Українська та зарубіжна культура. Словник культурологічних термінів. Навчальний посібник

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

В. М. Зотов, А. В. Клімачова, В. О. Таран

УКРАЇНСЬКАТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА

СЛОВНИК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки Українияк навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Київ«Центр учбової літератури»

2009

ББК 71я2 УДК 130.2 У 45

Гриф наданоМіністерством освіти і науки України(Лист № 1.4/18-Г-1188 від 23.05.2008)

Рецензенти: Жадько В. А. — доктор філософських наук, професор. Кривега Л. Д. — доктор філософських наук, професор;

Зотов В. М., Клімачова А. В., Таран В. О.У 45 Українська та зарубіжна культура. Словник культурологічних термінів: Навч. посіб. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 264 с.

ISBN 978-966-364-776-0

У словникові вміщено статті-довідки з основних культурологічних термінів курсу української й зарубіжної культури. Тематично вони пов’язані як із сучасністю, так і з історією світової та української культури. Широко представлені як традиційні, так і модерністські культурні напрямки. Об’єктивно й ґрунтовно висвітлено проблеми, що стосуються мину-лого й сучасного духовного життя українського народу. До словника включено понад 500 культурологічних термінів. Більша кількість статей присвячена проблемам української куль-тури.

Розрахований на студентів і курсантів вищих навчальних закладів системи МВС України.

ББК 71я2УДК 130.2

ISBN 978-966-364-776-0© Зотов В. М., Клімачова А. В., Таран В.О., 2009 © Центр учбової літератури, 2009

3

Передмова

У сучасному духовному житті українського народу все біль-шого значення набувають питання культурної проблематики,пов’язані з ґрунтовним вивченням рідної української мови, зви-чаїв і традицій української традиційної культури, української фі-лософської думки, традицій українського релігійного право-слав’я, народних витворів мистецтва, фольклору тощо.

Система вищої освіти адекватно реагує на цю актуальну по-требу, викликану постійним зростанням ролі культурологічногознання й навчання. В останні роки видано змістовні підручники зкурсу української і зарубіжної культури (наприклад, Теорія та іс-торія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. — К.: Либідь,1993; Історія української та зарубіжної культури: Навчальний по-сібник / За ред. Клапчука С. М., Остафійчука В. Ф. — К.: Вищашкола, 1999; Українська та зарубіжна культура: Навчальний по-сібник / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін. / За ред.Заковича М. М. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000; Українська ізарубіжна культура. Навчальний посібник / За заг. ред. Заблоць-кої К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім», 2001 та багатоінших).

Деякі з цих видань містять культурологічні словнички, що пе-вним чином задовольняє потребу студентства в розумінні й тлу-маченні змісту незрозумілих культурологічних термінів. Значноюподією у вирішенні цього завдання стала публікація «Енциклопе-дії для школярів і студентів» / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко,С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Оліфіренко. — До-нецьк, Сталкер, 1999. Однак цим проблема не вичерпується. На-зріла необхідність у створенні культурологічного словника, якийохопив би проблеми культури, що висвітлюються в навчальномукурсі «Українська і зарубіжна культура» для вищих навчальнихзакладів.

Особливістю пропонованого Словника є те, що в ньому знач-не місце відведено висвітленню культурних процесів в Україні,аналізові змісту основних категорій історії й теорії культури,

4

культурної спадщини, створеної попередніми поколіннями, зна-йомству з найвідомішими представниками української культури.

Основна мета Словника — коротко й доступно розкрити змісткультурологічних понять, часто вживаних у науковій, навчаль-ній, просвітницькій та іншій літературі, з’ясувати сутність тихсоціокультурних явищ, дій, процесів, що їх студенти й курсантиспостерігають у повсякденному житті.

Переслідуючи цю мету, автори намагалися спиратись на дис-циплінарне багатоманіття курсу української й зарубіжної культу-ри. Тому в Словнику є статті з філософії, релігії, історії, етики,мистецтва, літератури тощо. Особливу увагу автори звернули напоняття, які ілюструють розвиток української духовної культури,сповненої неповторної поетичності, інтуїтивного прозріння тасвітосприйняття. Українські пісні, приказки, прислів’я мають ба-гато висловлювань і термінів, котрі, на жаль, уже рідко вжива-ються в повсякденному спілкуванні. Повернути втрачений змістцих висловів сучасному студентству — одне з основних завданьцього словника.

Статті-довідки розміщені за алфавітом. Якщо назва статтіскладається з іменника й прикметника, то здебільшого на першемісце ставиться прикметник (напр., Утилітарна культура, Чер-няхівська культура). Слова, що становлять назву статті й по-вторюються в її тексті, потім позначаються лише початковимилітерами (напр., Культура — К.). Якщо словникова стаття при-свячена людині, то надалі її прізвище у статті наводиться повніс-тю. До термінів, запозичених з іноземних мов, подаються стисліетимологічні коментарі.

Для заощадження місця у Словнику застосовано звичайні длядовідникових видань скорочення. Усього в Словнику вміщенопонад 500 статей-довідок. Автори прагнули відтворити основнітерміни, що вживаються в курсі української й зарубіжної культу-ри, але водночас не захоплювалися поданням тих термінів, які єсуто культурологічними і з більшою повнотою висвітлені в різ-них довідникових культурологічних виданнях. У кінці текстукожної статті вміщено використану й рекомендовану літературу,а також вказано прізвище автора-укладача.

Наприкінці словника подано список використаних укладачамиенциклопедичних та інших джерел, предметний покажчик.

5

Перелік основних скорочень

англ. — англійськийв-во — видавництвонаук. — науковийвид. — виданнянац. — національнийгрецьк. — грецькийза ст.ст. — за старим стилемнім. — німецькийдив. — дивітьсяобл. — область (з назвою)і т. д. — і так даліприбл. — приблизноі т. ін. — і таке іншепроф. — професорін. — іншийр., рр. — рік, рокиіноз. — іноземнийрим. — римськийлат. — латинськийрос. — російськийм. — місто (з назвою)ст. — століттян. — народивсястарод. — стародавнійн. е. — нашої ерит., тт. — том, томинавч. — навчальнийтис. — тисячоліттяназ. — називаєтьсяфілос. — філософськийнапр. — наприкладфранц. — французькийчол. — чоловік (з числом)

АаАБЕТКА (алфавіт, азбука) — сукупність усіх літер, розмі-

щених у встановленому для кожної мови порядку.Сучасний український А. складається з 33 літер, які вжива-

ються у двох різновидах — друковані й писані, за формою — ве-ликі й малі. Український А., як білоруський і російський, сфор-мувався на основі кирилиці. У староукраїнському друці викори-стовували кириличний півустав, а з ХVІІІ ст. поширився граж-данський А. На Західній Україні він витіснив з друку кирилицютільки наприкінці XIX ст. В українському А. упродовж XIX ст.відбулося чимало змін. У 1993 р. до українського А. повернулибукву ґ, вилучену в 1933 р.

Аа, Бб, Вв, Гг, Ґг, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, її, Йй, Кк, Лл, Мм,Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, Ьь,Юю, Яя.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С.4; УкраїнськаРадянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол. ред. М. Бажан. —К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 177.] Зотов В. М.

АБСОЛЮТ (від лат. «безумовний») — філос. термін для по-значення незмінного, безкінечного, досконалого, незалежного відбудь—яких предметів, відношень та умов суб’єкта, який є само-достатнім, містить все те, що має в собі й творить його. У релі-гійному розумінні А. є Бог. В онтології А. мислиться як принцип,протилежний всьому відносному й умовному. В гносеології (тео-рія пізнання) поняття А. означає таке знання, істинність якого не-залежна від часу, простору й особистих думок.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 7] Таран В. О.

АБСТРАКЦІОНІЗМ (від лат. «відволікання») — напрям умистецтві ХХ ст.; творчий метод абстрактного (тобто безпредме-

6

Аа

7

тного) мистецтва, насамперед живопису, що відмовляється відзображення реальної дійсності. Основоположником А. вважаєть-ся російський художник Василь Кандинський, який у 1910 р. ви-дав книжку «Про духовне в мистецтві». А. розвивався за двомаосновними напрямками. Перший напрямок (представник — ран-ній Кандинський) головну увагу приділяв багатству кольорів, му-зичним асоціаціям кольорових сполучень, за допомогою яких аб-стракціоністи прагнули передати «істини буття», рух «космічнихсил», а також ліризм і драматизм людських переживань. Іншимисловами, представники цього напрямку переносили функції му-зики на мистецтво живопису.

Представники другого напрямку А. (напр., франц. художникП. Сезан та кубісти) намагалися творити шляхом поєднання різ-них геометричних фігур, кольорових площин, прямих і ламанихліній. У Росії до цього напрямку відноситься супрематизм Кази-міра Малевича; в Голландії — група «Стиль» (1917). Загаломпредставники обох напрямів А. віддавали перевагу геометричнимфігурам, на противагу «випадковості, невизначеності і свавіллюприроди. Після Другої світової війни абстракціоністи відмовили-ся від використання художніх засобів образотворчого мистецтвай абсолютизували естетичну значимість кольору й форми. Такимчином, відбувся перехід у сферу «чистого» мистецтва, що звузи-ло завдання та функції (насамперед, соціальні) художнього жи-вопису. Негативна роль А. виявилась і в тому, що він зняв крите-рій художньої майстерності й відкрив шлях у мистецтво людям,далеким від нього.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — C. 3—4] Клімачова А. В.

АВАНГАРДИЗМ (від франц. «передовий») — рух у культуріXX ст. Цим терміном називаються різні модерністські течії в ми-стецтві, котрі виступають із закликом повного оновлення худож-ніх форм і виразних засобів.

На відміну від інших течій модернізму, представники яких звер-талися до досвіду минулого (російський модерн, австро-німецькийjugend-cтиль, французький та італійський арт-нуво та ін.),А. повністю пориває зв’язки з художньою традицією, ставлячись донеї нігілістично. А. відображав несприйняття дійсності художньоюінтелігенцією (Дж. Джойс, Г. Міллер, С. Далі, К. Малевич та ін.).

У повоєнні часи (50—60 р. р. XX ст.) виникає неоавангардизм,котрий утілився в «новому романі» (А. Роб-Грійє, К. Моріак,

Аа

8

Н. Саррот, К. Сімон), театрі абсурду (Е. Іонеско, С. Беккет,Ж. Жене, Б. Віан), конкретній музиці, поп-арті і т. ін. Віхи в роз-витку А. відображають періоди гострих духовних криз у суспіль-стві, тимчасову втрату ним гуманістичного ідеалу.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 6—7] Клімачова А. В.

АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА — православна церква, яка маєцілковиту самостійність у розв’язанні організаційних та культо-вих питань. Перші А. ц. утворилися в IV ст. Нині існує 15 авто-кефальних церков. У 1921 р. в Україні була створена Українськаавтокефальна православна церква, першим митрополитом котроїстав В. Липківський. У 1927 р. нараховувалося 10657 священиків,27 єпископів; церква мала велике число прихильників в Україні.Але вже в 1928 р. почалося переслідування АПЦ. У 1930 р. вонабула ліквідована, відновлена — наприкінці 80-х рр. Патріархомбув обраний Мстислав (Скрипник), який до цього очолювавукраїнські автокефальні церкви США та Канади. З 1995 р. патрі-архом УАПЦ є Димитрій (Ярема).

[Релігієзнавство: Підручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Те-ремка. — К.: Академія, 2000. — С. 272—279] Зотов В. М.

«АДЕЛЬФОТЕС» — граматика грецької мови, видана 1591 р.у Львові, складена групою студентів під керівництвом А. Грека.Ця книга важлива тим, що поруч з грецьким матеріалом подаєслов’янські паралелі; сприяла розвиткові граматичної терміноло-гії на Україні.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 6; УкраїнськаРадянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол. ред. М. Бажан. —К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 88.] Зотов В. М.

АЙВАЗОВСЬКИЙ Іван (1817—1900) — маляр-мариніст;головною темою своєї творчості обрав красу Чорного моря.Народився у Феодосії (Крим) у вірменській родині, котра пе-реїхала з Галичини; освіту здобув у Петербурзькій академіїмистецтв (1837). З 1845 р. до кінця життя працював у Феодосії,малював Чорне море. Поклав початок школі мариністів. Найві-доміші твори: «Всесвітній потоп», «Буря на Чорному морі»,«Дев’ятий вал», «Чорне море» та ін. У 1880 р. він заснував ка-ртинну галерею, яка вважається в Україні першим музеєм тво-рів окремого митця.

Аа

9

[Український Радянський Енциклопедичний Словник: В3 т. — К.: Голов. ред. УРЕ, 1986—1987; Українська Радянськаенциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол. ред. М. Бажан. — К.: Гол.ред. УРЕ, 1959-1961. — С. 122.] Зотов В. М.

АКСІОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КУЛЬ-ТУРА» — ціннісний підхід до визначення культури як сукуп-ності соціальної діяльності людини, що має виключно позити-вний результат. Представники аксіологічного підходувизначення поняття «культура» вважають, що воно пов’язанелише зі «справжньою людяністю» й спрямоване на духовневдосконалення людини. А такі людські творіння, як атомнабомба, військове мистецтво, вандалізм тощо не можна вважатиявищами культури. Ця точка зору звужує зміст поняття «куль-тура», оскільки деякі предмети людської діяльності можутьтлумачитись і як «культура», і як «некультура». Наприклад,ніж у руках хірурга, що рятує людину, є «культурою», а ніж уруках злочинця — це «некультура». Відтак виникає плутанинав оцінці явищ соціальної дійсності.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.333-334]. Клімачова А .В.

АКУЛЬТУРАЦІЯ — процес взаємовпливу різних за рівнемрозвитку культур. Особливість такого взаємовпливу полягає втому, що менш розвинена культура частково або повністюсприймає більш розвинену. Термін виник у 30-х роках XX ст. вСША й використовується при розгляді багатоманітних процесівасиміляції та етнічної консолідації.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 333.; Кононенко Б. И. Большой толковыйсловарь по культурологии. М.: ООО «Изд-во «Вече», ООО «Изд-во АСТ», 2003. — С. 24] Клімачова А. В.

АЛЬТЕРНАТИВНІ КУЛЬТУРИ — культури, що протисто-ять панівній у суспільстві культурі й намагаються взяти на себероль більш перспективної, «рятівної» альтернативи. Такі культу-ри відомі під назвою «нових культур». До числа А.к. належатьмолодіжні субкультури.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.334] Клімачова А. В.

Аа

10

АЛЬТРУЇЗМ (від лат. «інший») — моральний принцип,який пропонує людині стримувати власний егоїзм, безкорис-ливо служити «ближньому», бути готовою пожертвувати свої-ми інтересами на користь інтересів інших. У теорію моралі те-рмін був уведений французьким філософом і соціологом О.Контом, який поклав цей принцип в основу своєї етичної сис-теми. Філософ вважав, що моральне вдосконалення суспільст-ва може бути досягнуте шляхом виховання в людях особливо-го суспільного почуття — альтруїзму, котре здатне протидіятиїх егоїзмові. А. може виявлятись як особиста благодійність іфілантропія, як надання безкорисливих послуг «ближньому»особисто, всупереч законам економічної діяльності, що за не-обхідності є корисливою.

[Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И.С.Кона. —6-е изд. — М.: Политиздат, 1989. — С. 15.] Таран В. О.

АМАЗОНКИ — так звали греки войовничих жінок, що жилиокремим народом у Скіфії, тобто на території сучасної України,біля Кавказьких гір і Чорного моря. Коли в них народжувалисядіти, хлопчиків убивали, а дівчаток дбайливо виховували, їм від-різали праву частину грудей, щоб, коли виростуть, вони кращеволоділи зброєю. Звідси їх назва — «амазонка», що з грецькоїперекладається «без однієї частини грудей». І тепер амазонкамичасто називають жінок, котрі намагаються в усьому наслідуватичоловічий спосіб життя, жінку-вершницю, войовничу жінку, атакож жіноче вбрання для верхової їзди.

У мистецтві відома статуя Поліклета «Поранена Амазонка»,статуя Фідія та інші.

В «Історії» Геродота (книга «Мельпомена») розповідаєтьсяпро А., які висадилися в меотійському порту Кремни (поруч ізсучасним Маріуполем) і вступили в бій зі скіфами, а згодом за-лишилися там жити.

[Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. По-номарів; вступ. стаття А. О. Білецького; відп. ред. А. О. Білець-кий. — 2-е вид. — К.: Наук. думка, 1989. — С. 29; Українська Ра-дянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол. ред. М.Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 189—190] Зотов В. М.

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ (від грец. «навколо, біля, з обох боків»та від лат. «сила») — подвійність; визнання наявності в діях, фе-номенах і т. п. як позитивних якостей, так і негативних. У мисте-цтві свідомо й несвідомо використовують принцип А., зіставля-

Аа

11

ючи протилежні явища: народження і смерть, війну і мир, юністьі старість тощо.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 13.] Клімачова А. В.

АМОСОВ Микола (1913—2002) — видатний хірург, ака-демік, заслужений діяч науки України. Народився у Вологод-ській обл. Закінчив Архангельський медичний інститут(1939). У 1952 р. очолив клініку грудної хірургії Українсько-го науково-дослідного інституту туберкульозу та грудної хі-рургії. Основні наукові праці присвячені питанням хірургіїсерця й легенів. З 1983 р. — директор Київського інститутусерцево-судинної хірургії. У 1978 р. — лауреат Державноїпремії УРСР. Член СПУ, є автором повістей і романів «Мыс-ли и сердце», «Записки из будущего», «Записки полевого хи-рурга» та ін.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 9.] Зо-тов В. М.

АМПІР (від франц. «імперія») — пізній класицизм епохи ім-перії Наполеона. Виникнення А. було вираженням ідейної й ху-дожньої кризи як наслідок поразки французької революції. Бур-жуазія пов’язувала з Наполеоном сподівання на відродження й намогутність Франції як держави світу. Мистецтво було покликанепрославляти Наполеона та його державу. Відтворюються часиімператорського Риму лише для того, щоб проголосити відда-ність імператорові. Мистецтво перетворюється в офіційно аполо-гетичне, помпезне. Принципи раціоналізму й залізної логіки, ви-сунуті класицизмом, набувають суто формального характеру.Стилізація, нетворче ставлення до спадщини інших епох, рабськенаслідування засобам та прийомам класичного мистецтва позба-вляють більшість творів А. художньої цінності. Завдання архітек-тури — звеличування нації, прославлення військових подвигів —виявилися як у призначенні будівель, так і у виборі образотвор-чо-виразних засобів. Споруджуються тріумфальні арки на пло-щах Етуаль і Каррузель, тріумфальна колона на Вандомськійплощі (подібна до колони Трояна в Римі), палаци та громадськібудівлі. Створюється ряд ансамблів, підпорядкованих єдиномуестетичному задумові (архітектори К. Ліду. Дж. Стоун). У живо-писі громадянський пафос картин нерідко холодний та награний.

Аа

12

Скульптура стилю А. також представлена іменами, які пов’язані зкласицизмом: А. Канова, Г. Шадов, Б. Торвальдсен.

Визначальною особливістю стилю А. є також специфічнийвибір декоративних засобів. Зали палаців прикрасили картинибитв, масивні леви та сфінкси постали біля споруд. Військові ем-блеми, щити, списи, стріли, лаврові вінки, різні типи зброї, стилі-зація греко-римських орнаментів стали улюбленим мотивом де-коративної ліпнини. Наприкінці 30-х років XIX ст. А. стаєздебільшого академічним, псевдоісторичним стилем.

Художні принципи архітектури й прикладного мистецтвафранцузького А. отримали розвиток в Англії, Німеччині, Італії,Росії. Російська архітектура стилю А. пізнього класицизму відрі-зняється самобутністю й національною своєрідністю. Талановитіархітектори створили монументальні ансамблі і громадські спо-руди, що стали прикрасою Петербурга (К. Россі, А. Захаров,А. Вороніхін).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 13; Кононенко Б. И. Большой толковыйсловарь по культурологии. — М.: ООО «Изд-во «Вече», ООО«Изд-во АСТ», 2003. — С. 31] Клімачова А. В.

АНДЕґРАУНД (від англ. «під» та «земля») — підпільний, неле-гальний (переслідуваний владою) рух у мистецтві, що являє собоюнеортодоксальний, неангажований напрямок (наприклад, рок музи-ка А.). Термін уперше став використовуватися в американській кі-нематографії 40-х років для означення некомерційних фільмів.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 334] Клімачова А. В.

АНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1667 р. — угода між Росієюта Польщею про припинення російсько-польської війни 1654—1657 рр. За Росією було закріплено Смоленськ, Сіверську землю,Лівобережну Україну; за Польщею — Правобережну Україну(без Києва) та Білорусію. Козацька Україна була поділена навпіл.Це фактично було зрадою Росії Переяславських угод. У той час,як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українціввона стала політичною катастрофою.

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 15.] Зотов В. М.

АНІМІЗМ (від лат. «душа») — одна з форм первісних віру-вань. Віра в існування духів, в одухотвореність усіх предметів, а

Аа

13

також у наявність незалежної душі в людей, тварин, рослин. Тер-мін запропонував англійський етнолог і релігієзнавець Є. Б. Тей-лор у праці «Первісна культура» (1871), вважаючи, що А. є різ-новидом спіритуалізму і в такій формі являє собою зачаткирелігії. Спочатку люди не мали уявлення про переселення та пе-ревтілення душ. Вони уявлялися їм таємничими істотами, якітимчасово залишали тіло (напр., під час сну), а потім знову пове-рталися в людину. В подальших уявленнях душі все більше зві-льняються від тіла й набувають вигляду духів. Анімістичні уяв-лення лягли в основу демоністичних вірувань, а згодом і понятьпро неречовинне начало сущого.

А. зберігся до нашого часу як складова частина релігійногосвітогляду.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 52—53; Релігієзнавчий словник / За ред. професорівА. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. —С. 16.] Таран В. О.

АНСАМБЛЬ ТАНЦЮ УКРАЇНИ (Державний заслуженийакадемічний ансамбль танцю України ім. П. Вірського) —найбільший хореографічний колектив в Україні (у його складі —150 артистів), створений 1837 р. у Києві П. Вірським та М. Боло-товим. До репертуару ансамблю входять старовинні українськітанці, хореографічні картини з минулого та сучасного життя.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 11.] Клімачо-ва А. В.

АНТИ — південно-східна група давньослов’янських племен,котрі жили переважно на території лісостепу Східної Європи з2-ї половини IV ст. до початку VII ст. Візантійські автори VI—VII ст. характеризували А. як міцне політичне об’єднання з си-льною військовою організацією. Відомі імена антських вож-дів — Бож, Межимір. Основне заняття — орне землеробство,тваринництво, промисли, ремесла, торгівля. Вели боротьбу про-ти готів та аварів.

М. С. Грушевський вважав А. прямими предками сучаснихукраїнців.

[Українська Радянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 243] Зотов В. М.

Аа

14

АНТИЧНІСТЬ (від лат. «стародавній») — період розвиткустародавньої греко-римської цивілізації (IX ст. до н.е. — V ст.н. е.). А. як культурна спадщина Стародавньої Греції й Римусправила великий уплив на політичне та релігійне мислення, лі-тературу й мистецтво, науку, філософські та юридичні поглядивсіх народів Європи й на весь сучасний світ.

В історії античної Греції виділяють такі етапи: гомерівський(ранньоархаїчний) період (ІХ ст. до н.е. — розпад родоплемінно-го суспільства); архаїчний (VII—VI ст. до н.е. — становленнярабовласницьких держав-полісів); класичний (V ст. до н.е. — доостанньої третини IV ст. до н.е. — розквіт полісів); елліністичний(остання третина IV ст. до н.е. — до II ст. до н.е. — занепад полі-сів, імперія Олександра Македонського, елліністичні держави).

Основою культури античної Греції було полісне влаштуваннядержави. У місті-державі (полісі) усі вільні громадяни Бралиучасть у народних зборах, судах, у прийнятті важливих для життяміста рішень. Ця рабовласницька демократія була значно прогре-сивнішою порівняно зі східними деспотіями. На відміну від Єги-пту, Персії, де царів обожнювали, у Греції вже в VII—VI ст. дон.е. не було жаху перед вищою владою. Такий спосіб життя вівдо формування почуття власної гідності, відповідальності, до-вір’я власному розуму.

Важливу роль у становленні античної культури відігравалаборотьба — агон. Агон — це принцип змагання у всіх сферахособистого й суспільного життя. Нагородою переможцеві булосуспільне визнання й повага. Дух змагання пронизував усе, на-віть повсякденні справи греків. Особливо яскраво він виявився успортивних іграх (наприклад, в олімпіадах). Переможцям олімпі-ад ставили пам’ятники у храмах. Їх зустрічали з особливими по-честями: пробивали в стіні, що оточувала поліс, пролом, щоб пе-реможець зміг пройти по цьому шляху не блукаючи довкіллям.

Греки вважали, що про їх життя піклуються боги, і тому уни-кали надмірностей. Вони були невибагливі в харчуванні, скромнів одязі й побуті. Житловий будинок взагалі використовувався восновному тільки для ночівлі. Життя проходило на площах і ста-діонах.

У мистецтві А. дала великих скульпторів, художників, філо-софів.

Період А. характеризується створенням величезної імперіїОлександра Македонського. Вона сягала від Балкан до Єгипту й

Аа

15

від Дунаю до Інду. Греки та грецька культура посідали в ній про-відне місце.

Римська культура наслідувала досягнення античної Греції йрозвинула їх. Основні цінності Римської цивілізації були подібнідо грецької. Стародавні римляни головний громадянськийобов’язок вбачали у служінні своєму місту і своїй общині. У пе-ріод найвищого піднесення Риму свобода й незалежність міста ігромадян, верховна влада народу були основою суспільства. Чи-сленні війни та жорстка військова дисципліна вимагали від рим-лян стійкості, мужності, вірності й гідності.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 79—82.] Зотов В. М.

АНТРОПОГЕННИЙ (від лат. «людина» й від грец. «наро-джений») — усе, що створене людьми, штучне. Нерідко цей тер-мін застосовують до визначення феномена культури як «другоїприроди», тобто всього того, що створено людською цивілізацією.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.334]. Таран В. О.

АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ (бл. 1111—1174 рр.) — князь во-лодимиро-суздальський (з 1157 р.), син Юрія Долгорукого.Об’єднав північно-східні землі Русі навколо Володимиро-Суздальського князівства. Боровся проти самовладдя бояр. У 1169р. захопив Київ. Убитий боярами в резиденції — у с. Боголюбові.

[Українська Радянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — С. 230.] Зо-тов В. М.

АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ — за церковними легендами, —один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, брат св. Петра. Про-повідував християнство серед народів, що населяли південний,східний і північно-східний береги Чорного моря, подорожувавДніпром до Новгорода і Балтійським морем до Риму. За руськи-ми літописами, навчав християнської віри слов’ян давньої Русі,побував біля Києва й на дніпровських берегах встановив хрест.На цьому місці збудовано Андріївську церкву. Помер мучениць-кою смертю на хресті.

[Українська Радянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 230.] Зо-тов В. М.

Аа

16

АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (982—1073) — засновник Києво-Печерського монастиря, найвизначніший релігійний діяч Київсь-кої Русі. Народився на Чернігівщині. Мав світське ім’я Антип.У ранній молодості прийняв постриг. На початку 50-х рр. XI ст.оселився в печері поблизу с. Берестова, почав збирати братію.Невдовзі Пе-черський монастир став найбільшим і найавторитет-нішим духовним осередком не тільки Києва, а й усієї Русі. Похо-ваний у Ближній печері Києво-Печерського монастиря (вона маєще назву Антонієвої).


АНТОНОВИЧ Володимир (1834-1908) — історик, археолог,громадський діяч. Народився на Київщині. Навчався в Київсько-му університеті. Засновник «Київської школи» істориків, до якоїналежав ряд відомих дослідників — М. Грушевський, Д. Багалій,П. Голубовський та ін. Видавець і редактор архівних матеріалівта джерел з історії України. Зібрав, зредагував і видав 8 томів«Архива Юго-Западной России», що стосуються історії правобе-режної України XVI-XVIII ст. За його редакцією також вийшли«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896),«Дневник Станислава Освецима (1643—1651)», «Сборник мате-риалов для исторической топографии Києва и его окрестностей»(1874). Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українськогогромадсько-політичного життя, був головою київської СтароїГромади, за його ініціативою в 1890 р. у Галичині була укладена«угода» між поляками й українцями у львівському сеймі.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В.Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 13]. Зотов В. М.

АНТОНОВ Олег (1906—1984) — видатний авіаконструктор,академік, заслужений діяч науки України. Народився в Москов-ській обл. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут(1930). З 1962 р. — генеральний конструктор з літакобудування вСРСР. Конструкторське бюро Антонова знаходилося в Україні.Створив понад 60 типів транспортних літаків і планерів. Основнінаукові праці присвячені питанням планеризму, літакобудування,економіці.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,

Аа

17

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 14.] Зо-тов В. М.

АНТРОПОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КУЛЬ-ТУРА» — прибічники цього напрямку виходять з того, що куль-тура є наслідком небіологічної (соціальної) діяльності людини.Тому культура, на їх думку, є все те, що створене й створюєтьсялюдьми (як позитивне, так і негативне).

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 333—334.] Клімачова А. В.

АНТРОПОЛОГІЯ УКРАЇНИ (від грец. «учення про люди-ну») — природнича наука в Україні, яка вивчає людину в часі йпросторі, досліджуючи її зовнішній вигляд та спадкові прикметий визначаючи раси як групи людей, що мають однакові тілесні тадуховні успадковані властивості. Найдавніші відомості про фізи-чний вигляд і звичаї населення України наявні в рукописах Геро-дота та Гіпократа, що описують скіфів, а також у пізніших пра-цях візантійських і арабських авторів середньовіччя (Прокопій,Захарій Ретор, Ібн-Даст, Ібн-Фадлан та ін.). Описи вигляду украї-нського населення зустрічаються також у творах мандрівниківXVII-XVIII ст. Як наука А. в Україні сформувалася в серединіXIX ст. Перші наукові фізичні характеристики українців далифранцузький дослідник Е. Т. Амі, російський учений А. Богданов(опис черепів княжої доби), польські антропологи Й. Майєр,І. Коперницький (вивчення галицького населення). Засновникомукраїнської антропології є Хв.Вовк. котрий, ідучи за принципомфранцузької антропологічної школи, висунув динарську расу якосновний расовий складник українського народу («Антропологи-ческие особенности украинского народа», 1916). Проти його тезивиступав російський антрополог Д. Анучін, характеризуючи її як«націоналістичну». Учні Вовка І. Раковський, С. Руденко, А. Но-сов та інші продовжували його працю.

На картинах художників В. Маковського («Українка») і М. Ран-кова («Українець») зображені зовнішні риси мешканців України.


АНТРОПОНІМІКА (антропономастика) (від грец. «ім’ялюдини») — розділ ономастики (галузь мовознавства, що вивчає

Аа

18

назви родів, племен, націй, географічні назви та ін.), в якому до-сліджуються власні імена, прізвища, прізвиська, псевдоніми, іме-на персонажів творів тощо.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — 15.] Клімачо-ва А. В.

АПОКРИФИ (від грец. «таємний, прихований») — релігійнітвори на біблійні теми, не прийняті церквою. До східних слов’янА. прийшли з Візантії та Болгарії (XI-XII ст.). Ортодоксальна це-рква не сприймала А., накладала на них заборону. Так з’явилисяіндекси «ложних книг», відомі вже в києво-руську добу, примі-ром, у складі «Ізборника Святослава» (1073). А. (до них відноси-лися також книги ворожінь, громники, проповіді, казання тощо)мали неабиякий уплив на художню літературу. Так, «неканонічнітексти» «Об’явлення Апостола Павла» були одним із джерел«Божественної комедії» Данте. Сюжет «Ходіння Богородиці помуках» переосмислював П.Тичина («Скорботна мати»).

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А.Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 20.; Літературо-знавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Кова-лів Ю. І., Теремко В.І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 57] Та-ран В. О.

«АПОЛОНІЙСЬКА» ТА «ДІОНІСІЙСЬКА» ЛІНІЇ ВКУЛЬТУРІ — поняття, запропоновані німецькими романтика-ми, а також Шіллером, Шеллінгом та іншими й розвинені Ф. Ні-цше в праці «Народження трагедії з духу музики». Цими понят-тями Ніцше образно означив буття й художню творчість. Лінія«Аполона» — це все світле, раціональне, споглядальне; «діоні-сійське» — темне, хаотичне, ірраціональне. Саме з цими начала-ми, за Ніцше, пов’язаний розвиток культури. Досягнення ідеалу,шедевру (зокрема в мистецтві) можливе тільки за умови рівнова-ги гармонії цих двох начал.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 334.] Клімачова А. В.

АПОСТОЛ Данило (1654—1734) — гетьман України. За ча-сів гетьмана І. Скоропадського був одним із найавторитетнішихполковників, після його смерті разом із чернігівським полковни-ком П. Полуботком боронив автономні права України й домагав-

Аа

19

ся ліквідації створеної Петром І Малоросійської колегії. Обранийу 1727 р. гетьманом України, багато зробив для впорядкуваннякозацької адміністрації, для судових реформ. Обстоював інтересиукраїнської торгівлі й боровся з торговою системою, яку запро-вадив в Україні Петро І на користь московській державі і якапризвела українську торгівлю до занепаду.

В українській історії відомий як один із найкращих українсь-ких діячів, як «володар, котрому вдалося зміцнити гетьманськувладу й авторитет супроти російських і місцевих властей» (геть-ман Дорошенко).


АРТЕФАКТ (від лат. «штучно створене») — будь-який шту-чно створений предмет (наприклад, речі, дороги, одяг, зброя,техніка, прилади, тобто все те, що створене людьми).

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 334.] Зотов В. М.

АРХЕТИП (від грец. «початок, походження», «слід, відби-ток») — первинна форма, прообраз, зразок, що склався в душілюдини. У психоаналітичній концепції К.-Г. Юнга поняттяА. співвідноситься з неусвідомленою діяльністю людей. За Юн-гом, А. — це психічні структури, що беруть початок від наро-дження людини і є результатом історичного розвитку людства. А.приховані в колективному, несвідомому, загальному для всьоголюдства і є сукупністю притаманних від народження форм люд-ської уяви. Аналіз А. є засобом дослідження культур та націона-льної свідомості.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 39.] Таран В. О.

АРХІТЕКТУРА (від грец. «будівник») 1. Вид мистецтва, ме-тою якого є будівництво споруд, що відповідають утилітарним ідуховним потребам людей. 2. Діяльність проектування й керів-ництва процесом будівництва споруд, яка синтезує в собі худож-ні, наукові й технічні аспекти. 3. Сукупність характерних ознакбудівель певного періоду історії людства (антична, готична, Від-родження, бароко і т. д.) або історії національної культури (Індії,Київської Русі, Америки і т. д.). Разом із ткацтвом та виготовлен-ням зброї, живописом і танцями А. є найдавнішим із людськихумінь. Як галузь мистецтва А. оформлюється в культурах Месо-

Аа

20

потамії та Єгипту, досягаючи найвищого розквіту у XXVII—XXV ст. до н.е. (піраміди в Сак карі і Гізі, зіккурат в Урі тощо).Як авторське мистецтво А. зароджується у V ст до н.е. вАнтичній Греції: Парфенон, афінський Акрополь. У І ст. вини-кають самостійні теоретичні знання про А. у трактаті римськогоархітектора Вітрувія «Десять книг про архітектуру». Новогоімпульсу теорія А. отримує в італійському Відродженні (трактатиАльберті, Палладіо). У XVII—XVIII ст. теорія й практикаА. стають головними дисциплінами в художніх академіях.Сьогодні А. посідає проміжне місце між будівельним проекту-ванням, технічним проектуванням, дизайном і власне художньоюдіяльністю.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 21—22.] Клімачова А. В.

АСИМІЛЯЦІЯ КУЛЬТУРНА (від лат. «схожість») —меха-нічне засвоєння нових цінностей, поглинання однієї культуриіншою (як правило, більш слабка культура поглинається сильні-шою). Процесові культурної А. сприяють завоювання, цілеспря-мована культурна політика, змішані шлюби і т. п. Повна культу-рна А. закінчується втратою мови й загибеллю більш слабкоїкультури.


АСКАНІЯ-НОВА — перший заповідник, організований вУкраїні (Херсонська обл.). У 1828 р. німецький герцог Ангальт-Кетенський заснував хутір, названий на честь маєтку в Німеччи-ні — Асканією-Новою. У 1874 р. тут було закладено зоопарк, в1887 р. — ботанічний сад. 3 1921 р. — державний заповідник,який складається з акліматизаційного зоопарку, ботанічного пар-ку, заповідного цілинного степу. Займає 33 тис. га. Включений доміжнародної мережі біосферних заповідників. Тут зібрано уніка-льні види диких тварин — антилоп, зебр, оленів і птахів, а такожакліматизовано понад 120 деревних та кущових порід.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 17.] Клімачо-ва А. В.

АСКОЛЬД І ДІР — напівлегендарні постаті, згадувані в«Початковому літописі» як київські князі. Аскольд (?—882), на-щадок Кия, прямий спадкоємець київського престолу, останній

Аа

21

представник першої династії давньоруських правителів. Змінивпри владі свого брата Діра. Заради піднесення політичного авто-ритету перейняв на себе титул кагана, що дорівнював імператор-ському. Тим актом Русь стала врівень з Візантією та Хозарією —найсильнішими тогочасними державами. За врядування АскольдаРусь міцно утвердилася на узбережжі Понту, який у тогочаснихджерелах дістав назву «Руського моря».

Найбільшими акціями Аскольда були чотири походи протиВізантії та укладені ним мирні угоди з греками. Наслідком пере-можного походу 874 р. було перше хрещення Русі та заснуванняКиївської єпархії в ранзі митрополії. Аскольд трагічно загинувунаслідок перевороту й захоплення Києва військом ладозькогокнязя, малолітнього Ігоря Рюриковича. Його поховано на Угор-ській горі в Києві (Аскольдова могила).

Образ Аскольда відтворено в романі Л. Горлача «Перст Аско-льда».

[Українська Радянська енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 335.] Зо-тов В. М.

АСКОЛЬДОВА МОГИЛА — частина природно-архітектур-ного парку на правому березі Дніпра, за літописом, місце загибе-лі київських князів Аскольда і Діра. За проектом А. Меленськоготут було споруджено ротонду з колонадою в класичному стилі —чудову пам’ятку архітектури поч. XIX ст. З кінця XVIII ст. стаєодним із найкрасивіших у Європі кладовищ, яке було знищене занаказом наркома Затонського (1934).

На образ А. м. натрапляємо в однойменних картинах Т. Шев-ченка і С. Шишка, у вірші П Тичини «Пам’яті тридцяти».


АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ (від лат. «погляд, вигляд») — точкизору, з яких розглядають культуру. В культурології виділяютьтакі 5 А.к.: 1) генетичний; 2) гносеологічний; 3) аксіологічний;4) нормативний; 5) соціологічний.


АСТРАЛЬНИЙ КУЛЬТ (від грец. «зірка») — культ небеснихсвітил. Елементи А.к. трапляються в народних віруваннях і в ар-

Аа

22

хеологічних пам’ятках, знайдених в українській землі, де різніорнаментні прикраси (розетки, хрести, свастики) вказують на іс-нування колись на українській території культу Сонця. Особливопереповнені залишками астрального культу давні колядки, в якихнебесним світилам приписується творча роль у створенні світу, атакож весільні пісні, в котрих молоді уподібнені до небесногоподружжя Місяця та Вечірньої Зорі, а їх батьки — до батьківУсесвіту Неба та Землі.

До нашого часу існує повір’я про народження кожної людинипід якоюсь зіркою, спостерігаючи яку нібито можна не тільки пе-редбачити своє майбутнє, а й відвернути небажане.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 25.] Таран В. О.

АТАРАКСІЯ (від грец. «незворушливість») — категорія дав-ньогрецької етики, яка характеризує стан незворушливості, ду-шевного спокою. Античні мислителі вважали, що мудрець пови-нен прагнути до А., яка надає умови для неупередженихроздумів. Шлях до досягнення А. вони розуміли по-різному. Ма-теріалісти (Демокріт, Епікур, Лукрецій) бачили цей шлях у пі-знанні світу, подоланні жаху й забобонів, у досягненні душевно-го спокою та внутрішньої гармонії. В етиці прибічниківскептицизму (Піррон) А. досягається утриманням від судженьпро добро і зло, істини та омани, примиренням з дійсністю (апа-тія). Щастя, на думку Піррона, полягає в незворушливості й від-сутності страждань.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 41] Таран В. О.

АТЕЇЗМ (від грец. «безбожжя») — термін для характеристикисвітоглядних орієнтацій людини, вільних від необхідності апе-лювати до надприродного. Упродовж історії зміст поняттяА. змінювався під упливом розвитку виробництва, удосконален-ня суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі.Формування А. відображає звільнення людини від панування наднею стихійних сил природи й суспільства. А. не тотожний різнимформам критики релігії, хоча в минулому подеколи й бувпов’язаний з ними. Водночас А. нетотожний і антитеїзмові. Якщовін і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існува-ти, а тому, що витлумачує ті самі, що й вона, проблеми взаємодіїлюдини і світу. А. як форма філософського освоєння світу ціка-вить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індиві-

Аа

23

дуально-практичний аспект ставлення людини до світу, зокремапитання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, чи перебу-ває вона під абсолютним упливом необхідності.

Соціальний зміст А. полягає не у звільненні свідомості людейвід релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті,яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тодій там, де вона діє сама. А. зорієнтовує людину на свідомий конт-роль за всіма процесами своєї життєдіяльності.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — с. 42; Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Ко-лодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 25—26.]Зотов В. М.

БбБАБА КАМ’ЯНА — людиноподібна кам’яна статуя (до 4 м

заввишки), що трапляється в степах України поміж Дніпром іДоном на шляхах давніх кочових народів, у сидячій або стоячійпозі, іноді з посудиною в руках. Пов’язана з культом предків.Поширена в степовій частині Європи (на території України нале-жить скіфам, сарматам, половцям (датується VII ст. до н.е. —XIII ст. н.е.) та Азії. Дослідник Я.Новицький записав народнийпереказ: «Кам’яні баби — то люди колись були, звали їх велико-донами. Бог сотворив їх ще перед сонцем, вони жили в темноті,мали кам’яні корита, доїли в них молоко корів і з того жили. Якпослав бог сонце, стали виходити великодони та плювати на ньо-го. Господь розгнівався і прокляв їх. З того часу вони зменши-лись і закам’яніли».

[Українська Радянська енциклопедія: В 17 т. — Т.1. / Гол. ред.М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 390; Енцикло-педія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад.В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 19.] Клімачова А. В.

БАБИН ЯР — найбільша братська могила на планеті, де по-ховано 150 тис. замордованих фашистами 29 вересня 1941 р. єв-реїв, українців, циган, росіян — мирних жителів Києва та радян-ських військовополонених.

Знущання фашистів відображено в романі російського пись-менника А. Кузнецова «Бабин Яр». На картині художникаС. Шишка відтворено місце поховання в Бабиному Яру. Тема Ярузвучить у концерті для солістів, хору та симфонічного оркестру«Реквієм» (композитор С. Станкович). Письменник І. Дзюба на-звав Б.Я. спільною трагедією єврейського й українського народів.


24

Бб

25

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 20.] Зо-тов В. М.

БАГРЯНИЙ Іван (Іван Лозов’яга; 1907—1963) — письмен-ник, публіцист, громадський і політичний діяч. Народився наСумщині, навчався в Київському художньому інституті. Нале-жав до літературного об’єднання «Марс». Перші твори з’яви-лись у 1926 р. Автор збірки віршів «До меж заказаних», істо-ричного роману у віршах «Скелька», поем «Монголія» і «АвеМарія». У 1932 р. був репресований. У 1945 р. емігрував доНімеччини.

В еміграції відновив літературну працю переважно в прозі.Вів активну громадську діяльність (засновник Української Рево-люційної Демократичної партії, заступник голови Українськоїнародної республіки у вигнанні, заснував і редагував газету«Українські вісті»). За кордоном написав і видав збірку поезій«Золотий бумеранг», романи «Звіролови» («Тигролови»), «СадГетсиманський», «Огненне коло», памфлет «Чому я не хочу по-вертатися до СРСР?» та ін. твори.

У 1996 р. Фундація ім. І. Багряного (США, м. Детройт), Спіл-ка письменників України та Всеукраїнське товариство ім. Т. Ше-вченка «Просвіта» заснували щорічну премію ім. І. Багряного завизначний внесок у розбудову державної незалежності Українита консолідацію суспільства. Першими лауреатами стали пись-менники І. Дзюба та О. Шугай.

[Шугай О. Іван Багряний: через терни Гетсиманського са-ду. — К., 1996; М. Жулинський Іван Багряний // Історія українсь-кої літератури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. —Кн. 2. — С. 231—234; Енциклопедія українознавства для школя-рів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко,Т. В. Оліфіренко, Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер,1999. — С. 20.] Зотов В. М.

БАЙДА — герой української народної пісні «В Цареграді, нариночку» («Пісня про Байду»), узагальнений образ патріота рід-ної землі, борця проти турецько-татарсько гніту. В українськихнародних переказах образ Байди інколи пов’язувався з засновни-ком першої Січі Д. Вишневецьким. Про нього писалиМ. Костомаров, М. Грушевський. С. Черкасенко, Г.Чупринка.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 1 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 407.] Клімачо-ва А. В.

Бб

26

БАНДЕРА Степан (1909—1959) — політичний діяч. Народи-вся поблизу міста Станиславів (сучасного Івано-Франківська),навчався у Львівські вищій політехнічній школі. З 1932 р. вико-нував обов’язки провідника ОУН і крайового коменданта УВО(Української військової організації). За акції проти більшовиків ізамах на життя польського міністра Пєрацького був засудженийна смертну кару, замінену завдяки загальній амністії на довічнеув’язнення. В еміграції очолив ОУН. За свою діяльність був заа-рештований гестапо й сидів у німецьких тюрмах та концтаборахдо вересня 1944 р. У 1953 р. на IV Конференції закордонних час-тин ОУН його обрано їх провідником. Автор статей на темуукраїнського націоналізму. Убитий агентом КДБ Сташинським.Похований у Мюнхені.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 24.] Та-ран В. О.

БАЙКОВЕ КЛАДОВИЩЕ — місце поховання осіб право-славного, лютеранського й католицького віросповідань ум. Києві. Закладено 1833 р. Поховання здійснюється на спеціаль-них для кожного віросповідання відокремлених частинах. У1884 р. збудовано кам’яну церкву, яка діє і нині. Ліворуч від до-роги розташоване Старе, а праворуч — Нове (з 1880 р.) кладови-ще. Тут поховані: А. Бучма, Г. Верьовка, Б. Грінченко, М. Гру-шевський, М. Заньковецька, М. Лисенко, П. Майборода,І. Миколайчук, Г. Нарбут, Є. Патон, І.Світличний, В. Стус, П.Тичина, Леся Українка та ін.


БАРД (від кельт. «поет») — народний поет та співак у старо-давніх кельтів. Пізніше, в часи середньовіччя, Б. називали профе-сійних поетів, музикантів і виконавців власних пісень у Фландрії,Уельсі й Шотландії. Щоб здобути це звання, початківець мусивоволодівати версифікаційною майстерністю впродовж 10—12 років. Поезія Б., що проіснувала майже до XVIII ст., малавеликий вплив на європейську літературу, і передусім наромантизм, особливо після видання пісень легендарного Оссіана,здійсненого Дж. Маклерсоном. Відтоді слово Б. уживається яксинонім до слова «поет». Сьогодні бардами називають

Бб

27

слова «поет». Сьогодні бардами називають виконавців пісень,написаних ними самими. Найбільш відомими Б. в країнах СНД єБ. Окуджава, В. Висоцький, подружжя Нікітіних, О. Розенбаум,Ю. Візбор, О. Галич, Е. Драч, В. Жданкін та ін. Творчість декогоз Б. (В. Висоцький) вивчається в загальноосвітніх школах.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — 336.; Літературознавчий словник-довідник /Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ«Академія», 1997. — С. 78] Таран В. О.

БАРОКО (від італ. «дивний, химерний») — напрям у євро-пейському мистецтві й літературі XVII—XVIII ст. Виражає по-чуття непостійності, тривоги, марності буття й трагізму людсько-го існування. Прагнення вразити є причиною схильності допишності, барвистості. Художня логіка Б. наслідує головні рисиманьєризму й наступного рококо. Стиль Б. близький до мистецт-ва епохи Відродження (особливо до творчості Мікеланджело).Для Б. характерним є підпорядкування деталей та орнаментівєдиній композиції, що складає ансамбль. Яскравим прикладом Б.в архітектурі є творчість Дж.Л. Берніні, в музиці — А. Вівальді, вживописі — М. Караваджо, П. П. Рубенса, в літературі —П. Кальдерона. У ХХ ст. риси Б. були притаманні творчостіД. Сікейроса (Мексика).


БАРОКО УКРАЇНСЬКЕ — художній стиль в українськомумистецтві XVII-XVIII ст., який іноді називають також козацькимБ. Українське Б. дещо запозичило з західноєвропейського, але ма-ло й свої національні джерела (давньоруські витоки, фольклор). Навідміну від західноєвропейського, У.б. характеризується меншоюобтяженістю прикрасами, простотою та спокоєм. Розвиток Б. вукраїнській літературі посилився після заснування Києво-Могилянської академії (1632), яка у своїй культурно-освітній дія-льності орієнтувалася на систему латинських шкіл Європи. Баро-ковий стиль притаманний поезії Л.Барановича («Меч духовний»,«Труби словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ розумін-ня»), А. Радивиловського («Огородок Марії Богородиці»), козаць-ким літописам Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

В архітектурі провідним типом споруд стає так званий козаць-кий собор — п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами

Бб

28

(Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецько-му монастирі). Шедевром У.б. вважається дзвіниця Далеких пе-чер Києво-Печерської лаври.

[Корінний М. М., Шевченко В. Ф. Короткий енциклопедичнийсловник з культури. — К.: Україна, 2003. — С. 37; Літературо-знавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Кова-лів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 79—80]Таран В. О.

БАТЬКІВЩИНА — історично усталена сфера буття людсь-кої спільноти; місце народження людини (або походження наро-ду) як носія певних культуротвірних, духовно-моральних потен-цій; просторово визначене положення в бутті, що є для людинивихідним у її ставленні до світу. Історична, культурна, націона-льна й особистісна значущість поняття Б. відбиває глибиннийзв’язок суб’єктивних переживань, свідомості й духовності люди-ни з відповідним природним і культурним середовищем. Протецей зв’язок стосується не стільки «зв’язків крові», що символізу-ють біологічну спільність походження, скільки внутрішніх,суб’єктивних актів визнання й любові, котрі втілюють людськупотребу в соціальному середовищі власного існування. Розрізня-ють поняття «велика» і «мала» Б. Перше визначає належністьлюдини до певної держави або національної єдності; друге фік-сує досвід сприйняття безпосередньої локальної цілісності, зякою пов’язаний життєвий шлях особистості.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 47—48.] Таран В. О.

БЕЗСМЕРТЯ — ідея, що окреслює можливість існуванняособистості після смерті, безпосередньо чи в пам’яті нащадків(через творення вчинків або культурних артефактів). Ідея Б. —світоглядна основа більшості релігій та низки філософських сис-тем. У сучасній культурі поняття Б. є суперечливим і змінюєтьсязалежно від типу світопереживання. У межах стихійно-родовоготипу світопереживання Б. вбачається у продовженні роду; у ме-жах духовно-творчого — у культурній сфері (творче Б.); предста-вники духовно-містичного світопереживання розглядають Б. яксамоусвідомлення та самопізнання; у відкрито-особистісному(поліцентричному) типові світопереживання існує тенденція дооб’єднання його різних варіантів. На основі стихійно-родового,духовно-творчого й духовно-містичного типів світопереживаннярозгортаються натуралістична, культурологічна та спіритуаліс-

Бб

29

тична (містико-ідеалістична) парадигми Б. Між ними виникає су-перечність, що може переходити в антагонізм, коли протилежніпогляди кваліфікуються як онтологічно хибні й морально негати-вні. Б. особистості екзистенційно поєднане з феноменом любові.Завдяки любові відбувається постійне відновлення людськогороду, створення артефактів культури, які передаються від поко-ління до покоління.


БЕРЕГИНЯ — образ доброго духу в давніх східно-слов’янських віруваннях, уособлення материнського заступницт-ва від будь-якого зла. Культ Б. започаткувався в первісні часи,коли давні українці приносили жертви упирям і берегиням.З еволюцією релігійних уявлень Б. стає «хатньою» богинею, за-хищаючи оселю, всю родину, особливо малих дітей від хвороб,звірів, смерті тощо. Традиційний малюнок Б. — символічна по-стать жінки з застережливо піднятими руками.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 3.] Таран В. О.

«БЕРЕЗІЛЬ» — один із перших українських театрів. Засно-ваний Л. Курбасом у 1922 р. Мав авангардний новаторський ха-рактер. У театрі виступали А. Бучма, Є. Бондаренко, В. Василько,В. Тягно та ін. Були поставлені такі спектаклі: «Гайдамаки» заТ. Шевченком, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Маклена Граса»М. Куліша, «Жакерія» за П. Меріме та ін. У 1935 р. «Березіль»перейменовано в Харківський український драматичний театр їм.Т. Шевченка.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 510—511.]Зотов В. М.

«БЕРЕЗІЛЬ» (до поч. 1990-х років «Прапор») — літературно-художній та громадсько-політичний щомісячний часопис, органСпілки письменників України (СПУ). Заснований на базі альма-наху «Харків», під назвою «Прапор» виходив у Харкові з січня1956, а з 1991 р. — «Березіль». У журналі друкуються поетичні,прозові, драматичні твори сучасних письменників, переклади ззарубіжних літератур, літературно-критисні, історичні, публіцис-тичні матеріали, популяризуються культурно-мистецькі надбанняСлобожанщини. піднімаються питання з публіцистики та крити-ки. Головний редактор — Ю. Стадниченко.

Бб

30

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гро-м’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 82—90] Зотов В. М.

БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 р. — договірні умови, що визна-чали правове й політичне становище України після приєднаннядо Росії. Укладені в результаті переговорів українського посольс-тва з російським урядом у Москві (23 березня — 6 квітня). Ори-гінали цих документів не збереглися. Збереглися лише чернеткиактів, написані московськими дяками, в яких дуже багато випра-влень. За Б.ст., Україні надавались автономні права, встановлю-вався 60-тисячний козацький реєстр, старшинська адміністраціязберігала право збирання податків, російським урядовцям забо-ронялося втручання у внутрішні справи України, підтверджува-лися станові привілеї української козацької старшини, шляхти йдухівництва та водночас закріплювалася феодальна залежністьселянства. Згодом російський уряд почав скасовувати Б.ст. і у 80-х роках XVIII ст. остаточно ліквідував залишки автономного уст-рою України.


БЕРИНДА Памво (світське ім’я — Павло; народ, між 1555—60 рр., помер у 1632 р.) — письменник, лексикограф, педагог, гра-вер, друкар. Народився на Львівщині. Був високоосвіченою лю-диною: крім української, знав церковнослов’янську, грецьку, ла-тинську й польську мови. Уперше в українському друкарствівпровадив сюжетні ілюстрації. Був головним друкарем і завіду-вачем Києво-Печерської друкарні. Найвизначніша наукова пра-ця — «Лексиконъ славеноросскій и имень тлъкованіє» (Київ,1627), в якому українською мовою перекладено або витлумаченоблизько 7 тис. слів. Беринду вважають одним із зачинателів шкі-льної драми. Він підніс на новий рівень мистецтво графіки наУкраїні, згуртувавши навколо себе талановитих граверів.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 1. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 514.] Зо-тов В. М.

БІБЛІЯ (від грец. «книги») — стародавня пам’ятка писемнос-ті, зібрання різних за формою і змістом релігійних та світськихкниг, які творилися з XII ст. до н.е. по II ст. н.е. Складається здвох частин: Старого Завіту, що визнається за «святе письмо» іу-даїзмом і християнством, та Нового Завіту, що вважається «свя-

Бб

31

тим письмом» тільки християнством. До Старого Завіту входятьпам’ятки давньоєврейської літератури: П’ятикнижжя (Буття, Ви-хід, Левіт, Числа, Второзаконня), книги історичні, чотири книгиЦарств, дві хроніки (Паралипомени), книги Єздри, Неемії та інші,Пісня пісень Соломона, Єкклезіаст та ін. Новий Завіт складаєтьсяз 4 євангелій — Матфія, Марка, Луки, Іоанна, Діянь та посланьапостолів. Апокаліпсису.

В Україні повний текст Б. вийшов з друкарні Києво-Печерськоїлаври у 1758 р., а перший переклад сучасною українською мовоюздійснено в кінці XIX — на початку XX ст. П. Кулішем. Переклада-ли цей твір також І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй.

Біблійні мотиви інтерпретували Т. Шевченко («Марія»,«Ісайя» та ін.), Леся Українка (поеми «Самсон», «Вавілонськийполон», «На полі крові», «Одержима»), М. Зеров, Л.Костенко,І. Драч та ін. У старовинному м. Острозі (Рівненщина) з 1995 р.проводяться традиційні щорічні Міжнародні науково-практичніконференції «Виховання молодого покоління на принципах хрис-тиянської моралі в процесі духовного відродження України».

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ.Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 34—35.] Та-ран В. О.

БІЛАШ Олександр (1931) — композитор. Народився на Пол-тавщині, закінчив Київську консерваторію. Написав відомі ліри-чні пісні «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», жартівлива —«Треба йти до осені», пісню-романс «Цвітуть осінні тихі небеса»,пісня-думу «Сину, качки летять», оперу «Гайдамаки», оперету«Легенда про Київ», музику до вистав та кінофільмів.


БІЛОКУР Катерина (1900—1961) — живописець. З 1956 р. —народна художниця України. Народилася на Київщині; читати,писати й малювати навчилася самотужки. Жила у злиднях. Напи-сала такі картини: «Квіти увечері», «Буйна», «Декоративне пан-но», «Колгоспне поле», «Цар-колос», «Гарбузи цвітуть», «Жор-жини», «Рожі і троянди», «Натюрморт з хлібом», «Осінь»,портрети й автопортрети.

У Богданівці, рідному селі К. Білокур, відкрито меморіальниймузей-садибу художниці, на території садиби встановлено

Бб

32

пам’ятник (1977). Композитор Л.Дичко створила балет «Катери-на Білокур» (1983), поставлено однойменний телеспектакль(1980), знято документальний фільм «Чарівний світ Катерини Бі-локур», художній фільм «Буйна» (2 серії, 1989, «Укртелефільм»).Образ народної майстрині відтворено в романі В. Яворівського«Автопортрет з уяви» та в скульптурі Г. Кальченко «КатеринаБілокур».

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 35.] Клімачо-ва А.В.

БЛАВАТСЬКА Олена (1831—1891) — письменниця й манд-рівниця, засновниця теософії. Народилася в Катеринославі(Дніпропетровськ). На формування світогляду певний вплив малаукраїнська народна демонологія. Освіту здобула в Парижі й Лон-доні. Основною метою її життя стало поширення між людьми рі-зних станів і рас віри в єдність духовних сил людства. Авторкатаких книг: «Серпанок Ізіди», «Ключ до теозофії», «Таємна докт-рина» і «Голос тиші». Організувала Всесвітнє теозофічне товари-ство (1875), центр якого знаходиться в Індії, а філії діють в усьо-му світі. Померла в Лондоні.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А.Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 36.] Таран В. О.

БЛАГОВІЩЕННЯ — християнське свято, у православ’ї на-лежить до двонадцятьох свят. Важлива віха землеробського ка-лендаря українців. До цього свята (25 березня за ст.ст.) лелекиприлітали з вирію й починали вити гнізда. Існувало повір’я, щона Б. відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та ін. плазу-ни. За народними уявленнями, лише після Б. можна було розпо-чинати польові роботи. Раніше ж «турбувати» землю вважалосявеликим гріхом. На Б. говорять: «Бусень, бусень, на тобі голвоту(свячений хліб), а ти мені жита копу», «На Благовіщення і птицяне в’є», «Який день на Благовіщення, такий на Великдень».

Свято Б. зображено на однойменних картинах Я. Мучики таФедуска з Самбора.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 36—37.] Та-ран В.О.

БОГЕМА (від франц. «циганщина») — середовище худож-ньої інтелігенції (актори, музиканти, художники), для якого влас-

Бб

33

тивий безпечний, невпорядкований стиль життя за відсутностінадійного матеріального забезпечення; стиль життя, побут такогосередовища.


БОГУН Іван (?—1664). один із найвидатніших військових ді-ячів епохи визвольної війни українського народу проти Польщі.На початку війни Хмельницький призначив Богуна полковникомвінницьким і поклав на нього обов’язок оборони західних тери-торій України від шляхти. Козацькі літописці оповідають, що Бо-гун часто йшов у перших рядах свого полку. Коли 1651 р. драма-тично для козацтва закінчилася битва під Берестечком іХмельницького взяли у полон вчорашні його спільники-татари,козаки проголосили наказним гетьманом І. Богуна. Він зумів ор-ганізувати відступ через болото й ціною життя трьохсот запоро-жців врятував від знищення козацьку армію. Теоретики баталь-ного мистецтва високо оцінюють операції І.Богуна проти військаС.Чернецького, котре вдерлося 1653 р. на Брацлавщину. Хитримиманеврами він заманив Чернецького під м. Монастирище і роз-громив його. Коли в 1662 р. поляки кинули І. Богуна до в’язниці,він погодився з планом Яна Казимира про похід на Лівобережжя,бо задумав згуртувати війська для відсічі полякам. Та наміри йо-го стали відомі. Богуна стратили під Новгород-Сіверським.

Постать славного полковника висвітлено у трилогії М. Стариць-кого «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані» та в повістіА. Кащенка «Борці за правду». І. Богунові присвячена картинаМ. Самокиша «Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у1653 р.». Портрет полководця відтворив художник Я. Мадеєвський.


БОГУСЛАВКА МАРУСЯ — героїня української народноїдуми «Маруся Богуславка». За думою, перебуваючи в турецькійневолі, вона відкрила в’язницю й випустила на волю 700 козаків-невільників. Вірогідних історичних даних про неї немає. Вважа-ють, що це узагальнений образ жінки-патріотки, створений наро-дом на основі фактів патріотичної поведінки багатьох жінок-бранок. Думу про Марусю Богуславку високо оцінював Т. Шев-ченко, її сюжет використали в однойменних творах І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін.

Бб

34

Образ героїні народної думи відтворив І. Багряний у повісті«Маруся Богуславка». В. Авраменко, український хореограф таактор, на власній студії в США поставив кінофільм «Маруся Бо-гуславка» за участю хору О.Кошиця. Композитор А.Свєчниковстворив балет «Маруся Богуславка». У 1981 р. у Богуславі буловстановлено пам’ятник героїні народної думи.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — С. 5.] Зо-тов В. М.

БОЙКИ — етнографічна група українців, які населяють гір-ські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської обл.Дехто з учених виводить назву від частого вживання населеннямчастки «бойє» в різних значеннях. Гадають, що Б. — нащадки бі-лих хорватів, яких Володимир Великий приєднав до Київськоїдержави. Відрізняються від сусідів мовою (бойківською говір-кою), одягом, будівництвом, звичаями. До недавнього часу носи-ли одяг домашнього виробництва: полотняні штани й сорочки,кептар, бриль (широкополий капелюх), ходаки (легке й міцнешкіряне взуття), широкий шкіряний пояс, полотняні сорочки,спідниці-мальованки та білі полотняні тахти. Бойківська сорочкавишивана хрестиковим геометричним узором, рідше рослинниморнаментом, виконаним одним (чорним або червоним) або двома(чорний і червоний, червоний і синій) кольорами. В архітектурізберігся своєрідний тип бойківської хати (з ґанком) і трибаннихцерков з характерним так званим опоясанням (церква св. ЮраXV—XVI ст. у Дрогобичі). Б. зберегли чимало старовинних зви-чаїв та обрядів. З давніх часів займалися скотарством. Останнімчасом — хліборобством, скотарством, садівництвом.

У картині К. Устияновича «Бойківська пара» відтворено епі-зод з життя Б.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2. / Гол.ред. М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 10.] Зо-тов В. М.

БОНДАРСТВО — вид деревообробного промислу,пов’язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил,цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробни-ми промислами в Україні поширилося пізніше, проте швидко на-було значного розвитку, особливо на Поліссі. Українські бондарідобре розумілися на різних сортах дерева й добирали їх конкрет-но для кожного виробу. Зокрема ті, що призначалися для рідин,

Бб

35

виготовляли з твердого дерева, зазвичай з дуба. Поширення ме-талевого посуду призвело до занепаду промислу. Але багато лю-дей упевнені, що дерев’яні місткості надають специфічного сма-ку солінням, медам, сокам, квасам та іншим напоям.

Про вироби бондарства говорять: «Тим бочка смердить, чимна лита», «Бездонної бочки не наллєш», «Тобі хоч діжу з тістом,то все мало», «З однієї діжки і хліб, і пироги», «Коли мед, так і зковшем» та ін.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 36—37.]Зотов В. М.

БОПЛАН Гійом Левасер (приблизно 1600—1673) — францу-зький інженер, який перебував на польській службі в Україні.У 1639 відбудував фортецю Кодак; побудував численні замки йфортеці (Бар, Броди, Кременчук). У 1648 р. повернувся до Фран-ції і в 1650 р. видав славнозвісний «Опис України», який булоперекладено на англійську, німецьку, польську, російську, украї-нську мови. У своїх описах віддає належне хоробрості та сприт-ності українських козаків, захоплюється їхнім героїзмом та ли-царством: «Хоробрі звитяжці, загартовані в боротьбі, вони готовіза першим наказом […] виступити в похід», «Не можна надиву-ватися, з якою сміливістю вони перепливають море». Дослідникпише, що вони «понад усе на світі цінують свободу, без свободине уявляють собі життя».

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 45—46.] Зотов В. М.

БОРИСФЕН (від грец. «той, що тече з півночі») 1. НазваДніпра в творах Геродота, Арістотеля, Стратона, Овідія, Плінія таін. 2. Назва м.Ольвії в античних джерелах.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — С. 47.] Зо-тов В. М.

БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА (Боспор) — одна з античнихдержав Північного Причорномор’я. Виникла близько 480 р. дон.е., за припущеннями, внаслідок об’єднання грецьких полісів назахідних (Пантікапей, Тірітака, Мірмекій) та східних (Гермонаса,Фанагорія, Патраєй тощо) берегах Керченської протоки (БоспорКіммерійський). Столиця — Пантікапей. Населення мішане: гре-ки, таври, скіфи, синди, меоти, праслов’яни. В 70-х роках IV ст.н.е. внаслідок навали гунів держава розпалася.

Бб

36

У літературі Б.Д. описана у творах М.Костомарова («ЭллиныТавриды») та в ін.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 59.]Зотов В. М.

БОЯН (БАЯН) — легендарний співець часів Київської Русі,творець патріотичних пісень. Уперше згадується у «Слові о пол-ку Ігоревім». Автор цієї пам’ятки літератури стародавньої Русікілька разів звертається до Бояна, називає його «віщім» співцем,«соловейком старих часів», говорить, що, коли той клав свої віщіперсти на живі струни, вони самі князям співали славу. Пісні Бо-яна надихали військо в поході, запалювали у воїнів жадобу славий мужності. Пізніше слово «боян» стало вживатися в загальномузначенні — видатний поет, народний співець.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 66.]Клімачова А. В.

БРАТСТВА — національно-релігійні громадські організаціїміщан та селян України кінця XVI—XVIII ст. Виникли у відпо-відь на посилення політики національного та релігійного утис-ку, яку провадили Польща та католицька церква в Україні. У 60-х роках XVI ст. широку діяльність розгорнуло Львівське братс-тво, близько 1615 р. було засноване Київське, а в 1617 р. — Лу-цьке братства. Міські Б. були аналогічні цеховим корпораціям імали свої статути. У спеціальних братських домах відбувалисясходки братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд,робилися внески й пожертви, влаштовувалися колективні обідитощо. Надавали матеріальну допомогу своїм членам, організо-вували школи, друкарні, книгарні, бібліотеки, а найбільш замо-жні — шпиталі-притулки для хворих і непрацездатних. Витратипокривали власною працею, за рахунок внесків, прибутків віднерухомого майна, продажу свічок та хмільного меду. Основ-на мета Б. — сприяння народній освіті, відновленню чистотинаціональної релігії, проповідь тверезого способу життя та ми-лосердя.

Про діяльність Б. на Західній Україні розповідається в романіР. Іваничука «Черлене вино».


Бб

37

БРЕСТСЬКА УНІЯ 1596 р. — об’єднання православної цер-кви України й Білорусії з католицькою. У Б.у. частково було реа-лізовано давню мрію християн про об’єднання в одній церкві.Українські та білоруські єпископи покладали надії, що з утво-ренням унії українці й білоруси матимуть рівні права з католика-ми в Польській державі, зросте престиж православних церков, удержаві запанує злагода. Але наслідком об’єднання був розколукраїнського суспільства навпіл: з одного боку, більшість духо-венства та народні маси, які виступили проти унії, з іншого —колишні церковні керівники, підтримувані польським королем такупкою прибічників уніатства. Те, що почалося як спробаоб’єднати християнські церкви, закінчилося їх подальшим подрі-бненням, оскільки замість двох стало існувати три церкви: като-лицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її зго-дом стали називати. Радянська влада вела жорстоку боротьбу зуніатською церквою, ліквідованою згодом на Львівському церко-вному соборі (1946). З кінця 80-х років ХХ ст. греко-католицькацерква почала відроджуватися.

[Релігієзнавство: Підручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Те-ремка. — К.: Академія, 2000. — С. 286—292] Зотов В. М.

БРИЛЬ (солом’яник), головний убір українських селян.Його плели різними способами: рівною широкою стрічкою, атакож у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші мали назвупростих, а інші — зубчастих. Великою популярністю користу-валися Б. з широкими крисами й голівкою у вигляді зрізаногоконуса.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 44] Зо-тов В. М.

БРОНЗОВИЙ ВІК — період в історії людства, час поширен-ня виробів із бронзи. У IV тис. до н.е. бронза вже була відома натериторії Ірану, Месопотамії, Малої Азії, в Єгипті, в II тис. дон.е. — в усій Європі та Азії. На території сучасної України Б.в.тривав близько одного тисячоліття. Умовно його поділяють натри періоди: ранній (XIX-XVI ст. до н.е.), середній (XVI—XII ст.до н.е.), пізній (XII-VIII ст. до н.е.). Основні культури Б.в. вУкраїні — катакомбна, шнурової кераміки, середньодніпровська,гишнецька, комарівська, зрубна. Час тривання Б.в. на територіїсучасної України — 1800—800 рр. до н.е.

Бб

38

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 103—105] Зо-тов В. М.

БРЮЛЛОВ Карл (1799—1852) — видатний російський ху-дожник-романтик, професор Академії мистецтв у Петербурзі.У 1838 р. за кошти, виручені від продажу портрета В. Жуковсь-кого, якого намалював Брюллов, було викуплено з кріпацтваТ. Шевченка, і невдовзі молодого художника прийняли до Пе-тербурзької академії мистецтв у клас К. Брюллова, Найвідомі-шою картиною Брюллова є «Останній день Помпеї», в якій ви-явилося прагнення до психологічної та історичної правдивості.

Портрет В. Жуковського роботи К. Брюллова нині зберігаєть-ся в Державному музеї Т. Шевченка в Києві.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 111]Клімачова А. В.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (?—1668) — гетьман ЛівобережноїУкраїни (1663—1668). Спочатку виконував дипломатичні дору-чення Б. Хмельницького, служив у чигиринській сотні. Післясмерті Хмельницького опинився на Запорожжі і став кошовимотаманом. 1663 р. на «Чорній Раді» під Ніжином, опираючись назапорожців, козацьку чернь і Москву, здобув гетьманську булаву.А перед цим зробив кілька доносів російському цареві на своїхконкурентів. У 1665 р. поїхав до Москви, де урочисто віддав усюУкраїну під владу царя, пожертвувавши таким чином українсь-кою автономією. За це дістав чин боярина й одружився з дочкоюросійського боярина. На Правобережжі гетьманом у той час бувП. Дорошенко, котрий мріяв про незалежність України і вступиву боротьбу з Брюховецьким, який уже став на Лівобережжі непо-пулярним, дозволивши царським воєводам грабувати міста. Підупливом всенародного обурення Андрусівським договором у1668 р. Брюховецький розірвав з Москвою відносини й піднявпроти царя повстання, проте розлютований козацький натовпубив його в с. Будищах (сучасна Полтавська обл.).

Постать І. Брюховецького як підступного демагога, інтриганарозкрито в романі П. Куліша «Чорна рада».

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 49—50] Зотов В. М.

БУНЧУК І БУЛАВА — ознаки гетьманської влади, гетьман-ські клейноди. Бунчук — держак із золотою кулею, під якою ви-

Бб

39

сить кінське волосся. Бунчук турецького походження, був у тур-ків замість прапора. З Туреччини звичай носити бунчука передвоєначальниками прийшов до Польщі, а звідтам — до українсь-ких козаків, де їх носили перед гетьманом й запорозькими отама-нами. Найдавніша булава знайдена в могильнику біля Азовськогоморя під Маріуполем. За князівських часів набуває значення ду-же поширеної зброї. За козаччини її заступає шабля, а булава на-буває значення символу влади. Кожен гетьман мав особисту бу-лаву. Зроблена вона була переважно зі срібла.

Про булаву в народі говорили: «Аби була голова, то знайдеть-ся й булава», «До булави треба голови».

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 51] Зотов В. М.

БУРСА (від лат. «торба, гаманець»). Спочатку це слово озна-чало «гуртожиток для бідних студентів у середньовічних універ-ситетах», пізніше воно стало позначати навчальний заклад. Впе-рше виникла у Франції. На Україні Б. була при Київськійбратській школі. З 1632 р. існувала при Києво-Могилянській ака-демії.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 161]Зотов В. М.

ВвВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 р. — таємне розпоря-

дження Російського уряду від 20 липня 1863 р. про заборону дру-кування крниг українською мовою. Автором був міністр внутрі-шніх справ Російської імперії П.Валуєв, відомий своїмиантиукраїнськими поглядами. В.ц. значною мірою інспірованийросійськими політичними колами, публіцистами, які звинувачу-вали (нерідко під упливом польської шовіністичної преси) украї-нські національно-культурні сили в революційній пропаганді,політичному сепаратизмі, зв’язках з польським повстанням, унамаганнях створити «окрему» літературу, в «передражнюванні»народної, тобто російської мові. Покликаючись на те, ніби «бі-льшість малоросів самі доводять, що ніякої малоросійської мовине було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолю-ддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неїПольщі, В.ц. заборонив друкувати українською мовою шкільніпідручники, науково-популярні праці, релігійні видання, щоспричинило закриття недільних шкіл, переслідування діячів осві-ти й культури. Наступним етапом дискримінації українськогодруку став Емський указ («Указ Юзефовича») у 1867 р.

[Русанівський В. М. Історія української літературної мови.Підручник. — К.: АртЕк, 2002. — С. 224—227; Українська мова.Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О.(співголови), Зяблюк М. П. та ін. — К.: Українська енциклопедія,2000. — С.59; Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. —К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 103] Зотов В. М.

ВАРЯГИ (від давньосканд. «норманські воїни, які служили увізантійських імператорів») — назва жителів Скандинавії в дав-ньоруських джерелах. Уперше згадуються в «Повісті временних

40

Вв

41

літ», де вміщено легенду про «закликання варягів». На КиївськійРусі з’явилися в ΙX—Х ст. Служили як наймане військо руськихкнязів у так званій варязькій дружині, виконували функції кня-жих послів. Були добре озброєні — панцирі й шоломи забезпечу-вали захист від ударів ворога, меч давав перевагу в боротьбізблизька. Під упливом В. була прийнята нова військова тактика.Військо ішло в бій упорядковане, однією лавою, не безладно, як удавніх слов’ян. Вони привчили військо до дисципліни, давализразок єдності й товариського життя. Швидко асимілювалися змісцевим населенням. Після В. на території сучасної України за-лишилися два великі могильники (у Києві та Чернігові — Шесто-виця).


ВАЩЕНКО Григорій (1879—1967) — видатний педагог. За-кінчив Полтавську духовну семінарію, потім — Московську ду-ховну академію. З 1904 р. займався педагогічною діяльністю.У 1927 р. написав свою найбільшу педагогічно-дидактичну пра-цю «Загальні методи навчання» (на час написання цієї роботипрацював завідувачем кафедри педагогіки Полтавського педаго-гічного інституту). Книга стала підручником для всіх навчальнихзакладів України, але в 1933 р. в ній знайшли «буржуазний наці-оналізм», вона була заборонена і знищена, а автора звільнено зпосади та порушено справу. Під час війни емігрував до Німеччи-ни. З 1945 р. — професор педагогіки при Українському вільномууніверситеті Мюнхені, з 1946 р. — професор педагогіки та пси-хології у Православній богословській академії в Мюнхені (з1950 р. — її ректор). За кордоном написані такі праці: «Завданнявиховання української молоді», «Релігія і майбутнє людства»,«Свобода волі як філософська і педагогічна проблема», «Вихо-вання мужності й геройства» та багато ін. (в Україні не видавали-ся). У 1995 р. в Україні вийшла перша книжка зі спадщини Ва-щенка — «Виховний ідеал» (раніше видана в Мюнхені, 1947 р.).Основним напрямком в українській народній освіті вважав наці-онально-патріотичний і релігійний підхід до питань педагогіки.Змістом ідеалу українського виховання, за концепцією Г. Ващен-ка, має бути служба Богові і служба Батьківщині.

У 1995 р. створено Всеукраїнське педагогічне товариствоім. Г.Ващенка (голова — А.Погрібний).

Вв

42

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 50] Клімачо-ва А. В.

ВВЕДЕННЯ — християнське свято, що знаменує початок зи-мового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст.ст. (тепер 4 грудня) «коли уводилося літо в зиму». Цей день ві-щував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливимчи дощовим. На Рівненщині говорять: «Введення прийде — святнаведе». Справді, після Введення йшла низка дуже популярних ународі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і,нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща.

Це одне з найголовніших (дванадцяти) свят православної цер-кви, встановлене в пам’ять приведення трирічної Марії, майбут-ньої Богоматері, до Єрусалимського храму, куди її віддали бать-ки для виховання.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А.Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 53; Українська ізарубіжна культура: Навчальний посібник / Під заг. ред. Забло-цької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім», 2001. —С. 301] Таран В. О.

ВЕЛЕС (Волос) — один із найстаріших язичницьких богів,котрий вважався богом достатку. Відома його друга назва —«скотій бог», що стає зрозумілою, коли врахувати, що худоба вдавнину вважалася символом багатства взагалі. Крім того, Велес,як і римський Меркурій, був опікуном торгівлі. Те, що Боян у«Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує йна те, що Велес був також богом поезії й музики, тобто покрови-телем мистецтва. Назва «Велес» походить від «волох» — воло-хатий.

Ім’я Велеса залишилося в багатьох географічних назвах: Во-лосів Яр (на Вінничині), Волосова вулиця (в Новгороді), гора Ве-лес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назваМолдови — Волощина — походить від імені Волоса.


«ВЕЛЕСОВА КНИГА» — писемна пам’ятка країни древлян(Південної Русі). Написана приблизно за часів Аскольда й Дірадокириличним письмом. Уміщує опис слов’янської міфології, по-глиблює уявлення про передісторію Київської Русі. Автори (або

Вв

43

автор), імовірно, були язичниками, оскільки в книзі вели супере-чку з християнством.

«В.к.» знайшов офіцер російської армії Ізенбек у бібліотецізруйнованої панської садиби й вивіз її до Європи (1919). Авторомперекладу «Велесової книги» на українську мову є Б. Яценко.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А.Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 54—55] Та-ран В.О.

ВЕЛИКДЕНЬ (ПАСХА) — найбільше з християнських свят,встановлене на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається впершу неділю після весняного рівнодення й повного Місяця. Затиждень до В., у вербну (лозову) неділю з церкви приносили освя-чену вербу й шмагали нею всіх членів сім’ї й худобу. Від вербноїнеділі починали активну підготовку до В.: варили яйця й розпису-вали писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікалиобрядове печиво, паску. Багатим був репертуар традиційних вели-кодніх ігор. Діти залюбки грали в «цокання» — биття яєць: той,кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі.

Про В. в народі говорять: «Не щодень Великдень», «Дорогеяєчко к Великодню», «Де той у Бога Великдень, а він вже з кра-шанками», «Коли б то можна бути через зиму котом, через літопастухом, а на Великдень попом», «Не к Різдву йде, к Велико-дню: уночі тріщить, а вдень плющить».

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 234—235] Та-ран В. О.

ВЕЛИКИЙ ЛУГ — Дніпрові плавні на лівому березі Дніпра,від о. Хортиці до о. Скалозубового, довжиною близько 110 км ішириною до 20 км. Низина заросла лісом, очеретом і рогозою,площа — понад 1000 кв. км. Назва В. Л. за цією територією за-кріпилася в часи козаччини (16—18 ст.). На території В. Л, зXVI ст. до 1775 р. містилася Запорозька Січ. Тут козаки знаходи-ли прихисток від ворогів. Був символом безпеки та свободи. Упіснях Великий Луг називали батьком: «Ой Січ — мати, а Вели-кий Луг — батько».

В.Л. оспіваний у піснях і думах українського народу, про ньо-го згадується у численних прислів’ях і приказках, його описано ухудожніх творах і зображено на картинах. Він став для багатьохпоколінь українців символом козацької звитяги, військової слави,волі і незалежності України.

Вв

44


ВЕРНАДСЬКИЙ Володимир (1863—1945) — видатний при-родознавець, мінералог, геохімік. Народився в Петербурзі, закін-чив Петербурзький університет. Дійсний член Російської АН,професор Московського університету. У 1918 р., за часів УНР,очолював Комісію для вироблення законопроекту про заснуванняУкраїнської академії наук у Києві, став дійсним членом Україн-ської АН і її першим президентом. З 1921 р. жив у Росії, очолю-вав ряд дослідних комісій, був віце-президентом міжнародноїкомісії для визначення віку геологічних порід радіоактивнимиметодами. Написав понад 400 наукових праць. Збагатив наукуідеями, що стали основою нових напрямів у сучасній мінералогії,геології, гідрогеології. Його іменем названа Центральна науковабібліотека НАН України.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 315—316] Зотов В. М.

ВЕРТЕП (зі ст.сл. «печера») — популярний у барокову добу(XVII—XVIII ст.) пересувний ляльковий театр (театр маріоне-ток), з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майда-нах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Своєю формою на-гадував селянську хату або церкву. Всередині двоповерховоїскриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різд-вяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Поруч зляльковим побутував і «живий» В. — специфічний фольклорнийтеатр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами:«Іроди», «Героди», «Королі» тощо. Спочатку творцями й вико-навцями вертепних драм були школярі та «мандрівні дяки», піз-ніше — мандрівні групи артистів. Це дійство збереглося перева-жно в Західній Україні й дотепер.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гро-м’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 111—112] Клімачова А. В.

ВЕРЬОВКА Григорій (1895—1964) — хоровий диригент, ком-позитор, педагог, народний артист України. Народився на Чернігі-вщині. Закінчив Київський музично-драматичний інститут. Бувпрофесором і завідувачем кафедри хорового диригування Київсь-кої консерваторії. Збирач і пропагандист української народної пі-сенної творчості, організатор, художній-керівник і головний дири-

Вв

45

гент Українського народного хору (1943—1964). Голова правлінняСпілки композиторів України (1948—1952). Автор численних тво-рів (у 1971—1980 рр. вийшло зібрання творів у 6-ти томах, кудиувійшли пісні, хори, романси, обробки народних пісень).

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 54; Українсь-ка Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред. М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2— С. 328.] Клімачова А. В.

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ — народний обряд, що включаєігрові дії, співи, музику під час весілля. Поділяється на три цик-ли: передвесільний (сватання, умовний, оглядини, заручини,бгання короваю і дівич-вечір), власне весільний (запросини, об-дарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю,перевезення посагу, перезви, рядження), післявесільний (вшану-вання батьків молодими, прилучення невістки до родини чолові-ка, тобто обряди хлібин, свашин та гостин). «Сценарій» тради-ційного народного весілля в основних рисах зберігся йдотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значнотрансформованому вигляді в умовах міста. У характері В.о. від-билися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світо-глядні уявлення, що формувалися упродовж століть.

В.о. широко використовується в літературі («Наталка Полтав-ка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Маруся»Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Тіні за-бутих предків» М.Коцюбинського, «Земля» О.Кобилянської).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 329—330; Лі-тературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р.Т., Ко-валів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 112—114] Зотов В. М.

ВЕСНЯНКИ — вид календарно-обрядових пісень. Це життє-радісні, з яскравою й багатою поетикою, розмаїттям мотивів, на-самперед любовних, пісні. У Галичині це — гагілки, гаївки, ягів-ки, лагойолки тошо, котрі відрізняться від В. тількикалендарними межами виконання. Як писав В. Гнатюк, «не кож-ну веснянку можна зачислити до гаївок, хоч кожда гаївка є вес-нянкою. Термін «веснянка» обіймає ширший цикл пісень, «гаїв-ка» вужчий, бо веснянку в Україні співають цілу весну, а гаївкуна Галичині — лише на Великдень». Однак розмежування гаївок

Вв

46

і веснянок досить умовне. В. — перважно дівочі пісні. Мають восновному діалогічну форму. Мотиви, образна структура В. зу-мовили своєрідний різновид української лірики: вірш «Веснівка»М. Шашкевича, цикл віршів «Веснянки» І.Франка, «Маївка»М. Рильського, «Веснянка» А. Малишка. Простежуються вони утворчості Лесі Українки, П. Грабовського.

[Гнатюк В. Гаївки // Матеріали до української етнології. Львів,1909. — Т. ХІІ. — С. 2; Літературознавчий словник-довідник /Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ«Академія», 1997. — С. 114] Клімачова А. В.

ВИГНАНЦІ (баніти, ст.сл. ізгої) — у давній Русі XI—XII ст.люди, що вийшли зі свого звичайного суспільного становища узв’язку з певними обставинами й перебували під опікою церкви.Церковний устав князя Всеволода Мстиславича (XII ст., за де-якими припущеннями XIV ст.) називає 4 категорії В.: не тямущийграмоти попів син; холоп, який викупився з холопства; купець,котрий заборгував; князь, позбавлений волості. Більшість В. по-ходила, можливо, з холопів, що викупилися або яких відпустилина волю, та знедолених людей.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 156] Зо-тов В.М.

ВИГОВСЬКИЙ Іван (?—1664) — гетьман України (1657—1659). За Богдана Хмельницького — генеральний писар. Ставшигетьманом, провадив пропольську політику, проти якої вибухну-ло повстання Пушкаря й Барабаша (1657—1658). У братовбивчійвійні загинуло близько 50 тис. чоловік, а керівники опозиції буливбиті. Спираючись на Швецію та Польщу, бажав добитися цілко-витої незалежності України від Москви. У 1658 р. ним була укла-дена Гадяцька унія з Польщею, за якою Гетьманщина мала увійтидо Речі Посполитої як Велике Князівство Руське. Однак народнімаси були незадоволені угодою, вбачаючи у Виговському пред-ставника польського ладу. Полковники Т. Цицюра, В. Золотарен-ко та інші повстали проти І. Виговського. Його позбавили геть-манської влади на раді під Білою Церквою й розстріляли підКорсунем. Точне місце поховання не відоме.

Образ гетьмана зображено в історичних романах І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський», П. Загребельного «Я,Богдан», Ю. Мушкетика «На брата брат».

Вв

47


ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—1654 рр. — війна українського народу за визволення від польсько-го панування. Була наслідком жорстокого феодально-кріпосницького й національного гніту, проти якого відбулися по-встання К.Косинського (1591—1593), Т.Федоровича (1630),Жмайла (1625), Павлюка (1637), І. Острянина (1638). Початкомвійни було повстання на Запорозькій Січі під проводом Б. Хме-льницького наприкінці січня 1648 р. Героями цієї довготривалоїй виснажливої боротьби стали Б. Хмельницький, полковникиІ. Богун, М. Кричевський, М. Небаба, М. Гладкий, М. Кривоніс таін. Завдяки військовим перемогам (під Жовтими Водами, Корсу-нем, Пилявцями) Україна виборола незалежність від Польщі,стала самостійною державою. В ході Визвольної війни формува-лася національна державна ідея, що стала для наступних поко-лінь українців заповітом у боротьбі за незалежність.

Цей героїчний період історії українського народу відображенов картинах невідомого художника XVII ст. «Богдан з полками»,М. Самокиша «Бій М. Кривоноса з І. Вишневецьким», в скульп-турі А. Білостоцького і О. Супруна «Перед боєм» та в ін.


ВИННИЧЕНКО Володимир (1880—1951) — письменник,художник, політичний діяч. Народився на Херсонщині. Навчавсяв Київському університеті. До 1917 р. написав оповідання й ро-мани («Заповіти батьків», «Чесність з собою», «На терезах жит-тя», «Кирпатий Мефістофель»), у яких відобразив людину вскладних суспільних і внутрішніх протиріччях на межі століть.Обстоював гуманізм і право людини на особисте щастя. У цейперіод створив п’єси «Дисгармонія», «Великий Молох», «ЧорнаПантера і Білий Ведмідь» та ін. У 1918—1919 рр. — голова Ди-ректорії. Емігрував, у 1920 р. повернувся на Україну, хоча в цейчас ще продовжувалася битва військ УНР з радянськими війсь-ками. Займався партійною діяльністю (його було уведено доскладу ЦК компартії), невдовзі вийшов з партії й уряду. В еміг-рації написав перший в українській літературі фантастичний ро-ман-утопію «Сонячна машина». Після смерті письменника булознайдено його романи «Вічний імператив», «Про каження, аболепрозорій», «Конкордизм», «Поклади золота», «Слово за тобою,

Вв

48

Сталіне», в яких письменник відображав післявоєнний світ зісвоїм баченням його демократичного перетворення. Частина ро-манів та «Щоденники» були видані в США та в Україні.

У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений у конц-таборі. У повоєнні роки займався живописом (створив біля100 полотен). Помер і похований у Франції. Драматургія Винни-ченка повернута на українську сцену в кінці 1980-х років, булознято телефільми за його творами. У 1990 р. запроваджено літе-ратурну премію ім. В.Виниченка.

[Жулинський М. Володимир Винниченко // Історія українськоїлітератури ХХ століття. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 1. —С. 252—262; Енциклопедія українознавства для школярів і сту-дентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Олі-фіренко, Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 57]Зотов В. М.

ВИШЕНСЬКИЙ Іван (між 1545—1550 — після 1620) —письменник. Народився на Львівщині, жив у Луцьку, наприкінці1590-х років переселився на Афон (Греція), прийнявши чернецт-во. Представник полемічної літератури. Відомо всього 17 творів.У більшості з них виступав проти польсько-католицької реакції,уніатства, викривав польських та українських феодалів-кріпо-сників. Незрівняний стиліст. Використовував живу народну мо-ву, що надавало творам яскравості й переконливості. Його літе-ратурну спадщину вивчали І. Франко, А. Кримський, М. Грушев-ський, М. Сумцов, Д.Чижевський та ін. Творчість Вишенськоговплинула на розвиток жанру сатири в українській літературі.

Образ письменника відображено в поемі І. Франка «І. Ви-шенсь кий».

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 401] Зо-тов В. М.

ВИШИВКА — вид народно-декоративного мистецтва, орна-ментне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане руч-ними або машинними швами. Вишивають лляними, конопляни-ми, бавовняними, шовковими нитками. Застосовується дляприкрашання одягу, речей побутового вжитку, може бути само-стійним твором. На території України В. відома з часів скіфів(І тис. до н.е.). Орнаменти бувають геометричні, рослинні, з зо-браженням тварин. Найвідоміші осередки вишивки в Україні —с. Решетилівка та Городилівка (Полтавська обл.).

Вв

49

Народні майстрині В. відтворені на картинах художниківМ. Пуг-лик-Белень «Вишивальниця» і В. Приходько «Вишиваль-ниці».


ВІДРОДЖЕННЯ (Ренесанс) — епоха в історії культури тамистецтва. В. сформувалося в Західній Європі, перш за все в Іта-лії; пов’язане з процесом формування світської культури, гумані-стичної свідомості, які поривали з релігійним містицизмом.У цей час розгорталися відповідні процеси в мистецтві, філосо-фії, науці, моралі, соціальній психології та ідеології. Італійськігуманісти XV ст. орієнтувалися на «відродження» античної куль-тури (звідси й назва), світоглядні та естетичні принципи якої бу-ли визнані ідеалом, гідним наслідування. В історії культуриВ. вирізняють такі етапи: Раннє Відродження (Ф. Петрарка,Дж. Бокаччо, Альберті, Донателло, Тиберті, Мазаччо), ВисокеВідродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Ф. Ра-бле), Пізнє Відродження (В. Шекспір, М. Сервантес). Головноюособливістю В. є цілісність та різнобічність у розумінні людини,життя й культури.

Українська культура в XVI—XVII ст. розвивалася під упли-вом культури східноєвропейського слов’янства та ідей загально-європейського В. У цей час з’являються латиномовні поетиЮ. Котермак, П. Русин з Кросна, С. Оріховський, С. Кльоновичта ін. Європейського рівня мислення досягає релігійна полеміка утворах Х. Філарета, С. Зизанія, І. Вишенського. В Україні з’явля-ються переклади творів італійських письменників-гуманістів. Ідеїсвободи знаходять вдячний ґрунт серед вільнолюбивих українців,для яких прагнення до незалежної власної держави і розвиток ви-сокої культури стають панівними.

Уплив італійського В. був відчутним в архітектурі. Водночасвідбувався процес поєднання ренесансних прийомів з місцевимитрадиціями (споруди XVI—XVII ст. на Київщині, Черкащині,Чернігівщині, Житомирщині, Волині). Окремі його риси помітнів українському живописі, графіці (Ф. Сенькович, М. Петрахно-вич, В. Стефанович та ін.), декоративно-ужитковому мистецтві.

Дослідники М. Грушевський, Є. Маланюк, Ю. Лавріненко таінші відзначають, що ідеї В. на українському ґрунті мають своюспецифіку (неприйняття ідей титанізму, пафосу експансії). Заро-

Вв

50

дки нового в Україні не переросли в розвинену культуру Ренеса-нсу. Низку причин невідповідності нашого Відродження євро-пейському вчені відносять на рахунок несприятливих суспільно-політичних умов (відсутність цілісної національної держави, по-літичної та релігійної єдності), а нерідко й на національні катаст-рофи (доба Руїни тощо).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 44—45; Енциклопедія українознавствадля школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко,С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л.В.Оліфіренко. — Донецьк:Сталкер, 1999. — С.346; Літературознавчий словник-довідник /Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ«Академія», 1997. — С. 121—124] Таран В. О.

ВІДЬМА (чаклунка, чародійка) — популярний демонологі-чний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві категоріїВ.: уроджених та навчених. Уроджені з’являлися на світ за за-кляттям. Сьома дочка в сім’ї також могла народитися відьмою.Навчені вважалися найбільш активними у здійсненні шкідливихвчинків, оскільки набували свої знання від досвідчених чарівницьабо від самого чорта. Зовні вони — дуже ефектні жінки, частовдовиці (яскравий приклад — гоголівська Солоха). Вважалося,що В. не їдять м’яса, обожнюють вареники з сиром (тому можутькрасти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем зустрічіВ. на Україні була Лиса гора під Києвом, куди вони зліталися,сидячи на помелі, кочерзі або пранику (валку для прання). Згідноз традиційними уявленнями, В. могли «поробити», напуститихворобу, але при цьому здатні були замовити біль, відпоїти тра-вами. У кожному селі, як правило, були жінки, підозрювані узв’язках з нечистою силою. У народі говорять: «Гірша відьмавчена, як родима», «Упир і непевний усім відьмам родич крев-ний», «Що втну, не перетну» (примовка відьомська), «Мовчи, ві-дьмо, каянськая ти дочка». Народні уявлення відтворив у повісті«Конотопська відьма» Г. Квітка-Основ’яненко.

За мотивами народних переказів написали твори Г. Квітка-Основ’яненко («Конотопська відьма»), С. Васильченко («Відьма»).

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 300—301.] Клімачова А. В.

ВІЗАНТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — твори, написані давньоюй середньогрецькою мовами у Візантійській імперії з центром у

Вв

51

Константинополі (давній Візантії) у період з IV до XV ст. (до за-воювання імперії турками в 1453 р.). Тісно пов’язана з античноюта східними літературами. Є своєрідним відгалуженням грецькоїлітератури. Має кілька періодів розвитку, з властивими для нихособливостями світогляду й мистецтва. Найвидатніші письмен-ники: імператор Костянтин VII Багрянородний, Симоен Мета-фаст, Михаїл Пселл, Христофор Мітіленський, Николай Коллікл,Теодор Продром.

Мала помітний вплив на розвиток літератур країн Європи, зо-крема слов’янської. «Візантія — це праджерело нашої духовноїкультури» (Митрополіт Іларіон). З прийняттям християнства вКиївській Русі набувають поширення переклади богослужебноївізантійської літератури, апокрифів, житій святих («Четьї-Мінеї»), повістей, ораторської прози тощо. На Русі в перекладахбули відомі хроніки Георгія Амартола, Георгія Синкела, СимеонаЛагофета, Іоанна Малали, твори проповідників IV ст. Іоанна Зла-тоуста, Григорія Богослова, Василія Кесарійського, повість прожиття та подвиги Олександра Македонського, епос про ДігенісаАкрита. Переписування, переклади та вивчення візантійської лі-тератури сприяло виникненню власної літератури Київської Русі,яка збагатилася системою жанрів (житія, повчальні твори тощо).

В.л. досліджували І. Франко, О. Білецький, А. Білецький,Т. Чернишова та ін.


ВІЙ — демонічна істота, що має образ старого діда з величез-ними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тя-гнуться аж до землі. Погляд його може вбити людину, від ньогобудинки падають під землю, а на їхньому місці утворюються озе-ра або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, щоВій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

Образ Вія зображено в однойменних повісті М.Гоголя, оперіМ. Вериківського, опері-балеті В. Штогаренка та в поемі длясимфонічного оркестру Г. Драненка.


Вв

52

ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАКИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ — бунчук ібулава, хорогви, бубни, печать, труби, деколи також і козацькаартилерія. Ці відзнаки звалися клейнодами (від нім. «коштов-ність»), і запорозьке військо ставилось до них з великою поша-ною. Назви військових клейнодів фіксуються з 1630 р. до кінцякозаччини. Відзнакою гетьманської влади, окрім бунчука й була-ви, була комишина — палиця з комишу (це була відзнака й суд-дівської влади). Коли в 1638 р. провинився полковник Філоненко,його «скарали явно комишиною і ланцюг на шию заклали»(Я.Собеський). Відзнака полковників — пернач. Він був схожийна булаву, але на кінці мав не кругле «яблуко», а шестиграннийнаконечник. Печатка запорозького війська округла; посерединіпечатки — герб: козак у шапці й кунтуші, підперезаний поясом.Довкола печатки розташований напис: «Печать Славного Войсь-ка Запорозкого Низового». Різні запорозькі паланки мали своїпечаті з різними знаками: конями, птахами, левами, оленями, ша-блями, списами, стрілами та ін.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В.Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 61.] Зотов В. М.

ВІНОК — плетиво з квітів, дівоча прикраса, а також символприсвячення божеству. Звичай плетіння В., поширений серед усіхслов’янських народів, існував ще за передісторичних часів як ат-рибут релігійного культу взагалі й сонячного культу весни зок-рема. Крім того, В. — природний символ привітності та краси:«У нього у дворі, як у віночку».

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2 — С. 475]Клімачова А. В.

ВІНЧАННЯ — форма церковного шлюбу, яка запроваджува-лась Синодом з XVII—XVIII ст. На перших етапах цього процесуВ. населення України сприймало погано, оскільки воно супере-чило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жи-ли нарізно, аж поки справлять традиційне весілля. Лише посту-пово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили, ставшиневід’ємним компонентом весілля.


Вв

53

ВІРА — термін для позначення особливого екзистенційного,духовного акту людської життєдіяльності, який не визначаєтьсялише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами йогосвоєрідності, змісту, основ та критеріїв; одна з найважливішихспецифічних здатностей людини сприймати належне як суще,бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтвер-джені соціально-історичним чи індивідуальним практичним абож пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експе-риментальними чи логічними засобами знання, цінності, нормита ідеали як істинні, автентичні характеристики об’єктивної реа-льності; підґрунтя і складник адекватного вираження людськихсвітовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світогляднихкатегорій. Термін «В.» в широкому розумінні означає те саме, щой віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотриму-ється та чи інша людина; у вужчому розумінні В. — це або вища,протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціона-льно необґрунтована впевненість у реальному існуванні різнома-нітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене отото-жнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. За межамирелігійної свідомості віра є сприйняттям даних знання (понять,суджень, уявлень, ідей тощо) як істинних, без попередньої пере-вірки їх власною пізнавальною діяльністю.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — C.92] Таран В. О.

«ВІТЧИЗНА» — провідний літературно-художній та громад-сько-політичний журнал, орган СП України. Заснований у Хар-кові в 1933 р., під назвою «Радянська література» виходив у Хар-кові, з 1934 р. — у Києві, з 1941 р. під назвою «Українськалітература» — в евакуації в Уфі. Під теперішньою назвою вихо-дить із січня 1946 р. Головний редактор журналу — О. Глушко.У журналі друкуються нові твори українських письменників, пу-бліцистичні статті на актуальні теми, літературно-критичні огля-ди та інші матеріали з культурно-мистецького життя, проблемнауки, моралі та права. «Вітчизна» присуджує своїм авторампремію імені Ю. Яновського в жанрі навели.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 505;Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 63; Літерату-

Вв

54

рознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Кова-лів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 136—137] Зотов В. М.

ВІЧЕ — у слов’ян сходи громади, ради. Найавторитетнішіпредставники громади міста вели князя до столу й садовили нанього. І саме від тієї хвилини вважалося, що він має всю дануйому громадою владу. Право прийти на цю раду мали всі вільнігромадяни землі. У літописах нерідко говориться, що на В. зби-ралися «всі кияни». Якщо князь приймав важливе рішення, томав одержати на нього згоду В.. Скажімо, договір Ігоря з греками945 р. укладався від імені «великого князя руського, і від усіхкнязів, і від усіх людей руської землі». У певні періоди історіївлада В. була вища за княжу. Віче могло сказати правителеві: за-лиши нас, бо запрошуємо на твоє місце найбільш гідного. Як під-рахував історик М. Грушевський; тільки в Києві таким чиномгромада змінила 14 князів. Після монголо-татарської навалиВ. перестало відігравати свою важливу роль.

Народне В. описане в повісті І. Франка «Захар Беркут».[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 2 / Гол. ред.

М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 507—508.] Та-ран В. О.

ВОВЧОК Марко (Марія Вілінська; 1833—1907) — україн-ська й російська письменниця. Народилась у Липецькій губе-рнії, навчалась у приватному пансіоні м. Харкова. Одружила-ся з засланим кирило-мефодієвцем О. Маркевичем. Жила вЧернігові, Києві, Немирові на Вінниччині. Мала дружні сто-сунки з Т. Шевченком, П Кулішем, І. Тургенєвим (прототипйого Одинцової в романі «Батьки і діти»), Л. Толстим, Д. Ме-нделєєвим, І.Сєченовим. Була знайома з широким колом фра-нцузьких літераторів, митців і вчених (П. Меріме, Ж. Берном,П. Віардо). Збірки «Народні оповідання» (1857), «Украинскиенароднные рассказы» (1859, російською мовою) сповненіспівчуття до покріпачених селян. Антикріпосницьке спряму-вання має також повість «Інститутка», присвячена Т. Шевчен-ку. Історичне минуле України Марко Вовчок зобразила у тво-рах «Кармелюк», «Сава Чалий», «Маруся». Піднесла на вищийщабель розповідну манеру української прози. Її творчістьвплинула на розвиток українського оповідання у 2-й половиніXIX ст. В останні роки жила на Північному Кавказі. Похованав Нальчику.

Вв

55

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 522—524; Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 65] Та-ран В. О.

ВОДЯНИК — різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є наземлі, водяник, згідно з українськими легендами про створеннясвіту, походить від чорта. Має вигляд старезного діда, покритоговодоростями, з довгою бородою й хвостом. Може перевтілювати-ся в різні істоти — дитину, козла, рибу тощо. Цей володар річок,ставків та водоймищ головує над русалками та опікується рибами.

На колоритний образ В. натрапляємо в багатьох народних пе-реказах, а також у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».


ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (?—1015) — видатний держанийдіяч княжої України. Великий князь київський. Син князя Свято-слава. Об’єднав східнослов’янські племена в одну державу й по-садив своїх синів по різних землях намісниками. Боровся з чор-ними клобуками та печенігами, котрі загрожували Києву. За своюдіяльність увійшов в історію з титулом Великий. За поширенняхристиянства на всіх українських землях православна церква ви-знала його святим, а за любов та увагу до народу його оспівувалив піснях як «Красне Сонечко», «Ласкавого князя». Зійшовши наКиївський престол у 980 р.. він започаткував нову добу в історіїКиївської Русі. На відміну від попередників, у центрі його увагибув насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збірданини. За Володимира Великого розвинулося будівництво цер-ков. У Києві побудовано Десятинну церкву, названу так тому, щокнязь віддав на неї десяту частину своїх прибутків.

Образ видатного державного діяча відтворено в романіС. Скляренка «Володимир». У 1853 р. В. Демут-Малиновський,П. Клодт, архітектор К.Тон у Києві збудували пам’ятник Воло-димиру Святославичу. Портрет Володимира Великого зображенона одногривневій купюрі сучасних українських грошей.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 564;

Вв

56

Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 67] Клімачо-ва А. В.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (Володимир-Василій Всеволо-дович; 1053—1152) — великий князь київський (1113—1125),онук Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянти-на IX Мономаха. Княжив у Ростові-Суздальському, Смоленську,Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі. У 1103 і1111 рр. організував успішні походи на половців. Літописці пере-казують, що Мономах, об’єднавши сили з іншими князями й мо-білізувавши населення, знищив 200 половецьких вождів. Свід-ченням популярності Володимира Мономаха було те, що післясмерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах за-йняв великокняжий престол, хоч він і не був безпосереднім спад-коємцем. І лише коли 60-річний Мономах дав згоду стати вели-ким князем (титул великих князів київські правителі почалиприсвоювати собі в XI ст.), повстання припинилося. Силою своговеличезного авторитету новому правителеві вдалося об’єднатирозгромлені руські землі. Мономах написав твір |повчального ха-рактеру «Повчання дітям» (1117), в якому закликав до цілісностідержави. 12 років сидів на київському престолі мудрий князь, іце були роки миру й спокою. Будувалися нові храми, наповнила-ся державна скарбниця. Київ пережив період піднесення. Прав-ління Мономаха в історії Русі замикає добу відносної єдностідержави.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 2. — С. 564;Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 68] Зотов В. М.

ВОЛЮНТАРИЗМ (від лат. «воля»), у моралі — суб’єкти-вістський принцип розуміння моральної діяльності, згідно з якимлюдина повинна здійснювати свій моральний вибір незалежновід будь-яких соціальних законів та суспільних норм «вільно»виявляти свою моральність, керуючись лише власним довільнимпоглядом. Волюнтаризм — крайній вираз етичного релятивізму,в основі котрого лежить деформоване розуміння моральної сво-боди людини, самодіяльності й творчості в моралі. Як практич-ний принцип поведінки В. висловлює точку зору крайнього інди-

Вв

57

відуалізму та нігілізму і в кінцевому результаті веде до амораліз-му. Термін «В.» увів німецький соціолог Ф. Тьонніс наприкінціXIX ст., однак волюнтаристські ідеї в етиці (як і у філософії) ви-сувалися й раніше. Принцип В. особливо характерний для етич-ного ірраціоналізму, для ідей А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бер-гсона.

[Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. —6-е изд. — М.: Политиздат, 1989. — С. 41—42] Клімачова А. В.

ВОРОЖІННЯ — різні способи вгадувати долю, передріка-ти майбутнє. Певна частина В., передусім пов’язаних з госпо-дарською діяльністю людини, акумулювала деякий раціональ-ний досвід. Проте більшість їх ґрунтувалася на забобоннихуявленнях: люди зазирали в майбутнє здебільшого через посе-редництво потойбічних сил і через контакти з померлимипредками.

Про обряд В. розповідається в баладі Л. Боровиковського«Маруся», йому присвячені картини Т. Шевченка «Циганка-ворожка», М. Пимоненка «Святочне ворожіння» і «Дівчата воро-жать».


ВРУБЕЛЬ Михайло (1856—1910) — російський художник,народився в Омську. У 1884—1889 роках жив і працював у Києві.У Кирилівській церкві виконав настінні розписи — «СходженняСвятого Духа», «Мойсей», «Христос» та ін. За ескізами митця уВолодимирському соборі виконано деякі орнаменти. Відновлю-вав живопис у Софійському соборі. У Києві написав картину«Дівчина на тлі перського килима» та ін.


«ВСЕСВІТ» — щомісячний літературно-мистецький і гро-мадсько-політичний журнал. Заснований у 1925 р. у Харкові.У 1925—1934 рр. виходив у Харкові як ілюстроване двотижневевидання, потім — щотижня й щодекади, пізніше знову як двоти-жневик. Після переведення столиці України до Києва (1934) жу-рнал виходити перестав. З 1954 р. видання відновлено в Києві якщомісячний журнал — орган СПУ, Українського товариствадружби й культурних зв’язків з зарубіжними країнами (з

Вв

58

1976 р. — Українського комітету захисту миру). В. Еллан (Бла-китний) — перший редактор «Всесвіту». Журнал публікує новіпереклади видатних творів минулого й сучасного. Вміщуютьсястатті про літературу й мистецтво за кордоном, публіцистичніматеріали з питань міжнародної політики та культурного життяукраїнської діаспори.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т.,Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 144—145] Зотов В. М.

ГгГАЙДАМАКИ (від тюрк. «нападник, волоцюга, грабіжник»)

1. Учасники народно-визвольної боротьби XVIII ст. проти поль-ського гніту на Правобережній Україні. Від початку XVIII ст. йнадалі поляки так називали селян-утікачів, які ховалися в лісах іграбували шляхетські маєтки. Найбільше гайдамацьке повстання,зване Коліївщиною (від «кіл», який служив зброєю для повстан-ців), відбулося в 1768 р. Підготував і очолив його Максим Заліз-няк, запорожець із с. Медведівки, що біля Чигирина. ЗахопившиУмань, повстанці створили територію за козацьким зразком з по-ділом на традиційні сотні. За наказом російського уряду Г. булипідступно роззброєні генералом Кречетніковим, а деякі переданіполякам на муки (І. Гонта); 2) склад військ на Україні у 191—1920 рр. під час громадянської війни. Використовували попу-лярні в народних масах історичні традиції й термінологію,боролися за незалежність української держави.

Події гайдамаччини XVIII ст. відтворено в поемі Т.Шевченка«Гайдамаки».


ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС — історичнапам’ятка, в якій автор розповідає про події в Україні від 1201 до1291 р. Зберігся в Іпатіївському літописному списку XIV ст.Складається з Галицького та Волинського літописів. Тут описаніподії, пов’язані з князюванням Д. Галицького: його воєнні похо-ди й участь у битві на р. Калці, князювання Василька Романови-ча, татарське лихоліття. Частиною літопису є легенда про Євшан-зілля, яку М. Грушевський назвав «чудовою квіткою українськоїпоезії». Одним із найвидатніших дослідників цієї пам’ятки єС. Генсьорський.

59

Гг

60

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 3 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С.105] Таран В. О.

ГАРМОНІЯ (від грец. «зв’язок, стрункість») — уявлення процілісність та досконалу організацію естетичного об’єкта, що ви-никає на основі якісної та кількісної різниці й навіть боротьбийого складників. Досить часто Г. розглядається як основа або не-обхідна умова прекрасного. Г. — це складна естетична категорія,що має широку сферу використання.

Уперше поняття Г. виникає в античності. Давньогрецькі мис-лителі називали Г. єдність протилежних основ: порядку й хаосу,досконалості й недосконалості. В епоху Відродження поняття Г.доповнюється теоретичними уявленнями про Г.; було висунутенове поняття — «грація».

Згідно з сучасними уявленнями, Г. є співзвучністю, узгодже-ністю частин цілого, в якому протилежні елементи розвиваютьсяв їх взаємозумовленності.


ҐЕ Микола (1831—1894) — художник, нащадок французькогоукраїнізованого роду. Народився на Поділлі, юнацькі роки провіву Києві, звідки по закінченні гімназії й університету переїхав доПетербурга. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв, сім ро-ків жив в Італії. З 1875 р. оселився на Чернігівщині. Найвідомішікартини: «Тайна вечеря», «Петро І і царевич Олексій», «Христосперед Пілатом», «Розп’яття». Створив багато картин на українсь-кі теми, зокрема писав портрети селян («Дівчинка-українка»,«Старий селянин» тощо), етюди («Хутір Іванівський», «Сутінки.Україна» тощо). Разом з іншими художниками організував виста-вку картин, гроші від продажу яких було передано на спору-дження пам’ятника М. Гоголю в Ніжині.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 3. — С. 156—157.] Таран В. О.

ГЕДОНІЗМ (від грец. «насолода, веселощі, задоволення») —напрямок в етиці, згідно з яким вищою метою життя й основниммотивом поведінки людини є насолода й задоволення. Філософ-сько-етичний напрямок, представники якого вважали Г. основ-ною рушійною силою людської поведінки, отримав назву нату-ралізму. В Давній Греції — батьківщині Г. — його моральніпринципи формували філософи Демокріт і Аристип. Але най-

Гг

61

більш відоме обґрунтування Г. запропонував Епікур, з ім’ям кот-рого поєднується окремий напрямок гедоністичної моралі — епі-куреїзм. Ідеї Г. проповідував також послідовник Епікура римсь-кий філософ Лукрецій. За часів Середньовіччя гедоністичнамораль вважалася гріховною, оскільки заважала, на думку церко-вних теологів, спілкуванню з Богом. Ідеї Г. поділяють і сучаснітеоретики західноєвропейської етики — Дж. Сантаяна, М. Шлік,Д. Дрейк та ін. Гедоністична мораль, що зводить багатоманіттялюдських потреб виключно до насолоди, сьогодні властива зде-більшого молодіжним субкультурам.

[Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. —6-е изд. — М.: Политиздат, 1989. — С. 54—55] Клімачова А. В.

ГЕРБ — усталене відповідно до законів геральдики зобра-ження, що належить державі, місту або домові (родині), переда-ється у спадщину. Зображується на прапорах, печатках, зброї,будинках і т.ін. Відомо, що Володимир Великий та його нащадкимали герби-тризубці і двозубці, Мстислав І — зображення свято-го Михайла, галицькі князі XIX ст. — лева. У литовсько-польську добу Г. вживали численні шляхетські роди. Г. затвер-джувалися або надавалися разом із шляхетською гідністю (нобі-літацією). Атрибутами повного Г. є: щит, шолом, намет, корона,нашоломник, щитодержці, мантія й девіз (коротке речення з гас-лом дому). Головна частина Г. — щит із зображенням на ньому—зветься титлом, емблемою або клейнодом.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В.Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 75] Клімачова А. В.

ГЕРОДОТ (485—425 роки до н.е.) — грецький історик, за-сновник історіографії, написав дев’ятитомну історію БлизькогоСходу і Греції. Четверта книжка цієї історії («Мельпомена») опи-сує тодішню Україну-Скіфію, в причорноморських містах кот-рої — грецьких колоніях — Геродот побував і зібрав там відомо-сті про народи, які заселяли землі тодішньої України. Цей твір єпершим джерелом історії, етнографії та географії про наш край.


ГЕТЬМАН (від польськ. «командир, командувач» від нім.«головний чоловік; старший; начальник») у XVI — 1 пол.

Гг

62

XVII ст. — виборний воєначальник козацького війська на Запо-рожжі, глава реєстрових козаків. З 1648 р. — правитель держа-ви — Гетьманщини. У ході визвольної війни українського народу1648—1654 рр. гетьман Б.Хмельницький з початку 1648 р. ставправителем України. Відтоді посада Г. стала найвищою інстанці-єю в адміністративних, фінансових та судових справах. З 1663 р.існували Г. Правобережної (до 1704 р.) та Лівобережної України(до 1772 р.). З 1708 р. гетьмана призначав царський уряд. Особа,котра тимчасово обіймала посаду Г., називалася наказним Г.В організаційних справах Г. мусив рахуватися з думкою радистаршин, в основних державних питаннях — з генеральною ра-дою, яка обирала його на цю посаду. Ознаками гетьманської вла-ди були булава, бунчук, прапор і печатка. Гетьманський урядпроіснував до 1764 р., коли останнього Г. України К. Розумовсь-кого імператриця Катерина II змусила відмовитися від гетьман-ської булави. Найвідомішими Г. були: П. Сагайдачний, Б. Хмель-ницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа.

Сьогодні в Україні в процесі відродження козацтва як громад-ської організації відновлено і владу Г. Ними послідовно булиВ. Чорновіл, В. Мулява, а тепер — І. Білас.

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 98] Таран В. О.

ГЕТЬМАНСЬКІ УНІВЕРСАЛИ — офіційні акти державноївлади гетьманів України. Г.у. видавалися від імені гетьмана й мі-стили в собі закони та розпорядження. Крім загальних універса-лів, які стосуються всього населення України, були спеціальні.котрі відносилися до окремих установ та груп населення. Вониназивалися «інструкціями». Щодо судочинства їх писали П. По-луботок, Д. Апостол, К. Розумовський. Були Г.у. земельні — пронадання земель козацькій старшині або церквам. У 1917—1918 рр.Центральна Рада назвала універсалами свої політичні акти.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 76; Українсь-ке козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; Запоріжжя:Прем’єр, 2002. — С. 99—100] Зотов В. М.

ГЕТЬМАНЩИНА — державне утворення, що виникло наЛівобережній Україні у 1-й половині XVII ст. під упливом визво-льної боротьби українського народу. До складу Г. входили десятьполків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький,

Гг

63

Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргород-ський і Полтавський. Устрій цієї автономії полягав у козацькомусамоврядуванні в межах спочатку Польської, а потім (після при-єднання України до Росії) Російської держави. Г. мала свій бю-джет, свою фінансову систему та грошовий обіг, що було істот-ними атрибутами державності. У 1780 р. після скасуванняЗапорозької Січі та знищення залишків української державностіГ. була ліквідована, а її землі за зразком російського адміністра-тивно-територіального поділу ввійшли до новоутворених наміс-ництв Київського, Чернігівського та Новоросійського.

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 100—102] Таран В. О.

ҐІЗЕЛЬ Інокентій (близько 1600—1683) — церковний та осві-тній діяч, історик, ректор і викладач Києво-Могилянської колегії,архімандрит Києво-Печерської лаври, керівник її друкарні, звідкивийшли у світ Києво-Печерський Патерик та один із перших під-ручників з історії України — «Синопсис».

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 3. / Гол.ред. М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 256] Клі-мачова А. В.

ГІМН — урочиста пісня держави. У XVII—XVIII ст. в Украї-ні — вітальні канти як форма урочистого офіційного гімну. У2 пол. ХΙХ — на поч. XX ст. значення національного Г. вЦентральній і Східній Україні мав «Заповіт» Т.Шевченка; у Га-личині в XIX ст. спочатку — «Дай, Боже, в добрий час» Ю. Доб-риловського, згодом — «Мир вам, браття, всім приносим» І. Гу-шалевича, пізніше — «Не пора» І. Франка; на Закарпатті —«Я русин бив» (у сучасному прочитанні «Я русин був»). Г. аме-риканських українців є «Далека ти, а близька нам» В. Щурата і«Геть за морем» О. Грицая. У 1918 р. офіційно визнаним Г.української держави була пісня «Ще не вмерла Україна» (словаП.Чубинського, музика М.Вербицького).

Нині державний Гімн України — Г. на музику М.Вербицькогозі словами П. Чубинського, затверджений Верховною Радою.


ГЛІБОВ Леонід (1827—1893) — письменник, видавець, пуб-ліцист, журналіст. Народився на Полтавщині, навчався в Ніжин-

Гг

64

ському ліцеї, вчителював на Поділлі, викладав географію в Чер-нігівській чоловічій гімназії. Брав активну участь у культурно-освітньому русі, організації недільних шкіл. Завідував земськоюдрукарнею в Чернігові. Писати почав російською мовою (першазбірка вийшла в Полтаві в 1847 р.). Українською мовою став пи-сати у 50-х роках ХІХ ст.. Започаткував жанр віршованого фей-летону, слідом за Т.Шевченком працював у жанрі вірша-роздуму.У 1863 р. видав у Києві першу збірку байок, ще дві вийшли у1872 та 1882 рр. Звертаючись до езопівської мови та алегорії, ви-кривав потворні явища суспільного життя.

У 50-ті роки виступав проти кріпосництва («Вовк і Кіт»,«Вовк Ягня»), у 60-ті розвінчував нові пореформені порядки(«Ведмідь-па- січник», «Громада», «Вовк та Зозуля» тощо). Кри-тичне вістря байок 80-90-х років спрямоване проти утисків лю-дини («Танці», «Лев на облаві» тощо), псевдонародності деякихдіячів («Мальований стовп»), утверджує ідеал людини-трудівни-ка («Муха і Бджола», «Шелестуни»). Уперше в українській літе-ратурі створив пісенно-баладну байку, розвинув жанр байки, на-дав йому сатирично-викривальної гостроти.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — Т. 3. — С. 301—302] Таран В. О.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ — сучасні проблеми цивілізації,від вирішення яких залежить виживання всього людства (напри-клад, відвернення світової термоядерної війни, регулюваннястрімкого зростання населення, припинення стрімкого забруд-нення навколишнього середовища і т.п.). Уперше сформульованій проаналізовані в рамках Римського клубу.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.339] Таран В. О.

ГОГОЛЬ Микола (1809—1852) — український і російськийписьменник. Народився на Полтавщині. У 1828 р. переїхав доПетербурга. Збирав і використовував у своїх творах українськийфольклор (цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», по-вість-епопея «Тарас Бульба» та ін.). Опублікував розвідку з істо-рії України «Погляд на утворення Малоросії», статтю «Про ма-лоросійські пісні», збирав матеріали до російсько-українськогословника. Талант Гоголя, виплеканий на українській землі, втіливу собі самобутній дух і характер народу, увібрав його національ-

Гг

65

ну самосвідомість. Письменник прищепив на російському ґрунтісатиричні принципи, розроблювані в українській літературі ще зчасів І.Котляревського. Своїми оповіданнями з українськогожиття й особливо «Тарасом Бульбою» «сприяв повороту декого зрусифікованих українців до рідного народу» (С. Єфремов). П’єсиГоголя на українській сцені ставилися з середини XIX ст. Україн-ською мовою видано твори письменника у 3-х томах.

За сюжетами Гоголя М.Лисенко написав опери «Різдвяна ніч»,«Тарас Бульба», «Утоплена». Українські корені творчої діяльнос-ті М. Гоголя вивчали С. Єфремов, М. Драгоманов, М. Грушевсь-кий, Є. Маланюк, Н. Крутікова та ін. Іменем письменника назва-ний Полтавський український музично-драматичний театр. По-хований М. Гоголь у Петербурзі.


ГОЛОДОМОР 1932—1933 рр. (голокост, холокост) — тра-гедія українського народу, яка прирекла, за підрахунками вчених,біля 8 млн. людей на смерть від голоду. У цей час держава конфі-скувала велику частину хліба для власного вжитку та на продажза кордон. Такий голод можна назвати не інакше як штучним.Сталін підняв план заготівлі зерна на 44 %. Був уведений закон,котрий передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичноївласності». «Антидержавні злочини» каралися 10 роками висна-жливої праці. Для того, щоб не дати селянам кидати колгоспи впошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів.У листопаді радянський уряд видав закон про заборону даватиселянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державнихзаготівель. Голод, який поширювався впродовж 1932 р., набувнайстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що кожнийчлен селянської родини мав близько 1,7 кг зерна на місяць. За-лишившись без хліба, селяни їли кору дерев, листя, котів, собак;траплялися випадки канібалізму.

Події 1933 р. правдиво зображено в романах «Жовтий князь»В. Барки, «Марія» У.Самчука, «Діти Чумацького шляху» Д. Гу-менної та ін. На тему голоду в Україні художник О. Лопуховстворив картини «Моє дитинство» і «Село Вербівка. За колоски».


Гг

66

ГОНИ — українська старовинна міра довжини. Великі («доб-рі») Г. становили 120, середні — 80, малі — 60 сажень (саженьдорівнює 2,13 м).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 3. — С. 357]Таран В. О.

ГОНЧАРСТВО — обробка глини й виготовлення різноманіт-ного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарнівироби на території України, що належали до трипільської куль-тури, мають вишукану форму, цікаво оздоблені. Трипільське(праукраїнське) мистецтво старше за античне. На ручному гонча-рному крузі (II ст. н.е.), а потім на ножному (з IX ст.) майстри ви-робляли різноманітний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іг-рашки тощо. Розквітові Г. на Україні сприяла наявність у їїнадрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світ-ло-сірих глин. Відомі художні осередки гончарства — Косово,Олешня, Васильків, Опішня, Бубнівка. У 1995 р. відбувся Всеук-раїнський симпозіум-практикум з Г., проведений Спілкою майст-рів народного мистецтва України.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 3. — С. 362;Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 84] Та-ран В. О.

ГОПАК — український народний танець. Темп швидкий, му-зичний розмір — 2/4. У минулому був чоловічим танцем, те-пер — мішаний, парний та груповий. Вважається, що елементи Г.використовувались у бою. Провідна партія — чоловіча. Танцю-вальні рухи чоловіка — стрибки, присядки, дрібушки; жінки —дрібушки, вихи-лясники, кружіння.

Народний танець зображено в картині М. Пимоненка «Гопак»,за яку він у 1910 р. одержав міжнародну премію. КомпозиторБ. Яровинський створив музичну п’єсу «Гопак».


ҐОТИ (ґотони) — племена східних германців, які прийшли вУкраїну в 166 р. н.е. з південного узбережжя Балтійського моря йпониззя Вісли. У III ст. вони просунулися на Північне Причор-

Гг

67

номор’я, захопили ряд античних міст, поділившись згодом на ос-тготів і вестготів. У IV ст. були витіснені гунами. Невелика час-тина Ґ. залишилась у Криму. В українській мові свідченням проготський вплив є слова «скло», «котел», «блюдо», «бук», «редька».

Картини з життя ґотів і слов’ян у IV ст. н.е. відтворивЮ. Хорунжий в оповіданні «Розбрат».


ГОТИКА (від італ. «готичний») — стиль у мистецтві пізньо-го європейського середньовіччя, для якого характерна специфіч-на система художнього мислення (XII—ХІV ст.). Сукупність ти-пологічних однак цього мистецтва прийнято називати готичнимстилем. Готиці передує романтичне мистецтво, а змінює її мисте-цтво епохи Відродження, Головним видом мистецтва Г. є архіте-ктура, перш за все церковна. Характерні риси Г. знайшли відо-браження у величезних вітражних вікнах, зальному просторісоборів, величних колонах, стрільчатих арках, галереях, шпилях,у величезній кількості прикрас та скульптурах.

Виникнувши у Франції, Г. вже на початку XIII ст. втілилася вархітектурі соборів Англії, Німеччини. Для системи художньогомислення Г. характерні релігійні ідеї вознесіння та прагненнявгору. Історичну значимість Г. знову усвідомили на початкуXIX ст. романтики, а сьогодні вона є загальновизнаною.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Зазаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 115—116] Клімачова А. В.

ГРАФІКА — вид образотворчого мистецтва, який включає всебе малюнок і друковані художні вироби (гравюра, літографія).Г. основана на можливостях створення виразної художньої фор-ми шляхом використання різних, переважно чорно-білих ліній,рисочок і плям, що наносяться різними способами на поверхнюлиста паперу, який визначає розмір та формат композиції й інодіїї фон (залежно від кольору паперу). Залежно від техніки й мате-ріалів, а також задуму художника, Г. може наближатися до живо-пису, але має при цьому специфічні естетичні характеристики:імпровізацію, лаконізм, виразність тощо. Г. має багато різновидівта жанрів: натурні етюди, ескізи творів, архітектурні проекти, ка-рикатура, книжкова ілюстрація, естамп, плакат, лубок. Техніка Г.постійно вдосконалюється, виникають нові її варіанти (літогра-

Гг

68

фія, шовкографія, поштова марка, товарний знак, екслібристощо).


ГРАФФІТІ (від італ. «надряпаний») 1. Стародавні надписипереважно побутового спрямування, малюнки, надряпані на сті-нах будинків та інших споруд. 2. Сучасне вуличне мистецтво, щозародилось у Нью-Йорку як частина хіп-хоп культури. До СРСРГ. прийшло в 1985 році разом із модою на брейк-данс.


ГРИВНЯ — 1. Основна одиниця так званої «кунної» системигрошей у Київській Русі. Особливо часто згадується в «Руськійправді». Поділялися Г. на ногатку (1/20 г), куну (1/25 г), резану(1/50 г), векшу або веверицю (орієнтовно 1/100 г). Сама гривнядорівнювала 49,25 г срібла. Деякі дослідники вважають, що час-тини Г. були хутрами або шкірками лісових звірків. 2. Грошовізнаки УНР. Випускалися з 1918 по 1920 р. Мали назви карбован-ця і Г. та друкувалися купюрами у 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000гривень. На купюрах були зображені герб УНР, тризуб, робітникі селянка тощо. 3. Грошова одиниця самостійної незалежноїУкраїни, уведена урядом у 1996 р. на заміну купонові (тимчасовагрошова одиниця, яка замінила радянські рублі). Паперові грошімають номінал 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 і 200 гривень. На купюрахзображені видатні діячі історії та культури України, визначні ар-хітектурні споруди.

У народі здавна говорять: «Противна, як старцеві грив-ня», «На гривні вчений», «Пук — гривня з рук; дим густий, борщпустий».


ГРОМАДИ — осередки української інтелігенції, що провади-ли ціонально-культурну і громадсько-політичну діяльність у 2-йполовині XIX й на початку XX ст. у межах Російської імперії.Перша Г. виникла наприкінці 1850-х років у Петербурзі:М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський та ін.Було організоване видавництво творів українських письменників,

Гг

69

виходив журнал «Основа». На початку 1860-х років громади ви-никли в Києві, Харкові, Полтаві, але їх діяльність швидко булазупинена (циркуляр Валуєва, адміністративні вислання П. Чу-бинського, О. Кониського та інших, закриття недільних шкіл то-що).

Осередком національно-культурної роботи в 1870—1890-хроках стала Київська — згодом так звана Стара Г., до котрої вхо-дили визначні наукові й культурні діячі: В. Антонович, М. Дра-гоманов, Т. Рильський, П. Чубинський, М. Лисенко, О. Конись-кий, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та ін. Крім питанькультури, Г. обговорювала актуальні суспільні проблеми. Але підтиском репресій 1875—1876 рр. її діяльність мусила стати аполі-тичною, набувши культурницького характеру. Важливий здобу-ток Старої Г. — наукова українознавча робота, очолювана В. Ан-тоновичем і зосереджена навколо журналу «Киевская Старина».У 1897 р. у Києві відбувся з’їзд членів Г., що заснував Українськубезпартійну демократичну організацію, яка незабаром об’єдналаблизько 20 Г. і продовжувала свою діяльність до 1917 р. перева-жно в громадських клубах і «Просвітах».


ҐРОТЕСК (від франц. «затійливий») — художній прийом,який отримав свою назву від орнаментів, знайдених під час роз-копок давньоримських підземних споруд — ґротів. У цих орна-ментах дивним чином сполучалися рослинні та тваринні форми.У мистецтві цей прийом має на меті викликати здивованість,сміх, вразити уяву за допомогою контрасту, деформації фантас-тичної комбінації реальних предметів та явиш, сполученням не-сумісного, жахливого, потворного з блюзнірським відтінком.

Прийом ґротескного відображення дійсності реальних явищвикористовують майстри для правдивого експресивного показупротиріч дійсності.


ГУМАНІЗМ (від лат. «людський, людяний») — система сві-тоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її самість, висо-ке призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає ви-вільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінкисоціальних інститутів, а людяність — нормою стосунків між ін-

Гг

70

дивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузь-кому розумінні Г. — культурний рух доби Відродження, пред-ставники якого вбачали свій життєвий та історико-культурнийідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, щохарактеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттямприроди, з одного боку, як об’єкта естетичної насолоди, а з іншо-го — використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г.виразно представлено у «Промові про гідність людини» (1496)Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейованароль в універсумі, хоч за змістом у цілому ці принципи були ін-тегративними щодо світського та релігійного тлумачення люди-ни. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі,Т. Кампанелла, Дж. Бруно, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Б. Ко-менський, Н. Коперник та ін. Виникнення й розвиток гуманісти-чних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, томуВідродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище,котре в різних країнах мало свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичноїкультури в Україні й видатними гуманістами XV — поч. XVII ст.були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріхов-ський, Шимон Шимонович, та ін. Майже всі вони більшою чименшою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належ-ність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяль-ності. наступних поколінь. Головною рушійною силою історич-ного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту.


ГУНИ — тюрко-монгольські кочові племена, які в IV ст.своїм рухом почали велике переселення народів. Знищили майжевсі грецькі колонії на Причорномор’ї і, пересуваючись далі в Єв-ропу, повели за собою частини готських, аланських та слов’ян-ських племен.

Про Г. розповідається в романі І. Білика «Меч Арея».[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 3 / Гол. ред.

М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 528] Клімачо-ва А. В.

ГУТНИЦТВО — виготовлення скла й виробів із нього. Знач-ного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами най-більшого поширення Г. в Україні були Чернігівське, Київське йВолинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний

Гг

71

поташ, який добували, спалюючи дерева, а також карцевий пісок,крейда і вапно, наявні на цій території. Починаючи з XVI ст., наПоліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Галичиніз’явилася значна кількість невеликих підприємств — гут, на якихвиробляли скло. Ремісники-склярі виготовляли різноманітні сор-ти «простого», зеленого, синього, димчастого скла, а також кри-шталь, віконне і лампове скло, кухонний, горілчано-винний по-суд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки,вази тощо. Одне з найбільших підприємств з виготовлення виро-бів зі скла в сучасній Україні знаходиться в м. Костянтинівці наДонеччині.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — Т. 3. — С. 539—540] Зотов В. М.

ДдДАЖБОГ (Даждьбог, Сонце-Бог) — один із найголовніших

персонажів української міфології, бог Сонця, світла й добра. Надумку академіка Б.Рибакова, культ Дажбога сформувався заскіфських часів у VI-IV ст. до н.е. У філософському розумінніДажбог — буття, тобто дух і матерія. Водночас він є богом зем-ного достатку. Архаїчні обряди й молитви до Дажбога пов’язані зпроханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав надголовою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Госпо-ди, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі!» Да-жбожими онуками називали українців у поезії кінця XIX ст.

Пантеон слов’янських богів зображено в оповіданні О. Палій-чука «Колиска Дажбога».

[Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 86] Таран В. О.

ДАНИЛО ЗАТОЧНИК — давньоруський письменник XII—ХШ ст. Імовірний автор послання до князя Ярослава Володимирови-ча (очевидно, Ю. Долгорукого), відомого в літературі як «Слово»Данила Заточника або «Моленія». В основу «Слова» покладена ідеясильної княжої влади. У тексті багато цитат із біблійних книг, афо-ризмів, народних виразів. Пам’ятка була дуже популярною середдавньоруських читачів, упродовж віків її переписували й перероб-ляли (збереглася в кількох списках XI—XVIII ст.).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 3— С. 564] Зо-тов В. М.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ (від лат. «відділення, віддалення» та«людський, людяний») — втрата суспільством духовних і мора-льних цінностей; відмова від світогляду, що ґрунтується на спра-ведливості й повазі до особистості.

72

Дд

73

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.340; Эстетика: Словарь / Под общ. ред.А. А. Беляева и др. — М.: Политиздат, 1989. — С. 70] Клімачо-ва А. В.

ДЕКАДЕНТСТВО — загальна назва кризових явищ у ду-ховній культурі кінця ХІХ—ХХ ст. (зокрема у Франції), яківідзначалися настроями безнадії, несприймання життя, індиві-дуалізмом. Д. охопило багато художників різних орієнтацій, утому числі значних майстрів мистецтва. Найбільш виразно мо-тиви Д. вперше з’явились у поезії французьких символістів.Олнак марно було б шукати чистого Д., значно продуктивнішевбачати його елементи у творчості конкретного письменника(естетизація потворного в Ш. Бодлера, естетизм в О. Уайльда,підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм уМ. Арцибашева чи В. Винниченка). Водночас слід обережновиводити філософські джерела Д. з «філософії життя», як,приміром, з теорії Ф.Ніцше, котрий у своєму запереченні зако-стенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апе-лював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення якпротест проти загального занепаду культури та людства. Деякімотиви Д. пізніше були засвоєні модерністськими художніминапрямками.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С.71; Літературознавчий словник-довідник /Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ«Академія», 1997. — С. 186—187] Клімачова А. В.

ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО — галузьхудожньої творчості, мета якої — естетично-художнє оформлен-ня середовища людини; створення мистецьких виробів для побу-ту. Твори мистецтва поділяються за призначенням (начиння, ме-блі, тканина тощо), матеріалом (кераміка, фарфор, фаянс тощо),за технікою виконання (художнє різьблення, декоративний роз-пис, вишивка, вибійка, художнє литво, карбування, інкрустаціятощо). Твори декоративно-ужиткового мистецтва є надбаннямматеріальної культури тієї епохи, за якої вони створюються, й ті-сно пов’язані зі звичаями, національними та естетичними особ-ливостями. В Україні історично склались осередки декоративно-ужиткового мистецтва (Косів, Решетилівка, Ічня, Петриківка, Бу-бнівка, Кролевець та ін.).

Дд

74


ДЕМОНОЛОГІЯ — сукупність міфічних уявлень, заснова-них на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в їїсправах. Переважна частина образів української народної Д. маєдохристиянське походження. Демонологічні уявленняпов’язуються з явищами природи, господарсько-побутовим жит-тям. Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам люд-ської подоби. Персонажами української Д. є чорт, домовик, лісо-вик, водяник, русалки, перелесник та ін.


ДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРА — галузь архітектури, мистец-тво будувати з дерева. В Україні з дерева здавна зводили житло-ві, господарські, оборонні споруди. Склалася своєрідна культовадерев’яна архітектура. Різні за формою й типом будови створю-вали розмаїття образного рішення дерев’яних культових споруд(3-, 5-, 9-зрубні церкви). Найчастіше підкреслювалося домінантнезначення об’єму центрального зрубу, симетричність композиції;застосовувалися декоративне різьблення, розписи інтер’єрів. Се-ред визначних пам’яток Д.а. в Україні — церква Юра в Дрогоби-чі (XV ст.), Троїцька церква в Нестерові (1720), Троїцький соборв Новомосковську (1773—1778) та ін.


ДЕРЖАВНІ ПРЕМІЇ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА — щорічні наго-роди в галузі літератури, образотворчого мистецтва, театру, му-зики, кіно, архітектури й виконавської діяльності. Присуджують-ся з 1962 р. Рішення комісії оголошується 9 березня кожногороку — в день народження Т. Шевченка. Особам, удостоєнимцих премій, присвоюється звання «Лауреат премії ім. Т. Шевчен-ка», вручається диплом і нагрудна золота медаль лауреата.

У 2004 р. премії присуджені: літературознавцеві Ю. Барабашу,кінорежисерові С. Буковському, поэтові В. Слапчуку, співачціЛ. Юрченко й художникові С. Якутовичую. Указом Президента

Дд

75

встановлений размір шевченківської премії — 100 тис. гривенькожна.


ДЕСЯТИНА — 1. Десята частина прибутків, які за феодаліз-му сплачувало церкві залежне населення в європейських країнах.Д. в Київській Русі вперше встановив князь Володимир Святос-лавович після хрещення Русі для збудування й утримання Деся-тинної церкви. Пізніше цей податок поширився на населення йбув призначений на утримання парафіяльного духівництва (доXVIII ст.). 2. Міра земляної площі, яка дорівнює 1,0925 га.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — Т. 4. — С. 120] Зо-тов В. М.

«ДЗВІН» — літературно-мистецький та громадсько-політичний часопис СПУ України, виходить щомісяця у Львові.Заснований у 1940 р. під назвою «Література і мистецтво», реда-ктором був О. Тесняк. У 1945 р. відновлений під назвою «Радян-ський Львів». Номінальним редактором був М. Бажан, фактич-ним — П. Козланюк. У 1951—1989 рр. виходив під назвою«Жовтень», а з 1991 р. перейменований на «Дзвін». З 1986 р. го-ловний редактор журналу — Р.Федорів. «Дзвін» містить розділипоезії, прози, літературної критики та публіцистики.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гро-м’як Р.Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 196—197] В. М. Зотов

ДЗЮБА Іван (1931) — літературознавець і критик, публіцист,діяч культури. Член СПУ. Народився на Донеччині, закінчив До-нецький педагогічний інститут. Друкуватися почав з 1959 р.У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окре-мих публікаціях. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Ло-ндон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливіпроблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на ра-дянську дійсність, на національну політику КПРС і практику ко-муністичного будівництва в СРСР». Влада звинуватила І. Дзюбув підриві дружби радянських народів, розпалюванні ворожнечіміж українським і російським народами.

Дд

76

У колі дослідницьких інтересів І. Дзюби — сучасний літера-турний процес в Україні, творчість українських письменниківминулого (Т. Шевченка, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. До-вженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо.

У середині 1990-х років — міністр культури України. Нині —головний редактор журналу «Сучасність». Лауреат преміїім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 103] Зо-тов В.М.

ДИВЕНЬ — обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуаль-ним призначенням до калачу. Найчастіше його виробляли з пле-тінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з’єднували, щоб утвори-лося замкнене коло. Прикрашали гілочками, обплетеними тістом,а зверху чіпляли квітку (живу чи штучну). Цей хліб характернийздебільшого для Півдня, частково — Полтавщини й Слобожан-щини. Через Д. молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, йпоходить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде в моло-дих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. вдається, то й життя маєбути щасливим.


ДИЗАЙН (від англ. «проект, креслення») — вид проектноїміждисциплінарної художньо-технічної діяльності з оформленняпредметного середовища. Д. має справу з формальними якостямипредмета, під якими розуміють не тільки особливості його зов-нішнього вигляду, але і його структурні зв’язки, котрі надаютьйому необхідної функціональної й композиційної єдності. Дизай-нерська діяльність є художнім конструюванням, що забезпечуєзручність експлуатації промислових виробів, їх раціональне роз-ташування і високий естетичний рівень. Головні засоби худож-нього дизайну: об’єм і простір, пропорція, модуль, ритм, конт-раст, фактура, колір тощо. Д. має на меті не тільки формуванняпотреб та інтересів у споживачів, а й активно-творчого ставленнядо життя.


Дд

77

ДИКЕ ПОЛЕ — історична назва території степів між Дніп-ром і Доном. Поняття виникло в XVI ст. і зникло на кінецьXVIII ст. Заселялося українськими та російськими селянами, кот-рі, починаючи з XVI ст., тікали у придонські й південноукраїнсь-кі степи від феодальної експлуатації і державних повинностей.Для захисту південних кордонів на о. Хортиця було утворено за-порозьке козацтво. Від нападів татар Російська імперія створилаукріплені лінії (Бєлгородська, Українська, Дніпровська).


ДИТИНЕЦЬ — центральна укріплена частина міста в Київ-ській Русі. У дитинці розміщувалися князівські та боярські дво-ри, житла військових і духівництва, храми. З XIV ст. замість на-зви «Д.» почали вживати назву «кремль».


ДІАЛОГ КУЛЬТУР — процес спілкування культур, у ходіякого відбувається їх взаємна трансформація. Д.к. може розвива-тися в межах трьох можливих стратегій: 1) домінанти однієїкультури над іншою; 2) синтезування їх у нову культуру без збе-реження цих культур; 3) синтезування зі збереженням цих куль-тур. Перша стратегія є досить поширеною й подеколи виявляєть-ся парадоксальною: цивілізаційне домінування одного народунад іншим не завжди означає культурне домінування (взаємодіягреків і римлян у межах Античності). Друга стратегія означаєрозчинення меж своєрідності культур, що вступили в діалог, істворення нової єдиної культури. У тій чи іншій формі одна зкультур домінує. Третя стратегія передбачає взаємозбагачення тасинтез культур, при яких межі своєрідності не знищуються і,зрештою, сприяють розвиткові всіх поспіль культур.


ДІАСПОРА УКРАЇНСЬКА — компактне поселення україн-ців за межами України. На Всесвітньому конгресі українців у Ки-єві зазначалося, що за межами Української держави у 64 країнахнашої планети мешкає понад 12 млн. українців — майже третинанації. Гнані злою долею, вони втікали від голоду, репресій, руїни.Українці живуть практично в усіх країнах світу, але компактно

Дд

78

вони проживають (тобто мають громади) у Північній та Півден-ній Америці, Європі, Австралії та Новій Зеландії, на Близькому йДалекому Сході.

Західна українська Д. (переважно в Європі й Америці) зробиланадзвичайно багато для розвитку національної культури, зберег-ла чи створила ряд наукових та просвітницьких інституцій.У США діє Всеукраїнська академія наук, у Німеччині — Україн-ський вільний університет. Видано багатотомну «Енциклопедіюукраїнознавства» (Париж-Нью-Йорк, 1955—1984), створено де-сятки музеїв та бібліотек. На кінець 80-х років у різних країнахсвіту нараховувалося біля 400 професорів українського похо-дження. Українська Д. видає сотні газет та журналів різноманіт-ної тематики.


ДІВИЧ-ВЕЧІР (дівичник, вечоринки) — молодіжний вечірнапередодні весілля. Робили окремо в оселях молодої та моло-дого. У домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівча-та-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та буке-тиками колосків вишневе деревце або гілку сосни. Гільцесимволізувало незайманість, красу й молодість. Разом із гільцемяк символ наречених виготовляли маленьку квітку або вінки длямолодого та молодої. Про дівчат, котрі збираються заміж, у наро-ді говорять: «Дівчина, що в лузі калина», «Не будь ласий, як по-півна заміж», «Як не дівка, йди до дідька», «Добра дівка — якстарости йдуть, тоді мете», «Сам чорт не пізна, яка з дівчинивийде молодиця». Цей обряд відображений на картинах В. Ма-ковського «Дівич-вечір» і П. Петрова «Напередодні дівич-вечора(проводи нареченої з лазні)» та ін.


ДІГГЕР (від англ. «копач») — шукач кладів, підземних цінно-стей тощо. У великих містах неформальні групи Д. працюють усистемах підземних міських комунікацій. Відомі групи Д., якішукають клади й коштовності в численних підземних комуніка-ціях під Москвою. В Україні діггерство поширене в одеських ка-

Дд

79

такомбах та в Криму. Частина українських Д. нелегально працюєпід Вінницею саме там, де була ставка Гітлера під назвою «Во-льфшанце» («Вовче логово»), наражаючись при цьому на великунебезпеку, оскільки ця місцевість замінована. Діггерство — одиніз варіантів ескапістської поведінки (ескапізм — утеча від дійс-ності). Д. приваблюють насамперед не коштовності, а можливістьвипробувати себе в екстремальній ситуації.


ДІДУХ — останній сніп жита, який заносять до хати і вважа-ють священним, використовуючи як обрядовий символ, Дух по-ля, Житній дух, Дух Дажбога. Існує народне повір’я, що жниця,котра зав’язувала останній сніп жита, повинна була цього рокународити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язуванняпуповини. Навесні Д. обмолочували, і зерно знову висівали наполе, випускаючи на землю Духа поля. Саме це надавало врожаюживотворної, цілющої сили. У новорічних обрядах Дідух зберіга-ється в багатьох регіонах України.

Образ Д. трапляється в поезіях Б. Лепкого та інших письмен-ників.


ДНІПРОВІ ПОРОГИ — виходи корінних гірських порід(гранітів, гнейсів, мігмалітів тощо) Українського щита в басейніДніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Довжина порижи-стої ділянки Дніпра досягала 65 км. Найбільші пороги: Кодаць-кий, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець, Вовнизь-кий, Будило, Лишній, Вільний. Упродовж тисячоліть пороги булизначною перешкодою для судноплавства на шляху, який у літо-писах мав назву «шлях із варяг у греки». Вони були добре відомів Київській Русі, їх згадує автор «Слова о полку Ігоревім»: «О,Днепре, словутицю! То пробиль єси каменыя горы». У XVI ст. впорожистій частині Дніпра виникла Запорозька Січ, яка тривалийчас була важливим військовим форпостом проти татар і турків.Дніпрові пороги були затоплені водами Дніпрогесу.


Дд

80

«ДНІПРО» — щомісячний літературно-художній та громад-сько-політичний журнал. Почав виходити з 1927 р. у Харкові підназвою «Молодняк». Засновник — ЦК ЛКСМУ. З 19345 р. вида-ється в Києві. У 1937 р. перейменований на «Молоий більшо-вик», з 1944 — «Дніпро». З 1992 р. «Дніпро» — літературно-художній та суспільно-політичний журнал, засновниками якого єУкраїнський фонд культури, АТ «Компанія «Рось»«, трудовийколектив редакції. «Дніпро» друкує поезію, прозу, драматичнітвори українських письменників, переклади з інших літератур,літературно-критичні, публіцистичні, історичні, мистецтвознавчіматеріали; популяризує творчість молодих авторів

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гро-м’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 208—210] Клімачова А. В.

ДОВЖЕНКО Олександр (1894—1956) — кінорежисер, пись-менник, художник. Народився на Чернігівщині, навчався в Киє-ві — Комерційному інституті та Академії мистецтв (1917—1919).Увійшовши в молоду українську кінематографію як режисер фі-льмів «Вася-реформатор», «Ягідки кохання» і «Сумка дип-кур’єра», виявив свій глибоко оригінальний стиль у фільмах«Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929). «Земля» (1930). У йогофільмах сміливо змінювався ритм дії, використовувалися незвич-ні ракурси, особливо в кадрах, що представляють українськуприроду з її широтою й величчю, використовувались інші худо-жні засоби, що відбивали своєрідність, традиційність українсько-го народного життя. У 1930-х роках був змушений змінити тема-тику й манеру своїх творів; з’явилися «Іван», «Щорс», воєннідокументальні фільми, а після війни — «Мічурін», п’єса «Життяв цвіту» та ін. Але в останні роки життя, зокрема в кіноповістях«Зачарована Десна» (1954) і частково в «Поемі про море» (1956),спромігся знову відобразити своє оригінальне сприйняття мину-лого, природи та побуту України, підкреслюючи глибоку самобу-тність українського народу. Його «Щоденник» є відбиттям мукичесної людини за часів тоталітаризму, відображає критичні дум-ки про СРСР і Радянську Україну, є джерелом вивчення творчоїлабораторії письменника. Помер і похований у Москві.

Ім’ям Довженка названо Київську кіностудію художніх філь-мів (1957); на батьківщині митця, в Сосниці, створено музейО. Довженка: йому встановлено пам’ятники в Сосниці (скульп-тор А. Фуженко, архітектор А.Ігнащенко) і в Києві (скульптор

Дд

81

Л. Козуб). Образ кінодраматурга відтворено на картині Г. Пусто-войта («Портрет О. Довженка») і в скульптурному зображенніГ. Пивоварова («Портрет кінорежисера О. Довженка»).

[Довженко і світ. Творчість О. Довженка в контексті світовоїкультури.—К., 1984; В. Дончик Олександр Довженко // Історіяукраїнської літератури ХХ ст. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. —Кн. 2. — С. 218—227; Ециклопедія українознавства для школяріві студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко,Т. В. Оліфіренко, Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер,1999. — С. 110] Зотов В. М.

ДОЛЯ — поняття-міфологема, що позначає історично першу(міфологічну у своїй основі) форму осягнення детермінованостілюдського буття. На відміну від інших форм такого осягнення (ідеяпромислу Божого в релігії, ідея необхідності в науці), Д. осмислю-ється як така, що не піддається ані пізнанню, ані будь-якій зміні, їїможна лише вгадати чи відгадати (ворожіння, пророкування тощо).Д. «дається» й «задається» людині чи цілому народові, і її не можна«обійти», а тільки повстати проти неї або скоритися їй. За висловомМ.Максимовича, головною темою української народної пісні є «бо-ротьба духу з долею». Філософський аспект Д. розглядає О. Потеб-ня («Про долю і споріднених з нею істот»), співставляючи розумін-ня Д. як «уособлення» та «міфічної подоби». Крім того, вінрозкриває своєрідність національних контекстів тлумачення Д. у рі-зних народів, докладно зупиняється на особливостях розуміння Д. вукр. народній творчості, зокрема пісенній.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 167] Клімачова А. В.

ДОМОВИК (похатник, господар, хованець, служка) — іс-тота невизначеного роду або невеличкий дідок, що є в кожнійоселі. Українське потрактування Д. аналогічне уявленням пронього в інших народів. Найчастіше він змальовувався як невели-чкий, дуже оброслий волоссям дідок. Наші предки вірили, що задобрих взаємин з ним він забезпечує добробут родини, вночі пи-льнує худобу. Проте Д. може завдати великих прикрощів тому,хто його розсердить. У сучасних уявленнях про Д. з нимпов’язують такі явища, як полтергейст (безпричинний шум, грю-кіт, пересування предметів в середині житла).

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 97] Клімачо-ва А. В.

Дд

82

ДОНЦОВ Дмитро (1883-1973) — ідеолог українського націо-налізму, літературний критик, публіцист, редактор «Вісника».Народився в Мелітополі. Був членом Української революційноїпартії, УСДРП. Засуджений царськими властями за революційнудіяльність. У 1908 р. виїхав за кордон, де близько семи десятилітьпродовжував боротьбу в ім’я вільної України. Серед його працьвирізняються «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвит-ку української державної ідеї» (1917), «Українська державна ду-мка і Європа» (1919), «Національна ідея» (1926), «Дух нашої да-внини» (1944), «Росія чи Європа» (1955) та ін. Блискучий стиліст,критик В. Леніна й більшовизму, грізний їх опонент, володар думмолоді 20-30-х і пізніших років.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — 114] Таран В. О.

ДОРОШЕНКО Дмитро (1882—1951) — історик, публіцист,громадський і державний діяч, із старого козацько-гетьманськогороду на Чернігівщині, навчався у Варшавському та Київськомууніверситетах. Працював у Петербурзі, Києві, Катеринославі,Кам’янець-Поді-льському, Відні, Празі, Вінніпезі, Мюнхені.Провідний діяч українського гетьманського руху. Головну увагуприділяв науково-академічній діяльності. Опублікував близько1000 праць з історії України, української історіографії, історіїкультури, церкви, літератури, українських культурних та полі-тичних взаємин із Західною Європою. Головні праці Дорошенка:«Нарис історії України», І—II (1932, 1933), «Історія України1917—1923», (1930—1932; 2 видання 1941), «Огляд українськоїісторіографії» (1923), монографії про Костомарова, Куліша, Ан-тоновича. Велика монографія про гетьмана П. Дорошенка зали-шилася в рукописі (надруковані лише деякі розділи).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 4. — С. 309;Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 115] Та-ран В. О.

ДРАГОМАНОВ Михайло (1841—1895) — видатний громад-сько-політичний діяч, публіцист, історик, літературознавець, ви-датний фольклорист, економіст, філософ. Народився на Полтав-щині, закінчив Київський університет. Очолював ліве крило

Дд

83

Київської громади (пізніше названої Старою). Завдяки цій діяль-ності став однією з перших жертв хвилі репресій проти українсь-кого руху. За особистим наказом Олександра II у 1875 р. був зві-льнений з Київського університету. Змушений був емігрувати,заснував у Женеві українську друкарню, видавав журнал «Гро-мада». Разом з І. Франком, М. Павликом та ін. створив Русько-українську радикальну партію. З 1889 р. — професор Софійсько-го університету. Автор ряду праць з історії, фольклору та етно-графії («Малоруські народні перекази і оповідання», «Нові украї-нські пісні про громадські справи», «Політичні пісні україн-ського народу XVIII—ХІХ ст.» та ін.). У дослідженні літературистояв на позиціях культурно-історичної школи; обстоював порів-няльно-історичний метод, обґрунтовуючи важливість загально-людських гуманістичних та естетичних цінностей у культурномурозвиткові народу. Ці думки виклав у працях «Література росій-ська, великоруська, українська і галицька», «Листи на Наддніп-рянську Україну». Автор літературно-критичних статей проТ. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Костомарова, І. Нечуя-Леви-цького та ін. Найголовніші з політичних творів: «Переднє словодо громади», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащийчас — українці під Московським царством», «Чудацькі думкипро українську національну справу» та ін. Майбутнє українсько-го народу бачив у незалежній самостійній федеративній державі,в якій переважатиме «безначальство» — добровільна асоціаціягармонійно розвинених осіб, з мінімальним застосуванням при-мусу в суспільному житті. Відкидав марксизм як невідповіднийдо потреб української нації, що викликало особисту ненависть В.Леніна. Ідеї Драгоманова позитивно вплинули на розвиток твор-чості І.Франка, О. Терлецького, М. Павлика, В. Стефаника, Пана-са Мирного, Лесі Українки та ін. Літературна спадщина Драго-манова стала частково доступною в Україні з 1960-х років.Похований у Софії (Болгарія).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 4 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 319—320] Та-ран В. О.

ДРАЧ Іван (1936) — поет, драматург, кіносценарист, громад-ський діяч. Народився на Київщині, освіту здобув у Київськомууніверситеті та на Вищих сценарних курсах у Москві. ОчолювавКиївську організацію СПУ. Був першим головою Народного рухуУкраїни за перебудову, народним депутатом України. Голова то-

Дд

84

вариства «Україна», голова Всеукраїнської Всесвітньої коорди-наційної ради, голова Конгресу української інтелігенції.

Творчість І. Драча чи не найпоказовіше репрезентує спраглийпотяг «шістедесятників», «дітей війни» до знань та естетичногоосягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми фольклор-ними джерелами, з літературними, культурними, мистецькиминадбаннями рідного народу. Усе це знаходить вияв на рівні якмакро-, так і мікро поетики, тропіки, «будівельного матеріалу»вірша. Так, солярні, сонцепоклонні мотиви проймають усю твор-чість І. Драча — від першої збірки «Соняшник» (1962) до по чор-нобильської «Храм сонця». Відчайдушний реформатор і новатору сфері поетики, письменник, однак, виступає продовжувачемтрадицій.

Поема «Чорнобильська мадонна» (1987) постала як спокута йпрозріння дорогою ціною. Провидцем виявився автор кіноповісті«Криниця для спраглих» (1967) у порушенні тих проблем, якізгодом посіли значне місце в нашій прозі: втрата зв’язків з рід-ним корінням, відчуження від первинно необхідного й живлющо-го загрожує неминучою катастрофою.

Збірки (крім названих): «Протуберанці сонця» (1965), «Баладибуднів» (1967), «Поезії» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь ікрона» (1974), «Київське небо» (1976) (за цю збірку І.Драчеві в1976 р. присуджено премію ім. Т. Шевченка), «Сонячний фенікс»(1978), «Шабля і хустина» (1981) та ін.

[Ткаченко А. Іван Драч: Нарис творчості. — К., 1988; В. Дон-чик Іван Драч // Історія української літератури ХХ ст.: У 2-хкн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. — С. 136—142] Зотов В. М.

ДРЕВЛЯНИ — українське плем’я, що жило по лісах у Древ-лянській землі між Дніпром та Случчю, уздовж Тетерева, Гориній Прип’яті. Згадується в «Повісті времінних літ». Д. — найменшкультурне серед українських племен, хоча вже в X ст. у них булопоширене хліборобство. Платили данину київським князям і, по-вставши проти князя Ігоря, зазнали помсти дружини Ігоря, кня-гині Ольги (вона ліквідувала їх князівство в 945 р.). Згідно з літо-писом, до древлянських міст належали Вручий (Овруч), Малин,Городськ та ін. З Д. археологи пов’язують розташовані в Поліссігородища IX—X ст. та групи курганів з трупоспаленням.


Дд

85

ДУЛІБИ (дулаба) — одне зі східнослов’янських племен, зга-дуваних у літописах. Жили в басейні Дністра. У VI—VII ст. стоя-ли на чолі великого міжплемінного об’єднання східних слов’ян(за арабськими джерелами), яке було розбите аварами в середи-ні VII ст. «Повість времінних літ» розповідає про боротьбу Д. заварми.


ДУМИ — жанр (вид) суто речитативного народного іро-епосу, який виконували народні співці-музики: кобзарі, бандури-сти, лірники в Центральній та Лівобережній Україні під акомпа-немент кобзи, бандури або ліри. У Д. немає поділу на строфи(куплети), обов’язкові для пісні. Вони діляться на нерівні пері-оди, в кожному з яких висловлена закінчена думка. Рядки нерів-носкладові (від 4 до 20 складів), римування рядків переважнодієслівне. Виконання Д. кобзарем чи лірником є значною міроюімпровізацією: навіть той самий співець при кожному виконанні ів текст, і в музику вносить щось нове.

За своєю тематикою Д. поділяються на Д. часів боротьби з ту-рками і татарами («Смерть Корецького», «Маруся Богуславка»,«Втеча трьох братів з Азова» та ін.), Д. про соціальну нерівність іборотьбу з поляками («Іван Богун», «Про гетьмана Тетерю»,«Про Хмельницького» та ін.), Д. на суспільно-побутові теми(«Козацьке життя», «Прощання козака « та ін.) тощо.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р.Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 218—219] Таран В. О.

«ДУМКА» (Державна заслужена академічна хорова капелаУкраїни) — найстаріша українська хорова капела в Україні.Створена в Києві на початку 1920 р. на основі хору консерваторіїй досвідчених співаків Києва та інших міст. Першим керівником іголовним диригентом (до 1941 р.) був Н.Городовенко. Славиласявисокомистецьким виконанням кращих зразків української і сві-тової хорової музики. З великим успіхом концертувала в Україніта за кордоном, зокрема у Франції (1929). З політичних причинбула реорганізована, в роки війни втратила керівника й частинускладу. Відновила свою діяльність після війни під керівництвомО. Сороки (1946—1963). Художніми керівниками пізніше були

Дд

86

П. Муравський (1964—1969), М. Кречко (1969—1983), Є. Савчук(з 1984). «Думка» нагороджена Державною премією України ім.Т. Шевченка.


ДУХОВНІСТЬ — категорія людського буття, що виражає йо-го здатність до творення культури та самотворення. Проясненняприроди людського буття через категорії «дух» та «Д.» означає,що людина може не тільки пізнавати та відображати навколиш-ній світ, а й творити його. Творчі можливості людини як духовноїістоти говорять про те, що, крім мислення, вона має ще й вольовевідношення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних та вольових процесів постійно об’єктивується вартефактах, створюючи світ культури. Д. постає як інтеґральнакатегорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчута морально-аксіологічну активність людини. Категорії «Д.» улюдському бутті певною мірою протистоїть категорія «душев-ність», яка виражає спрямованість людини передусім не дотрансцендентного, а до ближнього, здатність до конкретно вира-женої любові та співчуття. Цю різницю Д. та душевності україн-ська мова окреслює в контраверзі «духовна людина» — «душев-на людина».


ДУША (від лат. «душа») — поняття, що виражає індивідуа-льну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до пере-живання, співпереживання або відчуження. У більшості філософ-ських та релігійних систем Д. протиставляється як тілу, так ідухові. Якщо дух розглядається як джерело креативних та раціо-нально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансценден-тного, то Д. — джерело морально-комунікативних можливостей,спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософ-ських культурах Д. виражається символом «Серце»; особливо яс-краво ця тенденція виражена в укр. традиції філософії серця. Пе-рші уявлення про Д. формуються в межах анімістичногосвітогляду, осердям якого є ідея про те, що всі явища світу маютьдушу. На цій основі розвивається вчення про метемпсихоз, згідно

Дд

87

з яким Д. після смерті може переселятися в нові тіла, причому яку людські, так і в тіла інших живих істот. У найбільш розгорнутійформі ідея метемпсихозу властива культурі індуїзму, проте маєсвоїх прибічників і в Античності. Рання антична натурфілософіявиходить з ідеї тотальної одушевленості Космосу, ототожнюючиживе та суще (гілозоїзм). У християнській культурі Середньовіч-чя та Відродження Д. — це опосередкування між тілом та духом.З іншого боку, Д. надається надзвичайно важливе значення у спа-сінні людини. Спокушаючи людину, диявол завжди пропонуєобміняти на земні блага саме Д.


ЕеЕВКСИНСЬКИЙ ПОНТ (Гостинне море) — старогрецька

назва Чорного моря.[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /

Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 123] Зо-тов В. М.

ЕВТАНАЗІЯ (від грец. «добре» та «смерть») — вихідний те-рмін для однієї з найдавніших проблем філософії, медичної деон-тології й практичної етики. У межах античної філософії проблемуЕ. насамперед пов’язували з питанням про добровільне самогубс-тво. Стоїки вважали, що для мудреця жити відповідно до законівприроди — означає бути здатним своєчасно відмовитися від жит-тя, навіть у розквіті сил. Проте вони стверджували, що «прекрас-ним і розумним» (тобто Е.) може бути тільки таке самогубство, вякому наявна певна міра, або гармонія (між вчинком і скрутоюобставин). Епікурійці також вважали заподіяння Е. необхіднимелементом гармонії життя: прекрасним є життя, в якому існуєможливість піти в небуття, коли реальність перестає приноситинасолоду. Історія філософської та релігійно-богословської думкирепрезентує широкий спектр підходів — від визнання самогубст-ва злочином до проголошення необхідності самогубства лише запевних обставин. У сучасній біоетиці й медицині Е. розуміють яксприяння безболісному позбавленню життя безнадійно хворих (ут. ч. за їх власним бажанням). Головний аргумент, який висува-ють прихильники Е., полягає в тому, що життя можна вважатиблагом і цінністю тільки за умов, коли в цілому задоволення йнасолода переважають над стражданнями та випробуваннями.З огляду на концепцію прав людини, людина має право розпоря-джатися власним тілом і життям (отже, право одноосібно вирі-

88

Ее

89

шувати питання про Е.). Проте очевидним залишається факт, щопрактичні аспекти використання права людини на Е. потребуютьретельного правового опрацювання.


ЕЗОПІВСЬКА МОВА — спосіб замасковано висловлюватидумку за допомогою натяків, алегорій тощо. Названа так на ім’ядавньогрецького байкаря Езопа, котрий жив у VI ст. до н.е. Тер-мін запровадив М. Салтиков-Щедрін у 70-і рр. ХІХ ст. В україн-ській літературі до Е.м. звертались Є. Гребінка, Т. Шевченко,Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка та ін. За радянських часівезопівська мова використовується незалежно від тиску цензури,вона стала ознакою переважно сатиричного мислення («Короїди»М. Гірника, «Казка про Дурила» В.Симоненка та ін.).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 4. — С. 396;Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т.,Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 224] Таран В. О.

ЕЗОТЕРИЗМ — 1. Таємне учення (від грец. «внутрішній, та-ємний, схований»), призначене тільки для обраних, окультнезнання. 2. Внутрішнє усвідомлення сутності світу, природи й лю-дини, знання цілого, при якому воно пізнається з внутрішньої ду-ховної сутності людини, на відміну від екзотеричного — зовніш-нього.

Сьогодні Е. став предметом вивчення нової й досить перспек-тивної науки — еніології (див. еніологія).

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 105] Зотов В. М.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. «існування») течія, що вини-кла після 1-ої світової війни, сформувалася в 30—40-і роки, най-більшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. ХХ ст. Головну увагупредставники Е. зосередили на вирішенні проблем буття людини,співвідношення раціональних та ірраціональних форм самоосяг-нення людини. Засновником Е. вважають датського філософаСьорена К’єркегора. Категорією «екзистенція» він позначив не-повторність, унікальність, суб’єктивність існування окремої лю-дини. Найбільш впливовими представниками Е. є М. Гайдеґґер,К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю. В центрі їхньоїуваги були питання провини й відповідальності, рішення й вибо-

Ее

90

ру, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії,моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки наскільки вонистосувалися названих питань.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 186—187] В. Зотов

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (з лат. «вираження») — мистецький на-прям, мета якого — свідоме вираження суб’єктивного баченнясвіту через авторське «я». Найповніший вияв мав у Німеччині пі-сля першої світової війни. Е. закликав до всесвітнього людськогобратства, протестував проти війни. Характерні риси Е. (ламанілінії, контрасність кольорів, деформованість простору) особливояскраво проявились у творчості О. Кокотки, Е. Кірхнера, М. Бек-мана.

В Україні його представляють художники О. Новаківський,О. Грищенко, А. Петрицький, Ю. Кміт, Ю. Соловей; скульпторО. Архипенко; графіки В. Касіян, В. Масюта та ін.

В українській літературі вплив Е. не був тривалим, хоч про-стежується в поезії (Т. Осьмачка, М. Бажан), прозі й драмі(В. Стефаник, М. Куліш, І. Дніпровський). У театральному мис-тецтві Е. позначався на діяльності театру Леся Курбаса «Бере-зіль», який обстоював стиль «експресивного реалізму». На поча-тку 1930-х років, коли почалося примусове навернення досоціалістичного реалізму, експресіонізм в Україні слабне й по-ступово зникає. Одні з його представників були репресовані й лі-квідовані (В. Поліщук, М. Куліш), інші припинили свою мисте-цьку діяльність або своїм словом служили владі (М. Бажан).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 408—409; Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. —К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 230] Клімачова А. В.

ЕКУМЕНІЗМ (від грец. «світ, заселена земля») — рух заоб’єднання християнських церков, що виник у протестантизмі.Початок екуменічному рухові поклала Всесвітня місіонерськаконференція в Единбурзі (1910). Міжконфесійні організації «Віраі порядок» і «Життя та діяльність», які виникли згодом, мали наметі: по-перше, подолати догматичні й канонічні розбіжності ухристиянстві; по-друге, погодити християнство з актуальнимипроблемами сучасності. У 1937 р. від імені цих організацій булоутворено «Комітет 14», що виступив з ініціативою скликанняВсесвітньої асамблеї церков, яка відбулася в 1948 р. і прийняла

Ее

91

ряд ухвал, створила Всесвітню раду церков (ВРЦ). Е. як всесвіт-ній християнський рух відбиває кризу окремих християнськихцерков і напрямів, є наслідком секуляризації суспільного життя,інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюютьсякерівними органами екуменічного руху, являють собою одну зіспроб подолати кризу релігії. Е. усіляко підтримує нинішній гла-ва католицької церкви Іоан Павло II, котрий неодноразово прого-лошував, що досягнення єдності християнських церков є його за-повітною мрією. В цілому Е. сприяє послабленню міжконфесій-ного відчуження, релігійного фанатизму та екстремізму, встанов-ленню миру і злагоди між віруючими різних релігій та церков.


ЕЛІТАРНА КУЛЬТУРА (від франц. «краще, відібране») —культура, носіями якої є невелика група людей, котра володієособливим художнім сприйняттям, що вимагає оцінювати її яккращу частину суспільства, його еліту. Елітарні тенденції отри-мали поширення у ХХ ст. у руслі авангардистсько-модерністського мистецтва. Теорія елітарного мистецтва сфор-мувалася раніше, ніж склалася відповідна практика. Основні еле-менти теорії Е.к. містяться у філософії А. Шопенгауера та Ф. Ні-цше, котрі ділили людей на два типи: «люди користі» і «людигенію». Перші не володіють, а другі володіють особливою худо-жньою обдарованістю, яка спонукає їх до філософсько-художньоїтворчості» (А. Шопенгауера). Також висловлювалась ідея «над-людини», наділеної, окрім «волі до влади», унікальним естетич-ним сприйняттям (Ф. Ніцше).

У ХХ ст. ці ідеї були модернізовані неокантіанцями й підсу-мовані в концепції Х. Ортеги-і-Гасета. Наголошувалося, що елі-тарні тенденції надавали можливість художнім натурам проти-стояти аморфному натовпові, «масі» та «масовим» тенденціям умистецтві.

У подальшому теоретики мистецтва до Е.к. почали відноситиважкодоступні для розуміння твори мистецтва, які відзначалисьестетизмом та орієнтацією на «чисту гру» художнього сприйняття.


ЕЛЛІНІСТИЧНА КУЛЬТУРА — культура доби еллінізму(334—323 р. до н.е.) та культура, що виникла в результаті розви-тку грецького (еллінського) мистецтва; вся епоха античного світу

Ее

92

від часів походів О.Македонського (VI ст. до н.е.) до падінняРимської імперії (V ст. н.е.). У період еллінізму почався процесзближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Гре-ції та Сходу. Значного розвитку набули природничі й математич-ні науки (Евіклід, Архімед та ін.). Художня література втрачаєполітичну спрямованість і зображає життя звичайних людей та їхвнутрішній світ, щоденний побут (любовні романи, розповіді пропригоди тощо). Елліністична архітектура також відзначаласяь ви-соким рівнем (зводилися величні, пишно декоровані споруди:Фароський маяк в Александрії, вівтар Зевса в Пергамі тощо).В образотворчому мистецтві героїзувалися особи монархів і сла-вилися воєнні перемоги. Живопис характеризувався багатофігур-ними жанровими композиціями.

На території України центрами Е.к. були античні міста —Ольвія, Тіра, Херсонес, міста Боспорської держави (столиця —Пантікапей, тепер Керч). Твори елліністичного мистецтва знахо-дять також у скіфських курганах (Гайманова могила на Запоріжжі,Мелітопольський курган, Товста могила на Дніпропетровщині).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 413] Зотов В. М.

ЕМАНСИПАЦІЯ (від лат. «звільняю від опіки») — вираже-на в різноманітних формах тенденція соціального розвитку, якаполягає у звільненні людей від тих чи інших форм несвободи,дискримінації, гноблення. У найбільш універсальному виглядіможна вважати, що Е. репрезентує звільнення людини від «куль-тури залежності» як такої, створення (в ідеалі) для людей непід-невільних умов існування, коли вони можуть повною мірою ви-значати своє життя на власний розсуд. Формою реалізаціїпотенцій Е. є творення альтернатив, котрі б надавали людині мо-жливість самовизначення, вибору. Рівень Е. може слугувати мі-рилом для оцінки розвиненості суспільств. Традиційні суспільст-ва демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу Е.(примусова соціальність). Сучасні лібералізовані суспільства є впевному розумінні тереном емансипаторських експериментів ідослідів, їх стабільність менша, але тут окремий індивід маєпринципову можливість реалізовувати власний життєвий проект(інша справа, що кінцева кількість таких проектів є обмеженою впринципі). З іншого боку, Е. ніколи не може бути здійснена «по-вністю»: звільняючи людину від одних обмежень і залежностей,Е. передбачає занурення в тенета інших, менш явних, але так са-

Ее

93

мо суттєвих. Власне, сам соціальний процес (і прогрес) є круго-обігом емансипаторських практик, які невпинно змінюють однаодну, визначаючи, окреслюючи й «обживаючи» нові простори тасфери соціальної свободи. До різних форм цих практик є підста-ви віднести аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства), національ-но-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гу-манізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених,заборона деяких видів зброї, які завдають людині особливихстраждань і каліцтв тощо), секуляризацію й Реформацію (обме-ження влади та впливу церкви на суспільні справи), суфражизм(жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками вибор-чих прав), правозахисний рух та ін.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 195.] Зотов В. М.

ЕМІГРАЦІЯ (від лат. «виселення, виїзд») — добровільне абовимушене переміщення населення з країн постійного проживанняв інші країни. Залежно від причин Е. поділяють на політичну йекономічну (або трудову). За межами України проживає близько12 млн. осіб української національності. В історії українськоїеміграції визначаються три хвилі переселенського руху: перша —з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; дру-га — між двома світовими війнами; третя — після другої світовоївійни. Українці живуть у багатьох країнах світу. Вважається, щов Південній та Північній Америці живе більше 75 % від загальноїкількості зарубіжних українців (крім країн колишнього СРСР).

Особливе місце посідає українське населення в суміжних зУкраїною державах — Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, їх невважають емігрантами, оскільки вони мають сталу територію по-селення й не міняли свого місцеперебування.

Явище Е. описане в українській літературі (І. Франко цикл«До Бразилії»; В. Стефаник «Камінний хрест»; С. Васильченко«На чужину» та ін.). Письменники-емігранти у творах зображу-ють життя українців у США — С. Макар, З. Бичинський та ін.; уКанаді — Т. Федик та ін.; в Австралії — Д. Чуб та ін. В образот-ворчому мистецтві до цієї теми звертався Л. Ведмідь (триптих«Емігранти») та ін.


Ее

94

ЕМСЬКИЙ УКАЗ — Розпорядження про заборону друкуватив Російській імперії будь-які книжки українською мовою чи заво-зити їх з-за кордону, підписане в 1876 р. Олександром ІІ у німе-цькому місті Емсі, де він відпочивав. Прийняття такого докумен-та зумовлювалося активізацією українського руху на початку 70-х рр. ХІХ ст., незважаючи на раніше розісланий Валуєвськийциркуляр. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українсь-ких «сепаратистів», у відповідь на які було створено комісію. Доскладу котрої увійшли міністр внутрішніх справ Тимашов, мі-ністр освіти Толстой, шеф жандармів Потапов, помічник курато-ра Київського шкільного округу М. Юзефович. Вона підготувалапроект указу, яким передбачалося: 1) не допускати ввезення доімперії будь-яких книжок і брошур українською мовою без спе-ціального дозволу Головного управління у справах друку;2) заборонити друкування українською мовою оригінальних і пе-рекладних творів, за винятком історичних документів і художніхтворів, які дозволялося друкувати тільки російським правописомі після розгляду рукописів у Головному управлінні у справахдруку; 3) забороняти українські вистави й друкування українсь-ких текстів до нот. Проти цього указу протестував М. Драгома-нов, звертаючись до Міжнародного конгресу літераторів у Пари-жі (1878) та у Відні (разом із М. Павликом, 1881 р.), але вінзалишався чинним до 1905 р., коли під впливом неодноразовихзвертань громадськості України й за рекомендацією спеціальноїкомісії Російської академії наук його скасував уряд, виходячи зжовтневого маніфесту царя.

[Русанівський В. М. Історія української літературної мови.Підручник. — К.: АртЕк, 2002. — С. 224—227; Українська мова.Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О.(співголови), Зяблюк М. П. та ін. — К.: Українська енциклопедія,2000. — С. 158; Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 236] Зотов В. М.

ЕНЕЙ — персонаж грецької та римської міфології, геройТроянської війни; син царя Анхіза й богині Афродіти. Після па-діння Трої перебрався до Лаціуму (Італія), де його нащадки за-снували Рим. Міфи про Енея покладено в основу Вергілієвої«Енеїди». Героїко-комічний образ Енея змалював І. Котляревсь-кий у своїй «перелицьованій» на український лад «Енеїді»,І. Франко у «Великих роковинах» та ін.

Ее

95


ЕНІОЛОГІЯ — наука про енерго-інформаційний обмін уприроді (Всесвіті), суспільстві й людському мисленні. Її сміливоможна вважати наукою майбутнього, оскільки предметом її ви-вчення є ті явища, які традиційно наукою не вивчались — полте-ргейст, телекінез, телепатія, телепортація, яснобачення та багатоінших. Філософсько-методологічна основа цієї науки тільки фо-рмується, проте вже сьогодні можна говорити про те, що вонавключає в себе сучасну теорію відображення, діалектичну теоріюпізнання, концепцію інтеграції наук, діалектику категорій необ-хідного й випадкового, цілого й частини, структури й функції,принципи атрибутивності інформації тощо.

Фізико-математичну основу нової науки складають фундаме-нтальні положення математики та особливо некласичної фізики,нелокальні ефекти й нові причинно-наслідкові відносини у кван-товій механіці, неунітарна квантова механіка, теорія самооргані-зації, ієрархії внутрішніх змін І. Пригожина, нелокальністьзв’язків між системами, вплив майбутнього на минуле, узагаль-нена теорія впорядкованості й хаосу.

Е. — це комплексна наукова дисципліна, котра об’єднує всобі методи, поняття, теорії та досягнення багатьох наук і нау-кових напрямків. Перебуваючи на вершині наукової піраміди,Е. концентрує вузлові питання та проблеми психології й меди-цини, фізики й біології, філософії й космогонії. Проблеми Е.відтворюють складну сутність оточуючої Природи, навколиш-нього світу й того, що знаходиться всередині нас, пов’язанихдіалектичною єдністю живого й неживого в одну цілісність.Дослідження еніофеноменів сьогодні здійснює чимало видат-них учених сучасності: Ф. Р. Ханцеверов (історія й сучаснийстан проблем Е.), О. П. Дубров та В.Н. Пушкін (парапсихоло-гія й сучасна наука), В. П. Казначеєв (проблеми взаємозв’язкубіосфери й ноосфери), Л. Г. Прищеп (проблеми біоелектромаг-нітології), О. Г. Лі (особливі стани свідомості), М. М. Сочева-нов (особливості біолокаційного ефекту), М. О. Козирєв (особ-ливості часово-просторового континууму), В. В. Налимов(спонтанність свідомості), О. Ф. Охатрін (мікролептонна кон-цепція) та ін.

Ее

96

[Рогожкин В. Ю. Эниология. — Р. на ДОНЕЦЬК: ЭНИО,2001. — С. 10—14; Дубров А. П., Пушкин В. Н. Парапсихологияи современное естествознание. — М.: СП «Соваминко», 1989. —С. 3—5, 255.] Зотов В.М.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ (від грец. «коло знань») — науково-довідкове видання, яке містить найістотнішу інформацію з усіх(універсальна енциклопедія) або окремих (галузева енциклопе-дія) галузей знань і практичної діяльності. За структурою розріз-няють Е. алфавітні та систематичні. Праці енциклопедичного ха-рактеру були відомі ще до н.е. у Стародавньому Єгипті, Римі,Китаї, згодом у країнах арабської писемності та в Київській Русі(збірники норм давньоруського права). У XIII ст. на Русі почалиукладати словники незрозумілих слів — азбуковники.

Чи не першу спробу систематичного викладу відомостей проУкраїну становить «Синопсис» І. Ґізеля, що з’явився 1674 р. івпродовж XVII—XVIII ст. витримав до 30 видань. Цінні узагаль-нювальні праці про козацьку Україну були створені у XVIII ст.,зокрема «Краткое описание о козацком народе» П. Симоновсько-го (1765) та «Краткая летопись Малой России» В. Рубана (1776).

Першою сучасною українською Е. треба вважати тритомну«Українську загальну енциклопедію», що з’явилась упродовж1930—1935 рр. у Львові за редакцією професора І. Раковського.В Україні було видано «Українську Радянську Енциклопедію» у16-ти томах (1959—1964), друге видання — у 12-ти томах украї-нською й російською мовами (1974—1985). Енциклопедичнийхарактер має «Історія міст і сіл України» у 27 томах (1960—1970).


ЕПІТАФІЯ (від грец. «надгробний») — надмогильний напису віршах чи прозі, поширений в античну добу переважно у ви-гляді епіграми, пов’язаний з культом мертвих. В Елладі такі на-писи мали дидактичну функцію, особливо на могилах загиблихгероїв. У літературі нової епохи Е. могла вже адресуватись уяв-ному покійникові, а невдовзі набула сатиричного колориту, ви-сміюючи в дошкульних виразах пороки конкретної особи чи сус-пільного явища. В Україні Е. поширилася в період бароко(Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович, Варлаам Ясинсь-

Ее

97

кий та ін.), не втрачаючи популярності й донині (Д. Павличко,В. Симоненко).

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 245] Клімачова А. В.

ЕПОС (від грец. «слово, розповідь») — багатозначний термін,який означає за літературною традицією оповідну поезію, заро-джену в глибокій минувшині як форму зображення героїчнихучинків певного персонажа, важливих подій тощо («Іліада» та«Одісея» Гомера, ісландські саги, українські думи тощо). Посту-пово виробляються прозові форми Е., посідаючи важливе місце вхудожній літературі, з’являються епічні жанри, постають їх різ-новиди. Е., відмежовуючись від інших літературних родів (ліри-ки і драми), виробляє власну образну систему мовних засобів,прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності, воб’єктивному перебігові подій, сюжетному їх розвитку, неначепоза втручанням автора. Лише на початку ХХ ст. така тенденціяпорушується потужною ліризацією Е., що зумовлює появу віршіву прозі тощо. Зазвичай зображення в Е. ведеться від реального чиумовного наратора (оповідача), рідше — свідка чи учасника по-дій. Е. користується розмаїтими засобами викладу: розповідь,оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. У ньому наявне ав-торське мовлення та мовлення персонажів, на відміну від драми,де застосовується один спосіб викладу — діалог чи монолог.Оповідь або розповідь ведеться переважно в минулому часі, по-деколи — в теперішньому, зрідка — в майбутньому від третьоїособи (розповідач) чи першої (оповідач). Мова Е. — зображаль-но-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емоційно-експресивна виражальна стихія. Історичний розвиток Е. зумовиввиникнення трьох структурних жанрових форм — малої (анек-дот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої(поема, повість), великої (епопея). Епічні твори також називають«епікою».

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 247—248] Таран В. О.

ЕРОС — 1. Взаємини між чоловіком та жінкою на духовному,душевному та сексуальному рівнях, які у вищих своїх проявахстають еротичною любов’ю. 2. Бог любові в давньогрецькій таримській міфології (синоніми: лат. Амур, Купідон). Архетиповим

Ее

98

для античного світу є міф про пошуки Ероса Психеєю, котра по-єднується з ним після драматичних випробувань. Емпедокл роз-глядає Е. як єдність чоловічого з жіночим; Афродіта є силою, яказ’єднує елементи буття в цілісність. Платон називає Е. «найдав-нішим із богів», який не має батьків. Сутність Е., за Платоном, —це потяг до краси й абсолюту, тому практика анамнезису, яка по-вертає людину у світ гармонії, є еротичною за природою. У філо-софській та психологічній культурі XX ст. поняття «Е.» викорис-товується досить широко. З. Фройд на ранньому етапі творчостіототожнює Е. з енергією лібідо, а пізніше робить його природуяскравішою, протиставляючи Танатосу. М.Бердяєв розглядає Е.як творче злиття чоловічого та жіночого, що дарує їм боголюдсь-кі риси. З 2 пол. XX ст. поняття «Е.», як правило, протиставля-ється поняттю «секс». Е. розглядається як духовно-душевне злит-тя чоловіка та жінки, секс — як тілесно-інстинктивне злиття, зіншого боку, підкреслюється необхідність єдності еротичного тасексуального.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 203] Зотов В. М.

ЕСКАПІЗМ (від англ. «втеча від дійсності») — втеча від дій-сності у вигаданий чи «паралельний» світ (наприклад, у толкієні-стів). Для Е. характерною є аполітичність. Можливі варіанти цьо-го терміна — «ескейпізм», «ескепізм».


ЕСТАМП (від франц. «печатка, відбиток») — літографічнийабо гравюрний відбиток. Найчастіше трапляється підписаний ав-торський відбиток з друкованої форми, який є станковим виро-бом художньої графіки.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 66] Клімачова А. В.

ЕТИКЕТ (від франц. «ярлик, етикетка») — сукупність правилповедінки, що стосуються зовнішнього прояву ставлення до лю-дей (поведінка в суспільних місцях, манери, одяг, привітання,ставлення до оточуючих). Е. — складова частина зовнішньоїкультури суспільства. Це форма контролю суспільства за поведі-нкою людини. Правила Е. покликані підкреслити доброзичливе,уважне, коректне ставлення людини до оточуючих. Ці правилаутверджують гуманність як одну з найвищих цінностей усього

Ее

99

устрою суспільного життя, єдність правил Е. та цінностей мораліскладають основу справжньої культури людських відносин. Ос-новні принципи Е. — ввічливість і тактовність.

[Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. —6-е изд. — М.: Политиздат, 1989. — С. 427—428] Клімачо-ва А. В.

ЕТНОГЕНЕЗ (від грец. «народ» і «походження») — тривалийпроцес утворення й розвитку племені, народу, нації. Вивченняпроцесів Е. повинно спиратися на комплексне використання да-них багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антрополо-гії, археології тощо. Серед учених XIX—XX ст. побутує два по-гляди на походження народів: автохтонний і міграційний.Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємнийзв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи нарізні міграції, злиття чи змішування племен. Ідею автохтонностіукраїнців розвивав у працях акад. М. Грушевський. Думку проавтохтонність українського народу обстоював вчений і археологВ.Хвойка, який на початку XX ст. зробив ряд унікальних архео-логічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українцівВ. Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців об-стоюють М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, М. Чмихов,В. Баран та ін. Міграціоністи твердять, що головну роль в Е. віді-грають постійні рухи, пересування (міграції) народів.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалисяв Україні, учені виділяють кілька етапів: І. Трипільська доба (V—III тис. до н.е.). II. Післятрипільська доба (II. тис. до н.е.).III. Скіфо-сарматська доба (VII тис. до н.е. — III ст. до н.е.).IV. Слов’янська доба (І тис. н.е.). V. Доба Русі-України (відVII ст. н.е.)

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 233—234] Таран В. О.

ЕТНОГРАФІЧНІ МУЗЕЇ — наукові заклади, де збирають,зберігають, вивчають і популяризують культуру й побут, соціа-льні взаємини та суспільний лад різних народів. Найбільші Е.м. вУкраїні — Київський музей українського народного декоратив-ного мистецтва, Український музей етнографії та художньогопромислу (Львів), Коломийський музей народного мистецтва Гу-цульщини з відділом у місті Косові, музей Народної архітектурий побуту (Київ), Переяслав-Хмельницький музей народної архі-

Ее

100

тектури та побуту. Музеї народної архітектури та побуту створе-но також у Чернівцях та Ужгороді.


ЕТНОГРАФІЯ (від грец. «народ» та «описую») — наука прожиття, звичаї, одяг, вірування, побут та житло народів. Багато ет-нографічних матеріалів міститься у творах стародавніх грецькихписьменників та в Біблії. Е. як наука зародилася у XVIII ст. Насаму назву цієї науки вперше натрапляємо в «Етнографічномуальбомі», виданому в Нюрнберзі у 1791 р. Найдавніша етногра-фічна праця в Україні — «Описаніє свадебних українських прос-тонародних обрядів в Малой Росії і Слободськой Українськойгубернії» Г. Калиновського (1777). Пізніші дослідники українсь-кої Е. — І. Срезневський («Запорозька старина»), М. Драгоманов,Хв. Вовк, П. Чубинський, О. Потебня, М. Сумцов.


ЄєЄВАНГЕЛІЯ (від грец. «добра звістка») — раньохристиянські

твори (приблизно початок II ст.), де містяться розповіді про ІсусаXриста. Поділяються Є. на визнані всіма християнськими церк-вами канонічні (становлять частину Нового завіту), які вважа-ються в християнстві «богонатхненними», та апокрифічні (творина біблійні теми, не прийняті церквою), засуджені як неправдиві.Християнською церквою канонізовано (оголошено священними)чотири Євангелія: Матфія, Марка, Луки, Іоанна.


ЄПАРХІЯ (від грец. «область») — основна церковна адмініс-тративно-територіальна одиниця (округ) у православній, католи-цькій та англіканській церквах. Очолюється єпископом (у право-славній) чи архієреєм (у католицькій) церквах.


101

ЖжЖАЛУВАНІ ГРАМОТИ — акти, якими великі й удільні кня-

зі, а пізніше російські монархи надавали або закріпляли нерухомемайно, привілеї за станами, окремими особами, монастирями, це-рквами. Відомі з XII ст. У 2 пол. XVII — на поч. XVIII ст. значнуїх кількість одержала, зокрема, козацька старшина. Були чинни-ми до лютневої революції 1917 р.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. — Т. 5 / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — С. 43] Клімачо-ва А. В.

ЖАЛЬНИК — язичницьке кладовище давніх слов’ян, де спа-лювали померлих на вогнищах. Жінки-жалібниці оплакувалисмерть небіжчика, кістки збирали у глиняну попільницю-урну йховали в могилі. У вогонь кидали різні жертви, у могилу клалиритуальну їжу та зілля, які могли знадобиться померлому в по-тойбічному світі. Після поховання відбувалася тризна (похороннатрапеза), де співали пісні, влаштовували ігрища та приносили вжертву померлому півнів.


ЖАНР (від франц. «рід, вид») — поняття, яке означає внут-рішньовидові підрозділи мистецтва. Оскільки Ж. склалися всере-дині всіх видів мистецтва, це поняття має загальноестетичний ха-рактер. Кожний Ж. характеризується сукупністю відносностійких художніх засобів, які відіграють роль своєрідних пізна-вальних ознак. У літературі належність до того чи іншого Ж.(роман, повість, оповідання, поема, ода, елегія тощо) визнача-ються насамперед фактами пізнавальними й оцінними; в образо-творчому мистецтві вирішальну роль відіграють об’єкти зобра-

102

Жж

103

ження (портрет, побутова картина, натюрморт тощо); у музиці —спосіб виконання (інструментальні, вокальні Ж.) та орієнтація нааудиторію (симфонічні, камерні жанри).


ЖОРНО (крутилка, крутьолка) — традиційна зимова граукраїнців. В ополонку на ставку опускали дерев’яний стовпчик і,коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. Доспиць колеса прив’язували довгу жердину, на кінець якої прикріп-лювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо, а інші ката-лися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 5. — С. 96]Клімачова А.В.

ЖУПАН — давній тип слов’янського верхнього одягу.У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жі-ночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан,а пізніше набув поширення в селянському побуті. Наявність Ж.була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — што-фу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього абозеленого кольору. За кроєм Ж. був досить довгий, приталений, зпризібраною спинкою й полами, що ледве сходилися, з відклад-ним або стоячим коміром, манжетами й кишенями на полотнянійпідкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольо-ровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уз-довж пілок у два ряди й на кишенях пришивалися ґудзики.

Про цей одяг у народі говорять: «Хоч надів жупан, не цурайсясвитки», «Знайте нас, що ми голі, та в жупані ходим», «Убрався вжупан і дума, що пан».

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 153] Клімачова А. В.

ЗзЗАГІН — військова частина, середня між куренем і полком,

оснащена різними видами зброї; може бути сформована тількидля визначених бойових операцій або як постійна адміністратив-но-оперативна одиниця. Під час українських визвольних змаганьзагонами називалися більш або менш численні повстанські відді-ли. В українській регулярній армії якийсь час існували військовічастини з назвою «З.», наприклад: Окремий запорозький З.,Окремий З. січових стрільців, Козацький З. ім. Ґонти.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 136.] Кліма-чова А. В.

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло (1924) — письменник-романіст. На-родився на Полтавщині, освіту здобув у Дніпропетровськомууніверситеті. Брав участь у Другій світовій війні. Є автором по-над двадцяти романів і повістей. У повісті «Дума про невмиру-щого», у своєрідній пригодницько-політичній дилогії «Європа-45», «Європа. Захід» відобразив антифашистську боротьбу і на-лагодження повоєнного життя в Німеччині. В історичних рома-нах «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві» відтворив події тися-чолітньої давності. Конкретним історичним особам присвяченоромани «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «ТисячолітнійМиколай». У багатьох творах 1960—1980-х років («З погляду ві-чності», «Переходимо до любові», «Намилена трава», «Вигнанняз раю» та ін.) піднімає питання моралі, етики, виробничих відно-син між людьми, не заперечуючи при цьому основних принципіврадянського способу життя, вимог так званого соціалістичногореалізму. З середини 1980-х років (роман «Південний комфорт»,збірка «Неймовірні оповідання», повість «Гола душа» та ін.)письменникові вдалося передати атмосферу «горбачовської пе-

104

Зз

105

ребудови», в сатиричному плані розкрити деякі суспільні проце-си, що пізніше призвели до розвалу радянського суспільства (за-кулісне життя можновладців тощо). У цілому ж творчістьП.Загребельного свідчить про самобутній письменницький стиль,якому притаманні гостра полемічність, нахил до експериментів,уміння органічно перейти від сучасності до далекої історії, пуб-ліцистичність.

У 1979—1986 рр. очолював СП України. За його сценаріямина Київській кіностудії ім. О. Довженка знято художні фільми«Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Лав-ри», «Ярослав Мудрий». Нагороджений державними преміями(1974, 1980).

[Фащенко В. Павло Загребельний: Нарис творчості. — К.,1984; В. Дончик Павло Загребельний // Історія української літе-ратури ХХ століття. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 289—296] Клімачова А. В.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — організація козаків, які після зруй-нування Запорозької Січі перейшли на турецьку територію й жи-ли в гирлах Дунаю (1775-1828). Складалася з 13 тис. чол. Існува-ло 38 куренів. Козаки були зобов’язані брати участь у воєннихпоходах турків (проти сербів, греків та ін.). На початку російсь-ко-турецької війни (1828) група прихильників останнього кошо-вого отамана Задунайської Січі Й. Гладкого перейшла на бік Ро-сії. Унаслідок цього турки ліквідували Задунайську Січ, багатьохкозаків було вбито, інших до кінця війни тримали у в’язницях.Після війни розпорошені козаки вже не могли відновити Січі. Ро-сійський уряд сформував із колишніх задунайців Азовське коза-цьке військо.

Події в Задунайській Січі відображені в опері С. Гулака-Арте-мовського «Запорожець за Дунаєм». Мандри козаків після лікві-дації Січі відтворено в повісті В. Будзиновського «Пригоди запо-рожців».

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 154—156] Клімачова А. В.

ЗАДУШНИЙ ЧОЛОВІК — у княжій Україні назва раба, яко-го відпускав на волю господар перед своєю смертю для спасіннясвоєї душі. Задушні люди перебували під опікою та юрисдикцієюцеркви і звичайно селилися на її території.


Зз

106

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 138] Зо-тов В. М.

ЗАЙМАНЩИНА — земельна власність, набута правом пер-шого зайняття вільної землі. Була поширена серед козаків і по-сполитих у малоземельних місцевостях Слобідської й Лівобере-жної України, а також Запорожжя в XVI—XVIII ст.


«ЗАКОН РУСЬКИЙ» — система звичаєвого права, що діялав Київській Русі у IX—XI ст. Покладено в основу «Руської Прав-ди», яка була дальшим його розвитком і доповненням. «З.Р.» бувдосить розвиненою для свого часу правовою системою й регулю-вав питання кримінального, процесуального, спадкового та циві-льного права. Основною рисою кримінального права була замінакривавої помсти викупом (вирою), що збирався князем та йогоадміністрацією, і винагородою (головництвом), що давалася по-терпілому або його родичам. На «Закон Руський» є покликання вдоговорах київських князів з греками в 907, 911, 944 рр.


ЗАЛІЗНЯК Максим (1740—?) — керівник гайдамацького по-встання на Чигиринщині. 13-річним хлопцем пішов на Запорож-жя, де й пробув 14 років. З 1767 р. — послушник спочатку в Жа-ботинському, а потім у Мотронинському монастирях. Разом ізгрупою нерегулярних запорожців у 1768 р. підняв успішне повс-тання проти поляків. Разом з І. Гонтою захопив Умань, був про-голошений гетьманом і почав організацію краю на козацький лад.Того ж року російський генерал Кречетніков, за дорученням ца-риці Катерини, підступно заарештував Залізняка майже з усімастаршинами. Був засланий на довічну каторгу до рудників у Нер-чинську.

Образ М. Залізняка відтворено в поемі Т. Шевченка «Гайда-маки».


ЗАНЬКОВЕЦЬКА Марія (Марія Адасовська; 1854—1934) —актриса й театральна діячка. Народилася на Чернігівщині.

Зз

107

З 1882 р. — провідна актриса українських труп М. Кропивниць-кого, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Ка-рпенка-Карого та ін. На сцені нею створені образи Уляни («Сва-тання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка), Харитини («Най-мичка» Карпенка-Карого), в кіно — Наталки («Наталка Полтав-ка», 1911), Матері («Остап Бандура», 1923) та ін. Була непереве-ршеним майстром художнього перевтілення у сценічний образ, їїмистецтво сприяло піднесенню художнього рівня українськоготеатрального мистецтва. Ім’я Заньковецької присвоєно Львівсь-кому державному українському драматичному театрові та одній звулиць Києва.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т.5. — С. 166—167] Таран В. О.

ЗАПАСКА — найдавніший незшитий одяг українців. Була ві-дома майже на всій території України й мала місцеві варіантиоформлення. Складалася З. переважно з двох вузьких частин во-вняної саморобної тканини. Спочатку на талії зав’язували заднючастину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спе-реду закріплювали другу, — вужчу й коротку, синього кольору(попередницю). Цей тип З. побутував на Середньому Подніпров’їяк повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носилизелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканиморнаментом або вишивкою.


ЗАПОРОЗЬКА СІЧ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склала-ся в 1 пол. XVI ст. за Дніпровими порогами. Виникнення З.С.було зумовлене посиленням феодально-кріпосницького і наці-онально-релігійного гніту в Україні. Перші козацькі поселенняза Дніпровими порогами з’явилися, ймовірно, вже на початкуXVI ст. Для захисту від ворогів козаки будували укріплення —січі. Головні укріплення до кінця XVI ст. були на о. Томаківці.У 1593 р., після зруйнування укріплення кримськими татарами,запорожці заснували Чортомлицьку Січ. Основні заняття коза-ків — промисли, передусім рибальство і скотарство. Кріпацтвана Січі не було, панував принцип найму. Найвищий орган вла-

Зз

108

ди — військова козацька рада. Важливого значення набули по-ходи запорожців під проводом кошового отамана І. Сірка про-ти Польщі та Криму (60—70-і роки XVII ст.). Після підписанняв 1774 р. Кючук-Кайнарджійського миру й придушення у1773—1775 рр. селянської війни під проводом О.Пугачовацарський уряд дістав можливість ліквідувати З.С. (1775). У ги-рлі Дунаю частина козацтва заснувала Задунайську Січ. На-ступниками З.С. стали Азовське козацьке військо та Чорно-морське (Кубанське) козацтво.


ЗАРУБИНЕЦЬКА КУЛЬТУРА (зарубинецько-корчуват-ська культура) — археологічна культура східнослов’янськихплемен, які жили по середньому та верхньому Дніпру,Прип’яті та Десні у II ст. до н.е. — III ст. н.е. Сьогодні відомопонад 150 пунктів зарубинецької культури, в тому числі на те-риторії України близько 100. Найбільш відомі пам’ятки З.к.України — це могильники біля с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., в Корчуватому на околи-цях Києва, поселення на Пилипенковій горі біля Канева, біляс.Сахнівки Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. Но-сії цієї культури жили в невеликих (до 0,5 га), здебільшогоукріплених поселеннях, розташованих на високих берегах рі-чок. Наземні або напівземлянкові житла площею 20—25 кв. м.з кам’яними чи глинобитними печами мали стіни з колод, об-мазаних глиною. У могилах без насипів виявлені трупоспален-ня в урнах або неглибоких ямах разом із посудом, бронзовимиі скляними прикрасами, іноді зброєю. У племенах З.к., які жи-ли патріархально-родовим ладом, було землеробство, розвива-лися різноманітні ремесла.


ЗАРУЧИНИ (полюбини, рушники, сватанки) — заключнийетап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. На З. до мо-лодої разом із молодим приходили його батьки та родичі. Усі сі-дали до столу, а молодих виводили на посад. Старший старостанакривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху —руку хлопця й перев’язував їх рушником. Після цього ритуалумолода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх об-

Зз

109

даровувала хустками, полотном або сорочками. Після всіх цере-моній дівчина і хлопець вважалися зарученими й відтоді не малиправа відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася забезчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати, ще йплатили за образу. У народі говорять: «Хоч заручена, аби не він-чана», «Як заручився, то діло святе».


ЗАСІВАННЯ (посипання) — давньоукраїнський новорічнийзвичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважночоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючихлібні зерна й бажаючи господарям щастя, здоров’я, щедроговрожаю. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригоща-ли посипальників яблуками, бубликами, часто давали й дрібнігроші. Зерно, яке вони розкидали по хаті, господиня збирала йдавала курям, щоб краще неслися.

Дещо в зміненому вигляді обряд З. зберігся й до сьогодні.[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-

уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 145] Зо-тов В. М.

ЗАХІДНА УКРАЇНА — історична назва земель України, щостановлять території сучасних Львівської, Івано-Франківської,Тернопільської, Волинської і Ровенської обл.


ЗЕЛЕНІ СВЯТА — українська назва християнського святаТрійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Напередоднізеленої неділі, в суботу, що називалася клечаною, обов’язковоприкрашали подвір’я та господарські будівлі клечанням — зеле-ними гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо.Троїцькі розваги починалися з понеділка й тривали цілий тиж-день. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом.На З.св., як і після Великодня, провідували померлих родичів,могили яких обсипали клечаним зіллям. Про Трійцю в народі на-роді: «Бог любить Трійцю, а четверту Богородицю, а п’ятийСпас», «Без Трійці й дом не строїться». Урочистий настрій хрис-

Зз

110

тиянського свята Трійці передає у своєму вірші «На зелені свята»поет М. Вороний.


ЗЕМСЬКІ СУДИ — станові суди у феодальній Польщі (і вУкраїні), які розглядали переважно цивільні справи шляхти.У Польщі існували з XV до XIX ст., на Правобережній Україністворені за Литовським статутом в XVI ст. До складу З.с. вхо-дили: суддя, який обирався шляхтою, підсудок і писар. Як пра-вило, вони засідали тричі на рік. Розглядали справи про розділмаєтків та іншого майна, розмежування земель, походженняшляхетних родин та ін. Визвольна війна 1648—1654 рр. лікві-дувала на Лівобережній Україні всю судову систему польськоїдержави. На Правобережжі України, яке залишалося в складіПольщі, З.с. продовжували діяти. У 1782 р. вони були ліквідо-вані, але 1796 р. відновлені указом Павла І з правом розглядатикримінальні справи. Остаточно в Україні З.с. ліквідовані в1831 р.


ЗИМІВНИК — назва хутора в запорозьких, чорноморськихі частини донських козаків. На Запорожжі виник у 1 пол. XVIст. Спочатку використовувся для утримання взимку коней тахудоби. З подальшим розвитком господарства на Запорожжі,особливо в часи Нової Січі (1734—1775), З. старшини й замо-жних козаків перетворилися у великі господарства, в яких по-ряд зі скотарством розвивалося землеробство, бджільництвотощо.


ЗНАХАРІ (ведуни) — люди, добре обізнані з народними за-собами лікування. Серед З. є костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники та ін. Деякі З. виконували різноманітні магі-чні дії та обряди. Найпоширенішим магічним засобом українсь-кої народної медицини була словесна магія. Замовляння і примо-вки З. надзвичайно багаті на різні поетичні засоби.

Зз

111

Яскравим прикладом З. є образ дядька Лева у драмі-феєрії Ле-сі Українки «Лісова пісня».


«Золота молодь» — молодь із забезпечених кіл суспільст-ва, яка веде розкішний та святковий спосіб життя. Іноді З.м.називають дітей відомих діячів політики, науки, мистецтва йкультури.


ІіІГРИЩА — витоптані майдани, на яких у Київській Русі від-

бувалися різні ігри-забави. Це був давній слов’янський звичай.«Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні», —оповідав літописець. Православна церква засуджувала ці старо-давні язичницькі звичаї як несумісні з християнською мораллю.


ІДОЛ — вироблений образ язичницького бога. У давньорусь-кому літописі розповідається, що за часів князя Володимира Ве-ликого в Києві було поставлено ідол Перуна — дерев’яний із срі-бною головою й золотими вусами. Араб Ібн-Фадлан писав, щоруські купці молилися перед І. — дерев’яною колодою з вирізьб-леним лицем, подібним до людського. Християнська релігія за-боронила ідолопоклонство. В одній з християнських заповідейговориться: «Не твори собі кумирів і всякої подоби того, що нанебі вгорі, на землі долі і в водах під землею: не поклоняйся їм іне служи їм...»


ІЗБОРНИКИ СВЯТОСЛАВА — найдавніші пам’ятки писе-мності Київської Русі-України — два збірники літературних тво-рів, виготовлених у 1073 і 1076 рр. для київського князя Святос-лава Ярославича. Збірки містять твори переважно релігійногохарактеру. Ізборник 1073 р. є списком збірки, перекладеної вIX ст. в Болгарії з грецької старослов’янською мовою (зберіга-ється в Історичному музеї Москви). Ізборник 1076 р. укладено наоснові рукописів князівської бібліотеки. Ця культурна цінність

112

Іі

113

України досі не повернута, в числі інших, з Публічної бібліотекиім. М. Салтикова-Щедрина в Петербурзі.


ІКОНОПИС — вид культового станкового живопису (ікони).Виник на базі античної художньої культури. Твори виконувалисяв техніці яєчної темпери та мозаїки. У кінці XI ст. склалася київ-ська школа І.. З художників того часу відоме ім’я Алімпія Печер-ського. У XII ст. виникають художні школи іконопису у Володи-миро-Суздальському, Галицько-Волинському та ін. князівствах.У XIV—XV ст. іконопис досяг розквіту у творчості Ф.Грека,А.Рубльова, Д.Чорного, Діонісія. Український І. у XIV—XVI ст.відомий з пам’яток Галичини та Волині («Волинська Богоматір»).У XV ст. формується іконостас. У XVI ст. в І. проникають рисиреальної дійсності, їх часто підписують самі майстри. У XVII—XVIII ст. відомими стають львівська, жовківська та київськашколи І. (Ф. Сенькович. М. Петрахнович, І. Рутковим та ін.). Зкінця XVIII ст. І. почав занепадати.


ІКОНОСТАС (від грец. «місце, де стоять ікони») — ряд ікон,що відокремлює вівтарний простір від нефа. Буває одно- й бага-торядний. Виник з передвівтарної огорожі в кінці XIV — напоч. XV ст. Архітектурні рішення та декоративне оздобленнязмінювалися під упливом стилів (ренесанс, бароко, класицизмтощо). Серед відомих мистецьких творів в Україні — І. в церк-вах: Параскеви П’ятниці у Львові (початок XVII ст.), СвятогоДуха в Рогатині Івано-Франківської обл. (1648—1650), Преобра-женський у Великих Сорочинцях на Полтавщині (1732), Софій-ському соборі (1731—1747), Андріївській церкві в Києві (1751—754), Іллінській церкві в Чернігові (1774).

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 158] Зотов В. М.

ІЛАРІОН (XI ст.) — митрополит, визначний письменник уКиївській Русі. Роки його народження й смерті невідомі. Творив

Іі

114

за часів князювання Ярослава Мудрого. Автор визначної пам’я-тки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору«Слово про закон і благодать», написаного між 1037—1050 рр., вякому відзначив велич руського народу, землі, церкви.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодно-го і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 127] Та-ран В. О.

ІНКУЛЬТУРАЦІЯ — входження в культуру; процес, у ходіякого індивід засвоює традиційні способи мислення та дій, хара-ктерні культурі, якій він належить.


ІМПРЕСІОНІЗМ (від франц. «враження») — напрямок у ми-стецтві, який найбільш яскраво проявив себе у французькомуживописі 70—90-х років XIX ст. (художники К. Моне, О. Ренуар.Е. Дега та ін.).

Під цією назвою на виставці, організованій групою худож-ників, що пішли з Академії (1874), була представлена картинаКлода Моне «Враження. Схід сонця». Незабаром І. починаєпроникати в інші види мистецтва — музику, літературу, ску-льптуру, кінематограф. Основним методологічним принципомІ., на відміну від офіційного академічного напрямку, було зве-рнення до реальної дійсності, щоб передати безпосереднє вра-ження про неї (Е. Дега «Абсент», К. Моне «Вулиця Мантор-жель», О. Ренуар «Ганна» та ін., музика Б. Бартона, К. Дебюсі,М. Равеля та ін.). Мета імпресіоністів — не відтворення самихпредметів і явищ дійсності, а передача свого сприйняття реа-льного світу.

І. на межі ХІХ—ХХ ст. став вагомим компонентом європейсь-кого письменства. Але в літературі І. не знаходив такого програ-много характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угрупо-вання, наближався то до натуралізму (в прозі), то до символізму(в поезії). Його представники змальовували світ таким, яким вінмвидавався в процесі сприйняття. Ставилося за мету передати те,яким видався світ у певний момент через призму суб’єктивногосприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміниопису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним.Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характеріоповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що

Іі

115

спричинило піднесення ролі й розширення функцій внутрішньогомонологу. У французькій прозі І. представляли брати Гонкури,А. Доде, Гі де Мопассан, в австрійській — С. Цвейґ, А. Шніцлер,у польській — С. Віткевич, С. Жеромський. На елементи І. на-трапляємо у творах М. Коцюбинського («На камені», «Цвіт яблу-ні» та ін.), Г. Михайличенка («Блакитний роман»), М.Хвильового(«Сині етюди»).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 106—107; Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. —К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 309—310] Клімачова А. В.

КкКАВАЛЕРІДЗЕ Іван (1887—1978) — скульптор, кінорежи-

сер, драматург. Народився на Сумщині. Навчався в Київськомухудожньому училищі, Петербурзькій академії мистецтв, у прива-тній студії в Парижі. Автор пам’ятників княгині Ользі в Києві(1911, у співавторстві), Т. Шевченкові в Ромнах на Сумщині(1918), Полтаві (1921), Сумах (1926), Г.Сковороді в Лохвиці наПолтавщині (1922) та в Києві (1977). За власними кіносценаріямипоставив фільми «Злива» («Офорти до історії Гайдамаччини»,1929), «Коліївщина» (1933) та ін. на Одеській кіностудії; «Натал-ка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937) на Київсь-кій кіностудії. Як кінорежисер-новатор і драматург продовжуваві розвивав такі ж ідеї та образи, які втілював у скульптурнихкомпозиціях і портретах, також тяжіючи до узагальнення й сим-волічності, історизму й проблемності, художньої багатограннос-ті. Похований у Києві на Байковому кладовищі.


КАДЕНЮК Леонід (1951) — перший космонавт незалежноїУкраїни. Народився на Буковині, закінчив Чернігівське училищельотчиків. 1995 р. переміг у конкурсі на участь в американо-українському космічному польоті, який було здійснено на амери-канському багаторазовому кораблі «Коламбія» 20 листопада1997 р. До складу екіпажу входило 4 американських, 1 японськийта 1 український космонавти. У космосі Л. Каденюк займавсябіологічними дослідженнями. Політ тривав 16 діб.


116

Кк

117


КАЛІКИ (перехожі, прочани) — паломники давньої Русі йУкраїни, напівосвічені духовні люди, котрі, щоб легше йти, взу-вали спеціальне взуття — каліче. Вони ходили по святих місцяхУкраїни, відвідували Київ, Чернігів, Галич, часто йшли у чужіземлі — до Царгороду, а то й Єрусалиму. Коли Царгород захопи-ли турки, подорожі К. припинилися й сам їх вигляд змінився.Відтоді замість витривалих подорожніх, що співали пісень з лі-рою в руках, вислів «К.» почав означати людей немічних, безно-гих, безруких, сліпих тощо, не стільки співаків і творців духовноїпісні, як прохачів милостині.


КАЛНИШЕВСЬКИЙ (Калниш) Петро (близько 1690—1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі (1726; 1765—1775). Походив з української шляхти Лубенського полку. Бравучасть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Керуючибойовими операціями запорозьких загонів проти турецькихвійськ, виявив себе як здібний воєначальник. Після зруйнуванняза наказом Катерини II Січі його було заарештовано й вислано вСоловецький монастир, де він перебував 28 років. Був звільненийза наказом Олександра I у 1801 р., але за власним бажаннямзалишився в Соловецькому монастирі й через 2 роки помер.

У художній літературі образ гетьмана відображено в романіР.Іваничука «Журавлиний крик» та в оповіданні Р.Іванченко«Останній кошовий Січі Запорозької».


КАМ’ЯНА МОГИЛА — залишок піскових відкладів міоце-нової епохи в заплаві р. Молочної, поблизу с. Терпіння Меліто-польського р-ну Запорізької обл. Тут у 1890 р. археолог М. Весе-ловський відкрив стародавні наскельні малюнки, які є видатноюпам’яткою первісного мистецтва на території України. Археоло-гічні дослідження проводили М. Рудимський, О. Бадер, В. Дани-ленко також у 30—50-х роках XX ст. Малюнки розташовані настінах гротів та нижніх поверхнях плит і являють собою зобра-ження диких і свійських тварин (биків, коней та ін.), колісниць,

Кк

118

відбитків людських ступнів та зап’ясть рук, а також численні на-креслення у вигляді прямих і ламаних ліній. У деяких із цих на-креслень вбачають зображення загорож для худоби. Вважають,що малюнки були зроблені скотарсько-землеробським населен-ням приазовських степів часів неоліту, мідного й бронзового вікуі що вони мали культове значення. У найближчих околицях ви-явлено ряд інших пам’яток, зокрема багатошарову неолітичнустоянку біля так званої Червоної Гори.


КАНОН (від грец. «правило, норма, мірило») — нормативнийзразок; у художньому мистецтві — сукупність художніх прийо-мів і правил, які вважаються обов’язковими в ту чи іншу епоху(норми композиції і колориту, система пропорцій, іконографіятакого типу зображення).

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С.137; Українська і зарубіжна культура:Навчальний посібник / Під заг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк:«Східний видавничий дім», 2001. — С. 27] Таран В. О.

КАПИЩА (контини, храми) — язичницькі, здебільшого де-рев’яні культові споруди та місця вшанування богів, жертвопри-ношень тощо. Будувалися головним входом на захід з тим, щобязичники, вклоняючись вогню й богам, були обернені на схід доСонця. Свідчать про високий рівень будівництва та культуру да-вніх слов’ян.


КАРМАЛЮК (Кармелюк) Устим (1787—1835) — народнийгерой, керівник боротьби селян Поділля проти національного йсоціального визиску в 1 пол. XIX ст. Народився на Вінниччині.З 1813 р. очолив повстанський рух на Поділлі, який згодом по-ширився на Київщину і Бесарабію. Був убитий під час облави. Ународній пам’яті став символом боротьби проти соціального по-неволення.

Образ народного месника зображено в повісті Марка Вовчка«Кармелюк», романі М. Старицького «Разбойник Кармелюк»,оповіданні А. Вахнянина «Чоботи», п’єсі С.Васильченка «Карме-

Кк

119

люк». Однойменні оперу й симфонічну поему створили компози-тори В. Йориш і В. Борисов. В образотворчому мистецтві народ-ного борця малювали художники О. Лопухов (портрет Кармалю-ка) та В. Савін (картина «Кармелюк»). Пам’ятник Кармалюковівстановлено в Летичеві Хмельницької обл. (скульптор В. Зноба,архітектор І. Шмульсон).


КАТАРСИС (від грец. «очищення») — духовне очищення івнутрішнє звільнення, яких зазнає людина в процесі спілкуванняз вищими зразками культури. Термін був уведений Аристотелему праці «Поетика» для визначення підвищеного задоволення йпросвітлення, які відчуває глядач, переживаючи разом із героємтрагедії страждання та вивільнюючись від нього. К. у драматич-ному та прозовому творі пов’язаний з композицією, з напруже-ними колізіями сюжетних ліній, які розв’язуються надто драма-тично (фінал повісті У.Самчука «Марія», де батько змушенийубити здегенерованого сина, а сам податися безвісти). У поезії К.реалізується через градацію, напружену динаміку ліричного сю-жету, завершувану «вибухоподібною» кінцівкою, пунктом, щомає здебільшого стисле, подеколи афористичне формулювання.Такий принцип властивий переважній більшості поезій Є. Плуж-ника, О. Влизька, Ліни Костенко та ін.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С.140—141] Клімачова А. В.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — перша вищашкола в Україні та Східній Європі. У 1631 р. П. Могила заснувавпри Печерському монастирі колегію. Вона мала західноєвропей-ський характер, перевага віддавалася латинській мові. Першимректором був І. Козловський. Час навчання тривав 7—8 років.Основні предмети — латина, грецька, церковнослов’янська,польська мови.

З 1701 р. колегія стала академією. На кошти І. Мазепи булозбудовано будинок колегії. Повний курс навчання тривав 12 ро-ків. Вивчалися французька, німецька, польська, російська, єврей-ська мови, малювання, фізика та астрономія. Києво-Могилянськуакадемію закінчило багато наукових, державних і церковних дія-чів України та Східної Європи. Тут навчалися гетьмани І. Вигов-ський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Полуботок, П. Орлик;

Кк

120

письменники Г. Сковорода, Я. Маркович та ін. За наказом імпе-ратора Олександра І академію було закрито (1817).

З 1992 р. в Києві діє національний університет «Києво-Могилянська академія», який є вищим навчальним закладомміжнародного рівня.


КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА — православний монастир,заснований у 1051 р. Антонієм Печерським у печерах (звідси йназва) поблизу Києва. В XI ст. лавра стала центром поширення йутвердження християнства в Київській Русі. Вона відіграла знач-ну роль у розвиткові освіти, науки, культури; в XVI—XVII ст.стала центром антиуніатської боротьби. Тут було створено «По-вість времінних літ», «Києво-Печерський патерик» та ін. твори.У 1615 р. у лаврі було засновано друкарню. У різні часи тут жилий працювали Никон, Нестор, Іларіон, Агапіт, Алімпій. П. Берин-да, П. Могила та ін. Дзвіниця Києво-Печерської лаври є найнез-вичайнішою дзвіницею на території України: вона відхилена відвертикалі, як і знаменита Пізанська вежа. Ще за часів спору-дження через нерівномірний осад ґрунту дзвіниця похилилася, і в1740 р. було порушено справу проти архітектора Й. Шеделя: йогозвинуватили в неправильному плануванні. Дзвіницю добудували,пізніше (1951) визначили відхилення, а в 1987 р. зробили нові за-міри. При висоті 96,52 м відхилення становить 60,3 см. Отже, па-діння дзвіниці не загрожує.

До образу православного монастиря зверталися художникиВ. Непийпиво (картина «Дальні печери») і В. Масик (картина«Куточок Києво-Печерської лаври»).

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 6. — С. 313—314] Зотов В. М.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК — пам’ятка києво-руської літератури ХІІІ ст., збірник оповідань про ченців та за-снування Києво-Печерської лаври. В основу К.-П.п. покладенелистування владимирського єпископа Симона, який скаржився назвичаї Владимиро-Суздальського краю, поривався до Києва, тапечерського ченця Полікарпа. Пам’ятка має кілька редакцій (Ар-сеніївська, Феодосіївська, дві Касіяніївські), уперше опублікова-

Кк

121

на в 1661 р. у друкарні Києво-Печерської лаври. К.-П.п. увібравдосвід візантійської агіографії, мав розділи з «Повісті временнихліт», що стосувалися Печерського монастиря, «Житіє АнтоніяПечерського», «Житіє Феодосія Печерського», «Похвала Феодо-сієві Печерському» та ін. До джерел К.-П.п. звертався ЗахаріяКопистянський у «Палінодії, або Книзі оборони католицької свя-тої апостольської всхідної церкви...», автори Густинського літо-пису, «Синопсису», Антоній Радивиловський. Т.Шевченко в по-вісті «Близнецы» переповідає зміст материкового оповідання проМойсея Угрина та полоненого юнака. Мотиви пам’ятки відбили-ся в романі В. Шевчука «На полі смиренному».

[Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Репринтне ви-дання. — К.: Час, 1991; Літературознавчий словник-довідник /Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ«Академія», 1997. — С. 343—344] Зотов В. М.

КИЇВСЬКА КІНОСТУДІЯ ХУДОЖНІХ ФІЛЬМІВ ІМ.О. ДОВЖЕНКА — заснована в 1928 р. як Київська кінофабрика,з 1939 р. — Київська кіностудія, з 1957 р. має сучасну назву. Настудії створюються художні та телевізійні фільми. Перші звуковіфільми — «Симфонія Донбасу» (1930, режисер Д. Вертов; доку-ментальний), «Іван» (1932, режисер О. Довженко). Перший ко-льоровий фільм — «Сорочинський ярмарок» (1939, режисерМ. Екк). Серед кращих фільмів студії: «Земля» (1930, режисерО. Довженко), «Богдан Хмельницький» (1941), «Тарас Шевчен-ко» (1951, обидва —режисер І. Савченко), «Білий птах з чорноюознакою» (1970, режисер Ю. Ільєнко) та ін.


КИЇВСЬКА РУСЬ — ранньофеодальна держава з центром уКиєві. Існувала з IХ ст. Охоплювала територію від Балтики доЧорного моря й від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя.Політична форма — ранньофеодальна монархія (глава — вели-кий князь київський). Відіграла визначну роль в історії східнихслов’ян. За час існування відбулися процеси політичної, економі-чної й культурної консолідації східних слов’ян. Важлива роль установленні давньоруської держави належала Полянському кня-зівству. Значного розвитку досягли землеробство, скотарство,ремесла, торгівля. За Володимира Святославича у 988—989 рр.(за ін. даними — у IX ст. за часів правління Аскольда; у 955 р. за

Кк

122

часів княгині Ольги) було впроваджено християнство. Перед на-шестям орд хана Батия Русь в економічному та культурному від-ношенні була розвиненою країною, але політично роз’єднаноюна значну кількість великих і малих князівств.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 6. — С. 343—345; Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 180] Та-ран В. О.

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇН-СЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМ. І. ФРАНКА — провід-ний театр України. Заснований 1920 р. у Вінниці під керівницт-вом Г. Юри з частини акторів «Молодого театру» і «НовогоЛьвівського театру». Після мандрівного періоду (Вінниця, Черка-си, Кам’янець-Подільський, Донбас, Харків) у 1926 р. був пере-ведений до Києва. У репертуарі — українська і зарубіжна класи-ка (твори М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. М. Стари-цького, І. Кочерги. М. Гоголя, О. Островського, К.Лопе де Вега,В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, Г. Ібсена та ін.). З театром пов’язанадіяльність найкращих акторів України: Г. Юри, Н. Ужвій. Д. Бу-чми, М. Крушельницького. Ю. Шумського та ін.


КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТА-РАСА ШЕВЧЕНКА — найбільший університет в Україні. Ство-рений у 1834 р., на той час там навчалося 62 студенти. Головнийкорпус університету був побудований у стилі пізнього класициз-му за проектом архітектора В. Беретті. У 1939 р. цьому навчаль-ному закладові присвоєно ім’я Т. Шевченка. У 1954 р. побудова-но новий навчально-науковий комплекс університету (архі-тектори В. Ладний та В. Коломієць, інженер В. Дризо). Стіни йо-го пофарбовані в червоний колір, чавунні капітелі колон — чор-ні. Це відповідає кольорам стрічок ордена святого Володимира.Девіз ордену — «Користь, честь та слава» став девізом універси-тету. В університеті викладали відомі вчені: Д. Граве, М. Авена-ріус, А. Ковалевський, М. Максимович, М. Костомаров, В. Вер-надський, М. Бунге, М. Скліфосовський, В. Беретті та ін. У різнічаси університет закінчили відомі діячі української культури:

Кк

123

М. Старицький, М. Лисенко, Л. Ревуцький, М. Ґе, М. Рильськийта ін. Ректор академії — В. Скопенко.

Нині на 15 факультетах, у чотирьох інститутах (міжнароднихвідносин, фіології, журналістики, військовому) 20 тис. студентівоволодівають 66 спеціальностями.


«КИЇВ» — літературно-художній та громадсько-політичнийжурнал, орган СПУ та Київської письменницької організації. Ви-ходить з січня 1983 р. в Києві. Головним редактором бувВ. Дрозд, з 1986 р. — П. Перебийніс. Популяризує твори вітчиз-няної літератури, друкує публіцистичні, критичні, культурно-мистецькі матеріали, статті з народознавства, історії України йКиєва, української культури, хроніку з життя діаспори.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 345—346] Зотов В. М.

КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬ — легендарні засновникиКиєва. Згідно з «Повістю времінних літ», «були 3 брати: одномуім’я Кий, а другому Щек, а третьому Хорив, і сестра їх Либідь.Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, щонині зветься Щекавиця, а Хорив— на третій горі, що прозиваласявід ньої Хоревиця. І збудували град в ім’я старшого брата і на-звали його Київ». Ця легенда має історичну основу: з допомогоюархеологічних розкопок на згаданих у «Повісті...» горах встанов-лено наявність залишків поселень і городищ, що передували Ки-єву. Через Київ протікала річка Либідь. Вважають, що Кий бувреальною історичною особою — полянським князем, який жив укінці VI — на поч. VII ст. Він мав зв’язок з Візантійською імпері-єю, був з великою шаною прийнятий при Константинопольсько-му дворі, намагався закріпити свою владу на Дунаї, де збудувавгородок Києвець (рештки його існували в XI—XII ст.).

У 1982 р. В. Бородай та архітектор М. Фещенко в Києві від-крили пам’ятний знак на честь 1500-річчя заснування міста —«Кий, Щек, Хорив і Либідь».


Кк

124

КИРИЛИЦЯ І ГЛАГОЛИЦЯ — дві слов’янських азбуки.Наявність двох азбук у слов’янському світі й досі викликає нау-кові суперечки, адже відомо, що Костянтин розробив одну азбу-ку. Коли, ким і де створено другу азбуку і яку саме з них створивКостянтин, дотепер однозначно не вирішено.

Кирилиця мала 43 літери, глаголиця — 40. З 40 глаголичнихлітер 39 передавали майже одні й ті самі звуки, що й літери ки-рилиці. Більшість літер кирилиці має числове значення.

Літери кирилиці та глаголиці мали абсолютно однакову назвуі майже однаковий порядок розміщення, але дуже різнилися заформою. Форма кириличних літер була геометрично простою, чі-ткою й зручною для письма. З 43 літер 24 було запозичено з гре-цького письма, а решту — 19 — з інших мов чи створено з до-триманням єдиного стилю. Форма ж літер глаголиці, насиченагачками, петлями, заокругленнями, була дуже скадною. Незва-жаючи на значну відмінність у написанні алфавітів, учені ствер-джують: якщо глаголичні літери звільнити від петель, завитків,деяких декоративних елементів, то за формою вони наблизятьсядо аналогійних літер кирилиці. Відтак одна з цих азбук мала ве-ликий уплив на створення іншої. Науковці дійшли висновку, щоджерелом кирилиці є візантійський унціал (урочисте письмо, якезастосовували в написанні богослужебних книг). Жодна ж гіпо-теза походження глаголиці (з кирилиці, зі скандинавських рун, зсірійських алфавітів, з візантійського скоропису, з єврейськогоалфавіту тощо) у подальшому не була підтверджена. Найвірогід-нішою видається теорія самобутності глаголиці, яка стала ре-зультатом індивідуальної творчості Костянтина — знавця різнихмов, зокрема східних.

Дослідники схиляються також до думки про те, що глаголицяє більш давньою азбукою, котру створив Костянтин, кирилиця жстворена його учнями, найвірогідніше, у Східній Болгарії за пра-вління царя Симеона.

Глаголична азбука була розроблена для слов’ян, які жили натериторії Моравії й Паннонії, де працювали Костянтин і Мефо-дій. Звідси найдавніші глаголичні рукописи поширювалися наПівдень і Південний Схід, у Болгарію, Сербію. Наприкінці ІХ ст.у Болгарії, куди на той час перемістились учні Костянтина й Ме-фодія, спостерігається посилення впливу Візантії на культуру, лі-тературу, мистецтво. У зв’язку з цим зрозумілими були спробиучнів солунських братів наблизити слов’янське письмо до грець-

Кк

125

кого. Новостворена азбука, котра одержала назву «кирилиця»,поступово почала витісняти глаголицю, поширюючись на захід іпівнічний захід, а з ХІ ст. кирилиця стала основним письмомслов’ян. До ХІХ ст. К., окрім слов’ян, використовували й румуни.З часом кирилицю було реформовано. З певними змінами К. йдотепер вживається в українському, російському, білоруському,болгарському, македонському й сербському письмі.

[Леута О. І. Старослов’янська мова: Підручник. — К.: Вищашкола, 2001. — С. 38—44] Зотов В. М.

КИРИЛО (костянтин) І МЕФОДІЙ — солунські (від назвиміста, де вони народилися — Солунь /Салоніки/) брати, просвіти-телі слов’ян, проповідники православ’я. Молодший з братів Кос-тянтин (у ченцях Кирило; близько 827—869), старший — Мефо-дій (близько 815—885). Мефодій у 18-річному віці (з 833 р.)почав військову службу в імператора Феофіла, де виявив винят-кові здібності; у 20 років призначений воєводою у слов’янськійобласті. Обіймаючи цю посаду 10 років, Мефодій досконало ви-вчив слов’янську мову й набув великого життєвого досвіду. Рап-тово він залишає військово-адміністративну службу й пострига-ється в монахи, згодом обирає посаду настоятеля невеликогомонастиря Поліхрон. Костянтин з дитинства виявив великі здіб-ності до науки, і з 14 років під патронатом регента малолітньогоімператора Михайла ІІІ Логофета навчається в Константинополі.Однак згодом відмовляється від блискучої кар’єри, посівшискромне, але почесне місце патріаршого бібліотекаря. ПізнішеКостянтин очолює кафедру філософії Константинопольськогоуніверситету, викладає, бере участь у дипломатичних місіях. Алечерез деякий час залишає мирську діяльність, оселяється в мона-стирі на горі Олімп, де живе його брат Мефодій. Саме в тамтеш-ній бібліотеці, за гіпотезами вчених, Костянтин починає роботунад створенням слов’янської азбуки. Для успішного виконаня мі-сії хрещення слов’ян, ініційованої Михайлом ІІІ, Костянтин заве-ршив створення слов’янської азбуки й почав роботу над перекла-дом богослужебних книг слов’янською мовою. Поширюючихристиянство в Моравії, солунські бати пробули в цій країні40 місяців. Костянтин писав, а Мефодій перекладав його роботи,молодший брат створив слов’янську азбуку, а старший зі своїмиучнями зумів упровадити її у слов’янському світі, домогтися ви-знання її навіть Римом, організувати школи, де продовжувалисятрадиції солунських братів.

Кк

126

Наприкінці 868 р. Костянтин тяжко захворів, прийняв схиму іприбрав собі слов’янське ім’я Кирило. Мефодій з двома учнямизавершив переклад більшості біблійних текстів. Помер старший збратів у квітні 885 р.

24 травня відзначається як день слов’янської писемності і їїтворців — Кирила та Мефодія.

У Києві в 1911 р. скульптори І. Кавалерідзе, П. Скітін та архі-тектор В. Риков спорудили пам’ятник княгині Ользі. Ліворуч напостаменті — Кирило і Мефодій, праворуч — Андрій Первоз-ванний. Цей пам’ятник відновлено в сер. 90-х рр. ХХ ст.

[Леута О. І. Старослов’янська мова: Підручник. — К.: Вищашкола, 2001. — С. 27—38] Зотов В. М.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО — таємнаорганізація, заснована з ініціативи М. Костомарова у грудні1845 — січні 1846 р. у Києві. Своїм завданням ставила пере-будову суспільства на засадах християнського вчення просправедливість, свободу, рівність і братерство шляхом здійс-нення ряду реформ: 1) соціальних (ліквідація кріпосництва ізрівняння у правах усіх станів); 2) у галузі національного зрі-вняння у правах усіх слов’янських народів щодо розвитку їхнаціональної мови й культури; 3) поширення освіти в народ-них масах; 4) об’єднання всіх слов’ян у дусі слов’янофільствау федеративній державі, провідну роль у якій мала відіграва-ти Україна. До товариства входили М. Костомаров, М. Гулак,В. Білозерський, О. Навроцький, Д. Пильчиков, О. Петров. П. Куліш, О. Маркович, Ю. Андрузький, М. Савич, Т. Шевче-нко та ін.

Основні документи, в котрих зафіксовані погляди й програмадіяльності К.-М.т., — «Книги битія українського народу» і«Устав Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія. Головніідеї», написані М.Костомаровим, та записка В.Білозерського, якає поясненням до статуту. В основу цих документів покладені ідеїукраїнського відродження 1 пол. XIX ст. (зокрема, помітнийвплив «Історії Русів»), а також відчутний вплив європейськогоромантизму, руху декабристів і тогочасного панславізму. У бере-зні 1847 р. багатьох членів товариства було заарештовано й пока-рано засланням або ув’язненням.


Кк

127

КІММЕРІЙЦІ — найдавніше з відомих за своєю назвоюплемен, що жили на території Південної України. Уперше згаду-ється в «Одіссеї» Гомера (близько VIII ст. до н.е.) та «Історії» Ге-родота (V ст. до н.е.), а під ім’ям «гімміра» — в ассірійськихклинописних текстах VIII ст. до н.е. Виходячи з того, що відомівід давньогрецьких авторів географічні назви, пов’язані з на-йменуванням «К.» (Боспор Кіммерійський та ін.), локалізуютьсяв межах Керченського й Таманського півостровів, учені вважа-ють, що К. називався могутній союз пастушо-землеробськихплемен, котрі населяли Крим і Північне Причорномор’я, звідки їху VII ст. до н.е. витіснили скіфи. Археологічними пам’ятками К.є численні поселення й кургани поховань, особливо на нижньомуДніпрі.

Кіммерійські мотиви відображені в картинах російських ху-дожників М. Волошина та К. Богаєвського.


кіч, кітч (від нім. «відсутність смаку») — занадто спрощена,примітивна картина, літературний твір, низькопробний фільм.Специфічне культурне явище, що належить до низинних проявівмасової культури; синонім стереотипного псевдомистецтва, по-збавленого художньо-естетичної цінності і перевантаженогопримітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями. Те-рмін «К.» виник на початку XX ст. у колах мюнхенських худож-ників.


КЛАСИЦИЗМ— напрям у європейській літературі та мисте-цтві XVII — поч. XIX ст. Характерні риси К.: 1) орієнтація на ху-дожню творчість стародавніх Греції та Риму, яка проголошувала-ся ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування;2) раціоналізм, прагнення побудувати мистецтво на началах ро-зуму; 3) сувора регламентація, бажання встановити для літерату-ри й мистецтва непорушні закони і правила, обов’язкові для всіхчасів; 4) прагнення до аристократизму, до того, щоб підняти ху-дожню творчість над будденністю. Основні жанри — трагедія,ода та епічна поема.

В Україні тенденції К. поширились у 2 пол. XVII—XVIII ст. ушкільних поетиках, зокрема у шкільній драмі. Проте в літературі

Кк

128

він не переріс у розгалужену художню систему. Певні риси К.наявні у творчості письменників XVIII — поч. XIX ст. — відФ. Прокоповича й Г. Кониського до І.Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки-Основ’яненка.

Для доби К. в образотворчому мистецтві характерне широкезастосування скульптури й живопису в декоративному оформ-ленні фасадів та інтер’єрів архітектурних споруд. У мистецтвімонументтальної скульптури відзначилися І. Мартос та Ф. Щед-рин, котрі працювали для Полтави та Одеси. Розписи палаців уХотині, Батурині та ін. мають чудові зразки декоративно-монументального живопису.

Характерним для нових українських міст доби К. є геометри-чно чітке планування забудови їх центрів (Кіровоград, Запоріж-жя, Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса та ін.). Архітектурніспоруди відзначалися строгістю й офіційністю форм: ансамбльКруглої площі в Полтаві (1805—1811), університет у Києві(1837—1843) та ін.

В українському театрі риси К. виявлялися у шкільних виста-вах XVII-XVIII ст.


КНЯЗЬ — воєначальник племені або союзу племен, а в періодраннього феодалізму — глава держави-князівства. На Русі мав за-конодавчу владу, очолював військо, судив бояр, дружинників, жи-телів стольного міста тощо. Мав власну адміністрацію (посадни-ків, тисяцьких, вірників тощо). У різних князівствах влада К. маласвої особливості. Влада галицько-волинських К. була обмеженабоярською верхівкою, а К. Полоцька та Смоленська — вічем.


КОБЗА (від тюрк. «музичний інструмент») — старовиннийструнно-щипковий інструмент. Подібні інструменти існували вКиївській Русі, про що свідчать, зокрема, зображення музикантівна фресках Софійського собору в Києві. Складається з круглогоабо довгастого корпусу з опуклим дном (спідняк), верхньої деки(дейка або верхняк), короткого грифа (ручки) з головкою, що маєкілочки для натягування довгих струн. Короткі струни (пристру-нки) розміщені на правій стороні деки. Прорізана посередині де-ки дірка називається голосником. К. не мала сталої кількості

Кк

129

струн. У найдавнішої К. було три струни, розташовані вздовжручки, пізніше з’явилися приструнки. Кількість струн і пристру-нків поступово збільшувалася. Поширення набули К., що мали6 струн і 6 приструнків. У 80-х роках XVI ст. в Україні з’явивсябільш досконалий інструмент — бандура, яка поступово витісни-ла К. з ужитку. Назва «К.» збереглася до цього часу й часто за-стосовується до бандури.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — Т. 6. — С. 511]Клімачова А. В.

КОБЗАР — український народний співець, який супроводитьсвій спів на кобзі або бандурі. Перші відомості про К. (на Запоро-зькій Січі) подають польські джерела XVI ст. К. супроводжувализапорожців у походах, складали думи й пісні про події, свідкамиабо учасниками яких вони були. У XVI—XVII ст. К. брали акти-вну участь у народних визвольних рухах. Переходячи з села в се-ло, у своїх піснях вони закликали народ до боротьби з гнобите-лями й поневолювачами, а у війську підносили його бойовий дух.К. в усній формі донесли до наших часів зразки класичної народ-ної поезії — думи та історичні пісні. Здебільшого бідні, сліпі, во-ни кочували з бандурою по Україні та співали думи про подвигигероїв, про людське горе. Їх переслідували, їм було забороненоз’являтись у містах, а їх інструменти нерідко знищували. СередК. найвідомішими були О. Вересай, Ф. Холодний, М. Кравченко,Т. Пархоменко, І. Крюковський, С. Мовчан, та П. Носач.

Образ народного співця зображено на картинах Л. Жемчуж-никова «Кобзар на шляху», М. Маловського «О. Вересай», «Єв-ген Адамцевич» та ін.


КОБИЛЯНСЬКА Ольга (1863—1942) — письменниця. На-родилася на Буковині, ґрунтовні знання здобула шляхом самоос-віти. Вирішальне значення для становлення письменниці малиукраїнська класика (Т. Шевченко, І. Франко, В. Стефаник та ін.),досягнення світової літератури, суспільно-культурний рух у Га-личині та на Буковині, поглиблення духовного зв’язку західноук-раїнського краю з Наддніпрянською Україною. Однією з першихв українській літературі виступила проти духовного закріпаченняжінки (оповідання й повісті «Він і Вона», «Царівна», «Що я лю-

Кк

130

бив», «Valse melancholique» та ін.). Автор широко відомих творів«В неділю рано зілля копала...», «Вовчиха», «Апостол черні»,«Земля».

Образ письменниці відтворила в мармурі скульптор Г. Каль-ченко.


КОДАК — польська фортеця на Дніпрі, яку побудував фран-цузький інженер Боплан біля першого Кодацького порогу неда-леко від Самари. Мав спеціальне завдання — відрізати Запорож-жя від українських земель, не пускати козацькі чайки в Чорнеморе. Поставлена тут залога під командуванням француза Маріо-на не тільки стерегла прохід до Запорожжя, але й забороняла ко-закам ловити рибу та полювати на звірів. Козаки під команду-ванням отамана Сулими зруйнували фортецю (1635). Пізніше їївідбудував гетьман Конецпольський (1639). Б.Хмельницький, ви-рушивши в похід на Жовті Води й Корсунь, остаточно зруйнувавКодак (1648).

Історичні події, пов’язані з діяльністю кошового отамана І.Су-лими на Запорожжі, зображуються в повісті А.Кащенка «Над Ко-дацьким порогом».


КОЖУХ — зимовий одяг з овечих шкур хутром усередину.В різних місцевостях України має особливості крою, кольору,оздоблення. Буває прямоспинний, розширений донизу та прита-лений. Колір переважно білий, рідше — червоний або чорний.Прикрашається вишивкою, китичками з різнокольорових ниток,аплікацією зі шкіри, нашивками з яскравих шнурів та ін. Вироб-лення шкіри білого кольору — складний процес, тому К. з нихмайже не шиють, проте вироби з червоних шкір і сьогодні корис-туються попитом.


«КОЗАК МАМАЙ» — традиційна назва української народноїкартини, відомої в багатьох варіантах («Козак-бандурист», «Ко-зак — душа правдивая» тощо). Спільною рисою цих творів є поза

Кк

131

козака, що сидить, підібгавши ноги. Козак палить люльку, грає набандурі тощо. Поруч — його кінь, прив’язаний до списа, дерево,на гілках котрого розвішано зброю. Часом навколо центральноїпостаті розташовані додаткові маленькі фігурки козаків, що чи-нять розправу над ворогами, пораються коло казанка, танцюють здівчатами. Зображення нерідко підписується віршованим текс-том. Ім’я «Мамай» не пов’язане з певною особою. Це узагальненаназва славного козака-запорожця, характерника, який приходитьна допомогу людям у важкі хвилини життя.

Картини «Козак Мамай» є в багатьох музеях України, найбі-льші зібрання розміщені в Київському музеї українського мисте-цтва та Дніпропетровському історичному музеї. Багато картинзберігається в музеях Краснодарського краю (Кубань).

Образ козака розкрито в романі О. Ільченка «Козацькому родунема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця»; відтворено в кар-тинах художників В. Губаренка, І. Задорожного, О. Саєнка та ін.


КОЗАЦТВО — з XV—XVI ст. збірна назва козаків в Україні.З XVIII ст. до 1917 р. — частина населення Лівобережжя, а такожокремий військовий стан у царській Росії. На слово «козак» у пи-семних джерелах уперше натрапляємо в «Початковій історії мон-голів» (1240). Воно означало самітню людину, не зв’язану ні здомівкою, ні з сім’єю. К. було оригінальною соціально-економічною та військово-політичною організацією. Головні ри-си К.: відсутність кріпацтва, формальне рівне право всіх членівгромади користуватися сільськогосподарським угіддями, на де-мократичних засадах брати участь у радах, де вирішувалися всінайважливіші питання. К. створило й певні органи незалежноїукраїнської держави. У 1765 р. царська влада ліквідувала К. Сло-бідської України, а в 1775 — Запорозьку Січ.

На початку 80-х років XVIII ст. ліквідоване лівобережне К.З кінця 1980-х років XX ст. почалося відродження українсько-го козацтва. Відновлено Загальноукраїнське козацьке військо (ге-тьман — генерал І. Білас) і Запорозьке військо (отаман — Петре-нко).

Про козаків у народі говорили: «Козак не боїться ні тучі, нігрому», «Козак з біди не заплаче», «Козак козаком — навіть ві-ком», «Терпи козаче, отаманом будеш» та ін. Образи козаків —вірних синів України відобразили в художньому слові І. Котля-

Кк

132

ревський, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, С. Черкасенко,П. Загребельний та ін., в образотворчому мистецтві — Ф. Краси-цький, М. Івасюк, М.Дерегус, О. Мурашко, М. Самокиш, М. Кри-венко та ін.


КОЛЛАЖ (від франц. «клей; результат наклеювання») — ху-дожній твір (картина), отриманий шляхом наклеювання на певнуоснову тканин, фотографій, вирізок з преси і т. ін. Широко вико-ристовувався у практиці кубістів, футуристів, дадаїстів у 1911-1916 роках.


КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ — загальнолюдські праобра-зи-архетипи (напр., образ матері-землі, мудрого старця, демонатощо. Архетипи проявляються в міфах, казках, магії, алхімії іт. ін.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 345—346] Таран В. О.

КОЛІЇВЩИНА — народно-визвольне повстання на Правобе-режній Україні проти польського гніту (1768), найвищий етапгайдамацького руху. Очолив М. Залізняк, котрий під Уманнюоб’єднав своє військо з загонами І. Гонти. Повстання охопилоКиївщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Російські війська ви-ступили на стороні поляків. М. Залізняк та І. Гонта були взяті вполон, а без них повстанці зазнали поразки. Страта Гонти трива-ла два тижні, М. Залізняка після тортур відіслали в Нерчинськ накаторжні роботи. Під час Коліївщини діяли також загони підпроводом С. Неживого, Я. Журби, І. Бондаренка, М. Швачки. Підупливом К. почалися селянські заворушення в Галичині, на СходіУкраїни та в Польщі.

Т. Шевченко присвятив К. поему «Гайдамаки», І. Кочерга —п’єсу «Алмазне жорно».


КОЛЬЧУГА — частина старовинного військового споря-дження, яке захищало воїна від ураження холодною зброєю. Ви-готовлялася з металевих (нанизаних одне на одне) кілець у ви-гляді сорочки. Уперше К. з’явилася в залізному віці в Ассірії. Її

Кк

133

використовували також стародавні римляни, сармати та інші на-роди. У середні віки поширилася на Близькому та СередньомуСході, а після хрестових походів — у Західній Європі. На Русі К.почали носити з’явилася в IХ—X ст. Нею озброювалися у військукиївських князів з часів Святослава Ігоревича. З появою вогнепа-льної зброї К. користувалися зрідка, а в XVII ст. вона зовсім ви-йшла з ужитку.


КОЛЯДА — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дру-жина Дажбога. Один із найбільших персонажів міфології україн-ців. Ім’я походить від слова «коло» — стародавньої назви Сонця.За легендою, Коляда навчила давніх українців робити колесо.Популярність сонячного (язичницького) свята примусила право-славну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва, під час якоговиконуються колядки (обрядові пісні). Група чоловіків, неодру-женої молоді, дітей під час дійства заходить на подвір’я кожноїхати, славить господарів, бажає їм здоров’я, щастя, щедрого вро-жаю, достатку. За це господарі обдаровують колядників. Цей да-вній звичай зберігся в багатьох регіонах України.

В образотворчому мистецтві до теми колядування звертавсяхудожник Д. Походжук (картина «Колядники») та ін.


КОНСЕРВАТОРІЯ (від італ. «притулок» < лат. «збері-гаю») — вищий музичний навчальний заклад. У XVI—XVII ст.в Італії консерваторією називали притулки для сиріт, в яких ді-тей навчали ремесел, а пізніше — й музики. Першу К. типу ви-щої музичної школи було організовано в Парижі. В Україністворення музичної академії передбачалося ще в 1776 р. у Кре-менчуці, але цей проект не був здійснений. Пізніше створеннямузичної академії типу К. планувалося також у Катеринославі.У 1903 р. у Львові було засновано Вищий музичний інститут ім.М. Лисенка (у 1939 р. він був перетворений у К.), у 1904 р. уКиєві — Музично-драматичну школу М. Лисенка. З 1913 р. К.діють у Києві та Одесі, з 1917 — в Харкові. Сьогодні в Україніфункціонує 5 К.

Кк

134


КОНТЕКСТ (від лат. «сполучення, узгодження, зв’язок») —загальний смисл, соціально-історичні й культурні умови, які да-ють можливість уточнити смислове значення результатів творчоїдіяльності людини.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — 346] Клімачова А. В.

КОНТЕНТ-АНАЛІЗ (від англ. «зміст, суть») — метод вияв-лення та оцінки специфічних характеристик носіїв інформації,текстів. У культурології з допомогою машинної обробки великихмасивів текстів виявляється частота вживання якогось поняттявпродовж певного часу. Таким чином виявляється тенденція роз-витку теми.


КОНТРКУЛЬТУРА (від грец. «проти») — напрямок розвит-ку сучасної культури, що протистоїть традиційній, «офіційній»культурі; форма протесту проти культури «батьків», яка отрима-ла розвиток серед американської молоді у 60-х роках. Передбачаєвідкриту відмову від соціальних цінностей, моральних норм таідеалів споживацького суспільства, стандартів і стереотипів ма-сової культури, в основі котрої лежать установки на респектабе-льність, соціальний престиж, матеріальні розкоші. СкладникамиК. є наркокультура й сексуальна революція. Сьогодні в культуро-логії К. дефінують як будь-які форми девіантної культурної по-ведінки.


Конформізм (від лат. «подібний») — соціально-психологічнаорієнтація особистості, яка ґрунтується не на самостійному вибо-рі культурних цінностей, а є результатом пасивного пристосу-вання до наявних порядків, думок. Це пристосування, відсутністьвласної позиції, безпринципне й некритичне наслідування такимзразкам, які створюють найбільший вплив (тиск) на людину.

Кк

135

[Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. —6-е изд. — М.: Политиздат, 1989. — С. 141—142] Клімачо-ва А. В.

КОРОВАЙ — обрядовий хліб. Особливе значення має наукраїнському весіллі. Його випікають з кращих сортів борошнана маслі та яйцях. Згори оздоблюють виробами з тіста: шишками,голубками, жайворонками, качечками тощо. Людина, котра з бід-ності чи з якихось інших причин була позбавлена весільного К.,одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний.


КОРОГВА (хоругва) — 1. Бойовий прапор українського ко-зацтва в Польщі в XVI—XVIII ст. У козацькому війську довго небуло одного типу козацьких корогов. Так, Кривоніс мав білу К. зчервоним хрестом. Нечай — шовкову, вигаптовану золотом. ЗаХмельницьким несли К. з образом святого Михайла, що вбиваєзмія. У XVIII ст. на всіх військових К. був зображений козак ізшаблею й самопалом. 2. Військовий підрозділ кінноти (50—120 чол.) у Польщі в XVI—XVIII ст.. 3. Церковне знамено ззображенням Ісуса Христа, святих, церковних символів.


КОРОЛЬОВ Сергій (1907—1966) — учений, конструктор ра-кетно-космічних систем. Народився в Житомирі, закінчив Київ-ський політехнічний інститут, Московське вище технічне учи-лище і школу льотчиків. Очолював розробку й запуск балі-стичних та геофізичних ракет, ракет-носіїв і космічних кораблів«Восток», «Восход», супутників серії «Електрон», «Молния»,«Космос», перших автоматичних міжпланетних станцій «Зонд».Ракетно-космічні системи, створені під його керівництвом, дализмогу здійснити безпілотні польоти на Венеру й Марс, а такожбезпечну посадку на поверхню Місяця.


КОРЧМА (коршма, шинок) — старовинний заклад для про-дажу горілки, їжі та для відпочинку подорожніх. Зазвичай знахо-дилася в центрі села, інколи — на перехресті великих доріг. Мала

Кк

136

характер своєрідного сільського клубу: тут можна було зустріти-ся з друзями, обмінятися новинами, укласти різноманітні госпо-дарські договори. У К. та біля неї щонеділі грали музики, луналипісні. Відбувалися обряди прийняття хлопців до парубочої гро-мади. Однак К. була уособленням зла, оскільки в ній часто про-пивались останні гроші.

Про К. й пиятику в народі поширені прислів’я, інколи проти-лежні за оцінками: «Хто корчми минає, той щастя не має», «ДеБог церкву ставить, там дідько корчму», «Шинок та корчма недоведуть до ума», «Хміль не вода — чоловіку біда», «Горілка недівка — здоров’ю злодійка».

Художник М. Самокиш змалював цей заклад у картині «Запо-рожці біля корчми».


КОСТЕНКО Ліна (1930) — поетеса, літературознавець. На-родилася на Київщині, освіту здобула в Літературному інститутіім. О. Горького (Москва). У літературу ввійшла разом із такими«шістдесятниками», як В. Симоненко. М. Вінграновський,І. Драч, В. Стус, Є. Сверстюк, І. Світличний. Учасниця «Клубутворчої молоді», який, крім проблем творчості та просвітництва,займався розшуком таємних поховань людей, розстріляних енка-ведистами. Дебютувала збіркою віршів «Проміння землі» (1957).Автор збірок «Вітрила», «Мандрівка серця», «На берегах вічноїріки», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», «Бузиновийцар» та ін. Одна з небагатьох письменників радянської доби, кот-рі не писали похвальних од партії, владі. Упродовж п’ятнадцятироків (1961-1977) на творчість непокірної поетеси було накладе-но «табу» — заборона друкування. Тематика творів різноплано-ва: роздуми про роль літератури, про національну історію, ко-хання і вірність, про призначення людини на землі. Поетичнийпочерк відзначають глибока філософічність, іронічні випади,сміливе порушення традицій, полеміка з попередниками, непо-вторність поетичних тропів, метафор, епітетів. Величезний успіхпоетесі приніс історичний роман у віршах «Маруся Чурай», вякому порушений усталений в історії літератури сюжет отруєннядівчиною-пісняркою коханого. За цей твір поетеса була удостоє-на Державної премії ім. Т. Шевченка (1987). Наприкінці 90-х ро-

Кк

137

ків ХХ ст.. вийшов друком історичний роман поетеси «Берестеч-ко», в якому змальовано образ Б. Хмельницького. Твори пись-менниці перекладено багатьма мовами народів світу.

[Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис творчості. — К.,1990; Слабошпицький М. Ліна Костенко // Історія української лі-тератури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 120—125] Зотов В. М.

КОСТОМАРОВ Микола (1817—1885) — письменник, поет,визначний історик, критик, фольклорист, публіцист, педагог. На-родився у Воронезькій губернії. Закінчив Харківський універси-тет. 1844 р. захистив магістерську дисертацію «Об историческомзначении русской народной поэзии». Разом із М. Гулаком таВ. Білозерським був засновником Кирило-Мефодіївського това-риства і його головним ідеологом. Брав активну участь у ство-ренні програмних документів братства — «Книг буття українсь-кого народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила іМефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-поляків» то-що. У 1847 р. за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського то-вариства арештований та ув’язнений у казематі Петропавлівськоїфортеці (Петербург), пізніше висланий до Саратова (1848—1857). У 1856 р. його амністовано з дозволом жити в Петербурзі.Працював професором кафедри російської історії Петербур-зького університету. Вів активну громадську роботу, сприяввиданню першого українського журналу «Основа», мав тісніконтакти з українською (М. Куліш, О. Стороженко, В. Горленкота ін.) та російською (М. Добролюбов, В. Стасов, М. Ґе,О. Бодянський та ін.) творчою інтелігенцією.

Літературна творчість пов’язана з розвитком українського ро-мантизму. Видав збірки поезій «Українські балади» та «Вітка»,яким властиві мотиви й сюжети з фольклору, символіка, ритмікай образний лад усного народного слова тощо. Одним із перших вукраїнській поезії використав гекзаметр, елегійний дистих тап’ятистопний ямб. Написав прозові твори (повісті «Сорок лет»,«Холуй», «Кудеяр» та інші російською мовою; казки «Торба»,«Лови» та ін.), яким притаманні демократичні погляди на життя,заперечення кріпацтва, поміщицької сваволі.

Автор 16 томів історичних монографій («Начало Руси», «ИванСвиговский, украинский гетьман XVI века», «Богдан Хмельниц-кий и возвращение Южной Руси к Росии» та ін.). Обстоював са-мостійність української нації й окремішність її історичного про-

Кк

138

цесу, котрий, на його думку, є втіленням вільнолюбного демокра-тично духу українського народу. Похований у Петербурзі.


КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван (1769—1838) — визначний поет ідраматург. Народився в Полтаві, навчався в Полтавській духов-ній семінаріъ. У 1818—1821 — директор Полтавського театру.Автор поеми «Енеїда» (1798) — одного з перших творів новоїукраїнської літератури, написаних народною мовою. На розвитокукраїнського театру великий вплив мали п’єси Котляревського«Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» (надруковані відпо-відно у 1838 і 1841 рр.) Композитор М. Лисенко написав музикудо цих творів. Сценічні образи п’єс утілили М. Щепкін, М. Са-довський, П.Саксаганський, М. Заньковецька та ін.

У Полтаві (1903) та Києві (1975) споруджено пам’ятникиІ. Котляревському. Портрет письменника створив художникВ. Боровиковський. У 1990 р. встановлено літературну премію вгалузі драматургії й театрального мистецтва ім. І. Котляревського(перший лауреат — актор Б. Ступка).


КОЦЮБИНСЬКИЙ Михайло (1864—1913) — один із най-видатніших письменників кінця XIX — початку XX ст., фольк-лорист, есеїст. Народився у Вінниці; навчався в духовній семіна-рії, яку не закінчив, склав іспит на народного вчителя,поповнював знання самоосвітою. Під упливом української класи-ки відбулося пробудження національної свідомості. Був членомнелегального громадсько-культурного товариства «Братство та-расівців». Працював учителем, у філоксерній комісії (боротьба зхворобами винограду), в редакції Житомирської газети «Во-линь». Останні роки життя провів у Чернігові, де працював діло-водом і статистиком у міській управі. Був знайомий з І. Франком,Лесею Українкою, Б. Грінченком, М. Чернишевським та ін.

Висока майстерність, культура слова й глибокий ліризм від-зна-чають головні твори письменника: повісті «Дорогою ціною»,«Fаtа morgаna»? «Тіні забутих предків», оповідання «Сон», нове-ли «Intermezzo», «Цвіт яблуні» та ін. Письменник розширив колофіло-софських і психологічних тем, використовував імпресіоніс-тичні засоби зображення, збагатив українську літературу новимижанрами («етюд», «образок», «акварель», «новела» та ін.). Твор-

Кк

139

чість М.Коцюбинського мала значний вплив на подальший роз-виток української літератури. Похований у Чернігові.

У Вінниці (1927) й Чернігові (1934) відкрито літературно-меморіальні музеї Коцюбинського; споруджено пам’ятники.У Вінниці засновано літературну премію ім. Коцюбинського,якій з 1992 р. надано статус всеукраїнської.

Портрет письменника створив художник М. Жук.[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /


КОШОВИЙ ОТАМАН — службова особа, яка зосереджува-ла найвищу військову, адміністративну та судову владу в Запоро-зькій Січі (XVI—XVIII ст.). Обирався козацькою радою на одинрік. Очолював кіш Запорозької Січі. Знаком влади була палиця зкомишу. Деякий час кошових отаманів називали «гетьманами»або «старшинами». Коли ж титул «гетьмана» став означати про-відника всієї української козацької республіки, що називалася та-кож Військом Запорозьким, за головним начальником Січі закрі-пилася назва «К.о.» Серед найвизначніших кошових — І. Сірко,К. Гордієнко, І. Малашевича та П. Калнишевського.

Художник О. Мурашко написав картину «Похорон кошового».[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-

поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 267—269] Зотов В. М.КОШОВИЙ СУДДЯ — службова особа, котра розглядала

кримінальні й цивільні справи в Запорозькій Січі й чинила суд(XVI-XVIII ст.). Обирався на козацькій раді на один рік. Здійс-нював нагляд за додержанням порядків, встановлених на Січі,давав поради сторонам, проводив (разом із кошовим отаманом)слідство, розбирав справи. Вироки кошового судді затверджувавкошовий отаман. При розгляді справ К.с. керувався «добрим мір-куванням і стародавніми військовими звичаями».


Креаціонізм (від лат. «створюю») — теологічна теорія вини-кнення культури і світу як результат божественного «творчогоакту». Найбільшого поширення ідеї К. набули в іудаїзмі, христи-янстві та ісламі. Прибічники К. стверджують, що Бог створив світз нічого. К. мав і має великий вплив на всі галузі знання. Змушеніпристосовуватися до нових відкриттів науки, сучасні богослови

Кк

140

використовують модерністські форми К. Серед них — концепціїбожого «першоатома, перманентного творення, християнськогоеволюціонізму» тощо.


КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 р. — угода, складена між Польщеюта Великим князівством Литовським у замку Крево (тепер Біло-русь). Передбачала об’єднання Литви й Польщі в єдину державувнаслідок шлюбу польської королеви Ядвиги та литовського кня-зя Ягайла. Сприяла розгрому війська Тевтонського орденуоб’єднаними силами Польщі та Великого князівства Литовськогоу Грюнвальдській битві 1410 р. Землі України в цей час входилидо цих держав, з кожним роком втрачаючи рештки державностіКиївської Русі та українського самоуправління.


КРИВИЧІ — одне зі східнослов’янських племен, згадуваниху давньоруських літописах. Жили у верхів’ях Дніпра, ЗахідноїДвіни та Волги. Найбільшими містами були Смоленськ і Торо-пець. Наприкінці IХ ст. землі К. увійшли до складу Київської Ру-сі. Характерними пам’ятками є валоподібні насипи (в них у VI—IХ ст. ховали членів роду), котрі в X—ХІІІ ст. змінили на курганиз поодинокими похованнями, що є свідченням про розкладу ро-дових відносин. У курганах навколо Смоленська та деяких іншихстародавніх місць відкрито поховання дружинників. К. займалисяземлеробством, скотарством і ремеслами (ковальським, ювелір-ним та ін.). У літописах востаннє згадуються з 1162 р.


КРИВОНІС (Перебийніс, Вільшанський) Максим (?—1648) — полковник Запорозького Війська, герой визвольноївійни 1648—1654 рр. Народився на Черкащині. Прізвище неві-доме, оскільки Кривоносом його прозвали побратими за скалі-чений ворожою шаблею ніс. У народних думах його називаютьМаксимом Вільшанським. Повстав проти шляхти задовго допочатку війни під проводом Б. Хмельницького. З загоном селян

Кк

141

громив польські маєтки. Від польських військ утік на Січ. Бравучасть у морських походах на Туреччину. Від перших кроків по-встання 1648 р. — поруч з Б. Хмельницьким. Поки тривали пере-говори між Хмельницьким і Потоцьким у Жовтих Водах, як за-ручник перебував у польському таборі та агітував реєстровихкозаків боротися за волю України; повернувся на чолі численно-го загону. Один за одним визволив міста на ПравобережнійУкраїні. Брав участь у поході на Галичину. Став жертвою чуми,що прийшла в Україну.

Образ героя визвольної війни письменник В. Кулаковськийвідтворив у романі «Максим Кривоніс», художник М. Самокишзмалював славного козака в картині «Бій Максима Кривоноса зІєремією Вишневецьким».

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 208] Зотов В. М.

КРИМСЬКИЙ Агатангел (1871—1942) — сходознавець, лін-гвіст, поліглот, письменник, академік АН України. Родом з Воло-димира-Волинського. Закінчив Московський університет. Лишивпісля себе понад 1000 наукових праць з історії та літератури ара-бів, персів, турків та інших народів Сходу; доніс до українськогочитача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив пере-клад цілої її антології з IX-XV ст., додавши вступні наукові дові-дки (вчений знав понад 100 мов). Досліджував українську літера-турну мову, фольклор («Українська граматика», «Давньокиїв-ський говір» та ін.). Поетична творчість зібрана в основному узбірнику «Пальмове гілля» (3 книги). Його оповідання, видані вГаличині у збірнику «Повістки й ескізи з українського життя»,роман «Андрій Лаговський» у царській Росії були заборонені. Ухудожній творчості — виразник ідеології української інтелігенціїдемократичного напряму. Спільник і друг І. Франка. М. Коцю-бинського, Лесі Українки.

Хоча впродовж десятиліть праці Кримського були сховані вкадебістських спецфондах, а самому вченому каральні органиобіцяли життя в Кустанайській тюрмі, його дослідження в галузіарабістики в наш час — могутній фактор налагодження контактівнезалежної України з арабським світом. 1996 р. ЮНЕСКО оголо-сив роком А.Кримського.


Кк

142

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 210; Україн-ське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; Запоріжжя:Прем’єр, 2002. — С. 275; Павличко С. Націоналізм, сексуаль-ність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. — 2-гевид. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 330 с.]Зотов В. М.

КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко (1840—1910) — визначний ак-тор, режисер і драматург, один із засновників та керівник першо-го самостійного професійного театру. Народився на Херсонщині.Десятилітня праця (1871—1881) в російсько-українських провін-ційних групах (Одеса, Харків, Херсон, Катеринослав та ін.) за-кріпила за ним славу знаменитого актора. Очоливши в 1882 р.першу професійну українську трупу — Товариство українськихакторів, започаткував нову добу в житті українського театру. Ав-тор понад 40 п’єс («Дві сім’ї», «Зайдиголова», «Дай серцю волю,заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» та ін.); пи-сав музику до вистав, автор вокальних дуетів («Де ти бродиш,моя доле»), романсу «Соловейко» та ін. Працюючи в різнихукраїнських трупах понад 20 років, залишив сцену в 1902 р. По-хований у Харкові.


КРУШЕЛЬНИЦЬКА Соломія (1872—1952) — видатна співа-чка (драматичне сопрано). Народилася на Тернопільщині, закінчи-ла консерваторію у Львові, згодом продовжила свої студії в Італіїта Відні. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери, з 1895 р.виступала в усіх великих операх Європи і Південної Америки. За-вдяки виконанню нею партії мадам Батерфляй опера Д. Пуччінібула уведена до світового репертуару. Найкращі партії — Саломеята Електра в одноіменних операх І. Штрауса, Ізольда («Трістан таІзольда») і Брунгільда («Кільце Нібелунга» Р. Вагнера), Галька(С. Монюшко), Аїда (Д. Верді) та ін. Виконувала українські на-родні пісні під власний акомпанемент, пропагувала за кордономукраїнську музику. У 1945—1952 рр. — професор консерваторіїїм. М. Лисенка у Львові. Померла й похована у Львові.

Портрет співачки відтворив скульптор Я. Скакун.[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-

уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,

Кк

143

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 213] Клімачо-ва А. В.

КУБАНСЬКЕ КОЗАЧЕ ВІЙСЬКО (Кубанське козацт-во) — одне з 12 козацьких військ Російської імперії (у 1912 —1 млн. 392 тис. козаків разом із родинами), остання ланка запоро-зьких козаків. Засноване в 1860 р. на базі Чорноморського козац-тва, утвореного з залишків козацького війська зруйнованої Запо-розької Січі. У 1792 р. разом із родинами на Кубань переселилосямайже 25 тис. чорноморців; у подальшому населення Кубані зро-стало за рахунок переважно козаків з колишньої Гетьманщини таСлобожанщини, а також селян-утікачів. У 1832 р. царський урядпримусово переселив сюди кілька тисяч дівчат з ЛівобережноїУкраїни. Військові традиції запорозького козацтва, українськийфольклор одержали новий розвиток на землях Кубані.

Кубанське військо мало такий устрій, як інші козацькі війсь-ка. На чолі стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивіль-ну владу в Кубанській області, йому підпорядковувалися відді-лові (також наказні) отамани, котрі мали військову й цивільнувладу по відділах. Військова служба тривала довше, ніж у неко-заків. Після 20 років переходили до військового ополчення. Ку-банське козаче військо мало багато піших частин (так званихпластунів).

Землеволодіння було організоване за традиціями запорозькоговійська. Козацька земля належала всьому війську, і воно ділило їїміж станицями на правах користування, а не власності. У своючергу станиці ділили землю між всіма козаками віком понад16 років на рівних паях. Розмір паю доходив у різних станицяхнапередодні Першої світової війни до 4,5—30 десятин.


КУБІЗМ (від франц. «куб») — модерністська течія в образот-ворчому мистецтві, яка виникла в європейському мистецтві напочатку XIX ст. (Ж. Брак, П. Пікассо, В. Кандінський та ін.) ви-ступали проти салонної красивості в мистецтві. Вони закликаливідображати світ у його «простих» елементарних формах, але ре-альне розмаїття світу зводили до спрощеної схеми сполученнякуба, кулі, конуса, циліндра і т. ін., зводячи у своїх творах реаль-ні предмети до образу-знаку.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С.166] Клімачова А. В.

Кк

144

КУЛІШ Микола (1892—1937) — драматург, театральний ді-яч. Народився на Херсонщині, закінчив школу прапорщиків вОдесі. Член літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ (деякийчас її президент), однодумець М.Хвильового, разом ізЛ.Курбасом творець — нового українського театру (1920—1930).У п’єсах «97», «Комуна в степах», «Хулій Xурина», «Зона», «На-родний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Отакзагинув Гуска» та інших гостро ставив проблему українізації,культурного розвитку свого народу, створив колоритні націона-льні характери. Письменникові вдалося уникнути приписів соц-реалізму (провідного методу радянських письменників), якийтільки почав формуватися. На драматургію Куліша певний упливмав західноєвропейський театр абсурду. У п’єсах М. Кулішазнайшла глибоке філософське відображення трагічна концепціяепохи та людини, яка гине опинившись у полоні революційногофанатизму ХХ століття: антигуманної ідеології. Пошуки людиниу світі тоталітаризму приречені на загибель. Трагедія буття обер-тається трагікомедією існування. Творча діяльність спричиниласядо виключення з лав комуністичної партії («за антипартійні наці-оналістичні» п’єси) та арешту (1934). Покарання відбував на Со-ловках (Північ Росії), де згодом його розстріляли. Місце похо-вання невідоме (за припущеннями дослідників, тіло драматургакинули під кригу Білого моря). Дата смерті тривалий час фаль-сифікувалася. Реабілітований у 1956 р. До кінця 1980-х роківтвори Куліша в Україні були заборонені.

[Свербилова Т. Микола Куліш // Історія української літерату-ри ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 1. —С. 403—411] Зотов В. М.

КУЛІШ Пантелеймон (1819—1897) — письменник, історик,етнограф, літературний критик, видавець, публіцист, культурно-освітній діяч. Народився на Чернігівщині, навчався в Київськомууніверситеті, який не закінчив через матеріальні та юридичні (якнедворянин) перешкоди. Член Кирило-Мефодіївського товарист-ва, за що був покараний царською владою: на півроку ув’язненийта висланий (1850) до Тули з забороною друкувати свої твори(заборону знято в 1856 р.).

Автор першого історичного роману-хроніки українською мо-вою «Чорна рада» (1857). У 1859 р. видав «Граматику» — першуукраїнську читанку в Наддніпрянській Україні. Автор українсь-кої абетки й правопису — так званої «кулішівки». Заснував дру-

Кк

145

карню й видав твори Марка Вовчка, Т. Шевченка та інших украї-нських авторів, 4 томи своїх повістей з українського життя (ро-сійською мовою). У 1861—1862 рр. видавав перший українськийжурнал «Основа» (Петербург). Мав тісні контакти з українськоюінтелігенцією Галичини. У Львові надрукував ряд своїх книжок,зокрема збірку віршів «Хутірна поезія», що разом із «Листами зхутора» ідеалізувала хутірне життя як осередок народної моралій була своєрідною поетичною реакцією на 1847 р. (час розгромуКирило-Мефодіївського братства). Перекладав українською мо-вою Біблію, твори Шекспіра, Байрона, Ґете, Шіллера, Гейне.

Як історик і політичний діяч прагнув перетворення Україниз «нації етнографічної» на «націю політичну», був глибоко пе-реконаний, що вивести українство з рабської покори можнатільки шляхом творення великих національно-культурних цін-ностей, християнського гуманізму. Досить негативно ставивсядо української вільної козаччини, вважаючи її аж до часівХмельниччини деструктивним рухом. Водночас наголошувавна необхідності створення Української незалежної держави,котра б стояла на одному рівні з іншими самостійними наро-дами світу. До кінця 1980-х років видання творів письменникав Україні було заборонене (лише в 1958 р. перевидано «ЧорнуРаду»).

Похований на Чернігівщині у власному хуторі Мотронівка підБорзною.


КУЛЬ-ОБА — скіфський курган IV ст. до н.е., за 6 км від м.Керчі в Криму. Досліджений у 1830 р. Під курганом виявленокам’яний склеп висотою 5,33 м, в якому були поховані скіфськийвождь, його дружина чи наложниця, слуги. Найвизначнішою зна-хідкою є золота ваза з зображенням скіфських воїнів на привалі.Одяг вождя був прикрашений золотими бляшками, а головнийубір — золотими пластинами з зображенням скіфів; на шиї — зо-лота гривна вагою 461 г. Серед жіночих прикрас — кількасот зо-лотих бляшок від одягу, діадема, намиста та ін.

Художні вироби з Куль-Оба, виготовлені майстрами Боспор-ського царства, є шедевром давньогрецького ювелірного мистец-тва. Вони зберігаються в Ермітажі (м. Санкт-Петербург).


Кк

146


КультурА (від лат. «обробіток, вирощування, догляд») —спосіб людського буття, сукупність умов та обставин, за допомо-гою яких людина виявляє себе у всій повноті своїх здібностей іякі визначають увесь спектр практичної й духовної діяльностілюдей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Суть соціального призначення К. розкривається в багатьохдефініціях: 1) надбіологічний спосіб адаптації людства до приро-дного середовища, яке змінюється; 2) форми та способи комуні-кації людей; 3) соціальна пам’ять людства; 4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей; 5) характе-ристика типу суспільства або певної стадії його розвитку; 6) єд-ність людських дій, стосунків та установок, які забезпечують со-ціальну стабільність.

[Українська і зарубіжна культура: Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 6—8; Філософський енциклопедичний словник. — К.:Абрис, 2002. — С. 313] Таран В. О.

Культура матеріальна — перетворення природних матері-алів та енергії відповідно до людських цілей, створення штуч-ного середовища проживання. Сюди належить також необхід-ний і достатній набір технологій для збереження й розвиткуцього середовища. М.к. створює й задає рівень життя суспільс-тва, формує матеріальні запити людей та пропонує засоби їхзадоволення.

М.к. включає в себе такі елементи, як породи тварин і рослин,ґрунти й природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. ДоМ.к. також входять: 1) будівлі та споруди; 2) інструменти й обла-днання для будь-яких видів діяльності; 3) шляхи повідомлення йзасоби транспорту; 4) зв’язок і засоби зв’язку; 5) технології.

[Українська і зарубіжна культура: Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 18—19] Таран В. О.

Культура духовна — продукти духовної діяльності людини,які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення,вірування, почуття й переживання, доступні свідомості та розу-мінню всіх людей. К.д. задовольняє інтелектуальні та емоційніпотреби; це продукт суспільного розвитку, її основне призначен-ня полягає в продукуванні свідомості.

Кк

147

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних фор-мах, компютерній техніці, Д.к. стає відносно самостійною відсвого творця — людини. У ній формуються особливі сфери духо-вної творчості. Духовне й духовно-практичне освоєння всієї реа-льності оформлюється у філософії, мистецтві, різноманітних нау-ках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання)суспільних відносин здійснюється в політиці, праві, моралі. Уні-версальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 19] Таран В. О.

Культурний організм — сприйняття культури як живого ор-ганізму, який у своєму розвиткові проходить стадії зародження,росту, розквіту і вмирання. Такої точки зору дотримувалося чи-мало авторів, у тому числі Г. Спенсер, М. Я. Данилевський,О. Шпенглер та більшість еволюціоністів.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 348, 351] Клімачова А. В.

Культурний рівень — показник культурності чи ступеня за-своєння окремою людиною, колективом чи суспільством певнихвидів діяльності чи поведінки, культурних цінностей попередніхпоколінь. К.р. не збігається з рівнем грамотності чи освіченості:вона є результатом внутрішнього розвитку й самовдосконалення.


Культурні суперсистеми — системи культур вищих рангів.Це поняття вперше застосував П.Сорокін у праці «Криза нашогочасу». За П.Сорокіним, у ході свого розвитку суспільство ство-рює різні суспільні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, право-ві і т. п. Головна властивість цих систем — об’єднання в системивищих рангів. У результаті розвитку такої тенденції утворюютьсяК.с.: ідеаціональна, чуттєва та ідеалістична (перехідна).

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 350—351] Клімачова А. В.

Культурно-історичні типи — цілісні сукупності характернихелементів життя етносу, що виявляються в релігійному, соціаль-

Кк

148

но-економічному, політичному та інших зносинах. КонцепціюК.-І.т. уперше сформулював М. Я. Данилевський у праці «Росія іЄвропа», котрий виділив у хронологічному порядку десять К.-І.т., які частково або повністю вичерпали можливості свого роз-витку: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) асірійсько-вавілоно-фінікійський; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) гре-цький; 8) римський; 9) аравійський; 10) германо-романський, абоєвропейський.


Культурологія (від лат. «культура» та грецьк. «знання, вчен-ня, слово») — наукова дисципліна, що вивчає культуру як приро-дну цілісність. Це інтегративна сфера знання, народжена потре-бами сучасної епохи, що увібрала в себе культурфілософію,культурпсихологію, культурну та соціальну антропологію, етно-логію, соціологію культури, історію й теорію культури.

К. — методологічна основа, яка об’єднує все багатоманіттяаспектів вивчення культури в цілісну систему. Її цікавить взаємо-дія елементів культури (традицій, норм, звичаїв, соціальних ін-ститутів, культурних кодів, ідеологій, технологій і т. ін.)

К. як інтегративна соціогуманітарна дисципліна є необхідноюскладовою частиною професійної підготовки фахівців у багатьохгалузях людської діяльності, тому що пошук і прийняття адеква-тних рішень, їх оптимальна реалізація вимагають сьогодні аналі-зу всього комплексу соціокультурних факторів, а також знанняісторії їх розвитку й становлення.

[Розин В. М. Культурология: Учебник. — М.: Форум, Инф-ра. — М, 1999. — С. 206—210; Філософський енциклопедичнийсловник. — К.: Абрис, 2002. — С. 317] Таран В. О.

КУМІВСТВО — один із видів духовної спорідненості, звичайобрання дитині «других батьків» — її опікунів та покровителів.Християнська церква виробила обряд хрещення дитини, тобтоприлучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків.Рідні й обрані батьки називають одне одного кумом, кумою; сто-совно дитини (хресника) вживаються церковні терміни — хре-щений батько, хрещена мати. Між рідними та обраними батькамивстановлюються дружні стосунки. Хрещені батьки сприяютьтрудовому вихованню дітей, беруть на себе моральні й матеріа-льні обов’язки. Згодом і хресники повинні виявляти всілякі знаки

Кк

149

поваги та вдячності хрещеним батькам (відвідувати їх на свята,надавати необхідну допомогу тощо).

Про К. складено чимало приказок і прислів’їв: «Кум з кумоюповинен жити, як з рідною сестрою», «Кого люди за людей ма-ють, з тими й кумаються» та ін.


КУРБАС Лесь (Олександр Курбас; 1887—1937) — видатнийрежисер, актор, теоретик театру, драматург і публіцист, перекла-дач. Народився на Львівщині, навчався у Віденському та Львів-ському університетах. Заснував кілька театральних труп, зокремаКиївський драматичний театр (1920—1921), театр «Березіль»(1922, з 1935 — Харківський український драматичний театр ім.Т. Шевченка), художнім керівником якого був до 1933 р. Як ак-тор створив образи І. Гонти («Гайдамаки» за Шевченком), Гур-мана («Украдене щастя» Франка), Астрова («Дядя Ваня» Чехова)та ін. Йому належать також інсценізації творів Лесі Українки,Софокла, Шекспіра, М. Куліша та ін. Для театру переклав низкуп’єс з німецької, польської, французької, норвезької мов; написавкнигу «Шляхи українського театру і «Березіль» (1927).

У 1933 р. Л. Курбас був репресований, реабілітований — у1957 р. У Старому Скалаті Тернопільської обл., де пройшли ди-тячі і юнацькі роки митця, в 1987 р. відкрито меморіальниймузей.


КУРГАНИ — найдавніші монументальні споруди на терито-рії України, збудовані до винаходу технічних засобів будівницт-ва, могили скіфських царів заввишки 10—20 м. Більшість степо-вих могил відноситься до доби бронзи (III—II тис. до н.е.), меншачастина — до скіфського часу. Першим розкопаним скіфським К.була Червона, або Лита Могила, розташована за 30 верст відм. Єлисаветграда (нині Кіровоград). Уперше її розкопали науко-вці в 1763 р. Було встановлено, що скіфи вірили в загробне жит-тя, тому велике значення приділяли обрядові поховання. Царівховали в розкішному одязі, біля них клали їжу, питво, коней,

Кк

150

збрую, посуд, прикраси. В інших приміщеннях ховали слуг, а та-кож родичів померлих.

К. притягували до себе грабіжників, і тому дуже часто дослід-ники були не першими їх відвідувачами. Товсту Могилу такожпограбували, але дослідники в 1971 р. вперто обшукували її. Ар-хеолог Б. Мозолевський знайшов тут славнозвісну пектораль.

Багато невтомної праці вкладали в розкопки К. археологиІ. Забєлін, О. Тереножкін, М. Веселовський. На території Українизараз стоїть біля 42 курганів.


КУРІННИЙ ОТАМАН — виборна особа військового підроз-ділу (куреня) у запорозьких козаків, що відала господарством ку-реня та здійснювала управління його справами. К.о. включав ко-заків до списку свого куреня, закликав запорожців на військовуслужбу в січовому гарнізоні, відав майном, забезпечував свій ку-рінь боєприпасами, харчами, паливом, а також розглядав дрібнісправи (про бійки, лайки) козаків. Обирався на курінних сходахстроком на один рік.


КУРІНЬ — 1. Військово-адміністративна одиниця Запорозь-кої Січі, що складалася з кількасот козаків. Запорозька Січ поді-лялася на 38 куренів. Очолював К. курінний отаман. Козаки, яківходили до куреня, займалися полюванням, рибальством і велиспільне господарство. Кожний К. мав назву, найчастіше за місце-вістю, з котрої походили козаки цього куреня — Канівський, Пе-реяславський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо.2. Нижня ланка адміністративно-територіальної системи Лівобе-режної України з часів народно-визвольної війни 1648—1954 рр.до 1781 р. 3. Казарма, в якій проживали козаки. Усі К. мали ви-гляд будівлі без кімнат і перегородок. Для відпочинку козаківслугували довгі дерев’яні помости уздовж стін. На стінах козакирозвішували зброю. В сінях К. знаходилася кабиця (вогнище).


КУЧМА — висока циліндрична, рідше напівсферична або ко-нусоподібна хутряна шапка. Була відома на всій території Украї-

Кк

151

ни. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині,конічні зі зрізаним верхом — у південних і південно-західних об-ластях. На Чернігівщині та на півночі Волині носили так звані«рогаті» шапки.


КУЧМА Леонід (нар. у 1938 р.) — державний діяч. ПрезидентУкраїни (з 1994). Народився на Чернігівщині, закінчив Дніпропе-тровський університет. Працював інженером, провідним конс-труктором, помічником головного конструктора конструкторсь-кого бюро «Південне», технічним керівником Байконура.У 1975—1982 — секретар первинної організації КПУ в КБ «Пів-денне», 1982—1986 — перший заступник генерального констру-ктора цього КБ, 1986—1992 — генеральний директор ракетно-будівельного концерну «Південний машинобудівний завод».З жовтня 1992 до вересня 1993 р. прем’єр-міністр України. 10 ли-пня 1994 р. всенародним голосуванням обраний ПрезидентомУкраїни.

Під час президентства Л. Кучми було прийнято нову Консти-ту- цію, країна пішла по нелегкій дорозі будівництва демократи-чних відносин у суспільстві, стала відкритою для ринкової еко-номіки. Зміцнюється міжнародний авторитет України.


ЛлЛАВА — частина обстановки селянської хати; дошки для си-

діння, приладнані нерухомо до стіни. Якщо до хати завітав гість,його запрошували сідати на Л. до столу. Це був вияв пошани. На-томість усякий непотріб часто кидали тимчасово під Л.. Звідсивираз «кинути під лаву» — занехаяти, занедбати: «Вони своюславу кинули під лаву».


ЛАДА — давньослов’янська богиня весни. Свято Лади наста-вало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весня-них робіт. Здебільшого зображувалась у вишиваній сорочці верхина коні разом зі своєю донькою Лялею та пучечком червоної ка-лини в руці.


ЛЕВАДА — обкопане або обгороджене місце для сінокосупоблизу хати чи городу: «За городом левада, де збиралась грома-да».


ЛИСЕНКО Микола (1842—1912) — композитор, піаніст,педагог, хоровий диригент, основоположник української класи-чної музики. Народився на Полтавщині, освіту здобув у Лейп-цизькій консерваторії. У 1868 р. написав свій перший значний

152

Лл

153

твір «Заповіт» (на слова Т. Шевченка) для соліста хору та фор-тепіано. Створив оперети «Чорноморці», «Різдвяна ніч», опери«Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» таін. Усі твори мають яскравий національний колорит. З нимпов’язаний розвиток музичної освіти в Україні. Разом з О. Ко-шицем він був організатором музичного товариства «Боян»(1905); у 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу, вякій навчалися майбутні українські композитори С. Стеценко,О. Кошиць та ін.

Іменем М. Лисенка названо вулиці в українських містах, йогоім’я надано Харківському академічному театрові опери і балету,Львівській консерваторії, Київській спеціальній музичній школітощо. Пам’ятники М. Лисенку споруджено в Києві та на батькі-вщині композитора, у Гриньках Полтавської обл. Портрет видат-ного композитора намалював художник О. Лопухов.


ЛІМІНАЛЬНІ ТОВАРИСТВА (від лат. «поріг») — товарис-тва, що виникають та існують у проміжних галузях соціальнихструктур. Прикладом Л.т. є комуни хіппі. Лімінальні особистостіхарактеризуються невизначеністю статусу, асоціативним спосо-бом життя.


ЛІТОПИС — пам’ятка історичної прози Київської Русі та ко-зацької доюи. Розповідь часто починалася словами «Вълhто...» — звідси й назва жанру. Л. мали такі різновиди: щорічнахроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну лі-тературну обробку. Л. — інтеграційний жанр, що поєднує в собі ілегенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документитощо. Нові Л. складалися у вигляді зведень, іноді — компіляційпопередніх текстів, супроводжувалися певними скороченнями чидоповненнями залежно від історичної концепції, політичних на-станов або особистих смаків кожного автора. Перше літописнезведення («изводъ»), що дійшло до нас у кількох редакціях підназвою «Повість временних літ», було укладене печерським чен-цем Нестором близько 1110 р. Продовженням «Повісті времінних

Лл

154

літ» був «Київський літопис» (XII ст.). Є відомості про чернігів-ський, переяславський, галицький Л. XII ст., що не збереглися,але уривками увійшли до інших літописних зведень. «Галицько-Волинський літопис» продовжує попередні Л. — «Повість вре-менних літ» і «Київський літопис», що закінчується 1200 р., і по-дає хронологічно історію Галицько-Волинського князівства від1201 до 1292 р.

У XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання за-галь-норуських зведень. Так були створені «Лаврентіївський лі-топис» (близько 1377 р.), «Іпатіївський літопис» (початок XV ст.)та ін. Значна кількість Л. збереглася з XVII—XVIII ст. Один ізних — «Густинський літопис» (між 1623—1627 рр.), написанийЗ.Копистенським (історичний матеріал про взаємовідносиниУкраїни з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною,про унію, початки козаччини тощо). Певне значення мають міс-цеві літописи цієї доби: Хмельницький, Львівський, Межигірсь-кий, Л. Величка, Граб’янки тощо.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 431—432; Енциклопедія українознавства для школя-рів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко,Т. В. Оліфіренко, Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер,1999. — С. 237] Зотов В. М.

«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ» — козацько-старшинський лі-топис XVII ст. Охоплював події в Україні від 1648 до 1702 р. Йо-го автором вважають Р. Ракушку-Романовського. Головне місцевідведено висвітленню народно-визвольної війни 1648—1654 рр.,зокрема детально описані переможні битви українського військапід керівництвом Б.Хмельницького під Жовтими Водами, Корсу-нем та ін. Літописець виступає рішучим противником Польщі,Туреччини та її васала — Кримського ханства. «Літопис» багатийна фактичний матеріал, є цінною пам’яткою української історіо-графії та української мови XVII ст.

[Літопис Самовидця / Підгот. до вид. Я. І. Дзира. — К.: Наук.думка, 1971. — 208 с.] Зотов В. М.

Локальна цивілізація — регіон світу, який у соціокультур-ному значенні розвивається самостійно, поза тими процесами, щовідбуваються в інших регіонах. Цей розвиток здійснюється наоснові власних культурних норм та цінностей, особливого світо-гляду, який визначається панівною релігією.

Лл

155


Локальні типи культур — замкнуті, самодостатні культури,котрі не підримують діалогу з іншими культурами.


ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р. — об’єднання Польщі і Вели-кого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту.Використавши поразку Литви під час Лівонської війни 1558—1583 рр. проти Росії, польський король Сиґізмунд II Август у Люб-ліні скликав спільний литовсько-польський сейм, на якому Литвазмушена була погодитися на об’єднання з Польщею й віддати їйукраїнські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину.Укладення Л.у. 1569 р. викликало посилення соціального й наці-онального гноблення в Україні.


МмМАВКИ (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі са-

могубців і дітей, котрі народилися мертвими або померли нехре-щеними. Їх ще називають потерчатами, повітрулями. Живуть улісі. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та приваб-ливим виглядом заманюють хлопців і лоскочуть їх до смерті.Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Образ М. яскраво зображений у драмі-феєрії Лесі Українки«Лісова пісня», повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих пред-ків»; відома також картина М. Дерегуса «Мавка».


МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — німецьке право, норми звичає-вого права XIII ст. німецького м. Магдебурга, перейняті згодомбагатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України таБілорусі. Торкалося багатьох сторін суспільного життя. Встанов-лювало порядок діяльності органів міського самоврядування, за-кріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об’єдна-нь, регламентувало питання опіки, благоустрою міста, торгівлі,спадкування, а також оподаткування населення, громадської без-пеки. Головними джерелами М.п. були збірник «Саксонське зер-цало» та «Вайхбільд». В Україну прийшло разом із німецькимиколоністами: вже князь Данило Романович та його наступникизабезпечували їм привілей користуватися власним правом і мативласні судово-адміністративні інституції. З переходом українсь-ких земель під Польщу й Литву його надавали королі або великікнязі. Першими містами, що одержали М.п., були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1352), Кам’янець (1374),Берестя (1390); у XV—XVI ст. його одержала низка міст Право-бережної України (зокрема Київ, 1494 р.). У 1802 р. Олександр І

156

Мм

157

підтвердив М.п. м. Києву, на знак чого на березі Дніпра буловстановлено пам’ятник архітектора А. Меленського.

Уведення М.п. в Україні сприяло виділенню міського насе-лення в окремий суспільний стан. Джерелами М.п. в ЗахіднійУкраїні та на Гетьманщині були збірники польською мовою, пе-рекладені з німецької й латинської мов Б.Троїцьким іП. Щербачем; у 2 пол. XVII і XVIII ст. на їх основі здійснено зних українські переклади.


МАГІЯ — дії та обряди, що здійснюються з метою вплинутинадприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. ОсновоюМ. є уявлення про загальний зв’язок усіх речей та явищ природи,про можливість впливати на ціле через його частину, на людинуабо тварину — через зображення, спрямовувати хід розвитку по-дій, заздалегідь імітуючи їх.

За своїм призначенням М. поділяється на кілька видів: лікува-льна (замовляння, шепотіння); шкідлива (насилання «причини»,«зурочення»); любовна («причаровування»); промислова (забез-печення успіху полювання); землеробна (вплив на родючість зе-млі тощо) та ін.


МАГНАТИ (від лат. «багата, знатна людина») — великі зем-левласники, аристократи в деяких країнах Західної Європи. По-ява їх була зумовлена зростанням земельних володінь та приві-леїв феодалів у процесі розвитку феодалізму.

На території України (Чернігівсько-Сіверська земля, Волинь,Поділля, Київщина й Переяславщина, які в 1340—1362 рр. булизахоплені Литвою, та Галичина, загарбана у 1349—1352 рр.Польщею) землеволодіння М. оформилися в XV—XVI ст. Післяоб’єднання в 1569 р. Литви та Польщі численні українські землізахопили польські феодали. Відтоді поряд із землеволодіннямукраїнських М. — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чорто-рийських, Збаразьких, Вишневецьких, Ружинських — в Україніпоширилося землеволодіння польських магнатів — Замойських,Потоцьких, Конєцпольських. На Київщині на початку XVI ст.

Мм

158

27 магнатам належало 68 дворів, на Східному Поділлі 18 магна-там — 80 %. Спираючись на власні військові загони, М. експлуа-тували населення України. Земволодіння польських М. на украї-нських землях існувало до визвольної війни 1648—1654 рр.


МАЗАНКА — хата з дерев’яним кістяком, яка в простінкахзаплетена лозою або хворостом і щільно вимазана глиною. Доглини домішували дрібно посічену солому.


МАЗЕПА Іван (1639—1709) — гетьман України (1687—1709), видатний діяч держави. Навчався в Києво-Могилянськійколегії, єзуїтській колегії у Варшаві, в ін. містах Західної Європи,зокрема вивчав артилерійську справу. Служив як «покойовийдворянин» при польському королівському дворі Я.Казимира,виконуючи низку дипломатичних доручень в Україні; був наслужбі в гетьмана П. Дорошенка. Обраний гетьманом України,виборював соборність українських земель. У внутрішній політицісприяв піднесенню на високий щабель господарства, зокремапромисловості, дбав про розвиток науки, освіти (перетворенняКиєво-Могилянської колегії на академію 1694 р., заснуванняЧернігівського колегіуму 1700 р. тощо) та культури, особливолітератури.

Підтриманий більшістю старшини, розпочав таємні перегово-ри про прилучення України до антимосковської коаліції спочаткуз польським королем С.Ліщинським, згодом — із шведським ко-ролем Карлом XII. Війна шведів з Росією закінчилася поразкоюсоюзників України під Полтавою й капітуляцією шведськихвійськ. Мазепа і Карл XII з рештками шведських та українськихвійськ відступили до турецьких володінь. Зламаний поразкою,віком і хворобою, Мазепа помер у м. Бендери й був похованийспочатку у Варниці, а потім перехований у Святогірському мона-стирі в м.Галаці (нині Румунія).

Ім’я та образ видатного державного діяча України стали на-тхненням для багатьох творців світової й української літератури(Ф. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюго, О. Пушкін, Ю. Словацький,

Мм

159

Б. Лепкий, М. Старицький, В. Сосюра, Ю. Хорунжий та ін.), му-зики (Ф. Ліст, С. Воробкевич. П. Чайковський, П. Сокальський таін.), малярства та різьбярства (О. Верне, Т. Шевченко, І. Рєпін,О. Архипенко та ін.). Портрет видатного гетьмана зображено насучасній українській десятигривневій купюрі.


МАЙБОРОДА Платон (1918—1989) — відомий музичний ді-яч, композитор. Народився в Києві, освіту здобув у Київськійконсерваторії. Автор симфонії «Героїчна увертюра» (1947), вока-льно-симфонічної поеми «Тополя» (1966), дум, хорів, багатьохукраїнських ліричних пісень («Білі каштани», «Київський вальс»,«Пісня про рушник», «Моя стежина» та ін.), музики для драмати-чних вистав та кінофільмів.


МАКІТРА — глибока й широка глиняна миска з круглимдном і значно більшим від дна широким отвором. Призначенадля тіста, розтирання маку макогоном. У М. також тримають му-ку, масло тощо.

Переносно — голова: «У злому Трої супостату макітру одді-лив од плеч» («Енеїда» І. Котляревського). У народі говорять:«Сього-того по макітерці, та й годі з мене!».


МАКОВІЯ — спрощена українська назва церковного святасвятих мучеників Маккавеїв (1 серпня за ст. ст.). Цього дня в це-рквах разом із хлібним колоссям святять садові квіти й головкимаку, які на Різдво використовують для приготування куті. Удо-ма печуть пироги й коржі з маком. Освячені на Маковія квіти йтрави зберігають за іконами та використовують як лікувальнийзасіб. Освячений у церкві мак є оберегом від нечистої сили.


Мм

160

МАЛИШКО Андрій (1912—1970) — поет, педагог, журна-ліст. Народився на Київщині, закінчив Київський інститут народ-ної освіти; вчителював. У 1941 р. пішов добровольцем на фронт,працював кореспондентом ряду газет. Друкуватися почав з1930 р. Як і більшість поетів радянської доби, мав заангажовані,запрограмовані на уславлення влади тоталітарного режиму твори(«Пам’ятник Маркса», «Ленінське слово» тощо). Тематика біль-шості віршів та поем — громадянська війна, соціалізм, колектив-на праця тощо (збірки «Батьківщина», «З книги життя», «Дарун-ки вождю», «Книга братів» та ін.). Однак типовими дляпоетичного слова митця є фольклорні мотиви, простота й прозо-рість синтаксичних конструкцій, глибока філософічність розду-мів про життя, романтична піднесеність.

Помітне місце в доробку А. Малишка посідає інтимна лірика.Багато ліричних творів, покладених на музику П.Майбородою(«Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина», «Пісня провчительку» та ін.), О. Білашем («Цвітуть осінні тихі небеса»),стали народними.

А. Малишко полишив досить значну публіцистичну та літера-турно-критичну спадщину. Плідною була і його перекладацькадіяльність.

[Ткаченко А. Андрій Малишко // Історія української літерату-ри ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 111—115] Зотов В. М.

МАЛОРОСІЯ — назва України в офіційних актах царськоїРосії та в російській історіографії. Набула офіційного значенняпісля приєднання України до Росії в 1654 р. і виражала великоде-ржавну політику російського царизму: Малоросія — Мала Росія,тобто її провінція. Назва спочатку закріпилася за Галичиною йВолинню. У Переяславському договорі 1654 р. цей термін засто-совується вже до всієї України, об’єднаної з Москвою, що зроби-лася «Великоросією». Український народ свою землю ніколи неназивав Малоросією: в піснях українців маємо «Україна», «Геть-манщина».


МАНЬЄРИЗМ (від італ. «манера, стиль») — художня течія,що проявилась у різних видах мистецтва Західної Європи XVI ст.

Мм

161

на перехідному етапі від Ренесансу до бароко. М. відобразив зро-стання кризових явищ у пізньому Відродженні, коли головноюметою творчості було проголошено відповідність «гарній і вченійманері», «ідеальним» зразкам мистецтва, але без глибини змісту ігуманізму. Головним естетичним критерієм М. було вираженнясуб’єктивної ідеї художнього образу, який народжується в душіхудожника. У М. творчість деяких художників тісно зближувала-ся з релігійно-містичними течіями. У теоріях М. панувала ідеянеоплатонізму, яка спиралась на середньовічну схоластику, сим-воліку чисел, астрологію.


МАРА (Марена) — богиня зла, темної ночі, страшних снови-дінь привидів, хвороб (мору), смерті. За давньоукраїнською леге-ндою, М. — донька Чорнобока — сіє на землі чвари, брехню, не-дуги, вночі ходить з головою під пахвою поблизу людських осельта вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той умирає. Да-вні українці щовесни робили опудала Мари, які спалювали аботопили у воді.


МарҐінальність культурна (від лат. «знаходитисяскраю») — поняття, яке підкреслює проміжність, неадаптивністьстановища людини між різними соціальними групами і, відповід-но, типами культури. М.к. виникає в результаті зміни норматив-но-ціннісних систем під дією міжкультурних контактів, соціаль-них зрушень і технологічних факторів. Марґінальна особистістьвиникає тоді, коли людина певної культури змушена засвоюватиінші, чужі їй соціальні ролі, спосіб життя, культурні цінності. Усеце позначається на психіці людини.

Термін уведений американським соціологом Р.Парком, котрийвважав, що маргінальна особистість має деякі властиві саме їйриси: неспокійність, агресивність, честолюбство, чуттєвість, за-мкненість, егоїзм.


Масова культура (від лат. «шматок») — явище культуриXX ст., породжене науково-технічною революцією, урбанізацією,

Мм

162

розрушенням локальних співтовариств і зникненням територіа-льних і соціальних кордонів. Масове поширення культурнихявищ пов’язане з розвитком систем інформації й коммунікації,радіо, телебачення, кіно тощо, які сприяли створенню масовоїаудиторії споживачів культурної продукції. М.к. характеризуєособливості виробництва культурних цінностей в сучасному ін-дустріальному суспільстві, розрахованому на масове споживання(масове виробництво при цьому розуміється за аналогією з кон-вейєрною технологією в промисловому виробництві). М.к. єкультурою повсякденного життя й виявляється в нівелюваннітворчих індивідуальностей, у тиражуванні й доступності культу-рних цінностей. Вона розрахована на «середню людину», фор-муючись під упливом сприйняття масовою свідомістю соціоку-льтурних стереотипів, які виробляють засоби масової інформації.


МАСЛЯНА (сирна неділя) — давньослов’янське свято начесть весняного пробудження природи. Християнська церквавключила Масляну до свого календаря: масляний тиждень напе-редодні Великого посту (кінець лютого — початок березня за ст.ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту. У цей день до-рослі та молодь каталися на конях, ходили в гості, влаштовувалибенкети у складчину. В деяких місцевостях М. зображувала за-міжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. У на-роді говорять: «Масляниця — баламутка: обіцяла масла й сиру тане хутко».

[Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 187—188] Та-ран В. О.

МАТЕРИЗНА — майно, котре дісталося у спадок від матері.До нього входило й те придане, що принесла жінка, виходячи за-між. Чоловік не мав права ним користуватися без дозволу жінки.


МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА — 1. Культура праці і матері-ального виробництва. 2. Культура побуту. 3. Культура топосу,тобто місця проживання (будинку, села, міста). 4. Культура став-лення до власного тіла і т. п. Згідно з У. Осборном, М.к. — це всі

Мм

163

матеріальні предмети, а також технології. Однак слід розуміти,що поділ культури на матеріальну і духовну умовний, оскількибудь-який артефакт є складне співвідношення і матеріальних, ідуховних елементів культури.

[Українська і зарубіжна культура: Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С.19] Таран В. О.

МЕРЕЖКА (мереживо) — вид прозорої вишивки, яку роб-лять, витягаючи нитки з полотна й скріплюючи ті, що залиша-ються, білими нитками. Горлата М. — та, що має великі дірочки,сліпа М. — та, що має малі. М. — також різьблений орнамент надереві. Звідси в Україні мережані ярма, у Т.Шевченка — «мере-жані занози».


МИКОЛАЙЧУК Іван (1941-1987) — кіноактор, сценарист,режисер. Народився в Чернігівській обл., освіту здобув у Київсь-кому інституті театрального мистецтва. Знімався у фільмах«Сон» (у ролі Т.Шевченка), «Тіні забутих предків» (у ролі Івана),«Білий птах з чорною ознакою» (у ролі Петра), «Пропаща грамо-та» (у ролі Василя). Поставив такі фільми: «Вавілон-XX» (1979,за романом «Лебедина зграя» В.Земляка, співавтор сценарію, ав-тор музичного оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така теп-ла осінь» (1982, у співавторстві з В.Коротичем).

У пам’ять І.Миколайчука проводиться республіканський кі-нофестиваль. У 1988 р. його творчість була відзначена Держав-ною премією ім. Т.Шевченка. На батьківщині митця в с.Чорториїстворено меморіальний музей.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С.260] Зо-тов В. М.

МИКОЛИ — давнє землеробське календарне свято. Відомідва Миколи: весняний, або теплий (9 травня за ст. ст.) і зимовий(зимний, 6 грудня за ст. ст). У народних віруваннях св. Миколавиступає помічником і заступником хлібороба, а також бідних інемічних. Серед усіх святих на Русі М. на четвертому місці, ви-ступаючи покровителем сільського господарства, захисником се-

Мм

164

лян і моряків перед Богом. Свято М. у наші дні найбільш поши-рене в Зах. Україні, де він постає покровителем дітей. У католи-цизмі, на відміну від православ’я, свято М. не святкується.


МИРНИЙ Панас (Панас Рудченко; 1849—1921) — видатнийписьменник, фольклорист. Народився на Полтавщині, закінчивГадяцьке повітове училище. Друкуватися почав на початку 70-хроків XIX ст. Писав вірші, оповідання, повісті й драми. Розширивжанрову систему української літератури психологічними опові-даннями та новелами, нарисами й сатиричними казками, соціаль-но-психологічними повістями та романами. Стилю творів прита-манні глибокий психологізм у розкритті характерів, поєднаннярозповіді з оповіддю, використання прийомів спогадів, марень,сновидінь головного героя. Деякі романи писав разом зі своїмбратом І. Біликом: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «За во-дою». Соціальні проблеми життя, конфлікти між різними шараминаселення — головний зміст і провідна тема творів «П’яниця»,«Лихі люди», «Повія».

У Полтаві, в будинку, де письменник жив і працював багатороків, відкрито літературно-меморіальний музей (1939), спору-джено пам’ятник.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 9. — С. 137—139; Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 261] Зо-тов В. М.

МИХАЇЛ (Михайло) — св. архангел, переможець сатани, по-сідає визначне місце в давньоукраїнському письменстві як той,хто виганяє збунтованих ангелів, змагається з сатаною вогненниммечем (з таким мечем св. Михаїл зображується на іконах). Чима-ло церков і монастирів в Україні (зокрема Київський Золотовер-хий і Видубецький) названі ім’ям св.Михаїла.

Ім’я Михаїл (Михайло) поширене в Україні з давніх часів(імена князів, митрополитів тощо) і дуже популярне в українсь-кому героїчному епосі, зокрема в билинах київського й галицько-волинського циклу. Про культ св. Михаїла свідчать його відо-браження на гербах князів (печатки Мономаховичів), земель і

Мм

165

міст (зокрема Київське воєводство, Київська губернія, Київ), навійськових і церковних прапорах, у родовій геральдиці, а також вукраїнській топоніміці.

Архистратиг Михаїл є покровителем м. Києва; на майдані Не-залежності в центрі столиці йому встановлено пам’ятник.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 262] Та-ран В. О.

МОГИЛА Петро (1597—1647) — церковний діяч. Син воло-ського воєводи. Народився в Молдавії, навчався за кордоном(Париж). У 1621 р. брав участь у боротьбі з турками під Хоти-ном. У 1625 р. вступив як чернець до Печорського монастиря, ачерез два роки став архімандритом. Заснував при Печерськомумонастирі колегію. У 1633 р. став київським митрополитом. Уполітичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, але ви-ступав проти унії з католицькою церквою. Автор книг «Євангелієучительне» (1616), «Анфологіон» (1666), численних полемічнихпроповідей.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 265; Україн-ська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред. М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 9. — С. 279] Зотов В. М.

МОГОРИЧ — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди. Обидві сторони на знак згоди випивали певну кіль-кість горілки. Укладання договорів, як правило, відбувалося присвідках (мого- ричниках, баришниках). Спочатку билися рукамина знак згоди. Випивши М., продавець при куплі-продажу худобикидав на спину худобі проти шерсті землю й бажав новому гос-подареві, щоб вона була здоровою до роботи.


МОДЕРНІЗМ (від. франц. «новітній, сучасний») — сукуп-ність течій у мистецтві кінця XIX-XX ст. М. розвинувся внаслі-док втрати мистецтвом гуманістичного ідеалу, розчарування впрагненні до істини, втрати цікавості до соціальних проблем таопредмеченого світу взагалі.

Мм

166

Повною мірою М. виявився в експресіонізмі та кубізмі, якіотримали подальший розвиток у футуризмі, абстракціонізмі,сюрреалізмі, поп-арті, оп-арті, кінетизмі, концептуальному мис-тецтві та ін.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 210-211] Клімачова А. В.

МОНАСТИР (від грец. «келія пустельника») — комплексспоруд і будівель для релігійної громади ченців або черниць, якідотримуються єдиних правил життя. Перший чернечий орден бувзаснований Бенедиктом Нурсійським у VI ст. Пізніше орден бе-недиктинців об’єднував до 2 тис. монастирів. В Україні найбіль-ші чоловічі М. називалися лаврами (наприклад, Києво-Печерськалавра). Перші християнські монастирі мали вигляд, а інколи йзначення фортець. Для католицьких М. середньовіччя було хара-ктерне чітке планування комплексу, православні монастирі вирі-зняються більш вільною живописною композицією.

Сьогодні в Україні близько 172 М., найбільша кількість їх уЛьвівській (32), Тернопільській (17), Закарпатській (16) областях.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 268; Релігієз-навчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобови-ка. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 202] Таран В. О.

МОСКОФІЛИ — одне з угруповань інтелігенції (здебільшо-го духовної) на західноукраїнських землях, яке виникло при під-тримці Москви в сер. XIX ст. Об’єднували частину інтелігенції тадухівництва й орієнтувалися на російський царизм, православ’я,російську культуру та «язичіє». Заперечуючи існування окремоїукраїнської мови, видавали газети, журнали й літературу «язичі-єм», тобто сумішшю старослов’янської, російської та українськоїмов. На поч. XX ст. припинили свою діяльність. Активну участьу розвінчуванні поглядів М., обстоюванні існування українськоїмови як національної мови всіх українців брав І. Франко.


НнНАРОДНА ДРАМА — один із жанрів народнопоетичної тво-

рчості; драматичне дійство якої основане на фольклорі. ЕлементиН.д. наявні у весняних обрядових піснях та іграх (веснянки, гагі-лки), колядках і щедрівках. Своєрідною формою Н.д. є українсь-ке весілля. За часів Київської Русі Н.д. виконувалася мандрівни-ми акторами. У XVIII—XIX ст. в Україні найбільш поширеноюбула лялькова вертепна драма; пізніше — народний театр, деграли актори.


НАРОДНА ПЕДАГОГІКА — сукупність нагромаджених іперевірених практикою знань, відомостей, умінь та навичок, якіпередаються з покоління в покоління переважно в усній формі і єздобутком широких народних мас у галузі навчання й виховання.Елементи Н.п. зберігаються у створених народом казках, леген-дах, великих епічних творах, приказках і прислів’ях, перелом-люються через призму національних звичаїв і традицій народу.Першим, хто збагнув силу й велич Н.п., був Г. Сковорода. Вінписав: «... правильне виховання криється в природі самого наро-ду, як вогонь і світло — у кремені».

Термін «Н.п.» до наукового обігу вперше увів західноукраїн-ський педагог О. Духнович («Народная педагогія в пользу учи-лищь й учителей сельскихь»). Значну увагу питанням упрова-дження в науку та практику досягнень Н.п. приділяли Г.Ващенко(«Виховний ідеал»), В. Сухомлинський («Батьківська педагогі-ка»). Провідним науковцем з проблем Н.п. в Україні був академікМ. Стельмахович («Народна педагогіка»).


167

Нн

168


НАРОДОЗНАВСТВО — система знань про конкретний на-род, особливості його побуту й трудової діяльності, національнийхарактер, психологію, світогляд, історико-культурний досвід, атакож про родовід, спосіб життя й виховання в родинах, про рід-ний край і все, пов’язане з ним. Н. є складовою частиною поняття«українознавство».

Уперше в українській науці поняття «Н.» обґрунтувавІ.Франко (стаття «Найновіші напрямки в народознавстві»), відні-сши до цього феномена вітчизняної науки все те, «що ми таврує-мо назвою пересудів, забобонів...», тобто призабуті звичаї, уяв-лення й вірування народу. За останнє десятиліття з’явилисяпосібники з Н. як для зальноосвітніх шкіл, так і для ВНЗ (В. Ску-ратівський, Г. Лозко, М. Стельмахович та ін.).


НАТУРАЛІЗМ — метод художньої творчості, на форму-вання якого значний уплив мала філософія позитивізму. Нату-ралістичну естетику розробляли І. Тен, брати Гонкури, Е. Золя,котрі спиралися на праці філософів О. Конта, Г. Спенсера. Унатуралізмі предметом спостереження проголошується «всялюдина», про яку натуралісти хочуть повідомити «всю прав-ду». Мотиви поведінки людини, а також джерела їх моральнихпозицій натуралізм шукає переважно у сфері фізіології, або вдіяльності зовнішнього середовища. Зрозуміла таким чиномлюдина виступає не як особистість, характер, а як темпераментчітко детермінований вродженими властивостями, патологіч-ною спадковістю тощо).


НЕПОЧАТА ВОДА — вода, яку беруть до сходу сонця зджерела, коли ще, як гадають, ніхто її не брав. Їй в Україні при-писували велику силу, вживали для різних магічних обрядів. Так,породілля йшла вночі по Н.в. й пила її. У непочатій воді купалидитину.


Оо

169


НЕСТОР (? — після 1113) — монах Києво-Печерського мо-настиря, давньоруський письменник і літописець. У працях під-креслював незалежність Київської Русі від Візантії, закликавкнязів до об’єднання. Автор і укладач «Повісті времінних літ».Гробниця Нестора знаходиться в печерах Києво-Печерськоїлаври.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 278; Україн-ська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред. М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959-1961. — Т. 10. — С. 82] Таран В. О.

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван (Іван Левицький; 1838—1918) — письменник, етнолог, літературний критик, педагог.Народився на Черкащині, освіту здобув у Київський духовнійакадемії. Друкуватися почав у 1868 р. Автор українознавчоїповістей «Микола Джеря» (1876), «Хмари», «Над Чорним морем»(1874, 1893). Йому належать гумористично-сатиричні твори«Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки»(1888), «Афонський пройдисвіт» (1890) та ін. Виступав і якдраматург (комедія «На Кожум’яках», історична драма «МарусяБогуславка» тощо), етнограф і фольклорист («Світоглядукраїнського народу від давнини до сучасності», «Українськігумористи й штукарі») та лінгвіст («Сучасна часописна мова наУкраїні», 1907; «Граматика української мови», 1914).

У художніх творах передав особливості українського народ-ного характеру. Сприяв розвиткові українського театру. Переро-блена М.Старицьким комедія «На Кожум’яках» під назвою «Задвома зай-иями» стала широко популярною на сцені та в кіно.Екранізовано повісті «Микола Джеря» (1927) та «Бурлачка»(«Василина», 1928).

У Стеблеві на Черкащині створено літературно-меморіальнийбудинок-музей письменника та встановлено йому пам’ятник(1968).

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 279; Україн-ська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред. М. Бажан. — К.:Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 10. — С. 86—87] Таран В. О.

Нн

170

НОВА СІЧ — остання Запорозька Січ на Дніпрі (1704—1775). Заснована козаками колишньої Олешківської Січі поблизус. Покровське Дніпропетровської обл. Поділялася на 8 паланок та38 куренів. Запорожці були зобов’язані охороняти південні кор-дони України і в мирний час, а під час війни разом із російськимивійськами брати участь у бойових діях. Найвищим органом владибула військова рада, яка обирала кошову старшину. В 1775 р.царські війська, за наказом Катерини ІІ, зруйнували Січ. Частиназапорожців утекла в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайсь-ку Січ.


НОГАЙЦІ — невелике татарське плем’я, колись великий на-род, частина якого, так звані «малі Н.», з 2 пол. XVI ст. жили впівденноукраїнських степах, що перебували під владою Кримсь-кої Орди. Брали участь у нападах на Україну. У XVIII ст. поділя-лися на 4 орди, дві з яких (Білгородська й Єдисанська) були наПравобережжі, а дві (Джалебуйлуцька й Єдичкульська) — на Лі-вобережжі. Після зайняття Південної України Росією Н. були пе-реселені в Приазов’я та в степи між Доном і Кубанню, а потім —у прикаспійські і бесарабські степи. Після Кримської війни пере-силилися до Туреччини.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 10. — С. 174—175] Таран В. О.

НОРМАНСЬКА ТЕОРІЯ — один із основних історичнихпоглядів на походження державного життя на сході Європи, зок-рема на утворення Руської держави, а також самої назви «Русь».Спираючись на останню (1118) редакцію «Повісті времіннихліт», різні історичні та лінгвістичні дані й міркування, історики-норманісти (Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, пізніше — М. Кара-мзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік, а також датський сла-віст В. Томсен) стверджують, що творцями Київської держави таїї культури були нормани (варяги), котрі, починаючи з IX ст.,приходили на територію Східної Свропи зі Швеції, і сама назва«Русь» є норманського походження. Першим антинорманістомбув російський учений М. Ломоносов.У XIX ст. проти нормансь-кої теорії виступили слов’янофіли та ряд істориків. У 20-х рокахXX ст., а особливо після другої світової війни в РадянськомуСоюзі запанувала теорія крайнього антинорманізму (історики

Оо

171

Б. Греков, М. Тихомиров, А. Насонов, археологи Б. Рибаков іМ. Артамонов, літературознавець Д.Лихачов та ін.).

Українська історіографія, представлена працями XVII—XVIII ст. та «Історією Русів», вважала, що Київська Русь й саманазва «Русь» є місцевого, слов’янського походження. Одним ізнайактивніших анти-норманістів був М. Максимович (полеміка зМ. Погодіним). М. Кос-томаров — автор теорії литовського по-ходження Русі. Київська школа В.Антоновича або зовсім відки-дала літописну легенду, або ж не надавала їй істотного значення.М. Грушевський в «Історії України-Руси» доводив, що нормансь-ка теорія позбавлена історичного ґрунту для пояснення історіївиникнення Київської Русі, хоча історик не відкидав певної пози-тивної ролі варязьких дружин у державотворчих процесах схід-ного слов’янства. У 1 пол. XX ст. в українській історіографії, зо-крема в Галичині й на еміграції, позначився вплив норманськоїтеорії, помітний особливо у С.Томашівського, почасти уМ. Кордуби, М.Чубатого та ін. Українська історична наука вУРСР у цілому залишилась на антинорманських позиціяхМ. Грушевського і Д. Багалія.

Сучасним дослідником історії східного слов’янства є видат-ний український вчений О.Пріцак. Його видатна праця — моно-графія «Походження Русі» була надрукована в Україні у часопи-су «Хроніка-2000» (1992—1993). Основною умовою державотво-рення на Русі вчений вважає не якийсь один (слов’янський чинорманський) уплив, а вплив кількох чинників синкретичного(об’єднаного) характеру.


OоОБЕРІГ, ОБЕРЕГИ — своєрідні народні символи, які мають

властивості оберігати людину від ворогів, хвороб, усілякого зла.Відгомін язичницьких уявлень наших предків про оберегові вла-стивості рослин, тварин, предметів домашнього вжитку, народноїсимволіки, вираженої у вишивці і в розписі, тощо дійшов і донаших днів. Ще донедавна освячена верба зберігалася майже вкожній українській хаті й широко застосовувалась як лікуваль-ний засіб та О.. Особливу силу, як вважалося, мав польовий мак.Якщо ним обсипати обійстя, жоден упир чи злий дух не зможезайти в нього, поки не збере і не порахує всі зернятка. Твариною-О. була, наприклад, жаба. Сушену жабу носили на шиї як ладан-ку, іноді нею обкурювали немічних. Весільний вінок, приміром,був універсальним знаком, який містив у собі значну кількість рі-зноманітних символі — від кохання та шлюбу до оберегів від«поганого ока». Велике значення в народному костюмі надавало-ся вишивці, яка, крім естетичних функцій, мала ще й оберегові.

Особливе значення в системі О. українського народу посідаєберегиня. Слов’яни-предки вважали, що берегині живуть біляжитла і оберігають його мешканців від злих духів.


ОБЖИНКИ — старовинний народний звичай святкуваннязакінчення жнив. Назва походить від слова «обжинатися», тобтозакінчувати жнива. Головна мета О. — сприяти забезпеченнюмайбутнього врожаю. Останній сніп (дідух) прикрашали кали-ною, квітами, перев’язували стрічками і урочисто заносили дохати. На Новий рік його ставили на покуті.

172

Оо

173

Обжинки супроводжувалися відповідними піснями (обжинко-ві, жнивні пісні), що славлять урожай. Найбільше обжинковихпісень вміщено у збірнику Я.Головацького «Народні пісні Гали-цької та Угорської Русі» (1878). Про жнива в народі говориться:«Добрий жнець не питається, чи широкий загінець», «Як прийш-ли жнива, й жінка крива, а як прийшла Покрова, то й жінка здо-рова».


ОБОЗНИЙ — 1. Обозний військовий, котрий з XVII ст. почавзватися обозним генеральним і був найвищим комендантом коза-цької артилерії. Йому належало облаштовувати оборонний табірпід час воєнного походу. Мав перше місце при гетьманові середгенеральної старшини. Генеральному О. підлягали військові обо-зні. 2. Обозний полковий, комендант полкового обозу (обоз —усі вози, призначені для обслуги війська, за винятком гармат таінших бойових обозів) і артилерії, а за відсутності полковника —його заступник. При ньому були: полковий артилерійський оса-вул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артиле-рії та отамани. Полкові О. замість платні одержували особливірангові чемлі.

[Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; За-поріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 96, 399] Клімачова А. В.

ОБЩИНА (громада) —виробничий і соціально-побутовий колектив, який мав власні органи самоврядування:громадський сход, виборну сільську старшину — отамана, пі-зніше війта. У всіх сферах свого життя О. спиралася на звича-єве право з його традиційними формами судочинства та об-щинну мораль з її опорою на звичаї предків. Громада нетільки колективно володіла та користувалася землею, а й мо-гла передавати, дарувати її, здавати в оренду. Помітну рольсільська громада відігравала в господарському житті своїхчленів — стежила за справністю їх господарств, охороняламайнові права тощо.

У народі говорять: «Громада — великий чоловік», «Гурт зро-бить, гурт і з’їсть», «У гурті, то й смерть не страшна».


Оо

174

ОГІЄНКО Іван (1882—1972) — церковний і культурний діяч,мовознавець, історик культури й церкви. Народився на Київщині.Закінчив Київський університет. Міністр освіти в уряді УНР(1918), міністр віросповідань (1919—1921). ОрганізаторКам’янець-Подільського університету (1919). На поч. 20-х роківХХ ст. емігрував на Захід (Польща, Канада). Відомий як право-славний митрополит Іларіон. Редактор і видавець низки видань,автор досліджень з мовознавства («Граматично-стилістичнийсловник шевченківської мови», «Наша літературна мова»,«Українсько-російський словник першої половини XVII віку»тощо). На пошану видатного українського вченого, а також з ме-тою продовження справи, якій І. Огієнко присвятив своє жит-тя,— розвитку національної духовної культури, творенню украї-нської державності, міжнаціональної та міжконфесійноїзлагоди — в 1996 р. в Україні встановлено премію ім. І. Огієнказа заслуги в галузях літератури, мистецтва, науки, освіти, а такожгромадської, політичної та духовної діяльності, спрямованої натворення державності України, миру та злагоди в ній.


ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ — передостання Запорозька Січ, котраіснувала в 1711—1734 рр., розташована в Олешках (сучаснийЦюрупинськ) над Дніпром, на території Кримського ханства. Пі-сля зруйнування російськими військами в 1709 р. Старої Січі за-порожці оселилися на річці Кам’янці. Вигнані звідти російськимурядом у 1711 р., вони дістали дозвіл від Кримського хана осели-тися в Олешка. Кошовими отаманами за часів О.С. булиК. Гордієнко й І. Малашевич. Рештки О.С. частково збереглисяна окраїні сучасного Цюрупинська; їх досліджував Д. Я. Телегін.


ОЛЬГА (християнське ім’я Олена; померла в 962 р.) — вели-ка княгиня київська (945—957), дружина Ігоря, після смерті яко-го правила державою від імені малолітнього сина Святослава.Перші роки влади пов’язані з війною з древлянами, яким вонапомстилася за смерть свого чоловіка. У літописі розповідається,як Ольга хрестилася в Царгороді. Сучасні дослідження виявля-ють, однак, що вона охрестилася ще в Києві, тобто перед тим, як

Оо

175

уперше побувала в Царгороді (955). Поширила й зміцнила владукиївських князів. Провела поділ своєї держави на адміністративніодиниці — погости, визначила землі для мисливства, ввела поря-док збирання данини. У закордонній політиці постійно зміцню-вала зв’язки з Візантією та контакти з німецьким цісарем Отто-ном I, котрий на її прохання послав до Києва єпископаАдальберта організувати на Русі християнську єпархію. Нама-гання Ольги поширити християнство на Русі високо оцінила цер-ква, визнавши її святою.


ОПРИШКИ — учасники народно-визвольної боротьби в Га-личині, на Закарпатті, Буковині проти національного й соціаль-ного гніту польської та австрійської шляхти, угорських та мол-давських поміщиків (XVI — 1 пол. XIX ст.). Найвищогопіднесення рух досяг у 30-х — 40-х роках XVIII ст. під проводомО. Довбуша. Австрійський уряд посилав проти О. спеціальні ка-ральні загони. Кінець руху пов’язаний з репресивними діямивлади та скасуванням панщини.


ОРАТАНІЯ (Артанія, Ратанія) — стародавня назва Наддні-прянської України. За легендою, найродючіша у світі земля, якуРод віддав своїм дітям-українцям. Географічне розташування —сучасна Черкащина.


ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ(ОУН) — громадська організація, яка ставить інтереси українсь-кого народу вище вузькокласових інтересів і відкидає орієнтаціюна зовнішні сили. Її початок виводять з Конгресу українських на-ціоналістів, що відбувся у Відні (1929). Провід українських наці-оналістів (ПУН) на чолі з С. Коновальцем оголосив програмудій — ідею української самостійної незалежної держави. Післявбивства в 1938 р. Є. Коновальця організація розпалася на дві ча-

Оо

176

стини — на чолі однієї став полковник А.Мельник, на чолі дру-гої — С.Бандера. Легалізована ОУН в Україні в 1992 р. ОУН ви-ступає за ядерне роззброєння, за Україну як нейтральну без’я-дерну державу, за створення потужного промислового комплек-су, права власності на землю виключно громадян України, розви-ток освіти в Україні на ґрунті українознавства тощо. Налічуєблизько 1500 членів. Голова проводу — М. Плав’юк.

Від ОУН бере свій початок партія правого спектра націоналіс-тичного спрямування — Конгрес українських націоналістів(КУН), установчий з’їзд якого відбувся у жовтні 1992 р. Нарахо-вує понад 15 тис. осіб. Націоналістична концепція суспільноголаду спирається на триєдність: нації, родини, людини як ідеалугармонійного суспільного розвитку. Голова партії — Я. Стецько.Друкований орган — газета «Шлях перемоги».


ОРЛИК Пилип (1672—1742) — гетьман України (1710—1742) після смерті I. Мазепи. За походженням — чех, але своюдолю пов’язав з ідеєю відокремлення України від Росії задопомогою запорозького війська та при підтримці Швеції. Освітуздобув у Києво-Могилянській колегії. Укладач Бендерськоїконституції (відома як конституція П. Орлика), котра вважаєтьсяоднією з найдавніших демократичних конституцій світу. В нійзахищаються різнобічні права людини.

Розраховуючи на допомогу Криму, провадив збройну бороть-бу проти Москви на Правобережній Україні (1711—1714). Післяпоразки з частиною генеральної старшини виїхав до Швеції. По-над три десятиліття прожив в еміграції (Німеччина, Сілезія,Польща, Туреччина). У цей період намагався організувати власневійсько та підняти Запорожжя проти Москви, але всі ці заходи немали успіху. Помер у Ясах.


ОСТГОТИ (остроґоти, ґрейтунґи) — плем’я германців, схі-дне відгалуження ґотів. У III ст. осіли на Північному Причорно-мор’ї, частково у Криму. У 2 пол. IV ст. створили племінний со-юз, який у 375 р. розгромили гуни. Після цього О. розселилися вПаннонії. У 484 р. на чолі з Теодоріком вторглися в Італію, де в

Оо

177

493 р. утворили королівство, яке у 544 р. було захоплене Віза-нтією.


ОСТРОЗЬКИЙ Костянтин (Василь; 1527—1608) — магнат,київський воєвода, діяч культури, князь. Представляв Русь підчас Люблінської унії 1569 р. Був одним із можливих кандидатівна польський престол (1572). а згодом і на московський (післясмерті царя Федора Івановича, 1598). Сприяв розвиткові право-слав’я в Україні. Підтримував зв’язки з українською козаччи-ною. Заснував Острозьку школу, Острозьку друкарню, якою ке-рував І. Федоров. При сприянні К. Острозького розвиваласьукраїнська наука, у вищій школі (академії) вивчали грецьку, ла-тинську, церковнослов’янську мови, а також «сім вільних на-ук»: граматику, риторику, діалектику (мистецтво диспуту), ари-фметику, геометрію, музику та астрономію. Сприяв друкуваннюпершої повної Біблії церковнослов’янською мовою (ОстрозькаБіблія, 1581).


ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ — найдавніша датована ру-кописна пам’ятка церковнослов’янської мови східнослов’янськоїредакції. Переписане в 1056—1057 рр. уставом з болгарськогооригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Ост-ромира. За змістом О.є. — вибрані євангельські читання. Диску-сійним є питання про місце переписування О.є. (Київ,Новгород),а також про київське походження переписувача. У мові О.є. від-чуваються незначні впливи давньо руськоукраїнської мови. Пер-гамінований рукопис — 294 аркуші великого формату — вигото-влено у 2 стовпці, по-мистецьки оздоблено кольоровими ініці-алами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана. Лукий Марка. О.є. — важливе джерело для вивчення церковно-слов’янської та давньої руськоукраїнської мов. Рукопис цієїпам’ятки належав новгородському Софійському собору, зберіга-вся в Московській Воскресенській кремлівській церкві, в 1720 р.його перевезено до Санкт-Петербурга, в 1805 р. виявлено в гар-деробі Катерини ІІ й передано до Петербурзької публічної бібліо-теки (тепер Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна), де знаходиться й нині. Мову, склад і художнє оформ-

Оо

178

лення досліджували О. Востоков, І. Срезневський, О.Шахматов,Л. Жуковська та ін.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.:Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія»,1997. — С. 527—528] Таран В. О.

ОТАМАН (ватаман) — 1. Виборна посадова особа, котраочолювала сільський уряд. Був посередником між селянами йпоміщиками чи органами державної влади. Звільнявся від низкиподатків, але всі інші повинності виконував разом з усіма селя-нами. 2. Командир певного підрозділу чи всього козацького вій-ська Запорозької Січі. 3. Виборний керівник різного роду трудо-вих спілок чумаків, косарів, рибалок, чабанів тощо. 4. Парубок,який обирався молоддю головувати в парубоцьких громадах, бу-ти розпорядником під час колядування тощо. Інші назви — бере-за, в західних районах—вайда, на Поділлі та Буковині — колора.

Про О. в народі говориться: «Добрий козак баче, де отаманскаче», «Отаманом артіль кріпка».


ПпПАВЛИЧКО Дмитро (1929) — поет, літературознавець, пе-

рекладач, критик, громадський діяч. Народився на Івано-Франківщині, освіту здобув у Львівському університеті. Був го-ловним редактором журналу «Всесвіт» (1971—1978). Автор книгпоезій «Моя земля», «Днина», «Любов і ненависть», «На чатах»,«Гранослов», «Пальмова віть», «Пелюстки і леза», «Спіраль»,«Ялівець» та ін. Значне місце у творчості посідає сонетарій. По-езіям притаманні щирість, ясні етичні критерії добра і зла, про-блемна загостреність. Чимало віршів, покладених на музику, ста-ли популярними піснями («Два кольори», «Лелеченьки», «Че-решня» та ін.). За його сценаріями поставлено фільми «Сон»(1964), «Захар Беркут» (1970). Перекладає зі слов’янських літера-тур, з іспанської та англійської літератур. На початку 90-х роківкритично переосмислює свій творчий доробок, відкрито відмов-ляється від соцреалістичних, кон’юнктурних віршів, шукає новихактуальних тем. Як критик досліджував сонети І. Франка, напи-сав сотні статей портретного характеру («Магістралями слова»,1978; «Над глибинами», 1984; «Біля мужнього слова», 1988 тощо).

Досить помітною у вітчизняному літературному процесіостанніх десятиліть є робота Д. Павличка в галузі критики («Ма-гістралями слова», 1978 р.; «Над глибинами», 1984 р.; «Біля му-жнього слова», 1988 р.)

Нагороджений Державною премією України ім. Т. Шевченка(1977). Надзвичайний і Повноважний посол України у Словаччи-ні. Засновник Руху, Демократичної партії України.

[Ільницький М. Дмитро Павличко: Нарис творчості. — К.,1985; Моренець В. Дмитро Павличко // Історія української літе-ратури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 115—120]

179

Пп

180

ПАЛАНКА — 1. Адміністративно-територіальна одиниця(округ) у Новій Січі (XVIII ст.). У буквальному перекладі з туре-цької мови П. означає невеличку фортецю. Напередодні ліквіда-ції Нової Січі налічувалося 8 паланок. На чолі паланки стояв при-значений кошем Запорозької Січі полковник, який виконуваввійськові та судові функції. 2. Адміністративний центр. Мав ви-гляд садиби з різними будівлями, обгородженої гостроколом.3. Своєрідна цитадель, у якій розміщувалися житло кошового істаршини, січова церква, будинок духовенства, військова скарб-ниця й канцелярія.


ПАРАДЖАНОВ Сергій (1924-1990) — вірменський і україн-ський кінорежисер, народний артист України. Народився у Тбілі-сі, закінчив Інститут кінематографії в Москві. В Україні створивфільми: «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961),«Квітка на камені» (1962; у співавторстві з А. Слісаренком), «На-талія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Тіні забутихпредків» (1965). Кінострічка «Тіні забутих предків» на оглядах,конкурсах і фестивалях здобула близько 150 призів, медалей: у1965 р. — премію міжнародного кінофестивалю в Мар-де-Плата(Аргентина), Кубок фестивалю фестивалів у Римі, в 1966 — Зо-лоту премію в Салоніках, премію Британської кіноакадемії (1966)тощо. Творчість С. Параджанова відзначено Державною премієюУкраїни ім. Т. Шевченка (1991).


ПАСКА — весняний обрядовий хліб, який готується до Вели-кодня. Вчинене тісто на яйцях, маслі, сметані, олії, цукрі добревимішують і ставлять у тепле місце сходити. Готову П. прикра-шають цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком, їїобов’язково святять у церкві разом із крашанками та іншимистравами святкового столу. Свяченою паскою починають вели-кодній сніданок. З П. в народі пов’язані такі висловлювання:«Ждали як свяченої паски», «Ця вже пасок з тридцять з’їла». «О,ще буде паску гнітити» (не вийде заміж того року).


Пп

181


ПАТОН Євген (1870—1953) — вчений у галузі зварювання ймостобудування, академік АН УРСР (з 1929 р.), заслужений діячнауки УРСР (з 1940). Народився в Києві, освіту здобув у Київсь-кому політехнічний інституті. Професор цього ж інституту(1904—1939). Керівник Київської мостовипробувальної станції(1921—1931). Директор Інституту електрозварювання (з 1934 по1953 рр.). Віце-президент АН УРСР (1945—1952). За проектомЄ. Патона був споруджений Парковий міст у Києві (1904). Уче-ний брав участь у проектуванні та будівництві мосту через Дніп-ро (металевий, суцільнозварний, перший у світі такої довжини —1543 м); цей міст, уведений у дію 1953 р., носить ім’я Є. Патона.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 306]

ПАТРІАРХАЛЬНА СІМ’Я — родинний колектив нащадківодного батька, ґрунтується на спільному виробництві та спожи-ванні. Типова форма сім’ї за патріархату. В П.с. з’явилися зарод-ки приватної власності. На зміну П.с. приходить індивідуальна,або мала сім’я.

[Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред.М. Бажан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961. — Т. 10. — С.571]Клімачова А. В.

ПЕКТОРАЛЬ (від лат. «нагрудний») — найвидатніша ар-хеологічна знахідка за всю історію скіфознавства в Україні;знайдена в 1971 р. в кургані Товста Могила на Дніпропетров-щині археологом і поетом Б. Мозолевським. Це велика нагруд-на прикраса, яку носили найвищі сановники у стародавньомусвіті (українську знахідку археологи датують IV ст. до н.е.).Прикраса виготовлена з золота 958 проби, важить 1150 г. у ді-аметрі сягає 30,6 см. Композиційно це три ріжко-подібні яру-си, з’єднані між собою скрученими золотими трубочками. Ни-жній і верхній ярус — сюжетні, середній — смужка рослин-ного орнаменту. Основна тема пекторалі — тема нового року.Зберігається в Київському музеї історичних коштовностейУкраїни.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 307]

Пп

182

ПЕЛАЗГИ (від давньогр. «лелеки, журавлі») — об’єднаннядавньоукраїнських племен, що жили на території сучасної Украї-ни. Мали власну звуко-буквену азбуку, коту дехто з учених вва-жає першою у світі. У II тис. до н.е. зазнали навали грецькихплемен — ахейців та іонійців і переселилися в інші райони (Іта-лія, Мала Азія), куди занесли свою азбуку. Можливо, таку назвумали за те, що масово й згуртовано долали великі відстані, змі-нюючи місце свого проживання. У І тис. до н.е. поселення П.зберігалися на північному березі Геллеспонту, островах Імброс,Самос, Лемнос, на півострові Халкідіка, у Фессалії. В Італії на-щадками пелазгійських племен були етруски, алфавіт яких по-служив ключем для розшифрування пелазгійських написів Три-пілля. На підставі цього дослідники стверджують, що писемністьУкраїни походить не з кирилиці IX ст. н.е., а з II тис. н.е. Давнюж грецьку абетку, що її використали Кирило та Мефодій у ство-ренні кирилиці, еліни одержали від П.

Першу ґрунтовну працю про П. як союз давньослов’янськихплемен написав російський учений-етнолог середини XIX ст.О. Чертков («Пелазго-фракийские племена, населявшие Ита-лию»,1893). Пізніше про них писали С. Висоцький, О. Знойко,М. Суслопаров.


ПЕРЕЛЕСНИК (літавець) — за українською народною де-монологією, різновид злого духу, що, як зірка, падає з неба тавідвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих.Вірили, що його можна «дістати» з великої туги за покійною лю-диною. Втілившись у її образ, П. міг вступати в подружнє життяз живими людьми. Образ П. змальовано в драмі-феєрії Л. Україн-ки «Лісова пісня».


ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ — видатна пам’яткаукраїнської культури й історії XVI ст., перший переклад україн-ською мовою Святого письма (1556—1561). Переклад був зроб-лений в с. Пересопниці поблизу Рівного на замовлення княгиніН. Гольшанської-Заславської архімандритом Григорієм і перепи-сувачем книжок Михайлом Васильовичем (сином протопопа) із

Пп

183

Сянока (Лемківщина). Написане на пергаменті, художньо оформ-лене невідомим майстром. Нині зберігається в Центральній нау-ковій бібліотеці НАН України ім. В. Вернадського. Перевиданаця пам’ятка у 2001 році.

На Пересопницькому Євангелії присягу на вірність народовіУкраїни складали президенти Л. Кравчук та Л. Кучма.

[Пересопницьке Євангеліє 1556—1561. Дослідження. Транслі-терований текст. Словопокажчик / Видання підготувала І. П. Че-піга за участю Л. А. Гнатенко. Наук. редактор В. В. Німчук. —К., 2001. — 700 с.] Клімачова А. В.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 р. — загальна військова рада,скликана гетьманом Б.Хмельницьким 1654 р. у Переяславі (теперм.Переяслав-Хмельницький Київської обл.) для прийняття рішенняпро об’єднання з Росією. Автор виданої в Бразилії Української Ма-лої Енциклопедії Є. Онацький стверджує, що після смертіБ.Хмельницького текст договору було сфальсифіковано російськимпосольством, яке змінило зміст документа, перетворивши його вякесь «покірне прохання царської милості». Насправді Переяслав-ський договір був підписаний з єдиною метою — одержати від Росіїдопомогу в боротьбі за остаточне звільнення українських земель відпольської залежності. Але коли в 1656 р. Москва підписала у Вільніперемир’я з Польщею, Б. Хмельницький прийняв цей акт за зраду йзапротестував через посланця перед царем.

Із приєднанням Гетьманщини до кріпацької Росії в Українібуло посилено кріпосницькі відносини, почався вивіз природнихбагатств. Від нього розпочався поділ України на Лівобережну йПравобережну з різними гетьманами, котрі вели між собою бра-товбивчі війни, підтримувані російською державою, яка вбачалав Україні колонію.


ПЕРНАЧ — давня українська зброя, що являла собою мета-леву головку з гострими виступами — перами (звідси й походитьназва), насаджену на дерев’яне держало. Згодом — знак владивоєначальників. У козацьких військах був знаком влади полков-ників. Крім того, на Запорожжі спеціальні П. видавалися від іменіВійська Запорозького подорожнім, купцям, чужоземним послам,які слугували охоронним знаком.


Пп

184

ПЕРУН — один із найголовніших персонажів давньоукраїн-ської міфології, бог блискавки й грому. Зображувався із срібнимигубами, золотими вусами, з золотим луком, вогненними стріламий молотом у руках. За народними повір’ями, гроза — то битваПеруна з бісами, яких насилають Чорнобог, Мара та інші злі си-ли. Давні українці вшановували Перуна щочетверга (Перунівдень).


ПЕСИГОЛОВЦІ (бесиголовці, сироїди) — міфічні велетні-людоїди, що характеризувалися нечуваною жорстокістю. Маливигляд людини з собачою головою, з одним оком посеред чола,іноді з рогом. За переказами, жили десь на краю землі. Були веле-тні й жіночої статі — одноокі баби. У народній уяві П. — транс-формоване уособлення небезпеки від ворожих народів.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 310] Зотов В. М.

ПЕТЛЮРА Симон (1879—1926) — член Революційної украї-нської партії (РУП), потім УСДРП, літературознавець, журналіст.Народився в Полтаві, навчався в Полтавській духовній семінарії,яку не закінчив (виключений за участь у таємній українськійгромаді). Автор багатьох статей на теми громадсько-політичногой культурного життя, зокрема літературознавчого змісту («Доювілею М. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Фран-ко — поет національної честі», «Пам’яті Івана Тобілевича (Кар-пенка-Карого)». Редактор першого в Росії журналу («ГолосУкраїни», 1912—1917), що висунув програмною метою «служін-ня інтересам і потребам українського народу та ознайомлення су-спільства з українським національним рухом». У журналі публі-кував полемічні статті про вирішення «українського питання» вДержавній Думі, українсько-російські відносини тощо. У 1917 —голова Генерального військового комітету Центральної Ради і ге-неральний секретар військових справ. За гетьмана Скоропадсько-го — голова київської губернської земської управи й голова Все-українського союзу земства. Член Директорії з функціямиголовного отамана (1918). Голова Директорії УНР (1919). У 1920 р.переїхав до Варшави, пізніше — до Франції. Загинув від куль бі-льшовицького агента Шварцбарда в Парижі.

Пп

185


ПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИС — один із видів українськогонародного декоративного розпису. Відомий з 2 пол. XVIII ст. Ви-ник у селищі міського типу Петриківці Дніпропетровської обл.Розписові притаманні рослинно-квітковий орнамент, що продов-жує традиції українського бароко, анімалістичні мотиви тощо.Серед майстрів відомі М. Тимченко, В. Глущенко, В. Соколенкота ін. Розписом займаються майже всі жителі Петриківки.


ПЕЧЕНІГИ — тюркські кочові племена, котрі у VIII—IX ст.кочували у закавказьких, у IX ст. — у причорноморських степах.У 972 р. біля Дніпровських порогів розбили дружину князя Свя-тослава Ігоровича. У бою загинув і сам Святослав. Князь Воло-димир Святославович, щоб обороняти Русь від П., оточив її кор-дони оборонними валами. Ярослав Мудрий переніс обороннулінію на південь. У 1036 р. П., користуючись тим, що ЯрославМудрий виїхав до Новгорода, напали на Київ. Але Ярослав шви-дко повернувся й розбив їх. На місці перемоги руського військанад половцями збудовано Софійський собор у Києві.


ПИСАНКИ (крашанки) — фарбовані або орнаментовані ку-рячі яйця. Здавна використовувалися українцями як обрядові ат-рибути, оскільки яйце вважалося символом життя. Існує кількатипів розпису П. — геометричний, рослинний та анімалістичний(зображення фігур тварин). Сюжети мають реалістичну основу(«сонечко», «рожі», «сороки» тощо). Поширені майже на всійУкраїні.


ПИСАР (секретар, канцелярист), до 2 пол. XIV ст. писарівназивали також дяками. Вони виконували всю писарську роботу

Пп

186

в князівській Україні. У Запорозькій Січі була посада П. Генера-льний писар війська — найвищий урядовець при гетьмані, нача-льник військової канцелярії. Символом його влади була державнапечатка. Історик Ф. Уманець писав: «Україна звикла бачити в ро-лі генерального писаря не виробників документів і не канцеляр-ських стилістів, а людей діла, безмежної відваги, сміливої думкисловом, керівників козацтва, як Мазепа, Хмельницький, Суховій,Виговський...» П. мав і кожний полк Запорозького війська. Пол-ковий П. наглядав за справочинством та звітністю полку, був на-чальником канцелярії. У П. був і помічник, якого звали реєктомабо підписком.


ПИЩАЛЬ — 1. Важка вогнепальна зброя козацької піхоти(XV—XVII ст.). Мала два види: рушниці й гаківниці. Рушницібули легші, і їх можна було тримати в руках і так стріляти. Гаків-ниці важили більше (до 10 кг), і їх при стрільбі треба було нащось сперти. Зазвичай з них стріляли тільки з мурів. 2. Артиле-рійська зброя, була у вжитку для оборони фортець та укріплень, азгодом і в польових умовах. Калібри — від 1,2 до 10 дюймів.


ПІДДУБНИЙ Іван (1870—1949) — спортсмен-борець. Наро-дився на Черкащині. Працював у Севастополі й Феодосії. З 1898 р.почав виступати в цирках як борець. У 1905—1909 рр. шість ра-зів завойовував звання чемпіона світу. 25 років вважався непере-можним борцем.


«ПІД МАКІТРУ» («в кружок») — спосіб підстригання, ві-домий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітрипідрізали волосся рівно довкола голови. Ця традиція побутувалапереважно серед запорозького козацтва. Стрижка збереглася наПоділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю го-лову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закру-чували за вухо.

Пп

187


ПІДСКАРБІЙ — 1. Генеральний підскарбій в УкраїніXVII-XVIII ст. — особа, котра належала до генеральної старши-ни й відала фінансами козацького військаю. 2. Великий підскар-бій у феодальній Литві та Польщі — особа, яка відала державноюскарбницею й витрачанням державних коштів.


«ПЛАСТ» — добровільна юнацько-громадська організаціяукраїнської молоді. Заснована в Україні в 1919 р. як національ-ний різновид скаутингу. Пізніше розцінювався як альтернативаофіційній ідеї піонерської та комсомольської організацій. З 1989 р.відроджується. Опікунську раду очолив І. Юхновський. Охоплюєдітей та молодь віком від 6 до 24 років. Членом цієї організаціїмає право бути той, хто визнає християнські цінності. Засобомвиховання виступають українознавство, природознавство, релігі-єзнавство, мистецтво, техніка, спорт. Ця молодіжна організація єпозапартійною; її мета — втілити пластівський спосіб життя се-ред молоді України, найвищим змістом такого життя є служіннясвоєму народові та Україні.


ПЛАХТА — частково зшитий святковий одяг, невід’ємна ча-стина жіночого національного костюма в центральній Україні.Виготовлялася з двох полотнищ барвистої клітчатої вовняної са-моробної тканини. Полотнища зшивали приблизно наполовинуабо на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а не-зшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінціП. підтикали під пояс. Заміжні жінки одягали дорогі нарядні П., аспереду пов’язували візерунчасту вовняну або парчеву запаску.

У народі говорять: «Не треба запаски, коли і в плахті гарно».[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /


ПЛЕТІННЯ — кустарний промисел з виготовлення госпо-дарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластич-

Пп

188

ної сировини. Має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі.Як сировину для плетіння використовували лозу, кору дерев, на-самперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболо-зу, коріння ялини, сосни тощо. З тонких смужок дранки, дуба,лика плели різноманітні кошелі й кошики. Плетінням оброблялистіни хлівів, клунь та кошар. З лози та інших матеріалів плелирибальські знаряддя.

У 2 пол. XIX ст. почали виготовляти дорожні кошики й козуби(своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі колиски, іграшки то-що. У лісостеповій зоні значне поширення мало П. з соломи. Ви-користовувалася зазвичай житня або пшенична солома й соломастиглого вівса. З них плели дуже популярні в цьому регіоні голо-вні убори — брилі.


ПОБРАТИМСТВО (посестримство) — звичаї духовногоспоріднення, індивідуальної взаємодопомоги, які сягають щескіфських часів. Обряд братання відбувався в хатах майбутніхпобратимів у присутності односельців. Супроводжувався симво-лічними примовляннями, цілуванням ікони, молитвою, пе-рев’язуванням рушниками. Укладали подібний союз, як правило,бідні самотні люди, аби допомагати один одному. Стосунки П.встановлювали на все життя, вважаючи їх такими ж обов’я-зковими і священними, як і родинні зв’язки.


«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ» — літописний збірник, воснову якого були покладені літописні зводи: Феопемпта (1039),Никона великого (1069—1073) і Початковий звід (1112). Укла-дання її (початок ХІІ ст.) пов’язане з іменем ченця Нестора. Збір-ник починається так: «Се повести времянных лет, откуда єстьпошла руская земля, кто в Києве нача первое княжити и откударуская земля стала єсть». Відомі три редакції. У «Повісті...» ви-світлено історію східних слов’ян, політичні тенденції кількох фе-одальних центрів. Розповідь починається від історії Ноєвих синіві розселення народів після зруйнування Вавілонської вежі. Потімавтор дає опис звичаїв слов’янських племен. Історія Київськоїдержави описується з 862 р. Найважливіша частина літопису-

Пп

189

хрещення Київської Русі за часів Володимира Великого. Найдав-ніші списки цієї пам’ятки вміщені в Лаврентіївському (1377) таІпатіївський (початок XV ст.) літописах. Твір пройнято високоюідеєю служіння рідній землі.


ПОВІТ — адміністративно-територіальна одиниця, яка існу-вала в Україні і Росії до 1917 р. На території України П.з’явилися з XIV ст. Вони об’єднували кілька волостей, що тяжілидо певного міста. Повітом управляв староста, котрий відав адмі-ністративними, судовими, а іноді й військовими справами.


«ПОВЧАННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА» — пам’яткаКиївської Русі. Має три окремі частини: релігійні вказівки; пра-вила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора,що має служити дітям прикладом. Мономах говорить про Божулюбов і Божу всемогутність, велить дотримуватися присяги, ша-нувати старших, застерігатися лінощів. Постать автора являє со-бою ідеал християнського лицаря. Він є прикладом доброго,справедливого християнського володаря, котрий не дозволяє си-льнішим кривдити слабших, зобов’язує опікуватися бідними, си-ротами і за святий обов’язок вважає бути гостинним, а в життікерується засадами християнської релігії.

[«Поучениє» Володимира Мономаха, поч. ХІІ ст. // Полноесобрание русских летописей. Лаврентьевская летопись и Сузда-льская летопись по академическому списку. — М.: Изд-во восто-чной лит-ры, 1962. — Т. 1. — С. 240—252] Зотов В. М.

ПОКРОВИ — християнське свято Божої Матері (св. Богоро-диці), запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволенняКонстантинополя від сарацинів. Відзначається 1 жовтня за ст.ст.(14 — за новим). Серед українців, які століттями страждали відчужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності.Божу Матір (її називали також Покровою) вважали своєю покро-вителькою й запорозькі козаки. Щорічно з великою урочистістювони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св.

Пп

190

Покрови. У народі говорять: «Укрий, Покрово, од духа злого ічоловіка такого», «Свята Покровонько, покрий мені ти головонь-ку — хоч кленовим листочком, хоч біленьким платочком», «Хтосіє по Покрові, той не має що дати корові», «Покров, натопи хатубез дров». «Пройшла Покрова — заревла дівка, як корова».


ПОКУТЬ (покуття) — почесне місце (куток) в українськійсільській хаті, де стояла скриня або стіл. На П. сиділи головасім’ї, молоді на весіллі або найповажніший гість.


ІІОЛАЗНИК — перший відвідувач на Різдво, Новий рік то-що. Назва пов’язана з так званою «магією першого дня» — віроюлюдей в щасливу або нещасливу прикмету. Відтак стежили затим, щоб першою до хати не зайшла жінка чи дівчина: такий ві-зит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чо-ловічої статі обіцяє щастя.


ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА — літературна творчість цер-ковно-теологічного та художньо-публіцистичного характеру вУкраїні у XVI—XVII ст. Виникла на ґрунті релігійно-політичноїборотьби й літературних суперечок, полеміки між католицько-уніатськими та православними письменниками у зв’язку з просу-ванням Ватикану на схід і Берестейською церковною унією. Ви-датні представники П.л.: С. Смотрицький, І. Борецький, С. Зиза-ній, І. Потій, П. Скарга. М. Смотрицький, З. Копистинський,М. Андрелла. Найвидатнішим українським письменником-поле-містом був І. Вишенський. Незважаючи на темперамент і завзят-тя полемістів, гостроту вислову, включно з лайкою, П.л. дала ни-зку цінних літературних творів, важливих також для історії церк-ви й тогочасного політичного життя, створивши окрему добу вісторії української літератури.

Пп

191


ПОЛЯНИ — східнослов’янське плем’я, котре жило в Серед-ньому Подніпров’ї. Центром полянської землі був Київ. Упершезгадуються в «Повісті временних літ». Рівень матеріальної куль-тури П. був відносно високим. Основу господарства становилоземлеробство з застосуванням рала і плуга. Розвинутими були та-кож скотарство, промисли й ремесла. Полянське князівство, начолі якого стояв на-півлегендарний князь Кий, стало ядром Київ-ської Русі — давньоукраїнської держави.


ПОП (від англ. скор. «популярний») — стиль масової культу-ри — поп-культура, поп-мистецтво, поп-фестиваль, поп-музика,поп-арт і т. п. В умовах поширення так званої масової культуриП. є даниною моді й намагається наслідувати деякі зразки мисте-цтва й культури загалом (іноді навіть високі), які стали традицій-ними та звичними, а також стандартними й стереотипними. Тодіспоживачі П. найменшу увагу звертають на смаки та класичнізразки мистецтва. Перетворившись на явище моди, П. маніпулюєпотребами, сподіваннями й смаками населення (особливо моло-ді). П. створюється на основі зовнішніх ефектів, які нерідко ви-роджуються у вульгарні та примітивні за своїм змістом зразкимистецтва. Одним із негативних наслідків поширення П. є дегу-манізація мистецтва.


ПОП-АРТ (від англ. «загальнодоступне мистецтво») — на-прямок сучасного модерністського мистецтва, представники яко-го видають речі промислового виробництва або їх копії за худо-жні твори. Цей напрямок виник у 1950 р. в Англії, а в 60-х рокахXX ст. став панівним напрямком мистецтва США. Сутність П.-а.ілюструє вислів одного з представників цього псевдомистецтваР. Раушенберга: «Пара чоловічих шкарпеток не менше придатнадля створення твору живопису, ніж дерев’яний підрамник, цвяхи,

Пп

192

скипідар, олія і полотно». Найвидатніша робота вказаного авто-ра — опудало козла з надітою на шию автомобільною шиною.П.-а. висловлює псевдодемократичні ідеї, демагогічно стверджу-ючи доступність своїх «творів» будь-якому глядачеві й обіцяючикожній людині можливість без значних духовних зусиль та осво-єння досягнень культури стати творцем естетичних цінностей.


ПОСАГ — придане, що його кожна українська дівчина готу-вала до свого весілля. Складався з двох частин: перша — худоба,певна грошова сума, ділянка землі (цю частину виділяв батько),друга — так звана скриня, котру дівчина готувала сама або разоміз матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а такожстрічки й хустки, якими дівчина мала обдаровувати гостей. Заве-ршували готувати П. у передостанній день весілля. Після обрядупов’язування молодих його урочисто везли до нареченого. Пару-бки також брали участь у створенні матеріальної основи майбут-ньої сім’ї. Вони, як правило, працювали в господарстві; до цієїпраці їх залучали досить рано — з 12—13 років, оскільки моло-дий мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартістьякого або дорівнювала П., або перебільшувала його.


ПОСТИ — час упродовж року, коли християнська церква про-понує поститися (тобто не споживати їжу тваринного походжен-ня): перед Паскою — 7 тижнів, від 3 до 6 тижнів продовжуєтьсяПетрівський, 2 тижні — Спасівський, 6 тижнів — Пилипівськнйпіст. Крім того, у м’ясоїд рекомендується поститися в середу тап’ятницю. Отже, на пости припадає близько 27—28 тижнів, щоскладає більше половини календарного року. В цьому є власнийраціональний зміст: П. виконують у харчуванні розвантажувальнуфункцію. Проте надто велика кількість пісних днів може призвес-ти до білково-вітамінного голодування. Тому від постів церквазвільняє малих дітей, вагітних жінок, важкохворих людей.


Пп

193

ПОСТМОДЕРНІЗМ (дослівно — «після модернізму») — на-прям сучасної культури і культурології, який сформувався на-прикінці XX ст. Саме в цей час була усвідомлена обмеженістьраціоналізму й того, що результати культурного прогресу поста-вили під загрозу існування людства. В культурології появу П.пов’язують із «втомою від прогресу». Представники цього на-прямку намагаються встановити межі втручанню людини в при-роду, суспільство й культуру. Його характерними рисами є:1) одночасна орієнтація на маси й еліту; 2) звертання до забутиххудожніх традицій; 3) різноманітність стилів (відео, хеппенінгтощо); 4) звернення до гротескних типів художньої виразності,іронії, ілюзії; 5) ототожнення мистецтва з поза художніми сфера-ми діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).П. виступає послідовником авангардизму, намагається стертимежі між науковою й побутовою свідомістю, високим мистецт-вом і масовою культурою або кітчем.


ПОСТОЛИ — взуття, що застосовувалося в Україні до поча-тку XX ст. Робили постоли з одного шматка товстої, але по мож-ливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри.


ПОСТРИЖИНИ — традиційне відзначення річниці від днянародження дитини. На цей ювілей в давнину обов’язково за-прошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долі-вці простилали вовною догори кожух (як обереговий знак), садо-вили на нього хлопчика, і хрещений батько вистригав своємухреснику трохи волосся навхрест. У давніші часи для цього ви-користовували сокиру, пізніше ножиці.

Дівочий різновид пострижин — це обряд заплітання (на Закар-патті воно проводилося через п’ять років після народження), уро-чисте плетення навхрест перших кісок. Для цього ритуалу батькизапрошували хрещену матір, котрій дарували калача й хустку.


Пп

194

ПОТЕБНЯ Олександр (1835-1891) — видатний філолог, ет-нограф. Народився на Сумщині, освіту здобув у Харківськомууніверситеті; професор цього ж університету (з 1875 р.). Авторнаукових праць з загального мовознавства, фонетики, синтакси-су, семантики, етимології, діалектології, фольклору, етнографіїтощо. В умовах царської Росії виступав на захист пригноблюва-них мов, зокрема української. Багато питань історичного розвит-ку української мови висвітлено у працях «Замітки про малорусь-ке наріччя», «Про звукові особливості російських наріч» на ін. Заредакцією О. Потебні виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка,П. Гулака-Артемовського, І. Манжури. О.Потебні належить та-кож праця з фольклору та етнографії «Пояснення малоруських іспоріднених пісень» у 2-х томах (1883—1887) тощо.


ПРАВО ЗВИЧАЄВЕ — історично сформована сукупністьправових традицій та звичаїв, якими регулювалися стосунки йповедінка людей у різних сферах їх життя, одна з важливих діля-нок народної свідомості та народних знань. Було чинним в селян-ських общинах поряд з урядовими законодавчими актами. Харак-терною особливістю П.з. була різноманітна та своєріднаобрядовість: усі правові акти здійснювалися прилюдно. З розвит-ком офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з гро-мадського життя селян. Але його корені були такими глибокими,що уряд мусив рахуватися з ними ще й після судової реформи1864 р.


ПРИКАЗКА — влучний образний народний вислів. На відмі-ну від прислів’я, П. не має повчального значення. Говориться «дослова» й підтверджує вислів якоїсь думки (наприклад, «Не нашо-го поля ягода», «Намолов сім мішків гречаної вовни» тощо), уза-гальнює її.


Пп

195

Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 335] Клімачо-ва А. В.

ПРИРЕЧЕНІСТЬ — призначення до будь-якої неминучості,рокованість, доля.

Слово «П.» має декілька значень: 1. Стихійний — збіг обста-вин, що не залежить від волі людини, несподівані удари. 2. Доля,життєвий шлях. 3. Історія існування будь-чого, майбутнє даногооб’єкта або суб’єкта.

Слово «рок» за значенням аналогічне до лат. fatum (< fari «го-ворю, висловлююся» (до гнізда з коренем рек-/рок- належить,очевидно, й ст.сл. решти «говорити» < прасл. *rekti). Очевидно,це слово належить до часів стародавньої общини, рішення котроїбуло обов’язковим для її членів. Пізніше воно набувало значеннявироку, пов’язаного з судом, який визначав подальшу долю зви-нувачуваного.

Існує ще одна версія етимології слова «рок». У давній русько-українській мові слово рокъ позначало термін, вік людини, рік,астрономічний відтинок часу. Ідеться про термін людського жит-тя, кількість років, які відпущені людині для життя.

Таким чином, слово приреченість має певні значення, що різ-няться одне від одного внаслідок історичної традиції й морально-етичного вибору особистості: 1. Усі дії людини заздалегідь чітковизначені певною вищою силою, яку називають «богом», «світо-вою волею», «абсолютною ідеєю» або одвічним неусвідомленимзаконом (логосом.). У цьому випадку ніякою свободою людинане володіє, виступає іграшкою, маріонеткою в руках таємничоїсили. 2. Людина повністю вільна. Її дії та вчинки — від простихпроявів побутової поведінки до видатними історичних акцій, щовирішують долю країн та народів, — залежать цілком і повністювід її особистої волі. 3. Життя людей та суспільства спрямованепевною силою, що від них не залежить, але людина тією чи ін-шою мірою здатна пізнати її та вплинути на неї. В одному випад-ку, якщо ця сила розглядається як воля богів, людина шляхом во-рожби може пізнати її й за допомогою молитов спробуватизмінити її. Але людина тоді все одно лишається маріонеткою длявищих сил, яка певним чином здатна вплинути на їх рішення. Віншому випадку історичний процес розглядається як результатзаконів, що об’єктивно діють у суспільстві. За цими законамирозвиваються суспільні відносини людей. Чим успішніше й гли-бше люди засвоюють вимоги цих законів, чим ефективнішими є

Пп

196

їх соціальні дії, тим повніше виявляється свобода, активна рольлюдей як творців історичного процесу, тим більшою є їх відпові-дальність за його результати.


ПРИМАЧЕНКО (Приймаченко) Марія (1909—1997) —майстер народного декоративного розпису. Народилася на Київ-щині. Її орнаментальні композиції застосовуються в настіннихрозписах, вишивках, кераміці, книжкових ілюстраціях. Головнітвори: цикл малюнків «Звірі в Болотні» (1935—1966); цикл «Лю-дям на радість» (1960—1966); розписи «Права» (1936); «Чубари-ки на квітах» (1959); «Козацька могила» (1962); ілюстрації до ди-тячих книжок «Ой коники-сиваші» та ін. Творчість М.Примаченко відзначена премією Т. Шевченка (1966).


ПРИСЛІВ’Я (приповідка) — один із видів народної творчос-ті, стислий і влучний вислів. Узагальнює й типізує різні явищажиття. Відмінність П. від близької до нього приказки полягає втому, що прислів’я найчастіше є двочленним реченням (за фор-мою переважно ритмічним) з висновками повчального характеру(наприклад, «Добро пушить, а лихо сушить» тощо). В Україніперші спроби записів цього виду усної народної творчості нале-жать до XVII—XVIII ст. (збірка народних прислів’їв КлиментіяЗиновіїва, рукописні підручники з поетики Київської академіїтощо). Часто вживається в розмовній мові, в ораторській практи-ці, художній літературі та публіцистиці.

У народі говорять: «Нема приповідки без правди».[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-

уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 336] Зотов В. М.

ПРИЧАЩАННЯ (євхаристія) — обряд у християнстві. Від-бувається під час літургії (обідні), коли церковники дають вірую-чим вкусити самого тіла і крові Ісуса Христа у вигляді спеціальновиготовлених хліба й вина. Цим віруючі єднаються з Богом,очищаються від гріхів.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С.260] Таран В. О.

Пп

197

«ПРОСВІТА» — громадська організація в Україні, котра ви-конувала культурно-освітні функції. Існувала з 2 пол. XIX ст. до40-х років XX ст. і відновила свою роботу наприкінці початку 80-х років ХХ ст. Була заснована у Львові (1868) з метою поширен-ня освіти серед народу. Організація видавала популярну літера-туру, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи україн-ською мовою. Тут друкувалися твори Марка Вовчка, С. Рудан-ського, І. Франка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та ін. У 1919 р.польський уряд заборонив діяльність львівської «Просвіти», але з1920 р. вона поступово відновила свою роботу і в умовах гостроїполітичної боротьби проіснувала у західних областях України до1939 р.

На початку XX ст. «Просвіти» засновувались у Києві (Б. Грін-ченко, М. Лисенко, Леся Українка та ін.), Чернігові (М. Коцю-бинський), Полтаві (Панас Мирний) та в інших містах, а такожсеред української еміграції в США, Канаді; після першої світовоївійни — на Закарпатті. Царський уряд переслідував і закривав«Просвіти». Заново вони почали організовуватися з 1917 р., алепроіснували недовго: ЦК КПУ поставив завдання підпорядкувати«Просвіти» комуністичному впливові.

11—12 лютого розпочало діяльність Товариство українськоїмови ім. Т.Шевченка (голова — письменник Д. Павличко), якена в 1991 р. трансформувалося у Всеукраїнське товариство«Просвіта» імені Тараса Шевченка (голова — письменник, лау-реат Державної премії ім. Т.Шевченка, народний депутатУкраїни П. Мовчан). У Запорізькій області діє Запорізьке обла-сне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», першимголовою котрого був доктор філологічних наук, професор В.А. Чабаненко. Нині його очолює кандидат філологічних наук,доцент Т. Г. Шевченко.

[«Просвіта»: історія та сучасність (1868—1998) / Упор. В. Ге-рман,. Редкол.: П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів та ін. —К: Видавн. Центр «Просвіта» — Вид-во «Веселка», 1998. —486 с.]

ПРОСВІТНИЦТВО — історико-естетичне поняття, що відо-бражає спільність естетичних поглядів філософів та діячів мис-тецтва Західної Європи ХVІІІ ст., котрі стояли на позиціях про-світництва. Перший представник П. в Англії А. Шефтсбері бувідеалістом, а діячі французького П. Д. Дідро, К. Гельвецій — ма-теріалістами. Характерні риси П.: впевненість представників П. в

Пп

198

можливості для розуму людини дістатися до таємниць буття, до-сягти гармонізації індивідуального та суспільного життя, їх віра вмистецтво як інструмент такої гармонізації.

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 528—529] Таран В. О.

ПУЛЮЙ Іван (1845—1918) — винахідник і громадський діяч,визначний фізик, електротехнік. Народився на Галичині, освітуздобув на теологічному й філософському факультетах Віденсько-го університету. В 1874—1875 рр. — викладач фізики й матема-тики в австрійській Військовій академії мореплавства в Рієці;згодом удосконалював знання у Страсбурзькому університеті, дездобув ступінь доктора філософії (1876). Працював доцентом іпрофесором у вищих навчальних закладах Європи. Дослідженнястосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики таелектротехніки змінних струмів. Дослідив особливості катодовихпроменів та променів, які пізніше дістали назву рентгенівських.Серед відомих досліджень: розробка точного апарату для визна-чення механічного еквіваленту тепла (нагороджений на всесвіт-ній виставці в Парижі 1878 р.), фосфороцентної лампи (попере-дниці рентгенівської — 1882 р.), електричного телетермометра йзапобіжників (1890), спроби карбонізування вуглевих волоконжарових електричних ламп (патент) тощо. Автор понад 50 науко-вих та науково-популярних праць українською, німецькою та ан-глійською мовами. Знавець стародавніх мов. У співавторстві зП. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав давньоєврейськийПсалтир та з грецької — Євангеліє, які увійшли до україномовноїБіблії, виданої Британським Біблійним товариством. Помер і по-хований у Празі.


РрРЕАЛІЗМ (від лат. «речовий, дійсний») — художній метод у

літературі й мистецтві, що полягає в об’єктивному та всебічномувідображенні дійсності. Характерні конкретно-історичний підхіддо явищ життя, звернення до проблеми взаємин людини з суспі-льством та впливу середовища на особистість, типізація дійснос-ті, орієнтація на сучасність. Історія людства розглядаються в по-ступальному логічному розвиткові, стверджуються гуманістичніідеали. Реалістичній літературі властива конфліктність, превалю-вання прозових жанрів (роман, повість, оповідання). Початки Р. вмистецтві відносять до епохи Відродження. У ХV—XVII ст. ви-ступили могутні представники Р.: в образотворчому мистецтві —Рафаель, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан (Італія), Ремб-рандт (Голландія) та ін.; в театрі — В. Шекспір (Англія), Лопе деВега (Іспанія), Ж.-Б. Мольєр (Франція).

Пройшовши кілька етапів зростання, Р. досяг найвищого роз-витку в XIX ст. З’явилося чимало творів, що мають загальнолюд-ську цінність. Реалізм мистецтва XIX — початку XX ст. знайшоввияв у творчості художника Е. Мане (Франція), композиторівДж. Верді (Італія), Ж.Бізе (Франція) та ін. Найбільші письменни-ки-реалісти XIX ст. у світовій літературі — О. Бальзак, В. Текке-рей, Ч. Діккенс, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін. Вукраїнській літературі риси Р. виявилися у творах І. Котляревсь-кого, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Гулака-Арте-мовського. Письменники-реалісти Марко Вовчок, Панас Мирний,М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та ін., розви-ваючи власні традиції та спираючись на досягнення європейсько-го реалізму, збагачували українську літературу творами, що ма-ють загальнолюдське художнє значення.

Реалістичні традиції у вітчизняному образотворчому мистецт-ві почали складатися ще за часів Київської Русі й проявилися в

199

Рр

200

книжкових мініатюрах, в іконописі XVI—XVII ст. (Федуско зСамбора та ін.) і книжковій графіці (О. та Л.Тарасевичі, Н. Зу-брицький). Значний внесок у розвиток Р. в образотворчому мис-тецтві зробив Т. Шевченко. Реалістичні традиції розвивалиукраїнські художники XIX—XX ст. М. Пимоненко, С. Васильків-ський, І. Труш та ін. Реалістичне музичне мистецтво українськогонароду найповніше виявилося в музичному фольклорі і творчостіЛисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка. Основи Р., закладені вукраїнському театрі І. Котляревським, М. Щепкіним розвинулисяу сценічній діяльності М. Кропивницького, М.Заньковецької,М. Садовського, П. Саксаганського та ін.


РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ — частина українського козацтва,прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою й запи-сана в окремий список — реєстр (звідки й назва). Спроби органі-зації реєстрового козацтва сягають 1524 р. Військо Р.к. створено в1572 р. універсалом короля Жигмонта-Августа II. Відтоді Р.к. пе-реважають над нереєстровими козаками, які були поставлені в на-півлегальне становище. Р.к. підлягали владі «козацького старшо-го». За С.Баторія реєстр збільшився до 600 козаків, і козацькимстаршим було призначено М. Вишневецького. Р.к. одержали дода-ткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, са-моуправління з незначною старшиною. Вони мали свій прапор,литаври й ін. Одержували платню грішми й одягом, їм було пере-дано у власність м. Трахтемирів із Зарубським монастирем длярозміщення арсеналу та військового госпіталю. Реєстрове козацт-во дістало офіційну назву Запорозького або Низового війська, чимуряд хотів підкреслити, що справжнє Запорозьке військо — Запо-розька Січ — юридично для нього не існує. За Переяславськоюугодою 1630 р. число реєстрових козаків збільшилося до 8 тис. Пі-сля придушення козацьких повстань, до яких приєдналися реєст-рові козаки, їх число зменшено до 5 тис., відібрано право виборувласної старшини та суду. Під час вибуху повстанняБ.Хмельницького в 1648 р. більшість реєстрових козаків перейшлана бік гетьмана. У 1660 р. назва « Р.к.» вийшла з ужитку.


РЕП (від англ. «удар») — стиль популярної естрадно-танцювальної музики. Примітний тим, що в супроводі ударника

Рр

201

чи синтезатора співаються, декламуються чи скандуються ритмі-чні вірші. У 70-х рр. почав виконуватися на дискотеках у США, азгодом у всьому світі. Найвідоміші представники — гурт «Dr.Alban», Eminem, гурт «Смоки Мо», Децл, гурти «Танок на май-дані Конго», «Тартак».


РИЛЬСЬКИЙ Максим (1895—1964) — видатний поет, мис-тецтвознавець, перекладач. Народився в Києві, навчався в Київ-ському університеті; вчителював. У літературі вперше виступив у1910 р. зі збіркою «На білих берегах», яку високо поцінувала Ле-ся Українка. Творчість різко поділяється на два періоди: пер-ший — сповнений творчих відкриттів, які збагатили українськулітературу, і другий — вимушене запобігання перед владою, слі-дування приписам офіціозного методу соціалістичного реалізму.До першого періоду належать збірки «На білих берегах», «Крізьбурю і сніг», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги», «Гоміні відгомін», у яких поет виявив себе прихильником неокласициз-му (наслідування традицій світової класики в нових умовах роз-витку літератури): вживання звукових метафор, тонкої пластики,гри форми; заглиблення у вічні світові проблеми, відтвореннявнутрішнього буття людини, часто непізнаване, ірраціональне влюдському «я». Розробляє вічну тему призначення митця, ролімистецтва в житті суспільства. Така спрямованість поетичногослова, висока художня майстерність цілком відповідали свропей-ському літературному контекстові, виводили творчість митця насвітовий рівень.

Книжка поезій «Знак терезів» (1932) засвідчила трагічнийзлам поета: він почав писати декларативні, сухі вірші, вживаючиштампи та кліше, які були далекі від поезії й свідчили про трагі-чну втрату українською літературою геніального поета. Наступнізбірки («Марина», «Київ», «Літо» та ін.) лише підтвердили пані-вний кон’юнктурний характер творчості. Є.Маланюк схарактери-зував Рильського як «обранця і заручника національної культурив лапах немилосердного ворога, який кожної хвилини міг його нелише кинути до буцигарні з забороною «писати й малювати», а йпросто «зліквідувати». Крім поезій, Рильський писав літературо-знавчі праці про творчість Т. Шевченка, слов’янських поетів, просучасний літературний процес в Україні, досліджував усну на-

Рр

202

родну творчість. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. завершено найпов-ніше 20-томне видання його творів. Нагороджений преміямиСРСР та України.

[Новиченко Л. Максим Рильський // Історія української літе-ратури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 1. —С. 110—1] Зотов В. М.

РІЗДВО — зимове свято, яке сягає корінням в далеке язични-цьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році,коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями повинна булайому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося знародженням Ісуса Христа, але в народній пам’яті збереглося йо-го глибинне значення.

У католицизмі Р. відзначається 25 грудня за н.ст., а в право-слав’ї — 7 січня, що пояснюється різними календарними система-ми. Основу свята становить євангельське сказання про народженняСина Божого Дівою Марією. Історичні корені Р. криються в до-християнських культах: 6 січня єгиптяни святкували народженнябога Осіріса, у Греції — Діоніса, в Аравії — Дусара. Дати збіглисяневипадково: 25 грудня — день зимового сонцестояння, поворотдо весни. У свідомості давніх людей народження богів асоціюва-лося з оновленням природи, її відродженням. З 1990 р. день Р. єофіційним святковим днем на території України.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 283—284; Украї-нська і зарубіжна культура: Навчальний посібник / Під заг. ред.Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім», 2001. —С. 301] Таран В. О.

РОД — першобог слов’янської міфології, творець Всесвіту.Живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, пта-хам. На думку вчених, культ Рода сформувався за часів бронзовоїдоби й проіснував кілька тисячоліть. Деякі дослідники вважають,що пізніше Род перетворився на хатнього домовика, котрий, заповір’ями, жив біля домашнього вогню і став його охоронцем.Про могутність, давність і важливість цього божества свідчитьвелика кількість споріднених слів: «родитель» (батько), «народи-тися», «народ», «рідня», «родовід», «вродливий» тощо. Родовіприносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які да-ла сама природа. Найдавніші його зображення археологи знахо-дять у вигляді невеличких скульптур, які, вірогідно, мала кожнасім’я. Зображення збереглися також на вишиваних рушниках.

Рр

203

У народі говорять: «До свого роду хоч через воду», «Козаць-кому роду нема переводу», «Що написано на роду, того необ’їдеш і на льоду» та ін.


РОКЕРИ — «нічні вершники», молоді люди, яких об’єднуєлюбов до техніки (до мотоцикла з форсованим двигуном). Ведутьантисуспільний спосіб життя: вночі їздять на великій швидкостіпо зустрічних смугах дорожнього руху, здіймаючи великий галас.Іноді їх називають байкерами.


РОКОКО — стильовий напрям гедоністичного ґатунку вєвропейському мистецтві 1-ї половини XVIII ст., який виник уФранції. Своєму виникненню Р. завдячує трансформації баро-ко, що втрачало вже на той час деякі характерні риси, поши-ренню серед творчої інтелігенції віянь скептицизму та вільно-думства, відновленню традицій італійської commedia dell’arte.Відзначається химерністю, декоративністю й фантастичністюорнаментальних мотивів, вигадливістю форм. Від бароко Р.відрізняється в основному інтимізацією мистецтва, невибагли-вими формами, вигнутими й переплетеними лініями, уникнен-ням контрастів, прагненням гармонійної колористики та еле-гійної тональності.

В Україні елементи цього стилю використовував архітекторІ. Григорович-Барський (у Києві міський водогін на Подолі з па-вільйоном-фонтаном «Самсон», Покровська та Миколи Набере-жного церкви, бурса Київської академії; в Козельці будинок пол-кової канцелярії, собор Різдва Богородиці). На українськійлітературі, зважаючи на несприятливі історичні обставини, стильР. не позначився. Лише окремі його елементи спостерігаються утворчості Г.Сковороди.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р.Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 604; Кононенко Б. И. Большой толковый словарь по культуро-логии. М.: ООО «Изд-во «Вече», ООО «Изд-во АСТ», 2003. —С. 350] Таран В. О.

Рр

204

РОЛЛЕРИ — любителі роликових ковзанів. Р. стають здебі-льшого молоді люди віком 13—14 років. Р. мають свій стиль одя-гу: широкі джинси, кросівки, футболки вільного крою чи светри,шапка з «ріжками» чи кепка. Але на всьому одязі має бути торго-ва марка фірм, які виготовляють роликові ковзани.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 373] Таран В. О.

РОМАНТИЗМ — художній метод у мистецтві, згідно з якимреальній дійсності протиставляються картини життя бажаного,витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Виник наприкінціXVIII ст. в Німеччині, Франції й Англії. У Східній Європі поши-рився на початку XIX ст. Розвинувся на ідеях заперечення раціо-налізму, неприйняття буденності, ствердження ідеалізму у філо-софії, історизму в мисленні, звеличення культу почуттів. Ставвизначальним у філософії, релігії і мистецтві. Суспільно-політичними причинами виникнення Р. на Заході були піднесен-ня антифеодальних національно-визвольних рухів, незадоволен-ня суспільними відносинами. Послідовники Р. виступили протизастиглих форм і канонів класицизму.

Р. був однією з суттєвих ознак становлення національних єв-ропейських літератур, у тому числі української. Перші твори зяскравими ознаками Р. — «Історія русів» (2 пол. XVI ст.), «Опытсобрания старинных малороссийских песней» (1818) М. Цертелє-ва та ін. У літературі постала Харківська школа романтиків(І. Срезневський, О. Шпигоцький, І. Розковченко та ін.), у Гали-чині виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький,І. Вагилевич). З початку 1840-х років розвинулося поколінняписьменників-романтиків (А. Митлинськнй, М. Максимович,П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). На політичному Р. булозасновано Кирило-Мефодіївське братство («Книга биття україн-ського народу» М. Костомарова). Провідна роль в утвердженні Р.як літературного напрямку належить П. Кулішеві й Т. Шевченку.Письменники-романтики збагатили тематику, розвинули новіжанри, поглибили зв’язки літератури з фольклором. Важливе мі-сце в їх творчості посіла історико-героїчна тема. Р. як спосіб ми-слення сприяв поглибленню національної свідомості українців,розумінню історичної самобутності народу. Відігравав важливуідейно-художню роль у подальшому розвиткові літератури: йогоелементи виявляються у творчості Лесі Українки (неороман-

Рр

205

тизм), поетів розстріляного відродження» (О. Влизько, М. Хви-льовий, Ю. Яновський та ін.), «празької школи» (О. Теліга,О. Ольжич), у поетів-шістдесятників (М. Вінграновський, Р. Луб-ківський та ін.).

З Р. пов’язаний важливий етап розвитку українського образо-творчого мистецтва (І. Айвазовський, І. Сошенко), музики (певніелементи у творах С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка) і теат-ру (актори М. Садовський, М. Крушельницький та ін.). Він ставорганічною частиною вітчизняної літератури й мистецтва XIX іпочасти XX ст.

[Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р.Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —С. 612—615; Кононенко Б. И. Большой толковый словарь покультурологии. М.: ООО «Изд-во «Вече», ООО «Изд-во АСТ»,2003. — С. 351] Таран В. О.

РУНвіра (Рідна українська національна віра) — відродженадавньоукраїнська релігійна конфесія, що її прагне реставруватина історичному матеріалі давньоукраїнської міфології та язични-цтва видатний український історик, шумеролог, етнолог і філо-соф Л. Силенко (США). У своїй фундаментальній праці «МагаВіра» («Могутня Віра», «Українська Біблія») він закликає повер-нутися до язичницької віри як до національної. Книга виданаукраїнською мовою в Нью-Йорку у 1979 р. Автор стверджує, щосаме Україна-Оріана є колискою людської цивілізації, прама-тір’ю всіх індоєвропейських народів, а давня українська мова(санскрит) — основою, першоджерелом усіх індоєвропейськихмов. Полеміка відбувається передусім з «чужинською вірою», зо-крема з християнством, Старим заповітом, котрий є хронікою іу-дейського життя. На противагу цьому «Мага Віра» розгортаєхроніку життя українського народу впродовж 7 тис. років йогорозвитку. Символом України, духовною силою в «Мага Вірі» по-стає Дажбог.

У сучасній Україні діє близько 45 релігійних громад РУНвіри.[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і

Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 286] Таран В. О.РУСАЛКА (лоскотуха) — один із найколоритніших персо-

нажів української демонології, уособлення небезпечної водяноїстихії. За народними повір’ями, дівчата, які втопилися або поме-рли засватаними, ставали Р.. Вони живуть на дні річок у чудовихкришталевих палацах. Уночі, коли сходить місяць, Р. виходять на

Рр

206

берег, чешуть своє довге зелене волосся й водять хороводи. Чу-довим співом заманюють юнаків і дівчат, затягують їх у воду йзалоскочують.

У язичницькі часи в кінці травня-на початку червня існува-ло свято закінчення весни й початку літа, пов’язане з культомрослинності і померлих предків, — русальний тиждень. У пе-рший день цього тижня русалок «виводили з села». Дівчата вполі готували обід — поминальну тризну, заквітчували себевінками. Після «русалій» дівчата кидали свої віночки на город,вірячи в їх магічний вплив на врожай. У русальних піснях від-билися народні вірування в те, що русалки бігають у хлібах,переймають жінок і дівчат, загадують їм загадки й залоскочу-ють тих, хто не відгадав. Тому в піснях зверталися до предків,прохаючи захисту. Оберегами від Р. вважалися чорнобривці,м’ята, любисток.

Поетичні образи Р. знаходимо у русальних піснях, легендах,баладах Т. Шевченка «Причинна», «Утоплена», у творах «Май-ська ніч», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М. В. Гоголя, удрамі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та ін.

[Українська і зарубіжна культура: Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 299—300] Клімачова А. В.

РУСЬ — давня назва України. Походження назви точно не-відоме. Один час панувала норманська теорія, що виходила зтверджень літопису Нестора, ніби назву «Русь» принесли з со-бою нормани чи варяги. Проте цю точку зору заперечують чи-мало дослідників, ґрунтуючись на давніх текстах, і тому вини-кли інші — фінська (Татіщев, 1739 р.), литовська (Костомаров,1860 р.), готська (Кунік, 1875 р.) — теорії. Найбільш імовір-ною можна назвати автохтонну теорію М. Грушевського. Затвердженням ученого, назва «Русь» існувала на Київщині щезадовго до приходу сюди варягів. Перша згадка про русинівдатується IV ст.

Зі зростанням сили й величі Києва, столиці Русі, слово «Русь»поширюється на всі землі та всіх людей, що перебувають під зве-рхністю Києва. Гетьман Б. Хмельницький у листі до турецькогосултана (1648) назвав себе «гетьманом усіх Русей». Він, очевид-но, вважав, що в цей його титул входили всі «руські», тобтоукраїнські землі. Про Русь народ говорив: «Тверда Русь — усеперебуде».

Рр

207

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 233—235] Клімачова А. В.

РУШНИК — українська традиційна декоративна тканина(40 см завширшки і 2—3 м завдовжки), що використовуваласядля оздоблення житла. У народних обрядах — символ краси, зла-годи; оберіг; є невід’ємною частиною обрядів (при сватанні на-речена подає рушник, на весіллі молоді стають на рушник тощо).Як на тканих, так і на вишиваних Р. орнамент (здебільшого рос-линний або геометричний) зосереджений на кінцях і переходитьдо центра легким візерунком, який складається з вільно розкида-них елементів. Залежно від місцевості є особливості щодо харак-теру вишивки, орнаменту, кольору. Р. здавна супроводжував епі-тет «чисті»: він вказував і на його практичне значення, і водночассимволізував великі естетичні ідеали народу.

Найвідоміші народні майстрині вишивки Р. — В. Черненко,А. Орабієвська. В. Болсунова, Г. Собачко-Шостак. Двох найвиз-начніших вишивальниць — Г. Василащук та Г. Верес — удостоє-но Державної премії України ім. Т. Шевченка.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 357]Зотов В. М.

РЯДЖЕНІ (перебрані, цигани) — традиційні учасники на-родних свят та обрядів, що змінювали зовнішній вигляд за допо-могою звичайного одягу або масок. У давнину рядження викону-вало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичайперетворився на веселу розвагу, маскарад.


CсСАМОКИШ (Самокиша) Микола (1860—1944) — видатний

живо-писець-баталіст і графік, академік. Народився на Чернігів-щині, освіту здобував у Петербурзькій академії мистецтв, пізні-ше — в Парижі. Працював у реалістичній манері. Багато картинприсвятив визвольній боротьбі українського народу: «В’їзд Бог-дана Хмельницького в Київ», «Абордаж турецької галери запо-рожцями», «Бій під Жовтими Водами», «Бій Максима Кривоносаз Ієремією Вишневецьким» (зберігаються в Київському музеїукраїнського мистецтва). Разом із С.Васильківським створив аль-боми: «Українська старовина» (1900), «Мотиви українського ор-наменту» (1912). Твори відзначаються динамічністю композиції,стриманим колоритом, досконалістю. Викладав у Петербурзькійакадемії мистецтв (1912—1917), Харківському художньому ін-ституті (1936—1941). Помер у Сімферополі.


САП’ЯНЦІ — святкові жіночі чоботи з особливої шкіри —сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), з трохи задер-тими носами, невисокими халявками й вищими, ніж у чоловічихчоботях, підборами. Носили С. здебільшого дуже заможні жінки.Чоботи шилися окремо на праву й ліву колодку, були оформленіорнаментом.


СВАРОГ — прабог, Бог світла й небесного вогню. Бог кова-льства і шлюбу. Культ Сварога, вірогідно, зародився на межі

206

Сс

209

бронзового й залізного віків. Його знали вже кіммерійці та скіфи-орачі. В Україні на значній території поширені назви з коренемСвар: давнє городище Саварка на Київщині, с. Саварка на Росі табагато ін. Є подібні назви в сусідніх країнах: Сваров у Чехії, Сва-рха у Прибалтиці, Сварине у Польщі. Зображень Сварога незнайдено, проте є підстави вважати деякі форми різнобічних хре-стів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. На небосхиліСварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), ім’я котрого пов’я-зують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали передтрьома синами Таргітая (серед них був і Плуг). В Україні залиш-ком ритуального вшанування Плуга є новорічні обходи хат з плу-гом, покладання плуга під різдвяним столом тощо.

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 291] Клімачо-ва А. В.

СВАТАННЯ (сватанки, змовини) — розмова старостів з ба-тьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченого хуст-кою на знак згоди, а старостів — рушниками. Свататися булоприйнято у вільний від польових робіт час. На знак відмови дів-чина повертала старостам принесений ними хліб або ж підносилагарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гар-буза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали«розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її ба-тьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили. На-род про сватання говорить: «Сватання не братання», «Не хочешстрати — не сунься ні в куми, ні в свати», «Тільки що задумаєшсвататись, то й станеш зараз брехати: без брехні жоден чоловік несватався», «Свасі перша чарка й перша палка» та ін.


СВЯТ-ВЕЧІР (багата кутя, коляда) — вечір 24 грудня за ст.ст. напередодні Різдва. З ним було пов’язано багато звичаїв таобрядів. 24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з’являлася пе-рша зоря на небі (вважається, що саме в цей час народився ІсусХристос). На куті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ста-вили горщик з кутею та узваром. Подекуди їх накривали обрядо-вим хлібом — книшем. Широко побутував звичай ставити на по-куті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колядник). На свят-

Сс

210

вечір робили деякі прогнози, ворожили. Зокрема вважалося, щозоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зваренакутя виходила з верхом, це віщувало високі стоги.

До С.-В. готували чітко визначену кількість пісних страв (7, 9чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продук-ти, за винятком скоромних. Обов’язково запалювали воскову сві-чу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, аби відвер-нути злі сили. На святий вечір прийнято вшановувати померлих іживих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (митипосуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зісвятковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували й тежпередавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувалоспорідненість сімей, їх приязнь і взаємну щедрість.


СВЯТО ПЕРШОГО СНОПА — урочисте святкування поча-тку жнив, в основі якого лежить народна традиція зажинків. Занародними уявленнями, обрядові дії, пісні тощо могли забезпе-чити добре збереження врожаю. Як правило, перший сніп стави-ли в хаті на покуті — почесному місці під образами. Перший сніпобмолочувався окремо. Зерна з нього святили у церкві, а передсівбою їх змішували з насінням. Соломою з першого снопа году-вали корів, щоб ті не хворіли.

Коли нажали перший сніп, говорять: «Поміг Бог нажати стокіп, а хазяєві на сто літ».


СВЯТО ПЕРШОЇ БОРОЗНИ — стародавня народна тради-ція закликання успіху при оранці та сівбі. Перед тим, як вируша-ти в поле, вся родина збиралася в хаті, перед образами запалюва-ли свічки й молилися Богу. Засівати ниву годилося натщесерце(щоб хліб родив) і з молитвою (щоб хліб чистим був). Не можнабуло лаятись і кричати навіть на тварин (бо будяки родитимуть).Залишки цієї традиції бачимо у святах різдвяного циклу: на Ма-ланки серед щедрувальників є орач, котрий носить з собою чепі-ги від плуга йі співає відповідну пісню. На Новий рік посівальни-

Сс

211

ки, обсипаючи зерном, примовляють: «Щоб уродило краще, ніжторік!».


СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ (?—973) — великий князь київсь-кий (945—972), полководець. У 964-966 рр. визволив з-під гнітухозар східнослов’янські племена в’ятичів, у 60-х роках X ст. ра-зом із Болгарією почав війну проти Візантії. Уклав мир з Візанті-єю після Дорос-тольської оборони 971 р. Убитий печенігами. Пе-ченізький князь Куря зробив з його черепа чашу, оздобив їїзолотом і похвалявся нею перед гостями. Безстрашний воїн, Свя-тослав став одним із улюблених народних героїв. Його образ від-творив художник М. Дерегус на картині «Похід Святослава».


СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (від франц. «почуття») — художнійнапрям у літературі. Виник у 2 пол. XVIII ст. в Англії. Сентимен-талісти заперечували літературні традиції класицизму з його ари-стократизмом, раціоналізмом тощо. Вони надавали великої вагипочуттям і пристрастям простої людини, ставили своїм завдан-ням розчулити читача. Представниками С. були Л. Стерн (Анг-лія), Ж.-Ж. Руссо (Франція), М. Карамзін (Росія). В українськійлітературі риси сентименталізму проявилися у творах Г.Квітки-Основ’яненка (повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Ок-сана», «Щира любов» тощо). Інерція С. в українському письмен-стві, опертому на основи ментального світосприймання нації,спостерігалася не тільки в ХІХ ст. («Люба-згуба» Ю. Федькови-ча, «Швачка» П. Грабовського та ін.), а й у ХХ ст. (Марія Про-скурівна — «Пані писарівна», «Од сіна до соломи», «Уляся»),своєю надмірною чутливістю спаралізувала волю до життя, пере-творилася на один із прикрих компонентів так званої неповно-цінної «малоросійщини», проти якої повстали І. Франко, ЛесяУкраїнка, представники «розстріляного відродження» та «празь-кої школи».

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 310—311; Літературознавчий словник-

Сс

212

довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. —К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 631—632] Клімачова А. В.

СЕРЕДНЬОДНІПРОВСЬКА КУЛЬТУРА — археологічнакультура племен, що в к. ІІІ-го — 1 пол. ІІ тис. до н.е. населялитериторію басейну середньої і верхньої течії Дніпра та Десни;культура бронзового віку. Серед пам’яток цієї культури відомізалишки поселень і курганні могильники. Племена жили патріар-хально-родовим ладом і займалися здебільшого землеробством таскотарством. Померлих ховали під курганними насипами. Порядз обрядом трупопокладення у скорченому й витягненому поло-женні існував обряд трупоспалення. Разом із похованими клалирізні речі: кам’яні сокири, наконечники стріл і списів, мідні ши-ла, прикраси, глиняний посуд, здебільшого по всій поверхні при-крашений врізним або шнуровим орнаментом тощо.


СИМИРЕНКО Лев (1855—1920) — видатний учений-селекціонер, меценат. Народився на Черкащині, закінчив Одеськийуніверситет. За народницьку діяльність був заарештований і засла-ний на З роки до Сибіру. Повернувшись у 1887 р. до с. Млієва Го-родищенського р-ну на Черкащині, за короткий термін створив ма-точний колекційний сад, де зібрав понад 3 тис. різних сортів, форм івидів рослин. Створив свою систему вирощування садівного мате-ріалу, розробив нові агротехнічні прийоми. Своїм унікальним садомще за життя прославився за межами України. З 1895 р. — почеснийчлен Французького національного помологічного товариства. Щевідомішим ім’я Симиренка стало в 1901 р., коли він підготував «Ге-неральний каталог» свого саду, в якому описав понад 1300 сортівплодових, ягідних культур та декоративних рослин. А вінцем йогожиття стала праця «Помологія» (1919) — плід 30-річних науковихпошуків у садівництві. Широко відомим є сорт яблуні РенетП.Симиренка (названий так на честь батька).


СИМОНЕНКО Василь (1935—1963) — поет, перекладач.Народився на Полтавщині, освіту здобув у Київському універси-

Сс

213

теті. Належав до «шістдесятників». Працював у газетах, друкую-чи в них, крім статей, свої поезії й переклади (переважно угорсь-ких поетів). Перша книга віршів «Тиша і грім» вийшла в 1962 р.(це єдина книга митця, яка вийшла за його життя). Інші збірки —«Земне тяжіння», «Берег чекань» — були надруковані після йогосмерті. Ліричний герой віршів — творча особистість, спрагла ду-ховності та свободи. Головна тема — патріотична. У кращих ві-ршах Україна та її народ постають самоцінними, без класових тапартійних пріоритетів. За збірки поезій та прози «Лебеді мате-ринства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде» наго-роджений премією ім. Т. Шевченка (1995, посмертно).

Як прозаїк В. Симоненко тільки починався, виявляючи неаби-який хист реалість, здатність перевтілення й співпереживання(збірка «Вино з троянд», 1965 р.).

[Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. —К., 1990; Ткаченко А. Василь Симоненко // Історія української лі-тератури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 125—129] Зотов В. М.

«СИНОПСИС» («Київський Синопсис») — перший короткийнарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньоїчверті XVII ст., який до початку XIX ст. використовувався якофіційний підручник. Написаний у Києво-Печерській лаврі. Ав-торство приписують І. Ґізелю. Уперше виданий 1674 р. Києво-Печерською друкарнею.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 371] Зотов В. М.

СІРКО Іван (між 1605 і 1610—1680) — кошовий отаман За-порозької Січі. Брав участь у народно-визвольній війні 1648—1654 рр. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. підтримувавП. Дорошенка. Прославився походами проти Кримського ханствай турецьких фортець Очаків та Ісламкермет. За словами дослід-ника історії Запорозького козацтва Д. Яворницького, брав участьу 55 походах проти Кримського ханства та Османської імперії йжодного разу (за ін. даними, один раз) не зазнав поразки. Похо-ваний на Сторожовій могилі поблизу с. Капулівки (Дніпропет-ровська обл.). Під час святкування 500-річчя Запорозького козац-тва (1990) на могилі Сірка встановлено пам’ятник.

Образ славного кошового відтворено в романі Ю. Мушкетика«Яса», повісті А. Кащенка «Запорозька слава», в історичній нове-

Сс

214

лі В. Петрова «Поста», у п’єсі С. Черкасенка «Про що тирса шеле-стіла...». Художник О. Саєнко намалював картину «І. Сірко».


СКІФИ (скити, сколоти) — споріднені племена північно-іранської мовної групи індоєвропейської сім’ї, що жили у VII ст.до н.е. — IIІ ст. н.е. на території південно-східної частини сучас-ної України. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н.е. утвориливелике політичне об’єднання — Скіфію. Основні заняття — зем-леробство, скотарство, обробка металів. С. вели торгівлю з анти-чними державами Північного Причорномор’я. У ІІІ—II ст. до н.е.були витіснені з північнопричорноморських степів сарматами. Укінці II — на поч. III ст. Скіфія як політичне об’єднання персталаіснувати.

Найдавніші пам’ятки скіфського мистецтва на територіїУкраїни — різьблені платівки з кістки, виконані в «звіриномустилі». З VII ст. до н.е збереглися зразки скульптури (кам’яні ба-би). Скіфське мистецтво IV—III ст. до н.е. відоме по знахідках зкурганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Мелітопольський курган,Товста Могила та ін. Мистецтво III—II ст. до н.е. пов’язане зіскіфською державою на території Криму, де розвивалася міськакультура (кам’яний мавзолей у Неаполі Скіфському, фресковийживопис). Скіфське мистецтво мало великий вплив на розвитокмистецтва Північного Причорномор’я та Східної Свропи, зокре-ма України.

У художній літературі історія С. змальована у творах Н. Коро-леви («Скіфський скарб»), В. Владка («Нащадки скіфів»), І. Біли-ка («Дарунки скіфів», «Скільки ж було скіфів?»). Ю. Хорунжого(«Скіфова журба»), В. Чемериса («Ольвія»). Віршами скіфськоїтематики українських поетів І. Драча, М. Вінграновського,Д. Павличка та ін. супроводжується науково-популярний нарисБ. Мозолевського «Скіфський степ».


СКОВОРОДА Григорій (1722—1794) — просвітитель-гуманіст, філософ і поет. Народився на Полтавщині, освіту здо-бував у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світсь-кими й духовними властями, 25 років мандрував, проповідуючи

Сс

215

свої філософські погляди серед народу. Основні філософськітвори: «Діалог, или Разглагол о древнем мирь», «Разговор пятипутников о истинном щастье в жизни» та ін.; поетичні: «Садбожественных песней», «Басни Харковскія» та ін., видані по-смертно. Твори українського просвітителя, багато з яких релі-гійного характеру, пройняті вірою в людський розум, у можли-вість знищення бідності, ворожнечі між людьми. Порушувавважливі морально-етичні проблеми свого часу, утверджував ви-сокі загальнолюдські ідеали. Його думки і прагнення були зро-зумілими кожній простій людині, тому письменник був надзви-чайно популярним серед народу. Пам’ятка української сатири«Всякому городу нрав і права» стала народною піснею. У 1922р. у с. Чорнухах на Полтавщині, батьківщині видатного філосо-фа і поета, встановлено пам’ятник (скульптор І.), у 1977 — уКиєві (скульптор І. Кавалерідзе).

Г. Сковороді присвячена поема-симфонія П. Тичини «Сково-рода», до образу філософа в сонеті «Сковорода» звертався Ю.Клен. В. Шевчук — автор роману «Предтеча».

[Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис,2002. — С. 586—587.] Таран В. О.

СКОМОРОХ — блазень, мандрівний середньовічний актор.Уперше згадується в літописах Київської Русі 1068 р. МистецтвоС. було поширене особливо в XV—XVII ст. Виконували комедії,сатиричні та драматичні сценки, музичні, танцювальні й акроба-тичні номери, показували дресированих тварин.


СКОРОМОВКА — жанр народної творчості, жартівливийвислів, спеціально укладений з важких для швидкої вимови, алеблизьких звуковою стороною слів, яким часто розважаються ді-ти, намагаючись швидко їх вимовити. Приклад С.: «ПрийшовПрокіп кипить окріп, пішов Прокіп — кипить окріп, як при Про-копі кипить окріп, так і без Прокопа кипить окріп». С. викорис-товується також як вправа з дикції.


Сс

216

СЛОБІДСЬКІ КОЗАКИ — козацьке поселення СлобідськоїУкраїни. Перші козацькі слободи заснували учасники повстанняпід керівництвом І. Острянина (1638). Після включення Слобід-ської України до Слобідсько-Української губернії 1765 р. С.к.було перетворено на військових обивателів, а козацьку старшинузрівняли в правах з російським дворянством.


«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» — найвидатніша пам’яткаукраїнської літератури, створена між 1135 і 1137 рр. Жанр оста-точно не встановлено (поема, пісня, повість тощо). Розповідаєть-ся про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святос-лавича та ін. князів проти половців у 1135 р. Автор невідомий.Очевидно, він воїн-дружинник, котрий виступає у творі побор-ником єдності Руської землі, засуджує князівські чвари. Важливеідейне значення має «Золоте слово» київського князя Святосла-ва — звернення автора до князів-сучасників виступити «за землюРускую». «Слово» насичене яскравими поетичними картинами іфольклорними образами.

Пам’ятку відкрив О. Мусін-Пушкін на початку 90-х роківXVIII ст. у списку XVI ст., який не зберігся. Уперше надрукованев 1800 р. «Слово» досліджували М. Максимович, О. Потебня,І. Франко, Л. Махновець, М. Зеров та ін.

На сучасну українську мову переспіви «Слова» зробилиМ. Максимович, С. Руданський, Ю. Федькович, І. Франко, ПанасМирний. На тему «Слова» О. Бородін написав оперу «КнязьІгор», М. Лисенко — музику до «Плачу Ярославни».


«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» — твір ораторсько-го мистецтва Київської Русі. Написаний між 1037 і 1043 рр. Іла-ріоном і виголошеннй на честь відкриття Софійського собору уКиєві. Було спрямоване на утвердження самостійності та незале-жності руської церкви й держави. Автор прославляє великогокиївською князя Володимира Святославича, інших князів, русь-кий народ.

[Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона. — К.:Наукова думка, 1984. — 239 с.] Зотов В. М.

Сс

217

СЛОВ’ЯНИ — група споріднених за походженням і мовоюнародів, основне населення України, Білорусії, Росії, а такожПольщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, республік Югославії; жи-вуть і в ін. країнах Європи, в Австралії та Америці. Загальна чи-сельність слов’ян — понад 286 млн. чоловік. Поділяються на схі-дних (українці, росіяни, білоруси), західних (поляки, чехи,словаки, лужичани) та південних (серби, болгари, хорвати, сло-венці, македонці, чорногорці, боснійці, югословени). Слов’янськімови становлять окрему групу індоєвропейської сім’ї мов. З 2-їполовини 1-го тисячоліття у слов’ян виникли ранньофеодальнідержави (у східних слов’ян — Київська Русь).


СОЦІАЛІЗАЦІЯ (від лат. «суспільний») — процес засвоєнняіндивідом певних соціальних норм, знань, навичок, правил жит-тя, які дозволяють стати повноправним членом суспільства, пра-вильно взаємодіяти з культурним оточенням.


СПАСИ — три свята православної церкви на честь Ісуса Хри-ста. Слово «спас» походить від слова «спаситель» (рятівник). Іс-нують три С. — 14, 19 і 29 серпня. Перший С. має ще кілька на-зв — Маковія, мокрий, медовий. У цей день освячують насіння,воду, мед, мак.

19 серпня за ст. ст. у православних християн (6 серпня — у ка-толиків) відзначують другий (яблучний) С.. Це свято встановленена честь Преображення Господнього (у цей день після чудесногоПреображення Ісуса Христа побачили його учні). За традицією,освячуються яблука, груші, мед, калачі з муки нового врожаю.Великим гріхом вважається їсти яблука й груші до С.. Цієї забо-рони особливо суворо повинні дотримуватися батьки, які втрати-ли дітей, та діти, в яких померли батьки. Другий С. є також днемпоминання покійних родичів.

29 серпня — третій С. (С. на полотні). Це свято перенесеннянерукотворного образу Ісуса Христа з м. Едесси в Константино-поль. У народі колись казали: «Прийшов Спас — готуй рукавич-ки про запас», «Третій Спас — хліба припас», тобто закінчува-лись жнива, сіяли озимину.

Сс

218

[Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 316; Енциклопе-дія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад.В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 384] Таран В. О.

СТАРИЦЬКИЙ Михайло (1840—1904) — письменник, пере-кладач, театральний і культурно-громадський діяч. Народився наЧеркащині. Залишившись сиротою, виховувався в сім’ї Лисенків.Навчався в Харківському та Київському університетах. У най-більш відомих п’єсах «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й навечорниці» показав суперечності пореформеного українськогосела (після 1861 р.). В історичних драмах «Богдан Хмельниць-кий», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч» зве-ртався до минулого України. Автор водевілів «По-модному»,«Чарівний сон». За сюжетами М. Гоголя створив п’єси «Різдвянаніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», перероблявп’єси українських письменників — «Чорноморський побит»Я. Кухаренка (у Старицького — «Чорноморці»), «На Кожум’я-ках» І. Нечуя-Левицького (у Старицького — «За двома зайцями»)та інші. Автор поетичних творів (збірник «З давнього зшитку. Пі-сні та думи»); вірші «Виклик», «Туман хвилями лягає» стали на-родним піснями. Зробив великий внесок у розвиток українськогопрофесійного театру. Разом із М.Лисенком у 1872 р. організуваву Києві аматорський гурток. З 1883 р. директор трупи М. Кро-пивницького. У 1892—1897 рр. — директор і режисер трупиМ. Садовського.


СТЕЛЬМАХ Михайло (1912-1983) — прозаїк, поет, драма-тург, академік. Народився на Вінниччині, закінчив тут педагогіч-ний технікум. Два роки вчителював у школах Поділля. Був учас-ником другої світової війни. З кінця 1945 р. — науковийспівробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики таетнології АН України. Як поет почав друкуватися в 1936 р.: збір-ки «Добрий ранок», «За ясні зорі», «Шляхи світання» та ін.З 1940-х років пише в основному прозу: збірка новел «Березовийсік», повісті «Над Черемошем», «Гуси-лебеді летять...», «Щедрийвечір», п’єси «Золота метелиця», «Правда і кривда», «На Івана

Сс

219

Купала» та ін., книжки для дітей «Жнива», «Колосок до колос-ка», «Бурундукова сім’я» та ін. Проза М. Стельмаха — типовийзразок літератури соціалістичного реалізму. У романах «Великарідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда ікривда», «Чотири броди» письменник прагнув відтворити життянароду, але, обмежений вимогами соцреалізму, проблеми добра ізла вирішував виключно з позицій комуністичної моралі. Йогопозитивні герої — люди, віддані ідеям марксизму-ленінізму, ра-дянській владі. Міркування про любов до рідної землі, як прави-ло, не виходять за межі колгоспного щастя. Творчість письмен-ника в умовах незалежної Української держави вимагає пере-осмислення. Нагороджений державними преміями СРСР таУРСР. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

[Семенчук Р. Михайло Стельмах: Нарис творчості. — К.,1982; Штонь Г. Михайло Стельмах // Історія української літера-тури ХХ століття: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. —С. 273—279] Зотов В. М.

СТЕФАНИК Василь (1871—1936) — письменник, публіцист,громадський діяч. Народився на Івано-Франківщині. Навчався намедичному факультеті Ягеллонського університету (Краків).Брав активну участь у громадсько-політичному житті селян При-карпаття, в діяльності організованої І.Франком при підтримціМ. Драгоманова Радикальної партії, виступав з публіцистичнимистаттями. Боровся за демократичні права народу, виступав протийого соціального й національного поневолення. З 1903 по1918 рр. — депутат австрійського парламенту від Прикарпаття.Мав дружні зв’язки з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Леп-ким та багатьма українськими письменниками. У 1928 р. урядРадянської України призначив йому персональну пенсію, від якоївін відмовився.

Літературно-естетичні погляди формувалися під упливом тво-рів Т. Шевченка й І. Франка. Збірки «Синя книжечка», «Камін-ний хрест», «Дорога», «Моє слово» вміщують твори, в яких з ве-ликою мистецькою силою відтворено життя й побут покутськогоселянства. Змальовані ним картини глибоко психологічні, відзна-чаються драматизмом і ліризмом. Твори Стефаника, манера йогописьма мали вплив на розвиток української новелістики (Г. Ко-синка, М. Ірчан та ін.).


Сс

220


СУБКУЛЬТУРА (від лат. «під») — має декілька значень:1. Розташований знизу, під кимось чи чимось. 2. Підлеглий.3. Неосновний, неголовний. Говорячи про С., маємо на увазі неосновну, не головну культуру. Це часткова культура, яка зале-жить від головної культури суспільства, що визначає стиль йогожиття, ціннісну ієрархію й менталітет його членів. С. — це куль-тура в культурі, яка має не самостійний, а підлеглий, залежнийхарактер.

Приклади С.: хіппі, вегетаріанці, рокери та ін. Функція С. —допомогти людині знайти соціальний і культурний зв’язок з ін-шими людьми. Більшість С. швидко розпадаються після зник-нення соціальних, вікових, майнових та інших умов, які їх поро-дили.

[Культурология. Краткий тематический словарь. — Ростов-на-Дону: «Феникс», 2001. — С.100] Клімачова А. В.

СУБЛІМАЦІЯ (від лат. «піднесення») — процес перетво-рення психічної енергії афективних почуттів (наприклад, стате-вих) на цілі соціальної діяльності або художньої творчості. По-няття «С.» вперше до наукового обігу ввів З. Фройд, котрийвважав С. одним із проявів трансформації почуттів.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 335—336.] Клімачова А. В.

СУПЕРСТАР (від англ. «найбільша зірка») — у переносномузначенні — зірка першої величини, «суперзірка». Широку попу-лярність вираз здобув після вистави рок-опери Т. Райса та Е. Лло-йда «Ісус Христос — суперстар» (1968).


СЮРРЕАЛІЗМ (від франц. надреалізм) — напрямок мистец-тва модернізму, який сформувалося у Франції в 1924 р. випуском«Маніфеста Сюрреалізму», який закликав до художньої творчостібез контролю над цим процесом за допомогою розуму. В теоріїС. спирався на філософські вчення А. Шопенгауера, А. Бергсона,котрі проголошували основою мистецтва інтуїцію, що непов’язана з розумом. Сюрреалісти розглядають мистецтво як«світ нової реальності», покликаної відволікти людей від повсяк-денних турбот. Після другої світової війни сюрреалізм стає од-

Сс

221

ним із панівних напрямків європейського мистецтва. Найбільшвідомим представником С. є художник С. Далі.


СЯДРИСТИЙ Микола (1937) — майстер мікромініатюри.Народився на Харківщині. Закінчив Харківське художнє училищета Харківський сільськогосподарський інститут. Створив худож-ні технічні мікромініатюри: портрети-барельєфи, вирізані на ви-шневих і тернових кісточках, найменші у світі книги («Кобзар»Т. Шевченка, розмір 0,6 кв. мм, 12 сторінок), вироби з золота(фрегат «Пам’яті О. Гріна», 337 деталей, довжина 3,5 мм), наймі-ніатюрніший у світі діючий синхронний електромотор (у 200 ра-зів менший за макове зерно). Автор посібників: «Чи важко підку-вати блоху», «Таємниці мікротехніки». Роботи художникадемонструвались у багатьох містах світу (Варшава, Будапешт,Мехіко, Монреаль, Париж, Осака, Токіо та ін.). Виставка творіврозташована в будинку колишньої бібліотеки настоятеля Києво-Печерської лаври Флавіана (Київ).


ТтТАВРИ — плем’я невідомого походження, яке в 1-му тис. до

н. е. заселяло гірську й підгірську частини Криму. Займалися хлі-боробством, скотарством і рибальством. Будували міста та з ус-піхом відбивали напади ворогів, зокрема римлян. Коли сусідні зними північні скіфи під тиском сарматів змушені були відступи-ти у Кримські гори, вони змішалися з Т. й увійшли в історію підназвою тавроскифів. Т. дали також назву Кримському півостро-ву, який тривалий час називався Тавридою, Таврікою або Тав-рією.


ТАТАРИ КРИМСЬКІ — нацменшина в Україні (станом на1989 р. — 46 тис. 807 чол.). Назва пов’язана з монголо-татарськими військами, які перший раз під проводом Субутуя іДжебе напали на Київську Русь у 1223 р., перемігши в битві надКалкою союзні русько-половецькі війська. У 1239—1240 рр. на-пади татаро-монгольських військ на Русь повторилися з повним їїзнищенням як держави. На кілька століть Київська Русь втратиласвою політичну незалежність. Під руїнами загинули неоціненніскарби мистецтв, бібліотеки тощо. Після успішних походів тата-ро-монгольських військ в Європу внук Чингізхана Батий засну-вав на Волзі державу, що увійшла в історію під назвою «ЗолотаОрда».

Відвоювання слов’янських земель у Золотої Орди розпочавлитовський князь Ольгерд. Його спадкоємець Вітовт закріпивкордони своєї держави на Ворсклі та Дніпрі й тим самимвключив території Київської Русі до складу Великого князівст-ва Литовського. Розпад Золотої Орди в кінці XV ст. призвів до

222

Тт

223

утворення кількох татарських держав-ханств: Казанського, Ас-траханського, Великої Орди та Кримського. Нова незалежнадержава — Кримський ханат, створений 1449 р. Хаджі-Гіреєм(1426—1466), — охоплювала Кримський півострів, пониззяДніпра, Приазов’я і Прикубання. Ця держава під проводом ди-настії Гіреїв проіснувала понад 300 років (до 1783 р.). Бувшинерідко інструментом у руках сусідніх імперських держав (Ту-реччини, Росії, Речі Посполитої), Кримський ханат і його но-гайські васали завдавали дошкульних ударів українськимземлям.

Проте взаємини Криму й України протягом історії не булиоднозначними. Геополітичне становище цих держав зв’язувалоїх політичними та економічними інтересами. Так, у 1624 р.Крим уклав союзний договір з гетьманом М. Дорошенком про-ти Туреччини. Гетьман Б.Хмельницький перед повстанням1648 р. уклав союз із Туреччиною та кримським ханом Іслам-Гіреєм (1644—1654), і татарське військо відіграло важливуроль у перемогах козаків над Польщею, зокрема під Корсунем(1648) і Зборовом (1649). Разом із тим в інтереси кримськоїполітики не входила повна перемога козаччини й становленняУкраїни як держави.

Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Росія в Ка-расу-базарі підписала «союз вічної дружби» з Кримським ханст-вом (1772), а Туреччина — Кючук-Кайнарджійський мирний до-говір (1774). Вони визнали незалежність Кримського ханства.Але ця незалежність невдовзі завершилася ліквідацією й приєд-нанням до Російської імперії.

Після лютневої революції 1917 р. в Росії татари почали бо-ротьбу за культурну, згодом територіальну автономію, зреш-тою — самостійність. Частково «татаризація» Криму відбува-лася протягом 1920—1930-х років. Після того, як Крим бувзвільнений від фашистських загарбників, влада несправедливозвинуватила татар у співпраці з німцями, і їх примусово пере-селили до Сибіру, в Казахстан та Узбекистан (1944). КримськуАвтономну РСР було ліквідовано й перетворено на Кримськуобл., яку приєднано до УРСР (1954). На початку 1990-х років,коли автономію було відновлено, почалося масове поверненнятатар на батьківщину.

На оборону прав татар виступали українські правозахисникиП. Григоренко, С. Караванський, В. Чорновіл та ін.

Тт

224

Життя кримських татар зображено у творах М. Коцюбинсько-го (оповідання «Під мінаретами», нарис «В путах шайтана», ак-варель «На камені»). Про напади турків і татар на Україну розпо-відається в оповіданнях Марка Вовчка «Маруся», Б. Грінченка«Олеся», Г. Гірняченка «Цвіт граната», О. Єфименка «Татарськінапади», в романі З. Тулуб «Людолови» та в ін.


ТЕАТР (від грец. «місце, призначене для видовища», зго-дом — «саме видовище») — вид мистецтва, що відображає життяу сценічній дії; як і ін. види мистецтва, — засіб художнього пі-знання дійсності; важлива ділянка культури кожного народу.Український Т. бере початок з часів Київської Русі — з народнихобрядів та ігор. У XVII—XVIII ст. на Україні були розвинуті вер-теп, шкільна драма. Перші професійні Т. створено в кінціXVIII — на поч. XIX ст. в Харкові (за активною участю Г. Квіт-ки-Основ’яненка), Києві та Одесі. У 1818 р. було створено Т. уПолтаві. Один із його керівників — І.Котляревський (для цьоготеатру написав «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника»),провідний актор — М. Щепкін. Важливе значення для розвиткуукраїнського театру мали естетичні погляди й творча діяльністьТ. Шевченка (п’єса «Назар Стодоля»). Урядові заборони гративистави українською мовою на багато років загальмували розви-ток українського театру. Тільки в 1882 р. у ЄлисаветградіМ. Кропивницький створив новий професійний український Т.,до якого було залучено М. Садовського, М. Заньковецьку, П. Са-ксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовську та ін.

Перший стаціонарний український Т. створив у 1907 р. М. Са-довський. У 20-х роках XX ст. професійні українські Т. були від-криті в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові. Значний вне-сок у сценічну культуру XX ст. зробили провідні українськімитці — Г. Юра, Л.Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький,Ю. Шумський, Н. Ужвій, Б. Ступка та ін.


ТИНЕЙДЖЕР — молода людина віком від 13 до 19 років,підліток. У культурології цей термін використовується в ході ви-вчення молодіжних субкультур.

Тт

225


ТОВСТА МОГИЛА — скіфський курган IV тис. до н.е. наоколиці м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл. Досліди прово-див археолог і поет Б. Мозолевський (1971 р). У похованні знай-дено залишки дерев’яних коліс, зброю, посуд, понад 600 золотихприкрас. Особливу художню та історичну цінність становить пе-ктораль.


ТОЛКІЄНІСТИ — інтелектуальні неформальні обєднанняприхильників письменника-казкаря Д.Р. Толкієна, котрий описуєу книгах казкові країни, що населені добрими і злими персона-жами. Групи Т. поширені в містах серед старшокласників і сту-дентів. Є варіантом ескапізму.

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 382.]

ТОМАКІВСЬКА СІЧ — головне укріплення запорозьких ко-заків на о. Томаківці (поблизу сучасного м. Марганець Дніпропе-тровської обл.). Дехто з істориків вважає першою ЗапорозькоюСіччю. Заснована близько 1540 р. Після зруйнування її кримсь-кими татарами в 1593 р. козаки заснували Базавлуцьку Січ.

[Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вищашк., 1994. — С. 124—125; Українське козацтво: Мала енцикло-педія. — К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 482] Зо-тов В. М.

ТОТЕМ (з мови індійців «його рід») — тварина, рослина,предмет чи явище природи, які серед первісних племен (родів)слугували об’єктом релігійного поклоніння; кожний рід носивім’я свого тотема. Термін уперше вжив англійський мандрівникДж. Лонг.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 49—50] Таран В. О.

ТОТЕМІЗМ — одна з форм стародавніх релігійних віруваньсеред представників племен часів первіснородового ладу. Т. при-

Тт

226

таманна віра в тварину або рослину, яку давні люди вважалипредком роду, з якою пов’язували своє існування і добробут. То-темові приписували надприродні властивості, йому поклонялися.Т. набув значного поширення й існував у всіх народів. У Т. існу-вала система заборон (табу) на вбивство та поїдання тотемічнихтварин.

Залишки Т. збереглися у світі фольклору. У багатьох казкахтварини мають надзвичайні здібності, вони часто втручаються вжиття людей, стають їй або другом, або ворогом.


ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА — нединамічна культура, хара-ктерною особливістю якої є те, що зміни, котрі в ній відбувають-ся, здійснюються дуже повільно й відтак майже не фіксуються вколективній свідомості носії цієї культури. Т.к. передається відпокоління до покоління шляхом неписемної й невербальної ко-мунікації. В Україні залишки Т.к. притаманні культурі сільськогонаселення.


ТРАДИЦІЯ (від лат. «передача, розповідь») — звичаї, обря-ди, норми поведінки, погляди, смаки і т. ін., що утворилися в ходіісторичного розвитку суспільства й передаються (успадковують-ся) від покоління до покоління. Саме завдяки Т. здійснюютьсякультурні зв’язки між поколіннями.


ТРАНСКУЛЬТУРАЦІЯ (від лат. «через») — процес і ре-зультат добровільного чи насильного географічного переміщенняпевного сталого типу культури в інші регіони світу, в яких стале(розвинене) культурне середовище або повністю відсутнє, або неможе вчинити суттєвого опору культурі, що здійснює експансію.Прикладами Т. є перенесення культури Європи (Старого Світу) уПівнічну Америку; заселення європейцями Австралії й витіснен-ня ними культури аборигенів; освоєння Сибіру й Півночі росія-нами тощо. Наслідком Т. може бути як розквіт переселеної куль-тури, так і її деградація або повна загибель.

Тт

227

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С.382] Таран В. О.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА — археологічна культура ран-ніх землеробсько-скотарських племен південно-східної Європи,пам’ятки якої в кінці ХІХ ст. вперше відкрив В.Хвойка між Киє-вом та селами Халеп’я і Трипілля. Виникла раніше від єгипетсь-кої та шумерської цивілізацій. В Україні поширена на Правобе-режжі й частково — на Лівобережжі між Бугом і Дністром.

Розрізняють три етапи цієї культури: ранній (3500—3000 ро-ків до н.е.), середній (3000—2000 років до н.е.), пізній (2000—1700 років до н.е.). Трипільці займалися мисливством, рибаль-ством та збиранням дикорослих рослин. Це перша на планетіцивілізація, яка дала людству технологію виробництва хліба.Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, можливо, горох.Зерно молотили на кам’яних ручних зернотерках. Поселенняскладалися з великих глинобитних будинків, розташованих поколу, що забезпечувало кругову оборону.

Із Тр.к. пов’язують перше на південному сході Європи ви-користання металу — саморобної міді, з якої виготовляли зна-ряддя (шило, рибальські гачки), зброю (кинджали, сокири),прикраси (шпильки, каблучки). Для свердління отвору трипі-льці застосовували лучковий дріль з крем’яним свердлом (цейнайдавніший пристрій, ймовірно, використовували й для видо-бування вогню). Найповніше трипільське мистецтво представ-лене гончарством. Це різної форми розписний посуд: миски,глечики, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин, керамі-чні писанки, жіночі скульптурки, а також посудини, які нага-дують українські горщики-близнята тощо. В орнаменті пере-важали мотиви спіралі, меандру та ін. В українському гончар-стві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах збереглося чи-мало типових елементів трипільського орнаментально-декора-тивного мистецтва.

Дехто з учених (Ю. Канигін, З. Ткачук) висуває ідею «україн-ського триполізму», «відчуття Трипілля» як споконвічної хлібо-робської властивості української душі, як інстинкт землероба-годувальника. Це явище розглядається поруч з єврейським сіоні-змом та японським «фундіямізмом» і трактується як «підсвідомевідчуття своєї Аратти, цієї хліборобської «Палестини» — в кровіукраїнців, у їх мріях і думах».

Тт

228

За радянських часів офіційна історична наука не визнавалатрипільців предками українців, проте існує досить вагома систе-ма доказів визначної ролі трипільської культури у формуваннісучасного населення України (В. Хвойка, В. Щербаківський,Ю. Липа, Є. Маланюк, С. Мандебура, Ю. Шилов та ін.).

Про Трипілля як прадавню українську землю Д.Гуменна напи-сала повість «Велике цабе».


УуУКРАЇНА — топонім, що означає країну, де проживають

український та ін. етноси. На першу згадку про Україну натра-пляємо в Київському літописі від 1187 р., в якому вказуєтьсяна глибокий сум народу з приводу загибелі князя ВолодимираГлібовича у битві з половцями: «...и плакашалася по нем всипереяславци... о нем же Украина много постона». У літописі1189 р. Україною названа Галичина з Покуттям і Подніст-ров’ям. У XII—XIII ст. назва «Україна» була поширена на Се-редньому Подніпров’ї та в Південно-Західній Русі. Термін«Україна» часто вживався і в литовських джерелах. З XVI ст.цей термін набуває поширення у народних піснях і легендах(«Зажурилась Україна», «Дума про Байду» та ін.). Після визво-льної війни 1648—1654 рр. слово «Україна» поширюється навсіх землях. Водночас паралельно використовуються тради-ційні назви — «Русь», «Руська земля». Згодом з’являється ве-ликодержавний термін «Малороссия», який насильно запрова-джується протягом віків.

У мовознавців існує кілька пояснень походження назви«Україна». Тривалий час панувала теорія про походження цієїназви від слова «окраїна». Сучасні дослідники висувають іншігіпотези. Так, М. Ткач, спираючись на відомі факти, що схід-нослов’янські поселення поділялися на окремі землі, які нази-валися країнами, або українами, зазначає, що слово «Україна»семантично споріднене зі словами «сторона», «країна», «края-ти». Б. Чепурко, погоджуючись з попередньою гіпотезою, до-повнив її твердженням, що назва «Україна» походить від слова«раїна» (рай), тобто має значення земного відображення раюна землі. Однак найвірогіднішою й найпереконливішою слідвважати версію, яка пов’язує назву «Україна» зі словами край,країна.

229

Тт

230

[Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // Україна. —1991. — № 1. — С. 20—39; Півторак Г. Походження українців,росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братівслов’янських зі «спільної колиски». — К.: Видавничий центр«Академія», 2001. — 152 с.] Таран В. О.

УТИЛІТАРНА КУЛЬТУРА — культура Нового часу, в якійлогіку осмислення будь-якого культурного явища визначав праг-матизм, тобто про явище говорили насамперед з точки зору йогокорисності, утилітарності, практичного застосування.


Уу

ФфФАНАТИ (від лат. «божевільний, шалений, скажений») —

групи молоді, яких об’єднує спільна мета: підтримати гру спор-тивної (частіше футбольної) команди, за яку вони вболівають. Бі-льшість із них добре розуміється на тактиці спортивної гри, зна-ють історію розвитку спортивних команд, орієнтуються впроблемах спорту.

Як правило, Ф. (школярі, учні ПТУ, студенти) збираються на-передодні гри перед стадіоном, знайомляться, обмінюютьсяспортивними новинами, визначають лозунги, які будуть сканду-вати на стадіоні. Носять одяг з елементами кольорів та символікипідтримуваного клубу.

Частина Ф. відзначається агресивністю, колективним хуліган-ством, вандалізмом. Бувають озброєні палицями, металевимитрубами, кастетами, батогами зі свинцевими кульками на кінці,газовими балончиками. «Спортивні» інтереси в таких групах по-мітно витісняють будь-які інші. Характерними для них є такожутилітарні інтереси.


ФЕНОМЕНИ КУЛЬТУРИ — різноманітні форми проявусутності культури: мораль, право, релігія, мистецтво, економіка,політика, наука, техніка, філософія тощо.

[Культурология. Краткий тематический словарь. — Ростовн/ДОНЕЦЬК: «Феникс», 2001. — С. 103—111; Бобахо В. А., Ле-викова С. И. Культурология: Программа базового курса, хресто-матия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 385]Клімачова А. В.

ФЕТИШ (від франц. «оберіг») — неодухотворенний предмет,який, за уявленнями віруючих, має чудодійну надприродну силу і

231

Фф

232

є об’єктом поклоніння. З допомогою Ф. людина нібито можездійснювати свою владу над явищами природи й навіть змушува-ти богів виконувати її бажання. У переносному значенні Ф. —предмет сліпого поклоніння.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 51] Клімачова А. В.

ФЕТИШИЗМ (від франц. «талісман, амулет») — віра в над-природну силу матеріальних предметів. Фетиш — загальний іпостійний елемент багатьох релігій; наприклад, у сучасних релі-гіях Ф. проявляється в поклонінні іконам, мощам (в християнст-ві), визнанні священних «ступ» (в буддизмі), священних місць і«чорного каменя» (у мусульман) і т. п. У переносному значенніФ. — обряд сліпого поклоніння чому-небудь.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 51—52] Клімачова А. В.

ФОЛЬКЛОР (від англ. «народна мудрість, народні знан-ня») — колективна музична. усна поетична творчість, що в до-сконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу закращу долю, історію, побут, думки, прагнення й погляди, прива-тне життя народу, а також побутує в його середовищі. Вважаєть-ся, що Ф. виник разом із мовою. Якщо період становлення й роз-витку писемності нараховує приблизно 4—5 тисячоліть (усхідних слов’ян — одне тисячоліття), то усна народна творчістьдавніша за цей період, як вважають учені, у 60, а то й у 100 разів.З Ф. бере свої начала художня література. Головні епічні жанриукраїнського Ф. — казка, дума, балада, легенда, переказ, анекдот,приказки, прислів’я, загадки тощо; ліричні — пісня, голосіння,колядки, щедрівки та ін.

Ф. — це невичерпне джерело мудрості українського наро-ду, втілення найзаповітніших мрій та сподівань багатьох по-колінь.


ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ — це спосіб організації суспільного,групового та індивідуального життя. Провідними Ф.к. у її склад-ній структурі є функції комунікації, трансляції й трансмутації.

Фф

233

Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або допов-нюють і конкретизують їх.

Суть комунікативної функції полягає у створені нових способівобміну даними, думками, почуттями, будь-якою інформацією. Пере-дача культурної інформації не забезпечується автоматично, а постій-но підтримується творчими зусиллями її учасників. Усна й писемнамова є давнім і постійно поповнюваним винаходом культури.

Трансляційна функція — це насамперед функція передачі со-ціального досвіду від одного покоління до іншого, від епохи доепохи. Ця функція культури забезпечує спадкоємність існуваннябагатьох поколінь.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функціякультури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворен-ня інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щобжиття людей у суспільстві було стійким, необхідна різноманіт-ність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної сис-теми через посилення різноманітності елементів та зв’язків міжними — таке основне призначення цієї функції культури.

Додатково можна виділити такі Ф.к.: нормативно-регуля-тивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформувальна,репресивна, гносеологічна, експресивна, етична, ідентифікатив-на, та консолідаційна.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 24—26] В. О. Таран

ФУТУРИЗМ (від лат. «майбутнє») — напрямок у мистецтві,що зародився в Італії в 1909 р. як альтернатива кубізмові. Як відга-луження модернізму він протиставився йому неприйняттям вічнихцінностей, захоплювався акцентуванням «грубих» речей, екстрапо-люванням сучасного в майбутнє, позбавлене «вантажу» будь-якихтрадицій; Ф. характеризується апологією техніки та урбанізму. Самтермін з’явився у творі ідеолога італійських футуристів Ф. Т. Марі-нетті «Маніфест футуризму» (1909). Критеріями прекрасного булиоголошені «техніка», «швидкість», «сила». Представниками футу-ризму в Росії були В. Хлєбніков, В. Маяковський, І. Сєвєрянін,Б. Пастернак, в Україні — М.Семенко, О. Влизько, В. Хмелюк.

[Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.:Политиздат, 1989. — С. 384; Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол.: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. —К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 716—718] Клімачова А. В.

ХхХАЙЛАФІСТИ (від англ. «високе життя») — молоді люди з

«гарних сімей», діти забезпечених батьків. В основному це шко-лярі і студенти вузів, котрі у своїх родинах ні в чому себе не об-межують: ні матеріально, ні з точки зору їх особистої свободи.Вони добре освічені, начитані, знають кілька іноземних мов,оскільки освіту вважають засобом життєвого успіху і вдалої слу-жбової кар’єри. Освіту отримують у привілейованих і престиж-них навчальних закладах, нерідко мають власних вихователів,репетиторів, гувернанток. Носять імпортний одяг і відвідуютькращі театри, кафе, ресторани тощо.

Х. намагаються відповідати критеріям «вищого» суспільства,а тому часто відвідують модні виставки, театри, концерти. Тутвони встановлюють «потрібні зв’язки», які іноді цінують навітьвище, ніж інші символи свого життєвого успіху. Незважаючи на«бурхливе культурне життя», хайлафісти, однак, є сучасним варі-антом обивателів, котрі ковзають по поверхні: як правило, їх бі-льше цікавить, де і з ким живе артист чи художник, скільки вінотримує грошей і т. ін., аніж сама їх творчість. Вони керуютьсябільше розрахунком, ніж почуттями.


ХАКЕРИ (від англ. підсікати, зачепити) — комп’ютерщикинайвищого класу, котрі займаються зламуванням програм і пере-продуванням даних; комп’ютерні шахраї.


ХАРАКТЕРНИК — козак-чарівник, якому не страшні були нівогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля (крім срібної). Йому

234

Хх

235

приписувалася здатність відмикати замки без ключів, переправ-лятися через ріки на ряднині, брати голими руками розпечені яд-ра, бачити на кілька верств навколо себе, жити на дні ріки, пере-втілюватися в котів, собак тощо, перетворювати людей на кущі,птахів тощо.

[Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Підзаг. ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім»,2001. — С. 301.] Клімачова А. В.

ХАРИЗМА (від грец. «божий дар») — виняткова духовна об-дарованість людини, яка сприймається оточуючими як надпри-родна сила, недоступна простим смертним. Володарі Х. — великігерої, творці, реформатори (Юлій Цезар, Ісус Христос, Мухам-мед та ін.). Харизматична особистість викликає почуття глибоко-го поклоніння й віри в її необмежені можливості. Така людинамає великий вплив на людей. Більш ніж 10-річний історичнийрозвиток незалежної України зокрема показує, що кризовий станїї розвитку багато в чому пояснюється відсутністю харизматич-ного політичного лідера.


ХВИЛЬОВИЙ Микола (Микола Фітільов; 1893—1933) —письменник, публіцист. Народився на Сумщині. Гімназії не за-кінчив, доповнював знання самоосвітою. Воював на фронтахпершої світової війни. Був членом компартії, але виступав протинаціональної політики московської влади, кривавого терору ЧК.У літературу увійшов 1921 р. Автор книжки оповідань «Синіетюди», роману «Вальдшнепи», повісті «Санаторійна зона»,«Іван Іванович», серії памфлетів «Камо грядеші», «Думки протитечії» та інших творів, у яких відображено болісні процеси пере-осмислення здобутків більшовицької революції. Закінчив життясамогубством.


ХВОЙКА Вікентій (1850—1914) — визначний археолог чесь-кого походження. Займався археологією, здійснив низку розко-пок у Києві й Наддніпрянщині. Відкрив і дослідив пізньопалеолі-тичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тис. роківтому на Подолі в Києві (1893). Відкрив пам’ятки трипільської

Хх

236

культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки (Київщина), а такожна березі Дніпра в Києві (1896). Зробив висновок, що трипільськакультура — це культура давніх оріїв-орійців, котрі жили на тери-торії нинішньої України. Досліджував так звані поля поховань,що належали до зарубинецької (ІІ ст. до н.е. — II ст. н.е.) і черня-хівської (ІІ—V ст.) культур (1898—1900). Йому належать розко-пи давньоруських міст Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі,Ширки на Київщині та ін.

Знахідки вченого було високо оцінено на XI археологічномуз’їзді в Києві (1889). Автор праць і статей: «Каменный век Придне-провья» (1901), «Раскопки трипольськой культуры» (1901) та ін.


ХЕППЕНІНГ (від англ. «випадок, подія») — одна з форм теат-ральної вистави, яка виникла на рубежі 50—60-х років ХХ ст. У Х.актори намагаються стерти межі між собою й глядачами, створититаку атмосферу в театральному залі, щоб усе було «як у житті».Для цього дія переноситься зі сцени в приміщення театру, глядачіактивно залучаються до театральної вистави, актори не дотриму-ються сценарію — переважає безфабульність і експромт. Головнегасло Х.: «Мистецтво є життя, а життя є мистецтво».

[Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа ба-зового курса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 388—389.] Клімачова А. В.

ХІЧ-ХАЙКЕРИ — молоді люди, котрі люблять мандрувати впошуках пригод автостопом.


ХОРС — бог Сонця, якому поклонялися південні племена, ві-рогідно ще роксолани, які вшановували Х. так само, як поляниДажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлі-бних виробів: паляниць, медяників тощо. В Україні досі пошире-ні ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядо-вої їжі й уживаються як повсякденна страва. Слово «корж»співзвучне з іменем Х., воно давнього індоєвропейського похо-дження й означає «коло». В Україні є багато географічних назв,пов’язаних із цим богом: Хоре, Хурс, Корсунь, Херсон тощо.

Хх

237


ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих наприлучення дитини до християнського світу. В обряді важливуроль відіграють куми, або другі батьки новонародженого (у цер-ковному варіанті — хрещені батьки). Відмова від кумівства вва-жається за гріх. Після хрестин у церкві куми й сусіди збираютьсядо хати новонародженого за святковий стіл. Обов’язковою стра-вою на гостинах є бабина каша. За обрядом хрестини повинні за-кінчуватися відвіданням кумів батьками новонародженого, якіприносять у дарунок сім хлібів і полотно.

[Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 367; Енциклопе-дія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад.В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 438] Таран В. О.

ХРЕЩЕННЯ (Водохрещі, Ордань, Йордан) — народний ва-ріант християнського свята Богоявлення. Відзначається 6 січня заст. ст. (19 січня за новим) і знаменує собою закінчення дванадця-тиденного періоду святок. Увібрало багато язичницьких і хрис-тиянських обрядів, центральне місце серед яких посідають обря-ди, пов’язані з водою.

[Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 367; Енциклопе-дія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад.В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 438] Таран В. О.

ЦцЦИГАНИ (самоназва — рома, ромали) — народ, що живе

невеликими групами майже в усіх країнах світу. Загальна чисе-льність — близько 1 млн. чол., в Україні 47 тис. 917 чол. (станомна 1989 р.). Мова — циганська, індійської мовної групи; біль-шість циган двомовні, другою мовою є мова народу, серед якоговони живуть. Походження циган пов’язують з кочовими народа-ми північно-західної Індії. На території України з’явилися вXVI ст. Писемність уперше було створено 1926 р. (на основі ро-сійського алфавіту). Ц. відомі як музиканти, співаки, танцюрис-ти. У народний анекдотах, прислів’ях Ц. часто виступає голо-вним персонажем: «Казав циган: «Нема ні в кого правди, тільки вмені», «Крутить, як циган сонцем», «Циганський піт пройма»,«На те циган матір б’є, щоб його жінка боялась», «У нас по-циганськи: не хоче робити — не силуй, їсти не хоче — бий».

Образ Ц. входив до складу вертепних дійств. Ц. виступаютьперсонажами багатьох художніх творів. До цього образу зверта-лися Г. Квітка-Основ’яненко в оповіданні «Салдацький патрет»,С. Руданський у співомовках, М. Старицький у п’єсі «ЦиганкаАза», О. Кобилянська в романі «Земля» та ін. Колоритні образициган відтворено в малюнках Т. Шевченка «Циган», «Циганка-ворожка», Композитор С. Василенко створив балет «Циган».


238

ЧчЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА — археологічна культура

II—V ст. (за ін. даними, II—VII ст.), поширена головним чиномна території України. У 1899 р. В. Хвойка відкрив могильник біляс. Черняхова (тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.), від назвиякого походить назва культури. Пам’ятки Ч.к. — це великі неук-ріплені поселення та безкурганні могильники. Носії цієї культурибули осілим землеробським населенням, котре займалося такожремеслами (залізообробним, гончарним, ювелірним), вело торгів-лю з сусідами, в тому числі з населенням сусідніх провінцій Рим-ської імперії. Дехто з дослідників вважає, що Ч.к. належаласлов’янським племенам, у тому числі антам. Найвідомішіпам’ятки черняхівської культури — Черняхівський та Ромашків-ський могильники, Ягнятинське поселення.


ЧОРТ (біс, диявол, дідько, нечиста сила, сатана) — один ізнайпулярніших персонажів української демонології, що уособ-лює ворожі людині сили. У фольклорі зображений у виглядістрашної істоти, вкритої чорною шерстю, з рогами, довгим но-сом, хвостом і копитами. Живе в пеклі, де мучить грішників, уболоті, на перехрестях доріг. Може перетворитися на собаку, чо-рну кішку, свиню, змію, часто — у людину. За народними віру-ваннями, Ч. постійно втручається в життя людини, примушує їїробити погані вчинки, намагається відняти в неї душу. Нечистийможе вселитися в людину, котра починає одразу хворіти або біс-нуватися. За народними повір’ями, Ч. особливо небезпечний відпівночі до перших півнів, на святки, у переддень Івана Купала.Найдієвіші обереги від нього, за народними уявленнями, —

239

Хх

240

хрест, молитва, «магічне» коло тощо. Традиційно є одним із ді-йових персонажів вертепу. Зображений у повісті М. Гоголя «Нічперед Різдвом».

У народі говорять: «Не такий страшний чорт, як його малю-ють», «Чорт кого не підмане», «Тату, лізе чорт у хату! Дарма, абине москаль», «Багатому й чорт гроші несе», «Дав Бог, та й чортне візьме», «Вертиться, як чорт у баклазі», «Підлазить, як чортпід монастир» тощо.


ЧУБИНСЬКИЙ Павло (1839—1884) — видатний фолькло-рист, етнограф, статистик і поет. Народився на Полтавщині, за-кінчив Петербурзький університет. Керував етнографічною екс-педицією в Україні (1869—1870; обстежено 54 повіти південно-західного краю). Під його редакцією було створено найфундаме-нтальніший збірник українського фольклору й етнографії — се-митомну працю «Труды этнографическо-статистической зкспе-диции в Западно-Русский край» (1872—1878). За цю роботудістав золоту медаль від Російського географічного товариства(1873) та міжнародного конгресу етнографів у Парижі (1875). Якорганізатор Південно-західного відділу Географічного товарист-ва в Києві збирав етнографічні й статистичні матеріали та ство-рював наукові експедиції з метою вивчення тих губерній, щовходять до складу київської шкільної округи. У 1871 р. в Галичи-ні видав збірку віршів «Сопілка», де був уміщений вірш «Ще невмерла Україна», що нині виконується як національний гімн.

У 1990 р. в Україні було встановлено премію, названу ім’ямП. Чубинського. Премія присуджується збирачам фольклорно-етнографічних матеріалів та засновникам громадських етногра-фічних музеїв за багаторічну й плідну громадську роботу з охо-рони пам’яток.


Чч

ЯяЯБЛОНСЬКА Тетяна (нар. у 1917 р.) — живописець. Наро-

дилася у Смоленську, освіту здобула в Київському художньомуінституті (майстерня Ф.Кричевського). Основне місце у творчостіналежить жанровим картинам («Перед стартом», «Весна», «НадДніпром», «Ранок», «Хліб» та ін.). Твори відзначаються ліриз-мом, різноманітністю композицій. Присвячені здебільшого успі-хам колгоспного селянства. Картини художниці експонуються вКиївському музеї українського мистецтва. Харківському музеїобразотворчого мистецтва, Російському музеї (Петербург), Тре-тьяковській галереї (Москва).


ЯВОРНИЦЬКИЙ Дмитро (Дмитро Еварницький; 1855—1940) — видатний історик, етнограф, фольклорист, археолог,краєзнавець, письменник, академік. Народився на Харківщині,закінчив Харківський університет. Працював учителем, приват-доцентом Московського університету, понад 30 років очолювавКатеринославський (нині Дніпропетровський) історичний музей,який носить його ім’я. Був одним із перших археологів-науковцівв Україні, віднайшов чимало унікальних пам’яток культури(усього понад 75 тис. одиниць). Надрукував 210 праць з історіїУкраїни, Середньої Азії, Росії. Наслідком великих археологічних,етнографічних досліджень стали такі роботи: «По следам запорож-цев» (1898), «Источники для истории запорожских казаков»(1903), «Вольности запорожских казаков» (1890), «Малороссий-ские песни», що їх він зібрав з 1878 по 1905 р. Світову славу здо-був «Історією запорозьких козаків», у якій вміщено матеріали

241

Яя

242

про Запорозьку Січ. Автор низки літературних творів, зокремапоезій «Вечірні зорі» (1910), роману «За чужий гріх» (1907) та ін.

В образі писаря на картині «Запорожці пишуть листа турець-кому султану» І. Рєпін зобразив Д. Яворницького.

[Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко,Л. В. Оліфіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 471; Україн-ське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; Запоріжжя:Прем’єр, 2002. — С. 562—563] Зотов В. М.

ЯЗИЧНИЦТВО (поганство) — прадавня національна віраслов’янських народів, збережена в Україні в обрядах і звичаях,переказах, заповітах, легендах, міфах, записана етнографами йфольклористами; прийнятий у християнськім богослов’ї, в нау-ковій літературі термін вживається на позначення дохристиянсь-ких релігій, головним чином політеїстичних (багатобожних).Найвищою ідеєю язичництва є філософія вічного життя, обож-нювання природного начала Всесвіту. Пантеон язичницьких бо-гів складався з богів, які керували всім життям (Род і Рожаниці,Сварог, Дажбог, Перун, Стрибог, Велес, Мокоша, Купайло, Яри-ло та ін.), а також демонів, котрі надавали послуги старшим бо-гам (Демон, Чорт, Домовик, Лісовик, Водяник, Русалки, Переле-сник та ін.).

Нині в Україні та в діаспорі розпочався рух за повернення довіри пращурів. У працях В. Шаяна «Віра предків наших» і А. Си-ленка «Мага Віра» розкриваються філософські та морально-етичні основи язичництва.

[Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного іБ. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 387; Енциклопе-дія українознавства для школярів і студентів / Авт.-уклад.В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999. — С. 472] Зотов В. М.

ЯМНА КУЛЬТУРА — археологічна культура часів міді-бронзи, поширена у Східній Свропі, від Уралу до пониззя Дунаюв сер. ІІІ — на поч. II тис. до н.е. На території України пам’яткицієї культури поширені у степовій і передгірній частині Криму,на Дніпрі та його лівих притоках, частково на правому березі.Назва «Я.к.» походить від поховань у ямах під курганними наси-пами. Померлих клали в скорченому положенні на спині або набоці й посипали червоною фарбою. У могилу ставили посуд (пе-реважно горщики яйцеподібної форми) з їжею; клали кам’яні, кі-

Яя

243

стяні, зрідка мідні знаряддя праці, прикраси та зброю. Поселенняінколи були укріплені мурами й ровами; житла були напівземля-нкові та наземні. Основою господарства племен Я.к. було скотар-ство. Займалися також землеробством, мисливством і рибальст-вом, як тяглову силу почали використовувати худобу (волів,коней). Племена жили патріархально-родовим ладом.

Я.к. хронологічно передувала катакомбній культурі. На тери-торії України досліджені пам’ятки ямної культури (Сторожовамогила).


ЯНИЧАРИ (від тюрк. «нове військо») — регулярна піхота всултанській Туреччині, створена в XIV ст. Спочатку формуваласяз військовополонених, зокрема українців. З XV ст. Я. комплекту-валися з християнських народів Османської імперії (сербів, бол-гар тощо). Відбиралися хлопчики та юнаки, яких примусово на-вертали в іслам, навчали військовій справі, виховували в дусімусульманського фанатизму. З XVI ст. Я. перетворилися на за-мкнену військову касту, що існувала за рахунок пограбуваннянаселення, втручалась у хід державних справ, влаштовувала пе-ревороти. У 1826 р. корпус Я. було ліквідовано.

Слово «яничар» набуло в українській мові переносного зна-чення — зрадник рідної землі, матері.

Трагедію української родини відтворила Г. Гордасевич у вірші«Яничари». Образи Я. відтворено в романах П. Загребельного«Роксолана», Р. Іваничука «Мальви».


ЯРИЛО — у давніх слов’ян бог весняного Сонця, веснянихробіт, любові й пристрастей; поетичний образ весни. Заступниксіячів та всіх, хто встає рано, до сходу сонця. Місяць Ярила —ярець (травень). Зображувався молодим, у білій одежі, на біломуконі, на голові — вінок з квітів як символ вічності й неба. У лівійруці — пучечок житніх колосочків як знак доброго врожаю таблагополуччя, у правій — мертва чоловіча голова — нагадуванняпро те, що кожного чекає смерть. Колись існувало слово «яр», що

Яя

244

мало значення «гарячий», «палкий». Весну теж називали «ярою»,зерно — «ярицею». Яровий хліб мав назву «яровина». У сучаснійукраїнській мові відгомін про Ярила знаходимо у словах «ярий»,«ярість», «ярка» (молода вівця), «яровизувати» тощо.


ЯСИР (від тюрк. «полон; бранець») — бранці, що їх захоп-лювали турецько-татарські нападники на українських, російськихі польських землях з XV ст. по 60-ті роки XVIII ст. Полоненихвикористовували для роботи в маєтках турецьких і татарськихфеодалів або продавали в рабство.


СПИСОК СТАТЕЙ

ААБЕТКААБСОЛЮТАБСТРАКЦІОНІЗМАВАНГАРДИЗМАВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА«АДЕЛЬФОТЕС»АЙВАЗОВСЬКИЙ ІванАКСІОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КУЛЬТУРА»АККУЛЬТУРАЦІЯАЛЬТЕРНАТИВНІ КУЛЬТУРИАЛЬТРУІЗМАМАЗОНКИАМБІВАЛЕНТНІСТЬАМОСОВ МиколаАМПІРАНДЕГРАУНДАНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1667АНІМІЗМАНСАМБЛЬ ТАНЦЮ УКРАЇНИАНТИАНТИЧНІСТЬАНТРОПОГЕННИЙАНТРОПОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КУЛЬТУРА»АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙАНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙАНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙАНТОНОВИЧ ВолодимирАНТОНОВ ОлегАНТРОПОЛОГІЯ УКРАЇНИАНТРОПОНІМІКААПОКРИФИ

245

246

«АПОЛОНІВСЬКА» І «ДІОНІСЬКА» ЛІНІЇ В КУЛЬТУРІАПОСТОЛ ДанилоАРТЕФАКТАРХЕТИПАРХІТЕКТУРААНТРОПОГЕННИЙАССИМІЛЯЦІЯ КУЛЬТУРНААСКАНІЯ-НОВААСКОЛЬД І ДІРАСКОЛЬДОВА МОГИЛААСПЕКТИ КУЛЬТУРИАСТРАЛЬНИЙ КУЛЬТАТАРАКСІЯАТЕЇЗМ

ББАБА КАМ’ЯНАБАБИН ЯРБАГРЯНИЙ ІванБАЙДАБАЙКОВЕ КЛАДОВИЩЕБАНДЕРА СтепанБАРДБАРОКОБАРОКО УКРАЇНСЬКЕБАТЬКІВЩИНАБЕЗСМЕРТЯБЕРЕГИНЯ«БЕРЕЗІЛЬ»«БЕРЕЗІЛЬ»БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654БЕРИНДА ПамвоБІБЛІЯБІЛАШ ОлександрБІЛОКУР КатеринаБЛАВАЦЬКА ОленаБЛАГОВІЩЕННЯБОГЕМАБОГУН ІванБОГУСЛАВКА МАРУСЯ

247

БОЙКИБОНДАРСТВОБОПЛАН Гійом ЛевасерБОРИСФЕНБОСПОРСЬКА ДЕРЖАВАБОЯНБРАТСТВАБРЕСТСЬКА УНІЯ 1596 р.БРИЛЬБРОНЗОВИЙ ВІКБРЮЛЛОВ КарлБРЮХОВЕЦЬКИЙ ІванБУНЧУК І БУЛАВАБУРСА

ВВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР1863 р.ВАРЯГИВАЩЕНКО ГригорійВВЕДЕННЯВЕЛЕСВЕЛЕСОВА КНИГАВЕЛИКДЕНЬВЕЛИКИЙ ЛУГВЕРНАДСЬКИЙ ВолодимирВЕРТЕПВЕРЬОВКА ГригорійВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬВЕСНЯНКИВИГОВСЬКИЙ ІванВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—

1654 рр.ВИННИЧЕНКО ВолодимирВИШЕНСЬКИЙ ІванВИШИВКАВІДРОДЖЕННЯВІДЬМАВІЗАНТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРАВІЙВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАКИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

248

ВІНОКВІНЧАННЯВІРА«ВІТЧИЗНА»ВІЧЕВОВЧОК МаркоВОДЯНИКВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙВОЛОДИМИР МОНОМАХВОЛЮНТАРИЗМВОРОЖІННЯВРУБЕЛЬ Михайло«ВСЕСВІТ»

ГГАЙДАМАКИГАРМОНІЯГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИСҐЕ МиколаГЕДОНІЗМГЕРБГЕРОДОТГЕТЬМАНГЕТЬМАНСЬКІ УНІВЕРСАЛИГЕТЬМАНЩИНАГІЗЕЛЬ ІнокентійГІМНГЛАГОЛИЦЯГЛІБОВ ЛеонідГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИГОГОЛЬ МиколаГОЛОДОМОР 1932—1933 рр.ГОНИГОНЧАРСТВОГОПАКҐОТИГОТИКАГРАФІКАГРАФФІТІГРИВНЯ

249

ГРОМАДИГРОТЕСКГУМАНІЗМГУНИГУТНИЦТВО

ДДАЖБОГДАНИЛО ЗАТОЧНИКДЕГУМАНІЗАЦІЯДЕКАДЕНСТВОДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВОДЕМОНОЛОГІЯДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРАДЕРЖАВНІ ПРЕМІЇ ЇМ. Т.ШЕВЧЕНКАДЕСЯТИНАДЗЮБА ІванДИВЕНЬДИЗАЙНДИКЕ ПОЛЕДИТИНЕЦЬДІАЛОГ КУЛЬТУРДІАСПОРА УКРАЇНСЬКАДІВИЧ-ВЕЧІРДІГГЕРДІДУХДНІПРОВІ ПОРОГИ«ДНІПРО»ДОВЖЕНКО ОлександрДОЛЯДОМОВИКДОНЦОВ ДмитроДОРОШЕНКО ДмитроДРАГОМАНОВ МихайлоДРАЧ ІванДРЕВЛЯНИДУЛІБИДУМИ«ДУМКА»ДУХОВНІСТЬДУША

250

ЕЕВКСИНСЬКИЙ ПОНТЕВТАНАЗІЯЕЗОПІВСЬКА МОВАЕЗОТЕРИЗМЕКСПРЕСІОНІЗМЕКУМЕНІЗМЕЛІТАРНА КУЛЬТУРАЕЛЛІНІСТИЧНА КУЛЬТУРАЕМАНСИПАЦІЯЕМІГРАЦІЯЕМСЬКИЙ УКАЗЕНЕЙЕНЦИКЛОПЕДІЯЕПІТАФІЯЕПОСЕРОСЕСКАПІЗМЕСТАМПЕТИКЕТЕТНОГЕНЕЗЕТНОГРАФІЧНІ МУЗЕЇЕТНОГРАФІЯ

ЄЄВАНГЕЛІЯЄПАРХІЯ

ЖЖАЛУВАНІ ГРАМОТИЖАЛЬНИКЖАНРЖОРНОЖУПАН

ЗЗАГІНЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло

251

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧЗАДУШНИЙ ЧОЛОВІКЗАЙМАНЩИНА«ЗАКОН РУСЬКИЙ»ЗАЛІЗНЯК МаксимЗАНЬКОВЕЦЬКА МаріяЗАПАСКАЗАПОРОЗЬКА СІЧЗАРУБИНЕЦЬКА КУЛЬТУРАЗАРУЧИНИЗАСІВАННЯЗАХІДНА УКРАЇНАЗЕЛЕНІ СВЯТАЗЕМСЬКІ СУДИЗИМІВНИКЗНАХАРІЗОЛОТА МОЛОДЬ

ККАВАЛЕРІДЗЕ ІванКАДЕНЮК ЛеонідКАЙФКАЛІКИКАЛНИШЕВСЬКИЙ (Калниш) ПетроКАМ’ЯНА МОГИЛАКАНОНКАПИЩАКАРМАЛЮК (Кармелюк) УстимКАТАРСИСКИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯКИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРАКИЇВСЬКА КІНОСТУДІЯ ХУДОЖНІХ ФІЛЬМІВ ІМ. О. ДО-

ВЖЕНКАКИЇВСЬКА РУСЬКИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬ-

КИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ЇМ. І.ФРАНКАКИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЇМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА«КИЇВ»КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬКИРИЛИЦЯ

252

КИРИЛО І МЕФОДІЙКИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВОКІММЕРІЙЦІКІЧ, КІТЧКЛАСИЦИЗМКНЯЗЬКОБЗАКОБЗАРКОБИЛЯНСЬКА ОльгаКОДАККОЖУХ«КОЗАК МАМАЙ»КОЗАЦТВОКОЛЛАЖКОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕКОЛІЇВЩИНАКОЛЬЧУГАКОЛЯДАКОНСЕРВАТОРІЯКОНТЕКСТКОНТЕНТ — АНАЛІЗКОНТРКУЛЬТУРАКОНФОРМІЗМКОРОВАЙКОРОГВАКОРОЛЬОВ СергійКОРЧМАКОСТЕНКО ЛінаКОСТОМАРОВ МиколаКОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІванКОЦЮБИНСЬКИЙ МихайлоКОШОВИЙ ОТАМАНКОШОВИЙ СУДДЯКРЕАЦІОНІЗМКРЕВСЬКА УНІЯКРИВИЧІКРИВОНІСКРИМСЬКИЙ АгатангелКРОПИВНИЦЬКИЙ МаркоКРУШЕЛЬНИЦЬКА СоломіяКУБАНСЬКЕ КОЗАЧЕ ВІЙСЬКО

253

КУБІЗМКУЛІШ МиколаКУЛІШ ПантелеймонКУЛЬ-ОБАКультураКультура матеріальнаКультура духовнаКультурний рівеньКультурно-історичні типиКультурні суперсистемиКультурний організмКУЛЬТУРОЛОГІЯКУМІВСТВОКУРБАС ЛесьКУРГАНИКУРІННИЙ ОТАМАНКУРІНЬКУЧМАКУЧМА Леонід

ЛЛАВАЛАДАЛЕВАДАЛИСЕНКО МиколаЛІМІНАЛЬНІ ТОВАРИСТВАЛІТОПИСИ«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ»ЛОКАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯЛокальні типи культурЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р.

ММАВКИМАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВОМАГІЯМАГНАТИМАЗАНКАМАЗЕПА Іван

254

МАЙБОРОДА ПлатонМАКІТРАМАКОВІЯМАЛИШКО АндрійМАЛОРОСІЯМАНЬЄРИЗММАРАМАРГІНАЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНАМАСОВА КУЛЬТУРАМАСЛЯНАМАТЕРИЗНАМЕРЕЖАМИКОЛАЙЧУК ІванМИКОЛИМИРНИЙ ПанасМИХАЇЛ (Михайло)МОГИЛА ПетроМОГОРИЧМОДЕРНІЗММОНАСТИРМОСКВОФІЛИ

ННАРОДНА ДРАМАНАРОДНА ПЕДАГОГІКАНАРОДОЗНАВСТВОНАТУРАЛІЗМНЕПОЧАТА ВОДАНЕСТОРНЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІванНОВА СІЧНОГАЙЦІНОРМАНСЬКА ТЕОРІЯ

ООБЕРІГОБЖИНКИОБОЗНИЙОБЩИНА

255

ОГІЄНКО ІванОЛЕШКІВСЬКА СІЧОЛЬГАОПРИШКИОРАТАНІЯОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)ОРЛИК ПилипОСТГОТИОСТРОЗЬКИЙ КостянтинОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄОТАМАН

ППАВЛИЧКОДмитроПАЛАНКАПАРАДЖАНОВ СергійПАСКАПАТОН ЄвгенПАТРІАРХАЛЬНА СІМ’ЯПЕКТОРАЛЬПЕЛАЗГИПЕРЕЛЕСНИКПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 р.ПЕРНАЧПЕРУНПЕСИГОЛОВЦІПЕТЛЮРА СимонПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИСПЕЧЕНІГИПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИКПИСАНКИПИСАРПИЩАЛЬПІДДУБНИЙ Іван«ПІД МАКІТРУ»ПІДСКАРБІЙ«ПЛАСТ»ПЛАХТАПЛЕТІННЯ

256

ПОБРАТИМСТВО«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ»ПОВІТ«ПОВЧАННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА»ПОКРОВИПОКУТЬІІОЛАЗНИКПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРАПОЛЯНИПОППОП-АРТПОСАГПОСТИПОСТМОДЕРНІЗМПОСТОЛИПОСТРИЖИНИПОТЕБНЯ ОлександрПРАВО ЗВИЧАЄВЕПРИКАЗКАПРИРЕЧЕНІСТЬПРИМАЧЕНКО (Приймаченко) МаріяПРИСЛІВ’ЯПРИЧАЩАННЯ«ПРОСВІТА»ПРОСВІТНИЦТВОПУЛЮЙ Іван

РРЕАЛІЗМРЕЄСТРОВІ КОЗАКИРЕНЕСАНСРЕПРИЛЬСЬКИЙ МаксимРІЗДВОРОДРОЛЛЕРИРОКЕРИРОКОКОРОМАНТИЗМРУНВіра

257

РУСАЛКАРУСЬРУШНИКРЯДЖЕНІ

ССАМОКИШ (Самокиша) МиколаСАП’ЯНЦІСВАРОГСВАТАННЯСВЯТ-ВЕЧіРСВЯТО ПЕРШОГО СНОПАСВЯТО ПЕРШОЇ БОРОЗНИСВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧСЕНТИМЕНТАЛІЗМСЕРЕДНЬОДНІПРОВСЬКА КУЛЬТУРАСИМИРЕНКО ЛевСИМОНЕНКО Василь«СИНОПСИС»СІРКО ІванСКІФИСКОВОРОДА ГригорійСКОМОРОХСКОРОМОВКАСЛОБІДСЬКІ КОЗАКИ«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ»СЛОВ’ЯНИСОЦІАЛІЗАЦІЯСПАСИСТАРИЦЬКИЙ МихайлоСТЕЛЬМАХ МихайлоСТЕФАНИК Василь СУБКУЛЬТУРАСУБЛІМАЦІЯСУПЕРСТАРСЮРРЕАЛІЗМСЯДРИСТИЙ Микола

258

ТТАВРИТАТАРИ КРИМСЬКІТЕАТРТІНЕЙДЖЕРТОВСТА МОГИЛАТОЛКІНІСТИТОМАКІВСЬКА СІЧТОТЕМТОТЕМІЗМТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРАТРАДИЦІЯТРАНСКУЛЬТУРАЦІЯТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРАТУСОВКА

УУКРАЇНАУТИЛІТАРНА КУЛЬТУРА

ФФАНАТИФЕНОМЕНИ КУЛЬТУРИФЕТИШФЕТИШИЗМФОЛЬКЛОРФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИФУТУРИЗМ

ХХАЙЛАФІСТИХАКЕРИХАРАКТЕРНИКХАРИЗМАХВИЛЬОВИЙ МиколаХВОЙКА ВікентійХЕППЕНІНГХІТ

259

ХІЧ-ХАЙКЕРИХОРСХРЕСТИНИХРЕЩЕННЯ

ЦЦИГАНИ

ЧЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРАЧОРТЧУБИНСЬКИЙ Павло

ЯЯБЛОНСЬКА ТетянаЯВОРНИЦЬКИЙ ДмитроЯЗИЧНИЦТВОЯМНА КУЛЬТУРАЯНИЧАРИЯРИЛОЯСИР

Тексти подаютьсяабо звірені за такими енциклопедичними

та іншими джерелами:

1. Безродний П. Архітектурні терміни: Короткий російсько-україн-ський словник: Довідковий посібник / За ред. В. Савченка. — К.: Вищашкола, 1993.

2. Бобахо В. А., Левикова С. И. Культурология: Программа базовогокурса, хрестоматия, словарь терминов. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.

3. Енциклопедія українознавства для школярів і студентів /Авт.-уклад. В. В. Оліфіренко, С. М.Оліфіренко, Т. В.Оліфіренко, Л. В. Олі-фіренко. — Донецьк: Сталкер, 1999.

4. Энциклопедический справочник «Киев» / Под ред. А. Кудрицко-го. — К.: Глав. ред. УСЭ, 1986.

5. Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — М.: По-литиздат, 1989.

6. Корінний М. М., Шевченко В. Ф. Короткий енциклопедичний сло-вник з культури. — К.: Україна, 2003.

7. Кононенко Б. И. Большой толковый словарь по культурологии.М.: ООО «Изд-во «Вече», ООО «Изд-во АСТ», 2003. 6. К

8. Культурология. Краткий тематический словарь. — Ростовн/ДОНЕЦЬК: «Феникс», 2001.

9. Митці України: Енциклопедичний довідник. — К.: УЕ, 1992.10. Новейший философский словарь: 2-е изд., перераб. и дополн. —

Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001.11. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. по-

сіб. — 4-те вид., випр. і доп. — К.: Т-во «Знання»,КОО, 2000.12. Розин В. М. Культурология: Учебник. — М.: Форум, Инфра, 1999.13. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Терем-

ка. — К.: Академія, 2000.14. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і

Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996.15. Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. — 6-е

изд. — М.: Политиздат, 1989.

260

261

16. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Поно-марів; вступ. стаття А. О. Білецького; відп. ред. А. О. Білецький. — 2-евид. — К.: Наук. думка, 1989.

17. Социальная философия: Словарь / Сост. и ред. В. Е. Керимов,Т. Х. Керимов. — М.: Академ проект, 2003.

18. Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг.ред. Заблоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім», 2001.

19. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис /Упоряд, приміт. та вступна ст. М. Пазяка. — К.: Либідь, 1993.

20. Українська Радянська Енциклопедія: В 17 т. / Гол. ред. М. Ба-жан. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1959—1961.

21. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3 т. —К.: Голов. ред. УРЕ, 1986—1987.

22. Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.: Генеза; Запорі-жжя: Прем’єр, 2002.

23. Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002.24. Періодичні видання: «Відродження», «Вітчизна», «Дивослово»,

«Народна творчість та етнографія», «Пам’ятки України», «Сучасність».

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Валерій Миколайович ЗОТОВ — кандидат філософських наук, доцент

Ала Вікторівна КЛІМАЧОВА — кандидат філософських наук, доцент

Володимир Олександрович ТАРАН—доктор філософських наук

УКРАЇНСЬКАТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА

СЛОВНИК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ

Навчальний посібник

Керівник видавничих проектів – Б. А. Сладкевич Друкується в авторській редакції

Редактори — О. В. Меркулова, Р. І. СтецюкТехнічний редактор — С. М. КушнірДизайн обкладинки – Б. В. Борисов

Підписано до друку 25.07.2008. Формат 60x84 1/16.Друк офсетний. Гарнітура PetersburgC.

Умовн. друк. арк. 14,85. Наклад 1000 прим.

Видавництво «Центр учбової літератури»вул. Електриків, 23

м. Київ, 04176тел./факс 425-01-34, тел. 451-65-95, 425-04-47, 425-20-63

8-800-501-68-00 (безкоштовно в межах України)e-mail: [email protected]

сайт: WWW.CUL.COM.UA

Свідоцтво ДК № 2458 від 30.03.2006

Documents

Українська та зарубіжна культура. Словник культурологічних термінів. Навчальний посібник