— Як тут весело!Щось мене пре сьогодні!

— А тільки мені здається, чи тут реально клеєм пахне?

Подію організовували вже вдруге, але цьогорічний «КА» змінив пору року (з весняного він став осіннім) та й додалось у ньому мистецькості! Орга-нізатори створили непоганий коктейль з книг, відомих людей та арт-об’єктів. Головний плюс «Книжкового Арсеналу», який відрізняє його від книжкових ярмарків, — шикарна атмосфе-ра. Стенди з книжками не тис-нуть на тебе, якось невимушено зацікавлюють, але не змушують щось купувати. Гарні столики з кавою та шоколадом, арт-інста-ляції, картини та ілюстрації — те, що треба для справжнього книжкового гурмана! Окремий плюс — безкоштовний вхід і ціла купа крутих знижок! Шансів піти без придбаної книги не за-лишилось ні в кого!

Окрім стендів з книжками, ор-ганізатори запропонували дуже насичений розклад подій. Пре-зентації та авторграф-сесії пись-менників зі своїми ново-стари-ми книжками та перекладами, бізнес-тренери з лекціями «Як стати успішними…» видавця-ми, покупцями, літераторами, художниками, перекладачами тощо. Часто ці перфоманси страждали відсутністю певної динаміки та підготовленості, але кількість якісних майстер-класів все ж переважила.

В рамках фесту сучукрлітов-ські письменники «обмінялись речовинами», до того ж попар-но — Андрухович-Прохасько, Дереш-Іздрик, Карпа-Жадан. Щоправда, кожного разу ре-човини були різними. Можна було побачити й почути все: високопарні промови, польські діалектизми і зарозумілі слова, взаємну повагу в перемішку з бажанням попустити. Так що, можна сказати, що обміня-лись усім — і карамельними сиропами і жовчю. Головне, що подивитись на це прийшла сила-силенна людей! От тягне нас, смертних, підслухати чужі розмови, нехай навіть публічні (перепрошую за оксюморон).

Окремий респект дитячій програмі. Вона була настільки цікавою і вражаючою, що на-віть у колі своїх одногрупників довелось почути: «Ну чому я не дитина!» Особисто в мене бажання повернутись в дитин-ство не виникло, а от серйозно подумати про дитячу книгу як вдалий бізнес-проект захоті-лось!

Якщо чесно, дуже порадува-ла кількість відвідувачів. Якось одразу повірилось у майбутнє книжкового бізнесу та паперо-вої книги! Цю віру, правда, біль-ше утвердив Porsche Cayenne Івана Малковича, припарко-ваний біля входу, але ж голов-не — мотивація, а причина не така вже й важлива, чи не так?

ЛЛ

жов

тень

201

2

№10

Back to USSRПротягом останнього півріч-

чя всесвітня мережа здрига-лась від протестних постів на кшталт «Ні — цензурі в інтер-неті», «Повстань проти АСТи» і таке інше. Юзери від США до Росії приречено хитали голо-вами... Окей. Навіть якщо ви чути не чули про європейську хвилю незадоволення, і ваша френдстрічка на Фейсбуці не була повна постерів із зобра-женням Гая Фокса з «Вендет-ти», то бунт Російської Вікіпедії і Вконтакте ви не могли омину-ти зором.

Ключовим приводом для па-ніки стало одне-єдине речення

«цензура в інтернеті». Невже держави та уряди зазіхнули на єдиний острів інформаційної свободи та неупередженості? Не все так просто. Для початку, варто розібратись, що ж було насправді, в чому полягає суть законопроектів та угод, а та-кож, що є цензурою для євро-пейців і росіян. До речі, найгуч-ніше протести лунали з Польщі. І хоча акції протесту вибухають ще з минулого року то тут, то там, проблема ще не дійшла до свого логічного фіналу.

Отже, цензура. Коли йдеться про це слово, у слов’янських непокірних мізках виникає асо-ціація з Імперською Росією (пі-

зніше — з СРСР), забороненими книжками, урізаними статтями та «гонєніями» (репресіями) всіх більш-менш розумних (чи-тай — вільнодумних) громад-ських та літературних діячів. Звичайно, зараз собі складно уявити напівтемні кабінети з сухопарими суворими дядька-ми, які видаляють «нєугодний» матеріал з мільйонів веб-сто-рінок та інтернет-порталів, тому канонічне розуміння цен-зури дедалі гірше відповідає чинній ситуації. Щоб зрозуміти поточний процес, звернімося до першопричин інтернетової паніки.

(продовження на 2 с.)

Публікувати? не можна ?видалити

Зберігайте спокій і ставте коми, як радить нам Ілля Стронґовський. Варто прислухатись до його слів усім, хто вирішує долю контенту сучас-них українських інтернет-видань. Публікувати матеріал, чи ні — нагаль-не питання сучасного редактора, з огляду на появу нових законопроек-тів в Україні та закордоном.

Не знаємо, де ви були минулих вихідних, але якщо з 4 по 7 жовтня не завітали на вулицю Лаврська 10-12, повірте, ви багато втратили! Бо саме там, в Мистецькому Арсеналі, відбувалась дивовижна подія для всіх книголюбів, книгома-нів та книгоманіяків — «Книжковий Арсенал».

Книжкоюпо Арсеналу

Мирослава Ґонґадзе:про журналістику,освіту тасвободу слова

3 стр.

7 стр.

Чого бракуєжурналістськійосвіті

6 стр.

Топ-10 найбезглуздішихпричин заборони книг

2 мотивуючамотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

(початок на 1 с.)АСТА la VistaУ Європі приводом для по-

стів стала так звана ACTA — Торгівельна угода проти контрафакту. Згідно з нею, вста-новлюються стандарти у бороть-бі з порушенням інтелектуальної власності. Предметом урегулю-вання є, по-перше, питання обігу контрафактних товарів, по-друге — засади торгівлі непатентова-ними лікарськими препаратами, та особливо постає проблема розповсюдження творів, що охо-роняються законом про автор-

ське право через інтернет (фено-мен т.зв. інтернет-піратства). Не зважаючи на активні протести, АСТА була ратифікована вже в 22 європейських країнах. Які ж наслідки має ця угода на прак-тиці? Передусім, це — жорсткий митний контроль, при якому пе-ревіряють усі інформаційні носії (ноутбуки, плеєри, флешки) на предмет наявності піратського контенту. Також, згідно з існую-чими вже документами, інтер-нет-провайдери будуть зобов’я-

зані фіксувати будь-який факт порушення авторських прав і по-відомляти про це владу, і навпа-ки — у випадку детекції владою подібного порушення, вони мо-жуть вимагати від інтернет-про-вайдера видалення цієї інфор-мації (без спеціального ордеру чи дозволу). Також, за вимогою влади, провайдери зобов’яза-ні розкривати всю інформацію про контент, його джерела та користувачів. Це означає деано-німізацію інтернет-користувачів, яку так поціновують юзери. Зви-чайно, деякі розумники можуть сказати, що все це існувало ра-ніше, але у прихованому вигляді, що влада і раніше контролювала контент, але тоді це не виходило на такий... явний рівень.

Отже, основним наслідком для користувачів є ускладнення доступу до будь-якого контенту. Особливо це стосується фільмів та музики (об’єктів інтелекту-альної власності, захищених авторським правом). Тож — good bye, файлообмінники та торрент-трекери. Нещодавно українці відчули на собі цю уго-ду, коли, через конфлікт з ком-панією Майкрософт (порушен-

ня авторських прав, піратство) був зачинений найпотужніший файлообмінник ex.ua. І хоча в Україні АСТА не була прийнята/ратифікована, це не звільняє її від відповідальності за інтер-нет-контент, що розміщується на вітчизняних серверах.

Загроза 18+Далі — цікавіше. Звернімося

до багатостраждальної Росії і скандального законопроекту №139-ФЗ «Про захист дітей від інформації, що спричиняє шко-ду їх здоров’ю та розвитку». Здавалося б, нічого загрозливо-

го. У законопроекті передбаче-на фільтрація інтернет-сайтів за інформацією, маркування кон-тенту та сегментування його для вікової аудиторії (0-6 років, 6-12 років, 12-16 років, 16-18 років, и 18+). Плюс до всього — створен-ня реєстру «загрозливих» сайтів та url-посилань, простіше кажу-чи — чорного списку.

Що спільного у цих двох про-цесах? По-перше, в обох випад-ках створюються спеціальні організації, які займатимуться

безпосередньо контролюван-ням виконання всіх умов про-ектів. (При АСТі — Всесвітня Торгівельна Організація (ВТО), Всесвітня Організація Інтелекту-альної власності (ВОІВ) та ООН, в Росії проект просунувся зусилля-ми «Ліги Безпечного Інтернету» (ЛБІ)). По-друге — і це приверну-ло увагу та спричинило невдово-лення — надзвичайна швидкість, одностайність та таємність при-йняття даних проектів держава-ми. У Європі питання ратифікації АСТи вирішувалось на таємних голосуваннях, в Росії — законо-проект був затверджений протя-гом тижня (при першому читанні — 6 липня) та другому-третьому читаннях — 11 липня, причому «за» була абсолютна більшість депутатів (400+). Розголос ці процеси набули вже безпосе-редньо перед затвердженням/під час затвердження.

Також викликає підозру нечіт-ко прописані критерії визначення «загрозливого контенту» та ве-лика кількість поправок до інших законопроектів. Зокрема, Рада при Президенті РФ з питань роз-витку громадянського суспіль-ства та прав людини у виступі з

критикою поправок до закону «Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації» зазначає: «Ми вважаємо вкрай необхідним зупинити введення цензури у російськомовному сегменті мережі Інтернет, зо-крема, на території Росії — це призведе до появи нової «елек-тронної завіси», що вкрай нега-тивно відобразиться на правах та можливостях громадян Росії, на розвитку суспільства в цілому і становленню економіки».

На захисті авторських правОтже, якщо у Європі під цен-

зурою розуміється деанонімі-зація користувачів мережі та обмеження доступу до інтелек-туальної власності, то в Росії стоїть загроза обмеження до-ступу до будь-якої інформації, яка «може спричинити шкоду дітям». Чи не тільки дітям?

«Благими намерениями вы-мощена дорога в ад», панове. Російські та німецькі економі-сти — у процесі пошуків шляхів вирішення проблеми викори-стання піратського контенту (на жаль, не записала випадково прочитану статтю про пропо-зицію введення держмита на користування інтернет-інфор-мацією. Але завдяки необтяжу-

ючому податку на користування об’єктами інтелектуальної влас-ності, наприклад, можна було б уникнути фінансових непорозу-мінь з корпораціями-власниця-ми та авторами). З російським досвідом все трохи веселіше.

Сподіватимемося, що найбіль-ша держава не стане носієм нового «Золотого щиту». До речі, про нього. Вікіпедія (http://uk.wikipedia.org/wiki/Золотий_щит) подає нам невтішні дані — проект являє собою систему серверів на інтернет-каналі між провайдерами і міжнародними мережами передачі інформації, котра фільтрує інформацію.

Деякі західні компанії вико-нують вимоги китайської влади про обмеження доступу до ін-формації. За даними організації «Репортери без кордонів», ки-тайська версія пошукової систе-ми Yahoo! в результатах пошуку не показує деяку інформацію. Сайт Вікіпедії також неоднора-зово блокувався на території

КНР. У цей час Вікіпедія част-ково доступна в Китаї, але пов-ністю заблокована китайська версія Вікіпедії і деякі «чутливі» статті англійської Вікіпедії. При-чина блокування обумовлена, зокрема, описом подій в Китаї травні-червні 1989 року. Також системою блокуються сайти певних релігійних та філософ-ських течій, зокрема, трансгу-маністичних.

Свобода: бути чи не бути?Зважаючи на всю вищепода-

ну інформацію, залишаються, як каже мій друг, тільки два запи-тання: «Як?» і «Навіщо?». І чому саме останнім часом, а не два роки тому, чи по тому? Зараз — трохи філософської лірики, панове. Прагнення контролю-вати процеси, що відбуваються всередині держави, є природ-нім і логічним для державності. Поняття свобода розходиться з поняттям «досконалість дер-жавного апарату», його ідеаль-ною, утопічною моделлю, до якої прагне людство. Проте, за роздумами М. Бердяєва, «наше життя неминуче рухається в бік утопій. Відкривається, можли-во, нове сторіччя мрій інтеліген-ції та культурного прошарку про те, як уникнути утопій, про те, як повернутися не до утопічно-го, а до менш досконалого, але більш вільного суспільства». Ін-тернет-острів волі стає перена-вантаженим від занадто «освід-ченого» і тому — вільнодумного масиву користувачів. Мережа дедалі наповнюється контен-том, що більше нагадує статті журналісток-початківців — у них занадто багато особистості та особистісного, внутрішньо-го, і тому — все більше емоцій-ного та агресивного. Особливо яскравим противникам введен-ня обмежень варто згадати про інший бік інтернетової «свобо-ди» — а саме організовані че-рез соціальні мережі теракти, відкрите насильство, та вбив-ства заради високих рейтингів на Ютубі. Якщо конкретно, зга-дайте хоча б історію 16-річного хлопчика, який через супереч-ку на Фейсбуці жорстоко вбив свою дівчину.

Певна річ, що завжди будуть потрібні обмеження, які не да-дуть перетворитися суспільству

на неконтрольваний натовп. Обмеження, які передбачені суспільним договором. Сам факт створення держави та дер-жавності є доказом добровіль-ного обмеження і контролю. Таким чином, цензура та певні обмеження в мережі — це на-ступний логічний крок у вста-новлені взаємовідносин між державою та соціумом. Можли-во, він недосконалий, проте, це лише початок. «Не сразу Москва строилась». І, певно, від кожно-го з вас/нас залежить, наскільки радикальними будуть наступні кроки у вирішенні цієї пробле-ми, і наскільки міцну залізну за-вісу потрібно буде створити для контролю людства.

Катя Шедель

«АСТА — жорсткий митний контроль, при якому пе-ревіряють усі інформаційні носії (ноутбуки, плеєри, флешки) на предмет наявності піратського контенту.»

«Цензура та певні обмеження в мережі — це наступ-ний логічний крок у встановлені взаємовідносин між державою та соціумом.»

Останнім часом задуму-юся, чи можу я з упевнені-стю сказати, що вільна по справжньому? А ти можеш відповісти на це запитан-ня? Як часто хтось нама-гається обмежити твою свободу? Щомісяця? Що-тижня? Щодня? Щогодини? А забирають? Найчастіше намагаються посягнути на основну — свободу вибору. Саме тому варто говорити про існування в суспільстві інформаційної ізоляції і цен-зури.

Свобода слова — понят-тя, що нині використовуєть-ся задля власних інтересів. Так, можновладці засто-совують його, щоб надати нашій державі статусності, прості громадяни — задля висловлення власної дум-ки, а ЗМІ — задля інформу-вання громадськості.

В сучасному медіапро-сторі ми живемо в такій собі ілюзії «свободи слова». Хтось бачить її у вседозво-леності публікувати те, що заманеться і викидає тонни бруду в мережу. Хтось — в можливості отримати інформацію в ЗМІ. Однак сучасні медіа не завжди достовірно і повністю ви-світлюють певні події, яви-ща, історії. Саме тому ми скаржимось на зацензуро-ваність та аморальність ін-формації водночас.

Преса протестує проти «Закону про наклеп», ін-тернет-користувачі обурені обмеженням діяльності де-яких сайтів, всі збентеже-ні можливим втручанням цензури в інформаційний та особистий простір кож-ного. Ми не хочемо бути обмеженими в отриманні інформації, однак зовсім не задумуємося, якої якості інформацію самі поширю-ємо. Можливо, варто бути уважнішими до власних висловлювань, публікацій (як в інтернеті, так і в інший спосіб), коментарів, розпо-відей? Але варто, як то ка-жуть, «фільтрувать базар». Іншими словами: думаймо, що говоримо.

Як на мене, свобода слова, думки й інформації є найважливішою із усіх свобод людини, але лише в тому випадку, коли ця лю-дина мисляча. Така людина здатна відчути необхідність прийняття того чи іншого рішення після впливу на неї медіа меседжу. Для свідо-мої людини зникає необ-хідність цензури, бо вона може сама цензурувати ін-формацію, яку отримує.

Щоб бути по-справжньо-му вільним, не залежати від цензури та мати свободу власних переконань, треба вміти саморозвиватися та дивитися на світ тверезо. Лише тоді можна буде сказа-ти: «Я маю свободу, і я знаю, як нею розпоряджатися!»

Ілюзіясвободи

Головний редактор Анастасія Зелінська

Ятр студентську душу

Публікувати ? не можна ? видалити

3демотивуюча мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

Ніхто не застрахованийТак, на сайті «Українська

правда» з’явилося повідомлен-ня від 17 лютого 2012 року про те, що черговий номер журна-лу «Український тиждень» було частково вилучено з продажу. Про це, як зазначає видання з посиланням на «Телекрити-ку», повідомили читачі, які не змогли його придбати. За да-ними «Української правди», на обкладинці останнього номеру журналу анонсувався матеріал про вибори-2012 та наводили-ся цитати з розмови кількох народних депутатів. Можливо, це і стало причиною вилучення номеру журналу з продажу.

Телеканали теж не застрахо-вані від проявів цензури. Так, усім відома нині неоднозначна ситуація з телеканалом ТВі. Як відомо, у серпні більше 60 кабельних компаній вимкнули ТВі зі своїх пакетів, а з 5 серпня Воля-кабель переводить канал з популярного базового паке-та у розширений, який більш дорожчий і, відтак, недоступ-ний пересічним громадянам. Громадськість відреагувала на такий розвиток подій протеста-ми. Так, на сайті «Рідна країна» з’явилося повідомлення про те, що у суботу, 8 вересня, у Ки-єві та регіонах пройдуть акції на захист телеканалу ТВі і сво-боди слова. Акції заплановані у Києві, Донецьку, Львові, Одесі,

Миколаєві, Житомирі та інших містах. Про результати акції, можливо, можна дізнатися зго-дом на сторінках інтернет-ви-дань та в інших ЗМІ.

Про погоду і свободуВищенаведені випадки спри-

чинені певною позицією журна-лістів ТВі і «Українського тиж-ня» щодо політичної ситуації. Однак, наступні приклади цен-зурування до політики, на пер-ший погляд, не мають жодного стосунку. Так, на тому ж таки сайті «Української правди» є по-відомлення від 17 травня 2011 року про те, що національне радіо відмовилося від прямих включень з Укргідрометцентру

через те, що начальник відді-лу метереологічних прогнозів Л. Савченко розкритикувала ситуацію в державі у прямому ефірі. На цьому ж сайті можна прочитати і цитату, яка стала причиною такого рішення На-ціонального радіо. Отже було вирішено, що прогнози погоди будуть подаватися у текстово-му режимі або ж у запису, пря-мих включень не буде, а Л. Сав-ченко було усунено від ефіру. Можна по різному ставитись до цієї ситуації, вирішувати, хто правий, а хто ні, але цензуру-вання відбулося і це — факт.

Цензура у всіх її проявах є не лише у нашій державі. Так, із фактом цензурування сво-їх слів у інтерв’ю зіткнулася

Мірей Матьє. Інтернет-сайт «Медіаграмотність» повідом-ляє, що слова співачки про її ставлення до акції учасниць панк-гурту Pussy Riot було пе-рекривлено, посилаючись на саму Мірей та газету «Ком-мерсантъ». Так, журналістка російського телеканалу ТВЦ О. Глотова запитала у Матьє, що вона, як віруюча людина, ду-має про цю акцію. Згідно із за-писом, який потрапив до ефіру телеканалу, Матьє у відповідь засудила акцію, сказавши, зо-крема, що церква — не місце для таких акцій, що це — святе місце, яке потрібно поважати.

Родом з дитинстваНаступні випадки цензуру-

вання стосуються такої невин-ної, на перший погляд, речі, як мультфільми. Так, великий резонанс серед користувачів всесвітньої мережі з усього СНД викликали численні повідом-лення про те, що, нібито, згідно прийнятого в Росії закону «Про захист дітей від інформації, яка спричиняє шкоду їх здоров’ю і розвитку», відомий радянський мультфільм «Ну, постривай» буде демонструватися лише у нічний час. Про це повідомляли багато інтернет-ресурсів, зо-крема, MAIL.RU (повідомлення від 28 серпня). Ці повідомлення викликали хвилю обурення та іронії серед користувачів попу-лярних мереж. Люди писали ко-ментарі, завантажували іронічні картинки — словом, ніхто не лишився байдужим.

Отакою буває цензура в Україні та світі — смішною і страшною, політичною, куль-турною та економічною — облич у неї дійсно багато. І чи з’являться нові — питання часу та рівня довіри між владою усіх рівнів та суспільства.

Світлана Патра

Прихована загрозаЧи є в Україні цензура? Виявляється, є! Проте вона прихована, оскіль-

ки в Україні немає спеціальних законів, що забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей. Приклади цієї прихованої загрози в огляді новин популярних інтернет-сайтів.

Чого бо ся

Скільки імен українських диза-йнерів ви знаєте? Можу з упев-неністю сказати, що небагато. У сучасному світі наші дизайне-ри-співвітчизники не користу-ються великим попитом, і зару-біжних дизайнерів ми знаємо значно краще, аніж наших, рід-неньких. А даремно, адже наші українські дизайнери не тільки існують та творять, а ще й мо-жуть скласти конкуренцію всес-вітньо відомими дизайнерам.

Саме це й довів нам конкурс дизайну «The very best of», що розпочався цим літом. Заявки на конкурс почали надходи-ти ще з травня, брати в ньому участь мали змогу абсолютно всі: і початківці, і вже відомі українські дизайнери. Конкур-санти віддавали свої роботи на суд 40 зарубіжних дизайнерів із різних країн. Було всього п’ять категорій: ТВ дизайн, дизайн середовища, промисловий ди-

зайн, digital-дизайн та студент-ський дизайн. До журі конкурсу надійшло багато робіт – понад 1500 від 386 учасників. Але у фінал потрапило тільки 380 тво-рінь, із них 17 отримали звання «The very best of». Найбільше переможців виявилося у ка-тегорії ТВ дизайн – 7 робіт. Усі роботи-переможці можна було побачити в галереї «М17» на ви-ставці, що проходила з 17 по 21 вересня. Окрім зображень ор-ганізатори порадували відвіду-вачів експонатами в натуральну величину – книгами, меблями та об’єктами промодизайну.

Проект Ukrainian Design: The Very Best Of намагався довести, що український дизайн існує, і у них це дійсно вийшло. Цей конкурс має всі шанси стати по-штовхом до розвитку вітчизня-ного дизайну і створення нових проектів.

Nana Komatsy

Книга-на-МайніУ Франкфурті-на-Майні щой-

но завершилася одна з найва-гоміших подій у книговидавни-чій сфері — Франкфуртський книжковий ярмарок, що три-вав з 10 по 14 жовтня. Ярмарок вийшов дійсно масштабним,

адже його відвідало більше тридцяти тисяч людей. У фору-мі взяло участь 7300 учасників з різних країн, і більше тисячі письменників. Серед них такі міжнародні зіркові автори, як Ричард Форд, Герта Мюллер та Мартин Вальзер.

На ярмарку дійсно було на що подивитися та що послуха-ти, адже за чотири дні відбуло-ся приблизно три тисячі подій та заходів. Особливе місце було відведено літературі для дітей та молоді. Але найважли-вішим питанням, з приводу яко-го проводилося багато круглих столів, залишалося майбутнє друкованої книги. Книговидав-нича галузь переживає нині період важливих радикальних змін. Електронна книга все ак-тивніше розповсюджується у світі, і видавництва вбачають у цьому загрозу для свого іс-

нування. Електронна книга є реальним конкурентом друко-ваної книжки, все більше авто-рів задовольняються публіка-цією своїх текстів в інтернеті, і цифровий самвидав набирає обертів. Фахівці вважають, що видавництва повинні пристосо-вуватися до складної ситуації і шукати нові шляхи розповсю-дження книги.

Що ж стосується Батьківщи-ни Франкфуртської виставки — Німеччини — то у них не все так складно, адже ринок традиційної книги залишається провідним, а продаж електро-нних книг складає усього 1–2 % від загальної кількості. Щороку виходить 80 тисяч наймену-вань книжок, а кількість нових прем’єрних видань зростає. Тож німці з оптимізмом див-ляться у майбутнє, і шукають нові поєднання друкованої книги з іншими медіа. Франк-фуртський ярмарок слугує під-твердженням думки про те, що книжка жива і буде жити.

Олена Грозна

Вперше українці можуть по-бачити і доторкнутися до колек-ційного видання Біблії з літогра-фіями Сальвадора Далі. Один примірник книги був представ-лений на ІІ міжнародному фес-тивалі «Книжковий Арсенал».

Біблія Далі — це проект між-народного медіа-концерну Ber-telsmann. Всі права на видання російськомовного варіанту Бі-блії з ілюстраціями Далі вику-пило харківське видавництво «Книжковий клуб �Клуб сімей-ного дозвілля�».

Це унікальний фоліант ручної роботи. Він складається з 900 сторінок і містить текст Старого і Нового Завітів. Літографії Далі віддруковані за допомогою най-точніших сучасних технологій передачі кольорів. Обкладинка зроблена з натуральної шкіри, покрита позолотою та інкрусто-вана дорогоцінним камінням: ді-амантами, рубінами, аметиста-ми, малахітом. Виготовляли цей витвір мистецтва друкарі, палі-турники і ювеліри з трьох країн: Німеччини, Чехії та Словаччини.

Вага ексклюзивного видання 15 кг, а тираж всього 500 книг, що підтверджено Сертифіка-том, який додається до кожної книги, а також гравійованим номером на позолоченому ви-ливку підпису Сальвадора Далі, який прикрашає обкладинку Біблії.

Нагадаємо, що Сальвадор Далі проілюстрував ключові сюжети Біблії ще в 1967 році, в результаті чого вийшло 105 лі-тографій. Робота була викона-на на замовлення італійського мільярдера Джузеппе Альба-ретто.

Ще на початку 90-х рр. Біблію з ілюстраціями Далі видали в Ні-меччині. Потім фоліант з’явився в Чехії та Словаччині. Сьогодні примірники цього колекційно-го видання прикрашають біблі-отеки президентів і керівників духовенства цих країн, а також Папи Бенедикта XVI.

Вартість Священного Писан-ня складає від 40 000 до 70 000 грн (Залежно від виду дорого-цінного каміння, яким прикра-шено оклад).

Діана Непран

В Україні презентували Біблію

-інFорм

4 мотивуючамотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

І це зовсім не тому, що гля-дачі не хочуть обирати, що вони такі ліниві. Замість них це робить керівництво телека-налів. Яким є їх вибір? Про це можна дізнатися, погортавши програми телепередач, які друкуються у газетах. Ідеться про загальнонаціональні теле-канали, які ведуть мовлення на більшості території України. Отже, якою є картина, напри-клад, із телесеріалами та про-грамами, у яких від 50 до 90 % змісту — насильство у різних проявах? Наступна діаграма показує досить цікаву картину:

Таке от жанрове «розмаїт-тя» телефільмів та передач в ефірах деяких вітчизняних ка-налів…

Отже, що ми бачимо? Ефір, якщо не більшості, то таки серйозної кількості загально-

національних каналів, рясніє фільмами та серіалами го-стросюжетних жанрів. Що у них поганого, запитаєте ви? Адже світ зачитується детекти-вами Агати Крісті чи Едгара По. Та і фільми А. Хічкока вже давно визнані класикою кінематогра-фу. Просто бійок, стрілянини та іншого насильства у сучасних серіалах та фільмах занадто ба-гато. І це при тому, що худож-ня та естетична цінність таких «творів» не завжди на задовіль-ному рівні — деякі «шедеври», крім «стрілялок» більше нічим глядачам і не запам’яталися.

Та найгірше, що може бути у таких «творах» телевізійного мистецтва — тотальна розми-тість меж добра і зла. Це коли головному герою для того, щоб досягти життєвого успіху чи навіть просто вижити, дово-

диться поступитися певними моральними засадами та прин-ципами, стати злочинцем…

Дорослому такий стан з теле-фільмами, крім, хіба що, психо-логічного дискомфорту, нічим не загрожує, а от розмиті межі добра і зла навряд допомо-жуть дитині та підлітку обрати правильні моральні орієнтири.

Якщо перегляду погано-го, на думку глядача, фільму чи серіалу ще можна якось уникнути, попередньо оз-найомившись з анонсом чи прочитавши відгуки в пресі та інтернеті, то з теленовинами справа ще гірша. Вирішивши ознайомитись з останніми но-винами в Україні та світі, гля-дач, натомість, потрапляє на «сеанс фільмів жахів» — випе-реджаючи один одного, теле-канали розповідають про те, кого вчора чи сьогодні вбили, жорстоко побили чи зґвал-тували; хто постраждав (чи загинув) через ДТП, пожежу чи повінь… Тож, як бачимо, теле-картина вимальовується досить апокаліптична.

Що ж робити? Хіба не можна обрати інші канали чи просто дивитись кіно та читати новини в інтернеті? Хороше запитан-ня. Дуже хотілося б відповісти твердим та безапеляційним «Можна!» Однак, зробити це дуже важко. Адже у невелич-кому містечку чи віддаленому селі інтернет доступний лише деяким представникам грома-ди, як і супутникова антена.

Тож, лишається тільки диви-тись в екран телевізора, який гострі на язик інтернет-корис-тувачі вже прозвали «зомбо-ящиком». Дивитися і питати себе: «А чи не пора ввести цен-зуру на телебаченні?»

Світлана Патра

Теле-негатив:бути чи не бути?

Чи не виникало у вас, шановні читачі, бажан-ня повернути цензуру, проти якої так активно виступають захисники прав людини? Можна з упевненістю сказати, що дехто таки задуму-ється вряди-годи над цим запитанням. Осо-бливо — під час вечірніх сімейних посиденьок біля телевізора.

«Цензура»… слово, на яке у діячів ЗМІ, котрі працювали при СРСР, виникає алергія. Адже, як відомо, тоді жорсткій цензурі підлягало практично все: дру-кована продукція, фільми, му-зичні твори, телепрограми і ба-гато-багато іншого. Водночас, переважно, втручання такої цензури було абсурдно непо-трібним і недоречним. Але усе це вже давно позаду. Нині — довгоочікувана ера свободи слова, про яку так кричать на кожному кроці. На жаль, є ве-лике АЛЕ: чи існує свобода сло-ва в Україні? Чи може наші ЗМІ танцюють під чиюсь дудку за допомогою цензури?

Та що ж таке, власне, цен-зура ЗМІ? За Законом України: цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів держав-ної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до жур-наліста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджу-вати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкод-жання її тиражуванню і розпов-сюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи ін-ших інтересів цієї структури.

За цим же Законом відомо, що цензура є ЗАБОРОНЕНОЮ в Україні. Проте, як і більшість усього, що робиться в Украї-ні — «говорили-балакали, сіли, та й заплакали!» Цензура нині не лише спостерігається на тере-нах ЗМІ, а й відверто провокує українських захисників слова протестувати проти тотально-го фільтрування інформації владою України. То як же так сталося, що українців годують інформаційними продуктами, модифікованими тими, кому це вигідно? Все просто і зрозуміло: цензура — один з найдієвіших важелів державної політики. Так було, так є… а от чи буде так і на-далі — питання часу і дій против-ників таких «владних ножиць».

За даними представників міжнародної організації «Ре-портери без кордонів», котрі аналізують ситуацію з цен-зурою в Україні задля уникнен-ня випадків утиску свободи слова, можна згадати випадки цензури за останні 4 роки:

Рік 2009: Матеріал журналіст-ки ТСН «1+1» Маргарити Ситник про здорожчання цукру зняли з ефіру. Пояснили це тим, що він може не сподобатися владі.

Рік 2010: Гучний казус із па-дінням вінка на Януковича. Гла-вою президентської прес-служ-би журналістам було наказано не передавати відео інциденту. Перший національний, ICTV, та «Інтер» погодились, однак ві-део було одразу доступне на YouTube та інших веб-сайтах.

Рік 2011: Заява джерел з газе-ти «Сегодня» про дзвінки з Ад-міністрації Президента зі вказів-ками щодо публікацій.

Рік 2012: Перший канал, «1+1», «Інтер», Новий канал, ICTV, 5-й канал і «Україна» висвітлюють візит Януковича до Львова з оз-наками замовності. При цьому Перший канал, «1+1», «Інтер», Новий канал та ICTV замовчу-ють те, що кілька сотень опо-зиційних активістів зустрічали президента протестами.

І, зрозуміло, що подібних випадків перевищення повно-важень вищестоящих та спроб затулити рота ЗМІ дуже багато.

Проте, мовчати представ-ники громадських організацій, що захищають свободу слова («Стоп цензура», Телекритика, НМПУ, та ІМІ) не збираються, а навпаки, завзято ведуть бо-ротьбу з «нездоровою» цен-зурою в Україні.

Наприклад, активну діяль-ність веде один з найвідоміших журналістських рухів «Стоп цензурі!». Ось деякі з вимог, ко-трі вони висувають:

«Ми, учасники громадського руху «Стоп цензурі!», вимагає-мо від влади та власників ЗМІ виконання наступних вимог, що є необхідними умовами для забезпечення свободи сло-ва в Україні:

1. Припинити тиск на журна-лістів.

2. Не допустити репресій та звільнень тих журналістів, які публічно заявили про цензуру та тиск, забезпечити дотриман-ня їх законних прав.

3. Зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення — це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вима-гати спотворювати новини, за-мовчувати інформацію, підігра-вати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобію-вати власні бізнес-інтереси.

4. Забезпечити права на до-ступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді Укра-їни, а Президенту підписати законопроект «Про доступ до публічної інформації».

Дана організація не єдина, котра бореться за свободу ін-формації і проти цензури.

Беззаперечним фактом є те, що цензура, попри заборону, в Україні існує. Таке вже в нас суспільство, нічого воно не ви-рішує, а влада (і чи ми самі її обрали теж під великим питан-ням!) і надалі буде вирішувати, що ми маємо знати, і чого нам знати не слід.

Звичайно, цензура, як така, що є мірилом суспільних мо-ральних норм, все ж потрібна, аби уникнути просочення пор-но, насильства, лайки і тому подібного до суспільства, зо-крема до свідомості дітей, що йде через масс-медійні канали. Боротьба за «право знати» вже активно йде і йтиме надалі, адже ми, українці, маємо до-вести, що вміємо думати і не дамо комусь права вирішувати за нас.

Альона Зінченко

«Бес» цензуриЯк боротися із владою над четвертою вла-

дою? Чи можуть журналісти себе захистити від утисків можновладців? «Ять» спробувала розі-братися у цих непростих питаннях.

Що дивл ся

Вони говор

Цензори не спл

Ольга, 20 років:Телевізор не дивлюся прин-

ципово, хоча батьки мої прово-дять майже весь свій вільний час за переглядом «Зважені і щасливі», «Холостяк» і подіб-них шоу. Вважаю, що телеві-зор допомагає нам отупіти.

Андрій, 22 роки:Іноді переглядаю телепе-

редачі про спорт та політику, можу подивитись якийсь бо-йовик. Загалом приділяю теле-візору щоденно години 2. Вве-чері, після пар, коли немає чим зайнятися.

Іра, 17 років:Живу в гуртожитку, телеві-

зора не маю. Особливо за ним не сумую, бо все, що мені тре-ба можу знайти в інтернеті на улюблених сайтах. Всі поточні новини, відео, навіть передачі можу подивитися он-лайн. Не вистачає для повного щастя тільки реклами.

Віталій, 21 рік:Телевізор в моєму житті ос-

таннім часом повністю витіс-нив інтернет. Дивлюся його дуже рідко, частіше «зависаю» в соц. мережах та просто «сер-флю» в просторах нету. А те-левізор, він просто собі, для шумового фону, щоб не було нудно і самотньо.

Наталія, 19 років:Стараюсь не дивитися те-

левізор, бо не можу бачити стільки негативної інформації. Постійно якісь катастрофи, зло-чини, аварії, невтішні політичні новини. Загалом немає на що й глянути. Ток-шоу мене не дуже захоплюють, а передачі про ку-лінарні рецепти та життя зірок залишу собі на потім. Можливо через років двадцять мене як-раз тягтиме на щось подібне.

Чи дивишся ти телевізор?

5демотивуюча мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

— Пані Мирославо, після от-римання юридичної освіти Ви пішли в журналістику. Що спо-нукало до такого кроку?

— По закінченню школи в мене був непростий вибір. Я цікавилась історією й театром, хотіла займатись чимось, що пов’язане зі спілкуванням з лю- дьми. Однак як дочка інженерів і практична особа розуміла, що мені доведеться самостійно за-робляти на життя й навчання, тому й обрала юриспруденцію. Та втрутилася доля, тож я за-ймаюсь справою, якою завжди захоплювалася, але не могла собі дозволити навіть мріяти про неї. Пам’ятаю, як підліт-ком була не в змозі відірватися від телеекрана, не пропускала «Міжнародну панораму» та «Ві-кно в Америку». Я мріяла подо-рожувати, розповідати людям про те, що відбувається у світі, аналізувати події.

Коли вчилася на юридично-му факультеті у Львівському університеті, познайомилася з багатьма цікавими людьми, серед яких був і мій майбутній чоловік. Він хотів знімати кіно і бути тележурналістом. От ми і «спарувалися»: його переконан-ня, що немає нічого неможливо-го, і моя здатність крок за кро-ком досягати поставленої мети. Спершу я допомогла закінчити його перший документальний фільм «Біль землі моєї», потім — «Тіні війни», де я була продюсе-ром. Чоловік також хотів писати статті, але його українська була дуже слабкою, тому диктував, а писала я. При цьому паралельно редагувала матеріали. Пізніше працювала в часописі «Post-По-ступ», що зрештою привело нас на телеканал «ММЦ-Інтерньюз». Починала дописувачкою новин,

а за два роки була і редактор-кою програм, і головою відділу громадських зв’язків, і дирек-торкою із продажів, і, звичайно, репортеркою.

— Можливо, маєте пораду для майбутнього редактора, журналіста: як треба вчитися, на що звертати увагу під час навчання?

— Передовсім у нашій про-фесії важлива загальна ерудо-ваність. Читати багато, вивчати іноземні мови — це одна з го-ловних порад, які б я дала. Без знання, наприклад, англійської ви не можете прочитати чи

збагнути найкращі зразки захід-ної літератури та журналістики.

Як на мене, найкраща шко-ла — це школа практики. Вар-то знайти тих журналістів, ро-ботою яких ви захоплюєтесь, і спробувати повчитись у них. Просіться до них в помічники; думаю, мало хто відмовиться мати безоплатного помагача — їм допомога, а вам наука.

Також важливий пошук своєї ніші в журналістиці. Приміром, я ніколи не зможу бути Мустафою Наємом із його геніальними роз-слідуваннями, одначе знаю свої сильні сторони, які намагаюсь експлуатувати.

— Як Ви ставитеся до тези Міністра освіти Табачника, що стаціонарне навчання журна-лістиці протягом 5 років не має сенсу, що варто розформува-ти журналістські факультети й натомість запровадити лише вечірні чи заочні форми нав-чання цьому фахові? Адже, за його словами, журналістика — це не професія, а набір певних умінь і навичок у сформованих особистостей.

— Журналістика — це на-самперед творча професія, що потребує таланту й навичок. На мою думку, заяви про припи-нення програм журналістики є виливанням води разом із не-мовлям. Справді, от в Англії не-має факультетів журналістики, але є програми, зорієнтовані на здобуття відповідних навичок. У США такі факультети діють у найпрестижніших університе-тах, наприклад, Колумбійсько-му, Гарвардському, Джордж-таунському й інших. Гадаю, в Україні обов’язково необхідно зберегти факультети журналіс-тики. Систему навчання слід ре-організувати, можливо, змен-

шити їх кількість, але вивчати теорію та практику журналісти-ки потрібно.

— Помітно, що довіра до ЗМІ в Україні стрімко знижується. Чим можете це пояснити? Яка головна проблема нашої жур-налістики?

— Довіра до ЗМІ зменшуєть-ся, бо з екранів лунає багато неправди. Якщо люди бачать навколо себе одне, а їм розпові-дають казки, звичайно вони пе-рестають довіряти медіа. Вод-ночас є приклади журналістики, на які громадськість завжди чекатиме. Приміром, чого варті

останні роботи «TVі» чи «Україн-ської правди». Навіть рейтинги «Час-Time» зросли за останній рік на 5 %. Серед причин — втра-та людської довіри до вітчизня-них медіа й пошук альтернатив-них джерел інформації.

Однією з проблем галузі вбачаю тенденцію журналістів будувати свої репортажі не на фактах, а на власному уявленні про них. Також дошкуляє нама-гання узагальнити й пережува-ти інформацію, зафарбувати її певним кольором. За останні 10 років я звикла до розподілу фактів та думок у західній жур-налістиці, тож дивлячись або читаючи наших «акул пера», ча-сто не можу зрозуміти: так що ж таки відбулося? Де факт про

подію, а де журналістова дум-ка? Це справді дратує, бо поки докопаєшся до істини витрача-єш купу часу. Переконана, що це є проблемою і для читачів та глядачів, оскільки вони отриму-ють спотворену інформаційну картинку.

— Яке Ваше ставлення до поступового переходу видань від друкованої до мережевої форми? Чи не постраждає че-рез це якість журналістських матеріалів і сама галузь?

— Ми живемо у час інформа-ційної революції. Інтернет стає головним джерелом зв’язку й інформації. Думаю, що нам не треба цього боятися, нато-мість брати на озброєння, бо за мережевою комунікацією майбутнє. Звісно, як і все нове, воно не досконале, але згодом, я переконана, кристалізується і лише сприятиме прогресові. Як на мене, класична журналісти-ка потроху втрачає свою силу. Тепер кожен, хто бажає, може написати і розповсюдити інфор-мацію. З одного боку, це дещо

засмічує інформаційний про-стір, однак усе ж сприяє більшій відкритості у світі. А я за світ без кордонів і обмежень.

— Ви працюєте журналістом у ЗМІ в США та Україні. У чому головна відмінність або специ-фіка американської та україн-ської журналістики?

— Американська журналіс-тика має багато відмінностей від української. У Штатах роз-діляють такі поняття як фак-ти та оціночні судження і за таким принципом друкують матеріали на різних шпальтах газети. На відміну від України, американці мають справжнє громадське телебачення та

радіо, яке веде перед або слу-гує своєрідним інформаційним барометром медіаринку. Пе-реконана, якби в Україні було реальне громадське мовлен-ня, воно б могло його збалан-

сувати. На жаль, як я розумію, мало хто в цьому зацікавле-ний. Особисто я постійно слу-хаю американське громадське радіо — рівного йому за якіс-тю інформаційного продукту не робить ніхто.

Якщо вести мову про нега-тивні сторони, то однією з них вважаю розвиток так званого «інфотейменту», тобто коли інформацію подають під спе-ціальним соусом, аби вона ви-давалася пікантнішою і скан-дальнішою. Ведучі телеканалів стають «богами», яким платять шалені гроші за їхню розкруче-ність і відомість.

— Чи має журналіст нести відповідальність (моральну та юридичну) за свої матеріали? Чи є якісь обмеження в понятті «свобода слова»? Адже дехто сприймає його буквально — що хочу, те й говорю …

–Цілком. Журналіст насам-перед несе відповідальність перед суспільством, читачами, глядачами та слухачами. Якщо повар почастував вас поганою стравою, ви можете отруїтись, якщо журналісти годують не-правдою або неякісним інфор-маційним продуктом, це така ж сама отрута, що лиш засмічує ваш мозок. Я вже мовчу про те, що це впливає на ваші рішен-

ня, політичний вибір зокрема. Водночас гадаю, що принцип свободи слова повинен діяти, а юридична відповідальність мусить мати дуже обмежений характер.

— Як ви можете сформулю-вати журналістську місію в су-спільстві?

— Як на мене, журналіст — це місток між продавцем і спо-живачем, між тим, хто створює події, і тим, хто їх сприймає і оцінює. Цей місток мусить бути міцним і незалежним. Журна-ліст повинен володіти стійким внутрішнім барометром прав-ди й неправди і моральним стрижнем, мати відповідаль-ність доносити правду. Георгій колись повторював, що журна-лісти мають бути сторожови-ми псами демократії. Я з цим погоджуюсь, як і з батьком-за-сновником США Бенджаміном Франкліном, який колись казав, що без вільної преси Сполучені Штати неможливі. Додам тіль-ки, що без вільної преси неї не буде й вільної України.

— Яке ваше життєве кредо? — Я вельми екологічна лю-

дина, прагну до чистоти та гар-монії як внутрішнього світу, так і навколо себе. Намагаюся не засмічувати власне життя й очищати довкілля, в тому числі й шляхом донесення правди-вої інформації. Що ж до кредо, то їх принаймні два: «Те, що вас не вбиває, робить сильні-шими» й «Ніколи не зупиняти-ся на досягнутому і діяти».

Оля Фомішина

Мирослава Ґонґадзе:про журналістику, освітута свободу слова

«Журналіст — це місток між продавцем і спожива-чам, між тим, хто створює події, і тим, хто їх сприй-має і оцінює.»

«Найкраща школа — це школа практики. Варто знай-ти тих журналістів, роботою яких ви захоплюєтесь, і спробувати повчитись у них.»

Редакція газети «Ять» цього номеру спілкується із журналісткою, теле-ведучою та юристом Мирославою Ґонґадзе, яка як ніхто інший знає про цензуру, адже з 2004 року виступає із розповідями про свободу слова на запрошення американських та європейських університетів, політичних та громадських організацій світу. Сьогодні вона поділиться своїми дум-ками із нашими читачами.

-персона

6 мотивуючамотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

«Шукайте цензора в собі.Він там живе, дрімучий, без гоління.Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.І непомітно вийме вас — із вас.

Залишиться одна лиш оболонка».Ліна Костенко

Коли йдеться про цензуру, чомусь одразу спадають на думку саме ці ряд-ки. Ми звикли розуміти під означеним поняттям чиюсь (держави, установи, організації) зовнішню заборону, певне обмеження на вираження почуттів, ду-мок, ідей.

А насправді ми самі для себе гарні цензори. На кожному кроці трапля-ються такі випадки, на які вже й не звертаємо уваги. От хочеться, примі-ром, матюкнутися, так ні — підшукаю вишукані слова, а всю експресію спря-мую в інтонацію й голос. Або кортить уранці вдягнути футболку і джинси — ні, заборона, стоп: на роботі ж дрес-код. І звичка не зважати на приду-шення природних імпульсів і бажань дається взнаки: іноді ми настільки за-хоплюємося внутрішньою цензурою (наприклад, для того, щоб отримати любов, визнання, повагу, турботу від інших), що «забуваємо» або «не помі-чаємо», чого ж дійсно хочемо, якими насправді є ми. Тоді нашу здорову активність душі підміняє цензорський погляд і обмеження.

Внутрішня цензура — це певний спосіб життя і пристосування в світі (яке ще називають соціалізацією), що не є добрим чи поганим саме по собі. Адже яким правилам коритися, а які можна обминати — вирішувати нам самим. Та рецепт щастя може бути не тільки в тому, щоби за численними «але» вгледіти власну справжню душу і хоч трохи зазирнути в неї. А й у тому, аби повністю взяти відповідальність на себе за вирощеного внутрішнього цензора.

Хто не знав про його існування, ра-джу познайомитися і потоваришувати. А потім — можна самим його форму-вати і наповнювати, поступово доз-воляючи собі більше свободи там, де раніше були самі заборони, відчуваю-чи при цьому легкість і спокій, часто — радість і свободу.

Ольга Лазаренко

Хто кому цензор,товариш і брат?

Особливості журналістської професії змушують знову і знову вести мову про зміст та якість освіти, покликаної підготувати таких фахівців. На основі власного досвіду хотілося б висловити кіль-ка зауваг, на що саме сту-дент-журналіст має звернути увагу насамперед, аби бути справжнім професіоналом своєї справи — успішним і затребуваним. Адже не вар-то забувати, що у нашому суспільстві значна частина працівників ЗМІ здобула зов-сім іншу, «нежурналістську» освіту і навпаки — далеко не кожен випускник спеціаль-ності «Журналістика» працює відповідно до свого напряму підготовки. То, можливо, річ у недосконалості власне освіти, може, ми навчаємо не зовсім тому і не зовсім так? Отож, чого нерідко бракує студен-там-журналістам.

1. Ґрунтовності знань. Зро-зуміло, що журналістика — це не філологія, хоча й від-криваються, як гриби після

дощу, відділення журналісти-ки на базі звичайних філоло-гічних факультетів у Вінниці, Рівному, Луцьку тощо, адже ця професія у наш час досить популярна. Журналістика має інше спрямування й завдання, вона ширша й синтетичніша, не вичерпується мово- чи літе-ратурознавством, ба й навіть видавничою справою чи реда-гуванням, тож зрозуміло, що студент-журналіст не в змозі опанувати класичні науки на академічному рівні. Проте обізнаність, як і загальна еру-диція, — обов’язкові для жур-наліста. Інакше, ляпів вам не оминути. Ніколи не забуду, як одна колега, студентка 4-го курсу, цікавилася в мене, хто ж такий Хемінгуей, а за кіль-ка тижнів вийшов матеріал старшого колеги про вибори 2004-го року під назвою «Це був Хічкок» — і знову сакра-ментальне: а це хто такий? Часто саме через некомпе-тентність, вважаю, у ЗМІ пра-цює так багато нежурналістів. Біолог нерідко краще писати-

ме про екологічні проблеми, а філолог — про культуру, якщо вміє писати, звісно. А журна-лісту загрожує замкнене коло: знає ніби і все, а от бути ком-петентним треба навчитися.

2. Виписатися. Потрібно пам’ятати: журналіст — це традиційно той, хто пише, а не лише студент чи випус-кник відповідної спеціаль-ності. Саме пишучи студент розуміє, чи правильно об-рав свій шлях, чи це справді його покликання або може варто було б присвятити себе чомусь іншому. Окрім цього, процес виписування дозволяє журналісту знайти свою спеціалізацію, сферу зацікавлень. Тому писати, писати і ще раз писати. Співп-рацювати зі студентськими газетами (зокрема й нашою), дописувати у різні періодичні видання, а не пасивно ходити на пари і… чекати, коли ж я стану журналістом. Спону-кати студента якомога біль-ше писати має і навчальний процес, не обмежуючись са-

мим лише теоретизуванням. Пам’ятаймо: багато гарних журналістів взагалі не вивча-ли теорію журналістики нав-мисне, опанувавши її згодом у процесі роботи самостійно. Зрештою, саме готового спе-ціаліста-професіонала, який вміє писати за будь-яких об-ставин і за будь-яких умов, а головне — цікаво, хоче бачи-ти ваш роботодавець.

3. Усвідомлення, що журна-лістика — це не поезія. Журна-ліст не має часу чекати прихо-ду чарівної музи чи творчого натхнення. Дилему «мисте-цтво чи ремесло» я особисто вирішив синтетично: журна-лістика — це творче ремесло. Журналіст повинен писати і з натхненням, і без нього, і на-віть усупереч йому. Це вмін-ня приходить з досвідом, як і журналістська майстерність. Тобто оригінальність, неор-динарність, загалом творчість є невід’ємною частиною що-денної роботи журналіста, а не виявом особливого пое-тичного таланту.

Наш штатний -психолог

На це запитання відповідає кандидат фі-лологічних наук, викладач кафедри журна-лістики та літературознавства Національ-ного університету «Острозька академія», Юрій Миненко.

Чого бракуєжурналістській освіті

Професіонали говор

Віктор, ЛНУ ім. Івана Франка:Хочу займатися міжнарод-

ною журналістикою. Знаю, що в нашому університеті є можливість їздити за міжна-родними обмінами, тож я обов’язково на них потраплю.

Настя, КНУ ім. Тараса Шев-ченка:

Насправді, я хотіла бути письменницею, але батьки

сказали, що це не професія, тож довелося обирати щось близьке до цієї роботи. Не шкодую, що вступила сюди, бо думаю, що мій виш зможе забезпечити мене хорошою ґрунтовною журналістською освітою.

Христина, ЗНУ:Хочу навчитися писати, як

би банально це не звучало. А

ще хочу спробувати себе в ка-дрі. Мама каже — в мене при-роджений талант телеведучої.

Надія, ВНУ ім. Лесі Українки:Вступила на журналістику,

бо завжди хотіла працювати репортером. Дуже хочу навчи-тися писати статті та шукати ін-фоприводи. Сподіваюся, мене тут навчать не тільки цьому.

Анжеліка, КНУКіМ:Ще не визначилася з на-

прямком діяльності, тож хочу спробувати попрацювати у теле-, радіо- та газетному виробництві. Думаю, в мене вийде!

Чого ти очікуєш від журналістської освіти?

Журналістика майбутнього:чому і навіщо потрібно навчати студентів

«Ять» опитала першокурсників факультетів журналістики різних вишів, чого саме вони очікують від свого навчання, щоб краще збагнути, для чого взагалі журналістська освіта.

Крокуючи в ногу з часом багато факультетів журналіс-тики включили модулі з муль-тимедійної журналістики до своїх програм, проте у ново-спечених журналістів досі на-чисто відсутнє вміння мислити в мультимедійних форматах. У майбутньому з такими об-меженими навичками робити нічого. У навчання журналіст-ському ремеслу необхідно включати всі форми подачі ін-формації у всіх видах ЗМІ, але перш за все — в інтернеті. Не-обхідно враховувати такі ас-пекти:

1. Кросмедійний редакційний менеджмент і організація жур-налістської роботи: студентам необхідно вивчити організацію редакцій, які працюють з вико-ристанням різних форм подачі інформації. Це стосується не тільки організаційних аспектів, але і редакційного маркетингу, управління якістю і створен-ня редакційних концепцій. Як можна використовувати різні платформи для розширеної і більш глибокої подачі інформа-ції? Як можна включити аудито-рію в процес створення продук-ту на різних платформах?

2. Як виходити за рамки власного ЗМІ та розповідати мультимедійні історії: студенти повинні розуміти, який матері-ал краще підходить для тієї або

іншої платформи і в який етап виробництва контенту його можна включити. З часом буде з’являтися все більше журна-лістів, які працюють на всіх платформах і з усіма типами інформації, будь то відеожур-налистіка, радіо або специфічні онлайн-формати типу аудіо- слайдшоу.

3. Інтернет — універсальний майданчик: рано чи пізно з ро-ботою в інтернеті доведеться зіткнутися всім, у тому числі і вузьким фахівцям, що працю-ють в традиційних, «оффлай-нових» ЗМІ. Інтернет — це майданчик для нескінченних експериментів, і його можливо-сті для журналістів ще далеко не вичерпані.

Анастасія Зелінська

?

7демотивуюча мотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

10. Стендаль «Червоне і чорне». Сучасники автора не змогли вкласти цей роман у жоден з існуючих літературних стере-отипів, а тогочасні літературні критики визнали його занадто складним для сприйняття. Од-нак головним цензором тут ви-ступило не суспільство, а цер-ква (привіт, безсмертна свята інквізиціє). Досить скептичне ставлення автора до єзуїтів призвело до занесення «Черво-ного й чорного», а також інших романів Стендаля до Індексу заборонених книг, поки той не був скасований у 1966 році.

9. Й. В. Гете «Страждання юно-го Вертера». Мода на Вертера у ХІХ ст. поширилась не тільки на одяг, віяла чи парфуми, як у героїв мегапопулярного на свій час роману. Те, що твір за-снований на історії реального самогубця — Карла Вільгельма Єрузалема, зробило модним… самогубство. У тогочасної мо-лоді, яка вкоротила собі віку, не було дивиною знайти в кишені

томик Гете. Ось тому деякі ні-мецькі університети відкрито виступали за заборону книжки, в Данії заборонили її перекла-дати, а в Іспанії видалили її з усіх бібліотек держави.

8. О. Хакслі «Дивовижний новий світ». Ця, на мій погляд, геніаль-на антиутопія отримала в якості резолюції від сучасників хоро-шу фразу — «викликає занадто сумні думки». Проблема само-руйнування людини під впли-вом необмеженого задоволен-ня, тотальна індустріалізація, втрата самоідентифікації і тому подібне — проблеми немоло-ді. А ще, наприклад, в Ірландії книга була заборонена через неоднозначність ставлення до описаного способу народжен-

ня (створення у фабричних умовах) дітей.

7. Ч. Діккенс «Олівер Твіст». У той час, коли слово «політкорек-тність» іще не звучало притчею во язицех, роман класика анг-лійської літератури для дітей отримав догану саме за нетер-пимість до інших націй. Зокре-ма негативне зображення од-ного з героїв — єврея Феджина — у досить стереотипному ключі. Це й приліпило Діккен-сові ярлик антисемітизму. Хоча сам автор відзначав: «Феджин єврей, тому що це, на жаль, було правдою; у часи, до яких належить ця історія, цей вид злочинців неодмінно презенту-вали євреї».

6. Б. Грибоєдов «Горе з розуму». З горем і недолугими редак-торськими правками навпіл випустивши у світ свій твір, Грибоєдов отримав від князя Голіцина слова, що він мов-ляв «на всю Москву пасквіль написав». Комедія, яка б, го-ворячи сучасною мовою, об-

стібала стан тогочасного су-спільства, — це останнє, що хотіла бачити владна верхівка після свіжого тоді в пам’яті де-кабристського виступу.

5. Є. Замятін «Ми». А ось і довго-очікуваний радянський період з його розгулом цензури. Знову-та-ки антиутопія, про світ рівних й однакових людей-«нумерів», серед яких у кількох виявляють страшну хворобу — зароджен-ня душі. І — soviet tradition — роман визнали буржуазним та реакційним. Очевидно, тодішню владу більше влаштовував той стан речей, який існував у тво-рі — всі однакові, усі поважа-ють владу й ніхто не думає. А от душа — це буржуазні пережит-ки, однозначно.

4. Дж. Оруел «Скотний двір». Як казала одна мудра жінка, ХХ століття — період боротьби за комунізм і проти комунізму. Тоді коли в одному кінці світу роман забороняли через ре-акційність, то в іншому Оруела обізвали комуністом і в 1987 р. заборонили вчити у школі за ви-словлені в романі неоднозначні політичні позиції. Хоча скоро заборону скасували, але факт лишається фактом.

3. П. Єршов «Коник-горбоконик». Час іде, а нічого не змінюється. Зараз у Росії забороняють «Ну, постривай!», а свого часу кла-сична нині казка отримала нарі-кання стосовно богохульства, націоналізму й навіть порногра-фії! (Аж перечитати захотілось) Як виявилось, дитячі казки частенько ставали причиною суперечок у сторожів моралі й дитинства. Так, немалі супереч-ки точились у Головному управ-лінні з соціального виховання стосовно публікації «Курочки Ряби»…

2. Б. Пастернак «Доктор Живаго». Кому нобелівський лауреат, а кому й зрадник Вітчизни. Від-давши свій роман у друк не на території СРСР, а в Італії, Борис Пастернак отримав резолюцію Госіздату з забороною публіка-ції твору в тому числі й закор-доном. А італійський видавець Джанджакомо Фелтринелли відмовився повертати рукопис. Далі — гірше. Після присвоєння автору Нобелівської премії ра-дянська влада вгледіла в діях шведського журі ворожі помис-ли, змусила Пастернака відмо-витись від нагороди, а згодом і виключила його з Союзу радян-ських письменників. Перепро-шую за іронію: з любов’ю, ваш Совок.

1. К. Чуковський «Крокодил». І на закуску — ще один перл радянської цензури. Чого тіль-ки не намагались угледіти в дитячій жартівливій історії про крокодила, що говорив турецькою, лякав перехожих і підбивав звірів на повстан-ня проти утримання тварин у зоопарках! Тут і антипеда-гогічність, і негативний вплив на дитячу психіку, і буржуазні підступи в образ крокодила, і політичні підтексти (яких там так і не знайшли, але старанно шукали). За Чуковського всту-пались «усім миром», на чолі з його донькою Лідією — зна-ним редактором, і незапереч-ним тогочасним авторитетом Максимом Горьким. Остаточ-но відвоювали «Крокодила» аж у 1964 році.

Олена Поціпух

Цензура в дизайні існує, але іноді похід в магазин перетво-рюється зі звичайного шопін-гу в захопливу гумористичну пригоду, що підвищує настрій, тому що за дизайн-цензурою нікому стежити. А «світлі» голови дизайнерів постійно поспішають придумати щось нове: на «помітні» назви про-дуктів, «грамотні» цінники, «наслідування» всесвітньо ві-домих брендів — в нашій краї-ні можна натрапити на кожно-му кроці.

Сучасна наука мерчандай-зингу, що працює над просу-ванням брендів в мережі під-приємств роздрібної торгівлі, ставить за мету допомогти по-купцю у виборі необхідних то-варів за допомогою дизайну, зацікавити його в здійсненні покупки і змусити розщедри-тися навіть на ті пропозиції, які у цей момент його не дуже цікавлять. Але спочатку цю упаковку створює дизайнер, і саме тоді повинен відбутись момент контролю та корек-ції загального стилю і дрібних деталей готового макету для продукції.

Кожен новий товар потре-бує назви, яка б швидко за-пам’ятовувалася: наприклад, нові пельмені (ще одна з де-сятків марок на ринку неве-ликого міста або мегаполісу) змушують виробника неабияк поламати голову над тим, яке ж ім’я дати своїй продукції, щоб не повторити ідею конку-рентів і блиснути оригінальні-стю та дотепністю.

У свою чергу, кондитерські вироби, як одна з найбільш популярних товарних груп, також випробували на собі непрофесійний підхід до не-ймінгу і створення якісної упа-ковки. Так, цукерки фірми «Ро-шен», названі по відомій казці

Чуковського, «Муха-Цокоту-ха», довго не користувалися попитом. З часом, керівництво здогадалося про те, які асоці-ації викликає невинна, на пер-ший погляд, назва, і вирішили її змінити. Обраний варіант «Ла-пки-царапки», чомусь знайшов відгук у душі покупців, незва-жаючи на двозначну аналогію з сімейством котячих, і прода-жі поповзли вгору.

Серед дизайнерів-початків-ців існує думка: чи варто при-думувати новий образ, назву товару, витрачати час і кошти на його розкрутку, якщо мож-на трохи видозмінити дизайн під уже дуже відому торгову марку, що користується висо-ким попитом? Ідея з кросівка-ми Абібас і Рума, що заполони-ли вітчизняні ринки, знайшла в нашій країні і братських слов’янських державах своє продовження — чимало това-рів реалізується під запозиче-ним ім’ям і дизайном, нехай злегка зміненим, але однако-во — пізнаваним. Такі момен-ти треба жорстко пересліду-вати цензурою. І не допускати творчий плагіат на наші ринки.

Можна знайти ще чимало подібних сумних прикладів неякісного і непродуманого дизайну у всіх містах нашої країни. На жаль, негативне яви-ще під назвою «креативний ди-зайнер» настільки поширене, що часом викликає не сміх, а бажання замислитись над тим, коли ж до споживача будуть ставитися з більшою повагою, ретельно продумуючи кожну назву і дизайн продукції. Адже за поспіхом придуманим або «запозиченим» ім’ям може ховатися й сумнівний зміст, перетворюючи покупку в таку, що абсолютно не користувати-меться попитом.

Антоніна Янченко

Правило трьох «З»: Задизайнив, Зацінив —

Зацензурь!Антиреклама — інформація, покликана зменшу-

вати інтерес народних мас до того чи іншого то-варного знаку, бренду або компанії. У нашій країні антиреклама суворо заборонена, проте, серед «кре-ативних» дизайнерів вона дуже і дуже популярна.

Топ-10 найбезглуздішихпричин заборони книг

Навіть якщо на книгу реакція негативна, автор уже переміг. Думаю, що така позиція має право на існування. Більше того, якщо книгу спробувати заборо-няти, обов’язково знайдеться більше охочих її почитати — а чого ж то вона заслужила таку немилість? Неодноразово літературні, наукові, церковні тексти ставали жертвами цензури з політичних, етичних або релігійних причин. Але коли причини заборони межують з абсурдністю, лишається лише усміхнутись: можливо, саме тому той чи інший твір нині ми вважаємо за класику. Пропону-ємо топ-10 опальних книг, які потерпали від дурощів цензури у різні часи.

Зацензур

8 мотивуючамотивуючe-демотивуюча газета №10, жовтень 2012

Головний редактор:Анастасія Зелінська

Шеф-редактор проекту:Олексій Ситник

Дизайн, верстка:Оля Фомішина

Над номером працювали:Олена Грозна, Діана Непран, Олена Поціпух,

Альона Зінченко, Юлія Каранковська

Світлана Патра, Ольга Лазаренко,

Христина Чопко, Антоніна Янченко,

Юрій Миненко, Юлія Паливода,

Анастасія Буяло, Катя Шедель, ЛЛ.

Адреса редакції:м. Київ, Мельникова 36/1 — Щорса 36а

Тираж: необмеженийПідписано до друку:кульковою ручкою

Відповідальний за випуск: утік

Адреса для листування:yat.gazeta@gmail.com

Наш сайт: www.jat.in.ua

За достовірність інформації редакція відповідальності не несе,

бо таке понаписують...Всі права захищено, кулаками!

Як отримувати газету «ЯТЬ» регулярно? Надішли листа з текстом

«Хочу ...ЯТЬ» на ел.скриньку —yat.gazeta@gmail.com, а також

шукайте нас у facebook чи vkontakte

Відомим для петербурзь-кої інтелігенції Гаврило Лубнін став у середині 90-х років, коли вийшла перша серія його малюн-ків, надрукована на обгортково-му папері. «Наївний», відверто карикатурний стиль зображень та підкреслено самвидавівський тип книжечок зробили його культовим художником у твор-чому осередку Петербурга.

Пізніше, у 2004 році вийшла перша офіційна друкована збір-ка його ілюстрацій «Свинец и вата», яка одразу ж розійшлась по руках. Але справжню попу-лярність Лубнін отримав, коли в ЖЖ один із юзерів (bujhm) опублікував підбірку його «луб-ків». Надалі і нові, і старі роботи художника оцифровувались і потрапляли в мережу.

Також Лубнін відомий своєю співпрацею з такими музич-ними гуртами, як «АукцЫон», «Н.О.М.», і «Чирвонцы».

Наразі у світ офіційно вийш-ло 6 збірок його ілюстратив-но-писемної творчості («Сви-нец и Вата» — 2004; «Мужик собаку растил, вырастил и… отпустил» — 2004; «Папи-

но золото» — 2007; «Глаз да глаз» — 2007; «Алкожало» — 2008; «Кровельщик» — 2009), декілька інтерв’ю та спільні з іншими художниками проекти

(ілюстрації казок Корнія Чуков-ського, творче об’єднання «Де-ревня художников» тощо).

Що уособлює у собі стиль Лубніна? Це візуалізація римова-них рядків, місцями абсурдних за своїм змістом, чимось схо-жих на вислови Омського Птаха (див. в інтернеті). Сам художник визначає свій стиль як «психоде-лічна карикатура». Підкресле-на схематичність, примітивізм та використання недорогого матеріалу — обгортковий па-пір, фломастери, а то й аркуш у клітинку з синьою ручкою — ламає уявлення про мистецтво карикатури та естетичну скла-дову творчості взагалі. Такі ка-рикатури мають у собі соціаль-не наповнення, вони грають на словах та мовних асоціаціях. Хіба не з кожної композиції про-мовляє «житєйська» мудрість та народний фольклор. Також у своїй творчості Лубнін порушує проблематику нижчих соціаль-них верств та інвалідів. Утім, його роботи не є злою сатирою, швидше усмішкою наперекір суму. Завдяки таким ілюстра-ціям з’являються сталі вирази, нові говірки, інтернет-меми та певні теми для обговорення.

Катя Шедель

Ілюстратор-провокаторСьогодення з його інформаційним шквалом від часу до часу породжує

цікаві рефлексії на оточуючу дійсність. Рефлексії як словесні, так й ілю-стративні. Або музичні. Або і те і друге. Або все разом. Втіленням такого змішаного типу рефлексій є психоделічна творчість Гаврили Лубніна, пе-тербурзького художника, поета і музиканта.

Митці твор Всяка

Я прожив з Осві-тою багато ро-ків, але тепер чарівність на-ших стосунків зійшла нані-вець. Усі пе-реваги пере-творилися на недоліки. Моє і н т е л е к т у а л ь н е життя мізерне, більше того — мене наздогнала творча імпотенція. Всі стосун-ки Освіти зі мною зводяться до виставлення оцінок, я зовсім не цікавлю її як особистість. Я не відчуваю себе з нею пов-ноцінно як інтелектуал. Вона більше не дарує мені цікаву інформацію, але вимагає все більше. Вона приймає як на-лежне те, що я вивчаю для неї, але суворо карає за кожен не-вивчений семінар. Наші зустрі-чі перетворилися на рутину, я більше не хочу бути розумним для неї, а вона не помічає мого прогресу. Освіта — тиран, ли-цемірка і зануда. Вона вимагає від мене повної самовіддачі. Через неї мої стосунки з людь-ми зіпсувалися, тому що весь вільний час я присвячував їй. Вона призводить до алкоголіз-му, паління, погіршення зору, неврозів та соціопатії. Я не можу розслабитися з нею, і не можу розслабитися без неї. Я навіть не пам’ятаю, коли вос-таннє висипався.

Бідний студент

Наші читачі кажуть:Олег П.: «Кожної зустрічі з

Освітою я нікчемно мовчу. Її непереконливі пестощі питан-нями і заманювання балами ви-кликають у мене байдужість і нудоту. Освіта — невдячна сволота.»

Віктор К.: «Освіта не задо-вольняє мене фізично. Моє лібідо не знаходить виходу, і мені доводиться сублімувати в секс, а це страшенно втом-лює. Через Освіту я став полі-гамним. Навіть їжа не прино-сить мені колишньої радості, тому що я сприймаю її лише як відновлення сил для навчання. Освіта виснажує мене.»

Олексій С.: «Ми з нею по-стійно сперечаємось — вона вимагає неможливого! Не сплю через неї ночами, постійно ду-маю про неї... Коли це вже на-решті закінчиться? Здається я скоро не витримаю...»

Що робити, якщостосунки з Освітоюзайшли в глухий кут