бог зробив у нас і для нас.

Тобто Біблія показує нам два аспекти освячення – миттєве (по-зиційне), а також поступове (практичне). Миттєве освячення – це те, що Христос зробив у нас і для нас. Поступове освячення – те, що ми робимо із вдячності у відповідь на Божу дію в нас.

Освячення – це відділення від усього злого й гріховного та посвячення (присвячення) себе Богу (Рим. 12:1-2; 1 Сол. 5:23; Євр. 13:12). Писання закликає християн до життя у святості (Євр. 12:14; 1 Петр. 1:14-16).

11. Освячення: одноразова дія чи процес?


Слово «оправдання» означає «проголошення правим, правед-ним» і має відношення до судової практики. Це юридичний термін, який вживається при звинуваченні. Підсудного можна або проголо-сити винним, або оправдати.

Усі люди винні перед Богом, бо «всі згрішили, і позбавлені Бо-жої слави» (Рим. 3:23; 3:10-12), усі грішні. Але через Христа Бог оправдує грішника, який приходить до Бога з визнанням своєї ви-ни: «Дарма виправдовуються Його благодаттю через відкуплення, що в Ісусі Христі» (Рим. 3:24).

Це відповідає тому, що ми називаємо миттєвим освяченням, тобто Бог дає нову позицію тому, хто проголошується праведним – «святим» (1 Кор. 1:2; 2 Кор. 1:1; Еф. 1:1 тощо). Натомість поступо-ве, практичне освячення стосується нашого духовного зростання в житті.

Отже, оправдує людину Бог один раз (це миттєва дія), а освя-чення триває все життя (процес). Оправдання – це винятково Бо-жий акт (Божа дія), при освяченні триває співпраця між Богом і людиною. Оправдання – це позиція, яка показує відповідність Бо-жому стандарту, а Його стандарт – досконалість: «Отож будьте дос-коналі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5:48).

При освяченні відбувається рух вперед, який спрямований до мети – удосконалення. А це означає, що досконалості як такої немає – до неї варто прямувати. Оправдання однакове для всіх християн, освячення – різне. В оправданні нам враховується праведність Христа. В освяченні праведність Христа нам передається. Оправ-дання видаляє провину за гріх. Освячення видаляє наше осквер-нення гріхом. Оправдання звершилося раз і більше не повторю-ється. Освячення – процес нашого зростання у святості і пізнанні.

Стадії освячення

Освячення як процес, що був викликаний радикальною змі-ною, починається від моменту народження згори. Це те саме, що дитина, народившись, мусить дихати. Отже, рішуча моральна змі-на стається з моменту духовного народження людини. Це виклика-не її рішенням, її вибором.

Першопочаткова моральна зміна – це перша стадія освячення. У цьому сенсі народження згори й освячення перетинаються, тому що моральна зміна – це частина народження згори і оправдання.



Але це також і перша стадія освячення: «Але ви обмились, але ос-вятись, але виправдались Іменем Господа Ісуса Христа і Духом на-шого Бога» (1 Кор. 6:11). Тобто освячення випливає з оправдання.

За цим першим кроком слідує рішуча відмова від панівної си-ли гріха і від любові до гріха. Людина більше не керується гріхом і не любить його.

При цьому варто зазначити дві речі. По-перше, ми ніколи не зможемо сказати, що повністю вільні від гріха (1 Ів. 1:8). По-друге, ми ніколи не повинні дозволити гріху панувати над нами (Рим. 6:11,14), тому що: «… ви, бувши рабами гріха, від серця послуха-лись того роду науки, якому ви себе віддали. А звільнившись від гріха, стали рабами праведности» (Рим. 6:17-18).

Обов’язок християнина – зростати в освяченні, як раніше він зростав у гріховності: «Говорю я по-людському, через неміч вашо-го тіла. Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистоті й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведности на освячення» (Рим. 6:19).

Павло пише: «Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, диви-мося всі на славу Господню і змінюємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2 Кор. 3:18); «Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спі-шачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високо-го поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3:13-14).

Завершальна стадія освячення – стадія досконалої святості. Це стане можливим після того, як наше тіло, до якого протягом життя має доступ гріх (Рим. 6:12-13; 1 Ів. 1:8), переміниться на славне ті-ло (Фил. 3:21), тобто після фізичної смерті людини.

Співпраця в освяченні

Бог і людина співпрацюють у процесі освячення людини. Ос-вячення – це передусім Божа справа. Павло писав: «А Сам Бог ми-ру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух вас, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 5:23).

Роль Бога-Отця при освяченні людини – це її дисциплінування (Євр. 12:5-11).

Бог викликає в нас бажання і дію до освячення (Фил. 2:13). Щось подібне говориться і в Євр. 13:20-21: «Бог же миру, що з



мертвих підняв великого Пастиря вівцям кров’ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його…»

Роль Бога-Сина в освяченні полягає в тому, що Він заслужив для нас це освячення (1 Кор. 1:30). Крім того, Він подав приклад святого життя (Євр. 12:2; 1 Петр. 2:21, 1 Ів. 2:6).

Бог-Дух Святий здійснює в нас зміни й освячує нас (1 Петр. 1:2; 2 Сол. 2:13). Саме Дух Святий породжує в нас плід духа (Гал. 5:22-23).

Коли ми зростаємо в освяченні, ми діємо за духом і керовані ду-хом (Гал. 5:16-18), тобто все більше стаємо здатними відповідати на очікування Святого Духа в наших вчинках і думках. Святий Дух – Дух святості, і Він породжує святість у нас.

Людський фактор в освяченні – як активний, так і пасивний. Пасивна роль освячення з боку людини – це її цілковита залеж-ність від Бога. Активна роль – це наше бажання (прагнення) поко-ритися Богу, яке виражається в певних діях. Пасивна роль – «… і не віддавайте членів своїх гріхові за знаряддя неправедности, але віддавайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші Богові за знаряддя праведности» (Рим. 6:13); активна – «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1).

Освячення торкається всієї особистості людини (1 Сол. 5:23). Освячення духа – це момент, коли Дух Святий оселяється в людині (1 Кор. 6:17), закладаючи духовний союз. Христос говорив про це як про народження від Духа, або відродження (Ів. 3:3,5-6). Павло писав: «А ви не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас. А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим. 8:9).

Дух людини, будучи відродженим і освяченим від Духа Свято-го, приносить плід (Гал. 5:22-23) і мотивує все єство людини жити згідно з волею Божою. Ми називаємо це першою стадією спасіння – оправданням (Рим. 6:4-6).

Але Павло писав також про освячення душі. Що таке душа? На відміну від духа – нашої найсокровеннішої складової, системи піз-нання й усвідомлення Бога, душа – це наше самоусвідомлення. До сфери душі належать інтелект, емоції і воля.

Інтелектуальне освячення стосується пізнання Бога через Його Слово і відтак самопізнання: «Уважай на самого себе та на науку,



тримайся цього. Бо, чинячи так, ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає!» (1 Тим. 4:16).

І ще: «… всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бо-га, полонимо всяке знання на послух Христові» (2 Кор. 10:5).

Освячення емоцій (почуттів) – це зростання в позитивних емо-ціях: у любові, радості, мирі, довготерпінні, добрості, милосерді, вірі, здержливості, лагідності (Гал. 5:22-23) і відділення від себе негативних емоцій – усякого подратування, гніву, люті, крику, лай-ки (Еф. 4:31).

Воля – це прийняття рішень. Це наш вибір. Тобто освячення душі відображає процес нашого духовного зростання.

Якою їжею ми харчуємо свою душу, тобто свій розум: що чи-таємо – духовну чи світську літературу, ту, яка збудовує, чи ту, яка розбещує; яку музику слухаємо – низькопробну «попсу» чи духовну, християнську – ось приклади того, що впливає на освячення душі.

Освячення тіла – це бажання зберігати тіло в чистоті, тобто не дозволяти гріху панувати в наших тілах – Рим. 6:4; 1 Кор. 6:13; 1 Сол. 4:3-5. «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло – то храм Духа Свя-того, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони» (Рим. 6:19-20).

Звичайно, наші тіла повністю святими будуть лише тоді, коли стануть новими, вічними, але ми повинні освячувати тіла ще тут на землі – Слово Боже містить багато таких закликів.

Мотиви, засоби й наслідки освячення

Новий Завіт згадує про велику кількість мотивів для послуху Богові, якими християни іноді нехтують. Нагадаємо їх:

1. Бажання догодити Богові і висловити свою любов до Нього – це дуже важливий мотив покори. Ісус говорить: «Якщо Ви Мене любите – Мої заповіді зберігайте» (Ів. 14:15); «Хто за-повіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» (Ів. 14:21).

2. Бажання мати чисте сумління перед Богом (Рим. 13:5; 1 Тим. 1:5, 19:2; 2 Тим. 1:3; 1 Петр. 3:16).

3. Бажання стати посудиною «на честь» і бути ефективним у праці Царства (2 Тим. 2:20-21).

4. Бажання своїм життям привертати невіруючих до Христа (1 Петр. 3:1-2,15-16).



5. Бажання отримувати благословення від Бога в житті і слу-жінні (1 Петр. 3:9-12).

6. Бажання не викликати Божого невдоволення і не дати Йому приводу дисциплінувати нас – іноді це називають «страхом Божим» (Дії 5:11; 9:31, 2 Кор. 5:11; 7:1; Еф. 4:30; Фил. 2:12; 1 Тим. 5:20; Євр. 12:3-11, 1 Петр. 1:17; 2:17; пор. стан неві-руючих в Рим. 3: 8).

7. Бажання заслужити велику нагороду на небесах (Мт. 6:19-21; Лк. 19:17-19; 1 Кор. 3:12-15, 2 Кор. 5: 9-10).

8. Бажання мати ближчі відносини з Богом (Мт. 5:8; Ів. 14:21; 1 Ів. 1:6; 3:21-22; Пс. 65:18; Іс. 59:2).

9. Бажання поводитися так, щоб ангели славили Бога за нашу покору (1 Тим. 5:21; 1 Петр. 1:12).

10. Бажання прагнути до миру (Фил. 4:9) і радості (Євр. 12:1-2) у житті.

11. Бажання робити те, що каже робити Бог, бо Його повеління справедливі, а ми любимо робити те, що справедливе (Фил. 4:8; Пс. 39:8).

Засоби освячення: ● кров Христа. Будучи оправданими через віру в жертву Христа,

ми, все ж таки, потребуємо постійної освячуючої дії Його бла-годатної крові (1 Ів. 1:1:8-9; Євр. 10:29);

● Слово Боже (Ів. 17:17). Коли ми читаємо або слухаємо Боже Слово і займаємо позицію послуху щодо Нього, наші бажання, думки і почуття очищаються від порожнечі і нечистоти. Тому дуже важливо, щоб віруюча людина постійно знаходила час для спілкування з Богом через Його Слово;

● молитва. Будь-яка молитва, до певної міри, сприяє освяченню, але особливу дію освячення має молитва заступництва.

Щоб жити життям освячення, потрібно: 1) Навчитися розрізняти погане і добре (3 М. 10:10; Євр. 5:14). Для цього треба постійно вникати у вчення Христа й аналізу-

вати себе в дзеркалі Слова Божого. Біблія – це критерій, мірило на-шого повсякденного життя. Тому кожен, хто йде шляхом освячен-ня, повинен уважно її вивчати і порівнювати з нею своє життя. Тільки таким чином ми навчимося відрізняти добре від поганого;

2) Залишити все погане, нечисте.



«Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпе-ливістю до боротьби, яка перед нами» (Євр. 12:1). Це означає об-новлення нашого життя в цілому. Освячення починається там, де діти Божі рішуче залишають гріх і виконують настанову апостола Павла: «Ненавидьте зло» (Рим. 12:9);

3) Посвятити своє життя на служіння Господу. Коли ми задіяні в служінні, ми духовно живемо. Часто в лю-

дей, які не посвятили себе на служіння, починається духовний за-непад. Тому один зі способів освячення – якомога активніше бути задіяним у служінні.

Наслідки освячення Освячення приносить користь як самому християнину, так і

його сім’ї, суспільству, Церкві і всьому людству. Святим життям богобійних людей прославляється Бог. Бог докоряв Ізраїлю за те, що Його Ім’я безчестилося серед язичників (Єз. 36:23). У Новому Завіті знаходимо безліч закликів шанувати Господа своїм життям (див., наприклад, 1 Петр. 3:15).

Святе життя Церкви – це світло для світу (Мт. 5:14). Це озна-чає, що наше життя має бути зразком і прикладом для інших лю-дей. Приклад богобійного життя для нас – наш Господь Ісус Хрис-тос. Бути добрим християнином – означає бути зразковим членом сім’ї, добрим громадянином, порядною людиною. Це те, що люди цінують. Через кожного з нас має відображатися Христос.

Освячення – це протидія злу і беззаконню. Зло, несправедли-вість, беззаконня дуже непокоять людей нашого часу. Суспільство намагається з цим боротися, але біблійний вирок незаперечний: «Ввесь світ лежить у злі» (1 Ів. 5:19). Якби не було впливу Церкви на цей розбещений, гріховний світ, він давним-давно загинув би у своєму злі.

Тому християнство протидіє всяким спробам зла, несправедли-вості і нечестю у різних їх проявах. А внутрішнім мотивом істин-них християн для протистояння цьому і є освячення.

Святе життя сприяє проповіді Євангелія (Фил. 1:27). Якщо християни живуть згідно із вченням – це має успіх. Якщо ні – це навпаки, руйнує справу благовісту. Давнє прислів’я каже: «Люди, що не живуть за істиною, яку проголошують, – це її найбільші во-



роги». Але святе, бездоганне життя віруючих може сприяти навер-ненню людей до Христа більше, ніж найкраща проповідь.

Освячення – умова спадщини вічного життя (Євр. 12:14). Ми спасаємося винятково благодаттю Божою, яку приймаємо вірою. Але освячення – це результат, це видиме підтвердження нашого на-вернення до Господа, нашого народження згори.

«Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Цар-ства?» (1 Кор. 6:9). У духовному житті неможливо стояти на місці. Або ми рухаємось шляхом освячення, або йдемо зворотною доро-гою, повертаючись у світ. Християнин, який духовно слабне, ризи-кує навіть померти і знову відпасти. А це може призвести до втра-ти спасіння.

Тому освячення – це процес, який триває протягом всього на-шого християнського життя. Це процес духовного зростання, який має початок і випливає з оправдання, що набувається миттєво і є винятково Божим даром. Освячення, як складова оправдання, не зупиняється на отриманому, але рухається далі і сягає вічності.


1. Поясніть відмінність між оправданням і освяченням. 2. Через які стадії проходить процес освячення? 3. Назвіть правильні мотиви послуху Богові. 4. Які засоби необхідні для освячення?



1122.. ДДУУХХООВВННИИЙЙ ССВВІІТТ ІІ ДДУУХХООВВННАА ББООРРООТТЬЬББАА

ВВІІРРУУЮЮЧЧООГГОО

Війна в уяві сучасного покоління асоціюється з героїзмом, под-вигами в ім’я ідеї, мужністю. Таке уявлення – плід літератури й кі-нематографії на воєнну тематику, мета яких – виховати патріотич-ний дух покоління. Але зовсім по-іншому уявляють собі війну ті, хто пройшов через неї. Для них війна – це поневіряння і злидні, біль втрат і гіркота розчарувань, сльози поразок і радість тимчасо-вих перемог, постійна настороженість і виснажливість битв.

Так само й щодо духовної війни. Це не роман зі щасливим кін-цем, це життєва реалія, безперервна боротьба за душі людей.

Яка наша участь у цій війні? На чиєму ми боці? Як здобути пе-ремогу в боротьбі? Спробуймо відповісти на ці запитання на осно-ві Святого Писання.

Існування духовного світу

Про те, що існує духовний світ, відмінний від матеріального, який ми сприймаємо за допомогою п’яти органів відчуттів, вельми ясно говориться у Священному Писанні, і це підтверджує людсь-кий досвід. Однак не існує об’єктивного уявлення про форми цього духовного світу. Апостол Павло говорить: «Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці…» (1 Кор. 13:12).

Оскільки світогляд людини формується видимим матеріальним світом, нам важко уявити картину духовного, адже ми мислимо асоціаціями з видимими образами. Враховуючи це, Ісус не міг го-ворити учням про духовний світ без порівнянь: «Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі Він їм не казав…» (Мт. 13:34).

Наприклад, ми звикли жити за годинами і знаємо, що за днем настає ніч, що час людині народитися і час померти, але коли ми говоримо про Бога, то стверджуємо, що Він вічний і не старіє. На цьому етапі людському уявленню сутужно, оскільки у видимому нами світі немає нічого вічного.

У Біблії Бог не намагається описати духовні сфери, а просто заявляє про реальність факту існування духовних сил та іншого,

12. Духовний світ і духовна боротьба віруючого


паралельного простору. Наявність духовного світу обумовлена ще й тим фактом, що Бог – Дух (Ів. 4:24). Це реальність, до котрої лю-дина не може дотикатися, котру не може бачити, відчувати чи сприймати на смак – але її сприймає людська душа, архітектором якої є Сам Бог. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (1 М. 2:7).

За своєю природою душа вічна, і вона незвичним закликом ма-нить людину до її Творця, але не всі бажають прислухатися до го-лосу душі і покоритися йому.

Ієрархія і місце людини в духовному світі

Духовний світ має своє внутрішнє влаштування і чітко описані у Священному Писанні структуру та ієрархію.

1. Бог Сущий в трьох Особах. Він – незмінний Владика всесві-ту і Архітектор духовного і матеріального світів. «Бо Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, – усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього, і все Ним стоїть» (Кол. 1:16-17). Він всюдисущий, всезнаючий і всемогутній.

2. Ангели – безстатеві духовні істоти, «духи служебні, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкува-ти» (Євр. 1:14). Дослівно з грецької мови «ангелос» перекла-дається як «посланець». Серед ангелів існують старші – ар-хангели. Точну кількість ангелів ми не знаємо, але відомо лише, що їх «десятки тисяч» (Юди 1:14)*.

3. Демони – грішні ангели, очолювані сатаною, які противлять-ся Богові в духовному світі і шукають своїх прихильників у матеріальному світі серед людей (Об. 12:7-9). Основне їх завдання полягає в тому, щоб погубити душі людей. «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник – диявол – ходить, ри-чучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1 Петр. 5:8). Це і є основний противник Божих дітей в духовній війні: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти під-небесних духів злоби» (Еф. 6:12).

* З грецької дослівно «тисячі тисяч».



4. Людські душі – частина духовного світу і найцінніші з Бо-жих творінь. «Бо ми конче помремо, і ми, як та вода, вилита на землю, що її не зібрати. Та Бог не знищить душі, і Він за-думав не відвернути від Себе відігнаного» (2 Сам. 14:14). Задля спасіння людських душ Бог звершив подвиг Гол-гофської жертви: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

Усі згадані вище істоти беруть активну участь у духовній бит-ві. Поле битви – духовний світ. Предмет війни – людські душі. Бог бажає спасти душі людей і приготував для них більш досконале місце. «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (Об. 21:1-3).

Ангели Божі допомагають віруючим в духовній війні. А сатана і його воїнство грішних ангелів противляться Богові й спокушують людей на загибель, приготовану для нечистих сил і непокірних душ.

Протистояння силам зла

Бог не лише просвітлює людей щодо духовної боротьби, а й допомагає християнам протистояти силам зла. Апостол Павло пи-ше: «Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю си-ли Його! Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати про-ти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:10-12).

Перш ніж говорити про духовну боротьбу, варто зауважити, що тут розрізняють обов’язки Бога і обов’язки людини. Щодо Бога Петро настановляє християн: «Усе, що потрібне для життя та по-божности, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покли-кав нас славою та чеснотою. Через них даровані нам цінні та вели-кі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління» (2 Петр. 1:3-4).



Отже, ми бачимо, що Бог забезпечив нас всім необхідним для життя і благочестя і що в Ньому ми набули великі й дорогоцінні обіт-ниці. Завдяки смерті Христа ми відкуплені від гріха. «… Кров Хрис-та, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!» (Євр. 9:14). Через віру в Ісуса християнин набуває привілейований статус в духовному світі – статус Божої дитини. «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати…» (Ів. 1:12).

Більше того, Бог відроджує людину і тим самим береже її від лукавого: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грі-шить, – бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1 Ів. 5:18).

Бог справді забезпечує людину всім необхідним для духовної війни.

Зброя для духовної боротьби

Писання говорить, що Бог дав нам могутню й ефективну зброю для ведення духовної війни: «… зброя бо нашого воювання не ті-лесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, – ми руйнуємо за-думи і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і по-лонимо всяке знання на послух Христові, і покарати ми готові вся-кий непослух, коли здійсниться послух ваш» (2 Кор. 10:4-6).

Зауважмо, проти чого звернена ця зброя: вона «… міцна… на зруйнування твердинь». В іншому перекладі з грецької це звучить як: «руйнування фортець». І далі перераховані ці «фортеці».

Нею руйнуємо задуми (аргументи) і всяке винесення, що пі-діймається проти пізнання Бога.

Нею полонимо всяке знання (розум) на послух Христові. Про це апостол Павло говорить і в четвертому розділі: «Коли ж

наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, – для невіру-ючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христової, а Він – образ Божий» (2 Кор. 4:3-4).

Ще одна ціль, з якою Бог озброює християнина, – допомогти йому встояти проти хитрощів диявольських: «Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських» (Еф. 6:11). Далі апостол продовжує: «Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого і, все виконавши, витри-мати» (Еф. 6:13).



Словосполучення «повна Божа зброя» має значення повного озброєння. У цьому тексті Павло, ймовірно, має на увазі озброєння римського воїна, до якого входили: щит, шолом, броня, меч і спис. Далі апостол дає пояснення, в якому ми бачимо предмети духовної зброї: «Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодяг-нувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність Єванге-лії миру. А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете по-гасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).

Зверніть увагу, що предмети амуніції і засоби захисту призна-чені оберігати воїна під час битви; єдина зброя, якою християнин може вразити ворога, – це «меч духовний, який є Слово Боже».

В іншому місці сказано: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гос-тріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4:12).

Практичні поради щодо ведення духовної боротьби

Кожен народжений згори християнин залучений до духовної війни, оскільки він – мішень для ворога душ людських, диявола. Ось деякі поради із Священного Писання для того, щоб перемагати в духовній війні.

1. Потрібен святий спосіб життя Наше завдання полягає в тому, щоб не піддаватися тілесним

спокусам і проводити святе й богобійне життя. «Благаю вас, любі, як приходьків та подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі» (1 Петр. 2:11).

Втратити святість – означає бути розлученим з Богом (Об. 21:27). Гріх – це пута диявола, а раби гріха приречені на загибель (Рим. 6:17-23). «А ті, що Христові Ісусові, розп’яли вони тіло з по-жадливостями та з похотями» (Гал. 5:24).

2. Потрібно регулярно читати Священне Писання Вже говорилося, що Слово Боже – основна і єдина зброя в ду-

ховній війні. Завдяки регулярному читанню Біблії зміцнюється і зростає наша віра в Бога, в Його всемогутність і перемогу в духов-ній війні: «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христо-ве» (Рим. 10:17).



Сумнівами і недовірою до Божого Слова змій зумів спокусити Адама і Єву, що привело їх до гріхопадіння і вигнання з Едему (1 М. 3:1). Слово Боже – це непорушний закон духовного світу, і знання цього закону допомагає християнину, наче слідчому, розвін-чувати справжніх злочинців і виправдовувати невинних. Незнання Божих законів позбавляє нас надійної опори і робить вразливими для атак темних сил.

Нам треба пам’ятати, що диявол – «неправдомовець і батько неправді» (Ів. 8:44). Тільки знання справжньої істини допомагає розпізнавати неправду і викривати наклепника.

3. Потрібно налагодити молитовне життя Молитва володіє неймовірною силою в духовній боротьбі. Це

немовби ворота між небесами і землею. Це розмова людини з Бо-гом. Як люблячий Отець, Бог чує молитви Своїх дітей і дає відпо-віді на їх прохання. «Далекий Господь від безбожних, але справед-ливих молитву Він чує» (Прип. 15:29).

У молитві християнин черпає силу для духовної боротьби. На сторінках Біблії, як і в християнському житті, ми можемо бачити, що через молитви люди отримували позбавлення від різного роду хвороб, звільнення від демонічної залежності, звершувались інші Божі чудеса (Дії 4:3, 28:8; Як. 5:17-18; Мт. 17:21).

Молитва наближає християнина до Бога і дає можливість Духу Святому звершувати чуда в його житті. Тому Писання повеліває: «Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:17-18).

4. Ми повинні благовістити «Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у

Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Як написано: «Які гарні ноги благовісників миру, благовісників добра» (Рим. 10:14-15).

Отже, благовістити – безпосередній обов’язок кожного христи-янина. Раніше вже згадувалось, що предмет духовної боротьби – людські душі. Заради їх спасіння Христос витерпів смерть на Гол-гофському хресті, і заради них Він наказує Церкві: «Тож ідіть і нав-чіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19-20).



Завдання кожного християнина полягає в тому, щоб розповісти людям про те, що звершив для нас Спаситель Ісус Христос. «Бо ко-ли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитися мені, – це бо повин-ність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії» (1 Кор. 9:16).

Забобони і помилкові уявлення

Наше уявлення про духовний світ формується на основі Свято-го Писання і людських переживань. Через нехтування Біблією по-явилося багато спекуляцій на духовну тему. Покладаючись на суб’єктивний досвід і переживання, люди створили багато легенд і породили безліч забобонів, пов’язаних з духовним світом.

У результаті появилися вірування про домовиків, вампірів, про білу і чорну магії. Причому варто зазначити, що в останні дні ці ві-рування все більше й більше популяризуються в суспільстві, особ-ливо серед молоді.

Бог не схвалює ані магію, якого б кольору вона не була, ані ін-ші вірування, котрі заборонені Святим Писанням. Більше того, Він осуджує будь-яку форму чаклунства і ворожіння: «Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке» (5 М. 18:10-12).

До сучасних видів ворожіння ми відносимо спроби витлумачу-вати сни за допомогою сонника, астрологію та інші подібні спосо-би, з допомогою яких люди хочуть дізнатися про свою долю.

Усе це – гріх перед Господом. Вірування християнина повинні ґрунтуватися лише на Священному Писанні, а не на снах, передба-ченнях чи людських думках. «Але якби й ми або Ангол із неба за-чав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, – нехай буде проклятий!» (Гал. 1:8).

З приводу того, чи варто християнину боятися вроків або чак-лунства, спрямованого проти нього, нагадаємо про наш привілей в духовному світі.

Ми – діти Божі. У Біблії говориться: «Як пташка літає, як лас-тівка лине, так невинне прокляття не збудеться» (Прип. 26:2); і в іншому місці: «… бо хто вас доторкується, той доторкується до зір-ця Його ока» (Зах. 2:12).



З приводу рідних і близьких говориться: «Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловіко-ві. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі» (1 Кор. 7:14).

Тому боятися чорної кішки чи вроку не треба, так само, як і підтримувати необґрунтовані ритуали: тричі плювати через плече, не вітатися за руку через поріг тощо. З приводу традицій і ритуалів варто нагадати, що багато з них беруть свій початок з поганських вірувань, і християни повинні бути особливо обережними, щоб не ототожнюватися з прихильниками поганських релігій. Тому не пот-рібно носити їжу на могили померлим чи дотримуватися інших та-кого роду звичаїв.

Якщо християнин правильно уявляє духовний світ, усвідомлює себе дитиною Божою і має необхідне озброєння проти демонічних сил, – він став переможцем у духовній боротьбі.


1. На основі чого людина міркує про існування духовного світу? 2. Перерахуйте чотири види істот, які беруть участь в духовній

війні. 3. Які твердині руйнує духовна зброя? 4. Чи варто християнам боятися чаклунських замовлянь проти

них або спроб навести прокляття і чому?



1133.. ММООЛЛИИТТВВАА

Для повноцінного християнського життя молитва така ж необ-хідна, як і Слово Боже. Християнство – це не певні обряди, не просто релігія, це живе спілкування з живим Богом. Воно базується на осо-бистих відносинах з Христом, а відносини неможливі без проведено-го разом часу, без вираження почуттів, без розмов і спілкування. Мо-литва якраз і налагоджує такі стосунки з Богом. Заберіть молитву – і ваша віра поступово згасне, Бог стане далеким і недосяжним.

Визначення молитви

Найкраще визначення молитви дав у ІІ столітті по Р.Х. Климент Олександрійський. Він сказав: «Молитва – це спілкування з Богом». Цей вислів найточніше передає суть молитви. Ще від початку ство-рення людини Бог бажав спілкуватися з нею. Це бажання було нас-тільки сильним, що Бог здолав найбільшу перепону, котра стояла на заваді цьому, – гріх. Здолав ціною великої жертви Сина Божого. І сьогодні немає нічого, що б завадило нам приходити перед Боже ли-це для спілкування. Нічого, окрім нашого небажання.

Слово «спілкування» (грецьке «койноніа») має на увазі «тісний зв’язок», «близькі відносини». У розмовній грецькій мові це слово означало «стосунки між людьми» або «співучасть в спільній спра-ві». Тобто молитва – це тісні, близькі відносини людини з Богом, котрі будуються на відвертості, довірі та взаєморозумінні.

Цінність і значення молитви

1. Слово Боже закликає нас молитися У Біблії достатньо текстів, які показують, наскільки важлива

для нас молитва. «Безперестанку моліться!» (1 Сол. 5:17); «… в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й про-ханням з подякою» (Фил. 4:6); «Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом, а для того пильнуйте з повною вит-ривалістю…» (Еф. 6:18); «… треба молитися завжди і не занепада-ти духом» (Лк. 18:1) та багато інших. Ми справді зобов’язані моли-тися, це наш важливий обов’язок.

13. Молитва


2. Молитва сприяє духовному зросту Досліджуючи історію Церкви, можна побачити закономірність:

однією з основних причин недостатнього благочестя серед віру-ючих завжди була відсутність систематичного молитовного життя. Чоловіки та жінки Божі – це завжди чоловіки та жінки молитви. «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дії 2:42).

3. Ми маємо потребу в Бозі та в пізнанні Його Господь хоче мати спілкування з нами не тому, що Він потре-

бує нас, а тому, що ми потребуємо Його. Його ніжність – як ніж-ність матері до вередливої дитини. Його повеління молитися – це повеління любові. Саме через молитву Бог відкривається нам і ми можемо пізнавати Його.

4. Молитися потрібно до Того, до Кого молився Ісус Найбільше заохочує до молитви розуміння того, що Сам Ісус,

коли був на землі, будучи Богом, часто молився до Свого Небесно-го Отця (Лк. 5:16). Він ставився до молитви не як до виконання обов’язку – Він черпав у молитві силу для стомленого тіла, під-бадьорення для душі і ведення від Бога.

Якщо молився Він, то наскільки більше потрібно молитися нам. Якщо молитва була така важлива для Нього, то наскільки важливі-ша вона для нас. Без молитви ми не зможемо бути такими, як Ісус.

Практика молитви. Як правильно молитися

Біблія відкриває, що молитві можна і потрібно вчитися. Ісус у Своїх проповідях неодноразово навчав про молитву.

Як не потрібно молитися

1. Мов лицеміри (нещиро) В Євангелії від Матвія 6:5 Ісус застерігає учнів, аби вони не

молилися, мов лицеміри. Слово «хіпокрайт» (перекладене укра-їнською як «лицемір») часто вживали щодо актора на сцені; інколи так називали людину, яка носила маску. Інакше кажучи, «лицемір» – це людина, яка вдає з себе того, ким вона насправді не є.

Проаналізувавши порівняльне вживання цього терміна, бачи-мо, що Ісус мав на увазі фарисеїв і книжників (Мт. 15:1-9). Ці люди



часто вирізнялися удаваною духовністю й побожністю. Вони праг-нули чути похвалу від людей, а не від Бога, «Який бачить таємне» (Мт. 6:6). І такі молитви, за словами Ісуса, отримають справедливу нагороду: похвалу від людей, але не відповідь від Бога.

2. Мов погани (багатослівно) В Євангелії від Матвія 6:7 зустрічаємо також пересторогу не

молитися так, як це роблять погани, вживаючи непотрібні повтори і сподіваючись, що Бог почує їх через їхнє багатослів’я. Ісус не за-суджує тривалі молитви – Він Сам не раз проводив у молитвах но-чі. Але Він навчає, що успіх та ефективність молитви не залежать від красномовства й безлічі повторень.

Практичні поради щодо молитви

Для Бога найважливіше, з яким серцем людина підходить до молитви, яку ціль вона ставить. Центром молитви має бути Особа Бога. Кожна молитва має бути особистою і відповідати цілям, які людина ставить. Найкраща молитва – це молитва, котра ллється від серця. Так молитися непросто. Тому Біблія дає нам декілька порад щодо того, які елементи мають бути властиві людині в молитві.

1. Потрібно заспокоїтися «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої

двері і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт. 6:6). Цей текст, звісно, не закликає зачинятися у своїй кімнаті. Для молитви дуже важливо відійти від усіх справ, котрі можуть завадити спілкуванню, заспокоїтися і зо-середити свою увагу на Бозі, присвятити Йому свою любов, свою волю, свій час, свій розум і свою уяву

2. Треба прославити Бога «Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і

силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все!» (Об. 4:11). Господь достойний слави. Тому в нашій молитві має бути місце для цього. Прославити – це значить проголосити, Який Господь; зга-дати про риси, притаманні Богу; подякувати за все, що Він звершив.

3. Необхідно висповідати свої провини «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо і не-

має в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та

13. Молитва


праведний, щоб гріхи нам простити та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:8-9).

Молитва – це спосіб визнати перед Богом свої гріхи і той факт, що ми не гідні ввійти у Божу присутність (Пс. 32:5; 41:5). Далі ми маємо зосередити свою увагу на Його прощенні і прийняти вірою те, що завдяки смерті Христа ми маємо відкритий доступ до Бога внаслідок прощення гріхів (Еф. 3:11-12).

4. Потім треба розповісти Богу про свої потреби «І оце та відвага, що ми маємо до Нього, що коли чого проси-

мо згідно волі Його, то Він слухає нас» (1 Ів. 5:14). Настав час вис-ловити свої побажання. Це можуть бути власні потреби або про-хання про когось іншого чи загальні – за країну, поширення Цар-ства Божого тощо (Фил. 4:6-7)

Потрібно чітко висловлювати, про що ми молимося. І розумі-ти, що те, що ми не можемо повністю висловити словами, зробить за нас Святий Дух (Рим. 8:26-27).

5. Треба дякувати Богові «Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!»

(Пс. 105:1); «Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:18). Подяка – це вияв того, що для нас цінне те, про що просимо. З другого боку, вдячність за відповідь, яку ми ще не отримали, – це прояв нашої віри. У молитві потрібно про-явити через подяку віру в те, що відповідь прийде, адже ми маємо обітницю про це від Бога.

Зовнішні фактори в молитві

1. Положення тіла У Святому Письмі немає порад щодо особливого положення

тіла під час молитви, тому що для Бога прийнятна будь-яка поза покірливості. У біблійні часи люди молилися в різних положеннях. Маємо декілька прикладів: Вих. 34:8 – уклонившись (впавши на землю); 1 Цар. 8:22 – стоячи з піднятими до неба руками; 1 Цар. 18:42 – схилившись, поклавши обличчя між колінами; Дан. 6:11 – звернувши лице до храму, на колінах; Мт. 26:39 – упавши долілиць (обличчям до землі); Лк. 18:13 – б’ючи себе в груди; Ів. 17:1 – звів-ши очі до неба; 1 Тим. 2:8 – підіймаючи руки.



2. Місце У Святому Письмі не йдеться про конкретне місце для молит-

ви, бо треба молитися всюди. У Біблії сказано, що люди молилися в різних місцях, як-от: 1 Цар. 8:27-30, 33 – у Божому домі (у храмі); 2 Хр. 13:14-15 – під час бою; Пс. 4:4-5, 9; 63:7 – на ліжку; Йона 2:1-10 – у череві великої риби; Мт. 6:6 – у кімнаті; Мт. 26:36-44 – у саду; Мр. 1:35, Лк. 5:16 – у самітному місці; Лк. 6:12 – на горі; Лк. 23:34, 46 – на хресті; Дії 9:39-40 – у домі; Дії 10:9 – на даху будин-ку; Дії 16:13 – біля річки; Дії 16:23-26 – у в’язниці; Дії 21:5-6 – на березі моря.

3. Час У Святому Письмі немає вказівок стосовно часу для молитви,

тому що треба молитися за всякого часу. У Біблії люди молилися в різний час: Повт. Зак. 8:1 – після їди (під час їди); 1 Цар. 18:36 – увечері; 1 Хр. 23:30 – зранку; Пс. 4:9 – перед сном; Пс. 84:3 – цілий день (кожного дня); Дан. 6:10 – тричі на день; Мт. 14:19 – перед їдою; Мр. 1:35 – рано-вранці; Лк. 2:37; 18:7 – вночі і вдень; Лк. 5:33 – часто; Лк. 18:1 – завжди; Дії 3:1 – о дев’ятій годині; Дії 16:25 – опівночі; 1 Сол. 5:17 – безперестанку.

4. Обставини Святе Письмо не наголошує на якихось конкретних обставинах,

за яких треба молитися, тому що молитися потрібно за будь-яких обставин. У Біблії люди моляться у різноманітних ситуаціях: 1 Сол. 5:17; Бут. 24:12-14 – коли є потреба в керівництві; 1 Сам. 2:1 і далі – у радості; 2 Хр. 20:3 – коли страшно; Неем. 2:4 – коли є потреба в отриманні дозволу, вирішенні чогось; Пс. 88:14 – коли потрібна до-помога; Пс. 120:1 – у час горя і смутку; Дії 14:23 – перед прийнят-тям важливих рішень. 1 Сол. 1:2 – під час подяки; Як. 5:13-14 – у стражданнях і хворобах; 1 Петр. 3:7 – у подружньому житті.

Положення тіла, місце, час та обставини не відіграють істотної ролі для молитви з тієї причини, що молитва – це спосіб життя, а не спланований ритуал. Молитва – це постійне, безперервне, щире спілкування з Богом. Молитва життєво необхідна, відтак вона має бути щоденною звичкою християнина, такою ж природною і необ-хідною, як дихання.

13. Молитва


Що стається, коли ми не молимося

Незважаючи на велику небезпеку через відсутність молитви в нашому житті, багато віруючих не приділяють їй достатньо уваги. Звичайно, це не минає безслідно. І навіть коли, на перший погляд, нічого страшного не відбувається, негативний результат не змусить себе чекати.

Що ж стається, коли ми не молимося?

1. Починається конфлікт з Богом Якщо ми не молимося – ми не розмовляємо з Богом. А через

це думки, бажання, воля Бога для нас недоступні. Душа не відкри-та для Господа, не розкривається для Нього, а навпаки, робиться жорсткою, занурюючись у стан конфлікту.

2. Життя стає обтяжене проблемами Наше життя неодмінно пов’язане з великою кількістю потреб,

турбот, рішень. Якщо їх не віддавати Господу в молитві, вони обтя-жуватимуть наше серце, напружуючи все життя, забираючи мир, спокій, радість. Альтернатива одна: бути або в молитві, або в тур-ботах. Почнемо молитися – і наші турботи заберуть великі руки Отця. Бог бореться за наше вільне, радісне серце. Він чекає молит-ви про всяку турботу (Фил. 4:6-7).

3. Людина недостатньо зростає духовно Якщо усунути спілкування з життя дитини, це означає усунути

її розвиток. У нашому духовному житті дефіцит діалогу з Богом призведе до відсутності духовного розвитку. Ми не навчимося чу-ти і розуміти Бога, не зможемо бути тими, кого Він обирає для Своєї праці. Якщо ми хочемо зростання у вірі – нам потрібно мо-литися.

4. У життя приходить влада гріха і спокус Ісус закликав молитися, щоб гріх не брав над нами гору (Лк.

22:40). Без молитви ми безсилі проти гріха, тому що протистояти йому здатний тільки наповнений Богом дух людини, а без спілку-вання з Христом він слабкий. Без молитви дух не дихає, не живе. Саме молитва виявляє присутність Духа Святого в нас, роблячи святість для нас бажаною, а гріх, пристрасті, пожадливість – нена-висними. Якщо ми хочемо бути вільними від гріха, то маємо на-



повнювати серце силою святості. Молитися – це значить наповню-вати себе Життям Бога. Усе це говорить про неможливість жити життям духа без молитви. Життя без молитви – це смерть, це заси-хання, голод, це крах для дії Бога в нас.

Безперервна молитва

Що означає повеління апостола Павла молитися безперестан-ку? Постійно стояти на колінах? Ходити, постійно промовляючи певні слова?

Напевно, у цьому повелінні сховане щось інше, глибше, ніж просто слова. Виходячи з того, що ми вже дізналися про молитву, можна сказати, що апостол Павло, закликаючи молитися, мав на увазі не тільки словесну промову для Господа. Молитва – це спіл-кування з Богом, а спілкуватися можна і без слів. Спілкування – це перебування разом, поряд, відчуваючи один одного. Тому слова «безперестанку моліться» передбачають постійне перебування з Богом, у Його присутності. Я відчуваю Господа, а Він відчуває ме-не. У будь-який момент я можу сказати: «Господи» і у відповідь од-разу ж почую: «Так, Я слухаю тебе».

Молитися – це означає постійно перебувати на Божій хвилі, мати безперервний зв’язок з Ним. Це передбачає також, що коли Господь звернеться до мене, я одразу буду готовий відізватися на Його заклик і сказати: «Ось я. Чого бажаєш, Господи?».

Такого спілкування хоче Бог. Коли ми говоримо про спілкуван-ня з Богом, то маємо пам’ятати, що воно має бути двостороннім. Ми не лише маємо відчувати Бога, але й мусимо бути так близько біля Нього, щоб Він відчував нас.

Молитва «в Ім’я Ісуса Христа»

Ісус закликав молитися в Ім’я Його. «І коли що просити ви бу-дете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославився Отець. Коли будете в Мене просити чого в моє Ймення, то вчиню» (Ів. 14:13-14). Така молитва має велику силу. Але ми повинні розуміти, що сила не просто в словах. Це не якесь заклинання, яке чудо-дійним чином посилить молитву.

Насправді вираз «в Ім’я Ісуса Христа» нагадує, на яких підста-вах ми можемо перебувати в Божій присутності. Ми не мали б жод-ного права звертатися до Бога-Отця, якби не отримали відкуплення

13. Молитва


через Бога-Сина. І варто час від часу повторювати ці слова – хоча б задля того, аби не забути самого факту.

Ці слова підтверджують також, що наші потреби не суперечать небесним законам. Лише тоді, коли я дію згідно з Христовою волею, я можу молитися «у Ймення Його», наголошуючи, що все, що я ска-зав або просив, служить для Божої слави і для виконання Його волі.

Потрібно пам’ятати, що молитва – це співпраця з Богом у Його планах. І якщо слова «в Ім’я Ісуса» нагадують нам про це і змушу-ють добре обмірковувати свої прохання, перш ніж їх висловити, то вони служать важливій меті.

Слово «амінь» у молитві

Існує думка, що коли молишся, то обов’язково треба викорис-товувати слово «амінь». Зазвичай це слово вживається наприкінці молитви, аби показати, що молитва завершена. Завдяки частому вживанню воно ніби заміняє крапку в усному мовленні.

У Біблії слово «амінь» має різне значення. Відповідно до кон-тексту, його можна перекласти як «правда», «істинно» або «хай бу-де так». Слова Ісуса Христа, котрі у грецькому тексті переклада-ються «істинно, істинно», співзвучні з давньоєврейським словом «амінь».

Звісно, Бог розуміє не тільки гебрайську, але й усі інші мови. Йому, напевно, однаково, яка мова вживається; Він радий з того, що Його діти єдині у своїх молитвах.

Отже, чи треба говорити «амінь» в кінці молитви? Якщо воно вжито у значенні «кінець абзацу» або «молитву закінчено», відпо-відь одна: «Ні».

Але в деяких випадках це слово цілком доречне. Наприклад, фраза «в Ім’я Ісуса Христа. Амінь!» означає «хай буде так в Ім’я Ісуса Христа». Звичайно, ми з таким самим успіхом можемо сказа-ти ці слова на будь-якій мові, не тільки на гебрайській. У мові євреїв немає нічого надзвичайного. Просто вживання слів «хай бу-де так» нагадує тому, хто молиться, про вагу і значення його про-хання. Іншими словами, це означає: «Я не говорю будь-що. Це справжнє прохання. І нехай воно буде здійснене».

В іншому випадку вживання слова «амінь» доречне тоді, коли ви прославляєте Бога. Наприклад, в кінці молитви «Отче наш» є слова: «Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки…» Наступне за



цим слово «амінь» означає: «Це абсолютно правильно, і я це під-тверджую».

Вимовляти слово «амінь» своєю рідною мовою чи на івриті – залежить від вас. Якщо ваш внутрішній зір спрямований до Небес-ного Бога, то мова, якою ви користуєтеся, не має ніякого значення. Проте якщо ви молитеся в товаристві інших людей, то краще дот-римуватися їхніх звичаїв.

Висновок

Отже, молитва – це спілкування, розмова з Богом, час, прове-дений у спільності з Ним, час, котрого хоче Сам Господь. І цей час має неабияке значення для нас. Це основа для нашого духовного зросту, можливість глибшого пізнання Христа, Його волі.

Звичайно, скільки молитися – вирішувати кожному особисто. Але якщо ми хочемо бути успішними послідовниками Христа, без невпинної молитви нам не обійтися.


1. Що таке молитва? 2. Яке значення молитви в моєму житті? 3. Як, згідно з вченням Христа, не потрібно молитися? 4. Які елементи властиві молитві? 5. Що означає слово «амінь» у молитві? 6. Що означає молитися безперестанку?

14. Дари Духа Святого


1144.. ДДААРРИИ ДДУУХХАА ССВВЯЯТТООГГОО

Церква Христова, залишаючись на землі, повинна виконувати повеління Христа й нести Добру Новину людям. Ісус привертав до Себе людей тим, що кожен міг знайти біля Нього відповідь на свою проблему. Часто ця відповідь приходила надприродним шляхом, і всі дивувалися тим чудесам. Коли Ісус вознісся на небо, Він зали-шив на землі Церкву як тіло Своє, щоб вона продовжувала Його справу.

Для того, щоб Церква могла виконати покладену на неї місію, Господь наділив її дарами, котрі мають служити для збудування, служіння і підсилення проповіді про Христа.

Що ж Слово Боже розповідає про духовні дари? Звичайно, пов-не тлумачення всіх текстів Писання, котрі стосуються духовних да-рів, тут дати просто неможливо. Тому зробимо наголос на головне.

«А щодо духовних дарів, то не хочу я, браття, щоб не відали ви…» (1 Кор. 12:1).

Дари Духа Святого – це дари благодаті

Термін «духовні дари» ми отримали з перекладу давньогрецько-го слова «харизма». Це слово зустрічається в Писанні 17 разів, з них 16 разів його вживає апостол Павло і один раз – апостол Петро.

Слово «харизма» можна перекласти на українську мову як «благодать», «прихильність», «допомога», «дар». Найточніше зміст цього слова передає поняття «дар благодаті», тому що воно скла-дається з двох слів – «харис», що означає «благодать», і «ма» – «дія». Тобто харизма – це конкретний прояв (дія) благодаті.

Джерело всякої харизми – благодать. Через благодать прояв-ляється певний дар. Отже, духовний дар – це прояв, або дія Божої благодаті через віруючу людину.

Слово «харизма» зустрічаємо в наступних текстах Біблії: Рим. 1:11; 6:23; 5:15; 5:16; 11:29; 12:6; 1 Кор. 1:7; 1 Кор. 7:7; 1 Кор. 12:4; 12:9; 12:28; 12:30; 12:31; 2 Кор. 1:11; 1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6; 1 Петр. 4:10.

Важливо зазначити, що одне з розумінь цього слова має зна-чення «отримати даремно». Апостол Павло робить наголос на те,



що всі харизми – дари милості. Духовні дари не даються за якісь особисті досягнення або здібності людини – це подарунки Духа благодаті. Їх отримують у молитві через віру.

Дари Святого Духа – духовні знаряддя (інструмент)

у нашій праці для Бога

Прояв дарів Святого Духа – це Божа дія через людину. Господь хоче через нас звершувати те, що Свого часу звершував Ісус. Для того, щоб ми могли виконати Його волю, Бог дає нам духовні зна-ряддя – дари Святого Духа. Коли віруючі підпорядковують свій ро-зум, серце, душу і сили Богові, коли вони свідомо й охоче віддають всього себе Йому, Дух Святий надприродним чином дає їм сили, які перевершують їх природні здібності. Кожний охрещений і сповнений Духом Святим віруючий має ці необхідні для повноти служіння Господу інструменти.

Звичайно, Господь при цьому використовує риси особистості людини і виражає кожний дар за допомогою її життєвого досвіду, характеру, індивідуальності і словникового запасу. Але це жодним чином не зменшує ефективності дарів.

Важливо зауважити, що Святий Дух дає нам Свою силу. І цю силу ми маємо вживати не як свою власність, не згідно зі своїми бажаннями, а так, як навчає Слово Боже. Дари даються не тільки в неділю – через них повсякчас проявляється Святий Дух у нашому житті.

Отже, духовні дари – це дарунок благодаті від Господа, даний для віруючих як знаряддя (інструмент) для того, щоб вони могли ефективно виконувати доручене служіння.

Три основні категорії новозавітних дарів

У Новому Завіті згадуються багато різноманітних дарів. Про дари ми читаємо в Посланні до римлян 12:6-8, у Посланні до ефе-сян 4: 11-12, у Першому посланні до коринтян 12:4-6 тощо.

Дари, описані в Новому Завіті, поділяються на три основні ка-тегорії.

1. Мотивуючі дари Про ці дари читаємо в тексті із Послання до римлян 12:4-8:

«Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не одна-



кове діяння, так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени. І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво, то виконуй його в міру віри, а коли служіння, будь на служіння, коли вчитель – на навчання, коли утішитель – на потішання, хто подає – у простоті, хто головує – то з пильністю, хто милосердствує – то з привітністю!».

Це функції Духа Святого, Який перебуває в серці віруючого. Іншими словами, ці дари виражають якусь рису характеру Христа в нашому житті. Коли перед нами стоїть ціль служіння людям, ми будемо проявляти себе так, як написано у процитованому тексті (як учитель, пророк, роздавач, милосердна людина, утішитель тощо). Ці дари наявні для кожної віруючої людини. Дуже важливо розпіз-нати та розвивати в собі мотивуючі дари.

2. Дари управління У Посланні до ефесян 4:11-12 читаємо про дари Христа, приз-

начені для збудування Його Церкви: «І Він, отож, настановив од-них за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового…»

Цей перелік дарів називають дарами управління. Жодна церква не досягне успіху, якщо ці служіння не обіймуть відповідні люди. Кожний віруючий отримує благословення від діяльності тих, хто перебуває на цих посадах, але тільки певна кількість віруючих по-сідає їх.

3. Дари служіння, або дари сили Дари, які апостол Павло описує в Першому посланні до корин-

тян 12:8-10, – це дари прояву надприродної сили Божої через віру-ючих.

Усі дари взаємно доповнюють один одного. «Є різниця між да-рами милості, Дух же той Самий. Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Са-мий, що в усіх робить усе» (1 Кор. 12:4-6).

Деякі дари з одного списку пов’язані з дарами з інших перелі-ків. Деякі більш видимі ззовні (зцілення, інші мови, чудотворення), інші потрібно вміти побачити (слово мудрості, слово знання, роз-пізнання духів тощо). Це приводить нас до розуміння взаємозалеж-ності. Кожен віруючий – всього лише один член Тіла Христа, і він



не може обійтися без інших членів. Навіть коли у віруючих діють одні й ті ж дари, вони проявляються по-різному і з різними резуль-татами. Жодна людина не володіє даром так, щоб він повністю про-явився в ній. Кожен віруючий має потребу в дарах інших членів Ті-ла Христового. Дари існують у любові, і кожен дар має цінувати ін-ші дари.

Розподіл дарів служіння

«Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом, а іншому дари вздоровлення тим же Духом, а іншому роблення чуд, а іншому про-рокування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а ін-шому вияснення мов» (1 Кор. 12:8-10).

З цього переліку ми виокремлюємо дев’ять дарів Духа: слово мудрості, слово знання, віра, дари вздоровлення, творення чудес, пророкування, розпізнавання духів, різні мови, вияснення мов.

Для кращого розуміння, а також легшого запам’ятовування ці дари поділяють на три категорії: дари об’явлення, дари сили, дари висловлювання, або звіщення.

До дарів об’явлення належать: слово знання – знати проблему; розпізнавання духів – знати причину проблеми: чи то фізична, чи демонська; слово мудрості – знати, що робити з проблемою.

До дарів сили належать: надприродна віра – довір’я; надпри-родні чуда – вчинення чуд; надприродне оздоровлення: емоційне, духовне, фізичне.

До дарів звіщення належать: різні мови – спосіб зв’язку люди-ни і Бога; пророцтво: потішання, підтвердження, пересторога; ви-яснення мов.

Суть дарів служіння

Дар слова знання. Слово знання, дане Духом, – це надприрод-не об’явлення Божої думки. Це пізнання фактів, про які ми не мо-жемо довідатися з книг, наукових даних, завдяки своїм власним здібностям, талантам чи навіть геніальності. Дух Святий підказує нам щось про певні факти чи речі.

Цей дар дає відповіді на питання: «Що сталося?» і «Як стало-ся?». Ви не знаєте, як ви довідалися про якийсь факт чи річ, але впевнені в тому, що знаєте про них. Приклад знаходимо в Діях свя-



тих апостолів (Дії 10:19-22; Дії 5:3). Цей дар може охоплювати роз-криття Божих таємниць.

Дар слова мудрості. Слово мудрості вказує на напрям і спосіб виконання або вирішення певних проблем. Тоді, коли слово знання оголошує факт, слово мудрості скеровує до вирішення проблеми, пов’язаної з тим фактом. Цей дар дає відповіді на питання: «Що робити?», «Як діяти?».

Дари слова знання та слова мудрості співпрацюють між собою: «Господь же до нього: Устань і піди на вулицю, що Простою зветь-ся, і пошукай в домі Юдовім Савла на ймення, тарсянина, ось бо він молиться» (Дії 9:11); «Отож, покладіть у серця свої наперед не гадати, що будете відповідати» (Лк. 21:14).

Дар розпізнавання духів. Цей дар дає розуміння того, який са-ме дух діє – Божий чи диявольський. Слова «розпізнавання» та «духів» у давньогрецькій мові стоять у множині. Це означає, що іс-нує безліч шляхів для прояву цього дару через широкий діапазон людських, демонічних і навіть ангельських духів. Дар розпізнання духів може проявлятися через видіння, сновидіння, внутрішнє зас-відчення.

Особливий наголос у цьому дарі робиться на захист від напа-док сатани і злих духів (1 Ів. 4:1). В останні часи, коли значно зрос-тає кількість фальшивих вчителів і біблійне християнство спотво-рюється, цей дар має надзвичайне значення для Церкви.

Дари оздоровлення. Апостол Павло, пишучи про оздоровлен-ня, слово «дар» вживає у множині. Це означає, що їх декілька. Ці дари даються для того, щоб відновити фізичне здоров’я через бо-жественні, надприродні засоби. Людина, оздоровлена через дію цього дару, оздоровлена не через ліки і не з допомогою медичного лікування (Мт. 4:23-25; Дії 3:6-8).

Зцілення може стосуватися не тільки тілесних хвороб, але й душевних та емоційних. Інколи Бог зцілює зі Своєї ініціативи, ін-коли – згідно з вірою хворої людини. Людина, яка молиться за зці-лення хворого, – це лише посередник; дар приймає саме хворий. Для дії цього дару потрібна віра як того, хто молиться, так і того, хто приймає. У будь-якому разі тільки Бог достойний прийняти славу за зцілення.

Дар чинення чуд. Чудо – це втручання Бога з Його надприрод-ною силою в природний стан речей. (Перетворення води на вино,



утихомирення бурі на морі, нагодування п’яти тисяч людей п’ятьма хлібами і двома рибами тощо.) У Діях святих апостолів говориться продовження дії цього дару в Церкві.

Дар віри. Звичайну, природну віру має кожна людина. Але іс-нує ще віра надприродна – віра як дар Святого Духа. На відміну від дару чинення чуд – активного дару, дар віри пасивний. Ми просто віримо в надприродне діяння (Дан. 6:21-23). Дар віри супрово-джується незвичною сміливістю (1 Сам. 18:33-35). Він може прояв-лятися через здатність вселяти віру в інших людей (Дії 27:25).

Дар пророцтва. Пророцтво – особливий дар, який дає змогу віруючому передати слово відкриття безпосередньо від Бога під впливом імпульсу, що йде від Святого Духа. Іншими словами, про-роцтво – це надприродне, натхнене Богом слово, виголошене зна-ною і зрозумілою мовою. Особливо багато говорить про цей дар апостол Павло в 14-му розділі Першого послання до коринтян.

Пророцтво – це не вираження або передача людських думок. Це виголошення слова від Бога з метою зміцнення, підбадьорення, збудування церкви (14:4). Пророцтво служить також на вмовляння, розраду (14:3), на науку, на потішання церкви (14:31); на докір і осудження за гріхи невіруючих (14:24-25) з ціллю переконати неві-руючого стати на правильну дорогу, навернутися до Бога.

Як у Старому, так і в Новому Завітах пророцтва, здебільшого, були не віщуванням майбутнього, а об’явленням Божої волі і заохо-ченням Божих людей до праведності, вірності, терпеливості (Дії 15:32).

Важливо розуміти, що не можна відкидати Боже Слово і жити за пророцтвами, натомість кожне пророцтво треба обміркувати на основі Божого Слова.

Дар різних мов. Це надприродний дар говоріння незнайомою мовою. Різні мови – чудовий дар спілкування нашого духа з Богом. Ми здатні звеличувати Божу добрість, ми збудовуємо самих себе (у міру того, як ми говоримо, ми збудовуємося духовно).

Мови можуть бути як існуючими на землі (Дії 2:46), так і мовами невідомими, тобто «ангельськими» мовами (1 Кор. 13:1). Така мова незрозуміла як для того, хто говорить, так і для тих, хто слухає.

Існує різниця між мовами в Діях апостолів і мовами в Першо-му посланні до коринтян. Мови, згадані в Діях, існували для само-настанови, як свідчення того, що учні дійсно прийняли обіцяний



дар Святого Духа (хрещення Духом Святим), який наділив їх си-лою згори (Дії 1:4-5,8; 2:4). Їх не було потреби тлумачити.

В Коринті ж основна ціль мов полягала в тому, щоб благосло-вити інших людей в зібранні, і таким чином з’явилась потреба в тлумаченні, аби інші могли розуміти, про що йдеться.

Дар вияснення мов. За даром різних мов слідує їх тлумачення. Це здатність, котру дає Дух Святий для того, щоб люди могли розу-міти і передавати зміст промови на інших мовах. Даром може воло-діти як той, хто говорить на різних мовах, так і хтось із зібрання. Для тих, хто говорить на інших мовах, дана вказівка молитися про дар вияснення (1 Кор. 14:13).

Приклади дії духовних дарів у служінні апостола Павла

На прикладі життя апостола Павла ми бачимо, що одна людина може мати багато духовних дарів.

● Корабель, на якому Павло плив до Риму, потрапив у велику бу-рю. Коли вже не було надії на спасіння, Бог дав Павлові слово знання про те, що на кораблі ніхто не загине (Дії 27:22).

● У тій ситуації Бог дав Павлові і слово мудрості. Деякі з пасажи-рів хотіли стрибнути у воду, щоб врятуватися, але він попере-див, що тоді всі загинуть (Дії 27:31). Це слово допомагає пра-вильно діяти, щоб запобігти лихові.

● Потім у Павла проявилася надприродна віра. Коли його попут-ники кричали від страху, він спокійно взяв їжу і почав спожива-ти, пояснюючи, що отримав відкриття про те, що ніхто не заги-не (Дії 27:35).

● Коли Павло підкидав на острові у вогонь хмиз, його вкусила от-руйна гадюка. Він просто струснув її у вогонь і не зазнав ніяко-го лиха. Це був дар чинення чуд (Дії 28:3-5).

● Хворі з усього острова сходилися до Павла, через котрого про-являвся дар зцілення (Дії 28:8-9).

● До коринтян Павло пише, що він говорить мовами (1 Кор. 14:18). ● У тому ж посланні він навчав і про необхідність тлумачення мов.

Без сумніву, Павло мав і дар вияснення мов (1 Кор. 14:27-28). ● Павло виголошував по церквах пророцтва (1 Кор. 14:39). ● У місті Филипах за Павлом та Силою ходила дівчина, говорячи

про них нібито й добрі слова. Але Павло бачив у ній демона, якому наказав вийти в Ім’я Христа. Це був прояв дару розпізна-вання духів (Дії 16:16-18).



Дари Духа Святого можуть належати кожному

віруючому, який перебуває в Дусі Святому

«І кожному дається виявлення Духа на користь» (1 Кор. 12:4). Здебільшого в церквах буває тільки декілька віруючих, котрі

проявляють дію духовних дарів. Тому часто вважають, що ці люди святіші, духовніші, тобто кращі від інших. Але дари Духа Святого, як ми вже говорили вище, – не плата за щось, вони даються тільки по благодаті. Власник дарів – Дух Святий, тому кожний віруючий, спов-нений Духом Святим, має в собі силу, потенціал духовних дарів.

Тут варто наголосити на тому, що дари належать Духу Святому і перебувають у Ньому, а не в людині як особистості. Вони нале-жать людині тільки тоді, коли вона перебуває в Дусі, і тільки Він вирішує, коли і як проявити їх. Віруючий, котрий має тісний зв’язок з Духом Святим, чутливий до Його волі й надає себе для виконання цієї волі. «А все оце чинить один і той Самий Дух, уді-ляючи кожному осібно, як Він хоче» (1 Кор. 12:11).

Це не дає нам жодного шансу використовувати дари для влас-ного прославлення чи звеличення. Дія дарів звеличує тільки Бога.

Щоб отримати духовні дари, віруючі повинні бути віддані Бо-гу, мати велике бажання і віру. Наші дії та думки можуть або допо-магати, або перешкоджати здійсненню намірів Бога. Господь дає Свої дари для тих, хто до цього готовий.

Бути ж готовим означає: 1. Повністю покоритися волі Бога, перебувати в цій волі; бути

готовим прийняти дар, котрий приготував Бог, а не той, кот-рий самому хочеться отримати. «Шукайте ж найперше Цар-ства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт. 6:33).

2. Мати бажання і просити про це в молитві. У Слові Божому міститься повеління просити дарів. Те, що Бог Сам вирішує, що мені дати, не виключає необхідності молитися за отри-мання дарів. Тому бажання віруючого отримати дари пов-ністю законне, якщо тільки воно поєднане з покірністю і ро-зумінням, що це дарунок від Бога, призначений для служін-ня іншим і в жодному разі не для власних потреб.

3. Мати віру. «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, да-ною нам: коли пророцтво, то виконуй його в міру віри» (Рим. 12:6). Практикування дарів пропорційне мірі віри в



нас. Віра – найважливіша умова для отримання духовних дарів. Здебільшого саме брак віри служить перешкодою для їх виявлення.

Слово Боже закликає прагнути до духовних дарів. Апостол Павло та інші апостоли заохочують нас досягати дарів Духа у жит-ті і служінні.

«Тож дбайте ревно про ліпші дари, а я вам покажу путь іще кращу!» (1 Кор. 12:31); «Дбайте про любов і про духовне пиль-нуйте, а найбільше щоб пророкувати» (1 Кор. 14:1). У цих текстах вжите грецьке слово «целуоте», зміст якого дуже приблизно пере-дають наші слова «ревнуйте», «досягайте», «прагніть». Дослівно воно перекладається так: «Ви повинні палко гнатися за дарами». Ми маємо палати, кипіти за тим, щоб отримати дари через віру. На-ше серце повинно горіти бажанням бути найкращим знаряддям в руках Божих.

Церква продовжуватиме нести свою місію до самого приходу Христа. Ми маємо бути готові до участі в служінні духовними да-рами. Господь для цього приготував все, тільки від нас залежить, чи будемо ми цим користуватися.


1. На які основні категорії поділяються дари, описані в Новому Завіті?

2. Які дари Духа Святого описує апостол Павло в 12-му розділі Першого послання до коринтян?

3. Хто може користуватися дарами Духа Святого? 4. Що потрібно, щоб отримати дари Духа Святого?



1155.. ММААТТЕЕРРІІААЛЛЬЬННЕЕ ССЛЛУУЖЖІІННННЯЯ ТТАА ДДООББРРІІ ДДІІЛЛАА

Матеріальні речі й цінності завжди посідали важливе місце в житті людей. Хтось надбання матеріального багатства ставить за головну ціль у житті. А хтось, навпаки, утікає від земних багатств у монастир.

Яким же має бути ставлення християнина до фінансів і матері-альних благ?

Ставлення християнина до фінансів

Біблія говорить, що Бог благословляє не лише духовно, а й ма-теріально: «І багатство та слава від Тебе, і Ти пануєш над усім, і в руці Твоїй сила та хоробрість, і в руці Твоїй побільшити та зміцни-ти все» (1 Хр. 29:12); «Блажен муж, що боїться Господа, що запові-ді Його любить!. Багатство й достаток у домі його, а правда його пробуває навіки!» (Пс. 111:1,3); «Заплата покори і страху Гос-поднього – це багатство, і слава, й життя» (Пр. 22:4).

Що треба пам’ятати при користуванні матеріальними ціннос-тями:

● Чесно отримані завдяки Божому благословенню фінанси і мате-ріальні речі потрібно правильно використовувати, тому що ми дамо звіт Богу за управління ними: «Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в ве-ликому несправедливий. Отож коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить? І коли ви в чужому не були вірні, хто ваше вам дасть?» (Лк. 16:10-12). Христос нази-ває тут матеріальні блага малими порівняно з небесними, і чу-жими, тобто насправді вони не наші і ми не маємо їх триматися.

● Не можна прилипати серцем до них: «Як багатство росте, не прикладайте свого серця до нього!» (Пс. 61:11); «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!» (Лк. 12:34).

● Не треба сприймати їх як особисте досягнення – це Божий дар: «Також кожна людина, що Бог дав їй багатство й маєтки, і владу їй дав споживати із того, та брати свою частку, та тішитися сво-їм трудом, то це Божий дарунок!» (Екл. 5:18).

● Не треба покладати на них надію: «Не поможе багатство в день гніву, а справедливість від смерти визволює… Хто надію кладе

15. Матеріальне служіння та добрі діла


на багатство своє, той впаде, а праведники зеленіють, як листя» (Пр. 11:4, 28). «Ісус… каже до них: Мої діти, як тяжко отим, хто надію кладе на багатство, увійти в Царство Боже!» (Мр. 10:24); «Наказуй багатим за віку теперішнього, щоб не неслися високо і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро дає нам усе на спожиток» (1 Тим. 6:17).

● Не варто переживати через матеріальні блага, бо турботи про багатство можуть залишити нас без плоду: «А що впало між те-рен, це ті, хто слухає слово, але, ходячи, бувають придушені клопотами, та багатством, та життьовими розкошами, і плоду вони не дають» (Лк. 8:14).

● Не можна дозволяти їм панувати над нами, служити ми маємо лише Богу: «Жоден раб не може служить двом панам, бо або од-ного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служи-ти!» (Лк. 16:13).

● Не треба збирати кошти, краще вкладати їх у духовні справи: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть» (Мт. 6:19-20). Ці тексти Божого Слова показують, що Бог закликає нас бути

вірними у використанні фінансів, щоб вони принесли користь Йому – нашому Панові.

Не треба думати, що Бог хоче забрати наші гроші. Він їх не потребує. Усе належить Йому. Але Він хоче, щоб ми давали їх Йому, тому що наше ставлення до грошей і матеріальних ціннос-тей показує стан серця.

Добрі діла і спасіння

Одне із важливих питань у вченні Церкви Христової – вчення про добрі діла і їх роль у спасінні душі. Особливо акцентували на ньому апостоли Павло та Яків.

Павло навчав: «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9).

Отже, для спасіння достатньо мати живу віра в Бога. І далі Пав-ло відразу ж говорить про те, що ми маємо перебувати в добрих ді-лах: «Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Еф. 2:10).



Апостол Яків застерігає від помилкового розуміння віри: «Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі і поз-бавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то по-може? Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!» (Як. 2:14-17).

Іншими словами, якщо людина має віру, яка спасає, то це буде проявлятися у вчинках любові, у тому числі й матеріальному слу-жінні іншим. Якщо ж таких проявів немає, то людина не може вва-жати себе спасенною, бо її віра насправді мертва.

Отже, добрі діла не спасають, вони не йдуть поперед нас до Бога, щоб Він визначив нашу вічну долю. Але добрі діла вже спа-сенних людей йтимуть слідом за ними, бо винагорода буде визна-чатися їхніми вчинками:

«Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом» (Об. 14:13).

Матеріальні служіння

1. Десятина Десятина – це давання на Божу справу десятої частини (10 %)

усіх грошових або інших матеріальних прибутків. Особливість десятини в тому, що як для багатих, так і для бідних

це однакова частка від усіх прибутків. А значить, даючи десятину, бідніший не може сказати, що дав мало, а багатший – що дав багато.

Для обрахунку десятини треба відрахувати десять відсотків від зарплати або прибутку від продажу товару, врожаю чи надання послуг (різниці між доходом та витратами).

Десятина не з’явилася в часи Закону. Уперше про десятину зга-дується задовго до цього:

● Авраам дав десятину Мелхиседеку: «Аврам дав йому десятину зо всього» (Бут. 14:20).

● Яків давав Богу десятину: «Зо всього, що даси Ти мені, я, щодо десятини, дам десятину Тобі!» (Бут. 28:22). Отож десятина – це не тільки постанова Закону. Вже набагато

пізніше Бог включив десятину в Закон: «А всяка десятина з землі, з насіння землі, з плоду дерева – Господеві воно, святощі для Госпо-да!» (Лев. 27:30).



Десятину можна було давати як грошима, так і безпосередньо плодами своєї праці (Повт. Зак. 14:23-25).

У Старому Завіті Бог засуджував нехтування десятиною: «Від устав Моїх ви відступили з днів ваших батьків і їх не стерегли. Верніться ж до Мене, і вернусь Я до вас, промовляє Господь Сава-от. Та говорите ви: У чому повернемось? Чи Бога людина обма-нить? Мене ж ви обманюєте, ще й говорите: Чим ми Тебе обмани-ли? Десятиною та приносами! Прокляттям ви прокляті, а Мене об-манили, о люду ти ввесь!» (Мал. 3:7-9).

А вірність щодо десятини Бог винагороджував: «Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню та не виллю вам благословення аж над-мір?» (Мал. 3:10).

Але як десятина стосується періоду Нового Завіту? Адже За-кон не має влади над християнином.

Звернімось до слів Христа. Він не відміняв десятину, але під-няв стандарти у ставленні до десятини і взагалі усяких матеріаль-них давань. Ісус наголосив на тому, що просте матеріальне даван-ня, без дотримання головного в житті – любові до Бога та ближнього, – це ніщо: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити і того не кидати» (Мт. 23:23).

Ісус називає лицемірством вчення того часу, яке наголошувало на даванні десятини із щонайдрібнішого прибутку, а на вчинки ві-ри і любові уваги не звертало. Він вчить нас, у першу чергу, робити наголос на чистоту серця, правильні стосунки з Богом. А щодо да-вання десятини і взагалі добрих діл, то вони мають робитися не за-ради людей, не заради заспокоєння совісті, а із щирості серця.

2. Добровільні дари (приношення) Крім десятин, у Біблії часто згадуються добровільні дари, або

вдячні приноси віруючих людей на Божу справу. Добровільний дар (приношення) – це добровільне виділення

частини свого прибутку або майна на Божу справу після того, як людина віддала десятину.



«Кожен чоловік та жінка, кого їхнє серце схиляло приносити для кожної праці, яку Господь наказав робити рукою Мойсея, Ізра-їлеві сини приносили добровільний дар для Господа» (Вих. 35:29).

«І відповів Єзекія й сказав: Тепер ви освячені для Господа. Пі-дійдіть і приведіть жертви та приноси вдячні для Господнього дому. І привів збір жертви та приноси вдячні, і кожен, хто мав жертвенне серце, приносив цілопалення» (2 Хр. 29:31).

Добровільний дар залежить від щедрості серця і матеріального благословення людини Богом: «… у міру добровільного дару своєї руки, що нею даси, як поблагословить тебе Господь, Бог твій» (Повт. Зак. 16:10).

Якщо людина має в серці бажання дати для Божої праці фінанси або матеріальні благословення зі своїх прибутків поза десятиною, і це не буде тягарем для її сім’ї, тобто вона дає «від залишку», – це і є добровільний дар.

3. Добровільні пожертвування У Біблії також згадуються добровільні пожертвування. Це добро-

вільні матеріальні приношення, які є жертвою з боку людини через те, що це значна частина прибутку або майна того, хто жертвує.

Від добровільного дару пожертвування відрізняються тим, що людина дає їх, ризикуючи зазнати серйозного збитку, однак довіряє Богу і приносить цю жертву.

Для багатої людини це може бути дуже велика сума грошей, яку вона вирішує віддати на діло Боже, для біднішої – невелика су-ма, яка, проте, становить важливу частину її бюджету. В обох ви-падках пожертвування – це крок віри, бо людина повинна вірити, що Бог подбає про неї і про її сім’ю після того, як вона подбає про справу Божу ціною власної матеріальної жертви.

Як і всі матеріальні служіння, пожертвування має робитися від щирого серця. Скупість – єдина причина відсутності щедрості. Апостол Павло уподібнює жертовність із сівбою і жнивами: «Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жати-ме! Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!» (2 Кор. 9:6-7).

Приклади пожертвувань багатих людей – цар Давид і началь-ники народу: «Я всією своєю силою приготовив для храму свого Бога золото на золоті речі, і срібло на срібні, і мідь на мідяні, і залізо



на залізні, і дерево на дерев’яні, каміння шогамське та до оправ, каміння нофехське та кольорове, і всякий дорогий камінь та безліч мармурового каміння…

І я знаю, Боже мій, що Ти вивідуєш серце й любиш щирість. У щирості серця свого я пожертвував це все, а тепер бачу я з радістю на-род Твій, який знаходиться тут, що жертвує себе Тобі» (1 Хр. 29:2, 17).

Прикладом пожертвування бідної людини є вбога вдова: «І пі-дійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепті, цебто гріш. І пок-ликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скар-бницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва сво-го все, що мала, свій прожиток увесь…» (Мр. 12:42-44).

У цих текстах слова «все», «увесь» тощо передають жертовний стан серця. Ті, хто клав «від лишка свого», дали добровільні при-ношення, та ще й із неправильним ставленням, не від щирого сер-ця. Бідна ж вдова принесла пожертвування від щирого серця.

4. Милостиня Ще один вид матеріального служіння та добрих діл – милости-

ня. На відміну від десятини, добровільних приношень і пожертву-вання, милостиня стосується не церковної громади чи християнсь-кої організації, а всіх нужденних людей.

«Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе, не від-вертайсь від нього» (Мт. 5:42).

Апостол Павло давав милостиню для нужденних людей зі сво-го народу: «А по довгих роках я прибув, щоб подати моєму народо-ві милостиню та приноси» (Дiї 24:17).

Ісус Христос навчав про правильне давання милостині: ● Вона не має робитися напоказ, знати про неї має якомога менше

людей: «Стережіться виставляти свою милостиню перед людь-ми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі. Отож коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже наго-роду свою! А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт. 6:1-4).

● Вона має походити від доброго серця: «… Милостиню пода-вайте з унутрішнього…» (Лк. 11:41).



● Заради того, щоб дати милостиню нужденному, варто пожертву-вати власним достатком: «Продавайте достатки свої та милос-тиню подавайте. Робіть калитки собі не старіючі, невичерпний скарб той у небі, куди не закрадається злодій і міль де не то-чить» (Лк. 12:33). Милостиня, як і інші добрі діла, не дає спасіння. Проте Бог ви-

соко цінує щиру й щедру милостиню та винагороджує таких лю-дей. «Блаженний, хто дбає про вбогого, у день нещастя Господь по-рятує його!» (Пс. 40:2).

Сотник Корнилій давав милостиню, і Бог вказав йому шлях до спасіння: «Він поглянув на нього, й жахнувся, й сказав: Що, Госпо-ди? Той же йому відказав: Молитви твої й твоя милостиня перед Богом згадалися» (Дiї 10:4).

5. Гостинність У стародавньому світі гостинність дуже цінувалася, оскільки

подорожнім загрожували небезпеки від розбійників, злочинців то-що. Готелі ж не давали повної безпеки й коштували чималих гро-шей, заплатити які міг не кожен подорожній.

«Не забувайте любови до приходнів, бо деякі нею, навіть не ві-даючи, гостинно були прийняли анголів» (Євр. 13:2).

Приклади Старого Завіту: Авраам (Бут. 18), Лот (Бут. 19). Перші християни були гостинними людьми. Навіть імператор

Юліан Відступник, запеклий противник християнства, свідчив про гостинність християн до своїх та інших подорожніх, якої не було в язичників. Таким чином, християни, проявляючи гостинність до подорожніх, були світлом для людей.

Гостинність включає в себе надання притулку та їжі для подо-рожнього.

Жінка з Шунаму проявила гостинність до Божого чоловіка Єлисея: «І сталося певного дня, і прийшов Єлисей до Шунаму, а там була багата жінка, і вона сильно просила його до себе поїсти хліба. І бувало, скільки разів приходив він, заходив туди їсти хліб. І сказала вона до чоловіка свого: Ось я познала, що Божий чоловік, який завжди приходить до нас, він святий. Зробім же малу мурова-ну горницю, і поставимо йому там ліжко, і стола, і стільця, і свіч-ника. І коли він приходитиме до нас, то заходитиме туди» (2 Цар. 4:8-10).



Нині християнська гостинність – не менш важлива чеснота. Християнин, який надав притулок брату чи сестрі по вірі, – благос-ловення для них, і Христос говорить, що це рівноцінне тому, на-чебто послугу зробили Йому: «Мандрівником Я був, і Мене прийняли ви… Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:35, 40).

І навпаки, якщо ми мали можливість надати притулок для християн, які потребують його, і не зробили цього, Христос про це говорить так: «Мандрівником Я був, і не прийняли ви Мене… По-правді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчини-ли, Мені не вчинили!» (Мт. 25:43, 45).

6. Інші вчинки милосердя До вчинків милосердя Христос відносить також турботу про

фізичні (їжа, пиття, одяг) та емоційні потреби (відвідування хворих та ув’язнених) братів і сестер: «Бо Я голодував був – і ви нагодува-ли Мене, прагнув – і ви напоїли Мене… Був нагий – і Мене зодяг-ли ви, слабував – і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був – і прийшли ви до Мене» (Мт. 25:35-36); «Тоді відповідять Йому праведні й ска-жуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили – і нагодували або спрагненого – і напоїли?. Коли то Тебе ми недужого бачили чи в в’язниці – і до Тебе прийшли?» (Мт. 25:37,39); «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили… Чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!» (Мт. 25:40,45).

Вчинки милосердя ми можемо виконувати для потребуючих людей по всьому світу, допомагаючи матеріально як тим, хто по-ряд, так і тим, хто перебуває в іншій місцевості, іншій країні, зок-рема, підтримуючи місіонерську діяльність. І якщо все це ми роби-мо щиро, то робимо для Самого Христа!

Матеріальне служіння за часів Христа й апостолів

Христос і апостоли наголошували на вчинках милосердя для нужденних: «… Треба поміч давати слабим та пам’ятати слова Гос-пода Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!» (Дiї 20:35).

Багатші громади збирали кошти для бідніших: «А щодо скла-док на святих, то й ви робіть так, як я постановив для Церков гала-



тійських. А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити то-ді, аж коли я прийду. А коли я прийду, тоді тих, кого виберете, тих пошлю я з листами, щоб вони ваш дар любови віднесли до Єруса-лиму» (1 Кор. 16:1-3).

Перші християни проявили великий приклад щирої та щедрої жертовності: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було… Бо жоден із них не терпів недостачі: бо хто мав поле чи дім, продавали і заплату за продаж приносили та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дiї 4:32,34,35).

Нещиру жертовність, заради слави людської, Дух Святий засу-джував: «І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце напов-нив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули!» (Дiї 5:3-5); «І ко-ли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жодного!» (1 Кор. 13:3).

Матеріальне служіння в нашому житті

Християни не ходять під Законом, щоб виконувати його постанови. Однак ми бачимо в Старому Завіті побожних людей – Авраама, Якова, які щиро й без примусу давали десятину, бачимо, як схваль-но Бог ставився до тих, хто виконував постанови Закону щодо ма-теріального служіння, зокрема щодо десятини, і можемо наслідува-ти добрі приклади цих людей.

Ми бачимо також в Новому Завіті жертовність бідної вдови, жертовність перших християн, які часто давали набагато більше де-сятини, жертвуючи на діло Боже, і можемо наслідувати їх приклад.

Головна вимога щодо матеріального служіння – давати щиро, бо таке щире давання Бог любить. Давати ж скупо і мало – це озна-чає брати приклад від беззаконних людей.

Треба пильнувати, аби в наше серце не прокрались грошолюб-ство, скупість і пожадливість щодо матеріальних речей, тому що це – загроза для всього духовного життя: «Бо корінь усього лихого – то



грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й пок-лали на себе великі страждання» (1 Тим. 6:10).

А перевірити своє серце й побачити, чи не закралися часом у нього такі речі, ми можемо за тим, як і скільки ми даємо Богові.

Висновок

Матеріальні блага, зароблені чесним шляхом, – це благосло-вення від Бога. Ми відповідальні перед Богом за те, як використо-вуємо свої фінанси. Добрі діла не спасають душу людини, але спа-сенна людина буде чинити їх від щирого серця.

Якщо людина щиро віддає Богу свої гроші, то вона віддає Йому і своє серце. Богу не потрібні наші гроші, але Він хоче воло-діти нашим серцем. Бог шукає віддане серце, яке ставить Його і справи Його Царства на перше місце в житті.

До матеріальних служінь належать: десятини, добровільні да-ри, пожертвування, милостиня, гостинність, матеріальна допомога іншим людям, відвідування хворих та ув’язнених.

Усі матеріальні служіння повинні чинитися від щирого серця, як для Господа. Ми маємо наслідувати приклад тих біблійних пер-сонажів, які щиро давали на діло Боже, й уникати скупості та гро-шолюбства.


1. Як добрі діла стосуються спасіння людини? 2. Назвіть різновиди матеріального служіння. 3. Що таке десятина? Як її обрахувати? 4. Що таке добровільне жертвоприношення? Чим воно відріз-

няється від десятини та добровільного дару? 5. Які вчинки милосердя ми можемо зробити для Христа?



1166.. ЦЦЕЕРРККВВАА –– ТТІІЛЛОО ХХРРИИССТТАА

Доктрина про Церкву – одна з фундаментальних у християнсь-кому богослов’ї – отримала назву «еклесіологія». Розуміння цієї доктрини допомагає систематизувати і правильно сформулювати вчення про завдання Церкви на землі, про членство віруючих в Тілі Христовому і їх участь в служінні, допомагає визначити ієрархічну класифікацію керівництва і його роль в життєдіяльності Церкви, а також виявити форми богослужбової практики.

Визначення поняття «Церква»

Українське слово «церква» походить від західнонімецького слова «киріка», яке, у свою чергу, запозичили готи з грецької мови. Нині слово «церква» в українській мові має подвійне значення.

Перше значення – Церква як сукупність всіх спасенних хрис-тиян протягом всієї історії існування християнства, незалежно від етнічної чи деномінаційної ознаки. Часто в цьому значенні слово «Церква» вживається з терміном «вселенська». Саме про це гово-рив Ісус Петрові: «Побудую Я Церкву Свою – і сили адові не пере-можуть її» (Мт. 16:18). У цьому тексті «Церква» – переклад грець-кого слова «еклесія» і дослівно означає «зібрання людей».

І друге значення – церква як місцева громада віруючих, що кла-сифікується за регіональною ознакою. «І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви…» (Дії 8:1). Тут мається на увазі конкретна громада християн міста Єрусалиму. Цікаво, що в тексті використовується також грецьке слово «еклесія», але з контексту Писання цілком очевидно, що мова йде про місцеву громаду.

У Новому Завіті є й інші вирази, які стосуються Церкви і пре-тендують на роль синонімічних: «Тіло Христове»: «І ви – тіло Христове, а зосібна – ви члени!» (1 Кор. 12:27); «Божий народ»: «Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік: «Поселюсь серед них і хо-дитиму, і буду їм Богом, – а вони будуть народом Моїм!» (2 Кор. 6:16); «Храм Божий»: «Чи не знаєте ви, що ви – Божий храм і Дух Божий у вас пробуває?» (1 Кор. 3:16).

16. Церква – Тіло Христа


Час появи Церкви

Про час, з якого почала існувати на землі Церква, ніде в Писан-ні не говориться прямо, але на основі уважного вивчення текстів Нового Завіту можна зробити деякі висновки.

По-перше, у зверненні Ісуса до Петра: «Побудую Я Церкву Свою…» (Мт. 16:18) вжите дієслово «побудую». Отже, на момент, коли були вимовлені ці слова, Церкви ще не було.

Друге, чого вчить нас цей вірш, – саме Христос є Творцем Цер-кви. Він її основа. В іншому тексті читаємо: «Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос» (1 Кор. 3:11). Це наводить на думку, що Церква заснована на факті віри у відкупну смерть і воскресіння Ісуса Христа, про що свідчить подальший контекст Послання: «Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!» (1 Кор. 15:14).

Підсумовуючи, зауважимо, що появу Церкви детально описано в другому розділі Дій святих апостолів. День П’ятидесятниці, коли учні сповнилися Духом Святим, прийнято вважати днем зароджен-ня Церкви.

Структура і завдання Церкви

Членство в Церкві Як вселенська, так і місцева церква складається з окремих чле-

нів. «І ви – тіло Христове, а зосібна – ви члени!» (1 Кор. 12:27). Обов’язкова умова для вступу в членство місцевої церкви – обряд водного хрещення через повне занурення: «Того образ, хрещення – не тілесної нечистоти позбуття, але обітниця Богові доброго сумлін-ня, – спасає тепер і нас воскресенням Ісуса Христа» (1 Петр. 3:21).

Обов’язки члена церкви Значення кожного члена дуже важливе для церкви. «І коли тер-

пить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член по-шанований, то всі члени з ним тішаться» (1 Кор. 12:26). Бог визна-чив, щоб кожний член церкви мав здібності для служіння в Тілі Христовому: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отри-мав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1 Петр. 4:10).

Кожен християнин зобов’язаний дотримуватись статуту цер-кви, членом якої він є. Статут церкви розробляється на церковній



раді і затверджується спільним голосуванням всіх членів громади. У ньому повинні бути обумовлені: основні положення віри грома-ди, форма керівництва, заходи церковного й адміністративного по-карання, форма богослужіння.

Вилучення з членства церкви Існує кілька причин для вилучення з членів церкви. Одразу за-

уважимо, що тільки перша причина – це дисциплінарний засіб, не-обхідний для підтримання порядку в церкві.

Отож перша причина – нехристиянський спосіб життя. «А те-пер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є пере-любник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, – із такими навіть не їсти!» (1 Кор. 5:11).

Вилучення з членства проводиться шляхом загального голосу-вання членів церкви. Однак бувають випадки, коли можна просто оголосити про відлучення члена церкви, якщо гріх його сім відо-мий і інформація про нього не викликає ніяких сумнівів.

Відновлення в членстві можливе лише після істинного покаян-ня відлученого, коли церква, що вилучила його, визнає, що він про-вадить християнський спосіб життя. За рішенням церковної ради міра покарання може бути відмінена і членство в церкві відновле-но. «Досить такому карання того, що від багатьох, через те навпа-ки, – краще простити й потішити, щоб смуток великий його не по-жер. Через те вас благаю: зміцніть до нього любов!» (2 Кор. 2:6-8).

Друга причина – перехід з одної місцевої церкви в іншу. Упро-довж життя людина може належати до кількох місцевих церков, але не одночасно. Зміна членства, скажімо, може бути зумовлена переміною місця проживання або іншими життєвими факторами. В цьому випадку християнин повинен мати при собі лист-характе-ристику від керівництва попередньої громади.

Третя причина – просто виведення зі списків членства церкви, якщо з невідомих причин людина не відвідує церкву досить довгий час, з нею немає ніякого зв’язку й неможливо визначити, в якому духовну стані вона перебуває.

Четверта причина – перехід християнина у вічність.

Завдання місцевої церкви Завдання і цілі кожної місцевої церкви розробляє її керівниц-

тво на основі Святого Письма і статуту громади. Серед узагальне-



них цілей церкви, які ми знаходимо в Біблії, можна зазначити нас-тупні:

1. Проповідь Євангелія для світу, що гине: «Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19).

2. Турбота про кожного члена Тіла Христового, «щоб поді-лення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного» (1 Кор. 12:25).

3. Прославлення Бога: «Бо дорого куплені ви. Отож прослав-ляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!» (1 Кор. 6:20).

Ієрархія в церкві Скасувавши інститут левитського священства, Ісус не затвер-

джує церковну ієрархію, а робить кожного народженого згори християнина священиком і слугою Божим: «Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб зві-щали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» (1 Петр. 2:9); і в іншому місці: «… що вчинив нас «царями, священиками Богові й Отцеві Своєму…» (Об. 1:6).

Керівництво ранньою церквою здійснювали апостоли і вибрані ними для служіння учні (Дії 6:1-6).У Писанні є кілька термінів сто-совно церковних служителів: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пасти-рів та вчителів» (Еф. 4:11).

Кажучи про керівництво в церкві, апостол Павло вирізняє слу-жіння диякона (грецьке «дияконос» – дослівно «слуга», «служи-тель»), пресвітера* (грецьке «пресбутерос» – дослівно «старійши-на») і єпископа (грецьке «епіскопос» означає «наглядач»).

Отже, на основі Священного Писання можна зробити висно-вок, що в церкві мають місце різного роду служіння і що Бог пос-тавив багато служителів, «щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового» (Еф. 4:12).

Задля порядку в церкві вибиралися авторитетні старійшини, що виконували роль наглядача: «… щоб ти впорядкував недокінче-не та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів» (Тит. 1:5).

* У Російському синодальному перекладі грецьке слово «пресбутерос» часто переклада-

ється як «пастир», внаслідок чого воно взаємозамінне зі словом «пресвітер».



Виходячи з цієї концепції церковного керівництва, церква ХВЄ України дотримується наступного порядку організації служителів:

1. Служителі церкви (вибираються церквою для адміністра-тивного керівництва і мають духовне дарування):

■ єпископ: 1 Тим. 3:1-7. Керівник ряду місцевих церков (розріз-няють єпископів обласного значення і єпископів значення всього братерства);

■ пресвітер: Тит. 1:5; Еф. 4:11-12; 1 Петр. 5:1. Керівник місцевої церкви;

■ диякон: 1 Тим. 3:8-13; Фил. 1:1. Помічник пресвітера в управ-лінні місцевою церквою.

2. Служителі духовних дарувань (пророк, євангеліст, учитель і т. д.).

Для уникнення узурпації влади в церкві всі кардинальні рішен-ня пресвітер повинен затверджувати на церковній раді, до якої вхо-дять вибрані члени громади, що мають духовні дарування і несуть служіння в церкві.

Дисципліна в церкві Священне Писання, кажучи про порядок і дисципліну в церкві,

дає наступні настанови: «Але все нехай буде добропристойно і ста-течно!» (1 Кор. 14:40).

Попри загальне священство членів громади Біблія закликає християн перебувати в покорі у церковних старійшин: «Також моло-ді – коріться старшим! А всі майте покору один до одного, бо «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (1 Петр. 5:5).

Непокірність Священне Писання розцінює як один з проявів гріховності: «Бо непокірливість – як гріх ворожбитства, а свавіль-ство – як провина та служба бовванам» (1 Сам. 15:23).

В іншому тексті говориться про те, щоб до старійшин ставили-ся з пошаною і повагою: «А пресвітери, які добре пильнують діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові й науці» (1 Тим. 5:17).

Керівництво церквою повинно здійснюватись на основі духов-ного прикладу, а не як панування над дітьми Божими: «Тож благаю між вами пресвітерів… пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно, по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір» (1 Петр. 5:1-3).



До членів громади, що ведуть нехристиянське життя або впали в духовний блуд, у спокусу чи гріх, повинні застосовуватися нас-тупні заходи церковного впливу:

1. Напоумлення (Мт. 18:15-16; 1 Сол. 5:14). 2. Дорікання (Юд. 1:22-23); 1 Тим. 5:20). 3. Заборона (2 Тим. 4:2). 4. Зауваження (2 Сол. 3:14-15). 5. Відлучення (Мт. 18:17; 1 Кор. 16:22; Тит. 3:10).

Форми служіння в церкві

Зважаючи на те, що Ісус ніде в Писанні не затверджує форму богослужіння, сучасні форми церковного богослужіння найрізно-манітніші. Історично склалося так, що, зародившись у лоні юдаїз-му, християнство запозичило синагогальну форму богослужбової практики. Характерною особливістю цього виду служіння були:

1. Публічні молитви (Дії 4:31). 2. Читання Священного Писання з його наступною інтерпрета-

цією (Дії 4:31; 1 Кор. 14:26). 3. Публічні псалмоспіви (Еф. 5:19; Кол. 3:16). «То що ж, браття? Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом

має, має науку, має мову, об’явлення має, має вияснення, – нехай буде все це на збудування!» (1 Кор. 14:26).

Біблія закликає віруючих брати активну участь в житті грома-ди: «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохо-чуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той» (Євр. 10:25).


1. Дайте визначення поняття «Церква». 2. Коли на землі виникла Церква? 3. Які обов’язки члена місцевої церкви? 4. Що Писання говорить про церковну дисципліну?



1177.. ССІІММ’’ЯЯ УУ ССВВІІТТЛЛІІ ББООЖЖООГГОО ССЛЛООВВАА

Що говорить Слово Боже про сім’ю? Шлюб та створення сім’ї – невід’ємна частина Божого плану, призначеного для всього люд-ства. Біблія вказує конкретно і ясно: Господь Бог створив першого чоловіка й першу жінку й поєднав їх унікальними взаєминами, які ми називаємо шлюбом.

«Покине тому чоловік свого батька та матір свою та й приста-не до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Це найфундаментальніше й найглибше Боже твердження про Його план відносно шлюбу.

Виходячи з цього місця Писання, треба розуміти шлюб як поєднання чоловіка та жінки для спільного життя. Поєднання, кот-ре неможливо описати словами, але його можна відчувати, ним можна насолоджуватися. Воно включає в себе єднання душевне, фізичне та духовне.

Побачивши Єву вперше, Адам вигукнув: «… кість від костей моїх і тіло від тіла мого…» Він відчув, що між ними багато спіль-ного. Незважаючи на свою явну жіночність, Єва була подібна до Адама: вона говорила, як він, ходила, як він, посміхалася, як він. Вона була його доповненням – сильна там, де він слабкий, і слабка там, де він сильний. Він почувався пов’язаний з нею, як ні з яким іншим творивом.

Крім внутрішнього єднання, шлюб включає в себе єднання та-кож і фізичне. Цей об’єднавчий фактор в очах Бога робив їх одним цілим: «… і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Це поєднання виражене в статевих відносинах.

У Божих очах чоловік та жінка стають одним цілим в той мо-мент, коли вони вступають в статевий зв’язок, постійний чи тимча-совий. Воля Божа – у тому, щоб один чоловік і одна жінка вступали в довічний шлюб, який з самого початку визначив Господь.

Отож шлюб – це поєднання двох в одне ціле. Цей зв’язок дуже сильний, тому що охоплює всі сфери людського єства: тіло, душу і дух.

17. Сім’я у світлі Божого Слова


Цілі шлюбу

Створивши інститут сім’ї, Господь тим самим забезпечив бага-то людських потреб, котрі жодним іншим чином задоволені бути не могли.

1. У шлюбі забезпечується потреба людини в спілкуванні «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім» (Бут. 2:18). Людині не

природно бути самотньою. Кожен чоловік і кожна жінка мають внутрішню потребу в тому, щоб перебувати серед інших, відчувати любов і турботу, а також віддавати їх комусь. Тільки в шлюбі лю-дина найкраще може виразити себе в любові й турботі про іншого. Тільки в шлюбі людина може задовольнити свою потребу в тому, щоб бути любимою. Тільки в шлюбі людина може мати найкраще, найтісніше спілкування.

2. У шлюбі народжуються діти У Книзі Буття 1:28 Господь дає повеління людині: «І поблагос-

ловив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і на-повнюйте землю, оволодійте нею і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на зем-лі!». Згідно з початковим задумом Бога діти повинні народжувати-ся тільки в шлюбі. Адже тільки в шлюбі усі їхні фізичні, душевні і духовні потреби можуть бути забезпечені. Тільки так вони можуть вирости душевно здоровими і повноцінними.

3. У шлюбі забезпечуються інтимні потреби людини «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же

само й чоловікові дружина». Апостол Павло в Першому посланні до коринтян застерігає подружжя, аби вони не ухилялися один від одного (1 Кор. 7:5). Він наголошує на цьому, тому що чоловік і жін-ка створені з фізіологічною потребою в інтимних стосунках. За планом Божим ця фізіологічна потреба має бути задоволена тільки в шлюбі. Без нормальних інтимних відносин між чоловіком і дру-жиною втрачається глибина єднання, і такий шлюб приречений на крах. Сексуальні відносини роблять шлюб настільки глибоким єднанням, що він дійсно відображає слова: «Стануть одним тілом».

4. Шлюб береже людину від розпусти «Але, щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину

свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка» (1 Кор. 7:2).



Господь подарував людям прекрасні переживання інтимної близькості. Немає нічого гріховного в сексуальності як такій, але сексуальність, як і всі аспекти нашого життя, була спотворена в ре-зультаті гріха. Шлюб якраз і повинен взяти під контроль нашу пристрасть і спрямувати її так, щоб привести до згоди з планом Творця. Сексуальна пристрасть обмежена вірністю у шлюбі.

5. Шлюб вказує на модель відносин між Христом і Церквою У Біблії описуються два духовні шлюби, котрі уклав Господь:

шлюб Бога Ягве з народом Ізраїлю і шлюб Христа з Церквою. Між ними існує велика різниця, але є і спільні риси. Про перший чи-таємо в Старому Завіті, про відносини Христа з Церквою – у Ново-му Завіті. Церква Христа названа Його нареченою. Це вказує на те, якими тісними будуть їх стосунки в майбутньому.

Шлюб – раз і назавжди

Слово Боже однозначно говорить: людина, котра вступає в шлюбні відносини, робить це раз і на все життя. Сам Ісус в Мт. 19:6 сказав: «… тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож що Бог спарував, людина нехай не розлучує!».

Однак оскільки в шлюб вступають двоє людей з гріховним ті-лом, то в їхньому житті трапляються конфлікти і розчарування. Часто проблема заходить так далеко, що люди не хочуть більше жити разом і вирішують розлучитися. Чи допустиме це з точки зо-ру Бога?

Важливо розуміти, що шлюб – це священний союз двох людей, яких Бог поєднав разом. Тому цей союз важливий в Божих очах, і ми також повинні ставитися до нього серйозно.

Що ж говорить Слово Боже про розлучення? Основну думку щодо цього питання знаходимо в словах Христа, які прозвучали у відповідь на запитання фарисея. Ісус відповів однозначно: «… що Бог спарував, людина нехай не розлучує!». Тому з Божого погляду розлучення недопустиме.

Однак, як нагадав опісля Ісус, Мойсей дозволив в окремому випадку відпускати дружину. І в восьмому вірші вказує на єдино можливу причину розлучення – перелюб одного з подружжя.

Напевно, цей виняток зроблено тому, що гріх перелюбу порушує шлюбну обітницю і завдає непоправної шкоди взаємовідносинам.



Треба, однак, розуміти, що мова йде не про заповідь розлуча-тися, а про дозвіл на це, якщо вчинено гріх перелюбу і ображена сторона не бажає подовжувати жити в шлюбі, переживаючи біль від зради.

Апостол Павло у сьомому розділі Першого послання до корин-тян вказує на ще одну причину, яка допускає розлучення: «… коли який брат має дружину невіруючу, і згідна вона жити з ним, нехай він не лишає її. І жінка, як має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його. Чоловік бо невіруючий освя-чується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі. А як хоче неві-руючий розлучитися, хай розлучиться, не неволиться брат чи сес-тра в такім разі, бо покликав нас Бог до миру» (1 Кор. 7:12-15).

Знову ж, як і Христос, апостол Павло висловлює загальне ро-зуміння цього питання: «А тим, що побрались, наказую не я, а Гос-подь: Нехай не розлучається дружина з своїм чоловіком!» (1 Кор. 7:10). Після цих слів він говорить, що коли один з подружжя не ві-руючий, розлучення допустиме. Але тут же акцентує, що це крайній вихід. І краще залишатися разом. «Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чолові-кові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі… Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чо-ловіче, чи не спасеш дружини?» (1 Кор. 7:14, 16).

Отже, Писання вказує лише на ці дві причини, коли розлучен-ня допустиме.

Відносини в сім’ї

Про відносини в сім’ї Біблія говорить небагато. Напевно, з тієї причини, що сім’я – це церква в мініатюрі, і тому ті ж повеління, що даються для церкви, діють і в сім’ї. Основні тексти, з яких ми довідуємося про Божі повеління для сім’ї, конкретно виражені в посланнях Павла до колосян і до ефесян.

«Дружини, слухайтеся чоловіків своїх, як лицює то в Господі! Чоловіки, любіть дружин своїх і не будьте суворі до них! Діти, будь-те слухняні в усьому батькам, бо це Господові приємне! Батьки, не дратуйте дітей своїх, щоб на дусі не впали вони!» (Кол. 3:18-21).

Апостол Павло наголошує на цій моделі поведінки, тому що вона єдина здатна забезпечити щасливе подружнє життя. Звичайно,



любити, коритися, слухатися та навчати – ці риси повинні бути властиві всім членам сім’ї у стосунках один з одним.

Розглянемо ці повеління окремо. «Дружини, слухайтеся чоловіків своїх, як лицює то в Господі!»

(Кол. 3:18); «Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господові» (Еф. 5:22).

Це повеління посилається на порядок створення людини. Спо-чатку був створений Адам, потім Єва. Створення Єви було наслід-ком потреби Адама в тому, щоб поруч був хтось, подібний до нього. Тобто жінка була створена як помічниця для чоловіка.

Це не означало, що жінка – нижче творіння. Це означало, що жінці відведена інша роль. Відхід від цього призначення означає відхід від Божого задуму. Тому Павло робить наголос, наказуючи жінці слухатися свого чоловіка.

Багатьом жінкам досить важко коритися. З того часу, коли гріх увійшов у світ, усім людям властиво не коритися жодним авторите-там. Але жінки, порушуючи даний їм закон, стають нещасними і невпевненими. Їм природно перебувати під авторитетом чоловіка. Якщо жінка покоряється цьому закону, то це найкращим чином позначається і на ній самій, і на її чоловікові, і на всій сім’ї.

І ще одна важлива деталь. Чому Павло наказав жінкам не прос-то любити чоловіка, а коритися йому? Кожен чоловік має внутріш-ню потребу у відчутті значимості. Жінка, котра своєю покорою визнає авторитет чоловіка над собою, цим вивищує чоловічу гід-ність, і в очах чоловіка це виглядає проявом любові до нього.

«Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Цер-кву…» (Еф. 5:25). Божий план для чоловіка, полягає в тому, щоб він був головою сім’ї і, подібно до Господа, проявляв до жінки лю-бов, в якій вона має особливу потребу. За часів апостола Павла, ко-ли з жінками поводилися, як із рабинями, це було непросте пове-ління. Тому Павло і підкреслює це в посланнях до ефесян та коло-сян. Але якщо чоловік любить свою дружину, як Христос любить Церкву, то це приносить найкращі результати не тільки для нього самого, але й для його дружини і всієї сім’ї.

Варто наголосити також, що жінка має в внутрішню потребу в тому, щоб бути коханою. Чоловік, котрий проявляє до дружини лю-бов, підносить її жіночу гідність. Тому Павло, наказуючи жінкам коритися, чоловіків настановляє виказувати дружині свою любов.



Тільки так і чоловік, і жінка матимуть внутрішній спокій та задо-волення, чого і бажає для них Господь.

Божий задум щодо дітей

«Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі і щоб ти був на землі довголітній!» (Еф. 6:1-3).

У Божому задумі діти мають виростати під авторитетом бать-ків. Таке становище сприяє їх нормальному розвитку і правильно-му вихованню. Послух батькам – запорука щасливого і гармоній-ного життя і дітей, і батьків.

«А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоми-нанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4).

Апостол Павло наголошує на тому, що батьки повною мірою відповідають за правильне виховання дітей. Діти виростають по-ряд з батьками. Від них вони навчаються науці життя. І здебільшо-го навчаються з прикладу, який бачать у житті батьків. Тому Павло робить наголос на науці, яка полягає в «напоминанні та остережен-ні Господньому». Основне, чому діти мають навчитися в сім’ї, – це налагодити правильні відносини з Богом. Тому завдання батьків – передати дітям цю практику, не дратуючи, а виховуючи їх із терпін-ням і любов’ю.

Безперечно, авторитет не дає батькам права на жорстоке пану-вання і контроль над дітьми. Такий підхід до виховання дітей дуже небезпечний і зазвичай призводить до зламу їх індивідуальності.

Це нелегко, особливо для чоловіків, – бути чутливими до дітей і, виконуючи Боже завдання, виховувати і настановляти їх. У часи Павла відповідальність за виховання дітей, здебільшого, лягала на жінок, у той час, як чоловіки займалися своїми власними справами. Тому Павло і наголошує на відповідальності чоловіків. Добросо-вісно виконуючи покладене на нього завдання, голова сім’ї зробить щасливими і себе, і всю сім’ю.

Основні причини виникнення проблем у шлюбі

Кожна людина на землі мріє про щасливе сімейне життя. Бага-то хто його ще чекає, багато вже розчарувалися, але є й такі, котрі досягли своєї мрії.



Звичайно, перерахувати всі проблемні ситуації в шлюбі немож-ливо, оскільки їх безліч, але причини багатьох із них можна звести до однієї основної: непослух Божим принципам сімейного життя.

Господь – Творець сім’ї, тому тільки в Нього є рецепти щасливо-го шлюбу, і вони викладені в Біблії. Треба тільки їх знайти і вивчити.

Слово Боже дає настанови щодо правильних стосунків, щодо вирішення різноманітних конфліктів, щодо виховання дітей, щодо інтимних відносин… Тому коли виникають проблеми в якихось сферах життя, відповіді потрібно шукати у Слові Божому.

Поради для щасливого сімейного життя

Усі хочуть бути щасливими в сімейному житті. Чому не всі цього досягають? Напевне, тому, що вони не докладають для цього достатньо зусиль. Щастя можливе для всіх, треба тільки правильно його досягати.

Звичайно, можна дати безліч порад щодо того, як жити щасли-во. Але всі вони, фактично, зводяться до двох, виконання яких не-одмінно приведе до благословення. Ці поради подібні до хреста, вертикальна і горизонтальна поперечини якого вказують на два напрямки. Вертикальна – це ставлення до Бога, горизонтальна – ставлення один до одного.

Міцні стосунки з Богом Від того, які в нас стосунки з Богом, залежить наше сімейне

щастя. Саме тому християнські консультанти, у першу чергу, запи-тують про ставлення подружжя до Бога, а не один до одного. Нас-кільки ми близькі з Богом, настільки близькими ми будемо один з одним. Коли людина має тісні взаємини з Богом, Господь працює в її житті, допомагає правильно дивитися на всі ситуації, правильно їх оцінювати, правильно до них ставитися. Така людина захищена від непорозумінь, конфліктів та всього іншого, що стає причиною сімейних розладів.

Сприйняття один одного Ще один дуже важливий фактор, який сильно впливає на сі-

мейне життя, – це вміння сприймати один одного такими, якими ми є. Скільки дружин намагаються змінити своїх чоловіків! Скіль-ки чоловіків намагаються змінити своїх дружин! А це призводить до ще більших конфліктів.



Основа сім’ї – це любов. А любов якраз і проявляється в тому, що вона сприймає людину такою, якою вона є. Любов любить не за щось – справжня любов безкорислива, вона не вимагає нічого вза-мін. Ця любов грецькою мовою виражається словом «агапе», що означає «любов жертовна». Це любов, яка служить, а не приймає служіння, дає, а не бере, вона спрямована на іншого, а не на себе. Такою любов’ю полюбив нас Бог, такою ж любов’ю заповідає Він чоловікові любити свою дружину і всім членам сім’ї – один одного.

Сім’я, в якій панує така любов, сильна й щаслива, бо ця любов вічна.

Висновок

Шлюб – це велика таємниця, зрозуміти яку ми можемо тільки частково, але відчути всі радості і благословення котрої може ко-жен, хто керується в житті Божими принципами. Тільки Творець може навчити Своє творіння, як жити, щоб бути щасливим. Тому досліджуймо Слово Боже. Коли виникає запитання, коли приходять сумніви, коли здається, що немає більше сили любити, – словом, якою б не була проблема, розв’язати її допоможе Боже Слово.

Шлюб – це дивовижний Божий подарунок людині, найтісніше єднання. Бережімо його і працюймо над ним!


1. Як можна пояснити шлюб з біблійної точки зору? 2. Назвіть основні цілі шлюбу. 3. Що говорить Слово Боже про розлучення? 4. Назвіть основні принципи сімейного благополуччя.



1188.. ЄЄВВААННГГЕЕЛЛІІЗЗААЦЦІІЯЯ –– ВВИИББІІРР ЧЧИИ ООББООВВ’’ЯЯЗЗООКК??

Велике Доручення і сучасне ставлення до нього

Як ми ставимося до останніх слів людей, які залишають зем-лю? Особливо, коли це слова рідних, близьких, знайомих. Вони, як правило, надовго залишаються в нашій пам’яті, стають своєрідни-ми дороговказами в житті, мають особливу цінність.

І вже більше двох тисяч років передаються з уст в уста, з поко-ління до покоління останні слова Христа про Велике Доручення. Слова, які знову і знову спонукують Церкву Господню євангелізу-вати оточення, незважаючи на різні зміни, що відбуваються в соці-альній, економічній, політичній та духовній площинах.

«Йти й навчити народи» – це вибір та обов’язок християн всіх часів. Отож наша ціль – сконцентруватися на важливих питаннях і проблемах виконання повеління Ісуса Христа, дати практичні по-ради з проведення індивідуальної та багатолюдної євангелізації, за-охотити кожного християнина до активної участі в ній.

Деякі християни обмежуються тільки відвідинами євангельсь-ких богослужінь і не бачать себе євангелістами, мотивуючи, що для цього потрібне особливе покликання. Однак Слово Боже не ви-окремлює особливої категорії, а повеління: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангелію проповідуйте» (Мр. 16:15) стосу-ється всіх.

Крім того, обставини часто складаються так, що невіруючі лю-ди самі запитують про церкву, про земне і загробне життя, про пек-ло та суд. У такі хвилини особливо яскраво видно потребу в єван-гелізаційному навчанні. Донедавна проповідь Євангелія виглядала спонтанним процесом, коли окрема віруюча людина могла вести розмову чи виступати перед людьми, не маючи елементарної осві-ти й рекомендацій. У результаті ми зіткнулися з невіглаством в цій сфері і наріканням людей, котрих євангелізували.

З другого боку, євангелізація перетворилася на своєрідні зма-гання кількісного зростання, де запитання: «Скільки людей пока-ялося?» стало ключовим. Тому потреба в євангелізаційному нав-чанні очевидна.

18. Євангелізація – вибір чи обов’язок?


Термін «Євангелізація»

Практично кожному християнину неважко дати визначення єван-гелізму «своїми словами». Варіанти найрізноманітніші: це і доне-сення Благої Звістки, і навернення грішників, і донесення Єванге-лія в доступній формі тощо.

Багато визначень ми зустрічаємо у відповідній літературі. Та, зазвичай, у такому формулюванні пропускається одне важливе сло-во, без урахування якого можна розчаруватися в самій євангеліза-ційній праці або звести її нанівець. Це слово – «процес». Усі, хто євангелізує, мають пам’ятати, що євангелізм – не окремий випадок, а цілий процес у часі, у послідовності донесення Слова.

Спробуємо сформулювати визначення повністю. Отже, єванге-лізм – це процес донесення Благої Звістки для грішника з ціллю його спасіння. Тому, розпочинаючи таку благородну справу, як на-вернення грішників, будемо пам’ятати, що це справа не одного дня, це процес.

Визначення позиції аудиторії, котрій благовістимо

Дуже важливий фактор – визначення позиції нашого співбесід-ника. Адже не спасенні люди перебувають на різній відстані від прийняття рішення служити Богу. Є особи, котрі зовсім не знають про суть Євангелія і спасіння. Є ті, хто перебуває під впливом Бо-жого Слова, але ще не покаялися.

Чому потрібно це знати? Щоб донести відповідну інформацію, яка була б зрозумілою, адже є різниця між особою, яка зовсім нічо-го не знає про Господа, і побожною людиною.

Особливості процесу євангелізму

Послідовність кроків без зайвого тиску – запорука успіху. Це важливо, коли людина впритул наблизилася до прийняття доленос-ного рішення. Якраз тут виникає спокуса підштовхнути особу до вибору раніше часу. Така «послуга» виходить із найблагородніших мотивів, проте може викликати передчасність рішення, а потім впливати на духовне зростання самого християнина. Звідси висно-вок: вести людей до Христа потрібно поступово, без тиску, врахо-вуючи їх початкову обізнаність щодо Євангелія.

Сам євангелізаційний процес можна порівняти з вирощуван-ням зерна. Спершу обов’язково потрібно підготувати ґрунт, де буде



посаджене збіжжя. Для посіву важливо використати не бите, а якісне зерно. Далі посаджене зростає, після чого настають жнива. Ця послідовність здавна зрозуміла кожному хліборобу. Після роз-валу Радянського Союзу ні в кого не було сумнівів, що безбожна ате-їстична влада безкоштовно підготувала велике поле для євангеліза-ції. Люди перебували в духовному вакуумі, кожен тягнувся до ду-ховності. Достатньо було стати серед скупчення людей і сказати слово про Бога, як десятки, а то й сотні охоче вас слухали. Не було проблем з тим, щоб зібрати людей на стадіоні чи провести єванге-лізаційне служіння в Будинку культури.

Тепер спостерігаємо помітне охолодження, а нерідко й апатію серед наших співвітчизників. У чому проблема? У відсутності но-вого поля, бо попереднє вже засаджене. Поле, або ґрунт важливі не тільки в багатолюдних компаніях, але й при індивідуальному свід-ченні, бо неможливо посіяти зерно, якщо сердечне поле людини не готове.

Не менш важливе саме зерно. Воно має бути цілісним і без до-мішок. Грішника змінює живе Слово, а не красномовство чи байки.

Є ще одна річ у землеробстві. Ніхто не залишає врожаю на по-лі. Спасенна людина потребує духовної опіки та уваги з боку віру-ючих людей. Через нехтування останнім немало так і залишилися на своєму «полі».

Велике Доручення Христа реалізується сьогодні через індивіду-альну та багатолюдну євангелізацію. Індивідуальний євангелізм мож-на умовно розділити на працю в близькому і дальшому оточенні.

Євангелізм у близькому оточенні

Найближче оточення – це, звісно, близькі люди, наша родина. Прийнято вважати, що це найважча сфера. З цього приводу існує декілька пояснень:

● наші рідні найкраще знають наші плюси і мінуси, а це, у свою чергу, може бути стримувальним фактором;

● вони здебільшого розглядають віру в Бога через призму нашої віри, ототожнюючи з нами всіх інших християн;

● вони мають власні переконання, тому виникає своєрідна ідеоло-гічна конфронтація;

● і, як не прикро констатувати, наші домашні можуть бути водно-час і нашими ворогами (Мт. 10:36).



Тоді постає закономірне питання: як ефективно проповідува-ти? Апостол Павло дає слушну пораду: «Так само дружини, коріть-ся своїм чоловікам, щоб і деякі, хто не кориться слову, були приєднані без слова поводженням дружин» (1 Петр. 3:1) І хоча мо-ва тут іде про жінок, очевидна думка, що часто діла можуть зроби-ти набагато більше, ніж слова. І навпаки – вичитування «моралі» викликає агресію замість сприйняття.

Наступне питання стосується позиції морального права. З чим пов’язане моральне право? Наведемо приклад. Покаялася людина, яка вживала наркотики і завдавала багато клопотів і переживань своїм рідним. Після покаяння наш тепер уже брат у родинному ко-лі починає всіх «повчати», як потрібно служити Богу. У такий спо-сіб він викличе обурення з боку родичів і батьків. Чому? Тому що цей новонавернений християнин, якого Бог дійсно спас від нарко-тичної залежності, не має морального права повчати інших. Поки що не слова, а діла мають говорити про нього. Проте коли людину поважали ще до увірування, вона має повне право спокійно і з лю-бов’ю давати відповідні поради.

У благовісті рідним відіграє важливу роль і час свідчення. Існує неправильна думка, що євангелізувати можна безупинно, коли тіль-ки є можливість. Досвід, однак, переконує, що для цього існує особ-лива пора. Іншими словами, приходять своєрідне натхнення і пот-рібні слова. Але треба пам’ятати, що час для цього може прийти то-ді, коли особисто нам це не зовсім підходить, коли ми чимсь закло-потані. Чому так трапляється? Відповідь проста – Бог хоче знати, що для нас важливіше: спасіння рідних чи наші особисті справи.

Невід’ємна частина євангелізації близького оточення – моли-товна складова. Часто християни просять на євангельських зібран-нях молитися за спасіння своїх рідних, нехтуючи «молитвою в та-їні» (Мт. 6:6). Але треба знати, що ніяке служіння, ніяка наша ду-ховна діяльність не замінять особистого спілкування з Богом, особ-ливо коли це стосується спасіння грішників. Тому при індивідуаль-ному свідченні рідним потрібно звертати увагу на те, щоб сам про-цес проходив не під тиском, щоб ви мали повне моральне право ро-бити це – у потрібний час, використовуючи всі можливості. Моли-товний супровід у цьому служінні – невід’ємна частина, а наш осо-бистий приклад християнського життя зробить таку євангелізацію результативною.



Євангелізм у дальшому оточенні

Але ми свідчимо не тільки рідним. Є люди дальшого оточення, до яких можна віднести наших сусідів, співпрацівників, випадко-вих стрічних. Що потрібно враховувати при такому свідченні? По-ширена неправильна думка, що під час особистої євангелізації лю-дину важливо якомога швидше «покаяти». Згідно з Писанням, для багатьох людей звістка Євангелія буде на свідоцтво. Наше завдання полягає в повноцінному донесенні Слова, а право приймати рішен-ня залишається за конкретною особою.

Які особливості праці в цьому контексті? Найперше потрібно намагатися зійти на рівень людини, якій ви свідчите. У жодному разі недопустимі зверхність, зарозумілість.

Якось зустрілися два приятелі, які в минулому разом випивали. Один з них покаявся, прийняв водне хрещення і відвідував єван-гельські богослужіння. Він того дня також поспішав до церкви. На привітання свого колишнього друга віруючий стримано відповів: «Ну, вітаю». Товариш запитав: «Ти куди йдеш?». – «До церкви», – відповів наш брат. «А я в магазин», – озвався колишній приятель. «Ти в пекло йдеш, а не в магазин», – владно підсумував християнин.

Зрозуміло, що такий тон з боку віруючої людини тільки відки-не грішника від можливості покаяння. Коли особа вам не знайома, найперше познайомтеся з нею. Небажано відразу розпочинати роз-мову про віру людини, оскільки в менталітеті більшості такі пи-тання надто особисті. Краще, коли ваш новий знайомий, дивлячись на ваше життя, поведінку, сам запитає: «Хто ви?». У відповідь мо-же виникнути спокуса розповісти про все «від Буття до Об’явлен-ня». Не робіть цього – надлишок інформації тільки зашкодить.

Першочергове завдання при індивідуальному свідченні – заці-кавити співрозмовника. Свідченням цього буде бажання людини зустрітися з вами знову.

Що зацікавлює і привертає до себе увагу іншої особи? Ввічли-ве ставлення, повага до чужої думки. Часто християни не дають можливості висловитися протилежній стороні, перебиваючи і вка-зуючи на хибність того чи іншого твердження. Це помилка. Краще вислухати все, щоб визначити для себе методику праці надалі. Крім того, у кожної людини є думки, котрі ми поділяємо, тому до-речно взяти їх у розмові за основу. І тоді протилежна сторона не



буде нас вважати своїм ідеологічним ворогом, а відтак згодом ми зможемо через Слово Боже достукатися до серця грішника.

Саму розмову рекомендовано вести в дружньому тоні, у вигляді дослідження, а не у вказівній формі. При цьому варто посилатися на досвід особи і задавати розумні запитання, відповідь на які прояснить ситуацію. Дуже важливо не прив’язувати особу до себе. На першому етапі свідчення людям властиво прив’язуватися до нас. Але завдання євангеліста – якомога швидше перевести їхню увагу на Христа.

Існують правила подальшого спілкування у разі, коли люди од-ружені. Бажано, щоби в євангелізаційному плані з чоловіками пра-цювали брати, а з жінками – сестри, щоб не зашкодити стосункам у сім’ї. Добре також на певному етапі познайомити таких людей з християнами їхнього віку, тобто ровесниками.

Отож в особистій євангелізації існують свої закономірності, врахування яких дасть позитивний результат. Це, перш за все, не-обхідність дотримуватися елементарних правил людяності, не по-водитися зверхньо, бути ввічливим, вести розмову у дружньому то-ні і бути терплячим до співрозмовника, розуміючи послідовність процесу навернення грішника до Христа.

Євангелізація як справа місцевої церкви

Варто підкреслити, що особистий, індивідуальний євангелізм – найефективніший на сьогодні спосіб благовісту. Проте місцева гро-мада не може бути замкнена тільки на собі, але повинна вести зов-нішню духовну діяльність, тобто проповідувати Євангеліє для ши-роких мас. Така євангелізація була поширена на початку 90-х років ХХ століття в нашій країні. І хоча сьогодні загальна кількість бага-толюдних служінь значно зменшилася, тема не вичерпала своєї ак-туальності. Багатолюдна євангелізація – це донесення в доступній формі Євангелія широким масам людей, яке передбачає і пропо-відь, і хоровий та музичний супровід.

Проводиться така євангелізація на базі місцевої церкви, у примі-щенні громади або за її межами, у різноманітних громадських міс-цях. Звісно, кожен такий захід вимагає залучення багатьох християн.

Розглянемо методику проведення євангелізаційного служіння на базі місцевої церкви, оскільки принципи проведення такого слу-жіння здебільшого однакові незалежно від місця проведення такого заходу.



Важливо відразу визначитися з систематичністю проведення. Якщо такого роду служіння проводяться раз за тиждень чи раз за місяць, – можна говорити про системність заходів. Для цього варто скласти тривалий план, де має бути зазначений перелік тем, визна-читися, хто буде ці теми висвітлювати, які гурти чи хори будуть брати в них участь, чи достатньо для проведення своїх сил і фінан-сування тощо

Далі потрібно залучити всю церкву до молитви, пожертви, ду-шеопікунства. Рекомендується провести спеціальне навчання для членів місцевої громади задля ширшого розгляду питань щодо євангелізації. При разових проведеннях бажано приурочити слу-жіння до свята, щоб не спрацював «синдром порівняння».

Цей синдром виникає тоді, коли церкву відвідують сильні хори чи музичні гурти, а потім люди, які приходять на служіння наступ-ного разу, бачать можливості вже самої громади, і певний контраст збиває багатьох з пантелику. Та коли євангелізаційний захід при-урочено до свята – усім зрозуміло, що служили запрошені гості.

Розглянемо саму форму проведення багатолюдного євангеліза-ційного зібрання. Існує певна послідовність представлення Єванге-лія людям. Доречно на початку зібрання відрекомендуватися, подя-кувати тим, хто відвідав богослужіння, благословити присутніх вступною молитвою.

Наступним кроком може бути роз’яснення питань щодо виник-нення християнства – без конфесійної конфронтації. Важливо ак-центувати увагу на приході, служінні, смерті і воскресінні Христа. При цьому обов’язково потрібно в доступній формі показати суть місії Господа, яка спрямована на спасіння кожного.

На євангелізаційному зібранні нерідко використовуються осо-бисті свідчення людей про їхнє особливе навернення до Бога. Реко-мендується дотримуватися балансу в таких свідченнях. Недобре зосереджуватися на свідоцтвах людей з кримінальним минулим. Варто залучити до свідчень інтелігенцію.

Баланс має бути безпосередньо у самому свідченні. Нерідко людина до подробиць розповідає, якою вона була і що коїла до на-вернення, натомість мало акцентує на тому, яким чином Христос приніс порятунок. Усі ці питання обумовлюють відповідальні слу-жителі ще до євангелізації.



Декілька слів про сам заклик до покаяння. Недопустимо вдава-тися до психологічного тиску. Це має бути проста пропозиція прийняти спасіння Господнє. Не рекомендовано під час заклику використовувати музичний фон або хоровий супровід. У такому дійстві вбачається додаткове психологічне підсилення ефекту, яке може більше діяти на почуття, аніж на розум.

Якщо люди відзиваються на заклик, їм потрібно детально по-яснити важливість прийнятого рішення. Заздалегідь варто подбати про християн, які могли б працювати з новонаверненими надалі.

Закінчення євангелізаційного зібрання також має свої особли-вості. Добре, коли місцеві служителі чи організатори знову подяку-ють всім гостям, вручать, коли це можливо, подарунки, повідом-лять про розклад зібрань у найближчих церквах.

Якщо йдеться про відкриття нової церкви – варто представити християн, які будуть там працювати. Але при завершенні служіння не треба знову проповідувати. Таку помилку часто допускають, то-му організаторам варто передбачити сценарій і доручити завершен-ня служіння перевіреним працівникам.

Тепер повернімося до організаційних питань. Особливу увагу треба звернути на те, як зустрічати невіруючих людей. Для цього треба створити групу порядку. Добре залучити до неї християн різ-ного віку, адже і старші, і молодші зможуть допомогти своїм ровес-никам почуватися комфортно в приміщенні молитовного будинку.

Проте не треба служити настирно, не враховуючи побажання гостей. Забороняється задавати нерозумні запитання на взірець: «Де ви працюєте?», «Скільки заробляєте?». Членам групи порядку доречно мати беджики, де вказані ім’я та по батькові, щоб нез-найомцям було зручно звертатися. Форма одягу в таких братів і сестер має відповідати євангельському контексту, адже люди, що зустрічають гостей, – це своєрідна «візитка» церкви. Недопустимо, щоб брат з групи порядку був одягнений у футболку, розмальовану черепами чи пащами хижих тварин.

Важливо посадити невіруючих людей на вигідних, зручних місцях, але якщо людина вибрала місце сама – не змушуйте її пе-ресідати. Іншими словами, завдання групи порядку – створити приємну атмосферу ще до початку євангелізації. По завершенні служіння місцевим віруючим не варто одразу покидати приміщен-ня – треба поспілкуватися з гостями, сказати їм добре слово, запро-сити на наступне зібрання.



Особливу увагу треба приділити людям, які зголосилися слу-жити Господу. З ними варто зустрітися поза церквою в найближчий час. Не треба забувати і про те, що зовнішні чинники – такі, як чис-тота на території молитовного будинку, у приміщенні і навіть в ту-алеті можуть бути вирішальними. Від цього також залежить, прийдуть не спасенні люди знову на зібрання чи ні.

Висновок

Час невпинно біжить, залишаючи позаду хвилини, години мі-сяці й роки. Старші віком люди розуміють незворотність процесу, на відміну від молоді, яка вважає, що все ще можна встигнути. Справ дійсно багато, проте євангелізація – найблагородніша праця кожного християнина.

Виконуючи Велике Доручення Христа, ми втілюємо в життя Його останні слова та побажання. Для послідовників Ісуса Велике Доручення – це обов’язок і водночас добровільний вибір. Тому в євангелізаційному процесі мають брати участь всі християни, адже мова йде не тільки про тих, хто служить проповіддю, але й тих, хто може свідчити про Господню милість у своєму житті.

Донесення Благої Звістки грішникам може звершуватися за до-помогою індивідуального свідчення і багатолюдних зібрань. А це означає, що в кожного з нас є можливість привести до Бога не спа-сенних, яких так багато навколо. «А розумні будуть сяяти, як світи-ла небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки віків» (Дан. 12:3).


1. Хто має брати участь в євангелізації: усі чи тільки вибрані? 2. Навіщо потрібно навчатися євангелізації, адже це має звер-

шуватися за «натхненням»? 3. Чому при індивідуальному свідченні потрібно більше уваги

звернути на діла, ніж на слова? 4. Як може вплинути організація євангелізаційного зібрання на

його результат? 5. Чи впливають елементарні норми людяності з нашого боку

на хід спілкування з невіруючими людьми?

19. Таємниця загробного життя


1199.. ТТААЄЄММННИИЦЦЯЯ ЗЗААГГРРООББННООГГОО ЖЖИИТТТТЯЯ

Смерть – це беззаперечний факт. Кожна людина смертна, і по-мирають не тільки люди, а всі, у кому є життя. Ми можемо бути свідками тільки того, що відбувається з людиною до смерті. А що далі, після того, як людина померла? Чи це кінець? Що там – не-буття? А чи після смерті людина продовжує жити?

Якщо в потойбіччі життя продовжується, що там відбувається? Куди людина потрапляє? В якому становищі там перебуває? Чи це навіки, чи тимчасово? Чи можемо ми отримати відповіді на ці за-питання, а чи це таємниця, про яку нам, живим, знати не дано?

На землі багато релігій, і кожна намагається по-своєму розпо-вісти про долю людини після смерті. Але відповіді, які не відповіда-ють істині, неприпустимі, тому що це найважливіше питання, на котре людина повинна отримати правдиву відповідь. Помилившись, можна зробити непоправну помилку, яку неможливо буде виправити.

Ми, християни, віримо у Священне Писання як Боже Слово, яке дає тільки правдиві відповіді на всі запитання. Отже, що, згід-но з Біблією, відбувається з людиною після смерті?

Визначення терміну «смерть» та ставлення до неї

в різних релігіях

Перш ніж говорити про долю людини в потойбічному світі, потрібно визначити, що таке фізична (біологічна) смерть. З позиції матеріалізму, це зупинка життєдіяльності організму. Іншими слова-ми – кінець земного життя.

Смерть – це природний процес в матеріальному світі, котрому підлягають всі люди. Бог не усунув повністю зло з матеріального світу, але почав робити це поступово завдяки викупній жертві Ісуса Христа. Повністю перемога настане тоді, коли будуть створені но-ве небо і нова земля, тому акт спасіння ще не повний, частковий, і фізична смерть залишається реальністю і для християн. Оскільки тіло матеріальне, саме воно й підпадає під різні види прокляття, одним із яких і є смерть (1 Кор. 15:24-26, 54-55).

Згідно з Біблією, смерть – це результат гріхопадіння людини і першопочаткове покарання від Бога за гріх. Це тимчасове припи-



нення земного життя й відділення духовної частини людського єства (духа і душі) від матеріальної (тіла).

Хоча Біблія – єдина книга, яка описує правду про життя після смерті, потрібно, все-таки, визнати, що вона відкриває потойбіч-ний світ тільки частково, не акцентуючи на деталях, а вказуючи на суть. І ми повинні чітко триматися того, що нам відкрито, а вже у вічності пізнаємо все досконало: «Отож тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я» (1 Кор. 13:12). Ми може-мо робити припущення, однак вони повинні базуватися на автори-теті Священного Писання.

У світі багато фальшивих релігій, тому існують різні теорії стосовно життя після смерті. Багато людей вірують в реінкарнацію, тобто переселення душі після смерті в інші форми життя.

Атеїсти не вірять в життя після смерті. В їхньому розумінні людина – просто набір мінералів та амінокислот. Атеїзм можна та-кож вважати релігією, тому що він заснований на вірі.

В юдаїзмі місцем, куди відправляються всі померлі, вважається шеол, царство мертвих. Це вірування правильне у світлі Старого Завіту, але не повне без вчення Нового Завіту.

В ісламі існує віра в рай для мусульман, де їх очікують всі бла-женства для людського тіла.

Дехто вірить, що всі будуть в раю. Така віра заснована на свід-ченнях людей, які пережили клінічну смерть. Померлі в кінці тем-ного тунелю бачили світлу істоту, вони були оточені любов’ю і співчуттям, перед ними прокручувалася плівка їхнього життя, їм було наказано навчитися любити людей і набувати знання.

І люди робили висновок, що життя – це як тюремне ув’язнен-ня, що наше тіло – це в’язниця, а смерть – немовби вихід з неї. Ці переживання стали поштовхом до виникнення нової релігії, яка, взагалі-то, й не нова, бо щось подібне описує Тибетська книга мер-твих. Жодна людина після повернення не прийняла Господа Ісуса Христа. Можна сказати, що диявол, який обманював людей при житті, продовжує обманювати їх у вигляді ангела світла і після смерті. Ісус не навчав, що смерть – це звільнення від страждань; спасіння людини – не в смерті, а в Ісусі Христі.

Деякі деномінації, які претендують на назву християнських, також неправильно навчають про життя після смерті. Свідки Єго-



ви, скажімо, переконують, що людина помирає – і немає ніякого життя після смерті, немає безсмертної душі.

Адвентисти вірують у летаргічний сон. Людина, яка померла, немовби заснула і залишається лежати в гробі до моменту пробу-дження, тобто воскресіння. За їхнім вченням, ніякого виходу душі з тіла в момент смерті немає.

Православні мають вчення про митарства душі, католики – про чистилище. Протестантське євангельське християнство навчає, що праведники після смерті потрапляють в рай, на небеса, а грішники – в пекло до дня суду. Це вчення відповідає Біблії, тому воно істинне.

Біблійне вчення про людину

Людина – триєдина істота і складається з духа, душі і тіла. Дух і душа – невидимі, нематеріальні частини, тіло – видима, матеріальна. Тобто людина одночасно і духовна, і фізична істота. Тіло походить з землі, через нього ми спілкуємося з фізичним світом. Дух даний від Бога для спілкування з духовним світом. Душа появилася в результа-ті з’єднання духа з тілом; до неї належать воля, розум і почуття.

Згідно з Біблією, доля нематеріальної частини (духа) в момент смерті інша, аніж доля матеріальної (тіла). У світлі Священного Писання зрозуміло, що людина живе в тілі, але людина – це не тільки тіло. Тіло назване домом або оселею (2 Кор. 5:1-8, 1 Петр. 1:13-15), а людське існування можливе і продовжується поза тілом (2 Кор. 12:2-4). Тому смерть – це не знищення людини, не припи-нення її існування, але перехід в потойбічний світ; це припинення життя в тілі на землі і продовження життя у вічності.

Людина – вища за всі інші творіння істота, тому що вона ство-рена за образом і подобою Божими: образ, можливо, стосується зов-нішності, подоба вказує на внутрішню суть. Вищість людини над всім іншим творінням проявляється в тому, що людина створена не тільки словом. Її тіло було сформоване з матерії, а її дух життя похо-дить від вічного Бога, тому й після смерті вона буде жити вічно.

Згідно з Божим Словом, людина не має переваги над іншим творінням (Екл. 3:18-21), але це правильно тільки з земної позиції, а не з погляду вічності. Людина не має переваги над тваринним світом, тому що вмирає, як і інші живі істоти. Однак і Старий, і Но-вий Завіти навчають, що дух людини в момент смерті повертається до Бога, а тіло йде в землю (Екл. 12:7; Лк. 23:43,46; Дії 7:59).



Біблія характеризує людину після смерті як «дух» або «душу». Тут це рівнозначні поняття, мова йде про одне й те саме. Померлі люди названі «духами у в’язниці» (1 Петр. 3:18-20) або «душами вбитих під жертовником» (Об. 6:9-11). А це вказує на те, що осо-бистість людини продовжує існувати і в потойбічному світі, подіб-но до інших духовних створінь, названих духами, –ангелів (Євр. 1:7) або ж демонів (Мт. 12:43-45). Тому після смерті особистість людини не зникає, хоча тіло її вмирає, бо саме в духовній частині людини міститься її усвідомлення як особистості.

Біблія про пекло, рай, воскресіння з мертвих і

Тисячолітнє Царство

Можна припустити, що доля людини після смерті в Старому Завіті, до смерті і воскресіння Христа, відрізнялася від долі помер-лих новозавітних праведників. Варто, однак, наголосити на тому, що, як Новий, так і Старий Завіти чітко вчать про продовження іс-нування людини після смерті. Євреї вірили в шеол як місце збору померлих людей у потойбічному світі.

Однак слово «шеол» мало декілька значень. У деяких випадках воно вживалося в прообразному значенні, тобто символізувало якусь важку життєву ситуацію (Йона 2:3-7). Вживалося це слово і в значенні могили (Йов. 17:13-16; 1 Цар. 3:6). Але в текстах Священ-ного Писання, де шеол означає місце поховання, видно чітке роз-межування з шеолом у значенні царства мертвих.

У шеолі-могилі немає роботи, мертві мовчать, не славлять Бо-га, тому що там міститься тіло померлої людини (Екл. 9:10; Пс. 30:18; Пс. 6:6; 39:18-19; 113:25-26). Шеол як місце збору померлих, де опиняється духовна частина єства (дух і душа), описується інак-ше (Іс. 14:7-20; Єз. 32:17-23).

Можливо, померлі не знають, що відбувається тепер на землі, але вони пам’ятають, що було з ними, коли вони там жили. Помер-лі пізнають одне одного і спілкуються між собою, усвідомлюючи свій теперішній стан.

Тобто шеол у значенні «могила» і шеол у значенні «царство мертвих» – це два зовсім різні місця. Цю відмінність можна поба-чити на інших прикладах Священного Писання.

Яків оплакував Йосипа, коли почув, що той помер, і говорив про сходження до нього в шеол: «У жалобі зійду я до сина мого до



шеолу. І плакав за ним його батько.» (Бут. 37:35). Про який шеол говорив Яків, якщо Йосипа, як він вважав, з’їли хижаки?

Тут потрібно звернути увагу на слово «зійду», тобто «піду вниз». Можливо, мова йде про могилу (Бут. 42:38), але ж Йосип не був покладений до гробу. Мабуть, Яків говорив про шеол як про царство мертвих, де, на його думу, опинився його померлий син.

Корей, Датан та Авірон живими зійшли до шеолу (Числ. 16:29-33). Знову вжито слово «зійшли». Не можна стверджувати, що вони в фізичних тілах потрапили в пекло, так само, як Ілля й Енох у тілах потрапили на небо (Бут. 5:24; 2 Цар. 2:11). Можливо, і при піднятті на небо, і при сходженні в пекло відбулися якісь змі-ни, тому що фізичне тіло не може продовжувати жити поза межами земної атмосфери.

Цар Саул викликав дух Самуїла (1 Сам. 28:8-20). Звідки він знав, що Самуїл існує, якщо той вже помер? Дехто вважає, що то був нечистий дух. Однак з контексту можна припустити, що в си-туацію втрутився Господь і що це справді вийшов не злий дух, яко-го викликала ворожка, а дух Самуїла.

Він повторив пророцтво, яке звістив при житті, – стосовно ца-рювання Давида і застеріг, що Саул і його сини наступного дня опиняться з ним у шеолі. Саул і його сини були вбиті наступного дня, але їхні тіла не були зразу поховані (1 Сам. 31:1-13). Однак во-ни опинилися в шеолі, тобто в царстві мертвих, де перебував дух Самуїла.

Царство мертвих зображується в Біблії як простір в глибинах землі. Щодо нього вживається слово «зійду», яке вказує на напрям вниз. Корей, Датан і Авірон провалилися вниз, Самуїл виходив із землі. Вислів «із землі», можливо, і вказує на те, що шеол, або пек-ло, міститься в землі, хоча зазвичай мова йде про духовну, а не ма-теріальну суть.

Звісно, ми знаємо далеко не все, але чітко видно, що між пра-ведниками і грішниками після смерті в шеолі проходив чіткий роз-поділ. Про шеол зі Старого Завіту – як місце збору померлих пра-ведників і грішників – можна сказати, що він був поділений на міс-це страждань і місце спокою; це видно з розповіді про те, що від-бувалося з Ісусом Христом у період між смертю і воскресінням, та з історії про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31).



Ісус помер у п’ятницю о третій (євр. дев’ятій) годині дня (Мр. 15:34-37). У неділю зранку, ще до сходу сонця, Ісус воскрес (Ів. 20:1). Що відбувалося з Ним з вечора п’ятниці до недільного ранку?

У 15-му псалмі записане пророцтво Давида про смерть, похо-вання і воскресіння Ісуса Христа. Хоча ці слова належать Давиду, вони не стосуються Давида.

Проповідь Петра в день П’ятидесятниці (Дії 2:25-32) і пропо-відь Павла в Антіохії (Дії 13:35-37) вказують на те, що вони вважа-ли це пророцтвом про смерть і воскресіння Христа. Отже, тіло Христа лежало у гробі, але не підпало тлінню, однак Його дух (ду-ша) спустився до шеолу, де перебував до моменту воскресіння.

Можливо, відразу після смерті Ісус попрямував до раю, на що вказують Його слова, звернені до розбійника на хресті: «Сьогодні будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Цей вислів Ісуса вказував не на майбутнє, коли настане кінець віку, а на той самий день, п’ятницю, коли Ісус і розбійник, котрий покаявся, вмерли. Спочатку помер Ісус і попрямував до раю, через декілька годин помер розбійник і теж попрямував туди, де вже був Господь. Слово «рай» перекла-дається як «сад», і це було місце, куди відходили духи праведників. Його ще називали лоном Аврамовим (Лк. 16:22).

Слова: «Отче, в руки Твої віддаю Свого духа» можуть означа-ти, що Ісус доручив долю Свого духа Небесному Отцю.

Згідно із старозавітною Книгою Еклезіаста 12:7, слова про те, що дух повертається до Бога, можуть означати, що дух людини в момент смерті стає перед Богом для вирішення своєї подальшої до-лі, а не на суд, який буде після воскресіння.

Ісус помер, тому що мав людську природу. Він називав Себе Сином Божим і Сином Людським (Ів. 9:35-38; Лк. 22:69). Якби Він не був людиною, Він не зміг би померти і воскреснути, тому що Бог не помирає і не воскресає.

У момент воскресіння Ісуса Його дух і душа з’єдналися з Його тілом, яке в момент з’єднання ожило, і Він вийшов із гробу, тобто воскрес.

І так само, як це сталося з Ісусом, станеться і з християнами при їхньому воскресінні. Смерть розділяє духовну і матеріальну частини, а у воскресінні знову буде відновлена цілісна особистість людини: її дух, душа і тіло.

Згідно з Біблією, доля людини в потойбічному світі після смер-ті й воскресіння Ісуса Христа, тобто в період Нового Завіту, зміни-



лася. Праведники Старого Завіту відправлялися в особливе місце шеолу, яке називалося раєм, або лоном Авраамовим. Після повного відкуплення гріха праведники мають прямий доступ в Божу при-сутність на небі, і рай не міститься більше в підземеллі, у шеолі, але на третьому небі (2 Кор. 12:1-4; Об. 6:9-11).

Євангеліст Матвій стверджує, що в момент воскресіння Хрис-та воскресло багато спочилих святих (Мт. 27:51-53). Можливо, у цей період і відбулося переселення духів праведників до третього неба, що, звичайно, лише припущення, тому що ми не знаємо, як саме це відбувалося, а Біблія про це нам нічого не відкриває.

За свідченням Нового Завіту, віруючі після смерті переходять безпосередньо в присутність Христа. Сам Господь вознісся на небо (Мр. 16:19). Це видно також на прикладі Степана: «І побивали ка-мінням Степана, що молився й казав: Господи Ісусе, прийми духа мого!.» (Дії 7:59). Його молитва: «Господи Ісусе, прийми духа мо-го» виражає впевненість, що його дух буде з Ісусом.

Це відповідає тому, чому навчав Павло (Фил. 1:21-24; 2 Кор. 5:6-8). Поки дух віруючого перебуває в тілі, він віддалений від Гос-пода, коли ж його дух звільняється в момент смерті, він має пря-мий доступ у присутність Христа. Павло мав абсолютну впевне-ність, що буде з Христом.

Яскравим підтвердженням цього є душі вбитих за Боже Слово, котрі перебувають біля Божого престолу на небі (Об. 6:9-11). Пра-ведники до Нового Завіту перебували в шеолі, місці спокою, яке, однак, було далеким від безпосередньої присутності Божої, хоча, звичайно, Бог всюдиприсутній (Пс. 138:8). Доступ у пряму Божу присутність на небі християнин має завдяки смерті і воскресінню Христа.

У момент воскресіння дух людини повернеться звідти, куди його послав Бог після смерті (з раю, з неба, або з пекла, аду) і з’єднається з тілом в момент воскресіння.

Про шеол можна сказати, що після воскресіння Христа і звіль-нення з нього старозавітних святих він залишається там, де й був, і туди відправляються грішники в момент смерті.

Єврейське слово «шеол» відповідає грецькому «гадес» – «ад», по-українськи це «пекло». І це не вигадка людей. Хоча, міркуючи по-людськи, тяжко уявити таке місце, і хай би його взагалі не було. Однак через своє незнання, невір’я чи небажання людина не може



його знищити. Навпаки, заперечуючи існування пекла, люди мо-жуть зробити собі тільки гірше. Недарма хтось зауважив, що Ісус більше говорив про пекло, аніж про небо.

Пекло – це тимчасове місце збору померлих грішних людей. Там зберігаються їхні духи, або душі – але не тіла – до моменту воскресіння і суду. Пекло – це мовби тимчасова камера ув’язнення злочинця, слідчий ізолятор.

Грішник – порушник Божого Закону, і після смерті він потрап-ляє в пекло, де перебуває до дня суду.

Сам суд відбудеться після воскресіння. І вже після воскресіння і суду людина буде вкинена в остаточне місце покарання – озеро вогняне (Об. 20:11-15). Для визначення поняття «озера вогняного» застосовується інше слово, відмінне від слова «пекло», – «геєна» (Мр. 9:47-48).

Озеро вогняне – це остаточне місце покарання, куди після вос-кресіння людина потрапить, маючи дух, душу і тіло, тобто повна особистість людини.

Можна припустити, що пекло (ад) і смерть існують як особи (Об. 6:7-8). Смерть – це і стан відділення душі від тіла, і особа, во-рог, темний ангел, котрий виконує функцію смерті. Подібно до смерті, пекло (ад) – це місце, де зберігаються душі грішників, але ад може бути і темним ангелом, служителем сатани.

Отже, можлива така послідовність: ангел смерті претендує на дух помираючої грішної людини, а вже ад забирає її від смерті і вкидає в місце, від якого він сам отримав це ім’я, тобто в пекло (ад).

Про остаточну долю смерті й пекла написано, що вони будуть вкинені в озеро вогняне, що також може стосуватися тільки особи (Об. 20:14). Хоча, наголосимо, це припущення, а не догматична доктрина.

Христос має ключі від пекла (Об. 1:18), що вказує на владу Господа над смертю і пеклом, які переможені воскресінням Спаси-теля, тому що до Нього звідти ніхто не виходив.

Церкву Христа ворота пекельні також не можуть перемогти: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Віруючі – також пере-можці над смертю: «А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє,



смерте, жало? Жало ж смерти то гріх, а сила гріха то Закон. А Бо-гові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15:54-57).

Перемога віруючих – у Христі, бо завдяки Йому вони більше не грішники і пекло не претендує на них. Через Христа вони також воскреснуть із мертвих, що стане остаточною перемогою над смер-тю, тому віруючим не треба боятися смерті і пекла.

Біблія дещо відкриває і про стан людини в пеклі – скажімо, на прикладі багача з історії про багача і Лазаря (Лк. 16:22-31).

Пекло – місце страждань і болю, де людина мучиться в по-лум’ї. Ми не знаємо, чому в пеклі терплять муки, якщо це ще не остаточне місце покарання. Але і в слідчому ізоляторі людина, до деякої міри, вже також переносить обмеження і страждає.

Напевно, вогонь, про який іде мова, не буквальний, тому що земний вогонь може обпекти тіло, але не душу, але душі в пеклі відчувають його дію так, як відчували б на землі.

Люди пам’ятають про своє земне життя, про те, що вони мали на землі, ким були, вони впізнають одне одного (Іс. 14; Єз. 32). Вони усвідомлюють свій стан. Багач розумів, що він звідти вже не вибе-реться, і просив, щоб на землю до його братів був посланий Лазар.

У людини залишаються всі відчуття: вони відчувають спрагу, біль, чують, говорять, уявляють, пам’ятають про своїх рідних. Там, на жаль, із запізненням, приходить усвідомлення своїх помилок, як це було в багача. Можливо, люди просять про щось, як просив ба-гач, однак там не почуте жодне прохання; пекло – це місце не по-чутих молитов. Заступництво за рідних також не діє – це треба бу-ло робити за житті на землі.

Остаточна доля смерті і пекла – в озері вогняному, де вони пе-ребуватимуть вічно (Об. 20:14). Озеро вогняне – це остаточне міс-це покарання для грішників.

Між озером вогняним і пеклом існує чітка різниця. Якщо пек-ло – це тимчасове місце ув’язнення грішних померлих людей, їхньої духовної суті, то озеро вогняне – остаточне місце, де перебу-ватиме вся людська особистість: дух, душа і тіло.

Озеро вогняне вічне (Об. 20:10; Мт. 25:46). Воно, напевно, нез-рівнянно більше за пекло. Можливо, воно вже існує – воно могло бути створене для сатани і його ангелів після їхнього гріхопадіння (Мт. 25:41).



За свідченням Біблії, в озері вогняному ще нікого нема, і ми не знаємо, де воно розміщене. Першими туди будуть вкинені антих-рист і лжепророк (Об. 19:20), потім – люди, яких судитиме Хрис-тос під час Свого другого приходу і які стоятимуть по Його лівий бік під час суду (Мт. 25:31-46).

Туди також будуть вкинені сатана після Тисячолітнього Царства (Об. 20:10) і грішники після воскресіння і суду, імена яких не були записані в книзі життя (Об. 20:15). Напевно, їхні тіла також перемі-няться, бо в фізичному тілі людина не може перебувати вічно.

Праведника після смерті ангели небесні провадять в рай, на третє небо (Лк. 16:22, 2 Кор. 12:1-4). Потім всі праведники воскрес-нуть в першому воскресінні під час другого приходу Ісуса Христа на землю. Тобто їхні душі залишать рай і з’єднаються зі своїми вже новими тілами в момент воскресіння. Після зустрічі зі Спасителем на хмарах християни завжди будуть з Ним (1 Сол. 4:14-17). Для них вже ніколи не буде загрози вічного осудження (Об. 20:5-6).


1. Що таке смерть згідно з вченням Біблії? 2. Що таке шеол? 3. Яка доля померлих людей у період Старого Завіту? 4. Яка доля праведників і грішників в період Нового Завіту? 5. У чому різниця між шеолом та озером вогняним? 6. Чому християнам не треба боятися смерті?

20. Що буде з цим світом


2200.. ЩЩОО ББУУДДЕЕ ЗЗ ЦЦИИММ ССВВІІТТООММ

Більше ніж 300 разів – приблизно в кожному 26-му вірші Но-вого Завіту Біблія звертається до істини щодо другого приходу Ісу-са Христа. Отже, Писання особливо наголошує на цьому стратегіч-ному вченні.

Рання Церква жила в очікуванні, що Господь ось-ось повер-неться. І лише в ІІІ столітті ця надія дещо потьмяніла. З того часу почалися століття нехтування вченням про другий прихід Христа. У ХІХ столітті вчення було відновлене і з того часу становить ве-ликий інтерес для відродженої Церкви.

Підхоплення Церкви

Визначення терміну «другий прихід» доволі широке. Термін вживається щонайменше у двох різних ситуаціях. Іноді він застосо-вується щодо кінцевих подій, включаючи підхоплення Церкви і з’явлення Христа в тріумфальній славі (2 Сол. 1:7), коли Він стане на Оливній горі (Зах. 14:4). Іноді під ним мається на увазі лише з’явлення Христа, на відміну від підхоплення, що передує йому. Раптово і без попередження Ісус підхопить тих, хто готовий до Його приходу, але Сам Він не зійде на землю в той час (1 Сол. 4:16-18; 2 Сол. 2:1). Ті, «хто в Христі», як воскреслі, так і ще живі, будуть разом «підхоплені», «могутньо вихоплені» для зустрічі з Ним на хмарах (можливо, хмарах слави).

Через те, що в Євангелії від Матвія (Мт. 24:30-31) згадано про ангелів, які збирають вибраних після того, як народи заголосять, побачивши Сина Людського на хмарах небесних із силою та вели-кою славою, деякі розуміють, що Церква не буде підхоплена аж до часу, коли Ісус прийде, щоб зруйнувати армії антихриста в кінці періоду великої скорботи. Але 24-й розділ Матвія не подає події в тому порядку, в якому вони будуть відбуватися. Ісус не мав ніякого наміру виявити день чи годину (Мт. 24:36). Словами «того часу» в Мт. 24:30 перекладено дуже загальне грецьке слово, яке означає, що всі ці події стануться в один і той самий загальний період часу, але не обов’язково в тому порядку, в якому вони подані.



Ісус далі підкреслює, що коли станеться підхоплення, все у світі буде відбуватися, як звичайно. У давні часи, займаючись сільським господарством, чоловіки щодня йшли в поле. Оскільки тоді не було щільного посуду, щоб зберігати борошно від комах, завданням жінок було очищати зерно і молоти свіжу муку на малих ручних жорнах, щоб спекти щоденний хліб. Отже, коли Ісус гово-рить: «Будуть двоє на полі тоді, – один візьметься (щоб бути з Ісу-сом), а другий полишиться (буде покинений, залишиться, щоб страждати під час судів, що мають прийти на землю), дві будуть молоти на жорнах, – одна візьметься, а друга полишиться» (Мт. 24:40-41), Він має на увазі, що люди будуть виконувати свої щоден-ні заняття, як звичайно. Потім, без особливого попередження, один буде підхоплений назустріч Господу, а другий буде залишений, щоб зазнати гніву Божого, який має вилитися на землю.

Тому виглядає очевидним, що Церква буде підхоплена до вели-ких судів періоду великої скорботи, які так ясно змальовані в Книзі Об’явлення. Павло дуже чітко підкреслює, що мертві у Христі з’єднаються з тими, що залишилися жити, і обидві групи будуть підхоплені разом в одному тілі назустріч Господу і будуть з Ним на-віки. Господь чітко вказав, що не треба встановлювати дати Його другого приходу: «Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні Анголи на небі, ні Син, – тільки Отець. Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане!» (Мр. 13:32-33). За хвилину до Свого вознесіння на небо Він сказав учням, що це не їхня справа – «знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй» (Дії 1:7).

Християни в І столітті надіялися, що Ісус повернеться за їхньо-го життя. Але, як апостол Павло, вони не засмучувалися, коли усві-домлювали, що так не станеться, тому що знали: на них чекає ві-нець (2 Тим. 4:8). Ми також повинні пам’ятати про Велике Дору-чення (Мт. 28:19-20; Дії 1:8) і той факт, що «проповідувана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!» (Мт. 24:14). В усякому разі, для нас добре зав-жди думати, що Христос «скоро гряде».

Ісус підкреслив це, коли сказав: «Тому будьте готові й ви, – бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте! Хто ж вір-ний і мудрий раб, якого пан поставив над своїми челядниками да-вати своєчасно поживу для них? Блаженний той раб, що пан його прийде та знайде, що робить він так!.. А як той злий раб скаже у



серці своїм: «Забариться пан мій прийти» і зачне бити товаришів своїх, а їсти та пити з п’яницями, то пан того раба прийде дня, яко-го він не сподівався, і о годині, якої не знає. І він пополовині розіт-не його, і визначить долю йому з лицемірами, – буде плач там і скрегіт зубів!» (Мт. 24:44-51).

Іван далі підкреслює, що дуже важливо покладати надію на Господа: «Кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він» (1 Ів. 3:3). Отже, Ісус і весь Новий Завіт по-казують, що це добре для нас – жити в надії, що Він незабаром прийде. А ще – усвідомлювати, що Євангеліє повинно проповіду-ватися всім народам, перш ніж прийде кінець (Мт. 24:14), і що Царство Боже вже присутнє, але ще не прийшло в повноті, яку принесе Ісус, коли Він повернеться у славі.

Петро застерігав від фальшивих вчителів, а потім звертав особ-ливу увагу на глузіїв, які будуть казати: «Де обітниця Його прихо-ду?» (2 Петр. 3:4). Для них він зазначив: «У Господа один день – не-мов тисяча років, а тисяча років – немов один день! Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам дов-готерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:8-9). Тобто Бог має відмінний від нашого погляд на час, Він не обмежений часом, як ми. Ми дивимось на речі з точки зору свого короткого життя. А Він – з точки зору вічності. Він також турбується, щоб Велике Доручення було виконане, і дає нам для цього час. Але ми можемо бути певні, що Свого часу Бог скаже: «Досить», бо «День же Господній прибуде» (2 Петр. 3:10).

Павло також застерігав від лжевчителів, що турбували солунян після того, як він підбадьорив їх надією на підхоплення. Вони ли-цемірно стверджували, що прийшли від Павла, і казали: «Вже нас-тав день Господній» (2 Сол. 2:1-2). Павло відкидає їх твердження: «Хай ніхто жодним способом вас не зведе! Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення і виявиться беззаконник, призначе-ний на погибель» (2 Сол. 2:3). Тобто найперше в день Господній буде відступлення (можливо, це будуть події, описані в 38-му і 39-му розділах Книги пророка Єзекіїля), а потім з’явиться антихрист.

Прихід Христа близький, якщо брати до уваги ознаки. Але «війни та воєнні чутки» й усе інше, про що Ісус говорив у 24-му розділі Матвія, – це не ознаки кінця (вірш 6), але просто події, які характеризуватимуть цей вік. Ісус мав на увазі, що ми не можемо



чекати на інші умови для поширення Євангелія, але повинні поши-рювати його серед такого світу, яким він є.

Інші «ознаки», що згадуються в інших місцях, стосуються дру-гого приходу в особливому значенні відкриття, коли Ісус повер-неться у славі судити землю і встановити Своє Тисячолітнє Цар-ство. Ісус також сказав: «Коли ж стане це збуватися, то випрос-туйтесь і підніміть свої голови, – бо зближається ваше визволен-ня!» (Лк. 21:28). Це, очевидно, означає, що ми повинні зосередити свою увагу на Господі, а не на ознаках.

Звідси видно, що немає ознак, які б дозволили нам встановити дату підхоплення. Отже, незалежно від якихось спроб встановити дату Його приходу, це для нас залишається таємницею (Мт. 24:36; 25:13; Мр. 13:32; 1 Сол. 4:16-17; Тит. 2:13). Хоча Бог-Отець розроб-ляє Свій план, з нашої точки зору, підхоплення Церкви може бути коли завгодно. Бог бажає, щоб ми жили в стані готовності.

Найімовірніше, підхоплення станеться до періоду великої скорботи. Ми маємо підстави для впевненості, що Бог, як це влас-тиво для Нього, звільнить Свій народ від горя (Лк. 21:34-36; 1 Сол. 5:9-10; 2 Сол. 1:4-10; Об. 3:10). Він дає нам благословенну надію!

Велика скорбота

Після підхоплення настане час жахливого горя, або скорботи, що передбачив, зокрема, Даниїл, котрий говорить про час такого утиску, якого ніколи до того не було (12:1). В Євангелії від Матвія 24:21-29 цей період описаний як період «скорботи великої». Об’яв-лення 3:10 називає її «годиною випробування, що має прийти на весь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі». Єремія передба-чає зловісну темряву, що наближається, і визначає її як «час недолі для Якова» (Єр. 30:4-7). Ісая та Захарія говорять про час Божого гніву на жителів всієї землі (Іс. 24:17-21; Зах. 14:1-3).

Коли прийде цей жахливий час страждань? В Євангелії від Мат-вія 24:30 показаний кінець великої скорботи, коли повернеться Христос у славі з великою потугою. Отже, цілком очевидно, що час скорботи, про який говорять багато текстів Писання як про час, що прийде в кінці віку, – це час між підхопленням і з’явленням Христа.

Підтвердження тому, що підхоплення відбудеться перед вели-кою скорботою, знаходимо в 1 Сол. 5:9-11: «Бог не призначив нас на гнів, але щоб спасіння одержали Господом нашим Ісусом Хрис-



том, що помер був за нас, щоб чи пильнуємо ми, чи спимо, укупі з Ним ми жили. Утішайте тому один одного і збудовуйте один одно-го, – як і чините ви!».

Ісус – наш Хранитель, Визволитель, Його кров рятує нас від гніву (Рим. 5:9), який Бог виллє на світ під час великої скорботи. «Чи пильнуємо ми, чи спимо» – це відповідь на бажання солунян знати, що станеться з мертвими у Христі. Вони першими воскрес-нуть, і ми всі будемо підхоплені для зустрічі з Господом на повітрі. «І так завсіди будемо з Господом» (1 Сол. 4:17). Іншими словами, ми будемо забрані від гніву, що гряде, підхоплені, щоб жити з Ісу-сом навіки (1 Сол. 1:9-10; 5:9).

Це важливий аргумент – жодна частина істинної Церкви не бу-де залишена на землі в той час, як впадуть Божі суди. Ці суди бу-дуть гнівом (Об. 6:16-17; 11:18; 14:10,19; 15:1,7; 16:1,19; 19:15). І, як підкреслює апостол Іван, «решта людей, що не вбита була цими поразками, не покаялася» (Об. 9:20). Це виключає присутність ві-руючих на землі в той час.

У 16-му розділі Об’явлення описано, що ніхто на землі не міг уникнути судів. Багато інших текстів також говорять про день гні-ву і праведний суд Божий, який спаде на непокірні серця, що не по-каялись (Рим. 2:5; Еф. 5:6; Кол. 3:6). Але ми, як віруючі, не призна-чені на цей гнів.

Дуже часто ті, хто стверджує, що Церква пройде через період великої скорботи, що вона буде на землі в час антихриста і цих су-дів, підкреслюють одну деталь: мовляв, Бог не пообіцяв, що Церква уникне горя і страждань. Але вони випускають з уваги, що Біблія вживає слово «скорбота» (гр. «фліпсіс») у двох різних значеннях.

Інколи цим словом описуються страждання, переслідування, проблеми, тиск і муки серця, спричинені безбожним світом. Те са-ме слово, що перекладається як «скорбота», перекладене і як «проблеми», «нещастя», коли Павло говорить про наші «легкі» (незначні) проблеми, які, порівняно з вічністю, – це лише якийсь момент і які «достачають для нас у безмірнім багатстві славу віч-ної ваги» (2 Кор. 4:17). Але суди періоду великої скорботи з Книги Об’явлення – це дещо інше; вони уособлюють Божий гнів.

Ми не очікуємо гніву; чи живемо ми, чи вмираємо, ми на-діємося на підхоплення, після якого будемо з Ісусом завжди (1 Сол. 5:10). Пам’ятаючи це, Павло знову радить солунянам підбадьорю-



вати і збудовувати один одного (1 Сол. 5:11, 4:18). Потім, щоб під-креслити свою впевненість в них, він додає: «… як і чините ви!». Звідси чітко видно, що Павло мав на увазі підхоплення.

Скільки часу буде тривати велика скорбота? Про це Писання чітко не говорить. Але є кілька посилань, які допомагають відпо-вісти на це питання. Ключем до розгадки є 70 тижнів з Книги Да-ниїла (Дан. 9:24-27). Перші 69 тижнів, як би вони не пояснювали-ся, закінчуються розп’яттям Месії (Дан. 9:26). Багато хто вірить, що проміжний епізод триває між 69-м і 70-м тижнями, фактично відкладаючи 70-й тиждень до невизначеного часу, і що це час бла-годаті, або вік Церкви. Потім буде забраний стримуючий ефект, що його чинить Дух Святий в Церкві і через Церкву. Це, очевидно, бу-де сигналом, який дасть волю подіям, що будуть відбуватися в той фатальний, жахливий 70-й тиждень. «Тиждень» має значення семи років. Цю думку підтверджують тексти з Дан. 7:25; 12:7 і Об. 12:14, в яких остання частина цього періоду названа «час, і часи, і півчасу» або 3,5 року, або 42 місяці (Об. 11:2; 13:5), або 1260 днів (Об. 11:3; 12:6).

Другий прихід Христа

Для людства, котре відкинуло Христа як Спасителя і замість Нього вибрало антихриста, Господь Ісус з’явиться як Суддя. Про це говориться в Об. 19:15.

Судний день названий в Об. 16:14 як «великий день Вседержи-теля Бога». Пророки Старого Завіту описували його як «великий і страшний день Господній» (Іс. 13:6-9; Йоіла 1:15; 3:4 (2:31); Соф. 1:7,14; Ам. 5:18,20). У цей день Бог буде судити по правді весь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив (Дії 17:31). В Ів. 5:22 також говориться про Ісуса, Сина Божого, Якому Отець пере-дав весь суд.

Прихід Христа для суду над цим світом і людством, яке відки-нуло Бога, станеться в Єрусалимі, у місті великого Царя (Мт. 5:35). Ноги Ісуса стануть того дня на Оливній горі (Зах. 14:4).

Як Суддя світу, Він з’явиться із небесними військами, зодягну-тими у білий та чистий вісон (Об. 19:14). Для суду Він з’явиться з усіма святими (1 Сол. 3:13; Юди 1:14); святі будуть судити світ (1 Кор. 6:2).



Приходу Христа передуватиме велика битва; у ній будуть заді-яні демонічні сили, яким легко буде мобілізувати великі армії сві-тових держав, що підуть війною проти Бога (Об. 16:13,14). Це буде битва Армагеддон (Об. 16:16).

Неможливо описати тут всі подробиці, але варто зазначити, що це буде апогей людського бунту у його боговідступництві і богоне-нависті.

Христос, як Цар царів (Об. 19:11-21), швидко зупинить цей бе-зум людства на чолі з дияволом і його вірним посіпакою – антих-ристом. Потім буде суд народів (Об. 19:20-21; Мт. 25:31-46). Про цей суд написано також у четвертому розділі Книги пророка Йоіла (у деяких перекладах – у третьому розділі).

Очевидно, вирок народам і їхнім царям буде залежати від їхнього ставлення до Бога, але милість (пом’якшуюча обставина) залежатиме від їхнього ставлення до Ізраїлю. Частині тих, які ста-нуть справа від Судді, буде подарована милість і можливість увійти в Тисячолітнє Царство (Мт. 25:32-40), іншим же, які були осліплені ненавистю до Божого народу (народу Ізраїлю) і стануть ліворуч, – буде оголошено вирок гніву (Мт. 25:41-46).

Тисячолітнє Царство

Рання Церква очікувала повернення Христа для встановлення Його царювання в Єрусалимі як правдивого і останнього спад-коємця Давидового трону. Вони буквально сприймали обіцянку Ісуса, що 12 апостолів сядуть на 12 престолах, судячи 12 племен відновленого Ізраїлю (Мт. 19:28).

Павло хвалить солунян, тому що вони «навернулись до Бога від ідолів, щоб служити живому й правдивому Богові, із неба очі-кувати Сина Його» (1 Сол. 1:9-10). Вони з радістю могли сприйня-ти нову пісню з Об’явлення 5:9-10, яка святкує не лише відкуплен-ня, але й той факт, що Христос зробив їх царями і священиками, котрі царюватимуть на землі. З плином часу надія деяких віруючих охолола. Але все ж у перші століття залишалися люди, які нагаду-вали про Христове тисячолітнє царювання на землі.

У християнському богослов’ї існують кілька точок зору щодо Тисячолітнього Царства. Аміленіалізм – заперечення його існуван-ня. Мовляв, мова про нього в Об. 20:1-10 – це образна мова, яка ві-дображає паралельний для періоду Церкви період на небесах.



Постміленіалізм – віра в те, що не буде ні підхоплення, ні пе-ріоду скорботи, але період Церкви плавно перейде в період Тисячо-літнього Царства. Для цього потрібно завойовувати земні царства цього світу.

Преміленіалізм – це погляд, згідно з яким Бог має план як для Церкви, так і для ізраїльської нації. Преміленіалісти чекають на по-вернення Ісуса, Який виконає обіцянку: Він засяде на троні Давида і запровадить Своє Царство на землі.

Тисячолітнє Царство буде, у першу чергу, стосуватися Ізраїлю. Бог називає Ізраїль Своїм (2 М. 4:22). Так ось, цей перворідний в кінці віків буде звільнений від утисків і переслідувань між народа-ми для того, щоб після свого остаточного відкуплення і відновлен-ня через прихід Христа знову стати на чолі народів (5 М. 28:13).

Таким чином, Ізраїль у Месіанському Царстві буде «благосло-венням посеред землі» (Іс. 19:24). Виконається Божа обітниця Ав-рааму щодо Ізраїлю (1 М. 12:1-4). Обновлений Ізраїль буде викону-вати своє місіонерське служіння і нести Євангеліє для всіх народів світу, які удостояться жити в цьому Царстві (Мих. 4:2). Інші ж на-роди будуть співспадкоємцями Царства.

Виникає питання: а яка роль і яке місце в цьому Царстві Цер-кви? Церква, як Тіло й Невіста Христа, буде царювати з Ним (2 Тим. 2:11-12, Об. 3:21). Церква братиме разом з Христом участь у суді над грішним людством (Об. 20:4; 1 Кор. 6:2-3). У Тисячо-літньому Царстві євреї будуть підданими Царя і служитимуть Йому фізично, як звичайні люди, а Церква буде управляти з Хрис-том на Його престолі (Мт. 19:28; 2 Тим. 2:12).

Дві основні ознаки цього Царства – праведність і мир (спокій). Те, що безсилі зробити мораль і політики, гуманісти всіх часів, бу-де досягнуте в Тисячолітньому Царстві Месії. «Ось дні наступа-ють, – говорить Господь, – і поставлю Давидові праведну Парость, і Цар зацарює, і буде Він мудрий, – і правосуддя та правду в Краю запровадить. За днів Його Юда спасеться, Ізраїль же буде безпеч-ний. А це Його Ймення, яким Його кликати будуть: Господь – пра-ведність наша» (Єр. 23:5-6).

Буде досягнута соціальна справедливість, про яку так багато говорять сьогодні. Це буде час, коли зовнішній збудник гріха буде зв’язаний і ув’язнений (Об. 20:1-4).



Хоча внутрішній гріх, успадкований від батьків, не пропаде (Іс. 65:20), його дія і вплив будуть дуже обмежені. Людство нареш-ті досягне великого спокою, миру, якого не було з часів Каїна. Ди-явол, цей вбивця споконвіку (Ів. 8:44), буде усунутий, і здійсниться проречене пророками: Іс. 9:5; 2:4; Єр. 23:5; Пс. 2; Іс. 65:17-25.

Земля переміниться. Відновляться природа (Іс. 30:26), тварин-ний і рослинний світи (Іс. 11:6-8; 65:25; Рим. 8:19-23; Іс. 51:3; Єз. 36:35; Іс. 41:18-19 тощо).

Бунт і кінцева поразка сатани.

Суд перед білим престолом

Після тисячолітнього царювання Христа сатана буде звільне-ний на короткий час. Можливо, Бог дасть змогу це, щоб ще раз по-казати, що Його правосуддя праведне. Це жахлива річ – вкидати людей в озеро вогню, яке приготовлене для диявола та його ангелів (Мт. 25:41) і ніколи не планувалося для людей – творіння Бога.

Виглядає очевидним, що люди, бачачи чудове царювання Хрис-та, повірять в Нього й послідують за Ним. Але звільнення сатани показує, що навіть після того, як світ побачить мир і благословення тисячолітнього Христового царювання, деякі, все-таки, підуть за са-таною, як тільки випаде така можливість. Це свавільні бунтівники, які скажуть Богові: «Залиш нас!». Отже, Бог не може зробити нічого іншого, як тільки відділити їх від Своєї присутності навіки.

Бунт сатани після його звільнення закінчиться тим, що його послідовники будуть пожерті вогнем з небес. Потім і сам сатана бу-де вкинений в озеро вогню навіки. Після того появиться великий білий престол.

Хоч трон – це суддівський престол Бога-Отця, Ісус проголосив: «Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові» (Ів. 5:22). Єдиний посередник між Богом і людьми стає Посередником в суді. Отже, Ісус буде Тим, Хто справді сидить на престолі. І Його велич буде настільки незмірною, що теперішні земля і небо втечуть, у Бо-жому плані більше не буде місця для них. Отже, прокладений шлях для створення нового неба і нової землі.

Ті, що стануть перед великим білим престолом, – «мертві малі і великі» (Об. 20:12). Оскільки праведні, що мають участь у першо-му воскресінні, вже отримають нові, безсмертні тіла, то вони живі, а не мертві. Тому мертві, що стоять перед престолом для того, аби



бути судженими, повинні бути «іншими померлими» (Об. 20:5), які не мали участі в першому воскресінні під час підхоплення. Це «по-мерлі», включаючи тих, що були вбиті після Тисячолітнього Цар-ства, вибравши слідувати за сатаною.

Деякі припускають, що ті, що не були вбиті під час великої скорботи і жили в Тисячолітньому Царстві, і ті, що були народжені під час Тисячолітнього Царства, зможуть спастися і слідувати за Христом, а потім стануть перед великим білим престолом, щоб от-римати нагороди. Але Біблія не говорить нам про це. Лише «мер-тві» будуть у цьому другому воскресінні – воскресінні для суду (Ів. 5:29). Спасенні під час Тисячолітнього Царства, можливо, отрима-ють нові тіла, перш ніж закінчиться тисяча років – можливо, після періоду випробування.

Для суду відкриті книги. Грішні суджені згідно з тим, що вони робили. Потім буде відкрита книга життя. Хоч грішні будуть су-джені відповідно до їхніх діл, спасіння не отримується згідно з ді-лами. Їхні вчинки, їхні діла – це просто доказ їхнього невір’я. Ін-шими словами, книга життя відкрита як засвідчення факту, що во-ни не були між тими, хто поклав свою надію на Ісуса і слідував за Ним з довірою і послухом.

Великий білий престол суду остаточно визначає місце перебу-вання неспасенних. Короткий проміжний час на землі – це період випробування. Це можливість вибору в цю скороминучу пору, але коли людина відходить у потойбічний світ, там уже немає можли-вості змінитися. Рішення в цьому житті безповоротні й остаточні, вони визначають вічну долю людини.

Писання не вчить про знищення грішних, як і не вчить про без-змістовний стан нірвани, про що говорять буддисти, ані про мож-ливість другого шансу після смерті. Ось чому необхідно, щоб наше життя було життям посланців Христа, щоб ми шукали можливості завойовувати чоловіків і жінок для Нього. Свідчення – найважливі-ше завдання християнина. Душі тих, кого ми зустрічаємо день у день, ніколи не помруть, і вічність їх у небезпеці. Поза спасінням, яке дає Ісус Христос, для невідроджених надії немає.

Після засвідчення з книги життя про те, що їхніх імен там не-має, грішні будуть вкинені в озеро вогню, яке горить сіркою, а це – друга смерть. У Біблії смерть часто означає відділення: друга смерть – остаточне відділення від Бога і спадщини святих.



Ісус говорить про кінцеве покарання грішних як про «зовнішню темряву» (Мт. 22:13), під якою мається на увазі остаточне відділення від Бога, бо «Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви» (1 Ів. 1:5). В Об’явленні 22:15 також зазначено, що мертві грішні будуть не лише поза Єрусалимом, але й поза новоствореними небом і землею.

Смерть і пекло також будуть вкинені в озеро вогню. Тобто смерть і пекло не будуть мати частки в новому творінні, але будуть поглинуті другою смертю, озером вогню і зовнішньою темрявою, навіки відділені від світла Христа. Таким чином, «ворог останній» – смерть буде знищений (1 Кор. 15:26), тому що на нових небесах і на новій землі не буде більше сліз, не буде смерті. Лише в зовнішній темряві озера вогню буде чути лемент (Мт. 8:12; 13:49-50; Лк. 13:28). Лемент, повний розкаяння, гіркості, розчарування і лютих пристрастей, які не можуть бути задоволені. Смерть і суд не змінять характеру грішника. Лише кров Ісуса може зробити це.

Нове небо і нова земля

Апостол Павло розповідає про своє підхоплення до «третього неба» (яке він також описує як «рай», 2 Кор. 12:2,4). Його ідея про три неба включала:

● атмосферне небо, що оточує землю (Дан. 7:13; Ос. 2:18); ● зоряне небо (1 М. 1:14-18); ● третє небо, де стоїть трон Божий, – теперішню домівку всіх ві-

руючих, що померли і пішли на небеса (2 Кор. 5:8; Фил. 1:23). Де воно розміщено стосовно всього іншого Божого творіння – Біблія не говорить. Нове замінює старе. І Старий, і Новий Завіти говорять про но-

ве небо і нову землю (див. Іс. 65:17; 66:22; Об. 21:1). Дехто вірить, що можна відновити теперішні небо і землю, а не створювати нові. Наприклад, Біблія говорить про «висоти віковічні» (1 М. 49:26; Ав. 3:6) і про землю, «що навіки її вґрунтував» (Пс. 78:69; 104:5; 125:1-2) і що стоїть «віковічно» (Екл. 1:4).

Але ось що говорить апостол Петро: «… з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть, а земля та діла, що на ній, погорять… А коли все оце доруйнується, то якими мусите бути в святому житті та в побожності ви, що чекаєте й прагнете скорого приходу Божого дня, в якім небо, палючися, зникне, а розпалені стихії розтоплять-ся» (2 Петр. 3:10-12).



Слово, яке в 2 Петр. 3:10 перекладене як «мине», інколи озна-чає «пройде мимо», «перейде далі». Це слово вжито в Мт. 5:18; 24:35; Мр. 13:31, Лк. 16:17; 21:33.

Слово, перекладене як «рунуть», ще означає «звільняти», «роз-в’язувати», «ламати» (ламати кайдани чи печаті). Але його також вживали, коли мова йшла про корабель, що розбивається і руйнуєть-ся (Дії 27:41), про знесення будівлі, руйнування справ диявола (1 Ів. 3:8) і про відміну законів. Інші тлумачення цього слова – «відміна, ануляція», «доведення до кінця», «знищення». Отож 2 Петр. 3:12 під-тверджує, що земля, зорі і планети будуть зруйновані.

Слово «нова», вжите щодо нової землі, також вживається, коли говориться про нашу нову природу як нових творінь (2 Кор. 5:17; Гал. 6:15; Еф. 4:24). Але частіше воно вживається, коли говориться про щось зовсім нове – таке, як бурдюки для вина (Мт. 9:17; Мр. 2:22) чи новий кусок сукна (Мр. 2:21). Або для позначення речей, невідомих раніше, не існуючих до цього, про які не чули – таких, як нове ім’я (Об. 2:17) і Новий Завіт, який відрізняється від Старо-го, даного на горі Синай (Єр. 31:31, Лк. 22:20; Єр. 8:8). Саме це слово вживається, коли мова йде про Новий Єрусалим, який уже існує в небесах (Гал. 4:26) і зійде на нову землю з небес. Це зовсім не теперішній відновлений Єрусалим, але нове, чудове місто, що сходить на нову, чудову землю.

Слово «проминули» в Об’явленні 21:1 вживається, коли гово-риться про відхід, перехід з одного стану в інший. Але воно також вжите щодо прокази, що зійшла (Мр. 1:42), і горя, що минає, і інші два горя надходять на його місце (Об. 9:12).

Оскільки в Біблії часто говориться про вогонь, який очищає, можна розуміти, що небо просто відновилося до кращого стану, пройшовши через вогонь. Але про вогонь також говориться, коли мова йде про спалення.

В Авакума 3:6 мова йде про вічні чи «вікові» узгір’я, які похи-лилися, що, очевидно, означає, що вони не були настільки віковіч-ні, як думали люди. У тексті з Еклезіаста: «Покоління відходить й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!» (Екл. 1:4) підкрес-лено контраст між поколіннями і людьми, що приходять і йдуть, а земля стоїть.

Слово «віковічно» часто вживається для позначення далекого минулого або майбутнього, коли автор не може бачити кінець, хоч



врешті-решт він може настати. В Екл. 1:10 те саме слово перекла-дене як «від віків». Деякі також вважають, що текст з Екл. 1:4 озна-чає, що теперішня земля буде замінена зовсім новою.

Псалмоспівець робить подібний контраст між незмінністю Бо-га і нетривалістю творіння. Слово «позникають», вжите для неба і землі в псалмі 102:27, вжите також, коли говориться про рицино-вий кущ (Йони 4:10) і про речі, які руйнуються, щезають і викрес-люються.

Згадаймо, що при появі великого білого трону теперішні земля і небо втечуть від Того, Хто на троні, і «місця для них не знайшло-ся» (Об. 20:11). Справді, найпростіше значення – те, що їх ніде не-має; вони перестануть існувати, вони знищені! Ісая пророкує, що «небо, як дим продереться, а земля розпадеться, мов одіж» (Іс. 51:6). У псалмі 102:26-27 говориться: «Колись землю Ти заклав, а небо – то чин Твоїх рук, – позникають вони, а Ти будеш стояти… І всі вони, як одежа, загинуть, Ти їх зміниш, немов те вбрання, – і минуться вони…»

Картина зміни одягу означає одягнення зовсім нового одягу, що, у свою чергу, означає створення нового неба і нової землі. Петро пророкував, що цей суд буде проходити через вогонь, в якому еле-менти всесвіту (зорі, планети) зникнуть в розпеченій стихії (2 Петр. 3:7-13). Те саме стається, коли матерія та антиматерія (скажімо, електрон і позитрон) зустрічаються разом. Стається спалах енергії, що виходить у вигляді тепла, а потім зникає. Але Бог запланував так, що зникнення теперішньої землі і небес прокладе шлях для створення нових небес і землі, де вже не буде сонця і місяця.

Як це вплине на людей? Віруючі вже матимуть нові, безсмер-тні тіла, які не нищаться, отже, знищення теперішнього всесвіту на них не вплине. Воскреслим мертвим, що прийдуть перед великий білий престол, також буде дане якесь тіло, бо вони воскреснуть для цього суду (Ів. 5:29). Отже, зміна неба і землі на них також не вплине.

Іван у своєму видінні на острові Патмосі подає такі деталі про нову землю, які підтверджують, що вона дійсно буде відрізнятися від теперішньої. Більше не буде моря (Об. 21:1), яке часто виступає символом неспокою, нестабільності й небезпеки (Іс. 57:20; Як. 1:6). Тому відсутність моря може підкреслювати досконалість миру на новій землі.



Але не завжди про море говориться в негативному значенні (Іс. 11:9; 48:18; Ав. 2:14). Океани вкривають більшу частину тепе-рішньої землі, і мікроорганізми (особливо діатомові водорості) в морі потрібні для обміну кисню і підтримання балансу в нашій те-перішній атмосфері. Отже, без морів довкілля нової землі буде ін-шим. Але зрозуміло, що наші нові тіла, подібно до Христового славного тіла, досконало годитимуться як для землі, так і для неба і не будуть вже залежні від атмосфери, що перебуває під тиском.

Ще більш важливо те, що нова земля стане місцем розташу-вання Нового Єрусалиму, що зійде від Бога з небес. Його виміри (Об. 21:16) – 12 тисяч стадій заввишки, завширшки і завдовжки (грецька стадія дорівнює приблизно 607 футам, або 192 метрам) описують куб, подібно до святого святих в скинії і храмі. Можли-во, це означає, що нова земля буде більша, ніж теперішня.

Початкова згадка про Новий Єрусалим в Об. 21:2-3 показує нам Божу оселю разом з Його відкупленими людьми: Він буде жи-ти з ними, вони будуть Його людьми, а Він – їхнім Богом. Таким чином, Божа ціль як для Ізраїлю, так і для Церкви в кінцевому ре-зультаті буде повністю досягнута (див. 1 М. 17:7; 2 М. 19:5-6; 3 М. 11:45; 2 Сам. 7:14; 2 Кор. 6:16,18; Гал. 3:29; 1 Петр. 2:5,9-10).

Наслідки гріха більше не діятимуть. Віруючі будуть насолоджу-ватися новою спадщиною і кінцевим здійсненням усього, що було досягнуто на Голгофі через смерть Ісуса і пролиття Його крові. Більше не буде сліз і смерті, бо смерть – це плата за гріх (Рим. 6:23), і ми маємо обіцянку, що «смерть знищена буде назавжди» (Іс. 25:8) і буде «поглинута смерть перемогою!» (2 Кор. 15:54). Не буде більше розділення, яке приносить смерть, не буде нічого, що приносило би смуток, біль, горе чи почуття провини. Ніщо ніколи не зіпсує спіл-кування з Господом і один з одним.

Яке чудове видіння Нового Єрусалиму бачив Іван (Об. 21:9). Але він більше турбувався про жителів міста, аніж про саме місто (порівняй Мт. 23:37, коли Ісус плакав над Єрусалимом, маючи на увазі його жителів). Іван бачив у видінні справжнє місто – домівку спасенних. Бачив місто, повне слави Божої, набагато величнішої, ніж та, яку Мойсей бачив на горі Сінай (2 М. 33:18-22), чи та, що являлася у святому святих у скинії чи храмі (2 М. 40:34; 2 Хр. 7:1).

Це місто має матеріальні виміри. На його воротах написані імена 12 племен Ізраїлю, вони відкриті, і кожен може вільно вихо-



дити і заходити. Але немає стіни між Ізраїлем та Церквою, і 12 ос-нов з іменами 12 апостолів вказують, що місто – остаточна домівка і штаб як для Ізраїлю, так і для Церкви як одного великого тіла від-куплених Богом людей.

Зсередини місто зроблене з чистого, прозорого, як скло, золо-та. Тут, очевидно, Іванові бракує слів, щоб описати те, що він ба-чить. Ми не маємо золота прозорого, як скло. Ми можемо випрям-ляти золото, аж поки воно стане завтовшки з кілька молекул, але воно все одно не стане прозорим, як скло. Напевно, мова йде про нові речовини, які ми не здатні сьогодні уявити.

Найважливіша деталь – у місті немає храму, тому що все місто сповнене присутністю Божою. Новий Єрусалим буде місцем пере-бування Отця, Сина і Духа Святого. Бог більше не перебуватиме на небесах. Отець і Син особливим чином будуть присутні в Новому Єрусалимі, і трон Божий буде там. В усіх віруючих житиме Дух Святий, і вони далі будуть «святим храмом у Господі» (Еф. 2:21-22).

Христос буде «світлом», джерелом і передавачем світла та енергії, тому там не потрібно буде сонця чи місяця. Тобто Бог пря-мо через Христа буде давати нам світло й енергію.

Але ми все ще будемо обмеженими, залежними істотами. Ми не будемо мати в собі джерела енергії. Це показано через дерево життя з листками для «вздоровлення» (здоров’я, благополуччя) «народів», тобто для всіх віруючих усякого походження, які ходять в Господньому світлі (Об. 22:2). Там не лише не буде хвороби чи болю, але ми надзвичайною мірою усвідомимо, що це означає – мати Господа як свого Пастиря. Таким чином, ми не будемо мати нестачі ні в чому – Він забезпечить повноту життя, сили і радості.

Яка чудова надія! Більше не буде прокляття. Не буде перешкод для поклоніння Господу, воно буде натхненним і чудовим. Тепер ми відчуваємо його приємність через Духа Святого, але те, що ми переживатимемо потім, лежить поза нашим уявленням. Ми будемо бачити Господа, і Його Ім’я буде на наших чолах (Об. 22:4), навіки визначаючи нас як тих, що належать Йому.

Бог у Своїй любові нагадує нам про необхідність зруйнування теперішнього матеріального всесвіту (разом з усіма цінностями не-відродженого світу), щоб усе це могло бути замінене новим небом і новою землею. Божа ціль – не лише задовольнити нашу цікавість про світле і вічне майбутнє. Він запрошує нас насолоджуватися



джерелами живої води (Ів. 4:14; 7:37-39). Він хоче, щоб ми були близькі з Ісусом. Ті, що відвертаються через страх, невір’я, прист-расть чи егоїстичну гордість, втратять все. Ті, що слідують за фаль-шивими культами і фальшивими релігіями, закінчать своє життя в озері вогню.

Бог створив нас як співспадкоємців Христа (Рим. 8:16-17), спадкоємців усіх благ (Пс. 2:8; Євр. 1:2). Ми можемо бути певні, що це включає чудові речі і зовсім нові можливості, які наш вічний Бог приготував для нас. Фактично, графічна й конкретна мова Но-вого Завіту в найкращому разі – лише бліде відображення багатств і слави, на які вона вказує.

Новий Єрусалим буде місцем неперевершеної краси і світла (Об. 21:23; 22:5). Там буде повнота знання (1 Кор. 13:12). Це буде місце відпочинку від безплідної праці і шуму (Об. 14:13; 21:4).

Однак це не означає бездіяльність – там триватиме важлива слу-жба (Об. 7:15; 22:3). Те місце буде сповнене радістю (Об. 21:4). Там буде чудове єднання (Ів. 14:3; 1 Кор. 5:8; Фил. 1:23; 1 Сол. 4:13-18; Євр. 12:22-23). Там не буде ні болю, ні самотності, ні страждання. І так буде завжди, тому що гріх навіки буде зруйнований.


1. Поясніть термін «другий прихід Христа». 2. Що Біблія говорить про велику скорботу? 3. Яке місце Церкви Ісуса Христа в Тисячолітньому Царстві? 4. Що відкриває Біблія про події після Тисячолітнього Царства?

21. Історія Церкви Християн Віри Євангельської


2211.. ІІССТТООРРІІЯЯ ЦЦЕЕРРККВВИИ ХХРРИИССТТИИЯЯНН ВВІІРРИИ

ЄЄВВААННГГЕЕЛЛЬЬССЬЬККООЇЇ

Становлення та розвиток Церкви Християн Віри Євангельської в Україні неодмінно треба розглядати через призму загальної істо-рії християнства. Говорячи про власну ідентичність, сучасні єван-гельські віруючі завжди апелюють до епохи І століття, цього дже-рела величезної духовної ріки, а також прикладу для влаштування Церкви на всі часи.

Ісус, народивши Церкву на Голгофському хресті і явивши її в день П’ятидесятниці, залишив її у світі для того, щоб вона за роки й століття мандрування зросла і зміцніла. Човен історії християн-ства пройшов складний шлях в буремному океані часу для того, щоб, наповнившись певним числом спасенних і виховавши мужніх борців Євангелія, прибути до тихої пристані Вічності.

Етапи історії Церкви

Період гнаної Церкви Християнство у своєму історичному розвитку пройшло декіль-

ка етапів. Перший традиційно датують 30-313 рр. і називають пері-одом гнаної Церкви. Християнство формувалося у ворожому кон-тексті політичної гегемонії Риму, інтелектуальної зверхності Греції та релігійного консерватизму юдеїв. Уже в 40-х рр. І ст. у зв’язку з гоніннями християнство було виштовхнуте з юдейської резервації і почало власний поступ тогочасним світом як окремий світогляд. Завдяки апостолу Павлу воно відділилося від юдаїзму й було пере-несено у світ греко-римської культури.

Попри гоніння, викликані комплексом політичних, соціально-економічних та релігійних факторів, до 300 року кожен десятий в імперії вважав себе християнином, причому рівень його переко-нань і духовної практики був надзвичайно високий. Незважаючи на гоніння та небезпеки єресей, християнство на цьому етапі фор-мувало власні погляди, віру й початки богослов’я. Ускладнювалася церковна структура, формувався канон, а Церква зі спільноти свя-тих, спасенних Христом і відділених від світу людей перетворила-



ся на організоване співтовариство охочих досягти спасіння і вряту-вати навколишній світ.

Усе це разом із формуванням церковної ієрархії стало переду-мовою до різкого повороту в IV ст., коли християнство із гнаної меншості перетворилося на привілейовану соціальну групу.

Легальна Церква Римської імперії Другий етап історії розпочався з 313 року, і головною його

особливістю стала християнізація Римської імперії. Одержавлення християнства й перетворення його на частину імперії докорінно змі-нило християнське мислення, практику і навіть богослов’я. До кін-ця IV ст. кількість християн зросла до 90 %, але навернення набуло зовсім іншого змісту. Зріст Церкви відбувався не за рахунок покаян-ня окремої людини, визнання гріха й відродження, а за рахунок сві-тоглядного прийняття християнських норм, правил, поглядів.

Зростаюча верхівка Церкви все більше набувала обрисів світської еліти і була відділена від мирян. Хрещення дітей призве-ло до приходу великої кількості невідроджених людей, євангельсь-ка проповідь була замінена фіксованим обрядом, вчення про хре-щення Святим Духом зведене до обряду миропомазання.

Натомість старі язичницькі елементи були «християнізовані»: мученики та аскети посіли місце язичницьких богів і героїв. З ІІІ ст. впроваджується вшанування предметів, реліквій та ікон. Через ослаблення особистих контактів віруючих із Христом виникла не-обхідність у додаткових посередниках між Богом та людиною. Не випадково головною посередницею стала Діва Марія, бо вважало-ся, що жіноче серце більш чутливе до людських прохань.

Свідоме злиття з язичництвом в цілях навернення людей зніве-чило моральний вигляд Церкви. Етичні норми були ослаблені, а вилучення з громади практикувалися лише в разі єресей. Першо-апостольська ідентичність поступово була втрачена.

Середньовічна історія Церкви Середньовічний етап історії християнства, що розпочався на

початку VII ст., вражає своєю контрастністю. З одного боку, спос-терігається феноменальний зовнішній розквіт християнства, з дру-гого – воно зазнає внутрішньої поразки. Це період спроб встанов-лення Царства Божого на землі завдяки союзу Церкви і держави. Усі сфери життя людини були занурені в релігію, наслідком чого



стало бажання з’єднати духовне й матеріальне. Видатні твори мис-тецтва і християнська державність не компенсували внутрішньої порожнечі і деморалізації Церкви.

Важливими подіями епохи стало формальне розділення Цер-кви на Східну (грецький обряд) та Західну (католицьку) в 1054 р., бо реальний розкол спостерігався вже довгий час. Виникнення іс-ламу в VII ст. та його стрімке поширення скоротило християнські території, які Церква прагнула компенсувати за рахунок християні-зації Центральної і Східної Європи.

Християнізація слов’янських народів відбувалася за однаковим сценарієм. Спочатку до християнства долучалися князь і політична верхівка, а згодом відбувалося зазвичай напівнасильницьке навер-нення населення.

Хрещення Русі 988 р. могло стати точкою відліку євангелізації східних слов’ян, утім, князівський формат прийняття християн-ства, перенесення візантійського, а не першоапостольського хрис-тиянства, брак кваліфікованих духовних наставників знівелювали цю, без сумніву, важливу подію. Воєнно-політичний метод поши-рення християнства, у тому числі хрестові походи, дискредитував дії Церкви і не сприяв внутрішнім трансформаціям людини.

Богослов’я Середньовіччя прагне закріпити тенденцію до фі-лософствування, що намітилася в епоху вселенських соборів. Дис-кусія навколо ікон завершилася перемогою іконошанувальників наприкінці VIIІ ст. Католицьке богослов’я набуло раціональних, більш логічних форм, у той час як грецький Схід зберігав незмін-ність деяких форм богослов’я і більше уваги приділяв містицизму.

Водночас богословська практика все далі відходила від Єванге-лія і проявлялася в формальних ритуалах, у механічній участі в та-їнствах. Ритуалізм та відсутність Євангелія на рідній мові стали сприятливим ґрунтом для злиття язичницьких традицій з христи-янською догматикою, що призводило до своєрідного двовір’я.

Духовні дари, зазначені в Євангелії, проявлялися протягом Се-редньовіччя. Але більшість католицьких богословів навчали, що не треба очікувати, що вони функціонувати муть у всіх християн. Мовляв, це екстраординарні дари, збережені для найбільш побож-них служителів і святих.

В агіографічній літературі збереглися повідомлення про те, що різні святі говорили іншими мовами. Крім того, були очевидні й ін-



ші харизматичні дари в житті святих включаючи дари знання і про-никливості, зцілення і пророцтва. Застосування дарів часто одер-жувало високе схвалення від Римської Церкви, що вносила наділе-них ними до списку святих. Однак такі духовні прояви хоча і вва-жалися індикаторами духовного життя, але ніколи не розглядалися як «свідчення» хрещення Духом Святим.

У добу духовної та моральної деградації більшості церковних сановників і політичних інтриг відроджується потяг до істинного християнства, що проявився в діяльності частини чернецтва, появі доволі потужного позацерковного християнства, спробі реформу-вання офіційних Церков.

Діяльність рухів на взірець павлікіан, богомолів, лолардів, ка-тарів тощо підготували ґрунт для прийдешньої Реформації не тіль-ки Церкви, а й суспільства.

Епоха Реформації в історії Церкви ХVI-XVIII ст. увібрали в себе складні перипетії наступного

етапу історії християнства, що зветься Реформацією. Її початком прийнято вважати протест німецького монаха й богослова Мартіна Лютера проти церковних зловживань, що почався 31 жовтня 1517 р. Завдяки підтримці німецьких князів незабаром оформиться альтернативна Церква, що отримає назву Лютеранської.

Ціль церковної Реформації полягала в очищенні християнства від вікових перекручень і поверненні до моделі першоапостольсь-кої доби.

З самого початку ідеологічні імпульси Реформації мали непо-одинокий характер, тому оновлена Церква не була єдиною. У Швейцарії діяли У. Цвінглі та Ж. Кальвін. Королівський характер англійської Реформації привів до появи англіканства. Усі реформа-ційні течії починаючи від Лютера здобули назву протестантських. Крім державних та національних протестантських Церков, виника-ють вільні Церкви як результат радикальної Реформації, що запере-чували можливість церковних реформ з допомогою державних ін-ституцій, а вважали за доцільне починати реформи з конкретної людини.

Серед радикальних реформаторів значний вплив мали анабап-тисти, меноніти та баптисти, що робили особливий акцент на авто-ритеті Священного Писання і відстоювали тезу про відділення



Церкви від держави. Згодом до цієї групи долучилися адвентисти, п’ятидесятники та інші.

У результаті Реформації в християнстві відбулися докорінні світоглядні зміни. Індивідуалізм протестантизму переорієнтував людину на особисті стосунки з Богом без посередників. Цей мо-мент не лише мав далекоглядні наслідки у релігійній царині, але і вплинув на суспільні та економічні стосунки, на розвиток науки й освіти.

Богословська думка отримала новий імпульс: люди знову здо-були ранньохристиянське уявлення про роль Христа і віру в Нього, були відновлені авторитет Священного Писання, принцип загаль-ного священства, спрощено та здешевлено літургію тощо.

Намагаючись відновити апостольське розуміння Євангелія, і Лютер, і Кальвін підкреслювали обов’язкову роль Святого Духа у виправданні. Дух робить доступними для кожного послідовника Христа Його спокутуючу жертву і зараховану праведність. І вип-равдання, і освячення, яке обов’язково слідує за ним, – це дії Духа Божого.

Для Лютера і Кальвіна присутність Духа Святого доводиться і спасінням, і праведністю. Вчення про інші мови як ознаку хрещен-ня Духом Святим реформатори заперечували, утім, радикальна час-тина Реформації часто переживала апостольський духовний досвід, не маючи при цьому чіткого вчення. Отож Реформація заклала те-ологічні початки відродження духовних харизм в Церкві, а її ради-кальна частина пішла далі, відновлюючи їх на практиці.

На східнослов’янські терени реформаційні ідеї проникли опо-середковано, залишивши помітний слід в Західній Україні і Білору-сі. На іншій території в середині ХVІІ ст. відбувалася церковна ре-форма, покликана відновити грецький обряд від нашарувань русь-кої старовини. Але це було повернення до візантійського, а не до істинного минулого, тому в літературі цей релігійний захід назива-ють «псевдореформацією».

Водночас такий характер реформи значна частина суспільства сприйняла негативно. Вона радикально відмежувалася від реформи і, незважаючи на гоніння, ідентифікувала себе як старообрядці. Розкол як зіткнення двох обрядових систем важко назвати рефор-маційним елементом, хоча він і підірвав довіру до офіційної Цер-кви і сприяв формуванню євангельського мислення.



Останній етап історії Церкви

Передумови п’ятидесятницького руху Останній етап історії християнства, що триває дотепер, розпо-

чався наприкінці ХVІІІ ст. Реформація відкрила для християнства можливість розвиватися в різних напрямках. Так, у ХІХ ст. спосте-рігається потужне євангельське пробудження, а його антиподами стануть біблійний скептицизм і лібералізм, а також тенденція до повного відкидання самої ідеї існування Бога.

Світ у християнських рамках відчув себе затиснутим, бо в суті своїй ніколи не був християнським. Звідси втрата духовних ціннос-тей і максимальне витіснення Церкви із суспільних сфер. Цей про-цес можна спостерігати до сьогодні.

Попри це саме на цей складний період припадає відродження у Церкві харизм, що виразилося в становленні потужного п’ятиде-сятницького руху по всьому світу загалом і в Україні зокрема.

Поняття «п’ятидесятництво» відбиває теологічну особливість руху і засвідчує важливість і сутність події, яка сталася у свято П’ятидесятниці в Єрусалимі, – зішестя Духа Святого. І такою ж мі-рою показує віру в те, що духовна сутність П’ятидесятниці – не тільки історичний факт духовного життя Церкви, а й явище повто-рюваного характеру, а відтак необхідне для кожного окремого віру-ючого переживання.

Водночас п’ятидесятництво акцентує увагу на повноті новоза-вітного вчення і визнає основні теологічні надбання євангельських спільнот – звідси й назва «християни віри євангельської».

Основна причина стрімкого поширення п’ятидесятницького руху полягала в тому, що в усій історії християнства починаючи з часів апостолів із більшою чи меншою інтенсивністю проявлялися харизматичні прояви: феномен говоріння іншими мовами, видіння й надприродні одкровення, пророцтва й передбачення майбутньо-го, надприродне зцілення хворих. Ці явища в християнському світі розцінювалися як дія дарів (харизм) Святого Духа. П’ятидесят-ницький рух підвів під ці явища теологічну базу Нового Завіту, проголосивши їх нормативними для богослужбової практики будь-якої церкви.

Ідеологічним передвісником п’ятидесятництва вважають Джо-на Веслі (1703-1791), засновника руху методизму в Англії. Веслі



вчив (і п’ятидесятники запозичили це саме від нього) про те, що є два окремі переживання для віруючих (або дві дії благодаті): перше – шляхом навернення усуваються всі сумніви щодо Божого прощен-ня і прийняття людини, яка очищена від своїх минулих гріхів; дру-ге слідує за наверненням і називається «освяченням», або «христи-янською досконалістю», життєво необхідною для святого життя ві-руючих.

Під цим Веслі розумів не безгрішну досконалість, але доскона-лість мотивів і бажань. Це друге переживання може прийти одразу після навернення, а може відбуватися поступово. Так чи інакше, але святість у житті – це результат щоденного ходіння в послуху. Життя перемоги над гріхом вимагає щоденної пильності – мето-дичної дисципліни у щоденному посвяченні, самоаналізу і уник-нення світу. Завжди існує реальна можливість знову впасти у гріх.

Один зі співпрацівників Веслі Джон Флетчер у 1771 р. вперше назвав це друге благословення «хрещенням у Дусі Святім», тобто таким релігійним переживанням, яке дає духовну силу і внутріш-ню чистоту тому, хто його зазнав. Упродовж XIX ст. тисячі мето-дистів стверджували, що вони переживали таке благословення. Щоправда, ніхто з них не бачив жодного зв’язку між духовністю і говорінням на інших мовах чи іншими дарами Духа.

Організаційним попередником п’ятидесятництва в ХІХ ст. став так званий рух святості, що підкреслював важливість харизматич-них проявів в житті громади та конкретного індивіда. Саме в його межах було зроблено акцент на сходження Святого Духа як прийняття сили для свідчення. І саме з цього руху вийшли піонери п’ятидесятництва.

Одним із головних засновників сучасного п’ятидесятницького руху вважають методистського проповідника Чарльза Пархама (1873-1929). Саме він сформував основні положення п’ятидесят-ницької теології: вчення про освячення, євангельське навернення, божественне зцілення, премілленіанізм і відновлення сили Духа Святого з ознакою інших мов перед другим приходом Христа. Це пробудження останнього часу покладе кінець періоду Церкви і ста-не передвісником славного повернення Христа.

Завдяки його зусиллям п’ятидесятництво отримало чіткі теоло-гічні формулювання і сильний наголос на місіонерській діяльності. Доносячи ці істини до студентів біблійного коледжу м. Топека,



штат Канзас, США, Ч. Пархам молився 31 грудня 1900 р. над сту-денткою на ім’я Агнеса Озман, і вона почала говорити іншою мо-вою. Цей факт – один із визначальних у відродженні харизм та ста-новленні п’ятидесятництва.

Учень Ч. Пархама баптистський пастор Вільям Сеймур (1870-1922) поклав початок масовому п’ятидесятницькому руху своєю ді-яльністю на Азуза-стріт в Лос-Анджелесі починаючи з 1906 р. Цього ж року вчення досягло Європейського континенту, точніше, Норвегії завдяки служінню баптистського пастора Томаса Баррата.

Хрещені Святим Духом на ранньому етапі вірили в поширення нового феномену у всьому християнському світі й не спішили вит-ворювати власні деномінації. Однак незадоволення в лавах «нехре-щених» змусило їх організаційно відокремлюватися. Водночас ха-рактер виникнення руху визначив його природу як багатоукладну, що увібрала в себе розмаїття релігійних, культурних, етнічних оз-нак і форм.

Всесвітній п’ятидесятницький рух ніколи не був організаційно єдиним цілим, розпадаючись на безліч деномінацій, союзів і груп церков. Найбільші світові п’ятидесятницькі об’єднання – це Асам-блея Божа, Церква Божа у Христі, Церква Божа тощо.

Церква п’ятидесятників нині найшвидше зростає кількісно, особливо в країнах «третього світу». Згідно з Британською енцик-лопедією, у 1998 р. в п’ятидесятницькому та харизматичному ру-хах нараховувалося близько 540 млн. осіб. Нині ця цифра ще біль-ша, що робить цей сегмент християнства найбільш впливовим се-ред протестантських спільнот і другим після римо-католиків.

Вітчизняний контекст становлення п’ятидесятницького руху варто поглибити до епохи ХVII-ХVIII ст. У цей період внаслідок церковного розколу в межах православ’я кристалізуються духовні пошуки євангельського типу на притаманних першоапостольському періоду засадах. Насамперед це рух христовірів, що виник в другій половині ХVІІ ст. і робив великий акцент на роботі Святого Духа.

До так званого духовного християнства відносять також духо-борів, що виникли пізніше. Їх засновник Силуан Колесников, уро-дженець Єкатеринославської губернії, відкинув зовнішні форми поклоніння і проповідував істинне духовне служіння.

Згодом з їх середовища відділяться групи молокан, які більше акцентували на авторитеті Священного Писання і зберегли хариз-



матичні нахили. Історичним фактом є масовий сплеск харизматич-них проявів (у тому числі і говоріння іншими мовами та пророц-тва) ще в 1833 р. на Молочних Водах. Взагалі, Південь України че-рез державну політику став місцем переселення інакомислячих у сфері релігії людей, що значною мірою підготувало ґрунт для нас-тупних рухів євангельських християн, баптистів і власне п’ятиде-сятників.

Варто зазначити, що п’ятидесятницький рух на вітчизняних те-ренах сформувався як продукт злиття духовних пошуків українсь-кого народу і євангельських рухів у Західній і Північній Європі та Північній Америці.

Серед важливих передумов формування нового потужного ду-ховного руху в Україні варто згадати про дуже кепське духовне та моральне становище в лавах Російської Православної Церкви на межі ХІХ й ХХ ст., що визнають духовні ієрархи того часу

Так, заявляючи про занепад духовного життя в парафіях, єпис-коп Арсеній (Рождественський) вказує, що воно «виражалося у зовнішньому виконанні приписів церкви… у вимовлянні слів мо-литви, часто незв’язаних, у присутності на богослужіннях без розу-міння високого значення їх, без всякого розуміння початків христи-янського вчення». Безперечно, характер служіння і моральне життя значно контрастували в межах духовних спільнот, що не могли не помітити обивателі.

Значну роль в культивуванні євангельського мислення відігра-ло завершення перекладу Священного Писання на російську та ук-раїнську мови, а також діяльність книгонош. Попри масову непись-менність Слово Боже ставало ближчим до простої людини. Існува-ло також духовне крило в межах євангельських християн і баптис-тів, які, отримуючи імпульси з Заходу (а частина євангельських лі-дерів мала змогу навчатися в європейських духовних закладах), формували своєрідний ідеологічний місток до наступного п’ятиде-сятницького руху.

До передумов становлення руху на вітчизняних теренах треба додати політичне та соціально-економічне становище, в якому опи-нилася Російська імперія в результаті війн, революцій, голоду тощо в період 1914-20-х рр. Зневіра в офіційних інституціях стала пош-товхом до духовних пошуків. У Західній Україні в силу особливос-тей економічного устрою з початку ХХ ст. спостерігалися масова



еміграція та рееміграція населення, що також стало важливим фак-тором поширення ідей п’ятидесятництва.

Виникнення та розвиток п’ятидесятницького руху на теренах сучасної України Згаданий вище комплекс факторів сприяв виникненню й поши-

ренню п’ятидесятницького руху в Україні (в її сучасних кордонах) із трьох самостійних початкових джерел. Хронологічно першим розпочався рух у Західній Україні з приїздом влітку 1920 р. у Би-ківці в районі Кременця (територія, що на той час була у складі Польщі) українських селян-реемігрантів Порфирія Ільчука, Трохи-ма Нагорного та Йосипа Антонюка. Майже одночасно почався рух на Рівненщині та Волині, дещо пізніше – на Львівщині.

У 1924 р. в Кременці відбувся перший з’їзд хрещених Святим Духом, що ознаменував утворення Союзу євангельських християн святої П’ятидесятниці під керівництвом Івана Гереса. Згодом рух поширився, до нього масово долучаються не лише євангельські ві-руючі, що здобули новий духовний досвід, а й православні та като-лики. У 1928 р. відбувся другий з’їзд, а в 1929 р. з ініціативи Схід-ноєвропейської місії під керівництвом Густава Шмідта почи-нається об’єднання віруючих на багатонаціональній основі, що привело до появи Всепольського союзу християн віри євангельсь-кої під керівництвом Артура Бергхольца.

У вересні 1929 р. в с. Старій Човниці біля Ківерців відбувся з’їзд, який розпочав нову сторінку в житті п’ятидесятництва. Союз розгорнув багатовекторну роботу, що включала в себе духовне нав-чання, музично-диригентські курси, євангелізаційну діяльність, ви-дання духовної періодики, відкриття дитячого будинку тощо. На 1937 р. об’єднання нараховувало близько 500 громад та 21,5 тис. віруючих, більшість яких становили українці. Загалом довший пе-ріод відносної свободи, майже безперешкодні міжнародні контакти сприяли глибшій культивації євангельських ідей в цій частині Ук-раїни, що помітно й дотепер.

П’ятидесятницький рух на Буковині, яка до 1940 р. перебувала під владою Румунії, почався в 1928 р. з проповіді та вчення, які принесли в румунські євангельські церкви реемігранти зі США, де вони стали п’ятидесятниками. До приєднання Чернівеччини до складу СРСР тут існувало близько 30 громад.



Організований п’ятидесятницький рух у Радянській Україні починає відлік з 1921 р. з приїздом до Одеси зі США євангеліста Івана Воронаєва, який свого часу повинен був залишити царську Росію, рятуючись від переслідувань. Переживши духовне хрещен-ня, І. Воронаєв отримав відкриття від Бога повертатися на Батьків-щину для проповіді. Прибувши з сім’єю та командою однодумців, він не мав цілі створювати нове об’єднання, а збирався проповіду-вати євангельський досвід хрещення Духом Святим з ознакою ін-ших мов. Однак у євангельських та баптистських громадах його не сприйняли, і він почав власну діяльність, у листопаді 1921 р. засну-вавши першу п’ятидесятницьку громаду в Радянській Україні.

Внаслідок активної діяльності на півдні України, а також за його межами в 1924 р. зібрався перший обласний з’їзд, а згодом, у вересні 1925 р., на І Всеукраїнському з’їзді було засновано Союз християн євангельської віри на чолі з І. Воронаєвим.

За короткий термін було облаштовано релігійний центр в Одесі з перспективою перенесення в Москву, в рамках якого працювали сім відділів: освіти, благовісту, видавництва, фінансовий, юридич-ний, організаційно-статистичний, музично-регентський.

Потужний запал благовісників і добра організація забезпечили швидке поширення руху й насадження нових церков. На 1929 р. в рамках лише Радянської України нараховувалося близько 350 гро-мад та груп і 25 тис. вірних.

П’ятидесятницький рух за часів гоніння з боку радянської влади в довоєнні часи Різка зміна державної політики в 1929 р. зупинила стрімкий

поступ п’ятидесятництва. Відповідно до законодавчих змін релі-гійна свобода була зведена до відправи культу без дозволу поши-рення власних поглядів. Дуже скоро євангельських лідерів було звинувачено в шпигунстві й контрреволюційній діяльності, союз закрито, а церкви позбавлені реєстрації.

У таборах загинули керівники руху І. Воронаєв, В. Колтович, М. Рюмшин та багато очільників місцевих громад. 25 років у в’яз-ницях, таборах та на засланні провела дружина Івана Воронаєва Катерина, мати сімох дітей. В умовах повної конспірації збиралися розрізнені групи християн євангельської віри, а їх діяльність до свого ув’язнення прагнув консолідувати Гаврило Понурко.



Воєнні та післявоєнні роки Восени 1939 р. з початком Другої світової війни припинив своє

існування Всепольський союз ХВЄ, а в радянській частині Польщі було репресовано чимало пасторів і церков. В умовах німецької окупації України до певної міри вдалося відновити діяльність п’ятидесятницького союзу через здебільшого лояльне ставлення окупаційної адміністрації до релігійних спільнот, яка прагнула здо-бути симпатії місцевого населення.

У 1942 р. було утворено центр у м. П’ятихатках на Дніпропет-ровщині, який об’єднав спільноти хрещених Святим Духом у цьому регіоні. Лише в Дніпропетровській області було відновлено 37 місцевих церков, робилися спроби насадження нових. Лідерами руху в окупаційних умовах стали Г. Понурко, О. Бідаш, Д. Поно-марчук.

З відновленням радянської влади в 1944 р. до завершення війни громади п’ятидесятників продовжували легально існувати. Але в березні 1945 р. Г. Понурка було засуджено на десять років за пособництво окупаційній владі, іншим керівникам п’ятидесятниц-тва під загрозою нових репресій було запропоновано влитися в за-гальний союз з євангельськими християнами та баптистами, який з 1946 р. носив назву Всесоюзна Рада євангельських християн-бап-тистів (ВРЄХБ) з центром у Москві.

Угоду про злиття, яка в літературі зветься Серпневою, підписа-ли 24 серпня 1945 р. лідери ХЄВ О. Бідаш та Д. Пономарчук, а та-кож очільники ХВЄ І. Панько та С. Вашкевич. Створюючи таке об’єднання, радянська влада прагнула вивести з підпілля п’ятиде-сятницькі спільноти задля контролю над ними, а також максималь-но уніфікувати особливості віровчення у напрямку до баптистсько-го, бо п’ятидесятницьке здавалося радянським органам незрозумі-лим, а духовна практика – непередбачуваною.

Церкви ХВЄ, які, як і баптисти, не практикували омовіння ніг, майже в повному складі увійшли до складу ВРЄХБ. Однак пред-ставники християн євангельської віри з огляду на особливості віро-визнання і вчення та методику проведення злиття не поспішали входити до об’єднання. У новому союзі хрещенні Святим Духом не отримали рівних прав і можливостей, що спонукало ініціювати право на власне легальне об’єднання.



У березні 1948 р. у Дніпродзержинську відбувся нелегальний з’їзд п’ятидесятників під керівництвом О. Бідаша, на якому було ви-роблено звернення до уряду СРСР та керівництва ВРЄХБ. У ньому доводилася безперспективність об’єднання з огляду на важко поєднувані особливості віронавчальних систем баптизму та п’яти-десятництва. Було оформлено прохання про дозвіл на відновлення власне п’ятидесятницького союзу. Однак всі учасники з’їзду були заарештовані й засуджені на тривалі терміни позбавлення волі.

Значна частина груп хрещених Святим Духом перебувала в підпіллі. Найбільше їх було на Вінниччині та Дніпропетровщині. Нелегко було й представникам п’ятидесятників у складі ВРЄХБ. Нові надії з’явилися з початком «відлиги», коли з ув’язнення вийшли керівники нелегального руху п’ятидесятництва.

У серпні 1956 р. відбувся ще один з’їзд у Харкові з аналогічни-ми проханнями. Цього разу була одержана ствердна відповідь і по-чали збирати необхідні для реєстрації Союзу документи від місце-вих громад. Однак «відлига» швидко закінчилася, і замість реєстрації почалися судові процеси над керівниками й активними членами церков по всьому СРСР. Такого роду дії влади призводили до розрізненості в п’ятидесятницькому середовищі.

Зіткнувшись з протистоянням у виглядів виступів Ради церков євангельських християн-баптистів, радянська система в 1968 р. дозволила автономну реєстрацію п’ятидесятницьких церков неза-лежно від ВРЄХБ. Ціль влади була така сама, що і в 1945 році: ви-вести з підпілля нелегальні групи, а також створити внутрішній конфлікт всередині релігійної спільноти з метою її ослаблення.

Місцевим громадам, що реєструвалися автономно, було від-мовлено в утворенні та реєстрації керівного центру. Але почина-ючи з 1974 р. діяльність цих громад координувала Рада пресвітерів на чолі з В. Озеругою.

На 1989 рік в Україні налічувалося близько 200 автономно за-реєстрованих п’ятидесятницьких громад, біля 300 входило до скла-ду ВРЄХБ. Кількість нелегальних спільнот та груп назвати важко, утім, їх теж було не менше 200.

П’ятидесятницький рух сьогодні В умовах перебудови починається лібералізація державно-цер-

ковних взаємин. П’ятидесятники створюють оргкомітет задля від-



новлення об’єднаного союзу. 25-26 травня 1990 р. у Коростені було проведено відновлювальний з’їзд, на якому було проголошено про утворення Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської, до складу якого увійшли місцеві церкви, зареєстровані з ВРЄХБ та ав-тономно, а також окремі незареєстровані спільноти. Головою від-новленого Союзу було обрано Миколу Мельника, вихідця з неза-реєстрованого п’ятидесятницького середовища. На момент віднов-лення до складу союзу увійшло близько 400 громад.

Різні шляхи розвитку п’ятидесятництва в радянський період, а також неоднакове бачення розвитку руху в нових умовах призвели до появи ще декількох союзів християн віри євангельської. Так, у 1992 р. було оформлено Об’єднану Церкву ХВЄ, що консолідувала незареєстровані громади, ще раніше виник Союз вільних церков. В умовах свободи активно поширювалася іноземна місіонерська ді-яльність, яка, помножена на ініціативи окремих віруючих, часто та-кож приводила до появи нових деномінаційних утворень.

За роки незалежності п’ятидесятництво оформило власні струк-тури й зорієнтувалося на духовне зростання вірних та активну єван-гелізацію. До цього покликані різні установи церковної освіти, чис-ленні засоби масової інформації тощо. В царині євангелізації пра-цює велика кількість місій, а в останні роки відбулося становлення потужного комплексу соціальних центрів з духовними цілями.

Сьогодні Церква ХВЄ проводить найбільшу роботу в цій сфері серед усіх релігійних організацій. Місія українських п’ятидесятни-ків вийшла за межі України. Більшість пасторів пострадянського простору мають українське походження, а вітчизняні місії поши-рюють свою діяльність не лише у східному, а й у західному нап-рямках, бо в цьому є потреба.

Через відхід у вічність когорти попередніх лідерів, а також че-рез масову еміграцію наприкінці 90-х рр. відбулася ротація керів-них ланок Союзу ХВЄ. У 1998 р. Союз очолив Михайло Паночко, відбулися зміни й на обласних та місцевих рівнях.

За час незалежності проведено шість з’їздів Союзу. На них бу-ло прийнято важливі рішення стосовно подальшого поступу об’єднання. Налагодили свою діяльність відділи, покликані поліп-шити роботу в різних напрямках діяльності.

Загалом на 2010 р. до складу Церкви Християн Віри Єван-гельської України (цю назву об’єднання було затверджено на з’їзді



2004 р., але вона не набула юридичного статусу через недоскона-лість законодавства) входять близько півтори тисячі місцевих гро-мад – а це більше 100 тис. вірних, третину яких становить молодь.

Активну діяльність проводять інші п’ятидесятницькі спільно-ти в Україні, кількість яких зросла до десяти. Задля взаємного спіл-кування існують декілька міжденомінаційних організацій, найваж-ливішою з яких стала Рада євангельських протестантських Церков України.

У цілому, попри значні успіхи на вітчизняних теренах духов-ності, величезна частина населення перебуває поза межами істин-ного служіння Богові. Тому виглядає, що євангельський рух, з Бо-жої милості, матиме ще чимало славних сторінок, написаних в кон-тексті виконання Великого Доручення Христа.



ЛЛІІТТЕЕРРААТТУУРРАА

1. Блекебі Г.Т. Пізнавати Бога. Знати й виконувати Божу Волю/ Г.Т. Блекебі, К.В. Кінг. – Луцьк, 2003. – 236 с.

2. Вейл, Роджер. Основы христианской веры. – Минск: Миссия «Еммануил», 1996. – 398 с.

3. Грудем, Уэйн. Систематическое богословие. Введение в биб-лейское учение/ Пер. с англ. – СПб.: Мирт, 2010. – 1453 с.

4. Левшеня, Константин. Доктрины Библии. – Чикаго: Slavic Gospel Press, 1992. – 301 с.

5. Макдоуел, Джош. Незаперечні свідчення: історичні свідчен-ня, факти, документи християнства. – К.: Вид-во Асоціації «Християнський Міст», 1994. – 282 с.

6. Мюллер Д.Т. Христианская догматика. – Минск: Фонд «Лю-теранское наследие», 1997. – 764 с.

7. Основи віровчення та Богослужбової практики Церкви Хри-стиян Віри Євангельської П’ятидесятників України. – К.: ЦХВЄПУ, 2007. – 31 с.

8. Принс, Дерек. Основи християнського вчення. – Світло-водськ: Служіння Дерека Принса в Україні, 2003. – 496 с.

9. Райри, Чарльз. Основы богословия. – М.: Ассоциация «Ду-ховное возрождение», 2000. – 656 с.

10. Реннер, Рик. Десятина и пожертвования. – М.: Медиа-Мир, 2004. – 64 с.

11. Стагг, Френк. Богословие Нового Завета. – К.: Киевская Бо-гословская Семинария, 1999. – 381 с.

12. Тіссен, Генрі Кларенс. Лекції з систематичної теології/ Пер. з англ. – Едмонтон, 2001. – 437 с.

13. Хейфорд, Джек. Основы жизни/ Пер. с англ. – К.: Варух, 2004. – 288 с.

14. Хортон, Стэнли. Систематическое Богословие. – Спринг-филд, Миссури: Life, 1999. – 935 с.

Література


15. Чопчик Д.И. Побеждать искушения. – Ростов-на-Дону, 1990.

16. Эриксон, Миллард. Христианское богословие. – СПб.: Биб-лия для всех, 1999. – 1088 с.

Н а в ч а л ь н е в и д а н н я

ВАРЕНИЦЯ Віталій Мирославович

ВОЗНЮК Віктор Володимирович

КАПУСТІН Ігор Сергійович

КСЕНЗОВ Дмитро Володимирович

КУЧЕР Олександр Володимирович

ЛИСЮК Віталій Феодосійович

МАЛИК Василь Георгійович

МАНЕЛЮК Сергій Володимирович

МОКІЄНКО Михайло Михайлович

ПОПУДНИК Василь Васильович

ЗАСАДИ ВІРОВЧЕННЯ

Церкви Християн

Віри Євангельської України

Навчальний посібник

Літературний редактор Людмила Бендус

Комп’ютерна верстка Віталій Петращук

Дизайн обкладинки Богдан Галюк

Підписано до друку 16.11.11. Формат 60×84/16.

Папір офсетний. Гарнітура Times, Arial. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 11,63. Умовн. фарбо-відб. 11,97.

Наклад 2000 прим. Зам. № 11-16/2011.

Documents

Zasady virovcennya