Україна наприкінці XVIII — початку XIX ст.uristinfo.net/istorija-ukrayini/112-juamitsik-ogbazhan-vsvlasov... · Україна наприкінці xviii

Україна наприкінці XVIII — початку XIX ст.

Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половиніXIX ст.

Остаточна ліквідація гетьманства. Уже на початку 60-х років XVIII ст. Російська імперіяпосилила тиск на рештки української козацької державності, задумуючи цілковитоліквідувати Січ та Гетьманщину. Гетьман Кирило Розумовський, дуже лояльноналаштований щодо Російської імперії, спробував у інтересах розвитку Гетьманщини зміцнити гетьманську владу, навіть зробити її спадковою. Це викликало гнів імператриціКатерини II (правила у 1762—1796 pp.), яка прагнула до повного злиття України зРосією, до тотальної русифікації українського народу. Гетьмана Кирила Розумовськогонегайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини була категоричною — зректисягетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи своїзв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже справа була не в особі Кирила Розумовського.

Ліквідація гетьманства була логічним наслідком колоніальної політики Російської імперіїщодо України. Таким чином, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений бувскласти свої повноваження, а вже наступного місяця його офіційно було увільнено відгетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям булостворено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графомПетром Рум'янцевим. Майже одночасно (1765) було скасовано козацький устрій наСлобожанщині й утворено там Слобідсько-Українську губернію з адміністративнимцентром у Харкові. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримувалиросійські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялисявільні переходи селян від одного пана до іншого.

Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українськуавтономію. Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі рештокдержавності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову,перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. Протягом наступних років один

1 / 47


за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкоренняУкраїни. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії ПетроРум'янцев.

Його бурхливу антиукраїнську діяльність тимчасово призупинила тільки черговаросійсько-турецька війна 1768—1774 pp., оскільки Російській імперії був потрібнийспокійний тил і гарматне м'ясо. У цій війні особливо уславилися запорозькі козаки, котрісподівалися, що за вірну службу у війні проти «бусурман» імперія залишить у спокоїкозацтво, не буде вторгатися в землі Війська Запорозького, які широко прослалися степами Центральної та Південно-Східної України. Та не так сталося, як гадалося і якобіцялося ...

Переможна для Російської імперії війна завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда,східна частина Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале), а також Азов ізнавколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром іПівденним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччиназобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму,Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торговогосудноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично жвоно опинилось у залежності від Російської імперії, а в 1783 р. Крим взагалі булоприєднано до останньої. Чимало кримських татар вже тоді стали жертвамипереслідувань та дискримінації, майже половина татарського населення Кримуемігрувала до Османської імперії. Розпочалося планомірне й санкціоноване зверхунищення не тільки кримськотатарських, а й античних та ранньохристиянських пам'яток старовини. Англійський професор Е. Д. Кларк як свідок описав варварську руйнаціюцарськими військами у 1812 р. будівель античного Херсонеса, що її здійснювали привикористанні порохових мін. Репресії та депортації впали й на голови християнськогонаселення Криму, значна частина якого (переважно греки) були виселені в північнеПриазов'я, де виникло місто Маріуполь (у перекладі з грецької — «місто Марії»). У тойже час царат активно переселяв до Криму росіян, українців, німців та ін.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини та Запорозької Січі. Післязакінчення російсько-турецької війни й придушення Селянської війни у Росії підкерівництвом Омеляна Пугачова (1773—1775) антиукраїнська політика Петербургапосилилася.

2 / 47


4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояланевелика козацька залога, й зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради,зваживши на нерівні сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська),запорожці вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі наСічі, крім укріплень, зруйнували, в тому числі 500 козацьких майстерень і торговельнихбудинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала загарбання всього Запорожжя. Щобдосягти цього, було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Поділена на кількачастин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p.,повністю окупувала запорозькі землі. Осердя української державності й волелюбногодуху було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, а у серпні — указ КатериниII, що поклали край надіям козаків на відродження Січі. У цих указах містилося чималобрехливих звинувачень на адресу запорожців. Головна ж причина ліквідації Січіполягала насправді в колоніальній та кріпосницькій політиці Російської імперії. Царськийуряд в особі самої Катерини, її фаворита Григорія Потьомкіна та ін. серйозно непокоїлиможливість відродження Української держави, зростання економічної могутності Січі, відсутність тут кріпацтва, демократичний устрій козацької республіки, яка виступалацілковитою протилежністю кріпосницькій та монархічній Росії.

Після ліквідації Січі запорожцям було наказано записатися до селянського (фактично докріпаків) та міщанського станів. Старшин зараховували офіцерами до царської армії, аленайвищих керівників Січі жорстоко покарали. Особливо тяжка доля випала кошовомуотаману Петру Калнишевському, військовому судді Павлу Головатому та військовомуписарю Івану Глобі. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у маленькійкелії, фактично у кам'яному мішку, в Соловецькому монастирі. Суддя ж і писар булизаслані до Сибіру (Тобольськ).

У 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійськегенерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній —Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалисятакі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії.Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшовімператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони булизаписані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указому Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

3 / 47


Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких ітри компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полківросійської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися зукраїнських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відмінувід звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу врегулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків з кожних 500душ населення.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперськимвзірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українськійшляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Тим самим царат прагнув підкупитиверхівку козацької старшини і зміцнити соціальну базу свого панування.

Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії,ліквідація Січі супроводжувалися значним погіршенням життя українців. Економічний ігосподарський потенціал України нещадно використовувався царатом у численнихвійнах.

Нащадки запорожців. Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії —за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана Абдул-Гаміда І. Там вонизаклали Задунайську Січ (1775—1828). Вона була майже копією Запорозької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство,мисливство, ремесла) додалося й виноградарство. Відсутність кріпацтва створювала тутоазис свободи, той магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Але зчасом ситуація погіршала через те, що султан намагався використати козаків у своїхінтересах, кидаючи їх на придушення національно-визвольних рухів народівБалканського півострова. Зростала туга за батьківщиною, що показано в знаменитій опері українського композитора С. Гулака-Артемовського (1790—1865) «Запорожець заДунаєм». Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора зпроханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в їїнижній частині (нині — територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так на берегах Дунаю й Тиси виникла Банатська Січ (1785—1812). І хоча основна масазапорожців-задунайців повернулася звідси до Задунайської Січі (1812), однак певначастина їх залишилася й злилася з українцями — переселенцями із Закарпаття йПряшівщини, які з'явилися тут ще у 40-х роках XVIII ст. й продовжували прибувати доБанату, Бачки, Сриму та Воєводини (землі на межі сучасних Угорщини, Сербії таХорватії) протягом XVIII — початку XX ст. Ця людність мала міцні контакти з

4 / 47


українцями-галичанами, котрі наприкінці XIX ст. почали прибувати до підавстрійськоїБоснії та Славонії, яка належала до угорської частини імперії Габсбургів.

У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна (1828—1829), яка закінчиласяперемогою Росії і приєднанням до неї нових територій, зокрема дельти Дунаю. Ця війнатеж коштувала Україні значних людських і матеріальних втрат. Вона ж багато в чомувирішила долю козаків-задунайців, які мусили вирішити складне питання: на чиєму боці битися. Всупереч волі більшості задунайців кошовий отаман Йосип Гладкий із загоном у1500 козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російської армії. Він був удостоєний почестей,але за це турки знищили Задунайську Січ, що тяжко відбилося на становищі тихзадунайців та їхніх сімей, котрі залишалися на турецьких землях. З тих козаків, щолишилися на боці султана, пізніше була сформована польським повстанцем Михайлом Чайковським (Садик-паша) бойова частина, яка брала участь у Кримській війні1853—1856 pp. проти Російської імперії. Метою Чайковського було відродження нетільки козацтва, а й незалежних Польської та Української держав. Задунайці бралиучасть і в російсько-турецькій війні 1877—1878 pp. Тільки після падіння турецькоїфортеці Плевни у 1878 р. цей загін припинив своє існування. Нащадки задунайців і ниніпроживають у пониззі Дунаю ...

Тим часом колишні задунайці на чолі з Гладким воювали на боці російської армії. Післяукладення Адріанопольського мирного договору 1829 p., згідно з умовами якогоТуреччина, зокрема, передавала Росії гирло Дунаю та східний берег Чорного моря,постало питання про долю цих козаків. У 1831 р. цар Микола І (правив у 1825—1855)наказав поселити їх на північному узбережжі Азовського моря, на відрізку від Маріуполядо Ногайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще убезпечити його від можливоготурецького нападу.

Азовське козацьке військо. Так було створене Азовське козацьке військо (1831—1865). Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть містечок, збудували Азовськуфлотилію. Першим кошовим отаманом цього війська став Й. Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало новоросійському генерал-губернаторові.Взагалі це військо мало нагадувало колишню Січ, від її прав і вільностей майже нічого незалишилося. Йосип Гладкий обіймав дану посаду до 1853 p., а потім пішов у відставку вчині генерал-майора. Він оселився у Олександрівську (нині — Запоріжжя), де й помер у1866 р. Його могила знаходиться на території сучасного Запорізького університету. Усередині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут уряд встановлювавкріпосницькі порядки, намагався переселити козаків на Північний Кавказ, де в розпалібула кривава війна з вільнолюбними горцями. Саме козаки-азовці заснували на Кавказістаниці Азовську, Папайську, Дербентську, Константинівську. Однак далеко не всікозаки бажали переселятися на охоплений вогнем Північний Кавказ, частині з них

5 / 47


навіть вдалося втекти до Туреччини. Коли азовців стали силоміць переселяти з Українина Північний Кавказ до станиць Анапської округи та Закубання, вони підняли повстання,яке було жорстоко придушене. Після поразки повстання цар Олександр II видав указ, за яким Азовське козацьке військо ліквідовувалося, а рядових козаків було перетворенона селян. Щоб зменшити можливість нового повстання, старшину підкупили: їй булонадане російське дворянство. Зброю, клейноди, флотилію азовців було переданоКубанському козацькому війську.

Бузьке козацьке військо. Наприкінці XVIII ст. царський уряд створив такожКатеринославське козацьке військо, до якого потрапила й частина колишніхзапорожців, але воно проіснувало всього кілька років. Значно довше протрималосяБузьке козацьке військо (1785—1817), яке добре зарекомендувало себе уросійсько-турецькій війні 1787—1791 pp. Після укладення миру бузьким козакам булодозволено поселитися на берегах Південного Бугу (пізніше на цій території утворилисятри повіти: Ольвіопольський, Єлисаветградський та Херсонський). Їхньою столицеюстало м. Вознесенськ. Царат, звичайно, мав тут свій інтерес, прагнучи зміцнити новікордони. Прав і вільностей у бузького козацтва було обмаль, їм навіть не давали змогиобирати свого кошового отамана. Втім, становище цих козаків було кращим, ніж у кріпаків. Сподіваючись на розширення своїх прав, бузькі козаки охоче воювали у1812—1813 pp. проти наполеонівської Франції, брали участь у взятті Парижа (1813). В«нагороду» за це російський уряд перетворив їх на військових поселенців, становищеяких мало чим відрізнялося від кріпаків. Це спричинилося до повстання козаків підкерівництвом Федора Барвінського (1817), яке було жорстоко придушене каральнимивійськами. Сто керівників повстання засуджено до смертної кари, яку замінили побиттям шпіцрутенами й довічною солдатчиною в Сибіру.

Чорноморське Кубанське козацьке військо. Коли вибухнула російсько-турецька війна1787—1791 pp., російський уряд зрозумів свою помилку — те, що він принаймніпередчасно ліквідував Запорозьку Січ. Довелося на час війни терміново відроджуватикозацтво, яке дістало назву «вірного», на відміну від «невірних», які подалися за Дунайпід турецькі прапори. Російський уряд, прагнучи не допустити переходу й іншихзапорожців на турецький бік, заходився формувати з них у 1788 р. Військо вірнихкозаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським), обіцяючи їм «золоті гори»за службу, насамперед землі між Південним Бугом та Дністром у районі м. Слободзеї (уМолдавії). Частина колишніх запорожців на чолі з Антоном Головатим, Харком (Захаром) Чепігою та Сидором Білим відгукнулася на цей заклик. Першим кошовимотаманом нового козацького війська став С. Чепіга. Військо зберігало давнійзапорізький устрій, назви всіх куренів, одяг тощо. Згідно з царською волею йомуповернули частину прапорів, відібраних після ліквідації Січі у 1775 р. Ці козаки бралиучасть у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Акермана (Білгорода-Дністровського), Бендер, Очакова, Кінбурна, Ізмаїла, Хаджибея (Одеси), атакож фортеці на о. Березані у Дніпро-Бузькому лимані, де блискуче проявила себе

6 / 47


Чорноморська козацька флотилія. На честь взяття Березані чорноморці додали до своїх38 куренів ще один — Березанський.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирногодоговору, за яким до Росії відійшла вся територія Північного Причорномор'я, зокрема йОчаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численнихбитвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькізвичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель ВійськаЗапорозького. Це занепокоїло російський уряд, оскільки через Слободзею козакиутворювали своєрідний міст між землями колишньої Січі та Гетьманщини із Задунайського Січчю, яка знаходилася під турецьким протекторатом. Знову проігнорувавши інтереси українських козаків, імперський уряд скасував своє попереднєрішення. Після тривалих клопотань Головатому та Чепізі (останній замінив смертельнопораненого під Кінбурном Сидора Білого) вдалося добитися царської грамоти напоселення козаків між Кубанню й Доном на таких же правах, що й військо Донське.Отже, їхнім головою тепер вважався сам цар, а його представляв наказний отаман,обраний з числа козаків. Чорноморці мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, які перекочували в ці краї у XVI ст. на землі Тмутараканського князівстваКиївської держави X—XIII ст., створивши так званий Малиновий Клин. Козаки малиприбути в прикордонні місця, де на додачу до війни лютувала смертоносна малярія,заселити їх і освоїти. Водночас чорноморці-кубанці мали стати важливою силоюРосійської імперії у її агресії на кавказькому напрямку задля підкорення гірських народів (чеченців, інгушів, черкесів, кабардинців і т. д.) в ході Кавказької війни 1817—1864 pp.

Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів 5 вересня (25 серпня)1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо. На місці висадки першихкозаків-чорноморців, колишніх запорожців, у 1911 р. скульптор П. Косолап поставивпрекрасний пам'ятник.

Невдовзі у приазовські та прикубанські степи прибуло понад 25 тисяч чорноморськихкозаків із сім'ями. Біля Карасунського Кута вони заснували місто Нову Січ (потімКатеринодар, нині — Краснодар), чимало станиць і хуторів. Прикметно, що назви всіх 38запорозьких куренів, а до того ж новостворених Березанського й Катерининського,були перенесені на кубанські станиці (Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавськаі т. д.). Хвиля чорноморських поселень, посилена величезною кількістю (понад 100тисяч за першу половину XIX ст.) організованих та стихійних переселенців із колишньої

7 / 47


Гетьманщини, ринула на Таманський півострів, поширюючись на схід і південь, натериторію сучасних Краснодарського та Ставропольського країв. У 1832 р. царатдозволив переселення на схід від Чорноморії (район Армавіра) вихідців із військаДонського. Так виникло Кавказьке лінійне військо, яке отримало свою назву від «лінії»,тобто кордону. Це було зроблено для противаги українським козакам, права яких поступово обмежувалися, їм було заборонено носити запорозький одяг (характернуукраїнську козацьку шапку з шликом замінила кругла шапка-«кубанка», чорноморцівдягнулися також у звичну для горців черкеску з «газирями» на грудях для патронів).Були також значно обмежені можливості для переселення українських селян-кріпаків навільні козацькі землі. Так, у 1870 р. козацький стан став ізольованим, і вписатися донього стало можливим тільки за виняткових обставин. Однак обидва війська поступоворозширили свою територію, дійшовши до Кавказьких гір та Чорного моря (Туапсе) налівому боці Кубані. Коли ж цю землю козаки освоїли, царат відібрав у нихнайперспективнішу смугу причорноморських земель, з якої було створено Чорноморськугубернію (1896). У 1861 р. на Північному Кавказі виникло й Терське козацьке військо, уформуванні якого значну роль відіграли вихідці з України, насамперед чорноморці. Доречі, українці брали активну участь і у формуванні інших козацьких військ Російськоїімперії, яких до ліквідації більшовиками у 1918—1920 pp. налічувалося дванадцять(Оренбурзьке, Семиреченське, Забайкальське, Амурське та ін.).

У 1860 р. Чорноморське Кубанське військо було злите з Кавказьким лінійним і отрималоназву Кубанського козацького війська (проіснувало до 1920 p.). Кубанські козаки, частовідомі під назвою пластунів, брали активну участь у Кавказькій (1817—1864), Кримській(1853—1856), російсько-турецькій (1877—1878), російсько-японській (1904—1905)війнах, а також у Першій світовій війні (1914—1918). Царат часто посилав їх у віддаленіоколиці імперії (Середня Азія, Польща, Далекий Схід).

Російський уряд і тут всіляко обмежував українську мову та культуру. Зокрема, наКубані заборонялися українські школи, тут не дозволялося мати духовні семінарії,організовувати церковну єпархію, земства, тощо. Але й за таких умов колишні запорожціта українські селяни зберегли рідну мову й культуру. Історик чорноморських козаків ІванПопка писав про Кубанщину середини XIX ст. такими словами: «... спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати ігребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекійкавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького». Саме на Кубанівиникло багато українських народних пісень, наприклад, «Розпрягайте, хлопці, коні»,тут народилося чимало українських поетів, письменників, художників тощо, зокрема й історик кубанського козацтва Федір Щербина, письменник Василь Мова-Лиманський,журналіст Лука Мельников, громадський діяч Степан Ерастов — творець«Чорноморської Громади» в Катеринодарі; близький товариш Тараса Шевченка —наказний отаман Чорноморського Кубанського війська Яків Кухаренко (1800—1862); тутдіяв видатний український громадсько-політичний і державний діяч Симон Петлюра,

8 / 47


видавалися україномовні журнали й книги та ін. Саме на Кубані добре зберігся вільнолюбний козацький дух українців, і не випадково саме тут великий Рєпін шукавтипажі для своєї знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»(1880). Незважаючи на пізніші більшовицькі репресії та депортації, жорстокурусифікацію, на Кубані й нині живуть нащадки запорожців, тут лунає українська мова,розвиваються українські народні традиції...

Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій

Як уже йшлося вище, поділи Речі Посполитої Російською, Прусською та Австрійськоюімперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою мали своїмнаслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувавсянищенням решток української державної автономії за панування Катерини II та її синаПавла І, що правив у 1796—1801 pp. Отже, у XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801—1825) та ФранцII (1792—1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія(Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорногоморя). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі.

Як відзначали європейські політичні діячі XVIII ст., Османська імперія була «хвороюлюдиною Європи», спадщина якої «мусила» бути розділеною між найсильнішимиєвропейськими державами. Значно ослаб і васал Порти — Кримське ханство ізпідлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захиступравославної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманськоїімперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала досебе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськиналаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном(1804—1813) і Туреччиною (1806—1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді ів Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручибезпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог,насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччинуукласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російськоїімперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього

9 / 47


посилилося заселення цих теренів українцями.

Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи недопустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликанісвого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь уантифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо підАустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і відоборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки(потім — імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона ІБонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія буладалеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго.

Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом(1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із йогобезпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називаєчетвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральноїПольщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено засприяння Франції Варшавське герцогство (Варшавське князівство) — автономнупровінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населенаукраїнцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла підросійське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазналанових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзнимиНаполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809)Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частинуГаличини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала.

Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814—1815 pp. Тоді ставсячерговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогстворазом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським іпередавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріпленаСхідна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував такожросійську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни1914—1918 pp.

Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської

10 / 47


імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, якіісторично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті напочатку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділпідросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське,Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу — на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська,Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанськоговійська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької,Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщината Підляшшя). З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назвземель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метоюдеформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано наКатеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару — на Новомосковськ, що у 25 км відсучасного Дніпропетровська, Звягель — на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старікозацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вжеНовомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовистонатякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою утак званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал дляосвоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторівСибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українськіземлі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський урядпереселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політикиперемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія,полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку такаполітика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, іце при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX—XX ст. продовжували виразнодомінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливоу південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у СхіднійГаличині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейськогонаселення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості,яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.

Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причомугенерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори —цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники.Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільнихселах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.

11 / 47


Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становилиселяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам іпідлягали їхньому суду.

Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим іне порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли своюцілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрізалишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли останнятрансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття таПряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на двічастини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки,а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однакцісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край,або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давалопереваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння РечіПосполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковинавходила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині —Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питомавага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якосьавстрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв навулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"».

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин

Російсько-французька війна 1812—1813 pp. і Україна. Тільки-но було укладеноБухарестський мир 1812 p., як Україну захопив вир нової, ще тяжчої війни, яка теперточилася між Російською та Французькою імперіями. Її вибух — з огляду на глибокісуперечності між обома хижаками — був неминучий і стався у червні 1812 р. Майже півмільйонна наполеонівська армія перейшла тодішній російський кордон. Цікаво, що уфранцузькій армії власне французи становили меншість, а всього в ній було

12 / 47


представлено 12 різних народів. Тільки на долю поляків, включно з литовською табілоруською полонізованою шляхтою, припадало 25% вояків цієї армії. Але якщо вонибилися за відродження Речі Посполитої, то такого стимулу зовсім не було у примусововзятих на війну німців, італійців чи іспанців.

Головного удару французький імператор і видатний полководець Наполеон І Бонапартзавдавав через Білорусь на Москву, щоб якомога швидше взяти давню столицю імперії. УВільні він проголосив відродження Великого князівства Литовського, планував також наетнічних литовських та латиських землях відродити Жмудське князівство. Все цеприхилило до нього польську, литовську й білоруську шляхту. З метою привернення українців Наполеон обіцяв відродження незалежної республіки, ще раніше прагнувзалучити на свій бік козаків-задунайців. Насправді ж Наполеон планував у разі успіхупровести перерозподіл українських земель, щоб винагородити своїх союзників(Австрійську та Османську імперії), і хіба що на невеликій частині Лівобережної Українимогло постати якесь автономне утворення під французьким протекторатом та й топоділене на три частини (провінції «наполеоніди»). Відомо й про плани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслон проти можливогонападу з боку Німеччини, але цей задум не був реалізований і безпосередньо нестосувався відродження Української держави.

Частину своїх військ (30-тисячний австрійський корпус фельдмаршала князя КарлаШварценберга) Наполеон послав на Волинь, де стояла російська армія генерала О.Тормасова. В той час, коли Наполеон підходив до Смоленська, Шварценберг зайнявКовельський, Володимирський повіти, частину Луцького. Наступ розвивався мляво, апотім Шварценберг взагалі повернув на північ, уникаючи активної протидії російськимвійськам, які через Полісся заходили в тил Наполеону.

Характерно, що Наполеон на завойованих у Західній та Центральній Європі земляхліквідовував кріпацтво, запроваджував норми буржуазного права тощо, але на територіїБілорусі, Литви та України він не насмілився цього зробити, боячись невдоволенняшляхти, своїх союзників. Природно, що народні маси швидко змінили свій ентузіазм наворожість щодо французів. Грабежі та реквізиції, що їх проводила наполеонівська армія, викликали гостре невдоволення українських та білоруських селян. Саме в їхньомусередовищі тоді народилася приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам невернувся!»

Вищі стани українського суспільства розділилися на дві групи: одні покладали надію навідродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було

13 / 47


більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їммайже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої. Дворянство побоювалося втрати своїх становихпривілеїв, зокрема звільнення селян, його лякала можливість якобінського терору,гонінь проти Церкви. Примусові конфіскації провіанту, коней тощо не додавали симпатійнаполеонівській армії.

У той же час російський уряд перехопив ініціативу в ідеологічній боротьбі, оголосившипро формування в Україні козацьких полків і створивши враження, що хоче відновитикозацький устрій в країні. Маси відгукнулися на цей заклик, і невдовзі самі тількиЧернігівщина й Полтавщина виставили понад 60-тисячне козацьке військо. Ці козаки прагнули боронити свій край, а йти під Москву не виявляли особливого бажання. Томумайже всіх їх було кинуто на Волинь проти корпусу Штакельберга, який вони витіснилидо Варшавського князівства. Пізніше вони брали участь у поході проти Наполеона 1813p., зокрема у знаменитій Битві народів під Лейпцигом (16—18.10.1813), у взятті Парижа(1814). Військові частини, сформовані в Україні і переважно з українців, воювали врегулярних частинах російської армії, у складі партизанських загонів. Вони брали участьу всіх генеральних битвах 1812 р., в першу чергу в Бородінській. Найвідомішими зукраїнських партизан були Єрмолай Четвертак (Четвертаков), уродженецьСтародубщини, а також Федір Потапов, який навіть обрав собі псевдонім «Самусь» начесть славнозвісного козацького полковника-повстанця XVIII ст., сподвижника СеменаПалія.

Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил. Представникидержав-переможниць (Австрія, Англія, Пруссія та Росія) зібралися у Відні на спеціальнуконференцію (Віденський конгрес 1814—1815 pp.), про яку йшлося вище. У вересні 1815р. було також підписано угоду Австрійської, Прусської та Російської імперій про створення Священного Союзу з метою охорони монархій та боротьби проти революційного руху.

В Росії війну 1812 р. й досі називають «Отечественной». Україні ж вона не принесланічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України.Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству — понад 9 млн крб,яке воно витратило на спорядження козацького ополчення. Характерно, що польська, атакож полонізована литовська й білоруська шляхта, яка брала участь у війні на боціНаполеона, не зазнала жодних репресій, оскільки цар загравав з нею, прагнучизміцнити російський вплив у Царстві Польському. Таким чином, в Україні та Білорусізбереглося польське велике землеволодіння, була навіть зміцнена мережа польськихшкіл — отже, полонізація українців Правобережжя тривала. Кріпацтво ж, всуперечсподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані у 1812 р.

14 / 47


українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російськоїармії. Це викликало заворушення серед козаків і навіть повстання деяких із них.Повстання бузьких козаків влітку 1817 р. було придушене силою. Так само булопридушене повстання слобідських полків у Чугуєві та Шебелинці, яке вибухнуло у 1819 р.на знак протесту проти перетворення вільних козаків на військових поселенців, тобтомайже кріпаків.

Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.

Втрата власної держави у другій половині XVIII ст. дорого обійшлася українськомународові. Кріпосницька й відстала Російська імперія гальмувала розвиток України,Білорусії, Прибалтики, запроваджувала тут таку модель устрою, яка була вчорашнімднем для Західної Європи. Росія залишалася аграрною державою, причому розвитоксільського господарства мав екстенсивний характер (розширення території орної землі,збільшення панщини). Україна, насамперед колишня Гетьманщина — колись крайвільних козаків-фермерів, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли,потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів,був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки.Виняток становила певною мірою південна Україна, особливо Чорноморія, де кріпоснеправо запроваджувалося з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Томусаме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва у1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з воліПетербургу більшу частину українських земель. Українські селяни були у своїй більшостікріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. На Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владуРосійської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків(переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті,які довели свою вірнопідданість цареві. У XIX ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов'язувала своє майбутнє не з Українською, а з Російською державою.

Отже, основна маса селян на межі XVIII—XIX ст. (91% на Поділлі, 90% — у Київськійгубернії, 74% — на Волині), а вони становили переважну більшість українського народу,уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували великі поміщики землевласники,порушуючи при цьому навіть урядові рекомендації. В Україну була привнесена звична

15 / 47


для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім'ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крімприватних (поміщицьких) існували й інші категорії кріпаків — державні та монастирські,становище яких було дещо кращим.

Російська кріпосницька імперія понад усе дбала про забезпечення панівного становищапоміщиків і нещадно карала за всякий виступ проти волі останніх, використовувалаполіцейський та судовий апарати, кидала війська в разі селянських заворушень. Працякріпаків була малоефективною, оскільки не існувало економічного стимулу для неї. І вільні, і кріпаки працювали вручну, застосування техніки або нових технологій булошвидше винятком, ніж правилом. Як наслідок — низька врожайність, все більшевідставання українського селянства з точки зору освітнього рівня, національноїсвідомості.

Українські селяни, як і сотні років перед цим, сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та іншітрадиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо.Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Степові простори України, наяких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвиткусуконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякіпромисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри, як-от вОпішні, де виготовлялася знаменита кераміка. В Україні, хоч і повільно, відбувалисяпевні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30—40-х роках XIX ст., іззапізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної працідо машинної), який тягнувся кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідкомцього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Нові підприємствабули значно рентабельнішими, ніж ті, що перебували у власності поміщиків і де використовували працю кріпаків. У результаті в середині XIX ст. капіталістисконцентрували в своїх руках понад 90% заводів.

Первісно виникали дрібні підприємства, особливо у сфері обробної промисловості. Потімвиникли й збільшилися (кількісно та якісно) заводи й фабрики, на котрих переважалавільнонаймана праця. В Україні з її потужними можливостями сільського господарства впершу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаноїтощо), які стали провідними в Російській імперії. Хліб, м'ясомолочні продукти та цукормали значний попит на ринках Західної Європи, основна маса населення якої працювалана промислових підприємствах. Існували й інші галузі промисловості, наприклад соляна,виноградна, паперова, порцелянова тощо, але вони розвивалися не так бурхливо і дотого ж лише в окремих регіонах, а то й центрах. Ще у XVIII ст. було відкрито потужні

16 / 47


поклади кам'яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом узяті покладиЗахідної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови длярозвитку гірничої та металургійної промисловості, поклало початок формуваннюДонецько-Криворізького промислового району. Шахти й заводи мали бути надійнозв'язаними між собою, так само як центри виробництва з місцями збуту (особливо наберегах Чорного та Азовського морів). Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Без сумніву, суттєво впливало на це важливе геополітичнестановище України, де постійно знаходилися великі контингенти військових. Внаслідокцього розвивається система шляхів — шосе, будуються канали, наприклад в обхіддніпрових порогів. Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки навозах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу та ін. Але вже в 1823 р. наДніпрі з'явився перший пароплав, який збудували талановиті кріпаки з м. Мошни наЧеркащині. У 40—60-х роках XIX ст. в Україні пароплави з'являються у значній кількості,а ще пізніше — залізниці, які швидко витіснили чумацький промисел.

Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад Сорочинський (уСорочинцях на Полтавщині), але у XIX ст. вони набули особливого розмаху, причомуприблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну.Контрактовий ярмарок у Києві перетворився на одну з найбільших торгівельних бірж уЄвропі, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торговцями. У одному зі своїх листів класик французької літератури Оноре де Бальзак, який побувавна Україні в 40-х pp. XIX ст., і зокрема в Києві, писав: «Я бачив північний Рим, містоправослав'я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів... Маємо тут цікавийсоюз розкоші і мізерії. Такий спектакль дає Київ... Протягом 15 або 20 днів контрактів(ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, щонеможливо, щоб я описав...»

Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Українавже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана відпідавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.

У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст,зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського таЧорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигіднаторговельно-економічна кон'юнктура стали причиною бурхливого росту Одеси(Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовки), Херсона та ін. Досить сказати, що купецтвоОдеси за першу половину XIX ст. зросло більш як у 40 разів! Хоча місто давало більшеможливостей для піднесення освітнього та культурного рівня населення, але ними могласкористатися тільки частина міщан. В той час міський уклад сприяв швидкій руйнаціїтрадиційних моральних норм, тут особливо яскраво виявилися суспільні пороки

17 / 47


(наприклад, пияцтво, розпуста), місто притягувало до себе кримінальних злочинців.

Слід підкреслити, що російський уряд уважно стежив за тенденціями економічногорозвитку України і в дусі сумнозвісних петровських традицій продовжував політикудискримінації України і в цьому відношенні. Так, він ще у 1753 р. ліквідував митнийкордон між Росією та Гетьманщиною, а у 1782 р. дозволив поселятися в Києвіросійським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії доУкраїни купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. Було ліквідоване магдебурзьке право у 1831—1835 pp. (у Києві — у 1840 p.), українськіміщани навіть виселялися (як-от у Києві) з центру міста. На товари встановлювалисярізні тарифи. Внаслідок цього товари з України мали продаватися дорожче, ніжмосковські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоздатними. Таким чином, про якусьрівноправну економічну конкуренцію російського та українського капіталів годі говорити. Перемога російських купців була забезпечена передусім політичнимиметодами. Російський уряд, діючи так грубо й безцеремонно, переслідував насампередполітичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні.В особі переселених в Україну російських поміщиків, купців, навіть представників нижчихкласів царат діставав вірних служителів імперії, які саме з нею пов'язували своєблагополуччя і боялись відродження Української держави, яка, звичайно, покінчила б зтакою кричущою несправедливістю. Таким чином творився єдиний фронт колонізаторів,однаково вороже налаштованих навіть до української мови, культури, оскільки в нихвбачали один з наріжних каменів української національної самосвідомості. Звісно були йвинятки (наприклад, російські демократи Олександр Герцен та Микола Огарьов, які в своїх еміграційних виданнях «Полярная звезда» і «Колокол» зі співчуттям писали протяжку долю українців, Микола Чернишевський), але, на жаль, це були такі винятки, котрітільки підтверджували правило.

Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед дочисла кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі наслідки. Вже тоді середбуржуазії та торговців виразно домінували росіяни та євреї. Українці ж займали третюсходинку, і це були переважно дрібні торговці. Тільки у 40-х роках XIX ст. з'явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму звиробництва й продажу цукру), але це було поодиноке явище.

Як наслідок, міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщанзаймають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і всела, прискорився процес їх помосковщення. Формується малопривабливий типрусифікованого міщанства, який блискуче відобразили у своїх творах класикиукраїнської літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький(типи Барильченка, Проні Прокопівни та Голохвастова живуть, на жаль, і нині).

18 / 47


Слабкість української національної буржуазії, в свою чергу, значно зменшувала шансина здобуття в перспективі незалежної Української держави. Відсутність своєї державивиявляла потужний негативний вплив на соціально-економічну, політичну, культурнуситуацію в країні. Розірвати це зачароване коло було надзвичайно важко...

Соціальна боротьба в першій половині XIX ст.

Мірою того як Захід впевнено йшов шляхом капіталістичного розвитку й розбудовувавпромисловість, відсталість Російської імперії, яка прагнула законсервувати існуючийреакційний лад, ставала все очевиднішою. Цар Микола І бачив вихід зі складногостановища у посиленні національного гніту, розбудові бюрократичного апарату,каральних органів. Було створено шість відділень державного апарату. Особлива рольвідводилася Третьому відділенню, яке за допомогою значного жандармського корпусута безлічі агентів-донощиків мало гарантувати «безпеку престолу та спокій у державі».Навіть у законодавстві Росії донос оголошувався обов'язком кожного громадянина! Булоприйнято також тяжкий («чавунний» ) цензурний статут, а кріпаків заборонилиприймати до вищих та середніх навчальних закладів. Російська Православна Церква всебільше ставала частиною бюрократичної державної машини, що руйнувало її авторитет.

Низька рентабельність кріпосницького господарства несла загрозу фінансового крахудержави й потужних соціальних потрясінь. Поміщики в гонитві за прибутками в новихумовах збільшували панщину й чинш (оброк), що призвело до значного погіршеннястановища селян. Селяни не мали коштів для купівлі нових знарядь праці, а поміщикивитрачали їх на предмети розкоші, бо не були зацікавлені в перебудові виробництва на сучасний лад або не були підготовлені до цього. Знову виходило зачароване коло ...

Царат пробував знайти вихід із ситуації, що склалася, але без радикальних засобів, щобне порушити основ існуючого ладу. До того ж він діяв непослідовно. Ще у 1803 р. бувприйнятий закон про вільних хлібопашців, який дозволяв селянам викупатися на волю(?). Але заможних кріпаків були буквально одиниці, й тому мізерна кількістьскористалася цим законом. Втім, крок у правильному напрямку було зроблено.Приблизно тоді ж уряд дозволив купувати землю не тільки поміщикам, а й

19 / 47


представникам інших станів. Але водночас царат з ініціативи сумнозвісного царськогонамісника, графа Аракчеева, заходився впроваджувати з 1814 р. військові поселення,зокрема на Слобожанщині. Тут було, наприклад, виселено всіх жителів м. Чугуєва, бо наїхнє місце мали прибути військові поселенці. Останні були одруженими, а тих, хто ще невстиг узяти шлюб, терміново одружували з кріпачками, навіть не питаючи згоди обохсторін. Поселяни звільнялися від ряду податків, але мусили утримувати солдатрегулярної армії, які перебували у них на постої, і самі мали виконувати громадськіроботи. Їм заборонялося займатися торгівлею. Але військовим поселенцям не такдопікала дійсно тяжка експлуатація, як дріб'язкова регламентація їхнього приватного життя, майже як у казармі. Для них навіть будувалися своєрідні казарми, розраховані наспільне проживання чотирьох сімей. Навіть одружитися військовий поселенець мігтільки з дозволу начальства, а корів мав доїти по команді капрала. За будь-якийнепослух поселян, навіть жінок, жорстоко карали різками, штрафували. Такийнайжахливіший вид рабства (саме так оцінювали життя військових поселенців чеснідослідники) викликав часті бунти. Врешті російському уряду довелося відмовитися від свого нововведення, а у 1857 р. військові поселення були ліквідовані остаточно. Алеселянський рух охоплював не тільки військових поселенців, про що свідчать селянськібунти практично по всій Україні, зокрема в Катеринославській губернії (1818—1820),Слобідській, Сіверській та південній Україні (1832—1833).

Великі надії покладалися і на реформу міністра державної власності Павла Кисельова(1837—1841), проведену з ініціативи царя Миколи І. Вона стосувалася державних селян,які вже не відробляли панщини, а сплачували чинш за використання державної землі.Було прийнято указ, згідно з яким кріпаків заборонили продавати окремо від їхніх сімей.У 1847—1848 pp. була проведена так звана інвентарна реформа з метою ослабитипозиції польської шляхти. Влада поміщиків трохи обмежувалася, зокрема панщина не мала перевищувати трьох днів, поміщики вже не могли карати своїх підданих без суду іт. д. Але на практиці змін майже не відбулося, режим свавілля і визиску щодо селян булозбережено, як наслідок — нові селянські бунти.

В Україні найпомітніший слід залишила боротьба селянина з Поділля Устима Кармалюка(1787—1835). Він очолив загін повстанців, які нападали на поміщиків, купців, орендарів,навіть заможних селян. І хоча й досі важко об'єктивно оцінити значення цієї постаті вісторії України, однак не можна заперечувати факт надзвичайно тривалої активностіКармалюка (діяв протягом майже 25 років, неодноразово тікав з каторги), про якого навіть склали популярну пісню «За Сибіром сонце сходить... ».

Далекою від ідеальної була ситуація в армії та флоті, виявом чого стали повстаннявійськових поселян у 1829 p., повстання матросів і солдат у Севастополі 1830 p., які булижорстоко придушені.

20 / 47


Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи наукраїнських землях у 20—30-х роках XIX ст.

У Російській імперії, незважаючи на її успішні війни, існували тяжкі соціально-економічніта політичні проблеми. Росія залишалася кріпосницькою державою, а кріпацтво булоанахронізмом у суспільстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку.Самодержавна система гальмувала розвиток демократії. Все це було очевидним длядалекоглядних російських політиків, і вони вважали необхідним провести відповідні реформи, тільки по-різному бачили їх. Більшість виступала за еволюційний шлях,меншість — за революцію. До перших належали різноманітні масонські гуртки, якімножилися у тогочасній імперії як гриби після дощу.

Масонство (від понять «масони», «франкмасони», тобто «вільні мулярі») якорганізований рух бере свій початок із мулярських цехів, які набувають сучасних обрисіву XVIII ст. Невеликі та глибоко законспіровані гуртки або організації («ложі») швидкоутворили цілу мережу і підтримували між собою контакти на рівні верхівки лож. Члени останніх були втаємничені у справи ложі залежно від свого місця в масонській ієрархії.Чим вище член ложі підіймався по ієрархічних сходах, тим більше він знав проорганізацію, про її склад, програму та напрямки діяльності. Останні коливалися залежновід особливостей держав та країн, в яких масонам доводилося діяти. Вонипроголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини,свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Однак по своїй суті вони були космополітами і вороже ставились до християнської Церкви. Кінцева метамасонерії — об'єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким самемасони й мали б керувати. В Російській імперії за панування Павла І масонерія сталанапівлегальною, але з тактичних міркувань робила наголос на благодійницькій тапросвітницькій діяльності. Олександр І продовжив таку політику і навіть сам став масоном, покровителем ложі «Великий польський Схід», яка охоплювала Польщу. Алепізніше цар змінив своє ставлення до масонів і у 1822 р. заборонив їхню діяльність натериторії Російської імперії. В подальшому масони діяли нелегально.

В Україні перша масонська ложа виникла ще за польських часів у Вишневці на Волині

21 / 47


(1742), але особливо масонерія поширилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. (Київ,Полтава, Одеса). Членами лож були представники різних національностей та станів, алепереважно купці та службовці. Часом до масонських лож потрапляли відоміпредставники українського суспільного руху, культурного життя, наприклад поет Іван Котляревський, але це мало незначний вплив на розвиток українського національно-визвольного руху. Не випадково з масонських лож вийшло чимало членівмайбутніх саме загальноросійських (ложа Об'єднаних слов'ян стала ядром Товаристваоб'єднаних слов'ян (1825)), а не українських організацій.

Загальноросійські дворянські революційні організації виникли невдовзі після походу вЄвропу проти наполеонівської Франції. Їхні учасники на власні очі побачили за кордономвищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченістьгромадян, свободу від кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військовихформувалися перші гуртки й товариства майбутніх декабристів. Вони прагнулипоширити сферу свого впливу і на Україну, де стояли потужні війська і де можна було сподіватися на швидку допомогу з-за кордону. Московський «Союз благоденства»відкрив свою філію в Тульчині на Поділлі. Після розпаду цього «Союзу» утворилисяПівнічне та Південне товариства (відповідно в Петербурзі та на Київщині), які керувалисяу своїй діяльності програмними документами, відповідно «Руською правдою» полковникаПавла Пестеля та «Конституцією» Микити Муравйова. У Звягелі (Новограді-Волинському) було створено Товариство об'єднаних слов'ян, котре увійшло у1825 р. до Південного товариства. Ці організації прагнули повалити самодержавство,встановити в Російській імперії республіку або конституційну монархію, послабити або жцілком ліквідувати кріпацтво (але зі збереженням поміщицького землеволодіння!), ліквідувати станові привілеї. Щоб швидше добитися поставленої мети, обидва товаристваналагодили контакти з таємним Польським патріотичним товариством.

Перші польські нелегальні організації виникли буквально одразу після падіння РечіПосполитої, але в часи наполеонівських війн польські та литовські патріоти масово пішлидо французької армії. Після поразки польських визвольних змагань першого періоду(риску під ним провів Віденський конгрес) знову інтенсивно виникають нелегальніорганізації. Найвідомішим з них було «Товариство філоматів» (1816—1823 pp.), котре прагнуло добитися незалежності Польщі (дехто з філоматів думав і про незалежністьсвоїх батьківщин, тобто України, Білорусі й Литви від Російської імперії), а такожліквідації кріпацтва. Біля витоків цього товариства стояли уродженці Підляшшяпрофесори М. Бобровський та І. Данилович, активну роль у їх діяльності відігрававгеніальний польський поет Адам Міцкевич, основоположник нової білоруськоїлітератури Ян Чечот, громадсько-політичні діячі й науковці Томаш Зан та Ігнатій Домейко. Керівником «філоматів» був українець Йосип Єжовський. Щоб посилитивпливи на молодь, «філомати» створили «Спілку Променистих», а потім — «СоюзФіларетів». Обидві організації велику увагу приділяли просвіті свого народу, активновивчали його історію, географію, мову, фольклор. У 1823 р. царат розгромив ці

22 / 47


товариства, а їхні члени потрапили до в'язниці або на заслання. Ті, хто вцілів (члениглибоко законспірованого Польського патріотичного товариства), посилили свої контакти з декабристами. Польські патріоти на відміну від російських ставили на першемісце здобуття незалежної Польської держави, яку розуміли як Річ Посполиту «від морядо моря», тобто з українськими, білоруськими та литовськими землями і збереженнямкріпосницьких порядків.

Біда була в тому, що ні російські, ні польські змовники не ставили перед собою завданняздобуття незалежної Української держави, навіть автономної. Серед них булапопулярна «теорія» Духінського, згідно з якою українці були тільки гілкою польськогонароду (в Росії уже в цей час існував офіційний погляд на українців як на гілкуросійського народу). В полоні своєї великодержавницької ідеології польські та російські змовники дискутували між собою тільки про майбутню належність України до Росії чи доПольщі, про кордони між обома майбутніми імперіями, але не залишали у своїх планахмісця для незалежних України та Білорусії. Керівник Північного товариства Пестельвзагалі прагнув встановити автократичне правління, по суті диктатуру таємної поліції. Уразі приходу до влади Пестеля було б створено поліцейську державу, яка за великимрахунком мало чим відрізнялася б від царської, а то й була б ще гіршою. ІдеаломПестеля, що знайшло своє відбиття у його програмі («Русская Правда»), мала би бути«єдиная и неделимая» Російська імперія, а неросійські народи мали б відмовитися відпрагнень здобути незалежну державу. Пестель взагалі вважав доцільним очищеннякордонів імперії (Україна, Білорусь, Молдавія, Закавказзя тощо) від корінних народів цих країн і виселення їх вглиб Росії та у Сибір. Місце «інородців» мали б зайнятипереселенці-великороси.

І російські, і польські нелегальні організації планували підняти повстання проти царяОлександра І у 1826 році, але раптова смерть останнього в листопаді 1825 р. призвеладо зміни планів. У Росії виник тимчасовий безлад, оскільки присягу її піддані спочаткудавали новому імператору, наміснику Царства Польського Костянтину. Коли жвиявилось, що Костянтин відмовився від престолу, то претензії на престол заявив молодший брат Олександра І й Костянтина — Микола І (правив у 1825—1855 pp.). Цимбезладом вирішило скористатися Північне товариство, яке на свій страх і ризиквиступило завчасно. 14 грудня 1825 р. змовники (саме з цього часу їх стали називатидекабристами) здійснили невдалу спробу державного перевороту. Повстання булопридушене в зародку, а його керівники заарештовані. Почалося слідство, яким керувавновий імператор Микола І. Було виявлено зв'язки з Південним товариством, почалисяперші арешти (Пестель та ін.), були схоплені й деякі учасники Польського патріотичноготовариства. Тоді інші керівники Південного товариства (С. Муравйов-Апостол, М.Бестужев-Рюмін) вирішили підняти на повстання Чернігівський полк, який стояв тоді наКиївщині. Це сталося 29—31 грудня 1825 р. Через кілька днів декабристи вирушили наБілу Церкву, але вже 5 січня 1826 р. вони були розбиті вірними цареві військами. Майжетисячу солдат і офіцерів було заарештовано.

23 / 47


Після слідства було страчено 5 декабристів, понад 250 засуджено до сибірської каторги,ще більше — розжалувано й послано воювати на Кавказ проти горців. З того часу борціпроти самодержавного режиму нерідко бачили в декабристах своїх попередників,сприймали їх як борців за народну волю, мучеників свободи. І хоча такий імідждекабристів далеко не вповні відповідав дійсності, однак цій легенді віддав належненавіть Тарас Шевченко.

У цей же час у Царстві Польському повним ходом продовжувалася підготовка доповстання. Його центром стала школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М.Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Коли вість про вибух Липневоїреволюції у Франції, проголошення незалежності Бельгії досягла Варшави, столицяПольщі повстала 29 листопада 1830 р. (за н. ст.) (Листопадове повстання). НамісникЦарства Польського Костянтин ганебно втік зі свого палацу на східний берег Вісли підзахист російських багнетів. Серед поляків не бракувало колабораціоністів, прислужниківокупаційного режиму. Зокрема, шість польських генералів відмовилися стати на бікповсталих. Але повстання швидко набирало силу, його очолив сподвижник ТадеушаКостюшка генерал Хлопицький, який воював і під прапорами Наполеона. Йому довелосядіяти в складних умовах. Австрія та Пруссія — учасники поділів Речі Посполитої у XVIIIст., вороже поставилися до повстання, Англія та Франція й не збирались воювати запольські інтереси. З боку Росії годі було чекати на якесь співчуття. Навіть ОлександрПушкін, і той оспівував криваве придушення повстання, перемогу «гордого росса» над«кичливым ляхом» («Клеветникам России» та ін.).

Тим часом повстання поширилося не тільки на етнічні польські землі, а й на Білорусь таПравобережну Україну, де збереглося майже без змін польське землеволодіння.Розгорнулися тяжкі бої з російськими військами, якими командував фельдмаршал ІванДібіч-Забалканський. Відбулася перша значна битва — Гроховська (під Варшавою), вякій повстанці зазнали поразки, але їм вдалося відстояли столицю. Ситуацію значноускладнила епідемія холери, пошесть косила обидва війська. Від холери померли навітьсам намісник Костянтин, фельдмаршал Дібіч. Останнього замінив на посаді командувачаінший фельдмаршал — Іван Паскевич, який походив з давнього козацько-старшинськогороду.

В Україні (Волинь, Поділля), куди вирушив повстанський корпус генерала ЮзефаДверницького, його підтримали насамперед польські шляхтичі. Особливо слідвідзначити князя Вацлава Ржевуського — Еміра.

24 / 47


В. Ржевуський (Жевуський) (1784—1831) походив з відомого магнатського роду, бувпрофесійним вояком, науковцем і літератором, одним з найкращих у Європі знавцівконей. Часто бував на Близькому Сході, добре володів східними мовами, багато писавпро Схід, за що його навіть прозвали Еміром. Ржевуський захоплювався запорозькимкозацтвом і навіть створив у своєму маєтку на Волині загін козаків, котрі мали б статиядром відроджуваного козацького війська і піти в бій за «нашу і вашу свободу», тобто занезалежні Польщу та Україну. При його дворі служив також польсько-український поетТимко Падура, який писав думи та поеми, що прославляли козаків. Коли вибухнулоповстання, то Емір зі своїми козаками тут же вступив до повстанських лав і героїчнополіг у бою на українській землі 14.06.1831 р. Життя й смерть Еміра надихнули М. Шашкевича на створення поеми, з якої зберігся лише фрагмент («Бандурист»).

Але в цілому польська шляхта, яка зберігала провідні позиції у землеволодінні наПравобережній Україні, прагнула законсервувати існуючий соціальний лад. Українські жселяни не хотіли з цим миритися. Вони добре пам'ятали колоніальне панування РечіПосполитої в Україні, переслідування православних, тому не підтримали у своїй масіпольського повстання. Цим скористалася царська влада: селянам було брехливо обіцяно, що їх звільнять від підданства повсталих шляхтичів, буде відновлено козацькийустрій, вже навіть почали формувати козацькі полки. Як наслідок, прекрасне гасло «Занашу і вашу свободу!» розбилося через небажання польських повстанців поступитисясвоїми становими привілеями, підтримати національно-визвольні змагання українців. Немаючи підтримки «знизу», повстання в Україні швидко захлинулось, рештки корпусу Дверницького відступили до австрійської Галичини, де були роззброєні. Після кривавихбоїв на теренах етнічної Польщі (особливо дошкульною була травнева поразка підОстроленкою на сході Польщі) впала Варшава, яку взяла 8 вересня 1831 р. 60-тисячнаармія Паскевича.

Розпочалися репресії проти учасників повстання, багато з яких було відправлено доСибіру, на Кавказ, у Середню Азію, а ще чимало емігрували. Царат скасував політичнуавтономію Царства Польського, запровадив російське право замість Литовськихстатутів, зробив російську мову в судах єдиною офіційною, закрив знаменитийКременецький ліцей та Віденський університет, ряд інших навчальних закладів,ліквідував багато польських шкіл, а на їхньому місці запровадив російські, зробив й інші кроки в напрямку русифікації Правобережної України, насамперед стимулюючипереселення сюди російських військових, міщан, чиновників та ін. і скеровуючи їх уголовні міста. Російський уряд знову «зацікавився» проблемою верифікації шляхти наземлях колишньої Речі Посполитої. Десятки тисяч шляхтичів, які мали крихітні земельнінаділи або зовсім не мали землі, були позбавлені станових привілеїв і мусиливписуватися до міщан, селян тощо. Цей процес розпочався ще наприкінці XVIII ст. й тривав майже сто років. Звідти походили біди, з документальною точністю описаніпізніше Іваном Карпенком-Карим у п'єсі «Мартин Боруля». Для євреїв була встановленамежа осілості, що окреслювала територію, де вони (за рідкісними винятками) мали правопроживати. (Ця межа охоплювала землі колишньої Речі Посполитої в кордонах до 1648p., тобто власне Польщу, Литву, Білорусь та Україну, крім Слобожанщини.) Такого роду

25 / 47


дискримінаційні заходи призвели до значної концентрації єврейського населення замежею осілості — євреї там вийшли на друге місце (10 % населення) за чисельністюпісля українців.

Здійснивши всі ці заходи, царат певною мірою послабив соціальну опору можливихповстань, оскільки насамперед дрібна шляхта активно боролася проти Російської імперії.Оскільки вона ж мала переважно українське та білоруське коріння, то автоматично булипослаблені український та білоруський національно-визвольний рухи. Однак повстанціне втратили сили духу. Вже у 1833 р. повстанські організації, створені за зразком італійських карбонаріїв, перекинули до Галичини молодіжний загін Заливського, якийрозгорнув там партизанську боротьбу. При цьому він обіцяв загальну рівність громадянвідродженої Польщі та наділення селян землею. Проте селяни не повірили в ці обіцянки,й невдовзі загін Заливського зазнав поразки. У 1835 р. в Умані невелика групапольських патріотів створила філію нелегальної організації (Громада польської нації),яка висунула революційно-демократичні гасла, однак теж безрезультатно. 1836 року вКиївському університеті виник таємний гурток «Співдружність польського народу»,розгромлений поліцією через два роки.

Однак всі ці нелегальні польські організації творили ґрунт для підготовки повстання1863—1864 pp. Повстанці протримались майже рік, але зазнали поразки. Царат жевикористав її для чергового послаблення польських впливів. При цьому Російськаімперія прагнула не відновлення національної самосвідомості українців та білорусів, а їхподальшого помосковщення.

Поразка польського повстання хоча й убезпечила Україну від реставрації у повномуобсязі режиму колоніального гніту Речі Посполитої, але спричинилася до нової хвиліколонізаторських заходів Російської імперії.

Становище українських селян погіршилось, оскільки польського поміщика-повстанцязамінив російський. Якщо ж шляхтич був лояльним до російської влади, то він зберігавсвою власність на землі й кріпаків і нерідко мстився селянам. Козацькі полки були черездеякий час ліквідовані, часом із застосуванням сили. Тільки деякі з них були переведеніна Кавказ, де вони зміцнили Терське та Чорноморське козацтва, посилили позиції імперіїпроти горців Північного Кавказу. Там, у довголітній і цілковито непотрібній УкраїніКавказькій війні проти чеченців, інгушів, черкесів та ін. гірських народів полягло чимало українців. Царат ліквідував також козацьку міліцію. У 1836 р. було придушене черговеповстання військових поселенців в Україні.

26 / 47


Прямим наслідком поразки польського повстання була ліквідація у 1839 р.Греко-католицької Церкви в підросійській Україні та Білорусі, а «упорствующих» уніатіврепресували та засилали до Сибіру. Значно погіршувала загальну ситуацію відмовацарату від будь-яких радикальних соціально-економічних та загальнодемократичнихреформ. За царювання Миколи І, за влучним виразом історика М. Покровського, «Росіятрималася як консерви у герметично закупореній коробці» ...

Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першійполовині XIX ст.

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українськогонароду, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетвориласяна колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись насамобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долалипотужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи провідновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалосяяк про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять прокозацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі йбандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечеюнаціонального відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794),який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацькастаршина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р.Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закониу державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів(крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірилиоблудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи.У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана.Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину якавтономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори уНіжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але сталоясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії,

27 / 47


яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика,але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала«мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільстваперейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки відпрагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського(мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українськогосуспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Однак не вся козацька старшина мирилася з таким станом речей, її найкращіпредставники, розчаровані діями царського уряду, намагаються знайти інші шляхи донезалежності. Характерним прикладом цього є місія Василя Капніста (1791),представника відомого козацького роду, визначного поета, автора знаменитої «Оди нарабство», в котрій пролунав протест проти кріпацтва і посилення колоніальної політикицарату щодо України. Він палко любив Україну і, як згадувала його донька Софія, «був готовий пожертвувати всім для її блага», як представник київської шляхти їздив уПетербург із петицією проти утисків та зловживань з боку російської адміністрації вУкраїні. У 1791 р. він відправився з таємною місією до Берліна і від імені українськихпатріотів просив підтримки уряду Пруссії в разі, коли в Україні вибухне повстання протиРосії. Але Пруссія, зайнята підготовкою до чергового поділу Речі Посполитої, не бажалавступати в конфлікт з Росією, і це стало головною причиною невдачі місії Капніста.Невдача Капніста потягла за собою крах надій українських патріотів на допомогу ззовні.У зв'язку з цим, а також із посиленням колоніальної політики царату відбулосяперегрупування сил в середовищі патріотично налаштованої верхівки українськогосуспільства. На перший план виходить легальна культурницька діяльність. Це особливо помітно на прикладі патріотичного Новгород-Сіверського гуртка (остання чверть XVIIIст.), з яким був очевидно пов'язаний Капніст. Його члени (єпископ Варлаам Шишацький,Григорій Полетика, Федір Туманський та ін.), переважно вихованці Києво-Могилянськоїакадемії, які прагнули відновлення самостійної Української держави і пропагували цюідею, опрацьовували відповідні програми реформ, поширювали патріотичні публіцистичні твори, тепер сконцентрували свою діяльність на культурно-освітньомуполі.

Оскільки чимало українців були змушені працювати на чужині, в найбільших містах істолицях формуються українські гуртки. Найактивніше діяли українські гуртки, до якихвходило чимало представників інтелігенції, в Москві, Петербурзі та Вільні. Прикладомможе послужити діяльність Федора Туманського (1757—1810), журналіста, історика, перекладача, письменника й поета. Представник козацького роду, він здобув освіту уКенінгсберзькому університеті, пізніше служив у Петербурзі, де видавав наукові йлітературні журнали, активно діяв у товаристві перекладачів, яке перекладалоросійською з європейських мов художні твори. (До цього товариства входило чималовідомих українських літераторів.) Опублікував літопис Граб'янки, листи Б.Хмельницького та І. Мазепи, матеріали з історії Запорозької Січі.

28 / 47


Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р.перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769—1838) — поеми, якійсудилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появусучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українськогонаціонального відродження. Творам нової української літератури властиве художнє мислення, що грунтується на національній історії та дійсності.

В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопеюримського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественногопоходження засновників Римської імперії. Згідно із законами жанру Котляревськийзберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поемуновими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена наматеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями,традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настількимайстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедієюукраїнознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написанарозмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькимиколами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність іпатріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятомуписьменником з національної історії та дійсності. Котляревський стояв також біляджерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, віннаписав для нього дві п'єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка», які здобуливеличезну популярність у народі й заклали підвалини класичного українського театрального репертуару. Для багатьох українців «Наталка-Полтавка» стала справжнімодкровенням, нагадала їм, хто вони є і чиїх батьків діти.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названоукраїнців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст.розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору:критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави,козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїмитрадиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування.Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані,вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищікозацької старшини й поширювався в багатьох списках. Усвідомлюючи гостроту «Історіїрусів», її читали за зачиненими дверима й вікнами, а поширювали тільки між довіренимиособами. Коли ж твір був надрукований аж через півстоліття (у 1846 р.) відомим

29 / 47


українським вченим О. Бодянським, то виявилося, що він не втратив своєї актуальності: з волі царського уряду Бодянського навіть позбавили посади редактора журналу«Чтения Московского общества истории и древностей российских». Характерно, що«Історія русів» не перевидавалася і в роки радянської влади!

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющогоматеріалу батька вченого — видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вонафактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України віднайдавніших часів до кінця XVIII ст.

1818 року побачила світ друкована граматика живої української мови («Грамматикамалороссийского наречия ») Олексія Павловського. 1819 року Микола Цертелєвопублікував у Петербурзі фольклорну збірку «Опыт собрания старинныхмалороссийских песен», яка складалася з 10 текстів, що вважають початком українськоїфольклористики. Зародження наукової фольклористики пов'язують з ім'ямученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету МихайлаМаксимовича (1804—1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень:«Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українськихпісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Ту збірку називаютьзолотою книгою українства. Цим же шляхом йшов і геніальний Микола Гоголь(1804—1852), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використав йогопри написанні своїх безсмертних творів, особливо таких як «Вечори на хуторі поблизуДиканьки» й «Тарас Бульба».

На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національноговідродження став Харків — центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва таміщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад упідросійській Україні) скупчив навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Ректором університетудовгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткувавжанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харковістали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал» тощо, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам.Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новійукраїнській літературі Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), редактор«Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою — офіційною в тодішнійРосійській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад й іншим. Квітка

30 / 47


створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість«Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка»та ін., п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричнітенденції особливо відчутні у романі «Пан Халявський». Навколо Квітки-Основ'яненкаоб'єдналася талановита молодь, яка, заохочена своїм учителем, почала писатиукраїнською мовою.

Тут розпочав свій самостійний творчий шлях Микола Костомаров (1817—1885) — умайбутньому видатний український історик, який створив фундаментальні праціпереважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна»,«Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художнітвори, публіцістичні статті. У своєму творі «Две русские народности» Костомаров навів аргументовані докази відмінностей між росіянами та українцями. До харківськоголітературного гуртка належали також Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський таінші митці, захоплені ідеями західноєвропейського романтизму й українськогонаціонального відродження. Усі вони вважали, що, пишучи українською, рятують рідну мову від умирання. Поетичні твори харківських романтиків — так називають тойлітературний гурток — сприяли стилістичному збагаченню літературної мови,розширювали сфери її застосування.

Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українськогофольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професорХарківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновниківхарківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував додруку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожскаястарина», що виходили друком впродовж 1833—1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648—1658pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродженняв Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненнямдо історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллямиукраїнської інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження,збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературноїта становлення нової української літератури.

31 / 47


Український національний рух наприкінці 40-х pp. XIX ст. Кирило-Мефодіївськебратство

У той час як російська інтелігенція ламала голову над вибором шляху (до Європи йти чидо Азії?), розділившись на табори західників та слов'янофілів, українська булаоднозначно орієнтована на Європу. Для неї це була беззаперечна істина. Кудиактуальнішою була для неї проблема відродження державної незалежності України. Усічні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація —Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель зПолтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатораМикола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник тавчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. добратства приєднався Тарас Шевченко. Всього у братство увійшло 12 різночинців (дрібнаукраїнська шляхта, службовці, навіть колишній кріпак), що теж засвідчувало демократичний характер цього братства.

Організацію назвали іменами відомих слов'янських просвітників святих Кирила йМефодія, чим засвідчили просвітницькі, гуманістичні наміри й прагнення знайти способиполіпшення долі українського та інших слов'янських народів через утвердженнясоціальних ідеалів християнства — справедливості, свободи, рівності, братерства, атакож релігійну спрямованість братства. Форму організації було запозичено вукраїнських церковних братств XVI—XVII ст. Програмні положенняКирило-Мефодіївського братства було викладено у «Книзі буття українського народу» і«Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних переважно М. Костомаровим, та в «Записці» В. Білозерського. Вони, зокрема, передбачали: створеннядемократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищеннясамодержавства й скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільствідемократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвитокнаціональної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало здобуття Україною державної незалежності з демократичнимладом на зразок США або Французької республіки. Державну незалежність країнибратчики уявляли у федеративній спілці так само незалежних слов'янських держав,кожна з яких мала б становити штат або поділилася б на кілька штатів. Київ мав статицентральним містом цієї федеративної спілки. У ньому раз на чотири роки мавзбиратися найвищий спільний консультативно-регулювальний орган — собор (або сейм).Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідеювизволення слов'янських народів та їх єднання передбачалося поширювати головно

32 / 47


літературно-просвітницькою діяльністю.

Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеїтовариства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («Добратів-українців», «До братів-великоросів і поляків»); писали наукові праці й виступали злекціями в навчальних закладах Києва, у яких пропагували свої погляди; піклувалисяпро розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання йвидання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував першу навчальну книгу з історіїУкраїни для дітей шкільного віку «Повість про український народ», видану 1846 p.).Особливе значення мала збірка поезій Тараса Шевченка «Кобзар» (СПб., 1840), яказдобула колосальну популярність, дійшла до серця українського народу і відігралавиняткову роль у розвитку національної свідомості українців. Сам Т. Шевченко, як і інший братчик — М. Гулак, займав радикальні позиції, вважав, що на певному етапі слідпереходити від просвітницької діяльності до збройних форм боротьби.

Кирило-Мефодіївське братство, проіснувавши 14 місяців, не встигло вийти іззародкового стану. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації буловикрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистимконтролем царя Миколи І тривало протягом березня—травня 1847 р. Найтяжче булопокарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон», де булозатавровано самодержавний режим. Геніального поета й художника віддали в солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати й малювати. На трирічний термінбуло ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбувавув'язнення М. Костомаров. Його заарештували якраз в той момент, коли він збиравсяїхати до церкви, щоб вінчатися там зі своєю нареченою. Інших членів братства царськийрежим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробилошироку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавшиперехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвитокУкраїни. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомитимісце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавшипередові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулатиукраїнського національного відродження, визначило форми й методи досягненняпоставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвавКирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки».

33 / 47


Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні. Символомукраїнського національного руху на всі часи судилося стати Тарасові Шевченку(1814—1861). Він народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Ранозалишився сиротою. У 14 років був узятий слугою до двору поміщика ПавлаЕнгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. 1832 року відданий унауку до художника Ширяєва. За кілька років клопотами Карла Брюллова, ВасиляЖуковського, Євгена Гребінки, Івана Сошенка Шевченка було викуплено з кріпацтва.Сталося це 1838 р. Тоді ж Шевченко вступив до імператорської Академії мистецтв, де здобув ґрунтовну освіту. Перебуваючи в Петербурзі, почав писати вірші. 1840 рокувийшла друком його збірка українських поезій під назвою «Кобзар», яка принесла йомувсенародне визнання. З цього ж часу Шевченко став об'єктом постійних нападокросійських великодержавно-шовіністичних кіл, а почин у цій брудній справі належить«демократу» Віссаріону Бєлінському.

По закінченні Академії Шевченко приїхав до Києва. Тут він познайомився з провіднимиукраїнськими інтелектуалами М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін.Обіймаючи протягом 1845—1846 pp. посаду члена Київської археографічної комісії,їздив Україною (Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля), збирав етнографічніматеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії «Живописна Україна»). Шевченко тут і вінших творах зарекомендував себе як майстер українського образотворчого мистецтва.Страшні картини національного й соціального гніту пробудили гострий протест поетапроти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивамипросякнуті поезії, що увійшли до збірки «Три літа».

У березні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці іззабороною писати й малювати. Тільки по смерті Миколи І завдяки клопотанням друзівШевченка звільнили із заслання (1857). У 1858 р. він прибув до Москви, потім доПетербурга. У 1859 р. він востаннє приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції.Постійно проживати на батьківщині йому заборонили й змусили виїхати в Петербург.Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинили передчасну смерть поета. Поховалийого на Смоленському кладовищі у Петербурзі, але в травні 1861 р. завдякиклопотанням патріотів України було виконано заповіт поета: його прах перевезли наЧернечу (тепер Тарасову) гору під Каневом.

Винятковим є значення Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добоюв історії української літератури. З ім'ям Шевченка пов'язане утвердження українськоїлітературної мови. Проте значення віршів Шевченка — не тільки в їх мовній чилітературній майстерності. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав

34 / 47


заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо і здобути волю. Пристрасна поезія Шевченка не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчногоминулого, а будила національні почуття й давала бачення майбутнього: якщо Україна вминулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити підставоюдля здобуття політичної незалежності у майбутньому. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Цимпоезія Шевченка категорично відкидала пристосовницьку модель «малоросійства», щоґрунтувалася на ідеї нероздільності «Малої» та «Великої» Русі, яка наприкінці XVIII — упершій половині XIX ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацькоїстаршини — російських дворян.

Великою заслугою Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуваннюукраїнського народу. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболіванняза волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїмінтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів.Відтак Шевченків ідеал національного й соціального визволення ґрунтувався не наненависті й протистоянні, а на одвічних загальнолюдських цінностях добра,справедливості, милосердя.

Геніальна творчість Шевченка та його мученицьке життя зробили поета одним ізнайпотужніших символів українського національного руху. Перевезення домовиниШевченка зі Смоленського цвинтаря в Петербурзі в Україну й перепоховання наЧернечій горі біля Канева 22 травня 1861 р. перетворилося на одну з перших масовихнаціональних маніфестацій. Дні смерті Шевченка та його перепоховання відзначалися йу наступні роки, навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 р. призвела до масовихдемонстрацій у Києві та інших містах України.

Отже, значення Тараса Шевченка — геніального поета й визначного художника, творцяукраїнської літературної мови — для розвитку українського національно-визвольногоруху важко перебільшити. Адже він був першим, хто сформулював українськунаціональну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українськогозагалу, чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. У поетичній збірці «Кобзар» він уперше в історії засудив колонізаторську політикуросійського самодержавства щодо України. З іменем Тараса Шевченка пов'язанеутвердження української літературної мови. Поезія Шевченка піднесла нову українськулітературу до світового рівня. Вона й досі залишається найбільшим і найсамобутнішимявищем з усього, що створено українською мовою.

35 / 47


Західноукраїнські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Західноукраїнські землі в останній період існування Речі Посполитої перебували внадзвичайно тяжкому стані. Існуючі порядки у «шляхетській республіці» не давали їмшансу на швидкий вихід з деградації. Австрійська імперія — одна з провідних держав утогочасній Європі й у світі взагалі — стояла набагато вище за Річ Посполиту. Отже, для захоплених Габсбургами українських земель Австрія стала меншим злом.

Імперія Габсбургів зберігала зовнішній блиск, але все відчутнішим було її відставання відєвропейських держав-«акселератів», в першу чергу Англії. Ахіллесовою п'ятою цієїімперії була надто мала питома вага австрійців порівняно з підкореними ними народами,причому останні мали до того ж давні державні й культурні традиції. Щоб не допуститирозпаду своєї імперії, Габсбургам доводилося балансувати, уникати надто нахабноговизиску колоній, давати певні права підкореним народам, навіть обіцяти деяким з них(угорцям) рівний з австрійцями доступ до управління державою. Звичайно, Габсбургиактивно запроваджували німецьку мову, на яку швидко перейшли міська адміністрація,суд, Львівський університет (у 1806—1823 pp. він взагалі був закритий), навіть середня школа. Австрійський уряд пробував переселяти до Галичини німецьких колоністів, алеця політика не мала помітних наслідків, і кількість німців-колоністів була в Галичинівідносно невеликою. До того ж в середині XIX ст. Габсбургам довелось пом'якшитинаціональну й культурну політику, бо старий і жорсткий попередній курс загрожуваввибухом революцій. Давалася взнаки й соціально-економічна та політична відсталістьімперії, збереження багатьох феодальних пережитків. У фатальній ситуації перебувалогалицьке міщанство, яке постраждало від розриву традиційних торговельно-економічнихзв'язків, а для налагодження нових потрібний був час.

36 / 47


Щоб ліквідувати загрозливі тенденції, особливо на селі, імператриця Марія-Терезія(правила у 1740—1780 pp.) зважилась на проведення державних реформ у дусіпросвітницького абсолютизму. Вона створила розвинуту бюрократичну систему, без якоїАвстрійська імперія не могла б існувати як велика держава. У Відні було створеноцентральний апарат, представники якого, незалежні від провінційних парламентів,контролювали місцеву адміністрацію. Це привело до централізації управління, послаблення влади місцевих магнатів. Майже скрізь, окрім автономної Угорщини, булозапроваджено німецьку мову. При цьому імператриця прагнула послабити ймовірнівідцентрові рухи і надавала, наприклад, певні поступки українцям, щоб протиставити їхзначно організованішим у той час галицьким полякам. Були вжиті також дієві заходи дляполіпшення рівня початкової освіти.

Далі шляхом реформ і централізації держави пішов син Марії-Терезії — імператорЙосиф II (правив у 1780—1790 pp.). Він повів наступ на автономію Угорщини,утверджуючи провідну роль німців у імперії; розпочав секуляризацію церковних земель,беручи католицьку Церкву під державний контроль; ліквідував обмеження в правах дляіудеїв і протестантів. Особливо важливим було фактичне, а не на папері, зрівняння управах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. Йосиф II зайнявся такожліквідацією кріпацтва, скасував особисту залежність селянина від пана, зробивнеможливим продаж кріпаків окремо від землі, на якій вони господарювали, скоротивпанщину, дозволив кріпакам брати шлюб, не питаючись дозволу у пана і т. д. Галицькіселяни (українці й поляки) отримали право апеляції до вищих органів влади, яке вжедавно мали селяни австрійські та чеські. Все це було прогресивним явищем, однак внаслідок нововведень тільки заможні селяни отримали власні землі, а переважнабільшість селян перетворилися на безземельних робітників, які мусили працювати напоміщиків. До того ж нащадки Йосифа II (Леопольд II та Франц І, які правили відповідноу 1790—1792 і 1792—1835 pp.) або скасували ряд законів свого попередника, або жзберегли їх лише на папері. Тільки у 1848 р. будуть остаточно ліквідовані панщина та відробіткова рента і кріпацтво в імперії буде скасоване повністю. Не можна забувати проте, що Австрія витягнула з Галичини до 100 тис. рекрутів, які воювали протинаполеонівської Франції й гинули за цілком чужу їм справу. Наполеонівські війни значнопослабили Австрійську імперію (саме так держава Габсбургів стала формальноназиватися з 1804 р.) і мало не призвели до її перетворення на другорядну європейську країну. Дипломатичний хист Клеменса фон Меттерніха, австрійського міністразакордонних справ, а потім канцлера, врятував тоді Австрію, але після Віденськогоконгресу в імперії посилилися кризові явища як у національній, так і в соціальній сферах.

Своєрідність аграрної реформи Йосифа II полягала в тому, що вона зберегла й навітьзміцнила магнатське землеволодіння, зберегла певною мірою і землеволодіннязаможних селян. Це законсервувало феодальні відносини, пригальмувало приплив до

37 / 47


міст армії вільних робочих рук.

Основою економіки в Австрійській імперії залишалося сільське господарство. Тим більшеце було характерним для західноукраїнських, словацьких та польських земель, якіопинилися під пануванням Габсбургів. Звичайно, існували певні промисли, які починаютьпереростати у промисловість. Карпатські гори завжди славились своїми лісами, і не випадково саме тут виникли різноманітні тартаки (лісопилки). Ліси інтенсивновирубували й сплавляли з гір по річках або ж перевозили возами до місця збуту.Карпати були також відомі соляними розробками, особливо під Галичем та у Величці (підКраковом), деякими іншими промислами (видобуток сірки). Хоча з 20-х років XIX ст. у цихрегіонах України посилилися капіталістичні тенденції в розвитку економіки, особливо утаких містах як Львів, Перемишль та Чернівці, що стали одночасно значнимиторговельними центрами, однак ще кілька десятиліть тут домінували підприємствамануфактурного типу. Соціальна структура населення підавстрійських земель Українибула відсталою і не сприяла соціально-економічному розвиткові. Це було наслідкомколоніального становища українських земель і дискримінації українського населення. Дуже точно характеризував існуючий стан Іван Франко: «... майже все, що піднеслосяпонад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, заАвстрії — німцем, а пізніше знов поляком».

Тяжкий стан селянства, яке у своїй масі ледь животіло, призводив до пасивного опору ідо гострих соціальних конфліктів. Селяни скаржилися у вищі інстанції на свавілля панів,часто тікали від панів, сподіваючись на ліпші умови життя у інших, при цьому навітьпереходили кордони Османської та Російської імперій, де було більше незаселенихземель. Вони переселялися також на деякі землі імперії Габсбургов, як-от у Бачку (міжДунаєм та пониззям Тиси), куди переселилися закарпатські лемки, Срим і Славонію зцентром у м. Вуковар на правому боці Дунаю, врешті, до Банату (між Дунаєм ітрансільванськими Альпами). У XVIII ст. досягає своєї кульмінації рух опришків, тобтоколишніх селян, які тікали в гори і вели збройну боротьбу проти поміщиків. Найславнішимз українських опришків був легендарний Олекса Довбуш. Після загибелі «лицаряКарпат» у 1745 р. його справу продовжили Василь Баюрак, Іван Бойчук та ін. З новоюсилою опришківський рух вибухнув у першій чверті XIX ст., але ці виступи в Галичині,Буковині та Закарпатті були придушені силою. В 40-х роках XIX ст. селянські повстаннястали масовішими й краще організованими, про що свідчить повстання взимку1843—1844 pp. у Північній Буковині на чолі з Лук'яном Кобилицею. Урядові війська придушили повстання, а самого Кобилицю було ув'язнено. Але збройна боротьбабуковинських селян не припинилася, про що буде сказано далі.

У лютому 1846 р. відбулися важливі події у Кракові — столиці Західної Галичини ієдиному острівці незалежної Польщі. Тут вибухнуло повстання в ім'я відродження

38 / 47


Польської держави, була проголошена республіка й обіцяно дати землю тим селянам, якіїї підтримають. Хоча вже 3 березня 1846 р. повстання було придушене російськими таавстрійськими військами, а Краків приєднано до Австрійської імперії, однакселяни-кріпаки, насамперед польські, відмовились коритися панам, відробляти панщину, почали громити панські маєтки та вбивати шляхтичів. Цей рух охопив також і українськеселянство, перекинувся на Східну Галичину. Тільки поступками, поєднаними з грубоюсилою уряд спромігся придушити це повстання.

Українське національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII— у першій половині XIX ст. XVIII століття, особливо його друга половина, стало віком Просвітництва, ознаменувалося потужними революційними та визвольними рухами уЄвропі. В ряді країн, в першу чергу слов'янських (Чехія, Словаччина, Сербія, Хорватія,Болгарія та ін.), які перебували під іноземним пануванням, розпочалося національневідродження. Передові представники цих народів (Павло Шафарик, ФрантішекПалацький (Чехія), Ян Коллар (Словаччина), Паїсій Хіландарський (Болгарія) та ін.)активно вивчали й пропагували рідну мову, історію і літературу, виступали в ролі будителів національної свідомості, закладали надійні підвалини боротьби за державнунезалежність своїх народів. Вони обґрунтовували легітимність своїх вимог,проголошували (і небезпідставно!) кожну націю спадкоємицею старовинних королівств, зяких склалася імперія Габсбургів, або ж посилалися на права земель. Угорці добивалисяправа на землі свого середньовічного короля св. Стефана; чехи висували аналогічнігасла щодо земель св. Вацлава; хорвати добивались Триєдиного королівства, тобтотакого, де поруч з австрійцями та угорцями і хорвати мали б реальний доступ доважелів влади.

Всі ці надзвичайно важливі процеси не могли обійти стороною й Україну, де державнітрадиції часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи оспівувала група літописців іписьменників, які вказували на коріння українців ще за часів Київської держави і навіть ураніші періоди. Західна Україна географічно стояла ближче до Заходу і мала такі самі тяжкі проблеми у боротьбі проти германізації, як і чехи, хорвати, словенці; а подібно дословаків, яких прагнули ще й змадяризувати, українці перебували під потужнимпольським тиском. Польські великодержавні шовіністи, в т. ч. навіть демократ ЙоахимЛелевель, твердили, що українська мова є лише діалектом польської (разюча подібністьаргументів, оскільки їхні російські «колеги» запевняли, що українська мова є «нарешем»не польської, а російської). Природні спроби зберегти свою національну ідентичністьвикликали їхнє невдоволення, породили зливу доносів на українських лідерів, які нібиторозпалювали національну ворожнечу. Ситуація ускладнювалась тим, що в Західній Україні не було традицій козацького державного життя, як на Наддніпрянщині.Внаслідок тривалого періоду власної бездержавності верхівка українського суспільстваполонізувалася (мадяризувалася, румунізувалася), інтелігенція була дуже нечисленноюй складалася з представників греко-католицького духовенства та їхніх дітей. Для соціальної структури цих регіонів була типовою картина, коли українці були в своїй масі

39 / 47


селянами, а їхня нечисленна еліта складалася з духовних осіб, що підмічено в іронічнійпольській приказці «русини (тобто українці) це chlopi і рорі», тобто селяни й попи. Затеця еліта була міцно зв'язана з народом, жила його інтересами, і тому саме вона піднялапрапор українського національного відродження.

Важливим осередком українського національного життя став старовинний Перемишль,де сформувався культурно-освітній осередок навколо греко-католицьких єпископівМихайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили ІванМогильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та інші. Його учасники виявляливеликий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення українськогошкільництва. Михайло Левицький (1774—1858), перемиський, а потім львівськийєпископ, зробив великий внесок у розбудову народної освіти в Галичині. Його сподвижник Іван Могильницький (1777—1831) став видатним оборонцем українськоїмови, автором першої в Галичині граматики української мови «Граматика язикасловено-руського» та ще кількох підручників, наукового трактату «Відомості о руськомязиці». У 1816 р. вони обидва заснували перше в Галичині культурно-освітнє товариствогреко-католицьких священиків, котре мало на меті видавати книги українською мовоюдля простолюду, а наступного року добились права викладати там українською мовою.Діяльність Левицького та Могильницького заклала ґрунт для знаменитої Руської трійці.

Зацікавлення національною історичною спадщиною, мовою та усною народноютворчістю почали виявляти й представники духівництва на інших західноукраїнськихземлях. Іоанникій Базилович (1741—1821), уродженець Пряшівщини, чернецьМукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття —«Короткого нарису фундації Федора Коріатовича». Згодом фундаментальнушеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений-славіст і церковнийдіяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських земляхдрукованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (1830), у якій, подібно доперемишльських діячів, висловлювався за церковнослов'янську мову в її карпатоукраїнській редакції як літературну мову закарпатських українців. На Буковиніпершу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський. Протенаступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжнумову.

Утвердження ідеї створення літературної мови на народній основі пов'язане з діяльністюРуської трійці (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Ці вихованціЛьвівської греко-католицької семінарії зустрілися 1833 р. Виразно підкреслюючислов'янофільський характер свого гуртка, його учасники взяли собі давньослов'янськіімена: Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав. Своюдіяльність Руська трійця розпочала зі збирання українського фольклору в Галичині, на

40 / 47


Буковині та в Закарпатті. Етнографічні експедиції переконали трійчан, що відродитиукраїнську мову в Галичині можна лише впроваджуючи в літературу замість «язичія»(штучного варіанта церковнослов'янської мови) живу народну мову.

Однією з перших громадських акцій Руської трійці став виступ найталановитішого ізтрійчан М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народженняімператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалисялатинською, польською, німецькою). Незабаром з'явився ще й вірш М. Шашкевича«Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Отже, своє завдання трійчани вбачали у пробудженні національної свідомості галичан. Засобом длядосягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще 1834 р. Шашкевич склавальманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою,включивши до нього поезії своїх товаришів-трійчан, народні пісні. Цензор заборониввидання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. На основі «Зорі»невдовзі було підготовлено нову збірку — «Русалку Дністровую», яку вирішилидрукувати в Будапешті, де цензура була більш лояльною. У жовтні 1836 р. булоотримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 p., з'явилася книжка підназвою «Русалка Дністровая». Її складала низка народних дум, пісень, оригінальнихтворів трійчан і перекладів. Великий інтерес до епосу пояснювався необхідністю пошуків історичних коренів. Альманах було написано живою народною мовою. Так галицькібудителі заклали основи розвитку української літературної мови в західноукраїнськихземлях, їхнім маніфестом став знаменитий вірш Шашкевича «Руська мати ... ».

Руська мати нас родила Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?...

Ці ідеї знайшли палких прихильників по обидва боки Карпат. Буковинський поет ігромадський діяч Сидір Воробкевич (1836—1903) писав пізніше у одному зі своїх віршів:

41 / 47


Мова рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Тільки камінь має...

Видатний діяч українського відродження Закарпаття, поет, видавець, канонікПряшівської єпархії Олександр Духнович з гордістю промовляв у 1849 р. на захист нетільки своєї мови, а й своєї національності:

Я Русин був, єсьм і буду, Я родився Русином, Чесний рід мій не забуду, Останусь його сином...

Поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національноговідродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиногоукраїнського народу, що має свою історію, самобутню культуру. Альманах засвідчивпочаток нової літератури на західноукраїнських землях. Влада заборонила видання.Лише близько 250 примірників із тисячного накладу встигли розповсюдити. Через переслідування Руська трійця розпалася. Її діяльність знайшла продовження вукраїнському національному рухові під час революції 1848—1849 pp., а згодом ународовському напрямку національного руху на західноукраїнських землях. Так,зокрема, традиції заборонених цензурою «Зорі» та «Русалки Дністрової» продовживупорядкований братами Головацькими літературний альманах «Вінок русинам наобжинки», виданий у Відні 1845—1847 pp. Він доніс до читачів головні ідеї Руської трійціі відіграв значну роль у культурному житті Галичини. Підсумком діяльності Руськоїтрійці стало визначення головних програмних засад українського національного руху встатті Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 p.), що їх 1848 р. поклала воснову своєї діяльності Головна Руська рада. На жаль, на той час «трійця» вжерозпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич — найталановитіший з Руської трійці і найпослідовніший з них у боротьбі за національні ідеали. Вагилевич та Головацькийвідійшли від активної діяльності на українському суспільному полі й зосередилисьпереважно на перекладацькій та науковій діяльності, але у подальші десятиліття вонине змогли створити нічого рівноцінного «Русалці Дністровій». Однак традиції Руськоїтрійці не вмерли! У середині XIX ст. представник нової генерації українських патріотів і приятель І. Вагилевича Василь Подолинський (1815—1876) різко заперечив нав'язуваний ззовні погляд, згідно з яким русини-українці нібито належали до поляків, іпроголосив право українців на власну незалежну державу («Ніщо не може здержати насвід стремлінь, загальних для цілої Європи!»).

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції1848—1849 pp. в Австрійській імперії. У 40-х роках XIX ст. Європою прокотилася хвиля

42 / 47


революцій, антифеодальних та національно-визвольних повстань. Набирав силу рух за об'єднання Німеччини, визволення та об'єднання Італії, визволення Ірландії, в Англіїпродовжувався рух чартистів... Наближався час європейської революції 1848—1849 pp.,так званої Весни народів!

Ознаки революції 1848—1849 pp. з'явилися і на західноукраїнських землях, про щосвідчило повстання буковинських селян на чолі з Л. Кобилицею. У 1848 р. воновибухнуло з новою силою і було придушене тільки влітку 1849 р.

Березневе повстання у Відні 1848 p., падіння реакційного уряду канцлера Меттерніха,проголошення свободи друку, намір австрійського нового уряду провести вибори допарламенту і прийняти конституцію, дозвіл творити національні військові частинирозбудили підкорені Габсбурзькою імперією народи, в тому числі й західних українців.Їхнє становище було особливо складним. Річ не тільки в тому, що державна традиціяукраїнців була слабшою, ніж поляків. Українці опинилися перед обличчям не лишеавстро-угорської, а й польської загрози, адже польський національно-визвольний рух усвоєму справедливому прагненні до незалежності Польщі знову «не помічав» українців зїхнім правом на творення власної незалежної держави.

Коли один із представників українців Галичини запропонував польській інтелігенціїЛьвова у її петиції до австрійського цісаря (імператора) до вимоги, щоб «у школах йурядах була польська мова», додати слова «і русинська», то поляки з обуреннямзакричали: «Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це діалект польської мови».Вже 13 квітня поляки створили свою Національну Раду, в котрій не знайшлося місцяукраїнцям — корінному населенню Східної Галичини, які раніше, і в цей час становили більшість мешканців регіону.

Природно, що за таких умов українці не стали наражатися на відвертий конфлікт зАвстрією, а, користуючись моментом, зуміли добитися від неї важливих поступок мирнимшляхом. У цьому їх підтримав далекоглядний галицький губернатор граф Стадіон.

Франц Серафім Стадіон фон Вартгаузен (1806—1853) походив з аристократичногороду, австрійський державний діяч. Розпочав кар'єру як урядовець у Галичині(Станіслав і Ряшів), був губернатором прикордонного Істрійського півострова (Трієст таІстрія) у 1841—1847 pp. та Галичини (1847—1848), міністр внутрішніх справ Австрійськоїімперії у 1848—1849 рр. Прихильник ліберальної політики, позитивно ставився доборотьби українців Галичини за рідну мову й самоуправління, внаслідок чого стягнув на

43 / 47


себе ненависть польських шовіністів. 4.06.1848 виїхав до Відня. На посаді галицькогогубернатора його замінив В. Залеський, а ще пізніше А. Голуховський, які зайняливідверто пропольську позицію. Влітку 1849 р. Стадіон тяжко захворів і зійшов зполітичної арени.

Завдяки його клопотанням австрійський імператор Фердинанд І (правив у 1835—1848)видав закон, яким у Австрійській імперії ліквідовувалося кріпацтво, а селяни ставаливільними. Цей закон був проголошений на Великдень 1848 р. (22 квітня) й викликавсправжній ентузіазм українських (та й не тільки українських!) селян, які навіть почалиставити хрести на честь здобуття волі. Найважливіше для того часу соціальне питання було досить успішно розв'язане, хоча, подібно до аналогічного акта в Російській імперії1861 p., ліси й луки залишалися за панами. Панам же надавалися певні пільги, а урядмав заплатити їм компенсацію. Отже, й тут бачимо проведення аграрної реформи втакий спосіб, що капіталізм у сільському господарстві мав розвиватися неамериканським (фермерським), а так званим прусським шляхом. Грабіжницька реформавикликала невдоволення селян. Особливо це було характерним для Буковини. Первісно імператорський (цісарський) закон не поширювався на Буковину, але внаслідокселянських заворушень Австрійська імперія була змушена й тут піти на поступки. Однаквідповідний закон часто ігнорувався великими землевласниками, які й надалі хотілиексплуатувати селян. Через це вибухнуло нове повстання на чолі з тим же Л. Кобилицею(листопад 1848 — літо 1849 pp.). Воно було жорстоко придушене, а Л. Кобилиця знову потрапив у в'язницю, де був закатований. У такому ж дусі пішло й вирішення політичнихта національних вимог українців. Після тривалої боротьби у 1849 р. було створеноперший український батальйон на австрійській службі. Він проіснував недовго, але ставпрообразом майбутнього Легіону українських січових стрільців.

Правління Фердинанда І наближалося до кінця, а у грудні 1848 р. його змінив ФранцЙосиф II (правив у 1848—1916). Ще Фердинанд під тиском мас проголосив першу вісторії Австрійської імперії конституцію (25.04.1848), але вона проіснувала тільки до 1851р. і до того ж була недемократичною. Пізніше, у 1860 p., буде прийнята такого ж типунова конституція, яку Іван Франко назвав «свинською». Але й це було краще, ніжнічого! Для порівняння відзначимо, що в підросійській Україні до 1918 року взагалі небуло ніякої конституції. Навіть обмежені можливості австрійської конституції будутьпізніше використані українцями для розвитку власного політичного та громадськогожиття в дусі західних демократичних традицій.

У липні 1848 р. зібрався перший парламент Австрійської імперії, який діяв тільки доберезня наступного року. Але на ньому була присутня й українська фракція із 39делегатів. Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини зГаличиною. Одначе він не досяг мети: за конституцією 1849 р. Буковину булопроголошено окремим коронним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією. Внаслідоквиокремлення австрійським імператором Буковини було створено й окремі (галицький та

44 / 47


буковинський) сойми, тобто парламенти, які діяли аж до падіння Австро-Угорщини у1918 р. і певною мірою надавали можливість українцям відстоювати свої інтереси увищому представницькому органі держави.

19 квітня 1848 р. представники української громади Львова подали клопотання на ім'яімператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичиниукраїнської мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правахгреко-католицького духівництва з католицьким. 2 травня 1848 р. у Львові було створенопершу українську громадсько-політичну організацію — Головну Руську Раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини передцентральним урядом і виконувала її протягом 1848—1851 pp. Раду, яка складалася з 30постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва,очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» —перша у Львові газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимодо великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком ...» То булаперша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — однанація. З ініціативи Головної Руської Ради за національну символіку галицьких українцівбуло прийнято традиційний синьо-жовтий прапор та герб (золотий лев на синьому полі).У містах, містечках і селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад,до складу яких обиралися здебільшого представники духівництва, селяни, міщани,світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь). Діячі руських рад прагнули домогтисязабезпечення вільного національного розвитку українського населення СхідноїГаличини. Активізувався національний рух українців на місцях. Простий сільський священик з Лемківщини Василь Подолинський написав трактат, у котрому блискучеобґрунтував необхідність здобуття українцями незалежної соборної Українськоїдержави, відкинувши утопічні проекти всеслов'янської федерації.

Першим важливим кроком ГРР стала вимога відокремлення Східної Галичини відЗахідної та перетворення її на окремий коронний край, тобто нанаціонально-територіальну автономію. Щоправда, залишалося відкритим питання проукраїнців, котрі споконвіку проживали на території Західної Галичини. Правлячі колаАвстрії прийняли постанову про поділ Галичини, але вона залишилася на папері. Однієюіз причин цього був спротив поляків. Так, вони застосували тактику «розділяй таволодарюй», створивши, наприклад, на противагу ГРР «Руський Собор». До складу останнього увійшли насамперед представники родів, полонізованих ще у XVI—XVII ст.,як-от голова цього Собору князь Лев Сапіга. Характерно, що через деякий час «РуськийСобор» злився з Польською Національною Радою і виявив цим самим своє справжнєобличчя. Польські шовіністи свідомо поширювали брехливі чутки про прагнення ГРРприєднати Східну Галичину до Російської імперії, що викликало зайву напругу увідносинах українців з австрійською адміністрацією.

45 / 47


Було відхилено більшість українських вимог, реально вдалося добитися тількивпровадження української мови в народних школах та викладання цієї мови якобов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито також кафедруукраїнської мови та літератури у Львівському університеті. Її очолив Я. Головацький.

Діяльність ГРР сприяла й пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно зрішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» —культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг длянароду. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині українськоїчитальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народнікошти Народного дому у Львові. Українське питання вперше за довгі роки сталопредметом обговорення і на міжнародних форумах. У цей же час у Празі відбувсяісторичний Слов'янський з'їзд (2 червня 1848), скликаний чеськими будителями. Нанього прибули й українські представники і вголос заявили про існування великогоукраїнського народу. В ході роботи секцій з'їзду українці зуміли добитися визнання польськими представниками права на рівноправність української мови з польською восвітніх закладах Галичини, права на існування окремої національної гвардії, що булостверджено підписанням польсько-української угоди. Однак у розпал праці з'їздурозпочалися бої за Прагу між чеськими та австрійськими військами, і ця рівноправнаугода не була реалізована. Взагалі в цей час в Австрійській імперії запанував реакційний режим, що й визначило сумну долю Головної Руської Ради. Вона припиниласвою діяльність у червні 1851 p., і в подальшому українці Галичини були позбавлені свогопредставницького органу.

Революція спричинила активізацію українського національно-визвольного руху і вЗакарпатті та Пряшівщині. Тут теж склалася нелегка ситуація, подібно до Галичини,тільки місце поляків займали угорці (мадяри), які прагнули мадяризувати українців. Самечерез це українці не підтримали у 1848 р. угорське національно-визвольне повстання підпроводом Л. Кошута, оскільки перемога угорців мала б для них гірші наслідки, ніж австрійське панування. Угорські повстанці не гарантували українцям жоднихнаціональних прав. Більше того, вони нічого не зробили для того, щоб втілити в життязакон 1848 р. про ліквідацію панщини (вона впала тільки 1853 p.). Підставляти груди підросійські кулі та багнети (угорську революцію жорстоко придушила 100-тисячнакаральна російська армія під командуванням відомого фельдмаршала Паскевича) в ім'язаміни поганого на ще гірше лідери українців Закарпаття та Пряшівщини (священик,вчений і поет Олександр Духнович, Адольф Добрянський) не хотіли, і в логіці їм неможна було відмовити. Вони висунули ідею автономії Закарпаття та Пряшівщини йоб'єднання їх зі Східною Галичиною в єдине Руське воєводство. Духновича таДобрянського підтримала у цьому намірі Головна Руська Рада у Львові.

46 / 47


Однак австрійський уряд під тиском польських, угорських та румунських шовіністів, якібачили у такому об'єднанні загрозу своєму пануванню в Західній Україні, не погодивсяна такий крок. Габсбурги у свою чергу пильнували імперський інтерес, боячись, що такевозз'єднання західноукраїнських земель стане прелюдією до їх возз'єднання із Наддніпрянською Україною. Втім, закарпатським українцям вдалось добитися певнихпоступок від Габсбургів. У жовтні 1849 р. австрійський уряд об'єднав заселеніукраїнцями райони Угорщини в окремий Ужгородський округ, в якому управлінськийапарат формувався з представників української інтелігенції. Один з чільних діячівукраїнців Закарпаття та Пряшівщини А. Добрянський проголосив прийняттясиньо-жовтого прапора краю. Його було прийнято й українцями (русинами) Пряшівщини(у сучасній східній Словаччині) та Мараморощині (у сучасній північно-східній Румунії).Вдалось домогтися також відкриття початкових народних шкіл із рідною мовоюнавчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою вгімназіях. Та після придушення революції і прийняття конституції 1860 р. угорці, яківідігравали все більшу роль в імперії (з 1867 р. вона стає дуалістичноюАвстро-Угорщиною) й стали повними господарями у Закарпатті, скасували всі ціпоступки. Панівні угорські кола різко посилили мадяризацію українців, сталинасаджувати угорську мову не тільки у школі, а й у Церкві, замість кирилицізапроваджували латиницю. Так, у 1874 р. на Закарпатті була 571 українська школа, а у 1888 р. — 353, а ще 265 було переведено на угорську мову. Частина русинів-українців,особливо на Пряшівщині, щоб не мадяризуватися, воліла асимілюватися із близькими доних по мові словаками, але це теж не було в інтересах українського народу.

Розгортання українського національного руху в західноукраїнських землях, спричиненезагальноєвропейським революційним піднесенням, мало незворотний характер. Хочапісля придушення революції й запанувала реакція, а більшість поступок українцям щодоїхніх національних прав було скасовано, проте розбурханий український рух владапридушити не змогла. Саме з 1848 р. Галичина стала справжнім українським П'ємонтомза аналогією з італійським князівством, яке було лідером у боротьбі за визволенняіталійських земель з-під іноземного гніту і їх об'єднання в одній соборній державі.Невдовзі український національний рух відродився знову, а досвід боротьби за своїправа став у пригоді під час українських національно-визвольних змагань 1917—1921рр.

47 / 47

Documents

Україна наприкінці XVIII — початку XIX ст.uristinfo.net/istorija-ukrayini/112-juamitsik-ogbazhan-vsvlasov... · Україна наприкінці xviii